Skip to main content

Full text of "Мала енциклопедія етнодержавознавства"

See other formats 


Щ 



% 









НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ 
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО 


МАЛА 

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ 

ЕТНОДЕРЖАВО- 

ЗНАВСТВА 


ЕТНОС І СОЦІУМ • ВИТОКИ НАЦІОНАЛЬНОГО 
ПРАВА • УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 
• ЕТНОПОЛГГИЧНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОГО 
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ • НАЦІОНАЛІЗМ ЯК 
ІДЕОЛОГІЧНИЙ, СОЦІАЛЬНИЙ ТА ДУХОВНО- 
КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН • ПЕРСОНАЛИ 


Київ 

Видавництво «ГЕНЕЗА» 
Видавництво «ДОВІРА» 
1996 





ББК 63.5(4УКР)я2 
М18 



Затверджено до друку вченою радою 
Інституту держави і права НАН України 


Це — перше видання в країні, колишньому СРСР та світовій практиці, в якому 
розглянута етнонаціональна сфера під кутом зору нового напряму наукових досліджень — 
етнодержавознавства. Понятійно-термінологічний інструментарій, використаний у праці, 
відображає потребу осмислення державотворчого поступу українства у контексті істо¬ 
ричного етнонаціонального розвитку, як складової й неодмінної частини світової та віт¬ 
чизняної історії. Через висвітлення «старих» та введення «нових» термінів і понять здійс¬ 
нена спроба зв’язати потяг України до громадянського суспільства з чіткою програмою в 
національному питанні, прогресом у сфері етнонаціональних відносин. 

Енциклопедія може сприяти реалізації Конституції України у контексті використання 
незатребуваного потенціалу українського державотворення, надбань конституціоналізму. 

Розрахована на фахівців у галузі етнології, етнополітологи, етносоціології, етнопсихо¬ 
логії, етноетики, працівників державних установ, депутатський корпус, професорсько- 
викладацький склад вищих та інших навчальних закладів, аспірантів, вчителів, студентів, 
усіх, хто цікавиться проблемами етнодержавознавства. 

Дослідження проблеми проведено у рамках здійснення пріоритетних науково-технічних 
програм Державного комітету України з питань науки і технологій. 

Редакційна колегія: 

Академік УАПН РИМАРЕНКО Ю. /. (відповідальний редактор, керівник авторського 
колективу), академік УАПН АНДРЮЩЕНКО В . 77., академік УАПН БАБКІНВ. Д., академік 
УАПН КРЕМІНЬ В. Г., академік НАН України, академік УАПН КУРАС /. Ф., академік 
УАПН МИРОНЕНКО О. Л/., академік УАПН МОКЛЯК М. Л/., академік НАН України 
РУСАНІВСЬКИЙ В. АГ., академік НАН України ШИНКАРУК В. /., академік НАН України, 
академік УАПН ШЕМШУЧЕНКО ТО. С., академік УАПН ШУЛЬГА М. О., доктор, полі- 
тичн. н. ІГНАТОВ В. О. (відп. секретар). 

Рецензенти: 

Голіков В. І. — член-кореспондент НАН України, Інститут економіки НАН України. 

Пазенок В. С. — академік УАПН, член-кореспондент НАН України, Інститут філософії 
НАН України. 

Відповідальний за випуск від видавництва «ГЕНЕЗА» Дубас Олексій Павлович 


М 


0505000000 

96 


Без оголош. 


ІЗІ£М 966-507-016-9 
ІЗВК 966-504-001-4 


© Упорядкування. Римаренко Ю. І., 1996 
© Оригінал-макет, художнє оформлення. 
Видавництво «Довіра», 1996 



Присвячується 5-річчю 
незалежності України 


Переднє слово 


Нещодавно авторський колектив п’яти академіч¬ 
них установ НАН України та ряду вузів підготував і 
видав синтетичну працю «Етнонаціональний розви¬ 
ток України. Терміни, визначення, персонали», яка 
узагальнила наші уявлення щодо етнонаціонального 
буття. 

Рецензенти були одностайні в одному: словник- 
довідник дав концептуальні відповіді на питання не 
тільки про те, як подолати стереотипи недавнього ми¬ 
нулого, прискорити освоєння життєдайних форм 
дійсно національного, а й про те, як краще викорис¬ 
тати багатющі можливості етнонаціонального факто¬ 
ра, невичерпний потенціал етнонаціонального роз¬ 
витку. 

Отже, вже зроблена спроба не лише внести корек¬ 
тиви до тлумачення теоретичних питань, але й пере¬ 
осмислити те, чим керувались донедавна, визначати 
такі підходи, які пояснювали б реальний стан речей, 
допомогли б знайти вихід із складної ситуації в ет- 
нонаціональній сфері, стимулювати етнонаціональ¬ 
ний розвій України. 

На жаль, книга, що активно використовується 
науковцями-суспільствознавцями, викладачами вузів 
та інших навчальних закладів, учителями, вийшла об¬ 
меженим тиражем і стала вже майже бібліографічною. 

Проте авторський колектив пішов по іншому шля¬ 
ху — замість перевидання попередньої роботи підго¬ 
тував нову книгу, в якій дослідив етнонаціональну 
сферу під іншим, новим кутом зору — етнодержаво- 
знавчим. І те, що було до цього часу проміжним, стало 
наскрізним, визначальним, головним. Зрештою, саме 
етнодержавознавчий підхід дав змогу подивитися на 
етнонаціональну картину світу та країни, так би мо¬ 
вити, «державницькими» очима, побачити те, що бу¬ 
ло до цього часу в тіні, на наукових та практичних 
манівцях. Іншими словами, авторським колективом 
здійснена спроба зв’язати поступ України до грома¬ 
дянського суспільства з чіткою програмою в етнона- 
ціональному питанні, прогресом в сфері етнонаціо- 
нальних відносин. 

В рамках нової науки (дисципліни) — українсько¬ 
го етнодержавознавства — у книзі аналізуються: по- 
перше, сутність та значення етнонаціонального фе¬ 
номену в суспільному житті, проблеми української 
ідеї та національного інтересу; по-друге, етнополітич- 


ний потенціал українського державотворення, зокре¬ 
ма, державницька ідея та державницький інтерес, 
проблеми «української політичної нації» та «етнопо- 
літичного організму»; по-третє, власне етнодержаво- 
знавчі аспекти проблем суверенітету, суверенізації 
особистості, політико-правового забезпечення жит¬ 
тєдіяльності української нації, корінних народів, ет¬ 
нічних меншин в українському соціумі тощо. 

Наголошується на необхідності вироблення і ви¬ 
кладається «Концепція етнонаціонального фактора в 
Україні», що стала підґрунттям нової «Концепції ет- 
нонаціональної державної політики» («Основ етно- 
національної політики»). Пропонуються методологія, 
основний зміст концепції, вихідні принципи, шляхи 
її об’єктивізації. 

Саме в цю концепцію, на нашу думку, входить не 
лише «інвентаризація» всього розмаїття національ¬ 
ностей у країні, але визначаються політико-правові, 
демографічні, екологічні, соціально-культурні, кар¬ 
тографічні аспекти всебічного розвитку всеукраїн¬ 
ського «національного господарства» з допущенням 
багатоваріантності шляху розвитку народів (етносів) 
на основі їх власного етнонаціонального поступу. 
Держава ж розглядається як його гарант. 

Етнонаціональні фактори, що «раптом» увірвалися 
в наше буремне життя — це та сувора реальність, яка 
прийшла на зміну тоталітарній уніформності та ви¬ 
магає постійного вивчення і осмислення, вироблення 
такого політико-правового механізму, який би задо¬ 
вольнив потреби у розвитку матеріальної і духовної 
культури всіх етнічних спільностей, що знаходяться 
в Україні. 

При цьому автори виходили з того, що нова якість 
українського суспільства вимагає відповідного пере¬ 
оцінення системи його власних інтересів, які не мо¬ 
жуть не відрізнятися від тих, що в нього були в ста¬ 
новищі залежної країни. Йдеться про ледь не повну 
переорієнтацію всієї системи свідомості, що прита¬ 
манна в головних рисах українському народу, кончу 
потребу подолати нехіть до теоретичних узагальнень, 
збивання на описове народознавство, про значне роз¬ 
ширення та поглиблення етнополітичних розвідок, ук¬ 
раїнознавчих та культурологічних досліджень, впрова¬ 
дження в життя етнодержавознавчих підходів. 

Автори усвідомлювали, що етнонаціональна сфе- 



4 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ра — вкрай важливий державотворчий чинник, фак¬ 
тор, що надає державі «вкоріненість» у життєдіяль¬ 
ність нації, етносу, з одного боку, надає національ¬ 
ному поступу яскраво виражену державницьку спря¬ 
мованість, піднімає національні цінності до меж все- 
державних, всенаціональних, з іншого. 

Етнодержавознавство, як його розуміє авторський 
колектив, передбачає подолання ігнорування етнона- 
ціональних можливостей, які саме в наш час стали 
чи не головним знаряддям людства в утворенні дос¬ 
коналіших форм життя. Дедалі більше ті чи інші по¬ 
літичні сили розраховують не тільки на духовний, але 
й на організаційний потенціал національної ідеї, ви¬ 
щим втіленням якої є національна незалежність. 
Іншими словами, українська державницька ідея не є 
антинаціональною, антипатріотичною, а «держав¬ 
них» є одночасно і патріотом, що відкидає і націо¬ 
нальну вузькість, і заперечення або недооцінку на¬ 
ціональних інтересів, і тенденцію до гегемонізму. 
Йдеться про першочергове втілення в життя послі¬ 
довного демократизму в етнонаціональних відноси¬ 
нах, пристосування національного фактора до зав¬ 
дань розбудови України. Вільний національний роз¬ 
виток і справжнє національне відродження на дер¬ 
жавницькій основі — об’єктивна тенденція нової 
епохи, необхідна складова розвитку етнонаціональ¬ 
них відносин, тобто історичного зв’язку явищ націо¬ 
нального життя і етнонаціонального спілкування в 
перехідний період. 

Тому в енциклопедії наголошується на тому, що 
виникнення таких спільностей, як нація — не випад¬ 
кове, а цілком закономірне явище, пов’язане з жит¬ 
тєвою потребою саме цієї форми суспільного розвит¬ 
ку для прогресу того чи іншого народу і народів у 
цілому. Формування та еволюція етносів суттєво 
впливає і на внутрішній стан народів, і на їх взаємо¬ 
відносини між собою, і на різнобічні явища духовного 
життя всього людства, кожного народу окремо. На¬ 
ціональні проблеми — суттєвий аспект економічно¬ 
го, політичного, духовного розвитку людства та ок¬ 
ремих етносів. Розв’язання національного питання — 
важлива складова перехідного періоду від тоталіта¬ 
ризму до демократичної, правової держави, нових 
суспільних відносин, важливий ступінь у розвитку 
консолідаційних процесів та спільностей людей. 

Тобто йдеться не стільки про поповнення від¬ 
сутніх ланок як загальноісторичного та державниць¬ 
кого процесу, скільки про докорінну зміну теорети- 
ко-методологічної парадигми, в межах якої можна 
зрозуміти справжню сутність загальнонаціонального 
розвитку, так і національного державотворення. При¬ 
чому, зрозуміти та пояснити все це можливо, перш 
за все, з позиції своєрідності національного світог¬ 
ляду, національної психології та характеру, врешті- 
решт, національної традиції. Але не тільки. 

Через понятійний апарат у книзі реалізується гост¬ 
ра потреба осмислити державотворчий поступ укра¬ 
їнства в контексті загальноісторичного етнонаціо¬ 
нального процесу як складової і неодмінної частини 
світової і вселюдської історії. 

Автори наголошують на тому, що втілення укра¬ 
їнської державної ідеї повинно перш за все спрямо¬ 
вуватись на інтелектуалізацію свідомості й самого 
життя народу на базі «інвентаризації» культурних та 
духовних цінностей, відновлення історичної пам’яті, 


інформаційних зв’язків, формування своєї інтелекту¬ 
альної еліти (інтелектуальних та духовних лідерів), 
якісних змін у галузі науки, освіти, мистецтва, управ¬ 
ління. Йдеться про подолання багатьох історичних 
стереотипів, вироблення нових цілей, пошук місця у 
глобальній системі людства тощо. На жаль, перші ро¬ 
ки сучасного реального державотворення, яке відбу¬ 
валось у атмосфері панування необільшовицького 
підходу до вирішення цих питань з боку нових полі¬ 
тичних сил, що перебували у емоційному полоні руй- 
нівання старого, плюндрування системи, майже на¬ 
сильницького нав’язування суспільству власного, 
суб’єктивного бачення Уіфаїни як суверенної дер¬ 
жави, бачення, не підкріпленого інтелектуальною 
скарбницею, бачення, яке відштовхувалося би від 
дійсного життя переважної більшості українського 
громадянства, бачення, де інтереси вузької еліти, як 
правило, видавались за інтереси держави, затьмарю¬ 
вали інтереси людності, особистості на фоні тоталь¬ 
ного зубожіння народу, не сприяли розв’язанню за¬ 
значених проблем, відкинули суспільство назад, на 
рівень економічного розвитку ЗО—40-річної давності, 
а у концептуальному плані — на рівень ^дей XIX — 
початку XX століття, тобто блискучих колись погля¬ 
дів, які аж ніяк не враховують сучасних реалій. 

Адже справа тут не просто у подоланні «білих 
плям» в історії українського державотворення, а в ви¬ 
важеному об’єктивному аналіз в межах своєї націо¬ 
нальної історії. Це — по-перше. А по-друге, йдеться 
не лише про заповнення певних прогалин у політич¬ 
ній свідомості, але й — розгляд національних держа¬ 
вотворчих процесів, до речі, як і національної історії 
з суто документального ґрунту, тобто першоджерел, 
які приховувались у спецсховищах багато десятиліть. 

На наших очах відбувається процес, який перед¬ 
бачав ще М. Драгоманов. Він наголошував: «... укра¬ 
їнське письменство й наука про Україну мусять перш 
всього обновитись, приставши до тих методів і на¬ 
прямків, котрі тепер творять силу письменського й 
наукового пошуку в Європі й Америці й котрі най¬ 
тісніше зв’язані з теперішнім всесвітнім громадським 
рухом: культурним, політичним і соціальним. Між 
іншим, українці мусять вийти з того вузького й по¬ 
верхневого національства, котре в Європі втратило 
смисл після 1848 р.». «З цього зовсім не слідує,— під¬ 
креслював він,— щоб вони мусили зректись своєї 
прихильності до України, до її нації або й народів, 
відшукати дійсно національні ознаки в історії й су¬ 
часності українського народу». 

Такий підхід є принципово важливим в умовах, 
коли деяким дослідницьким працям і в етнологічній 
сфері неоліберальною демократичною «хвилею» на¬ 
дається тональність суто викривальної спрямованості 
будь-що затаврувати всю спадщину в етнонаціональ- 
ній сфері, коли всіляко стимулюється «утікання в 
історію» (за тисячі і мільйони років), вишукуються 
саме там «недоторкані коріння українства» та його 
цілковита осібність від вселюдськості, коли заохочу¬ 
ються тенденції до «відокремлення» історії суто ук¬ 
раїнського етносу від історії інших етносів, що насе¬ 
ляють Україну, від історії її «сусідів». 

Важливо здійснити, і це чи не головна мета автор¬ 
ського колективу, певний «прорив» в наших уявлен¬ 
нях про етнонаціональну сферу. І що чи не найваж¬ 
ливіше — скласти відповідь на наше одвічне бідкан- 




Переднє слово 5 


ня: а чи є нам що відроджувати? Так, є, і передовсім — 
наукове сумління, науковий пошук на зміну публі¬ 
цистичної, білялітературної, а то й відвертої «навали» 
ейфорії, що заполонила не лише мітинги та ефір, але 
й «вийшла» на шпальти інформаційних видань, навіть 
наукових журналів, збірників тощо. 

Хвацькій хвилі історичних «відкриттів» та повер¬ 
хових безапеляційних тлумачень, агресивній неком¬ 
петентності, і в цьому автори вбачають ще одне зав¬ 
дання, протиставляється професіоналізм, дилетан¬ 
тизму — об’єктивний, прискіпливий науковий аналіз 
суспільних явищ та подій. Тим більше, коли суспіль¬ 
ство й так «перевантажилося» різного роду «концеп¬ 
ціями», «есе», «розвідками», «пошуками», «причин¬ 
ками», «відкриттями», з якими потрібно розібратися 
так само виважено, як і з попередніми кліше й сте¬ 
реотипами сталінщини та періоду стагнації. 

Автори виходили з наявності певних наукових віт¬ 
чизняних традицій, які відтепер на новому «витку» 
життя складаються у своєрідну дослідницьку школу 
українського бачення етнонаціональної, етнодержа- 
вознавчої сфери, до якої ввійшли філософи, етнологи, 
соціологи, політологи, правознавці, культурознавці, ук- 
раїнознавці та представники інших галузей суспільно- 
політичної думки, що в складних умовах сьогодення 
відшукують, зрештою, свою «нішу» не в прокльонах та 
анафемах, не в суцільному каятті та постійному ви¬ 
правдовуванні, не в етнічному популізмі та політич¬ 
ному романтизмі, а в наполегливому пошуку істини, 
яка, звичайно, не всім до вподоби, бо ж не пропонує 
ніяких рецептів миттєвого виходу з кризи, а закликає 
лише до постійної, наполегливої праці всього загалу 
українства, спираючись на наукові критерії, соціальні 
та національні цінності, багатство етнонаціонального 
буття, вагомість українського державотворення, ук¬ 
раїнського конституціоналізму. 

Як пише Д. Чижевський, «духовне життя слов’ян¬ 
ських народів розвивалося майже протягом XIX сто¬ 
ліття під значним впливом західноєвропейського. Але 
цей вплив не був простим запозиченням ідей та на¬ 
строїв. І ідеї, і настрої вибиралися слов’янами з цієї 
широкої гами європейських духовних напрямків, за¬ 
позичене ж так перетворювалось і переформовува¬ 
лось, що часто важко ототожнити ті ж явища на Сході 
і у слов’ян». І далі: «Можна сказати, що так звані 
«західні впливи» викликали, розв’язували у слов’ян 
власну й самостійну творчість, що була часто не лише 
відгуком, але й відповіддю Заходу». Ось такої «відпо¬ 
віді Заходу» ми поки що ще не маємо, постійно та 
настирливо захоплюючись будь-яким західним взір¬ 
цем, зокрема, на науковому підґрунті запозичуємо все 
і вся, без відповідної переробки, критичного засво¬ 
єння та переформування. 

В цьому контексті авторське бачення поглиблює 
саме історіософські підходи, націологічне бачення 
українських проблем, їх етнополітичний «зріз», на- 
ціософське розуміння державницьких та етнічних 
проблем. 

Виявляється тоді, що ми зовсім не бідні на наукові 
традиції, прискіпливість, об’єктивність, панорам- 
ність, наукову етику, яких нам так бракує тепер, коли 
ми тільки й відкидаємо одне, політизуємо друге, ідео- 
логізуємо третє, етнізуємо четверте, удревнюємо п’я¬ 
те, починаємо з «чистого паперу» шосте, кидаємо на¬ 
призволяще сьоме, шукаємо «ворога» і в науці восьме. 


Отже, чого нам бракує, то це спадкоємності нау¬ 
кового життя, послідовності в розумінні суспільних 
явищ та подій, зокрема, наступності в з’ясуванні 
принципів українського державотворення, перспек¬ 
тив етнополітичного, етнодержавницького розвитку. 

У книзі ставиться і така проблема: чи існує націо¬ 
нальне питання в Україні; чи є «больові точки», що 
постійно пульсують, «викидаючи» наверх невдово¬ 
лення, образи, ба ж навіть — обурення. Чи врахову¬ 
ються життєві потреби особи, української нації корін¬ 
них народів, етнічних меншин, чи збігаються вони з 
спільними загальнонаціональними потребами всієї 
країни? 

Слід також розібратися з витоками національної 
консолідації українського етносу, його генезою в світ¬ 
лі сучасних етнополітичних підходів, з етнонаціо- 
нальним розвитком в Україні, етносоціальними та ет¬ 
нокультурними процесами. 

Квінтесенцією етнодержавознавства є такі підва¬ 
лини нашої духовності, завдяки яким, за словами 
В. Липинського, незалежно від національного похо¬ 
дження всі громадяни країни мали б «честь носити 
ім’я Українця». 

Сама ж українська національна ідея, і на цьому 
наголошується у книзі, має бути позбавленою будь- 
яких шовіністичних зазіхань і спрямована на макси¬ 
мальний синтез, поєднання загальнодержавного, за¬ 
гальнонаціонального та особистісного інтересів. Більше 
того, таке гуманістичне розуміння національної ідеї в 
її геополітичному, соціологічному, духовному вимірах 
багато в чому випереджало свій час і тепер має значення 
для подолання небезпеки крайнощів як імперської тен¬ 
денції, що виходить від наддержав, так і агресивного 
екстремістського націоналізму, який часто є ні чим 
іншим, як реакцією на агресивний колоніалізм. 

Отже, українська національна ідея завжди була 
пов’язана з синтезом національного й соціально-де¬ 
мократичного визволення, пошуком нових форм спі¬ 
віснування особи й суспільства... Ми повинні пам’я¬ 
тати про нерозривний зв’язок проблеми становлення 
української нації й державності з гуманістичним зміс¬ 
том цієї державності, її орієнтацією на цивілізовані 
форми соціального буття. Визвольний рух, зрештою, 
поляризує конкретні форми ідеологічної свідомості 
згідно з соціальними позиціями сторін, які брали чи 
беруть участь у цій боротьбі, поляризує й саме сус¬ 
пільство, етнос. 

Та й тепер існує певний «розрив» між, власне, на¬ 
ціональним відродженням та українським державо¬ 
творенням, яке не зводиться в дійсності до взаємин 
нації титульної чи статусної та держави, а включає в 
себе більш органічну взаємодію етнонаціонального та 
державницького в лоні нового напряму дослідження, 
який ми визначаємо як етнодержавознавчий. І тут 
варто прислухатися до думок Д. Віїсо, який ще у 
1725 р. розглядав найпершим суб’єктом політики на- 
ціїо, яка виступає не від імені свого народу, етносу, 
а держави. Через майже 200 років М. Вебер дійшов 
до близького до Віїсо висновку: компактно розташо¬ 
вана, «привчена релігією, природою та історією до 
копіткої праці», нація — саме вона в змозі створити 
міцну державу та політично стабільне громадянське 
суспільство. 

Відразу зазначимо, що новотвір «етнодержаво- 
знавство» не є, зрештою, якимось винаходом сього- 



6 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


дення. Приблизно в такому ж «ключі» розглядав 
проблему, скажімо, В. Липинський, користуючись 
терміном «етнологічне державознавство», чи Р. Ла- 
щенко, що вживав поняття «історико-етнічна держа- 
вологія». 

Нагальна потреба в державознавстві відчувалась 
давно. Адже після провалу проекту утворення Укра¬ 
їнського соціологічного інституту М. Грушевського, 
закриття спеціальних кафедр, соціально-економічно¬ 
го відділу ВУАН ця проблема в Україні, та й колиш¬ 
ньому СРСР, практично не розроблялася. За тодішніх 
умов поняття «національний фактор», а тим більше 
«етнонаціональний», тісно пов’язані з самостійною 
українською державою, взагалі були викреслені з 
історії, з наукового вжитку. Перервання «наступно¬ 
сті» української історико-політичної, історико-філо- 
софської та політико-правової думки завдало великої 
шкоди нації. Окремі дослідники робили нечисленні 
спроби розробки поодиноких питань цього напряму 
науки. Але з точки зору сьогодення їх не можна вва¬ 
жати вдалими з огляду на відірваність від комплексу 
української державотворчої і національної «матерії» 
та хибних, врешті-решт, націонал-нігілістських під¬ 
ходів, що панували в той час, які й долаються авто¬ 
рами енциклопедії. 

З цієї точки зору етнодержавознавство, як це ви¬ 
кладається у книзі, має своїм проблемно-теоретич¬ 
ним та наукознавчим завданням осмислення та пе¬ 
реосмислення позитивного багатства філософії, 
політології, політичної етнології, правознавства та 
інших наук, щоб стати своєрідним індикатором фі¬ 
лософсько-соціологічного, етнологічного та політи- 
ко-правового знання про багатогранну діяльність на¬ 
роду в етнонаціональному бутті та державотворенні. 
Зрештою, саме такий підхід дав змогу авторському 
колективу розглянути, скажімо, націю не лише як 
спільноту етнічну, але й як територіальну та політич¬ 
ну, державно-громадську, поєднати розгляд націо¬ 
нального самовизначення із здійсненням тією чи ін¬ 
шою нацією (етносом) її права на політичне само¬ 
визначення, з’ясувати тенденції державно-етнічної 
означеності націй (народів) етнічних меншин, особи. 

В термін «етнодержавознавство» авторським ко¬ 
лективом вкладається зміст, що має сприяти відро¬ 
дженню національної державності на новій основі, 
на основі норм та принципів, які етнодержавознав¬ 
ство й має науково забезпечити. 

Певною мірою — це і національно-державне бу¬ 
дівництво в тій чи іншій державі, його етнонаціональ- 
на політика, принципи розвитку корінних народів, 
державної «опіки» етнічних меншин. Етнодержаво¬ 
знавство, в умовах політичного суспільства, вивчає 
та узагальнює співвідношення етносів та держави, 
розробляє дійовий механізм їх взаємодії, який реалі¬ 
зує природне право на гідне існування етносів в дер¬ 
жавних межах, захищає «свої» етнікоси в діаспорі. До 
історико-правових засад української державності 
можна, на наш погляд, віднести і думки М. Драго- 
манова, який у рамках конституційної доктрини оз¬ 
начив домінанту політичної сфери суспільного життя 
над економічною, тобто — визнання за державою з 
її політичною системою і конституційними можли¬ 
востями координацію соціально-економічної сфери. 

Звідси — реалізована у книзі потреба розглянути 
етнонаціональну сферу саме під кутом зору державо- 


знавчим, сфокусувати дослідження навколо цілої 
низки проблем, які можна визначити як етнодержа- 
вознавчі. 

Отже, провідний лейтмотив авторського бачен¬ 
ня — взаємозв’язок національного (етнічного) та дер¬ 
жавницького, націогенези (етногенези) та державо- 
генези. Такий підхід випливає з того, що етнічність 
розуміється авторами як комплекс суспільно-побуто¬ 
вих явищ, які в сукупності утворюють систему етніч¬ 
ної культури, що й є ознакою етносу як суспільно- 
історичного феномену, що рухається в часі й прос¬ 
торі, тобто розвивається. На певному етапі етногене¬ 
зу, якщо етнос не розчиняється серед інших, й 
з’являється державність — політичний орган життє¬ 
діяльності етносу, що трансформується в націю. 

З цієї точки зору українську історію, скажімо, ав¬ 
тори усвідомлюють не тільки як етнічну історію, об¬ 
межену рамками лише етнокультурної специфіки, а 
й як історію політичну, тобто історію державотворен¬ 
ня. При цьому саме державність нерідко є свідченням 
трансформації і самої етнічності в її вищу якість — 
націю. І тут авторський колектив виходить на тло ет¬ 
нічної спадковості, що вбирає в себе духовну, пси¬ 
хологічну й антропологічну спорідненість людей на 
всіх етапах етногенезу. Ця спадковість є різноманіт¬ 
ною, але вона існує в складному поєднанні спадко¬ 
ємності і новаторства, традицій і новацій, що й від¬ 
дзеркалюють окремі терміни та поняття. 

Однією із складових цього поєднання є, очевидно, 
і політична палітра етносу, серед якої особливою зна¬ 
чимістю позначена державницька генеалогія. При 
цьому національно-патріотичний фактор «приховує» 
в собі неабиякі творчі, по суті — державні потенції, 
які в період етнічного ренесансу «вибухають» держа¬ 
вотворчим устремлінням, причому — в бік демокра¬ 
тичної республіки з широкими правами громадянина 
і конституційного ладу, про що і свідчить Консти¬ 
туція України 1996 р.. 

І тут як ні в чому іншому зростає роль національної 
самовідданості, яка рівною мірою слугує як націо¬ 
нальній консолідації, так і українському державотво¬ 
ренню. Саме вона єднає різні прошарки українства в 
єдиний соціум, сприяє згуртованості суспільства, на¬ 
дає національному та державницькому поступові оз¬ 
нак цивілізованості, сприяє вихованню громадян на 
засадах толерантності до усіх національних груп, що 
мешкають в Україні. 

Автори враховують ту обставину, що українська 
державницька ідея не була національною у вузькому 
значенні цього слова, тобто «етнонаціональною», яка 
б захищала інтереси лише панівного етносу, а загаль¬ 
нонаціональною, що всотала в себе повагу та забез¬ 
печення інтересів і потреб іншоетнічного населення 
країни. 

Державотворення в своїй основі має спрямову¬ 
ватись одночасно на створення саме «національної 
держави», базуватися на українському менталітеті, 
українській духовності, всіляко розвивати етнонаціо- 
нальні потенції української спільноти. 

Авторський колектив виходить далі з того, що сус¬ 
пільно-політичні процеси та явища в Україні, які ви¬ 
значаються спеціалістами як етнічний рух, етнічна 
революція, насправді є явищем політичним, бо ж ви¬ 
значальним моментом цього руху є фактор політич¬ 
ний — потяг громадянських суспільств набути суве- 




Переднє слово 7 


ренітету та оформити державність, якої вони були по¬ 
збавлені в минулому. Іншими словами, процес суве- 
ренізації під прапором національного руху відображає 
та відроджує потяг до подальшої децентралізації 
колишнього СРСР з боку республіканських політич¬ 
них утворень (нині держав «ближнього зарубіжжя»). 
Йдеться, отже, про політичну боротьбу за «національ¬ 
не самовизначення». Це — по-перше. 

По-друге, в цих умовах домінуюча група (титульна 
національність), передовсім її еліта, висуває претензії 
на контроль чи навіть приналежність їй загальнодер¬ 
жавних інститутів та інші політичні вимоги. По-третє, 
у колишньому СРСР сформувалися етнічні системи 
асиметричного типу, які оформилися ідеологічно та 
політично практикою так званої національної дер¬ 
жавності. Ця ідеологія та практика засновані на двох 
основних постулатах: а) націями оголошуються ет¬ 
нічні спільності, вірніше, та частина етнічних груп, 
яка мешкає в межах колишніх республік, що носять 
назву цієї ірупи (титульні національності) та б) ці ет- 
нонації офіційно кваліфікуються як носії власної дер¬ 
жавності («корінні нації»), в той час як інше насе¬ 
лення належить до категорії «некорінного», «російсь¬ 
комовного» чи «меншин», що мешкають на території 
«не своєї» держави. По-четверте, традиційною для ко¬ 
лишнього СРСР стала специфічна доктрина націо¬ 
нальної державності, що набула у радянський період 
могутньої емоційної та практичної легітимності. З бо¬ 
ку коріних етнічних груп формується уявлення, а зго¬ 
дом і політична програма, що держава є атрибут та 
гарант збереження групової цілісності, а значить, і 
те, що складає державу, повинно бути елементом ли¬ 
ше однієї культурної системи, що має право виключ¬ 
ного контролю над державою. 

З урахуванням вгаценаведеного й побудована 
структура «Малої енциклопедії», яка складається з пе¬ 
реднього слова та відповідних розділів, кожний з яких 
має свою вступну статтю, що «вводить» читача в тер¬ 
мінологічне коло понять, що розглядаються. 

Перший розділ називається «Етнос і соціум». Ряд 
термінів цього розділу присвячено проблемам етніч¬ 
них основ української спільноти, етнічної та етноіс- 
торичної спільності, власне етносу, етнічній системі, 
етнічному макрокосму та міїсрокосму. Етнічність роз¬ 
глядається як збірний термін і концепція, як ідеоло¬ 
гія, як методологічний феномен. Досліджується далі 
етнічність теоретична, символічна, її прояви в полі- 
етнічному суспільстві. Серед цих понять особливе 
місце займають питання етногенезу, етнічної ідентич¬ 
ності, етнічної самоідентифіїсації, етнічної самосві¬ 
домості, етнічної свідомості особи, етнічного інтере¬ 
су, етнічного статусу. 

Розглядаючи націїо як фізичну, політичну та куль¬ 
турну спільноту, автори досліджують водночас проб¬ 
леми національного, розглядають поняття «нація», 
«нація-етнос», «нація-держава», генезис нації (націо- 
генез), різні аспекти її життєдіяльності, чинники на- 
ціоутворення, ментальну структуру нації. В полі зо¬ 
ру — питання національної самосвідомості, націо¬ 
нальної психології, національної ідентичності, риси 
характерології української нації, «психе» українсько¬ 
го народу, націостановлення України, становлення 
«модерної» української нації та ін. 

Через певні категорії, вміщені в енциклопедії, роз¬ 
кривається діалектика взаємовідносин між етнічним 


та соціальним у національному. Зокрема, етнічного 
та соціального в українській нації, проблеми етносо¬ 
ціальної культури та етносоціальної комунікації, ма¬ 
сової етносоціальної свідомості, співвідношення ет¬ 
нічного та національного, національних та вселюд¬ 
ських цінностей, суспільства і нації, етнокультурного 
розподілу праці, національного іїггересу, соціопси- 
хічних чинників українського характеру, українсько¬ 
го психологічного соціотипу, етносоціального відтво¬ 
рення, соціокультурного простору України. Визнача¬ 
ються науки, що вивчають ці проблеми, зокрема — 
політична етнологія, етнополітологія, етнічна історія, 
етнічна психологія, етнічна соціологія, етногеогра¬ 
фія, етнографія, етнолінгвістика, етнофілософія, 
краєзнавство, культурософія, народознавство, мово¬ 
знавство, пам’ятникознавство, культурологія, фоль¬ 
клористика, українознавство. Акцентується увага на 
особливостях етнодержавознавчого підходу. 

Якщо розглядати націю як політичне утворення, 
в такому разі державність стає ознакою нації. А що 
ж відбувається з нацією, коли Україна, наприклад, 
втратила свою державність? Виходить, вона, нація, 
також зникає як така, бо ж зникає один із провідних 
її чинників. Насправді, перед тим, як позбутися дер¬ 
жавності, скажімо, українство вже встигло зафіїссу- 
вати себе в історії і як етнос, і як нація. І втративши 
деякі свої атрибутивні ознаки, нація продовжує жити 
у свідомості як реальність. Хоча на кінець XVII ст. 
український етнос виявився розчленованим на кілька 
субрегіональних одиниць із різним ступенем залеж¬ 
ності — від автономії Гетьманщини — Лівобережної 
України до інкорпорації до складу інших держав 
(Польщі та Росії). 

У XVII—XVIII ст. чи не вперше за півторатисячо- 
літню історіїо ця традиція української державності, 
«латентної», тобто напівсуверенної державності, 
штучно призупиняється, і на етнічному ґрунті Украї¬ 
ни відбувається «розбудова» іншоетнічних держа- 
воутворень. «Політичне, державне життя,— писав 
М. Грушевський, — розуміється, чинник важливий, 
але поруч нього існують інші чинники — економіч¬ 
ний, культурний, що мають менше, часом більше зна¬ 
чення від політичного, але в кожному разі не повинні 
лишатися в тіні поза ним». І далі: «українсько-руська 
народність ряд століть живе без національної держа¬ 
ви, під впливом різних державних організацій — ці 
впливи на її національне життя повинні бути визна¬ 
чені, але політичний фактично сходить в її історії в 
сих бездержавних століттях на підрядну роль». 

Підрядна роль «політичного» або «державного», на 
авторський погляд, лише чіткіше окреслила роль еко¬ 
номіки ти культури в бутті української нації, ціїшісну 
роль національного чинника в цілому. 

З цієї точки зору національна ідея стала суттєвим 
національно-політичним архетипом, що включала в 
себе національну державницьку мрію та за сприятли¬ 
вих умов відроджувала її, спрямувавши поступ Украї¬ 
ни в річище державності (визвольні змагання 1917— 
1920 рр.; рух за проголошення незалежної України 
1991 р.). 

Зрештою, нинішня територія України як земля ук¬ 
раїнського етногенезу є результат політичного роз¬ 
витку, в якому етнічна сторінка історії та її політична, 
військова, дипломатична, економічна тощо не завжди 
збиваються. В такому разі народний (національно-ет- 



8 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


нічний) елемент українства не тільки «компенсував» 
державне життя, а й виявляв себе певною мірою як 
політичний еквівалент майбутньої національної дер¬ 
жави. 

При цьому автори виходять з того, що існують дві 
формули національного самовизначення: етнічна та 
загальногромадянська. Етнічна, як показав досвід 
країн колишнього СРСР, подекуди «збивається», як, 
скажімо, в Естонії, на позиції створення суто етнічної 
державності та дискримінації нетитульного населен¬ 
ня шляхом позбавлення його основних громадян¬ 
ських прав. 

У зв’язку з цим виникає потреба введення ще од¬ 
нієї формули етнонаціонального самовизначення — 
етнодержавницької, при якій сполучуються власне 
етнічний та загальногромадянський підходи. 

Етнодержавний вимір має на меті, звичайно, перш 
за все втілення в життя національно-державних до¬ 
магань. Проте не тільки і не виключно це. Як наго¬ 
лошував В. Винниченко, кончою є потреба «об’єдна¬ 
ти гасло національне з соціальним, стати в оборону 
не тільки національно-державних прагнень, але й 
економічно-соціального визволення». 

Причому опору національного визволення слід 
шукати в народі і, перш за все, піти назустріч вічним 
соціально-економічним прагненням його, «щоб із 
гасла «Вільна Україна» зробити гасло «Вільна Україна 
без хлопа і пана», щоб з’єднати всі прагнення в одне, 
щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. 
«Конче треба масам сказати,— писав В. Винниченко, 
— що та Україна має бути вільна не тільки від націо¬ 
нальних, але й соціальних панів, до якої б національ¬ 
ності вони не належали». Бо ж інакше, зокрема при 
націоналістичному підході, йшлося про бажання «чу¬ 
жих панів вигнати, а на їхнє місце посадити своїх». 
Як пророче звучать ці слова в умовах сьогодення, 
коли під ширмою «національного відродження» за¬ 
хоплюються посади, набуваються титули, звання, 
словом, відбувається все те, що зветься боротьбою за 
владу, щоправда, під національним флером. З психо¬ 
логічної точки зору йдеться про шарлатанську често¬ 
любність (славолюбність), коли бажання оцінки є як¬ 
найбільше, а цінностей якнайменше. 

«А надто в політиці часто буває,— вказував В. Вин¬ 
ниченко,— що люди, висунені наперед свого колек¬ 
тиву, сприятливим для них збігом обставин, або тою 
своєю жадною згагою оцінки, робляться «національни¬ 
ми героями» і «славетними» без відповідальних тому 
якостей... Я помічав, як тяга до влади, до використо¬ 
вування їх у своїх власних інтересах, до згаги лесті, оп¬ 
лесків та інших знаків високої оцінки виявилася у най- 
щиріших демократів, соціалістів, патріотів». 

На жаль, за свідченням В. Винниченка, частина 
Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні муж¬ 
ності, ні бажання прийняти гасло всебічного визво¬ 
лення. Чи не повторюється й тепер вищевказаний 
підхід, зокрема в аморфних, нікого і ні до чого не 
зобов’язуючих гаслах «національного відродження», 
без «занурення» одночасно в задоволення соціально- 
економічних прагнень народу? 

Як бачимо, всебічне відродження з позицій етно¬ 
державознавства якраз і полягає в поєднанні роз¬ 
в’язання завдань національних та соціальних, і якщо 
мати на увазі теоретичний аспект проблеми — вклю¬ 
чити до процесу розбудови України націю як етно- 


соціальний організм, з одного боку, Як етнополітич- 
ний організм — з другого, як форму громадянського 
суспільства — з третього. Отож, йдеться про площини 
власне етнонаціональну, соціально-економічну та 
політичну, що й мали б з’єднатися в єдиний потік 
українського державотворення в лоні боротьби за на¬ 
ціонально-державну та соціально-політичну само¬ 
стійність. При такій постановці питання проблеми 
етнодержавознавства виходять на передню лінію нау¬ 
кового осмислення сучасності, дають змогу подолати 
нашу старезну хворобу — «розщеплення» національ¬ 
но-відбудовчого руху на національне та соціальне, з 
одного боку, покінчити з постійним випинанням та 
протиставленням одного іншому, з іншого. Ще раз, 
як колись бувало, програми сучасних українських по¬ 
літичних партій хибують або на спирання на лібе¬ 
рально-ринкові цінності на противагу національним, 
або наголошують на пріоритеті виключно національ¬ 
ного компонента, або, нарешті, підкреслюють аспект 
соціального захисту й соціальної справедливості, ви- 
водячи національні потенції на другий план. 

Етнодержавницьке «бачення» складної ситуації і 
в Україні, викладене авторським колективом, дає 
можливість зупинити «розведення» конфліктів по на¬ 
ціональних, соціальних та політичних «квартирах», 
розглядаючи їх в сукупності, єдності їх об’єктивних 
та суб’єктивних причин та згубних наслідків. Зреш¬ 
тою, саме формування державності й буде сприяти 
послабленню вищевказаних конфліктів, передов¬ 
сім — етнічних та етнополітичних. Останні, як зазна¬ 
чається в літературі, дедалі більше «завойовують» і 
українське суспільство, яке вкрай потребує своєї кон¬ 
солідації. В. Липинський, скажімо, слушно вважав, 
що всі окремі соціальні й національні елементи по¬ 
винні бути стриманими в «державних сферах», пере¬ 
кипіти фактично, на зразок американського котла, у 
тиглі держави, утворюючи національну й культурну 
цілісність. «Бо ж українство тепер — це вже не пар¬ 
тійно-революційна отаманська нація, а все і всіх обій¬ 
маюча... держава, і як не намагаються ревіти одно 
хамство про «непонятну мову галиційську», а друге 
хамство про «незрозумілу народові мову російську», 
проте вони прекрасно бачать, що... владу «мовою» не 
перекинеш. Тому одні починають вчитись «шевчен- 
ковій», «негалицькій мові», а другі видають україн¬ 
сько-російські та російсько-українські словники, і з 
цього виростає Україна». Для нашого сьогодення таке 
бачення становлення української нації як ніколи ак¬ 
туальне. 

Проблемам політико-правовим та політолого-ет- 
нологічним аспектам присвячені три наступні розділи 
енциклопедії: «Витоки національного права», «Уроки 
української державності» та «Етнополітичний вимір 
українського державотворення». В них наголошуєть¬ 
ся на складності проблем національно-державного 
будівництва, створенні національної держави. Лей¬ 
тмотивом підходу авторів енциклопедії є думка 
В. Винниченка, висловлена ним в його «Заповіті бор¬ 
цям за визволення» понад 40 років тому. «О, Госпо¬ 
ди,— писав він,— яка то страшна, тяжка річ відро¬ 
дження національної державності. Як вона в історич¬ 
ній перспективі буде уявлятися легкою, само собою 
зрозумілою, природною, і як трудно, з якими над¬ 
людськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, 
одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння 




Переднє слово 9 


державності й складати його в той будинок, в якому 
будуть так зручно жити наші нащадки». 

Автори виходять з того, що національна ідея, на 
відміну від етнічної, з її вузьким, по суті племінним 
характером, в історичному аспекті набула, зокрема, 
в Україні загальнодержавного, загальнонаціонально¬ 
го характеру з широким політичним змістом. Харак¬ 
терно, що там, де національна ідея і концепція 
національної держави знаходили компроміс і поєд¬ 
нувалися з ліберально-демократичною ідеєю та кон¬ 
цепцією правової держави, наслідки виявилися по¬ 
зитивними (Північна Америка, Скандинавські країни 
та ін.). Там же, де вони перепліталися з консерватив¬ 
ною ідеєю та концепціями авторитарно-тоталітарних 
режимів, наслідки були катастрофічними як для ок¬ 
ремих країн (Італія, Німеччина 20 — 40-х рр.), так і 
для усього світу. 

До цього додамо, що роль, скажімо, націоналізму 
в історичному аспекті зводилась не лише до форму¬ 
вання нації, а й об’єднання чи створення держави, її 
захисту. Отже, піднесення націоналізму в Західній 
Європі безпосередньо пов’язувалося із створенням 
національних держав, ідеєю національної держави. 

В самій же етнополітичній науці поняття «нації» 
і «держави» фактично злилися в одне. Характерно, 
що, скажімо, американська нація стала такою на ос¬ 
нові спільності економічних інтересів та єдиної на¬ 
ціональної ідеї, в ролі якої виступила не етнічна, а 
політична за своїм змістом і характером ідея — ство¬ 
рення і побудова суверенної незалежної держави. Все 
це призвело до поразки англійської монархії, сприяло 
об’єднанню тринадцяти колоній в єдину державу, 
прискорило її модернізацію, формування нової нації 
і держави. 

Авторський колектив свідомий того, що новий по¬ 
штовх етнодержавознавству надає гостра проблема 
сьогодення — дослідження соціально-політичних 
тенденцій розвитку сучасних національних держав в 
умовах, коли під тиском національної ідеї розпалися 
поліетнічні державні утворення. Йдеться про потребу 
вивчення нових соціально-економічних, політичних 
та геополітичних обставин, що призвели до утворен¬ 
ня нових національних держав. 

І з цієї точки зору варто добитися максимальної 
концентрації всіх національних сил на осягнення так 
бажаної повної суверенності народу, нації, держави. 
Йдеться, отже, про наукову розробку проблеми, як 
повинні функціонувати нові соціально-політичні ут¬ 
ворення, як максимально сконцентрувати всі націо¬ 
нальні сили країни на осмислення так бажаної суве¬ 
ренності, з тим, щоб держава базувалася не на силі 
однієї національної спільноти, так би мовити, титуль¬ 
ної нації, а на демократичних, добровільних засадах. 

Хочемо ми цього чи ні, проте цілком очевидним 
є факт детермінованості ефективності державної вла¬ 
ди, її структури, спектра політичних сил особливо¬ 
стями національної ментальності й духовності. У 
свою чергу, саме міцна та ефективна законодавча і 
виконавча влада є запорукою подолання національ¬ 
ного нігілізму, важливою підоймою етнонаціональ- 
ного розвою України. 

Саме такого гатунку підхід спостерігаємо, скажі¬ 
мо, у В. Липинського, що фахово, системно дослідив 
проблему взаємовпливу в процесі українського дер¬ 
жавотворення історичних та культурних традицій, на¬ 


ціональної психології. На його думку, справжня дер¬ 
жавність може бути побудована лише на засадах 
здорового консерватизму й традиціоналізму, які по¬ 
в’язані насамперед із специфікою української націо¬ 
нальної самосвідомості. 

В енциклопедії йдеться одночасно про орієнтацію 
національного ідеалу на вселюдські цінності — тру¬ 
дову етику, моральні засади, законність, маєстатич- 
ність, тобто священне право приватної власності, 
загальність — дотримання найважливіших біблійних 
морально-релігійних правил і принципів. В. Липин- 
ський неодноразово наголошував на тому, що голо¬ 
вним критерієм здоров’я нації, її розбудови, що за¬ 
безпечує збереження національної самобутності, саме 
й є дотримання вселюдських універсальних форм ци¬ 
вілізованого співжиття. Засадою ж й головним чин¬ 
ником забезпечення загальних підвалин людського 
життя Липинський слушно вважав саме державність. 

Поняття, вміщені в цих розділах, віддзеркалюють 
собою той «зріз» етнодержавознавства, який безпо¬ 
середньо «виходить» на проблеми створення в Україні 
громадянського суспільства. 

Українське етнодержавознавство з’ясовує досить- 
таки замкнуте та заідеологізоване питання: чи має, 
врешті-решт, Україна свої традиції та власний досвід 
державотворення, з’ясувати, що в^гакому досвіді є су¬ 
то «місцевим», власне — етнічним, а що запозиче¬ 
ним, чим українство збагатило світ і чого воно на¬ 
вчилося в школі всесвітнього політико-державного 
будівництва. 

Слід також вичленовувати проблеми української 
державно-політичної юрисдикції, політико-ідеоло- 
гічну доктрину української держави і, в кінцевому 
підсумку, дослідити гіпотетичні контури і обрії та 
форми етнодержавотворення в Україні майбутній, 
яка тільки-но і лише політико-ідейно виборола собі 
цілісний суверенітет, тобто — здійснювати «про¬ 
рив» у гіпотетику державотворення в Україні май¬ 
бутнього. 

Четвертий розділ енциклопедії, який сфокусовано 
на етнополітичному вимірі сучасного українського 
суспільства, розглядає сукупність термінів та понять 
з позицій як етнополітології (політичної етнології), 
так і етнодержавознавства. При цьому досліджується 
як його категоріальний апарат, так і взаємозв’язок з 
етатичною та етнічною концепціями, специфіка ук¬ 
раїнського етнодержавознавства. Саме тому виклада¬ 
ються авторські погляди щодо етнічного ренесансу 
як світової концепції, його принципи, сутність і ха¬ 
рактер, стагнація колишньої «моделі» розвитку Ук¬ 
раїни, етнополітичної поведінки нації як етнополі- 
тичного організму, української політичної нації, ет- 
ноплюральної держави. В полі зору — проблема, 
власне, «нації і держави», ідеології та ідейно-політич¬ 
них засад державного будівництва в Україні, концеп¬ 
ції державності в українській історико-політологічній 
думці, національного прогресу, національно-держав¬ 
ного будівництва, реалізації державного, народного 
та національного суверенітету України, управління 
міжетнічними відносинами. Особливу увагу звернуто 
на співвідношення державницької ідеї та інтересу з 
національною ідеєю, яка, в свою чергу, розглядається 
з позицій ідеологократичних та політизованих підхо¬ 
дів і соціально-психологічних причин тематизації; 
співвідношення державницької ідеї та національного 



10 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


відродження, державницького та національного інте¬ 
ресу, соборності, незалежності та самостійності Ук¬ 
раїнської держави. 

Ряд термінів присвячено етніцистським та іншим 
західним концепціям розв’язання етнополітичних, 
етнодержавознавчих проблем — «виникаючій культу¬ 
рі», «етнополітичній думці в США», «етносу і держави 
(західні погляди і теорії)», «модернізації етнічності», 
«політизації етнічності», «теорії англототожності», 
«теорії культурного плюралізму». Пропонується кон¬ 
цепція етнонаціонального фактору в Україні, держав¬ 
ної етнонаціональної політики, концепція федераліз¬ 
му у контексті вітчизняного та світового досвіду. 

Ряд термінів визначають співвідношення грома¬ 
дянського суспільства та держави, громадянського 
суспільства та національної сфери і водночас — на¬ 
ціональні права людини, розкривають співвідношен¬ 
ня особи і нації, суб’єктивне юридичне право особи, 
право народу на самовизначення як основу прав лю¬ 
дини, суверенітет громадянина. Наголошуючи на за¬ 
безпеченні життєдіяльності українського етносу, ав¬ 
тори разом з тим приділили значну увагу забезпечен¬ 
ню прав національних меншин у процесі розбудови 
української держави, розглядають концепції прав на¬ 
ціональних меншин, вітчизняний досвід правового 
регулювання їх розвитку, здійснюють порівняльно- 
правовий аналіз проблем, визначають шляхи та фор¬ 
ми розв’язання прав національних меншин. 

Етнодержавницький підхід, на нашу думку, дає ре¬ 
альну змогу поставити у центр етнонаціональної та 
державно-правової діяльності етнічну людину, її жит¬ 
тя, честь і гідність, матеріальні й духовні блага, осо¬ 
бисту недоторканість та інші права й свободи, закріп¬ 
лені у Загальній декларації прав людини, Міжнарод¬ 
них пактах з прав людини та в інших документах ца¬ 
рини людського виміру. 

Цей розділ виходить з того, що в теоретичному 
плані етнодержавознавство спирається на поєднання 
теорії етнонаціональної політики та теорії національ¬ 
но-державного життя. Перша розглядає причини і 
наслідки політизації етнічності, її роль і місце на по¬ 
літичній арені, зміст та характер, цілі та завдання, 
типи і види етнонаціональної політики, її основні за¬ 
сади і принципи. Друга — вивчає форми устрою по- 
ліетнічних держав, світовий досвід вирішення етно¬ 
політичних проблем, принципи побудови і функціо¬ 
нування національно-державного устрою. 

Ось чому термінологічний інструментарій включає 
в себе такі поняття, які б найповніше розкривали й 
національне та державницьке в їх взаємодії та взає¬ 
мопроникненню, акцентуючи увагу на тому, що мо¬ 
лодій українській державі притаманна така загально¬ 
людська закономірність, як створення та всебічний 
розвиток національної держави. 

Саме ж створення національної держави диктуєть¬ 
ся не скороминучими тактичними міркуваннями, а 
глибокими об’єктивними причинами. По-перше, це 
світова тенденція, світовий закон. По-друге,— необ¬ 
хідністю ліквідації успадкованої від минулих часів не- 
справеддивостей, подолання національного нігілізму, 
національних кривд та образ. По-третє, — складністю 
і неоднозначністю самих шляхів переходу до нових 
форм життєдіяльності нації, народу. По-четверте,— 
потребами утвердження громадянського миру в Ук¬ 
раїні, її входження в загальноєвропейський дім. 


Отже, йдеться про якісно новий зміст самого на¬ 
ціонального життя, що виявляється, на нашу думку, 
в процесі консолідації української нації, всього ук¬ 
раїнського суспільства, всебічного розвитку україн¬ 
ської державності, культури, науки. 

Зрештою, Україна — це феномен історичної, на¬ 
ціональної, державної, духовної цілісності, самодо¬ 
статній етнонаціональний, етнополітичний, етнодер¬ 
жавницький, культурний, духовний організм. 

Саме тому автори вибрали об’єктом свого вивчен¬ 
ня демократично-гуманістичні традиції України, 
процес формування української національної ідеї та 
концепції державотворення, усвідомлення яких, у 
свою чергу, може внести суттєві корективи як у со¬ 
ціально-політичні процеси, так і в зміст та форми роз¬ 
витку української духовності, філософії, соціології, 
правознавства, мистецтва та ін., сприятиме форму¬ 
ванню національно-державницької філософії, світо¬ 
розуміння українства. Йдеться про органічне поєд¬ 
нання ідеї етнонаціонального відродження з ідеєю 
національного державотворення. 

Запропоновані в цьому розділі терміни ґрунтують¬ 
ся на тому, що об’єктом етнодержавознавчого дослі¬ 
дження є як реальні процеси, що складають сутність 
взаємовідносин між етнічними спільнотами і націо¬ 
нальними державами, так і філософські, соціологічні 
та політологічні теорії та концепції, які обґрунтову¬ 
ють етнодержавознавчий розвиток людства. Серед 
них — соціально-політичні тенденції розвитку націо¬ 
нального та державницького, врахування яких має 
сприяти науково обґрунтованому прийняттю рішень 
державною владою, політичними угрупуваннями, 
партіями, рухами, зміцненню політичної незалежно¬ 
сті України, всебічному розвитку етнонаціонального. 
Йдеться про теоретичні питання розвитку етносів та 
етнонаціональних відносин, етнонаціональної полі¬ 
тики, державно-правові проблеми етнонаціональних 
відносин, етнополітичні аспекти взаємовідносин між 
етносами, проблеми етнічних конфліктів. Словом, 
предметом етнодержавознавства є вивчення взаємо¬ 
стосунків етнічного та політичного, власне етнополі- 
тичного виміру суспільства в поєднанні з соціально- 
політичним. Це щодо широкого розуміння дослід¬ 
ницької сфери етнодержавознавства. 

Термінологія враховує також вузьке розуміння об’¬ 
єкта етнодержавознавства як етнонаціонального ви¬ 
міру суспільства у контексті державотворення, влас¬ 
не, національно-державне будівництва. Об’єктивна 
спрямованість самого національного розвитку реалі¬ 
зується через свідому і цілеспрямовану діяльність 
суб’єктивних суспільних сил і, насамперед, через по¬ 
літику незалежної держави. На ґрунті органічного по¬ 
єднання об’єктивної закономірності і суб’єктивного 
фактора й має розгортатися і невпинно удосконалю¬ 
ватися національно-державне і національно-культур¬ 
не будівництво, прогнозуватися розвиток етнонаціо¬ 
нальних відносин, підтримуватися єдність національ¬ 
ного та загальнолюдського в усіх сферах життя укра¬ 
їнського соціуму. 

Автори зробили наголос на політичних факторах, 
які поряд з економічними та соціальними відіграють 
неабияку роль у процесі розвитку націй, становленні 
форм її утворення та функціонування як нації полі¬ 
тичної. Зрештою, нація політично утверджує себе са¬ 
ме в державі, яка, в свою чергу, є виявом її незалеж- 



Переднє слово 


11 


ності та самовизначення. Маловідомим залишився 
вислів Ф. Енгельса про те, що «кожний народ пови¬ 
нен зберігати незалежність і бути господарем у влас¬ 
ному будинку». Такою є сутність національної дер¬ 
жави, яку Енгельс означив як «нормальну політичну 
організацію», що є «необхідною передумовою для 
встановлення гармонічного та інтернаціонального 
співробітництва народів». К. Реннер писав у 1925 р.: 
«Нам потрібно вчення про нації, вчення про державу; 
у Маркса ми знаходимо лише натяки на нього і ледь 
усвідомлену необхідність в цих вченнях. У Лассаля ж 
ми знаходимо закінчену систему думки, що займа¬ 
ється в першу чергу тим, що нас зараз більше за все 
цікавить». 

При цьому автори відштовхуються від такого яви¬ 
ща, як суверенізація національного життя, що стало 
чи не стрижнем у постготалітарній Україні. Звідси — 
нагальна потреба наукового осмислення етнонаціо- 
нальної самоорганізації, проблеми національної 
державності, державного управління національною 
структурою, формування соціально-політичних меха¬ 
нізмів вирішення суперечностей у сфері етнонаціо- 
нальних відносин, аналізу існуючих форм національ¬ 
ного об’єднання і моделювання нових. Це особливо 
важливо й тому, що до цього часу «руйнівна» сторона 
в наукових дослідженнях переважала конструктивну, 
творчу, з одного боку, а політичний прагматизм під¬ 
носився над теоретичним осмисленням дійсності, що 
й призвело до розриву теорії етнонаціональних від¬ 
носин і практики прийняття відповідних політичних 
рішень, з іншого. 

З іншого боку, етнодержавознавчий підхід дає но¬ 
вий поштовх до вивчення етнічної та державницької 
матерії, зокрема, до вияснення змісту національного 
питання в Україні, яке, на нашу думку, можна ви¬ 
значити як: а) втілення в життя національних прав 
людини, суверенізація особистості; б) політико-пра- 
вове забезпечення розвитку української нації; в) за¬ 
безпечення колективних прав корінних народів, ет¬ 
нічних меншин. Зрештою, «за своєю сутністю націо¬ 
нальне питання — це питання всього суспільства» 
(Е. Кардель), яке залучає в свою «орбіту» внутрішньо 
потенційну силу національного руху, національної 
ідеї, її глибоконародний та вселюдський зміст. 

Підбиваючи підсумок вищенаведеному, можемо 
зазначити, що певним варіантом української націо¬ 
нальної ідеї, крім етноцентризму, є етатизм, держав- 
ництво. Це почуття досить сильне в Україні, і дер¬ 
жавницькі гасла викликають схвалення значної кіль¬ 
кості громадян України, віддзеркалюючи собою по¬ 
силення почуття всеукраїнської єдності. Приклад — 
росіяни, етнічні росіяни у Донбасі, Херсоні та «Но- 
воросії» досить активно голосували у грудні 1991 року 
саме за «самостійність», як і в західних областях Ук¬ 
раїни. 

Якщо ми візьмемо поняття «національний інте¬ 
рес», то на практиці йдеться про інтереси зовсім не 
етнічного характеру, але політичні та економічні 
(А. Коен), а стимулом практичного плану стала жа¬ 
доба влади з боку соціального загалу, що усвідомлює 
себе етносом. 

У цьому контексті в енциклопедії розглядається 
етнонаціональна політика (функціонування держав¬ 
ного механізму в сфері міжетнічних стосунків) як 
структурний механізм, що включає в себе політику 


держави щодо: а) суверенної особистості; б) корін¬ 
них народів; в) української етнічної спільності, яка 
формує основу українського етнополітичного орга¬ 
нізму (ЕПО); г) етнічних меншин як складової час¬ 
тини українського ЕПО, але в суто етнічному плані яв¬ 
ляють собою окремі структурні елементи; д) представ¬ 
ників українського етносу, які мешкають за межами ук¬ 
раїнського ЕПО і не є його складовою частиною, але 
певним чином зв’язаних з ядром однойменного етносу, 
що розмилується на території України. 

Саму ж систему загальних закономірностей та 
принципів розв’язання національного питання мож¬ 
на поділити на три групи: 

1) загальні закономірності та принципи в соціаль¬ 
но-політичній галузі, 2) загальні закономірності та 
принципи в економічній галузі, 3) загальні законо¬ 
мірності та принципи в галузі ідеології та культури, 
що й зумовлює відповідні авторські підходи. 

Етнодержавознавство ґрунтується на тому, що 
внутрішня політика суверенної держави повинна бути 
спрямована на економічне і культурне відродження 
етнічних груп, що, в свою чергу, зіїітегрує представ¬ 
ників всіх етнічних спільнот в єдину державну спіль¬ 
ність. Звідси — широке поле для законотворчої ді¬ 
яльності політичних інституті^, практики в етнона- 
ціональній сфері, яка включає в себе не лише етно¬ 
культурний розвиток, але й має всебічно враховувати 
географічну та господарську специфіїсу країни. 

Зрештою, як справедливо наголошується в захід¬ 
ному суспільствознавстві, етнічність була і залиша¬ 
ється сильним культурно-політичним фактором та 
носить універсальний характер. 

Наступний, п’ятий, розділ енциклопедії присвя¬ 
чено проблемі «Націоналізм як соціальний, ідеоло¬ 
гічний та духовно-культурний феномен». У ньому ви¬ 
кладені точки зору вітчизняних та західних авторів 
щодо націоналізму, розглядаються також питання на¬ 
ціонального нігілізму, національної сором’язливості, 
шовінізму та ін. 

Автори енциклопедії виходять з того, що навряд 
чи вдасться пояснити могутню хвилю націоналізму, 
створення національних держав за допомогою звер¬ 
нення лише до романтизму як колишньої ідеології 
національних рухів XIX ст. Саме тому націоналізм 
розглядається з врахуванням трьох протилежних під¬ 
ходів до нього — позитивного, негативного та дуа¬ 
лістичного, що притаманні західній та вітчизняній 
літературі, звичайно, з певними «варіаціями» в кож¬ 
ному з вищевказаних підходів. Щодо першого — ана¬ 
лізується «абетковий парадокс» Г. Моргентау, трак¬ 
тування націоналізму Е. Геллнером, «елементарний 
закон» А. Тойнбі, класифікація й характеристика на¬ 
ціоналізму Л. Снайдера, тлумачення А. Сміта, типо¬ 
логія націоналістичних рухів X. Сетона-Уотсона, 
«десять атрибутів» Б. Шейфера, «десять атрибутів» 
націоналістичної доктрини Е. Сміта. Разом з тим ви¬ 
значаються реалії сьогодення в руслі проблем — 
націоналізм і національна демократія, націоналізм, 
світовий ринок і права людини, націоналізм і сучас¬ 
ність, націоналізм і громадянське суспільство. Все це 
дало змогу розглянути націоналізм як ідеологічний 
та політико-культурний феномен, визначити причи¬ 
ни його виникнення, соціальну базу й ідеологічне «за¬ 
безпечення», чинники сили й іїггенсивності як авто¬ 
номної соціальної сили, форми вияву тощо. 



12 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Другому підходові відповідають міркування К. Ха- 
йяса щодо націоналізму як семи зол і зловживань, 
такі почуття є «націоналістична диктатура», «націо¬ 
налізм інтегральний», «шовінізм», «національний 
месіонізм», осмислення співвідношення категорій 
«націоналізм» та «шовінізм», терміни «екстремальний 
націоналізм та самознищення» (К. Дойч), «інстру¬ 
менталізм», «ксенофобія». 

У зв’язку з цим розглядаються такі терміни, як аси- 
міляціонізм, антисемітизм, великодержавність, дена¬ 
ціоналізація, тоталітарне мислення, москвофільство, 
російський шовінізм, націонал-нігілізм, націонал- 
патріотизм та ін., що були притаманні національній 
політиці царської Росії та й, певною мірою, колиш¬ 
ньому всесоюзному «центру». 

Як свідчать експертні оцінки ситуації в Чехії, Угор¬ 
щині, Польщі, Росії, Словаччині та Україні, здійснені 
Центром зовнішньої політики Інституту міжнарод¬ 
них досліджень ім. Вотсона при Браунівському уні¬ 
верситеті (США) протягом 1992 — 1993 рр., громад¬ 
ськість цих країн явно відчуває загрозу націоналіз¬ 
му і послідовно засуджує його, вважаючи нерозум¬ 
ним, потворним, небезпечним явищем. Жодна інша 
думка про націоналізм, крім його небезпеки, біль¬ 
ше не висловлювалася так часто. Ця точка зору та¬ 
кож знайшла своє відображення у відповідних тер¬ 
мінах. 

Український же націоналізм, попри незграбність 
та невідповідність життю вкрай політизованого по¬ 
няття «український буржуазний націоналізм», що 
використовувався в період радянського тоталітариз¬ 
му, у вітчизняній етнополітичній думці дореволюцій¬ 
ного часу та й згодом, зокрема, у діаспорних виданнях 
демократичного спрямування розглядався виключно 
як прояв шовінізму в особі т. зв. інтегрального на¬ 
ціоналізму, і за винятком ОУН із «вжитку» був знятий 
як такий, що розійшовся з українською національною 
ідеєю. По-перше, «він підходить під поняття тоталітар¬ 
ного руху» (І. Лисяк-Рудницький), по-друге, україн¬ 
ський націоналізм спрямовується на активістське на¬ 
сильницьке формування суспільно-культурного життя, 
по-третє, він ґрунтувався лише на позанауковому факті 
воління, на такій, що не пов’язана з попередньою дією 
розуму, «волі нації», по-четверте, український націо¬ 
налізм відбиває собою «суб’єктивізм всякого націо¬ 
налізму» (М. Хайдеггер) — приватні, часткові, одно¬ 
партійні відчуття, бажання, прагнення, тобто одномірне, 
неповноцінне, незагальнозначиме й тому необ’єктивне 
бачення суспільного життя. 

Проміжною між вищевказаними підходами є точ¬ 
ка зору ряду сучасних західних дослідників (Д. Бер- 
манн, X. І. Шпенгер та ін.), які вважають, що час на¬ 
ціоналізму, національного самовизначення попри їх 
минуле значення вже минув. Світове співтовариство 
повинно усвідомити вагу суто людських цінностей на 
новітньому етапі, які не залежать ні від кордонів, ні 
від різниці в мові, віруваннях та інших чинниках, що 
розділяють народи. Це відображає об’єктивний про¬ 
цес світової інтеграції з врахуванням факту розвалу 
останніх імперій на землі; необхідності вирішення 
глобальних проблем як кожної людини, так і всієї 
цивілізації (економічні, демографічні, технологічні 
тощо). З цієї точки зору національне самовизначення 
розглядається як певний анахронізм (Б. Шейфер). 
Саме ця ідея була домінуючою на міжнародному нау¬ 


ковому семінарі «Україна і проблеми безпеки Цен¬ 
тральної і Східної Європи» (м. Київ, червень 1994 р.). 

Існує, щоправда, ще один підхід до тлумачення 
«націоналізму» — розглядати цей феномен, як дву- 
ликого Януса, що містить у собі одночасно як пози¬ 
тивні, так і негативні якості: «справжній і хибний на¬ 
ціоналізми» М. Трубецького, «сила й слабкість» на¬ 
ціоналізму Е. Геллнера, «старий та новий націона¬ 
лізм» М. Гроха. 

До речі, в процесі дослідження в рамках проекту 
«Безпека для Європи», здійсненого вищевказаним 
Центром зовнішньої політики Інституту міжнародних 
досліджень ім. Вотсона при Браунівському універ¬ 
ситеті, групи опитуваного населення часто вислов¬ 
лювали думку: необхідно розрізняти націоналізм як 
агресивно-вороже ставлення до інших народів і за¬ 
конну гордість людини за свій народ і його культуру. 
Розумна гордість за свою культуру, свій народ, його 
досягнення цілком природні. Але вона стає небезпеч¬ 
ною, коли перетворюється на ворожість до інших на¬ 
родів чи етнічних груп. 

Автори словника-довідника, не нав’язуючи чита¬ 
чеві свої підходи, звертають особливу увагу на кри¬ 
тичний підхід до націоналізму, на його аналіз з по¬ 
зицій критичного мислення, запропонований М. Ве¬ 
бером, К. Поппером, Д. Соросом. Сута його — у від¬ 
мові від ціннісних орієнтацій, критеріїв та оцінок, 
притаманних іншим підходам, щоб покінчити з мо¬ 
ралізуваннями з приводу націоналізму, які «завжди 
зазнають провалу, незалежно від того, чи він вихва¬ 
ляється чи ганьбиться» (Т. Наірн). Тобто підходити 
до націоналізму як до нейтрального явища, бо ж його 
можна вважати або добрим, або злим, або ні добрим, 
ні злим, або і добрим, і злим водночас (Г. Дейвіс). 
Розглядати націоналізм у нейтральному розумінні, 
тоді він не буде означати ні негативного феномену, 
ні «революційного» у розумінні позитивного (С. Гер- 
хард). 

Авторський підхід полягає у тому, щоб позбави¬ 
тись поглядів на націоналізм як на щось незрозуміле 
і таємниче, як на якесь одно- чи двомірне явище — 
джерело уособлення добра («чарівна паличка»), чи 
зла — («Скринька Пандори»), чи обох одночасно 
(«дволикий Янус»), як на явище випадкове і хаотич¬ 
не, як на прояв якихось сторонніх сил («божественне 
осяяння», чи «масовий психоз»). По-друге, автори бу¬ 
дували свою концепцію таким чином, щоб усвідоми¬ 
ти націоналізм як багатомірний, надзвичайно склад¬ 
ний і суперечливий феномен, що відображає вкрай 
динамічний, об’єктивний історичний процес із зако¬ 
номірностями, величезною, нейтральною за своєю 
природою енергією, однією з головних рушійних сил 
XIX—XX ст. Іншими словами, критичний підхід до 
націоналізму вимагає не описування, моралізатор¬ 
ства, вихваляння чи очорнення націоналізму, а його 
наукового об’єктивного аналізу, розробки відповід¬ 
них моделей і прогностичних сценаріїв, підготовки 
альтернативних, науковообґрунтованих ефективних 
рекомендацій щодо збереження і зміцнення етнопо- 
літичної стабільності, спрямування могутньої вибу¬ 
хової сили націоналізму в конструктивне русло. 

Автори виходили з того, що саме такий підхід до 
націоналізму є коректним і продуктивним, бо ж 
сприймає його таким, яким він є, а не таким, яким 
характеризують націоналізм його прихильники чи 




Переднє слово 


13 


противники. Він має зайняти те місце і відігравати 
ту роль, які відведені йому історією, а зовсім не ту, 
що нав’язують йому різні політичні сили. А для того, 
що очорнюється і ганьбиться, чим лякають людей, 
як і для того, що звеличується і вихваляється, чим 
пишаються, є більш відповідні й точні назви. 

У першому випадку — це «шовінізм» та «ксено¬ 
фобія», а в другому — «патріотизм». Час, як кажуть 
англійці, «назвати лопату лопатою», тобто назвати ре¬ 
чі своїми іменами, про що й ідеться у відповідних 
термінах, включаючи авторські розмірковування що¬ 
до національної ідеї. 

Що ж в такому разі може бути принципом співпа- 
дання державницького й національного (етнічного)? 
Е. Геллнер, наприклад, вважає, що тим політичним 
принципом, який вимагає, щоб політичні та національ¬ 
ні (етнічні) одиниці співпадали, може бути націоналізм. 
На наш погляд, таким принципом, принаймні для су¬ 
часної України, може бути патріотизм, який сприяє як 
національному пробудженню, оновленню, так і забез¬ 
печенню національного політичними засобами, вклю¬ 
чаючи державницькі. Тим більше, що значна частина 
громадян країни вважають себе патріотами України, але 
ніяк не можуть погодитися, що вони є українськими 
націоналістами, шовіністами. 

Подібне тлумачення аж ніяк не є вульгарним запе¬ 
реченням національного буття, національної ідеї. Ав¬ 
тори відстоюють положення про вагомість останньої як 
важливої органічної складової частини національних 
інтересів української держави, суспільства, особи, що 
врешті-решт сконсолідують українське суспільство, 
створять підвалини громадянського суспільства. 

Взаємозв’язок національного та державницького, 
їх взаємовплив має під собою досить важливий під¬ 
текст — виступати не з позицій націонал-шовінізму 
чи націонал-патріотизму, а прагнути справжнього 
споріднення універсальних принципів функціону¬ 
вання правової держави на ґрунті врахування домі¬ 
нуючих особливостей менталітету окремих осіб, за¬ 
хисту української культури від деформуючих впливів 
як з Заходу, так і зі Сходу. Інша справа, що одні ук¬ 
раїнські діячі прагнули культурного синтезу, наголо¬ 
шуючи на ролі загальнодемократичного, соціал-ре- 
форматорського новаторства, підкреслювали духовну 
спорідненість з іншими, зокрема російським, наро¬ 
дами України, інші брали як вихідний принцип здо¬ 
ровий консерватизм, традиціоналізм, наголошуючи 
на необхідності зберегти культурну українську само¬ 
стійність, відродити українську культуру, яку з одна¬ 
ковим успіхом цілеспрямовано нищили з обох боків. 

Авторський колектив виходив з того, що етнодер- 
жавознавство «вписується» в західне бачення майбут¬ 
нього співіснування націй, яке, на їх думку, залежить 
тільки від того, чи зможуть національні держави зро¬ 
бити свої націоналізми цивілізованими настільки, що 
зможуть знайти відповідне розв’язання сучасних мі¬ 
жетнічних конфліктів. На думку Г. Кона, яка знач¬ 
ною мірою поділяються західні дослідники, сам на¬ 
ціоналізм є політичним переконанням, що підкрес¬ 
лює зв’язок сучасних суспільств і робить законним їх 
потяг до влади. Націоналізм при такому підході кон¬ 
статує вищу лояльність більшості людей до націо¬ 
нальної держави, як до існуючої, так і бажаної. Особ¬ 
ливо це стосується націй, які політично ще не нації, 
бо ж були пригнічені та роз’єднані, чия держава зна¬ 


ходиться в майбутньому. Тут націоналізм є неодмін¬ 
ною умовою на шляху до прогресу. 

Українське етнодержавознавство «працює» і над 
проблемою конфліктології, звичайно, в сенсі юри¬ 
дичної конфліктології. І тут офіційні державні, полі¬ 
тичні інститути мають виходити з того, що будь-який 
конфлікт, на якому б ґрунті він не виник, має різної 
тривалості латентний період, у межах якого виникає 
напруженість у стосунках суб’єктів, що взаємодіють 
(класи, етноси, групи, інститути і т. д.), формується 
конфліктна ситуація. Саме в цей час відбувається ус¬ 
відомлення власного національного (етнічного) ста¬ 
тусу майбутніх учасників конфліктів, його співстав- 
лення з статусом інших етнонацій (етнічних груп), 
що відображається, передусім, в оцінці ступеня реа¬ 
лізації власних національних інтересів, можливостей 
економічного та соціального розвитку, збереження 
культурної самобутності. На цій основі робляться 
висновки про соціально справедливе чи несправед¬ 
ливе ставлення до тих чи інших національних (етніч¬ 
них) груп, їх доступу до здійснення влади, матеріаль¬ 
них ресурсів, про ущемленість їх прав, невиправдане 
домінування одних над іншими. 

На цій основі формується групова ідеологія, яка 
відрізняється значною агресивністю, нетерпимістю, 
створюючи образ ворога в уособленні представників 
іншої національної групи. Зрештою, саме така чи по¬ 
дібного гатунку ідеологія консолідує етнос, формує 
готовність брати участь на його боці у конфліктах, 
що виникають, та дає установки на певну етнополі- 
тичну поведінку. 

Людина як суспільна істота може розвиватися за 
умов комфортного відчуття в оточенні собі подібних. 
Зрештою, початок цивілізованої фази розвитку настає 
тоді, коли сформувалася самосвідомість як прояв на¬ 
ціональної спільності, коли виникає потреба в своїй 
державності як засобі захисту вищих національних 
інтересів в цілому та окремих індивідів зокрема. 

Зрештою, під етнічним розуміється конфлікт з 
певним рівнем організованої політичної дії, суспіль¬ 
них рухів, масових зіткнень, сепаратистських висту¬ 
пів, навіть громадянської війни, в яких протистояння 
відбувається по лінії етнічної спільності. Саме еліта 
інтелектуальна та політична мобілізує етнічні почут¬ 
тя, відіграє значну роль у створенні міжетнічної на¬ 
пруги та ескалації її до рівня відкритого конфлікту. 

Останній, шостий, розділ акумулював в собі пер¬ 
сонали — відомих вчених та громадських діячів, що 
мають безпосереднє відношення до етнодержавознав- 
чих аспектів життєдіяльності особи, етносу, суспіль¬ 
ства, держави. 

Підготовкою цього видання започатковано проду¬ 
кування власних ідей, з одного боку, виклад та транс¬ 
формування світових надбань з цієї проблематики, з 
іншого. Енциклопедія з цієї точки зору відображає по¬ 
тяг науковців до підготовки глибоких теоретичних ана¬ 
літичних розробок замість акценту на первинну неоп- 
рацьовану етнологічну та державницьку «сировину». 

Вводячи в енциклопедію відповідні терміни, дос¬ 
лідники переглянули своє ставлення до етатичної, ет¬ 
нічної, культурологічної, лінгвістичної, психологіч¬ 
ної «шкіл» в націології, зокрема, до етніцистської по¬ 
зиції західної етнополітології та історико-економічної 
теорії нації й національних відносин, що панувала до 
останнього часу як марксистська парадигма. Активно 



14 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


використано творчий доробок світової етнодержавоз¬ 
навчої думки в особі: О. Бауера, Д. Белла, М. Бердя- 
єва, М. Блока, Ж. Бодена, М. Вебера, Д. Віко, А. Га- 
ама, Г. Гегеля, Й-Г. Гердера, В. Гумбольдта, Л. Гумі- 
льова, Л. Гумпловича, Е. Дюркгейма, І. Канта, 

А. Кастелянського, К. Каутського, В. Ключевського, 
О. Лазаревського, Н. Макіавелі, Ж. Монтеск’є, 
X. Ортеги-і-Гассета, Д. Отіса, Е. Ренана, К. Реннера, 
А. Сахарова, У. Самнера, А. Сміта, В. Соловйова, 

A. Тойнбі, Ф. Фіхте, М. Фробеніуса та ін. Повернуто 
до «життя» етнодержавознавчі роздуми І. Багряного, 
Ю. Бачинського, О. Бочковського М. Василенка, 

B. Винниченка, Ф. Вовка, Б. Грінченка, М. Грушев- 
ського, К. Гуслистого, С. Дністрянського, Д. Доро¬ 
шенка, М. Драгоманова, О. Ейхельмана, Р. Ендика, 
Б. Кістяківського, М. Костомарова, А. Кримського, 
Б. Крупницького, В. Кубійовича, О. Кульчицького, 

B. Кучабського, Р. Лащенка, В. Липинського, І. Ли- 
сяка-Рудницького, О. Малиновського, Н. Максимо¬ 
вича, І. Мірчука, Д. Овсяника-Куликівського, 
І. Огієнка, Л. Окінціевича, Ю. Панейка, В. Петрова, 

C. Подолинського, О. Потебні, Л. Ребета, Р. Роз- 
дольського, С. Рудницького, Ю. Русова, М. Скрип¬ 
ника, М. Слабченка, В. Старосольського, Л. Сте- 
бельського, М. Сумцова, Ф. Тарановського, С. То- 
машівського, І. Франка, Д. Чижевського, М. Чубин- 
ського, М. Чубатого, М. Шаповала, С. Шелухіна, 
М. Шлемкевича, В. Щербаківського, Д. Щербаків- 
ського, Б. Цимбалистого, Д. Яворницького, М. Явор- 
ського, А. Яковліза, В. Яніва, Я. Яреми. 

Враховано досвід підготовки і висвітлення мате¬ 
ріалів політологічних, етнологічних словників та ен¬ 
циклопедій, виданих у США, Канаді, Великобританії, 
Франції, Росії та інших країнах, проаналізовано до¬ 
кументи і матеріали ООН, ЮНЕСКО, інших міжна¬ 
родних організацій, присвячених проблемам етнічно¬ 
го «вибуху» з колишньому СРСР. 

Ретельно досліджено раніше недоступні для дос¬ 
лідників документальні джерела. Як автори в енцик¬ 
лопедії виступають відомі фахівці з проблем етнодер¬ 
жавознавства, етнополітолога, етносоціології, етно- 
філософії, етноетики, етнолінгвістики, етнокультуро- 
логії та інших напрямів, які вивчають проблеми 
держави та нації, а також молоді дослідники, що по- 
своєму «побачили» всю мозаїку та глибину націоло- 
гічних, державознавчих проблем. 

До словника включені матеріали понятійно-тер¬ 
мінологічного характеру провідних західних дослід¬ 
ників А. Агурського, М. Бернштама, І. Берліна, 
3. Бжезинського, М. Гайдук, Е, Геллнера, М. Гроха, 
М. Джіласа, К. Дойча, Я. Егберта, П. Зегера, 
М. Кеннеді, Д. Кісінджера, А. Крамера, Ш. Маклаф- 
ліна, Г. Моргентау, А. Сміта, Л. Снайдера, М. Тру- 
бецького, А. Тойнбі, М. Чеха, Б. Шейфера, С. Шен- 
фільда, К. Хайяса, Р. Шпорлюка; доробок В. Вин¬ 
ниченка, М. Драгоманова, В. Липинського, Д. Чи¬ 
жевського, вчених західної української діаспори: 
Л. Винара, Г. Грабовича, О. Грабович, Т. Кузьо, 
І. Лисяка-Рудницького, Є. Маланюка, В. Маркуся, 
О. Мотиля, О. Пріцака, М. Сосновського, М, Шапо- 
вала, М. Шлемкевича, С. Ярмуся та ін. 

Звичайно, тут окреслено лише вихідні теоретико- 
методологічні засади нової соціально-політичної нау¬ 


ки — етнічного державознавства, що, звичайно, не 
виключає подальшої розробки саме цього аспекту 
проблеми. Варто новаційно застосовувати методоло¬ 
гічний інструментарій та евристичний (понятійно-ка¬ 
тегоріальний) апарат нового напряму науки, пускаю¬ 
чи в обіг нові поняття, категорії та терміни, які адек¬ 
ватно інтерпретують етнодержавологічні феномени, 
реалії і проблеми, які можуть «усталити» етнодержа¬ 
вознавчі дослідження, визначити їх гносеологічні, ак- 
сіологічні та праксологічні «сюжети». І це зроблено 
авторським колективом. 

З цієї точки зору етнодержавознавство розглядається 
в наукознавчому плані як галузь науки, що здійснює 
свою мету на базі творчого осмислення та переосмис¬ 
лення концептуального, теоретичного багатства полі¬ 
тології, правознавства, філософії, соціології, політичної 
етнології та інших наук. Воно мрже стати своєрідним 
інтегратором етнофілософського, етносоціологічного 
та етнологічного знання про державотворення в мате¬ 
ринській Україні та діаспорі на тлі конкретних етапів 
вітчизняної етнодержавницької історії. 

Редакційна колегія створила максимум умов для 
того, щоб мала енциклопедія була відкритою для різ¬ 
них точок зору, відображала б плюралізм думок вче¬ 
них з етнодержавознавчої проблематики. Терміни, 
поняття та визначення, наведені у книзі, відобража¬ 
ють етнодержавологічні явища та події у Йсіх їх склад¬ 
ностях та суперечностях, а відповідні коментарі по¬ 
збавлені політичної кон’юнктури та ідеологем. 

Енциклопедія створена, так би мовити, по «сві¬ 
жих» етнополітичних, етнодержавознавчих «слідах». 
Тому, можливо, автори не змогли «вловити» те, що 
майже невловиме та не піддається поки що науковому 
аналізу. Це — з одного боку, з другого ж — не всі 
терміни та визначення є рівнозначними, деякі з них 
є дещо фрагментарними чи написані в публіцистич¬ 
ному стилі, інші — відображують ступінь входження 
того чи іншого автора в етнодержавознавчу пробле¬ 
матику. Проте книга в цілому має єдину методоло¬ 
гічну парадигму — критичне цивілізаційно-гуманіс- 
тичне мислення та своєрідну структуру і передовсім — 
тверде бажання позбавитися того «термінологічного 
хаосу», який віддавна запанував у етнологічній науці, 
зокрема, внаслідок підміни слів та понять, їх неко¬ 
ректного та/чи неадекватного застосування. 

І ще одна ремарка. Вміщені в енциклопедії ок¬ 
ремі статті, взяті з публікацій 20—30-х рр., із су¬ 
часних видань української діаспори, друкуються із 
збереженням мовно-стилістичних особливостей 
оригіналу. 

Сподіваємося, що енциклопедія як своєрідна ві¬ 
зитна картка української держави у контексті реалі¬ 
зації нової Конституції України стане своєрідним під¬ 
ґрунтям для подальшої роботи над законопроектами, 
щоб сповна використати незатребуваний потенціал 
українського державотворення, надбання конститу¬ 
ціоналізму. 

Зрештою, вихід у світ «Малої енциклопедії» — це 
запрошення науковцям узяти активну участь у по¬ 
дальшому дослідженні етнодержавознавчої пробле¬ 
матики, своєрідний заклик до творчого натхнення та 
наукового пошуку в ім’я самостійної соборної неза¬ 
лежної України. 




І. Етнос і соціум 15 


І. ЕТНОС І СОЦІУМ 


ВСТУП 


Етноси існували протягом століть, якщо не тися¬ 
чоліть. Але тільки в кінці XVIII ст. їх почали вважати 
основною ознакою нації, тобто такого суб’єкта істо¬ 
ричного процесу, якому прислуговує право творити 
самостійну державу. Навіть якщо дана етнічна спіль¬ 
нота не має власної держави, навіть якщо вона її не 
мала в минулому, їй належить право створити таку 
самостійну національну державу. Навіть якщо мова 
даного етносу — народу — не вживається у «високій» 
культурі міста, королівського двору, церкви, школи, 
навіть якщо її носіями є тільки прості селяни, народ 
має право перетворити своє «наріччя» у повноцінну, 
багатофункціональну мову, яка обслуговуватиме всі 
сфери життя суспільства і одиниці. 

Такі погляди були вперше сформульовані приблиз¬ 
но 200 років тому в Німеччині. Згодом, після того як 
їх сукупність було прийнято називати ідеологією на¬ 
ціоналізму, вони набули великого поширення у XIX 
і XX ст., а сам націоналізм, на думку багатьох дос¬ 
лідників, зайняв місце однієї з найбільш впливових 
ідей модерної доби. 

Що ж таке національне відродження? Це усвідом¬ 
лення себе, етносу як нації, як дійової особи історії 
і сучасного світу. На думку дослідників історії націо¬ 
нальних рухів, національних відроджень, процес фор¬ 
мування націй на етнічній основі проходив у трьох 
фазах чи етапах: академічному, культурному і полі¬ 
тичному. Постараємося застосувати цю періодизацію 
до українського відродження, вказуючи одночасно на 
особливості українського процесу. 

Найбільш відомим і впливовим представником пе¬ 
ріодизації є Мирослав Грох, професор Празького уні¬ 
верситету. На його погляд, у першому, тобто акаде¬ 
мічному, етапі відродження дана національна група 
стає предметом уваги дослідників, які збирають і пуб¬ 
лікують народні пісні і легенди, прислів’я, вивчають 
звичаї і вірування, складають словники, досліджують 
історію. Усе це робиться мовою іншого народу, у ви¬ 
падках чехів — по-німецьки, також по-німецьки пи¬ 
салися перші наукові праці про естонців і т. д. Другий 
етап національного розвитку — культурна фаза — від¬ 
значається тим, що мова, яка у першій фазі є пред¬ 
метом вивчення, тепер стає мовою, якою творять лі¬ 
тературу і на яку перекладають з інших мов. Народну 
мову вводять як викладову до шкіл, починаючи від 


народних, а з часом і до вищих, розвивається преса, 
в кінці мова вживається в науці, технічній літературі, 
у політиці, громадському житті, побуті освічених лю¬ 
дей і взагалі в місті. На третьому, політичному, етапі 
нація, об’єднана спільною мовою, висуває вимоги до 
політичного самоврядування, автономії, а врешті й 
самостійності. 

М. Грох сам признається, що його схема є тільки 
схемою і що в реальному житті ет&пи часто «перехре¬ 
щуються». Цінність схеми полягає в тому, що вона 
інспірує дослідника розглядати кожну національну 
історію аналітично, системно, що допомагає йому ба¬ 
чити ліс, а не тільки дерева. Для історика і патріота, 
захопленого винятковістю своєї нації, її неповторніс¬ 
тю, Грох є цінний тим, що звертає увагу на спільні 
риси розвитку народів, які він називає «малими», і 
які традиційно називали «неісторичними», «селян¬ 
ськими» або «соціологічно неповними». Але підхід 
Гроха має й великий недолік. З самої природи його 
періодизації наголос у дослідженнях робиться на внут¬ 
рішній історії, внутрішньому розвиткові структури 
даної нації, причому втрачається транснаціональна 
перспектива, забувається, що кожна нація розвивалася 
у зв’язках з іншими, передусім своїми сусідами, і що 
вона сама і її сусіди були частиною світового процесу. 

Кінець XVIII ст.— це епоха Французької революції 
і початок епохи індустріальної революції. Ті дві ре¬ 
волюції, на думку багатьох вчених, створили світ, у 
якому довелося жити народам Європи протягом на¬ 
ступного XIX ст.— аж до 1-ї світової війни і револю¬ 
цій, що прийшли слідом за війною. Серед тих народів 
був і український народ. Названі революції і їхній да¬ 
лекосяжний і баготосторонній вплив творять власне 
контекст, в якому розвивалась історія України. Дос¬ 
лідникові важливо вивчити вплив демократичної ре¬ 
волюції XVIII ст. і вплив комплексу явищ і факторів, 
які підходять під загальне поняття промислової ре¬ 
волюції, на хід українського національного відроджен¬ 
ня. Не менш важливо і цікаво дослідити питання про 
те, як діячі українського відродження, і в ширшому 
значенні українці взагалі, сприймали і реагували на 
політичні, соціальні, економічні і культурні явища 
модерної доби. Серед тих явищ треба згадати виник¬ 
нення нової концепції політики, а не просто нових 
форм правління: Французька революція дала початок 



16 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


переконанню, що людям під силу створити такий по¬ 
рядок, у якому питання знання, моралі і дії будуть 
приведені у гармонійний взаємозв’язок. Промислова 
революція, що почалася в Англії і Шотландії, знаме¬ 
нувала процес переходу людства, а не тільки північ¬ 
но-західної Європи, від сільського способу життя до 
міського, урбанізованого, від рільництва до промис¬ 
ловості та модерних, індустріальних видів транспорту. 
Одним з її аспектів була демографічна революція, 
другим — міграції населення не тільки з села до міста, 
але й з одних частин світу до інших. Це тільки ви¬ 
біркові приклади нововведень, джерела яких йдуть від 
XVIII ст. (Не згадуватимемо навіть про зміни у функ¬ 
ціях державного правління і про новий характер воєн). 

Окремого коментаря потребує справа релігії. Вік 
Просвітництва — це пора, коли серед інтелектуальної 
еліти утверджується погляд, що не Бог безпосередньо 
керує справами людей і суспільств (взагалі існування 
Бога ставлять під сумнів), а що розвиток людства 
прямує згідно з внутрішніми, іманентними законами 
прогресу. Але якщо Бог не керує історією, виникає 
питання про те, хто, власне, є основною дійовою осо¬ 
бою історії', який зміст історичної драми (оскільки 
релігійне пояснення смислу людського існування вже 
не задовольняло інтелектуальних провідників), в яко¬ 
му напрямі має піти людство у майбутньому. 

Серед тих, що претендували дати вичерпну відпо¬ 
відь на це питання, для нашої теми два світогляди 
мають найбільше значення: марксизм і націоналізм. 
І один, і другий є спробою пояснити явища модер¬ 
ного світу, створеного Французькою і Промисловою 
революціями. Марксизм сказав, що головними акто¬ 
рами у драмі історії є класи. Історія суспільства — це 
історія класів і їхньої боротьби. Націоналізм також 
зайняв позиціїо щодо явищ нового, модерного світу. 
Його відповідь: історія людства є історією етносів, 
народів, націй і їхніх взаємозв’язків. 

Серед нововведень — західні вчені кажуть «вина¬ 
ходів» — XVIII ст. одним з найвпливовіїиих і тривких 
була нація. Французька революція серед своїх без¬ 
смертних (як тоді гадалося) принципів проголосила 
суверенітет нації. Що таке нація? 

Французам відповісти на це питання було легко. 
Всі жителі країни, за винятком, звичайно, ворогів на¬ 
роду, аристократів, священиків і їхніх прихильників, 
становлять французьку націїо. Сучасні історики при¬ 
гадують, що 1789 р. більшість жителів тодішньої 
Франції говорили нефранцузькою мовою. У Франції 
та інших країнах Заходу поширився погляд, що на¬ 
ція — це поняття політичне та що етнічні відмінності 
не повинні мати політичного значення, зокрема не 
заслуговують на будь-яке офіційне визнання чи під¬ 
тримку з боку держави. Як відомо, Французька рево¬ 
люція вважала нефранцузькі мови країни контррево¬ 
люційними і забороняла їх вживання в освітній і гро¬ 
мадській справі. (При нагоді можна пригадати, що 
польська нація, яка формувалася у своїй модерній 
формі більш-менш одночасно з революцією у Фран¬ 
ції, згідно з поглядами її провідних діячів, наприклад, 
Тадея Костюшка, повинна була заборонити україн¬ 
ську і литовську мови і таким чином прискорити іїіте- 
граціїо усіх жителів Польщі у єдиній польській на¬ 
ції — єдиній політично і єдиній культурно. Через по¬ 
діли Польщі поляки не мали змоги наслідувати при¬ 


кладу своїх французьких однодумців у справах мови 
і нації. Хто знає, може, українців позбавлено демок¬ 
ратичної версії Емського указу). 

Багатонаціональна, точніше поліетнічна, польська 
нація західного типу втратила самостійне існування 
до того, як отримала можливість застосувати західні 
методи щодо «діалектів». У багатонаціональних дер¬ 
жавах, які в тому регіоні залишилися, не виникли 
«австрійська», «російська» чи «отгоманська» політич¬ 
ні нації, які б інтегрували усі свої етнічні групи, на¬ 
роди. Розвиток у Центральній і Східній Європі пішов 
не французьким, а німецьким шляхом. 

Німецькі вчені та письменники на противагу за¬ 
хідним поглядам висунули тезу, що нація відзнача¬ 
ється спільною культурою, побудованою на спільнос¬ 
ті (народної) мови, бо власне мова простого люду від¬ 
биває справжній характер і дух народу. Від цього 
погляду згодом перейшли до тези, що ті права, які 
французи чи, скажімо, нововигадані американці при¬ 
писували «народові», насправді прислуговують націо¬ 
нальностям під умовою, що вони зберігають рідну мо¬ 
ву і культуру. Таким чином, нові наукові дисципліни, 
які власне тепер сформувалися — етнографія, фоль¬ 
клор, мовознавство, мистецтвознавство, релігієзнав¬ 
ство,— і зокрема історія, яка тепер перетворилася в 
історіїо народу замість того, щоб займатися справами 
великих монархів, полководців і вищих ^станів, в ці¬ 
лому набрали політичного значення: в останній ін¬ 
станції їм випала функція визначати кордони май¬ 
бутніх національних держав. 

Після воєн епохи революції і наполеонівської ім¬ 
перії на німецькій мовній і культурній території за¬ 
лишилося близько 40 суверенних держав. Німецький 
націоналізм висував вимогу привести політичну струк¬ 
туру Німеччини у відповідність до її культурної єд¬ 
ності. Деякі з німецьких націоналістів також пропо¬ 
нували, щоб об’єднана німецька держава вживала за¬ 
ходів для економічного, наукового і промислового 
розвитку Німеччини, з метою перетворити її з аграр¬ 
ної країни у високорозвинену індустріальну державу. 
Доки це сталося, німецька інтелектуальна верства вже 
в кіїщі XVIII ст. створила схему «німецької» історії 
на місце історій окремих німецьких держав, «німець¬ 
кого» права, німецького фольклору, мистецтва тощо. 
Слідом за німцями пішли слов’янські вчені — сама 
славістика значною мірою завдячує німецькій нау¬ 
ці — а такі мислителі, як Гердер, у дуже рішучій формі 
засуджували європейське панування в Африці й Азії 
в ім’я принципу рівновартості і рівноправності всіх 
народів і культур. 

Якщо такі явища, як Французька і індустріальні 
революції чи виникнення націоналізму в Німеччині, 
належать до другої половини XVIII ст., значно раніше 
почався процес формування централізованих, бюро¬ 
кратичних держав, і він продовжував розвиватися. 
(Токвілль звернув уваїу на те, що демократична Фран¬ 
цузька революція посилила централізаціїо держав, роз¬ 
почату абсолютними монархами. На ту саму тему є 
також ціїсаві спостереження у Маркса). Тому варто 
пам’ятати, що ліквідація решток української автоно¬ 
мії у складі Російської імперії була явищем, характер¬ 
ним для більш загальних процесів у Європі XVIII ст. 

Європа XVIII ст. добре знала посягання централь¬ 
ної влади на традиційні свободи, якими користува- 


І. Етнос і соціум 


17 


лися поодинокі міста, регіони і стани (такі, як міща¬ 
ни, духовенство чи дворянство). Такою, наприклад, 
була політика цісаря Йосифа щодо навчання та ви¬ 
давничої справи. 

Занепад старих форм українського життя і початок 
нового періоду в українській історії — національного 
відродження — збіглися з великими геополітичними 
змінами на карті Східної і Центральної Європи. Мова 
тут перш за все про поділи Польщі і прилучення до 
Російської імперії північно-чорноморського узбереж¬ 
жя і Криму; можна теж згадати перехід Буковини з- 
під турецького в австрійське володіння. Територіаль¬ 
ний розподіл, тоді проведений, залишився без істо¬ 
тних змін впродовж більш як 100 років і являв собою 
міждержавну структуру, в рамках якої творилася істо¬ 
рія українського народу до 1-ї світової війни. Власне 
в тих рамках розвивалися стосунки українсько-росій¬ 
ські і українсько-польські, і власне у такому терито¬ 
ріальному укладі відбувалося російсько-польське зма¬ 
гання, предметом якого у значній мірі були терени, 
котрі українці вважали українськими, а про які по¬ 
ляки і росіяни мали інші, притому взаємно проти¬ 
лежні, погляди. (Оскільки це не належить до нашої 
теми, побіжно відмітимо, що поділи Польщі внесли 
в російську внутрішню політику як польське, так і 
єврейське питання, обидва пов’язані також з Украї¬ 
ною). 

Територіальні здобутки Росії у районі Чорного мо¬ 
ря в XVIII ст. революціонізували політичну й істо¬ 
ричну географію України і змінили стосунки України 
зі Сходом, до того часу одну з детермінант україн¬ 
ського буття. Мовлячи менш патетично, згадані гео- 
політичні рішення створили передумови для великих 
міграційних процесів, а ті процеси, в свою чергу, ви¬ 
творили нову українську етнографічну територію, яка 
не мала прецеденту в усій попередній історії україн¬ 
ського етносу. Зовсім серйозно можна говорити про 
виникнення нової України, істотно відмінної від істо¬ 
ричної території українського поселення і від усіх 
державно-адміністративних структур, у яких українці 
жили в минулому. Важко знайти в Європі щось по¬ 
дібне до того, як українці змінили своє поселення 
після 1750 р. 

Самі факти геополітики і демографії, які ми тут 
згадали, можуть поставити під сумнів придатність схеми 
Мирослава Гроха для вивчення української історії. На 
нашу думку, навпаки, завдяки тому, що він увів таку 
просту схему в науковий обіг, Грох допомагає краще 
зрозуміти, яка винятково складна, важка, повна внут¬ 
рішніх протиріч і зовнішніх перешкод була історія пе¬ 
ретворення українського етносу в сучасну спільноту, 
зі спільною мовою, спільною концепцією історії і ус¬ 
відомлення спільної долі у сучасному. 

У випадку України перший етап почався якраз у 
той час, коли було скасовано автономію України, та¬ 
ким чином, близько хронологічно до такої ж фази в 
історії чеського та словацького національного пробу¬ 
дження. 

Це був час, коли багато освічених українців вва¬ 
жали, що окрема українська національність перестає 
існувати, а з нею й мова та народна культура України. 
Деякі з тих, хто таке твердили, бажаючи зберегти для 
майбутності пам’ятки національності, що вмирає, по¬ 
чали збирати історичні документи, народні пісні, ле¬ 


генди та всякого роду народні вироби. На базі тих 
матеріалів вони писали наукові студії з історії, мо¬ 
вознавства, літератури та етнографії. Не всі з тих дос¬ 
лідників (що часто були заможні люди, які робили 
це із замилування) погоджувалися з цим песимістич¬ 
ним поглядом на майбутнє України. їхня мета була 
зовсім протилежна: не лише зберігати пам’ять, а за¬ 
кладати підвалини під кращу майбутність для укра¬ 
їнського народу. їхні студії уможливили пізніше ви¬ 
знання України як окремої нації в тому значенні, в 
якому розуміли націю в Центральній та Східній Єв¬ 
ропі в кінці XVIII — на початку XIX ст. 

Мовознавці намагалися довести, що спосіб спіл¬ 
кування українців — це справді окрема мова, а не діа¬ 
лект російської або польської мови, як це дехто твер¬ 
див, а у тодішньому розумінні зв’язку між мовою і 
політикою визнання мови як самостійної підтвердило 
б право українців на окреме культурне існування, а 
надалі, в принципі, і на державну самостійність. Мов¬ 
на «дискусія» мала індивідуально-психологічне, а не 
тільки політичне чи соціальне значення: утверджува¬ 
лася думка, що простий селянин — тоді ще кріпак! — 
який тою мовою послуговується, має таку саму вар¬ 
тість і гідність, як ті, що говорять «по-панському». 
Зрозуміло, що таке розуміння мовного питання у дусі 
прав людини і прав народу викликало опір і протидію 
з боку консервативних сил також серед українського 
суспільства (наприклад, у Галичині). 

З усіх земель українського етносу * територія ко¬ 
лишньої Гетьманщини мала найкращий потенціал, 
володіла відносно кращими передумовами для сфор¬ 
мування модерного національного руху. Там ще жива 
була пам’ять про політичні права, про державний ус¬ 
трій, який генетично і типологічно був. 

Значення Шевченка виходить далеко поза його 
роль у формуванні новітньої української мови і літе¬ 
ратури. Він був також видатним політичним мисли¬ 
телем, який розумів краще, ніж будь-хто з його су¬ 
часників те, що українська нація мусить включати як 
повноправних громадян людей з усіх суспільних кла¬ 
сів, і зокрема селянство. Це було сучасне розуміння 
нації. Шевченко прагнув незалежної України зі спра¬ 
ведливим державним устроєм — в одній із своїх пое¬ 
зій він висловив надію, що колись і Україна матиме 
свого «Вашингтона з новим і праведним законом». 

Незважаючи на геній Шевченка та посвяту бага¬ 
тьох інших, українцям під Росією не дозволено було 
створити мережу інституцій, яка потрібна суспільству 
для нормального функціонування. Українській періо¬ 
дичній пресі не було дозволено розвинутися. Журнал 
«Основа» закрили після короткого періоду існування 
(1861—1862). Влада ліквідувала недільні школи, які 
виникли з ініціативи української інтелігенції. У 
1863 р. (Валуєвським циркуляром) та знову в 1876 р. 
(Емським указом) уряд заборонив вживати україн¬ 
ську мову в виданні книжок та преси; заборонено те¬ 
атральні вистави українською мовою; повністю ви¬ 
ключено українську мову зі шкіл. Мета цих заборон 
була ясна: не допустити того, щоб українська народна 
культура, пов’язана з селом, перетворилася у сучасну 
культуру, привабливу для освічених міських прошар¬ 
ків населення. Уряд хотів перешкодити виникненню 
верств українськомовних людей різних кваліфікова¬ 
них професій — учителів, інженерів, військовослуж- 




18 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


бовців, лікарів, юристів, журналістів, підприємців, 
які могли б стати основою національного руху. 

Царські бюрократи, царські цензори діяли цілком 
послідовно, коли в 1870 р. дозволили видання «Ка¬ 
піталу» і заборонили «Новий Заповіт»: перший вихо¬ 
див у російському перекладі, другий мав вийти, але 
був заборонений, українською мовою. їм не потрібно 
було читати Макса Вебера чи інших соціологів, щоб 
знати, що допущення «діалекту» у друк, у пресу має 
далекосяжні політичні наслідки. Людина, яка навчи¬ 
лася читати і писати,— це якісно нова істота, а коли 
додати до цього, що мова, яку дана особа опанувала 
у письмі, є відмінною від «державної» мови, маємо 
тут подвійно небезпечне явище для стабільності існу¬ 
ючого ладу. 

На українських землях під Росією друга фаза по¬ 
чалася, але їй не дозволили розвинутися, і україн¬ 
ський народ почав тільки у 1905 р. входити у другу 
фазу, так її і не досягнувши навіть у 1917-му. В Га¬ 
личині друга фаза почалася в 1830—40 рр., і дуже 
швидко, бо вже в 1848—49 рр. «наклалася» на неї фаза 
політична. Ця політизація була значною мірою нас¬ 
лідком революції у Відні, за яку галицькі українці від¬ 
повідальності не несли. 

Один з парадоксів українського відродження по¬ 
лягає в тому, що та частина України, яка на почат¬ 
ковому етапі мала найкращі внутріїині передумови 
для розвитку, не змогла їх розвинути через втручання 
ззовні. Тим часом одна з відсталіїпих земель, завдяки 
власне зовніїинім стимулам, протягом кількох поко¬ 
лінь вийшла наперед, стаючи «українським П’ємон¬ 
том». Зіставлення двох подій і дат ілюструє нашу тезу: 
між Кирило-Мефодіївським братством і загальними 
виборами до Австрійського законодавчого рейхстагу 
стоїть відстань ледве двох років; але хоч галичани бра¬ 
ли участь у тих виборах і успішно провели своїх кан¬ 
дидатів, навряд чи серед них знайшлися б люди, ска¬ 
жімо, восени 1847 р., політичне мислення яких до¬ 
сягало рівня політичної думки «братчиків». Говорячи 
про стадії чи фази розвитку етнічних націй, треба 
пам’ятати, що цей розвиток відбувається не в ізоляції, 
а у змаганні з іншими націями, національними руха¬ 
ми і що ті конкуренти, як правило, перебувають на 
вищому етапі або взагалі вже вважаються розвинени¬ 
ми націями. Конкретно в українців величезне зна¬ 
чення мав факт, що їх «конкурентом» у Галичині і на 
всій Правобережній Україні в складі Росії була поль¬ 
ська нація. Позбавлені державної самостійності, по¬ 
ляки залишилися самостійною нацією в багатьох ді¬ 
лянках життя аж до повстання 1830—31 рр.: у справах 
освіти, місцевого самоврядування тощо,— не тільки 
в Королівстві Польському (там мали навіть власний 
уряд, парламент, армію), а й на українських, білору¬ 
ських і литовських землях імперії. Польське грома¬ 
дянське суспільство функціонувало навіть в роки по¬ 
силеної русифікації (після 1870 р.). 

Для розуміння розвитку українського руху і взагалі 
долі українського населення у період, про який тут 
іде мова, треба брати до уваги, що український народ 
з точки зору польського національного руху вважався 
частиною польської «політичної» нації, а одночасно 
з точки зору Російської держави і з точки зору росій¬ 
ського суспільства українці були росіянами. Таким 
чином, українців не визнавала окремою нацією ні 


найбільш розвинена нація Центральної та Східної 
Європи того часу — нація без держави, ні найсиль- 
ніша держава — імперія без нації (оскільки, за нашим 
розумінням, російська нація ще не була сформована 
як щось окреме і незалежне від царської держави). 
Внаслідок тих фактів Україна, український народ, ук¬ 
раїнська історія, були включені в російські і польські 
(«внутріїиньоросійські» і «внутрішньопольські») спо¬ 
ри і дискусії про розуміння російської і польської на¬ 
цій. Складність української проблеми, отже, полягала 
не в тому, що російські націоналісти вважали Київ 
російським, а їхні польські відповідники Львів поль¬ 
ським. У тому не було нічого особливого: як чехи, 
так і німці боролися за Прагу. Українська специфіка, 
а може, винятковість, була в тому, що, крім росіян, 
на Київ претендували також поляки (щонайменше по 
1863—64 рр.), а Львів вважали російським (значно 
довше) їхні російські колеги. Говорячи про «росіян» 
і «поляків», у даному контексті слід включити також 
людей, які з етнічної точки зору були за походженням 
українцями але з тих чи інших ідейних і практичних 
мотивів робили вибір на користь приналежності до 
російської або польської нації. 

Вибір між польським і українським народом у ста¬ 
ні, в якому вони перебували на початку XIX ст., був 
вибором між двома світоглядами і двома цивілізація¬ 
ми. З одного боку, пропонували людині увійти в 
спільноту, де існували сучасні погляди, організації, 
де можна було займатися політикою у кожному з її 
можливих варіантів. Польська мова мала кількасот 
років розвитку за собою. «Полонізм» представляв со¬ 
бою усе, що було найбільш сучасним у тогочасній 
Східній Європі. У центральній і східній частинах кон¬ 
тиненту «свобода говорила по-польськи». По-поль- 
ськи говорила також реакція — у тому, власне, по¬ 
лягала сила полонізму, що він давав вступ і до рево¬ 
люційних змов, і до ватиканської курії. Можна було 
вибирати. Навряд чи треба доводити, що українізм 
нічого подібного пропонувати не міг тим, хто вирі¬ 
шили при ньому залишатися. Самих українців важко 
було переконати у Галичині (де справа вирішувалася 
без страху, що за неправильне рішення позбавлять 
роботи і свободи), якої їм мови власне хочеться як 
рідної. Треба пам’ятати, що «Русалку Дністрову» за¬ 
боронив не поляк, не німець, а цензор-українець у 
Львові. Для тогочасних українців українство (русин- 
ство) ототожнювалося не тільки з певним релігійним 
віровизнанням — у тому ще не було б трагедії, але з 
релігійним віровизнанням — у протилежність до світ¬ 
ського. Поляком можна було бути також поза світом 
католицької церкви. Питання про мову в Галичині, 
як усім історикам вже давно відомо, було питанням 
про вибір між середньовіччям і модерністю аж до того 
часу, коли галичани врешті вирішили прийняти живу 
мову замість мертвої. (Можемо уявити, що стан ук¬ 
раїнського народу, не тільки його культури, був би 
значно кращий, якби українці XVI—XVIII ст. ство¬ 
рили світську культуру на основі народної мови. Чому 
таке сталося в Польщі і Чехії, але не на Україні, є 
цікавим питанням, але воно не належить до нашої 
теми.) 

Завдяки Шевченкові свобода почала говорити та¬ 
кож по-українському. Одним з найбільш імпозантних 
осягнень українського відродження була, без сумніву, 




І. Етнос і соціум 19 


рецепція православного «східняка» «західняцькою» і 
«уніятською» Галичиною, для якої він став національ¬ 
ним пророком. Галичина використала культурну про¬ 
дукцію «Великої України» у своєму відродженні, зок¬ 
рема в утвердженні вартості української культури суп¬ 
роти польської, з якою треба було конкурувати в об¬ 
ставинах асиміляційних процесів. Шевченко мав тут 
виняткове значення, але внесок культурного фонду, 
витвореного на сході, до національного потенціалу, 
яким користувалися західні українці, був величезний. 
Можна сумніватися, чи сама Галичина вистояла б у 
змаганні з поляками за національну приналежність 
етнічних українців без культурної допомоги сходу, без 
концепції історії, яка давала їм «Велику Україну» як 
центр національної території і основу її історії. (Ко¬ 
заччина, змагання з татарами і турками.) 

Приклад рецепції Шевченка в Галичині ілюструє 
більш загальне питання процесу формування модер¬ 
них націй. Йдеться про створення такого образу 
спільного минулого, який буде прийнятним для всіх 
частин нації, навіть тих, предки яких у минулих по¬ 
діях спільно історії не брали і не могли брати участі. 
(Подібно потомки імігрантів, які прибули до Сполу¬ 
чених Штатів у XIX і XX ст. з країн Азії, Європи і 
Африки, вважають своїми предками провідників 
Американської революції.) Як довго тривав процес 
формування сучасної української історичної ідеоло¬ 
гії? Можна сказати, що він залишався незавершеним 
ще в перших десятиліттях нашого віку. (Як собі уяв¬ 
ляв територію України свого часу Тарас Шевченко? 
Чи включала вона Львів, Одесу, Ужгород, Чернівці, 
майбутній Донбас?) 

Хоч це питання виходить поза хронологічні рамки, 
окреслені у заголовку, воно також висвітлює її пред¬ 
мет. Чому Емський указ був такий успішний, чому 
царському урядові вдалося практично паралізувати 
український рух на кілька десятиліть? 

У литовців також був свій варіант Емського указу. 
У відповідь йому вони організували підпільне шкіль¬ 
ництво на селах, і наслідком цієї операції була за¬ 
гальна грамотність на порозі XX ст. Чому щось по¬ 
дібне не виникло в Україні? (Якщо литовці — меш¬ 
канці Пруссії — допомагали своїм землякам під Ро¬ 
сією у тій підпільній роботі, чому Галичина не робила 
нічого подібного?) 

Одна відповідь, без сумніву, зверне увагу на те, що 
литовці були католики, а українці православні, і за¬ 
вдяки тому перші були вільніші на селі від нагляду 
царської держави, функціонером якої в Україні був 
православний піп. Другий підхід до проблеми насу¬ 
вається у зв’язку з процесами міграції українців якраз 
у той час. 

Національні рухи виникли в тій самій історичній 
епосі, в якій почалася промислова революція і коли 
мали місце посилені урбанізаційні процеси. У кла¬ 
сичному випадку успішного національного руху, в 
Чехії, національне відродження дуже швидко роз¬ 
в’язало завдання першої (академічної) фази і почало 
вдало займатися питаннями, які належали до другої 
(культурної) фази. Гідним особливої уваги є те, що 
вже на цьому культурному, чи пак освітньому, етапі 
чехи дуже інтенсивно займалися технологічною і про¬ 
мисловою проблематикою, питаннями науки, куль¬ 
тури та освіти. Факт, що в чехів був політехнічний 


інститут вже до того, як був створений чеськомовний 
університет, є доказом цього. У Чехії розвиток про¬ 
мисловості, залізниць, урбанізація мали місце на істо¬ 
ричних землях чеського поселення (в тому числі та¬ 
кож в районах, які протягом сторіч підлягали герма¬ 
нізації і з початком XIX ст. мали переважно німецьке 
населення). Сказане стосується також Праги, яка на 
початку століття мала вигляд німецького міста. 

Протягом наступних років Прага все більше ста¬ 
вала чеськомовною зфдяки міграції з села і завдяки 
тому, що в місті ще перед тим виникла національно 
свідома, освічена верства, яка забезпечила колишнім 
селянам культурне обслуговування рідною мовою. В 
Чехії капіталізм говорив по-чеськи від самого почат¬ 
ку. Це мало якийсь зв’язок з фактом, що історична 
(політична і духовна) столиця чеського народу в пе¬ 
ріод модерного розвитку стала також економічним і 
транспортним центром і залишилася одним з двох ос¬ 
новних адміністративно-політичних (поряд з Брно) 
центрів на чеських землях. 

Тим часом у Києві протягом другої половини 
XIX ст. відсоток українців зменшувався. Київ зреш¬ 
тою відігравав друго-, а то й третьорядну ролі в еко¬ 
номічному розвитку українських земель. Якщо у чехів 
Прага функціонувала як незаперечний центр націо¬ 
нального руху, одночасно виконуючи згадані вже інші 
функції, у випадку України економічно провідне міс¬ 
це займала Одеса (за нею Харків), але ні в якому разі 
не Київ. Залізничні шляхи також не^перехрещувалися 
в Києві, а роль культурного і політичного центру ви¬ 
конував Львів, відрізаний від основної території ук¬ 
раїнського поселення політичним кордоном. В кінці 
XIX ст. найбільше за населенням місто України, ви¬ 
значний торговельний, транспортний і культурний 
центр українських земель — Одеса був найменш ук¬ 
раїнським з великих міст України. Серед його насе¬ 
лення українців було менше, ніж поляків, не згадую¬ 
чи вже росіян та євреїв. При тому українці були серед 
найменш кваліфікованих робітників і стояли най¬ 
нижче за освітнім рівнем. 

Якщо чеські, литовські, естонські й інші селяни 
мігрували або до міст на своїй етнічній території, або 
за океан і таким чином в обох випадках переходили 
з села до міста, від традиційного до модерного спо¬ 
собу життя, українські переселенці відтворювали свій 
традиційний сільський спосіб життя у нових місцях 
поселення. Демографічна маса, яка могла потенційно 
піти в місто з таких чи інших причин, вибрала пере¬ 
селення з рідної землі. Цей факт не обов’язково до¬ 
водить, що в них було відсутнє національне почуття. 
На нашу думку, навпаки, він може служити прикла¬ 
дом прив’язаності до рідного: рідне для українських 
селян ототожнювалося з сільським. І тому Україну 
можна було зберегти, переселяючись за океан, і втра¬ 
тити в Одесі чи Харкові, навіть у Києві! 

Було б варто дослідити докладніше, як реагували 
на ці явища діячі українського національного руху 
другої половини XIX ст. Як гіпотезу висуваємо при¬ 
пущення, що патріотична, національно свідома ук¬ 
раїнська інтелігенція не сприймала позитивно явищ, 
які ми тут намагалися пов’язати з великими револю¬ 
ціями кінця XVIII ст. в Західній Європі. Замість того, 
щоб використати нові можливості, які з собою ніс 
«капіталізм», тобто нове міське і індустріальне сус- 




20 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


пільство, український рух бачив у них не можливості, 
а небезпеку. У місті, капіталізмі, лихварях, буржуях, 
фінансистах-паразитах, промисловості бачили сили, 
які українського селянина деморалізують і денаціо¬ 
налізують, передусім експлуатують. Порядком диску¬ 
сії пропонуємо тезу, що український національний 
рух принципово не прийняв капіталізму (маємо на 
увазі підросійську Україну) і мало цікавився питан¬ 
нями політичної організації, демократичних інститу¬ 
тів тощо. М. Драгоманов був видатним мислителем, 
але українці, які бажали конституційної держави, час¬ 
тіше йшли у російські середовища, що виступали за 
такі реформи, і значно рідше творили відповідні ук¬ 
раїнські групи. Революційно настроєні українці та¬ 
кож йшли в російські групи. Український рух не мав 
своїх «феніян і Парналів». 

Це, однак, питання, що виходить за хронологічні 
рамки нашої теми. Залишаючись у її межах, можна 
зробити певні висновки як про сам український 


рух, так і про його місце у загальноєвропейському 
процесі формування націй на етнічній (мовній) 
основі. Перш за все звертає на себе увагу надзви¬ 
чайна складність того, що діялося на території, 
яку в XX ст. вперше на політичних картах назвали 
Україною. Величезним досягненням, успіхом ук¬ 
раїнської ідеї є сам факт, що такі несхожі тери¬ 
торії, з такими відмінностями у релігії, політич¬ 
ній історії, соціальній структурі об’єдналися як 
Україна. В американській літературі прийнято го¬ 
ворити про «видумання» або «винахід» американ¬ 
ської нації і Америки як держави. Беручи до уваги 
перешкоди, які будівники української нації му¬ 
сили подолати на своєму шляху, їхній «винахід» 
заслуговує на респект. По-друге, історико-компа- 
ративіст не може собі дозволити ігнорувати Ук¬ 
раїну, якщо його тема — формування модерних 
націй. З чисто інтелектуальних мотивів таке 
ігнорування збіднює досліди. 




І. Етнос і соціум 


21 




БАТЬКІВЩИНА — країна стосовно до людей, які на¬ 
родилися в ній і є її громадянами; місце народження 
кого-н.; політ., соціальне і культ, середовище, в якому 
живе і працює народ. Б. — складне сусп. явище, що обій¬ 
має багатобарвну сукупність різнобічних аспектів жит¬ 
тєдіяльності суспільства — соціальн. та держ. устрій, сис¬ 
тему політ, відносин, культуру, духовні цінності, особ¬ 
ливості мови, побуту, звичаїв даного народу або нації. 
Б.— поняття соціально-політичне, оскільки визначається 
існуючим екон. і політ, ладом, та історичне, завдяки то¬ 
му, що своїми коренями сягає в сиву давнину. В сучасних 
умовах поняття Б. органічно пов’язується з поняттями 
«держава», «нація», оскільки сучасна Б., як правило, є 
нац. державою. Проголошення і розбудова України як 
незалежної, самостійної держави збагачує і наповнює 
новим ^змістом поняття Б. для всіх її громадян. 

БОЙКИ — етнографічна група українців, які заселя¬ 
ють Карпати на північних та південних схилах від 
р. Ломниця й Тересьва на сході — до р. Уж і Сан на 
заході. За сучасним адмінподілом, Бойківщина охоплює 
південно-західну частину Рожнятівського і майже весь 
Долинський райони Івано-Франківської обл.; Сколів- 
ський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дро¬ 
гобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбір- 
ського районів Львівської обл.; північну частину Міжгір- 
ського і Великоберезнянського та Воловецький райони 
Закарпатської обл. 

Культура і побут Б. мали деякі особливості, зумовлені 
їх історичною долею та природним середовищем. У Б. 
збереглися деякі специфічні риси в мові (бойківський 
говір), одязі, будівлях. За основними рисами культури й 
побуту вони майже не відрізняються від українців інших 
регіонів. 

Територія Бойківщини займає близько 8 тис. км 2 . 

Б.— нащадки давнього східнослов’янського племені 
білих хорватів, яке входило до складу Київської Русі. 

Перші демографічні дані про населення Бойківщини 
містяться в переписах австрійського уряду (1772—1774), 
хоча на їх основі не можна відтворити повної демогра¬ 
фічної картини, оскільки анкети переписів містили дуже 
мало питань. За приблизними розрахунками (1857), на 
Бойківщині проживало 170—175 тис. чол., зокрема в га¬ 
лицькій частині — 110—118 тис., закарпатській — 52— 
57 тис. 

У 1772—1918 рр. Бойківщина перебувала під владою 
Австро-Угорщини, 1919—1939 рр.— Польщі. Після воз¬ 
з’єднання Західної України (1939) та Закарпаття (1945) 
з УРСР — у складі України. 

Станом на 15 січня 1970 р. на її території проживало 
близько 300 тис. чол. (питома вага українців становила 
в середньому 73,2%). 

Існує кілька гіпотез походження назви «Б», проте 
проблема утворення цього етноніму залишається нез’я- 
сованою. З усіх припущень та гіпотез найпоширенішими 
й науково обгрунтованими є дві. Перша базується на лін¬ 
гвістично-діалектній основі (О. Верхратський) і пов’язує 
походження з особливістю їх лексики (населення часто 
вживало в своєму говорі частку «бойе» в значенні «так»). 
За другою гіпотезою, етнонім «Б» походить від антропо- 
німа «Бойко». 

Науково безпідставними й штучними можна вважати 
спроби пов’язати походження назви «Б» із різними 
проявами їх вдачі або характеру (І. Червінський, 1811; 
П. Шафарик, 1837; О. Потебня, 1878). Гіпотеза, що 


пов’язує назву «Б» з кельтським племенем «бойїв» (боїв), 
також нічим не обгрунтована (А. Пастернак). 

Археологічні пам’ятки др. пол. І тис. н. е., знайдені 
на території Бойківщини, мають виразний східносло¬ 
в’янський характер. 

Матеріали антропологічних досліджень населення 
Бойківщини, що проводилися у XIX—XX ст., дають під¬ 
стави для висновків: антропологічна подібність значною 
мірою збігається з гематологічною й свідчить про гене¬ 
тичну спільність Б. із східними слов’янами взагалі та з 
українцями інших регіонів. Зокрема, відомий польський 
вчений І. Коперницький (1888) констатував, що за мор¬ 
фологічними рисами Б. істотно не відрізняються від ук¬ 
раїнців рівнинних районів Галичини. Польський антро¬ 
полог Я. Чекановський у своїх дослідженнях (1967) від¬ 
значив велику подібність Б. до лівобережних українців- 
полтавчан. 

У складі української загальнонародної мови Б. г. на¬ 
лежить до так званих карпатських говорів південно-за¬ 
хідної групи українських діалектів. Він має деякі специ¬ 
фічні риси, зокрема, у фонетиці, морфології, лексиці (є 
своєрідні слова, багато архаїзмів тощо; наприклад: «ша- 
та» — одяг; «чилад» — люди; «жалива» — кропива; «лу- 
жанка» — поляна в лісі. Б. старовинні перекази про Свя- 
тославову могилу, короля Данила та ін. свідчать про їх 
участь у спільноукраїнських історичних процесах. 

Основні галузі господарства Б.— гірське скотарство 
та землеробство (рілля становить близько 25% території), 
лісові промисли, художні ремесла. Б. також возили сіль. 
Через Бойківщину проходив головний шлях з України в 
Угорщину й Західну Європу. Оселі Б. користувалися 
т. зв. волосько-руським правом і не знали панщини; 
феодальні повинності існували переважно у формі чин¬ 
шу (продуктової або грошової ренти) та відробітків (за¬ 
готівля будматеріалів, забезпечення солеварень дровами 
тощо). В сучасних умовах Б. займаються переважно зем¬ 
леробством і скотарством, працюють на лісорозробках, 
нафтових промислах; розвинені художні ремесла існує 
курортна галузь. 

Найбільші міські поселення Б.: Турка, Бориня, Во¬ 
лове, Старий Самбір, Самбір, Борислав, Дрогобич, До¬ 
лина, Калуш. 

Збереглися шедеври архітектури Б.: Миколаївська 
церква в с. Кривка (1768), Михайлівська церква та дзві¬ 
ниця в с. Тисовець (1863), громадський дзвін в с. Кома- 
рівка (1887, є підстави вважати, що він аналогічний ві¬ 
чевим дзвонам періоду Київської Русі), церква св. Юра 
у Дрогобичі (XV—XVI ст.) та ін. 

Основним метеріалом для одягу Б. служили домо¬ 
ткане полотно, вовняне сукно й овече хутро. Колорис¬ 
тична гама одягу, його прикраси й орнаментація були 
на Бойківщині значно біднішими й простішими, ніж у 
гуцулів або лемків. Один з характерних засобів оздоб¬ 
лення одягу, особливо жіночих сорочок — дрібні збор¬ 
ки довкола шиї та в нижній частині рукавів. Чоловіки 
носили полотняні штани й сорочку, киптар або сердак, 
гуньку (з овечої вовни), широкополий капелюх (бриль), 
ходаки і широкий шкіряний пояс. Сорочка мала розріз 
на спині. Б. також носили хутряну безрукавку — бунду, 
один бік якої був незашитий і зав’язувався ремінцями. 
Чоловіки подекуди заплітали волосся у дві коси. 

З Бойківщиною пов’язані імена видатних діячів ук¬ 
раїнської культури: І. Франко, В. Гнатюк, М. Шашке- 
вич, Я. Головацький, І. Вагилевич, В. Охримович, 
М. Павлик, О. Марків, М. Зубрицький, І. Лепкий. 
І. Франко присвятив історії та культурі краю свої чис¬ 
ленні художні, публіцистичні й наукові твори (зокрема, 
«Етнографічна експедиція на Бойківщину», «Карпато- 
руське письменство»). На Бойківщині народились П. Ко- 
нашевич-Сагайдачний, І. Креховецький — генеральний 
суддя за Б. Хмельницького, багато інших визначних дія¬ 
чів минулого. 




22 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Сукупність традиційних місцевих етнокультурних рис 
характеризує Б. як своєрідну історично складену етно¬ 
графічну групу українців. Головними й етновизначаль- 
ними в структурі їх побуту, матеріальної та духовної куль¬ 
тури були і є ознаки, спільні для всього українського 
народу. 

БОРОТЬБА ЗА НАЦІЮ. Нація є соціальною спіль¬ 
ністю людей, об’єднаних мовою на певній території. Ви¬ 
щим її виразом є державність. В нації кумулюється єд¬ 
ність територіальна, мовна і державна. 

Фактор територіальності грає першу й вирішальну 
роль для утворення спільності, що об’єднує чисельними 
територіальними зв’язками, з чого функціонально по¬ 
стають інші зв’язки: мови, державності, господарства, 
класів, професійних груп, поділу праці тощо. Нація є 
сучасною формою первісної скупченої чи родової солі¬ 
дарності. Таким чином походження її корениться в пра¬ 
віках, де повставали органічні скупчення, як біологічна 
необхідність. 

Основним фактором порозуміння і зв’язку нації є мо¬ 
ва — наймогутніший витвір людської соціальності, го¬ 
ловне надбання, без якого взагалі вона була б немислима. 
Тобто без мови немає людської соціальності. Розвиток 
мови, її багатство, її ритм — це відбиток життя і ступінь 
культурності людської спільності. 

Життя нації — це є життя суспільства на певній 
території. Нація є природною межею між сус¬ 
пільствами. 

Щоб нація-суспільство могла розвиватись з усією си¬ 
лою закладених в ній можливостей, вона мусить бути 
вільною передовсім зовнішньо, тобто суверенною в ряді 
інших націй, державною поруч інших державностей. 
Зв’язок мови, як і інші зв’язки культурні, є передовсім 
соціальною абсолютною вартістю для кожної людської 
істоти — члена нації. А це значить цінність і для інших 
підрядних угруповань тієї самої нації: релігійної, родин¬ 
ної, партійної, класової, професійної групи, що всі разом 
складають націю й користуються апаратами соціального 
зв’язку — мовою і господарської взаємності — поді¬ 
лом праці. Мова як форма зв’язку свідомості, поділ 
праці як форма зв’язку господарського — це є дві сто¬ 
рони, два вирази однієї суті — соціальності. Чи може 
партія, клас або інша суспільна група сказати, що їм не 
потрібний цей зв’язок, що вона ігнорує мову, націю і 
т. д.? Ні, не може. 

Коли хто каже, що він ігнорує націю, то це не значить, 
що він ігнорує націю взагалі. Він ігнорує тільки дану на¬ 
цію, дбаючи об’єктивно про іншу націю. Коли він ігнорує 
дану мову, то користується мовою іншої нації. Ні однієї 
людини безнаціональної в світі немає. Хто ігнорує дану 
націю — він служить іншій нації. «Інтернаціонального» 
як субстрату немає, бо інтернаціональність є тільки фор¬ 
мою відносин між націями. Справжній інтернаціоналіст — 
це той, хто стоїть за солідарність, згоду і рівноправність 
націй, тобто за визволення націй поневолених і за при¬ 
боркання націй пануючих, тобто за перетворення всіх на¬ 
цій в союз вільних і рівноправних суб’єктів. 

Українські соціалісти всі, без різниці своїх партій¬ 
них вірувань, а особливо ті, що продумали до кінця 
ідею соціалізму, ліві, повинні підняти прапор бороть¬ 
би за націю. Доки нація поневолена, доти культурний 
розвиток трудових мас неможливий. Не треба боятись 
панського «інтернаціоналізму», який пани ототожню¬ 
ють з нашим рабським становищем. Начебто інтер¬ 
націоналізм в тім, що поневолена нація повинна бути 
поневоленою! 

Ні, задача інтернаціоналізму в тім, щоб всі нації зро¬ 
бити рівновартими і рівноправними в сім’ї народів. 
Кожний соціаліст, що бореться за визволення своєї на¬ 
ції, є тим самим інтернаціоналістом. Це елементарна 
істина, яку ми, українські соціалісти, повинні затя¬ 
мити. 


Без свободи для нашого народу не може бути ніякого 
дійсного Інтернаціоналу. 


В 

ВІДПОВІДНІСТЬ ТЕРИТОРІЇ ТА НАЦІЇ. Передба¬ 
чає чітке географічне розмежування між націями. Це 
знайшло своє розв’язання протягом минулих віків і особ¬ 
ливо в XIX ст., коли нації, що мали свою територію, 
набули державну незалежність. Проте географічне роз¬ 
межування між ними рідко набуває чітких форм. Процес 
«звільнення націй» як учора, так і сьогодні (до речі, як 
і процеси, «запрограмовані» на завтра), часто здійсню¬ 
вався і здійснюється за рахунок інших націй чи народів, 
які опинилися включеними в нові територіальні утво¬ 
рення, що набувають незалежності, автономії (Бельгія), 
змінюють державну належність (Трансільванія), «погли¬ 
наються» чи приєднуються до інших державних утворень 
(Ельзас). 

Політика в різних випадках була, звичайно, різною, 
починаючи від переселення (нерідко знищення) наро¬ 
дів (наприклад, кримські татари) до простого відкидан¬ 
ня національної ідентичності (македонці у Греції) чи 
більш-менш змушеної асиміляції під прикриттям зако¬ 
ну (Каталонія та Бретань). Іншою формою такої полі¬ 
тики є регулювання етнічного складу певного регіону, 
створення бюрократичних перепон в реалізації прав 
«меншин». 

ВІТЧИЗНА (див. Батьківщина) — рідний край; істо¬ 
рично приналежна даному народові територія. Зміст 
цього поняття майже співпадає з поняттям «батьків¬ 
щина», але має більш узагальнений, абстрагований ха¬ 
рактер. В.— це сукупність географ., нац. особливостей, 
природне середовище, населення, особливості іст. роз¬ 
витку, культури, мови, побуту, звичаїв. Завдяки цьому 
В. сприймається як національно-специфічне і віддзер¬ 
калюється в спостереженнях людей, їх почуттях і дум¬ 
ках. Нац. момент відіграє велику роль тому, що В. май¬ 
же завжди багатонаціональна. Нація і В.— найбільш 
споріднені форми сусп. розвитку, хоча націю в основ¬ 
ному характеризують соціально-етнічні зв’язки, а В.— 
соціальні. Етнічний фактор у В., порівняно з нацією, 
відіграє не першочергову роль. Крім того, відмінність 
В. від нації полягає ще і в різночасовості їх виникнення. 
В. з’явилася ще в стародавньому світі, а нація — не 
раніше становлення капіталістичної формації. 


г 

ГЕНЕЗИС НАЦІЇ. Нація — це культурно-історичний 
феномен, у формуванні якого провідну роль відіграють 
процеси соціально-психологічного порядку. 

Визначальним для її утворення є історично- 
генетична ЄДНІСТЬ (СЛОВО «8ЄП08» з латинської 
означає народження, походження з одного кореня), що 
становить основу національної самосвідомості. Терміни 
«нація», «народ», «етнос» — це синоніми, що мають одне 
значення — народ, який живе спільним історичним жит¬ 
тям, усвідомлює свою єдність, має спільну історичну 
пам’ять і досвід, спільні духовні цінності, мову, поняття 
і уявлення про світ. Відсутність спільної свідомості й 
пам’яті перетворює народ просто в населення певної те¬ 
риторії. Тому загарбники всіх часів, щоб утримати на¬ 
роди в покорі, намагалися насамперед знищити їхню сві- 


І. Етнос і соціум 23 


домість, стерти пам’ять про минуле. В той же час відро¬ 
дження нації пов’язане насамперед з поверненням влас¬ 
ної пам’яті, історичного досвіду. 

Якщо ж поглянути на генезис української нації, то 
можна виділити три основні етапи її самоусвідомлення 
і водночас археологічні пласти її історичної пам’яті: Ки¬ 
ївська Русь, Гетьманщина, Українська держава. 

Українська нація належить до найдавніших історич¬ 
них народів Європи, які сформували в І тис. н. е. ет- 
но-демографічне обличчя континенту. Генетичним її 
ядром стала поляно-антська народність VI—VIII ст., 
яка й створила Київську державу. Імперія Рюриковичів 
була утворенням, аналогічним імперії Каролінгів у За¬ 
хідній Європі, на уламках якої пізніше виникли націо¬ 
нальні держави німців, французів та італійців. Україн¬ 
ська нація також утворила свою державу на уламках 
давньоруської імперії — Галицько-Волинську Русь. 
Християнство в X—XI ст. прилучило український на¬ 
род до загальнокультурних цінностей середземномор¬ 
сько-європейської цивілізації. Але втрата державності 
в ХІУ-ХУ ст. сильно погальмувала розвиток самосвідо¬ 
мості українців. Лише загроза їх існуванню в XVI—на 
поч. XVII ст., коли польська шляхта й католицька церк¬ 
ва почали боротьбу за повне знищення національної 
ідентичності українців, згуртувала націю навколо своїх 
воєнно-політичних утворень у вигляді козацтва, яке 
повело активну боротьбу за виживання. Створення 
Гетьманської держави було важливим досягненням ук¬ 
раїнської нації у XVII—XVIII ст., це дозволило протис¬ 
тояти зовнішній експансії. Україна в ті часи знову ви¬ 
ходить в число європейських народів, з нею рахуються 
різні політичні сили. У культурному відношенні укра¬ 
їнська нація значно випереджає своїх східних і півден¬ 
них сусідів. 

Як відомо, подальший процес розвитку національної 
свідомості був пригальмований Російською імперією. Ук¬ 
раїнці знову опинилися на межі національної ідентич¬ 
ності. У XIX ст. Східна Європа була поділена між кіль¬ 
кома імперіями, що вели боротьбу між собою. Але ніхто 
не міг передбачити, що після воєн Наполеона почнеться 
нечуване зростання націоналістичних 
настроїв, яке приведе до утворе н- 
н я самостійних держав на уламках Османської, Авст¬ 
рійської, Російської імперій,— процес державотворення, 
що нагадує часи після падіння Римської імперії. Якщо 
тоді він починався з переселень і воєнних сутичок, то 
тепер з національно-культурного відродження. Саме ге¬ 
ній Т. Шевченка примусив український народ здригну¬ 
тись і отямитись. Національна свідомість отримала свого 
духовного пророка, а нація — шанс знову вирватися з 
історичного небуття. Процес національного відродження 
переходить з царин культури в сферу політичної діяль¬ 
ності, що в кінцевому підсумку призводить до утворення 
Української республіки, згодом названої УРСР. Прого¬ 
лошення незалежності було лише кінцевим результатом 
цього тривалого процесу, що розпочався в XIX ст. 

На жаль, маючи значний культурний, інтелектуаль¬ 
ний, економічний потенціал, українська нація все ж таки 
ще не має власного обличчя в Європі і світі. Створення 
її іміджу — надзвичайно необхідна і водночас довготри¬ 
вала справа. Це залежить не лише від діяльності органів 
масової інформації, а й від активності самої нації в усіх 
сферах життя — реформах, зовнішній політиці, демок¬ 
ратизації тощо. У свою чергу активність нації грунтується 
на багатьох факторах — її потенціалі, можливій загрозі 
існуванню, волі до виживання та ін. Але всі вони обу¬ 
мовлені внутрішньою організацією нації. 

ГЕННА СПАДКОВІСТЬ НАЦІЇ - явище міжпоко- 
лінної передачі деяких нац. особливостей, які становлять 
генофонд нації. Г. с. н. має об’єктивний характер вна¬ 
слідок біологічної форми передачі інформації, накопи¬ 
ченої нац. генофондом. Найширше виявляється у пере¬ 


важанні серед її представників певних антрополог., в т. ч. 
расових, особливостей. Так, українці успадкували від 
давнього землеробського населення, що прийшло з Ма¬ 
лої Азії, риси середземноморського расового типу, які й 
досі відрізняють їх від ін. схід, і зах. слов’ян, зокрема 
брахікефальність (округла форма черепу), більш опукле 
перенісся, темніша пігментація очей, волосся, ін. риси. 
Г. с. н. виявляється також в особливостях психічного 
складу народу, які найпомітніші в нац. характері і мають 
безпосередній вплив на формування нац. ментальності. 
Інколи спадковість особливостей нац. психіки виводять 
прямо від міжпоколінної передачі антрополог, рис. Хоча 
існує певне співпадіння між розповсюдженням зовніш¬ 
ніх особливостей і особливостей темпераменту серед чле¬ 
нів одного нац. колективу, перебільшення цієї взаємо¬ 
залежності небезпечне психорасистськими висновками. 

Г. с. н. не виявляє себе так прямо в ін. особливостях 
народу — мові, господарській діяльності, мистецтві, по¬ 
літ., культурі і т. д., які формуються і розвиваються шля¬ 
хом соціалізації індивідів в рамках нац. колективу. Разом 
з тим можна говорити про природну здібність людей пев¬ 
ного нац. походження до тих або ін. культ, зразків, особ¬ 
ливо в мистецтві, напр., в більш легкому оволодінні нац. 
формами співу, танцю. Спостерігалися випадки, коли ди¬ 
тина, виростаючи в іншонаціональному оточенні, раптом 
починала розмовляти з акцентом того народу, до якого 
належала «по крові». Такі поодинокі явища дозволили 
зробити висновок про певну генетичну натренованість лю¬ 
дей тієї або ін. національності. Втім, без нац. соціалізації 
індивідів їхня генетична натренованість залишається в ем¬ 
бріональному, нерозвинутому стані, що, в свою чергу, по¬ 
значається на змісті нац. генофонду, який змінюється ра¬ 
зом з еволюцією етносоціального організму. 

ГЕОГРАФІЧНІ ЧИННИКИ НАЦІОТВОРЕННЯ. 
Свого часу Г. Гегель зазначав, що національне розмаїття 
таке ж стійке, як і расове, і визначається природними 
умовами, які формують його (клімат, географічне поло¬ 
ження). 

Зрештою, етнос, на думку І1. Гумільова, є явищем гео¬ 
графічним, завжди пов’язаним з ландшафтом. А оскільки 
ландшафти Землі різноманітні, різноманітними є й ет¬ 
носи. Рідний людині ландшафт, вважав Гумільов, визна¬ 
чає її середовищі життя і систему господарства. Етнос 
пристосовується до свого ландшафту, йому зручно в 
ньому. А якщо радикально змінити ландшафт, то ради¬ 
кально змінюється й етнос. Іншими словами, з’являється 
новий. 

Г. ч. у вітчизняній науковій літературі оцінювався од¬ 
нозначно як важливий, але не визначальний фактор на- 
ціотворення. Дещо осібною була позиція представника 
національно-державницької школи С. Рудницького, 
який вважав, що природа краю, тобто суцільність Г ч. 
його флори і фауни, має непереможну силу над люди¬ 
ною. Природа краю зумовлює розміщення, густоту й зай¬ 
нятість його населення. З цим можна погодитись, якщо 
мати на увазі етногенез того чи іншого народу. Проте 
щодо націогенезу такий вплив географічного середовища 
є, на нашу думку, не визначальним, а опосередкованим. 
Ця концепція Рудницького грунтувалася на ідеях гео- 
політичної німецької школи (Ф. Ратуель, Р. Челсі). 

Отже, саме Г. ч. «будують тіло народу», а тому «тілес¬ 
ні» різниці між расами й народами походять звідти (зви¬ 
чайно, шляхом еволюції). Через людську психіку вони 
зумовлюють духовне єство народу, його діяльність. їхній 
вплив виразно проявляється навіть у вірі, мистецтві, сло¬ 
весності, літературі й науці. А тому задля пізнання себе 
Рудницький закликає якомога глибше вивчати свій рід¬ 
ний край. З останньою тезою, звичайно, можна погоди¬ 
тись. 

До цього додамо прискіпливу розробку С. Рудниць- 
ким географічно-політичних підстав, політико-геогра- 
фічних ознак російського, польського та українського 




24 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


народів. Рудницький поділяє думку Ратуеля про те, що 
природна територія кожного народу завжди виступає од¬ 
ним із найважливіших психологічних чинників його дер¬ 
жавницьких прагнень та духовного росту, постійно онов¬ 
лює себе на різних етапах політичного життя конкрет¬ 
ного народу. 

І все ж подібний підхід страждає суб’єктивізмом і нав¬ 
ряд чи прояснює питання щодо сутності нації та, зок¬ 
рема, її «координат»,— механізму формування психоло¬ 
гічного чинника як характеристики національної спіль¬ 
ності людей (етносу). 

Геопсихічні фактори, звичайно, впливають на мен¬ 
тальність і вдачу українства. Проте, як слушно зазначає 
Б. Цимбалистий, їх дія прирівнюється до якогось фату¬ 
му, а сама одиниця виступає пасивним рецептором впли¬ 
ву. Тим більше, що географічне положення чи клімат є, 
зрештою, незмінним, інші ж фактори змінюються дуже 
поволі й лише релятивно (історична доля, соціальна 
структура тощо). Виходить, вважає Цимбалистий, що 
вдача і ментальність народу змінюються в дуже повіль¬ 
ному ритмі. Але спостереження показують, що, крім ста¬ 
лих рис, у вдачі є такі, що виступають лише в перший 
історичний період. У XIX ст. німці відзначалися своєю 
доброзичливістю, поміркованістю, богобоязністю, ан¬ 
глійці — неспокійною вдачею, а французи — лояльністю 
королям, стабільністю інституцій та ін. А які зміни від¬ 
булися пізніше? Можна вважати, що в ментальності ук¬ 
раїнців своєрідний перелом наступив на початку XX ст. 
Порівняємо, наприклад, консервативно настроєне по¬ 
коління галичан XIX ст. з їх глибоко вкоріненим почут¬ 
тям громадянського обов’язку, дисципліни, лояльності, 
розумінням вартості повільних змін і еволюцій — з їх¬ 
німи внуками-революціонерами ЗО—40-х рр. XX ст. По¬ 
дібний перелом стався напевно і в Придністрянській Ук¬ 
раїні. 

Очевидним є те, що нова національно-політична сві¬ 
домість має величезний вплив на ментальність і пове¬ 
дінку українців. Але до яких факторів зарахувати ці про¬ 
цеси? 

До того ж із посилань речників «географічного на¬ 
прямку» не ясно, як передаються національні риси з по¬ 
коління в покоління. Наприклад, вплив тієї ж природи, 
історичної долі, приналежності до європейського куль¬ 
турного кола чи комплекс меншовартості — все це осо¬ 
бисті переживання, які батьки не можуть передати си¬ 
нам... Отже, діти емігранта повинні бути іншими, бо на 
них не впливає цілий ряд чинників (геопсихічних, істо¬ 
ричних та ін.). А може, дещо з національних рис таки 
буде передане батьками? 

Слід звернути увагу на геопсихічні чинники (вплив 
природних умов), що діють переважно на ранньому етапі 
становлення націй (етногенези) та формують етнічну 
психіку. 

І тут варто було б порозмірковувати над поняттям 
«вітчизна», яку можна визначити як рідний край, при- 
належну даному народові територію. Зрештою, вітчизна 
і є сукупністю географічних та історичних національних 
особливостей, природне середовище населення. Завдяки 
цьому вона сприймається як національне, віддзеркалю¬ 
ючись в спостереженнях людей, у їх відчуттях і думках 
(див. «Вітчизна»). 

ГЕОГРАФІЯ ЕТНІЧНОЇ ПОВЕДІНКИ - це наука 
про спосіб і форми існування у просторі (на території) 
і в часі етнокультурних утворень. Ландшафтні умови, так 
само, як і стереотипи поведінки є різними у тих чи інших 
народів. Спосіб і форма існування етнокультурних утво¬ 
рень диференціюються за соціальними й культурологіч¬ 
ними ознаками, а стереотипи етнічної поведінки зумов¬ 
люються інноваційними потребами носіїв інтелектуаль¬ 
них, моральних, соціальних і фізичних особливостей на¬ 
родів. Етнічні стереотипи змінюються не лише в 
просторі, але й у часі. Форма існування етносу залежить 


не стільки від раси, мови чи релігії, скільки від типоло¬ 
гічних норм і правил етнічної поведінки. Різноманітність 
оточуючих окремо взятий народ ландшафтів закладає ос¬ 
нову для еволюційного розвитку етнічних процесів. У 
багатьох випадках вони позначаються на етнографії ко¬ 
лективної та індивідуальної поведінки. Природньо, що 
остання буває прагматично раціональною і тісно пов’я¬ 
заною з впливом часу (хроносу). 

Вивчення характерних рис поведінки народів нале¬ 
жить до компетенції етнографії, наукової дисципліни, 
що об’єднує етнокартографію, етнодемографію, антро¬ 
пологію, етнолінгвістику, етносоціологію та цілий ряд 
інших наук. 

Г. е. п. є складовою частиною соціально-політичної 
історії народів. Це вчення є ширшим, ніж знання про 
державу або громадянське суспільство конкретного ет- 
нополітичного утворення. На противагу етнографу ет¬ 
нолог повинен пам’ятати, що дослідження Г. е. п. має 
обов’язково враховувати опір етносу внутрішнім або зов¬ 
нішнім впливам. Нерідко трапляється зовсім протилеж¬ 
не, спонукаючи науковця розглядати питання асиміляції 
етносу, котрий з різних причин втрачає початковий ім¬ 
пульс пасіонарного поштовху. Вплив соціального ото¬ 
чення завжди сильніший там, де слабшає опір етносу, 
котрий розпорошує внутрішню енергію етногенетичного 
розвитку. Г. е. п. надає можливість визначати міру зрі¬ 
лості та рівень етнопсихологічного розвитку народів. 

Г. е. п. постає наукою глобального,%а не локального 
(регіонального) масштабу. Без неї важко означити спосіб 
і форму існування різних етносів. Без застосування в ана¬ 
літичних дослідженнях з цього питання фактора прос¬ 
тору і часу практично неможливо розв’язати проблему 
стереотипів етнічної поведінки. У такому випадку мину¬ 
ле і сучасне набуває пріоритетного значення для науко¬ 
во-пошукової роботи. 

ГУЦУЛИ — етнографічна група українців, які розсе¬ 
лені у південно-східній, середній та високогірній части¬ 
нах Українських Карпат, від р. Ломниця й Торець на 
південному сході — до державного кордону з Румунією. 

За сучасним адмінподілом, Гуцульщина охоплює Вер¬ 
ховинський, південні частини Косівського й Надвірнян- 
ського районів Івано-Франківської обл.; Путильський та 
південну частину Вижницького району Чернівецької 
обл., Рахівський район Закарпаття. 

Територія Гуцульщини становить 6,5 тис. км 2 . 

Деякі відмінності в господарстві, побуті, мові й куль¬ 
турі Г. зумовлені їх історичною долею та природними 
умовами, а також культурно-побутовими й господар¬ 
ськими взаємовідносинами з сусідніми народами (мол¬ 
даванами, румунами, угорцями, поляками, словаками, 
чехами та ін.). 

Гуцульщина обіймає найвищу й найбільш висунену 
на південному сході частину Українських Карпат у межах 
Галичини, Буковини й Закарпаття (Галицька Гуцуль¬ 
щина, Буковинська Гуцульщина, Закарпатська Гуцуль¬ 
щина). 

Г.— нащадки давніх слов’янських племен: білих хор¬ 
ватів, тиверців та уличів, які в X ст. ввійшли до складу 
Київської Русі. 

У 1387—1772 рр. Гуцульщина перебувала під владою 
Польщі (частково Туреччини, Молдавії, Угорщини); 
1772—1919 рр.— Австрії й Угорщини; в 1920—1939 рр.— 
Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Після возз’єднання 
Західної України (1939) та Закарпаття (1945) з УРСР — 
у складі України. Станом на 15 січня 1979 р. в етногра¬ 
фічних межах Гуцульщини проживало приблизно 190— 
200 тис. чол. Частка українців становила в середньому 
92,1-94,0%. 

Питання походження назви «Г.» в науковій літературі 
остаточно ще не з’ясоване. Не має достатньої наукової 
основи й найпопулярніша гіпотеза про її походження від 
волоського слова «гоц» (розбійник); на думку інших вче- 




І. Етнос і соціум 25 


них — від «кочул» (пастух). Безпідставними були спроби 
вивести походження назви «Г.» від слова «кочувати» 
шляхом штучних перетворень (К. Мілевський, І. Ваги- 
левич). Невмотивованою є ідея пов’язати походження 
назви «Г.» з українським словом «гуцати» (В. Шухевич, 
з готським «ви£а» («гот» — Я. Розвадовський), а також 
із згаданою в монгольському літописі назвою якихось 
гір Гацалі (3. Філевич, В. Мавродін). Не вбачаються до¬ 
статньо переконливими і аргументи щодо походження 
назви «Г.» від давньоруського племені уличів, у даному 
випадку засвідченого писемністю її варіанта — «улучи», 
шляхом штучних перетворень (улучи-улуци-уцули-гуцу- 
ли) (Б. Кобилянський). 1982 р. В. Грабовецький висунув 
версію походження назви «Г.» від прізвища Гуцул, що 
з’явилося приблизно у XVIII ст. Також висловлені нові 
гіпотези походження цієї назви, що грунтуються виключ¬ 
но на даних мовознавства (М. Худаш). 

Господарство Г. визначалося природними умовами — 
багатством полонин, лісів та гірських лук. Основним за¬ 
няттям населення було скотарство, а також лісові про¬ 
мисли, сплав деревини по гірських річках. Через при¬ 
родно-географічні особливості землеробство мало дру¬ 
горядне значення (рілля становила приблизно 4%, 
полонини й сіножаті — 33%, ліс — 59% території Гу- 
цульщини). Допоміжними заняттями були: солеваріння, 
бджільництво, рибальство. Високого рівня розвитку на¬ 
були художні промисли: різьблення, випалювання та 
інкрустація на дереві, художня обробка металу, мідне 
та срібне литво, гончарство, обробка вовни, ткацтво, 
килимарство. Картину феодальних повинностей на Гу- 
цульщині 1753 р. віддзеркалюють інвентарі Косівської 
волості. Г. платили феодалу «данини або чинші з 
грунту», «рогове» від худоби, давали різні «десятини» 
від бджіл, овець, свиней, садів, городини; існували від- 
робітки й панщина. У другій пол. XIX ст. на господар¬ 
ство негативно вплинула велика віддаленість більшої 
частини її території від залізниць, зубожіння населення 
через переділ землі, занепад домашніх промислів вна¬ 
слідок фабричної конкуренції. Поступово головним за¬ 
няттям стали сезонні лісові роботи, відхідництво. Тепер 
основні галузі господарства Г. — тваринництво та ліс¬ 
ництво, додаткові — курорти й домашні художні про¬ 
мисли. 

Найбільші населені пункти: Делятин, Пистинь, Ко- 
сів, Кути, Вижниця, Ворохта, Яблонів, Рахів, Яремча 
та ін. 

Домінуючий напрям виробничої діяльності Г.— тва¬ 
ринництво — істотно позначилося на інших ділянках 
їх побутової культури. Основним матеріалом для одягу 
служили домоткане вовняне сукно, овече хутро та са¬ 
моробна шкіра. Продукти тваринництва, зокрема мо¬ 
локо, були одним з основних компонентів традиційно¬ 
го харчування Г. 

З Гуцульщиною пов’язані життя і творчість багатьох 
видатних діячів української культури. 1911 р. Г. Хотке- 
вич організував аматорський народний Гуцульський те¬ 
атр (режисери О. Ремез, згодом І1. Курбас), в якому се¬ 
ляни грали в п’єсах, написаних або перероблених Г. Хот- 
кевичем гуцульською говіркою; театр був ліквідований 
з початком 1-ї світової війни. 

Гуцульщина, культура і побут її населення знайшли 
відображення у творах Ю. Федьковича, М. Черемшини, 
Г. Хоткевича, С. Кобилянської, ін. Значну роль у ви¬ 
вченні життя і побуту Г. відіграли: М. Драгоманов, 
Г. Купчанко, М. Бучинський, І. Франко, М. Павлик 
та ін. 

Сукупність традиційних місцевих етнокультурних рис 
характеризує Г. як своєрідну історично складену етно¬ 
графічну групу українціві. Однак головними й етновиз- 
начальними в структурі їхнього побуту, матеріальної та 
духовної культури були й залишаються ознаки, спільні 
для всього українського народу. 


Д 

ДЕКОРАТОВНО-ПРИКЛАДНЕ (ДЕКОРАТИВНО- 
ВЖИТКОВЕ) МИСТЕЦТВО — термін, який обіймає 
різновиди художньої діяльності, пов’язані з оформлен¬ 
ням і творенням реального предметного середовища. За 
характером оздоблюваного матеріалу Дп. м. поділяється 
на художній текстиль і метал, кераміку й скло, дерево- 
обробницгво, каменярство, писанкарство тощо. За тех¬ 
нікою виконання — на вишивку, ткацтво, гончарство, 
гутництво, різьблення, литво, розписи, ювелірство і т. д. 
За функціональним призначенням розрізняють такі га¬ 
лузі Дп. м., як архітектурний декор, одяг і прикраси, по¬ 
суд, іграшки, меблі, зброярство, інтролігаторство (мис¬ 
тецтво книжкової оправи) тощо. 

У середні віки майже всі ці галузі виділилися в окремі 
художні ремесла. За Київської Русі вироби селян, орна¬ 
ментовані переважно геометричними мотивами, відріз¬ 
нялися від речей, створюваних для міського купецтва й 
князівських дружинників, які здебільшого декорувалися 
тератологічними й фігуративними зображеннями. З не- 
перевершеною майстерністю % виготовлялися предмети 
церковного вжитку: літургійний посуд, напрестольні 
хрести, панагії, патериці, шати з коштовних металів для 
книг та ікон, оздоблені вишуканим карбуванням, ема¬ 
лями, гравіровкою, гаптовані золотом і сріблом плаща¬ 
ниці, покрівці, різьблені царські врата іконостасів і т. д. 

Пишний бароковий стиль, самобутнє поєднання схід¬ 
них і західних елементів характерні для Дп. м. доби Геть¬ 
манщини (сер. XVII—XVIII ст.). У кінці XVII ст. монас¬ 
тирське, цехове, мануфактурне ремесло в Україні посту¬ 
пово занепадає. Натомість розквітає народне Дп. м. у 
традиційному селянському побуті. Відгомони культур, 
які тисячоліттями розвивалися на терені України, тра¬ 
диції племінної доби, сліди перебування окремих земель 
у складі інших держав зумовили яскраві регіональні особ¬ 
ливості народного Дп. м. на Полтавщині, Чернігівщині, 
Київщині, Поділлі, Галицькому Прикарпатті, Буковині 
тощо. 

Спадщина античного Середземномор’я своєрідно 
трансформувалась у кераміці, текстилі, деревообробни- 
цтві Покуття, Прикарпаття, Поділля, Київщини. 
Близькосхідна витонченість і багатобарвність поли¬ 
шили глибокий слід на вишивці й ткацтві Буковини. 
Перські квіткові килими й малоазійські геометричні були 
іконографічними першовзорами для широкого розвитку 
килимарства на Полтавщині й Чернігівщині. Проте ук¬ 
раїнські килими відзначалися крупнішим масштабом 
орнаменту щодо тла, активною роллю останнього, ма¬ 
льовничістю й розкутою одушевленістю на противагу 
жорсткій карбованій ритміці східних виробів. 

Високий технічний і мистецький рівень властивий ук¬ 
раїнським тканинам, гаптам і вишивкам, які виробили 
незліченні прийоми графічної, колірної, фактурної ви¬ 
разності. Це передусім стосується вишиваних рушників 
і сорочок — атрибутів усіх головних обрядів, які супро¬ 
воджували життя українця від народження до смерті. 

Найдоступніший матеріал українського Дп. м.— де¬ 
ревина. Техніками довбання, точення, бондарства, різь¬ 
блення виготовлялися найрізноманітніші побутові речі, 
в яких акцентувалася передусім природня краса матеріа¬ 
лу, технічні й конструктивні прийоми ставали засобами 
художньої виразності. Більше, ніж у інших народів, було 
розвинене малювання великодних писанок технікою 
воскового резерважу. 

За характером свого розвитку, жанрово-морфологіч¬ 
ною структурою та образно-ідейною наповненістю тра- 




26 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


диційне Дп. м. України найбільше споріднене з балкан- 
ським. У XIX—XX ст. розвиваються народні художні 
промисли, що виробляли твори Дп. м. дедалі більше для 
міського споживача. Це розмивало їх попередню селян¬ 
ську наївність і регіонально-стилістичну визначеність. 
Натомість посилювалася технічна винахідливість, тон¬ 
кість роботи, запроваджувалися багатобарвність, різно¬ 
манітні запозичення. 

Українська художня промисловість XIX—XX ст. за¬ 
знала сильного впливу народного мистецтва — на фар¬ 
форових підприємствах Волинського й Чернігівського 
Полісся, фаянсових заводах у Міжгір’ї під Києвом і Будах 
під Харковом, численних ткацьких, килимарських, ках¬ 
лярських фабриках. Витісняючи кустарне й дрібнореміс- 
ниче виготовлення, фабричне виробництво часто запо¬ 
зичувало його фольклорну іконографію та стилістичні 
засади. Цей процес особливо активно проходив у ЗО— 
60-х рр. XX ст. 

З 70-х рр. усе більшу роль у розвитку Дп. м. України 
посідають митці з спеціальною освітою, яких випускають 
вищі та середні навчальні заклади Львова, Харкова, Киє¬ 
ва, Одеси, ін. міст і селищ. Сучасні художники Дп. м. 
широко вдаються до переосмислення спадщини україн¬ 
ського народного мистецтва в контексті художніх ідей 
XX ст., освоюють здобутки різних національних шкіл. 

ДИСКРЕТНІСТЬ ЕТНІЧНОЇ ІСТОРІЇ - перервність 
причинно-наслідкових зв’язків, що визначає початок та 
кінець будь-якого з етногенезів. 

ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ ЕТНІЧ¬ 
НИМ ТА СОЦІАЛЬНИМ В НАЦІОНАЛЬНОМУ і досі 
лишається об’єктом гострих дискусій. Західні вчені по¬ 
давали і подають національне перш за все як етнічне 
явище, не надаючи особливого значення його соціаль¬ 
ним аспектам. Цей підхід лежить в основі однієї з най¬ 
більш «модних» сьогодні на Заході концепцій — концеп¬ 
ції етнічності. Вітчизняні фахівці донедавна (а дехто й 
зараз) зводили національне в основному, а подекуди ви¬ 
ключно до соціального. Некоректність першого тлума¬ 
чення і помилковість другого — очевидні. 

В світлі критичного етнополітичного мислення етніч¬ 
не і соціальне є взаємопов’язаними сторонами націо¬ 
нального, без яких останнє в реальному житті просто не 
існує. Недооцінка або ігнорування цієї діалектичної єд¬ 
ності робить етнонаціональну політику будь-якого сус¬ 
пільства малоефективною й безперспективною. 

Національне виникає й існує як відображення про¬ 
цесів формування і розвитку націй, являючи собою спе¬ 
цифічні риси матеріальної та духовної культури, соці¬ 
ального й політичного життя, свідомості та психології 
народів, особливості їхнього історичного розвитку, вза¬ 
ємовідносин з іншими народами. Багато чого тому і на¬ 
родилось як результат самобутньої національної твор¬ 
чості народу, багато чого було запозичено в інших на¬ 
родів і пристосовано до потреб національного життя. Од¬ 
ні національні цінності були створені у далекому 
минулому, інші виникли нещодавно й виникають зараз. 
Всі ці цінності можна поділити на спільні, тобто все¬ 
людські, та особливі, тобто національно-специфічні, 
притаманні лише якомусь одному народові. 

В національному тісно переплетені соціальне і етніч¬ 
не, що становлять дві сторони єдиного явища й процесу. 
Під соціальною стороною мається на увазі перш за все 
виробничі відносини та соціально-класова структура 
суспільства. Постійно оновлюючись і видозмінюючись, 
соціальне є найбільш рухомою частиною національного. 
Під етнічною стороною мається на увазі перш за все мо¬ 
ва, матеріальна культура, фольклор, народне мистецтво, 
традиції, звичаї, особливості свідомості і психології то¬ 
що. Етнічне, сформоване в глибині століть, є найбільш 
консервативною (усталеною) і понадкласовою стороною 
національного. 

Деякі елементи соціального й етнічного можуть існу¬ 


вати й існують незалежно один від одного і виконувати 
самостійні функції. В цих випадках вони і лишаються 
або соціальним, або етнічним. В єдності ж і взаємозв’яз¬ 
ку становлять національне. Саме цим пояснюється той 
факт, що національне міцно пов’язане і переплетене в 
соціально-економічною, політичною та духовною сфе¬ 
рами життя суспільства. І всі спроби вирішення націо¬ 
нальних, соціально-економічних, політичних проблем 
без врахування цього фактора приречені на невдачу. 

ДУХОВНА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 
зберігає універсальні, космічні за значеннями, життєві 
принципи і уявляє собою архетипічну емоціонально- 
смислову матрицю. Ця матриця відтворюється кожним 
поколінням у процесі духовного розкриття її психічного 
змісту. Внаслідок чого найкращі представники народу 
набувають особистого психічного досвіду завдяки осяг¬ 
ненню своєї міфічної та міфологічної свідомості, міфа і 
архетипу, самоусвідомлюваного і упорядкованого ви¬ 
вільнення з-під влади догм і виходу на шлях самопіз¬ 
нання і вільної духовної творчості. Недооцінювання зна¬ 
чення духовних архетипів несвідомого, що записані в 
людській біомасі на енергетичному та біохімічному рів¬ 
нях і включаються в роботу, немов культурні гени, в про¬ 
цесі опанування мовою та входження в лінгвокультурну 
спільність, веде до духовних, психічних та соціальних 
(ідеологічних, політичних, економічних) катаклізмів. 

Перед українським народом, що споконвіку живе на 
унікальній за географічними ознакам» території і є на¬ 
щадком прадавніх культурних традицій, які налічують, 
за науковими теоріями, від 15 до 6,5 тис. років, завжди 
стояла психічна задача асиміляції та синтезу різних куль¬ 
турних традицій мислення. Звідси Україна як духовний 
топонім означає країну універсального духовного досві¬ 
ду, який належить до кроскультурного рівня пізнання 
світу. Вже в найближчий до нас історичний період ран¬ 
ньої Київської Русі відзначено інтенсивні пошуки і ос¬ 
мислення становлення східного слов’янства, яке було 
хранителем та носієм культури мислення максимально 
узагальнюючого слова. Слова — міфа, архетипа. Усві¬ 
домлення об’єктивно закономірного переходу до нової 
культури мислення, де слово буде змірене, або «розп’яте» 
на системі координат, призвело до необхідності прий¬ 
няття на державному рівні християнського духовного 
вчення про Слово як про культуру мислення, та етапи 
її розвитку, що збереглося в міфологемах про Слово як 
Сина Божого. 

Д. п. у. н. зберегла цінність від вічного, що відобра¬ 
жено в онтологічній культурі мислення, в пошуку уні¬ 
версальних засад людського буття, та цінність інтерна¬ 
ціонального, що відбивається в синтезуючому характері 
мислення, у вільному творчому підході до життя. 
Д. п. у. н. нагадує, якщо хлопець або дівчина не вміїоть 
складати пісень, співати, танцювати, малювати і т. ін., 
то вони не зможуть спородити і виховати справжню лю¬ 
дину. 

Досвід самопізнання відобразився в усіх шарах 
Д. п. у. н.— в світі казки, фольклору, відчуття, або лю¬ 
бові до мудрості (філософії), в світі релігії, науки, мис¬ 
тецтва, міфів та легенд, в світі універсальних знань, до 
якого людина прагне все своє свідоме життя, щоб пере¬ 
йти від єдності без усвідомлення до усвідомлення, від 
єдності в усвідомлюванні, тобто баченні таємниць нес¬ 
відомого та розгадки цих таємниць, до передачі усвідом¬ 
люваного досвіду в адекватній системі засобів з точки 
зору можливої еволюції людини ; людства. 

Не випадково сучасна Україна як самостійна держава 
утворилася на початку нової духовної ери. Вона ма : реа¬ 
лізувати величезний потенціал духовного досвіду, що був 
накопичений попередніми етапами розвитку людства, в 
нових формах державного будівництва. 

ДУША І ПІСНЯ. Українська душа — така близька 
тема, ближча нам, ніж ми самі. Бо те, що називаємо 



І. Етнос і соціум 27 


нашим «я», і те, що вважаємо нашим «ми», часто є тільки 
поверхнею нашої свідомості. А ми хочемо доторкнутися 
того, що є ядром, протоплазмою нашого духового існу¬ 
вання. І така тепла, лірична тема, і така болюча одно¬ 
часно, з справді трагічними роззвуками. 

То ж що це — українська душа? 

Найкраще пізнаємо себе шляхом порівнянь із іншими 
і шляхом протиставлень. Пригляньмося до виразніше 
оформлених світів, що в їх сусідстві кажуть шукати ук¬ 
раїнської душі. Українство звичайно було свідоме своєї 
приналежності до Європи, а наша публіцистика, особ¬ 
ливо в 30-х рр., підкреслювала це слушно, хоч може аж 
надто галасливо. І ще одна, не така голосна, але спра¬ 
ведлива вказівка. До образового арсеналу Є. Маланюка 
належить між іншими образ України як степової Еллади, 
думка, що знаходить і наукове оправдання. І європейська 
і класична грецька душі — це щось певніше, ніж творча 
пітьма власної. Тож, знаходячи подібності й різниці, 
може, знайдемо доступ до глибинного ядра української 
душі. 

Де ж українська душа? Хто має очі і бачить, знає, 
скільки «Пер Гінтів» у нашому житті. Одначе так само 
хто має чуття і критичний розум, знає, що український 
Пер Гінт інакший. Ми не герої і не жертви розпаленої 
уяви. Наша загубленість і наше мрійництво інакші. Ми 
не є мрійники уяви, наше мрійництво не є імажинарним 
мрійництвом, але мрійництвом серця, емоціональним 
мрійництвом. Українські Пер Гінти топляться в настро¬ 
єво-почувальному морі, в його безмежності, і знаходять 
себе не в сагах, але в найкращому виразі саме тієї емо¬ 
ціонально-настроєвої сфери — в ліричній пісні. З мор¬ 
ської піни вродилася грецька Афродіта. З морського при¬ 
бою почувань народилася українська краса — пісня. Пі¬ 
сенна ліричність — це приблизне окреслення такої ду¬ 
шевності. 

Ось протоплазма нашої душі, її праматерів, в якій во¬ 
на народжується, росте, розцвітає, в’яне і вмирає. Наші 
ясні дні і темні ночі, радості і смутки. З глибини укра¬ 
їнської душі вихоплюється апострофа до пісні: Благо¬ 
словенна будь проміж жонами, Відрадо душі і сонце бла¬ 
говісне! Зроджена з розкоші, окроплена сльозами, моя 
ти муко, мій ти раю, пісне! І так само з глибини укра¬ 
їнської свідомості мусимо признатися: те наше найбіль¬ 
ше щастя і ті наші скарби — це наше благословенство і 
наше прокляття одночасно. 

Хтось каже: це занадто однобокий погляд. Бо і ми 
мали свої саги, свою міфологію. А все ж які вони бідні 
в порівнянні з міфологіями грецькою чи європейською. 
Ми говоримо про те, що християнство покрило ту мі¬ 
фологію. Ми занадто часто зовнішніми впливами пояс¬ 
нюємо наші внутрішні вияви. Адже і в Європі діяло хрис¬ 
тиянство, а все ж воно не заглушило пісні про Нібелун- 
гів... Хтось схоче покластися на інший, здавалося б, силь¬ 
ніший аргумент. Хтось може сказати, що маємо не тільки 
ліричну пісню, але і великі епоси: славне Слово княжої 
доби і Думи козацької епохи. Саме ці твори є доказом 
нашої думки! Порівняймо їх із епосом грецьким і євро¬ 
пейським. Грецький епос кружляє навколо уявного світу 
богів: уява створює матерію. Праця мистецького оформ¬ 
лення полягає на пластичному охопленні того уявного, 
незвичайно багатого творива. Коли той епос торкається 
історичних подій, як облога Трої чи мандри Одісея, тоді 
ці історичні змісти бувають тільки трампліном для даль¬ 
ших фантазійних трансформацій. Європейський епос так 
само займається уявним Вальгалли і міфічних героїв, він 
їх трагізує, він занурює їх в понуре підсоння глибини. 
Пізніше в таких європейських сагах місце богів і героїв 
займуть абстрактні поняття, як субстанція, буття, буван- 
ня, небуття, ніщо, воля, дух, і ми матимемо нові оригі¬ 
нальні саги в формі філософічних систем Фіхте, Гегеля, 
Шеллінга, Шопенгауера. 

Як інакше поводиться український епос. Передовсім 


він обертається не в уявному, а в реальному, історичному 
світі. Уява в наших епосах, як вітки літорослі, пнеться 
по фактах, вона не створює їх з власного почину. І Ігор, 
і Буй Тур Всеволод, Ярославна, і потім козацькі походи, 
неволя — все це історичні особи і факти. Український 
епос не намагається пластично їх зобразити, але занурює 
їх в українську душевну праматерію, в ліричну пісен¬ 
ність, і тоді виймає їх звідти переображеними і перетоп¬ 
леними в чудовному горнилі розспіваної, емоціональної 
настроєвості. Тоді перед нашими очима постають фор¬ 
мальні парадокси, але все нове зразу здається парадок¬ 
сальним. Тоді перед нами постають ліричні епопеї. Від 
початку, від заспіву і заклику до Бояна, через усі ліричні 
вставки аж до їх верху в плачі Ярославни, маємо докази 
такої творчої роботи в верстаті нашої душі. Про думи 
нічого й говорити: вони стікають ліричністю і пісенніс¬ 
тю. Так постає все велике української культури. Без му¬ 
зики,— казав Тичина,— в Україні революції не зробити. 
Найбільша духова революція України, її християнізація, 
відбулася під впливом співу. Так хоче переказ і є щось 
суто українське в ньому, тим більше, коли він є тільки 
здуманою історією. 

Пригляньмося до того, що назвали ми українським 
пергінтизмом, себто загубленістю в своїй власній пра¬ 
матері'!. Повернімся думкою і спомином до розспіваних 
вишневих садів України. Травнева ніч, тепла і пахуча. 
Як сказано в поезії, на небі місяць — срібна кадильниця, 
з неї дим голубий. Хтось повернеться, хтось зустрінеть¬ 
ся — дорогий, дорогий... І зустрічаються хлопці і дівчата. 
Короткі розмови — тихі слова і ще тихші пелюстки цвіту, 
що скапують із білих свіч вишень. А тоді поміж солов’ї¬ 
ний спів і поміж оркестр жаб тонкою срібною ниточкою 
пов’ється пісня. З одного саду, з другого. Нитки в’яжуть¬ 
ся, зливаються в хор. Сидять хлопці і дівчата, очі на мі¬ 
сяці, то в сизій далині, то дивляться одне на одне. Пісня 
ллється, переливається, затоплює село, затоплює всі 
смутки і думки. Співають годинами, готові проспівати 
ніч, проспівати життя... Впадають у транс, забувають себе 
самих. Коли можна говорити про опій для народу, то 
для українського народу не була ним і не є релігійність, 
але пісенність. Пригадаймо сцену: Пер Гінт із червоної 
погоні за примарами з саг повертається додому і застає 
матір, що вмирає. Він не знає, що почати, він у розпуці 
оповідає їй казку... Українець у такій ситуації заспівав 
би пісеньку, своєрідне люлі-люль як відповідь світові на 
всі його не раз трагічно-грізні запитання. 

Повернімся до нашого образу. Приглядаймося і ана¬ 
лізуймо те, що діється. Співають хлопці і дівчата, і дедалі 
губляться навіть гарні слова пісні. Так діти, не розуміючи 
слів, співають нісенітниць. Немає слів, є тільки мовні 
звуки, потрібні для піддержки мелодії. Знак, що тут важ¬ 
ний не уявний зміст (знову: ми не герої уяви!), але ме¬ 
лодійний хід як вираз найглибшої — по Шопенгауеру — 
душеної верстви, її суть. Знову порівняння з грецькою 
й європейською поставами кинуть світло на наше пи¬ 
тання. Рецитація грецької епопеї відбувалася при супро¬ 
воді музики. Але там виразно супровід був супроводом, 
він мав побічне, служебне завдання. Головною річчю був 
уявний зміст твору. Наша пісня була досі предметом му¬ 
зейного збирання і сердешного захоплення. Ще не маємо 
глибших естетично-критичних аналізів. Коли ж вони по¬ 
являться, можна сподіватись, вони підкреслять дивне 
явище: музичний зміст наших пісень значно глибший і 
багатший, ніж словесний, поетичний, уявний. Тому наші 
прекрасні маршові мелодії, пісні, що доторкають звуком 
того, що біль і втіха, радість і смуток,— такі мелодії не 
раз мусять вдовольнятися словами про качориків, гусе¬ 
нят, решітка, судачки і про інші речі домашнього вжитку, 
поза які уява не виходила. 

Та іноді уява досягає геніальності мелодії. Тоді перед 
нами, зчудованими і очарованими, з’являються твори 
досконалі в своїй глибині і завершеності. Добрим при- 




28 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


кладом може бути мотив, що його знаходимо в різних 
народів.... Тихо, тихо Дунай воду несе. А ще тихше дівча 
косу чеше. Чеше, чеше, та на Дунай несе — Пливи, косо, 
пливи за водою. А я піду услід за тобою... Є тільки тихий 
біг води і коса, послушна тому бігові... Немає саги, дії, 
боротьби, драми. Є спокій неминучості і покора долі. 
Коли б ІПопенгауер знав цю українську пісню, він не 
шукав би кращої ілюстрації для свого щастя: позбутися 
волі життя. На верхах індивідуальної творчості знайдемо 
знову подібний мотив і душевну глибину у Лесі Українки: 
Хотіла б я уплисти за водою, немов Офелія, заквітчана, 
безумна. За мною вслід плили б мої пісні... 

І тут входимо в зону небезпеки. Український розспі¬ 
ваний Пер Гінт, задивлений в прекрасну Льорелай влас¬ 
ної душі, топиться в настроях і пливе за водою... Входимо 
в зону небезпек, де починаються фатальні наслідки на¬ 
ших душевних скарбів. Настроєва пісенність боїться 
твердої, ясної форми. Форма вбиває настрій. Так, напр., 
у французькій ліриці. Але поет, найближчий нашому сер¬ 
цю, П. Верлен, у своїй аг8 роеііса приписує: якнайбільше 
музики і музики, і ніяких кольорів, тільки їх нюанси... 
Настрій любується в неокресленості переливів, у плив- 
кості й мерехтливості мозаїки. Звідси втеча від більших 
форм у нашій духовності. Тому маємо таку вже ославлену 
перевагу ліричних збірок у поезії. І знову не пробуймо 
поясняти це тільки зовнішніми обставинами. Не було ж 
друку взагалі, коли поставили Гомерові епопеї. Тому і 
більші літературні конструкції не мають прикмет ком¬ 
позицій творчої інтелігенції, яка формує матеріал, але 
прикмети настроєвого слідування за тим, «куди пливе 
ця річка» часу і подій. Час формує чергування подій, а 
не владна інтелігенція автора. Тому в музичній творчості 
знову пісня — це домінантна форма. Ми є власники ге¬ 
ніального примітиву і, вдоволені, не можемо розстатися 
з ним. Ми подібні до розпещених дітей, які мали щасливу 
молодість. Вони часто не можуть вкластися в умовини 
зрілого віку. Вони демонструють перед світом свою за¬ 
кохану прив’язаність до батьківського дому, на здиву¬ 
вання людей, які такі ознаки пестійства і дитячої коке- 
терії називають просто інфантилізмом, недорозвитком. 
Так оце і ми, закохані у наш геніальний примітив, ви¬ 
водимо його в шароварах і при бандурному співі перед 
світом, який не розуміє цього і, неприготований, почи¬ 
нає орієнтуватися, пригадуючи собі примітиви Полінезії, 
Африки... Геніальний примітивізм вбиває творчі талан¬ 
ти. Може, це єресь, але іноді здається, що Лисенко став 
саме жертвою закоханості в пісні. Звідси під час і після 
малярських виставок нарікаємо на перевагу речей етюд¬ 
ного характеру і пейзажів. Що це, як не вияв тієї ж на- 
строєвості, яка не хоче в’язати настрою вимогами вели¬ 
кої композиції?! 

Та цим уже переходимо в життя. Що є наш славний 
і на всіх перехрестях називаний індивідуалізм? Його 
можна коротко окреслити: індивідуалізм без індивідуаль¬ 
ностей! Бо індивідуальність — це ж ясна окрема форма. 
Наш індивідуалізм — це боязнь форми. Індивідуалізм в 
звичайному розумінні протиставиться філістерській, пе¬ 
ресічній, прийнятій формальності. Індивідуалізм — це 
своєрідність, оригінальність форми. Наш індивідуа¬ 
лізм — це ще передфілістерська свобода, степ перед пе- 
реоранням його плугом, степ широкий — воля. І цей 
індивідуалізм проявляється в тому, що називаємо ота¬ 
манщиною. Це знову лірична втеча від твердих форм, 
від гранітових берегів, від загальноважного й конечного. 
Коли 1917 р. пройшла по українській землі воля-свобо¬ 
да, появилися колоритні загони, мов ліричні піскі. Гей 
гук, мати, гук,— лунало в Україні. Але коли йшлося про 
те, щоб ті прекрасні пісні зав’язати в одну могутню сим¬ 
фонію державної армії, знаємо, як було тяжко... 

То ж як далі? В тетралогії Вагнера гном Мімі посягає 
на золото Рейну, що його бережуть на дні ріки дівчата- 
красуні. Вони своїм чаром відвертають увагу гнома від 


скарбу. Аж коли Мімі зосередив усю свою волю на одній 
цілі і прокляв кохання, він здобув золото. Невже і ми 
мусимо проклясти наше кохання—пісню, щоб здобути 
скарб оформленої модерної культури й державної сво¬ 
боди? Щораз частіше чуємо нове гасло: геть із ліризмом, 
геть із настроєвістю, із пісеньками! Це виразна антитеза 
попередньому. Пригляньмося до неї критично. Що озна¬ 
чає вона в такій загостреній формі? Чи не є вона саме 
продовження тієї настроєвості, душевної емоціональнос¬ 
ті? Бо для емоцій притаманно перебігати з крайності в 
крайність, від кохання в ненависть і навпаки. Так і єсть 
правдоподібно в нашому випадку. Та нам найважніше 
ствердити, що таке повне заперечення пісенної лірич¬ 
ності — це зречення самих себе. Це спроба самогубства, 
культурно зовсім неплідна! Але треба признати: така ан¬ 
титеза має і позитивне значення, бо вона підсилює інші 
сторінки нашої душі, наше «то алльон» — «те інше», 
пластичне, формотворче, і так приготовляє синтезу на 
вищому рівні. Вона підкреслює наше основне культурне 
завдання: зрівноважити емоціональне мрійництво зусил¬ 
лям і тугою творчої, формодавчої інтелігенції, або інак¬ 
ше: пафосові степу протиставити співмірний пафос інте¬ 
лекту. Тому всі протиінтелігентські течії 20-х рр.— у Ли- 
пинського і Донцова — мусимо вважати з цього погляду 
тільки романтичними заворотами до минулого і до при¬ 
мітиву, тільки розпучливими борсаннями після історич¬ 
ної катастрофи. * 




ЕНДОГАМІЯ — одноетнічний шлюб і сім’я. Е. пот¬ 
рібна для збереження етнічних традицій і культури, тому 
що ендогамна сім’я передає дитині відпрацьований сте¬ 
реотип поведінки. Не тільки ізольовані племена, а й біль¬ 
шість сучасних етносів-націй практично ендогамні, адже 
понад 90% їх членів укладають гомогенні в етнічному 
відношенні шлюби. Функції Е.: стабілізація традиції, бо 
ендогамна сім’я — головне джерело культурної інфор¬ 
мації, генетичний бар’єр, що надає етносу характеру по¬ 
пуляції; відмежування від сусідніх етносів, що в кінце¬ 
вому підсумку створює етноси-ізоляти; уповільнення за¬ 
гасання пасіонарності, що зумовлює переважання гар¬ 
монійних особин над субпасіонаріями. Е.— оптимальна 
умова консервації етносу. 

ЕТНІЗАЦІЯ — становлення, розвиток і закріплення 
в особистісних структурах якостей, що відбивають особ¬ 
ливості культури етносу, членом якого є особа. Е. на 
практиці розгортається як аспект соціалізації, елемент 
виховання, зріз формування типу життєдіяльності особи, 
перш за все становлення її емоційних, когнітивних, во¬ 
льових процесів, як набуття особливостей оціночних, 
моральних суджень, естетичних уявлень, як формування 
«композиції» умінь, як засвоєння типових виробничих 
навичок, прийомів, стилю спілкування і поведінки, спе¬ 
цифічного сприйняття світу, притаманної культурі етно¬ 
су картини світу. 

Процес Е. особи продовжується все її життя. Це 
зв’язано як з величезним обсягом етнокультурної інфор¬ 
мації, що сприймається особою, так і з тим, що у самому 
сховищі цієї інформації — етнічній свідомості особи — 
відбуваються зміни, іде розвиток, доповнення, перетво¬ 
рення. 

У процесі Е. можна виділити щонайменше два етапи. 
На першому особа засвоює величезне багатство етно¬ 
культури, спресованого досвіду попередніх поколінь. 
Масив етнічної культури, що протистоїть особі, яка фор¬ 
мується і має вигляд матеріалізованого, опредмеченого, 
речового світу і живої, реально функціонуючої етнічної 



І. Етнос і соціум 29 


свідомості й психології спільності, має бути засвоєним, 
втіленим у свідомість особи, в її поведінкові структури, 
стати органічним змістом самої особи, її я. Багатство ет¬ 
нічної культури втілюється в особистісні якості, пере¬ 
творюється в її духовний світ. 

На другому етапі Е. особа, володіючи достатнім дос¬ 
відом, знаннями, у тому числі й про культуру інших ет¬ 
носів, здатністю до практичного сприйняття навколиш¬ 
нього світу і інформації про нього, сприймає вплив ет¬ 
нокультури більш вибірково. Одне сприймається безпе¬ 
решкодно, друге — з поправками, третє відкидається 
зовсім. На цьому ж етапі відбувається не тільки засво¬ 
єння елементів етнокультури особою, але й особа, у свою 
чергу, через індивідуальну творчість збагачує етнокуль¬ 
туру. 

У процесі Е. люди однієї культури засвоюють одну і 
ту ж заданість бачення світу, один і той же спосіб його 
категоризації, систематизації, типізації. На цьому грун¬ 
тується переконаність у природності, нормальності, пра¬ 
вильності «нашого» способу життя в широкому розумінні 
цього слова, у самоочевидності для нас багатьох істин, 
спільності аксіом. Завдяки цьому у людей однієї культури 
існує взаємозамінність точок зору, збіг уявлень у голо¬ 
вному, тотожність засобів інтерпретації природного і со¬ 
ціального світу, завдяки чому його предмети постають 
перед нами одними і тими ж, у крайньому разі «емпі¬ 
рично тими ж самими» (А. Шюц). Саме в цьому явищі 
знаходиться основа того, завдяки чому окремі люди від¬ 
чувають себе як «ми», тобто як ті, хто сприймає і розуміє 
світ, як Я. 

ЕТНІКОС. Давньогрецький прикметник від слова 
«етнос» — народ. Застосовується тоді, коли йдеться про 
вузьке розуміння останнього, тобто для означення су¬ 
купності осіб однієї національної належності незалежно 
від їхнього територіального розміщення (на відміну від 
широкого значення терміну етнос як етносоціального 
організму). Е. є особливою історичною спільністю лю¬ 
дей, яка виникла і розвивається природно-історичним 
шляхом, незалежно від волі людей, що її складають. Лю¬ 
ди, які належать до одного Е., мають спільні відносно 
стабільні особливості мови, культури і психіки, а також 
свідомість своєї єдності і відмінності від інших подібних 
утворень — етнічну самосвідомість, зафіксовану в само¬ 
назві (етнонімі). Необхідною умовою для виникнення Е. 
є проживання людей на одній території та єдність їхнього 
економічного життя. Однак для подальшого існування 
Е. вони не обов’язкові. Так, українці є громадянами ба¬ 
гатьох держав. Але оскільки вони зберігають в тій чи 
іншій мірі такі спільні етнічні ознаки, як мова, культура, 
характер (національна психологія), усвідомлення єдності 
походження, то належать до українського Е. Частини Е., 
які проживають обособлено від основного його масиву, 
можуть знаходитись у компактному чи дисперсному ста¬ 
ні. Перші з них прийнято іменувати етноареальними, 
другі — етнодисперсними групами. В українській мові 
терміну Е. певною мірою відповідає слово «національ¬ 
ність», коли воно розуміється як сукупність осіб однієї 
національної належності незалежно від території прожи¬ 
вання. Однак, як більшість слів живої мови, воно бага¬ 
тозначне і застосовується переважно для позначення ет¬ 
нічних спільностей лише нового і новітнього часу. На 
відміну від цього термін Е. не обмежений в стадіальному 
плані і характеризує людей однієї етнічної належності в 
усіх трьох історичних типах етносу — племені, народ¬ 
ності та нації. В об’єктивній реальності Е. не існують 
поза соціальними організмами — самостійними одини¬ 
цями суспільного розвитку. У просторовому плані Е. мо¬ 
жуть збігатися з територіально-політичними спільностя¬ 
ми (державами), утворюючи з ними певну соціально- 
економічну цілісність — етносоціальні та етнополітичні 
організми. «Своя» держава забезпечує, як правило, спри¬ 
ятливіші порівняно з бездержавним існуванням умови 


відтворення етнокультурних та етноментальних структур 
Е. Однак більшість Е. світу існують в державах, сфор¬ 
мованих іншими Е., утворюючи в них окремі етносоці¬ 
альні організми (народності, нації) або етнічні групи. В 
останніх роль соціального організму відіграють сім’я й 
община (первинна територіальна спільність). Тому ці 
групи, як і територіально відособлені від основного ма¬ 
сиву частини Е., можна розглядати як етносоціальні. 

ЕТИЧНА АБЕРАЦІЯ — усі наявні відхилення від 
нормального (закономірного) розвитку в структурі, фор¬ 
мі або функції кожної із існуючих етноландшафтних сис¬ 
тем. Спотворене відображення етнічними групами об’¬ 
єктивної реальності як внутрішнього, так і зовнішнього 
плану. Зміни, що наступають під впливом Е. а., отриму¬ 
ють імпульси і в моноетнічному середовищі, в якому, за 
очікуваними наслідками, мають досягатися закономірні 
перспективи. 

Внутрішні Е. а. являють собою трансформацію із 
структурними змінами, що неминуче приводять до ет- 
носоціальних відхилень від норми у будові (форма, зміст, 
функція). Неадекватні погляди на оточуючу дійсність пе¬ 
решкоджають нормальному розвитку етносів, їх адапта¬ 
ції до соціоландшафтного середовища, в тому числі й на 
мікрорівні. Внаслідок Е. а. відбувається дисгармонія в 
процесах етногенезу, саморегуляції або самовідтворення, 
за яких наступає розходження ознак етноландшафтних 
систем в ході їх історичної еволюції. Явища Е. а. можуть 
призвести до розпаду системної цілісності, коли вони 
вражають центральні і перифірійні соціальні під струк¬ 
тури тих або інших етнонацій. 

За Л. Гумильовим, аберація близькості є перебіль¬ 
шення грандіозності недавніх подій у порівнянні із більш 
ранніми, аберація дальності — мозаїчність (туманність) 
далеких минулих явищ, що створює відчуття їх малозна- 
чущості, аберація стану — сприйняття спостерігачем ди¬ 
наміки тривалого процесу як сукупності статичних станів 
внаслідок короткочасності сприйняття процесу люди¬ 
ною. 

ЕТНІЧНА АБЛЯЦІЯ (від лат.— віднімання, знесен¬ 
ня) — зменшення чисельності етноландшафтної попу¬ 
ляції з природніх або соціальних причин (природні ка- 
таклізми, міжетнічні конфлікти, війни і т. д.). Це явище 
може спостерігатися у випадку ослаблення етнічного 
імунітету (здатності етносистеми чинити опір зовніш¬ 
ньому середовищу, асиміляційним процесам і внутріш¬ 
нім руйнівним чинникам тощо). 

Е. а. відбувається за масової еміграції (вимушеної або 
добровільної) представників етнічних утворень з однієї 
країни в іншу, з однієї етноландшафтної системи в другу. 
Абляційні процеси призводять до відокремлення раніше 
єдиних гілок етносу, який розпадається на автономно 
існуючі складові частини, якщо Е. а. не зумовлюється 
природними чи соціальними катастрофами. 

Швидкість процесів Е. а. залежить від зовнішніх і 
внутрішніх каталізаторів, що прискорюють етнічну міг¬ 
рацію та динаміку групового переміщення. Е. а. здатна 
ослабити етнічну стійкість, особливо перед зовнішньою 
етноагресією, але вона може й звільняти етнопопуляцію 
від внутрішньої прихованої ерозії (руйнування). 

Е. а. є тим соціальним явищем, що притаманне усім 
без винятку етносистемам та їх структурним елементам. 
Абляційні тенденції частіше проявляються там, де гро¬ 
мадянське суспільство знаходиться у стадії етнополітич- 
ного протистояння, економічних і соціальних криз, ма¬ 
теріального та духовного занепаду. Могутність поліет- 
нічних держав, їх соціальний і культурний поступ, який 
грунтується на засадах етнічного плюралізму, стримує 
Е. а. 

ЕТНІЧНА АКУЛЬТУРАЦІЯ — визначається як про¬ 
цес культурної зміни, в якому відбувається довготрива¬ 
лий контакт між двома або декількома відмінними ет¬ 
нічними групами, внаслідок якого втрачаються відмінні 




зо 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


культурні риси одних груп або запозичуються іншими. 
Спочатку термін почав використовуватись в антрополо¬ 
гії, а потім був запозичений соціальними науками. Е. а. 
особливо виявляється в багатонаціональних державах, де 
під впливом пануючої культури втрачаються специфічні 
традиційні культурні риси інших етнічних груп. Існують 
різні форми Е. а., які пов’язані з численністю етнічної 
групи, її територіальним розселенням, рівнями культур¬ 
ного й економічного розвитку, дружніми чи ворожими 
стосунками з сусідніми етнічними групами. 

Е. а. в значній мірі залежить від політичних дій до¬ 
мінуючого етноса, який зацікавлений в єдності націо¬ 
нально-державного утворення, а також від прискорення 
темпів денаціоналізації і асиміляції. В Україні у зв’язку 
з прискоренням українізації Е. а. може стосуватись тих 
етнічних груп, які втратили культурні традиції, стали ма- 
лочисельними і не мають матеріальних можливостей чи 
моральної стійкості в збереженні своєї етнокультурної 
специфіки. 

ЕТНІЧНА АНАЛОГІЯ (від грец.— відповідність) — 
часткова або повна схожість між об’єктами і суб’єктами 
етноландшафтної діяльності (етнічними соціоутворен- 
нями), явищами, тенденціями та процесами у їх середо¬ 
вищі. В етнології — умовивід про схожість етнічних ре¬ 
альностей з тотожними ознаками, висновок про можли¬ 
ву їх подібність з етнічними реальностями за іншими 
виявленими ознаками. 

Е. а. бере до наукової уваги схожість етнічних систем, 
їх структур та складових частин за змістом і формою. 
Явища, тенденції і процеси, що, як правило, зумовлю¬ 
ються різними чинниками, за певних умов можуть про¬ 
тікати з однаковим циклом, ритмом, інтенсивністю, три¬ 
валістю, тобто — аналогічно. 

Е. а. грунтується на категоріях, які не залежать від 
часових і просторових обмежень. Вони можуть свідчити 
про зближення відмінних між собою етносоціальних 
форм на основі внутрішньої та зовнішньої подібності. У 
багатьох випадках різні етносистеми здатні мати одна¬ 
кову або схожу етнополітику. 

За класифікацією Е. а. бувають історичними, сиг¬ 
нальними тощо. Вони можуть базуватися на психологіч¬ 
них, соціальних, демографічних та інших характеристи¬ 
ках. Структури етноландшафтних і етносоціальних сис¬ 
тем, різні за походженням і будовою, можуть виконувати 
однакові (аналогічні) функції. 

ЕТНІЧНА АНІЗОТРОПІЯ (від грец. апі 808 — нерів¬ 
ний + Ігороз — властивість) — неоднаковість природ¬ 
них якостей і властивостей етноутворень (напр. мігра¬ 
ційних, адаптаційних, асиміляційних тощо). Здатність 
етногруп під впливом одного і того ж самого фактора 
зовсім по-різному реагувати на нього (скажімо, ставлен¬ 
ня гуцулів і галичан до греко-католицької віри, погляди 
українців та євреїв на ідею націоналізму). 

Явища Е. а. найбільш яскраво проглядаються в тих 
етнічних процесах, особливо в однакових (аналогічних), 
що протікають одночасно в двох або більше етносисте- 
мах. Завдяки їм створюється можливість спостерігати 
різну ступінь здатності народу до етнотрансформації 
(зміни етнічної належності людей) або етноеволюції 
(зміни в етносах, за яких вони зберігаються як такі). Не¬ 
однакові якості і властивості народів позначаються на 
стані внутріетнічної консолідації, яка за однакових умов 
і обставин у тих чи інших етносів буває різною. Людина 
як головний носій етнічних властивостей, тобто «етно- 
фор» (термін, запропонований для використання В. Пі- 
меном, Л. Христолюбовим та ін.), є визначальною лан¬ 
кою в етнодіях, але її здатність і підготовка до виконання 
своєї ролі на етнічній сцені не є однаковою. Це все нак¬ 
ладає відбиток на мозаїчність природніх якостей і влас¬ 
тивостей різних народів, у тому числі й українського, 
який, напр., у порівнянні з євреями має іншу здатність 
до еміграції. 


До проблем Е. а. потрібно уважно ставитися під час 
прийняття рішень загальнодержавного масштабу, в кра¬ 
їні, що населена представниками різних етносів, оскіль¬ 
ки неадекватне реагування національних меншин на сла¬ 
бо розроблене, але схвалене урядове рішення з етнопо- 
літичних питань може спричинити міжетнічну напруже¬ 
ність у різних регіонах. Так, напр., дозвіл на діяльність 
в Україні ОУН обумовив негативне ставленая до цього 
рішення у населення східних областей, в той час як на 
Львівщині до нього поставилися позитивно. На етнічну 
поведінку субетносів впливають традиції, світоглядні та 
побутові стереотипи, а тому принцип Е. а. має врахову¬ 
ватися органами влади і управління, тим більше в умовах 
кризових явищ і процесів. 

ЕТНІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ — наукова галузь (дис¬ 
ципліна), що на перехресті різних етнолог, наук вивчає 
людину як представника етнічної спільності (або етно- 
соціальної групи) і біосоціальну істоту з точку зору мор- 
фофізіологічних особливостей та специфічних рис роз¬ 
витку популяцій і рас, їхнього формування, розселення, 
метисації тощо. Основною описовою одиницею та «ана¬ 
літичним квантом» для Е. а. є ареальна спільність людей 
(що у світовій науці прийнято називати «популяцією»), 
яка відрізняється від ін. ареальних спільностей головним 
чином своїми зовнішніми та внутрішніми расово-куль¬ 
турними ознаками. 

Історія людських ареалів, популяцій розвивається не 
так, як у тваринному чи рослинному світах,— вона роз¬ 
гортається не тільки в природно-географ. середовищі, 
але й у створюваних самими людьми соціально-екон., 
історико-політ., культурологіч., етніч. «навколишніх се¬ 
редовищах». Але в самому загально-принциповому, нау¬ 
ково-теоретичному плані людські популяції консти¬ 
туюються за середньотиповими, діалектично належними 
стадіями; вони (1) виникають на певній етноплацентній 
основі, (2) стають відносною цілістю в певному («сво¬ 
єму») ойкуменному середовищі, (3) розвиваються на 
власній культурологіч. основі та, самовдосконалюючись, 
переходять у новий якісний стан. Переживаючи такий 
ряд еволюційно-революційних (поступово-стрибкопо¬ 
дібних) стадій конституювання, популяція людей стає 
«іншою», вже не схожою на себе «попередню»,— вона 
набуває нових расових рис, внутрішніх та зовнішніх 
обріїв буття, нових історіологічних, соціально-екон., 
громадсько-політ. характеристик. Для прикладу: сло¬ 
в’янське плем’я прусів «онімечувалося» і настільки «пе¬ 
рестало бути адекватним собі», що стало (за висловом 
Мольтке-старшого) «зразком та осередком всього гер¬ 
манського»; азіатське плем’я угрів (угорців, мадьяр), пе¬ 
ремістившись з Приоб’я до Паннонії, стало (за висловом 
політолога, держ. діяча, письменника Й. Анттала) «мало 
не еталоном європейської етнокультурності»; прибалтій¬ 
ські племена літів та латів мало-помалу «перестали» бути 
слов’янами; південноукраїнські племена ляхи (з-під 
Полтави) та поляни (з-під Києва), перемістившись у 
прибалтійські землі та з’єднавшись з «місцевими» бори- 
чами, лужичами та ін., стали нинішніми поляками; піз- 
ньолатинські римляни, перемістившись у свої схід, ко¬ 
лонії Дакію та Гетію та з’єднавшись з аборигенними да- 
ками, гетами, сарматами та ін., «стали» валахами (ниніш. 
румунами); кавказькі етноси ібери (івери) та баски стали 
носіями іспанськ. культурності, а «чисто» азіатський 
японський народ став зразком «західної цивілізації на 
Сході» тощо. 

Такі метаморфози донедавна наука не могла ще по¬ 
яснити, і залишалося «поле» для чаклунських припу¬ 
щень, космологічних вправ, поетичних метафор. Е. а. тут 
навела порядок, поставивши собі на службу всі наявні 
досягнення суспільно-політ, та етнолог, наук з найдав¬ 
ніших часів. З’ясувалося, напр., що людина складається 
немовби з двох частин — з біологічного (біо) та соціаль¬ 
ного (соціо). В різних вікових поколіннях еволюції ок- 




І. Етнос і соціум 31 


ремої людини ці частини не є однозначними або єди- 
норівними (скажімо, в юнакові більше чисто біологіч¬ 
ного, ніж соціального, а в дорослої людини — навпаки), 
і, балансуючи та співвідносячись, вони творять людину, 
соціолізують її. Сама етапна процесність «творення лю¬ 
дини» в принципі є такою: а)'людина первісна, б) лю¬ 
дина уміюча, в) людина розумна, мисляча та г) людина 
людяна, вже атрибут взаємозалежної цивілізації сучас¬ 
ності. Тут у Е. а. ренесансно зазвучав особливий її роз¬ 
діл — про співвідношенням між етносами, популяціями 
та расами в різн. країнах та на різн. стадіях еволюції лю¬ 
дини. 

У цьому розділі й з’ясувалися надзвичайно важливі, 
конструктивні ролі двох векторних факторів у творенні 
конкретних (що скрізь іменують «видатними») людей. 
І стало можливим пояснити собі історіологічну обумов¬ 
леність таких індивідуальних перевтілень, як, напр. по¬ 
ляк Дж. Конрад, який до 20 років не володів англ. мо¬ 
вою, став класиком англ. літ-ри, румун А. Кантемір 
став класиком (а, за визначенням В. Бєлінського, й 
«засновником») рос. літ-ри; німець Д. Фонвізін «из 
пренерусских стал прерусским человеком» (О. Пуш¬ 
кін); японець А. Фукіморі став президентом Перу, а 
араб К. Менем — президентом Аргентини тощо. Мо- 
білізуючи знання з галузей суміжних та споріднених 
гуманітарн. та соціально-політ. наук (історія, етногра¬ 
фія, антропологія, соціологія, політологія, політична 
етнологія, політична географія, література тощо), Е. а. 
могла б пояснити й більш важливі та «гостросюжетні» 
явища сучасності — масовидні та не чисто етнічні, а й 
етнополітичні феномени, як: чому карабаські вірмени, 
століттями мешкаючи з азербайджанцями на одній ет- 
ноплацентній площині та в одному етноойкуменному 
середовищі, «раптом» усвідомили своє «несумісництво 
із муслимською татарвою»? Чому липовани (старооб- 
рядівські росіяни та українці, що, починаючи з 
XVI ст.— після «никоновської реформації» — пересе¬ 
лялися в Молдову і Валахію) так досі і не відчувають 
себе місцевими жителями? Чому зеленчукські українці 
та луганські козаки — начебто «на одних» історіологіч- 
них підставах — оголошують себе «навеки с историче- 
ской родиной — Россией»? Чому своєю рідною мовою 
вважають російську половина карелів і третина морд¬ 
вин? 

У цьому розділі Е. а. «робочими» поняттями та кате¬ 
горіями мають бути переважно ті, що представляють 
«біологічну частину» людини — етнос, етнічна спіль¬ 
ність, етнічна ірупа, етнографічне угруповання, етнічна 
меншість, етнічна спорідненість, етногенезис, етнічна 
плацента (етноплацента), етнічна ойкумена (етноойку- 
мена), етнокультурний ареал, етнічна валентність та ін. 
Для більш адекватного виявлення другої частини сут¬ 
ності людини — соціальної — активніше мають працю¬ 
вати в науці політико-етнолог. та соціополіт. поняття і 
категорії — «тип діяльнісної людини», «політична люди¬ 
на», «політизований етнос», «соціально-політично ак¬ 
тивна етнічна спільність», «зона етнополітичної та соці¬ 
альної активності,» «соціально-політична спільність», 
«політико-культурна спорідненість», «популізм», «етніч¬ 
ний патерналізм», «етнополітичний охлократизм», «ет- 
нополітичний центризм», «космополітизм», «етнорелі- 
гійний хоризматизм» тощо. Застосуванння цих та ін.— 
аналогічного наукового поля — понять та категорій в 
аналізі етноіст. і етнополіт. явищ минулого й сучасного 
відкриває шлях до конституювання нової наук, етнолог, 
галузі — політичної етнології. 

Остання посідає в Е. а. особливе місце но тільки в 
понятійно-категоріальному, словесно-термінологнному 
сенсі, а найголовніше — в концептуальному сенсі. Став¬ 
лячи собі на службу досягнення соціально-політ. наук 
давнини та сучасності, вона дещо по-новому пояснює 
Е. а., переорганізовує етнологічне та етнополітичне 


знання, переорієнтовує методолог, вектор науково- 
проблемного пошуку. Напр., давно відомо (це — від¬ 
криття еллінів, 2,5 тис. років тому), що в структурній 
організації кожного з нас немовби «вселено» три типи 
людини: 1) трудівник (хабілітант), 2) споживач (гедо- 
ніст) та 3) мислитель (інтелектуаліст). За поколінськими 
стадіями ці типи «розмито» не порівну: молода людина, 
звичайно, більше гедоніст, ніж трудівник, пенсіонер — 
навпаки, а в людині середнього віку ці три якості мають 
бути «розлитими» порівну, займаючи в структурі особи 
приблизно по одній третині її соціальн. єства. 

Природно, виникає запитання: а до чого тут етнос, 
етнічне? Виявляється, що у різн. народів ці якості «роз¬ 
ташовані» по-різному.. Сучасна Е. а. з’ясувала, що це 
«розташування» здійснюється (природою, історією, ви¬ 
хованням, міжнарод. оточенням, геополіт. статусом, спо¬ 
собом самоорганізації сусп. буття) не «взагалі», а за ві¬ 
ковим поколінням та в певних пропорціях співвідношен¬ 
ня. Звідси й такі нерівнозначні аксіологічні оцінки, на¬ 
чебто «рівним», «древнім» та «суверенним» народам, як 
«трудоголічний японець», «копіткий та пунктуальний до 
педантизму німець», «хлібосольний, але трохи безладний 
росіянин», «співучий, веселий, але не дуже трудящий ук¬ 
раїнець», «чопорний англієць», «гонористий поляк» і 
т. ін. 

Ці характеристики та оцінки адресовані гол. чином 
трьом дорослим віковим поколінням кожного народу — 
молодому, середньому та старшому, людям у віці від 15 
до 60 років (юне та ветеранське покоління у світовій нау¬ 
ці аксіологізується за ін. шкалою цінностей та ін. кри¬ 
теріями — як «несамодіяльне Заселення»). Ниніш. статус 
народу виявляють за потенціалом середнього та старшого 
поколінь, а гіпотетичне майбутнє, завтрашній день — за 
молодим поколінням (15 — 30 років). Якщо тут мовити 
слово про молоде покоління українства початку 90-х, то 
слово те буде сумним, але реалістичним: близько 70% 
студентів 18 вузів республіки серед своїх «ненависних 
слів» назвали (в 1990 р.) «праця», «честь» та «порядок». 
Такими матеріями мала б займатися сьогодні. Е. а. 

У всесвіт, історії є певні часові смуги, протягом яких 
окремі народи, а в свою чергу — всі народи, зазнають 
значного пожвавлення суто соціально-політ. життя: по¬ 
літ. сили активізуються, міжпоколінські стосунки зламу¬ 
ються, держ. устрій коливається, тобто громадянське сус¬ 
пільство бурлить. Інша справа, в яких формах це дієть¬ 
ся — у формі революції, реформи, війн, конфліктних ко¬ 
лізій тощо. У світовій соціально-політ. теорії такі смуги 
громадянського життя називають «політизацією». Знає 
таку політизацію і суто етнічне життя народів, на яких 
би щаблях соціоцивілізаційної зрілості (роду, племені, 
народності або нації) вони б не перебували уданий час. 

Смуги політизації соціально-політ. життя настають 
періодично, з певною законоподібною силою іст. детер¬ 
мінізму. Для їх прояснення сучасна політ. Етнологія — 
як аспект Е. а.— може скористатися відкриттям старо¬ 
давніх еллінів — про логіку політ, диференціації мас лю¬ 
дей різноетнічного статусу та походження в моменти ви¬ 
рішення іст. долі даного народу (громадянського суспіль¬ 
ства, держави). Отже, греки поділяли масу людей на дві 
нерівнозначні групи — 1) громадсько діяльнісні, полі¬ 
тично активні люди (політикоси) та 2) громадсько інерт¬ 
ні, але бездіяльні «з умислом», що живуть логікою укр. 
прислів’я «моя хата скраю»(«ідіотикоси»). То було в IV — 
II ст. до н. е. Трохи пізніше стародавні римляни виділи¬ 
ли з цих двох груп — «полярно заполітизованих» лю¬ 
дей — третю групу: «індиферентикус» — ситуативно 
«байдужих», тимчасово бездіяльнісних у громадсько-по¬ 
літ. справах. Це — своєрідний «резерв» для виділених 
греками перших двох груп. На чий бік схилиться ця гру¬ 
па — таким полюсом політизації (позитивним чи нега¬ 
тивним) це відгукнеться: на бік політикоса — маємо ви¬ 
сокий позитивний рівень політизації народу (як, напр., 




32 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


це мало місце в Україні з весни 1989 до кінця 1991); на 
бік ідіотикоса — маємо негативний рівень політизації 
мас («дикі страйки», міжетнічні конфлікти, біженці з «га¬ 
рячих точок», «червоні останкінські штурми» тощо). 

У здатності та схильності глибинних мас якогось ет¬ 
носу до значної диференціації в долезначимі для нього 
часи історії греки та римляни бачили своєрідний крите¬ 
рій розподілу відомого їм на той час (понад дві тисячі 
літ тому) світу на дві частини — на цивілізований світ 
(до нього вони зараховували, звісно, себе, а потім уже — 
єгиптян, євреїв, асірійців, карфагенян, абісінців та ін.) і 
на варварський світ (до якого зараховували «усі інші на¬ 
роди»). Чому? Тому, що в ті часи в греко-римському се¬ 
редовищі (у метрополіях і навіть у колоніях) все ж па¬ 
нували якась демократія, народовладдя, політ, стабіль¬ 
ність громадянського суспільства, громадсько-політ. зла¬ 
года (нині це зветься «консенсус» — поняття з арсеналу 
давньоримської політ, теорії), здатність людей до само¬ 
врядування, певна розумність громадсько-політ. устрою 
тощо. А в середовищі найпросвітних варварів у ті «кла¬ 
сичні часи» панувала все ж таки охлократія, розквітав 
низинний популізм, на громадській арені був у вжитку 
етніч. егоїзм. Врешті-решт суспільства варварів (герман¬ 
ців, галлів, бритів, вікінгів, фракійців та ін.) перебу¬ 
вали в аморфному, субполітичному стані, «бал пра¬ 
вили» війни, сутички, грабежі, «кулачне право», хариз- 
матизм, вождізм. І все те називалося теж «політизацією 
громадсько-політ. життя». Ці суспільно-політ, реалії й 
парадокси в минулому та в сучасності Е. а. можна по¬ 
яснити, осмислити за допомогою нової наук, галузі — 
етнічної аксіології, яка сьогодні актуалізується в усіх ет¬ 
нологічних науках. 

Таким чином, Е. а. виникла як маргінальна галузь — 
між науками історичною та антропологічною, а сьогодні 
стає теоретичною дисципліною, що в змозі багато чого 
пояснити в історіологічному житті народів. Вона мало- 
помалу стає інтегрованою теоретичною галуззю про лю¬ 
дину взагалі — як суб’єкт іст. процесу та як політичну 
людину зокрема, чим дає імпульси до розвитку нових і 
нових людинознавчих наук. 

ЕТНІЧНА БАТЬКІВЩИНА — складне історико-фі- 
лософ. та соціально-етичне явище з рельєфним етнопо- 
літ. змістом. Операціональні (теоретико-методологічні, 
пізнавальні, культурологічні та ін.) можливості поняття 
Е. б. досить широкі як у загальному історіологіч. підході 
до явища, так і в суто етноіст. підході, напр. в аксіоло- 
гізації специфічних аспектів іст. процесу в конкретній 
місцевості та на конкретній ділянці його протікання, при 
соціально-політ. суверенізації певного народу, в громад¬ 
сько-політ. самовизначенні людей, груп та цілих народів, 
під час приватизаційних акцій, у політ, і культурологіч. 
кампаніях у якомусь суспільстві. Це — стосовно «науки 
взагалі». 

Суто ж соціально-політ. науки викристалізовують у 
цьому понятті кілька рівнів сенсу: 1) місце народження 
і проживання народу; 2) країна, до якої певний народ 
сам себе зараховує як володар, абориген; 3) геополіт. 
простір на карті, де певний народ з’явився світові як 
етноіст. суб’єкт; 4) конкретна історико-геогр. терито¬ 
рія з її природ, та демограф, масивами, специфікою та 
обсягом матеріально-культ. надбання певного народу, 
особливостями його мови й культури, побуту і мо¬ 
ралі. 

Ці нюанси поняття важливі самі по собі. Але в них 
власне «етнічний» колір питання ще перебуває в тіні 
«історичного» та «геополітичного». Цю «перешкоду» з 
пізнавально-операціонального поля відсуває одна з 
специфічних та молодих соціально-політ. наук — по¬ 
літична етнологія. Вона в змозі окреслити принципово 
та контурно саме: а) те історико-геогр. місце, де наро¬ 
дився конкретний народ; б) те місце або місця, на яких 
народ у подальшій етноіст. еволюції пересувався; в) те 


місце або місця, на яких народ створював і створив свою 
культуру (матеріальну, духовну та моральну), політико- 
державні організації, громадсько-цивілізаційні способи 
життя, спілкування, творення та відтворення своєї люд¬ 
ської суті. 

Окреслюючи ці геополіт. простори конституювання 
народу в етнополіт. та соціально-політ. цілісність (про¬ 
стежуючи послідовне проходження ним діалектичних 
стадій виникнення, становлення та розвитку на власній 
основі), політ, етнологія може визначити, на яких же 
це стадіях соціоцивілізаційної зрілості цього народу 
відбулося його просування та пересування по карті сві¬ 
ту. А іст. науки підкажуть, саме за яких обставин і хро¬ 
нологічних параметрів це відбулося, в які «події», «фор¬ 
ми» та «факти» іст. дії народу чи народів втілилося, як 
і чому це вплинуло на ін. народи, на регіональну та 
всесвіт, історію. У кінцевому підсумку поняття перестає 
бути ідеально-ментальним феноменом (що сьогодні до¬ 
сить часто «розпалює» міжетніч. та етнополіт. конфлік¬ 
ти), набуває конкретноіст. обріїв, стає обсяговим за 
змістом, широким за смисловим простором, глибин¬ 
ним за ментальністю. 

Але як вона може досягти цього? Бо є тут одна пе¬ 
решкода суто теоретико-наукознавча та пізнавальна: 
сьогодніш. потенціал науки обмежує теор. бачення по¬ 
дальшої перспективи еволюції досліджуваного феноме¬ 
на реальності, саме ця перспектива стає розпливчас¬ 
тою, «зникає» в тумані гіпотетич, припущень, буденних 
міркувань, а сама наука, як попереджав Гегель, захо¬ 
дить в гносеолог. тупик і... зникає. Цього політ, етно¬ 
логія досягає лише ціною застосування «правила нау¬ 
кознавчого творення» (заснованого Гегелем): оскільки 
теор. мислення є понятійним мисленням, нового знан¬ 
ня можна набути як оновленням старого науково-дос¬ 
лідного (понятійно-категоріального) апарату даної нау¬ 
ки, так і введенням в дослідницький (та мислитель- 
ський) обіг нових наук, понять. Отже, й доводиться по¬ 
літ. етнології вводити в обіг кілька новаційних понять, 
які висвітлюють Е. б. в дещо незвичних аспектах та 
ракурсах, роблять самий феномен Е. б. більш придат¬ 
ним для політолог, аналізу поточної етнополіт. ситуації, 
більш операціональним в політико-держ. будівництві, 
збагачують теор. думку суспільства, дещо «просвітлю¬ 
ють» буденну свідомість народів, облагороджують їхній 
здоровий глузд, допомагають політикам у розв’язанні 
етнополіт. конфліктів, сприяють історіолог. прояснен¬ 
ню ^міжетніч. колізій. 

Йдеться про такі нові поняття, як етноплацента, ет- 
ноойкумена, етнокультурний ареал, титульний народ, 
субаборигенний народ, маргинально аборигенний на¬ 
род (див. ст. Етнокультурний ареал) та ін. 

ЕТНІЧНА ВЛАСНІСТЬ — напрацьовані етнічними 
утвореннями як образотворчі, так і гуманітарні мате¬ 
ріальні й духовні цінності, що в узагальненому або ізо¬ 
льованому вигляді охоплюються мережею суспільних 
відносин. Е. в. може знаходитися не лише в державно¬ 
му підпорядкуванні, але й в індивідуальному користу¬ 
ванні. Формами Е. в. є державна, суспільна, коопера¬ 
тивна, змішана, приватна тощо. Взятий окремо від 
інших компонентів один елемент Е. в. довго буде збе¬ 
рігати свої специфічні риси (внутрішні й зовнішні). На¬ 
явна Е. в. характеризує предметний світ націй та народів, 
міру їх самоутвердження у ландшафтних і соціальних 
умовах. Це самоутвердження здійснюється шляхом на¬ 
копичення культурних здобутків, які зрощуються в гро¬ 
мадських і культурних осередках. 

Е. в. за умов дбайливого до себе ставлення завжди 
примножується, кількісно збільшується і якісно збагачу¬ 
ється. Технічний прогрес, якщо він більше позначається 
на соціальній, а не лише одній тільки промисловій сфері, 
робить Е. в. якісно вищою і разом з тим ціннішою. Зне¬ 
цінення Е. в. спостерігається в обставинах архаїчного 




І. Етнос і соціум 


33 


підходу того чи іншого народу до завдань збереження і, 
насамперед,— оновлення своїх численних надбань, які 
належать до системи культурних вартостей загальнона¬ 
ціонального масштабу. В періоди кризових явищ і си¬ 
туацій Є. в. зазнає катастрофічного становища, що, по¬ 
гіршуючись, згубно впливає на стан і якість етнокуль¬ 
турних здобутків (монументальних і пересічних). 

ЕТНІЧНА ГРУПА, етвогрупа — спільність людей, 
споріднених між собою етноісторичним походженням 
(етногенезисом), мовою спілкування, теперішньою або 
минулою територією проживання, рисами матеріальної, 
духовної та моральної культури, побутовими звичаями 
та ін. рисами і ознаками. Не слід змішувати це поняття 
з так званою «етнічною меншістю», яка є фізичним ма¬ 
сивом людей ін., «не місцевого» етнічного статусу, але 
мешкає (тимчасово перебуває) у сучасному для себе ет- 
носередовищі. У справі визначення Е. г. як етнополітич- 
ної спільності фізична величина, обсяг етномаси людей 
великої ролі не відіграє. Суттєвими тут є лише ознаки 
однотипної характеристики цих людей: у цьому-то і то- 
му-то вони цілком споріднені, а в тому-то і в тому-то 
тільки «схожі». Таким чином, головне тут — історіоло- 
гічне місце даного етнофеномена в контексті суто певної 
етнополітичної площини. І тоді стає зрозумілим, чому 
не можуть бути «меншістю» татари, «кримчаки» в Криму 
і молдо-румуни в ТранснІстрії і Буковині (бо ці площини 
є їхнім етноплацентним середовищем), а точно такою 
меншістю є росіяни в Донбасі, башкири — в Татарстані, 
поляки — в Литві. 

У політолого-етнолог, сенсі статус Е. г. визначається 
трьома (основними) параметрами, вимірами: частини, 
компоненти етносу, умовно взятого як «етноісторична 
цілісність», (і) проживають на значних, відносно вели¬ 
ких географ, просторах, зберігаючи при цьому в певній 
цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної 
організації, (2) не мають єдиного та суто «свого» дер- 
жавно-політ. утвору, що суверенізує їхню політ, волю, 
забезпечує їхнє правове самовизначення та адміністра¬ 
тивно-територіальну самобутність, (3) покинувши родо¬ 
ву етноплаценту та власну етноойкумену, далеко за ме¬ 
жами «батьківщини» створили (чи ще створюють) новий 
етнокультурний ареал. Сьогодні такими є, налр., ескі¬ 
моси (що проживають в Росії, США, Фінляндії, Данії, 
Канаді та ін. країнах), індійці (що проживають в усіх 
амер. країнах), євреї (що проживають практично в усіх 
країнах світу). Своєрідними Е. г. (в історіології М. Да- 
нилевського та А. Тойнбі) можна вважати і багатоетнічні 
об’єднання або так звані «надентнічні спільності» (в зах. 
науці — «суп ер етноси», «нові соціоетнічні спільноти») 
типу «народ Америки», «індійський етнос», «арабська на¬ 
ція», «ізраїльська людина» тощо. 

Починаючи з епохи Ренесансу — як результат вза¬ 
ємодії багатьох соціально-політ. факторів (великі гео¬ 
граф. відкриття, налагодження світової торгівлі, регіо¬ 
нальні та світові війни, міграція населення та ін.) — всі 
так звані «великі народи», а сьогодні й усі народи в по- 
літико-географ. та соціопросторовому сенсах мають два 
етномасиви — аборигенний та діаспорний. Діаспорні 
компоненти всіх народів, «люди в екзилі» — то й є суто 
Е. г. Інтеграція господарсько-екон. та політико-культ. 
життя сучасного взаємозалежного світу об’єктивно обу¬ 
мовлює два суперечливі процеси: «розпорошує» крупні 
етноси (та всі етноси) на дифузні групи й прошарки, 
розсіює їх на Е. г., а вже існуючі Е. г. консолідує в ме- 
гаєдності («відтворення великого Ізраїлю», «соборна 
Русь» тощо) — в певні надетнічні спільності. В кінцевому 
підсумку людство не тільки намагається вижити, але йде 
до загальноцивілізаційної єдності. 

ЕТНІЧНА ГРУПА (за Л. Гумільовим) — сегмент ет¬ 
нічної популяційної форми. Основою приналежності до 
Е. г. є усвідомлення людиною своєї етнічної тотожності, 
відчуття спільної історичної долі, схожості почуттів, ідей 


і поведінки, взаємодія переважно серед своїх, ніж «чу¬ 
жих», ідентичність думок, вчинків тощо. Е. г., як пра¬ 
вило, проживає компактно, утворюючи мовну, культур¬ 
ну, релігійну, територіальну цілісність. У поліетнічному 
суспільстві Е. г. є частиною нації і не має своєї держав¬ 
ності. Однак вона може утворювати культурно-націо¬ 
нальну або територіально-національну автономію, праг¬ 
нучи якомога повніше задовольнити свої культурні та 
політичні потреби, інтереси, реалізувати свій енергетич¬ 
ний потенціал. 

Е. г. поділяються за: 1) спільністю походження, істо¬ 
ричної долі; 2) біофізичними та культурними характе¬ 
ристиками; 3) комплексом стереотипів свідомості й по¬ 
ведінки. Внутрішня поєднаність і сталість зберігаються 
протягом усього існування Е. г., навіть якщо можлива 
якась рухомість (напр., у випадку зміни віри). Відтоді як 
члени Е. г. реально чи гіпотетично віднесені до іншої 
Е. г. кровними зв’язками, Е. г. є видом суперетнічної 
сім’ї. 

Критерієм диференціації Е. г. може бути як культурна 
традиція (мова, релігія, обряди тощо), так і біологічна 
(колір шкіри, форма тіла тощо) або обидві одночасно. 
Різне майбутнє і минуле надто важливе у суспільстві, і 
люди використовують його у розрізненні «своїх» від «чу¬ 
жих». При цьому неабияку роль відіграє позитивна чи 
негативна компліментарність. 

Усвідомлення своєї етнічної неповторності, СВОЄрІДт 
ності, формування в свідомості антитези «ми» — «вони», 
«свої» — «чужі» є основою етнічної самосвідомості. Про¬ 
тиставлення власної етнічної спільності іншим сприяє 
фіксації та активному закріпленню своїх етнічних від¬ 
мінностей, їх осмисленню і на цій основі створенню сис¬ 
теми найрізноманітніших (економічних, політичних, 
ідеологічних, культурних тощо) способів зміцнення 
спільності. На соціально-психологічному рівні реалізації 
цієї настанови сприяє і механізм усталених поведінкових 
стереотипів. Останні можуть відігравати подекуди нега¬ 
тивну роль в оцінці інших етнічних спільностей, їх об’¬ 
єктивного культурно-психологічного, політичного, еко¬ 
номічного статусу в суспільстві. Перебільшення всього 
позитивного, еталонного у своїй Е. г. та ігнорування або 
применшення відповідних характеристик іншої Е. г. веде 
до етноцентризму. У давній історії досить поширеними 
були уявлення народів щодо своєї етнічної спільності як 
«центру всесвіту», що оточений різними численними 
«варварами». 

Каталізаторами, що прискорюють розвиток Е. г., зу¬ 
мовлюють пасіонарні поштовхи, є зовнішня агресія, те¬ 
риторіальні претензії з боку сусідніх етносів, загроза фі¬ 
зичної, культурної асиміляції. Про це свідчать численні 
національно-визвольні рухи, в тому числі в Україні. 
Сконцентрована й цілеспрямована в результаті усвідом¬ 
лення своїх завдань енергія Е. г. може спричинити як 
конструктивні, прийнятні для інших Е. г. або нації в ці¬ 
лому вимоги, програми, рухи (етнічного самовизначен¬ 
ня, автономії — культурної, економічної тощо), так і за¬ 
тяжні практично нерозв’язані конфлікти. Останні нерід¬ 
ко зумовлені етноцентризмом, етноегоїзмом — з одного 
боку, і шовінізмом, національною зарозумілістю — з 
іншого. 

ЕТИЧНА ДЕРМАТОГЛІФІКА - галузь антрополо¬ 
гії, що досліджує малюнки та папілярні лінії на руках у 
зв’язку з етнічною належністю людей. Виявлено, що 
кожна раса відзначається своїми особливостями, і це 
найкраще видно на пальцях. Подивившись на їх відбит¬ 
ки, можна розгледіти своєрідні завитки, закрути, які, по¬ 
єднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі три¬ 
кутники чи «трипроменеві зірки». Ці значки прийнято 
називати дельтами. Отже, на одному пальці буває пере¬ 
важно одна-дві дельти (однодельтові чи дводельтові 
пальці). Загальна кількість дельт на обох руках (на десяти 
пальцях) називається дельтовим індексом. Дробове чис- 




34 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ло може бути при визначенні середнього показника для 
групи людей певної місцевості чи країни. 

ЕТИЧНА ДИВЕРГЕНЦІЯ — розходженню ознак ет- 
ноландшафтних систем у процесі їх історичної еволюції. 
Це може зумовлюватися природним або штучним добо¬ 
ром, який спонукає етнічні утворення до перебудови та 
зміни функцій своїх основних складових частин (фун¬ 
кціональна або структурна дивергенція). 

Лінгвістична Е. д. засвідчує про мовні розходження у 
внутрішніх процесах етноструктури тієї чи іншої етно- 
ландшафтної системи. Вона здатна призвести до ство¬ 
рення між колись єдиним народом субетнічних груп, які 
розпочинають претендувати на самоідентифікацію і са¬ 
мовизначення (українські русини). 

За Л. Гумільовим, Е. д. означає розпад системної ці¬ 
лісності з втратою відчуття компліментарності (усвідом¬ 
леної взаємної симпатії осіб) на заданому рівні етнічної 
ієрархії. 

Усвідомлене розходження етногруп, які походять з од¬ 
накового етноісторичного джерела, може спричинятися 
ще й іншими обставинами, напр., політичними, соці¬ 
альними і релігійними. 

ЕТНІЧНА ДИСИМІЛЯЦІЯ (від лат. діззітіїаііо - 
роздріблення) — виділення з-поміж етнічного утворення 
однієї або більше етнічних груп, які претендують на ок¬ 
рему суспільну організацію та самостійний розвиток. 
Е. д. означає для колись єдиного етносу розпад на де¬ 
кілька етнічних структур, що є однаковими за походжен¬ 
ням, але різняться між собою історичною, мовною, по¬ 
бутовою, культурною та іншою специфікою. У випадках 
Е. д. монолітність етнонаціональної структури порушу¬ 
ється, бо наявне роздріблення згубно впливає на ціліс¬ 
ність внутрішньої організації. 

Протягом Е. д. кожне етнічне утворення переживає 
кризові явища, функціональну і структурну перебудову, 
національні та культурні потрясіння. На процеси Е. д. 
безпосередньо впливає ситуація в економічній і соціаль¬ 
ній сфері, що, погіршуючись, спонукає етнічні субутво- 
рення до пошуків самостійних шляхів подолання існу¬ 
ючих у державі негараздів. Одним із напрямків обира¬ 
ється дороговказ на автономність в управлінні регіоном 
або етнічною територією. Роздріблення може протікати 
безболісно, якщо зберігаються необхідні для забезпечен¬ 
ня етноавтономії зв’язки, або коли для самостійного 
існування є наявні природні й соціальні умови. 

В Україні підкарпатські русини, котрі мають з укра¬ 
їнцями єдині корені, у 90-х рр. XX ст. стверджують про 
себе як про окремий народ. За культурологічними ви¬ 
могами політичного русинства слідом крокують етнопо- 
літичні, що ставлять за мету створити на Закарпатті дер¬ 
жаву «Підкарпатська Русь». Так розпочинається процес 
Е. д. з усіма наслідками, що випливають з нього. 

ЕТНІЧНА ДИСПЕРСІЯ (від лат. сіізрегеиз — розсія¬ 
ний, розсипаний) — якісне і кількісне розпорошення ет¬ 
носу в межах ландшафтної системи або ж етноареалу, 
котре супроводжується втратою компактної (групової) 
осідлості представників одного і того самого народу. Те¬ 
риторіальна порожнина (частина регіону) заповнюється 
у таких випадках іншими етнічними групами. Відбува¬ 
ється закономірний процес розкладу монолітності етно¬ 
су, здатності цього етноутворення зберігати етнонаціо- 
нальну єдність. Особливо сильною Е. д. може бути вда¬ 
лині від етнічного ядра, тобто на периферії. Ерозія від 
процесів Е. д. здатна проникати вглибину, аж до самого 
центру етноутворення. Практично урбанізація та інтер¬ 
націоналізація етнічного життя сприяє розвитку Е. д., 
розриває мононаціональну компактність у часі і в прос¬ 
торі. Столиці усіх держав, у тому числі й України, ви¬ 
пробовують на собі явища і процеси Е. д., котрі поши¬ 
рюються і нарощуються. 

Е. д. спричиняється міграцією населення, що може 
зумовлюватися природними і соціальними явищами. Де¬ 


мографічні показники напрямків і динаміки етнічних ру¬ 
хів можуть давати багатий науковий матеріал про явища 
і процеси Е. д. Розсіяння етносів вносить зміни у струк¬ 
турні та системні зв’язки всередині мононаціональних 
народів, впливає на якість і властивості етноутворень, 
сприяє розвитку етнічної анафілаксії (беззахисності пе¬ 
ред етнокультурним натиском). Процеси Е. д. супрово¬ 
джуються ще й явищами етнічної анемохорії, що вказує 
дослідникам на етнічні дрейфи різних народів, їх шляхи 
і напрямки міграції. 

ЕТНІЧНА ДИФУЗІЯ (від лат. сІіЯизіо — поширення, 
розтікання) — зумовлена природними, політичними, 
економічними, соціальними, культурними та ін. обста¬ 
винами багатостороння взаємодія двох або більше етно¬ 
сів у одному чи декількох ландшафтних регіонах. Часове 
і простірне поширення етнокультур, їх окремих елемен¬ 
тів або навіть цілих традиційних комплексів у чужому 
етнічному середовищі. Безопірне, або ж, навпаки, при¬ 
мусове сприйняття культури іншого етносу, котре за пев¬ 
них соціальних умов істотно впливає на глобальну чи 
локальну Е. д. 

Серед видів Е. д. розрізняють добровільну та приму¬ 
сову. Внаслідок першої чужі етнічні новації сприйма¬ 
ються природно, в результаті другої — пропоновані іно¬ 
земні впливи отримують опір або селекцію. Механічна 
Е. д., яка зумовлюється політичними рішеннями, уне¬ 
можливлює етнічну стабілізацію. Для того, щоб це ста¬ 
лося, потрібно досягнути «етнічного сплаву», тобто фор¬ 
мування різними шляхами єдиної індивідуальності 
етносу. Етнічна взаємодія являє собою закономірне про¬ 
довження етнічного контакту, що починається з ди¬ 
фузійного вкраплення іноетників в інооточення. 

ЕТНІЧНА ДІАГНОСТИКА — принципи, методи і 
способи визначення стану етноландшафтних систем і 
структур з метою виявлення їх здатності розвиватися у 
напрямку, який забезпечує їм здорове існування та адап¬ 
тацію в природних і соціальних умовах. 

Е. д.— це розділ етнології, що вивчає причини етно- 
дивергенції, методи і принципи дослідження етноланд¬ 
шафтних та етносоціальних систем, встановлює ознаки, 
котрі характеризують стан етноструктур з метою прогно¬ 
зування можливих відхилень і недопущення порушень у 
нормальному етноритмі. 

За Л. Гумільовим, Е. д. постає способом розрізнення 
етносів за стереотипами їх соціоландшафтної поведінки 
та належності до тієї чи іншої етнокультурної традиції. 

Е. д. є тим науковим інструментом, який досліджує 
кількісні та якісні характеристики різних етноутворень. 

ЕТНІЧНА ДОМІНАНТА — явище чи комплекс явищ 
(релігійне, ідеологічне, військове, побутове), що визна¬ 
чає перехід початкової для процесу етногенезу етнокуль¬ 
турної багатоманітності в цілеспрямовану багатоманіт¬ 
ність. 

ЕТНІЧНА ЕКЗОФІЛІЯ (від грец. ехо — ззовні, поза 
+ рЬіІео — любов, дружба) — почуття приязні, това¬ 
риськості, дружби стосовно до інших етносів, праг¬ 
нення всіляко розширювати та зміцнювати контакти 
з ними. 

Як правило, Е. е. притаманна представникам етносів, 
які не вбачають загрози своєму етнічному існуванню, не 
відчувають ворожого чи просто негативного ставлення 
до себе, позбавлені комплексу як зверхності, так і мен¬ 
шовартості, здатні до адекватної самооцінки, усвідом¬ 
люють плідність міжнаціональних зв’язків для власного 
розвитку. 

Гіпертрофоване почуття Е. е. може, однак, обертатись 
істотним пониженням інтересу, а то й байдужістю щодо 
проблем власного народу, еволюціонувати в бік космо¬ 
політизму або ж призводити до екзоцентризму. 

ЕТНІЧНА ЕНТРОПІЯ (від грец. еп — в, всередину 
+ (горе — поворот, перетворення) — стан фізичного по¬ 
тенціалу етноутворень, міра внутрішньої розбалансова- 




І. Етнос і соціум 


35 


ності етносистем, безповоротний процес втрати етнічної 
енергії. 

Методологічною основою наукового дослідження 
явищ Е. е. є універсальне трактування другого закону 
термодинаміки, у відповідності з яким у процесі пере¬ 
творення енергії деяка її частина втрачається. Ця «втра¬ 
та» — «зміна ентропії» — при застосуванні до еволюції 
людини кваліфікується як постійне зменшення енерге¬ 
тичного потенціалу, котрим володіє етнопопуляція чи 
етносистема. Так само як в космології процеси антропії 
призводять до теплової смерті Всесвіту, так і в етносис- 
темі, що не має «зовнішнього виходу», Е. е. означає ні¬ 
велювання форми і можливу загибель. Свого часу теорія 
ентропії була викладена із тривожними застереженнями, 
в тому числі по відношенню до суспільного розвитку, у 
книзі Дж. Рифкіна «Ентропія: новий погляд на світ». 

Ентропійний підхід до етносуспільного розвитку ви¬ 
користовували Л. Уайт (застосовував поняття термоди¬ 
наміки в ентропології), Д. Брукс та Е. Уілі (за виснов¬ 
ками цих вчених, у будь-якій біологічній системі є мож¬ 
ливим одночасне зростання ентропії, тобто втрати енер¬ 
гії живими істотами, та її внутрішньої організації). За 
Д. Аберле, безповоротність і ентропійна природа речо¬ 
вин у космосі, в культурі, інформації призводить до того, 
що ми стоїмо між минулим, лише частково знаним, і 
майбутнім, ледь баченим. 

ЕТНІЧНА ЕТОЛОГІЯ (від грец.— звичай, характер, 
норов, манера поведінки) — вчення про суспільно-біо¬ 
логічні засади, принципи і закономірності поведінки ет- 
ноландшафтних систем, їх соціоструктур (етнічних груп, 
національних меншин та субетносів) в природному і со¬ 
ціальному середовищі. 

Е. е. вивчає значення етноповедінки як фактора ево¬ 
люції етноландшафтних систем і структур. Вона займа¬ 
ється розробкою механізму управління етнічними гру¬ 
пами, об’єднаними у співтовариства на макро- та мік- 
рорівнях. 

Е. е. тісно змикається з вченням про соціобіологію 
людини, в котрому соціальні та біологічні аспекти дос¬ 
ліджуються комплексними методами. Е. е. займається як 
спадковими формами поведінки, так і набутими в про¬ 
цесі адаптації і асиміляції етностереотипами (традиція¬ 
ми, звичаями та обрядами), що здійснюють істотний 
вплив на манеру поведінки. 

ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (концепція). Базується на 
основних положеннях добре відомої на Заході концепції 
соціальної ідентичності. Під останньою мається на увазі 
виділення і віднесення людиною чи групою себе, інших 
або іншими за певними ознаками (віковими, статевими, 
класовими тощо) до тих чи інших спільнот. Взаємодіючи 
одна з одною, ідентичності створюють т. зв. «ієрархію 
ідентичності», в якій кожна ідентичність займає своє 
особливе місце. При цьому деякі з них перебувають в 
центрі уваги, турбот і занепокоєнь особи чи групи, в 
той час як інші займають периферійні місця. Протягом 
останніх років до першої групи ідентичності швидко 
увійшла, точніше, увірвалась Е. і., яка, виходячи з по¬ 
дій в посттоталітарних державах, затримається там на¬ 
довго. 

В західній етносоціологічній літературі існує чимало 
визначень Е. і. Один з канадських фахівців В. Ісаєв ви¬ 
значає її як «відданість соціальній групі спільного похо¬ 
дження». Інший канадський етносоціолог Дж. Рейтц до¬ 
водить, що Е. і.— це не що інше як «почуття належності 
до національної групи». «Етнічна ідентичність, — вторить 
їм американський антрополог Дж. Едвардс,— це відда¬ 
ність групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи 
підлеглій), з якою особа має успадковані зв’язки». 

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, 
деяка переоцінка суб’єктивного і об’єктивного факторів 
при визначенні тієї чи іншої особи. Більш вдалим зда¬ 
ється підхід Дж. Хааса, В. Шаффіра та деяких інших за¬ 


хідних вчених, які враховують суб’єктивні й об’єктивні, 
внутрішні і зовнішні фактори, а також високо оцінюють 
роль Е. і., особливо її придатність для соціальної стра¬ 
тифікації себе й інших. За їх спостереженнями, мають 
місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була 
визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але 
члени — засновники тієї спільноти — можуть відмовля¬ 
ти їй (їм) в цьому і заперечувати їх етнічну приналеж¬ 
ність. Водночас можуть існувати особи, які в силу різних 
обставин бажають відмежуватись від певної етнічної 
спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують 
вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави 
західним науковцям зробити висновок про те, що Е. і. 
є досить мінливим феноменом і часто має ситуаційний 
характер. Загалом більша частина західних фахівців з цих 
проблем вважає Е. і. «вирішальною», «ключовою концеп¬ 
цією» в довгій низці етнічних студій. 

ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (типологія). В західній 
етносоціології нараховується кілька різних типів Е. і. 
Зокрема, згідно з типологією, розробленою американ¬ 
ськими вченими Дж. Маккейєм та Ф. Льюісом, існує чо¬ 
тири основні типи. До першого, який вони назвали «мі¬ 
німум етнічності», внесено осіб з низькою етнічною обіз¬ 
наністю, майже або вже асимільованих. До другого, наз¬ 
ваного «поміркованою етнічністю», зараховано осіб, 
котрі мають певні контакти з членами своєї етнічної гру¬ 
пи, але їх Е. і. не настільки міцна, щоб вважати її етніч¬ 
ною свідомістю. Третій тип, т. зв. «маргінальна етніч¬ 
ність», включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які 
в силу різних обставин на» мають контактів з членами 
своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні 
сироти», які не мають тісних зв’язків ні з своєю етнічною 
групою, ні з «більшим» суспільством, що його оточує. 
Нарешті, четвертий тип — «максимальна етнічність» — 
об’єднує людей, які беруть активну участь у діяльності 
своєї етнічної групи, в забезпечені її політичних, еконо¬ 
мічних, соціальних та інших інтересів. Існують й інші 
підхіди до цього питання. 

ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (характерні риси). Біль¬ 
шість західних етносоціологів вважають, що Е. і. підтри¬ 
мується завдяки наявності спільних об’єктивних, а часом 
і суб’єктивних характерних рис або певною їх комбіна¬ 
цією. Найчастіше головну роль у збереженні Е. і. відіграє 
спільна територія. Але в деяких випадках вона не має 
жодного значення (євреї до створення Ізраїлю, цигани 
тощо). Певне значення для визначення і збереження Е. і. 
мають, на думку деяких західних вчених, зокрема не- 
омарксистів, економічні фактори. Неоднозначну роль 
тут може відігравати релігія. З одного боку, вона сприя¬ 
тиме втраті Е. і., зокрема, коли людина відривається від 
«своєї» та переходить до «чужої» віри, або приймає якусь 
трансцендентну світову релігію. З другого боку, релігія 
може визначати, зберігати чи навіть підсилювати почуття 
Е. і. Більше того, віруючі члени етнічної групи можуть 
стати символом спротиву домінуючій нації чи конкурую¬ 
чій етнічній групі тощо. 

Одним з головних компонентів, надзвичайно важли¬ 
вим фактором існування та збереження окремої Е. і., її 
єдиною найбільш характерною рисою є мова. Показово, 
що досить часто етнічність пов’язана більшою мірою із 
символами окремої мови, ніж з її практичним викорис¬ 
танням всіма членами етнічної групи. Прикладом можуть 
служити гальська або шотландська мови, які по суті спра¬ 
ви сьогодні є лише символами відповідно кельтської та 
шотландської етнічностей. В тих випадках, коли якась 
мова виходить за державні кордони — англійська, ні¬ 
мецька, французька тощо — етнічність, згідно західної 
етнології, поширюється на всіх, хто розмовляє тією мо¬ 
вою. Напр., не зважаючи на те, що німецька мова до 
1991 р. була державною й офіційною трьох окремих країн 
(ФРН, НДР, Австрії) та кількох кантонів Швейцарії, 
існування єдиної німецької етнічності під сумнів не ста- 




36 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вилось. Деякі західні вчені твердять також про існування 
єдиної англійської етнічності, до якої включають насе¬ 
лення Великобританії, Північної Америки, Австралії, 
Нової Зеландії та білу меншість ПАР, посилаючись при 
цьому на спільність мови. 

Суттєве значення для Е. і. мають культурні особли¬ 
вості, традиції, звичаї, їжа, помешкання, одяг та ін. об’¬ 
єктивні фактори. Важко переоцінити і значення суб’єк¬ 
тивних факторів, зокрема таких, як етнічна обізнаність, 
етнічні почуття, етнічна свідомість тощо. Етнічність 
значною мірою визначається тим, що врешті-решт особа 
відчуває і думає про себе. Адже самовизначеність особи 
є однією з головних відповідей на потребу людини на¬ 
лежати до якоїсь спільноти, щоб вижити. Загалом же, 
наголошує Дж. Де Вос, збереження етнічної окреміш- 
ності є досить складною справою, оскільки питання про 
належність чи неналежність особи до етнічної групи ви¬ 
рішується людьми, які не входять до цієї групи, членами 
групи, а також — власним визнанням самої особи. 

ЕТНІЧНА ІЄРАРХІЯ — динамічна в процесі етноге¬ 
незу підпорядкованість етнічних систем різних таксоні- 
мічних рівнів (рангів). 

ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ — вчення про виникнення, роз¬ 
виток і зникнення народів, тобто про етногенез. 

Е. і. фіксує як сталі взаємовідносини між різними еле¬ 
ментами суперетнічної системи, так і її взаємодії з су¬ 
сідніми системами. В результаті виявляється, що одні 
етнічні цілісності на один чи декілька порядків вищі, 
ніж інші. 

Наповнення історичних процесів становить пасіонар- 
ність. Напрямок їх визначається суспільною формою ру¬ 
ху матерії. Кореляцію цих процесів у просторі та часі й 
вивчає Е. і. 

На відміну від феномена етногенезу Е. і. поліфактор- 
г на. На ланцюг подій у їх зв’язку й послідовності впли¬ 
вають і соціальна закономірність, і географічна зумов¬ 
леність, і різнохарактерні етнічні контакти. 

ЕТНІЧНА КАРТИНА СВІТУ — зібрання основних 
принципів та передбачень, не усвідомлених і не обгово¬ 
рюваних, які спрямовують та структурують поведінку 
представників певної етнічної спільності. 

Е. к. с. виступає як центральне поняття ряду культу¬ 
рологічних та етнологічних підходів, згідно з якими чле¬ 
ни даного суспільства (етнічні спільності) притримують¬ 
ся певної пізнавальної орієнтації. 

ЕТНІЧНА КАТАСТРОФА — аномальне явище, що 
характеризується особливо важкими соціоетнічними 
наслідками. Вона викликає тотальне потрясіння основ 
життєдіяльності етносів, окремих етнічних спільностей. 
Тягар катастрофічного стану пов’язаний передусім з тим, 
що руйнуються форми етнічного саморуху, його соці¬ 
альна самоорганізація, нормальне функціонування етно¬ 
су, які забезпечують захист існування, прав та інтересів 
кожного представника певного етносу. Е. к. бувають 
двох типів: 1) вичерпності, коли потенціал етносу ви¬ 
роблений і перестає існувати; 2) інверсії, внаслідок якої 
відбувається переродження етносу, і він поступово роз¬ 
падається на субетнічні компоненти, що за певних умов 
може призвести до поглинання його іншими етносами. 

ЕТНІЧНА КОНСЕРВАТИВНІСТЬ (з лат - охороня¬ 
ти, зберігати) — традиційна етноповедінка, що склада¬ 
ється на основі історичних переконань, які захищають 
ті або інші засади етносоціального буття. Е. к. буває во¬ 
рожою до нововведень, але це ще не означає її збитко¬ 
вості для етногенезу. Протидія Е. к. прогресу наступає 
тоді, коли етнотрадиції гальмують процеси саморегуля¬ 
ції, що покликані забезпечувати існування та адаптацію 
етносистеми до ландшафтного середовища. 

Е. к. здатна оберігати етноструктури від зовнішніх 
руйнівних впливів і тимчасово зупиняти дію зовнішніх 
чинників, котрі можуть посягати на стабільність і ритм 
етносистем. Етнічна консервативна система грунтується 


на підвалинах історично сформованих поглядів і звичок, 
які з покоління в покоління передаються нащадкам 
(представникам молодшої генерації). 

Е. к. розмивається процесами асиміляції, інтеграції в 
поліетнічне середовище та корінними змінами у масш¬ 
табі земної цивілізації. Е. к. означає стійку історичну 
традицію, котра, зміцнюючи етнічні стереотипи, захи¬ 
щає національні меншини від політичної, культурної та 
інших видів ерозії. 

ЕТНІЧНА МАРПНАЛЬНІСТЬ ОСОБИ - це об’єк¬ 
тивно і суб’єктивно проміжний стан людини в системі 
етнічних відносин. Об’єктивна Е. м. є наслідком того, 
що особа одночасно належить до двох етнічних груп. 
Найчастіше перебувають у такому стані діти з національ- 
но-змішаних сімей. Об’єктивне становище особи в сис¬ 
темі етнічних зв’язків породжує її суб’єктивний стан. 
Проте маргінальний статус необов’язково породжує 
внутрішню, психологічну, етнічну маргінальність. Ос¬ 
тання наступає, як правило, тоді, коли особа знаходиться 
не просто на межі етнічних культур, або, по-іншому, пе¬ 
рекриває своєю внутрішньою позицією цінності двох 
культур, а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністич¬ 
ні. Саме це породжує феномен маргінальної особи у точ¬ 
ному значенні цього слова. Увібравши в себе несумісні 
культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати 
власну стійку систему особистісних цінностей. Він по¬ 
стає як психологічно розколотий тип, амбівалентна осо¬ 
ба. Для нього характерні протиріччя між Свідомим і нес¬ 
відомим, потребнісно-мотиваційними і інтелектуально- 
операційними засадами. Маргінал має нестійку емоційну 
сферу, не може пристрасті підкорити волі та розуму. Йо¬ 
го цілі й установки розмиті, особистісні смисли невиз- 
начені. 

Етнічний маргінал проявляє психічну нестійкість — 
він прагне одночасно жити удвох світах, але по-справж¬ 
ньому не живе в жодному з них. Його духовний світ кон- 
гломеративний: від одних цінностей він відцурався, а 
інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, ком¬ 
плексу неповноцінності, що веде до агресивності, немо¬ 
тивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опору, 
стабільність. Один з можливих шляхів набуття стабіль¬ 
ності він вбачає у прилученні до якогось авторитету. Іно¬ 
ді комплекс неповноцінності у маргінала переростає у 
комплекс зверхності, переваги. Його супроводжує три¬ 
вожність, він нерідко втрачає здатність розрізнювати мо¬ 
ральні та духовні опозиції. Невроз маргінала породжений 
одночасно проявом прийняття та ворожості до одного і 
того ж об’єкта, у визнанні й запереченні одних і тих же 
цінностей. Втрата коренів, моральних та культурних 
опор робить маргінала особою з втраченою ідентичністю. 
Втративши своє «Я*, він готовий злитися з чужим «Я», 
яке видається йому авторитетним. Він сподівається хоча 
б таким чином зафіксувати свої суспільні координати, 
ухопитися за щось певне, чітке, зрозуміле. 

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки 
діти із національно-змішаних сімей, а й представники 
національних меншин. Навіть мононаціональні сім’ї з 
національних меншин потрапляють у ситуацію етнічної 
маргінальності. Адже формування особи, в тому числі її 
етнічних якостей, відбувається не тільки в сім’ї, але й у 
дитячих дошкільних закладах, школі, побутовому сере¬ 
довищі, через засоби масової комунікації, що прищеп¬ 
лює особі етнічні властивості культури того етносу, в се¬ 
редовищі якого вона знаходиться. 

Об’єктивний етнічний маргінальний статус особи не 
обов’язково, не завжди приводить до маргінальності її 
етнічної самосвідомості. На особистісному рівні розв’яз¬ 
ка ситуації, коли людина поставлена перед вибором ва¬ 
ріанта етнічної самоідентифікації, може втілитися в різні 
форми. По-перше, людина віддасть перевагу одному з 
етносів і самоідентифікується з ним (навіть з тим, до 
якого не належить жоден з батьків). По-друге, проявить 




І. Етнос і соціум 37 


етнічний нігілізм і не зарахує себе до жодного з етносів. 
І, по-третє, самоідентифікується з двома або навіть трьо¬ 
ма етносами, матиме подвійну, потрійну етнічну само¬ 
свідомість. 

Інакше кажучи, об’єктивні маргінали можуть на осо- 
бистісному рівні, у сфері свідомості самовиявлятися у 
вигляді 4 моделей: 1) — психологічна, моральна амбіва¬ 
лентність, «розірваність» душі між культурами, етносами, 
мовами; 2) — самоідентифікація з одним із етносів; 3) — 
усвідомлення себе космополітом; 4) — самоідентифіка¬ 
ція себе з двома, трьома етносами. 

ЕТНІЧНА МЕНШИНА — група людей, яка відрізня¬ 
ється за своєю етнічною належністю від більшості насе¬ 
лення даного економічного організму (держави). Поряд 
з терміном Е. м. в тому самому значенні часто застосо¬ 
вується поняття національна меншина. Так, в Законі 
«Про національні меншини в Україні* зазначено, що «до 
національних меншин належать групи громадян Украї¬ 
ни, які не є українцями за національністю, виявляють 
почуття національного самоусвідомлення та спільності 
між собою». Більшість Е. м. України — це частини ет¬ 
носів, основне ядро яких знаходиться за межами нашої 
держави й існує, як правило, у формі самостійних етно- 
політичних організмів. Деякі етноси не мають своїх ок¬ 
ремих етнотериторіальних утворень (напр., цигани, асі- 
рійці). Ряд Е. м. сформувався на території сучасної Ук¬ 
раїни (караїми, кримські татари тощо). Останні, крім то¬ 
го, мали тут свою державність. 

В різних країнах термін Е. м. вживається в різних 
значеннях: всі народи, крім найчисельнішого; лише 
іммігрантські групи на відміну від корінних етносів; 
всі, хто не сповідує державну релігію (ряд мусульман¬ 
ських країн); ті етнічні групи, які не мають рівноправ¬ 
ного статусу з державною нацією і намагаються досягти 
його, іноді в формі автономії чи незалежності. В між¬ 
народному праві поняття Е. м. до цього часу відсутнє, 
що суттєво ускладнює закріплення їх прав у міждер¬ 
жавних угодах. 

Взаємовідносини Е. м. з національною більшістю різ¬ 
няться в різних країнах від толерантних до антагоністич¬ 
них, коли більшість намагається силою інтегрувати Е. м., 
а остання — ізолюватися (сепаратизм, відокремлення). 
Залежно від політики, яка проводиться щодо Е. м., став¬ 
лення її до держави може бути конформістським, опо¬ 
зиційним чи радикально-конфронтаційним. Останні дві 
форми взаємовідносин супроводжуються політичною 
активністю Е. м., що детермінується передусім невдово¬ 
леністю щодо реалізації культурних, релігійних, терито¬ 
ріальних та соціально-економічних потреб. Здебільшого 
політична активність Е. м. виявляється в місцях їхнього 
компактного розселення. 

Можливості самовідтворення Е. м. залежать від таких 
чинників, як характер політики держави щодо них (аси- 
міляціоністська чи плюралістична); наявність конститу¬ 
ційного закріплення прав Е. м. та можливість їх реалі¬ 
зації не тільки на індивідуальному, а й на груповому рів¬ 
ні; чисельність; безперервність міжпоколінної трансляції 
етнокультурної інформації; наявність інституцій, які 
сприяють такій трансляції — шкіл, національно-куль¬ 
турних центрів, преси тощо. 

В Україні проживають представники понад 130 Е. м. 
Загальна чисельність їх складає (перепис населення 
1989 р.) 13,9 млн. чол. або 27,3% всього населення. В 
областях, за винятком Республіки Крим, де чисельно пе¬ 
реважають росіяни, більшість населення становлять ук¬ 
раїнці. Найбільша з Е. м.— росіяни — налічує 11,4 млн. 
чол., 7 національностей нараховують понад 100 тис. чол. 
кожна (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, 
угорці, румуни, кримські татари). Від 50 до 100 тис. на¬ 
лічують цигани, німці, азербайджанці, гагаузи, грузини, 
чуваші, узбеки, мордва, литовці, казахи, від 5 до 10 тис.— 
чехи, корейці, удмурти, словаки, башкири, марійці, ла¬ 


тиші, осетини. Ще 17 національностей нараховують від 
1 до 5 тис. чол. 

Політика України щодо Е. м. базується на засадах 
культурного плюралізму, створення рівних можливостей 
для життя та національно-культурного розвитку всіх ет¬ 
носів. Закон «Про національні меншини в Україні», ряд 
інших законодавчих актів заклали правову базу для за¬ 
доволення специфічних мовних та культурних потреб і 
запитів Е. м., а також принципи регулювання взаємодії 
з державою. Вона гарантує їм право на національно- 
культурну автономію: користування й навчання рідною 
мовою чи її вивчення в учбових закладах або через на¬ 
ціональні культурні товариства, розвиток національних 
культурних традицій; сповідування своєї релігії; створен¬ 
ня національних культурних і навчальних закладів тощо. 
Держава сприяє діяльності національних об’єднань, пе¬ 
редбачає спеціальні асигнування для розвитку Е. м., га¬ 
рантує право користування поряд з українською мовою 
в роботі державних та громадських органів, підприємств, 
установ і організацій в місцях, де більшість населення 
становлять Е. м., також їх рідною мовою. 

В Україні діє широка мережа національно-культурних 
об’єднань, мовами Е. м. видаються газети, журнали, 
книги, здійснюються радіо- і телепередачі. В районах їх 
компактного проживання розширюється викладання 
мови, літератури, історії відповідних народів, працюють 
національні школи. На початок 1993/94 навчального ро¬ 
ку в 3657 школах з неукраїнською мовою викладання 
навчалося понад 2,5 млн. учнів. У тому числі російською 
мовою здійснювалося викладання у 3474 школах, румун¬ 
ською — 95, угорською — 59, молдавською — 12, єврей¬ 
ською — 5, польською — 4, кримсько-татарською — 2. 
У вузах країни провадиться підготовка вчителів, фахівців 
з ряду спеціальностей культури і мистецтва для шкіл, 
національно-культурних центрів, театрів Е. м. 

За обсягом правових гарантій та можливостями збе¬ 
реження і розвитку національно-культурної самобутнос¬ 
ті Е. м. Україна визнана рядом міжнародних організацій 
(ООН, СБСЄ та ін.) однією з найдемократичніших дер¬ 
жав світу. 

ЕТИЧНА МІГРАЦІЯ (від лат. ті^гагіо — переселен¬ 
ня, переміщення) — переміщення людей, етносів, їх час¬ 
тин або окремих представників, пов’язане з переміною 
постійного місця проживання або з поверненням на 
нього. Це складний соціально-демограф. процес, який 
впливає на всі сторони соціально-екон. життя суспіль¬ 
ства. Уже на ранніх етапах розвитку людства міграції ві¬ 
діграли виключно важливу роль в заселенні континентів, 
формуванні нових етніч. спільностей і держав. Вчені роз¬ 
глядають міграції населення як прогресивне явище в іст. 
процесі, як фактор, що сприяє підвищенню його соці- 
альн. мобільності. Територіальна рухливість населення є 
однією з необхідних умов розвитку суспільства, його ви¬ 
робничої сфери і ефективного використання трудового 
потенціалу. 

Розрізняють міграцію зовн. (міжконтинентальну і 
внутріконтинентальну), зв’язану з виїздом за кордон, і 
внутр.— переміщення в рамках однієї країни між адмін. 
або екон. р-нами, населеними пунктами. Міграція буває 
постійною, або безповоротною (переміщення на постій¬ 
не чи довгострокове місце проживання), і тимчасовою 
(переміщення на відносно короткий час), сезонною 
(щорічні переміщення, зв’язані з роботою, кочова міг¬ 
рація) і маятниковою (щоденні поїздки на роботу за межі 
місця проживання). 

Міграційні процеси викликаються різного роду при¬ 
чинами, хоч головну роль відіграють екон. та соціальні 
фактори. В той же час вони можуть обумовлюватись по¬ 
літ. переслідуваннями, расовою, етніч. або реліг. дискри¬ 
мінацією, утисками. Міграція може спричинитись 
військ, причинами (переміщення населення з р-нів во¬ 
єнних дій), а також через стихійне лихо. Переміщення 




38 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


населення з одних місць в ін. може відбуватись або в 
плановому порядку, тобто з ініціативи держ. органів, які 
займаються переселенням, або стихійно, в індивідуаль¬ 
ному порядку. Ці два види міграції перебувають в певній 
взаємозалежності. Суспільно організовані міграції обу¬ 
мовлюються держ. потребами, плануються відповідними 
органами і організаціями й забезпечуються екон. захо¬ 
дами. Індивідуальна міграція має в своїй основі суб’єк¬ 
тивне бажання, потребу самих переселенців у зміні місця 
проживання. 

Незалежно від конкретної мети, з якою відбувається 
міграція населення, вона в усіх випадках, хоч і в різн. 
мірі, реалізує свої осн. функції. Здійснюючи перерозпо¬ 
діл населення, пов’язаний з розміщенням виробничих 
сил в різн. екон. р-нах і населених пунктах різн. типів, 
вона в той же час веде до зміни етніч. складу жителів 
цих територій. 

Міграційна рухливість представників різн. етносів 
значно відрізняється в межах «своїх» етніч. територій, де 
вони мігрують значно інтенсивніше, і за їх межами. На¬ 
селення багатьох етносів схильне мігрувати переважно в 
межах території основного проживання, тобто в звично¬ 
му середовищі. 

Е. м. активніше відбувається в межах історико-культ, 
областей, між територіально близькими, здавна зв’яза¬ 
ними спільністю культ, традицій народами. Однак про¬ 
цес етніч. розселення за межами своїх споконвічних 
ареалів більшості великих народів не обмежується рам¬ 
ками цих культури о-іст. областей, а охоплює в тій чи ін. 
мірі й ін. області та регіони. 

Міжетніч. міграція по-різн. впливає на етніч. склад 
населення в різн. регіонах і державах. В деяких випад¬ 
ках вона спричиняє зниження питомої ваґи корінного 
населення, в ін. за її рахунок скорочується частка «чу¬ 
жого» в етніч. плані населення і зростає частка корін¬ 
ного етносу. 

Міграція населення впливає не тільки на важливі 
екон., соціальні, але й демограф, та етніч. процеси, часто 
веде до збільшення поліетнічності населення окремих 
регіонів, держав. Переміщення людей різн. національ¬ 
ностей, зумовлюючи зміни в розміщенні народів на те¬ 
риторії країни, змінюючи соціальн. і етніч. склад міст і 
сіл, розширює можливості міжетніч. контактів, збіль¬ 
шення етнічно змішаних шлюбів. Мігранти приносять в 
ін. етніч. середовище елементи своєї культури, мови, 
психології, притаманні їм особливості побуту та ін. 

В процесі переміщення мігрантам доводиться пере¬ 
борювати ряд труднощів: адаптуватися в нових умовах, 
опановувати нові професійні навички, пристосовуватись 
до ін. укладу життя, формувати нові ділові, дружні зв’яз¬ 
ки і взаємовідносини. Якщо це ін. етніч. середовище, то 
мігрантам доводиться вивчати мову осн. етносу, звичаї, 
знайомитись з його культурою. Це часто призводить до 
асиміляції, особливо невеликих груп мігрантів, якщо їх 
розселення носить дисперсний характер. 

Міграції як складний діалектичний процес можуть 
мати і негативні наслідки, особливо коли вони зв’язані 
з неплановими, неорганізованими, стихійними і нера¬ 
ціональними переселеннями, коли відтік жителів з одних 
р-нів веде до того, що там не забезпечується просте від¬ 
творення населення, відчувається нестача трудових ре¬ 
сурсів. А притік мігрантів в ін. густонаселені р-ни, особ¬ 
ливо у великі міста, веде до їх перенаселення, неможли¬ 
вості задовольнити потреби мігрантів, як соціальні, еко¬ 
номічні, так і етнічні, культурні, мовні та ін., що інколи 
спричиняє виникнення міжетніч. конфліктів як на мі- 
жособовому, так і на груповому рівні, посилення міжет¬ 
ніч. напруженості. 

Міграційна політика в сучас. умовах повинна врахо¬ 
вувати етніч. аспекти. Потрібен глибокий аналіз мігра¬ 
ційних потоків, удосконалення механізму їх регулювання 
на основі принципу правильного поєднання загальних і 


специфічних національно-регіональних інтересів в роз¬ 
поділі трудових ресурсів. 

Важливе значення має також забезпечення високого 
рівня адаптації мігрантів ін. національностей в нових 
р-нах, створення умов для реалізації їх прав на розвиток 
етніч. культур, вивчення рідної мови і її використання, а 
в місцях компактного проживання — на створення зем¬ 
ляцьких, культ., нац. та ін. організацій, спілок і товариств. 

Імміграція в Україну складається з кількох потоків: 

— повернення вихідців з України, які раніше з різних 
причин виїхали на постійне мешкання за її межі (600 
тис. чол.); 

— повернення осіб, які раніше були депортовані з те¬ 
риторії України, на Батьківщину (250 тис. осіб); 

— переселення в Україну іноземців з різними намі¬ 
рами щодо перспектив перебування в Україні. 

Проблема полягає в тому, що розгортання іммігра¬ 
ційних потоків проходить в умовах економічної кризи, 
^сформованого міграційного законодавства, незавер¬ 
шеного розгортання міграційної служби, відсутність у її 
співробітників необхідного досвіду. 

Проголосивши себе демократичною правовою дер¬ 
жавою, вступивши до Ради Європи, Україна взяла на 
себе обов’язки дотримуватися загальновизнаних норм 
та принципів міжнародного права, зокрема міграційних 
норм та стандартів Ради Європи у царині захисту прав 
людини. 

Саме на цих засадах із врахуванням раціональних ін¬ 
тересів України має будуватися державна міграційна по¬ 
літика. 

ЕТНІЧНА ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ - 

сформована в процесі етногенезу на теренах України на 
грунті східнослов’янських племен історична категорія 
людності, наділена характерними етнічними ознаками 
(європеоїдний фізичний тип, своєрідна ментальність, 
певні усталені традиції, культура, побут, християнська 
релігія) і об’єднана в органічну цілість територією, над- 
родовими уявленнями та міфами про спільне походжен¬ 
ня і кров, усвідомлення своєї виокремленості з-посеред 
сусідніх етноспільнот, що виражається в самоназві (ук¬ 
раїнці), та одним з найзначніших чинників — україн¬ 
ською мовою. 

Е. о. у. с. притаманні загальнолюдські вартості: любов 
до рідної землі, гуманізм, миролюбність, традиційна пра¬ 
цьовитість, побожність, шаноба до народної обрядності, 
нетерпимість до поневолення (національно-визвольні ру¬ 
хи, активні бойові дії проти іноземних загарбників). 

Е. о. у. с. концентрується на теренах України і харак¬ 
теризується традиціями національного самовизначення, 
ідеологією державницгва, тенденціями до інтеграції у 
світову політико-економічну систему. В умовах станов¬ 
лення української політичної нації Е. о. у. с. вистудає 
основним ядром, головною рушійною силою для побу¬ 
дови в Україні демократичного й гуманного суспільства, 
в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добро¬ 
бут населення для гідного життя кожної людини, відро¬ 
дження та всебічний розвиток українського народу, за¬ 
безпечення національних і культурних потреб усіх етніч¬ 
них груп. 

Е. о. у. с. не знає політичних кордонів, її географія 
збігається з ареалом розселення етнічних українців. 
Свою функцію вона виконує через збереження мови, на¬ 
родних традицій, особливостей побуту, релігії та мен¬ 
тальності з використанням позаурядових інституцій, 
приватних фондів, доброчинних акцій тощо. 

Е. о. у. с. опосередковано впливає на світовий істо¬ 
ричний процес. Її гуманітарні надбання і духовний по¬ 
тенціал скеровані на реалізацію життєвих і культурних 
потреб сім’ї європейських народів і всього людства. 

ЕТНІЧНА ПАМ’ЯТЬ — здатність етнічних одиниць 
(груп, національних меншин, народів) відтворювати своє 
минуле. Свідоме повернення до власної історичної спад- 




І. Етнос і соціум 39 


щини з метою реконструкції минулого і співставлення 
його із сучасним. У цьому плані є багато позитивного, 
котре перевіряється часом, і негативного, що може бути 
і недооціненим. На відміну від пам’яті взагалі як влас¬ 
тивості нервової системи людини, що існує завдяки за¬ 
пам’ятовуванню, збереженню і відтворенню, Е. п. ще 
пронизується взаєминами сприйняття і засудження, за¬ 
доволеності або ж розчарування фактом, подією, проце¬ 
сом, тенденцією чи проблемою. 

Історія людського досвіду знає багато форм фіксації 
Е. п.: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літо¬ 
писні хроніки тощо. Е. п. виходить на рівень аналізу і 
висновків, які осмислюють внутрішні зв’язки, законо¬ 
мірності та специфіку етнічного процесу. Е. п. заторкує 
емоційно-психологічну сферу народу, відтворює мину¬ 
лий досвід на міфологічному, фольклорному та історич¬ 
ному рівні. У народних звичаях, які супроводжують жит¬ 
тя з щорічною циклічністю, Е. п. відроджується в образах 
минулою, що позначається на сучасному світогляді не¬ 
повторним колоритом усної і писемної народної твор¬ 
чості. 

Е. п. є невід’ємним атрибутом етнічних діаспор, в то¬ 
му числі й української, котра зберігає і розвиває народну 
спадщину. Завдяки Е. п. зарубіжні українці зібрали, уза¬ 
гальнивши, регіональні здобутки соціокультурного при¬ 
значення гуцулів, буковинців, лемків, галичан, закарпат¬ 
ців тощо. 

ЕТНІЧНА ПОПУЛЯЦІЯ (з франц.— населення) — 
сукупність представників одного етносу, що проживає 
на окремій території і є більш-менш ізольованою від 
інших етнопопуляцій ландшафтними умовами. Е. п. яв¬ 
ляє собою біосоціальну одиницю еволюційного процесу, 
яка відтворюється, саморегулюється і розвивається, а та¬ 
кож є здатною у часі та просторі існувати довго. Адап¬ 
тована до конкретного ландшафтного регіону Е. п. ви¬ 
ступає цілісною біосоціальною системою, котра має при¬ 
таманні лише собі якості та властивості, тобто — етно- 
реальності. 

У межах Е. п. відбувається формування народностей 
і націй, субетнічних утворень, структурних одиниць та 
частин етносистем. Е. п. розрізняються за соціобіологіч- 
ними і соціо культур ними ознаками (рисами), механіз¬ 
мами адаптації, імунними якостями та асиміляційними 
схильностями. Ландшафтне оточення накладає відбиток 
на зовнішню і внутрішню поведінку Е. п., їх стереотипну 
поведінку, історичну традицію та регіональний прагма¬ 
тизм. 

Е. п. еволюціонують (розвиваються) від нижчих форм 
організації до вищих. В історії спостерігаються деграда¬ 
ція, занепад і вимирання тих Е. п., які зазнають етно- 
політичних катастроф у результаті природного та соці¬ 
ального добору. У таких Е. п. адаптація до ландшафтних 
і соціальних умов, як і етноімунітет, виявляються недос¬ 
татніми, щоб забезпечити власну безпеку. 

ЕТНІЧНА ПРОБЛЕМА — наявне і виражене проти¬ 
річчя між уже назрілою необхідністю окремих етнічних 
дій та ще не зовсім достатніми умовами для їх можливого 
забезпечення. Внутрішніми основами Е. п. є етнічна не¬ 
обхідність, нагальна потреба і громадський інтерес. Якщо 
сама Е. п. має об’єктивний характер, то її цілі й завдан¬ 
ня — об’єктивно-суб’єктивний. Багато рис Е. п. відпо¬ 
відають властивостям цілей і завдань. Кожна із Е. п. має 
такий атрибут, як етнополітичні та етн©національні ви¬ 
моги. Будучи узагальненими, вони складають істотні ха¬ 
рактеристики Е. п. Суспільна мета і національне завдан¬ 
ня є формами вираження Е. п. 

Сукупність зв’язків і відносин між елементами Е. п. 
складає її внутрішню структуру. Головними компонен¬ 
тами такої структури є умови виникнення, причини 
складання умов, етнонаціональні вимоги, способи і шля¬ 
хи вирішення проблем, наслідки діяльності етногруп по 
реалізації цілей і завдань. Е. п. виникають у системі вза¬ 


ємин між етнічною групою і державою, етнічною групою 
і громадянським суспільством, етнічною групою та 
іншими національними меншинами. Генезис і роз¬ 
в’язання міжетнічних протиріч детермінує генезис і 
розв’язання Е. п. 

Е. п. можуть зумовлювати конфлікти, колізії, протис¬ 
тояння, кризові явища тощо. Якщо протиріччя Е. п. у 
попередніх фазах не розв’язувалися, то вони можуть по¬ 
вторюватися на новому витку етнічного розвитку, мак¬ 
симально загострюватися і підніматися на вищий щабель 
відкритого зіткнення інтересів сторін, які суперничають 
одна з другою. В підгрунті Е. п. завжди розрізняються 
типологічні конфлікти: економічні, соціальні, політичні, 
національні, ідеологічні, релігійні та ін. 

ЕТНІЧНА ПСИХОЛОГІЯ (етнопсихологія). Термін 
вживається головним чином у двох значеннях: 1) для ви¬ 
значення особливостей психол. (інколи — й психокуль- 
турного та психоетичного) життя етносів, народів, їхніх 
угруповань (типологічних сімей, історико-цивілізаційних 
спільностей, мовно-культурних спорідненостей, геопо- 
літ. груп, расово-географ. типів та ін.) та їхніх індивіду¬ 
альних представників; 2) для позначення кола питань, 
проблем, що мають вивчати соціально-політ. науки (по¬ 
літ. соціологія, політ, психологія, політ, етнологія, політ, 
географія, політ, історія та ін.) в галузі психології етносів, 
народів, їхніх угруповань та їхніх індивідуальних пред¬ 
ставників. В обох випадках маємо справу з одним реаль¬ 
ним явищем — з психол. перевантаженням та психо- 
культурною діяльністю етноісторичних спільностей в 
різних сферах сусп. життя л*юдей. 

Як об’єктивний духовно-культуролог. феномен Е. п. 
виявляє себе в якостях соціально-психол. настроїв етно- 
історичного характеру, психокультурних укладів та норм 
життя етносів, народів, їхніх психоетнічних та соціопо- 
бутових орієнтацій, а також звичаїв та традицій психос- 
пецифічної забарвленості. Сьогодні вона виступає в чо¬ 
тирьох різновидах науково-дослідної та феноменальної 
реальності (за кількостю реально існуючих ступенів ет¬ 
ноісторичних спільностей) — як Е. п. (1) роду (родового 
союзу), (2) племені, (3) народності та (4) нації. Такою є 
етноцивілізаційна структура сучасного людства. Природ¬ 
но, що у всіх цих різних стадіях соціоцивілізаційного 
змужніння людини різним має бути й психічне життя, 
«по-своєму» забарвленим — історично та територіально, 
за типами і сім’ями народів, расами та мовно-культур¬ 
ними групами, поколіннями та статєвіковими расами. 
Скажімо, не може бути «однаковою» психологія народ¬ 
ного життя в Естонії (де мешкають представники сучас¬ 
них європ. націй), в Чечні (де організації сусп. життя, 
за свідченням Р. Абдулатипова, А. Денисова та ін. дос¬ 
лідників, домінують родові союзи — «тейпи») і на росій¬ 
ській Півночі (де проживають ледве не вимираючі, ма- 
лочисельні етноси на стадіях роду та племені). Напевне, 
неоднорідною є соціопсихол. картина і в Україні, де про¬ 
живають представники 130 етносів (загальною кількістю 
в 52 млн., з яких — 13,9 млн. «не українців»). 

Починаючи з 40—50-х рр. ряд дослідників Заходу 
(І1. Снайдер, А. Мартіні, Г. Момзен, А. Козінг, І. Ган- 
земса та ін.) порушили питання про виявлення особли¬ 
востей соціопсихічного життя суто багатоетнічних сус¬ 
пільств сучасності, поліетніч. народів більшості країн сві¬ 
ту. При цьому виділялися акценти на необхідність з’ясу¬ 
вання етніко-психічних орієнтацій та політико-психол. 
настроїв саме в тих (поліетнічного походження) людей 
та їхніх груп, які особливо впливають на життя суспіль¬ 
ства під час соціально-політичних кампаній і подій (ви¬ 
бори, референдуми, святкування іст. дат, політ, револю¬ 
ції, війни, конфлікти і т. ін.) та відіграють в них свою 
помітну роль. Це завдання науки є актуальним і стосовно 
ниніш. України. Напр., цікаво було б виявити, якими 
були соціополіт. поведінка, соціопсихол. настрої на кон¬ 
кретні психол. вчинки багатьох громадян Укр. держави 




40 


Мала енциклопедія етнодержаоознаостоа 


під час перших плюралістичних виборів (весна 1990), 
проголошення незалежності республіки (літо 1990), пре¬ 
зидентської кампанії (кінець 1991), обговорення проекту 
першої конституції суверенної України (з літа 1992) та 
ін. Напевне, в цих подіях та ситуаціях по-різному мріяли 
і діяли «галицькі неодемократи» та «твердокамінні со¬ 
ціалісти російськомовного Донецько-Криворізького ба¬ 
сейну», представники етнополіт. формувань слов’яно- 
татарського Криму та романо-слов’янської Буковини, лі¬ 
дери «єврейського народу Одеси» та «істинно української 
громади», «Руху» та ін. 

В самій постановці питання про етнопсихол. та по- 
літико-психол. диференціацію «мрій та дій» різн. людей 
прихована досить перспективна думка — про факторну 
роль соціальної психології у конституюванні нових, син¬ 
тетичних етноспільностей людей в багатоетнічних сус¬ 
пільствах, країнах та державах. Над нею -- ще з 60— 
70-х рр.— почали працювати деякі дослідники колиш¬ 
нього СРСР (Е. Баграмов, Ю. Бромлей, Ф. Горовський, 
М. Джунусов, С. Калтахчан, М. Куліченко, Ю. Рима¬ 
ренко та ін.). Думка «пішла вглиб» протореним шляхом 
діалектики — від живого споглядання через абстрактне 
мислення до соціально-іст. практики, знайшла «живе 
підтвердження». Багато років еталоном такої нової іст. 
спільності вважався «радянський народ». Із зникненням 
СРСР його формування, треба гадати, припинено, а його 
незавершена феноменальність здається до архіву історії 
і науки. Але в цих багаторічних пошуках мало хто помітив 
те, що у «радянського народу» є попередники. Прооб¬ 
разом нової етноіст. спільності людей є багатоетнічні на¬ 
роди США, Франції, Великобританії, Індії, Китаю, Іспа¬ 
нії та ін. поліетніч. суспільств. 

Все це — про те, чим взагалі займається, що досліджує 
Е. п. Тепер коротко про її іст. генезис. Е. п. виникла в 
сер. XIX ст. (А. Морган, Ч. Дарвін, Д. Гекслі та ін.). 
Спершу вона вивчала суто психо-культурний тип пер¬ 
вісної людини. В другій пол. ХЕХ ст. Е. п. стала вивчати 
і проблеми народної творчості в різних її проявах — ре¬ 
місництво, духовна культура, побут, фольклор, наука і 
т. ін. (Л. Морган, Е. Тейлор, М. Максимович та ін.); 
деякі проблеми сімейно-шлюбних відносин у різних на¬ 
родів (А. Морган, Ф. Енгельс, В. Зомбарт, М. Данилев- 
ський та ін.); специфіку форм права та державно-грома¬ 
дянського устрою різних країн і народів (Ф. Енгельс, 
М. Ковалевський, Р. Лащенко, І. Франко, П. Чубин- 
ський та ін.). З наведених прізвищ можна дійти висновку: 
в генезисі Е. п. стоять і представники українства. 

Але до 30-х рр. XX ст. певно єдиної, концептуально 
цілісної школи етнопсихол. досліджень у світі не було. 
Вперше вона склалася в США на чолі із А. Кардинером 
(Р. Лінтон, А. Халоуелл, Р. Бенедикт та ін.). З того часу 
основний концептуальний акцент в етнопсихол. дослі¬ 
дженнях робиться на культурно-психол. особливості ін¬ 
дивідуально-групових представників різн. народів, роз¬ 
повсюджуючи потім висновки «на екран» всього цього 
(«досліджуваного») народу. Цей акцент в амер. школі 
Е. п. був надто гіперболізованим. Напр., Р. Бенедикт 
вважав, що культура будь-якого народу — то є «індиві¬ 
дуальна психологія, відображена на екрані цілого наро¬ 
ду». Так в науці знайшли «підтвердження» та «закріп¬ 
лення» побутово-обивательські узагальнення про цілі на¬ 
роди — про одних як про «культурні» та «талановиті», а 
про ін.— як про таких, що не мають «своєї культури». 
Цей обскурантизм проник і в колишню радянську науку, 
і в «високі політичні сфери». 

В наші дні Е. п. оновлюється і починає розвиватися 
в нових методологічних аспектах, збагачується її кон¬ 
цептуальна мова, радикалізується дослідницька проб¬ 
лематика. З початком нової епохи всесвітнього розвит¬ 
ку — епохи взаємопов’язаного людства пожвавлюється 
і етноіст. життя народів: розгортаються небачені раніше 
етнополіт. та етнокульт. процеси; назрівають соціаль¬ 


ні революції з серйозним (не вичерпаним в попередніх 
революціях) етнополіт. потенціалом; урізноманітнюєть¬ 
ся процес соціально-політ. суверенізації держав, су¬ 
спільств, народів та ін. етнополіт. суб’єктів; утворю¬ 
ються нові державно-політ, союзи і розпадаються старі; 
загострюються міжетнічні колізії глибинної іст. недо¬ 
вершеності; суто політико-культ, життя народів все яс¬ 
ніше одержує етноіст. забарвленість. Практично всі на¬ 
роди Землі проявляють потяг до виходу на політ, і куль¬ 
тур. авансцену сучасної історії. За цих умов та обставин 
Е. п. з «безпристрасної» культуролог, дисципліни все 
більше стає специфічним розділом двох нових соціаль¬ 
но-політ. наук — політ, психології та політ, етнології. 
А за умов більш чіткої викристалізації суто свого дос¬ 
лідницького предмету, збагачення свого концептуаль¬ 
ного понятійного апарату, визначення своєї методоло¬ 
гії та кола закономірностей, що вивчає,— за цих умов 
Е. п. має і може стати цілком самостійною наукою в 
духовному арсеналі сучасності. Але це — ще завтраш¬ 
ній день. 

ЕТНІЧНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ - етнічна структу¬ 
рованість соціального розвитку людства; розмаїття форм 
світобачення і стереотипів поведінки людей, їх зв’язків 
з природним і соціокультурним середовищем, закріплене 
в етнічних культурах. Е. р. є одним з виявів надлишко- 
вості культури, необхідної для виконання нею функцій 
адаптації людства до нових, часом докорінно відмінних 
умов існування. Різноманітність мов, неповторна сво¬ 
єрідність звичаїв, традицій, соціальних інститутів, ідей, 
цінностей, притаманних приблизно 3,5 тис. існуючих у 
світі етнічних спільнот, звичайно, ускладнюють взаємо¬ 
розуміння й взаємодію між людьми і на перший погляд 
є зайвими. Тому політика, спрямована на усунення ет¬ 
нічних відмінностей і злиття етносів, має свою логіку і 
є великою спокусою. Однак вона приречена на поразку 
тому, що діє всупереч універсальним законам природи: 
будь-яка система, в тому числі така складна соціальна 
система, як людство, тим стабільніша, чим більша різ¬ 
ниця між окремими її елементами. Згідно з теорією са¬ 
моорганізації систем розвиток — це виникнення і ус¬ 
кладнення структур. Роль механізму закріплення і по¬ 
дальшої еволюції системоутворення, яку в біосфері ві¬ 
діграє генетичний код, в ноосфері виконує культура. 
Розуміння культури як своєрідного генетичного коду 
самоорганізації ноосфери, що інформаційно закріплю¬ 
ється у вигляді символів, знаків і форм (стереотипів) 
поведінки людей, приводить до докорінного переос¬ 
мислення ролі Е. р. в житті людства. Утверджується за¬ 
гальне визнання того, що підтримка локальної специ¬ 
фіки культури настільки ж важлива для розвитку люд¬ 
ства, як і підтримання генетичних програм (кодів) для 
одиниць біологічної еволюції. Уявлення про культуру 
як про якісно особливий, специфічно людський вид 
адаптивних процесів обумовлює необхідність збере¬ 
ження етнічної гетерогенності культури, багатоманіт¬ 
ності форм життєдіяльності як важливої умови розкри¬ 
ття потенціалу соціокультурного розвитку людства. 
Саме культура виступає як специфічний адаптивний 
механізм людського суспільства, який дозволив 
трансформувати його в особливу, унікальну для форм 
життя універсальну адаптивно-адаптуючу систему. Для 
ефективного виконання своїх адаптивних функцій 
культура завжди повинна мати надлишкову, зайву на 
перший погляд різноманітність. Основною формою 
цієї надлишковості є етнічні культури, які несуть в собі 
необхідні потенції для досягнення адаптивного ефекту 
при зміні умов існування людського суспільства. З 
цього погляду загальнолюдську цінність становлять не 
тільки культури передових націй, які формують сьогод¬ 
ні спосіб життя і стандарти поведінки людини насту¬ 
пного століття. Не менше значення має й унікальний 
досвід життя у злагоді з природним середовищем, збе- 




І. Етнос і соціум 41 


режений аборигенами Австралії» індіанцями джунглів 
Амазонки, ескімосами Півночі. 

Проблема збереження Є. р. і тим самим поліваріант- 
ного багатства культури набрала особливої ваги у наш 
час. Наростання ступеня однотипності умов і форм жит¬ 
тєдіяльності, яку несуть з собою урбанізація і прогрес у 
засобах передачі інформації, зумовлюють значну нівеля¬ 
цію локальних етнічних елементів способу життя. Це за¬ 
галом об’єктивний і закономірний процес зростання 
спільного в духовному житті народів, модернізації їхніх 
культур відповідно до вимог часу. Однак при цьому часто 
нічим не виправдано втрачаються важливі елементи ет¬ 
нокультурного фонду людства. Багатство культури ство¬ 
рюється в першу чергу завдяки різноманітності її еле¬ 
ментів. Нівелювання ж Е. р. невідворотно збіднює і куль¬ 
туру, і суспільне життя. 

Проте лише самого усвідомлення того, що Е. р. є од¬ 
нією з найцінніших складових загальнолюдської культу¬ 
ри, ще не достатньо для припинення нівеляційних про¬ 
цесів. Проблема збереження культурної самобутності на¬ 
родів є надзвичайно складною і, звичайно, не може ви¬ 
рішуватися шляхом відмови їх від прогресу, консервації 
способу життя і традицій. Як і в багатьох інших ситуаціях 
кінця XX ст., людство стикається тут з завданням, яке 
не вирішується вибором однієї з альтернатив. Виходячи, 
з одного боку, з важливості етнічних складових в куль¬ 
турному фонді людства, а з іншого — із необхідності їх 
пристосування до нової соціальної ситуації, потрібно 
максимально зберегти Е. р. культур, одночасно привівши 
їх у максимальну відповідність з глобальними вимогами. 
Багато питань, що постають на цьому шляху, ще належ¬ 
ним чином не осмислено. Зокрема, не вирішене одно¬ 
значно питання відбору і збереження соціально найцін¬ 
ніших елементів етнокультурного фонду. Тут ми стикає¬ 
мося з надзвичайно складною проблемою — цілеспря¬ 
мованим управлінням динамікою культурних традицій, 
проблемою, до вирішення якої в науково-теоретичному, 
соціально-технологічному і психологічному плані люд¬ 
ство тільки приступає. Разом з тим, вже сама постановка 
цієї проблеми сприяє докорінній переоцінці ролі і зна¬ 
чення Е. р. в житті суспільства. Поступово утверджується 
світоглядний імператив, згідно з яким кожен етнос пок¬ 
ликаний зберегти і донести до всіх інших свій неповтор¬ 
ний досвід, який за певних обставин може стати рятів¬ 
ним для всіх. В цьому розумінні збереження своїх етніч¬ 
них традицій є виявом загальнолюдської суті, яка в 
неповторних особливостях етнічних культур зберігає 
потенції життєздатності і прогресу людства. 

ЕТНІЧНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ - це процес 
ототожнення, уподібнення себе особою з певною етніч¬ 
ною групою. Він розгортається як переживання особою 
укоріненості в цю спільність, як відчуття себе її части¬ 
ною, своєї відданості їй. Е. с. має зовнішню і внутрішню 
спрямованість. Перший напрямок зв’язаний з відповід¬ 
дю на запитання «Хто я є?», із з’ясуванням, фіксацією 
свого місцезнаходження в системі суспільних, соціаль¬ 
но-психологічних, моральних відносин, ставлення до 
минулого, сучасного й майбутнього. Другий відбиває по¬ 
чуття своєї безперервності, послідовності, протяжності 
в часі, відчуття своєї зібраності в єдиній психологічній 
цілісності. 

Раціонально-пізнавальний аспект ідентифікації пред¬ 
ставляє усвідомлення себе членом етнічної спільності, 
з’ясування свого місця серед етнічних груп, своєї позиції 
в системі міжетнічних відносин. У цьому когнітивному 
процесі особою усвідомлюються деякі її власні риси, 
властивості та якості, які повторюються в людях відпо¬ 
відної групи. Це можуть бути мова, особливості поведін¬ 
ки, риси способу життя, традиції та звичаї, антрополо¬ 
гічний тип, іноді релігійні вірування та ін. Крім того, 
детермінантою Е. с. може бути спільність позицій у став¬ 
ленні до подій минулого, території. 


Проблема Е. с. постає перед особою не тільки і не 
стільки як пізнавальна, скільки як життєво-практична. 
Тому і процес Е. с. на особистісному рівні протікає не 
в «чистому» вигляді, не як самостійний, автономний, а 
вкупі з іншими процесами: трудової, громадської, полі¬ 
тичної діяльності, спілкування, побутової поведінки то¬ 
що. Етнічно ідентифікувавши себе, особа живе зі зво¬ 
ротнім зв’язком. Вона постійно співвідносить свою по¬ 
ведінку, дії з нормами, зразками відповідної етнічної 
спільності. Ці норми служать для неї певними еталона¬ 
ми, критеріями поведінки, саморефлексії. 

Почуття етнічної належності в сучасних індустріаль¬ 
них суспільствах виконує компенсаторну функцію. Воно 
відшкодовує ті втрати у сфері особистісно-психологіч- 
ного комфорту, які створюються в результаті виконання 
анонімно-казенних, формальних соціальних ролей, до¬ 
повнює нестачу позитивних людських почуттів. Завдяки 
йому особа знаходить стан соціального комфорту. 

ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ ОСОБИ - сукупність уяв¬ 
лень, знань, установок, спрямувань, сприйнятих особою 
в процесі етнізації, накопичених з досвіду власного жит¬ 
тя чи своєї етнічної групи про культуру, традиції, цін¬ 
ності, усвідомлення себе членом етносу, а також бачення 
місця свого народу серед інших. В Е. с. входять ідеоло¬ 
гічні та психологічні, раціональні й емоційні, буденні та 
наукові, усталені та динамічні елементи. 

Е. с. о. має досить складну структуру, характер якої 
як у цілому, так^і через окремі елементи здійснює сут¬ 
тєвий вплив на и соціальну поведінку. Складовими еле¬ 
ментами структури Е. с. о.* є етнічний (національний) 
характер, етнічний «темперамент», етнічні звички, етно- 
центризм, етнічні почуття, етнічна самосвідомість, ет¬ 
нічна самоідентичність тощо. Кожен з названих елемен¬ 
тів у свою чергу є досить складним психологічним яви¬ 
щем із власною структурою, формами прояву, законо¬ 
мірностями функціонування. Між цими елементами 
існують певні типи взаємозв’язку і взаємовідносин. 

ЕТНІЧНА СИСТЕМА — спільність людей, об’єд¬ 
наних світовідчуттям та стереотипом поведінки (див. 
Етнос). 

Е. с. живиться енергією пасіонарного поштовху. Її 
старіння є процесом втрати інерції пасіонарного пошто¬ 
вху. Поступово втрачається пасіонарна ознака з популя¬ 
ції шляхом природного відбору. Після того як система 
пройшла фази високої пасіонарної напруги, починається 
процес тривалого й нерівномірного зниження пасіонар¬ 
ної напруги. При цьому може зберігатися багата куль¬ 
турна традиція, величезна територія і державна структу¬ 
ра, але втрата дійової енергії приводить систему в стан 
етнічної старості — обскурації, після чого вона сходить 
з історичної арени (Римська імперія, Візантія, Давній 
Китай та ін.). 

Будь-яка Е. с. як живий організм проходи^» стадії 
юності (зростання й експансії), зрілості (максимальна 
активність) і старості (занепаду й розкладу). 

ЕТНІЧНА СОЦІОЛОГІЯ (етносоціологія) — галузь 
теоретико-суспільствознавчого знання, яка вивчає за- 
гальносоціолог. закономірності та форми суспільного 
(соціального) життя етносів, народів як сукупних істо¬ 
ричних суб’єктів, їхніх індивідуальних та групових пред¬ 
ставників — окремих осіб та спільностей — в конкрет¬ 
них, ситуативних та адекватно-феноменальних проявах. 
В сьогоднішній світовій науці ця Галузь науки про лю¬ 
дину системно розвинута ще слабо, а між тим у сенсі 
проблемно-концептуальному вона має вже досить гли¬ 
бокі іст. та дослідницькі корені, багаті, плідні традиції. 
На Заході Е. с. успішно розвивали Л. Морган, Е. Тейлор, 
Ф. Григ, А. Бастіан, Л. Кольман, А. Радкліфф-Браун та 
ін. Вітчизняні традиції (маємо на увазі колишній СРСР, 
колишні Росію та Україну) тут досить слабкі — вони ли¬ 
ше «в загальному плані» пов’язані із іменами М. Міклу- 
хо-Маклая, М. Ковалевського, М. Кареєва, М. Михай- 




42 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ловського, П. Чубинського, І. Франка, Б. Поршнева, 
Ю. Бромлея, Р. Ітса, Ю. Римаренка та ін. 

В останні три десятиліття — особливо ж після того, 
як ідеологічний апарат КПРС дійшов висновку про «пов¬ 
не та остаточне вирішення» в СРСР над. питання — Е. 
с. зазнала занепаду. Заідеологізована наук, думка спові¬ 
дувала такий досить примітивний — алогічний, антидіа- 
лектичний — силогізм: всі етноси, що населяють СРСР, 
є переважно «новими» націями (деякі ж — досить роз¬ 
винутими народностями), відносини між ними «остаточ¬ 
но є братерськими», а характер справ такий, що веде до 
«злиття народів»,— раз так, то які ж тут потрібні етно- 
соціолог. дослідження?!! Схоже на те, що з цього фаль- 
шиво-ейфоричного трансу наука (українська, як і в усіх 
колишніх радянських республіках) не вийшла й досі. 
Цим «спокоєм» — в суто методологічному сенсі — дихає 
й ряд документів «періоду суверенізації» України, зок¬ 
рема, Декларація про державний суверенітет та права на¬ 
ціональностей України, Акт про проголошення незалеж¬ 
ності України, проект конституції України та ін. Триво¬ 
жить і те, що дослідженням, які все-таки ведуться в усіх 
галузях етнології, «неоліберально-демократичною хви¬ 
лею* надається тональності суто викривально-акузатив- 
ної спрямованості (по суті, деякими парламентськими 
колами ставиться завдання — будь-що «таврувати радян¬ 
ську спадщину» в етноісторичній сфері); стимулюється 
«утікання в історію» (за тисячі й мільйони років шукають 
там «недоторкані коріння українства» та його «цілковиту 
осібність» від усього російського); заохочуються тенден¬ 
ції до «відокремлення» історії суто укр. етносу від історії 
ін. етносів, що населяють Україну. Словом, і в оновлю¬ 
ваній Вітчизні Е. с. нелегко, вона просто ще перебуває 
в стані занепаду. 

Чим же Е. с. має все-таки займатися? Вона має ви¬ 
вчати загальнотипові властивості етнічної соціальнос¬ 
ті — сумісність проживання етносів, народів, їхню вза¬ 
ємодію та взаємозалежність, взаємообміни та безперерв¬ 
ну контактність — тобто те, що забезпечує спадкоємність 
в етнічній історії, неперервність загально-іст. процесу; 
специфічні способи існування людства в етноіст. формі; 
прояви людської життєдіяльності в етносоціальн. кон¬ 
текстах та взаємозв’язках етнічних спільностей; конкрет- 
но-іст. особливості соціально значимої поведінки окре¬ 
мих репрезентантів, народів, етногруп і індивідуальнос¬ 
тей та ін. проблеми. Іст. процес, що в епоху взаємоза¬ 
лежності людства прискорюється, висуває вперед Е. с. 
нові завдання. Напр., за умов значної активізації і полі- 
тизації соціальн. активності більшості народів планети 
Е. с. могла б прискіпливіше вивчати закономірності си¬ 
туативного та стійко-типового співвідношення у житті 
етносів, народів, економіки та політики, ідеології та 
культури; конкретно-іст. риси взаємодії людей — пред¬ 
ставників різних етноспільностей — в країнових, регіо¬ 
нальних та всепланетнихсоціально-політ. процесах (вій¬ 
нах, революціях, міграціях, референдумах, страйках, по- 
літико-держ. актах суверенізації етносуб’єктів і т. ін.); 
мінливість сполучення у житті етносів, народів тради¬ 
ційного та новаційного, функціонального та ситуатив¬ 
ного, стійкого та тимчасового, релігійно-конфесійного 
та суто етичного, загальнозакономірного та історичної 
специфіки; обумовленість реанімації старих (традицій¬ 
них та начебто «віджилих») ціннісних орієнтацій народів; 
специфіку прояву, початку та подальшого розвитку мі- 
жетніч. конфліктів, закономірності виникнення і життє¬ 
діяльності політ, партій та громадсько-політ, рухів на ет¬ 
ноіст. основі та ін. жагуче актуальні проблеми. 

В загальноіст. сенсі людство — як залюдненість гомо 
сапієнс — в цілому ще дуже замолодий феномен. Його 
душа в суто етніч. диференціаціях (за типами, рисами, 
характеристиками і т. ін.) для науки ще досить «біла пля¬ 
ма». Тут і «робота» для всіх етнолог, наук, які могли б 
змобілізувати і повести вперед Е. с. А поки що за нею — 


суто «внутрішня», автоконституаційна робота її фахівців 
та адептів: Е. с. конче потрібно новаційно конституювати 
свій предмет дослідженням в етносоціальн. умовах, що 
значно змінилися як у внутр., так і у зовн. параметрах 
іст. процесу; визначити спільні та суміжні, прелімінарні 
та постійні «ділянки» дослідницького «фронту» з ін. ет¬ 
нолог. та соціально-політ. науками; уточнити методи та 
загальну методологію пізнання етно-соціальн. реалій, 
минувшини та перспектив; оновити понятійно-катего¬ 
ріальний та термінологічний апарат; виробити суто свої 
аксіологічні підходи до поточних та гіпотетичних ет¬ 
носоціальн. і етнополіт. процесів та явищ. Без усього 
цього немає сучасної гуманітарної науки. Е. с. поки що 
лише в потенції може стати такою. 

ЕТНІЧНА СПАДКОВІСТЬ — біологічна, соціокуль- 
турна і матеріальна система, що передається наступному 
поколінню з метою збереження і продовження етнічної 
групи. Біологічна спадщина полягає у самовідтворенні 
притаманних етносу рис у наступному поколінні, соціо- 
культурна — в передачі набутих культурних рис за до¬ 
помогою навчання кожного наступного покоління. 
Зв’язок біологічної і культурної спадщини знаходиться 
в генеалогії тієї чи іншої етнічної групи, які відрізняють¬ 
ся одна від одної як біологічними ознаками, так і куль¬ 
турними слідами. Біологічні і соціокультурні риси етносу 
впливають на матеріальну спадщину. На останню впли¬ 
ває і географічне місцеположення кожної етнічної групи. 
Е. с. є необхідною умовою виживання етнічної групи і 
її еволюційного реформування на ішийсу соціального 
прогресу. 

ЕТНІЧНА СПІЛЬНІСТЬ, (етноісторична спільність, 
етнос) — стійка, стала група людей, що історично скла¬ 
лася як певна цілісність та характеризується рядом ознак 
і рис спільності в своєму походженні та розвитку. Е. с.— 
це народ на одній з соціалізаційних, етноіст. стадій ста¬ 
новлення людини як типу Ното: рід, плем’я, народність, 
нація. В повсякденному мовно-побутовому вжитку всі 
ці стадії соціалізації людини, її цивілізаційного змужнін¬ 
ня усереднено та досить неточно називають національ¬ 
ностями (ще й фіксують у документах та актах держав- 
но-політ. і громадянського обліку,— чого немає ніде «в 
дійсно цивілізованому світі). 

Однорідно «чистих» (гетерогенних) Е. с. в природі 
просто не буває, за винятком хіба що роду,— бо плем’я 
мінімум з двох родів, народність — мінімум з двох пле¬ 
мен, а нація — мінімум з двох народностей. З усіх Е. с. 
найбільш складна іст. етнострукгура в нації. Світова тео- 
ретико-етнолог. думка (Ч. де Віко, Ф. Ратцель, М. Да- 
нилевський, Ю. Бромлей, Л. Гумільов, Я. Ліндблад та 
ін.) дійшла такого висновку: кожна нація — навіть най¬ 
розвиненіша й найцивілізованіша — має у своїй струк¬ 
турі релікти попередніх етностадій — народностей, пле¬ 
мен і навіть родів. «Корпус» нації побудований таким 
чином: по центру знаходиться сталий, генезисно-наслід- 
ковий «стрижень» (слід гадати, то й є «етнос» у вузькому 
значенні поняття), у передній частині — найцивілізова¬ 
ніша частина Е. с. (мабуть, то й є «нація» у вузькому 
значенні поняття), по боках — флуктуаційні «залишки», 
релікти споріднених народностей та племен, а в самому 
конусному кінці — все той же рід. Всі ці компоненти 
нації є своєрідним «пуповинним зв’язком народу із своїм 
генезисом» (Г. Ієринг). Тільки до них і допустиме засто¬ 
сування буденного поняття «національність»,— скажемо 
так: Якої національності гуцул? — Української, але зна¬ 
ходиться на етностадії народності. Буденна свідомість до 
цих «тонкощів* доходить важко, а теоретична поки що 
не поспішає їх вивчати. 

У висхідній точці еволюції будь-якої Е. с. знаходиться 
рід (Г. Морган та Ф. Енгельс вважали: родовий союз), а 
в піковій точці еволюційного ряду (нині досягнутій ци¬ 
вілізацією) — нація. Між цими точками — 1,5—2 млн. 
років поступової, але стійкої соціалізації гоміноїда і пе- 




І. Етнос і соціум 


43 


ретворення його в сучасну людину. Своєрідними фази¬ 
сами соціалізації «олюднення» йото є дикість, варвар¬ 
ство та цивілізація. Чи всі народи, що становлять ни¬ 
нішнє «людство», пройшли цей об’єктивно необхідний 
еволюційний ряд? — далеко не риторичне і тим більше 
не «етичне», найактуальніше запитання. За статистикою 
ЮНЕСКО, світ нині населяє близько 4 тис. етносів, на¬ 
родів, з яких лише трохи більше 800 є націями; тільки в 
250 країнах існують держави (останні створюються, як 
правило, народами на стадіях нації чи народності, їх кіль¬ 
кість за ступенями світового політ, процесу часом дуже 
коливається). 

Така ж строката картина була і в колишньому СРСР: 
в ньому (за даними Ю. Бромлея та Д. Гайєр) мешкало 
не «більш як 100 націй та народностей» (іноді називали 
цифру 131). За іншими даними, їх понад 300, з яких до 
стадії нації дійшли не більше 80. Строкатою ж залиши¬ 
лася картина й у нинішній Росії: в ній напевне проживає 
не «близько 127 націй та народностей» (таку «точну» 
цифру оголосив світові Б. Єльцин), а всі ті ж 300 — і не 
лише нації чи народності, а й племена та роди (родові 
союзи), які в буденній мові зневажливо називають ма¬ 
лими народами. Малими чи великими Е. с. бувають тіль¬ 
ки в суто фізично-кількісному розумінні, а в етноісто- 
ріологічному всі вони — просто народи, просто етно- 
спільності певної стадії соціалізаційної зрілості. 

Фізичну масу будь-якої Е. с. становить її народ. Ос¬ 
кільки, як виявляється, у сьогоднішньому світі всі кра¬ 
їни, держави та суспільства багатоетнічні, то до понять 
«етноспільність» та «народ» потрібний як мінімум подіб¬ 
ний підхід: 1) демографічний (виявляючи, яким є фізич¬ 
ний склад народів, що населяють певну країну, державу, 
суспільство), 2) етносоціологічний (виявляючи, якою є 
соціальна структура населення країни, держави, суспіль¬ 
ства — у віковому розумінні, за поколінськими ознака¬ 
ми, в етноістор. генезисі та нинішньому стані, в соці- 
ально-екон. розшаруванні, в релігійно-етніч. самовизна¬ 
ченні тощо); 3) етнополітичний (виявляючи, якими є 
історико-політ. розташування населення, характер полі- 
тико-культ. диференціації, рівень соціокульт. зрілості 
громадянського суспільства, його політ, менталітет, об¬ 
сяг та тип соціальн. базису правової держави тощо). Роз¬ 
межування, семасіологічне диференціювання цих рівнів 
поняття «етноспільність» дає уявлення про те, як певні 
народи виходять на передній план історичної дії, стають 
соціополітичними суб’єктами. 

Загальнотипове буття Е. с. вивчає ряд етнополіт., ет- 
носоціальн. та етноіст. наук (етнографія, етноантропо- 
логія, етносоціологія, етнопсихологія, антропософія та 
ін.), а суто політ, життя етносів, народів вивчає одна з 
найдавніших соціально-політ. наук — політична етноло¬ 
гія. Історично тривале та подекуди тернисте конститую¬ 
вання кожного типу Е. с. в певну цілісність відбувається 
відповідно до вимог закономірностей, що відкривають 
та вивчають всі зазначені гуманітарні науки. В концеп¬ 
туально-методологічній призмі одної з них — політичної 
етнології навіть у попередньому аналізі зазначених вище 
цифр дійдемо таких актуалізованих самим життям вис¬ 
новків: 

нинішній всецивілізаційний світ багатоетнічний, а не 
тільки і не стільки «багатонаціональний» (те саме стосу¬ 
ється окремих країн, суспільств, держав, у т. ч. й Ук¬ 
раїни); 

в кожній країні та державі народ (не як поняття со¬ 
ціологічне або демографічне — «населення», а як соці¬ 
ально-політ. поняття — як певна алгебраїчна сума до¬ 
рослих частин усіх Е. с., що населяють дану країну та є 
громадянами даної держави, тобто як суб’єкт своєї влас¬ 
ної історії), скрізь є, як правило, багатоетнічним. Сто¬ 
сується це й нашої Батьківщини: «український народ» 
та «народ України» — в соціологія., соціально-політ. та 
етноіст. розуміннях — то є різні речі. Тому в двох дек¬ 


лараціях 1991 р. (про державний суверенітет України та 
про права національностей України) підкреслюється, що 
мешканці республіки «всіх національностей становлять 
народ України», що взагалі представники більш як 100 
національностей «разом з українцями складають 52- 
мільйонний народ«, який у політ, надбудові потребує не 
унітарної, а плюралістичної держави, а в економічному 
базисі — не монізму, а плюралізму власності, типу гос¬ 
подарського життя, форм організації праці, моделей роз¬ 
поділу виробленого тощо. 

В історії взагалі та в політ, історії зокрема є хроноло¬ 
гічні смуги (періоди, епохи, фази) більш ніж звичайної 
активізації суспільного життя Е. с.— так звані процеси 
політизації їхнього буття, як то: геополіт. переміщення 
(міграції, депортації); військово-політ. зрушення на гео¬ 
граф. площині (міжнародно узгоджені, волюнтаристські 
та стихійні перекроювання державно-адмін., етноіст., 
економіко-географ., союзницьких, культурно-контакт¬ 
них, релігійно-конфесіональних та ін. кордонів між на¬ 
родами); релігійно-політ. рухи і війни; соціальні й 
етнополіт. революції, акції соціально-політ. та істори- 
коекон. суверенізації етноіст. суб’єктів та ін. Включаю¬ 
чись — свідомо, спонукально і спонтанно — в ці фено¬ 
менальні процеси, Е. с. по-справжньому стають суб’єк¬ 
тами всезагальної та суто політичної історії поточної епо¬ 
хи. На рубежі 80— 90-х рр. XX ст. зазнають таких 
зрушень і Е. с., що населяють Україну, через які вони й 
входять як суверенні об’єкти до всесвітнього соціоциві- 
лізаційного процесу нашої ^похи. 

ЕТНІЧНА СПІЛЬНОТА. Культурне утворення, яке 
склалося історично й усвідомлює себе як окреме ціле. 
Термін Е. с. походить від слова «етнос» і вживається для 
позначення етнічних одиниць (підрозділів) різного так¬ 
сономічного рівня, які складають етнічну структуру люд¬ 
ства, основних одиниць етнічної класифікації — етносів, 
або народів, що характеризуються найбільшою інтенсив¬ 
ністю етнічних властивостей і виступають самостійними 
одиницями суспільного розвитку; метаетнічних спіль¬ 
ностей, або етнічних одиниць вищого таксономічного 
рівня — утворень, що охоплюють кілька основних етніч¬ 
них одиниць і характеризуються етнічними властивос¬ 
тями меншої інтенсивності, ніж кожна з таких складових 
одиниць (метаетнолінгвістичні, метаетноконфесійні, ме- 
таетногосподарські спільності тощо); спільностей ниж¬ 
чого таксономічного рівня — субетносів, що є складо¬ 
вими частинами основних етнічних одиниць і в яких ет¬ 
нічні властивості виражені з меншою інтенсивністю, ніж 
у етносів. Кожна людина може входити до кількох Е. с. 
різного рівня ієрархії. Напр., одночасно бути гуцулом 
(субетнос), українцем (етнос) і східним слов’янином 
(метаетнолінгвістична спільність). Перетинаючись з со¬ 
ціальними спільностями, Е. с. утворюють синтетичні ет- 
носоціальні племена, народності, нації, а також метает- 
нополітичні спільності. Е. с. відрізняються від етногра¬ 
фічних спільностей (етнографічних груп, історико-етно- 
графічних обл. тощо) наявністю самосвідомості. Так, 
історико-етнографічна обл. є, як і етнос, культурною 
спільністю, але, на відміну від етносу, вона не усвідом¬ 
люється людьми, які її складають. Е. с. відзначаються 
значною стійкістю. Так, деякі з етносів існують вже 
протягом кількох тисячоліть. Разом з тим Е. с. є дина¬ 
мічними явищами, що постійно еволюціонують, при¬ 
стосовуючись до нових соціальних обставин. Зміни па¬ 
раметрів Е. с.— етнічні та етнокультурні процеси — є 
їх специфічною реакцією на зміну соціального середо¬ 
вища. 

ЕТНІЧНА СТАТИСТИКА — розділ демографічної 
статистики, що включає збір і обробку даних про роз¬ 
поділ населення за ознакою етніч. належності або за оз¬ 
накою національності. Крім прямих даних про етнічну 
належність, в ряді випадків використовуються дані про 
рідну мову, а за їх відсутністю — опосередковані дані 




44 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


(розмовна мова, мова писемності, релігійна належність 
тощо). 

Основним вихідним матеріалом для Е. с. є дані пере¬ 
писів населення, програми яких включають питання про 
належність людини до певної нації або народності, що 
встановлюється за принципом самовизначення (за сло¬ 
вами опитуваних); питання про етнічну належність по 
одному або обох батьках, а також про рідну мову. На¬ 
ціональність малолітніх дітей записується за словами 
батьків. В переписах населення деяких країн термін «на¬ 
ціональність» визначає не етнічну належність, а грома¬ 
дянство. 

Допоміжну роль для Е. с. можуть відігравати матеріали 
поточного обліку населення, а також матеріали спеціаль¬ 
них обстежень — демограф., етнограф., культурно-по- 
бут., етносоціолог, етногеограф., етнопсихолог., етноеко- 
лог. та ін. 

ЕТИЧНА СХОЖІСТЬ — властивості і риси етносу, 
що є загальними, спільними для тих або інших народів. 
Це — компоненти етносу, котрі є носіями загальнолюд¬ 
ських цінностей. Е. с. передбачає наявність однакових 
рис, що можуть бути характерними для усіх нинішніх і 
колишніх етнічних утворень. Архаїчні явища і риси, які 
нерідко виявляються і в промислово розвинутих суспіль¬ 
ствах, консервують у собі елементи Е. с., з допомогою 
котрих можна пролити наукове світло на етнічну історію 
окремого народу. 

Між специфічними властивостями і рисами, що на¬ 
лежать лише певній групі етносів і не можуть відноситися 
до загальнолюдських вартостей, теж віднаходяться тра¬ 
диційні побутові елементи культури, однакові для деяких 
інших «тноутворень. Ідентичність компонентів Е. с. мо¬ 
же бути природною і штучною, тією, що тільки видається 
за функцію, і тією, що несе у собі етнічне навантаження. 
Тому поміж ознаками Е. с. доцільно розрізняти як робочі 
функції, так і механічні зв’язки, наявні у системі, але не 
причинні. 

Е. с. уособлюється з етнічною аналогією, особливо в 
процесах і явищах, які протікають з однаковим ритмом 
і циклом. Е. с. є очевидною в емігрантських осередках, 
що реставрують материнську культуру в іноземних умо¬ 
вах і тому копіюють елементи традиційного вжитку. Важ¬ 
ко означити елементи Е. с. у народів, які походять з різ¬ 
них етнічних джерел, за винятком, правда, тих компо¬ 
нентів, що належать до системи загальнолюдських цін¬ 
ностей. 

ЕТНІЧНА ТЕОРІЯ — етнографічна дисципліна, дос- 
ліджувальні завдання якої пов’язані із встановленням 
якісної характеристики етносу та перспективних на¬ 
прямків етносоціального розвитку. У науковій літературі 
поняття «етнос» (з грецької — зграя, рій, група, плем’я, 
народ) в історичній ретроспективі набуває різного зна¬ 
чення, в тому числі і для означення племінних рас, націй, 
народів. Французький антрополог Ж. Денікер вважав, 
напр., що під етнічними групами слід розуміти народи, 
нації, племена, які відрізняються одне від одного перш 
за все мовою, способом життя, поведінкою. Російський 
вчений М. Могилянський використовував термін «ет¬ 
нос» для позначення об’єктів етнографічних досліджень. 

Фахівці розробили такі загальновідомі Е. т., як етно¬ 
генезу, етноструктури світу, етносоціальної історії, етно- 
національної самосвідомості тощо. Е. т. передбачає уза¬ 
гальнення наукових спостережень за етнічним досвідом, 
етносуспільною практикою або ж за об’єктивними зако¬ 
нами етнорозвитку. Е. т. є сукупністю поглядів, узагаль¬ 
нених положень і гіпотез, що створюють яку-небудь ет¬ 
нічну науку чи її окремий розділ; складовою частиною 
етнічної проблематики, у межах якої досліджують різ- 
носторонні аспекти життя й організації етноутворень. 
Роль функціонування етнічних спільностей, питання про 
значення і місце економічних зв’язків у структурній ет- 
ноорганізації теж належать до об’єктів досліджень Е. т. 


Насьогодні є ще недостатньо розробленими Е. т. син¬ 
хронних і діахронних інформаційних зв’язків (внутріш¬ 
нього і зовнішнього етнічного характеру), значення тер¬ 
мінів «нація», «етнос-етнікос», «етнічна спільність», «ет- 
ноорганізм» тощо. Діахронна теорія етносу встановлює 
закономірності зміни стану етносів у часі (хроносі). Син¬ 
хронна Е. т. досліджує якість коливань (ритмів) і фаз 
(стадій розвитку) етносистем від двосторонніх (повто¬ 
рних) взаємодій з певними інтервалами часу. 

ЕТНІЧНА ТЕРИТОРІЯ. Місце проживання основної 
частини етносу, де представники даного народу живуть 
не змішано або в невеликому змішанні з національними 
групами, утворюючи великі, однорідні в етномовному 
відношенні ареали. З політико-правової точки зору Е. 
т.— це частина земної поверхні, яка населена певним 
етносом і є предметом його історико-розселенського, по- 
літико-адміністративного і господарсько-економічного 
суверенітету. Як історико-географічне поняття Е. т. 
включає в себе земну твердь, надра, острови, прибережні 
й внутрішні води, а також повітряний басейн над цією 
територією — увесь простір, на якому проживає даний 
етнос. Наявність Е. т.— обов’язкова умова формування 
будь-якого етносу. Для утворення колективу людей з од¬ 
наковими етнічними властивостями — мовою, культу¬ 
рою, особливостями психічного складу — всі його члени 
тривалий час повинні знаходитись у тісному безпосеред¬ 
ньому зв’язку між собою. Такий зв’язок можливий лише 
тоді, коли група людей, яка дала початок народу, про¬ 
живала разом на певній території. Е. т. народів зміню¬ 
ються в ході історії внаслідок міграцій (переселень), за¬ 
воювань та етнічних процесів. Так, сучасна Е. т. україн¬ 
ців не повністю збігається з територією, на якій вони 
сформувались як етнос або склали більшість населення 
в певні періоди історії. До територій, що вже після ста¬ 
новлення українців як етносу стали частиною їх Е. т., 
належить Слобожанщина (сучасна Сумська й Харківська 
обл.), заселена у XVII ст. вихідцями з Правобережної Ук¬ 
раїни, Причорномор’я заселене у XVII — пер. пол. 
XIX ст. Ряд територій, на яких проживав український 
етнос, були ним втрачені. Це — Перемишльська і Холм- 
ська землі, що після другої світової війни відійшли до 
Польщі, і звідки українці (лемки) були депортовані в за¬ 
хідні її райони. Це ряд районів Воронезької, Курської, 
Орловської та Ростовської обл., заселених переважно ук¬ 
раїнцями, які в пожовтневі роки відійшли до Росії і де 
українське населення було в своїй більшості асимільо¬ 
ване. Внаслідок слабких контактів з основною терито¬ 
рією розселення українського етносу, цілеспрямованої 
політики денаціоналізації було втрачено також ряд інших 
територій, де українці тривалий час становили більшість 
(Кубань, Зелений Клин на Далекому Сході та ін.). Проб¬ 
лема Е. т. нерозривно пов’язана з питанням національ¬ 
но-державного суверенітету, що викликає численні су¬ 
перечки з приводу прав на ту чи іншу територію, а ос¬ 
таннім часом і військові конфлікти. Справді, однозначно 
відповісти на питання «чия це земля (територія, кра¬ 
їна)?» не можна, не виходячи з того, який народ раніше 
її населяв (так можна дійти до неандертальців), ні з того, 
який народ туг проживав останнім часом (це може бути 
наслідком певної демографічної політики, спрямованої 
на створення чисельної переваги якоїсь національності 
з метою обгрунтування прав на дану територію). Розме¬ 
жування Е. т. в межах колишнього СРСР ускладнюється 
тим, що кордони між республіками проводили часто без 
врахування національного складу населення, виходячи з 
чисто політичних міркувань. Цілі народи були насиль- 
ницьки депортовані з своїх Е. т., на яких розселені інші 
народи. Повертаючись сьогодні на свою батьківщину, 
люди застають там представників інших національнос¬ 
тей, які народились і виросли на цій землі, поховали тут 
батьків і теж вважають її своєю батьківщиною. Порівня¬ 
но легко вирішується питання Е. т. у так званих «істо- 




І. Етнос і соціум 45 


ричних» народів. До них відносяться етноси, що сфор¬ 
мувалися на даній території як історичні суб’єкти, зак¬ 
ріпили своє право на неї в процесі взаємодії з іншими 
народами і нині проживають на цій території. За підра¬ 
хунками спеціалістів, таких народів у межах колишнього 
СРСР нараховується всього близько ЗО (з близько 300) — 
українці, білоруси, народи Прибалтики, вірмени, таджи¬ 
ки та ін. З народів України до цієї категорії потрібно 
віднести кримських татар, які були насильницьки висе¬ 
лені з своєї історичної батьківщини — Криму — і згідно 
з міжнародним правом зберігають юридичні підстави для 
відновлення політико-адміністративного і господарсько- 
економічного суверенітету на своїй Е. т. З багатьма труд¬ 
нощами, пов’язаними з обгрунтуванням прав на свою 
Е. т., стикається суверенізація так званих «новоісторич- 
них» народів. До цієї групи належить переважна біль¬ 
шість (понад 80%) народів світу. Це народи, які пересе¬ 
лилися на територію сучасного розселення уже сформо¬ 
ваними етносами або ж утворилися порівняно недавно, 
витіснивши з даної території народи, що проживали туг 
раніше. Проблема Е. т. народів цієї групи вирішується в 
рамках історико-політичного підходу, який повинен да¬ 
ти відповідь на питання: коли такий-то народ заселив 
дану територію; коли і яким чином він перетворив її на 
свою батьківщину; в якому політико-історичному кон¬ 
тексті це відбувалося; внаслідок яких історичних обста¬ 
вин дана територія перестала належати іншому народові 
і т. д. Складність вирішення проблеми Е. т. «новоісто- 
ричних» народів можна проілюструвати на прикладі га¬ 
гаузів — тюркомовного православного народу, який, 
рятуючись від турецьких репресій, переселився в кінці 
XVIII — на поч. XIX ст. з Болгарії на територію Росій¬ 
ської імперії і розселився на вільних землях Буджацького 
степу (південний схід сучасної Молдови і суміжні райони 
Одеської обл.). Чи є ця земля Е. т. гагаузького етносу? 
Точки зору на цю проблему гагаузів і, напр., парламенту 
Молдови, де проживає більшість гагаузів, протилежні. 

ЕТНІЧНА ТОКСЕМІЯ (від ірец. Іохікоп — отрута + 
Каіша — кров) — ураження етнічних об’єднань зовніш¬ 
німи політичними, соціальними, культурними та інши¬ 
ми чинниками, що призводить до розбалансування внут¬ 
рішніх системних і структурних зв’язків, порушень у ста¬ 
діях (фазах) і ритмах (частоті), які гальмують еволюційні 
або стимулюють регресивні процеси. Явища загальної Е. 
т. вчиняють значну дію на етнічний організм, якщо їх 
вплив і тиск спрямовуються на ослаблене середовище, 
функцію чи властивість. Е. т. утворюється ще й за внут¬ 
рішніх обставин, напр., за рахунок надмірного відтво¬ 
рення архаїчного пласту (пережитків старовини), які мо¬ 
жуть завдавати шкоди етнічному розвитку, оскільки зде¬ 
більшого бувають адаптаційно збитковими. 

Засоби і методи подолання Е. т. є природними і штуч¬ 
ними. Властивості й механізми дії Е. т. ще мало дослі¬ 
джені та вивчені. Закони Е. т. потребують свого відкрит¬ 
тя, так само як і категорії, що відображають найбільш 
істотні властивості та взаємини у її явищах і процесах. 
Інноваційна реакція різних національних меншин на 
чинники (стимулятори) Е. т. вимагає ретельного вивчен¬ 
ня, особливо в регіонах етнокультурних обмінів, де зов¬ 
нішні впливи є постійними, навіть зростаючими, а по¬ 
декуди — загрозливими. Тому явні й приховані процеси 
та тенденції Е. т. мають бути у постійному полі зору по¬ 
літичних і наукових кіл. 

ЕТНІЧНА ТРАДИЦІЯ — сукупність стандартів пове¬ 
дінки, що передаються через механізм умовного рефлек¬ 
су, сигнальної спадковості. 

Е. т.— це ієрархія стереотипів і правил поведінки, 
культурних канонів, політичних та господарських форм, 
світоглядних настанов, характерних для даного етносу. 
Нагромаджена Е. т. по суті визначає своєрідність кож¬ 
ного етносу, його місце серед інших народів. 

Е. т. формується у період молодості етносу, коли він 


активно виробляє навички пристосування до навколиш¬ 
нього середовища (етнічного й природного). Е. т. може 
бути порушена, коли спостерігається негативний етніч¬ 
ний контакт. За нормального розвитку етносу Е. т., до¬ 
сягнувши найбільшого розквіту і своєрідності, поступово 
спрощується і синхронно зникає із занепадом та зник¬ 
ненням самого етносу. Однак багато и елементів можуть 
переходити до інших, молодих етносів, які активно їх 
засвоюють і переробляють. Напр., канони еліністичного 
мистецтва після загибелі античної цивілізації перейшли 
до багатьох нових етносів і існують нині. 

Отже, Е. т. будь-якого етносу не створюється на го¬ 
лому місці, а є органічним поєднанням запозичених від 
попередників елементів і набутих нових рис. 

ЕТНІЧНА ЦІЛІСНІСТЬ — об’єднана в організовану 
сукупність однорідна за національним складом етнічна 
група, для якої характерні перш за все сталі внутрішні 
зв’язки (взаємодія) усіх компонентів (сторін) існуючої 
системи. Коли Е. ц.^поділити на складові частини, тоді 
може зникнути уся її сутність, а також порушитися ор¬ 
ганічна єдність з наступною самоізоляцією етнічних 
зв’язків. Е. ц. буває гіпотетичною, якщо головні компо¬ 
ненти етносистеми пов’язуються між собою не органіч¬ 
но, тобто не на якісній, природній основі. Механічне 
з’єднання елементів двох або більше етнонаціональних 
структур в єдину Е. ц. спричиняє, як правило, внутріш¬ 
ній дискомфорт (дисгармонію) у площині етнічної вза¬ 
ємодії (суб’єктивний ідеалізм або безпідставний опти¬ 
мізм). * 

Поміж видів Е. ц. розрізняють структурну, органічну, 
природну, механічну, духовну, культурну тощо. Е. ц. 
зміцнює внутрішні структурні зв’язки, а механічна 
(штучна) зовсім навпаки — створює сприятливі умови 
для майбутніх етнічних антагонізмів. Від штучної Е. ц. 
можна очікувати міжнаціональних конфліктів, особливо 
у ситуаціях послаблення влади у державі, дестабілізації 
зовнішніх впливів і кризових явищ у суспільстві. Е. ц. 
набуває реальної міцності за спорідненості у духовній та 
культурній сферах, в обставинах національно-визволь¬ 
них перемог, які передбачають соціальні поліпшення, оз¬ 
доровлення суспільства. 

Треба враховувати істотні відмінності між Е. ц. та ет¬ 
нічною однорідністю, що може виступати як зв’язуюча 
ланка, на основі котрої забезпечується національна єд¬ 
ність. 

ЕТНІЧНЕ - у своїй безпосередності культурно-істо¬ 
рична своєрідність, яка відрізняє одну націю від іншої, 
одна з основ формування нації. 

Етнодержавознавство не може не враховувати ще 
один «сюжет». Слід вказати на «тенденцію до економіз¬ 
му», притаманну російській, а згодом і марксистській 
теоретичній думці, яка відбилася у недооцінці духовних 
та етнічних основ формування нації. Попередні суджен¬ 
ня марксистських ідеологів про націю ще напередодні 
1 -ї світової війни супроводжувалися їх недооцінкою ідей¬ 
ного змісту, розвитку національної свідомості та чисто 
етнічного боку формування нації (Ю. Ковальський). 
Зрештою, як слушно вказує Г. Зіманас, дослідники пе¬ 
реступили якусь межу і вдарилися в іншу крайність — 
принизили значення свідомості суб’єктивного фактору 
в процесі формування та творення національних спіль¬ 
ностей. Так визначився нігілістичний по суті підхід 
до національної психології, національної самосвідо¬ 
мості в радянській літературі та в суспільній практиці. 
Наявність Е. в національному і є тим «щось», прита¬ 
манним саме певній національній спільності, створюю¬ 
чи з окремих елементів, що складають її, саме цю, а 
не іншу націю з сталим менталітетом, характером, спо¬ 
собом життя, світосприйманням. У радянській літера¬ 
турі вживалось поняття «національно-специфічне», 
притаманне кожній нації поряд з інтернаціональним. 
Може, й дійсно Е. відіграє роль специфічного, особли- 




46 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вого, неповторного, одвічного, притаманного саме пев¬ 
ній, а не іншій нації. 

В цій якості у національної спільності на перший план 
виступають її етнічні характеристики (особливості пси¬ 
хічного складу, характеру, темпераменту, своєрідність ет- 
нодемографічного потенціалу й ін.), створюючи в сукуп¬ 
ності певний етнічний комплекс, що має свою природу, 
обумовлюючи саме такий її генезис. Більше того, сам 
етнічний розвиток народів є відносно самостійним і не 
залежить повністю від соціальних факторів. Етнічний 
комплекс нації також може набувати відносної самостій¬ 
ності. Якщо ми подивимось на націю як на історично 
діючий суб’єкт, живий функціонуючий колектив людей, 
то й тут на перший план виступає знову ж таки її суб’¬ 
єктивний бік — національна самосвідомість, національ¬ 
ні почуття як перетворене її буття. З цієї точки зору націю 
визначають у загальній формі як обумовлену певним ви¬ 
дом соціального буття єдність національної свідомості, 
що розпредмечується та опредмечується. 

Зрештою, саме етнічне й виглядає як спільнісне, саме 
воно й забезпечує цілісність нації через народність, пси¬ 
хологічні почуття, національну самосвідомість, націо¬ 
нальну гордість, з’єднуючи окремі її елементи (в класо¬ 
вому відношенні) в один суцільний суспільний організм, 
в історичну спільність людей. Більше того, можна вис¬ 
ловити таке, скажімо, припущення, що в нації соціальне 
є етнічним за формою, а етнічне — соціальним за своїм 
змістом. Тоді зрозуміло, чому націю з точки зору форми 
характеризують як етнічну соціальність, а за змістом — 
як соціальну етнічність. 

Сама ж етнічність, включена в систему національно¬ 
го, міцно, як обруч, «стягує» націю, інтегруючи різнок- 
ласові, різнопрошаркові її складові, ідентифікуючи їх як 
певних націоналів. Звідси — поняття «національна солі¬ 
дарність», «солідаризм нації», над яким задумувалися, 
зокрема, речники української етнополітичної думки. 
«Тоді, одначе, коли це діялося (визвольна боротьба часів 
гетьманщини),— вказував С. Дністрянський,— не було 
ще того психічного чинника, який за модерними понят¬ 
тями в’яже народ або націю в осібний суспільний 
зв’язок — був український народ як факт, але не як сві¬ 
домий суспільний зв’язок у противності до держави. На¬ 
род (або нація) став свідомим суспільним зв’язком щой¬ 
но, процесом історії останніх століть, як протест проти 
територіальної самовлади держави». 

Єдність нації можлива лише тоді, вважав, у свою чер¬ 
гу, С. Шелухін,— коли нація має єдину душу, єдину пси¬ 
хологію, одну духовну культуру. «Єдина нація не має двох 
душ, й значить, і двох психологій, як і здорова нормальна 
людина, а коли дві психології — то вони вже два народи, 
дві нації». 

Щодо етнодиференціюючого та етноінтегруючого 
факторів, то більшість дослідників вбачають їх в культурі. 
Як пише Ю. Бромлей, «... при всьому значенні якостей, 
які виділяють кожний етнос серед інших аналогічних 
спільностей, неодмінною і найважливішою умовою його 
існування як цілісної системи залишаються інтегруючі 
функції культури. Лишіть етнос внутрішніх культурних 
зв’язків, і він неминуче асимілюється». 

Зрештою, етнічне зумовлюється системою соціально- 
типової діяльності, спрямованої на виробництво суспіль¬ 
них цінностей та організацію інститутів, що є сутністю 
культури. Можна виділити декілька її етнічних функцій, 
обумовлених діяльнісною сутністю: комунікативну, піз¬ 
навальну, опредмечуючу (етнозначимими є всі зразки 
матеріальної та духовної культури), відтворювальну (за¬ 
безпечення фізичного існування етносу в результаті об¬ 
міну речей між природою і людиною); сигніфікативну 
(приписування значення). 

Єдність етносу і нації тримається насамперед на ду¬ 
ховних засадах, сукупності структур колективної свідо¬ 
мості та колективної пам’яті, у контексті динамічного 


руху багатьох ідейних течій і напрямів. Нація буде більш 
зцементованою, якщо матиме спільний грунт для еко¬ 
номічного, соціального, політичного, інтелектуального, 
духовного життя, якщо її ментальні структури будуть зо¬ 
рієнтовані в напрямі досягнення добробуту кожної лю¬ 
дини та суспільства в цілому. 

Е. як суспільний феномен виступає одним з обов’яз¬ 
кових, системоутворюючих факторів, що включає особ¬ 
ливості мови, традиційних видів матеріальної культури 
та художньої творчості, обрядів і звичаїв. Ці «об’єктизо- 
вані» форми й складають національну своєрідність, на¬ 
ціональну специфіку того чи іншого народу. Якщо лю¬ 
дей, пов’язаних соціально-економічними та територіаль¬ 
но-політичними відносинами, не об’єднують етнічні 
якості, то вони не можуть розглядатися національною 
спільністю. Не слід забувати, що національна спільність 
не розпадається, якими б глибокими не були соціальні 
суперечності. Зберігаються, скажімо, і ті спільні ознаки, 
якими визначається належність до нації як трудящих, 
так і буржуазії, оскільки без національної єдності націо¬ 
нальне життя було б примарним. 

Інша річ, що соціальний прогрес у всій його багато¬ 
манітності й суперечливості є об’єктивним і закономір¬ 
ним процесом, який розчищає шлях до продовження на¬ 
ціонального розвитку на новій, соціальній базі. 

Що ж до етнічного боку формування ^ розвитку на¬ 
цій, то його основний зміст складає процес консолідації, 
«стягування» в різних площинах (соціальній, побутовій, 
мовній) національного організму на певній соціальній 
базі, подальше цементування внутрішньої національної 
єдності, вільної від соціальних антагонізмів. Консоліда- 
ційні процеси залежно від історичних умов можуть на¬ 
бувати різної форми і глибини, проте їх результатом 
завжди виступає більш повний прояв національних оз¬ 
нак, включаючи територіальну, мовну та культурно-по¬ 
бутову спільність, а також зростання національної само¬ 
свідомості. І як би ми не ставилися до цього, національ¬ 
ний момент продовжує відчутно й неоднозначно впли¬ 
вати на соціальні процеси, що далеко не завжди 
враховується у суспільній практиці. 

Вище говорилося про територію як важливий на- 
ціоутворюючий елемент. Її взагалі розглядають істо¬ 
рично першим і найуніверсальнішим етнічно визначе¬ 
ним предметом праці. Це не просто певна ділянка по¬ 
верхні. В ній закладені корені етносу — могили пред¬ 
ків, які бережуть для нащадків. Етнічна територія 
дискретна, сакральна. Однак етнодиференціюючим 
чинником вона є не сама по собі, а як спосіб її вклю¬ 
чення в культурно-господарську діяльність, спосіб ор¬ 
ганізації трудової діяльності. 

Саме в такому контексті в літературі останнього часу 
звертається увага на етнічні функції виробничої діяль¬ 
ності та їх вплив на соціальне середовище людини, на¬ 
голошується на тому, що етнічна система, в якій людина 
«є суб’єктом історичної дії», з часом втрачає стимули сво¬ 
го саморозвитку і приречена на загибель внаслідок аг¬ 
ресивності інших етносів або уповільнює свою еволюцію 
внаслідок консервації відносин, що склалися. 

Зрештою, в науці існує не регламентація функцій ок¬ 
ремих індивідів, а розподіл трудових колективів в струк¬ 
турі соціальної системи залежно від галузей виробницт¬ 
ва. «Причому можна, мабуть, визначити таку закономір¬ 
ність, що з ускладненням соціальної структури суспіль¬ 
ства етнічні зв’язки послаблюються. їхнє місце займають 
соціальні, а виразником останніх стає держава, яка на¬ 
бирає силу» (Т. Гоббс). 

Проте етнічне, на нашу думку, не зникає, і саме його 
«включеність» в національне буття дозволяє йому втри¬ 
матись «на плаву», впливаючи певним чином і на жит¬ 
тєдіяльність як самої спільності, так і соціуму в цілому. 
Зрештою, національна своєрідність народів — це цілий 
комплекс етнічних характеристик, які складають окрему 




І. Етнос і соціум 


47 


самобутню спільність, що, в свою чергу, й викликає уні¬ 
кальність національної спільності. 

Расово-етнічні спільності, що утворилися на основі 
єдності специфічних рис в культурі, побуті, психології 
та поведінці людей, зв’язаних історичною спільністю до¬ 
лі, перетворюються, особливо на Заході, у стійкий еле¬ 
мент соціальної структури суспільства. Ось чому західна 
концепція «етнісіті» вважає етнічний фактор рушійною 
силою суспільного прогресу. 

Етніцизм є альтернативою вульгарно-матеріалістич¬ 
ного розуміння суспільних процесів, обумовлених ви¬ 
ключно або переважно соціально-економічними інтере¬ 
сами чи мотивами. Він виходить з думки про всеохоп- 
лююче проникнення етнічної ідентичності в усі сфери 
суспільного життя і про її домінування над класовими, 
економічними та ін. факторами. 

Оформлення етніцизму як наукового напряму поча¬ 
лося з 60-х рр. у зв’язку з активізацією досліджень з ет¬ 
нічної проблематики, викликаною феноменом так зва¬ 
ного етнічного відродження, що проявився у безлічі ет¬ 
нічних конфліктів майже в усіх багатонаціональних дер¬ 
жавах. Дискусії навколо співвідношення етнічних і 
економічних факторів у процесі політизації етнічності 
виявили певні розбіжності серед етніцистів. Ряд спец¬ 
іалістів обстоюють тезу про самодостатність етнічної 
ідентичності для політизації етнічних груп, інші — про 
рівнозначну роль економічних і етносоціальних мотивів 
політичної поведінки людей. 

Найбільш відомі етніцисти Е. Геллнер, А. Сміт, 
Дж. Ротшильд, У. Коннор. Теоретичні положення етні¬ 
цизму активно використовуються фахівцями з історії. 
Зокрема, стосовно української історії їх застосовували у 
своїх дослідженнях Р. Шпорлюк, Б. Кравченко, Т. Ра- 
ковсько-Хармстоун й ін. 

ЕТНІЧНЕ (як термін західно! етнології). Етнічний 
ренесанс викликав величезний інтерес і гострі дискусії 
серед західних вчених. За твердженням професора ет- 
носоціології Аризонського університету Ф. Мартінеллі, 
ці дискусії привели до «посилення плутанини щодо ви¬ 
користання терміну «етнічне» та похідних від нього тер¬ 
мінів «етнічність», «етнічна група», «етнічна ідентич¬ 
ність» тощо. Західні науковці давно скаржаться на не¬ 
визначеність терміну «етнічний» та похідних від нього 
понять. Підтвердження тому — заява, яку зробив відо¬ 
мий італійській соціолог і економіст В. Парето ще на 
початку XX ст.: «Термін «етнічний» є одним з найбільш 
туманних термінів, відомих соціології. Ми користує¬ 
мось ним тільки для того, щоб охарактеризувати стан 
якогось явища, не вникаючи в його сутність. Ті, хто 
намагаються виправити таке становище, починають з 
вивчення етимології цього слова». У. Петерсон, автор 
статті «Концепція етнічності», в «Гарвардській енцик¬ 
лопедії американських етнічних груп» зазначає, що 
термін «етнічний» походить від грецького слова «ет¬ 
нос», котре означає «нація» або «раса» і завжди вико¬ 
ристовувався для визначення «сторонніх» осіб або груп. 

В новітній науковій і довідковій літературі є чимало 
спроб викласти сутність цього терміну. Згідно «Вебсте- 
рівського міжнародного словника», етнічне — це: «(а) 
те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, 
які мають члени групи, що є наслідком їх спільної спад¬ 
ковості та культурної традиції; (б) те, що має або по¬ 
ходить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’яз¬ 
ків з специфічною групою (ірландською, італійською, 
німецькою або іншими етнічними групами)». «Словник 
американської спадщини англійської мови» дає таке 
визначення: «етнічне — це 1) те, що стосується соці¬ 
альної групи в середині культурної та соціальної сис¬ 
теми, яка домагається або має спеціальний статус на 
підставі складних, часто варіативних рис виключно з 
релігійними, мовними, спадковими або фізичними 
особливостями; 2) в більш широкому розумінні особли¬ 


вість релігійної, расової, національної або культурної 
групи». 

Наведені визначення можна вважати найбільш вда¬ 
лими і сприйнятними. Цікаво, що взявши на озброєння 
прикметник «етнічне» від грецького іменника «етнос», 
англійська мова так і не прийняла самого терміну «ет¬ 
нос». Натомість, в ній стали вживатись такі поняття, як 
«етнічність» та «етнічна група». 

ЕТНІЧНЕ ВІДНОВЛЕННЯ — термін, що за своїм 
змістом близький до поняття «етнічне відродження», «ет¬ 
нічний ренесанс» тощо. До процесів, що характеризують 
явища Е. в., належать процеси етнотворення, тобто ха¬ 
рактер, зміст, механізми творення етнічних цінностей, 
етнічного життя в усьому розмаїтті й багатстві фарб цього 
складного суспільно-історичного процесу. Якщо «етніч¬ 
не відродження» чи «етнічний ренесанс» швидше нага¬ 
дують злет після кризи, занепаду тощо, то Е. в.— це те, 
як функціонує етнічний організм, як він оновлюється, 
за рахунок чого існує. 

Таким чином, термін Е. в. ближче до семантики ево¬ 
люційних, поступових, а не революційних, стресових 
змін в етногенезі. 

ЕТНІЧНЕ ПОЛЕ — простір, де поширюється певний 
ритм коливань, пов’язаний з феноменом компліментар¬ 
ності. Близькість цих ритмів у групи людей породжує 
почуття взаємної близькості й протиставлення себе усім 
іншим («ми» і «не ми»). Зіткнення з носіями іншого рит¬ 
му викликає почуття відч^ркеності, несхожості, що не¬ 
рідко переростає у відверту антипатію. Відомо, що у лю¬ 
дей, які перебувають на чужині, виникає особливий пси¬ 
хічний стан — ностальгія. Для нього характерні почуття 
туги за батьківщиною, тривоги, пригніченості тощо. Гі¬ 
потеза про Е. п. дає можливість пояснити це: ностальгія 
зумовлена впливом на людину середовища з чужим рит¬ 
мом Е. п., а також відривом від свого середовища, де 
мав місце резонанс з полями оточуючих. 

З феноменом Е. п. тісно пов’язане явище пасіонарної 
індукції. Пасіонарії, що є джерелом індукції, спонукають 
оточуючих діяти цілеспрямовано та координовано. При¬ 
чому вирішальним є момент особистої присутності па- 
сіонарія-індуктора. В міру віддалення від нього дія індук¬ 
ції знижується. Прояв пасіонарної індукції регулюється 
відповідним видом біологічного поля — пасіонарним по¬ 
лем. Той факт, що пас іон арії-індуктори сильніше впли¬ 
вають на осіб однакової з ними етнічної приналежності, 
вказує на інший прояв Е. п., яке здійснює свою регу¬ 
люючу функцію в етносі. 

У випадку різкого розходження стереотипів поведінки 
та ментальності в межах якоїсь етнічної системи спос¬ 
терігається явище розколу Е. п. Він супроводжується 
втратою відчуття компліментарності між цілісностями, 
що утворилися при цьому. На рівні суперетносу дане 
явище особливо яскраво виявляється у фазі надлому. Як¬ 
що ж розкол Е. п. супроводжується вторгненням чужих 
впливів та ідей, то система, що зазнала цього впливу, 
опиняється під серйозною загрозою. 

Розкол Е. п. означає виникнення на місці єдиної час¬ 
тоти коливань (ритму) двох нових, що відрізняються од¬ 
на від одної. Це породжує втрату компліментарності. 

ЕТНІЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ — належність до певної 
етнічної спільноти за народженням. В подальшому вна¬ 
слідок соціалізації в іншоетнічному середовищі та зас¬ 
воєння його культурних стереотипів особа може змінити 
свою етнічну належність, зберігаючи разом з тим пам’ять 
про походження з іншого етносу. При цьому може мати 
місце подвійна етнічна самосвідомість. Так, багато пред¬ 
ставників північноамериканської нації, що народились 
або виросли в США і вважають себе передусім амери¬ 
канцями, нерідко відзначають свої ірландське, італійське 
чи українське Е. п. Належність до двох етнічних спільнот 
знаходиться в цьому випадку на різних за значенням рів¬ 
нях. Основною є належність до північноамериканської 




48 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


спільноти, з якою особу об’єднує основна маса соціаль¬ 
них зв’язків, а вже потім відчувається належність до на¬ 
ції, з якою її об’єднують деякі характерні риси культури 
та певна культурно-психологічна спільність, пов’язана з 
Е. п. Тому правильніше, напр., американців українського 
походження іменувати українськими американцями, ак¬ 
центуючи увагу на другому слові, ніж американськими 
українцями. Аналогічно цьому з утвердженням україн¬ 
ської політичної нації та консолідацією поліетнічного 
українського суспільства представники різних націо¬ 
нальностей України почуватимуться передусім україн¬ 
цями, пам’ятаючи при цьому й своє Е. п., іменувати¬ 
муться польськими чи російськими українцями, а не ук¬ 
раїнськими поляками чи українськими росіянами. 

Уявлення про однакове Е. п. відображають певну 
спільність історичного минулого членів етносу і є однією 
з найважливіших складових їх етнічної самосвідомості. 
Будучи однією з форм зв’язку (на рівні побутових автос- 
тереотипів) між членами етнічного колективу, такі уяв¬ 
лення сприяють усвідомленню ними своєї єдності. Саму 
етнічну єдність побутова свідомість розглядає передусім 
як спільність Е. п., а останню — як біологічну спорід¬ 
неність. Уявлення про спільність Е. п. нерідко, особливо 
тоді, коли інші етнодиференціюючі ознаки не виконують 
чи недостатньо виконують свою роль, відіграє детермі¬ 
нуючу роль у самоідентифікації людини з тим чи іншим 
етносом (напр., шотландців та англійців, росіян і ро¬ 
сійськомовних українців України). 

В науковій літературі існують діаметрально протилеж¬ 
ні точки зору щодо реальної спільності походження чле¬ 
нів етносу: від думки про те, що єдність Е. п. не має, як 
правило, ніякого значення для сучасних етнічних спіль¬ 
нот, до тверджень, що спільність походження і певна 
спорідненість членів етнічного утворення є обов’язко¬ 
вою ознакою всіх етносів. Питання про кровну спорід¬ 
неність людей одного Е. п. ще недостатньо досліджені. 
Спорідненість якщо не всіх, то у крайньому разі пере¬ 
важної більшості членів таких етнічних спільнот, як пле¬ 
мена,— загальновизнаний факт. Що ж стосується сучас¬ 
них націй, то є думка, що в тих із них, які існують три¬ 
валий час, члени етнічних спільнот знаходяться хоч і в 
дуже далекій, але все-таки спорідненості внаслідок три¬ 
валого ускладнення шлюбів переважно всередині етно¬ 
су — ендогамності. В той же час не викликає сумніву, 
що, коли не всі, то більшість сучасних етносів склалися 
внаслідок змішання різних етнічних груп. 

ЕТНІЧНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ В УКРАЇНСЬКІЙ НА¬ 
ЦІЇ — складові елементи національного, своєрідність 
нації, яка становить її глибоку таємницю. Вона полягає 
в тому, що нація за своєю сутністю є особливою етнічною 
формою існування й розвитку певного соціального зміс¬ 
ту, однією з форм суспільного розвитку. 

Існують дві протилежні тенденції при розірванні со¬ 
ціального та етнічного в національному — змертвіння 
етнічного в нації, зведення етнічного до соціального та 
розчинення в ньому, з одного боку, і зведення етнічного 
в абсолют, поглинаючи або ж навіть відкидаючи соці¬ 
альне — з другого. 

У світлі нових підходів Е. та с. є взаємопов’язаними 
сторонами, без яких національне в реальному житті 
просто не існує. Недооцінка або ігнорування цієї діалек¬ 
тичної єдності робить етнонаціональну політику будь- 
якого суспільства малоефективною і безперспективною. 

Про глибинний взаємозв’язок Е. та с. свідчить, напр., 
оцінка М. Грушевським надзвичайно тяжкого стану ук¬ 
раїнської народності у Польщі {Галичині). Це він пов’я¬ 
зує з економічною і культурною відсталістю — «цього 
спадку історичної Польщі, яка ретельно знімала з неї за 
час свого чотирьохсотлітнього панування все, що могло 
вважатися вершками нації, яка залишила її в стані заби¬ 
тості і безпорадності, нащадки якої ретельно консерву¬ 
ють її в цьому становищі». Для поляків втрата України — 


це не тільки економічний удар, але й знищення однієї 
з основ, на яку опирається нація, бо «привілейоване ста¬ 
новище народності польської створювалося за рахунок 
населення українського, білоруського і литовського». 

У праці «З біжучої хвилі» (1917) Грушевський наго¬ 
лошує на обкраданні української нації великоросами. Він 
зазначає, що всі ті основи матеріальної й духовної куль¬ 
тури, суспільного та політичного укладу великоруського 
життя державності були вироблені українським народом 
і запозичені від нього великоруським, що сучасні вели¬ 
коруські культура, література і навіть мова були створені 
за участю українців. 

Далі, в умовах сталінщини, відбулася десоціалізація, 
дегуманізація та денаціоналізація. Була знищена соціаль¬ 
на структура української нації, розірвані виробничі та 
культурні зв’язки, народ поступово перетворювався на 
масу, частину «нової історичної спільності», максималь¬ 
но позбавлену можливостей самостійного існування. Ли¬ 
ше зараз створилися реальні умови для відновлення та 
модернізації соціокультурного середовища України. 

Національне виникає та існує як відображення про¬ 
цесів формування і розвитку націй, являючи собою спе¬ 
цифічні риси матеріальної та духовної культури, соці¬ 
ального і політичного життя, свідомості та психології на¬ 
родів, особливості їхнього історичного розвитку, взаємо¬ 
відносин з іншими народами. Багато чого в ньому 
народилось як результат самобутньої національної твор¬ 
чості народу, багато чого було запозичено в інших на¬ 
родів і пристосовано до потреб національного життя. Од¬ 
ні національні цінності були створені у далекому мину¬ 
лому, інші виникли нещодавно й виникають зараз. їх 
можна поділити на спільні, тобто загальнолюдські, та 
особливі, тобто національно-специфічні, притаманні ли¬ 
ше якомусь одному народові. 

В національному тісно переплетені соціальне й етніч¬ 
не, що становлять дві сторони єдиного явища й процесу. 
Під соціальним маються на увазі перш за все виробничі 
відносини та соціально-класова структура суспільства. 
Постійно оновлюючись і видозмінюючись, вони є най- 
рухомішою частиною національного. Під етнічним ма¬ 
ються на увазі перш за все мова, матеріальна культура, 
фольклор, народне мистецтво, традиції, звичаї, особли¬ 
вості свідомості й психології. Етнічне сформувалось в 
глибині століть, є найбільш консервативною (усталеною) 
і надкласовою стороною національного. 

Деякі елементи соціального та етнічного можуть існу¬ 
вати й існують незалежно один від одного і виконувати 
самостійні функції. В цих випадках вони так і лишаються 
або соціальними, або етнічними. В єдності ж і взаємоз¬ 
в’язку становлять національне. Саме цим пояснюється 
той факт, що національне міцно пов’язане і переплетене 
з соціально-економічною, політичною та духовною сфе¬ 
рами життя суспільства. І всі спроби вирішення націо¬ 
нальних, соціально-економічних, політичних проблем 
без врахування цього фактора приречені на невдачу. 

Такою є в стислому вигляді проблема співвідношення 
етнічного та соціального в національному, яка й зараз 
ділить український соціум якщо не навпіл, то, принайм¬ 
ні, на чвертки, маючи на увазі саме акцент одних полі¬ 
тичних угруповань на соціальне, соціально-економічне 
піднесення країни, що «розв’язує всі інші, в тому числі 
й національні проблеми», других — на етнічному зрос¬ 
танні, забезпечення якого й дає поштовх до всього іншо¬ 
го, в тому числі й економічного піднесення. Перший під¬ 
хід, зрештою, призводить до звичайнісінького націонал- 
нігілізму, зрештою, до висунення гасла «відродження 
СРСР». Держава, заснована на соціальній ідеї, в основі 
якої лежить добробут людей,— нетривка,— вважають 
прибічники другого підходу. Наголос на ідеях соціаль¬ 
но-економічного добробуту — це, мовляв, потакання 
«найнижчим інстинктам мас», «будування дому на піс¬ 
ку». І перший, і другий підходи не є науковими і знову 




і. Етнос і соціум 


49 


ж таки базуються на більшовицьких або націонал-шові¬ 
ністичних ідеях. 

Зрештою, національно-етнічні відносини є специфіч¬ 
ною формою соціальних зв’язків, органічно притаман¬ 
них соціуму; Дім людей — це простір, в якому відбува¬ 
ється безпосередній життєвий процес. Дім живить соціум 
мораллю, художньообразними цінностями, емоційністю, 
а також моноетнічними звичаями. На відміну від Дому, 
який базується на статево-віковому поділі праці, Світ 
заснований на суспільному її поділі. Світ — це, власне, 
суспільство. Суспільні відносини є відносинами спец¬ 
іалізованими, еквівалентними (в нормі), анонімними, 
правовими. Етноси взаємодіють у Світі, надаючи йому 
поліетнічного характеру. Дім і Світ взаємодіють у прос¬ 
торі культури; їхні цінності співіснують в суспільній та 
груповій свідомості не завжди в коректних сполученнях. 
Ілюзорна свідомість виникає в ситуаціях, коли Дім опи¬ 
сують в термінах Світу (концепція більшовизму) або Світ 
намагаються збагнути через поняття Дому (міфологічна 
свідомість). 

Інший важливий бік національного, поряд з етніч¬ 
ним, складають соціальні фактори у вузькому розумінні 
слова, тобто, передовсім, соціально-класові відносини, 
що суттєво впливають на загальне соціальне та духовне 
обличчя нації. Зрештою, будь-яка загальноприйнята чи 
націоутворююча її ознака несе на собі різною мірою й 
етнічне, і суто соціальне навантаження. Скажімо, спільна 
мова — найбільш етнізована базова ознака нації — тісно 
пов’язана з таким гостро соціальним явищем, як націо¬ 
нальна культура; спільність території, крім етнічних, має 
політичні, психологічні, екологічні параметри. Етнічне 
та соціальне тісно переплітаються і в сфері національної 
психології, національного характеру. При всьому цьому 
традиційно визнана всюди роль у національній спіль¬ 
ності соціально-класових факторів зовсім не є абсолют¬ 
ною. Етнічне в житті нації, хоча й не відіграє такої ве¬ 
личезної ролі, як у донаціональних спільностей, проте, 
події у колишньому СРСР показали, що будь-яка його 
недооцінка у розвитку націй, народностей та етнічних 
груп веде подекуди до тяжких деформацій, за які дово¬ 
диться платити дорогою ціною. До того ж твердження 
деяких вчених та особливо — політиків, що етноси не 
соціальні, оскільки на них безпосередньо впливають 
природні фактори, не можна вважати вагомим аргумен¬ 
том, бо ж поза взаємодією з природним середовищем 
взагалі неможливо уявити собі феномен «соціальності». 
Суть питання у кінцевому рахунку зводиться не до тер¬ 
мінологічних тонкощів, а до розуміння нерозривності ет¬ 
нічного та соціального в єдиному етносоціальному ор¬ 
ганізмові. Разом з тим слід вказати і на помилковість 
«етнографічного» підходу до національної спільності, 
спроб звести все національне до етнічного. Цікавою що¬ 
до цього є думка етнографів, які вважають, що із зник¬ 
ненням соціально-класових різниць нації як етносоці- 
альний організм почнуть перетворюватися в етнікоси — 
тобто, національності. 

Інша річ, коли марксизм намагався будь-що втиснути 
в тканину національного так званий класовий, партій¬ 
ний підхід, підмінюючи ним специфіку національного 
буття. Досить спірним є твердження Енгельса, «що су¬ 
часні національності також є продуктом пригноблених 
класів». Бажане видається за дійсне і тоді, коли доводять, 
начебто в самій національній спільності пролетаріат не 
розчиняється, а переслідує свій національний інтерес. 
Світовий досвід аж ніяк це не підтверджує. Не підтверд¬ 
жується і те, що класові інтереси народних мас брали 
верх над спільністю походження або мовною близькістю. 
Приклад ельзасців і лотарингців, що стали частиною 
французької нації («Заради визволення від феодальних 
пут»), не переконує, оскільки сепаратистські настрої і 
рухи в різних районах «єдиної» Франції і досі не здолані. 

Західні дослідники вже звертали увагу на те, що немає 


потреби применшувати роль економічних відносин, які 
значною мірою виступають часто пріоритетними у про¬ 
явах політичного та культурного етнонаціоналізму. 
Е. Сміт пише, що поширення комунікацій і ідей етно- 
націаналізму не може саме по собі пояснити, чому ет¬ 
нічні зв’язки перебували у сплячці кілька віків і стали 
знову соціально значущими, вимагаючими зовнішнього 
визнання і політичного вираження, як найбільш важли¬ 
вий принцип глобальної організації суспільного життя в 
сучасному світі. 

Ще одне міркування. Мабуть, не варто розглядати ет¬ 
носи виключно в аспекті соціогенезу, історико-соціоло- 
гічному ключі. Це породжує деякі проблеми, які не впи¬ 
суються в системне бачення людини, що інтегрує, а не 
просто «знімає» в собі елементи природного і суспіль¬ 
ного життя. Таке «зняття», як показала практика, нерідко 
обертається тотальним манкуртизмом, що цурається на¬ 
ціональної ідентичності. До речі, останнім часом в нау¬ 
ковий обіг вводиться поняття «криптоетнічність»— зміна 
етнічної приналежності як своєрідна спроба розв’язати 
конфлікт на рівні індивіда між етнічною визначеністю і 
соціальними та соціально-психологічними нормами 
життя суспільства. 

До цього слід додати національні (етнічні) параметри 
основних соціальних угруповань, кореляцію соціальної 
стратифікації суспільства та поділу праці з етнічними ха¬ 
рактеристиками населення. Спостерігається, напр., сер¬ 
йозна етнічна диспропорція серед міського та сільського 
населення, що склалася у колишньому СРСР, зокрема, 
в Україні. 

Власне, «національна ідея», яка започаткувала латент¬ 
ну самоорганізацію українців, визначила і своєрідний 
«соціальний ренесанс» в останній чверті XIX ст. Такого 
масштабу соціальної творчості імперія ще не відала. В 
Україні у ті роки була створена розгорнута система різ¬ 
номанітних громадських об’єднань, розмах яких за ни¬ 
нішніми мірками гідний подиву. Досить, зокрема, ска¬ 
зати, що «Селянська спілка» налічувала мільйони. Це бу¬ 
ло одним із чинників зростання національної самосві¬ 
домості селянських мас, сприяло національному 
пробудженню. 

У XVI—XVIIІ ст., пише С. Дністрянський, українські 
елементи виступили на боротьбу з ворогом, хоча «правда, 
що українському народові не доставало ще деяких при¬ 
кмет, які в 19 та 20 віці вважаються основами народної 
свідомості, але не може бути сумніву, що природні ос¬ 
нови української нації існували вже тоді, та що їх усіх 
лучила боротьба за волю, боротьба за батьківщину». 

У зв’язку з цим С. Томашівський звертав увагу на те, 
що загибель соборної України у 1918 р. пов’язана пере¬ 
дусім з відсутністю єдиного національного фронту і 
спільної національної ідеї. Він відзначав внутрішню ор¬ 
ганічну слабкість українського народу, яка, на його дум¬ 
ку, полягала у відсутності рівноваги між містом і селом, 
величезній різниці в культурно-освітньому й політично¬ 
му рівнях класів української нації, що само по собі не 
давало можливості створити органічну національну ці¬ 
лість. 

У цьому плані заслуговує на увагу твердження закор¬ 
донних українознавчі в про те, що зростання у свій час 
російського населення в Україні (поряд з принциповою 
русифікацією українського етнокультурного середови¬ 
ща) призвело до послаблення й маргіналізації інститу- 
ціональної інфраструктури національного життя, до 
створення висококонкурентної обстановки, що гальму¬ 
вала географічну та соціальну мобільність українців. 
Констатувалася навіть криза соціальної мобільності се¬ 
ред корінного населення. 

Зараз же у переважної більшості населення ще не 
сформувався певний соціальний статус, інтереси, само- 
ідентифікація, й відповідно, не склалися чіткі соціальні 
орієнтири. Чи можна тоді дискутувати, що аналогічні 




50 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


процеси відбуваються і в національній сфері — не сфор¬ 
мувався певний національний статус людини, націо¬ 
нальні інтереси, національна самоідентифікація, україн¬ 
ська нація як сталий соціально-національний (етнічний) 
організм ще далеко не довершила своєї консолідації і, 
по суті, лише складається. І якщо українське суспільство 
дедалі більше проявляє ознаки дезінтеграції, то й націо¬ 
нальне не виявляє ще себе як стійкий інтеграційний «мо¬ 
ноліт», певна органічна єдність, спільнота зі спільними 
ідеями та інтересами. 

І не останньою причиною цього є й те, що реалізація 
марксистського проекту в колишньому СРСР зі всією 
чіткістю виявила, що надто заповзяте придушення «его¬ 
їстичного» інтересу в остаточному підсумку призводить 
до наруги над суспільством, нацією, особою. 

Як це не парадоксально, і негація національного має 
під собою соціальний підтекст, політичну, або ж — дер¬ 
жавно-політичну спрямованість. Неуважність, а то й іг¬ 
норування національних проблем не нова «лінія» в історії 
людства. Як наголошував ще у 1725 р. італійський мис¬ 
литель Д. Віко, філософи минулого «намагалися вивчити 
науку про Світ Природи, що був створений Богом і який 
лише він один може пізнати, і ігнорували роздуми про 
світ націй, тобто про Світ Громадянськості, що був тво¬ 
рений людьми і наука про який тому може бути осягнута 
нами». 

Отже, Світ Громадянськості... 

Зрештою, національна рівність незалежно від раси і 
релігійності, політичних устремлінь — це соціальна цін¬ 
ність кожної багатонаціональної держави. Соціальне, на 
наш погляд, неначе долає «вади» етнічності, її подекуди 
ірраціональні прояви, «знімає» негативні наслідки непо¬ 
мірної політизації і етнічності. Етнічність же надає со¬ 
ціальності «шарму» неповторності, «кореневості», так би 
мовити, себетотожності. І тут хотілося б висловити при¬ 
пущення, що саме соціальність надає етнічності суто на¬ 
ціонального забарвлення, вводить її в «русло» власне на¬ 
ціонального виміру, національних цінностей, національ¬ 
ної ідентичності. Це з одного боку. З іншого ж, якщо 
етнічне носить в собі значні диференціюючі риси, то на¬ 
ціональне — інтегруючі, наближаючи один народ до ін¬ 
шого через Світ Громадянськості, Світ Людини, Світ 
Об'єднаних Націй, Світ Людства з тим, щоб досягти 
«взаєморозуміння між народами, приділяючи особливу 
увагу важливим проблемам людства, вирішення яких ви¬ 
магає спільного підходу і ширшого міжнародного спів¬ 
робітництва». 

Саме зараз, як ніколи раніше, національне набуває 
рис неперехідної загальнолюдської цінності, що має 
свою багатовікову традицію та перспективи розвитку. 

Слід при цьому враховувати ще одну особливість. Ет¬ 
нічна спільність реалізується передусім в безпосередньо¬ 
му життєвому просторі — там відтворюється людський 
субстрат, люди народжуються, живуть і вмирають, зна¬ 
ходиться дім людини, тобто таке середовище, в якому 
одна людина є продовженням іншої, де почуття одного 
збагачують розум другого, моя пам’ять і моє вміння є 
нашою пам’яттю і нашим вмінням. Кооперація праці в 
сімейно-побутових колективах має глибоко етнічний ха¬ 
рактер. Були і є люди, які намагалися побудувати свій 
дім поза національною звичаєвою культурою, але такі 
експерименти призводять до сумнівних наслідків. 

Отже, особистість формується в батьківському Домі, 
а реалізує себе в національному Світі, Національна куль¬ 
тура народу є національним Світом універсуму. Сталін¬ 
ська позиція щодо національної культури, яку він роз¬ 
глядав лише як форму нової культури, виявилася вкрай 
хибною. Народ створює цілісний світ своєї культури. За 
здатністю відтворювати себе в людських параметрах на¬ 
ціональні світи (культури) абсолютно тотожні. Звичайно, 
кожному національному Світові властива своя індивіду¬ 
альність. Тут важливі не лише показники суспільного 


розвитку (ступінь соціальної диференціації, рівень тех¬ 
нологічного розвитку та ін.), але й тонші відмінності — 
форми зв’язку з природою, особливості історичного роз¬ 
витку, національна психологія тощо. 

Етнічне, пропущене через «сито» соціальності, набу¬ 
ває ознак національного, а соціальне у взаємодії з етніч¬ 
ним «всотує» в себе особистісне, людське, громадянське. 
І тут, саме в середовищі національного, відбувається сво¬ 
єрідна соціалізація етнічності та, на наш погляд, етні- 
зація соціального включно до їх взаємоперетворення — 
етнічного в соціальне за змістом, а соціального в етнічне 
за формою виразу. Звичайно, це притаманне націям з 
«сильним» етнічним та соціальним полями, зрештою,— 
етносоціальним полем. Що ж до української нації, такою 
вона ще не є і може бути лише в перспективі. І справа 
тут не стільки в недостатній консолідації в середовищі 
самої нації, внутрішньонаціональній самовизначеності. 

На ступені інтеграції української нації не могла не 
вплинути відвічна хвороба українського соціуму — про¬ 
тистояння між українським селом і неукраїнським міс¬ 
том, яке, попри відносно невелику чисельність і люд¬ 
ність, відігравало та й відіграє важливу роль політичного, 
адміністративного і культурного життя, тривалий час, як¬ 
що не століття, переймалося у своїх орієнтирах іншо¬ 
мовними моделями поведінки. Звідси — потреба засто¬ 
сувати соціологічний підхід, котрий уможливлює аналіз 
вертикального зрізу етносу, тобто різних його соціальних 
груп — від «етнічних», в основному селянських, до ви¬ 
щих, елітних верств, які у своїх орієнтаціях і поведінці 
в основному не були «традиціоналістами» і «патріотами». 
В кращому випадку вони мали подвійну, тобто націо¬ 
нальну і офіційну, спрямованість, а в гіршому просто 
асимілювалися. 

Все це наводить на думку про те, що для повноцінного 
функціонування національної культури як такої слід ма¬ 
ти адекватну їй соціальну структуру, але зв’язки між ет- 
носоціальною елітою і широкими верствами народу по¬ 
винні бути органічнішими. 

В нації варто вбачати, і саме це потрібно всіляко роз¬ 
вивати, стійкий потяг до соціального оновлення і націо¬ 
нальної справедливості, співробітництва, тобто те, що 
досі називалося інтернаціоналістичним. Зрештою, саме 
в збереженні цих якостей, які в цілому збігаються із за¬ 
гальнолюдськими, бачиться запорука того, що в укра¬ 
їнському соціумі все ж настане злагода і національний 
спокій. 

ЕТШЧНИЙ АЛОГІЗМ (від грец. а — не, без + Іо^із- 
Ш 08 — розум, судження) — нелогічність політичної, со¬ 
ціальної, культурної, релігійної та ін. видів і форм пове¬ 
дінки етнічних утворень, що кидається у вічі як ті дії, 
котрі входять у протиріччя із логікою бачення перспек¬ 
тив і закономірністю розвитку. Порушення системних 
зв’язків у внутрішній, до цього цілісній структурі етносу 
шляхом об’єднання неоднорідних і чужих елементів, які, 
за пересторогою логічних оцінок, зовсім не мають на¬ 
лежної якості для повноцінної організації. Відмова від 
доцільної етнічної пропозиції, в тому числі з питань ет¬ 
ногенезу, якщо цей вчинок тягне за собою низку нега¬ 
тивних для майбутнього наслідків. 

Е. а. не завжди буває шкідливим. Усе залежить від 
того, як і ким етнічна поведінка або етнічний процес 
оцінюються з сторони. Міжнародні стандарти, за вимога¬ 
ми яких складаються висновки про Е. а., можуть не від¬ 
повідати потребам часу і навіть більше — деструктивно 
впливати на етнічну політику. Тому відношення до Е. 
а., як і до самої £. а. практики, повинне досліджуватися 
з особливою ретельністю. Наслідки Е. а. виявляються з 
часом і за умов, що дають можливість для порівняльного 
аналізу. Перспективи Е. а. відкриваються не зразу, а ли¬ 
ше при наявності даних про аналогічну поведінку в ми¬ 
нулому і сучасному. Недостатні знання про історичні 
аналогії з питань Е. а. є збитковими для етнополітики. 




І. Етнос і соціум 51 


ЕТНІЧНИЙ АНКЛАВ — етнічна група, яка займає 
компактну територію в межах розселення іншого етносу; 
одна з форм розселення (поряд з дисперсною) етнічних 
меншин. Потрапляючи на територію розселення іншого 
етносу, люди однієї національності схильні селитися ра¬ 
зом, утворюючи компактні згустки однорідного в етніч¬ 
ному плані населення. Компактному населенню етніч¬ 
них груп сприяють також національна і расова дискри¬ 
мінація, конфесійні фактори, пережитки трайбалізму 
тощо. 

Е. а. найчастіше виникають внаслідок колонізації по¬ 
рівняно мало заселеної території народами, які більше 
розвинуті в господарському чи військовому відношен¬ 
нях. Відтісняючи попереднє населення з кращих для ве¬ 
дення сільського господарства або зручних у торговому 
чи військовому відношенні територій, вони утворюють 
своєрідні острови серед іншоетнічного населення. Так, 
зокрема, виникли російські Е. а. в містах України та на 
етнічних територіях інших народів у межах колишньої 
Російської імперії, українські сільськогосподарські по¬ 
селення в степовій зоні Росії, в Казахстані тощо. 

Іншим типом Е. а. можна вважати вкраплення етніч¬ 
них меншин в однорідну етнічну територію основного 
народу, які є залишками попереднього неасимільованого 
населення (напр., лужичани серед німців, вепси серед 
росіян). Досить поширеним типом утворення Е. а. є про¬ 
никнення окремих етнічних груп у межі етнічної тери¬ 
торії сусідніх народів (молдавани, угорці, поляки в Ук¬ 
раїні). Окремим типом виникнення Е. а. можна вважати 
переселення з відносно віддалених країн, викликані на¬ 
явністю порівняно малозаселених земель (напр., колиш¬ 
ні німецькі колонії на півдні України), або спричинені 
національними чи релігійними переслідуваннями на 
своїй батьківщині (поселення болгар, греків, гагаузів, ро- 
сіян-старовірів у південних областях України). Особли¬ 
вим типом Е. а. є зосередження національностей в ок¬ 
ремих кварталах чи вулицях міст. В певні епохи така сег¬ 
регація здійснювалася примусово (напр., у середньовіч¬ 
ному єврейському гетто, яке дало назву і пізнішим 
явищам примусової сегрегації іншоетнічних груп). Різ¬ 
новидом цього типу Е. а. можна вважати єврейські міс¬ 
течка у так званій смузі осідлості в дореволюційній Росії. 
Однак тенденція до сегрегації по кварталах спостеріга¬ 
ється і за відсутності прямого примусу. Вона виявилася, 
зокрема, в Північній Америці, простежується в повоєн¬ 
ній Європі. 

Внутрішні інформаційні зв’язки та зв’язки з своїм ма¬ 
теринським етносом у населення Е. а., як правило, слаб¬ 
ші, ніж зв’язки з нацією, серед якої воно проживає. Най¬ 
важливіші сфери внутрішнього життя такої етнотерито- 
ріальної групи, передусім економічні, забезпечуються ос¬ 
новним етносом відповідної держави. Тому Е. а. являють 
собою етносоціальні спільноти, асоційовані з основним 
етносом держави. Для населення Е. а. характерні дво¬ 
мовність та двокультурність, які є наслідком етнічної 
акультурації, а також освіти на мові асоціюючої нації. 
При цьому Е. а. часто зберігають національну мову, тра¬ 
диції, підтримують тісні сімейні та побутові зв’язки все¬ 
редині групи. З часом невеликі Е. а., як правило, розчи¬ 
няються в оточуючому населенні. Чисельні можуть існу¬ 
вати протягом багатьох поколінь. Значну роль у збере¬ 
женні населенням Е. а. своєї національної ідентичності 
відіграє поповнення його новими іммігрантами. 

ЕТНІЧНИЙ АРЕАЛ (від лат. агеа — площа, простір) — 
область поширення етнічної популяції в ландшафтній 
системі. Регіони компактного проживання представни¬ 
ків одного етносу, який шляхом природної міграції може 
поширювати або звужувати свій Е. а. Цей географічний 
простір є сталим для багатьох націй і народностей, ет¬ 
нічних утворень і субетнічних груп. У межах Е. а. пред¬ 
ставники корінного етносу можуть домінувати над ін¬ 
шими народами, малими за чисельністю і слабкими за 


згуртованістю. Водночас у багатьох Е. а. протікають про¬ 
цеси нівелювання націй і народностей, інтернаціоналі¬ 
зації суспільно-політичного життя, вирівнювання куль¬ 
тур, матеріального достатку і духовних цінностей. Ці 
процеси частіше обминають сільські місцевості, де се¬ 
лянський побут і народні традиції розмиваються важче. 

Е. а. окремих народів змінювався під натиском вар¬ 
варів і завойовників, які, кочуючи, займали території 
аборигенів і витісняли їх з обжитих місць. Міграція ет¬ 
носів, що спостерігається в часі і просторі, в принципі 
є закономірним явищем, але не таким, на підставі кот¬ 
рого можна робити кінцеві висновки про зміну Е. а. Бу¬ 
ває, що Е. а. кількох народів перехрещуються в одній 
ландшафтній системі. Трапляється, звичайно, і моноет- 
нічний ареал, населений жителями переважно однієї на¬ 
ціональності. Ландшафтні умови, в яких розміщуються 
Е. а., істотно впливають на традиції, звичаї, поведінку 
та стереотипи етнічних груп. 

ЕТНІЧНИЙ АТРИБУТ (від лат. аІгиЬиіїо — надаю, 
наділяю) — невід’ємна складова частина об’єктів і суб’¬ 
єктів етносоціального походження, істотна ознака, ви¬ 
значальна якість, відмінна (характерна) риса етноланд- 
шафтних явищ, процесів і тенденцій. Е. а. являє собою 
таку системну функцію, без котрої втрачається якість і 
визначальна ознака об’єкта чи суб’єкта (етносів, субет¬ 
носів, етнічного поля, етноконтакту тощо). 

Е. а. є найважливішою властивістю, за якою дослі¬ 
джуваний об’єкт відрізняється від інших, в тому числі й 
тих, що належать до однакового виду, середовища або 
класу. За Е. а. складаються характерні риси етнонаціо- 
нальної культури, процесів адаптації, саморегуляції і т. д. 
Е. а. є істотною ознакою функцій етногенезу, біоценозу 
чи інших етнічних явищ у межах їх системних і тради¬ 
ційних соціальних зв’язків. 

У своїй сукупності декілька Е. а. можуть складати уяв¬ 
лення про основоположні компоненти етноландшафтної 
системи, соціосередовища або етногрупову структуру. Е. 
а. змінюються у просторі і часі, особливо у тих об’єктів 
етносоціального походження, що проявляють чутливість 
до етнокаталізаторів (прискорювачів) і слабо консерву¬ 
ються в іноетнічних умовах. 

ЕТНІЧНИЙ ДІАЛОГ (від грец. сііаіовоз — бесіда) — 
форма взаємовідносин (спілкування) між етнічними гру¬ 
пами, за яких проходить безпосередній обмін інформа¬ 
ційного характеру, в тому числі з проблемних питань як 
власної, так і чужої тематики. Умови, за котрих відбува¬ 
ється Е. д., впливають на якість і результати двосторонніх 
етнічних взаємин. У широкому розумінні слова Е. д. оз¬ 
начає постійне спілкування між етносистемами або їх 
окремими представниками з тих чи інших питань по¬ 
всякденного буття. 

За своїми видами Е. д. поділяються на політичні, со¬ 
ціальні, культурні, побутові тощо. Побутовий Е. д. ха¬ 
рактеризується звичайними відносинами між представ¬ 
никами різних етносів на родинному, сімейному та ін¬ 
шому рівні. Підчас Е. д. можуть узгоджуватися проблеми 
контактів, стосунків, зв’язків, норм і правил міжетнічної 
поведінки. В окремих випадках Е. д. проходять у формах 
конфліктності та різкого етнопротистояння, коли у мі¬ 
жетнічних взаєминах спостерігається обопільне загост¬ 
рення. 

Тривалий Е. д. охоплює спілкування у міжетнічній 
площині за певний проміжок часу, тобто — в історич¬ 
ній ретроспективі. У зонах поліетнічних контактів і 
впливів, де відбувається зіткнення інтересів декількох 
національних меншин, Е. д. ведуться між релігійними 
общинами, культурологічними товариствами, політич¬ 
ними партіями, об’єднаннями за інтересами та профе¬ 
сіями. 

ЕТНІЧНИЙ ЗВИЧАЙ — традиції, обряди, культи, 
свята, тобто — усі пов’язані із минулим та сучасним сі¬ 
мейні, родинні й колективні явища загальнонаціональ- 




52 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ного походження, що супроводжують етнічне життя і 
зберігають духовну культуру народу. Це — колядки, 
вертепи, проводи (в армію чи далеку дорогу), поми¬ 
нання мертвих, обжинки, зажинки, ворожіння, обіди 
в полі, вечорниці і т. д. Е. з. є світоглядно-духовною 
скарбницею народів, з якої періодично (циклічно) ет¬ 
нічна творчість відтворюється колективно у побутових 
діяннях, що об’єднують окремих людей в єдину спіль¬ 
ність. Е. з. нерозривно пов’язуються з народною твор¬ 
чістю, котра має призначення відроджувати елементи 
традиційної культури, часто, так би мовити, за непи¬ 
саними законами. 

Українські Е. з. зібрав і описав відомий фольклорист 
О. Воропай, який узагальнив усну і письмову народну 
творчість з цього питання багатьох регіонів України. 
Роль Е. з. у процесах консолідації зарубіжних українців 
вивчалася Ю. Бачинським, М. Настасівським, Т. Маць- 
ківим, Л. Ребет, М. Куропасем та ін. Проте з точки зору 
етнологічних наукових вимог Е. з. розглядалися цими 
дослідниками теоретично не досить глибоко. 

Е. з. живлять народну пам’ять, сприяють відтворенню 
і збереженню внутрішніх зв’язків, особливо в умовах 
еміграції, якщо етногрупи потрапляють в поліетнічне 
оточення, засноване на конкурентоспроможних прин¬ 
ципах. З різномаїтої картини Е. з. молодше покоління 
переймає і засвоює від старшого ті, котрі є близькими 
для них за своїми традиціями і культурним світоглядом. 

ЕТНІЧНИЙ ІМУНІТЕТ — несприйнятливість етно- 
ландшафтної системи, етнопопуляції або їх структур до 
руйнівних для себе процесів зовнішнього і внутрішнього 
походження. Е. і. буває природним і штучним. Особливо 
етнічні та релігійні традиції, які виконують охоронні для 
етнозгуртованості функції, посилюють генетичну та при¬ 
родну стійкість етногруп перед загрозою розпаду. Штуч¬ 
ний імунітет досягається за рахунок соціальних заходів, 
що мають об’єднуючу роль з метою забезпечення етніч¬ 
ної єдності. 

Е. і. оберігає етнічні системи від еміграції, асиміляції, 
ерозії тощо. Він характеризується захисними реакціями 
на явища, процеси й тенденції, котрі можуть зумовлю¬ 
вати внутріетнічне протистояння та етноструктурну де¬ 
стабілізацію. Сукупність прав і привілеїв, що надаються 
громадянам держави, яка розбудовується за національ¬ 
ними ознаками та принципами, лежить в основі імунної 
практики політично домінуючого в державі етносу. 

Ідеологічні, світоглядні та культурні погляди, еволю¬ 
ційні за змістом і спрямуванням, є загрозливими для тієї 
системи Е. і., котра консервує у собі шкідливі етносоці- 
альні норми. Під час соціальних потрясінь і катастроф 
штучний імунний захист поліетнічних структур слабне, 
зате природній Е. і. моноетнічних утворень посилюється. 
Інтернаціоналізація життя залежно від своєї інтенсив¬ 
ності завдає шкоди етноімунному генезу (розвитку). 

ЕТНІЧНИЙ ІНТЕРЕС. Уявлення етнічної спільності 
про найбільшу вигоду для себе при спілкуванні з іншими 
суб’єктами історичного розвитку — державами, націями, 
етнічними групами, класами, партіями. Е. і. виникає 
навколо як матеріальних (господарсько-економічна ді¬ 
яльність, соціальний ріст членів групи, перспективи де¬ 
мографічного розвитку й т. п.), політичних (доступ до 
влади, правові гарантії рівноправного становища у сус¬ 
пільстві), так і духовних (збереження етнічної специфіки, 
розвиток культури й мови, здобуття освіти) питань. 

Е. і. може варіювати залежно від рівня розвитку ет¬ 
нічної спільності та конкретної історичної ситуації. Най- 
оптимальнішим шляхом забезпечення Е. і. етнічна оди¬ 
ниця (народ), як правило, вважає своє політичне само¬ 
визначення у формі власної незалежної держави. В разі 
неспроможності досягти цього група може обмежитися 
постановкою питання про автономію або конституційні 
гарантії свого розвитку. 

Е. і. є головним і визначальним мотивом етнополіти- 


ки. Незадоволений Е. і. стає базою виникнення етнічної 
проблеми. 

ЕТНІЧНИЙ КАТАЛІЗАТОР. За аналогією з хімічним 
явищем каталізу, поняття Е. к. позначає чинники, що 
змінюють швидкість перебігу етнічних процесів. Насам¬ 
перед такі зміни торкаються основних засобів життєза¬ 
безпечення та форм системної цілісності етнічного ор¬ 
ганізму. Швидкість етнічних процесів може проявлятися 
як мобілізація ресурсів етносу для подолання загрози ці¬ 
лісності та життєзабезпечення, для пристосування до но¬ 
вих обставин, чи як притишення етногенезу, послаблен¬ 
ня імунітету етнічної системи проти руйнівних процесів. 
Тобто Е. к. можна класифікувати за принципом «стиму¬ 
лювання — пригноблення етногенезу*, але потрібно від¬ 
значити, що часто одні й ті ж Е. к. виступають як сти¬ 
мулятори і як пригноблювачі залежно від обставин. До 
них належать, по перше, стійкість етносу, його здатність 
до адаптації. 

Саме закріплення у традиціях, стереотипізація колек¬ 
тивних реакцій на Е. к. і складають основний зміст ет¬ 
нічного досвіду. Залежно від розвиненості етнічної сис¬ 
теми, складності й масштабності її організації створю¬ 
ється певний набір найбільш характерних Е. к. Так, для 
родо-племінних форм етнічної спільності реальною заг¬ 
розою стабільності були народження, зміна віку, смерть 
будь-кого з членів родини. У цьому розумінні ритуальні 
реакції на подібні події можна розглядати як «стаціонар¬ 
ні» засоби колективного подолання екстремальних си¬ 
туацій, як певні «прискорення», «концентрацію» етніч¬ 
них процесів. На початковому етапі етногенезу Е. к. мали 
переважно природний, біологічний характер, що було 
пов’язано з великою залежністю людини від природи: 
кліматичні зміни, пори року, стихійні лиха і т. ін. Більш 
помітного технологічного характеру Е. к. набувають в 
аграрних суспільствах. 

На подальших етапах етнічного розвитку в наборі Е. 
к. зростає частка таких, що впливають на технологію ви¬ 
робництва, від якої великою мірою залежить стійкість 
етнічних систем. Для етносів, що засвоїли індустріальні 
технології, найвпливовішими Е. к. стають економічні 
кризи та економічні піднесення. Але абсолютизація ви¬ 
робничих факторів розвитку суспільства небезпечна тим, 
що нехтуються такі специфічні, відносно самостійні ша¬ 
ри соціуму, як неекономічні спільноти. Для різного рівня 
етнічних спільнот самоцінними виступають відносини 
родинного, релігійного, морально-етичного й інших ха¬ 
рактерів та засоби їх відтворення. Таким чином, Е. к. 
можуть стати загрозою, спрямованою проти мови, релі¬ 
гії, культурної автономії. Серед найбільш значних про¬ 
цесів, що характеризують етногенез європейських наро¬ 
дів протягом останніх двох століть, є створення націо¬ 
нальних держав. Явища, що у зв’язку з цим можуть бути 
розцінені в етнічній свідомості як перешкода для спів- 
падіння етнічної та державної одиниць, стають знач¬ 
ними Е. к. 

Потрібно розрізняти Е. к. внутрішнього і зовнішнього 
походження. Якщо перші характеризують безпосередньо 
власні якості етнічної системи, то другі роблять це опо¬ 
середковано. (Хоча для ситуації воєн, що виникають між 
етносами, які належать до одного рівня розвитку, така 
опозиція виглядає дещо умовною, оскільки факти чиєїсь 
агресії нівелюються у загальному контексті боротьби за 
найбільш цінні ресурси етнічного розвитку.) 

ЕТНІЧНИЙ КОД — в узагальненому вигляді відносно 
стійкий сумарний обсяг матеріальних і духовних цінностей 
материнської культури, що зберігаються у часі й просторі, 
відтворюються і передаються від покоління до нащадків у 
межах однієї етнічної системи, популяції, групи. До Е. к. 
належать уроджені (генетичні) та набуті (штучні) якості та 
властивості, котрі забезпечують основу розвитку характер¬ 
них для того чи іншого народу етнічних рис, що відріз¬ 
няють національні меншини одну від другої. 




І. Етнос і соціум 


53 


Е. к. є інформаційним мінімумом накопичених в осо¬ 
бистості або у колективі різного роду знань, умінь, на¬ 
виків, стереотипів і взагалі усіх етноздобутків. У системі 
культурного виховання Е. к. може служити інтересам як 
загал ьноетнічної вартості, так і завданням субрегіональ- 
ної ваги. В одних і тих же умовах різні популяції мають 
неоднакову здатність до передачі Е. к. за кількісними і 
якісними показниками. З оглядом на це, а ще, зауважи¬ 
мо, на процеси міжетнічної інтеграції, можна досліджу¬ 
вати наочні зміни у характеристиках Е. к. 

Розрізняють два види Е. к.— скупний (колективний) 
та індивідуальний (особистий). Різні форми вияву Е. к., 
які шляхом спадковості чи з набутим досвідом у межах 
етнічної групи передаються від батьків до дітей, збага¬ 
чують різнобарвний спектр етнонаціональних традицій. 
У зонах поліетнічних впливів, у яких сім’ї мають двона- 
ціональну структуру, якості Е. к. роздвоюються по бать¬ 
ківській та материнській лінії. 

ЕТНІЧНИЙ КОД ГРУПИ — узагальнена сукупність 
якостей і властивостей представників одного етносу. Пе¬ 
редані у спадщину ознаки та риси психологічного і со¬ 
ціального походження, з котрих у сприятливих умовах 
розвиваються, відтворюючись, природні і соціальні влас¬ 
тивості етногрупи. Колективні цінності, що зберігаються 
і примножуються нащадками від народження. Той ключ 
від замка з етнічних «воріт», що відкриває їх для адаптації 
до материнського середовища. Світоглядні та культурні 
стереотипи, з яких виростає, об’єднуючись, матеріальна 
і духовна спільність людей, формується традиційний по¬ 
бут і національний характер. 

В етнічних групах, що не проживають компактно, а 
є розкиданими по чужій території, на сумарних якостях 
Е. к. г. позначається індивідуалізація в сімейних осеред¬ 
ках, на зразок відродження лемківських або бойківських 
цінностей та вартостей. Інтеграція субетнічних елементів 
національної культури, що походить від єдиного джере¬ 
ла, у цих випадках стримується. Спостерігаються проце¬ 
си самоізоляції або інтеграції в інший етнос. Прогляда¬ 
ється тенденція до значного ослаблення етноконкурент- 
них спроможностей. 

У згуртованих етноколективах, не розпорошених, зок¬ 
рема, Е. к. г. одержує кращі можливості для свого по¬ 
дальшого сходження. І навіть тоді, коли в етноутворенні 
вже немає єдності через релігійні або соціальні чвари, з 
Е. к. г. проростають тотожні національним етнокультурні 
смаки, в цілому характерні для материнського, а не чу¬ 
жого етносу. З компонентів Е. к. г. розвиваються не¬ 
від’ємні властивості народу або його окремої гілки. 

ЕТНІЧНИЙ КОД ОСОБИСТОСТІ - сукупність 
якостей і властивостей генофонду однієї чи двох етно- 
груп, що шляхом спадковості або виховання передаються 
від батьків до дітей з метою забезпечення їх адаптаційних 
здатностей і етноконкурентних спроможностей. Завдяки 
Е. к. о. кожен член етноколективу отримує для себе інди¬ 
відуальну порцію стереотипної поведінки, культурних 
смаків і традиційних знань, які поодинці та усі разом на 
практиці забезпечують окремо взятій особистості сума¬ 
рну етнічну якість. Ця генетична і природна якість з ві¬ 
ком та досвідом може збагачуватися або ж, навпаки,— з 
часом розпорошуватися, коли асиміляційний тиск буде 
долати опір Е. к. о. З матеріальних і духовних компо¬ 
нентів Е. к. о. розвивається етнічна зовнішність людини, 
формується її внутрішній світ почуттів і виховується на¬ 
ціональний характер. 

Е. к. о. є носієм інформації про традиційні здобутки 
і знання предків, а також про вольові здатності та пси¬ 
хологічні властивості того чи іншого етносу. Виростання 
з Е. к. о. компонентів системи загальнонаціональних цін¬ 
ностей і вартостей залежить, насамперед, від індивіду¬ 
альних здібностей та соціального оточення, в якому про¬ 
живає людина. У двоетнічних сім’ях Е. к. о. ділиться на 
батьківські та материнські світоглядні стереотипи, що під 


час виховання можуть роздвоюватися за індивідуальни¬ 
ми смаками. Культурний рівень сім’ї та середовища, як 
це доведено практикою, поліпшує або погіршує умови 
для сходження паростків Е. к. о. Реальні позитиви Е. к. 
о. можуть проявитися у другому чи навіть третьому по¬ 
колінні еміграції, тобто в іномовному оточенні. Це явище 
є характерним для американських і канадських україн¬ 
ців, діди і прадіди котрих полишили рідну землю ще у 
кінці XIX ст. 

ЕТНІЧНИЙ МАКРОКОСМ — система уявлень пев¬ 
ного етносу про будову і закони космосу, а також про 
своє походження, місце і роль в світобудові. 

У процесі еволюції людства космологічна форма ос¬ 
мислення умов свого існування у всіх без винятку етносів 
сформувалась не відразу. Воно йшло двома паралельни¬ 
ми шляхами: еволюцією міфологічної й епічної форм ос¬ 
мислення існування в просторі—часі. В основі цього 
процесу лежало цілісне сприйняття світу, що складається 
незалежно від повноти знань його об’єктивних зв’язків 
і взаємодій. Хоча для вичерпного опису кінцевої мети 
необхідно використовувати безліч світових зв’язків, лю¬ 
ди, не знаючи їх об’єктивно, можуть знати цілісно. Влас¬ 
тиве древнім моністичне бачення світу включило людину 
в загальну його картину як органічно пов’язану з ним 
складову. На мові філософії ця ідея прийняла форму: 
ціле передує частині, частина знаходить своє пояснення 
в цілому. В пошуках обгрунтування цієї фундаментальної 
ідеї філософська думка піднеслась до уособлення кінце¬ 
вої єдності сущого — до космосу. 

В наш час проаналізовано більшість аспектів тради¬ 
ційного антропоекологічно?о досвіду стосовно історії 
древніх індоєвропейських народів і племен. Доведено, 
що древні індоєвропейці, мова і культура яких пошири¬ 
лася на величезному географічному ареалі від Тихого до 
Атлантичного океану, мали досить широке уявлення про 
природні космопланетарні процеси і ритми, різноманітні 
форми живої речовини і їх природні функції, про жит¬ 
тєдіяльність і деміургічну, перетворюючу роль самої лю¬ 
дини. Концентровано це виразилося в уявленнях про 
макрокосм, як світове дерево — універсальний знаковий 
комплекс, що являв собою космологізовану модель світу. 
Ці уявлення протягом довгого часу існували в міфоло¬ 
гічних традиціях людських колективів Старого й Нового 
Світу як трансцендентальні поняття. У свідомості древніх 
усе космологізовано, оскільки входить до складу космо¬ 
су, який утворює найвищу цінність всередині міфопое- 
тичного універсуму. 

Макрокосм космопланетарного середовища на Землі, 
організованість її біосфери, мікрокосм людини, що від¬ 
дзеркалює цю організованість в своїх соціально-природ¬ 
них проявах (напр., ритуалах), взаємодія макрокосму і 
мікрокосму різноманітно інтерпретувалися у традицій¬ 
ному антропоекологічному досвіді. Згодом інтерпретації 
набули характеру якісних особливостей. Саме ці особ¬ 
ливості стали вирішальним фактором у формуванні са¬ 
мобутнього менталітету окремих етносів, визначенні на¬ 
прямків еволюції їх матеріальної і духовної культури. На¬ 
самперед це стосується становлення, діяльності, мови, 
символічних форм культури етносів. 

Кожен етнос, незважаючи на динамічність етнічного 
процесу, становить собою організаційну структуру мак¬ 
рокосму і відіграє роль цеглини, без якої споруда ево¬ 
люції неможлива. Самоорганізація етносу — це ступінь 
самоорганізації універсуму в його вищій формі. 

ЕТНІЧНИЙ МЕНТАЛІТЕТ — властивий даному на¬ 
роду склад мислення. Е. м. є стійким ізоморфізмом (по¬ 
стійність, незмінність, іноваріант), притаманним куль¬ 
турі чи групі культур, що не усвідомлюється і вважається 
в цій культурі природним. Він не змінюється під впливом 
ідеологічного тиску. Знання Е. м. має, зокрема, значення 
для визначення пропорції між емоційним та раціональ¬ 
ним рівнем свідомості в прийнятті етнічною групою (в 




54 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


особі тих чи інших представників) рішень, а також за¬ 
ходів у відтворенні нею дуальної опозиції — протистав¬ 
лення «ми»— «вони», «свої»— «чужі». Е. м.— предмет 
вивчення етнопсихології. 

ЕТНІЧНИЙ МІКРОКОСМ - система уявлень, ви¬ 
значених особливостями етнічної ментальності, про бу¬ 
дову людини, її психо-фізіологічну організацію і пов’я¬ 
зані з цим космопланетарні, природно-екологічні фак¬ 
тори. 

Уявлення про людину як мікрокосм і основні стани 
її життя, що відповідають уявленням про космоплане¬ 
тарні ритми репродукції самої людини, в давнину були 
притаманні всім етнічним групам і поширені в різних 
модифікаціях на євроазіатському континенті. 

Відповідно до теорії М. Бахтіна про фундаментальний 
характер народної культури, величезна кількість даних 
вказує на трансцендентальний характер та універсалізм 
культів, що відповідають образу «гротескного тіла попу¬ 
ляції», пульсуючого залежно від ритмів метаболізму—ка¬ 
таболізму. Ці культи виражали вшанування богів родю¬ 
чості і генеративних, репродуктивних функцій. В релі¬ 
гійно-культових комплексах і традиціях, складовою яких 
вони були, концентрувався антропоекологічний досвід і 
емпіричні знання етнічних груп про періодичність кос- 
мопланетарних, сонячно-місячних, сезонних циклів та 
пов’язаних з ними біологічних законів життя і біології 
самої людини. 

Виходячи з уявлень древніх, зокрема грецьких гнос¬ 
тиків, візантійців, досвіду культової і обрядової практики 
шаманів, індо-тибетського буддизму, даосизму та інших 
релігій но-культових систем, а також даних біології й пси¬ 
хофізіології людини, сучасними вченими опрацьовується 
уявлення про вихідну ланку мікрокосму — психофізіо¬ 
логічні стани людини. Саме через них, як зазначав ще 
П. Флоренський, відбувається «медитативне сходження 
до Абсолюту», метою якого є злиття мікрокосму людини 
з «вогняним океаном» універсуму. Під час такого злиття 
свідомість, як приймач, настроюється на сприйняття по¬ 
льових аспектів фізичної реальності, які є сукупністю 
фундаментальних фізичних взаємодій. Користуючись 
термінами психоаналізу, можна сказати, що відбувається 
психофізіологічна активізація «космічного несвідомого» 
людського мікрокосму, яке значно мобілізує еволюційні 
резерви організму людини. Для мобілізації еволюційних 
резервів етнічних груп в цілому важливе значення мають 
ритуально-культові та «тріумфальні» церемонії (у відпо¬ 
відності до концепції К. Лоренца), обряди й т. п. дійства. 
Саме дія «космічного несвідомого» впливає на рівень па- 
сіонарності окремих індивідів та етносів у цілому і вказує 
на пряму залежність пасіонарного процесу від космоп- 
ланетарних факторів. 

Розвиваючи думку про нерозривний зв’язок макро- і 
мікрокосму, П. Флоренський прийшов до висновку: «І 
природа, і людина бескінечні, і по бескінечності своїй, 
як рівнопотужні, можуть бути частинами самих себе, при¬ 
чому частини рівнопотужні між собою і з цілим». Цим 
він угадав наперед ідеї, на яких базується висунута в 70— 
80-х рр. Д. Бомом і К. Прибрамом концепція універ¬ 
сальної космічної голограми, або головерсума. В ній об¬ 
говорюється цілісність універсума, невід’ємною части¬ 
ною якого є «мисляча тростина»— людина і її свідомість, 
а нерозривний зв’язок між ними визначається, як уні¬ 
версальна польова і інформаційна голограма, зумовлена 
особливостями системної організації людського мозку. 

В наш час, за висловом В. Вернадського, завдяки умо¬ 
вностям цивілізації «нерозривний і кровний зв’язок 
всього людства з рештою живого світу забувається, і лю¬ 
дина намагається розглядати себе окремо від живого сві¬ 
ту буття цивілізованого людства. Та всі такі спроби штуч¬ 
ні і неминуче розлітаються, коли ми підходимо до ви¬ 
вчення людини в загальному зв’язку її з усією приро¬ 
дою». 


ЕТНІЧНИЙ ПАРАДОКС БРОМЛЕЯ (за іменем 
акад. Ю. Бромлея) — наявна невідповідність (диспро¬ 
порція) між матеріальним (економічним) заснуванням 
етнічної спільності та її «надбудовою» (духовним, пси¬ 
хологічним комплексом), що стала наслідком «вимиван¬ 
ня» етнічної специфіки з її базового шару, яке викликає, 
згідно принципу самозбереження, переміщення цієї спе¬ 
цифіки у більш верхні пласти — в галузь етнічної (на¬ 
ціональної) свідомості та самосвідомості, національних 
почуттів й ін., завдяки чому виникає підвищена, пара¬ 
доксальна увага до історичного минулого свого народу, 
підйом історичної пам’яті, національної чуттєвості. Цей 
феномен може інтерпретуватися як свого роду компен¬ 
сація за деетнізацію, уніфікацію економічного аспекту 
етнічної спільності. 

ЕТНІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ — теоретичний напрямок 
і заснована на ньому практична політика в галузі націо¬ 
нальних відносин у поліетнічних суспільствах. Концеп¬ 
ція Е. п. виходить з можливості паралельного співісну¬ 
вання різних етнічних і расових груп у державі без втрати 
ними своєї культурної самобутності, з визнання своєрід¬ 
ності, рівноцінності і тому свого роду автономності їхніх 
культур. З огляду на велику увагу, яка надається в полі¬ 
тиці Е. п. питанням культурного розвитку етнічних 
спільнот, для означення цієї концепції застосовується 
також термін «культурний плюралізм». Іноді політику ба¬ 
гато культури ості вичленяють як одну з складових кон¬ 
цепції Е. п. Відповідно до принципів Е. п. держава 
однаково виражає та охороняє інтереси, пбважає і під¬ 
тримує закони і права всіх національностей як на індиві¬ 
дуальному, так і на груповому рівні. У концентрованому 
вигляді принцип Е. п. виражається формулою «єдність 
у багатоманітності». 

Етнічне самовизначення національностей здійсню¬ 
ється за такої політики, як правило, на екстериторіальній 
основі у формі національно-культурної автономії. В ос¬ 
нові останньої лежить положення про національну на¬ 
лежність громадянина як про його приватну справу, а 
також забезпечення інтересів і потреб етнічних спільнот 
у збереженні своєї культурної самобутності не за допо¬ 
могою політичних кордонів, а шляхом політики спри¬ 
яння їхньому національно-культурному розвитку. Це пе¬ 
редбачає державну допомогу в створенні й діяльності різ¬ 
номанітних національних культурних центрів, націо¬ 
нальних шкіл тощо. 

Е. п. склався у СІЛА і Канаді в процесі протиборства 
з іншим теоретичним напрямком у галузі національних 
відносин — асиміляційним. З кінця 60-х рр. Е. п. стає 
основою національної політики цих країн, а згодом і 
більшості інших поліетнічних держав західного світу. Різ¬ 
ні етнонаціональні групи мають в них широку автономію 
в культурних, а часто і в адміністративних питаннях, за 
умови вірності загальнонаціональним державним інте¬ 
ресам. Порівняно з асиміляторськими концепціями, 
Е. п. адекватніше відбиває принципи демократичного 
суспільства щодо міжнаціональних стосунків та істотно 
розширює можливості врегулювання проблем, які вини¬ 
кають у цій сфері суспільного життя. 

Як цінне надбання світової цивілізації Е. п. береться 
за основу концепції етнонаціональної політики нашої 
країни, яка в своєму законі «Про національні меншини 
в Україні» гарантує підтримку культурної самобутності 
та створення рівних умов життя і розвитку для всіх ет¬ 
нічних спільнот держави. 

ЕТНІЧНИЙ ПРОТЕКТИВІЗМ (від лат. ргоіесііо - 
захист) — зовнішньополітичний вияв етнічного патер¬ 
налізму; покровительство щодо населення окремих сла- 
борозвинених країн або територій. 

Реалізується, як правило, у формі міжнародної опіки 
над ними, надання їм статусу підопічних територій, ман¬ 
дат на управління якими надається за дорученням ООН 
окремій державі або групі країн. 




І. Етнос і соціум 55 


Е. п. досить часто відігравав позитивну роль, особли¬ 
во в нейтралізації внутріетнічної та міжетнічної напру¬ 
женості, ворожнечі, сприяв як збереженню власної са¬ 
мобутності, звичаїв, культури підопічних етнічних спіль¬ 
нот, так і залученню їх до цінностей, норм і традицій 
світової цивілізації. 

В СРСР, однак, політика Е. п. різко засуджувалась як 
форма колоніалізму та неоколоніалізму, прояв глобаліз- 
му США, Великобританії, Франції, інших розвинутих 
держав. 

ЕТНІЧНИЙ СИНДРОМ — сполучення ознак (сим¬ 
птомів), характерних для будь-якого етнічного об’єднан¬ 
ня. Вони проявляються за певного збігу обставин, в яких 
ознаки етнічного явища набувають характеру одвертого 
або прихованого синдрому, який свідчить про наявність 
уразливих вірусів «етнохвороби», напр., етнічної дивер¬ 
генції, що здатна викликати розпад існуючої системної 
цілісності з втратою відчуття національної приналежнос¬ 
ті чи спільної історичної долі. 

Е. с. як сполучення ознак може вказувати фахівцям 
на ті зміни, що відбуваються чи здатні відбуватися в еле¬ 
ментах структури субетносів або суперетносів. Синдроми 
етнічних явищ вивчаються з допомогою методів і засобів 
етнічної діагностики, яка досліджує стан і розвиток ет¬ 
нічних систем, фази етногенезу, процеси етнічної реге¬ 
нерації, ентропійні тенденції, наслідки етнічної аберації 
тощо. 

На основі аналізу Е. с. досліджується специфіка та 
особливості народів світу, модифікація традиційних 
форм їх культури і побуту, зміна національної (етнічної) 
самосвідомості. Етнічна соціологія, психологія, лінгвіс¬ 
тика, демографія, беручи до уваги Е. с., аналізують якість 
або характер етноландшафтних систем. 

ЕТНІЧНИЙ СТАТУС — це становище особи або гру¬ 
пи у системі міжетнічних відносин даного суспільства. 
Воно проявляється через об’єктивні і суб’єктивні показ¬ 
ники. Перші є різновидом показників соціального ста¬ 
тусу: рівень доходів, освіта, поширеність певних профе¬ 
сій, заангажованість у структури управління. Суб’єктивні 
показники узагальнено проявляються через феномени 
суспільної свідомості: авторитет, престиж та інші оці¬ 
ночні явища, а також самооцінку етнічної групи. Суб¬ 
’єктивний аспект етнічного статусу існує у формі соці¬ 
альних почуттів — позитивних (гордість, солідар¬ 
ність, патріотизм тощо) і негативних (ущемленість, роз¬ 
чарованість, нігілізм тощо). 

Таким чином, в суспільній свідомості існує певне ран- 
жування етнічних груп. Воно може бути розмитим але 
набирати характеру досить жорстокої, помітно окресле¬ 
ної ієрархічної шкали. Е. с. групи автоматично перено¬ 
ситься на її представників. Е. с. особи проявляється у 
процесі етнічних контактів. Груповий Е. с. в індивіду¬ 
альному громадському контакті діє таким чином, що 
особисті якості контактуючих відходять на задній план, 
а на перше місце висувається національна належність. 

Поняття Е. с. є конкретним лише для кожного окремо 
взятого етнічного контакту. В інших обставинах він ви¬ 
ступає як демонстрація чи абстракція того або іншого 
рівня. На відміну від деяких елементів соціального ста¬ 
тусу, що можуть бути охарактеризованими тільки об’єк¬ 
тивними показниками, Е. с. визначається через систему 
як об’єктивних, так і суб’єктивних оцінок. Е. с. являє 
собою міру інтеграції індивіда, етнічної групи чи утво¬ 
рення у національні взаємини держави. Е. с. не є чимось 
незмінним, він варіативний і визначається цілим рядом 
наявних факторів. Представники одного етносу в різних 
ситуаціях можуть володіти дуже відмінними статусними 
позиціями. Одна з найважливіших з них — становище 
етносу в соціоструктурі суспільства. 

Розрізняють інтереси «корінних» і «некорінних» ет¬ 
носів, етнічних утворень і груп. Е. с. це — система, яка 
піднімається на рівень ідеології і передбачає, що домі¬ 


нуючий у ландшафтній системі етнос буде користуватися 
особливими правами й привілеями, але водночас стане 
надійно захищати права та свободи інших народів. Як 
гарантії пропонуються запевнення щодо позитивних рис 
національного характеру свого корінного етносу. Проте 
є численні свідчення, що це переконує далеко не всіх. 
Докази — багатолюдні мітинги протесту, акти громадян¬ 
ської непокори і біженці. Такі уявлення на рівні ідеології 
та політики — серйозний фактор дестабілізації міжетніч¬ 
них, соціальних і політичних взаємин. 

ЕТНІЧНИЙ СТЕРЕОТИП — порівняно стійка су¬ 
купність уявлень про характерні риси людей іншої на¬ 
ціональності, а також зумовлене цими уявленнями певне 
емоційне ставлення до представників іншого етносу. По¬ 
ряд з етнічними автостереотипами (уявленнями про ха¬ 
рактерні риси свого етносу) й іншими етнічно забарвле¬ 
ними компонентами суспільної свідомості Е. с. є неод¬ 
мінною складовою масової та індивідуальної національ¬ 
ної свідомості. Е. с. формується під впливом соціальних 
і політичних умов та певних культурних факторів на ос¬ 
нові як особистого, так і колективного досвіду міжетніч¬ 
них контактів, зафіксованого в побутуючих у суспільстві 
оцінках рис, які приписуються представникам тієї чи 
.іншої національності. Люди знайомляться з Е. с. дуже 
рано, оскільки вони є неодмінним елементом системи 
виховання. Схематично і яскраво фіксуючи типові пси¬ 
хологічні, моральні, антропологічні та інші особливості 
представників інших етносій, Е. с. виконують важливу 
функцію, спрощуючи сприйняття оточуючої реальності 
і допомагаючи орієнтуватися в ситуації міжетнічного 
спілкування. 

Уявлення про інші етноси не дзеркально відображає 
їхні риси, а немовби переломлює їх через своєрідну при¬ 
зму, послаблюючи одні й підсилюючи інші. Це поясню¬ 
ється тим, що Е. с. закріплюють в собі як позитивний, 
так і негативний досвід міжетнічних контактів. Крім то¬ 
го, побутова свідомість, на відміну від свідомості, яка 
грунтується на наукових даних, не здатна охопити всі 
характерні риси інших народів. Вона творить узагальне¬ 
ний образ іншого народу часто з випадкових і не типових 
для нього рис. Звичайним є конструювання уявлень про 
характерні риси іншої спільноти на основі даних, одер¬ 
жаних про якусь її частину. Такою частиною нерідко ви¬ 
ступають окремі соціальні прошарки, культурні особли¬ 
вості яких поширюються на всю етнічну спільноту і пе¬ 
ретворюються на своєрідні її символи. Отже, моделі ет¬ 
носів, які існують у побутовій свідомості, не тільки 
суттєво спрощують, а й викривляють їхні об’єктивні 
властивості. Це зумовлюється такими особливостями ет¬ 
нічної свідомості, як її вибірковість, схильність до абсо¬ 
лютизації деяких етнічних властивостей, тенденційності 
в їхній оцінці, генералізації окремих нетипових явищ 
тощо. 

Е. с. не просто підсумовують і відображають певні 
особливості інших народів, а й виражають емоційне став¬ 
лення до них. При цьому одні й ті ж особливості пове¬ 
дінки власного та іншого народу нерідко оцінюються по- 
різному. Те, що стосовно власного народу називається 
розумною економією, стосовно інших може називатися 
анархією. Те, що «у себе» визначається як наполегли¬ 
вість, твердість характеру, стосовно інших може інтер¬ 
претуватися як впертість і т. п. 

Е. с. відображають певні етнічні настановлення 
(сприйняття або несприйняття, нейтралітет і т. д.), які 
великою мірою детермінують характер контактів між 
людьми різних національностей. В залежності від тієї чи 
іншої настанови формується ставлення до міжетнічної 
взаємодії: готовність іти на контакти з особами іншої 
національності на виробництві, в побуті, дружньому чи 
сімейному оточенні; а також ставлення до власних та 
іншоетнічних духовних цінностей, в тому числі до різних 
елементів власної та іншонаціональної культури. Сукуп- 




56 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ність взаємопов’язаних настанов утворює етнічні орієн¬ 
тації особи в тій чи іншій сфері життєдіяльності. Ви¬ 
вчення Е. с. та інших соціально-психологічних явищ (ет¬ 
нічних упереджень, настанов, орієнтацій тощо) дозволяє 
отримати уявлення про міжособові стосунки людей різ¬ 
них національностей, аналізувати і прогнозувати «клі¬ 
мат» міжнаціональних відносин. 

Як явища ірраціональні, Е. с. дуже стійкі і змінюються 
повільно зі зміною соціальної, політичної та культурної 
ситуації, з нагромадженням досвіду міжетнічних контак¬ 
тів. У випадку загострення стосунків чи виникнення 
конфлікту негативні Е. с. відразу спливають у громад¬ 
ській думці: цілим народам приписують негативні побу¬ 
тові, моральні риси (жорстокість, неохайність, нечес¬ 
ність, лінощі і т. ін.). Е. с. широко застосовуються в про¬ 
паганді (в період воєн і т. ін.), оскільки вплив на масову 
свідомість з метою створення негативного образу ворога 
найефективніше здійснюється саме шляхом розробок і 
вкорінення певних Е. с. 

ЕТНІЧНИЙ СУБСТРАТ — вихідні етнічні компонен¬ 
ти, що інтегруються внаслідок пасіонарного поштовху в 
новий етнос. 

ЕТНІЧНИЙ ЦЕНТРИЗМ (етиоцентризм) — відносно 
новий термін в наук, літ-рі, введений в період етнічного 
ренесансу в зах. суспільствах, який означає декілька спо¬ 
ріднених соціально-політ. та культурологіч. явищ, що ха¬ 
рактеризують етнічне життя, суб’єктно-політ. і духовно- 
ідеологіч. життєдіяльність етносів (їх представників) в 
іст. процесі. Серед цих явищ є такі, як (1) схильність 
представників якогось етносу оцінювати всі життєві про¬ 
яви, іст. феномени і людську сутність крізь призму цін¬ 
ностей і орієнтацій свого народу (племені, народності, 
нації), своєї національності взагалі, розглядаючи остан¬ 
ню як якийсь еталон; (2) самовисування окремого етносу 
(частіше за все якоїсь групи його думаючих представни¬ 
ків) як «центру світобудови», мінімум — зразка світобу¬ 
дови, світобачення, світосприймання взагалі. В політ, 
науці це явище зафіксоване — в понятійно-термінолог. 
відношенні — давньогрецьким словом «пан» («який знає 
все», «стосується всього», «охоплює над усе») в сполу¬ 
ченнях з назвою конкретного етносу чи етніч. групи, 
яких висувають чи вони самі висуваються на етноцент- 
ристські позиції: «пангерманізм», «пантюркізм», «пана¬ 
рабізм», «панамериканізм»; (3) надавання переваги тіль¬ 
ки одному етносу, групі етносів притаманного їм способу 
життя стосовно до ін. Протягом багатьох років еталонами 
такого типу етноцентризму були «американська мрія», 
«британська манірність», «німецький педантизм» та ін. 
До розпаду СРСР панував і «панрадянізм», «радянофіль- 
ство»; (4) прагнення деяких представників одного етносу 
(можливо, дійсно давнього, великого і розвинутого) ви¬ 
сувати його серед близьких народів якимсь «родоначаль¬ 
ником» і «осередком» всіх позитивних рис людства вза¬ 
галі і особливо близьких народів. Відомо, що такою була 
поведінка німців по відношенню до ін. германських на¬ 
родів, сербів — до ін. югославських народів, турок-сель- 
джуків — до ін. тюркських народів. Серед східнослов’ян¬ 
ських народів таку месіанську роль приписували росія¬ 
нам по відношенню до білорусів і українців. 

Всі ознаки і риси, притаманні явищу Е. ц., свідчать 
про «легкий», але достатньо діалектичний перехід однієї 
крайності в іншу: доведення до абсурду любові до свого 
етносу стає шовіністичною самозакоханістю та ворожіс¬ 
тю до «інших», перебільшення прихильності до своєї 
Батьківщини переходить в егоцентризм, а безкрайня пи¬ 
хатість своїм героїчним минулим і сучасним добробутом 
переростає у чванство і зазнайство. Елементи Е. ц. спо¬ 
ріднені з шовінізмом, національним гегемонізмом, гео- 
політичним егоцентризмом. 

Сам термін введений північноамер. соціологом 
У. Самнером для означення тенденційного, презирли¬ 
вого ставлення або ж навіть ворожості представників од¬ 


нієї цивілізації стосовно ін., які відрізняються рівнем 
екон., політ, і культ, розвитку. Е. ц.— це віра членів од¬ 
нієї групи в центральність, правильність та вищість своїх 
цінностей і дискримінація цінностей ін. національно- 
культурних груп. Етнічна настанова на вищість власних 
цінностей часто-густо набирає агресивних форм, профе¬ 
сійних передсудів і релігійної нетерпимості. Егоцен- 
тристська самосвідомість припускає чистоту етнічної 
спільності і для її збереження може вдаватися до вбивства 
або вигнання представників ін. етніч. груп. Ці методи 
Е. ц. є тріумфом ворожнечі у вирішенні міжетніч. кон¬ 
фліктів. Серед ін. методів Е. ц. може бути розчленування 
або асиміляція. Прояв Е. ц. у відносинах між народами 
веде до розриву зовніш. зв’язків, виникнення агресив¬ 
ності, самозадоволення, войовничої обмеженості, що в 
кінцевому підсумку приводить групу до самоізоляції і са¬ 
мознищення. 

ЕТНІЧНІ ПОТРЕБИ — узагальнена сукупність різ¬ 
них видів запитів етнічних утворень, котрі у конкретних 
природних і соціальних умовах є необхідними для задо¬ 
волення інтересів їх всесторонньої життєдіяльності. Е. п. 
поділяються на потреби етнічної спільності в цілому і 
етноіндивіда зокрема. Система Е. п. являє собою не ли¬ 
ше різносторонню групу природних і створених суспіль¬ 
ством потреб, але й сукупність процесів їх формування, 
розвитку та забезпечення. З точки зору держави до ма¬ 
теріальних Е. п. належать завдання задоволення націо¬ 
нальних меншин їжею, одягом, взуттям, житлом і т. д. 
У духовній сфері ці Е. п. вимагають також необхідності 
світоглядного і культурного розвитку. 

В етнічному бутті одні потреби ростуть безмежно, а 
інші — обмежено. Деякі з них збагачуються новим зміс¬ 
том, ускладнюються, інші ж — об’єднуються, спрощу¬ 
ються. Розвиваються позитивні, «розумні» Е. п. і вини¬ 
кають поряд з ними негативні, деструктивні. Відбуваєть¬ 
ся відтворення старих і виникнення нових Е. п. та ство¬ 
рення штучних Е. п. Розвиваються перспективи 
взаємозаміни Е. п. (одну з нагальних Е. п. часто можна 
задовольнити іншими засобами), змінюється співвідно¬ 
шення між різними видами Е. п., а разом із ними — умо¬ 
ви формування, розвитку і забезпечення етнічних інте¬ 
ресів. Е. п. розвиваються і задовольняються у протиріч¬ 
чях, здебільшого безперервно і перервно, рівномірно та 
нерівномірно. 

Розвиток Е. п. в одних умовах відбувається стихійно, 
а в інших — усвідомлено, планомірно. Зростання одних 
Е. п. стимулюється державою або громадянським сус¬ 
пільством, в той час як задоволення інших гальмується 
в процесі етногенезу. Змінюються одні і виникають інші 
способи забезпечення Е. п., які є джерелом формування, 
розвитку і перебудови тієї чи іншої етносистеми. 

ЕТНІЧНІ ПОЧУТТЯ — складне психологічне явище, 
яке важко піддається вивченню та регулюванню, оскіль¬ 
ки містить в собі як стійкі елементи, так і пов’язані з 
сучасною ситуацією емоції. Е. п. виступають як сплав 
історичної, екологічної, моральної свідомості окремої 
особи та цілих народів. 

Е. п. є складовою частиною психолог, складу етносу, 
його етнічної самосвідомості і найчастіше проявляються 
в етнічному характері. Це особливий вид емоційних пе¬ 
реживань, пов’язаний з ідеями і уявленнями про свій 
етнос, його іст. минуле, сучасне становище, перспективи 
розвитку, а також з взаємовідносинами з іншими етно¬ 
сами. Вони формуються в процесі етногенезу, іст. ста¬ 
новлення нац. держав, розвитку міжетніч. відносин та 
зв’язків. 

Е. п. розрізняються перш за все за об’єктом їх спря¬ 
мованості. Людям властиво пишатися досягненнями та 
іст. минулим свого народу чи його окремих представни¬ 
ків. В той же час почуття приналежності суб’єкта до тієї 
чи ін. спільноти дає про себе знати і в зв’язку з невда¬ 
чами, недоліками в розвитку свого народу. В одному ви- 




1. Етнос і соціум 57 


падку виникає задоволення і навіть гордість за свій на¬ 
род, в іншому — навпаки, настрої співчуття, жалю, не¬ 
вдоволення та ін. Але в обох випадках ці почуття спря¬ 
мовані на один і той же об’єкт — свою етнічну спільноту, 
своє соціальне та екологічне середовище. 

Може існувати й інша направленість Е. п., коли об’¬ 
єктом виступають ін. етноси. їх характер залежить від 
багатьох факторів та конкретних причин, які мають давні 
іст. корені. В одних випадках це можуть бути почуття 
поваги, вдячності, братерської дружби, які адресуються 
ін. народам, в ін. ці почуття можуть мати протилежний 
характер, проявлятись в недовірі, ворожості, неприязні 
до певних народів. При цьому стійкість почуттів багато 
в чому залежить від психолог, установок, що перейма¬ 
ються від попередніх поколінь як соціальна спадковість. 

Інтенсивність Е. п. багато в чому залежить від реаль¬ 
них життєвих ситуацій, інформації, яку отримує суб’єкт 
ззовні. 

Е. п. людей дуже вразливі, вони можуть уражатись 
представниками ін. етносів навіть без будь-якого наміру 
з їхнього боку, але мати ті ж наслідки, що й після нав¬ 
мисної образи. Почуття образи, болісні відображення в 
етніч. свідомості можуть виникати і як результат байду¬ 
жого ставлення до етніч. особливостей, своєрідності, 
невирішеності соціальних проблем, що нерідко викорис¬ 
товується для нагнітання обстановки, створює сприят¬ 
ливе середовище для міжетніч. конфліктів. Тому необ¬ 
хідно уважно ставитися до Е. п. при здійсненні етнопо- 
л ітики 

ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ (від лат. ргосезшз — просуван¬ 
ня) — хода і розвиток етнічних явищ, послідовна зміна 
стадій етногенезу, сукупне чергування етнодіяньзметою 
досягнення намічених завдань і цілей. Уперше термін 
«Е. п.» був застосований у 20-х рр. XX ст. Ш. Марром, 
але розвиток деяких їх видів розглядався ще у XIX ст. 
Е. п. характеризують зміну якостей і властивостей етніч¬ 
них співтовариств на всіх етапах людської історії. В ет¬ 
нографічних дисциплінах Е. п. поділяють на об’єднуючі 
(інтеграційні) і роз’єднуючі (дезінтеграційні). 

Поміж об’єднуючих Е. п. відомі такі, як консолідація 
(В. Гарданов, Є. Долгих, Т. Жданко), асиміляція (В. Коз- 
лов, І. Гурвіч), міжетнічна інтеграція (Ю. Бромлей, 
В. Козлов), міжетнічна міксація тощо. У роз’єднуючих 
Е. п. пропонується розглядати парціацію, сепарацію 
(П. Пучков) і дисперсизацію (Ю. Бромлей). За етнічної 
парціації єдиний раніше етнос поділяється на декілька 
більш або менш рівних частин, причому ні один із нових 
етносів не ототожнюється із старим. Під етнічною сепа¬ 
рацією розуміються випадки, коли від якого-небудь ма¬ 
лого народу відокремлюється його частина (відносно ма- 
лочисельна), яка з часом перетворюється у самостійний 
етнос. На відміну від парціації і сепарації при етнічній 
дисперсії від етносу відокремлюються частини, що скла¬ 
дають не етноси, а лише групи. 

Е. п. відображають істотні зміни в ході історичного 
розвитку окремих етнічних елементів, складових частин 
етносів і у цілому, а також появу нових етнічних спіль¬ 
ностей. Процеси взаємодії порівняно розвинутих етніч¬ 
них груп були грунтовно розроблені наприкінці XIX ст. 
західними, переважно американськими вченими (асимі¬ 
ляція, акомодація, адаптація, акультурація, інтеграція, 
амальгамація і т. д.). 

ЕТНІЧНІ СИЛИ — це складні матеріально-енерге¬ 
тично-інформаційні взаємодії всередині консорції лю¬ 
дей, завдяки яким вона набуває і зберігає протягом пев¬ 
ного часу характеристики, що дають можливість іденти¬ 
фікувати таку консорцію, як етнос. 

Увесь комплекс складних взаємодій можна розкласти 
на два основні вектори: біологічне і соціально-культурне 
безсмертя. В організації цього соціально-біологічного 
механізму (де формувалися складні взаємозв’язки ряду 
поколінь; відбувався розвиток трудової діяльності, інте¬ 


лекту, структури культурних цінностей) функціональний 
розподіл індивідів скачкоподібно замкнувся на доміну¬ 
ванні польової форми. Утворення єдиного польового 
об’єднання індивідумів за певних природно-екологічних 
факторів є стартовою стадією процесу етногенезу. Етнос 
починає еволюціонувати за певними закономірностями 
(відповідно до теорії Л. Гумільова) як єдиний неділимий 
«організм» на певній території в межах цього польового 
об’єднання. Формується унікальний соціо-природний 
механізм колегіального (соціального) інтелекту як живої 
розумної єдності, коли кожен індивід виконує невід’ємну 
частину цілісної функції етносу. Цей механізм біосоці- 
ального «конструювання» соціального інтелекту володіє 
протягом певного часу сконцентрованим вольовим за¬ 
рядом і еквівалентом свідомості. Завдяки його збережен¬ 
ню, незалежно від кардинальних змін екологічного і со¬ 
ціального середовища, продовжують своє існування дея¬ 
кі суперетноси (євреї, цигани). 

В межах польового об’єднання під впливом соціаль¬ 
ного інтелекту відбувається процес етнізації — набуван¬ 
ня характерних особливостей, за якими можна іденти¬ 
фікувати окремий етнос. Перш за все — у мові, світо¬ 
гляді, свідомості, психології, способі життя та моделях 
поведінки, а також у матеріальній культурі, фольклорі, 
народному мистецтві, традиціях, звичаях, обрядах та 
іграх. 

Важливе місце в механізму взаємодій Е. с. посідає 
інститут сім’ї, навколо якого концентрується соціально- 
біологічне відтворення наступних поколінь. Кожна лю¬ 
дина проходить стадію інтенсивного занурення в польову 
форму об’єднання — ембріональний період та раннє ди¬ 
тинство (до 3—5 років). Саме в цей період найбільш ак¬ 
тивно формуються етнічні особливості особин, які зна¬ 
ходять вираз у мові, способі життя, моделі поведінки, 
віруваннях, цінностях. Згодом вони можуть нівелювати¬ 
ся системами виховання, навчання, цінностей та правил 
поведінки. Результатом цілковитого нівелювання є фор¬ 
мування космополітичної самосвідомості. 

Дуже швидко в наступних стадіях етногенезу польові 
взаємодії набувають латентного характеру в порівнянні 
з наявними, більш рухливими соціальними, економіч¬ 
ними, політичними, ідеологічними феноменами, які 
істотно впливають на хід етногенезу, змінюючи його на¬ 
прям. Там же, де соціальні інститути починають супере¬ 
чити закономірностям процесу етногенезу, з’являються 
деструктивні фактори, що прирікають етноси до виро¬ 
дження або самознищення. 

Якщо в результаті такої деструкції етнос не зникає, 
згодом може настати його відродження. Воно йде шля¬ 
хом оживлення історичного менталітету етносу, історич¬ 
ної пам’яті народу, героїзації минулого, перегляду сис¬ 
теми цінностей, культурного освоєння світу, освіти та 
виховання (відповідно до концепцій Ю. Римаренка, 
І. Варзаря). Всі ці заходи пов’язані зі значними психо¬ 
фізичними, енергетичними затратами і є енергетичним 
імпульсом, спрямованим на активізацію польової форми 
організації етносу. Вони виконують роль пасіонарного 
поштовху, здатного піднести етнос до нового витка ево¬ 
люції. 

ЕТНІЧНІ СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАК¬ 
ТЕРУ (за Ю. Липою). На формування українського ха¬ 
рактеру впливали різні етноси, які впродовж тисячоліть 
мешкали в Україні. 

В кожній нації є основні етнічні компоненти — пер- 
вені (термін Ю. Липи) і домішки, тобто незначна кіль¬ 
кість іноетнічних генів. За законом Менделя, в антро¬ 
пологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені, 
тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигна¬ 
ні, виключені). 

Ю. Липа визначає 4 складники пракультури, що 
сформували характер українського народу — трипіль¬ 
ський, понтійський, готський і київсько-руський. 




58 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


1. ТРИПІЛЬСЬКА ПРАКУЛЬТУРА має етнічний 
зв’язок з лракультурою Малої Азії. Її носії залишили у 
спадок українцям терплячість, мовчазну відвагу, скром¬ 
ність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння 
стійко сприймати невдачі. «Це — характери, що круж¬ 
ляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здо¬ 
бування в них можуть відродитися». 

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїн- 
ські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю 
на поля й лани. Від них в українців психологія хлібороба 
і пошана до жінки, родинні звичаї і демократичний гро¬ 
мадський устрій. 

2. ПОНТІЙСЬКА ПРАКУЛЬТУРА - це культура 
Північного Причорномор’я, де людність була переміша¬ 
на еллінським етнічним типом. Від носіїв цієї культури 
українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий 
дух, потяг до краси. Як писав проф. Щербина, індиві¬ 
дуалізм українця протистоїть стадності, але відданість 
улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та 
однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, гро¬ 
мад, артілей тощо. 

3. ГОТСЬКІ впливи відомі з II ст. н. е., прийшли в 
Україну через Волинь з імперії Остготів. Щоправда, су¬ 
часні дослідники доводять, що вони у нашій історіографії 
дещо перебільшені. 

4. КИЇВСЬКО-РУСЬКИЙ первень. Староукраїнська 
держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. 
Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, 
які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, 
а продовжили запорозькі козаки аж до скасування Геть¬ 
манщини. Цей дух волелюбності й національної гордості 
почав притлумлюватися найбільше у XVIII ст. Ще стар¬ 
ші люди передавали нащадкам той глибинний україн¬ 
ський патріотизм, але вже для українства наставали сумні 
часи. 

Ю. Липа розглядає також домішки, які вважає мен- 
шовартісними, ніж первені в національному характері, 
проте зазначає, що нехтувати ними не можна. 

Домішки є двох типів: ті, що виявляються в антропо¬ 
логії (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відби¬ 
ток на національний характер (імпрегнаційні). 

Велику роль у імпрегнації відіграє психологічний стан 
народу, його ставлення до сусідів, сприйняття чи не 
сприйняття іншого етносу. 

Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представ¬ 
никами інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чу¬ 
жинцем, дівчині потрібно було пересвідчитися у спіль¬ 
ності його норм моралі з українськими звичаями, пра¬ 
вопорядком. Велике значення також мало ставлення чу¬ 
жинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками 
українські чоловіки. 

Так, для українців сильною перешкодою злиттю з ко¬ 
чівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнів¬ 
ників, гвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свід¬ 
чень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи 
також закони Менделя) говорити, що психологічне нес- 
прийняття кочових етносів (татари, половці, печеніги, 
монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою 
чужерідних елементів, які відзначалися й нижчим рівнем 
культури в порівнянні з осідлим людом. 

Перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких 
домішок була їхня мусульманська релігія. Хоча незна¬ 
чний вплив цих етносів лишився серед населення Азов¬ 
ського примор’я, Донеччини, Кубані. Характерною ри¬ 
сою, залишеною цими етносами, вважають войовни¬ 
чість, незалежність, грубуватість. 

Незначними в українській нації є домішки кельтсько¬ 
го й норманського етносів, які також характеризуються 
як войовничі, малоорганізовані. 

Фракійські етнічні впливи відчутні в характері пів-' 
денних українців, у Карпатах, Подністров’ї, на Буковині. 

Єврейські домішки мало позначились на українській 


антропології, оскільки не мають певного антропологіч¬ 
ного типу (напр. наявність євреїв серед негрів, китайців 
та ін.), проте додали до психології українців деякі посе¬ 
редницькі здібності. 

У багатьох дослідженнях, особливо російських, знач¬ 
но перебільшена роль польських, литовських, угорських 
і німецьких чинників в українській етнічній психології 
та антропології. 

Особливої уваги заслуговує розгляд російських домі¬ 
шок. Ю. Липа зазначає: «Монгольське поневолення, що 
тривало в них найдовше з усіх європейських народів, 
дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би 
й найбільш брутальної, а зате презирство до індивіду¬ 
альності своїх і чужих людей». Липа робить висновок, 
що «московити були заслабою індивідуальністю, щоб 
впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже 
незначна і не зоставила слідів». 

Щодо формування московського етносу, то про це 
було чимало праць як російських, так і іноземних авторів 
XIX—XX ст., котрі відзначають, що національний харак¬ 
тер і психологія росіян має свої особливості, вироблені 
під більшим впливом угро-фінського і татаро-монголь- 
ського етносів, ніж слов’янського. Найвідоміші з цих 
досліджень — праці Дж. Флетчера (XVII ст.), К. Абеля 
(XIX ст.), Н. Данилевського, В. Ключевського, М. Гру- 
шевського, Г. Федотова, Е. Ільїної та ін. 

ЕТНІЧНІСТЬ (збірний термін і концепція). В колиш¬ 
ньому СРСР цей термін взагалі не вживався. Більше того, 
він таврувався офіційними суспільствознавцями як «ви¬ 
гадка буржуазної пропаганди» та «знаряддя ідеологічних 
диверсій імперіалізму та його прислужників — буржуаз¬ 
них націоналістів». В незалежній Україні цей термін все 
частіше з’являється в наукових публікаціях з проблем 
етнології та етнополітологів. Щодо Заходу, то тут наукові 
дослідження феномену Е. започаткував ще в другій по¬ 
ловині XIX ст. видатний, але незаслужено призабутий 
французький історик і філософ Е. Ренан. Помітний вне¬ 
сок у розробку проблем Е. зробив відомий представник 
австромарксизму О. Бауер. В новітні часи термін «Е.» в 
науковий обіг ввів у 1953 р. американський дослідник 
Д. Рісмен. Початок же фундаментальних розробок кон¬ 
цепцій Е. можна пов’язувати з прізвищами двох видатних 
американських етносоціологів Н. Глейзера та Д. Мойні- 
хена, зокрема з появою в 1963 р. їх широко відомої і 
багато разів перевиданої книги «Поза плавильним кот¬ 
лом». 

Однак в західній етнології навколо дивовижного фе¬ 
номена до цього часу точаться досить жваві дискусії. «Се¬ 
ред вчених все ще не має консенсусу щодо точного зна¬ 
чення терміна «етнічність»,— зазначає відомий амери¬ 
канський етнолог С. Терстрем, пояснюючи це, перш за 
все, «надзвичайною складністю» цього феномена. На не¬ 
визначеність терміна «Е.» та заплутаність концепції Е. 
вказує і інший видатний американський вчений К. Си- 
монс-Симонолевич, який головну причину такого ста¬ 
новища вбачає в тому, що згаданий термін і концепція 
є «дуже молодими». Досить дотепно, але водночас і влуч¬ 
но охарактеризував саму Е., причини труднощів її дос¬ 
лідження і визначення один з найбільш авторитетних 
американських етнополітологів М. Новак. «Етнічність,— 
зазначає він,— є комічною реальністю — морально ам¬ 
бівалентною, парадоксальною на практиці, невловимою 
в теорії». 

Але головною перешкодою на шляху визначення тер¬ 
міна «Е.» є його надзвичайно широке трактування і май¬ 
же універсальне використання, зокрема досить часте 
вживання замість таких понять, як етнічна ідентичність 
і особливо етнічна група, що мають дещо інший зміст і 
значення. Як слушно зауважує професор Карлстонсько- 
го університету (Канада) Дж. Меньйоні, більшість захід¬ 
них вчених вживає ці терміни як синоніми, а відповідні 
концепції, зокрема Е. та етнічні групи, вважає «концеп- 




І. Етнос і соціум 


59 


ціями-близнюками». Це підтверджується і спеціальними 
дослідженнями. Так, проаналізувавши 65 праць з етніч¬ 
ної проблематики, етносоціолог В. Ісаєв виявив у них 
27 схожих визначень Е. та етнічної групи. Майже два 
десятки близьких між собою визначень Е. та етнічної 
групи зібрав і американський дослідник цих проблем 
Е. Френсіс. Ще частіше термін «Е.» вживається в над¬ 
звичайно широкому розумінні. Прикладом такого під¬ 
ходу може служити визначення Е., яке дає Е. Кешмор, 
автор і упорядник поширеного на Заході «Словника ра¬ 
сових і етнічних відносин». Термін «Е.», зазначає він, 
вживається до народу або нації, а також до групи людей, 
які свідомі відносно свого спільного походження та 
спільних інтересів. Вони намагаються об’єднатись разом 
для того, щоб підкреслити свою єдність або спільну іден¬ 
тичність як засіб виживання. Однією з особливостей Е., 
продовжує Е. Кешмор, є те, що вона може послаблюва¬ 
тись і посилюватись, а також бути бажаною або недо¬ 
речною. Зрозуміло, що тут термін «Е.» використовується 
як збірний, отже, йдеться про Е. в широкому розумінні 
цього слова, тобто водночас про хоч і взаємопов’язані, 
але різні феномени: власне Е. [Див. «Етнічність (специ¬ 
фічний термін і концепція)»], етнічну ідентичність та ет¬ 
нічну групу. Звичайно, таке широке тлумачення Е. має 
право на життя і часом може бути корисним, але не менш 
доцільним є й інший підхід, який передбачає окреме 
більш вузьке і специфічне розуміння Е., етнічної іден¬ 
тичності, етнічної групи тощо. Останнім часом такий 
підхід набуває все більшого поширення серед західних 
вчених. 

ЕТНІЧНІСТЬ (прояви в поліетнічному суспільстві). 
Більшість західних прихильників концепції Е. досить 
широко тлумачать її роль, значення і прояви в житті по- 
ліетнічного суспільства. Підсумовуючи ці тлумачення, 
професор політології і соціології Рутгерського універси¬ 
тету (СІЛА) І. Горовиць підкреслює, що в поліетнічному 
аспекті Е. є вимогою більш широкої участі в процесі 
прийняття рішень та управління як на рівні окремих ре¬ 
гіонів (штатів, провінцій, земель тощо), так і всієї дер¬ 
жави. В економічній сфері Е. виявляє себе головним чи¬ 
ном в захисті власних економічних інтересів, зокрема в 
домаганнях більшої винагороди за фізичну працю (якою 
займаються переважно представники етнічних груп) за 
рахунок розумової праці. В сфері культури Е., перш за 
все, нагадує про себе претензією на право не бути такою, 
як всі, мати можливість формувати, зберігати і розвивати 
власний спосіб життя. Нарешті, в історичному плані по¬ 
вернення до Е.— це повернення до суспільства первісної 
ери в американській історії (як і в історії західної циві¬ 
лізації), до початку дії теорії і практики «плавильного 
котла», до часів, коли відданість родині, патріархальній 
владі, своїм рідним мовам переважала над проблемами 
кар’єри та матеріального достатку. Такі погляди на Е., її 
роль, значення і прояви в житті суспільства заслуговують 
на підвищену увагу, особливо в молодих незалежних дер¬ 
жавах, а їх врахування — один із шляхів встановлення 
та зміцнення етнополітичної стабільності. 

ЕТНІЧНІСТЬ (символічна). Сьогодні значна частина 
західних вчених є прихильниками т. зв. концепції «сим¬ 
волічної етнічності». Вона тісно пов’язана з концепцією 
«символічної взаємодії». Головна ідея останньої полягає 
в тому, що одне без одного, самі по собі особи і суспіль¬ 
ство не мають справжньої сутності, що індивіди взаємо¬ 
діють не стільки згідно понять реального буття, скільки 
згідно різних категорій і концепцій, які вони сформували 
про себе та один про одного. 

Ще наприкінці 70-х рр. професор соціології Колум¬ 
бійського університету Г. Ганс, аналізуючи американ¬ 
ську дійсність, дійшов висновку, що представники су¬ 
часного покоління іммігрантів XIX — початку XX ст. все 
менше цікавляться проблемами розвитку етнічної куль¬ 
тури, організаційними справами етнічних груп тощо. На 


його думку, етнічного ренесансу в повному розумінні 
цього слова протягом останніх років не було, тому що 
процес асиміляції та акультурації етнічних груп продов¬ 
жувався. А те, що трапилось, він називає «новим різно¬ 
видом етнічного прилучення», яке, будучи мінімальним, 
не вимагає розвитку етнічної культури чи зміцнення ор¬ 
ганізацій, а лише домагається визнання важливості ет¬ 
нічних символів, підкреслює стурбованість збереженням 
етнічної ідентичності включно з етнічною свідомістю, а 
також заангажоване пошуками шляхів вираження цієї 
ідентичності в зручний для себе спосіб тощо. Аналізуючи 
цю тенденцію міжнародна концептуальна енциклопедія 
«Етнічність» зазначає: «Відчуваючи етнічний вакуум в 
своєму житті, вони (3—4 покоління колишніх іммігран¬ 
тів) шукають символічні вирази своєї етнічної групи, які 
не потребують глибокої відданості чи змін у житті». Ви¬ 
ходячи з концепції «символічної взаємодії», Г. Ганс наз¬ 
вав цей феномен «символічною етнічністю» або «етніч¬ 
ністю останньої надії». З того часу термін «символічна 
етнічність» почав широко вживатись при аналізі соці¬ 
ально-психологічної динаміки т. зв. «білих етнічних 
груп» СІЛА, а потім і Канади. Пізніше поряд з ним або 
замість нього, але в тому ж самому значенні почав вжи¬ 
ватись термін «емоційна етнічність», який в середині 80- 
х рр. ввів у науковий обіг канадський соціолог М. Уейн- 
фельд. На думку багатьох західних етносоціологів, сим¬ 
волічна етнічність з огляду на свою символічність буде 
існувати довго, передаючись з покоління в покоління. 
Позитивно оцінюючи такий*різновид Е., вони особливо 
підкреслюють той незаперечний факт, що вона не є пе¬ 
решкодою для соціальної чи політичної мобільності, вза¬ 
галі для розвитку особи чи суспільства. До того ж кон¬ 
цепція «символічної етнічності» є надзвичайно корис¬ 
ною для аналізу етнічної ситуації в поліетнічних держав¬ 
ах, її розуміння й прогнозування. 

ЕТНІЧНІСТЬ (специфічний термін і концепція). В за¬ 
хідній науковій літературі дедалі посилюється тенденція 
вживати термін «Е». не лише в широкому [Див. «Етніч¬ 
ність (збірний термін і концепція)»], а й у вузькому ро¬ 
зумінні, тобто розрізняти поняття «Е.», «етнічна іден¬ 
тичність» та «етнічна група», розробляти окремі відпо¬ 
відні концепції. Такий підхід можна вважати досить 
актуальним і конструктивним. По-перше, за цими тер¬ 
мінами стоять хоч і близькі, взаємопов’язані, але досить 
відмінні речі, явища й процеси. По-друге, без чіткого 
визначення зазначених термінів і розробки окремих кон¬ 
цепцій неможливе грунтовне дослідження сучасних 
етнополітичних процесів на мікро- і макрорівнях. По- 
третє, цього вимагає зростаюча політизація етнічного 
фактора, яка має глобальний характер і визначає етно- 
політичне становище в багатьох країнах і регіонах. По- 
четверте, всі політичні сили намагаються використати 
етнічний фактор в своїх вузько корпоративних цілях. На¬ 
решті, розробка окремих концепцій «Е.», «етнічної іден¬ 
тичності» та «етнічної групи» вкрай потрібна для станов¬ 
лення в незалежній Україні, інших посттоталітарних дер¬ 
жавах такої важливої науки і навчальної дисципліни, як 
етнополітологія, а також розробки власної державної 
концепції етнонаціональної політики тощо. 

Найбільший вклад у розробку окремої специфічної 
концепції «Е.» вніс впливовий американський науковий 
журнал «Етнічність», що видається в Нью-Йорку з 
1974 р. В редакційній статті його першого номера було 
дано визначення Е., яке й досі залишається одним з най¬ 
більш вдалих за своєю глибиною і точністю. «Термін «ет¬ 
нічність»,— наголошував журнал,— стосується поєднан¬ 
ня багатьох рис компонентів, що належать до природи 
будь-якої етнічної групи. Таким чином, етнічність — це 
суміш спільних цінностей, вірувань, норм, смаків, само¬ 
свідомості, усвідомлення спорідненості в групі, спільної 
групової пам’яті та лояльності, певних структурних вза¬ 
ємовідносин в середині групи та стремління до продов- 




60 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ження існування за допомогою преференційної ендога¬ 
мії. ..». Е. і її компоненти взаємопов’язані з простором і 
часом. Суттєве уточнення в поняття «Е.» вносить визна¬ 
чення, яке дає американський етносоціолог В. Соллорс. 
На його думку, Е.— «це не річ, а процес», процес ви¬ 
значення індивідуальної чи групової ідентичності, розу¬ 
міння етнічної приналежності, що замінює видимі, кон¬ 
кретні спільноти і який може мобілізувати людей. Зага¬ 
лом, вважає він, Е. є не успадкованим від минулого 
феноменом, а компонентом модернізму, символічною 
конструкцією, «побудовою на згоді, сучасності та ви¬ 
клику». 

Варте уваги й уточнення відомого американського ет¬ 
нополітолога Р. Шермерхорна, що «етнічність — це не 
абсолютна характерна особливість, яку має або не має 
група, а мінлива і надзвичайно чуттєва, вразлива суміш 
певних рис». Вдалим слід вважати і визначення, яке про¬ 
понує міжнародна концептуальна енциклопедія «Етніч¬ 
ність», видана під егідою ЮНЕСКО: «етнічність — це 
приписана, частково самоувічнена форма соціальних 
відносин, що розглядається як альтернативна або додат¬ 
кова до інших форм соціальної організації в контексті 
більшого суспільства». 

Отже, в сучасній західній етнології Е. у вузькому її 
розумінні розглядається як дивовижний феномен, що 
стосується перш за все специфіки самого буття будь-якої 
етнічної спільноти. 

ЕТНІЧНІСТЬ (як ідеологія). Значна частина західних 
вчених — прихильників Е. у вузькому розумінні [Див. 
«Етнічність (специфічний термін і концепція)» розгля¬ 
дають її як специфічний прояв, форму або тип ідеології. 
Початок такому підходові поклав відомий американ¬ 
ський соціолог Д. Белл. Ще на рубежі 50—60-х рр. у сво¬ 
їй добре відомій на Заході праці «Кінець ідеології», він, 
твердячи про занепад всіх ідеологій, особливо комуніс¬ 
тичної, передрікав, що їм на зміну прийде Е. Сьогодні 
це досить поширена точка зору. Її прихильники, зокрема 
(американські й канадські етносоціологи та антропологи 
Г. Френсіс, Д. Аронсон, Ф. Рігсс та ін., відзначають, що 
«етнічність є і повинна бути формою, певним різновидом 
ідеології». При цьому вони підкреслюють, що ця ідео- 
'логія має витіснити, замінити або перебувати в опозиції 
до класової ідеології. Дещо обережніше висловлюються 
упорядники глосарія «Етнічність», які вважають, що «Ет¬ 
нічна ідентичність може стати основою для ідеології». 

Деякі інші, і перш за все професор соціології Маса- 
чусетського технологічного інституту С. Морс та профе¬ 
сор психології і антропології Каліфорнійського універ¬ 
ситету (Берклі) Дж. де Вос, погоджуючись з таким ви¬ 
значенням, прирівнюють Е. до націоналізму, вважаючи, 
що «етнічність та націоналізм — це одне й те ж». Об¬ 
грунтовуючи таку точку зору, Дж. де Вос підкреслює, що 
Е., як і націоналізм, «на її найглибшому психологічному 
рівні є сенсом виживання». Досить цікавою є і точка 
зору упорядників «Словника американської спадщини 
англійської мови», які розглядають Е. як «етнічну гор¬ 
дість». 

В цілому погляд на Е. як на психологічне явище та 
певну форму ідеології, на нашу думку, є досить корект¬ 
ним, хоча і не позбавленим елементів дискусійності. Є 
певна рація і в спробах прирівняти Е. до націоналізму, 
особливо до такого його різновиду, як етнонаціоналізм, 
якщо розглядати з позицій нового етнополітичного мис¬ 
лення. 

ЕТНІЧНІСТЬ (як міфічний феномен). Деякі західні 
вчені дещо критично ставляться до концепції «Е.» та її 
ролі в соціально-політичному житті поліетнічних дер жав. 
Прикладом може бути книга відомого американського 
етносоціолога, професора Нью-Йоркського міського 
університету С. Стейнберга під назвою «Етнічний міф», 
що вийшла друком 1981 р. Вона відзначається скепсисом 
і песимізмом щодоЕ. Пояснюючи дещо сенсаційну назву 


свого дослідження, Стейнберг зазначає, що мав на увазі 
лише спроби деяких колег вирвати Е. з історичного кон¬ 
тексту і охарактеризувати її як незрозумілу, таємничу си¬ 
лу, як річ в собі, не залежну від впливів економічного, 
політичного та інших сфер суспільного життя. Водночас 
деякі інші науковці, зокрема видатний американський 
етнополітолог О. Петерсон, автор праці «Етнічний шо¬ 
вінізм», вважає Е. «міфом, який більш затемнює, ніж 
прояснює основні риси соціального життя західних по¬ 
ліетнічних держав». Показово, що певна частина захід¬ 
них дослідників Е. активно виступає на її захист. Е., під¬ 
креслює канадський етносоціолог Дж. Бернет, «не є мі¬ 
фом, вона існує і буде існувати». Подібну точку зору 
не раз висловлювали й інші канадські та американські 
вчені. 

ЕТНІЧНІСТЬ ТЕОРЕТИЧНА (від грец. іЬеогіа - 
спостереження, дослідження) — узагальнена науковими, 
художніми та образотворчими засобами система поглядів 
(спостережень, досліджень, гіпотез, тощо) на історію, су¬ 
часність, генезис і еволюцію етнопопуляцій, а також на 
окремі галузеві аспекти і напрями прикладних дослі¬ 
джень етнографічних дисциплін. Як в цілому, так і зок¬ 
рема Е. т. являє собою макро- та мікромоделі з питань 
етноландшафтного і етносоціального розвитку. Для при¬ 
кладу, модель етнічного ареалу або етносоціальної прак¬ 
тики американських українців на початку XX ст., з до¬ 
помогою котрих можуть уявно або наочно реконстру¬ 
юватися типологічні ознаки (риси) соціальної поведінки 
українських переселенців. 

Проблеми Е. т. полягають у тому, що вона практично 
ніколи не буває точною, а лише наближеною до етнічної 
реальності. Закон етнічної ентропії, за яким втрата 
інформації про минуле і сучасне етнобуття є неминучою, 
не дозволяє обгрунтувати етнотеоретичні моделі най¬ 
більш якісно і вичерпано. Одночасно і за об’єктивними 
причинами, такими як відсутність у науковця достатньо¬ 
го обсягу матеріалів з питань етнічності, та й нерідко за 
суб’єктивністю наукового погляду на етнопроблематику, 
Е. т. зазнає критичного до себе ставлення зі сторони. 
Реконструкція етнічної історії того чи іншого народу по¬ 
требує особливого аналізу та оцінки великого кола нау¬ 
кових джерел, а ще — вміння світоглядно уявити собі 
усі сторони життя, напр. українського народу, щоб схе¬ 
матично накреслити процеси етногенезу. 

ЕТНОГЕНЕЗ (від «етнос» — народ і «генезис» — по¬ 
ходження, розвиток) — сукупність історичних явищ і 
процесів, пов’язаних із формуванням специфічних люд¬ 
ських спільнот, етносів, що володіють сталими ознака¬ 
ми, які проявляються в особливостях господарювання, 
мови, культури та психології. 

Питання Е. пов’язане із поняттям «етнос», котре в 
залежності від методології і принципів підходу тракту¬ 
ється по-різному. 

Проте Е. не зводиться до дефініції етносу, адже його 
теорія повинна відповісти на запитання, як утворюються 
етнічні спільноти, а не що вони собою являють. 

На сьогоднішній день в науці немає єдиної концепції 
Е. В колишній радянській етнографії, яка базувалася на 
марксистсько-ленінських принципах пізнання суспіль¬ 
но-історичних явищ та сталінському визначенні «нації», 
Е. розглядався через призму теорії суспільно-економіч¬ 
них формацій. Згідно цієї методологічної настанови, 
процеси етнотворення слід було пов’язувати з теорією 
«класової боротьби» як визначального принципу в під¬ 
ході до історії взагалі і Е. зокрема. У відповідності до 
цього виходило, що первіснообщинній формації, яка ще 
не знала класово-антагоністичного поділу, відповідали 
такі етнічні групи, як рід і плем’я. З появою класів в 
період рабовласницької та феодальної формації з’явля¬ 
ється новий тип етнічної спільності — народність. При 
цьому не зрозуміло, чому двом різним формаціям від¬ 
повідає один і той же тип етнічної спільноти. Нарешті 




І. Етнос і соціум 61 


за капіталізму, коли починає діяти товарно-грошовий 
ринок, виникає інтегративний процес, що прискорює 
асиміляцію малих народів та народностей, створюючи у 
такий спосіб вищий тип етнічної спільноти — націю, яка 
тільки і можлива за умов класового поділу суспільства. 
Але цим Е., з точки зору теорії формацій, класової бо¬ 
ротьби, не завершується у вселюдському масштабі. З точ¬ 
ки зору перспективи безкласового суспільства, «нація» 
розглядається виключно як історично відносна катего¬ 
рія, що вже втратила своє прогресивне значення і в умо¬ 
вах, коли людство повинно об’єднатися на засадах про¬ 
летарського інтернаціоналізму, виглядає як консерватив¬ 
на і навіть реакційна сила. Звідси критика й неприйняття 
«націоналізму» в будь-якій його формі. 

Такою виглядає в загальних рисах теорія Е. з позицій 
марксистсько-ленінської методології. На її основі деся¬ 
тиліттями розвивалася радянська теорія націй. Одначе 
практика довела, що марксистсько-ленінська модель 
суспільно-історичного розвитку і відповідно концепція 
Е. як складова її частина зазнала краху. 

Проте замість цієї концептуальної системи Е. нічого 
принципово нового не з’явилося. Підкреслюємо, мо¬ 
виться не про визначення етносу, яких останнім часом 
з’явилося чимало і доволі змістовних та оригінальних. 
Йдеться саме про теорію Е. як єдиної концептуальної 
моделі розвитку і становлення етносів. 

Зважаючи на певний дефіцит ідей в цьому питанні, 
слід звернутися до праць Л. Гумільова, зокрема, «Етно¬ 
генез і біосфера Землі», в котрій він виступив з альтер¬ 
нативною до офіційної концепцією Е. Суть її полягала 
в тому, що етноси розглядалися не стільки як явища істо¬ 
рії та культури, скільки природи і біосфери. Звідси ви¬ 
рішальне значення принципу «пасіонарності» в Е. як ет- 
ноутзорюючого фактора. Пасіонарність — це надлиш¬ 
кова енергія суто біологічного походження як необхідна 
умова для того, щоб етнос з’явився на Землі. Джерелом 
її появи є комбінація природніх ландшафтів, що утри¬ 
мують етноси, і так званий «ген пасіонарності», який 
перебуває в постійному дрейфі. Те, що зовні визначає 
етнос,— це так званий «стереотип поведінки». Він може 
бути або ж адективним до географічного ландшафту, або 
ж таким, що веде до завоювання нових. Останнє і є оз¬ 
накою пасіонарного поштовху, внаслідок якого виникає 
новий етнос. Тривалість його існування в часі — 1000— 
1500 років за хронологією автора «пасіонарної» кон¬ 
цепції Е. 

Принциповим тут також є те, що Л. Гумільов засто¬ 
совує не гуманітарну, а природничо-наукову методоло¬ 
гію, будуючи свої висновки на принципах так званого 
«емпіричного узагальнення». Звідси його теза про те, що 
етнологія — наука не суспільна, а природнича. 

Вражаючи своєю сміливістю і оригінальністю, ця кон¬ 
цепція не набула статусу наукової теорії і залишається 
екстравагантною гіпотезою мислителя-одинака. 

Проте цей факт засвідчує, що на часі гостро стоїть 
питання про цілісну і всебічно обгрунтовану теорію Е. 

Як гіпотезу можна було б розглянути цивілізаційний 
підхід до Е., який би враховував фундаментальні зру¬ 
шення в технології, комунікаціях, життєзабезпеченні на¬ 
родів. Радикальні зміни в цивілізації суттєво впливали і 
змінювали сам характер і тип етногенетичних процесів. 
Відтак не може бути однолінійної схеми Е., що підтверд¬ 
жується фактами історії конкретних етносів — давніх, 
порівняно молодих і сучасних. 

ЕТНОГЕОГРАФІЯ (етнічна географія) — наукова 
дисципліна, яка досліджує структуру і розміщення насе¬ 
лення світу та окремих його регіонів в етнічному аспекті. 
Виникла й розвивається на базі органічних зв’язків між 
етнографією і географією. 

Термін Е. одним із перших застосував у 20-х рр. ра¬ 
дянський етнограф В. Богораз-Тан, який спробував ви¬ 
ділити Е. в окрему наук, дисципліну. Автор, однак, ро¬ 


зумів Е. дуже широко, включав до п складу «майже всю 
етнічну антропологію, етнографію сучасних народів та 
їх історію». 

В останні десятиліття Е. успішно розвивається на сти¬ 
ку етнографії, з одного боку, і великих розділів геогра¬ 
фії — країнознавства, географії населення, історичної 
географії та картографії — з другого. 

Важливим завданням Е. є визначення нац. складу кра¬ 
їн, встановлення чисельності окремих народів (а також 
расових, мовних, етнограф, та ін. груп) в країнах осн. 
розселення та поза їх межами. Актуальність Е. дослі¬ 
джень пояснюється зростаючим значенням нац., етніч. 
та ін. факторів у соціально-політ. житті. 

При вирішенні своїх завдань перед Е. постає ряд 
проблем, серед яких насамперед слід визначити пов’я¬ 
зані з виділенням основних об’єктів дослідження та їх 
класифікацією, із встановленням закономірностей тери¬ 
торіального розміщення цих об’єктів. 

Головною для Е. є група проблем, пов’язаних з ви¬ 
вченням закономірностей територіального розміщення 
етніч. об’єктів. Одним з найголовніших понять Е., які 
відносяться до цієї групи проблем, є поняття «етнічної 
території», тобто основного ареалу розселення народів. 
Інше важливе поняття — етнічн. кордони, тобто межі 
між різними етніч. територіями. 

Використовуючи дані археології та палеоетнографії 
про розвиток матеріальн. культури в минулому, Е. може 
конструювати традиційно-побутові особливості та спосіб 
життя давніх народів в тісному зв’язку з їх територіаль¬ 
ним розміщенням і географ, середовищем. Досліджуючи 
проблеми етногенезу та формування культурно-побуто¬ 
вих особливостей народів в конкретних іст. та територі¬ 
альних умовах, Е. зачіпає і питання впливу природного 
середовища на людську культуру, на зміни етніч. тери¬ 
торій та зворотньої дії народів з їх культурою на пере¬ 
творений ландшафт. 

З 70-х рр. в Е. починають застосовуватись мате мат. 
методи (до п складу входить етніч. статистика), гол. чи¬ 
ном на стику з етносоціологією. У 1964 р. в колишньому 
СРСР вийшов «Атлас народів світу». Сьогодні історико- 
етнограф. картографуванням займаються майже у всіх 
європ. країнах, у т. ч. і в Україні. Так, В. Наулко (Київ¬ 
ський ун-т) уклав етнічну карту України; у секторі іст. 
географії і картографії Інституту історії України завер¬ 
шується укладання карт про «розселення й національний 
склад жителів» України, які увійдуть до другої част. «Ат¬ 
ласу історії України». Картографуванням окремих еле¬ 
ментів матеріальної культури займаються науковці 
Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії 
ім. М. Рильського, духовної — Інституту мовознавства 
ім. О. Потебні Національної АН України. Розробляється 
методика застосування в Е. багатомірного статистич. 
аналізу. 

ЕТНОГОНІЯ — термін для вираження поняття ет¬ 
нічного походження, міцно пов’язаного з поняттям ет¬ 
ногенези, але не тотожний йому. Якщо друге з них під¬ 
креслює процес складання, утворення, формування того 
чи іншого народу, його оформлення як етносу (тобто 
спільності, що відрізняється від всіх інших), то перше 
акцентує увагу на моменті самого виникнення (появи) 
даного народу. А обидва поняття, взяті разом, змістовно 
доповнюють одне одного, більш повно відображують той 
тип еволюції народу, який характеризується перетворен¬ 
ням протоетносу у власне етнос. 

ЕТНОГРАФІЧНА ГРУПА. Частина одного народу 
(етносу), яка має деякі специфічні елементи культури. В 
складі українського народу існують Е. г. лемків, бойків, 
верховинців, гуцулів. Утворюються вони внаслідок пев¬ 
ної замкнутості частини народу, викликаної найчастіше 
природно-географічними умовами, або внаслідок її гос¬ 
подарської спеціалізації. Із зміцненням національної 
консолідації Е. г., як правило, втрачають почуття своєї 




62 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


окремішності, більше ототожнюють себе із всією на¬ 
цією. 

ЕТНОГРАФІЯ В УКРАЇНІ. Е.— наука, яка вивчає 
культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселен¬ 
ня та культурно-побутові взаємозв’язки. Безпосереднє 
спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду наро¬ 
ду — основний її метод. Крім того, вона широко вико¬ 
ристовує писемні джерела, речові пам’ятки, дані архео¬ 
логії, антропології, географії, фольклористики, мовозна¬ 
вства. 

Першою спробою описати етнографічні особливості 
племен і народів в Україні можемо вважати «Повість вре- 
менних літ». Літописець, накресливши генеалогію наро¬ 
дів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особли¬ 
вості, розповідає про староукраїнські племена Київської 
Русі, вказуючи місця їх розселення, відмінності в звича¬ 
ях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів на¬ 
явні в деяких інших писемних пам’ятках. Напр., у «Га¬ 
лицько-Волинському літописі» згадуються народи, які 
межують з Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, 
жмудь, ятвяги, татари, німці, ізраїлітяни. Тут же знахо¬ 
димо відомості про звичаї кожного народу, описання 
одягу тощо. 

До цінних етнографічних джерел можна віднести ста¬ 
родавні малюнки, книжкові ілюстрації, фрески, скуль¬ 
птурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів 
побуту і т. ін. 

У хроніці Г. Арматола, перекладеній київським 
книжником, міститься 127 ілюстрацій, які відтворюють 
архітектуру, церкви, одяг, обряди, народні вірування. 
Описи звичаїв, одягу часто знаходимо у фольклорі, особ¬ 
ливо козацьких думах (згадаємо хоча б відому «Думу про 
козака Голоту»). Чимало цікавих відомостей про україн¬ 
ців залишили нам іноземні мандрівники, посли, купці, 
які подорожували Україною: А. Контаріні, Г. де Боплан, 
П. Шевальє, П. Алепський та ін. 

Це був період нагромадження знань, який можна вва¬ 
жати початком української Е. (XV—XVI ст.). А далі роз¬ 
почалося збирання та осмислення етнографічних мате¬ 
ріалів. 1772 р. з’явилася друком праця «Описание сва- 
дебньїх украинских простонародних обнчаев в М. Рос- 
сии и в Украинской губ., також и в великороссийских 
слободах, населеннмх малороссиянами, употребляє- 
мьіх». Автором цієї унікальної пам’ятки української 
фольклористики був Г. Калиновський, офіцер росій¬ 
ської армії, українець за походженням. Його працю ви¬ 
користовували і наступні дослідники. 

Становлення української Е. як окремої наукової дис¬ 
ципліни припадає на середину XIX ст. Воно тісно пов’я¬ 
зане з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, 
П. Чубинського, М. Сумцова, В. Шухевича, Ф. Вовка, 
Д. Яворницького, багатьох інших видатних діячів куль¬ 
тури. Значний внесок у розвиток українського народо¬ 
знавства зробили Т. Шевченко, П. Куліш, І. Нечуй-Ле- 
вицький, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський 
та ін. Провідну роль у дослідженнях з Е. відіграло Львів¬ 
ське наукове товариство ім. Т. Шевченка, при якому 
1898 р. була створена Етнографічна комісія, що видавала 
«Етнографічний вісник», «Матеріали до українсько-ру¬ 
ської етнології» й ін. 

Нині дослідженнями з Е. займаються інститути На¬ 
ціональної АН України, етноцентри, музеї, навчальні за¬ 
клади. Народознавчі студії друкують журнали «Народна 
творчість та етнографія», «Родовід», «Берегиня», «Укра¬ 
їнський світ», «Пам’ятки України», «Українська культу¬ 
ра», «Народознавство» (газета) й ін. 

Найбільше архаїчних рис культури, побуту, мови і ви¬ 
разних слідів давніх племінних прикмет зберегли північні й 
західні території України — Полісся і Закарпаття, які з пов¬ 
ним правом можна вважати заповідником української Е. 

Багатогранність і різноманітність традиційної україн¬ 
ської культури дивує світ своєю самобутністю. Однак 


промислове виробництво предметів декоративно-при¬ 
кладного мистецтва, тиражування стандартних сувенірів, 
вишивок, рушників призвело до уніфікації, вироблення 
якогось усередненого українського стилю, який прак¬ 
тично ніколи не існував. 

В кінці XX ст., коли процес занепаду традиційної 
культури наблизився до критичної межі, виразно постала 
проблема відродження саме регіональних етнографічних 
особливостей, народних промислів, фольклорних, мов¬ 
них, звичаєвих перлин українського народу. 

ЕТНОДУХОВНА КУЛЬТУРА — сукупність гуманіс¬ 
тичних, ідейно-моральних, естетичних цінностей, що 
реалізуються в процесі освоєння та творення особистіс¬ 
тю, етносоціальною спільністю культурного потенціалу 
багатонаціонального суспільства, духовної сфери націо¬ 
нального — міжнаціонального — загальнолюдського. 

Е. к. відображає в першу чергу духовну сферу життє¬ 
діяльності суспільства. Як процес виробництва та роз¬ 
повсюдження духовних цінностей вона акумулює в собі 
неперехідні цінності, накопичені людством на всіх ета¬ 
пах його розвитку, багатогранність духовного світу лю¬ 
дей різних національностей. Значення духовних засад у 
всіх сферах життєдіяльності суспільства як об’єктивної 
основи формування Е. к. все більше посилюється. Але 
в умовах корінних змін суспільного життя особливо ве¬ 
лика роль духовно-моральних цінностей, суттєве місце 
серед яких займають цінності Е. к. 

В той же час вони здійснюють дачний зворотній 
вплив на збагачення і розвиток духовного життя суспіль¬ 
ства та особистості. Особливо суттєвий вплив Е. к. на 
процес відродження духовного життя етносоціальних 
спільностей, розширення можливостей взаємного осво¬ 
єння ними досягнень та цінностей матеріальної і духов¬ 
ної культури. Е. к.— вагомий фактор становлення та 
зміцнення вільного розвитку культури, розкріпачення 
умів, примноження інтелектуального потенціалу су¬ 
спільства. Вона — прискорювач якісних зрушень у про¬ 
цесах взаємовпливу та взаємозбагачення національних 
культур і духовного життя народів, освоєння загально¬ 
культурних цінностей, гуманістичного потенціалу світо¬ 
вої культури. Нарешті, Е. к.— важливий засіб відроджен¬ 
ня та поглиблення багатогранних форм спілкування на¬ 
родів, що виражається в обміні культурними цінностями 
етносоціальних спільностей, суттєвий фактор зміцнення 
моральної згуртованості суспільства, оптимального фун¬ 
кціонування культуро-творчого процесу. 

Важливе завдання Е. к. полягає у формуванні здоро¬ 
вих, культурних потреб та інтересів людей, направлених 
на більш повне й глибоке освоєння ними всього багат¬ 
ства багатонаціональної культури, створення умов для 
розвитку та функціонування її цінностей як фактора са¬ 
моутвердження, самореалізації особистості. Суттєвим в 
процесі формування Е. к. є створення умов для творчого 
розвитку різних національних культур, що не допускав 
би уніфікації та нівелювання національно-специфічного 
в сфері духовного життя, особливо національної різно¬ 
манітності, бездумної «інтернаціоналізації», стандарти¬ 
зації духовних цінностей життя народів. 

Важливою умовою оптимізації процесу формування 
Е. к. є постійний пошук способів вирішення супереч¬ 
ностей між національним та загальнолюдським в сфері 
духовного життя народів, які забезпечили б процес роз¬ 
криття етнодуховного потенціалу суспільства та особис¬ 
тості. Своєчасному вирішенню суперечностей цієї сфе¬ 
ри, на наш погляд, повинно служити: всебічне враху¬ 
вання в роботі по формуванню Е. к. всього багатства, 
різноманітності культурного життя народів, специфіки 
загального та особливого в національних культурах, ре¬ 
альних суперечностей в їх розвитку; повна відмова від 
застарілих штампів, заборон, схоластичних підходів до 
діалектики національного та загальнолюдського в сфері 
духовної творчості; всебічне осмислення нових процесів, 



І. Етнос і соціум 


63 


внесених ходом корінного перетворення суспільства в 
галузі взаємодії національних культур, зміцнення прин¬ 
ципів загальнолюдського в культурно-естетичній сфері; 
активізація етнодуховного потенціалу особистості, від¬ 
критості духу кожної національної культури гуманістич¬ 
ним ідеям, загальнолюдським цінностям; наукове про¬ 
гнозування всієї багатогранності духовного життя на¬ 
родів. „ 

ЕТНОІНФОРМАЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ — соці¬ 
альний і технологічний простір, в якому функціонує ет¬ 
нос. Е. с.— це штучно створювана система, в якій орга¬ 
нічно сполучаються природні, соціальні і технічні еле¬ 
менти. До Е. с. належать як елементи єдиної системи всі 
чинники, що впливають на інформаційні процеси та 
інформаційні системи протягом всього їх життєвого цик¬ 
лу — від проектування до остаточного використання. Це 
і апаратні засоби, програмне забезпечення, телекомуні¬ 
кації, рівень підготовки кадрів — спеціалістів і користу¬ 
вачів, форми стимулювання, контролю, методи і форми 
управління, документопотоки, процедури, регламенти, 
юридичні норми, норми моралі і т. д. 

Е. с. є системним поняттям, бо як і всяка система 
може існувати лише як ціле. Воно не може використо¬ 
вуватися частково, бо тоді не відбувається самовідтво¬ 
рення етносу в повному обсязі. 

ЕТНОКУЛЬТУРНА АДАПТАЦІЯ (від лат. асІарШіо - 
пристосування) — різновид взаємодії особистості, соці¬ 
альної або етнічної групи з соці о культурним середови¬ 
щем, під час якої узгоджуються вимоги та сподівання її 
учасників. Важливим компонентом Е. а. є узгодження 
самооцінок і домагань суб’єкта з його можливостями та 
з реальністю середовища, включаючи також тенденції 
розвитку середовища та суб’єкта. Е. а. охоплює як пси- 
холоіічний, так і суто соціально-культурний рівні. Пси¬ 
хологічний аспект Е. а. визначається активністю особис¬ 
тості й постає як єдність акомодації (засвоєння правил 
середовища, «уподібнення» йому) та асиміляції («уподіб¬ 
нення» собі, перетворення середовища). Середовище 
впливає на особистість або на етносоціальну групу, які 
вибірково сприймають і опрацьовують цей вплив згідно 
своєї природи, а особистість або група, в свою чергу, 
активно впливають на етнокультурне середовище. Таким 
чином, особистість чи етносоціальна група можуть ви¬ 
конувати як адаптивні, так і адаптуючі функції в процесі 
своєї діяльності. 

На суто соціальному рівні Е. а. у першу чергу визна¬ 
чається активною, діяльною природою соціальних суб’¬ 
єктів. З боку соціокультурного середовища вона визна¬ 
чається цілями діяльності, соціальними нормами — спо¬ 
собами їх досягнення та санкціями за відхилення від них. 
Залежно від ступеня активності та спрямованості діяль¬ 
ності особистості або етносоціальної групи можна ви¬ 
значити кілька варіантів Е. а. Підпорядкованість сере¬ 
довищу, коли власні цілі особистості та групи, способи 
їх досягнення вироблені історично, є загальноприйнят- 
ними, традиційними і такими, що відповідають соціаль¬ 
ним нормам. Оновлення середовища, заради чого інди¬ 
від, етносоціальна група вдаються до нетрадиційних, не¬ 
відомих раніше або таких, що засуджувалися методів до¬ 
сягнення результату, який є загальноприйнятим для 
даного середовища. Одним із найважливіших аспектів 
Е. а. є оптимальне співвідношення адаптивної та адап¬ 
туючої діяльності залежно від конкретної ситуації. Ос¬ 
нова цього — усвідомлення суб’єктом Е. а. себе як діяча, 
який сприяє якісним змінам соціокультурного середо¬ 
вища і себе самого. 

ЕТНОКУЛЬТУРНА АЛЬТЕРНАТИВА (від лат. аііег - 
один з двох) — необхідність вибору одного з двох або 
кількох можливих варіантів, напрямків розвитку культу¬ 
ри того чи іншого етносу. Може знаходити свій прояв у 
формі замкнутості, підкорення, відкритості. Такий варі¬ 
ант Е. а., як замкнутість національної культури того чи 


іншого етноутворення до можливості впливу ззовні, ви¬ 
конує переважно захисні функції щодо національних 
традицій, цінностей тощо. Він значно обмежує культур¬ 
ний розвиток нації через брак обміну з надбанням інших 
народів і світовою культурою взагалі. Іншим способом 
Е. а. є запозичення певної культури, яка знаходиться на 
більш високому рівні свого розвитку. Можливе також 
«уподібнення» певному народу при одночасному нехту¬ 
ванні власними традиціями, цінностями, історією, мо¬ 
вою. Різновидом Е. а. може бути й нав’язування сило¬ 
вими методами з боку того чи іншого етносу притаман¬ 
них йому психологічних рис, звичаїв, віросповідання 
іншому народу або кільком народам (напр., полонізація, 
окатоличення, русифікація, українізація тощо). Най¬ 
більш оптимальним варіантом реалізації Е. а. є поєднан¬ 
ня тенденцій збереження культурної спадщини етносо¬ 
ціальної групи та відкритості й обміну з надбанням сві¬ 
тової культури як фактора прогресу і розвитку. 

ЕТНОКУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ - поступальний 
розвиток етноутворень як в природному, так і соціаль¬ 
ному середовищі. Послідовний процес розвитку земних 
етнопопуляцій від нижчих щаблів до вищих, етнічні змі¬ 
ни в напрямку інтеграції, ширшої варіабельності при на¬ 
явності більше диференційованої або комплексної сис¬ 
теми організації чи з краще розвинутими можливостями 
адаптації. Е. к. е. усіх етносуспільностей детермінується 
в принципі обмеженими можливостями (Дж. Мердок), 
а деяких із них — локальними і регіональними законо¬ 
мірностями. 

У процесі Е. к. е. здійснюється постійне відчуження 
менш досконалих форм етноорганізації більш розвину¬ 
тими, в результаті чого для ряду народів за певних об¬ 
ставин з’являється можливість обминути окремі стадії 
етногенезу. Діалектика Е. к. е. полягає в досягненні істо¬ 
ричного прогресу завдяки поступальному розвитку і на 
основі культурних досягнень у минулому. Є теоретична 
думка, за якою чим менша спеціалізація етноутворення, 
тим більша можливість для прогресивних зрушень 
(Е. Сервіс, Б. Сігрев). 

Між теоріями Е. к. е. найголовнішими є теорії загаль¬ 
ного і приватного розвитку (Е. Сервіс, Л. Уайт), мікро- 
і макропроцесів (М. Оплер), культурної домінанти 
(Д. Каплан, Р. Карнейро, Дж. Ленскі), потенціалу роз¬ 
витку (Е. Сервіс, Б. Сігрев), багатолінійного еволюціо¬ 
нізму (М. Харріс) та ін. 

ЕТНОКУЛЬТУРНА КОЛЕКЦІЯ (від лат. соїіесііо - 
збирання) — систематизоване зібрання яких-небудь 
предметів культури народу (етносу), котрі являють собою 
наукову, історичну, художню, пізнавальну та інші види 
матеріальних і духовних цінностей. Напр., письмові дже¬ 
рела з питань етнології, макети будівель (мешкань) з ет¬ 
нічного ареалу, поштові марки, завдяки яким висвітлю¬ 
ється історія етносу. У Києві Музей архітектури і побуту 
України (аналогічний — в Бухаресті), де представлені ти¬ 
пи житла українських селян і необхідні хатні речі. 

Е. к. к. розкриває окремі сторони матеріальної або ду¬ 
ховної культури етносу, а також його складової частини 
(субетнічної групи). До Е. к. к. можуть належати пред¬ 
мети культури гуцулів, лемків, бойків, рутенів (Україна), 
французів, німців або англійців за походженням, але вже 
інтегрованих у канадське суспільство (етнічні діаспори) 
і т. д. З відомих у світі колекцій «під відкритим небом», 
створених на зразок Музею архітектури і побуту України, 
є у Канаді український музей села (біля Едмонтона). 

Е. к. к. допомагають краще пізнавати культурні тра¬ 
диції, мову, розвиток архітектури, освіти, побуту й усіх 
найважливіших сторін життя і діяльності етносу. Обря¬ 
дові чи культові предмети свідчать, зокрема, про специ¬ 
фіку традицій та належність до віри (католицькі й пра¬ 
вославні ікони, український і польський одяг). 

ЕТНОКУЛЬТУРНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИ - 
це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень 




64 


Мала енциклопедія етнодержавоанавства 


культури, вільно розуміти мову, «коди», «шифри» цієї 
культури і вільно творити цєю мовою. Здатність «читати» 
мову культури проявляється одночасно усередину і на¬ 
зовні цієї культури. Вільно пізнаючи і розуміючи окремі 
знаки культури, особа при цьому уявляє (свідомо, або 
частіше підсвідомо) всю їх систему, загальний принцип 
організації. Завдяки цьому вона одночасно відрізняє 
«своє» від «чужого». 

Е. к. о. дозволяє їй орієнтуватися в світі, вільно бу¬ 
дувати поведінку^всередині відповідної культури і одно¬ 
часно відчувати її межі, край і початок світу іншої куль¬ 
тури. Центральне відношення етнофора (Див. термін 
«Етнофор») знаходиться у сучасній і в рідній для цього 
культурі. Саме тут, у контексті даного центрального від¬ 
ношення, мова культури для особи виступає як природ¬ 
на, звична, багато в чому не рефлектована. Сформована, 
вихована у даній етнічній культурі особа сприймає мову 
цієї культури як само собою зрозуміле явище. У процесі 
етнізації люди однієї культури засвоюють одну і ту ж 
заданість бачення світу, один і той же спосіб його кате- 
горизації, систематизації і типізації. 

На цьому грунтується переконаність у природності, 
нормальності, правильності «нашого» способу життя в 
широкому розумінні цього слова, у самоочевидності для 
нас багатьох істин, спільності аксіом. Завдяки цьому в 
людей однієї культури існує взаємозамінність точок зору, 
збіг уявлень у головному, тотожність засобів інтерпре¬ 
тації природного та соціального світу. Саме у цьому яви¬ 
щі знаходиться основа того, завдяки чому окремі люди 
відчувають себе як «ми», тобто як ті, хто сприймає і ро¬ 
зуміє світ, як я. 

Е. к. о. є елементом буденої свідомості і повсякденної 
поведінки. Вона має наскрізний характер і охоплює всі 
сфери життєдіяльності особи. Переважно Е- к. о. 
проявляється на несвідомому рівні і стає предметом реф¬ 
лексії тільки тоді, коли особа наштовхується на незро¬ 
зуміле, незвичне, на явище, що не розшифровується, не 
читається автоматично. Етнокультурна компетентність 
або некомпетентність особи яскраво і суспільно значуще 
проявляється на стику культур. Тут виникають різні ко¬ 
лізії, пов’язані з розумінням, адекватним сприйняттям 
предметів, явищ, процесів відповідної культури. Рівні ет¬ 
нокультурної компетентності або некомпетентності осо¬ 
би визначаються як індивідуальними, так і суспільними 
факторами. На тлі зниження загальної Е. к. о< в сучасних 
індустріальних суспільствах виявляються явища суспіль¬ 
ної невитре бувай ості цієї якості. 

ЕТНОКУЛЬТУРНЕ ПРАГНЕННЯ - погляди, прин¬ 
ципи, цінності, ідеали і переконання, на підставі яких 
визначаються етнічні пріоритети, що регулюють або 
спрямовують індивідуальну поведінку окремих етногруп. 
Е. к. п. відіграють значну роль у раціонально усвідомле¬ 
них вчинках і діях, емоціонально-психологічних взаєми¬ 
нах і морально-естетичних переконаннях етноколективу 
в цілому та етноіндивіда зокрема. 

Е. к. п. акцентують в перспективі конкретно-пред¬ 
метну орієнтацію, що висуває перед етноструктурами 
певні цілі і завдання. Потяг до внутрішніх змін, які ви¬ 
пливають із уявлень про етнічне майбутнє теж стає ви¬ 
явом об’єктивних устремлінь на основі реалізації Е. к. п. 
Е. к. п. є сигналами, що духовно означуючись, передба¬ 
чають можливе усвідомлення етносуспільного значення 
і його забезпечення в етнічному бутті. 

За своїм змістом і природою Е. к. п. є формою ду¬ 
ховної саморегуляції етноутворень, яка вказує на критерії 
зрілості етноколективу та його індивідів. Е. к. п. бувають 
прагматичними та ілюзорними, а за сферами впливу — 
політичними, релігійними. 

ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ АРЕАЛ — історико-геогр. міс¬ 
це, де народи (найчастіше — ряд народів) культурно за¬ 
своюють (у матеріально-речовому, духовн. та моральн. 
сенсах) простір і проявляють себе як цивілізовані типи 


суб’єктів історії. Е. а. набагато ширше за етноойкумену 
і тим більше — за етноплаценту, охоплює собою ряд з 
них, які до цього були більш-менш чіткою «приналеж¬ 
ністю» окремих народів. Він створюється, як правило, 
рядом споріднених народностей, що в даний момент 
конституюються в націю. Досить часто Е. а. є етнічною 
батьківщиною (див. окр. статтю) ряду споріднених націй 
і народностей,— не їхня прабатьківщина, але теж «істо¬ 
рична батьківщина» (ареал мешкання і культ, засвоєння 
простору на весь іст. шлях перетворення народностей в 
націю). 

Коли йдеться про «ряд народів», що становлять одне 
суспільство, один Е. а., одну батьківщину, неодмінно по¬ 
стане питання про те, хто серед них старший, а хто мо¬ 
лодший іст. віком; хто дотримується «правильної віри*, 
а хто є «іновірцем» (а то й «поганим» і «невірним»); хто 
є істинним підданим, а хто інопідданий щодо існуючої 
в суспільстві держави; хто має найбільш адекватне право 
надавати своє ім’я країні, геополіт. території та державі 
тощо. Останній і зветься титульним народом. Ним істо- 
ріологічно може стати народ, дійсно найстаріший на цій 
території (значить, цей ареал чи частина його — це й є 
його іноді етноплацента, найчастіше — етноойкумена), най¬ 
крупніший фізич. масою (завдяки йому і вдалося «окульту¬ 
рити» геополіт. площину), найкультурніший у громад- 
сько-політ. сенсі (і тому тільки йому і вдалося створити 
державу, можливо, і зріле громадянське суспільство). 

В суто етнополіт. та світоглядницько-психолог. сенсах 
тут постає питання про аборигенний народ. У порівнянні 
та співставленні з ін. народами, що населяють певну кра¬ 
їну (є мешканцями одного суспільства та підданими од¬ 
нієї держави), ним є той народ, який на цій же території 
мав і свою етноплаценту і свою етноойкумену. А той 
народ, який на даній території створив лише свою ет¬ 
ноойкумену (та й то — у співдружності з ін. народами), 
правомірно називати єубабори ген ним народом. Ця зем¬ 
ля не є його адекватною етніч. батьківщиною. 

Той народ, який опинився на цій землі лише на стадії 
створення рядом народів Е. а., правомірно називати мар¬ 
гінально аборигенним народом, незважаючи на його фі¬ 
зич. масу та заслуги в «окультурюванні» цієї землі. В 
культурно-ареальному сенсі він тут назавжди залишаєть¬ 
ся етніч. меншістю, оскільки його етноплацента та ет¬ 
ноойкумена вже десь об’єктивно існували. А абориген, 
навіть якщо перебуває в малочисельній фізич. масі, на 
своїй землі ніколи не може бути меншістю. Бо та земля 
і є його етніч. батьківщиною. Найліпший тут приклад — 
Крим. Росіяни, українці та ін. народи, що тут мешкають 
нині — незважаючи на свою солідну фізичну масу,— по 
відношенню до кримчаксько-татар, народу є «меншос¬ 
тями». Державно-адмін. та громадянсько-підданські ню¬ 
анси — ін. справа. А ареально-культурницькі нюанси ти¬ 
пу «земля вековой русской славьі» або «сало українське 
їси» — то не є історіолог. та етнополіт. аргументи в роз¬ 
мові на тему: «Чий же Крим?» Крим — етнічна батьків¬ 
щина кримських татар, у них ін. землі на світі просто 
немає. 

Саме ж у культурно-ареальному сенсі для всіх ниніш. 
народів — мешканців певної геополіт. площини, окресле¬ 
ної якоюсь державою,— ця площина є їхньою спільною 
етнічною батьківщиною. Але тут саме поняття має більш 
культурно-політ. забарвлення, ніж етноіст. В конкретних 
дослідженнях політолог., державницьк., культуролог, та ін. 
проблем сучасності — проблем етноіст. забарвленості,— 
функціональний простір та семасіологічний зміст поняття 
Е. а. ще ширший. Справа — за самими дослідниками, їх¬ 
нім умінням застосувати поняття (в контексті з запропо¬ 
нованими тут новими поняттями) в історіолог. та аксіолог. 
аналізі конкретних науково-практ. проблем. 

ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ можна розглядати 
за своїми функціями, масштабами і характером діяль¬ 
ності як етнокультуру в системі світової культури; один 




1. Етнос і соціум 


65 


з елементів, що утворюють систему матеріальної і духов¬ 
ної етнокультури в історичному розвитку (етномораль, 
етнопедагогіка, народознавство, фольклор тощо); етно¬ 
графічну групу (субгрупу чи метаїрупу), яка є частиною 
певного етносу чи нації, але має також специфічні риси 
культури, що сформувалися внаслідок природної (штуч¬ 
ної) територіальної, культурної відокремленості (лемки, 
бойки, литвини — в Україні, нормандці у Франції). 

ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ (КУЛЬТУРНИЙ) РОЗПОДІЛ 
ПРАЦІ. Ситуація, за якої етнічні групи орієнтуються на 
один чи декілька певних видів господарської діяльності. 
Може утворитися, коли група віддає перевагу тому чи 
іншому виду зайнятості внаслідок штучних обмежень для 
її членів щодо вибору професій, підкорення іншою гру¬ 
пою, що привласнила собі статус панівної, міграції однієї 
групи на територію іншої, під впливом специфіки при¬ 
родного середовища. 

Позитивною стороною Е. р. п. є сприятлива можли¬ 
вість для передачі професійних знань та навичок, для 
внутрішньої консолідації групи, збереження її етнічності. 
Негативна сторона — небезпека духовної самоізоляції 
групи внаслідок одноманітності виробничої діяльності, 
а також потенційна небезпека міжгрупових протиріч у 
процесі обміну продуктами праці, особливо коли її види 
початково суперечливі (промислове і сільськогосподар¬ 
ське виробництво, фізична та розумова праця тощо). Че¬ 
рез дію такої категорії, як «інтерес», що виникає при 
обміні, Е. р. п. інколи може стати каталізатором етніч¬ 
ного конфлікту. 

Прикладом Е. р. п. можна вважати ситуацію у «смузі 
осідлості», створеній для євреїв у Російській імперії. 
Примусова концентрація євреїв переважно у невеликих 
містах (містечках), встановлені для них обмеження у ви¬ 
борі професій при одночасній забороні проживати у сіль¬ 
ській місцевості призвели до того, що основною сферою 
діяльності цієї етнічної групи стали ремесла і торгівля. 
Поскільки навколишнє корінне населення було скон¬ 
центроване переважно у сільській місцевості, то обмін 
продуктами праці між обома групами сприяв виникнен¬ 
ню негативних стереотипів щодо одна одної і утворенню 
між ними атмосфери упередженості. За допомогою «сму¬ 
ги осідлості» російський уряд, по-перше, звільнив росій¬ 
ську буржуазію від конкуренції з боку євреїв, а по-друге, 
оскільки міжетнічна напруженість проявлялася не в са¬ 
мій Росії, а її колоніях (Україні, Білорусії, Польщі та ін.), 
то в такий спосіб формувався міф про природний анти¬ 
семітизм українців, білорусів, поляків і про відсутність 
антисемітизму в середовищі росіян. Використовуючи 
принцип «розподіляй і володарюй», Росія зуміла ство¬ 
рити навколо себе імідж захисниці євреїв від антисемі¬ 
тизму інших народів. 

Ситуацію Е. р. п. можна спостерігати в багатьох се¬ 
редньоазіатських містах, де більш кваліфіковані мігранти 
з європейської частини колишнього СРСР концентру¬ 
валися у тих сферах господарства, де вимагалася висока 
професійна підготовка. В разі, коли орієнтація на певний 
вид діяльності має місце в етнічній групі, яка проживає 
компактно, то Е. р. п. набуває регіонального характеру 
(напр., монокультурна орієнтація економіки середньо¬ 
азіатських республік). 

В окремих випадках трапляється розподіл праці між 
частинами одного етносу з одночасною їх орієнтацією 
на різні культури (культурний розподіл праці). Напр., 
міське населення Півдня і Сходу України утворило т. зв. 
маргінальну культуру, що обслуговується російською мо¬ 
вою, в той час як сільське населення цих регіонів ще 
значною мірою зберігає українську традиційну етнічну 
культуру. Культурний розподіл праці особливо чітко про¬ 
являється в процесі урбанізації. Нещодавні сільські меш¬ 
канці, переїжджаючи до міст, змушені орієнтуватися на 
професії, які не вимагають тривалої підготовки (торгівля, 
сфера обслуговування, транспорт, будівництво і т. п.). 


Як наслідок — зайняті у цих сферах відрізняються від 
інших городян своїм культурним обличчям. Розселення 
новоприбулих в основному по окраїнах міст утворило і 
міжрайонні культурні відмінності всередині міської зони. 

ЕТНОЛАНДШАФТНА СИСТЕМА - адаптовані до 
природного середовища етнічні утворення, які екологіч¬ 
но, фізіологічно та соціально пов’язуються в єдину згур¬ 
товану цілісність, що створюється на спільності умов і 
форм їх існування в одному регіоні. Е. с. може струк¬ 
турно об’єднувати співжиття представників декількох ет¬ 
носів і притягувати їх до себе неповторним сполученням 
елементів природного оточення. У такому регіоні етнос 
уперше складається як цілісна етноструктурна одиниця, 
що здатна розвиватися у межах тієї чи іншої території, 
на засадах саморегуляції. 

Е. с. формує оригінальні стереотипи етнічної пове¬ 
дінки, компоненти традицій і звичаїв, елементи своєрід¬ 
ної культури. У межах Е. с. складається етноструктурна 
спільність, що усвідомлює свій характерний побут, за¬ 
лежні від ландшафтного спектру родинні та соціальні 
контакти і зв’язки. В Е. с. можливе проживання неве¬ 
ликої кількості представників іншого етносу, котрі не 
змішуються з ним. Особливість ландшафту впливає на 
поведінку етногруп, але і вони адаптують оточуюче се¬ 
редовище під власні потреби. Таким чином створюється 
регіональна мозаїчна культура. 

Етноландшафтні умови відбиваються на світосприй¬ 
манні етносистем, їх моралі* етиці та самовираженні. 
Специфіка регіонального ландшафту забезпечує своєрід¬ 
ність характерів і натур в етнічних утвореннях. Е. с. являє 
собою завершений механізм гармонійної взаємодії сус¬ 
пільства і природи, флори і фауни. 

ЕТНОЛІНГВІСТИКА — наукова дисципліна, пред¬ 
метом якої є змістовне відношення мови і національної 
культури. Витоки Е. сягають античних часів, але вперше 
співвідношення мовної і національної культур детально 
розглядаються в рамках філософії мови И.-Г. Гердером. 
Його ідеї були розвинуті німецькими романтиками 
В. Гумбольдтом, Ф. Шеллінгом, Ф. Шлегелсм та ін. По¬ 
гляди останніх характеризувалися підвищеною увагою до 
ірраціонального в людині та культурі. їх ідея народу 
будувалася на підсвідомих чи напівпідсвідомих елемен¬ 
тах його життя — мові, фольклорі, міфології. Роз¬ 
глядаючи взаємозв’язок мови і національного, В. Гум- 
больдт трактує першу як зовнішній вияв певної метафі¬ 
зичної субстанції — специфічного народного духу. Мова 
є певним началом, що формує поняття, а через них де¬ 
термінує процес мислення представників даного народу. 
Відтак, кожному народу притаманне специфічне бачен¬ 
ня оточуючого світу через систему своєї мови. Цих по¬ 
глядів дотримувалися і вітчизняні дослідники О. Потебня 
та Г. ІИпет, які своїми працями в галузях лінгвістики, 
фольклористики та психології значно вдосконалили 
інструментарій Е. Так, О. Потебня, напр., детально роз¬ 
глянув співвідношення міфу і мови, ролі метафори в 
процесах мислення, чим започаткував досить оригіналь¬ 
ний і продуктивний напрям в дослідженні національної 
ментальності. 

Новий етап у розвитку Е. пов’язаний з творчою ді¬ 
яльністю американських вчених Е. Сепіра та Б. Уорфа. 
Принцип лінгвістичної відносності, сформульований Е. 
Сепіром та підкріплений емпіричним матеріалом, який 
систематизував Б. Уорф, викликав глибокі дискусії в різ¬ 
номанітних колах науковців: філософів, лінгвістів, пси¬ 
хологів, етнологів, логіків та ін., а також стимулював 
появу нових напрямів і концепцій в даних дисциплінах. 
Зокрема, слід відзначити ряд концепцій мовної картини 
світу. Саме на вивченні останньої зосереджуються зу¬ 
силля дослідників неогумбольдтіанського напрямку та¬ 
ких, як, напр., Л. Вайсгербер та Й. Трір, яких ще нази¬ 
вають прибічниками «теорії поля», оскільки, за їх погля¬ 
дами, парадигматичні групування слів, або «семантичні 




66 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


поля», є однією з основних ознак, що конституюють 
мовну картину світу лексичними засобами. 

Широкий спектр проблематики, який належить Е., 
обумовлює її тісний зв’язок з іншими науками, а також 
постійне відгалуження від неї нових дисциплін. Межі су¬ 
часної Е. лежать на стиках лінгвістики, етнології, пси¬ 
хології, логіки, семіотики, структурної антропології, 
культурології. В її надрах зародилися і сформувалися в 
самостійні дисципліни соціолінгвістика (лінгвосоціоло- 
гія), етнопсихолінгвістика та ряд ін. 

ЕТНОЛІНГВІСТИЧНА СПЕЦИФІКА ЕТНОСУ - 
це особливість етнічної свідомості і підсвідомості, що 
формує етнічний (національний) менталітет народу, який 
у різних представників кожного окремого етносу склада¬ 
ється на основі формуючої ролі системи мови по відно¬ 
шенню до системи мислення (Й.-Г. Гердер, В. Гум- 
больдт). Ландшафтне і соціальне оточення етносу пізна¬ 
ється через усвідомлення природи в напрямі, що зада¬ 
ється національним меншинам спадщиною і сферами 
застосування материнської мови (Б. Уорф). Існує пряма 
і опосередкована залежність духовного сприйняття ма¬ 
теріального світу від форм і способу колективного вжит¬ 
ку різними системами мови. Окремі компоненти мови, 
розвиваючись між собою у безмірно якісних і кількісних 
різноваріантних комбінаціях, створюють певний текст 
«генетичної» (національної) інформації. 

Е. л. с. е. полягає в особливості символіки мовної 
скарбниці нації (художність, образність, науковість, то¬ 
що). Ці обставини формують стиль мислення етнічних 
одиниць (груп, утворень, популяцій), на котрому завжди 
позначаються наслідки історичного розвитку, успіхи і 
невдачі в етнополітичному бутті. Для української нації, 
зокрема, Е. л. с. е. проявляється у недостатній самокри¬ 
тиці і наївній довірі до політичних вождів. Для західних 
регіонів України (Чернівці, Тернопіль, Львів) є більш чіт¬ 
ко означеним побутовий прагматизм як основа адапта¬ 
ційної функції раціональноі поведінки. В умовах націо¬ 
нального відродження України критичний погляд на ет¬ 
нокультурну спадщину є майже відсутнім, а це створює, 
у свою чергу, в системі Е. л. с. е. народу духовну загрозу 
домінування міфологічних уявлень над раціональними 
стереотипами. 

Е. л. с. української діаспори відзначається засвоєн¬ 
ням і примноженням тих етнокультурних цінностей, 
котрі за часів СРСР були заборонені і залишені поза ува¬ 
гою. Це, насамперед, діалектична своєрідність мови (бу¬ 
ковинці, галичани, гуцули), побутові й світоглядні уяв¬ 
лення, політичні та економічні знання. Українська діас¬ 
пора зосередила у собі критичний погляд на соціаліс¬ 
тичну систему і гіперболізувала власні недоліки. Уважне 
вивчення Е. л. с. зарубіжних українців може наочно по¬ 
казати глибинні засади «генетичної» спадщини і набутої 
інформації. 

ЕТНОЛОГІЯ — вчення про етногенез, тобто про ви¬ 
никнення та зникнення народів. Як спеціальна галузь 
емпіріосинтезу Е. знаходиться на стику багатьох наук — 
географії, соціології, зоогеографії, геоморфології, гене¬ 
тики, історії культури та ін. Оскільки з процесами і фа¬ 
зами етногенезу пов’язана зміна ландшафтів шляхом ви¬ 
користання техніки, то Е. можна за своїм предметом (ет- 
носфера — оболонка Землі) і методом (первинний ма¬ 
теріал вона бере з історії, тобто вивчення подій у їх 
зв’язку і послідовності) більше наблизити до географії. 

Е. розглядає характеристики стереотипів поведінки у 
колективів, які мають спільну долю (причинно-наслід- 
кові зв’язки історичних подій). Спостерігаючи соціаль¬ 
но-історичні форми вияву феномена етносу, Е. викорис¬ 
товує інформацію гуманітарних наук для цілей приро¬ 
дознавства. Розвиток суспільних форм — спонтанний; 
зміна суспільно-економічних формацій — явище гло¬ 
бальне, незважаючи на нерівномірність розвитку в різних 
регіонах; рух суспільної форми матерії — поступальний 


і прогресивний, його напрямок — спіраль. Отже, це фі¬ 
лософська теорія про загальні закони розвитку, і відтак 
вона на цілий порядок вища, ніж етносфера — мозаїка 
етносів у часі й просторі. 

Оскільки феномен пасіонарності присутній у всіх ет- 
ногенетичних процесах, то це створює можливість етно¬ 
логічних співставлень у глобальному масштабі. 

Етнічну історію рухають природні процеси, а сам ет¬ 
нос є природною формою колективного існування лю¬ 
дей, що органічно входить до біосфери. На основі роз¬ 
криття енергетичного (пасіонарного) механізму етноге¬ 
незу створюється можливість дослідження етнічних про¬ 
цесів і явищ з допомогою методів природничих наук 
(географії і біології). 

ЕТНО НАЦІОНАЛЬНА ГРУПА — один з осн. елемен¬ 
тів нац. структури поліетніч. суспільства. Е. г. часто на¬ 
зивають, особливо в документах міжнарод. організацій 
та в заруб, наук, літ-рі, «національною меншиною». Під 
Е. г. (нац. меншістю) мається на увазі спільність людей, 
які проживають окремо від основного масиву своєї нації 
в іншонаціональному середовищі. Підібні групи вини¬ 
кають внаслідок зміни кордонів, міграції, еміграції або 
депортації частини, а іноді й всього населення якоїсь 
національності (біля двох десятків народів, позбавлених 
державності, виселених Сталіним з місць їхнього тради¬ 
ційного проживання й розкиданих п*> безкрайніх прос¬ 
торах колиш. радянської імперії) в ін. регіони країни або 
за кордон. Основою об’єднання Е. г. є такі етніч. ознаки 
людей, які належать до неї, як спільність походження, 
самоназви, культури (або окремих її елементів) тощо. Од¬ 
ночасно ці ознаки служать основою для розмежування 
даної етнонац. групи з нацією чи ін. етнонац. групами 
регіону або країни проживання. Як правило, нац. мен¬ 
шини не мають власної нац. державності. Тільки в не- 
залеж. державах колиш. СРСР проживає понад 70 млн., 
у світі — сотні мільйонів представників нац. меншин. 
Соціально-екон., політ, і культ, зв’язки таких груп зі своєю 
нацією в часи культу особи і застою (в колиш. СРСР), а 
також в епоху «холодної війни», «залізних», «бамбукових» 
та ін. завіс (в міжнарод. плані) були мінімальними або зов¬ 
сім відсутніми. Це поряд з ін. факторами вело до приму¬ 
сової асиміляції та денаціоналізації. Сьогодні, незважаючи 
на деякі позитивні зміни, становище нац. меншин в не¬ 
залежних країнах колиш. СРСР, СФРЮ та багатьох ін. 
державах світу залишається досить складним. А тим часом 
етнополіт. ситуація, стабільність як окремих країн, так і 
світу в цілому багато в чому визначається саме становищем 
нац. меншин. На цю обставину все більше уваги зверта¬ 
ється в працях заруб, етнополітологів, документах СОН, 
ЮНЕСКО та ін. міжнарод. організацій. 

Говорячи про Е. г. та одноіменну з нею націю, слід 
мати на увазі, що разом вони складають спільність, яку 
прийнято називати «етнікосом». Так, напр., українці в 
Україні становлять укр. націю. В країнах колиш. СРСР 
вони вважаються нац. групами. В США, Канаді та ін. 
державах їх розглядають як етніч. групи. А всі разом вони 
становлять укр. етнос. 

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ОБРАЗА - один із атрибутів 
етнічної культури, що може вказувати на збереження у 
пам’яті народу емоційно-експресивних почуттів про ми¬ 
нулу залежність, підкореність, безправність або наругу з 
боку більш великого етносу. Е. н. о. знаходить своє ві¬ 
дображення у фольклорі, літературі, історії. Особливо во¬ 
на посилюється у тих народів, які на певному етапі своєї 
історії нав’язували власну волю іншим етносам, а потім 
через політичні обставини стримували етнічну роль під¬ 
корених і пригноблених. 

За висновками етнологів, яку б форму наруги не за¬ 
стосовувала домінуюча національність по відношенню 
до іншої, Е. н. о. стає атрибутом етнокультури пригні¬ 
ченої нації. Тим більше, що у культурі нації домінуючої 
обов’язково присутнє вороже ставлення до етнічної са- 




1. Етнос і соціум 


67 


мосвідомості інших народів, їх етнокультурна спадщина 
пригнічується, а етносоціальний аспект ігнорується. У 
відповідності із гіпотезою В. Соловйова, внаслідок не¬ 
визначеності того, що, власне, являє собою вищу куль¬ 
туру і в чому полягає етнокультурна місія, немає ні од¬ 
ного історичного народу, котрий не зазіхав би на цю 
місію і не вважав можливим насильство над чужими на¬ 
родностями в ім’я свого вищого призначення. 

Е. н. о. може стати причиною розпалювання націона¬ 
лізму й шовінізму, етноцентристських рухів і міжнаціо¬ 
нальних конфліктів. Разом з тим вона має позитивну сто¬ 
рону, тому, що сприяє національному відродженню та ет¬ 
нокультурному прогресу. В періоди економічного спаду і 
соціальної кризи Е. н. о. може зіграти негативну роль, бо, 
за твердженням В. Ігнатова, при цьому власні біди й не¬ 
гаразди часто ставляться у провину іншим етносам. 

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНЕ БУТТЯ - об’єктивна законо¬ 
мірність суспільного розвитку, важливий державотвор¬ 
чий чинник, що надає державі вкоріненості в життєді¬ 
яльність націй, етносу, з одного боку, національному по¬ 
ступу яскраво вираженої державницької спрямованості, 
підносить національні цінності до меж вседержавних, 
вселюдських, з другого. 

«Із загальним спадом суспільного життя національне 
бродіння пішло вглиб, про національне обличчя ще 
не було чутно... Не дійшло ще до відкритої рукопаш¬ 
ної бійки... 

Проте з того часу фарватер національного життя рі¬ 
шуче змінився. Майже негадано, як завжди знову відро¬ 
дилися пристрасті та страхи народів. Із властивими су¬ 
часності темпами національне піднесення перекинулося 
з однієї народності на іншу, розвиваючи повсюди вели¬ 
чезну соціальну енергію». 

Читач, безумовно, побачить у цитаті реалії нашого бу¬ 
ремного життя до і особливо після розпаду СРСР. Але, 
як це не парадоксально, вищенаведене стосується першої 
половини XX ст. і належить перу відомого російського 
вченого А. Кастелянського, що, як зараз пишуть, у спі¬ 
вавторстві з Б. Водовозовим, Р. Шпрингером, М. Гру- 
шевським та ін. підготував спеціальну працю «Форми 
національних рухів у сучасній державі». 

Історія, виходить, повторюється знову. І як би там не 
було, цей великий поворот завжди виступав і виступає 
перед нами у твердій оболонці національної ідеї, що ско¬ 
лихує держави й народи. Подібно тому, як суспільне під¬ 
несення та політичне пробудження, що охопило після 
Французької революції майже всю Європу, вилилося пе¬ 
редусім у форму широких повстань за національну не¬ 
залежність, а надалі — знаменувалося стихійним вибу¬ 
хом національних пристрастей та гострої боротьби за 
права національні. 

Сама ж національна ідея в глибокому психологічному 
переломі, що принесли соціальні зміни початку XIX ст., 
зародившись у визвольних війнах проти наполеонівсько¬ 
го «універсалізму», склалася та зміцніла, отримала своє 
політичне хрещення і з того часу не сходить з історичної 
сцени. Більше того. З стихійною силою захоплює вона 
одну етнічну групу за іншою, і в міру того, як ця сила 
поширюється, національна ідея все більше й більше про¬ 
никає в глибину, охоплюючи своїм впливом один сус¬ 
пільний клас за другим. 

Словом, через товщу незчисленних соціальних та еко¬ 
номічних нашарувань все рішуче пробивається наверх 
«воля нації». Один за одним підіймаються народи, неза¬ 
лежно від чисельності та ступеня культури, кожний ві¬ 
докремлюється, «самостверджується», і, напружуючи до 
крайнощів суспільні сили, добивається максимальної 
повноти свободи для своєї «національної індивідуаль¬ 
ності» (А. Кастелянський). 

Національна ідея відображує собою один важливий 
процес. Одночасно з розростанням глибоких супереч¬ 
ностей всередині суспільного «організму», поряд з над¬ 


звичайним загостренням економічних, соціальних та по¬ 
літичних антагонізмів, з різким розчленуванням суспіль¬ 
ства на ворожі один одному класи, словом, паралельно з 
роз’їдаючою диференціацією проявляє себе не менш важ¬ 
ливий процес, що діє неначе у зворотному напрямку — 
процес соціально-психологічної інтеграції, який шляхом 
цілого ряду психологічних реалій «зчеплює» всі ці відцент¬ 
рові елементи і зливає їх в одне нерозривне духовне ціле. 
По мірі того, як міцніє ця єдність, в його «частках» все 
відчутнішою стає свідомість належності до цього цілого. 
І в постійній взаємодії між ними зв’язок дедалі сильніше 
закріплюється, створюється неначебто особлива форма, 
що міцно охоплює собою всі різнорідні частини. 

Характерними щодо цього є міркування відомого ро¬ 
сійського філософа М. Бердяєва, який вважав, що саме 
національні чинники, саме національна ідея дедалі біль¬ 
ше набувають величезної ваги. Без первинної та стихій¬ 
ної любові до своєї країни, неможливий ніякий творчий 
історичний шлях. Націоналізм, відзначав Бердяєв, 
стверджує духовно-біологічну основу індивідуально- 
історичного буття народів... Народ повинен бути, пови¬ 
нен берегти свій образ, повинен розвивати свою енергію, 
повинен мати можливість творити свої цінності. 

Для традиційної інтелігентської свідомості існували 
цінності добра, справедливості, добробуту народу, бра¬ 
терства народів, але не існувало цінності національнос¬ 
тей, що займає цілком осібне місце в ієрархії світових 
цінностей. Між тим, як вказував М. Бердяєв, й націо¬ 
нальність уявлялась не самоцінністю, а чимось підпо¬ 
рядкованим іншим відчутним категоріям та оцінкам. І 
далі — звернення до міжнародного та всесвітньо-істо¬ 
ричного досвіду загострює почуття цінності власної на¬ 
ціональності й усвідомлення її завдань у світі. Необхідна 
у зв’язку з цим нова свідомість, що звертається до істо¬ 
ричного, до конкретного. Треба подолати свідомість 
абстрактну та доктринерську, виключний соціологізм і 
моралізм нашого мислення й оцінок. «Свідомість нашої 
інтелігенції не хотіла знати історії як конкретної мета¬ 
фізичної реальності та цінності. Вона завжди оперувала 
абстрактними категоріями соціології, етики чи догмати¬ 
ки, підпорядкувала історичну конкретність абстрактним 
соціологічним, моральним чи догматичним схемам. Для' 
такої свідомості не існувало національності і раси, істо¬ 
ричної долі й історичної багатоманітності та складності, 
для неї існували лише соціологічні класи чи абстрактні 
ідеї добра та справедливості». Ми повинні визнати ре¬ 
альність нації і цінності національно-історичних зав¬ 
дань, говорив М. Бердяєв, позбавитись моралізування 
над історією, зокрема, спроб російських соціал-демок¬ 
ратів чи народників, що застосовували свої соціологічні 
схеми, які не визнають самостійної історичної реальності 
і самостійних історичних цінностей, спрощено викорис¬ 
товують старі схеми, свої скорочені категорії, соціоло¬ 
гічні, моральні чи релігійні. Ці схеми, як і слов’янофіль¬ 
ство, не пристосовані до нових явищ світової історії, бо 
ж вироблені для більш простої й елементарної дійсності. 
Що це саме так, свідчить відома марксистська формула 
«у робітника немає вітчизни». Пріоритет класового над 
національним досягає тут свого абсолюту. Не випадково 
вчені й політики багатьох народів як у минулому, так і 
тепер звинувачують авторів «Маніфесту...» у зневазі до 
національного патріотизму' і національної гідності. 
В. Ленін, намагаючись якось відвести від своїх ідейних 
попередників тяжкі звинувачення, у листі І. Арманд від 
20 листопада 1916 р. все ж змушений був визнати, що 
ця формула включає пріоритет інтернаціональної єдності 
робітників над національною. До речі, це суперечить до¬ 
сить реалістичному твердженню самого Ф. Енгельса, що 
«без національної єдності національне життя було б тіль¬ 
ки примарним». 

Суспільна практика поки що не підтвердила реаль¬ 
ність такого принципового передбачення марксизму, за 




68 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


яким «разом з антагонізмом класів впадуть і антагонізми 
між націями». На ділі (а це показав досвід СРСР, як і 
інших країн так званого соціалістичного світу) націо¬ 
нальні прихильності й стереотипи, етнічні симпатії та 
антипатії часом виявляються більш стійкими й стабіль¬ 
ними, ніж класові суперечності. Швидкий і фатальний 
крах колишніх багатонаціональних соціалістичних дер¬ 
жав, бурхливе поширення серед їх народів, поряд із зрос¬ 
танням здорової національної самосвідомості, шовінізму 
і навіть расизму дають інформацію для роздумів. І це 
відбувається серед народів, де класові антагонізми давно 
усунуті, а колективна власність — ця панацея, за Марк¬ 
сом, від національного розбрату, була всеосяжною. 

Оцінюючи позиції марксизму в національному питан¬ 
ні, В. Ленін писав: «У порівнянні з «робітничим питан¬ 
ням» підпорядковане значення національного питання 
не підлягало сумніву для Маркса. Але від ігнорування 
національних рухів його теорія далека, як небо від землі». 
З цим можна було б загалом погодитись. Однак відмова 
від самого ігнорування національних рухів аж ніяк не 
означає всебічного врахування національного фактора, 
піднесення його статусу на належний рівень і гармонійне 
поєднання національного з вселюдським. Цієї прогали¬ 
ни марксизмові подолати не вдалось. Певна річ, його 
фундатори не були ні шовіністами, ні расистами. Але їх 
«абсолютний інтернаціоналізм», підхоплений потім ба¬ 
гатьма поколіннями революціонерів-соціалістів, виявив¬ 
ся надто романтичним і ілюзорним, відірваним від гли¬ 
бокого народного коріння і тому приреченим на важкі 
випробування й прикрі розчарування. 

Слід сказати, що світова теоретична думка все ж роз¬ 
вивалася в іншому напрямку, зокрема, в сенсі соціал- 
демократичних трактувань етнонаціональних проблем. 
Ось, приміром, погляди відомого дослідника в галузі ет¬ 
нології та етнопсихології О. Бауера. 

Завдяки аперцепції, говорив він, нації будуть існувати 
вічно, а національне — дедалі більше домінувати навіть 
в результаті перемоги соціалізму. Сам же соціалізм в силу 
цього «призводить до ростучої диференціації національ¬ 
ностей», до «дедалі різкого розмежування їх характерів, 
до більш чіткого вироблення їх колективних індивіду¬ 
альностей». Звідси висновок Бауера про те, що суспіль¬ 
ство майбутнього «безсумнівно буде являти собою стро¬ 
кату картину особистих національних союзів та терито¬ 
ріальних корпорацій». 

Звертає на себе увагу особистісний, соціально-психо¬ 
логічний аспект бауерівського «бачення» нації і моменти, 
так чи інакше пов’язані з національною самоідентифі- 
кацією. Наприклад, вказівки в ньому на спільність долі 
чи спільність історії визнаються зараз всіма як невід’ємна 
складова національної самосвідомості. Саме така спіль¬ 
ність на перевірку виявилася для багатьох народів, часто 
розділених природними чи державними кордонами, ку¬ 
ди більш цементуючою силою, ніж спільна мова чи 
спільна територія. Але прикладів небагато. 

Щодо передбачення про неминучість диференціації 
національностей, зростання національного фактора, що 
було сформоване 100 років тому, то воно виправдалося. 
Тепер уже ніхто не сумнівається в тому, що зростання 
національного фактора при різноманітності його форм 
перетворилося в об’єктивну закономірність суспільного 
розвитку. 

ЕТНОНАЦІОНАЛЬШ СПІВТОВАРИСТВА - спів¬ 
товариства з більш яскраво вираженою «національною» 
та «етнічною» належністю, ніж співтовариства культур¬ 
но-мовного типу. Таким є «сербське співтовариство», 
яке, окрім сербів Сербії, включає сербів Хорватії, Косо¬ 
во, Боснії та Герцеговини, Угорщини, Румунії; «румун¬ 
ське співтовариство», що, окрім румунів Румунії та Мол¬ 
дови, включає також румунів України, Воєводини, Угор¬ 
щини; «російське співтовариство», яке, окрім росіян Ро¬ 
сії, включає росіян Литви, Латвії, Естонії, України, 


Казахстану; «угорське співтовариство», що, окрім угор¬ 
ців Угорщини, включає угорців Словенії, Воєводини, 
Хорватії, Румунії, Словаччини, Австрії. В «українське 
співтовариство», окрім українців в Україні, входять ук¬ 
раїнці ближнього та далекого зарубіжжя (Див.: діаспора). 

Звичайно, важко чи взагалі неможливо провести кор¬ 
дони між співтовариствами, які є переважно «культур¬ 
но-мовними» та тими, що швидше за все є Е. с. Деяким 
чином це питання повинні розв’язувати самі співтова¬ 
риства з допомогою своїх представницьких органів, ви¬ 
бираючи тип відносин чи співробітництва, якому вони 
віддають перевагу. 

ЕТНОНІКА — термін для визначення прикладної, 
практичної сфери етнографічної (етнологічної) науки. 
Ця практична галузь народознавства передбачає раціо¬ 
нальне врахування і використання етнічних особливос¬ 
тей населення країни, кожного окремого регіону для роз¬ 
витку культури і освіти, тих чи інших галузей вироб¬ 
ництва, розміщення трудових ресурсів, розумного при¬ 
родокористування з опорою на місцеві традиції та спосіб 
життя. Е. може проявлятися, крім побіжних, і в складних 
критичних ситуаціях, що торкаються етнічного факто¬ 
ра — при розв’язанні конфліктів, примиренні сторін, ве¬ 
денні переговорного процесу. 

ЕТНООБ’ЄДНУЮЧІ ПРОЦЕСИ один із видів 
внутрішньоетнічних процесів, які на відміну від етно- 
роз’єднуючих посилюють (зміцнюють) культурно-побуто¬ 
ву однорідність етносу (напр. у ході його територіального 
поширення, заселення областей з іншими природними 
умовами, зовнішніми посяганнями на державний і сус¬ 
пільний устрій, внаслідок етнокультурної експансії, тощо). 

До Е. п. відносять консолідацію (поділяється на мі¬ 
жетнічну та внутрішньоетнічну, яка згуртовує етнос шля¬ 
хом нівелювання відмінностей між наявними всередині 
нього субетнічними або етногеографічними групами). 
Процеси консолідації порівняно невеликих етносів у 
більш великі, частіше всього і з новим етнонімом, роз¬ 
почалися на пізній стадії розвитку союзу племен, а роз¬ 
горнулися пізніше, у класовому суспільстві. Асиміляція 
означає розчинення самостійного етносу або я кої-небудь 
його частини у середовищі іншого, звичайно більш ве¬ 
ликого народу. Процеси асиміляції великими народами 
малих, а частіше всього і краще розвинутими етносами, 
до середовища яких попадають слабкіші етнічні менши¬ 
ни, характерні для середніх віків, коли в основному уже 
сформовані етноси продовжували розширення своїх кор¬ 
донів. Розрізняється природна і насильницька асиміля¬ 
ція. Перша зумовлюється тісними контактами етнічних 
груп з оточуючим іносередовищем, поширенням зміша¬ 
них шлюбів, а нерідко і самим бажанням членів цих груп 
злитися з іносередовищем. Насильницька асиміляція 
пов’язується з політикою центрального уряду і місцевих 
властей, спрямованою на прискорення такого процесу 
шляхом встановлення перешкод для розвитку мови і 
культури етнічних меншин, заборон на правовий статус 
тощо. Інтеграція показує взаємодію, переважно у межах 
держави, деяких етносів, котра призводить до появи у 
них ряду спільних рис, в тому числі елементів спільної 
самосвідомості, а в кінцевому підсумку — до виникнен¬ 
ня метаетнічної спільності. Міжетнічна міксація свідчить 
про взаємодію народів, не пов’язаних родинними узами 
і спільністю історичної долі, в ході якої виникає якісно 
новий етнос. 

ЕТНОПЕДАГОПКА — галузь педагогіки, яка вивчає 
системи виховання та навчання окремих народів, пере¬ 
важно в країнах, що розвиваються. Після 1-ї світової вій¬ 
ни створюються міжнародні організації та центри для 
вивчення стану виховання й освіти в країнах світу, серед 
яких чільне місце посіло Міжнародне бюро освіти 
(МБО), засноване 1925 р. спочатку як громадська орга¬ 
нізація при ін-ті пед. наук ім. Руссо Женевського уні¬ 
верситету, а з 1929 р. очолюване міжнародною міжуря- 




І. Етнос і соціум 69 


добою організацією. МБО отримує звіти про розвиток 
нар. освіти в країнах, належних до цієї організації. Вони 
опрацьовуються і публікуються. В ряді країн (Велико¬ 
британія, США, ФРН, Італія, Швейцарія, Японія тощо) 
видано обширну літературу, пов’язану з питаннями Е. 
Для висвітлення стану виховання й освіти у різних кра¬ 
їнах сучасна Е. користується спеціально виробленою ме¬ 
тодологією: опис стану пед. теорії і шкільництва в окре¬ 
мій країні чи регіоні (матеріали складаються в основному 
з річних звітів країн — членів ЮНЕСКО та МБО про 
динаміку і перспективи розвитку освіти); аналіз різних 
типів шкіл, ступенів освіти, пед. проблем в країнах світу; 
опрацювання анкетних даних учителів та працівників 
нар. освіти про форми управління школою, навчальні 
плани тощо; обробка статистичних даних про стан гра¬ 
мотності, відсоткове відношення учителів до населення 
країни (регіону); теоретичне осмислення тенденцій роз¬ 
витку системи виховання й освіти, їх оцінка та складання 
прогнозів на майбутнє. До найактуальніших проблем су¬ 
часної Е. належать: визначення принципів та шляхів 
адаптації шкільництва до рівня соціально-економічного 
розвитку країни (регіону); впровадження ефективної 
методики диференціації навчання з урахуванням форму¬ 
вання індивідуальних нахилів та здібностей учнів; ство¬ 
рення оптимальної системи профорієнтації при застосу¬ 
ванні в загальноосвітньому процесі комп’ютерної техні¬ 
ки та інформатики; прищеплення випускникам теоре¬ 
тичних знань і практичних навиків для нормальної 
трудової діяльності з урахуванням глобальних перспек¬ 
тив економічного розвитку та інтеграційцних процесів. 

ЕТНОС — сталий колектив людей, який склався в ре¬ 
зультаті природного розвитку на основі специфічних сте¬ 
реотипів свідомості й поведінки. Е. існує як стійка сис¬ 
тема, що протиставляє себе усім іншим аналогічним ко¬ 
лективам людей за принципом «ми — не ми», «свої — 
чужі», «ми такі, а решта — інші». Таке усвідомлення своєї 
єдності й самоідентифікація є відображенням комплі¬ 
ментарності (термін Л. Гумільова) як підсвідомого від¬ 
чуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання 
етнічним колективом своєї єдності є головною, ознакою 
Е. як системи. Існує й ряд інших важливих ознак (мова, 
культура, територіальна єдність, спільність економічного 
життя, самоназва та ін.), які, однак, не є обов’язковими 
для визначення того чи іншого колективу як Е., бо не¬ 
прийнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоіден¬ 
тифікація з певним Е. є не лише ознакою останнього, а 
й системним зв’язком між людьми. Це ототожнення ві¬ 
дображає у свідомості людей об’єктивно існуючу ціліс¬ 
ність Е. як системи. 

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомос¬ 
ті, а й природи людини, відображення певної фізичної 
або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна 
тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення Е., а 
також встановлення відмінностей між ними, характеру 
етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу. 

Е. не є явищем соціальним, тому існує за всіх фор¬ 
мацій і соціально-політичних режимів. Л. Гумільов ви¬ 
значає Е. як біологічну одиницю, що таксономічно стоїть 
нижче виду як рориіаііо, а сам етнічний поділ людства — 
як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки 
у структурі, скільки у поведінці). Феномен Е. належить 
до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ. 

Кожний Е. має оригінальну структуру, що сприйма¬ 
ється людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли 
вона стирається і Е. опиняється на межі асиміляції інши¬ 
ми Е., залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки 
інерція не вичерпається, люди, що належать до даного 
Е., відноситимуть себе до нього. І при цьому не має зна¬ 
чення, чи говорять вони мовою предків, чи додержують 
їх обрядів, чи шанують свої древні пам’ятки, чи живуть 
на землі, яка є батьківщиною їх структури. 

Е. завжди мають спільність поведінкових рис, що пе¬ 


редаються від покоління до покоління з допомогою ме¬ 
ханізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці 
риси не випадкові, вони виробляються у процесі адап¬ 
тації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й 
утворюють стереотип поведінки Е. 

Стереотип поведінки є фундаментом етнічної тради¬ 
ції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми 
співжиття і господарства — неповторні за своїми особ¬ 
ливостями у кожному Е. 

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до 
нових умов, є результатом біологічної ознаки — здатнос¬ 
ті до мінливості. Але остання не безмежна, і тому спос¬ 
терігається вимирання Е. 

Поява ж нових Е. означає, що завдяки здатності до 
мінливості змінився стереотип поведінки, а отже, ви¬ 
никла нова традиція або сигнальна спадковість, тобто 
нова культура, яка докорінно відрізняється від поперед¬ 
ньої. Цим визначається і перехід людини з одного ет¬ 
нічного колективу до іншого. 

Звідси випливає, що немає людей поза Е. Людина може 
не знати про своє походження, забути рідну мову (або не 
знати її зовсім), не мати властивих для даного Е. релігійних 
або атеїстичних уявлень, але без поведінки у колективі 
вона жити не може. А оскільки саме характер поведінки 
визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до 
етносфери. Такий підхід дав можливість розглядати Е. як 
явище глобальне, що має власні закономірності станов¬ 
лення, тобто прояви, видозміни й зникнення. 

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. 
Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, 
глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дис¬ 
кретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспіль¬ 
ними та етнічними ритмами випадковий (напр., розпад 
західної частини Римської імперії і одночасно зникнення 
давньоримського Е.). Як правило, розпад імперій і зник¬ 
нення певного соціуму активізує етнічні процеси (це пе¬ 
реконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Украї¬ 
ні), стає їх каталізатором. 

Загальна ознака динамічного стану будь-якого Е.— 
здатність нової популяції до так званої «зверхнапруги», 
яка виявляється або у перетворенні природи, або у міг¬ 
раціях, теж пов’язаних зі зміною ландшафту на освою¬ 
ваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, вій¬ 
ськовій, організаційно-державній, торговельній та інш. 
діяльності. Майже всі відомі Е. згруповані у своєрідні 
конструкції — «культури», або «суперетнічні цілісності». 
Спочатку Е. займає район, де він з’явився і контактує, не 
завжди мирно, із своїми «однолітками». Згодом, набравши 
сили, він мігрує, залишивши на батьківщині частину свого 
складу. При цьому обов’язково втрачає частину, і досить 
значну, первісного запасу енергії. Деякі етнічні групи ги¬ 
нуть, а інші, опинившись в ізоляції від могутніх сусідів, 
перетворюються на реліктові Е., які не мають ні приросту 
населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифі¬ 
кації відбуваються лише за впливу сусідів. 

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію вели¬ 
кої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Рит¬ 
мічності тут немає. Спостерігається не сахморозвиток, а 
вплив екзогенних чинників, своєрідних поштовхів, після 
яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспіль¬ 
ного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном. 

Для виявлення і пояснення закономірностей етноге¬ 
незу, тобто розкриття механізму виникнення, розвитку 
і розпаду етносів, надзвичайно велике значення має по¬ 
няття пасіонарності як надлишку біохімічної енергії 
живої істоти, що виявляється у здатності людей до над¬ 
напруги. 

Е. завжди знаходяться у певному стані. Персистент- 
ний стан — коли вся енергія, здобута із природного се¬ 
редовища, поглинається внутрішніми процесами і вихід 
її наближається до нуля. Динамічний стан — здатність, 
що виникла раптово, до більшого захоплення енергії і 




70 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


передачі її за межі етнічної системи у вигляді роботи. 
Історичний стан — поступова втрата етногенної ознаки 
(здатності абсорбувати велику кількість енергії і відпо¬ 
відно видавати її назовні), що відбувається за рахунок 
спрощення структури. 

Е. завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці 
зв’язки не випадкові і залежать від характеру адаптації 
й рівня розвитку продуктивних сил. Отже, Е.— не ви¬ 
падкове зібрання людей, а явище розвитку географічної 
оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, по¬ 
рівняні з геологічними переворотами. Це особлива сис¬ 
тема із соціальних і природних одиниць з притаманними 
їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностя¬ 
ми людей, продуктів їх діяльності, традицій, географіч¬ 
ного середовища, етнічного оточення і ступеня пасіо- 
нарності, а також її тенденції до збільшення чи змен¬ 
шення. 

Зв’язки, що об’єднують людей в Е., поширюються не 
лише в просторі, а й у часі, але не безкінечно далекому, 
а обмеженому пасіонарним вибухом, внаслідок чого 
створилася дана етнічна цілісність. Е. лімітований у сво¬ 
єму розвитку, навіть в оптимальних умовах територіаль¬ 
ної ізоляції, фазою гомеостазу або рівноваги із середо¬ 
вищем як природним, так і етнічним, тобто сусідніми 
етносами. Оскільки гомеостатичні Е. втрачають резис¬ 
тентність, то перше ж порушення рівноваги призводить 
до їх розпаду, а отже, і до загибелі системи. 

Е.— це пасіонарне поле одного ритму, бо в іншого 
етносу свій ритм. Саме ці ритми люди вловлюють від¬ 
чуттям «свого» і «чужого». Ритм не є природжений, він — 
властивість не особини, а етнічного колективу. Немовля 
має успадкований від предків генотип і фенотип, але ет¬ 
нічного ритму в нього нема. Поступово дитя входить до 
життя, і його біологічне поле починає коливатися в уні¬ 
сон з полями оточуючих. Це своєрідний резонанс. Тому 
зрозуміло, що для етнічної приналежності головне зна¬ 
чення має виховання на найраніших етапах біографії 
особи, а не расова приналежність. Генотип може визна¬ 
чити багато чого: темперамент, швидкість реакції, здат¬ 
ність до абстрагування, уявлення і т. ін., але не відчуття 
«свого» і «чужого» — відмітну рису Е. Ця риса переда¬ 
ється немовляті шляхом «сигнальної спадковості», тобто 
традиції, і тому в етнічних колективах можлива інкор¬ 
порація, яка немислима у расі. Саме здатністю людей 
резонувати на чуже етнічне поле пояснюються випадки 
приживання людини, що потрапила до чужого етнічного 
середовища. 

Дана концепція Е. дає можливість уникнути як со¬ 
ціологізаторства, коли Е. розглядається як соціальний 
феномен, підпорядкований законам суспільного розвита 
ку, так і ототожнення Е. з біологічною популяцією. Фе¬ 
номен Е. відноситься до сфери поведінки, хоча з кожним 
Е. пов’язана популяція. Схрещування всередині даної 
популяції регулюється етнічною традицією. 

ЕТНОС І ОСОБА. У пошуках «правильної» чи «єди- 
ноправильної» дефініції нації ми забуваємо, що вона, на¬ 
самперед, спільність людей, особлива форма їх життєді¬ 
яльності. Зрештою, розуміння розвитку етнонаціональ- 
них відносин як потягу до створення гідного етнонаціо- 
нального середовища не виправдає себе без активної 
участі в ньому самого суб’єкта цих відносин -- людини. 

Як вказував ще С. Дністрянський, перше місце у ви¬ 
значенні нації належить саме людям, які народилися на 
даній території і мають право на свій власний спільний 
порядок. «Нація, маючи своїх людей і свою територію, 
змагає до того, щоб на своїй питомій культурі відкрити 
шлях до цивілізації, змагає до того, щоб на своїй тери¬ 
торії витворити свою питому державну організацію». Під 
людьми вчений розумів певний суспільний зв’язок, що 
постав на основі спільного родового походження, згодом 
відчуття кровної спільності. Цей зв’язок може залучити 
до себе нових членів шляхом асиміляції, яка, в свою чер¬ 


гу, довершується за допомогою іншого чинника кожної 
нації — культури. В неї він включає народну мову, істо¬ 
ричні традиції, звичаї як ті психічно-культурні моменти, 
котрі об’єднали значну кількість людей без огляду на 
кордони державні. 

До чого це все ведеться? До ще однієї дефініції на¬ 
ціональної спільності? Звичайно ж, ні. Йдеться про кон- 
чу потребу такого розуміння етнонаціональної політики 
молодої Української держави, при якій в її епіцентрі має 
бути «людський фактор», стимулювання діяльності лю¬ 
дей, забезпечення їх життя в етнонаціональній «іпостасі». 

По-друге, при такому підході особа чи не вперше 
«вкладається» в рамки етнічності, етнічної свідомості, 
зокрема, розглядається як певний етнотип, що забезпе¬ 
чує мотивацію етнонаціонального державного відро¬ 
дження, яке саме в особистісному аспекті набуває свого 
творчого пошуку, збуджує масову свідомість, консолідує 
рухи і громади. 

По-третє, наголос на «людському статусі», «людсько¬ 
му вимірі» нації долає існуюче протиставлення «прав лю¬ 
дини» та «прав нації», точніше — спекуляції «правами 
людини» на шкоду «прав нації», які є, до речі, ті ж самі 
людські права, але повернуті в іншому аспекті, а тому 
уявляються штучними намаганнями скомпрометувати 
процес історичної закономірності. 

По-четверте, набувають своєї ваги поняття «соціалі¬ 
зації» та «інкультуризації» в роздільному визначенні й 
використанні. На відміну від вітчизняних етнографів, що 
розуміють ці поняття як синоніми, М. Мід запропону¬ 
вала таке їх «бачення»: «соціалізація» — це процес зас¬ 
воєння індивідом соціонормативної культури, загальної 
для виду Ношо заріепз, тоді як «інкультуризація» — зас¬ 
воєння культури конкретного етносу, до якого належить 
певна людина. 

«Людський вимір» етнічного (національного), по-п’я¬ 
те, дає можливість осмислити пріоритет самоцінності 
кожної особи і адекватно визначитися у «лоні» «своєї» 
нації та щодо цінностей інших націй. 

По-шосте, етнічність розуміється як така якість лю¬ 
дини, завдяки якій створюється система своєрідних 
зв’язків, що опосередковують собою відношення люди¬ 
ни до природи, культури, до інших людей, котрі набу¬ 
вають саме тих ознак своєрідності, з допомогою яких 
виникає певна система природокористування (згідно з 
умовами географічного середовища), система культури і 
поведінки, побуту й духовності. 

По-сьоме, «людський вимір» приводить до визнання 
принципової ролі етнічної чуттєвості (чуття етнічної 
ідентичності) — складного і загадкового феномена, що 
вимагає дещо нетрадиційних підходів дослідження. І, на¬ 
решті, «людський вимір» етнічного (національного) сти¬ 
мулює процес національної самовизначеності людини, 
її етнічної ідентифікації, так би мовити, процес сувере- 
нізації, що водночас стимулює самовизначення всієї на¬ 
ції, яка в такий спосіб складається чи може скластися 
(консолідуватися) з суверенізованих, самовизначених ін¬ 
дивідів. 

Зрештою, «етнічний образ людини» — є, власне, не 
тільки проблема самовизначення в політичному середо¬ 
вищі. Це також проблема вирішення міжетнічних сто¬ 
сунків, їх гармонізація на принципах поваги та взаємо¬ 
розуміння, де етнічна відмінність долається засобами ци¬ 
вілізованого діалогу. 

Ми зачепили лише один «зріз» етнічного в його осо¬ 
бистісному навантаженні і бачимо, скільки виникає на¬ 
гальних проблем, що потребують позачергового роз¬ 
в’язання, принаймні прискіпливого врахування при роз¬ 
робці концепції етнонаціонального фактора з тим, щоб 
подолати врешті-решт національну індеферентність, все¬ 
бічно впроваджувати в життя етнічну орієнтацію людини 
в культурі, побуті, звичаях, демократичний розвиток всіх 
її прав, у тому числі національних. А те, хто і як визначає 




І. Етнос і соціум 71 


свою національно-етнічну ідентичність, залежить від ба¬ 
гатьох умов соціально-історичного, культурного розвитку 
і не лише окремої особи, а й цілих народів. Принаймні 
тут ми виходимо на співвідношення понять «нація» і «на¬ 
род» в тому розумінні, що народ стає нацією лише за умови 
наявності усвідомлення національної ідеї. Саме так розу¬ 
міє це співвідношення С. Дністрянський. «Основний еле¬ 
мент держави — народ, він є джерелом влади в Українській 
державі на основі свого права власності»,— вважав, напр., 
С. Шелухін. На його думку, проблему прав людини та прав 
народу (нації) можна розв’язати в такий спосіб: «пануючі 
питання про людську особу, її стан в державі і в суспільстві, 
їхні взаємовідносини і ступінь їхньої свободи й взаємин 
повинні регулюватись законом про народності в державі, 
права громадян, права народностей». До розуміння саме 
такої взаємодії особи, суспільства та народу (нації) ми, на 
превеликий жаль, ще не дійшли, змагаючись в паперових 
баталіях: що є вищим, пріоритетнішим — особа чи нація, 
народ чи держава і т. д. 

З цієї точки зору етнонаціональна сфера — феномен 
виключно складний. Передусім тим, що є сферою лю- 
динотворчості, яка передбачає необхідність підходу до 
неї з найрізноманітнішими критеріями — економічни¬ 
ми, політичними, ідеологічними, етнічними, практични¬ 
ми, ціннісними та пізнавальними, особистісними і сус¬ 
пільними, класовими й загальнолюдськими, з виробни¬ 
чими, споживацькими, розподільчими тощо. 

Загальна ж оцінка етнонаціональної сфери як соці¬ 
альної одна: все, що їй належить і що вона охоплює без¬ 
посередньо, спрямоване на обслуговування людини та 
задоволення її нагальних потреб. Це зумовлює самостій¬ 
ну й креативну стосовно до гуманістичного образу сус¬ 
пільства багатомірність і людиноцентристську сутність 
даної сфери. 

Стосовно етнонаціональних відносин особа виступає 
як суб’єкт та смисл цих відносин у суспільстві, займає свій 
суттєвий ряд у тріаді — «особа — нація — суспільство». 

І ще один етнодержавознавчий аспект. Саме на нього 
звернув увагу В. Липинський, вказавши на те, що завжди 
активна меншість, а не пасивна («українська») більшість 
творить держави й нації. 

Без перевтілення особи у свого роду «центр ваги» сус¬ 
пільного життя та активного його суб’єкта, без забез¬ 
печення суверенності буття і прав людини неможливе 
набуття суспільством нових конструктивних імпульсів 
свого розвитку. 

Ми не враховуємо того, що національна самосвідомість 
має дві сторони: ідеологічну та типологічну, і як така існує 
не лише на рівні суспільства, але й на рівні особи. І тут 
чи не на перше місце виходить проблема статусу самосві¬ 
домості нації у індивідуальному бутті людини і яким є спо¬ 
сіб включекня її самосвідомості у буття людини. В літе¬ 
ратурі дебатується, скажімо, питання про національну са¬ 
мосвідомість як складову частину самосвідомості. При 
такому підході самосвідомість особи — інтегруюча ціліс¬ 
ність, а національна самосвідомість — її складова частина, 
що спроможна грати як домінуючу, так і другорядну роль, 
але бути присутньою у самосвідомості індивіда. 

І якщо ми говоримо про забезпечення прав людини, 
то національна ідея з цієї точки зору є реакцією само¬ 
збереження суспільності як середовища існування і роз¬ 
витку індивідів. А моральність трудової діяльності стає ат¬ 
рибутивною її характеристикою через усвідомлення люд¬ 
ського сутнісного зв’язку з потребами своєї спільноти. 

ЕТНОСИ СТАТИЧНІ (ізоляти, релікти) — етнічні сис¬ 
теми, що знаходяться у відносній етнічній рівновазі з умо¬ 
вами оточуючого середовища і підтримуються завдяки 
пристосовницьким здібностям етнічної спільності. Дис- 
танціонування етнічних ізолятів від етнічного співтова¬ 
риства негативно відбивається на всіх сторонах їх життє¬ 
діяльності та на самому відтворенні як людських попу¬ 
ляцій. 


ЕТНОСОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА (гуманістичні та де¬ 
мократичні засади). Гуманістичні та демократичні засади 
Е. к. передбачають створення в суспільстві об’єктивних і 
суб’єктивних умов для утвердження національної гіднос¬ 
ті людини, ставлення до неї, зокрема до її етнодуховного 
потенціалу, як до вищої самоцінності, розширення прав 
і свобод громадян, багатогранних національних інтересів 
вільної людської індивідуальності, соціальних можливос¬ 
тей для максимально повного використання людиною, 
етнічною індивідуальністю свого творчого потенціалу. 

Сенсожиттєва реалізація особистістю свого етноду¬ 
ховного потенціалу має виняткове значення для утвер¬ 
дження на практиці гуманістичних та демократичних за¬ 
сад Е. к., оскільки основний зміст її цінностей полягає 
в особистісно-індивідуальному самовираженні та відтво¬ 
ренні. Стабілізація та гармонізація етнонаціональних і 
етнічних відносин, наповнення їх глибоким гуманістич¬ 
ним та демократичним змістом неможливі без утвер¬ 
дження свободи етнодуховної та етносоціальної самореа¬ 
лізації, зокрема національно-особливого на рівні особис¬ 
тості, того, що дозволяє реалізовувати потенціал унікаль¬ 
ності, неповторності етнічної індивідуальності, її 
духовності, значення яких в прогресі етносоціального 
буття безкінечно зростає. Здійснення цього органічно 
пов’язане з подоланням поширених у минулому етносо- 
ціальною деіндивідуалізацією сурогатів колективності, 
що утверджують дух захисту одноманітності, однаковос¬ 
ті, загальної маси і навіть стадності, нав’язуваних осо¬ 
бистості, етнічності стандартизованих світоглядних 
позицій. Реалізація не використаного на практиці гума¬ 
ністичного потенціалу етнічної індивідуальності тісно 
пов’язана зі створенням в суспільстві всебічних умов для 
забезпечення індивідуальної свободи людей різних на¬ 
ціональностей, зокрема свободи духовних дій як необ¬ 
хідної умови для здійснення об’єктивно зумовленої рів¬ 
ності творчих можливостей кожного, зміцнення втраче¬ 
ної в минулі роки самоцінності особистості, етнічної 
індивідуальності, що виступає основою динамічного са¬ 
морозвитку цінностей Е. к. 

Зміцненню гуманістичних та демократичних засад 
Е. к. активно сприятиме такий спосіб індивідуальної ет¬ 
нічної самореалізації, який створює умови для само- 
здійснення індивідуального стилю творчої етносоціаль¬ 
ної, етнодуховної діяльності. Підвищення ефективності 
процесу утвердження Е. к., зміцнення його гуманістич¬ 
них та демократичних засад — це рух до все більш уні¬ 
версальних та багатогранних форм індивідуально-сти¬ 
льового самоздійснення з орієнтацією на соціально зна¬ 
чиме. Індивідуальний стиль етнічної самореалізації, зок¬ 
рема гуманістичного та демократичного потенціалу 
особистості й суспільства заснований на виявленні й реа¬ 
лізації національної самобутності людини, її етнічності, 
суб’єктивних моментів світосприйняття. Але при цьому 
важливо, щоб індивідуально-стильова самореалізація гу¬ 
маністичного потенціалу особистості, цінностей Е. к. 
здійснювалась в органічній єдності з процесом розши¬ 
рення горизонтів індивідуального світоглядного бачення 
до рівня соціально та духовно значимого, загальнолюд¬ 
ського, планетарної свідомості. 

Підвищення ефективності процесу зміцнення гума¬ 
ністичних та демократичних засад Е. к. обумовлене за¬ 
гальним рівнем, динамізмом процесу гуманізації та де¬ 
мократизації національних і міжнаціональних відносин, 
суспільства в цілому. В його основі повинні лежати са¬ 
морегульований розвиток етносоціального буття, змі¬ 
щення акцентів у формуванні Е. к. із зовнішніх детер¬ 
мінант на внутрішні саморегулятори, що ґрунтуються на 
механізмах самодетермінації. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА (психологічні та ідео¬ 
логічні основи). На основі етносоціальної психології від¬ 
бувається дальше формування і розвиток цінностей Е. к. 
в свідомості та поведінці особистості. Вона виступає як 




72 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


безпосередня реакція на умови життєдіяльності людини, 
етнічної індивідуальності, є першим ступенем чуттєвого 
сприйняття всього багатства процесів етносоціального 
буття. Будучи формою виявлення соціально-психологіч¬ 
них установок, стереотипів людей різних національнос¬ 
тей, включає в себе такі елементи, як почуття солідар¬ 
ності, поваги, співстраждання, мотивації тощо. 

Етносоціальна психологія як сукупність почуттів, зви¬ 
чок, настроїв, емоцій, що виникають і проявляються в 
процесі повсякденної життєдіяльності в конкретних 
історичних, соціально-економічних умовах, специфіч¬ 
ний пласт національної самосвідомості відображає об’¬ 
єктивну дійсність, сферу національного та загально¬ 
людського, як правило, в безпосередній формі, супер¬ 
ечливо. Тому вона, особливо такий її елемент, як на¬ 
ціональна психологія, виступає в формі стихійних, 
часто консервативних засад у збереженні стереотипів 
національного характеру в свідомості людей. Коли ет¬ 
носоціальна ідеологія являє собою сукупність ідей і 
поглядів, що в систематизованій та послідовній формі 
відображають соціально-економічні умови життя лю¬ 
дей, то етносоціальна психологія, будучи чуттєвою сто¬ 
роною людської життєдіяльності, цінностей Е. к., ві¬ 
дображає етносоціальне буття в несистематизованій 
формі, фіксуючи не глибинні, а лише зовнішні сторони 
життя. Діалектика розвитку Е. к. полягає в суперечли¬ 
вому переході етносоціальної психології в етносоціаль- 
ну ідеологію і навпаки. 

В сучасних умовах надзвичайно важливо переосмис¬ 
лення змісту етносоціальної ідеології. Її, на нашу дум¬ 
ку, слід розуміти як сукупність ідей, поглядів, що 
органічно поєднують в собі етнонаціональні та вселюд¬ 
ські цінності і специфічні інтереси в сфері взаємовід¬ 
носин між народами, представниками різних націона¬ 
льностей з метою стабілізації та гармонізації етнона- 
ціональних і міжетнічних відносин. Етносоціальну 
ідеологію не слід пов’язувати з інтересами якогось од¬ 
ного класу, оскільки теза про винятковість класового 
змісту будь-якої ідеології в сучасних умовах є догма¬ 
тичною, не відповідає духові часу, реаліям розвитку ци¬ 
вілізації. Етносоціальна ідеологія — це ідеологія націо¬ 
нальної і міжнаціональної злагоди, соціальноетнічної 
консолідації, громадянського миру, гуманізму, націо¬ 
нального компромісу, консенсусу, вільної ідейної 
орієнтації та плюралізації суспільної свідомості, висо¬ 
кої культури міжетнічного спілкування, ідеологія не 
ефемерної, а справжньої національної та міжетнічної 
єдності — єдності різноманітної, багатогранної. Ста¬ 
рий зміст ідеологічних принципів, що абсолютизували 
інтереси одного класу, його самосвідомості, багато в 
чому був пов’язаний з ідейним диктатом, насиллям над 
особистістю, маніпулюванням її свідомістю, а це зали¬ 
шало мало місця для самореалізації етносоціального 
потенціалу індивідуальності, своєрідності сенсу життє¬ 
вих проявів людей різних національностей. Тому зав¬ 
дання етносоціальної ідеології полягає в утвердженні 
духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологіч¬ 
них орієнтацій особистості, етнічної індивідуальності, 
свободи визначення світоглядних ідеалів. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК САМОРЕГУЛЬО¬ 
ВАНА СИСТЕМА. Процес формування Е. к. передбачає 
діалектичну єдність об’єктивної саморегуляції, природ¬ 
но-історичних факторів детермінації та суб’єктивних 
факторів, пов’язаних із внутрішнім, свідомим саморегу¬ 
люванням, самодетермінацією. 

Об’єктивні умови саморегуляції процесу формування 
Е. к.— це в першу чергу економічні, соціальні, етнона¬ 
ціональні та міжетнічні, політичні, духовні відносини 
суспільства, соціальне середовище, яке безпосередньо 
оточує особистість, а також інші фактори, що викорис¬ 
товуються людиною в процесі її діяльності. Словом, це 
реальні, незалежні від волі та свідомості людей процеси 


і явища суспільного життя, які виконують одночасно й 
функцію об’єктивного саморегулюючого механізму в 
формуванні Е. к. Але виділити вплив суспільних відно¬ 
син на становлення етнодуховного потенціалу людини, 
її Е. к. в чистому вигляді практично неможливо. Він здій¬ 
снюється не безпосередньо, а опосередковано, оскільки 
високий рівень Е. к. є не прямим наслідком зрілих сус¬ 
пільних, зокрема національних та міжнаціональних від¬ 
носин, а результатом об’єктивної саморегуляції і ефек¬ 
тивного соціального регулювання, особливо свідомого 
саморегулювання цінностей Е. к. 

У той же час процеси об’єктивної саморегуляції та 
свідомого саморегулювання, внутрішньої, зокрема, мо¬ 
ральної самодетермінації неможливі один без одного, ос¬ 
кільки знаходяться в постійному взаємозв’язку, взаємоз¬ 
багаченні. Регулятивний механізм як складовий елемент 
саморегульованої системи реалізує себе шляхом впливу 
на суспільні відносини через практичну діяльність лю¬ 
дей, власний досвід особистості, поєднання його з пе¬ 
редовими ідеями часу. Включення особистості в багато¬ 
гранну систему суспільних відносин складає об’єктивну 
основу процесу формування Е. к., яка повинна допов¬ 
нюватись свідомим цілеспрямованим регулюванням тих 
чи інших процесів життєдіяльності суспільства з метою 
утвердження міжнаціональних відносин, що гармонічно 
розвиваються, зміцнення, підтримання їх цілісності. 

Цілеспрямоване формування Е. к. тим ефективніше, 
чим повніше взаємодіють між собою зовнішні процеси 
регулювання та внутрішнє саморегулювання. Цінності, 
що складають основу Е. к., виступають як об’єкт регу¬ 
лювання та саморегулювання одночасно. До того ж цей 
процес нерозривний, динамічний, бо саморегулювання 
є органічною єдністю регулювання та регульованості. 
Всебічний розвиток саморегульованих засад в утвер¬ 
дженні цінностей Е. к., зміщення акцентів з зовнішнього 
регулювання на внутрішнє саморегулювання являє со¬ 
бою важливу закономірність процесу розвитку різнома¬ 
нітних форм етнодуховного потенціалу особистості і сус¬ 
пільства, етносуспільного буття народів. Особливо важ¬ 
ливо, щоб в наш час, який характеризується етносоці- 
альним динамізмом, наголос в розвитку Е. к. робився 
на внутрішні якості особистості, етнічної індивідуаль¬ 
ності — самоорганізацію, самоконтроль, сахмовідно- 
шення й інш., що займають важливе місце в станов¬ 
ленні людини. 

Саморегулювання цінностей Е. к. передбачає розкри¬ 
ття внутрнішнього етносоціального і етнодуховного по¬ 
тенціалу особистості, створення умов для її творчої са¬ 
модіяльності, заснованої на діяльності в національному 
та міжнаціональному середовищі. Цей процес є внутріш¬ 
ньою потребою особистості в самоутвердженні у сфері 
етносоціального буття, він пов’язаний з прагненням до 
самоаналізу, самоорганізації, здатності осягнути своє 
«Я». В його основі лежать процеси нормативно-цінніс¬ 
ної, соціальної, етнічної сахмодетермінації, єдність твор¬ 
чо-діяльного ставлення до світу та адекватного до себе. 
Процес саморегулювання цінностей Е. к. також перед¬ 
бачає їх поступове еволюціонування в моральну саморе¬ 
гуляцію шляхом надання їй внутрішньої спрямованості, 
розширення альтернатив самостійного вибору рішень в 
сфері національної та міжнаціональної діяльності. 

Саморегулювання цінностей Е. к. як важливий мо¬ 
мент індивідуального розвитку особистості, з одного бо¬ 
ку, виступає як внутрішній процес, а з іншого — здій¬ 
снюється під впливом різноманітних зовнішніх об’єк¬ 
тивних умо^ її життєдіяльності. Неоднорідний характер 
цих процесів полягає в тому, що вони здатні як сприяти, 
прискорювати внутрішню саморегуляцію названих цін¬ 
ностей, так і гальмувати, протидіяти їх розвитку. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНО- 
ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН — це різноманітний досвід 
життєдіяльності народів, що включає в себе найсуттєвіші 




І. Етнос і соціум 73 


результати етносоціокомунікативного досвіду етносоці- 
альних спільностей, людей різних національностей по 
освоєнню етносуспільного буття, соціуму в цілому, ма¬ 
теріальних та духовних цінностей, що його складають, 
який має всезагальний, універсальний характер. У вузь¬ 
кому розумінні Е. к. являє собою спосіб взаємодії, вза¬ 
ємовпливу форм діяльності етносоціальних спільностей, 
етнічних індивідуальностей, що здійснюється у всіх сфе¬ 
рах суспільного життя, систему соціально-духовних цін¬ 
ностей, спрямованих на формування та відтворення ба¬ 
гатогранних зв’язків і взаємовідносин представників різ¬ 
них національностей з метою всебічної гармонізації 
міжетнічних відносин, загального процесу розвитку сус¬ 
пільства. Е. к.— це такий спосіб свідомої організації осо¬ 
бистістю, етнічною індивідуальністю своєї сенсожиттє- 
вої діяльності в сфері національного — загальнолюд¬ 
ського, який забезпечує всебічну самореалізацію, само- 
здійснення її різноманітних життєпроявів. 

Е. к. виступає важливою різновидністю всієї системи 
культури, зокрема соціальної культури (синонім суспіль¬ 
ної культури), котру слід розуміти як узагальнений досвід 
організації життя суспільства, систему людського спіл¬ 
кування. Е. к. являє собою найважливіший спосіб люд¬ 
ської життєдіяльності в процесі розвитку національних 
та міжнаціональних відносин, соціальний регулятор вза¬ 
ємовідносин людей — представників різних національ¬ 
ностей. Така культура — суттєвий засіб культуротворчої 
діяльності соціально-класових груп, етносоціальних 
спільностей, окремих людей як суб’єктів етнонаціональ- 
них відносин. Вона означає гуманістичну спрямованість, 
загальнолюдську значимість всього процесу соціально- 
культурної творчості народів, є сферою і способом від¬ 
родження в духовно-моральному світі особистості тих 
цінностей, норм, ідей, поглядів в розвитку національно¬ 
го та міжнаціонального, які найбільшою мірою відпові¬ 
дають духові часу, потребам суспільного розвитку. Така 
культура — суттєвий фактор відродження в національ¬ 
ному, несправедливо втраченому, деформованому націо¬ 
нально-самобутнього, прогресивних елементів націо¬ 
нального в органічній єдності з вселюдським. Нарешті, 
Е. к.— це процес акумуляції та передачі соціального дос¬ 
віду розвитку народів з метою закріплення в ньому най¬ 
більш цінного, передового. 

Е. к. знаходиться в тісному зв’язку з іншими видами 
культури в єдиному процесі кулмиротворчої діяльності 
людей різних національностей, виступаючи як цілісне 
соціально-духовне утворення. Як системне явище, що 
утворює підсистему культури, культуру людських вза¬ 
ємин, її внутрішній імператив, Е. к. пронизує основні 
види культури. Цей взаємозв’язок носить відносно ста¬ 
лий характер. Але Е. к. виступає не просто видом куль¬ 
тури, а є одним з ведучих її елементів, бо без цінностей, 
що складають основу такої культури, розвиток соціо- 
культурного процесу, культуротворчої діяльності непов¬ 
ноцінний. 

Активно взаємодіючи з іншими видами культури, 
культури людських взаємин, Е. к. здатна помітно впли¬ 
вати на їх збагачення. У той же час вона відчуває на собі 
вплив усіх інших видів культури. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ВІД- 
РОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОБУТНОСТІ. 
Важливою функцією Е. к., яку вона покликана викону¬ 
вати, є відродження та утвердження національної само¬ 
бутності представників різних національностей з метою 
використання її багатогранного потенціалу для розвитку 
людини та суспільства. Реалізація цієї функції Е. к. до¬ 
сягається шляхом поєднання в процесі формування та 
розвитку загальнолюдського, національного, національ¬ 
но-особливого та національно-специфічного. Особливо 
важливим в процесі формування етносоціальної, етніч¬ 
ної культури є врахування тих самобутніх, неповторних 
рис культури етносоціальної спільності, які властиві тіль¬ 


ки їй, відрізняють її від інших. Зокрема того, що не про¬ 
являється або майже не проявляється в культурі інших 
етносоціальних спільностей. Мова йде насамперед про 
такі своєрідні риси національної самобутності, що вияв¬ 
ляються в побутових традиціях, національній культурі, 
кольорах одягу, особливостях будівництва житла, фор¬ 
мах розселення, народній творчості. 

Формування Е. к. передбачає відродження та станов¬ 
лення національних традицій, певних норм поведінки, 
звичаїв, цінностей, обрядів, смаків, поглядів, що скла¬ 
дають основу форм наступності в різних видах життєді¬ 
яльності етносоціальних спільностей. Суттєвим в цьому 
зв’язку є диференційований підхід до традицій на основі 
включення прогресивних традицій тієї чи іншої етносо¬ 
ціальної спільності в загальнолюдський етнодуховний 
потенціал і недопущення впливу консервативних тра¬ 
дицій на процес становлення духовного обличчя лю¬ 
дини. 

Формування Е. к. як фактора відродження національ¬ 
ної самобутності передбачає створення об’єктивних і 
суб’єктивних передумов для недопущення в процесі ду¬ 
ховної життєдіяльності суспільства уніфікації та стандар¬ 
тизації національної культури народів, нівелювання на¬ 
ціональної багатогранності, різномаїття сенсожиттєвих 
проявів людей різних національностей. Цей процес на¬ 
правлений на утвердження таких принципів реалізації 
та самореалізації етносоціального потенціалу особистос¬ 
ті й суспільства, який би не допускав монотонної одно¬ 
манітності, ігнорування індивідуальної неповторності 
особистості, що йдуть від бюрократичного прагнення до 
одноманітності. Нарешті, утвердження Е. к. передбачає 
недопущення змішування національного самобутнього, 
специфічного з деструктивними факторами націоналіс¬ 
тичного, яке мало місце в попередні роки. Оптимізація 
процесу формування Е. к. як фактора відродження на¬ 
ціональної самобутності передбачає вирішення супереч¬ 
ності між процесом інтеграції етносоціального та націо¬ 
нальним нігілізмом, що утворився. Основними способа¬ 
ми її розв’язання є збагачення національно-особливого, 
самобутнього найбільш змістовними цінностями міжна¬ 
ціонального, загальнолюдського, запозиченого у інших 
народів; зміцнення діалектичної єдності національно-са¬ 
мобутнього та загальнолюдського в етнічно-індивідуаль¬ 
ній життєтворчості особистості; врахування в цілеспря¬ 
мованій діяльності по формуванню Е. к. особливостей 
національних традицій, національних звичаїв, націо¬ 
нальних обрядів та інших моментів національно-само¬ 
бутнього, етнічно-специфічного; врахування в практич¬ 
ній роботі як загальнозначимого змісту національно-са¬ 
мобутнього, так і деструктивних, архаїчних елементів 
його рис; недопущення як штучної абсолютизації, пере¬ 
більшення ролі національно-самобутнього, так і його 
звужування, розгляду як такого, що завдає шкоди утвер¬ 
дженню універсальності особистості, реалізації її етно¬ 
соціального та етнодуховного потенціалу. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА СПІЛЬНІСТЬ - вид етнічної 
спільності, взаємопов’язаної зі спільністю іншого поряд¬ 
ку — соціальною, економічною чи політичною. Як пра¬ 
вило, Е. с. виступає етнос, який створює свою державу. 
Цей принцип є визначальним при встановленні етнічної 
титульнЛті держави. Однак в такому випадку (на відміну 
від етнікосу) Е. с. ввійде не весь етнос, а тільки та його 
частина, що проживає в утвореній етносом державі. Най- 
типовішою формою сучасної Е. с. слід вважати націю, 
яка розуміється в етнічному (а не громадянському) плані. 

Введення категорії Е. с. дозволило розмежувати про¬ 
яви етносу у власному історико-культурйому відношенні 
та в більш структурованім і актуальнім — адміністратив¬ 
но-господарськім, державно-політичнім та ін. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА ТА ЕСТЕТИЧНА КУЛЬТУРА. В 
основі естетичної культури лежить художня культура, що 
включає в себе естетичну активність особистості, її ес- 




74 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


тетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, 
смаки, які реалізуються в творчій діяльності людей різ¬ 
них національностей. В основі естетичного ставлення 
людини до світу, її естетичної активності лежить соці¬ 
ально творча, культуротворча діяльність, яка не може об¬ 
межуватись лише сферою художнього, а повинна поши¬ 
рюватись на все суспільне життя, в тому числі на сферу 
національного та загальнолюдського. 

Надзвичайно важливу роль в утвердженні цінностей 
Е. та е. к. відіграє мистецтво. Будучи специфічним за¬ 
собом практично-духовного освоєння світу, формою 
суспільної свідомості та художньо-образиого відобра¬ 
ження дійсності, її пізнання і оцінки, мистецтво висту¬ 
пає як органічна єдність національного та загальнолюд¬ 
ського. Його функціоування тісно пов’язане з процесом 
відродження і зміцнення національного, утвердження за¬ 
гальнолюдського в духовній життєдіяльності суспільства. 
Але наповнення естетичної свідомості загальнолюд¬ 
ським змістом здатне збагатити культуротворчий процес 
лише в тому випадку, коли здійснюється на основі 
справжніх національних цінностей, всієї сукупності ма¬ 
теріальної і духовної культури суспільства. Зміцнення єд¬ 
ності національного та загальнолюдського в естетичній 
культурі безпосередньо пов’язане з розвитком духовної 
культури, місце і роль якої в реалізації творчого етноду- 
ховного потенціалу суспільства та особистості, зокрема 
в розвитку національної самосвідомості в процесі якіс¬ 
ного перетворення всіх сфер життєдіяльності суспіль¬ 
ства, посилюється. 

Збагачення світової скарбниці мистецтва загально¬ 
людськими цінностями, в основі яких лежить найпрог- 
ресивніше з національних художніх культур, активно 
сприяє розширенню сфери соціального та художньо-ес¬ 
тетичного впливу мистецтва. З іншого боку, реалізація 
цієї його функції надає особливого емоційного забарв¬ 
лення, виразності цінностям як національним, так і за¬ 
гальнолюдським. Таке взаємозбагачення — основа орга¬ 
нічного взаємодоповнюючого зв’язку Е. та е. к. особи і 
суспільства. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА ТА МОРАЛЬНА КУЛЬТУРА. В 
соціально-економічному, політичному і духовному житті 
суспільства є багато явищ, які являють собою результат 
єдності Е. та м. к. В моралі втілюються національні й 
міжнаціональні цінності, відносини колективізму та ет¬ 
нічно-індивідуального, співробітництва та взаємодопо¬ 
моги народів у всіх сферах життєдіяльності суспільства. 
Етносоціальні аспекти моральної свідомості, моральної 
культури особистості відображаються в таких гуманіс¬ 
тичних проявах взаємовідносин між людьми, як небай- 
дужість до долі інших народів, шанобливе ставлення до 
їх традицій, культури, здатність до співпереживання, го¬ 
товність прийти на допомогу, почуття міжнаціональної 
відповідальності. 

Цінності етносоціальної культури проявляються у всіх 
галузях моралі — моральній свідомості, моральній пове¬ 
дінці, моральних відносинах. При цьому їх роль та зна¬ 
чення постійно посилюються. Це ж стосується практич¬ 
ної міжнаціональної діяльності людей, соціальна роль 
якої в моральних відносинах стає все вагомішою. 

В сучасних умовах докорінних соціальних та духовних 
змін в суспільстві все більше актуалізується утвердження 
в суспільній свідомості моральних цінностей етносоці¬ 
альної культури. Ці цінності як елемент свідомості осо¬ 
бистості суттєво активізують процеси моральної регуля¬ 
ції суспільних відносин, культур но-морального розвитку 
людини, прогресу суспільства в цілому. Висока етносо- 
ціальна культура значно розширює застосування мораль¬ 
них принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, 
сприяючи формуванню всього багатства соціально-мо¬ 
ральних якостей людини. Тому так важливо, щоб цін¬ 
ності етносоціальної культури ставали характерною ри¬ 
сою психології особистості, служили критерієм оцінки 


та регулятором поведінки, діяльності людей. У всіх сфе¬ 
рах моральності — моральній свідомості і моральних від¬ 
носинах, моральній культурі й моральній практиці, фор¬ 
муванні морального ідеалу, моральних почуттів — все 
більше зростає роль та значення цінностей етносоціаль¬ 
ної культури. Чим вища зрілість особистості в сфері на¬ 
ціональних, міжнаціональних відносин, тим міцніша її 
національна свідомість, і навпаки, чим глибший мораль¬ 
ний світ людини, тим вища її національна та загально¬ 
людська свідомість. 

Органічна єдність Е. та м. к. полягає й у взаємозв’язку 
антиподів зазначених видів культури. Це проявляється 
зокрема в тому, що рецидиви чужої суспільству моралі 
часто перевтілюються в різноманітні форми націоналіз¬ 
му. Високе моральне почуття національної гордості, одя¬ 
гаючись в архаїчний одяг, перетворюється в національ¬ 
ний егоїзм. Розмивання моральних засад не може не при¬ 
звести до спотворення цінностей етносоціальної культу¬ 
ри, оскільки національна вузкість неминуче веде до 
деформації моральних цінностей. Корені деяких проявів 
національної обмеженості в ряді випадків не входять в 
глибинні пласти, реалії національних та міжнаціональ¬ 
них відносин, а є результатом глибокої моральної дег¬ 
радації частини людей. 

Суперечливий характер співвідношення Е. та м. к. по¬ 
лягає в тому, що необхідність підвищення ролі цінностей 
етносоціальної культури особистості знаходиться в про¬ 
тиріччі з існуючими в суспільстві антиіїбдами моральних 
цінностей, а потребі суспільства у високому рівневі мо¬ 
ральної культури протистоїть невисокий рівень етносо¬ 
ціальної культури ще значної частини людей. 

Слід також враховувати деякі особливості функціону¬ 
вання Е. та м. к. Вони, зокрема, пов’язані з тим, що 
національні культури як елемент етносоціальної культу¬ 
ри існують у множині. Моральна ж культура по своїй 
природі моністична, єдина, загальнолюдська цінність. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНА ТА ПРАВОВА КУЛЬТУРА. Вза¬ 
ємозв’язок між Е. та п. к., яка являє собою сукупність 
знань, поглядів на юридичні права та норми, що регу¬ 
люють поведінку людей в суспільстві, проявляється в то¬ 
му, що остання інтернаціональна (міжнаціональна) за 
своїм змістом, оскільки її носіями є представники всього 
народу, всіх етносоціальних спільностей кожної багато¬ 
національної держави. Міжнаціональний характер пра¬ 
вової культури проявляється в тому, що права та свободи 
повинні надаватись всім громадянам незалежно від їх 
національності чи расової приналежності, мови, місця 
життя й ін. факторів. 

Свій зміст як етносоціальна, так і правова культура реа¬ 
лізує в першу чергу в основних сферах життєдіяльності 
суспільства — соціально-економічній і політичній. Саме 
тут найбільш повно здійснюються функціональні та мі¬ 
жетнічні відносини, виражаються національні й вселюд¬ 
ські інтереси суб’єктів історичного процесу, зокрема со¬ 
ціально-класових груп, що представляють всі етносоціаль¬ 
ні спільності, групи багатонаціонального суспільства. 

Свідоме ставлення людей до вимог права, що вклю¬ 
чають в себе і цінності етносоціальної культури, сприяє 
вихованню шанобливого ставлення до законів, які ви¬ 
ражають волю різних народів. З іншого боку, правова 
культура і її формування сприяє закріпленню в свідо¬ 
мості, психології та поведінці особистості стійких рис 
етносоціальної культури. Як правова, так і етносоціальна 
культура спрямована на зміцнення свідомості та само¬ 
свідомості, громадянської відповідальності особистості. 

Взаємозв’язок між даними культурами проявляється 
і в формуванні за допомогою їх неприйняття людьми 
національної винятковості, націоналізму та шовінізму, 
які є відступом від законності, наслідком порушення вза¬ 
ємовідносин між національним та міжнаціональним. 

Взаємозв’язок Е. та п. к. проявляється також в здійс¬ 
ненні особистістю своїх основних прав та обов’язків. До 




І. Етнос і соціум 75 


громадянських обов’язків особистості, реалізація яких 
зміцнює в її ній цінності етносоціальної культури, під¬ 
вищує правову культуру, відноситься шанування націо¬ 
нальної гідності інших народів, сприяння розвитку з ни¬ 
ми, підтримка та зміцнення миру. Знання особистістю 
своїх прав і обов’язків дозволяє їй проявляти правову та 
міжнаціональну активність у всіх сферах суспільного 
життя. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНАТА РЕЛІПЙНА КУЛЬТУРА. Вза- 
ємозв’язок Е. та р. к. полягає насамперед в тому, що во¬ 
ни відображають духовні підвалини, моральні сподіван¬ 
ня народів, етносоціальних спільностей, людей різних 
національностей з різними світоглядними, зокрема, ре¬ 
лігійними орієнтаціями та цінностями, що релігія займає 
важливе місце в культурі, основні антиподи якої — на¬ 
ціоналізм та релігійний екстремізм — виступають в ор¬ 
ганічній єдності. 

В здійсненні цілеспрямованої роботи по формуванню 
Е. та р. к., світоглядної зрілості людей важливо врахову¬ 
вати, що в їх свідомості сьогодні відбувається утвердження 
нового ставлення до релігії, йде інтенсивний відхід від па¬ 
нуючих раніше стереотипів. У цьому зв’язку особливо важ¬ 
ливе нове осмислення ролі та місця релігії в етносоціальній 
культурі особистості і суспільства, її впливу на стабілізацію 
і гармонізацію міжнаціональних відносин. На жаль, про¬ 
тягом значного періоду проводилась політика односторо- 
ньої абсолютизації лише однієї, крайньої сторони релігії, 
яка вела до змикання з антигуманізмом, націоналізмом, 
сприяла роз’єднанню народів. Інша ж важлива її сторона, 
зокрема християнства, що тісно пов’язана з його загаль¬ 
нодемократичним змістом, потягом до морального вдос¬ 
коналення, здатністю виступати прогресивною патріотич¬ 
ною силою, яка об’єднує людей різних національностей, 
відводилась на задній план або ж ігнорувалась. Все це сут¬ 
тєво гальмувало процеси формування Е. та р. к. людей різ¬ 
них національностей. 

Важливою умовою оптимізації зазначеного процесу в 
сучасних умовах є активне використання ролі церкви, 
християнських цінностей в зміцненні свідомості як ві¬ 
руючих, так і людей інших світоглядних орієнтацій, за¬ 
гальнолюдських ідеалів, національних цінностей, мо¬ 
ральності, духовності, здатності до співстраждання до 
людей іншої національності, чого так не вистачає в наш 
складний час міжнаціональних конфліктів і трагедій. На 
шляху до утвердження цінностей Е. та р. к. суттєвим є 
використання концептуальних рис релігії — милосердя, 
братолюбність, терпимість, безкорисливість й ін., так не¬ 
обхідних сьогодні для запобігання етнічної нетерпимос¬ 
ті, формування здорового морально-психологічного клі¬ 
мату в колективах, у взаємовідносинах між людьми. 

Тільки на основі поєднання всіх духовних сил сус¬ 
пільства, людей різних національностей, незалежно від 
їх світоглядних орієнтацій, серед яких важливе місце на¬ 
лежить релігійним цінностям, можливе плідне співро¬ 
бітництво народів, формування Е та р. к. Такий підхід 
до розуміння основ взаємозв’язку даних культур суттєво 
розширює співвідношення національного та загально¬ 
людського, поглиблює процес переосмислення їх діалек¬ 
тики в сучасних умовах. 

Нинішній етап демократизації та гуманізації суспіль¬ 
ства відкриває значні можливості для того, щоб, спи¬ 
раючись на загальнолюдські цінності, які увібрали в себе 
найбільш передове в різноманітності національних куль¬ 
тур народів, прогресивних традицій, зняти містифікова¬ 
ну, міфологічну кіптяву з національної свідомості бага¬ 
тьох людей. Це дає можливість ясніше визначити своє 
ставлення до національних та загальнолюдських ціннос¬ 
тей, дозволяє активно включити віруючих, позитивні 
елементи етно-релігійних факторів у процес перетворен¬ 
ня суспільства, гармонізацію міжнаціональних відносин. 
Важливим моментом реалізації зазначеного є демокра¬ 
тизація та гуманізація процесу формування Е. та р. к. 


ЕТНОСОЦІАЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ — процес дійс¬ 
ного життя людей, у якому відбувається безперервне від¬ 
новлення їх етнічних і соціальних функцій. Його основ¬ 
ними елементами є освоєння, відчуження, привласнення 
і володіння. Е. в. спрямоване на стабілізацію належності 
людини до певного етносу, її національне самовизна¬ 
чення, вдосконалення соціального статусу, зміцнення 
суспільної та особистої життєвої позицій. Здійснюється 
на основі розвитку суспільного виробництва шляхом 
формування суб’єктами життя відповідного власного сві- 
товідношення, роздвоєння реально оточуючої їх природ¬ 
ної і соціальної дійсності на світ свого і світ чужого, світ 
національного й інонаціонального, національного та 
інтернаціонального, народного і загальнолюдського, а 
також завдяки встановленню взаємозв’язку між цими сві¬ 
тами. Е. в. виступає фактором існування соціуму за будь- 
яких природних та історичних умов, задаючи йому діапа¬ 
зон змін, різних модифікацій відповідно до вимог даної 
епохи. К. Маркс і Ф. Енгельс неодноразово підкреслюва¬ 
ли, що головним у їх філософії є осмислення процесів 
виробництва і відтворення дійсного життя людей. 

В сучасних умовах, коли все більше розгортаються 
процеси національного самовизначення^народів, утвер¬ 
дження їх державного суверенітету, в Е. в. великого зна¬ 
чення набуває привласнення людьми оточуючої їх при¬ 
родної та соціальної дійсності, тобто перетворення у ході 
суспільного виробництва свого в чуже і навпаки. За ра¬ 
хунок такого перетворення*зберігається незмінною або 
розширюється етносоціальна база самореалізації люди¬ 
ною власних творчих сил: відмирають старі та утверджу¬ 
ються нові національні традиції, ускладнюється соціаль¬ 
на стратифікація суспільства, посилюється етнічна са- 
моідентифікація особи. Процес цей надзвичайно склад¬ 
ний і консервативний і, як правило, зводиться до 
збереження недоторканості старих етнічних традицій, 
норм, обрядів, звичаїв, соціальних привілеїв, статусів. 
Тому говорити про розширене відтворення в соціально- 
етнічній сфері соціуму — значить мати справу з соціаль¬ 
ними революціями, кризами, катастрофами як у суспіль¬ 
ному, так і в особистому житті людей. 

Існують релігійна, наукова, філософська та ін. точки 
зору на Е. в. Гуманістична точка зору, що розробляється 
останнім часом у філософії, спирається на волю і розум 
самої людини в реалізації процесу відтворення її етно¬ 
соціальних функцій. Тільки людина може вирішити, як 
відтворювати свої соціально-етнічні функції і які саме; 
зберігати їх такими, як це їй дано від народження, чи 
розширювати, вдосконалювати. Насилля над людиною, 
як це показала практика державного тоталітаризму у різ¬ 
них країнах світу, веде до деградації відтворного процесу 
в етносоціальній сфері соціуму, до екологічної, а вже 
потім і до антропологічної кризи, вимирання етнічних 
культур, націй і навіть цілих народів. Ігнорування зако¬ 
номірностей Е. в. того чи іншого народу спричиняє ма¬ 
сове поширення у його середовищі ідеології маргіналів, 
космополітів, втрату людськими індивідами здатності 
репрезентувати все людство. А за таких умов соціальні 
відносини між людьми, їх соціальна сфера в цілому по¬ 
збавляються підвалин духовного збагачення. Ціннісні 
орієнтації членів суспільства потрапляють у полон форм 
крайнього позитивізму і прагматизму. Бездуховність на¬ 
ції стає причиною її зникнення з лиця Землі. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ ПРИВЛАСНЕН- 
НЯ — спосіб поєднання суб’єктивної діяльності людей 
з предметами оточуючої їх об’єктивної етнічної і соці¬ 
альної дійсності. Визначається у процесі розвитку сус¬ 
пільного виробництва потребами, інтересами цілями та 
цінностями відповідних суб’єктів життя і спрямований 
на перетворення даних предметів із чужих у свої, тобто 
у такі, що стають фактами повсякденного життя людини, 
включившись у контекст її культури. Привласнити яку- 
небудь річ в етно-соціальному плані означає назвати її 




76 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


своїм іменем, включити у контекст власної культури, 
власного життєвого досвіду, де вона стає фактом буден¬ 
ності, звички, традиції, виконує певні смислові наван¬ 
таження відповідних соціальних відносин, стає факто¬ 
ром розвитку і сприяє вдосконаленню всього цього кон¬ 
тексту. Завдяки такому привласненню потреби, інтереси, 
цілі, цінності людини наповнюються етнічним змістом, 
дається оцінка їх на предмет з’ясування, свої вони чи 
чужі, національні чи інонаціональні, корисні чи згубні, 
вигідні чи такі, що ведуть до банкрутства, розумні чи 
ілюзорні й т. ін. 

У етносоціальному привласненні відбувається персо¬ 
ніфікація потреб, інтересів, цілей, ціннісних орієнтацій 
людини, завдяки чому її національна самосвідомість 
одержує антропологічне забарвлення і соціальний статус, 
а також вдається виявити аксіологічне відношення суб’¬ 
єкта життєдіяльності до результатів власної самореаліза- 
ції творчих сил, його критику і самокритику. Привлас¬ 
нення як розширення меж свого, етнічного, національ¬ 
ного, соціального за рахунок еквівалентного обміну сво¬ 
го на чуже, оволодіння і володіння своїм є найпершою 
передумовою становлення і розвитку будь-якого етносу, 
досягнення ним самосвідомості. Без привласнення лю¬ 
диною результатів самореалізації власних творчих сил 
нема у неї ні етнічних, ні національних, ні соціальних 
властивостей, бо саме воно є тим об’єктивним базисом, 
на основі якого здійснюється перехід її від репродуктив¬ 
них до продуктивних потенцій. Через Е. м. п. розкрива¬ 
ється вузловий ланцюг детермінантних факторів, які 
опосередковують перехід свого в чуже і навпаки. Він вис¬ 
вічує нам, яким чином здійснюється переклад вимог за¬ 
конів привласнення на мову конкретних практичних 
ідей людей у етносоціальній сфері соціуму. 

Свої функції Е. м. п. реалізує у двох основних аспек¬ 
тах: по-перше, через нього здійснюється зв’язок законів 
привласнення з діяльністю соціальних суб’єктів; по-дру¬ 
ге, включаючи в себе основні детермінантні фактори, 
ланки, елементи, що забезпечують перехід свого в чуже 
і навпаки, етнічного в національне й інтернаціональне, 
сімейного в родове і суспільне та особисте, виражає фор¬ 
ми масової історичної дії людей і виступає безпосереднім 
стимулом їх громадянської активності. Опосередковуючу 
роль у передачі причинної дії від законів привласнення 
до привласнюючої діяльності певного етносу виконують 
його потреби, інтереси, цілі, ціннісні орієнтації. Які во¬ 
ни, такий маємо і Е. м. п. Вказані фактори є основними 
його системоутворюючими елементами, а зв’язок між 
ними характеризує конкретні галузі соціальної і етнічної 
дійсності. Функціонування Е. м. п. є ознакою свідомої 
організації діяльності людей, націй, народів, спрямова¬ 
ної на здійснення їх практичних завдань у відповідності 
із законами освоєння людиною навколишнього світу. 
Даний механізм інтегрує діяльність етносу в цілісне со¬ 
ціальне утворення, сплетене із різноманітних, часом не¬ 
повторних по характеру вияву, індивідуальних дій людей, 
оскільки привласнити що-небудь стає можливим тільки 
у суспільстві і завдяки суспільству. 

ЕТНОСОЦІАЛЬНИИ МОРФОГЕНЕЗ - процес ста¬ 
новлення, формоутворення та розвитку етносу на базі 
різних етнічних елементів, які знаходяться в певних за¬ 
лежностях і зв’язках. Вони відтворюють етнос як цілісну 
систему, самостійний соціальний суб’єкт. Етнос форму¬ 
ється на певній території, що детермінує єдність його 
економічного життя, сімейно-побутового укладу. Як ціле 
етнос характеризує певна ступінь єдності мови, спіль¬ 
ність культури, розвинена етнічна самосвідомість. 

ЕТНОСОЦІОЛОПЯ (актуальність розвитку в Украї¬ 
ні). На Заході Е. є однією з найпоширеніших і поважних 
наук та навчальних дисциплін. Вона розвивається і ви¬ 
кладається в багатьох університетах і коледжах, нею зай¬ 
маються тисячі висококваліфікованих науковців, серед 
яких такі відомі як, М. Вебер, Н. Глейзер, Д. Мойніхен, 


У. Самнер, П. Сорокін та ін. Чималий внесок у розвиток 
Е. зробили представники української діаспори, зокрема 
Б. Герасимів, В. Ісаїв, Б. Кравченко, М. Шаповал, 
Р. Шпорлюк. Щодо Е. в Україні, то тут після тривалої 
заборони вона переживає процес відродження та станов¬ 
лення, темпи і масштаби якого, на жаль, не відповідають 
сучасним потребам. Необхідність її дальшого розвитку в 
Україні, як і в посттоталітарних країнах, більш ніж оче¬ 
видна. Вона обумовлена багатьма факторами, головними 
з яких є: етнічний ренесанс, що охопив нові суверенні 
держави, в тому числі й Україну; низький загалом рівень 
культури міжетнічного спілкування; прояви шовіністич¬ 
них та сепаратистських настроїв серед певної частини 
населення в окремих регіонах; етнополітичні конфлікти, 
які буквально пронизали молоді незалежні держави і «да- 
мокловим мечем» висять над іншими; загальна актуа¬ 
лізація етносоціологічних знань, недосконалість ме¬ 
тодології та методики проведення етносоціологічних 
досліджень; певне відставання в теоретичному і прак¬ 
тичному відношенні вітчизняної Е. від зарубіжної; дефі¬ 
цит висококваліфікованих наукових і викладацьких кад¬ 
рів — фахівців з проблем Е.; обмеженість або й відсут¬ 
ність конкретних даних про стан і перспективи розвитку 
багатьох сфер життя й діяльності етносоціальних спіль¬ 
нот, настроїв, проблем і сподівань їх членів; недостат¬ 
ність науково обгрунтованих альтернативних пропозицій 
і рекомендацій щодо вирішення етнонаціональних проб¬ 
лем зміцнення етнополітичної стабільності тощо. 

ЕТНОСОЦІОЛОПЯ (визначення). Здебільшого роз¬ 
глядається як наука, що вивчає форми і закономірності 
життя етносоціальних спільнот (етносів, націй та етніч¬ 
них груп), їх спільне проживання, взаємодії й взаємоза¬ 
лежність. Такий погляд на Е. можна вважати досить ко¬ 
ректним, оскільки головним об’єктом її досліджень, за 
твердженням відомих західних етносоціологів, були і ли¬ 
шаються етнічні спільноти, т. зв. етнічне або національ¬ 
не «Ми» та «Вони». Водночас цей погляд є дещо спро¬ 
щеним і обмеженим, оскільки йдеться про вивчення ет¬ 
носоціальних процесів переважно на макрорівні. Тому 
сьогодні Е. має також розглядатись і як наука, що дос¬ 
ліджує життя окремих індивідів — представників тієї чи 
іншої спільноти — їх етнічну та національну самосвідо¬ 
мість, інтереси й цінності, культурно-мовні орієнтації, 
типи поведінки, міжособисті відносини тощо. Отже, пот¬ 
рібна соціологія не лише етнічних спільнот (тобто на 
макрорівні), а й етнічний аспект, етнічний зріз соціології 
особи, або соціологія «етнічного та національного Я» 
(тобто мікрорівень). Е. виникла і розвивається на стику 
двох таких цікавих і важливих наук, як етнологія та со¬ 
ціологія. Вона тісно пов’язана з етнополітологією, етно¬ 
психологією, етноконфліктологією тощо. Її методологіч¬ 
ною основою є (на Заході) або стає (в Україні) критичне 
мислення в етносоціальному питанні, яке базується на 
цивілізаційному та гуманістичному принципах. 

ЕТНОСОЦІОЛОПЯ (цілі і завдання). В поліетнічних 
державах, особливо в періоди їх переходу від тоталіта¬ 
ризму та авторитаризму до демократії, на Е. можуть бути 
покладені надзвичайно важливі, складні й відповідальні 
завдання. Зокрема, в сфері методології: остаточно по¬ 
збутись старих методологічних засад, в основі яких ле¬ 
жали формаційний, класовий та партійний підходи; роз¬ 
робити і ширше використовувати нові методологічні під¬ 
валини для етносоціологічних досліджень, що мають 
спиратись на цивілізаційний та гуманістичний принци¬ 
пи; підготувати й впровадити уніфіковані, комплексні 
дослідницькі програми різного рівня (міста, регіону, кра¬ 
їни); опанувати найновітнішими методами західної Е. та 
вдосконалювати їх з урахуванням специфічних умов Ук¬ 
раїни — переходом до відкритого суспільства, поліетніч- 
ним складом населення тощо. В теоретичній сфері: роз¬ 
робити цілісне уявлення про суть, характер і наслідки 
етнонаціональних та етнополітичних процесів; спираю- 




І. Етнос і соціум 


77 


чись на теоретичні надбання західної науки, дати власне 
бачення концепції «етнічного ренесансу»: «етнічної стра¬ 
тифікації», «етнічної мобілізації», «етнічного плюраліз¬ 
му» й ін., виробити критерії визначення рівня національ¬ 
ної та етнічної самосвідомості, ставлення до проблем на¬ 
ціонально-державного будівництва; з’ясувати причини 
піднесення націоналізму, визначати його справжнє місце 
і роль в суспільному розвитку, умови перетворення на 
шовінізм, ксенофобію та сепаратизм, вести пошуки 
ефективних шляхів запобігання цьому; визначити вито¬ 
ки сепаратистських настроїв, їх глибину і масштабність, 
справжній рівень загрози державній єдності та терито¬ 
ріальній цілісності; виявити закономірності впливу ет- 
нонаціонального фактора на політичні процеси і полі¬ 
тичного фактора на етнонаціональні процеси та їх обох 
на етнополітичну ситуацію в країні та її окремих регіо¬ 
нах; розробити систему комплексної оцінки етнополі- 
тичної стабільності різних регіонів країни тощо. В прак¬ 
тичній сфері: підготувати конкретні пропозиції щодо 
розробки та втілення в життя державної концепції етно- 
національної політики в Україні; математичні, феноме¬ 
нологічні, індикативні, евристичні й ін. моделі етнопо- 
літичних процесів; виробити альтернативні практичні 
рекомендації щодо збереження і зміцнення етнополітич- 
ної стабільності в Україні; розробити власну концепцію, 
механізми та методику проведення першого в історії не¬ 
залежної України перепису населення; сприяти введен¬ 
ню в навчальні вузів Е., підготувати відповідні програми 
її курсу та спецкурсів, підручник з Е., різноманітні 
інформаційно-довідкові видання тощо. Отже, головним 
завданням Е. є аналіз усього поля етнополітичної ситуа¬ 
ції в країні, зміцнення її стабільності і в кінцевому під¬ 
сумку забезпечення особистої, групової національної та 
державної безпеки. 

ЕТІЮСУСПІЛЬНЕ БУТТЯ — сукупність реальних, 
об’єктивно існуючих зв’язків, відносин, форм спілкуван¬ 
ня людей, що відбуваються в процесі освоєння ними 
сфери національного — міжнаціонального — загально¬ 
людського. Е. б. є реальним процесом життєдіяльності 
етнонаціональних спільностей, етнічних індивідуальнос¬ 
тей по задоволенню своїх інтересів, потреб. 

Е. б. означає в першу чергу природно-історичний 
процес розвитку та функціонування основних сфер жит¬ 
тя суспільства, що обумовлюють, детермінують процес 
розвитку етноспільних, зокрема, економічних, етнопо- 
літичних та духовних відносин. Разом з тим Е. б.— це 
такий процес індивідуальної самореалізації етносоціаль- 
них цінностей, що відбувається і на основі свідомої са- 
модетермінації, яка займає надзвичайно вагоме місце в 
реалізації етнодуховного потенціалу особистості та сус¬ 
пільства. 

Е. б. включає в себе насамперед особливе та непов¬ 
торне буття особистості, етнічної індивідуальності. Ос¬ 
воюючи та збагачуючи сферу етносоціального буття, осо¬ 
бистість, етнічна індивідуальність творить своє особливе, 
тільки їй властиве буття в сфері національного — між¬ 
національного — загальнолюдського. Без самобутньо 
існуючого Е. б. конкретної етнічної індивідуальності, 
максимально повного розкриття його змісту, створення 
всебічних умов для самореалізації неможливе і нормаль¬ 
не функціонування та розвиток Е. б. в цілому. А тому 
специфічні особливості розвитку пов’язані з виділенням 
усіх сфер суспільного життя, що детермінують його фун¬ 
кціонування, процес виробництва людини, особистості 
як етнічної індивідуальності, як самоцінного суб’єкта, 
основної умови прогресу сфери національних, міжнаціо¬ 
нальних та загальнолюдських відносин, важливого фак¬ 
тора історичного творчого поступу. 

ЕТНОСФЕРА — поєднання усіх існуючих етноланд- 
шафтних цілісностей — етносів та їх етноценозів. Струк¬ 
тура й енергетика Е. зумовлені ходом минулих і сучасних 
процесів етногенезу. Е. є підсистемою біосфери Землі. 


Кожен етнос встановлює своєрідні відносини з гео¬ 
графічним середовищем і ландшафтною сферою свого 
ареалу. Відтак він, по-перше, бере участь у прогресив¬ 
ному суспільному розвитку, по-друге,— підтримує кон¬ 
такт з природою. Діапазон етнічних варіацій (від укра¬ 
їнця до американця) такий великий, що враховувати ет¬ 
нічну поправку для екології людини необхідно. 

ЕТНОСФЕРА (за Л. Гумільовим) — земна оболонка, 
що являє собою мозаїчну в етнічному відношенні антро ¬ 
посферу, яка складається із всієї сукупності етноценозів 
(етнічних природних систем) Землі. 

ЕТНОУКРАЇНСЬКА ЛОГОСФЕРА (вщ лат. 1о й ох - 
поняття, думка, розум) — це є інформаційно-пізнаваль¬ 
ний механізм соціумного збереження, розвитку зовніш¬ 
ньої структури національної пам’яті. Завдяки цьому роз¬ 
витку семантико-комунікативні зв’язки між індивідуаль¬ 
ного (групового) походження включаються у структуру 
вітчизняної науки, культури, мистецтва тощо. Е. л. надає 
можливість індивідумам брати із всенаціональної логос- 
фери (соціальне оточення) готові узагальнені (абстракт¬ 
ні) знання, перекомбіновувати їх та застосовувати тра¬ 
диційні цінності у практичних діях і вчинках. Упоряд¬ 
кованість і розвинутість інформаційно-комунікативних 
систем зв’язків Е. л. вивчається соціальною когнітоло- 
гією, наукою, що досліджує структуру та механізми вза¬ 
ємодії життєдіяльності суспільних утворень. 

Е. л. розрізняється за релігійними рисами і ознаками. 
Так, буковинське світовідтворення, скажімо, лінгвістич¬ 
но-описове, має відмінності широкого діапазону від кар- 
пато-русинського світосприймання. Отже, логосфера 
словацьких українців буде і є іншою, ніж, напр., донець¬ 
ке соціорозуміння. Тут мається на увазі не лише засто¬ 
сування семантичних одиниць, але й, до речі, інформа¬ 
ційно-понятійний зміст лексичного характеру. З даного 
висновку доцільно зрозуміти, що позагенетичні (логос- 
феричні) кордони українського менталітету визначають¬ 
ся як індивідуальними здібностями особистості, так і по¬ 
тенційними можливостями зовнішньої структури усієї 
національної пам’яті. 

Особливо наочно ця закономірність проявляється в 
національному та діаспорному українському середовищі. 
В іноумовах, де існує реальний вплив полікультур, Е. л. 
зазнає істотних змін. Інформаційно-комунікативне на¬ 
вантаження тих або інших слів, які на материнських зем¬ 
лях мають одне значення, звужується чи розширюється. 
При цьому деформується семантико-інформаційна при¬ 
сутність окремих виразів світоглядного характеру, в тому 
числі й пізнавального за призначенням. 

ЕТНОФІЛІЯ — комплекс почуттів та уявлень, зумов¬ 
лених належністю людей до певного етносу, відбивається 
у піклуванні про збереження і розвиток даної спільноти, 
її мови, специфічних особливостей культури, побуту й ін. 

ЕТНОФІЛОСОФІЯ (етнічна філософія) — важлива 
складова частина філософської україністики, методолог, 
підойма українознавства, напрям суспільствознавства на 
стику етнології (націології), соціальної філософії та істо¬ 
рії філософії. Зрештою, філософія, яка сама професійно, 
творчо розвинута, здатна сягнути глибин душі нації, ос¬ 
мислити неповторний характер світосприймання, світо¬ 
бачення, закладений у нац. культурі, саме вона може 
сприяти пошуку нац. самооточення й культ, самовизна¬ 
чення і водночас вирішення певних світоглядних проблем. 

Синтезуючи «розчинений» в усіх компонентах духов¬ 
ності світоглядний зміст до найвищої форми його теорет. 
вираження — понятійно-категоріальної, філософія тим 
самим реалізує теорет. й іст. самосвідомість народу. Без 
розвинутої філософії нац. ментальність завжди залишати¬ 
меться ущербною, враженою комплексом меншовартості. 

Е. конче потрібні теоретико-методолог, основи, свій 
власний арсенал засобів пізнання реалій національно- 
етніч. сфери. Принаймні, ще попереду «увібрання» в себе 
та переробка даних історії й соціології, юрид. та екон. 




78 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


наук, етнографії і сусп. психології, основоположних дос¬ 
ліджень, що включили в себе розробку таких вагомих 
проблем, як екон., соціально-політ. та духовні основи 
існування розвитку над. відносин, соціально-психолог. 
аспекти національних взаємовідносин, їх особистісна 
проблематика, соціально-культ. та власне етніч. пробле¬ 
ми поведінки особи в умовах міжнац. та міждерж. вза¬ 
ємодії. При цьому Е. з своїм теоретико-методолог., со- 
ціально-філософ. і філософсько-соціолог. підходом мала 
б дати друге дихання таким науковим напрямкам, як ет- 
носоціологічний, історико-етнографічний, етнопсихо¬ 
логічний, етнологічний (народознавчий), державно-пра¬ 
вовий, етноекологічний, етнополітичний та ін. 

Е. як філософія нації (етносу) має свій самостійний 
понятійно-категоріальний апарат, власну термінологію, 
що сприяє розвитку категоріального синтезу нац. духов¬ 
ності, відживленню в укр. ментальності найбільш уза¬ 
гальненого рівня мислення, подоланню периферійності 
укр. філософії щодо світового філософ, процесу. 

З цієї точки зору потребують свого наповнення «ук¬ 
раїнським» змістом такі категорії, як національні тради¬ 
ції, національні звичаї, національні почуття, настрої, 
звички, самопочуття нації, національна честь та ін. со¬ 
ціально-психолог. характеристики нац. спільності, до ви¬ 
значення яких вчені зверталися раніше вкрай рідко, тлу¬ 
мачачи ці поняття в дусі тодішніх ідеологем та кліше. 

До подібного гатунку категорій належать і поняття 
колективізм, дружба народів, служіння спільному благу, 
які також необхідно звільнити від адміністративно-бю¬ 
рократичних нашарувань, фальші та лицемірства. Колек¬ 
тивізм має стати справжнім колективізмом, а не казар- 
меністю, дружба народів — справжньою дружбою наро¬ 
дів, а не нівелюванням нац. своєрідності, служіння спіль¬ 
ному благу — справжнім служінням спільній справі, а 
не експлуатацією морального ентузіазму з боку певних 
кіл та політиків. 

Заслуговують на використання такі, скажімо, понят¬ 
тя, як національний характер, міжетнічна (міжнаціо¬ 
нальна) та етнічна (національна) консолідація, процес 
відродження принципів справедливості, національного 
суверенітету та рівності, міжнаціональні відносини в Ук¬ 
раїні, національне середовище, національно-специфіч¬ 
не, національні потреби, етнічна територія, етнічний 
ареал, корінне населення, державна мова, національне 
самовизначення, суверенізація, культура міжнаціональ¬ 
ного спілкування, національне виховання, національний 
патріотизм, національна обмеженість тощо. 

На черзі усвідомлення та використання і таких кате¬ 
горій, як національне самоусвідомлення, національний 
престиж, національні цінності, національна ідея. 

Варто далі повернути до «праці» такі категорії, які в 
свій час використовувалися українською етнофілософ- 
ською думкою: національне відродження, український 
менталітет, українська душа, філософія національної 
ідеї, історичний простір українського етносу, україн¬ 
ський генотип, національна державна ідеологія, україн¬ 
ська національна ідея, українська історіографія, націо- 
софія, феноменологія національного пізнання, україн¬ 
ський народний світогляд, етнічна самосвідомість, гено¬ 
фонд української нації, політичне мислення нації. 

Потребують свого осмислення і розкриття такі нові 
терміни та визначення, як національне відродження, ет¬ 
нополітичний простір України, геополітичні аспекти ук¬ 
раїнської історії, політичний генотип народу України, 
український політичний менталітет, громадянська мен¬ 
тальність в Україні, національне самоусвідомлення, са¬ 
мопочуття нації, ідеологія сучасної Української держави, 
етноекологія, етнокультура, етнокультурні орієнтації, ет- 
ноконфліктологія, національна своєкористь, великодер- 
жавність, націонал-екстремізм тощо. Стає зрозумілим, 
що пояснити етнонац. явища в сучасній Україні в рамках 
старого термінологічного «багажу» просто неможливо. 


Звідси вимога проводити відповідні дослідження з вра¬ 
хуванням такої, скажімо, категорії, як духовне обличчя 
нації, до якої входять специфічні особливості та специ¬ 
фіки їх співвідношення, рівень освіти, інтенсивність та 
характер вживання культури, зміст ціннісних орієнтацій 
даної нац. спільності людей. На рівні ідеології духовне 
лице нації виступає як найбільш суттєві типові риси сис¬ 
тематизованого теоретичного знання, яке включає в себе 
науковий світогляд, суспільні ідеали, правову культуру, 
принципи політичної, моральної, естетичної та ін. форм 
духовного життя. 

Заслуговують на всебічну наукову розробку Е. і такі 
поняття, як національна меншовартість, національна 
сором’язливість, національна пихатість, національний 
снобізм, як своєрідні етностереотипи, що заважають 
всебічному відродженню України. Ще чекають прискіп¬ 
ливого визначення такі категорії, як національне відро¬ 
дження, етнократія (націократія), національна амбіцій¬ 
ність, духовний національний порятунок, національна 
деградація та ін. 

Сюди ж слід додати такі поняття, як національна са- 
моідентифікація, національно-етнічний вимір, система 
цінностей української нації, національна пам’ять, етно¬ 
цид українського народу. 

Магістральним напрямком самої ж Е. має стати нау¬ 
кова соціально-філософ. розробка теорії*етносу (нації), 
проблем еволюції та спадкоємності соціальних форм, 
спрямованості, змін під впливом процесу нац. відро¬ 
дження. 

Чекають свого дослідження етнопсихолог. проблеми: 
проблема нац. (етнічної взагалі) психології; структура та 
зміст нац. самосвідомості, етнічні стереотипи, «ідеоло- 
геми» та ін. Сама ж Е. спроможна створити суто наукову 
аксеологізовану систему понятійних координат, що доз¬ 
волить кваліфікувати ті чи ін. етнонац. явища сучасності. 
Словом, необхідна нова теорія націй, яка, взявши все 
краще від історико-екон. теорії нації, етнічної, психоло¬ 
гічної та культурницької теорій, з’ясувала б проблеми 
самовлаштування нації, самоорганізації укр. народу, якість 
нац. самопочуття, менталітету, філософію нац. ідеї. 

Головне ж, на наш погляд, розглядати саму етнонац. 
спільність не як об’єкт соціальн. та політ, експериментів, 
а як суб’єкт політ, життя і об’єкт держ. політики. 

Як виявляється, є ще один зріз етнофілософ. бачення, 
важливий аспект етнофілософ. проблематики, що має в 
своїй основі вивчення особливостей сприйняття й пере¬ 
живання народами навколишньої дійсності. Причому 
розробка цього профілю спирається на правильно 
сприйняті ідеї нац. аперцепції (вплив попереднього дос¬ 
віду етносу на сприйняття предметів та явищ зовніш¬ 
нього світу), соціальні адаптації тощо. 

Одне з центральних завдань Е.— розробка теорії між¬ 
нац. спілкування, яка може стати наук, основою для 
«зняття» утруднень в галузі міжетніч., міжнац., міжосо- 
бистих контактів та взаємодій. 

Е. могла б працювати також над проблемою станов¬ 
лення націй як суб’єктів політ, дії, що стало однією з 
головних особливостей політ, процесу за останні роки, 
складовою частиною процесу демократизації, що почав¬ 
ся і в Україні. 

При цьому вихідними могли б стати положення про 
те, що саме нації, народності та національні групи є ос¬ 
новними соціальними утвореннями, з чітко вираженою 
самосвідомістю, що нац. інтереси народів мають першо¬ 
чергове значення, а спільна воля (консенсус) націй скла¬ 
дає основу загальнонарод. та держ. інтересів, які в умовах 
командно-бюрократичної системи підмінювалися відом¬ 
чими інтересами. 

З цієї точки зору найактуальнішою є необхідність 
приступити до розробки концепції етнонац. фактора, 
якої ще не існує в природі. Методолог, орієнтиром для 
її створення мусила б служити ідея про всебічне враху- 




і. Етнос і соціум 


79 


вання та адекватне сполучення нац. і загальнонац. по¬ 
треб, що постійно й динамічно змінюються. При цьому 
варто враховувати принаймні чотири типологічні групи 
протилежностей: 

1) між розвитком окремих етносів, національних 
меншин, національних груп та унітарною державою, 
якою є Україна; 

2) між формуванням і реалізацією національних та за¬ 
гальнонаціональних інтересів і потреб; 

3) між нацією, яка дала назву державі, та етносами, 
національними групами, що мешкають в Україні без 
наявності будь-якого національно-автономного утво¬ 
рення; 

4) між корінним народом, національними групами та 
населенням адміністративно-територіальної автономії 
(Крим). 

Шлях до всенаціональної згоди, внутрішньої єдності 
народу України лише один — через подолання цих су¬ 
перечностей. 

Звідси нагальна потреба становлення нового напрям¬ 
ку досліджень нац. проблематики в рамках етнофілософ- 
ського підходу — конфліктології міжнац. відносин (ет- 
ноконфліктології), в межах якої спеціально вивчались 
би природа та генеза власне міжнац. протистояння, зок¬ 
рема суб’єктивні форми відображення у вигляді конфлік¬ 
тів; вироблялися б ефективні шляхи та методи конст¬ 
руктивного розв’язання самих міжнац. конфліктів, їх 
профілактики, прогнозування й ін. Дослідження в цьому 
напрямі уявляються не лише теоретично вагомими, але 
й практично необхідними з урахуванням того, що за до¬ 
помогою традиційних підходів до теорії нації й націо¬ 
нальних відносин, що склалися, не вдалося, напр., пе¬ 
редбачити таке різке загострення етнополіт. ситуації в 
незалежних державах колишнього СРСР. 

Конче потрібна наук, проробка соціології укр. нац. 
відродження, маючи на увазі перш за все оволодіння ве¬ 
ликою силою організаційного, національно-творчого 
стремління. Чекають свого визначення співвідношення 
таких понять, як політична воля та національна воля, 
загальнонаціональна воля сутність таких категорій, як 
національний обов’язок, міжнаціональне становище 
українського народу, національний егоїзм й ін. Перед 
суспільствознавцями виникли питання, які потребують 
глибокого аналізу, зіставлення, вивчення етногенезу, ет¬ 
нічної психології, предмета етнології і етнографії та їх 
зв’язків з ін. науками, зосередивши увагу, зокрема, на 
національно-етн. аспектах утвердження гуманізму й гар¬ 
монії в укр. суспільстві. 

ЕТНОФОР — це людина як носій етнічних рис особи; 
особа в єдності її етнічних якостей, тобто своєрідна мо¬ 
дель особи, в якій зосереджені тільки етнічні елементи 
та взаємозв’язок між ними. Е. формується в результаті 
етнізації. Завдяки прилученню до мови, різних проявів 
етнічної культури, до норм поведінки та оцінки навко¬ 
лишнього світу, а також до самої себе, особа набуває 
етнічних якостей, стає їх носієм. 

ЕТНОФРЕЙДИЗМ — напрямок в етнографії, що ви¬ 
ник під впливом ідей психоаналізу, поширеного на сферу 
культури, релігії, міфології. Принципи Е. закладені ос¬ 
новоположником психоаналітичної теорії 3. Фрейдом. 
Показовими в цьому відношенні є його праці: «Тлума¬ 
чення сновидінь», «Психопатологія буденного життя», в 
яких зроблена спроба вийти за межі індивідуальної пси¬ 
хіки у сферу міфології, літератури, культури. Але най¬ 
ближче за тематикою до етнографії стоїть праця «Тотем 
і табу», присвячена аналізу психології первісної культури 
та релігії. Фрейд виходив із припущення, що нібито існує 
принципова спільність між психікою давніх народів і 
психікою невротика. Ключ до пояснення останньої дає 
психоаналіз. Спираючись на загальні методи психоана¬ 
літичної практики з метою лікування неврозів, розроб¬ 
лені ним самим, 3. Фрейд намагався дати тлумачення 


таким явищам історичної етнографії, як екзогамія, та- 
буація, магія, анамістичні вірування, тотемічні уявлення 
тощо. Слід зазначити, що етнографічна наука та релігі¬ 
єзнавство, які за своїми методами дослідження ближче 
стоять до гуманітарних наук, ніж психоаналіз, досить 
критично поставилися до висновків 3. Фрейда. Проте це 
не завадило виникненню цілого напряму в етнографії 
під назвою Е. 

Одним із послідовників 3. Фрейда був угорський лі- 
кар-психіатр і одночасно дослідник-етнограф Г. Рохейм. 
Він розробляв теорію «єдипового комплексу» стосовно 
давніх періодів людської цивілізації, вважаючи, що цей 
доісторичний конфлікт повторюється в етногенезі. 

Відносно самостійну теорію в Е. розробив К. Юнг. В 
її основі лежить думка про «колективне підсвідоме» або 
«архетипи». Зміст цієї архаїчної структури «колективної 
душі» розкривається в міфах, казках, віруваннях. Оскіль¬ 
ки кожний народ в минулому створив свої міфи та ре¬ 
лігійні уявлення, то є підстави вважати, що в основі будь- 
якого соціального організму — сім’ї, племені, народу чи 
раси— лежить своєрідна архетипічна структура, тобто 
система первісних ідей. 

Серед послідовників Е. називають також Малинов- 
ського, Ж. Деверьо, Р. Бастіда. 

Сучасна наука неоднозначно оцінює внесок представ¬ 
ників фрейдизму в етнографію. Визнаючи їх заслуги у 
розробці теорії «безсвідомого» і його ролі в культурі на¬ 
родів, а також ролі емоцій та еротичних потягів на ранніх 
етапах людської цивілізації, разом з тим відзначають 
принципові методологічні вади, пов’язані із гіперболіза¬ 
цією сексуально-еротичної енергії в житті етносів і со¬ 
ціуму взагалі. На сьогодні Е. швидше явище історії, ніж 
реальної наукової дійсності. 


Ж 

ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД ТА САМОСВІДОМІСТЬ У 
МЕНТАЛЬНОСТІ НАРОДУ УКРАЇНИ. Раціоналістична 
парадигма, яка домінувала в європейській культурній 
традиції, визначальним етнознаком кожного народу ви¬ 
знає його самосвідомість. Проте надзвичайно важливим 
завданням залишається проблема виявлення її співвід¬ 
ношення з іншими етночинниками, оскільки аналіз зміс¬ 
ту самосвідомості показує деякі обмежені можливості ос¬ 
танньої. Виконуючи функцію рефлексивного механізму 
«очищення» змісту свідомості від всього того, що в неї 
привноситься діяльнісною природою людини заради 
досягнення максимальної об’єктивності знання, само¬ 
свідомість, перетворюючись у процес пояснення свідо¬ 
мості, втрачає в ньому цілісність та неповторність. 

При цьому перш за все ігнорується етнічна її компо¬ 
нента, тому майже всі дослідники історичного буття на¬ 
родів як його необхідний етнознак вводять в свої кон¬ 
цепції, крім самосвідомості, й інші чинники існування 
етносів. 

Крім того, інтелектуальна рефлексія, маючи своєю 
передумовою зміст свідомості як певний текст, передба¬ 
чає процес його інтерпретації. Суб’єктом, який продукує 
цей текст і який його сприймає, є одна і та ж реаль¬ 
ність — емпірично відокремлений від світу соціум. Ем¬ 
піричний суб’єкт задовольняється при цьому відчуттям 
розуміння, цілком покладаючись на неконтрольовану 
ним здатність соціуму сприймати та осмислювати текст 
про світ, ніколи його не бачачи. Тому з цієї точки зору 
самосвідомість сучасної людини є за своєю суттю фено¬ 
менологічною, тобто для окремого індивіда вона лише 
в деякій мірі є результатом його власної діяльності, влас¬ 
ного життєвого досвіду. В значній — результатом соціа- 




80 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


лізації, навчання. Чи не в цьому криється розгадка бай¬ 
дужості багатьох людей до суспільних рухів та ідей, в 
тому числі і національних, що продукуються і здійсню¬ 
ються суспільством? 

За таких умов поза компетенцією індивіда лишається 
як написання головного (первісного) тексту, створюва¬ 
ного якимсь тотальним суб’єктом (соціумом), так і спів¬ 
відношення тексту з реальністю, а особливо відповідаль¬ 
ність за його втілення в життя. Буття людини відрізня¬ 
ється від усіх його інших форм тим, що кожний мо¬ 
мент — це життєва подія для індивіда, яка має для нього 
свій власний смисл. А оскільки не все, що відбувається 
в суспільстві, має такий статус, примусові заходи по від¬ 
ношенню до окремої людини, не відомі в первісних сус¬ 
пільствах, потребують спеціальних інституцій в умовах 
цивілізації: суд, поліція, армія, прокуратура. 

Визнання пріоритету в етногенезі емпіричного зв’язку 
людини і світу потребує і відповідного раціонального йо¬ 
го осмислення. 

На нашу думку, найбільш адекватно цю роль може 
виконувати поняття життєвого досвіду людини. 

Як свідчить аналіз досягнень і прорахунків реформ 
різних часів і різних країн, революційних та національ¬ 
но-визвольних рухів, саме життєвий досвід людей був 
тим «камінцем» суспільної реальності, об який вони час¬ 
то «спотикалися» або і зовсім гальмувались, терпіли кра^. 

Зі змістовно-категоріальної точки зору життєвий дос¬ 
від — це практичне відношення людини до світу на основі 
умінь, трудових та ін. навичок. Воно включає в себе мо¬ 
ральні норми та норми звичаєвого права, які об’єктиву¬ 
ються в зовнішній діяльності людини. Це співпадає з її 
етнічною поведінкою, регламентованою межами конкрет¬ 
ної спільності та потребами повсякденного існування. 

Знання, які включені в це відношення, є відображен¬ 
ням кінцевого і особливого в життєдіяльності суб’єктів 
певних культурно-господарських типів, а також природ¬ 
них та суспільних умов, способів своєї реалізації, на від¬ 
міну від теоретичного знання як відображення загаль¬ 
ного та необхідного. І яке, як всяке загальне значення, 
не включає в себе явне знання свого можливого прак¬ 
тичного змісту у вигляді алгоритмів власної культурно- 
історичної реалізації. Логічна структура життєвого дос¬ 
віду як функціональної свідомості вбирає в себе, перш 
за все, механізми допредикативних, нерефлексованих 
рівнів людського досвіду, тобто ті рівні етнічного буття, 
на яких здійснюється надання світу людського смислу. 
По своїй формі цей досвід виступає як осмислення даних 
відчуття та сприйняття в термінах звичайної мови або в 
термінах, що визначаються через звичайну мову, тобто 
як емпіричне знання. 

Можна сказати, що досвід життя — це розуміння при¬ 
родних та суспільних умов, способів відтворення етніч¬ 
ного буття людей, яке є реальним процесом їх життя. 
Етнічна визначеність життєвого досвіду утворює значно 
більшу палітру оцінок дійсних масштабів та значення для 
конкретної людини тієї або іншої події, явища, факту, 
ніж когнітивна, теоретико-пізнавальна критеріальність. 
Для окремого індивіда їх значимість полягає не в спів¬ 
віднесенні з тією або іншою системою знань, догматами 
ідеологічної концепції, а з реальними потребами етносу. 
Етнічна визначеність життєвого досвіду створює особ¬ 
ливий пласт культурної емпірії з такими характеристи¬ 
ками, як «добро — зло», «можливість — неможливість», 
«безпека — небезпека», «важливість — неважливість» і 
т. п. Головна ознака цієї емпірії — здатність виступати 
онтологією людської суб’єктивності, яка задає горизонт 
власного осмисленого існування у відповідності з нор¬ 
мами співжиття того чи іншого народу. З цієї точки зору 
сфера життєвого досвіду — це сфера формування та по¬ 
кладання смислів, структуюючих людське буття, яке 
постійно змінюється. 

В основі життєвого досвіду індивідів лежить фундамен¬ 


тальна прагматична мотиваційна установка — співісну¬ 
вання (а в кризових умовах і просте фізичне виживання) 
в світі природи й інших етносів. Життєвий досвід харак¬ 
теризує таким чином співіснування людей в системі смислів, 
що природно виникають і живуть згідно зі своїми, не за¬ 
лежними від зовнішньо-раціональних структур законами. 

Опора на життєвий досвід в державотворчих процесах 
передбачає створення ефективної системи його науко¬ 
вого аналізу та прогнозу на основі функціонування ме¬ 
режі збору соціальної статистики, оскільки спорадичні 
опитування громадської думки, діючі статистичні показ¬ 
ники, бюджетні обстеження населення за застарілою со¬ 
ціально-класовою схемою цієї ролі зараз не виконують. 
На наш погляд, система показників такої статистики по¬ 
винна відтворювати ситуацію (динаміку, а не статику) в 
тих сферах людської життєдіяльності, що мають визна¬ 
чальне значення для формування смислів буття кожного 
індивіда і які можуть стати визначальними чинниками 
формування полів соціальної напруги. 

Створення системи збору і аналізу такої статистики 
дасть змогу створити карту соціальної напруги України, 
що має вирішальне значення для інформаційного забез¬ 
печення планування її політичного та соціально-еконо¬ 
мічного розвитку. 

Сказане аж ніяк не заперечує надзвичайно важливої 
ролі відомих функцій власне національної самосвідомос¬ 
ті як реальності інтелектуального буття етносів, на від¬ 
міну від життєвого досвіду як феномена їх чуттєво-ем¬ 
піричного існування. Тут більш важливо підкреслити ось 
що. Національна самосвідомість як суспільний феномен, 
на відміну від життєвого досвіду як реальності індивіду¬ 
ального буття людини, передбачає існування певних со¬ 
ціальних груп, котрі її продукують і обслуговують. Це 
так звана національна еліта. До неї належать діячі куль¬ 
тури (служителі культу, журналісти, учені, письменники, 
викладачі, художники, композитори і т. д.), провідні ад¬ 
міністратори, військова верхівка, політичні лідери. Вони 
створюють духовну базу національної самосвідомості і, 
власне, формують її. 

На відміну від основної маси населення представники 
еліти, по-перше, спираючись на відповідні механізми 
впливу (інформаційні, політичні, адміністративні, пра¬ 
воохоронні, військові), стають провідниками мас, орга¬ 
нізують їх. По-друге, з огляду на специфіку своєї діяль¬ 
ності вони повинні діяти нетрадиційно, оригінально. 

Надзвичайна важливість консолідації сучасної націо¬ 
нальної еліти визначається особливостями етногенезу 
народу України. Українці не мали своїх державних ут¬ 
ворень, їхня територія була розділена між різними кра¬ 
їнами: Польським королівством, Великим князівством 
Литовським, Угорщиною. Це зумовило полонізацію, а 
на Закарпатті мадьяризацію частини українського насе¬ 
лення, і отже, загальмувало його національну самоіден- 
тифікацію. В другій половині XVII ст. Україна внаслідок 
державно-політичної анархії потрапляє в залежність від 
Росії. Тому на відміну від більш-менш стійкого, етнічно 
і політично самостійного статусу провідних країн Євро¬ 
пи, Америки та Сходу, що визначав відповідне світовід¬ 
чуття стабільності у їх населення, українці постійно опи¬ 
нялись між різними державно-політичними полюсами 
протистояння, в центрі їх боротьби, включались до скла¬ 
ду то однієї, то іншої державної структури. Україна не 
була ні центром, ні периферією, і це її історичне поло¬ 
ження як в часі, так і в просторі визначило особливий 
тип соціальної психології та умонастроїв жителів, який 
можна умовно охарактеризувати як світовідчуття істо¬ 
ричної маргінальності, з яким не можна не рахуватись. 

Тобто сама національна еліта, її діяльність не може вийти 
за межі силового поля життєвого досвіду індивідів, яке, на 
нашу думку, і формує менталітет того чи іншого етносу. 

ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ — філософ.-світоглядна катего¬ 
рія, яка на рівні найвищого узагальнення виражає спосіб 




І. Етнос і соціум 


81 


буття людей. Як свідчить історико-філософський досвід, 
осмислення феномена Ж. концентрується навколо пи¬ 
тання про сутність (есенцію) й існування (екзистенцію) 
людей. Прикметно, що XX ст. завершується під знаком 
посиленої уваги до «філософії життя» — синтетичної сві¬ 
тоглядної саморефлексії планетарного суспільства щодо 
сенсу свого буття. Серцевину цього світогляду становить 
категоріальна тріада «Людина — Життя — Світ», витлу¬ 
мачення якої породжує широкий спектр течій і шкіл «фі¬ 
лософії життя» — екзистенціалізм, феноменологія, гер¬ 
меневтика, антропологія, психоаналіз, франкфуртська 
школа і т. ін. 

Семантика категорії «Ж.» неоднозначна, передусім тому, 
що складається з двох понять — життя і діяльність. Смис¬ 
лове її значення залежить від того, на чому робиться ак¬ 
цент — на житті чи діяльності. Відповідно простежуються, 
принаймні, два підходи — екзистенціально-феноменальний 
та діяльнісно-предметний. В рамках першого Ж. постає в 
значенні життєтворення, житгєздійснення, перевага нада¬ 
ється внутрішнім вимірам життя суб’єкта — життєві інтен- 
ції, життєва воля, життєва доля, життєва біографія, життєвий 
план, граничні життєві ситуації, турбота, страх, совість тощо. 
Справедливо заперечується твердження про те, що Ж. лю¬ 
дини вичерпується сукупністю соціальних відносин. Під¬ 
креслюється, що такі її грані, як особистісне начало, спон¬ 
танність, інтенціональність свідомості, континуальність, ме- 
тафічність, трансцедентність, духовність, не можна описати 
в термінах соціальних відносин. 

Діяльнісно-предметне тлумачення життя характерне 
для марксизму, позитивізму, прагматизму. Перевага на¬ 
дається об’єктивованим формам Ж.— практичному ос¬ 
воєнню і перетворенню навколишнього світу. Жити — 
значить, практично діяти. Звідси класичне марксистське 
визначення людини як сукупності суспільних відносин, 
серед яких визначальними визнаються виробничо-еко¬ 
номічні відносини. То ж в полі зору дії, вчинки, резуль¬ 
тати Ж. суб’єкта, тоді як сам суб’єкт в його життєвій 
стихії відсувається на задній план. Редукція Ж. до ні чим 
не обмеженої перетворюючої практики виявила свою гу¬ 
маністичну обмеженість, особливо на фоні крайніх про¬ 
явів соціального активізму, технократизму, економічно¬ 
го прагматизму, поглиблення екологічної кризи. 

Симптоматично, що кінець нинішнього тисячоліття 
завершується помітною тенденцією до формування син¬ 
тетичної парадигми людської Ж., парадигми, яка поєд¬ 
нує в собі екзистенціально-феноменальний і діяльнісно- 
предметний підходи. 

Ж. можна структурувати за такими сутнісними момен¬ 
тами: її суб’єкт (особистість, сім’я, колектив, спільнота, 
нація, клас, народ, суспільство), мотиваційно-вольовий 
комплекс (потреби, інтереси, цілі, ідеї, світовідчуття, на¬ 
міри, волевиявлення тощо), інструментально-операцій¬ 
ний комплекс, який включає засоби, умови реалізації всіх 
життєвих інтенцій суб’єкта, і, зрештою, система ціннос¬ 
тей, що регулює взаємозв’язок цих структурних компо¬ 
нентів,— світогляд, мораль, ідеологія, право тощо. 

Ж. в своєму розгорнутому вигляді виявляє себе як 
органічна єдність сімейно-побутової, духовно-творчої, 
виробничо-трудової, господарської, споживчої, грома¬ 
дянсько-політичної, буденної форм життя людей. Певна 
річ, якість Ж. вимірюється повнотою реалізації цих її 
різновидів. 


з 

«ЗБИРАННЯ» ЕТНІЧНОЇ ГРУПИ. Перший етап ет- 
нічного відродження і (або) визрівання етнічного кон¬ 
флікту. Ініціатором 3. виступає інтелектуальна еліта ет¬ 


нічної групи, особливо гуманітарна інтелігенція. Вона 
розшукує своїх етнічних родичів, нагадує про спільну ет¬ 
нічність тим, хто втратив її. 3. відбувається здебільшого 
у формі культурно-просвітницької роботи, шляхом ор¬ 
ганізації національно-культурних товариств. Головна ме¬ 
та цього етапу — організаційне згуртування групи навколо 
спільних етнічних рис, в першу чергу, мови та історичної 
пам’яті. 


і 

ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНИЙ — створена в уявленнях 
картина національного життя у соціально облаштовано- 
му суспільстві, повній гармонії інтересів, що є простором 
для розвитку національної культури. 

У розробці уявлень про І. н. міститься багато подіб¬ 
ного до утопічних уявлень, головним чином за відриву 
від реалій, складного та суперечливого процесу суспіль¬ 
ного розвитку. Одначе постановка питання про І. н. та 
привертання уваги до нього сприяє консолідації суспіль¬ 
них сил, процесу національного єднання в ім’я розв’я¬ 
зання загальнонаціональних завдань. 

ІДЕНТИЧНІСТЬ. Сукупність специфічних рис, які 
виділяють певну групу людей^з кола інших груп і служать 
окремій особі підставою для віднесення себе до цієї гру¬ 
пи. Найпоширенішою і найстабільнішою формою І. є 
етнічна ідентичність, що базується на таких групових ри¬ 
сах, як спільність походження, мови, культури, релігії, 
історичної пам’яті, історичної долі та ін. 

Залежно від характеру групових зв’язків І. може бути 
також класовою, соціальною, релігійною, професійною, 
культурною тощо. 

І. окремої особи майже ніколи не обмежується якимось 
одним видом і на практиці люди мають дво- і поліідентич- 
ність (приміром: українець — селянин — механізатор — 
православний). Часто, крім етнічної, особа має і надетнічну 
І., як правило, державно-політичну. У таких випадках ти¬ 
пова поведінка держави полягає в тому, щоб витіснити І. 
етнічну (напр., нав’язування загальнорадянської ідентич¬ 
ності як альтернативи національній приналежності). 

ІНФОРМАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА (нації, етно¬ 
су) — процес створення інфраструктури суспільства, 
який сприяє переходу його в нову стадію розвитку, що 
дозволяє радикально інтенсифікувати інформаційні по¬ 
токи (використання знання) та перейти до вирішення 
принципово нових, широкомасштабних завдань для до¬ 
сягнення своїх цілей. Така інфраструктура базується на 
електронно-обчислювальних і телекомунікаційних сіт¬ 
ках та системах, «ядром» яких виступають системи штуч¬ 
ного інтелекту (керуючі машини, роботи, експертні сис¬ 
теми). В процесі І. с. необхідно вирішувати одночасно три 
комплекси завдань: 1. Інтелектуалізація машин. 2. Інте¬ 
лектуалізація людей. 3. Інтелектуалізація соціальних сере¬ 
довищ (логосфери), в яких повинні працювати і жити лю¬ 
ди разом з інтелектуальними машинами (системами). 

Інтелектуалізація суспільства, нації — це процес, 
спрямований на радикальне розширення масштабів і по¬ 
ліпшення використання знання (семантична інформа¬ 
ція), підвищення творчих можливостей соціальних сис¬ 
тем всіх видів і рівнів, створення соціальних і техноло¬ 
гічних передумов для найкращого використання інте¬ 
лекту кожного індивіда та сукупного національного 
інтелекту, а також для насичення всіх сфер суспільного 
життя, в першу чергу управління, науки, освіти, охорони 
довкілля системами штучного інтелекту та підвищення 
їх віддачі, з метою переходу всієї суспільної системи в 
якісно новий стан, який краще відповідає сучасній і на¬ 
ступній цивілізації. 




82 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Завдання інтелектуалізації машин, тобто якісного 
розвитку ЕОМ, повинні виходити з майбутніх національ¬ 
них потреб, щоб подолати всі ті негативні явища, які 
заважають українському народу вийти на широкий шлях 
прогресу. 

ІНФОРМАЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ НАЦІЇ (етно¬ 
су) — це соціальний і технологічний простір, в якому 
функціонує особа, колектив. Поняття «інформаційне се¬ 
редовище» ширше від поняття «середовище зв’язку» чи 
«обчислювальне середовище». І. с. н.— це штучно ство¬ 
рювана система, в якій органічно сполучаються природ¬ 
ні, соціальні і технічні елементи. До І. с. н. відносяться 
як елементи єдиної системи всі фактори, що впливають 
на інформаційні процеси та інформаційні системи про¬ 
тягом всього їх життєвого циклу — від проектування до 
остаточного використання. Це апаратні засоби, програ¬ 
мове забезпечення, телекомунікації, рівень підготовки 
кадрів — спеціалістів, користувачів, форми стимулюван¬ 
ня, контролю, методи і форми управління, документо- 
потоки, процедури, регламенти, юридичні норми і т. д. 
В І. с. н. входить не тільки керуюча підсистема, але і 
об’єкт управління (керована підсистема). 

Поняття І. с. н.— строго системне поняття, бо вона, 
як і кожна система, може існувати як ціле чи зовсім не 
існувати. Її не можна створювати частинами. Якщо біль¬ 
ша частина елементів цієї системи готова: технічні за¬ 
соби, кадри, програмове забезпечення, організаційні 
структури, форми документів, але не підготовлений ли¬ 
ше один документ, напр., залишились незмінними юри¬ 
дичні норми, то це нівелює значення останніх елементів 
чи взагалі зводить нанівець всю роботу по створенню 
інформаційного середовища. 

ІСТОРИЧНА ЕТНОЛОГІЯ — розділ етнографічної 
науки, що вивчає походження і формування окремих ет¬ 
носів (етногенез), етнічну історію, виникнення та роз¬ 
виток традиційних форм народного побуту і культури (в 
докласовому суспільстві — усієї культури в широкому 
розумінні цього поняття), етнографію народів, які вже 
зникли (палеетнографія), формування і еволюцію гос¬ 
подарсько-культурних комплексів та історично-етногра¬ 
фічних областей. 

З допомогою І. е. досліджують етапи виділення етно¬ 
сів, котрі відображають якісні зміни основних характе¬ 
ристик народів, розробляють теорії етносу, встановлю¬ 
ють періодизацію етногенезу, етнічне обличчя того чи 
іншого етноутворення, визначають стадії і фази етноево- 
люції. Культурно-генетичний напрямок в І. е. досліджує 
головним чином генезис і еволюцію окремих компонен¬ 
тів народної культури, в тому числі матеріальної, духов¬ 
ної, соціонормативної. 

До специфічних і рідко використовуваних понять в 
І. е. належить «етногонія» — у значенні «етногонічний 
міф», «етнічна гібридизація», «екзоетнонім» і «ендоетно- 
нім» (протиставлення самоназв і назв, які даються на¬ 
родам зі сторони), «протоетнос» (термін для позначення 
етноспільностей у донеолітичний час). 

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ НАРОДУ - найважливіший 
компонент його духовної сфери, який дозволяє підтри¬ 
мувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність 
народного досвіду, передавати накопичене багатство на¬ 
ціональних цінностей наступним поколінням. І. п. н. 
особливо актуалізується і активізується в переломні, кри¬ 
зові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суво¬ 
рих випробувань. 

Підвищену увагу українського народу до минулого, 
до своїх коренів можна розглядати як запізнілу реакцію 
на довге ігнорування його національної своєрідності в 
умовах тоталітаризму. Тому процес національного від¬ 
родження, що проходить зараз, цілком закономірно 
пов’язаний з загостренням І. п. н. 

ІСТОРИЧНІ І НЕІСТОРИЧНІ НАРОДИ - важлива 
історико-соціологічна проблема, що була предметом 


розгляду українських політологів повоєнної доби. Як ві¬ 
домо, Г. Гегель і Ф. Енгельс називали «народами без 
власної історії» ті народи, які не спромоглися створити 
міцної власної держави в минулому, і таким чином, на 
думку Енгельса, втратили можливість здобути національ¬ 
ну і державну незалежність в майбутньому. Серед цих 
народів були і слов’янські народи Австро-Угорської мо¬ 
нархії, зокрема, українці Галичини. 

Проблему І. і н. н., яку підняли ще Г. Гегель і Ф. Ен¬ 
гельс, а в українській політології розвинув у міжвоєнну 
добу О. Бочковський, в повоєнний період досліджували 
І. Лисяк-Рудницький і Г. Грабович. 

Визначальним критерієм «історичної нації» Лисяк- 
Рудницький вважав збереження нею своїх вищих соці¬ 
альних верств, які виступають носієм політичної свідо¬ 
мості і вищої елітарної культури. Асиміляція власної елі¬ 
ти на користь панівної нації неминуче позначається на 
соціальних, політичних та культурних умовах життя на- 
ціонально-пригнобленого народу, який зводиться до ма¬ 
си з культурою домінуючого народного характеру і з ма¬ 
лим рівнем національної свідомості. Три імперії — Ро¬ 
сійська, Австрійська і Оттоманська — включали до свого 
складу багато національностей, які можна, на думку вче¬ 
ного, продиференціювати на дві категорії: ті, які навіть 
під іноземним імперським правлінням зберігають визна¬ 
ний привілейований статус, і ті, що втратили його, де 
визначальним фактором виступає наявність або відсут¬ 
ність представницького вищого класу. Національності 
другого типу, які залишились неісторичшши, формують 
нові еліти і форми інтелігенції. 

Для неісторичних народів характерним є також тісне 
переплетення соціальних і національних конфліктів. 
Дворяни, поміщики і капіталістичні підприємці в Украї¬ 
ні були, як правило, російської, польської, єврейської 
національності або чужинці. Тому революція на україн¬ 
ських землях мала одночасно й соціальний, і національ¬ 
ний характер. Оскільки основну масу сплебеїзованих 
(неісторичних) народів становить селянство, міське се¬ 
редовище для них довгий час залишається органічно чу¬ 
жим. Це, зокрема, створювало додаткові труднощі для 
розвитку українського національного руху. 

Якщо неісторичні національності приречені будувати 
модерні національні спільності на народному грунті зни¬ 
зу догори — від нижчих шарів до верхніх елітних страт, 
натомість історичні національності поставлені обличчям 
до протилежної проблеми: трансформувати національ¬ 
но-державницькі ідеї від існуючої пануючої еліти до на¬ 
роду. Вважаючи основним чинником для визначення на¬ 
ції, слідом за В. Старосольським і О. Бочковським, фак¬ 
тор психічний: бажання бути нацією і самоусвідомлення 
себе нею, І. Лисяк-Рудницький стверджує, що оскільки 
в минулі століття носіями національної свідомості були 
представники вищих елітних класів, то фізичне усунення 
або перехід їх на сторону народу-завойовника призво¬ 
дить до «смерті нації». Та аморфна інертна етнічна маса, 
що залишалась, була вже неповною, неструкгурованою 
нацією. Такі національні трагедії в історії України трап¬ 
лялися двічі — в XVII і на рубежі XIX—XX ст., хоч кожного 
разу супроводжувалися певним відродженням. Модерні 
нації починають демократизуватися, поширюючи свою 
соціальну базу на весь народ, хоч і увічнюють тим самим 
своє становище національної неповноцінності. У зв’язку 
з особливостями соціальної структури українського народу 
авангардну роль в його національному відродженні відіг¬ 
равали представники середніх верств — селянство, сіль¬ 
ська інтелігенція і напівінтелігенція, дрібна міська бур¬ 
жуазія. Через брак важливих ланок національного життя 
українська культура довгий час залишалася неповноцін¬ 
ною як за внутрішньою структурою, так і за своїми соці¬ 
альними функціями (визнання неповноцінності культури 
у цьому контексті не має нічого спільного з оцінкою мис¬ 
тецької вартості окремих творів). 



І. Етнос і соціум 83 


Г. Грабович, застосовуючи метод структурної антро¬ 
пології і уніфікуючи кожну націю, на противагу еволю¬ 
ціонізму, що встановлює ієрархію націй згідно того, як 
вони просунулись по шляху прогресу, відштовхується від 
думки, що кожна культура має розумітись як «повноцін¬ 
не ціле». Не будучи політологом, а соціологом і літера¬ 
турознавцем, Г. Грабович, використовуючи дані цих на¬ 
ук, зокрема політичної соціології, проводить своєрідну 
полеміку щодо проблеми історичних і неісторичних на¬ 
цій з І. Лисяком-Рудницьким. Він вважає, що культура 
і література кожної нації має вивчатись на основі влас¬ 
ного культурного досвіду цієї нації, а не шляхом засто¬ 
сування всезагального критерію. 

На відміну від І. Лисяка-Рудницького, який вбачає 
головну відмінність між І. і н. н. у наявності або відсут¬ 
ності вищого представницького класу як носія політич¬ 
ної свідомості й вищої культури, Г. Грабович вважає, що 
різниця, яка лежить в основі диференціації нації, не зво¬ 
диться лише до цього фактора, а охоплює набагато шир¬ 
ший пласт — проблеми соціальної і політичної структу¬ 
ри, історичного досвіду, традицій культури взагалі, ос¬ 
кільки, на думку дослідника, з втратою політичної неза¬ 
лежності польська нація в XIX ст. теж могла б називатись 
неповною. Якщо порівнювати, напр., українців і поляків 
XIX ст., то серед конкретних рис і структур соціального 
й політичного життя, які їх відрізняли, були наявність 
досвіду і пам’яті незалежного державного існування, від¬ 
мінна соціальна структура, різна кількість і міць специ¬ 
фічних класів і економічних груп, особливо еліт, відмін¬ 
на природа і функціонування різноманітних інституцій. 
Всі ці риси визначали національний характер і відобра¬ 
жали природу національних рухів. 

Нація (за Г. Грабовичем) в західному, зокрема аме¬ 
риканському розумінні, часто ототожнюється з держа¬ 
вою (політичне тлумачення) або з народом (етнічне ви¬ 
значення). Грабовича обирає серединну позицію, згідно 
з якою нація розуміється як великий соціокультурний 
колектив, що детермінується рядом характерних рис, які 
відрізняють її від нижчих спільнот — племен або етніч¬ 
них груп. Тут автор схиляється до моделі визначення на¬ 
ції, запропонованої політологом А. Смітом, який відмі¬ 
чає сім характерних рис, що детермінують націю і вод¬ 
ночас відтворюють зв’язок між нею і нижчими спільнос¬ 
тями: 1) культурна і мовна диференціація; 2) територія 
і мобільність; 3) великі розміри; 4) зовнішні відносини; 
5) групові відчуття і лояльність; 6) громадянські права, 
тобто ступінь політизації; 7) економічна інтеграція. Пер¬ 
ші дві ознаки відзначають плем’я, перші п’ять — етнічну 
групу, всі сім разом — націю. Якщо ж розуміти націю 
лише як спілку, що самоусвідомлює себе нацією і бажає 
нею бути (І. Лисяк-Рудницький), то така нація, на думку 
Г. Грабовича, вже сама по собі буде історичною. Якщо 
ж вона не є історичною в сенсі усвідомлення, тоді це не 
нація, а нижча формація — плем’я або етнічна група. 

Автор вважає, що наскрізною точкою стану нації і 
держави є питання «представництва», більше того, по¬ 
літичної свідомості й влади, тобто існування еліти, яка 
творить і підтримує українське культурне та інтелекту¬ 
альне життя. Застосування критерію «повна» або «не¬ 
повна» принагідно до нації само по собі змішує питання 
існування нації з певними якостями і способом життя, 
з розумінням нації як цілого з його складовими части¬ 
нами. 

На думку Г. Грабовича, не можна стверджувати, що 
український народ втратив свої верхні стани і, значить, 
еліту, оскільки своя еліта існувала і серед української се¬ 
лянської маси, тільки вона була менш численною і менш 
політично активною, ніж така в сусідній нації. Вважаючи 
аргументи І. Лисяка-Рудницького переважно норматив¬ 
ними і оціночними, що випливають з статичного, а не 
динамічного розуміння суспільства, дослідник з цього 
огляду вважає фальшивим і розуміння нації як «плебей¬ 


ської». Нація, за Г. Грабовичем,— це абстракція, яка не 
може оцінюватись, про яку можна лише метафорично 
говорити як про предмет активності, оскільки існують 
лише окремі індивідууми, які діють (еліта), а не нація в 
цілому. Тільки еліти формують об’єктивно визначений 
і споріднений колектив і в динамічному розвитку сус¬ 
пільства вони можуть ставати більш-менш активними 
або численними і вирізнятись з будь-яких класів і страт 
суспільства, а не лише з верхніх його станів. 

«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ» ТА її ІСТОРІОСОФІЯ. 
В основу історіософічної концепції своєї праці М. Гру- 
шевський поклав три чинники: населення, територію і 
державу. Він починає її так: «Ся праця має подати образ 
історичного розвою життя українського народу або тих 
етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що 
ми тепер мислимо під назвою українського народу інак¬ 
ше званого «малоруським», «південноруським», просто 
«руським» або «русинським». Різнородність цих назв не 
має особливого значення, бо покриває поняття само по 
собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв 
тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому 
народові». 

Український народ відрізняється від інших своєю мо¬ 
вою та антропологічними, психофізичними і культурни¬ 
ми прикметами. «Початком історичних часів для укра¬ 
їнського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли 
починаємо дещо знати вже спеціально про нього». Гру- 
шевський має на увазі антів ізшізантійських джерел, яких 
він ідентифікує з предками українців. 

Територія — це сучасна Грушевському етнографічна 
територія українського народу, на якій в минулому про¬ 
ходило два основних процеси: колонізація її україн¬ 
ськими племенами і одвічна боротьба зі степовими 
тюрко-татарськими руйнівниками, що ослаблювала ук¬ 
раїнські політичні організації. Київська держава є дер¬ 
жавою українського народу, і тому схема московських 
вчених, побудована на середньовічній генеалогічній 
ідеї, яка робить Київську державу попередницею Мос¬ 
ковського царства, є безпідставною, хоча цю «звичайну 
схему руської історії» засвоїла собі російська державна 
історіографія. 

Співвідношення населення до території і визначило 
специфічний хід української історії: «Боротьба з степом 
протягом віків абсорбувала енергію народу, його вищих 
верств і правительств. Колонізаційні і економічні флюк- 
туації не давали стверднути ні суспільним, ні політичним 
відносинам. Маючи небезпечного ворога на цілій полу¬ 
денно-східній граничній лінії, українські політичні ор¬ 
ганізації не спроможні були удержатися, коли з тилу на 
лінії північно-західній сформувалися якісь міцніші по¬ 
літичні організми. Політичний упадок потягнув за собою 
остаточне абсорбування чужеродними суспільними вер¬ 
ствами всього, що становило ще національні засоби, а 
народні маси в кінці відповіли на се масовою реакцією, 
народніми війнами, що ще на кілька століть збирають 
усі сили, всю енергію народу, поки обезсилений він не 
спускає байдуже рук. 

Коли отже взагалі в новішій історичній науці головна 
вага все більше переноситься на історію культурного й 
суспільно-економічного життя, і зверхня політична істо¬ 
рія набирає більшого значення остільки, оскільки має 
безпосередні лише впливи на нього, то в нашій історії 
такий принцип має особливі оправдання. 

Самостійним політичним життям українсько-руський 
народ жив лише в давнім періоді своєї історії. Почавши 
від XIV в., він входить в склад інших, чужих держав, то 
становлячи пасивний об’єкт чужої управи, то стоячи в 
більш або менше виразній та гострій опозиції до сієї чу¬ 
жої управи. Коли й за самостійного політичного життя 
українсько-руського народу політика звичайно лежала в 
руках правительственної меншості, що правила народом 
часто і проти його волі, то тепер на політику не мали 




84 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


впливу ані вищі, ані низші верстви української суспіль¬ 
ності». 

Для характеристики загального розвитку української 
історії М. Грушевський використовує гегелівську тріаду: 
«Уживши старої історіософічної термінології, сі дві доби 
політичного українського життя — стару княжу, і новій- 
шу — народню (козацьку), можна б назвати тезою і ан¬ 
титезою, що доходить до синтезу в століттю українського 
відродження». 


к 

КАТЕГОРІЇ ЕТНІЧНОСТІ — загальні етнологічні по¬ 
няття, які відображають універсальні властивості етно- 
ландшафтних систем, їх внутрішніх структур, завдяки 
котрим досліджуються об’єкти етнічної реальності. К. е. 
є тими вихідними поняттями, що використовуються ет¬ 
нологічною наукою для розкриття основних рис (ознак) 
етносоціальної дійсності. Головні ознаки етноландшафт- 
них систем виявляються через усвідомлення взаємозв’яз¬ 
ків між К. е. Кожна із них пов’язується з наявністю різ¬ 
нопланових відношень між окремими етнічними явища¬ 
ми, процесами, тенденціями. К. е. віддзеркалюють істо¬ 
тні властивості і якості етноландшафтних популяцій, їх 
становлення, розвиток і трансформацію. 

К. е. є не тільки засобами пізнання етноландшафтних 
реальностей, але й ефективним знаряддям їх усвідомле¬ 
ного перетворення. К. е. носять історичний характер, во¬ 
ни можуть змінюватися, доповнюватися і збагачуватися 
в процесі етносоціальної практики. Основними принци¬ 
пами побудови К. е. є поєднання історичного та логіч¬ 
ного, абстрактного з конкретним, внутрішнього із зов¬ 
нішнім. К. е. відтворюють закони етносоціального руху, 
форми і способи взаємодії етнопопуляцій з ландшафт¬ 
ними системами та між собою, відношення етноструктур 
до мінливого буття. К. е. являються вихідними пунктами 
системної цілісності, з допомогою яких етнічний світ піз¬ 
нається всебічно. К. е. слід відрізняти від наукових по¬ 
нять як у змістовому, так і в функціональному значенні. 

КОНВЕРСІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ. Ук¬ 
раїна перебуває в перехідному стані від імперської струк¬ 
тури до незалежної держави, від тоталітарної до демо¬ 
кратичної системи. Україна перебуває в стані державо¬ 
творення, який вимагає формування відповідного 
державотворчого світогляду. Однією з особливостей пе¬ 
рехідного періоду в нас є те, що не маємо сконсолідо¬ 
ваної нації. А як наслідок не маємо і загальнонаціональ¬ 
ної еліти, що неминуче позначається на політичному 
житті та економічній ситуації. Маємо справу з розколо¬ 
тим суспільством. Воно розколоте у своєму ставленні до 
таких фундаментальних питань, як незалежність, демок¬ 
ратія, ринок, приватна власність, форми державного 
правління та територіальної організації, національна без¬ 
пека, мова. На цій основі існує і наростає політичне про¬ 
тистояння. Чи вдасться втримати його в цивілізованих 
рамках — ось у чому для нас основне питання поточного 
моменту. В Україні йде холодна громадянська війна. Що 
далі? Колір влади закріплюється за територіями, і це 
особливо небезпечно. 

В перехідний період нація формується заново. Ми за¬ 
раз маємо справу з несформованою українською нацією, 
з несконсолідованим народом. Ця теза є ключем для ро¬ 
зуміння соціально-політичної ситуації в Україні. Держа¬ 
вотворення може бути успішним тільки на основі кон¬ 
солідації нації (нації не тільки у вузькому, етнічному, а 
в державницькому розумінні). Творення держави і тво¬ 
рення нації — взаємопов’язані процеси. Без творення 
нації, її консолідації на нашій території може бути дер¬ 


жава, навіть незалежна, але чужа. Відомо, що існує 
«український захід — український схід», «український 
центр — український південь». 

Викликає тривогу і та обставина, що український 
елекгорат непатріотично ставиться до незалежності. З ін¬ 
шого боку, ультранаціоналісти об’єктивно шкодять, бо, 
не враховуючи реалій, продовжують антиукраїнські на¬ 
строї. Найбільшу користь зараз можуть дати толерантні 
патріоти, які українізацію України здійснюють поступо¬ 
во і неухильно. Маємо на увазі тих, хто здійснює украї¬ 
нізацію не на словах, а на ділі. Взагалі, українізація Ук¬ 
раїни як основа державотворчого процесу — під загро¬ 
зою. На настроях нашого зубожілого, спантеличеного 
населення вміло грають ті, хто хотів би бачити Україн¬ 
ську державу неукраїнською. 

Специфіка ситуації в Україні полягає в тому, що дер¬ 
жавотворчий процес відбувається в умовах денаціоналі¬ 
зованого населення. Багато в чому деструктивні процеси 
пов’язані з цим. Важка соціально-економічна ситуація в 
Україні віддзеркалюється в світогляді, людській психіці, 
душі народу. Це призводить до краху ідеалів, цілей, віри. 
За системою зворотнього зв’язку це заважає створювати 
адекватні економічні, політичні, соціальні, військові 
структури. 

Успішне державотворення можливе тільки на основі 
К. н. с. Йдеться про зміну суспільної свідомості, про 
глибоке перетворення українського духу. Головне за¬ 
раз — не зміна зовнішніх обставин, а внутрішніх влас¬ 
тивостей українців. Інакше державні й недержавні владні 
та управлінські структури не будутЬ ефективні. Ті з по¬ 
літиків, хто сьогодні не розуміють кардинального зна¬ 
чення змін у свідомості, психіці і світогляді українців, 
не заслуговують на роль проповідників. 

Якість людського матеріалу, з яким зараз в Україні 
має справу історія, сформована століттями залежності. 
Характерними її рисами є відчуття такої собі молодшості 
і меншовартості українства, денаціоналізованість, угодо¬ 
вство, загальмованість, ослабленість волі, ницість і зневіра. 
Важливою рисою української ментальності є прагнення 
особистої свободи без належного прагнення до держав¬ 
ності. 

К. н. с. пов’язана з утвердженням в людях національ¬ 
ної гідності, твердості, стійкості, сили волі, відчуття са¬ 
мобутності і неповторності українства, почуття загаль¬ 
ноукраїнської спільності. Це дасть змогу зінтегрувати 
всіх етнічних українців і тих неукраїнців, що ідеологічно 
й духовно тяжіють до України, в єдиний народ, пере¬ 
творивши його в могутню державотворчу потугу. Це 
дасть змогу об’єднати народ навколо свободи величі на¬ 
ції. На основі конверсії свідомості багатонаціональний 
склад населення України перетвориться із чинника слаб¬ 
кості на чинник сили. 

Політичним і соціально-психологічним механізмом 
К. н. с. є національна ідея як ідея національної свободи, 
як воля нації до волі, як духовна першооснова і джерело 
особистісного розвитку людини й державотворчої енергії 
етносу. Прагнення до свободи нація реалізує через ство¬ 
рення незалежної держави. Тому національна ідея наді¬ 
лена справжньою державотворчою суттю. Державотво¬ 
рення є виявом волі нації до життя. Незалежна держа¬ 
ва — надійний гарант життя нації. 

Національна ідея — основа консолідації соціальних 
груп, партій, етносів, релігійних конфесій. Вона інтегрує 
і гармонізує життєдіяльність населення певного лан¬ 
дшафтно-кліматичного простору і дає спільну орієнта¬ 
цію на майбутнє. Національна ідея виражає об’єктивну 
необхідність консолідації народу України. Якщо ми ста¬ 
немо сконсолідованим народом, то збережемо держав¬ 
ність, соборність і демократію. Демократія стає можлива 
там і тоді, коли прагнення свободи стає всенародним. 

В процесі консолідації люди інших національностей, 
які живуть серед українців, просякають українським 



І. Етнос і соціум 85 


менталітетом і підпорядковуються українським націо¬ 
нальним інтересам. Всі, хто живе в Україні — українці, 
так само як усі, хто живе в США,— американці. Слід 
лише уточнити, що в Україні живуть етнічні і неетнічні 
українці. Ті, хто не ідентифікує себе так,— чужинці (і в 
цьому нічого образливого). Ставлення чужинців до на¬ 
шої державності може бути доброзичливе, індиферентне 
і вороже. 

Не слід^розглядати національну ідею як державну 
ідеологію. Йдеться про плекання національного і вико¬ 
ристання його потенцій. Йдеться про формування з 
аморфної маси українського населення конструктивної, 
потужної сили для побудови незалежної держави. Про¬ 
цесам консолідації заважають спекуляції, пов’язані з 
протиставленням прав людини і прав нації. Національна 
ідея є інтеграцією прав нації. Право на національне са¬ 
мовизначення — одне з найсуттєвіших прав людини. З 
іншого боку, забезпечення прав людини — основа кон¬ 
солідації народів України. Ми будуємо національну дер¬ 
жаву, а не державу нації. Неетнічні українці не мусять 
бути ущемлені в правах. Національна ідея є ідеєю кон¬ 
солідації та інтеграції окремих етносів, що живуть в Ук¬ 
раїні, за умов збереження їхньої національної своєрід¬ 
ності, неповторності. Національна ідея є інтеграцією на¬ 
ціональних і загальнолюдських цінностей. Вона є кон¬ 
солідацією різних політичних сил навколо процесу 
державотворення. 

Лише тоді, коли національна ідея, з одного ^оку, дістає 
економічний, політичний, соціальний, військовий меха¬ 
нізм своєї реалізації, з іншого — коли вона стає світог¬ 
лядним стрижнем, можна твердити про сконсолідовану 
націю, можна твердити про державний народ. Сконсолі¬ 
дована нація об’єднує навколо себе інші етноси і перетво¬ 
рює їх на єдиний народ. Сконсолідована нація має єдину 
волю, стає незалежною, могутньою і незламною. Брак по¬ 
літичної волі у наших лідерів — це наслідок відсутності 
сконсолідованості нації. Суть справи не у Верховній Раді, 
Кабінеті міністрів і Президенті, а в народі. 

Формою вияву національної ідеї є економічна, полі¬ 
тична, соціальна активність як окремих людей, так і со¬ 
ціальних груп, партій, рухів. Об’єктивізація національної 
ідеї включає самопізнання власної сутності, власних 
можливостей, самоакгуалізацію на індивідуальному та 
груповому рівнях, а також утвердження у масовій свідо¬ 
мості думки про безумовну реальність і перспективи по¬ 
будови незалежної держави. 

Зараз в Україні існує потреба як в деідеологізації, так 
і в ідеологізації. Суть деідеологізації полягає у відмові 
від тих постулатів, що не виправдали себе, у звільненні 
від ідеології тих інститутів, сфер соціального життя, яким 
вона протипоказана. Суть ідеологізації полягає у тому, 
щоб виробити систему економічних, політичних, соці¬ 
альних, культурологічних, військових поглядів, надати 
цій системі основоположного значення у виробленні по¬ 
літичного курсу держави. Тому ідеологізація має страте¬ 
гічне значення. Зараз часто-густо спекулюють гаслом: не 
людина для держави, а держава для людини. Ми сказали 
б інакше: хай кожен спитає себе не про те, що держава 
зробила для нього, а про те, що зробив для держави він. 

КОНВІКСІЯ — невелика група людей з однохарак- 
терним побутом і спільним місцем проживання, що існує 
протягом декількох поколінь. Поряд з консорцією — 
нижчий таксон етнічної ієрархії. Приклади К.— сільські 
общини, середньовічні квартали ремісників, дрібні пле¬ 
мена. К. відрізняються невисокими ступенями активнос¬ 
ті та резистентності. 

КОНСОРЦІЯ — компліментарне об’єднання невели¬ 
кої групи людей, пов’язаних, нерідко ефемерно, єдиною 
метою та історичною долею. До К. відносяться «гуртки», 
політичні угруповання, секти, банди та ін. об’єднання 
(як правило, добровільні, а не штучно створені). У ет¬ 
ногенезі роль К. досить суттєва, адже з них виростають 


етнічні системи вищих рангів. Так, з перших К. християн 
згодом виник візантійський суперетнос, з К. на р. Тібр — 
Римська імперія, з групи Чінгісхана — імперія монголів. 

Перш ніж та чи інша етнічна цілісність виникає на 
історичній арені як активна сила, історичні джерела фік¬ 
сують появу ряду пасіонаріїв, що згуртовують навколо 
себе групи однодумців — К. Особливо активний процес 
утворення К. у фазі піднесення після пасіонарного по¬ 
штовху. Однак у будь-які історичні періоди більшість К. 
розпадається ще за життя їх засновників або переходить 
у конвіксії, і лише деякі виростають в етнічні системи 
вищих рангів. 

КОНСТАНТИ ЕТНІЧНОЇ КАРТИНИ СВІТУ - уні- 
версальні знакові комплекси, які можна вичленити за 
допомогою метамови з різноманітних фрагментів тексту, 
яким, по суті, є етнічна картина світу. Вона містить опис 
основних параметрів реальності — просторово-часових, 
причинних, етичних, персонажних. Традиційно для ана¬ 
лізу цього різноманітного комплексу застосовується сис¬ 
тема бінарних опозицій, пов’язаних зі структурами прос¬ 
тору типу («верх-низ»), часу («ніч-день»), соціуму («чо- 
ловічий-жіночий») та ін. Окремо ліві і праві частини опо¬ 
зицій складають певні єдності, відношення між якими 
описують більш загальні опозиції, а самою фундамен¬ 
тальною є «космос-хаос». На основі цих наборів подвій¬ 
них ознак конструюються універсальні знакові комплек¬ 
си, за допомогою яких і засвоюється світ. Такі комплекси 
є незмінними протягом довгого процесу розвитку етносу, 
являючись в той же час умовою збереження його собі- 
тотожності. К. е. к. с. реалізуються в різних кодових сис¬ 
темах, основою яких є різні фрагменти, об’єкти світу, де 
серед основних слід відзначити астральний, вегетатив¬ 
ний, зооморфний, антропоморфний, гастрономічний, 
числовий, кольоровий та ін. 

К. е. к. с. у мові відповідають лексичні одиниці, по¬ 
в’язані з певним лексичним ф о н о м (сукупністю 
знань, які відносяться до предмету, що називається сло¬ 
вом). Поняття лексичного фону було введено С. Вере- 
щагіним та В. Костомаровим у працях по лінгвокраїноз¬ 
навству. Згідно їх концепції для спілкування необхідна 
не тільки спільність мови, але й спільність культурних 
знань, так званих «фонових знань», що наявні у свідо¬ 
мості людини тієї спільноти, до якої вона належить. Вка¬ 
зана концепція є своєрідним розвитком ідеї «семантич¬ 
них полів» Й. Тріра. 

Засвоюючи в дитинстві рідну мову, член суспільства, 
водночас, залучається до системи цінностей і оцінок, які 
несуть у собі «фонові знання». Оскільки останні специ¬ 
фічні для даної етнокультури, то вони задають і своєрід¬ 
ний оціночний принцип у членуванні світу. 

КОНЦЕПЦІЯ «ДУХУ НАРОДУ» є історично першою 
соціально-філософською моделлю, а також різновидом 
політичної ідеології періоду становлення національних 
держав. Вона сформувалась у кінці XVIII — перш. пол. 
XIX ст. До її представників належать І. Кант, Й.-Г Фіх- 
те, Ф. Шеллінг, Г. Гегель (Німеччина); Д. Джентілі, 
П. Манчіні (Італ.); Ж. Де-Местр, Ф. Гізо (Франц.); А. Хо- 
мяков, П. Чаадаєв, І. Аксаков, М. Данилевський (Рос.); 
П. Куліш, М. Грушевський, Д. Донцов (Укр.) та ін. 

Як ідеології різноманітних національно-політичних 
рухів у Сх. Європі та колиши. СРСР для К. «д. н.» є ха¬ 
рактерним певний ренесанс в кін. 80 — на поч. 90-х рр. 

З точки зору соціально-філос. основ К. «д. н.» базу¬ 
валась на визначенні народу (нації) як основного суб’¬ 
єкта історії. Сутність нації розумілась як соціально не- 
детермінований первень — «дух народу» (тобто надінди- 
відуальна етнічна свідомість), в якому були сконцентро¬ 
вані фундаментальні психологічні риси кожного народу, 
здатні, за потреби, проявитись в усіх соціально-політич¬ 
них та культурних реаліях його буття. Мова народу вва¬ 
жалася першоосновою його духу, а межі поширення — 
кордонами нації. «Межі національної єдності закінчу- 




86 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ються там, де закінчуються кордони даної мови» (Фіхте). 
В К. «д. н.» поняття «народ» і «нація» ототожнюються. 
Термін «нація» часто спеціально не визначається. З числа 
сформульованих найбільш повна і точна дефініція дана 
Шеллінгом. За його визначенням нація — це не «більша 
чи менша кількість фізично подібних індивідів співіс¬ 
нуючих у просторі, а «спільність свідомості», «спільність 
мови та міфології, колективних уявлень», що виникають 
разом з народом, як свідомість народу-індивіду». В 
К. «д. н.» національна самосвідомість визнавалась голо¬ 
вним фактором, креативною силою у створенні нації та 
нац. держави. Права нації співвідносились з рівнем роз¬ 
витку нац. самосвідомості. В такому розумінні була за¬ 
гальновизнаною теза про те, що «будь-яка національ¬ 
ність має право на самостійне існування в тій мірі, в 
якій сама його усвідомлює і має на нього домагання» 
(Данилевський). В К. «д. н.» національне трактувалось як 
конкретно-історичний прояв загальнолюдського, однак 
позбавлене принципових еволюційних можливостей. 
Істор. призначення кожного народу (нації) доводилось до 
виконання однієї певної і з необхідністю їй визначеної 
функції (Фіхте). Між тим подібна діалектика національ¬ 
ного та загально-людського з необхідністю вела до месіа¬ 
нізму. В соц.-філос. аспекті це проявлялось у поділі народів 
на історичні та неісторичні (без загальнолюдськ. начала). 
В етнополітич. і геополіт. аспектах подібне трактування 
слугувало ідеологія, основою для територіальної експансії, 
політ, насильства та культури, асиміляції. 

К. «д. н.» була політ, ідеологією періоду утвердження 
бурж. суспільства і становлення нац. держав. Її історич. 
призначення полягало в пробудженні нац. самосвідомос¬ 
ті та політ, активності більшості населення (народу) для 
здійснення бурж. революцій, зміцнення нац.-визвольних 
рухів, формування нац.-об’єднавчих тенденцій. Етнопо- 
літ. орієнтир К. «д. н.» — цілеспрямований рух від суве¬ 
ренітету народу (соц.-політичного об’єднання громадян) 
до суверенітету нації (етнополіт. об’єднання громадян та 
нац. держав). Ідеалом і кінцевою метою даної ідеології 
була історична модель — «одна нація — одна держава». 
Моно-нац. держава визнавалась також вищою формою 
політ, розвитку і єдиною умовою правосуб’єктності нації. 
Право нації проголошувалось найвищим: і понад права 
правлячих династій і понад права особи, що утверджу¬ 
вались в бурж. суспільстві. Права та свободи особистості 
оголошувались «моральною жертвою» в ім’я вищих інте¬ 
ресів — розвитку нації. У К. «д. н.» нерівність націй вва¬ 
жалась необхідною. їх боротьба та конфлікти оцінюва¬ 
лись як визначальний фактор соц. прогресу, ефективний 
спосіб зміцнення моральності окремих представників 
нац. спільноти. 

КОРДОЦЕНТРИЗМ — підстава української духов¬ 
ності. Це порівняно нове поняття; воно належить пере¬ 
дусім до царини філософії та означає те, що в житті лю¬ 
дини, в її світогляді провідну роль, тобто мотиваційну й 
рушійну, відіграють не розумовораціональні сили люди¬ 
ни, а її емоції, почуття або, образно кажучи, потенції 
людського серця («кордо» взяте від латинського «сог», 
родовий відмінок — «со», що перекладається як «серце»). 
Тому-то К.— не що ін., як доказ, що домінантою моти¬ 
вацій і дій виступає серце, а не розум. Адже, згідно з 
ученням укр. філософа. П. Юркевича (1826 — 1874), 
людське серце набагато швидше, аніж розум, рухається 
і доходить висновків. 

К.— це філософське поняття. Та коли його розглядати 
як підставу укр. духовності й філософії, то треба визнати, 
що цей феномен є невідчутною частиною самої істоти 
укр. людини. Ін. словами, К. українців — це екзистенція, 
що виступає основою самого буття або й частиною при¬ 
роди укр. народу: українець живе, а все його світобачен¬ 
ня, поведінка життєвої вартості та культурні надбання 
узгоджуються з притаманним йому К. А це те, що укра¬ 
їнцеві дав Бог, вся українська стихія та його свята земля. 


Це — феноменальний аспект К. Та він має ще й ін. 
грані. 

Основою К. вважають живе й чутливе сердце людини. 
Сам же К.— це певна система, життєвий струмінь, що 
заповнює всі прояви людського буття. Це, власне, збірне 
поняття, яке й позначається науково-філософ. термі¬ 
ном К. 

КРАЄЗНАВСТВО — комплексна наука, що різнобіч¬ 
но вивчає окреслену частину країни (регіону, області, 
району, населеного пункту). Осн. завданням К. є вивчен¬ 
ня рідного краю. Предметом такого вивчення є конкрет¬ 
ний регіон. Об’єктами дослідження є його історія, при¬ 
рода, населення, господарство, культура, пам’ятки ма- 
теріальн. і духовн. культури. Особливістю К. як науки є 
те, що воно є інтегральною наукою, яка досліджує проб¬ 
леми регіону в комплексі та взаємодії, і здійснюється це 
як силами профес. дослідників, так і аматорів, у т. ч. 
школярів та студентів. Координують зусилля краєзнавців 
відповідні наук, установи, краєзнавчі та ін. музеї, доб¬ 
ровільні громад, організації, перш за все Всеукраїнська 
спілка краєзнавців. Пізнання рідного краю духовно зба¬ 
гачує людину, особливо молодь, виховує повагу та любов 
до своєї Батьківщини, народ, традицій, історії та куль¬ 
тури народу, до природи, формує духовне укорінення 
людини. Знахідки краєзнавців у знач, мірі стали базою 
для формування держ. та народ, музеїв, підготовці про¬ 
позицій про взяття під охорону держави пам’яток куль¬ 
тури та природи. * 

К. як наука інтенсивно формувалося у XIX ст. В Ук¬ 
раїні воно має свої традиції. Значний вклад у його ста¬ 
новлення і розвиток внесли діячі науки та культури ми- 
нул.— Й. Левицький, М. Максимович, М. Драгоманов, 
В. Пассек, О. Лазаревський, П. Єфіменко, Д. Явор- 
ницький та багато ін. Вивчення рідного краю, його істо¬ 
рії, культури, природи стали важливою частиною життя 
та творчості геніїв України — Т. Шевченка, І. Франка, 
Л. Українки. Участь Т. Шевченка в Київській археогра¬ 
фічній комісії, його малюнки пам’яток культури Украї¬ 
ни, а також замальовки та опис побуту і звичаїв казахів 
є визнач, внеском у К. Знач, центрами краєзнавчої ро¬ 
боти стали Харківський, Київський та Новоросійський 
ун-ти, Товариство ім. Нестора-літописця, Наукове това¬ 
риство ім. Т. Шевченка, Одеське товариство історії і ста- 
рожитностей, Комісія з опису губерній Київського нав¬ 
чального округу, Чернігівська губернська архівна комісія 
та ін. організації. Звіти про ці дослідження частково пуб¬ 
лікувалися у виданнях місцевих статист, комітетів, гу- 
берн. архів, комісій та в часописі «Киевская старина». 
На зламі XIX — XX ст. створюється ряд визнач, крає¬ 
знавчих регіональних колекцій — В. Тарновського у Ка- 
чанівці, Г. Галагана у Сокиринцях, М. Судієнка у Нов- 
городі-Сіверському, засновуються музеї в Києві, Полта¬ 
ві, Житомирі, Катеринославі, Хоролі та ін. містах. У роки 
1-ї світової та громадян, воєн більшість краєзнавчих ко¬ 
лекцій зазнали знач, втрат, проте зусиллями ентузіастів 
осн. частина експонатів була врятована. Практично пов¬ 
ністю припинилися наук, дослідження. 

20-ті рр. стали часом відродження та розвитку крає¬ 
знавчого руху. Саме тоді термін К. замінив собою тер¬ 
мін «батьківщинознавство» («родиноведення») і утвер¬ 
дився як назва громад, руху та науки. У 1921 р. відбу¬ 
лася 1-а Всеросійська конференція з краєзнавства, що 
передувала створенню краєзнавчих організацій в ін. ре¬ 
гіонах країни. Науково-метод. центром цієї роботи в 
країні стало Центральне бюро краєзнавства, створене 
у 1922 р. при Всеросійській Академії наук. У 1923 р. 
розпочала роботу краєзнавча комісія Всеукраїнської 
Академії наук, а у 1925-му відбулася 1-а респуб. крає¬ 
знавча конференція, де був створений Український ко¬ 
мітет краєзнавства. У 1927 — 1930 рр. виходив часопис 
«Краєзнавство». На поч. 30-рр. в Україні було понад 
ЗО тис. краєзнавців. 




І. Етнос і соціум 87 


У 20-х рр. були закладені основи сучас. системи музеїв 
краєзнавчого профілю. К. стало частиною навчально-ви- 
ховн. процесу у школах, педагог, ін-тах, було створено 
чимало краєзнавчих шкільних музеїв, розпочалась робо¬ 
та по вивченню історії міст і сіл, фабрик і заводів, куль¬ 
тури та побуту села. Одночасно вивчалася історія та куль¬ 
тура нац. меншин в Україні. Саме в цей період були роз¬ 
роблені наук., метод, та орг. основи краєзнавчої роботи. 
Проте з наростанням негативних процесів у країні К. 
було звинувачено у націоналізмі, а чимало учасників 
цього руху репресовано. 

Після Великої Вітчизняної війни почалося відроджен¬ 
ня К., проте суттєво звузилися об’єкти досліджень. Осн. 
увага зосереджувалась на збиранні матеріалів, пов’язаних 
із героїч. боротьбою проти фашист, окупантів, з органі¬ 
зацією музеїв бойової і труд, слави, з увічненням пам’яті 
полеглих воїнів. Об’єктивним процесом у повоєнний пе¬ 
ріод стала диференціація напрямків краєзнавчої роботи. 
Виділилися два основні — історичне і природознавче К. 
Викристалізувалися його форми — наук., громад, та 
шкільне К. Підсумком багаторічної роботи краєзнавців 
стало видання «Історії міст і сіл Української РСР» у 
26 т., іст. начерків про ряд міст і сіл, труд, колективів. 
У 1990 р. була заснована Всеукраїнська спілка крає¬ 
знавців. К., як і ін. гуманітар. науки, зазнало знач, де¬ 
формації в роки безроздільного панування більшовиць¬ 
кої ідеології. З поч. розбудови укр. державності об’єк¬ 
тивно зростає значення К. як й комплексної науки, що 
досліджує історію, природу та культуру окр. регіону і 
створює цілісну картину його розвитку. К. є важливим 
засобом протидії розриву між людиною і природою, 
конкретизації історико-культ. процесу, показує його 
через діяльність видатних діячів, які жили у відповідних 
регіонах, а також засобом усвідомлення необхідності 
збереження природ, середовища, фактором розвитку 
нац. самосвідомості укр. народу та нац. меншин на те¬ 
риторії України. 

КРАЇНА — історико-географічна територія, яка ха¬ 
рактеризується певним географічним положенням і при¬ 
родними умовами, користується державним сувереніте¬ 
том, має чітко визначені кордони і специфічний склад 
народонаселення. 

КСЕНІЯ — форма нейтрального співіснування етно¬ 
сів в одному регіоні. За К. етноси зберігають своєрідність 
і не зливаються, не вступаючи у відносини, характерні 
для симбіозу. Між етносами не виникає гострих кон¬ 
фліктів, хоча і не відбувається розподіл функцій при 
адаптації у ландшафті. Така форма контакту часто зуст¬ 
річається між етносами однієї суперетнічної системи 
(напр., між англо- і франко-канадцями у Канаді). Ней¬ 
тральний етнічний контакт можливий і між різними 
суперетносами, якщо компліментарність між ними не 
різко негативна, а уряд не веде політики штучного змі¬ 
шування народів (українці у Канаді, німці у Росії та в 
Україні). 

КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА. Особлива, специфічна 
для даної національної спільноти система позабіологіч- 
них способів оформлення тих чи інших видів людської 
діяльності; сукупність культурного надбання, властива 
даному народу. Більшість видів людської діяльності — 
виробнича, мовна, створення засобів життєзабезпечен¬ 
ня, транспорт, біологічна життєдіяльність тощо — при¬ 
таманні всьому людству, але в кожній національній 
спільності вони оформлюються різними, більш чи менш 
специфічними саме для неї способами, які в сукупності 
і складають її культуру. К. н. є способом існування за¬ 
гальнолюдської культури, конкретною формою вияву її 
сумісної властивості як універсальної адаптивно-адап- 
туючої системи, що забезпечує пристосування людського 
суспільства до різноманітних умов природного і соціаль¬ 
ного середовища. Найважливіша функція К. н. полягає 
в забезпеченні якісно і кількісно розширеного самовідт¬ 


ворення національної спільності. Це досягається шляхом 
розвитку і взаємодії основних підсистем К. н.— вироб¬ 
ничої, життєзабезпечувальної, пізнавальної і соціонор- 
мативної. Важливою властивістю К. н. є її здатність ви¬ 
конувати етнічні функції, тобто служити відокремленню 
даного етносу з інших шляхом протиставлення «наше» — 
«не наше» і згуртуванню на цій основі членів етносу. З 
точки зору виконання цих функцій у побутуючій уданого 
народу культурі розрізняють етнічну, міжетнічну та 
іншоетнічну культури. Етнічна є сукупністю елементів і 
форм культури, які найбільшою мірою виконують етніч¬ 
ні функції — етнодиференціюючу та етноінтегруючу. Це, 
передусім, традиційно-побутова культура — успадковані 
від минулого найбільш стійкі елементи, своєрідний кар¬ 
кас К. н. Етнічну культуру становлять не якісь абсолютно 
неповторні, унікальні елементи — більшість з них в тій 
чи іншій мірі також поширені серед сусідніх або взагалі 
більшості народів світу. Унікальність і неповторність ет¬ 
нічної культури кожного народу обумовлюється специ¬ 
фічним тільки для нього поєднанням загалом неспеци¬ 
фічних або малоспецифічних елементів і форм. Етнічні 
культури — основна форма локальної багатоманітності 
культури людства, що є одним з виявів надлишковості 
культури — надзвичайно важливої з точки зору процесів 
соціальної самоорганізації суспільства її властивості. Во¬ 
на виявляється в особливостях соціальних інститутів, 
ідей, цінностей, притаманних етнічним культурам, і є 
однією з рушійних сил історії, фактором безперервно 
оновлюваного оригінального ^синтезу. Для ефективного 
виконання своїх функцій культура повинна завжди в тій 
чи іншій мірі мати надлишковий характер. У той же час 
відносна, а часто й абсолютна вага етноспецифічних еле¬ 
ментів у культурі сучасних урбанізованих націй неухиль¬ 
но зменшується. Швидше цей процес відбувається у сфе¬ 
рі матеріальної культури, що обумовлює переміщення ет¬ 
нічної специфіки дедалі більше в сферу духовної куль¬ 
тури і психології. Внаслідок наростаючих культурних 
взаємовпливів основний масив К. н. сучасних народів 
складають елементи і форми спільні для ряду чи біль¬ 
шості етносів. Це передусім сфери матеріальної техно¬ 
логії, засобів комунікації, поселень, одягу, житла, доз¬ 
вілля тощо, у розвитку яких взяли участь різні народи і 
які з часом отримали повсюдне поширення. Критерієм 
віднесення конкретних елементів і форм до міжетнічної 
культури є їх етнічно-специфічна адаптація — наповнен¬ 
ня контекстом, значеннями, що історично виробилися 
в даній К. н.,— внаслідок якої вони відтворюються да¬ 
ним етносом, стають органічною складовою його куль¬ 
тури і сприймаються ним як «свої» (напр., сучасні ар¬ 
хітектура, кіно, футбол). Суттєву роль у культурному 
житті народів відіграє іншоетнічна культура — ще не- 
адаптовані елементи культури інших народів, які спо¬ 
живаються (засвоюються) членами даного етносу, але 
не відтворюються ним, не відчуваються як «свої», і тому 
не стали ще частиною його К. н. Прогрес у засобах 
передачі інформації та комунікацій надзвичайно поси¬ 
лює взаємодію, діалог різних культур, стимулює в них 
інтеграційні тенденції, синтез К. н. Внаслідок цих про¬ 
цесів відбуваються структурні зрушення в побутовому 
фонді К. н.— зменшується відносна вага власне етніч¬ 
ної культури і зростає за рахунок адаптації іншоетніч- 
них елементів обсяг і відносна вага міжетнічної куль¬ 
тури. 

КУЛЬТУРНА ГРУПА — спільність людей, які виді¬ 
лилися у конкретному суспільстві чи навіть у людстві в 
цілому внаслідок природної (штучної) культурної відо¬ 
собленості на основі певних ознак. До останніх можна 
віднести етнічну, класову та культурно-генову або куль¬ 
турно-регіональну приналежність, характер спільної ді¬ 
яльності, рівень міжособистісних стосунків. Виходячи з 
цього, К. г. можна класифікувати на умовні й реальні, 
великі та малі, організовані й неорганізовані, офіційні 




88 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


(формальні) та неофіційні й ін. Крім того, К. г. можуть 
мати різний ступінь прояву динамічності й статичності 
в історичному розвитку, включати інші К. г. через які 
вони персоніфікуються. Так, спільність людей, що від¬ 
носяться до європейського або латиноамериканського 
культурного типу, відносно статична, включає у себе 
спільність людей, що належать до певної національної 
культури. Остання, як правило, полікомпонентна (етно¬ 
культурні локальні групи). У свою чергу, ці ж мета- і 
субкультурні групи можна розглядати за іншими групо- 
утворюючими ознаками. Це робить останні динамічні- 
шими та дифузними або, навпаки, статичними й закри¬ 
тими (групи, які можна віднести до представників мі¬ 
ської і сільської культури, масової та елітарної, профе¬ 
сійної, ортодоксальної чи неортодоксальної релігійної 
культури і т. ін.). 

КУЛЬТУРНА МАТРИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕН- 
ТАЛІТЕТУ. Національно специфічний, соціально, 
історично, культурно орієнтований напрямок світовід¬ 
чування народу і становить сутність українського мен¬ 
талітету. Слід при цьому відзначити той факт, що він 
нерозривно пов’язаний з історичними умовами розвит¬ 
ку нації й відображає зміну народних світовідчувань. І 
все ж можна визначити ті сталі особливості народної 
самосвідомості, які складають певну систему, К. м. у. м. 
З давніх часів панування землеробської культури було 
пов’язано з культом «доброї матері» — землі. Жіноче 
«оберігаюче» начало отримало друге дихання в часи ко¬ 
зацтва, коли на руках жінок опинилося не тільки гос¬ 
подарство, але, нерідко, й охорона (йдучи в поле, мати 
озброювалася, бо на невольничому ринку найдорож¬ 
чим товаром були хлопчики до 2-х років — майбутнє 
військо яничар). Тому навіки залишилося в укр. мен¬ 
талітеті одна із вічних цінностей — жіноче начало, що 
формулюється як принцип «антеїзму» (термін походить 
від імені міфічного персонажа Антея, який був нероз¬ 
ривно пов’язаний з матір’ю-землею і загинув, відірва¬ 
ний від неї). З поширенням християнства формується 
менталітет, орієнтований на подвійні цінності: «бо¬ 
жественну премудрість» християнства та «героїчні ідеа¬ 
ли» билинних богатирів — захисників народу. З XVI ст. 
укр. менталітет спрямований на загальноєвропейські 
цінності, пов’язані з концепціями Просвітництва і від¬ 
творені в ідеалах «людини всесвіту», що нерозривно 
пов’язані з козацтвом та боротьбою за утвердження 
власної державності. Послідовне знищення національ¬ 
ної самостійності України, «всмоктування» інтелекту¬ 
ального потенціалу державами-поневолювачами (спо¬ 
чатку Польщею, потім Росією), сприяло виробленню 
орієнтації на народну творчість. Формується така поміт¬ 
на риса укр. менталітету, як поетичність, внутрішнім 
змістом якої є індивідуалізм. Останній нерозривно пов’я¬ 
заний з гострим несприйняттям деспотизму, абсолютної 
монархічної влади, ідеєю рівності, повагою до кожного 
індивідуального буття. Така позиція формує певну «по¬ 
ліфонічність» укр. менталітету. Звідси терпимість щодо 
різних конфесійних напрямків, діалогічність у культур¬ 
ному і побутовому спілкуванні та заглиблення у «внут¬ 
рішню людину», світ почуттів, переживань підсвідомих, 
вірніше, надсвідомих. При цьому раніше, ніжу європей¬ 
ській культурі, вичленяється екзистенціальне світовідчу¬ 
вання, що знайшло своє втілення пізніше у «філософії 
серця» Г Сковороди та П. Юркевича, у 20-х рр. XX ст.— 
у «вітаїзмі» М. Хвильового, «кларнетизмі» П. Тичини, 
системі Л. Курбаса. «Внутрішня людина», пов’язана з 
сьогоденними переживаннями і не орієнтована на по¬ 
літичні, «державні» справи, тим більше, що ця держав¬ 
ність була століттями ворожа щодо неї, чужа їй. Ця 
концепція підтримується і тим, що в Україні відсутні 
національно окреслений науковий світогляд, тому мен¬ 
тальність тяжіє до мистецького відображення світу, 
орієнтована на складне переплетення цінностей «меж¬ 


ового», між окциндентальним (західним) та орієнталь¬ 
ним (східним), світом. При цьому поетично-мистецьке 
спрямування ментальності направлене на гостро емоцій¬ 
не переживання сьогоденного життя, пріоритет «серця» 
над «головою», що і виражено в такій рисі, як кордо- 
центризм (від лат. сокаіз — серце). Розпад імперії, до якої 
входила Україна, значно посилює «гін до свободи», який 
завжди характеризував нац. ментальність українців, але 
був віками глибоко прихованим. Ідея свободи орієнто¬ 
вана на розвій національної самосвідомості. Це, в свою 
чергу, зумовлює інтерес до минулого (історії, культури, 
релігії), ставить настійно завдання наукового осмислен¬ 
ня його з метою вироблення стратегічного бачення шля¬ 
хів розбудови державної незалежності України. 

КУЛЬТУРОСОФІЯ — поняття, що можна визначити 
як «філософські проблеми культури». Протягом тисячо¬ 
літь концепції К. систематизувалися навколо певних ме¬ 
тодологічних принципів та ідей. Так, в IV — V ст. А. Ав- 
густіном розроблена одна з перших К. богословських 
концепцій, для якої характерним є виділення основного 
завдання, що полягає в осмисленні всього буття (при¬ 
родного та людського) як втілення божественного. У кін¬ 
ці XIX — на поч. XX ст. П. Тілліх пропонує шляхи знят¬ 
тя відчуження між сакральним та світським буттям. 
А. Шептицький проголосив ідею екуменізму, закли¬ 
каючи базувати суспільний устрій на засадах релігійної, 
в першу чергу християнської моралі. Крім вищеозна- 
чених, богословські теорії К. підтримувалися ін. мис¬ 
лителями. А намагання виділити основні принципи й 
закономірності розвитку культури і цивілізації виникли 
ще раніше. Полібій (II — І ст. до н. е.) та китайський 
історик Сим Цянь (І ст. н. е) у своїх концепціях на¬ 
креслили ідеї про циклічний розвиток культури, як і 
природи та людської історії в цілому. Видозмінюючись, 
концепція циклічного круговороту викладена в «Мука- 
димах» Ібн Хальдуна (XIV ст.), де він поставив завдан¬ 
ня — вияснити «внутрішні причини», які вбачав у пев¬ 
них соціально-психологічних особливостях народів. 
Історизм Дж. Віко; полілінійність та принцип замкне¬ 
ності культур, локальність культур О. ІІІпенглера; та ж 
локальність, проте виділена за принципом релігійної на¬ 
лежності — А. Тойнбі; «суперсистеми» П. Сорокіна в їх 
внутрішній єдності та взаємозв’язку — тією чи іншою 
мірою підпорядковані ідеї циклічності. Просвітництво 
поставило і відстоювало ідею гармонізації відносин між 
державою та її громадянами. Творчість французьких 
письменників-енциклопедистів, німецьких філосо¬ 
фів І. Канта, Г Лессінга сприяла виробленню науко¬ 
вого розуміння розвитку культури та суспільної історії 
в цілому. Й.-Г Гердер при цьому, виходячи з ідеї Про¬ 
світництва, вперше розглядає культуру, як прояв «на¬ 
ціонального духу». В творах німецьких романтиків 
(Ф. Шіллер, А. Шлегель,Ф. Шлегель) К. аналіз вихо¬ 
дить за межі раціоналізму просвітників. Романтики 
пропонують розуміння історії та сутності розвитку 
культурного процесу як нескінченності, плюралістич- 
ності, підпорядкованих певним, не сприйнятним ра¬ 
ціоналістично-науковим тлумаченням, символіки ду¬ 
ховного життя народу. При цьому раціоналізм відсту¬ 
пає на другий план по відношенню до інтуїтивно- 
ірраціоналістичних методів пізнання. Методологічні 
принципи романтизму сприяли формуванню К. ідей у 
Росії та Україні. Від раннього слов’янофільства (Хомя- 
ков, брати Кириєвські, брати Аксакови), що виступало 
проти європеїзації, розпочатої Петром І, за відроджен¬ 
ня самобутності, яка, мовляв, складається з грекові- 
зантійського християнства і монархічних ідеалів, не¬ 
розривно пов’язаних общинною свідомістю, до 
неослов’янофілів (М. Данилевський, К. Леонтьєв, 
М. Страхов й ін.), «євразійство» яких спиралося на 
етногенетичні та географічні фактори культурного роз¬ 
витку. Певним продовженням цих концепцій є «па- 




І. Етнос і соціум 


89 


сіонарна»теоріяЛ.Гумільова. А спирається вся ця К. 
система на ідею вселенського месіанізму. Слов’яно¬ 
фільство в Україні, найпослідовніше виражене в ідеях 
учасників Кирило-Мефодіївського братства відрізня¬ 
лося тим, що К. ідеї були орієнтовані на визнання всіх 
народів як носіїв самобутності національних цінностей. 
Поряд з цими тенденціями не менш впливову роль ма¬ 
ли і культуроантропологічні концепції Б. Малинов- 
ського, К. Леві-Строса, Е. Фромма, Ф. Клакхона, 
А. Кребера, в яких кожна культура виступає як певна 
єдність, що складається з ряду елементів, які виконують 
важливу для культури функцію. Впливовими є і сим¬ 
волічні теорії культури (Г Сковорода, Е. Касірер), ко¬ 
ли весь К. процес розглядається як певна система сим¬ 
волічного буття, частинами якого є мистецтво, релігія, 
наука, мова, культура. Значне зростання інтересу до К. 
проблематики відбулося в Україні кінця XIX — початку 
XX ст., що пов’язано з неоромантизмом, коли увага 
дослідників та письменників була привернута до ми¬ 
нувшини. Історично-етнографічні й фольклорні (запо¬ 
чатковані І. Срезневським, М. Максимовичем) дослі¬ 
дження вперше виділяють не тільки специфіку К., але 
й визначають через неї місце України у світовій куль¬ 
турі та історії. Достатньо тісно пов’язані з європей¬ 
ською філософією українські культурологічні концеп¬ 
ції спиралися на ніцшеанство, позитивізм, інтуїтивізм. 
І. Франко, М. Драгоманов, Леся Українка, В. Винни- 
ченко та ряд ін. письменників, учених, поетів, філосо¬ 
фів, діячів культури покоління «розстріляного відро¬ 
дження» тією чи іншою мірою використовували ідеї цих 
філософських напрямків. Вульгаризовано-соціологіч- 
ним концепціям «під Маркса» соціалістичного реалізму 
українські К. в основному в діаспорі, починаючи з 
Д. Донцова, протиставляють національно орієнтовану 
культуру, на яку покладається соціальна роль виразни¬ 
ка «душі народу». З формуванням незалежної держав¬ 
ності в Україні розпочинається новий етап К. дослі¬ 
джень. Перевидано ряд праць, опублікованих в зару¬ 
біжжі (І. Огієнко «Українська культура»; «Історія укра¬ 
їнської культури» під ред. І. Крип’якевича; «Українська 
культура» під ред. Д. Антоновича); вийшли у світ під¬ 
ручники для вищої школи, де значне місце відведено 
К. аспектам української культури («Теорія та історія 
світової і вітчизняної культури» під ред. Н. Горбач; 
«Теорія та історія світової і вітчизняної культури» під 
ред. А. Бичка). 




ЛЕМКИ — етнографічна група українців, які здавна 
селилися у Карпатах на схилах Низьких Бескидів (між 
р. Уж, Сян на сході — та Попрад з Дунайцем на заході). 
Ще в X ст. територія, що її займає Лемківщина, входила 
до складу Київської Русі. 

Свою назву Л. одержали від сусідніх народів за часте 
вживання у розмові діалектичної частки «лем» (у зна¬ 
ченні «лише», «тільки» (О. Верхратський)). Останнім 
часом ця гіпотеза переглядається. Зокрема, висувається 
ідея антропонімічного походження цього терміну 
(М. Худаш) — від власного імені Лемко, утвореного від 
давньослов’янського антропонімічного кореня «Лем». 
Дослідники пов’язують походження Л. зі слов’янським 
племенем білих хорватів, більшість яких у VI — VII ст. 
переселилися з Карпатського регіону на Балканський 
півострів. 

Деякі відмінності у господарстві, побуті, культурі, го¬ 
ворі Л. зумовлені певною територіальною віддаленістю, 
складними природно-географічними умовами, вза¬ 


ємовпливами з сусідніми народами (поляками, словака¬ 
ми, угорцями). 

Головними заняттями Л. було землеробство (рілля 
становила 35% території) та тваринництво. Розвивалися 
також домашні промисли: ткацтво, гончарство, різьбяр¬ 
ство й ін. 

Для поселень Л. характерна скупченість у долинах 
вздовж річок та доріг. Хати будували паралельно вулиці. 
Житлом була переважно рублена хата з двосхилим да¬ 
хом. Під одним дахом будували житлові й деякі госпо¬ 
дарські споруди; іноді (на заході) навколо прямокут¬ 
ного двору окремо від житла ставили стайню (для ху¬ 
доби), стодолу, шпихлір (для зберігання зерна та бо¬ 
рошна). 

Одяг Л. відзначався в цілому простотою. Особливіс¬ 
тю чоловічого костюма були: сорочка з розпіркою на 
плечах та чуганя — довге пальто з домотканого сукна 
з великим коміром, що звисав до пояса. Краї чуги при¬ 
крашалися довгими френдзлями, плетеними в коси. 
Велике поширення мали різнокольорові горсети з сук¬ 
на. Лемчанки носили дводільну зі зборами сорочку з 
розрізом на плечі, кольорові спідниці, а як верхній 
одяг — шубу з сукна, пошиту в талію (манту). Одяг 
оздоблювався вишивками, аплікаціями. Особливістю 
жіночого вбрання були великі білі хустки (фацелики). 

Говір Л. належить до південно-західного наріччя ук¬ 
раїнської мови і має деякі специфічні риси, зокрема, 
в лексиці, фонетиці. Напр.: ствердіння м’яких приго¬ 
лосних у кінці слів; у функції прийменника та префікса 
«в» переходить у «г», «х» тощо. 

Після 2-ї світової війни (1945) у зв’язку з врегулю¬ 
ванням кордонів між СРСР та Польщею був проведений 
взаємний обмін населенням, внаслідок якого в Україну 
(Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Микола¬ 
ївську й ін.) переселилося майже 500 тис. Л. з Жешув- 
ського, Люблінського та Краківського воєводств; 1947 р. 
польські власті примусово переселили близько 300 тис. 
Л. у західні та північні воєводства. Компактно на тери¬ 
торії України Л. проживають у Перечинському та Вели- 
коберезнянському районах Закарпаття. 


м 


МАСОВА ЕТНОСОЦІАЛЬНА СВІДОМІСТЬ як спе¬ 
цифічний тип суспільної свідомості, елемент етносоці¬ 
альної культури є духовно-психологічним феноменом, 
сукупністю поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, 
почуттів певної етносоціальної спільності, етнічної інди¬ 
відуальності, вироблених у процесі їх діяльності, націо¬ 
нальних та міжнаціональних відносин. Вона включає в 
себе різноманітні духовні утворення — елементи теоре¬ 
тичної і побутової свідомості, національної самосвідо¬ 
мості та вселюдської свідомості, національної психології 
та ідеології, логічно послідовного, раціонального і внут¬ 
рішньо суперечливого відображення об’єктивної дій¬ 
сності, діалектики етносоціального буття, своїх інтересів 
у цьому процесі. Такий специфічний характер М. е. с., 
її особливу складність, тонкість та делікатність у порів¬ 
нянні з іншими різновидами масової свідомості, супе¬ 
речливість і неоднозначність становлення й функціону¬ 
вання важливо враховувати в процесі створення умов для 
реалізації етносоціального та етнодуховного потенціалу 
особистості. 

В умовах докорінних змін, що відбуваються в суспіль¬ 
стві у зв’язку з поступовим зростанням у масовій свідо¬ 
мості елементів науково-теоретичного знання, все біль¬ 
ше висвітлюється суперечлива тенденція зближення 
М. е. с. та суспільної етносоціальної свідомості, її відпо- 




90 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


бідності етносоціальному буттю. Сучасний тип М. е. с. 
є більшим рівнем відображення, ніж побутова свідомість, 
яка залишається в рамках емпіричних узагальнень. 
Структура М. е. с., поряд з побутово-психологічним рів¬ 
нем, все більш наповнюється теоретичним змістом. 

Відзначаючи ті якісні зміни, що відбуваються в 
М. е. с., не слід в той же час перебільшувати її роль у 
формуванні етносоціальної культури. М. е. с. характерна 
обмеженість, яка не дозволяє глибоко відображати об’¬ 
єктивну дійсність, сферу національного та загальнолюд¬ 
ського, приймати активну участь у формуванні нового 
бачення світу етносоціального буття. Динамізм остан¬ 
нього значно випереджає рівень М. е. с. Ідеї, зв’язані з 
необхідністю радикального підвищення міжетнічної ак¬ 
тивності людей, направлені на гармонізацію міжетнічних 
відносин, ще не оволоділи М. е. с. в повній мірі, не 
знайшли в ній достатнього відображення. 

Розвиток М. е. с. внутрішньо суперечливий. У ньому 
уживаються, суміщаються часто протилежні, взаємовик- 
лючні процеси: передові національні та загальнолюдські 
ідеї, погляди і національна обмеженість, високий рівень 
міжнаціональної, етносоціальної активності та пасив¬ 
ність, правильно зрозуміле почуття етнонаціональної, 
міжетнічної відповідальності і прояви безвідповідальнос¬ 
ті у відносинах між народами; сполучаються суперечливі 
погляди, почуття, настрої, уявлення. Високий рівень су¬ 
перечливості виступає як характерна риса, важлива особ¬ 
ливість М. е. с. 

Умовами вирішення суперечностей М. е. с. у сучас¬ 
них умовах є: широке поширення науково-теоретичного 
знання, підвищення його рівня; подолання уявлення про 
легкі шляхи докорінних змін у сфері етносоціального 
буття, національних та міжнаціональних відносин; очи¬ 
щення М. е. с. від різноманітних псевдокультурних на¬ 
шарувань минулого, зокрема національної обмеженості; 
розв’язання протиріч між масовою та спеціалізованою 
свідомістю шляхом їх зближення. Здійснення зазначе¬ 
ного дозволить підвищити ефективність процесу вклю¬ 
чення М. е. с. в оновлення етносоціального буття. 

МЕНТАЛЬНА СТРУКТУРА НАЦІЇ. Усвідомлення 
історико-гснетичної єдності народу — це те, що визначає 
його як особистість і формулюється перш за все у вислов¬ 
леннях типу «я — француз», «я — росіянин», «я — украї¬ 
нець». Але потім особа визначає своє власне місце в цій 
спільноті, що обумовлене вже її внутрішньою упорядко¬ 
ваністю, наявністю тих чи інших сфер діяльності, їх спів¬ 
відношенням між собою. Внутрішню організацію нації 
слід не плутати з соціально-класовим розшаруванням згід¬ 
но з правами власності або розподілом суспільства на ста¬ 
ни і групи за професійною діяльністю. Ми маємо на увазі 
дещо інше — функціональний розподіл сфер життєдіяль¬ 
ності між членами національної спільноти. 

Справа в тому, що цілісність нації пов’язана з її фун¬ 
кціональною організацією. Нація, як і кожний життєздат¬ 
ний організм, має структурні елементи з різними функці¬ 
ями і цілями, які визначають свій сенс лише в рамках цієї 
цілісності. Наявність і достатній розвиток кожного еле¬ 
мента обумовлює повнокровне життя нації і сприяє за¬ 
гальному розвитку. Якщо ж ми будемо розглядати лише 
суспільно-класові відносини і пов’язувати їх з типами ви¬ 
робництва, то все, що стосується нації в цілому, буде вва¬ 
жатись вторинним: головне — це виробити більше про¬ 
дукції, задовольнити матеріальні потреби. 

Провідні елементи організації нації як цілісності 
з’явилися у сиву давнину. Скільки існує людство у сво¬ 
єму історичному вимірі, ми знаходимо три незмінні скла¬ 
дові частини будь-якого народу: жреці, воїни, землероби. 
Такий поділ характерний для суспільства землеробського 
типу, пов’язаний також із власністю на землю, є тери¬ 
торіальним устроєм структур влади. Раніше існувало сус¬ 
пільство кочівників або мисливців, які поділялися на 
старійшин-вождів, шаманів та воїнів-мисливців. Пізні¬ 


ше останній стан змінює своє заняття, з’являються нові 
професії, суспільні групи, але загальний поділ лишається 
таким, як і тисячі років тому. Це пов’язано з функці¬ 
ональною необхідністю елементів суспільної організації, 
якщо народ має її, а не є юрбою. Функціональне при¬ 
значення елементів нації висвітлюється не лише тому, 
що вони мають кожний свій рід занять, сфери актив¬ 
ності. Точніше, їхні заняття — лише наслідок і необхід¬ 
ний атрибут тієї або іншої функції. А головне полягає в 
тому, що, на наш погляд, слід визнати як М. с. н. Вис¬ 
хідними тут є саме форми свідомості й менталітету, ви¬ 
роблені тисячолітнім досвідом людства і реальніші та 
стійкіші, ніж будь-яка форма матеріального існування і 
активності. 

М. с. н. має деяку аналогію зі структурою психіки лю¬ 
дини, яка виконує також три функції — вольову, розу¬ 
мову і чуттєво-емоційну. Така відповідність не є випад¬ 
ковою, вона вказує на єдність сфери духовного буття, 
що однаково виявляється і на рівні мікрокосму, і на рівні 
макрокосму. Ці функції надто важливі для існування і 
розвитку будь-якого цілісного організмічного утворення, 
щоб можна було ними знехтувати на тому чи іншому 
рівні: ні людина, ні нація в цьому випадку не буде вва¬ 
жатись повноцінною. 

Вольова функція — це функція самоорганізації, актив¬ 
ної і рішучої експансії в світі з метою реалізації власних 
інтересів. Кожна нація має свою аристократію — людей, 
які невід’ємні від життєвих інтересів нації, власним жит¬ 
тям і діями зберігають її цілісність і недоторканість. Але 
не завжди національна аристократія співпадає з правля¬ 
чими колами суспільства, особливо в умовах, коли народ 
підпорядкований іншому: як це бувало не раз в Україні, 
нація ставала безсилою саме тоді, коли її воля, її аристок¬ 
ратія, була розпорошена, переходила на бік ворогів і власне 
переставала виконувати свої безпосередні функції по са¬ 
мозбереженню нації і державності. Можна тільки заздрити 
Польщі, що оберігала носіїв шляхетності і висувала вождів 
все нових і нових повстань проти іноземного гноблення. 
Опорою нації може бути власна, вихована в дусі відданості 
її інтересам, аристократія. 

Розумова функція — функція інтелектуально-духов¬ 
ного життя, забезпечує ментальну єдність нації. Це те, 
що допомогло зберегти єврейську націю як історичний 
народ, хоча інші народи в ідентичних умовах були при¬ 
речені на знищення. Носіями цієї функції спочатку ви¬ 
ступали жреці, потім ідеологи та інтелігенція, орієнто¬ 
вана неутилітарно, а на вічні цінності. Коли зникає на¬ 
ціональна аристократія, саме на носіїв національного ро¬ 
зуму перекладається тягар самозбереження нації. Якщо 
нація не визнається іншими народами — це ще півбі¬ 
ди,— справжня біда, коли вона сама себе не визнає за 
самостійну. Але таке становище виникає, якщо втрача¬ 
ється пам’ять нації, її досвід, розум. З іншого боку, нація 
має шанси на відродження, коли у змозі висунути геніїв 
духу на рівні Т. Шевченка. 

Без аристократії і носіїв духовності нація приречена 
на небуття, бо у неї залишається лише безпосередньо- 
чуттєва, афективна функція, орієнтована тільки на про¬ 
довження тілесного життя. Нація перетворюється у зви¬ 
чайне населення певної території, дезорганізоване і дез¬ 
орієнтоване, нездатне на значний опір. Але з іншого бо¬ 
ку, демос — це тіло нації. Його функція — саме життя, 
народження, розвиток, відтворення. Справді, нація як 
ціле має власні форми самоорганізації, розуму й духов¬ 
ності, а на рівні кожної клітини народного організму є 
гени, здатні відтворити увесь організм, у свою чергу клі¬ 
тина має пам’ять і когнитивні функції. В цьому полягає 
таємниця самозбереження і самовідтворення нації за 
будь-яких умов. Це сфера несвідомого, безпосередньо- 
чуттєвого, з якої згодом виростає нова свідомість і нові 
форми самоорганізації нації. Мабуть, багато хто в світі 
був шокований результатами референдуму 1 грудня 




І. Етнос і соціум 


91 


1991 р. в Україні, але саме ця подія показала владу нес¬ 
відомого, генетично-ментального, що глибоко прихова¬ 
на в кожній людині. Декому зручно пояснювати вибір 
народу економічними надіями чи наслідками пропаган¬ 
ди націоналістів, але навіть коли сама людина так вважає, 
вона просто не дуже розуміє власну душу. В Україні такі 
справді епохальні моменти ще були двічі: влітку 1648 р., 
коли вся нація піднялась разом з військом Б. Хмельниць¬ 
кого, і восени 1917-го, коли вона об’єдналась навколо 
Центральної Ради і утворила Українську державу. 

МЕНТАЛЬНІСТЬ — це спільне «психологічне осна¬ 
щення» представників певної культури, що дає змогу 
хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати сві¬ 
домістю у певне світобачення. Воно й визначає, вреш¬ 
ті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспіль¬ 
ства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз» суспільної ди¬ 
наміки органічно включається до об’єктивного історич¬ 
ного процесу. Отож ментальні настанови на всіх 
рівнях — від ідейно-теоретичного до буденно-емоційно¬ 
го та несвідомого — мають стати невід’ємним компо¬ 
нентом структури історичного пояснення. 

Свого часу підведення під політичну, подієву історію 
соціально-економічної основи було запорукою перетво¬ 
рення даної дисципліни в науку. Проте допущене 
відхилення у політико-економічну й соціологічну проб¬ 
лематику призвело до дегуманізації історії. Спрощено- 
схематичне тлумачення тези про матеріальне буття, що 
визначає свідомість, породжувало уявлення про одно¬ 
значно прямолінійну залежність поведінки соціальних 
груп від суспільно-економічних структур і кон’юнктур, від 
законів «соціальної фізики». Фетишизація соціально-еко¬ 
номічних закономірностей неухильно вела до містифікації 
історичного процесу, в якому людина була жорстко детер¬ 
мінованим «гвинтиком», а не свідомо-діяльним учасником. 

Сьогодні окреслюють майбутні контури нового образу 
нашої історії як історичної антропології, як психологічно 
та культурологічно орієнтованої науки про Людину. Не 
випадково «історія ментальностей»— найперспективні- 
ший напрям досліджень у низці сучасних зарубіжних 
шкіл, передусім французькій «новій історичній школі». 

У філософії проблема М., правда в дещо іншому фор¬ 
мулюванні, постала значно раніше. Одним із перших, 
хто намагався розв’язати її з ідеалістичних позицій фі¬ 
лософії життя був О. Шпенглер. 

Викладаючи власне філософсько-історичне кредо, він 
виступав проти лінійного уявлення історичного процесу, 
в центрі якого є Західна Європа. Висміюючи ідею посту¬ 
пового прогресу, Шпенглер на місці «монотонної карти¬ 
ни» однолінійної світової історії бачив феномен множини 
культур — «організмів» (у прямому значенні). Кожний 
культурний організм як замкнена система має наскрізну 
єдність, що виражається не в ідеях, а в об’єктивній струк¬ 
турі, у пластичному «жесті», в «інстинктивному такті» і 
«поваді». Зовсім непроникний для впливу подібних до 
нього організмів, він живе своїм особливим життям (три¬ 
валість якого залежить від внутрішнього вітального циклу 
культури), створюючи свої цінності — науку, мистецтво, 
соціально-економічні відносини тощо. 

Наскрізна єдність культурного організму усвідомлю¬ 
валася Шпенглером у традиціях філософії життя. Шля¬ 
хом генералізації поняття органічного життя як абсолют¬ 
ної безумовної першосубстанції буття постулюється на 
ірраціональну трансцендентну життєву сферу. В лоні її 
незбагнено зароджується «душа культури», її «прафено- 
мен». Життя як космічне начало («космічний такт») має 
прообраз — наше власне існування. Діє життя через уні¬ 
кальну душу певної культури (особистості), надаючи ду¬ 
шевним можливостям форму. Це обумовлює своєрід¬ 
ність формоутворень феноменального світу культури, а 
також специфіку світовідчуття та світосприймання ок¬ 
ремої особистості. Духовна глибинна єдність прафено- 
мена у трансцендентній сфері обумовлює внутрішню ці¬ 


лісність, замкненість та непроникність реальної багато¬ 
манітної культури — форм політики і типу еротики, мис¬ 
тецтва і науки, юриспруденції та соціально-економічних 
відносин. Звідси основний пафос філософії Шпенгле- 
ра — пафос цілісності світу культури в його соціально- 
історичному й особистому вимірах. «Єдність є світ»,— 
говорив він. 

Романтично-ідеалістичні пасажі Шпенглера про «та¬ 
ємницю життя», завуальовану містичним флером, зага¬ 
лом досить далекі від всебічного наукового аналізу ре¬ 
альної дійсності, проте містять раціональне зерно. Це — 
акцентуація уваги на унікальній духовній основі — душі 
культури, що фіксує внутрішню єдність конкретно-істо¬ 
ричного культурного комплексу. Йдеться, власне, про 
менталітет нації, що обумовлює неповторність її світо¬ 
бачення, а отже й життєдіяльності. 

Послідовником Шпенглера у цьому питанні був 
М. Бердяєв, який сформувався як філософ-дослідник у 
творчій атмосфері Київського університету св. Володи¬ 
мира (кінець XIX ст.). Бердяєв підтримував шпенглерів- 
ську постановку питання про долю людства «годину фа¬ 
тальну, годину наступаючих присмерків, коли час запа¬ 
лювати світло й готуватися до ночі». Відкидаючи слідом 
за Шпенглером засади тривіальної теорії прогресу, він 
запропонував оригінальне осмислення культури й циві¬ 
лізації як феноменів історії. Проте слід пам’ятати, що 
Бердяєв принципово протистояв Шпенглерові у запере¬ 
ченні останнім загальнолюдської історії й культури. Це 
видно з його рішучої критики М. Данилевського (автора 
книги «Росія і Європа») — російського попередника 
Шпенглера. Для Бердяєва був неприйнятний дуалізм між 
особистим православ’ям Данилевського та його натура¬ 
лізмом в історії, що обумовив, зокрема, теорію культур¬ 
но-історичних типів. За Бердяєвим, Данилевський по¬ 
милково тлумачив співвідношення родового і видового. 
Національна своєрідність культури не виключає її загаль¬ 
нолюдської значущості. «Універсально-загальнолюдське 
міститься в індивідуально-національному, котре стає 
значним саме своїм оригінальним досягненням цього 
універсально-людського». 

У такому контексті для нас особливо цікаве те, що, 
наслідуючи Шпенглера, Бердяєв тим самим романтич¬ 
но-містичним шляхом, але в іншій — теологічній — пло¬ 
щині, намагається відтворити образ російського народу, 
російську душу, адекватну первісному божественному 
«смислопокладанню» культури, її призначенню. Вона 
відповідає російській ідеї долі, що визначає наперед фе¬ 
номенальну багатоманітність культурної цілісності в різ¬ 
них історичних колізіях. Бердяєв для проникнення в ду¬ 
шу російської культури (особистості) спирається на тео¬ 
логічну віру, націю, любов. 

Треба віддати йому належне: виявляючи особливості 
російської душі, що проявляють себе в національному 
характері, він демонструє виняткову спостережливість та 
глибоку проникливість. . 

Далі М. Бердяєв, аналізуючи розвиток вітчизняної фі¬ 
лософської думки, інтерпретуючи вирішальні події ро¬ 
сійської історії та культури, за вихідну точку пояснення, 
бере «осягнений розумом образ російського народу» (ро¬ 
сійську душу) у його співвіднесенні з російською ідеєю 
або первісним «задумом Творця про Росію». 

У російській душі могутню анархо-волелюбну інтен- 
ціїо, замішану на пошуку Святої Русі, праведного царства 
Христового, примхливо поєднано з общинно-родовою 
самовідданістю. Остання на рівні філософської рефлексії 
(слов’янофільство) породжує патріархально-органічну 
теорію суспільства. В результаті ідеал свободи, що діо- 
нісично нехтує всією апологічною зваженістю розсудли¬ 
вих приписів, парадоксально співіснує з розчиненістю 
осіб у комунітарному, общинному, хоровому началі, під¬ 
порядкованістю «патріархові», паличці диригента, а то¬ 
му — з готовністю людини володарювати й підкорятися 




92 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


владі. З цим поєднується максималізм як нестримний 
потяг у всьому дійти до краю, хронічне відчуття дисгар¬ 
монійності буття і пристрасна скерованість до трансцен¬ 
дентного — майбутнього. Звідси зрозуміло, що саме ро¬ 
сійська душа була тим благодатним ґрунтом, на якому 
насіння марксизму-ленінізму проросло пишним цвітом. 

Відмежовуючись від ідеалістичних засад філософії 
життя та теології, але зберігаючи позитивний сенс дос¬ 
ліджень Шпенглера, Бердяєвата ін., а також враховуючи 
науковий доробок теорії етносу (В. Козлов, В. Генінг, 
Ю. Бромлсй, Л. Куббель, Л. Гумільов, Ю. Павленко), 
можна стверджувати ось що. 

Психоповедінкові архетипи виникають вже на пер¬ 
ших етапах формування етносу. В подальшому, в ході 
історичного процесу, вони, безсумнівно, модифікують¬ 
ся. Проте через зв’язок часів зберігається певний пси- 
хоповедінковий варіант, що реалізується на спільній 
мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дає 
змогу народу зберегти собітотожність у всіх історичних 
перипетіях, пронести через всі «малі Апокаліпсиси» істо¬ 
рії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов’язкову 
ознаку етносу. Цей інваріант і є ті важковловні особли¬ 
вості національного характеру, фіксовані на рівні най¬ 
давніших архетипів світосприймальної ідеології, пробу¬ 
джує до роздумів, сприяє глибокому осмисленню проб¬ 
лем і, тим самим, пошуку об’єктивної загальнолюдської 
істини. 

МЕТАЕТНІЧНА СПІЛЬНІСТЬ (з грец - після, за, 
через).— У сучасній етнічній термінології це поняття ви¬ 
користовується для визначення таких етносистем, що 
служать, у свою чергу, підставою для наукового вивчен¬ 
ня чи аналітичного опису інших аналогічних систем, 
напр.: метатеорія етносу, етнічна метамова, етнічний 
метаконгломерат тощо. Слідування за етнопроцесами, 
які послідовно чергуються, зміна кількісних і якісних 
характеристик етнічного стану, трансформація етніч¬ 
них явищ, зокрема, етногенез або метафаза,— усе це є 
питання теорії М. с. 

М. с.— сукупність складових частин етнічного кон¬ 
гломерату, об’єднаних за природніми або механічними 
принципами. Цей конгломерат може довго існувати в 
часі та просторі, відрізнятися від інших етносів своїми 
кількісними та якісними характеристиками (залежно від 
засад створення). До М. с. включають декілька великих 
чи малих етносів, які підкоряються культурному впливу, 
більш сильних і розвинутих етносусідів. Основою для ви¬ 
никнення етнічного конгломерату на зразок М. с. слу¬ 
жить, як правило, експансивна поведінка домінуючого 
етносу, при чому не обов’язково агресивна, але така, що 
здатна культивувати довкола себе об’єднуючі етносоці- 
альні процеси. Для учасників М. с., особливо раніше 
зближених слабких народів, наслідками конгломератних 
впливів можуть стати етносуперництво, етноконфлікти, 
асиміляція, акультурація, дисперсізація тощо. 

Суспільне життя М. с. підкоряється тим же етнічним 
законам, що діють поміж соціальним буттям етнопопу- 
ляцій та етносистем. Але на початковій стадії конгломе¬ 
ратного розвитку у системі конгломератної цілісності на¬ 
бувають впливового значення процеси етнічної анізот¬ 
ропії, за принципами якої члени М. с. по-різному реа¬ 
гують на один і той самий етнополітичний фактор. Це 
призводить, у свою чергу, до структурної розбалансова- 
ності М. с., що може тривати стільки, скільки відбува¬ 
тиметься очікуване та реальне злиття учасників конгло¬ 
мерату в єдину спільність. 

Таким чином, одна людина може належати одночасно 
до декількох етнічних спільностей різного рівня. Напр., 
бути і українцем (головний рівень), і бойком (субетнос), 
і слов’янином або ісламістом. 

МІЛІТАРНА СКЛАДОВА ЕТНІЧНОЇ КУЛЬТУРИ 
(мілітарна культура). У складі етнічної культури є специ¬ 
фічний оборонно-мілітарний компонент (М. к.), який 


відіграє досить важливу роль у збереженні та розвитку 
етнічної спільноти. Саме з мілітарною складовою най¬ 
більшим чином пов’язані сфери — юридично-правова і 
державотворча. Опосередкований зв’язок М. к. виразно 
відчувається в галузі мистецтва. 

Основи специфічної мілітарності будь-яких етносів 
базуються на ігровому елементі архаїчної культури. Най- 
ґрунтовніше цю проблему дослідив Й. Хейзінга у відомій 
праці «Ношо ІлісІеп$». Для різних культур притаманним 
є елемент змагальних ігор як необхідний атрибут жит¬ 
тєдіяльності спільноти. Це ритуальні змагання юнаків. 
Також сюди слід віднести різновиди боротьби за певни¬ 
ми правилами, суттю якої є завоювання тієї чи іншої 
нагороди: кращої частки здобичі, жінки або просто ви¬ 
знання членами громади. Таке ж місце належить і зброй¬ 
ній боротьбі з противником, що сприймається як най- 
вірніший спосіб перевірки істинно воїнських якостей 
учасників. 

Бути повноцінним чоловіком, згідно культурних норм 
переважної більшості етносів, означало бути воїном, вмі¬ 
ло володіти зброєю, не боятись випробувань і т. д. Від¬ 
повідно в різних культурах функціонував інститут ініціа¬ 
ції або посвячення, суть якого — перевірити готовність 
юнака до військового життя, випробувати його чоловічі 
якості, що відповідають нормам даної спільноти. В мо¬ 
мент церемонії юнака «примушують пережити нове на¬ 
родження, коли йому, часом сере^ тортур, що служать 
суворим випробуванням його нервам, відкриваються та¬ 
ємниці, від яких залежить саме життя даної суспільної 
групи» (Л. Леві-Брюль). 

Тому можна стверджувати, що військове виховання 
як елемент культури відігравало в житті етносу дві функ¬ 
ції, направлені на його самозбереження. Це — протидія 
зовнішній агресії та виховання таких членів суспільства, 
які могли б забезпечувати його нормальний розвиток. 
Критерій повноцінності, котрим визначався необхідний 
для суспільства тип соціальної поведінки індивіда, запо¬ 
бігав росту чисельності «соціальних паразитів», які ухи¬ 
лялись від виконання суспільно-необхідних обов’язків. 
У кожного окремого етносу мілітарна діяльність прояв¬ 
лялась у конкретних, притаманних лише йому, формах. 
Виявити специфічний культурний зміст військової спра¬ 
ви як різновиду людської активності можна шляхом від¬ 
находження певних культурних універсалій, що реально 
існують у вигляді етнічно-специфічних модифікацій. Та¬ 
кою культурною універсалією для більшості європей¬ 
ських народів є образ чоловіка-воїна, богатиря, лицаря, 
ідальго, козака та інших специфічних репрезентантів від¬ 
повідно в того чи іншого народу, які в науковій літературі 
об’єднані поняттям «культурного Героя». Саме останній 
є постійною дійовою особою усної народної творчості, 
до найважливіших різновидів якої відносяться епос та 
героїчний міф. 

Час, в який відбуваються події, пов’язані з діяльністю 
«культурного Героя», є дуже важливим елементом в 
структурі етнічної картини світу. Цей час або, краще ска¬ 
зати, епоха, існує як деякий позаісторичний, ідеальний 
часовий відрізок, що не має безпосередніх переходів до 
нового часу. Це — свого роду історія, не зв’язана з інши¬ 
ми епохами, вона начебто займає «острівне» положення. 
«Острівним цей час є з точки зору категорій культури, 
але з точки зору світогляду — способом зв’язку минулого 
з майбутнім. Адже епос задає еталон досконалості, іде¬ 
альне суспільство, соціальна мета або функція якого — 
порівняння ідеалу з сучасністю. Завдяки еталонам, що 
містять епічні сюжети, задається певне моделювання со¬ 
ціуму, хоча сфера дій епічних осіб космічна. «Епічний 
час», що слугує своєрідним еталоном суспільства, це час 
«золотого віку», коли суспільство постає у вигляді певної 
ідеальної спільноти. «Золотий вік» в уявленні представ¬ 
ників даного етносу завжди стає об’єктом уваги провід¬ 
ників національної ідеї (якими переважно виступають 




І. Етнос і соціум 93 


літературні діячі): переосмислюючи народні ідеали, вони 
витворюють ідеал нації нового типу соціальності, що 
ґрунтується на притаманному даному народу розумінні 
справедливості, рівності, щастя. 

Окрім усної народної творчості, М. к. зв’язана з ба¬ 
гатьма різновидами мистецтва. Сюди слід віднести на¬ 
самперед військові змагання або бойові мистецтва, ви¬ 
робництво зброї як елемент декоративно-прикладного 
мистецтва. В архітектурі це галузь оборонно-кріпосного 
будівництва, що має сгГецифічні етнокультурні модифі¬ 
кації. 

Мілітарна сфера слугує підґрунтям, на якому виростає 
система певних правил і норм, завдяки яким здійсню¬ 
ється правничо-регулятивна функція культури. Це ж під¬ 
ґрунтя — потенційна передумова етнічної державотвор- 
чості. Навіть такі притаманні державі атрибути як герб 
і прапор формуються в надрах М. к. 

МІФОЛОГІЧНА ФОРМА МОДЕЛЮВАННЯ СВІ¬ 
ТУ — спосіб структурування реальної дійсності відпо¬ 
відно до канонів міфологічного (образно-міфологічного, 
пралогічного) типу мислення. У свій час європейською 
наукою було відкинуто феномен міфологічного як влас¬ 
тивості «дитинства людства», тим самим прихильники 
раціоналізму творили фантом Ното гаїіопаїія. Подаль¬ 
ший розвиток науки, особливо широкі узагальнення да¬ 
них етнографії та етнології, накопичення знань з логіки 
та семіотики, а також ряд відкриттів у галузях психології, 
нейрофізіології (так званої функціональної «асиметрії 
мозку») — все це призвело до спростування вказаного 
однобокого панлогічного підходу. Ряд науковців дотри¬ 
мується думки про співіснування двох типів мислення: 
логічного та образно-міфологічного, що діють за прин¬ 
ципом взаємодоповнення. 

Аналізуючи релікти архаїчних культур (фольклорні 
пам’ятки, ритуали, обряди тощо), можна виявити сут¬ 
ність міфологічно-образної структури мислення, що по¬ 
лягає в ідеальному освоєнні дійсності (впорядковуюча 
дія міфу) шляхом маркування фрагментів реальності за 
принципом «позитивний—негативний», в основі якого 
лежить універсальне для всіх культур бачення світу через 
співставлення «космос—хаос». Подібна характеристика 
міфологічно-образного мислення міститься в працях 
0. Лосева, К. Леві-Строса, М. Поповича, В. Топорова. 

Будучи універсальною формою моделювання світу, 
міфологія диференціюється за своїми структурними еле¬ 
ментами в картинах світу різних народів. Основні пара¬ 
метри реальності (просторово-часові, персонажні, при¬ 
чинні) по різному представлені в етнічних картинах сві¬ 
ту, але суть таких представлень одна — пошук гармоні¬ 
зації буття, впорядкування хаосу. М. ф. м. с. має тісний 
зв’язок з мовою. В результаті фіксації мовою етнічної 
картини світу, основою якої є міфологічні образи (напр., 
Батька-Неба, Матері-Землі), виникають певні лексичні 
одиниці зі сталим семантично-асоціативним навантажен¬ 
ням. Сукупність таких лексичних одиниць або «гнізд» 
складає мовну картину світу етносу, яка, в свою чергу, 
розуміється як експлікація мовою етнокартини світу. 

Сучасні етнологічні дисципліни не повинні нехтувати 
вивченням феномена міфологічного моделювання світу. 
Уявлення про Добро і Зло, Вищу Справедливость, Лю¬ 
бов, Щастя, різноманітні морально-етичні настанови не 
охоплюються сферою раціонально-логічного, а є, скорі¬ 
ше, апеляцією до певних дорефлективних структур сві¬ 
домості, носять емоційно-почуттєве забарвлення. Таким 
чином, елементи етнічної картини світу, маючи образ¬ 
но-міфологічну природу, зачіпають глибинні смисло- 
життєві орієнтації представників етнічної спільноти та є 
ґрунтом національної ментальності. 

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХрЛОПЯ. Мова тісно 
пов’язана з національною психологією. Зміни в україн¬ 
ській психології значною мірою спричинені насильниць¬ 
ким насадженням чужої мови. Хоча багато дослідників, 


переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути 
всю глибину цього явища в Україні. 

Найґрунтовніше проблему залежності культури наро¬ 
ду від його мови розробили американські вчені: Б. Лі 
Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог 
та Е. Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики, 
їхні концепції отримали назву «теорії Сепіра-Уорфа». 

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, 
як будуються речення, але й тим, як поділяється світ на 
елементи, що є матеріалом для побудови речення. На 
ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про 
взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розу¬ 
мової та практичної діяльності людей — з другого. При¬ 
чому цю залежність він розуміє як залежність мислення, 
світогляду і поведінки людей від прийнятих форм сло¬ 
вовживання, від природи і характеру мови, якою вони 
висловлюють свої думки і почуття. 

Логіка не відображає дійсності, але вона видозміню¬ 
ється з переходом від однієї мови до іншої. 

Про те, що мови — це глибоко відмінні системи при¬ 
йомів мислення, писав видатний мовознавець О. Потеб¬ 
ня. Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у 
ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці 
не є володінням двома системами зображення і повідом¬ 
лення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло, 
і наперед утруднює досягнення цілісності світоспогля¬ 
дання, заважає науковій абстракції». 

У національній пам’яті криються глибинні риси мов¬ 
ного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху на¬ 
ціональної думки. 

В етнопсихології досліджується таке явище, як вплив 
іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної 
свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному 
середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у 
першому поколінні. А вже в другому і особливо в тре¬ 
тьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. 
Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, 
хто назвав рідною мовою російську? 

Таке «розмивання» етнокультурних особливостей ха¬ 
рактерне здебільшого жителям великих міст, хоча ці лю¬ 
ди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужо¬ 
мовному колі свого ж етносу. Більшість з них абсолютно 
не усвідомлює цього, або байдуже сприймає цей факт 
як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається ет¬ 
нічна специфіка характеру українців, що, в свою чергу, 
призводить до збільшення потаємних, прихованих рис і 
властивостей національної психіки. 

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке 
вже нове явище для українців, але він призводить до 
хибного розуміння масами справжньої культури особис¬ 
тості. Довгий час російська вважалася мовою високоос¬ 
віченої і культурної частини суспільства (як французька 
для росіян XVIII ст.). Селянин, потрапивши до великого 
міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову «панів¬ 
ної» нації. Звідси всі хвороби національної психіки: і від¬ 
сутність національної самосвідомості, і комплекс мен¬ 
шовартості, і невпевненість у власних силах, і поражен¬ 
ство, і абсолютна нехіть до державотворення. 

Оскільки в мові відображається національна психо¬ 
логія мислення, то в таємниці національної душі ми мо¬ 
жемо проникнути тільки через її мову. 

Висловлюючи певну думку, людина користується сло¬ 
вами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті са¬ 
мої думки. Тобто «автоматичність» користування мовою 
має бути звичкою, як скажімо, ходьба, жестикуляція, мі¬ 
міка тощо. На думку психолога Д. Овсянико-Куликів- 
ського, все, що функціонує в несвідомій сфері, еконо¬ 
мить нашу енергію. Отже, мова і національність, які 
діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива 
форма збереження і накопичення психічної енергії нації. 

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявля¬ 
ється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з до- 




94 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


помогою словника і форм чужої мови. А як же бути, 
коли дитина з раннього віку виховувалася у чужорідному 
мовному середовищі? На жаль, багато людей забувають 
про те, що рідна мова закладена в людині генетично. 
Сучасна електроніка фіксує особливості національного 
плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право 
байдуже ставитись до свого національного генетичного 
коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує 
розумовий розвиток дитини. 

Як стверджував О. Потебня, мислення дитини повинно 
формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, 
поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, 
двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі 
діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та 
їх форми, іноді несвідомо за принципами давньоруської 
мови. Це ще один доказ того, що мова передається гене¬ 
тично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. 

Говорячи про М. і н. п., слід відзначити і той відрад¬ 
ний факт, що серед українців не завжди чужа мова (пе¬ 
реважно російська) вбивала почуття національної само¬ 
свідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці від¬ 
давали життя в боях за свободу України, говорячи ро¬ 
сійською мовою. Отже, русифікація, спрямована на 
притлумлення національної самосвідомості, далеко не 
завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий 
феномен української вдачі, глибинне відчуття своєї на¬ 
ціональної вартості. 

МОВНА КАРТА УКРАЇНИ. Крім українців, що ста¬ 
новлять основне населення України і переважають в усіх 
її регіонах (за винятком Криму, де більшість становлять 
росіяни, а корінним етносом є кримські татари 
(44025 чол.— за даними 1989 р., а за сучасними дани¬ 
ми — 200 тис. чол.)), в Україні живе понад 90 народів, 
носіїв близько 79 мов. До найпоширеніших з них (за 
кількістю носіїв не менш, ніж 1 тис. чол.), за даними 
останнього перепису 1989 р. належить 43 мови, а саме; 
(І) мови індоєвропейської родини: а) слов’янська група: 

I) російська, 2) білоруська, 3) польська, 4) чеська, 
5) словацька, 6) болгарська; б) балтійська група: 7) ли¬ 
товська, 8) латиська; в) романська група: 9) румунська 
(мова румунів і молдаван), 10) іспанська (мова іспанців 
і кубинців); г) германська група (західногерманські): 

II) німецька (мова німців та австрійців), 12) їдиш (мова 
так званих німецьких євреїв (ашкеназів), що нині посту¬ 
пово повертаються до своєї споконвічної семітської мови 
івриту); д) іранська група: 13) таджицька, 14) осетин¬ 
ська; е) індоарійська група: 15) циганська; є) 16) албан¬ 
ська; ж) 17) грецька (носії якої в побуті вживають ру- 
мейські говірки грецької мови, на основі яких створена 
окрема літературна мова, але використовують також за- 
гальногрецьку літературну мову); з) 18) вірменська; (Л) 
мови семітської родини: 19) новоасирійська (арамей¬ 
ська); 20) арабська; (III) мови тюркської родини: 21) уз¬ 
бецька, 22) казахська, 23) азербайджанська, 24) киргизь¬ 
ка, 25) туркменська, 26) татарська (казанська), 27) гага¬ 
узька, 28) башкирська, 29) чуваська (кримськотатарська 
як мова корінного народу Криму до мов національних 
меншин України не належить); (IV) мови фінно-угор¬ 
ської родини: 30) естонська, 31) мордовська-ерзя, 32) 
мордовська-мокша, 33) марійська, 34) комі, 35) удмурт¬ 
ська, 36) угорська; (V) іберійсько-кавказькі мови: 
37) грузинська, 38) аварська, 39) даргинська, 40) лезгин¬ 
ська, 41) чеченська; (VI) корейська мова; (VII) в’єтнам¬ 
ська мова. З погляду часу розселення на території Ук¬ 
раїни їхніх носіїв мови національних меншин можна по¬ 
ділити на три групи: 1) ті, народи-носії яких здавна, що¬ 
найменше з минулого століття, живуть в Україні; 2) ті, 
які належать народам, що з’явилися в Україні між 1-ю 
і 2-ю світовими війнами, 3) ті, які належать народам, що 
почали оселюватися в Україні після 2-ї світової війни. 
Якщо в першому випадку, народи, носії мов, живуть ве¬ 
ликими скупченнями, займаючи певні місцевості, отже, 


й розташування мов відоме, то в другому і третьому ви¬ 
падках носії мов живуть розпорошено, переважно в міс¬ 
тах, і тому точно визначити місце розташування їх та 
їхніх мов неможливо. До першої групи мов належать ро¬ 
сійська (переважно схід і південь України), білоруська 
(Полісся), польська (Житомирщина, Вінничина, Гали¬ 
чина, Хмельниччина, частково Буковина), чеська 
(Одеська обл.), словацька (Закарпаття), болгарська 
(Одеська, Запорізька обл., Крим), їдиш (переважно ве¬ 
ликі міста Правобережжя і Західної України — Київ, 
Одеса, Чернівці), німецька (західне Закарпаття), румун¬ 
ська (Буковина, східне Закарпаття, Одеська, Кіровоград¬ 
ська обл.), албанська (Одеська, Запорізька обл.), грецька 
(Донецька обл., Крим), циганська (Закарпаття, Крим, 
Одеська обл.), вірменська (міста Східної України, Крим), 
новоасирійська (Донецька обл., частково міста Наддніп¬ 
рянщини), татарська (Східна Україна, переважно Дон¬ 
бас), гагаузька (Одеська обл.), чуваська (Крим), естон¬ 
ська (Крим), угорська (Закарпаття). До другої групи на¬ 
лежать такі мови, як литовська, латиська, частково іспан¬ 
ська (за винятком кубинців, що оселилися в Україні 
після 2-ї світової війни), таджицька, осетинська, уз¬ 
бецька, казахська, азербайджанська, киргизька, тур¬ 
кменська, башкирська, комі, марійська, мордовська- 
ерзя, мордовська-мокша, удмуртська, грузинська, авар¬ 
ська, даргинська, лезгинська, чеченська. З огляду на 
те, що носії цих мов почали переселюватись після ре¬ 
волюції, коли Західна й Східна Україна не возз’єдна¬ 
лися, більшість їх живе на Наддніпрянщині. До третьої 
групи належать такі мови, як арабська, корейська, в’єт¬ 
намська, носії яких почали з’являтись в Україні у зв’яз¬ 
ку з посиленням контактів із країнами т. зв. Третього 
світу (Азії, Африки, Латинської Америки). Розташуван¬ 
ня носіїв усіх цих мов переважно не усталилося, хоча, 
напр., значна кількість корейців, очевидно, у зв’язку 
із кліматично-природними умовами обрала місцем по¬ 
селення південь України. 

Після української мови, яку з 37370368 чол. українців 
визнали за рідну 32773813 чол. найпоширенішою мовою 
України є російська, яку з росіян визнали за рідну 
11147466 чол. На інші мови припадає лише 1244203 чол. 
Отже, виходячи із загальної кількості населення України 
(1986) 51449479 чол. і з того, що носії української й інших 
мов (крім російської) разом становлять 34018016 чол., 
слід вважати, що їх близько 2/3 населення України, а 
1/3 становить російськомовне населення. Подібний стан 
не є нормальним, а пов’язаним, як свідчать факти но¬ 
вітньої історії, із цілеспрямованою політикою «інтерна¬ 
ціоналізації», тобто посиленої мовної русифікації Украї¬ 
ни. Вона знайшла свій вияв у явищах голодомору 1931 — 
1933 рр., спрямованого проти українського селянства, 
репресіях 20—70 рр., спрямованих проти інтелігенції ук¬ 
раїнського й інших неросійських народів (поляків, нім¬ 
ців, євреїв, греків, болгар та ін.), у ліквідації освіти й 
преси мовами національних меншин у Східній Україні, 
у вивезенні під час колективізації і т. зв. оргнаборами 
українців поза межі України і в нерегульованому пере¬ 
селенні в Україну російського і російськомовного насе¬ 
лення з інших республік тощо. Унаслідок цього в Україні 
склалася ненормальна демографічна й мовна ситуація, 
кризова щодо української (особливо в східних і півден¬ 
них областях) та ін. неросійських мов. Наведемо дані 
про кількість носіїв національних мов порівняно з чи¬ 
сельністю відповідних народів: єврейська мова — 34506 
чол. (при кількості євреїв 485975 чол.), відповідно щодо 
білорусів 156710 чол. (439858 чол.), поляків 27361 
(218891), естонців 1292 (4208), німців 8758 (37912) тощо. 
У 20—30-х рр. із суто тактичних міркувань (потреба агі¬ 
тації на користь «світової революції») для тих народів, 
які жили в Україні, створювались школи з викладанням 
національною мовою (зокрема, польські, німецькі, мол¬ 
давські, єврейські, болгарські, грецькі, вірменські, че- 




І. Етнос і соціум 95 


ські, асирійські). Працював Укрдержнацменшвидав, що 
випускав літературу мовами національних меншин. Існу¬ 
вали національні райони, де мова відповідної національ¬ 
ної меншини використовувалась поряд із українською 
як офіційна. Цей тимчасовий ілюзорний курс на розгор¬ 
тання національного будівництва відбувався паралельно 
з такою ж тимчасовою кампанією «українізації», тобто 
поширення української мови як офіційної мови УРСР. 
На початку 30-х рр. у зв’язку з стабілізацією в країнах 
Західної Європи, США і втратою надії на близьку рево¬ 
люційну перспективу в світі, а також посиленням ізоля¬ 
ціонізму СРСР, національне будівництво почало згорта¬ 
тися, а його активні учасники були піддані репресіям. 
Ліквідовано всі національні школи за винятком україн¬ 
ських і російських, а в часи Л. Брежнєва почалася оста¬ 
точна ліквідація вже й українських шкіл. Тим самим під 
гаслом т. зв. «інтернаціоналізації» керівні кола СРСР 
послідовно продовжували традиційну внутрішню полі¬ 
тику Російської імперії, спрямовану на «обрусіння іно¬ 
родців», тобто неросійських народів. Лише в останні ро¬ 
ки, з огляду на прийняття Закону про мови, становище 
починає поступово виправлятися. Важливу роль у справі 
відновлення мов і культур національних меншин Украї¬ 
ни відіграють національно-культурні товариства. Це 
конче потрібно для гармонійного розвитку культури Ук¬ 
раїни як незалежної держави, де мають бути забезпечені 
права людини. 

МОВНІ СПІВТОВАРИСТВА — різновид транскор¬ 
донних співтовариств, які утворюються внаслідок поділу 
не лише «етнонаціональної» території, але й етнічних 
співтовариств. У Європі є багато прикладів М. с. Так, 
«франкомовне співтовариство», включає, окрім Франції, 
Валонію (Бельгію), франкомовні кантони Швейцарії та 
франкомовних громадян Брюсселя і Валь-д’Аоста; «ні- 
мецькомовне співтовариство», окрім Німеччини та 
Австрії,— німецькомовні кантони Швейцарії, «німець- 
комовну общину» Бельгії, німецькомовних громадян 
Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Росії, 
України; «італомовне співтовариство», окрім Італії,— 
«італомовні» кантони Швейцарії та італомовні общини 
Сербії та Хорватії. 

У деяких М. с. існує більш-менш розвинуте «надна¬ 
ціональне» співробітництво, зокрема,— найбільш актив¬ 
ний інститут «франкофілі!» та франкомовне співтова¬ 
риство. Воно охоплює близько 40 країн, має постійні 
органи, раз в рік проводить зустрічі на самому високому 
рівні (керівники держав та урядів), проте у ньому від¬ 
сутня демократична система представництва. 

Заснована на принципах захисту однієї мови та куль¬ 
тури, ця організація має сильні мотиви спротиву іншій 
мові (англійській), і, таким чином, служить для само¬ 
ствердження на міжнародній арені окремої країни — 
Франції, а не лише підтримки «особливих» відносин з 
іншими державами, в більшості своїй колишніми коло¬ 
ніями. По такому ж принципу діє і іберо-американське 
співтовариство. Проте, частіше за все політика М. с. зво¬ 
диться до політики «культурної батьківщини» (напр., ні- 
мецькомовне та італомовне співтовариства). 

МОЗАЇЧНІСТЬ ЕТНОСУ — неоднорідність його 
структури, необхідної для підтримки етнічної єдності. 
М. е. визнається, таким чином, умовою його тотожності. 

Мова та самосвідомість, для прикладу, взяті самі по 
собі, окремо — елементи неоднорідні за своїм складом. 
Але схожі в тому, що однаково «працюють» на етнос, на 
збереження його культурної визначеності. 

МУТАЦІЯ — зміна розстановки етносів через декіль¬ 
ка поколінь у результаті пасіонарного вибуху. 

Концепція М. пояснює всі особливості етнічних про¬ 
цесів, у тому числі їх неповторність при загальній схемі 
розвитку. Адже кожний процес починається у своєрідних 
географічних умовах за наявності тих чи інших традицій 
у вихідних форм, а також у неповторній історично зу¬ 


мовленій розстановці сил, що оточують ареал процесу 
етногенезу, який починається. 

Спрямованість етногенетичних процесів детермінова¬ 
на середовищем, і саме тому всі етноси колишні, нинішні 
й майбутні були і будуть несхожими один на одного. Звід¬ 
си зрозуміла тенденція зниження їх здатності до присто¬ 
сування. М. як інерція первісного поштовху й оформ¬ 
лення нової популяції у певних географічних мовах ство¬ 
рює рух у тому чи іншому напрямку. Звідси — функці¬ 
ональний зв’язок етносу з ландшафтом. Виняток 
становлять етноси-паразити, які живуть у відриві від лан¬ 
дшафту, що їх породив, за рахунок етносів-аборигенів, 
іноді утворюючи химерні етноси. 




НАРОДОЗНАВСТВО (етнологія, етнографія) — нау¬ 
ка, що досліджує етнічні спільноти на предмет визна¬ 
чення специфічних ознак і функцій, виявлення їх змісту 
та закономірностей процесу становлення з точки зору 
забезпечення існування етносу. 

Опис етнічних ознак зустрічаємо ще у давні часи (Ге- 
родот, Ксенофонт, Тацит) тау середньовіччі (Біруні, Ібн 
Фадлан, П. Карпіні, М. Поло). Власне термін «етногра¬ 
фія» зафіксований у XVIII ст., «етнологія» — у XIX, зок¬ 
рема у класифікації наук Ампером. У слов’янських на¬ 
родів паралельно маємо термін «народоведение», «паго- 
сіоріз» — слов., «Ьисіо 2 П 0 ^ 8 І\уо» — пол. Для німців ха¬ 
рактерне вживання «Уеоікегкипсіе» і «Уоіквкипсіе» 
(останнє для галузі, що досліджує власний народ). Трап¬ 
ляється в європейських слововживаннях «фольклор» у 
розумінні «УоІкзкипсІе». Вибір одного із термінів — Н., 
етнологія, етнографія — є справою дослідника. 

Витоки Н. лежать в інтересі до вивчення безписемних 
народів. Але вже на початку XIX ст. маємо звертання до 
народів власних (брати Грімм), що пов’язане з роман¬ 
тизмом. 

Першим теоретичним напрямком у Н. є еволюціо¬ 
ністський або антропологічний, що виходив з ідеї єди- 
ноподібного розвитку людства на засадах природничої 
еволюції (А. Басіан, Е. Тейлор). П. Морган долучив до 
біологізму та еволюціонізму соціальні чинники, що дало 
підстави Ф. Енгельсу засадничо прилучити його до істо¬ 
ричного матеріалізму. 

Вплив природознавства на Н. позначився наголошен¬ 
ням географічних чинників при аналізі відмінностей 
культур (Ф. Ратцель, К. Вайле, И. Цвейг). Спроба вклю¬ 
чити в об’єкт Н. раси була відкинута науковцями у другій 
половині XIX ст. Подальші зміни в засадничих напрям¬ 
ках Н. зумовлені впливом неокантіанських (Франкфурт¬ 
ської або Баденської та Марбурзької) шкіл. Саме вплив 
Г. Ріккерта визначив принципові підходи дифузіоніст- 
ського напрямку в Н. (просторове переміщення культур). 
У межах цих напрямків виділяють «школу культурних 
кіл» (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер), «віденську культурно- 
історичну школу» (В. Шмідт) та проміжних дослідників 
(І. Геккель, Р. Гайне-Гельдерн). їх об’єднує зосередже¬ 
ність на культурі, а відрізняє міра історицизму при розг¬ 
ляді її. Коріння функціоналізму в Н. проросло на ґрунті 
Марбурзької школи. Класичний функціоналізм у Н. 
(Б. Малиновський, А. Рекліфф-Браун) головну увагу 
приділяє дослідженню культури етносу як єдиного ціло¬ 
го, похідного від функціональної пов’язаності культур¬ 
них явищ. При цьому не враховували історичний чин¬ 
ник. Майже водночас з неокантіанством Н. зазнало 
впливу неопозитивізму Е. Дюркгейма. На противагу 
історичній загальнолюдськості еволюціонізму та куль¬ 
турницької спрямованості дифузіоністів і функціоналіс- 




96 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


тів предметом дослідження стала соціальна психіка ет¬ 
нічних спільнот. Йшлося зокрема про пересічний пси¬ 
хічний тип, що визначає культуру. Етнопсихологічна 
школа (А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід) постулювала 
незмінність структури етнічної свідомості, доки вона не 
зазнає впливу культури більш високого рівня. Логічним 
продовженням функціоналізму та етнопсихологізму ста¬ 
ла концепція «культурного релятивізму» (М. Херсковіц), 
що розглядає культуру кожного етносу як рівноправну, 
оскільки вона історично забезпечує стабільне функці¬ 
онування спільноти. Йдеться також про два напрямки 
структуралізму: 1) Е. Еванс-Прічард, М. Фортес; 
2) К. Леві-Строс. Останній спрямований на досліджен¬ 
ня стабільної структури суспільства зі спробою викорис¬ 
тання структурної лінгвістики. 

У повоєний період розроблена американська «куль¬ 
турницька антропологія» (Л. Уайт) як спроба відновити 
класичний еволюціонізм і неоеволюціонізм (Д. Стюард) 
з його теорією багатолінійності еволюції, що бере під 
сумнів єдність історичного процесу. 

Сучасні етнографічні школи, як правило, визначають 
об’єктом своїх досліджень спільноту або культуру. 

Є погляд на Н. як науку про людину, науку, що вклю¬ 
чає в себе психологію, історію, статистику, антропо¬ 
логію, географію тощо (К. Вайнхольд, А. Штарк, 
М. Фрайтаг). 

Н. має спільний об’єкт дослідження з історією та со¬ 
ціологією, коли йдеться про етнічну спільноту, при 
цьому зазначають, що власне її предметом є «народна» 
культура. Але невизначеність поняття «народ» (усе на¬ 
селення, люди, селяни, трудящі тощо) позбавляє визна¬ 
ченості й сам предмет. 

Наголос на особливості методу Н.— безпосереднє 
спостереження — також не може бути самодостатнім для 
виокремлення її з низки інших наук. 

Отож, особливості предметної сфери Н. слід шукати 
в тих особливостях етнічної спільноти, які вирізняють її 
з інших спільнот. Такими особливостями (Ю. Бромлей) 
є побутовий рівень культури в найширшому розумінні 
цього слова з наголошенням на її традиційні форми. То¬ 
му Н. часто ототожнюють з культурною антропологією, 
не зважаючи при цьому на відмінність в об’єктах дослі¬ 
дження — у першому випадку йдеться про етнос, у дру¬ 
гому — про людину. 

НАРОДОНАСЕЛЕННЯ — одне з основних понять 
ряду суспільних наук. Н.— головний матеріальний ком¬ 
понент людського суспільства, сукупність людей, що 
складається природно-історично та поновлюється без¬ 
перервно в процесі свого відтворення. Н., як і все люд¬ 
ство, представлено в етносах (родах, племенах, народ¬ 
ностях та націях). 

НАЦІОГЕНЕЗИС — вища фаза розвитку народотво- 
рення, процес консолідації етносу, в основі якого лежить 
національна психологія, самосвідомість, що нівелює всі 
станові, релігійні, династичні відмінності і зближує «рів¬ 
них» людей до «рівних», і, що головне — сприяє фор¬ 
муванню національної ідеї (С. Дністрянський). 

За словами Г. Моргана, від першої стадії (роду) до 
найвищої (нації) пролягала «тривала історикабельна ера 
поступової соціалізації людини і перипетійного оцивілі- 
зовування людства». 

На зорі історії людські колективи становили собою 
орду — аморфну масу з високим рівнем ентропії, де без¬ 
роздільно панували одноманітність і хаос. Але в процесі 
соціального розвитку людство почало поділятися на пев¬ 
ні групи, що виразно відрізнялися одна від одної, вико¬ 
нуючи різні функції в суспільному житті. Поділ на струк¬ 
турні частини знаменував початки соціальної організації. 
Першим критерієм диференціації було походження. Ви¬ 
никло плем’я, що становило собою колектив кровних 
родичів, протиставлений іншим аналогічним утворен¬ 
ням, також організованим за принципом народження. 


Інших критеріїв на той час просто не існувало, вони 
з’явилися пізніше. 

Далі суспільні організми почали поділятися на класи 
(економічний принцип), стани (юридичний принцип), 
держави (політичний принцип), конфесії (релігійний 
принцип) і т. д.— аждо об’єднань на кшталт спортивних 
товариств або клубу службового собаківництва. Етніч¬ 
ний критерій зберігає своє значення, але ускладнюється 
наявністю інших критеріїв, питома вага яких в реальному 
житті виявляється дуже різною. Так етнос (система ге¬ 
нетичних зв’язків) перетворюється на націю, що має 
свою визначену структуру (М. Брайчевський). 

Слід звернути увагу також і на точку зору О. Бочков- 
ського, який розрізнює дві основні фази в розвитку на- 
родотзорення: старшу і довшу, коли народ постає і тво¬ 
риться (етногенез), та новітню і значно коротшу, коли 
він шляхом масового усвідомлення перетворюється у но¬ 
вітню націю. У добу етногенезу кастова розпорошеність, 
мозаїчна атомізація суспільства гальмували формування 
національної свідомості, яка об’єднує і перетворює пер¬ 
вісний народ у постійну націю. 

Інший чинник, що перешкоджає процесу Н.— істо- 
рико-географічний. Саме він визначив історично обу¬ 
мовлений напрям поширення європейського націогене- 
зу з Заходу на Схід. «Річ у тім,— зазначає вчений,— що 
в цьому напрямі проходило також народотворче визна¬ 
чення Європи, що чимдалі на Схід все більше відставало 
і запізнювалось. Адже на Україні, наприклад, міграція 
(переміщення) населення та навала азіатських кочівни¬ 
ків припинилася щойно у 18 столітті,'гальмуючи і уне¬ 
можливлюючи державно-політичну стабілізацію україн¬ 
ського народу... Поширення політичної свободи, демок¬ 
ратії, конституалізму, парламентаризму — від Заходу на 
Схід проходило з явним запізненням. Європа свою «вес¬ 
ну народів» пережила в 1848 році, коли у Росії перша 
Революція, що була водночас маніфестацією національ¬ 
но-визвольних змагань її поневолених народів, вибухла 
щойно в 1905 році». 

На думку Бочковського, розвитку і поширенню Н. 
сприяють три основні передумови: 1) поглиблення гро¬ 
мадських взаємин між членами всіх суспільних груп, з 
яких складається народ, а значить, і ліквідація атоміс¬ 
тичної будови суспільства, що була перешкодою для на- 
родотворчих рухів на початку етногенезу. Слідом за 
французьким соціологом Е. Дюркгеймом, він називає 
цей процес «громадською гущавиною» або «гущавинною 
динамічністю». Саме «громадська гущавина» перемагає 
суспільний атомізм (розширення), такий характерний 
для феодального суспільства, що гальмує перехід етно¬ 
генези в націогенезу, тобто перетворення народу як ет¬ 
нічного матеріалу в націю, яка є окремою суспільно- 
культурною індивідуальністю; 2) піднесення ролі держа¬ 
ви, яка, незважаючи на свою пересічну безнаціональну 
сутність, фактично сприяє поглибленню етногенезу, 
шляхом його включення в певні зовнішні кордони. Крім 
того, саме завдяки державі народотворчий процес пов’я¬ 
зується з певною територією; 3) зародження капіталізму, 
який, з одного боку, впливає на суспільну окремішність 
населення, а з іншого — на його пізніше об’єднання, 
активізує і виводить на історичну арену до того пасивні 
суспільні класи: робітництво, селянство і т. д. 

Таким чином, утворення нації пов’язується з трьома 
основними чинниками: 1) виробленням «громадської 
гущавини» через функціонування громадських інститу¬ 
цій і підтримку середніх класів; 2) утворенням власної 
держави з власною територією і 3) розвитком капіталізму 
і демократії. 

Процес творення «неісторичних», або як ще називали 
їх в літературі, «недержавних» народів, скажімо, розгля¬ 
дається з врахуванням органічних чинників. Самовизна¬ 
чилися спочатку верхні шари суспільства. Оскільки в до¬ 
бу раннього капіталізму структури феодальної станової 




І. Етнос і соціум 97 


суспільності почали перетворюватися в класові, вони мо¬ 
нополізували право на національне представництво. Ці 
верхні шари — шляхта епохи феодалізму і капіталістична 
буржуазія. 

За нової доби — капіталізму — ці народи репрезен¬ 
тувалися політично пасивними громадянськими шарами 
(селянством і робітництвом) і об’єктивно перебували в 
політичній і національній бездіяльності внаслідок дена¬ 
ціоналізації їхніх вищих верств. Останні ж були механіч¬ 
но захоплені чужою національною стихією: зрусифіку¬ 
валися або ополячилися в Україні, германізувалися в Че¬ 
хії, Литві й Естонії, пошведчилися у Фінляндії. 

Творення вищих націй датується кін. XVIII — 
сер. XIX ст., коли, внаслідок суспільних змін зародилася 
національна ідея, яка у визвольних війнах проти напо¬ 
леонівського універсалізму сформувалась і зміцніла по¬ 
літично. Вона все більше поширювалася і втягувала до 
сфери свого впливу ті чи інші етнічні групи й класи. І 
тут вирішальну роль відіграв саме суспільний чинник. 
Капіталізм і демократія, що прискорено розвиваються в 
цю епоху, усувають внутрішні суспільні бар’єри і стають 
запорукою здійснення справжньої громадської спільнос¬ 
ті. В цих умовах нижчі шари стають повноправними чле¬ 
нами національного організму, тому з суспільної точки 
зору молоді нації структурно більш однорідні, їхня інте¬ 
лігенція вже виростає з маси, з народного дна суспільної 
піраміди, не потребує ходіння в народ, бо тілом і душею 
є народною. 

Все це визначає органічність політичного і культур¬ 
ного розвитку, суспільної диференціації неісторичних 
народів, у яких культура поширюється масово, захоплює 
всі шари суспільства, перестає бути аристократичним 
привілеєм, як у росіян або поляків. 

Словом, неісторичні народи починають формуватися 
у сучасні демократичні нації, «з’являються, власне, інте¬ 
лігенція і пролетаріат, опановується місто, націоналізу¬ 
ється школа і церква, організуються політичні партії, 
власна преса, наукові установи, університет, згодом ки¬ 
дається гасло автономії чи федерації, а в кінці — стихій¬ 
но вибухають самостійництво і політичний сепаратизм» 
(О. Бочковський). 

Як бачимо, в українській етнополітичній думці Н. 
розглядався у контексті співвідношення етнічного та со¬ 
ціального, розв’язуючи проблему в межах їх поєднання 
в єдиному етно-соціальному організмові, і зовсім не про¬ 
тиставляючи, не випинаючи те чи інше, як сталося піз¬ 
ніше, зокрема, в марксистській та націонал-радикаліст- 
ській ідеолс/гії. 

Більше того, в українській етнополітичній думці був 
розроблений, причому достатньо прискіпливо, сам про¬ 
цес націогенезу. «Нація,— писав В. Старосольський,— 
це спільнота, основою якої є ірраціональна стихійна во¬ 
ля». А далі — цілком у дусі нашого розуміння соціаль¬ 
ності в національному, зазначав: «У протиставленні до 
спільнот, які основуються на фізичних підставах кров¬ 
ного зв’язку, як родина, рід, плем’я, вона (нація — авт.) 
засновується на інстинктах «другого ступеня», типом 
яких є ідея». Отже, «інстинкти другого ступеня» — це 
те, що піднімає національне над етнічним, вона виступає 
вже як спільність, тобто засновується на внутрішній ор¬ 
ганічній ідеї у своєму розвитку. Це — з одного боку. З 
другого ж, називалась першочергова вагомість врахуван¬ 
ня в політиці двох основних взаємовпливаючих факто¬ 
рів — класовий поділ її «народу» та його зрічничкування 
по лінії нації. 

Вчені етнополітологічного спрямування звертали 
увагу й на те, що, скажімо, слабкість української нації 
полягала передовсім у фрагментарному і в цілому нероз¬ 
винутому суспільному організмі та недовершеності пле¬ 
мінної седиментації українського народу (О. Бочков¬ 
ський). 

Цікавими щодо цього є думки С. Дністрянського, 


який до елементів, що входять у поняття «нація» і «на¬ 
род» включав «людей», розуміючи під цим терміном пев¬ 
ний суспільний зв’язок, що склався на основі спільного 
родового походження, а згодом, і загального почуття 
кровної спільності. Цей зв’язок може залучати до себе 
нових членів шляхом асиміляції, яка, в свою чергу, до¬ 
вершується за допомогою іншого чинника кожної на¬ 
ції — культури. В останню він включав народну мову, 
історичні традиції, звичаї, «всі ті психічно-культурні мо¬ 
менти, котрі сполучили значне число людей в ідейні 
зв'язки (курсив авт.) без огляду на границі держави». 

Саме ж поняття «національна ідея» виводилось реч¬ 
никами української етнополітичної думки з сутності на¬ 
ції, точніше — її прикмет. Розрізняючи об’єктивні (куль¬ 
тура, мова, історичні традиції, територія) і суб’єктивні 
(воля, ідея) прикмети нації, скажімо, В. Старосольський 
дійшов до висновку, що об’єктивні ознаки нації — це 
тільки чинники, які в тих чи інших конкретних умовах 
допомогли нації утворитися, а також ті форми і символи, 
в яких вона проявляє себе. Жодна з цих об’єктивних 
ознак не складає основу нації, на яку можна спертися, 
оскільки вони не виступають головною рушійною силою 
у боротьбі нації за політичну самостійність і суверен¬ 
ність. Лише суб’єктивний чинник — воля бути нацією, 
усвідомлювати себе окремою нацією — є свідченням 
існування нації і національної приналежності. До речі, 
і О. Бочковський вважав, що вирішальними і характер¬ 
ними ознаками нації є національна свідомість та воля, 
які водночас виступають основною підвалиною утворен¬ 
ня держави. 

Для С. Дністрянського в основі одного з можливих 
елементів теорії суспільних зв’язків була закладена саме 
національна ідея. «Нація — це реалізація хотіння до бут¬ 
тя нацією,— писав В. Липинський. — Коли нема хотіння, 
виявленого в формі ідеї — нема нації». І, нарешті, ще 
одне міркування. «У розвинутих народів національна ідея 
твориться людьми діла, а не слова, і як незавидна доля 
тих країн, де царем дитина, так і тих, що їм закони пи¬ 
шуть поети». 

Словом, і в даному випадку, національна ідея корес¬ 
пондується з нацією як історично діючим суб’єктом, як 
живим функціонуючим колективом людей. Саме при та¬ 
кому «баченні» на перший план і виходить її суб’єктив¬ 
ний бік — національна воля, національна ідея. 

НАЦІОНАЛЬНА ГІДНІСТЬ — невіддільний атрибут 
нац. життя і найхарактерніша ознака нац. належності. 
Н. г. ґрунтується на розумінні значимості усього пози¬ 
тивного в нац. житті народу, а в цьому позитивному — 
того, що створюється нацією і що вона одержує в процесі 
міжнац. спілкування. Говорячи про почуття Н. г. слід 
враховувати й те, що в Україні довгий час виховувався 
нігілізм до рідної культури, історії, мови. 

Прагнення до відновлення й утвердження іст. правди 
у галузі нац. відносин постійно натикалося як на агре¬ 
сивні перепони великодержавного шовінізму, так і на 
флюгерство, фарисейство, нігілізм деяких «послідовних 
інтернаціоналістів». Заскорузлість імперського мислення 
можновладці використовували для того, щоб посіяти не¬ 
довір’я між націями, які живуть в Україні, викликати 
негативне ставлення до мови, історії, культури, традицій, 
звичаїв укр. народу. 

Найпарадоксальнішим було те, що відчуженість, абст¬ 
рактний підхід до культури й історії народу подавалися 
як прояв інтернаціоналізму, а піклування про збережен¬ 
ня мови, пам’яток культури, нац. духу розглядалося як 
вузьколобий патріотизм, який в недалекому минулому 
іменувався не інакше як націоналізм. 

Тоталітарна система не була зацікавлена у формуванні 
Н. г. та іст. пам’яті громадян, у подоланні нац. нігілізму, 
у вихованні глибокої шани до укр. мови, культури, землі 
своїх предків. 

А між тим Н. г. найбільше проявляється в глибокій 




98 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


повазі до всього того, що створено народом, насамперед 
до його культури, мови, історії, традицій, звичаїв. Н. г. 
передбачає шанобливе ставлення до всього того, що бу¬ 
ло національно-вартісним у житті попередніх поколінь 
і становить значущий інтерес у сучасний період, коли 
відкрилася реальна можливість всебічно розвиватися на 
нац. основі. 

Н. г. в незалежній Укр. державі набуває особливого 
значення, бо передусім вона пов’язана з любов’ю до рід¬ 
ної землі, батькової хати, до рідної мови, поваги до стар¬ 
ших. Це благородне почуття передається з покоління в 
покоління з молоком матері, з мелодією народної пісні. 
Н. г. проявляється у відчутті приналежності до свого на¬ 
роду, усвідомленні, що ти його плоть і кров, а також 
прагненні пізнати, зберегти і передати його духовні над¬ 
бання у спадок прийдешнім поколінням. 

НАЦІОНАЛЬНА ГОРДІСТЬ — соціально-психоло¬ 
гічна категорія, яка виражає патріотичне почуття відда¬ 
ності, любові і поваги до власної країни та народу на 
основі врахування їх реального внеску в світову культуру 
та цивілізацію. Це поняття не тотожне поняттю «патріо¬ 
тизм», а входить до нього як складова частина. Справжня 
Н. г. несумісна з почуттям зневаги та ворожості до ін. 
народів і нац. груп, що може бути основою політ, націо¬ 
налізму та шовінізму. 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (етнічна). Пробле¬ 
ма Н. і. відноситься до розряду культурологічних, перш за 
все до тих, у яких розроблені еталони (стандарти) етно- 
соціальної поведінки. У цьому ракурсі звички, смаки, істо¬ 
рична спадковість, ритуали, традиції, обряди, артифакги 
визначають колективні спільності в часі та просторі. Хоча, 
на думку британського дослідника У. Уоллеса, Н. і. є од¬ 
ним із культурних міфів, який, по суті, означає розбіжності 
між окремою нацією та зовнішнім світом. Більше того, 
деякі політологи стверджують, що саме цей міф легітимізує 
дії урядів, спрямовані на захист державних інтересів. 

Говорячи про Н. і., мають на увазі, у тому числі, по¬ 
чуття спільності минулого та сучасного у громадянсько¬ 
му суспільстві кожної конкретної держави. Суть проб¬ 
леми полягає у наявності й збереженні національно- 
культурного консенсусу з фундаментальних питань еко¬ 
номічного, політичного, культурного і соціального 
життя, поточного розвитку держави, її внутрішньої і зов¬ 
нішньої політики. І, врешті-решт, Н. і. передбачає існу¬ 
вання в нації почуття спільної історичної долі та близь¬ 
кого майбутнього. Отже, минуле, сучасне й майбутнє 
кожного разу стрічаються у складному комплексі етно- 
національних факторів, які спричиняють істотний вплив 
на об’єктивні та суб’єктивні погляди різних представни¬ 
ків державотворчого етносу, що ідентифікує себе. 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ — сукупність ідей та 
уявлень щодо інтересів «своєї» нації та шляхів її забез¬ 
печення. Зародилася разом із становленням націй у про¬ 
цесі бурхливого розвитку капіталізму, так званої «модер¬ 
нізації», яка призвела до поглиблення міжнарод. розпо¬ 
ділу праці і викликала потребу захисту нац. економіки 
під час конкурентної боротьби на світовому ринку. 

Особливо багато прихильників Н. і. здобуває серед 
того народу, який виборює свою незалежність. Тут вона 
стає ідеологією згуртування нації навколо спільної ме¬ 
ти — досягнення статусу «нації-держави» та її подаль¬ 
шого всебічного розвитку. 

У багатонац. державах в основі Н. і. лежить ідея дер¬ 
жавної єдності навколо державоутворюючої нації («на¬ 
ції-держави»), через що нерідко перетворюється на ідео¬ 
логію панівної нації. 

Залежно від соціальн. і політ, сил, які виступають но¬ 
сіями, а також від її філософ, та історико-філософ. під¬ 
ґрунтя, вона може набувати різних форм — як демокра¬ 
тичних, так і вкрай реакційних, антигуманних. У зв’язку 
з тим, що боротьба за нац. інтереси неминуче містить у 
собі елемент егоїзму, в минулому, особливо в умовах «ди¬ 


кого капіталізму», Н. і. була, а нерідко є такою й зараз, 
духовним забезпеченням імперіалістичних зазіхань (так 
званий «класичний націоналізм»). 

У колишньому СРСР Н. і. трактувалася і вивчалася 
тільки в її «класичному варіанті». Тому ототожнювалася 
виключно з пропагандою нац. зверхності, нац. неприязні 
і навіть ненависті, ксенофобії, з гіпертрофуванням нац. 
інтересів у свідомості людей, з культивацією нац. обме¬ 
женості. Оцінки радянських дослідників такого роду 
ідеології були справедливими, відбивали реальну суть 
«класичного націоналізму». 

У той же час з поля зору радянських вчених випало, 
що з кінця 70-х в зах. суспільнознавстві почав поширю¬ 
ватися термін «новий націоналізм» як антипод «класич¬ 
ному». Його зміст полягає, на думку фахівців, у забез¬ 
печенні піднесення нації, захисті її суверенітету, зміц¬ 
ненні сили і підвищенні активності, зростанні ролі нац. 
держави. 

Подальше вивчення Н. і. вимагає диференційованого 
підходу до неї, відокремлення націоналізму пригнобле¬ 
ної нації від націоналізму жертви агресії, від націоналіз¬ 
му агресора і т. д. 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. Збуджуючий фермент онов¬ 
лення суспільства, стихійний процес боротьби за збере¬ 
ження своєї етніч. особи, яку українське населення вело 
протягом стількох століть свого історичного існування. 
Саме «могутній інстинкт національного будівництва під¬ 
тримував в найбільш тяжких та несприятливих умовах її 
національне щеплення з політичних, релігійних та 
культурних течій, що перехрещуються, створив майже 
невловимі комбінації, які в кінцевому результаті під¬ 
тримували зв’язок українських територій, ендосмос та 
екзосмос народного життя в їх роз’єднаних частинах 
та незмінно у моменти пробудження національного 
життя висував питання про національне об’єднання їх» 
(М. Грушевський). 

Ми говоримо про Н. і., коли якийсь народ помічає 
свою єдність, свій внутр. зв’язок, свій іст. характер, свої 
традиції, своє становлення та розвиток, свою долю та 
призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мо¬ 
тивуванням своєї волі,— так визначав сутність Н. і. 
М. Бубер, і з цим важко не погодитись. 

Н. і. можна розглядати і як концентрований вираз на- 
ціонально-патріот. фактора. З цієї точки зору вона є со- 
ціально-політ., морально-етич. та психолог, феноменом 
народного буття, менталітетом народу, що згуртовує його 
в єдине ціле. Об’єднання людей на засадах цих пріори¬ 
тетів якраз і є тією первинною умовою, поза якою будь- 
яка розмова про реформування суспільства чи його 
культ, відродження втрачає сенс. 

Зрештою, під Н. і. розумілося відстоювання статусу, 
скажімо, українства як нації з усіма випливаючими з 
цього наслідками. На цій підставі вимагалося визнання 
рівноцінності та рівноправності в лоні народів, принайм¬ 
ні колишньої Рос. імперії. Н. і. далі пов’язана не стільки 
з матеріалізованими ознаками нації, а скоріше — з ду¬ 
ховним світом, духовним типом нації, який вважався на¬ 
віть вище територіального, особливо для «недержавних» 
націй. Зрештою, духовно-культ. фактор при такому під¬ 
ході вважався визначальним, як могутній інстинкт нац. 
самозбереження та самоусвідомлення. Матеріальні ж 
фактори, на відміну від суб’єктивних, розглядаються як 
ступені до здійснення самої Н. і. Звертає на себе увагу 
і стійкість Н. і., щільно пов’язаної з нац. моментом, су¬ 
веренністю нації, нац. платформою політ, партій та ін. 

Посилаючись на Е. Дюркгейма, слід зазначити, що 
Н. і. як стійке колективне уявлення, раз виникнувши, 
має велетенську силу іст. інерції та зарядженості, а згід¬ 
но закону соціалізації відтворюється новими поколін¬ 
нями. Плідними є й думки Е. Фромма щодо «національ¬ 
ного нарцисизму» як психолог, феномена та механізму 
його утворення. 




І. Етнос і соціум 99 


Прагнення над. визначення аж ніяк не є ні реакцій¬ 
ним, ні шовіністичним. Воно стає таким тоді, коли до 
нього «примазується», як писав ще М. Грушевський, 
«доволі рухлива, а головно, криклива організація, робота, 
кажучи по-теперішньому, фашистського напрямку...», 
коли відбувається «грання деяких людей на національних 
струнах», «награвання на зверхніх, декоративних формах 
рівноправності і суверенності народу», використання 
«чарів мистецтва поезії», «поетів і титулів», з яких роб¬ 
лять «панегірістів, декораторів». 

Нац. розвій України, особливо в час його піднесення, 
має свої особливості. Він, по-перше, відрізняється вели¬ 
кою строкатістю учасників і, по-друге, складністю та су¬ 
перечливістю ідеолог, підстав, тлумачень, кожне з яких 
претендує на свою монополію. 

Привертає увагу ще один аспект — політичний, точ¬ 
ніше, політизований — при якому та чи ін. партія, рух, 
об’єднання вкладає в поняття «Н. і.» свій, знову ж таки 
політизований зміст, до визнання саме такої ідеї держ. 
ідеологією. 

Вип’ячування тієї чи ін. ідеології, а тим більше спроби 
зробити її панівною, державною,— це придушення «іна¬ 
комислення», різноманітності ідеолог, підходів, світогляд¬ 
них підстав, різнобарв’я сусп. думки, це знову-таки диктат, 
ідеолог, тиск, пошуки своєрідних ідеологем, що претен¬ 
дують на абсолютну істину. Хочемо ми цього, чи ні, але 
претензії на вироблення якоїсь «єдино правильної» ідео¬ 
логії — це відбиток все тієї ж старезної хвороби — бюрок¬ 
ратизації сусп. думки, її формалізації, закритість ідеолог, 
структури. Хочемо ми цього, чи ні — це жорсткий тиск 
«інакомислячих», сковування ідеолог, стереотипами сво¬ 
боди думки, плюралізму ідеолог, «матерії». Це — новий 
виток полювання за ідеолог, «відьмами», постійні пошуки 
«не наших», «ідейних ворогів» та ін. 

«Правдоподібна людина,— писав свого часу М. Дра- 
гоманов,— має прийти до того, що сама по собі думка 
про національність ще не може довести людей до волі й 
правди для всіх і навіть не може дати ради для впоряд¬ 
кування навіть державних справ. Треба пошукати чогось 
іншого, такого, що б стало вище над усіма національ¬ 
ностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти 
другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б 
спільною всім національностям». Драгоманов далі заз¬ 
начив, що українці мусять вийти з того вузького й по¬ 
верхневого національства, котре в Європі втратило смисл 
після 1848 р. З цього зовсім не випливає, підкреслював 
він, що вони мусять зректись своєї прихильності до Ук¬ 
раїни, до її нації. Драгоманов був переконаний, що «... 
національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха 
громадські... а часом без других культурних ідей може 
служити джерелом великих помилок». 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ: ПРОБЛЕМИ МІФОЛОП- 
ЗАЦІЇ. Свого часу відомий американський соціолог 
Д. Белл зазначав, що звернення в кризові періоди саме 
до Н. і., часто навіть попри загальногуманістичні, уні¬ 
версальні цінності, пояснюється тим, що вона є най¬ 
простішою і найдоступнішою формою соціальної іден¬ 
тичності людей. Без неї неможливо втягнути широкі вер¬ 
стви населення в процес глобальних перетворень. Як 
трактувати Н. і.— чи її традиційність, соборність, само¬ 
бутність, патріотизм, набожність, ірраціоналізм, індиві¬ 
дуалізм, анархізм тощо; чи то в плані відкритості укра¬ 
їнського менталітету до засвоєння європейських лібе¬ 
ральних соціальних інститутів, від яких Україна була на¬ 
сильно відлучена кілька століть тому; чи то в розумінні 
України як пограниччя між Сходом і Заходом, що має 
виконати свою історичну місію синтезу найпередовіших 
досягнень обох цивілізацій (унікальний досвід греко- 
римської церкви). 

Зрештою, історичні ідеї живуть не стільки своєю внут¬ 
рішньою силою, скільки тим, настільки вони задіяні в 
даний момент тою чи іншою соціальною силою. Якщо 


ідея висувається прогресивною соціальною силою, то 
прогресивним буде і втілення. Коли ж її несе суспільству 
регресивна, антиісторична сила, то ідея стає руйнівною. 
Це в однаковій мірі стосується й ідеї демократії, й ідеї 
патріотизму. Згадаймо лише, у що перетворилася ідея 
національного відродження в Німеччині у 30-ті рр.— 
ідею нацизму, расової вищості. Так само деформується 
ідея лібералізму в наших умовах — у виправдання засил¬ 
ля мафіозних структур. 

Така доля може спіткати й Н. і. Як тут не розділити 
стурбованість діяльністю в Україні незаконних збройних 
формувань, зокрема української народної самооборони 
(УНСО). Ці хлопці з синьо-жовтих патріотів перетворю¬ 
ються в українських неофашистів. Напівграмотні неро¬ 
би, вони видають себе за «борців за народне щастя». їм 
приємно лоскоче честолюбне переконання, що вони тво¬ 
рять історію. Насправді ж ці вічні революціонери чинять 
реальні злочини, які залишаються безкарними. 

У плані ідеологічному, як зазначав відомий іспан¬ 
ський мислитель X. Ортега-і-Гассет, екстремізм є різно¬ 
видом шарлатанства людини, яка абсолютно нездатна ні¬ 
чого створити, крім ілюзії, що вона теж творить, хоч на¬ 
справді хапається за ідею і доводить її до абсурду. Це і 
є антипод творчості, межа рутини. «Прямолінійність,— 
писав він,— інертна; екстремісти — це ледацюги історії. 
Вони рухаються в одному напрямі, в той бік, куди їх 
одного разу підштовхнули. Людина творча, тобто люди¬ 
на, яка живе по-справжньому, знає межу своїх самобут¬ 
ніх істин, а тому вона завжди наготові і відкидає їх, як 
тільки вони починають обертатися на брехню». 

Екстремістське акцентування уваги на національному 
моменті несе в собі загрозу ксенофобії, страху і недовіри 
до чужинців. З таким ідейним багажем інтегруватись у 
європейське співтовариство — саме механізм інтеграції 
у світовий розподіл праці і міг би забезпечити Україні 
шлях до добробуту громадян — буде дуже важко. До того 
ж, шлях у Європу лежить через інтеграцію з найближ¬ 
чими сусідами. А націонал-радикалізм, як відомо, до вза¬ 
єморозуміння між народами не веде. 

Звичайно, європейські політики до певної міри розу¬ 
міють наші клопоти, бо в минулому самі пережили період 
національного відродження з усіма супутніми процесами 
міфологізації історії. Певну паралель тут можна провести 
між Україною XX ст. та Італією XIX ст. Термін «рисор- 
джименто» з’явився в Італії у минулому столітті у кон¬ 
тексті таких ідеологічних настанов, як «національний ре¬ 
ванш», «національне визволення». Магістральна ідея ре¬ 
ваншу — повернення до такого стану речей, який вже 
існував у минулому шляхом концентрації розпорошених 
національних сил навколо єдиного бойового ядра. До¬ 
мінуючою в свідомості широкого загалу стає літератур¬ 
но-моралістична ідея органічної послідовності історич¬ 
ного розвитку від Стародавнього Риму до сучасної дер¬ 
жави. Саме у плані цього міфу італійська нація зобра¬ 
жується такою, що «виникла з Давнім Римом» і нині є 
«знову відродженою» з відтворенням першооснов греко- 
римської культури. 

«Здоровий глузд» переконується в тому, що ніби те, 
що існує сьогодні, існувало завжди і що Італія споконвіку 
була єдиною нацією, але пригнобленою іноземними дер¬ 
жавами. Похваткі ідеологи, які випливають на політич¬ 
ній кон’юнктурі, підживлюють подібні переконання різ¬ 
ного роду «аргументами», висмикуючи їх з живого істо¬ 
ричного контексту, і тим самим задовольняють попит 
тих, хто перейнятий «комплексом меншевартості»— вті¬ 
люють їх потаємне бажання виступати в ролі первород- 
них нащадків античного світу. 

І до подібного процесу в Україні слід ставитися з ро¬ 
зумінням. Пошуки «національної» державності ще до ча¬ 
сів Київської Русі свідчать про те, що ми проходимо фазу 
свого «національного реваншу», де в ролі «старшого бра¬ 
та» східного слов’янства дехто зображає вже прадавніх 




100 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


українців. У цих умовах міф, ідеологія набувають сер¬ 
йозного значення, створюючи ґрунт для консолідації на¬ 
ції, для формування її політичного і культурного життя. 
Водночас слід зрозуміти, що ця ідеологія забезпечує інте¬ 
реси певного, обмеженого в історичному часі перехід¬ 
ного моменту, не дає простору стратегічній перспективі. 

За таких обставин наука має робити свою справу, ус¬ 
відомлюючи, що вона не може монополізувати всю сфе¬ 
ру людського світогляду, який є і залишається такою ж 
мірою раціональним, як й ірраціональним. Оскільки є 
суспільна потреба в тому, щоб минуле було славним і 
привабливим в очах підростаючого покоління, то вона 
неминуче задовольнятиметься ідеологами — новітніми 
міфотворцями. Як зазначає О. Пріцак, «історичне піз¬ 
нання постає, власне, в діалектичному змаганні міфу 
(«метафізична історія») з логікою («когнітивна історія»). 
Одне з основних завдань історика — це аналітично де- 
міфізувати архетипи міфу, а разом з тим і породжені ним 
пересуди й табу, які, будучи як міф ірраціональними, 
«не потребують доказу», на думку своїх творців». 

Міфологія XX ст., виконуючи свою функцію «соці¬ 
ального клею», містить у собі одночасно і величезний 
деструктивний потенціал. Міф позбавляє людину необ¬ 
хідності самостійного переосмислення — мовляв, досить 
почути, прочитати, повірити. А спрощене уявлення про 
соціальну реальність, пише М. Мамардашвілі, робить 
людину XX ст. небезпечною не лише для себе, а й для 
всього світу. 

Якщо ж вона досягає ступеню самоповаги за допо¬ 
могою спрощених схем, то швидше уб’є того, хто відва¬ 
жився порушити ці схеми, ніж розпрощається з ними. 
Це має бути усвідомленим, тому що її спрощене розу¬ 
міння складного світу є питанням життя і смерті. 

Національно-державницьку ідею вже час наповнювати 
конкретним соціально-економічним змістом. Брак конст¬ 
руктивних ідей дехто з політиків намагається компенсу¬ 
вати конфліктною поведінкою навколо проблем, що ви¬ 
никають між сусідніми державами. Можливо, вона при¬ 
несе ще якісь дивіденди, але все це питання поточного 
моменту. Україна ж повинна вже вдруге протягом XX ст. 
дати відповідь на виклик часу і конституюватися врешті- 
решт як державна нація в сім’ї європейських народів. 

НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА (від лат. сикига — ви¬ 
рощування, обробіток, виховання, освіта). У загальному 
розумінні поняття «культура» означає таку форму жит¬ 
тєдіяльності людей, яка, перш за все, фіксує відмінність 
біологічних, природних форм життя від діяльності лю¬ 
дини згідно з її потребами, інтересами, уподобаннями і 
представлена продуктами матеріального та духовного ви¬ 
робництва, людськими взаєминами, ставленням людини 
до себе самої. Якісним виміром культури є своєрідність 
її історичних, національних форм, а також форм суспіль¬ 
ної свідомості та діяльності індивідів, соціальних і етніч¬ 
них груп у їх предметно-практичному та духовному опа¬ 
нуванні об’єктивної дійсності. Н. к. є виявом специфіки 
того чи іншого етносу в сфері культурних досягнень і 
включає у себе особливості національного менталітету, 
психології, традицій, мистецтва, міжетнічних відносин 
тощо. Вона є надбанням історичного розвитку нації, ви¬ 
робленням і закріпленням у свідомості етносу тих рис, 
які притаманні саме цій, а не іншій нації. Н. к. може 
бути критерієм ідентифікації нації, але у той же час вона 
не є суто автономним, ізольованим явищем. Навпаки, 
Н. к. акумулює у собі надбання світової культури, науки, 
мистецтва, які нерідко стають здобутком кожної окремої 
нації. З іншого боку, її відкритість обміну культурними 
надбаннями з іншими націями несе в собі небезпеку екс¬ 
пансії з боку інших культур, приниження місця і ролі 
Н. к. Як надбання усієї нації, Н. к. потребує державного 
захисту. 

НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА (культурологічне тло) — 
частина більш загальних понять «нація» та «культура», 


виникає разом з проблемою «національної душі». Як ві¬ 
домо, знайшла відображення у творчості німецьких ро¬ 
мантиків, які поставили перед собою завдання подолати 
однобічність просвітительського раціоналізму, що, в 
свою чергу, поставило їх перед необхідністю відмови від 
наукового розуміння світобудови, звертання до худож¬ 
ньо-інтуїтивного. Це, з одного боку, стимулювало ство¬ 
рення нового, не європоцентричного, а плюралістичного 
бачення культури людства, а, з другого, змусило виділити 
питання про специфіку регіональних та національних 
культур взагалі. Це також стимулювало пошуки нових 
методологічних принципів культурологічних досліджень, 
які, на думку Й.-Г. Гердера та ряду ін. романтиків 
(А. Шлегеля, Ф. Шлегеля, Новаліса, Ф. Шіллера, братів 
Грімм) слід вбачати у міфологізації буття, в поверненні 
до минулого. При цьому Й.-Г. Гердер першим виділив 
специфіку Н. к. українців, звівши її до геополітичних 
особливостей територіального розміщення та психології 
«вдачі» народу. Певною мірою це сприяло виробленню 
наукових концепцій Н. к. українців. Сформульовані у 
працях вітчизняних вчених-етнографів, фольклористів, 
істориків, письменників та поетів XIX ст., починаючи з 
учасників Кирило-Мефодіївського братства, вони роз¬ 
глядали проблеми виділення специфічних особливостей 
народної, переважно селянської (землеробської), куль¬ 
тури, хоча саму специфіку «української душі» зводи¬ 
ли до героїчних ідеалів козацтва. М. Драгоманов та 
І. Франко розширюють концептуальні підходи. Схиляю¬ 
чись до філософсько-позитивістських ідей, мислителі 
проводять аналітичний огляд розвитку Н. к. в контексті 
світової. При цьому до неї активно вводяться політико- 
державницькі ідеї та принципи, які тією чи іншою мірою 
входять і в сучасні культурологічні дослідження. А якщо 
врахувати той факт, що віками позбавлена самостійності, 
Україна змушена була «розчинятися» в політиці інших 
держав, то цілком закономірним є характерна для Н. к. 
зосередженість на усній народній творчості. Тому чільне 
місце в Н. к. належить мові (провідній знаковій системі 
національного буття), релігії (без державно месіаніст- 
ської агресивності, яка притаманна імперіям), пісенній, 
побутово-обрядовій культурі народу. Все це сконцент¬ 
ровано навколо основного «регулятора»— моралі, орієн¬ 
тованій на індивідуалізм (особиста відповідальність, за¬ 
фіксована у «звичаєвому праві» та демократичному ви¬ 
борному принципі), терпимість щодо інших культур і 
«відкритість» взаємовпливам між ними. Зрештою, всі ці 
фактори в процесі історичного розвитку змінюють один 
одного. Так, сьогодні, коли відбувається нелегкий процес 
державотворення, всі ланки Н. к. потребують активної 
підтримки, але, що особливо важливо для українців, все 
це повинно підпорядковуватись завданням формування 
втраченого віками почуття національної гідності, честі, 
гордості за свій народ, за Україну. Все це і складає спектр 
духовних і моральних цінностей. А тут однаково впли¬ 
вовими є і знання сутності джерел Н. к. і наукові роз¬ 
робки щодо їх розуміння. Таким чином, Н. к. можна ви¬ 
значити як певну рухливу систему матеріальних і духов¬ 
них цінностей, які відтворюють та утримують в цілісності 
буття народу. 

НАЦІОНАЛЬНА МІФОЛОГІЯ — розв’язання трагіч¬ 
них суперечностей нації. Тих, що не можуть бути роз¬ 
в’язані в повсякденному житті. Н. м. виступає явищем 
ідеальним — адже суперечності розв’язуються лише в ду¬ 
ховній сфері. З іншого боку, вона матеріальна тому, що 
реально впливає на життя людей, визначає їхні цінності 
та вчинки. Н. м. є сферою бажаного, але не майбутнього, 
а вічного. Саме в цьому проявляється її відмінність від 
таких позанаціональних міфоутворень XX ст., як фа¬ 
шистська та комуністична міфології. 

Виступаючи вічним, Н. м. є не лише бажаним, але й 
дійсним, тим, що супроводжує людину все її життя, вхо¬ 
дить у світ національного підсвідомого. Звідси випливає 




І. Етнос і соціум 101 


можливість пов’язання її з константами національної 
культури або архетипами, які можна розуміти як певну 
світоглядну основу, на якій базується культуротворчість 
представника етносу. До виникнення будь-яких теоре¬ 
тичних рефлексій ці основи існують як архетипічні пер¬ 
сони, а їхні відносини — архетипічні сюжети— розвива¬ 
ються саме у царині міфології. Міфологія тому й висту¬ 
пає націосинтезуючим фактором культури у часі та прос¬ 
торі історії нації. 

Таке поняття архетипу принципово відрізняється від 
запропонованого К. Юнгом. Для нього архетип — поза- 
національне явище, універсальна структура колективно¬ 
го підсвідомого людства. Архетипи, по Юнгу, існують у 
колективному підсвідомому ще до виникнення міфоло¬ 
гії, яка лише пізнає, інтерпретує їх та вводить у культурні 
сфери життя людини. Нічого не маючи проти архетипу 
колективного підсвідомого, хочеться наголосити, що ка¬ 
тегорія архетипу національної культури має власне жит¬ 
тя. Ці поняття визначають різні сфери реальності. Архе¬ 
тип колективного підсвідомого являє собою факт пси¬ 
хічної дійсності, архетип національної культури — дій¬ 
сності культурної. Архетип колективного підсвідомого 
значною мірою є буття-в-собі архетипу культури, те, 
абстрактно-універсальне, з якого може вирости націо¬ 
нально-конкретне. 

Це підтверджує вся історія людства. Архетипи колек¬ 
тивного підсвідомого повністю характеризують і визна¬ 
чають архаїчне буття народу, яке ще не мало етнічної 
забарвленості, де натуральне, натурне переважало куль¬ 
турне. 

Надалі архетипи колективного підсвідомого, ці уні¬ 
версальні скрижалі людства, підносяться до етнічного 
буття і втрачають свою абстрактну всезагальність. Але то 
не процес абсолютного знання. Архетипи підсвідомого 
залишаються у найнижчих шарах свідомості й поведінки 
та співіснують з архетипами культури. Тут важливо зро¬ 
зуміти, що архетипи культури не є їх інтерпретацією, 
фактом відображення на тому ж самому рівні, а розвит¬ 
ком та ступенем зрілості. 

Розглядаючи націю як інтегровану персону (цьому 
присвячені дослідження київського соціоніка І. Каган¬ 
ця), цікаво було б співставити поняття архетипу та пси¬ 
хології нації. Психотип нації є дещо ширше і самодос¬ 
татнє, ніж архетип. Проте він виражає феноменальний 
та минулий рівень національного буття, тоді як архе¬ 
тип — його універсальну й вічнісну укоріненість. Пси¬ 
хотип нації може змінитися, із зміненням архетипів змі¬ 
ниться нація. 

З появою світових релігій національний архетип не 
стає позанаціональним феноменом, він виступає синте¬ 
зом національного міфологічного та наднаціонального 
релігійного буття. Цей синтез — запорука життєвості мо¬ 
ральних імперативів та світоглядних догматів релігій. 
Прикладом цього є будь-яка країна у Європі, що прий¬ 
няла християнство. 

Все це дозволяє зробити висновки: 1. Архетип націо¬ 
нальної культури можна назвати міфологемою культури. 
2. Національна ідея виступає системою архетипів націо¬ 
нальної культури у їхньому історичному розвитку. 

Ми прийшли, таким чином, до більш конкретного 
визначення національної ідеї як системи міфологем 
культури у їх історичному розвитку, що спрямований на 
досягнення світового рівня. 

Національна ідея конституюється із можливості у дій¬ 
сність тоді, коли стає сутністю, значимою не тільки для 
нації, або, точніше, коли її національне значення вирос¬ 
тає до універсального. В тій чи іншій мірі вона завжди 
є месіанським утворенням. 

Коли виникає національна ідея? Тоді, коли нація 
виникає із етносу; етнос ще досить хаотичне утворення, 
яке не має усталених цінностей; тому він так легко аси¬ 
мілюється. Етнос характеризується наявністю етнічно¬ 


го менталітету як певної духовної своєрідності, що може 
розвинутися у національну ідею, а може й зникнути. На¬ 
ція виникає тоді, коли виникає Н. м. як цілісна система 
світорозуміння та світотворення. Ця система виступає 
системою художніх творів, що викликають у групи людей 
катарсичні почуття і відтворюють та зберігають їхні 
спільні цінності. Міфологія виражає буття нації. 

Отже, витоки Н. м.— система художньої реальності. 
Це ще абстрактна ідея нації. Коли міфосистема симво¬ 
лізується та переходить у життя як єдність архетипів, во¬ 
на стає дійсно національною ідеєю. Усвідомлена, про¬ 
довжена та виражена у певних діях по розкриттю власної 
сутності, виступає національним духом. Тому національ¬ 
ний дух — більш пізнє утворення, ніж національна ідея. 
Саме тоді нація отримує можливість розвинутися до сві¬ 
тового рівня. Виходячи з історії вживання поняття «дух» 
у європейській культурі, ототожнення національного ду¬ 
ху та ментальності є помилковим. Вони можуть співпа¬ 
дати як початок та завершення, але між ними лежить 
ціла історія розвитку національної культури. 

НАЦІОНАЛЬНА МРІЯ уособлює світ смислового 
майбутнього, уявну драму, де людина виступає головним 
героєм і де втілено її бажання і сподівання. Мрія дозво¬ 
ляє людському духу «згущуватися» до ступеню наочності, 
чуттєвості, багатобарвності; суб’єкт мрії бачить бажаний 
світ у всіх подробицях і водночас відчуває спонукання 
до втілення цього світу в іуйсність,— спонукання, які 
виникають зсередини людського «Я», а не під диктатом 
зовнішньої необхідності. «Простір мрії» неначе енерге¬ 
тично заряджений прагненням до втілення бажаного в 
дійсність. 

У мрії поєднані образ бажаного майбутнього з праг¬ 
ненням До втілення його в дійсність. Бажане тут виступає 
як такий тип можливого, в якому реалізується, самороз- 
кривається потенціал людини, відбувається її самовиз¬ 
начення та самоздійснення. Мрія неначе фокусує, наб¬ 
лижає до людини бажане. 

При цьому до якого втілення спонукає мрія — сло¬ 
весного чи практичного, соціального чи інтимно-інди¬ 
відуального — залежить від характеру цієї мрії, котра за 
своєю сутністю є глибоко особистою, але водночас, ви¬ 
ростаючи на певному соціокультурному підгрунті,— та¬ 
кою, що може об’єднувати чи роз’єднувати суспільні гру¬ 
пи і соціум взагалі. В ситуації, коли у даної спільноти 
людей існує як стратегічно-світоглядний орієнтир пев¬ 
ний соціальний ідеал, мрії конкретних учасників суспіль¬ 
ного процесу відрізняються, нерідко істотно. Ба більше, 
при збереженні одного і того ж ідеалу мрії можуть змі¬ 
нюватися відповідно до різних етапів індивідуальної долі 
людини або ж соціально-історичного та культурного роз¬ 
витку. 

Мрія може бути визначена і як початкова форма виз¬ 
рівання нового способу життя. Тоді вона набуває безпо¬ 
середньо соціального значення. 

Втілюється мрія у різних формах об’єктивації, але 
найчастіше у вигляді соціальних утопій, художніх творів, 
стратегічних політичних програм. Мрія може ставати ор¬ 
ганізуючим центром ідейно-політичних та світоглядних 
розмежувань, створення тих чи інших спільнот й угру¬ 
повань. Індивідуальність і неповторність мрії, визнання 
її самоцінності — показник розмаїтого в своїй сутності 
демократичного суспільства. 

Закономірно постає питання про співвідношення мрії 
й ідеалу в динаміці людської діяльності. В найзагальні- 
шому вигляді їхня схожість визначається'як приналеж¬ 
ність до так званих духовних «проективних детермінант», 
через які здійснюється освоєння соціокультурного май¬ 
бутнього. Відмінність же полягає передусім у тому, що 
ідеал відноситься до сфери належного, а мрія — до сфери 
бажаного. Ідеал акумулює «довічні» проблеми, в силу 
цього він не може бути надто «приземленим», зведеним 
до скороминущих ситуацій. Мрія вплетена в життя кон- 




102 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


кретної людини з усіма його піднесеннями, драматич¬ 
ними і повсякденними проявами. 

Великого значення, як доводить історичний досвід, у 
становленні та розвої модерних націй, тобто «нації як 
наслідка роботи конституції в тілі етносу» (М. Мамар- 
дашвілі), набуває Н. м. Вона не нав’язується індивідам 
якоюсь владною інстанцією, не формується «згори» як 
загальнообов’язковий еталон. Навпаки, певне соціо- 
культурне підгрунтя ініціює схожий, типологічний зміст 
індивідуальних мрій, їхню спрямованість. В свою чергу, 
суспільна еліта конденсує цей типологічний зміст у ху¬ 
дожній, науковій, політичній чи філософській формах, 
узагальнює те, що існує в численних проявах і тим самим 
посилює реально існуючі мрії. В такому випадку відбу¬ 
вається своєрідна «ланцюгова реакція», коли сукупність 
індивідуальних мрій у своїй динамічній взаємодії при по¬ 
середництві суспільної еліти творить Н. м., котра певним 
чином впливає на зміст індивідуальних мрій. 

Н. м. може мати різний зміст у різних націй. Напр., 
характерною властивістю американської мрії виступає 
свобода, індивідуалізм, добробут, прагнення до успіху й 
самоствердження, соціальна динаміка, визнання всесвіт¬ 
ньої місії США тощо. Для Німеччини та Італії XIX ст. 
змістом Н. м.— у зв’язку з політичною роз’єднаністю цих 
країн — стала консолідація, звитяга, воля до колектив¬ 
ного самоствердження, що, до речі, в кризових умовах 
20—30-х рр. XX ст. немалою мірою сприяло зародженню 
та ствердженню тоталітаризму. Розчленована, позбавле¬ 
на державності Польща з її традиціями персональної 
вольності, непідлеглості, честі, місії бастіону західної 
(католицької) культури виробила і ствердила загально¬ 
національну мрію, провідною інтенцією якої було праг¬ 
нення до «воскресіння Христа Європи», себто Речі Пос¬ 
политої. 

Прикметно, що Н. м. як духовний «генератор» посту¬ 
пу країни повною мірою може діяти лише за наявності 
деяких політичних свобод. Власне, без наявності таких 
свобод, хай і чимось обмежених, не може сформуватися 
і національна єдність на моно- чи поліетнічній основі. 
Своєрідним індикатором стану нації і виступає загальна 
суспільна мрія. У випадку, коли не сформована чи зруй¬ 
нована національна еліта, коли відсутні умови вільного 
політичного змагання різних ідей і сил, суспільно зна¬ 
чуща складова як індивідуальних мрій, так і об’єктиво¬ 
ваних у соціокультурній формі звернена до «золотого ми¬ 
нулого», до ідеалізованих часів, коли начебто жилося 
краще, ніж у сьогоденні. У мрії фіксується прагнення 
повернути минуле, знов зажити безжурним життям, від¬ 
давши глобальні турботи реального світу комусь іншому 
(царю, імператору, потужній державній машині тощо). 
Загальнозначуща мрія у такому випадку не може слугу¬ 
вати спонукаючою силою тривалої і нерідко трагічної 
боротьби за право народу жити за власними приписами. 
Н. м. вироджується (інколи — ледь народившись) у на¬ 
ціональну мрійливість, а остання замикає недовершену 
націю у «зачароване коло» фольклорно-етнографічного 
побутування. 

Для становлення властиво української мрії велике 
значення мали інваріанти національної культури з усіма 
її суперечностями й орієнтаціями як на Константино¬ 
поль, так і на Рим, як на Москву, так і на Варшаву, як 
на самодостатність, так і на меншовартість. Українська 
мрія набувала свого втілення у вигляді певних інтелек¬ 
туальних утворень — від ідеї «боголюдськості» до ради¬ 
кальної політико-незалежницької ідеології. Проте зміст 
цієї мрії, попри всю відмінність її форм прояву й соці¬ 
ального існування, мав у своїй основі передусім праг¬ 
нення до свободи, самостійності, автономії особистості. 
Зрозуміла річ, автономія і свобода могли втілюватися і 
в хуторянстві та отаманщині; але уособленням її могла 
стати й політична українська ідея, котра постала на га¬ 
лицьких теренах наприкінці XIX ст. і змогла консоліду¬ 


вати усі верстви суспільства у боротьбі за досягнення 
культурної й політичної тожсамості. 

Серед парадигматичних типів української мрії можна 
виокремити кілька головних: малоросійський, в якому 
закарбувалося прагнення до безжурної, ідилічної, етніч¬ 
но-фольклорної і неполітичної Малоросії під протекто¬ 
ратом Росії; «просвітянський», що вбачає сенс українства 
у культурницькій діяльності, захисті мови й освіті ши¬ 
роких мас; «федералістський», котрий фіксує прагнення 
до оптимального соціально-культурного устрою через 
низку самокерованих громад; «соціально-політичний», 
який означує устремління до політичної окремішності 
України і через неї — до розв’язання проблем соціаль¬ 
ної справедливості; «радикально-бунтарський», коли 
свобода особистості стає першорядною самоцінністю; 
«духовно-автономістський», який переводить розв’язан¬ 
ня всіх життєзначущих проблем до сфери втаємниченого 
спілкування особистості з Богом та проникнення в таїни 
світу вічної правди; нарешті, «активістський», коли всі 
культурницькі, політичні, ба, особисті проблеми мають 
бути розв’язані «тут і негайно». Звичайно, це досить при¬ 
близний і умовний абрис парадигматичних типів укра¬ 
їнської мрії, проте так чи інакше він повинен фіксувати 
«недоформованість» нації і такі типи соціально значущих 
мрій, які у розвинених націй відсутні. 

Значних деформацій зазнає Н. м. при тоталітаризмі 
(як автохтонному, так і привнесеному). За цих умов інди¬ 
відуальні мрії державних лідерів починають заміщати со¬ 
бою як суспільні ідеали, так і Н. м. Мрії, що суперечать 
«лідерським», знешкоджуються, нерідко разом з їхніми 
носіями; Н. м. заступається (навіть у випадку «автохтон¬ 
ного» тоталітаризму) ідеологемами, які перетворюють 
людське життя на функціонування у заздалегідь визна¬ 
ченому соціальному часі-просторі. 

Взагалі, Н. м., яка інтегрує індивідуальність і непов¬ 
торність мрій громадян демократичного суспільства, є 
засобом поєднання традицій, культурної пам’яті і нова¬ 
цій, відкритості в майбутнє. Як зазначав іспанський фі¬ 
лософ X. Ортега-і-Гассет, нація, не об’єднана спільним 
проектом майбутнього, втрачає життєздатність, і навпа¬ 
ки, такі проекти, мрії, сподівання дають національному 
життю перспективу й актуалізують національні цінності. 

НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ — комплекс взаємо¬ 
пов’язаних та взаємообумовлених рис і якостей національ¬ 
ного характеру, почуттів, темпераменту, національних по¬ 
треб та інтересів, ціннісних орієнтацій і національних сте¬ 
реотипів та ін., що формуються під впливом специфічних 
матеріальних умов життя, побуту, класових і етнонаціо- 
нальних відносин, екологічного середовища, яке оточує 
націю. Живими носіями Н. п. завжди виступають народні 
маси, творці матеріальної та духовної культури нації. Від 
історичної ролі кожного народу у суспільному житті зале¬ 
жить зміст і своєрідність Н. п. 

Існування відносно стійких рис психології у націй (що 
умовно іменують психічним складом) давно доведено і 
наукою, і суспільною практикою. Причому, психічний 
склад втрачає свою загадковість, як тільки його вивчення 
зосереджується на дослідженні та порівнянні конкретних 
явищ культури, побуту і традицій народів, коли само¬ 
бутність, скажімо, національного характеру шукають не 
в приписуванні даній нації якихось особливих, виклю¬ 
чних якостей, а у визначенні специфічних комбінацій, 
властивих всім націям загальнолюдських рис характеру 
та моральних принципів. Таке своєрідне сполучення їх 
і ступінь відображеності й складають особливості психіки 
етнічних спільностей. 

Що ж до самих психологічних рис, привертає увагу 
психологічна характеристика українського народу, яку 
дав М. Грушевський. Він виділяє серед притаманних йо¬ 
му рис почуття власної гідності та поваги до гідності чу¬ 
жої, любов до певних зовнішніх форм, що традиційно 
встановлювалися, так званих «законних речей», етикет, 




І. Етнос і соціум 


103 


добрі манери, любов до чистоти, порядку, красоти життя. 
Саме ці риси наближають українця до західноєвропей¬ 
ської культури: в дечому до германців з їх солідністю, 
діловитістю, любов’ю до комфорту, порядку, чистоти; в 
дечому до романської — потягом до форми, елегантнос¬ 
ті, бажання внести у все красу, висвітлити нею кожну 
сферу життя, взагалі світлим і ясним, радісним поглядом 
на життя. 

Разом з тим, на його думку, українці є одним із орієн- 
талізованих західних народів, подібно до болгар, сербів, 
іспанців. Причому, аналізуючи впливи орієнту в україн¬ 
ській народній психології, Грушевський наголошував, 
що вони збагатили етнографію, творчість, мистецтво, 
влили цінні якості в характер та психіку. Зрештою західна 
основа та впливи, що взаємно переплелися, у своїй ос¬ 
нові складають сутність українського народу. Його східне 
підгрунтя, яке існує поруч із західним, «полегшує нам 
зв’язки з нашими сусідами, котрі пройшли через анало¬ 
гічні орієнтальні вправи, створює ґрунт для спільної уго¬ 
ди, для спільної моральної близькості». Звідси акцент на 
приналежності України «до східноєвропейського куль¬ 
турного світу». 

Щоправда, в умовах занепаду Київської Русі, знищен¬ 
ня гетьманату та впровадження кріпосництва за доби ро¬ 
сійської колонізації України, ганебне рабство у пожовт- 
невий період перетнули європейський шлях розвитку 
України, що відповідав потребам національного мента¬ 
літету. На традиційні психоповедінкові архетипи було 
накладено «євразійську» матрицю світосприймання з аб¬ 
солютною домінантою тотального підкорення за верти¬ 
каллю, котра сягала до імперського центру. У створених 
з азіатською жорстокістю алгоритмах життєдіяльності не 
було місця самодостатній особливості, яка відповідає за 
історію свого народу та власне життя. Українська етно¬ 
культурна ніша зазнала страшної руйнації: нівелювалися 
споконвічні чесноти свободи, честі, гідності, сумління 
тощо. Умовою виживання ставав соціопсихологічний і 
політичний конформізм, який передбачав не лише при¬ 
служництво «меншовартої» нації, але й її «задоволення 
у рабстві» (В. Храмова). 

До рис українства вітчизняне етнодержавознавство 
відносило лицарські якості, які необхідно, на їх думку, 
постійно виховувати. Без цього «українство залишиться 
навіки такою сумішшю хамства та рабства, яка ні на які 
організовані дії, а значить і на досягнення держави ук¬ 
раїнської, не буде здібна» (В. Липинський). 

М. Грушевський до позитивних рис українського на¬ 
роду відносив, перш за все, цілісність, стихійну гармо¬ 
нію, високу красу побуту і глибоку вроджену логічність 
думки, високі культурні і соціальні інстинкти, гуманний 
характер і тонке етичне почуття, бажання справедливос¬ 
ті. Саме з позицій єдності українського народу (нації) 
він характеризує і темні сторони життя — недостачу сві¬ 
домості, культурного і політичного виховання, освіче¬ 
ності, національної енергії, почуття та ін. 

Основні чинники, що формують Н. п., це — геопси- 
хічні (вплив природних умов), расові, соціально-історич¬ 
ні, соціопсихологічні та культурно-морфологічні. Етніч¬ 
но-расові та геопсихічні чинники діють переважно на 
ранньому етапі формування націй (етногенез) і визна¬ 
чають міфологічне світосприймання та його знакову 
символіку. Історичні ж чинники, визначені з давніх часів 
перебуванням між Сходом та Заходом, поставили Украї¬ 
ну на рівень геополітичної «межовості», яка пізніше пе¬ 
реростає в соціопсихічну та культурну «межовість»— 
існування людини на межах «боротьби випадковості, 
провини, страждання, загрози смерті» (К. Ясперс). Звід¬ 
си — виділення вищих ідеалів — порятунку батьківщи¬ 
ни, турботи про збереження лицарської честі, вольності, 
незалежності та ін. 

НАЦІОНАЛЬНА САМОПОВАГА — морально-етич¬ 
на оцінка нацією своїх власних вчинків, моральних якос¬ 


тей, мотивів; один із виявів політ, і моральної самосві¬ 
домості та совісті нації. Здатність до Н. с. формується в 
процесі тривалої соціалізації нації, виробленні нац. куль¬ 
тури. Можливе виділення двох рівнів Н. с.— психолог, 
ставлення до самоцінності власної нації (виявляється в 
нац. гордості, честі) і на рівні моральної самосвідомості 
як форми вияву права нації на самовизначення. Н. с.— 
це оцінка нацією свого культ, і правового статусу через 
співвіднесення з ін. націями, а також масштаб оцінки 
власної поведінки. Н. с. є альтернативою як націоналіз¬ 
мові, космополітизмові і шовінізмові, так і національ¬ 
ному плюралізмові. 

Завдяки здатності до нац. самовираження нація здо¬ 
буває можливістьдо самоконтролю своїх дій, збереження 
культ, та політ, цілісності, а також можливість самови¬ 
ховання. 

З Н. с. тісно пов’язаний і менталітет нації, рівень її 
інтелектуальної, естетич. і духовної культури. 

НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ — особливий 
динамічний складник самосвідомості особистості, який 
включає в себе усвідомлення індивідом своєї національ¬ 
ної належності, специфічних рис власної нації, відмін¬ 
них від інших, її історичного минулого, а також відно¬ 
шення до цінностей, які нація напрацювала в процесі 
свого розвитку. У Н. с., окрім цього, зафіксовані бачення 
національних інтересів та майбутнього власної нації. 
Н. с.— єдність моментів самопізнання (усвідомлення 
специфічних рис нації, її минулого і т. д. виступає фор¬ 
мою рефлексії індивіда над самим собою як представ¬ 
ником конкретної нації), чуттєво-емоційного моменту 
(належність до певної нації породжує чуттєве пережи¬ 
вання цієї належності, що накладає суттєвий відбиток 
на всю чуттєво-емоційну сферу людини (і моменту цін¬ 
нісно-регулятивного) національна самосвідомість здатна 
породжувати ціннісні орієнтації, які в свою чергу можуть 
виступати регулятором поведінки індивіда, так як власне 
цінності багато в чому обумовлюють мотивацію і сфери 
прикладання сил людини). 

Н. с. формується в процесі самоусвідомлення люди¬ 
ною свого місця і ролі в світі. Нація виступає однією з 
референтних груп людини, з якою вона пов’язана і до 
якої звертається за підтримкою, якщо в цьому є потреба. 
Н. с. індивіда формується в процесі рефлексії над дос¬ 
відом нації, над тим світом культури, який нею створю¬ 
ється. Завдяки цій рефлексії людина в більшій мірі пізнає 
саму себе. Н. с. виступає передумовою, основою бачення 
того, що оточує націю, і як витік ціннісних орієнтацій 
впливає на вибір шляхів та форм включення людини як 
у світ власної нації, так і у світ в цілому. 

Н. с. динамічна у своїй суті: протягом життя людини 
може змінюватись її роль, значення як в мотивації та 
вчинках, так і у змісті. Н. с. змінюється в залежності із 
змінами, з одного боку, самої нації, її взаємовідносин з 
оточуючим світом, а з іншого, досвіду та індивідуального 
світу людини. Самосвідомість є усвідомлення себе у 
зв’язках, серед яких людина живе. Зміна характеру, форм 
зв’язків людини і нації безумовно відбивається на зміні 
Н. с. 

НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ: вихід у прак¬ 
тику. Н. с. рішуче противиться утиску нац. почуттів, фак¬ 
там порушення рівноправності, зневажливого, неуваж¬ 
ного ставлення до культ, цінностей, рідної мови. Недоо¬ 
цінка та ігнорування цих стремлінь, невміння регулюва¬ 
ти нац. інтереси зрештою провокують конфліктні 
ситуації. 

У розвитку Н. с. дослідники виділяють три рівні: аде¬ 
кватне, занижене та зовнішнє. Два останні рівні й спри¬ 
яють появі етноцентристських устремлінь, нац. сором¬ 
ливості або ж зверхності, що ускладнює міжнац. відно¬ 
сини. Актуалізована, головним чином завищена, Н. с. 
вкрай хворобливо реагує на порушення соціальн. спра¬ 
ведливості в сфері нац. відносин, породжуючи почуття 




104 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


над. образи, сприяючи водночас виникненню колізій в 
міжнац. сфері. 

Саме в цій сфері, як ні в якій ін., величезна роль 
емоційних, соціально-психолог. імпульсів. Тому для 
зняття міжнац. суперечностей та оптимізації контактів 
представників різних етніч. спільностей вкрай необхідно 
вивчити існуючі національноетніч. стереотипи та їх по- 
ведінські наслідки Зрештою, саме психолог, стереотипи, 
етніч. пересуди відіграють і відігравали, як показує прак¬ 
тика, значну роль у виникненні та ескалації міжнац. зітк¬ 
нень. 

Причому роль соціально-психолог. факторів у виник¬ 
ненні міжнац. конфліктів зростає й далі. Основною со- 
ціальн. функцією об’єктивно існуючих етніч. стереотипів 
є функція захисту групових (етніч.) інтересів, консолі¬ 
дація своєї етніч. групи. Важливе місце в процесі розу¬ 
міння механізму функціонування етніч. стереотипів та 
пересудів займає етноцентризм. У цілому це дуже супер¬ 
ечливе явище, яке полягає не лише в уявленнях, що став¬ 
лять власну етніч. групу вище ін., але й в діях так званого 
ефекту «призми», схильності оцінювати риси і якості ін. 
народів через призму своєї системи цінностей. Ось чому 
в усіх етніч. стереотипах присутні елементи порівняння 
та протиставлення. Звідси: залежність змісту цих соці¬ 
ально-психолог. феноменів від емоційного ставлення до 
того чи ін. суб’єкта, яке нерідко змінюється на діамет¬ 
рально протилежне слідом за зміною соціально-політ. 
ситуації. 

Вище вже говорилось про нагальну потребу всіляко 
зміцнювати такий важливий ідеолог, атрибут над. життя, 
як Н. с., що є, зрештою, найбільш характерним його ві¬ 
дображенням як усвідомлення своєї над. належності, 
ідентифікація, тобто віднесення індивідами себе до тієї чи 
ін. над. спільності на основі уявлень про типові її риси, 
етніч. територію, мову, істор. та духовні цінності, реліг. 
вірування, міфи, уіегенди, нарешті, коріння її генези та 
умови розвитку. Йшлося переважно про укр. Н. с. 

Виховуючи громадян нашої держави, важливо звер¬ 
нути увагу і на над. (етнічну) самосвідомість нац. груп, 
що мешкають в Україні. Адже саме Н. с. з її емоційною 
живучістю, динамізмом та потенційною силою є не лише 
найважливішим компонентом нац. життя, але й «збуд¬ 
ником», «подразником», стимулом до практичних дій, 
спрямованих на відродження всього розмаїття всеукра¬ 
їнського нац. життя. При цьому слід врахувати такий 
важливий компонент Н. с., як зверненість у майбутнє, 
саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати 
виховний процес, щоб зростання Н. с. проявлялося не 
стільки як процес посилення нац. почуттів, всієї емоцій¬ 
ної сфери, що безумовно важливо, скільки як більш гли¬ 
бока усвідомлєність дійсних та корінних нац. інтересів і 
потреб ровзитку. Це визначається, до речі, такою якістю 
Н. с., як самопізнання, потяг пізнати себе в оточуючому 
світі, зокрема, виявити дійсні джерела нац. розвитку. 

В цьому головна відмінна риса Н. с., що відділяє її 
від нац. обмеженості, соромливості та пихатості. Пов¬ 
нокровним джерелом нац. розвитку будь-якої нації є не 
тільки суто нац. цінності, внутрішній потенціал само¬ 
розвитку, але й співробітництво з ін. націями, інтегра¬ 
ційні процеси, взаємозв’язки та взаємопорозуміння. 

Природа Н. с. тому невіддільна від вселюдської сві¬ 
домості, бо саме вона є генетичною основою вселюд¬ 
ських цінностей, продуктом демократизації сусп. життя, 
пошуків правильного співвідношення між правами націй 
та особи. І тут вкрай важливо всіма доступними засобами 
зробити все для того, щоб Н. с. всіх громадян України, 
незалежно від їх політ, поглядів, нац. та реліг. прина¬ 
лежності злилася б з ідеєю укр. державності — гаранта 
нац. відродження всього народу України. Звідси —- не¬ 
обхідність посилювати позитивне, яке закладене в тому 
чи ін. національному, долати те негативне, що може при¬ 
звести до нац. чванливості, зазнайства, самоізоляції, а 


часом і націоналізму. Звідси — зросла значимість фор¬ 
мування Н. с. нації, народності, кожної особи для роз¬ 
в’язання таких завдань: 

забезпечення збалансованості між цінностями зрослої 
Н. с. та демократизму, тобто загальнолюдським розумін¬ 
ням проблем розвитку націй і нац. відносин; 

гарантування умов для реалізації Н. с. з тим, щоб її 
інтерелементи ставали тими ідейними світоглядними і 
морально-психолог. факторами, які активно впливають 
на характер, конструктивну спрямованість діяльності на¬ 
селення; 

прогнозування умов і причин, при яких сама Н. с., 
що іманентно притаманна націоналам, може перероста¬ 
ти (і нерідко переростає) у нац. свідомість; 

створення передумов, при яких Н. с. формуватиметь¬ 
ся не тільки крізь призму «своїх» духовн. цінностей, а й 
розвиватиметься за рахунок заінтересованого залучення 
до багатонаціональних духовних цінностей усієї світової 
культури. 

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ — різновид свідо¬ 
мості соціальної спільноти, групи, що ґрунтується на 
уявленнях про соціальні вартості, норми, визначальні 
для віднесення особистості до тієї чи ін. нації, тобто до 
спільноти національної. Н. с. має всі властивості й за¬ 
кономірності свідомості групової і передусім виражає оз¬ 
наки розрізнення «ми» та «не ми»; вона є засобом і вод¬ 
ночас виявом нац. інтеграції. 

Оскільки Н. с. є свідомістю спільноти, члена спіль¬ 
ноти за ознакою «нація», то з останньою пов’язане її 
виникнення і зміст. Можна припустити, що ґрунтом була 
свідомість етніч. приналежності на підставі уявлень (мі¬ 
фів) про спільне походження і спільну кров. І хоча такі 
уявлення випливають із позаісторичних, легендарних 
джерел, вони відігравали і відіграють досі важливу роль 
у формуванні Н. с. 

До цих явлень (міфів), як ознак приналежності до ет¬ 
ніч. спільноти, близькі також ознаки релігійні (напр., по¬ 
ляка ідентифікують з католиками, єврея — з іудеєм, 
«православні»— звична самоназва росіян). 

Зміст етніч. свідомості як компонент Н. с. має бага¬ 
товікову традицію і до нього слід також долучити уяв¬ 
лення про спільну територію мешкання (рідна земля), 
спільну мову (рідна мова), спільність психіч. складу і 
особливі риси характеру. Виникають вони стихійно на 
рівні побутової свідомості, сусп. психіки і є способом 
осмислення, поцінування мотивів поведінки як окремої 
особистості, так і цілої спільноти, її властивостей і до¬ 
сягнень (етнічні автостереотипи). Н. с. притаманні емо¬ 
ційне тло, супровід психіко-моральн. переживаннями, 
зокрема, почуття патріотизму, гордості своєю приналеж¬ 
ністю до спільноти, гніву, осуду, обурення щодо ворогів, 
зрадників. 

Н. с. слід розглядати як вищий щабель порівняно з 
етніч. Вона, крім зазначеного, пов’язана з системою ідео¬ 
лог. і політ, цінностей, для неї центральною є ідея нац. 
держави (реальної чи постульованої). 

Ідеологічно-політ. компонент Н. с. на відміну від ін. 
не виникає стихійно на побутовому рівні, а є результа¬ 
том, виробленим нац. інтелігенцією. Нац. ідея на ґрунті 
нац. культури в термінах політико-правових, ідеологіч¬ 
них доповнює зміст етніч. свідомості внаслідок активної 
дії нац. партій або ін. політизованих цільових груп. 

Відтепер приналежність до нац. спільноти (вітчизни 
ідеологічної) визначається не стільки спільним похо¬ 
дженням і кров’ю, скільки через автентичну включеність 
до громадсько-політ. спільнот у структурі нац. держави. 

За таких умов маємо не лише уявний зв’язок ідеї нації 
та вітчизни-держави на рівні групової та особистісної 
свідомості, але й об’єктивне втілення державності як по- 
літико-правового виразу Н. с. Початкове вирішення 
«ми» через нац. ідеологію набуває інституалізованої за¬ 
вершеності у формі «ми в нашій державі». 




І. Етнос і соціум 105 


НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ УКРАЇНЦІВ - су- 

купність уявлень про соціальні вартості, норми, що є 
визначальними для віднесення особистості до над. спіль¬ 
ноти українців, включає в себе ознаки відмінності укра¬ 
їнського «ми» від ін. «не ми». 

У процесі свого становлення Н. с. у. наповнювалася 
змістом залежно від іст. обставин, набуваючи врешті- 
решт форми нац. ідеології. Вирізнення тих чи ін. ознак 
«ми» відбувалося на рефлективному рівні й мало дис¬ 
кретний характер. Так, починаючи від XIV ст., коли укр. 
землі входили до складу Литовсько-Руської держави, до¬ 
мінуючими ознаками «ми» були відмінності території, 
права, мови і релігії. Кожна з цих ознак сприймалася не 
окремо, а лише комплексно: право на традиційній тери¬ 
торії вживати власну мову; власна мова на традиційній 
території є засобом віровизначення і права; і нарешті — 
традиційне віровизначення на власній території через 
власну мову, за власним правом. Ці ознаки були не тільки 
предметом усвідомлення. їх самореалізація обстоювала¬ 
ся загальними зусиллями всього етносу, результатом чого 
була законодавча інституалізація особливостей «ми» в 
держ. структурі. 

Від кінця XIV ст. (після Кревської унії) маємо посту¬ 
пове відчуження від етніч. спільноти вищої та середньої 
шляхти, що послабило етніч. свідомість. Цей процес пог¬ 
либлюється і частково охоплює (по Люблінській унії) ще 
й вище духівництво. Натомість боротьба за обстоювання 
самовизначення «ми» не припиняється. Її репрезентан¬ 
тами були: непокатоличена інституалізованаукр. шляхта, 
козацтво, міщанські братства. Носієм нац. вартостей ста¬ 
ло середнє духівництво, яке на теоретич. рівні (полемічна 
літ-ра) переосмислює зміст етніч. ознак. Можна конста¬ 
тувати, що саме тоді етніч. свідомість підноситься до рів¬ 
ня нац. ідеології. Це пов’язано з долученням до ком¬ 
плексу вищезгаданих ознак (право, територія, мова, ре¬ 
лігія) їх іст. обгрунтування на засадах спільного похо¬ 
дження. Генеза ознак «ми» на рівні іст. права була на 
той час самодостатнім доказом їхньої правдивості. Тоді 
ж виробляються збірні поняття «Русь», «Україна», «віт¬ 
чизна» (злиття поняття вітчизни приватної з вітчизною 
ідеологічною, 81. 0$8о^8кі). Домінуючою визначальною 
ознакою — результат боротьби з інноваціями — стала ре¬ 
лігія. Власне, це призвело до консолідації етносу довкола 
ідеї боротьби за віру і за право стародавнє, отче. Йшлося 
спочатку про інституалізацію ознак етносу в структурі 
Речі Посполитої, але, врешті-решт, завершенням стала 
також інституалізація в межах Московської держави. 
Згідно з угодами всі ознаки самоусвідомлення закріплено 
законодавчо, водночас вони ж визначали головні на¬ 
прямки наступу Москви на традиційні права внутріш- 
ньонаціональної самовизначеності. 

Ідея власної державності не була зовсім чужа тодіш¬ 
ньому політ, мисленню (П. Могила, Б. Хмельницький). 
Натомість переважив феодальний принцип сюзеренства, 
що, зважаючи на тогочасну несприятливу для Хмель¬ 
ницького військово-політ. кон’юнктуру (особливо після 
Білої Церкви) та, здавалося б, твердо обумовлені угодою 
з одновірцями права, гарантував би Україні період ста¬ 
більності. 

Від сер. і до кінця XVII ст. через відчуження укр. стар¬ 
шини та духівництва, злиття їх із відповідними загаль- 
ноімперськими спільнотами поволі видаляються із Н. с. 
у. ідеологічні вартості. На рівні селян і міщан вона зни¬ 
жується до нац. психіки з вирізненням мовних, територ., 
побутових ознак відмінності «ми» від «не ми». 

У Зах. Україні уніатське духівництво, при фактичній 
полонізації власної шляхти, лишилося єдиним репрезен¬ 
тантом етносу, стаючи на сторожі мови, традицій та 
особливо віри, що стала ознакою ідентифікації «ми»— 
українського. Тут також спостерігаємо втрату нац. ідео¬ 
логії як компонент Н. с. у. 

Подальший поступ Н. с. у. (поч. XIX ст.) пов’язаний 


з ідеями романтизму та буржуазно-демокр. прав. Носієм 
їх на сході і на заході України стала нова нац. інтеліген¬ 
ція. Завдяки літерат., наук., політ, та освіт, діяльності 
козакофілів, масонів, братчиків поглибилося усвідом¬ 
лення традиційних особливостей «ми» (мова, право, ре¬ 
лігія). Рефлексія нац. особливостей освячувалася ідеєю 
абсолютної неповторності й вартісності кожного народу, 
його традицій, духу. З долученням ідеї буржуазно-де¬ 
мокр. права попередня теза «ми інші, ніж вони, бо в нас 
інша мова, право та віра» набрала вигляду «ми інші за 
історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо 
нашого права у нашій державі на нашій території» («від 
Карпат до Дону»). Особливості «ми» виводяться тепер із 
іманентних властивостей соціальн. спільноти — народ¬ 
ного духу, на підставі цього конституюються політико- 
правові засади нац. самовизначеності українців. 

На сході України такий поступ Н. с. у. був перерваний 
на кілька десятків років після розгрому Кирило-Мефоді- 
ївського братства і поновився на ґрунті діяльності хлопо- 
манів, українофілів, громадівців. На заході України, за 
умов конституційного ладу Австро-Угорщини, Н. с. у. вті¬ 
лилася в інституалізований національно-визв. рух. 

Від 60-х рр. XIX ст., коли етнографія доповнилася 
соціальн. чинниками, Н. с. у. набула рис нац. ідеології 
на цілому терені «від Дону до Карпат», спричинила до 
змагань нації за політико-правову самовизначеність. 
Постали свої пророки-му^еники (Т. Шевченко), про- 
повідники-вчителі (М. Костомаров, П. Куліш, М. Дра- 
гоманов), вожді (М. Грушевський, І. Франко), вироб¬ 
ляються стереотипи побутових нац. вартостей, програ¬ 
мові пісні та марші, символіка, свята тощо. Довершеним 
виразом змісту Н. с. у. можна вважати програми укр. 
партій, що виникли на сході та заході в кінці XIX — 
на поч. XX ст. і репрезентували всі верстви нації. Не¬ 
одмінною складовою цих програм були вимоги буржу¬ 
азно-демокр. свобод, а також інституалізація визна¬ 
чальних ознак «ми» (українізація школи, церкви, права, 
науки, розвиток нац. мистецтв і культури). Державно- 
правова свідомість сягала вимог автономії або федера- 
тивізму, що ґрунтувалися на власній традиції (Хмель¬ 
ницький, Мазепа, братчики), а також на ідеях європ. 
соціал-федералізму (Драгоманов). Такий зміст Н. с. у. 
визначив дії укр. партій після 1917 р. і позицію Цен¬ 
тральної Ради (І і II Універсали проголошували авто¬ 
номію, III — федерацію в рамках Російської республі¬ 
ки). Під впливом зовніш. обставин реакція Ц. Р. (про¬ 
голошення незалежної УНР IV Універсалом) вочевидь 
не мала підстави в масовій свідомості українців, що 
врешті й визначило результати національно-визв. зма¬ 
гань 1917—1920 рр. 

Перші десять років радянської влади були сприятливі 
(обмежена державність, українізація тощо) для стабілі¬ 
зації масової Н. с. у. на рівні її змісту кінця XIX — поч. 
XX ст. До цього спричиняла також активна позиція укр. 
політ, діячів за межами радянської України, котрі твердо, 
в теорії та практиці, продовжували обстоювати ідею не¬ 
залежної державності. 

Фізичне знищення значної кількості українців, голо¬ 
домор, червоний терор щодо інтелігенції (та водночас 
безконкурентне офіційне панування комуністичної ве¬ 
ликодержавної ідеї) призвели до фактичного притлум- 
лення Н. с. у. на терені України. Нац. ідеологія поціно¬ 
вувалася як явище кримінального порядку, нац. психіка 
тотально викорчовувалася великодержавн. соціальн. 
практикою. 

Все це сьогодні дається взнаки, коли Н. с. у. стала 
одним із визначальних чинників нац. відродження і роз¬ 
будови власної держави. Йдеться, зокрема, про пробу¬ 
дження нац. гідності, самовизначення українського «ми» 
і водночас про усвідомлену реальну включеність кожної 
особистості в громадянсько-національне суспільство та 
в структуру нац. держави. 



106 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


НАЦІОНАЛЬНА СПІЛЬНОТА — історично сформо¬ 
вана на певній території міжпоколінна стійкість людей, 
які мають спільні відносно стабільні особливості куль¬ 
тури (включаючи мову) і психіки, а також самосвідо¬ 
мість, тобто усвідомлюють свою єдність і відмінність 
від усіх ін. подібних спільностей. У широкому розумін¬ 
ні термін «Н. с.» охоплює всі три іст. типи етносу: 
плем’я, народність, націю. При стадіальному підході 
він характеризує лише певну стадію розвитку етносо- 
ціальн. спільності — націю. Н. с. (нація) є вищою фор¬ 
мою існування етносу. Вона формується на основі по¬ 
переднього типу етносоціальн. спільності — внаслідок 
розвитку капіталіст, відносин, утворення нац. ринку і 
стирання суттєвих реліг. відмінностей у культурі, мові, 
самосвідомості. Н. с. є етносоціальн. організмом, скріп¬ 
леним зв’язками терторіально-політ. характеру при ви¬ 
значальній ролі екон. зв’язків. Не всі народності 
обов’язково трансформуються в Н. с. З більш ніж 4 тис. 
етносів, які існують на світі, лише близько 800 «досягли», 
за даними ЮНЕСКО, стадії нації. Решта перебуває на 
донаціональному рівні розвитку — у формі народностей 
і племен. Н. с. досить сильно відрізняються за чисель¬ 
ністю, ступенем консолідованості та чіткістю етніч. са¬ 
мосвідомості, характером розселення, наявністю чи від¬ 
сутністю у них державності тощо. Поряд з давно сфор¬ 
мованими Н. с. існують такі, що перебувають у процесі 
формування, зберігають ще племінний поділ і мають под¬ 
війну (загальноетніч. і племінну) самосвідомість. 

НАЦІОНАЛЬНА ЧЕСТЬ — моральна оцінка гідності 
нації як нею самою, так і представниками інонаціональ¬ 
ного оточення. Вказує на суспільне визнання зусиль на¬ 
ціональної спільності, її заслуг на ґрунті виконання 
обов’язку перед собою та ін. народами. Оволодіння сві¬ 
домості Н. ч. є, як правило, сильним мотивом до по¬ 
дальшого самоутвердження нації, нарощування її потен¬ 
ціалу. В силу різних причин вона подекуди пов’язується 
з порушенням принципів рівноправ’я та справедливості, 
особливо щодо малих народів і етнічних меншин. 

Подолання ж несправедливості у міжетнічних відно¬ 
синах пов’язано із «зміщеним» розумінням Н. ч. Це коло 
можна «розірвати», якщо суб’єкт Н. ч. під впливом внут¬ 
рішніх та зовнішніх факторів стає самокритичним. 

НАЦІОНАЛЬНЕ - в широкому розумінні сукупність 
явищ суспільного життя народів (нації, народності, на¬ 
ціональної, етнічної груп). У вузькому — сукупність 
явищ суспільного життя, суб’єктом яких є нації. В нау¬ 
ковому трактуванні Н. сполучається з уточнюючими по¬ 
няттями, як, напр., національне самовизначення, націо¬ 
нальна самосвідомість, національна політика, національ¬ 
на культура, національна специфіка та ін. 

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ — процес розкри¬ 
ття та реалізації раніше затриманих чи нездійснених згід¬ 
но тих чи інших причин можливостей нації (народу) до 
розвитку, більш широкого (ніж раніше) задоволення по¬ 
треб та запитів людей, які належать до даного національ¬ 
ного колективу. Н. в. означає не повернення народів до 
колишніх стадій їх соціально-культурної еволюції, а роз¬ 
виток національних культур у відповідності з вимогами 
сучасної епохи. 

НАЦІОНАЛЬНЕ І СОЦІАЛЬНЕ — найбільш об’єк¬ 
тивний, незалежний від волі та свідомості людей, зріз чи 
аспект суспільного розвитку в тому розумінні, що людина 
включається в нього в перший же день свого народження, 
задовго до того, як стає суб’єктом відносин виробничих, 
політичних, культурних, духовно-ідеологічних та ін. Поза 
активною свідомою практичною діяльністю стати таким 
суб’єктом неможливо. Зрештою, розвиток соціальних від¬ 
носин виступає і як найбільш ефективний засіб підпоряд¬ 
кування економіки прогресу індивідуальності, як засіб 
олюднення соціально-політичних відносин, і як могутній 
матеріальний стимул для утвердження загальнолюдських 
моральних цінностей, для розробки філософії людини. 


Пріоритетність та гармонійність розвитку національ¬ 
них, соціальних і, природно, всього комплексу суспільних 
відносин — головна умова раціонального оновлення сус¬ 
пільства та всіх його соціальних суб’єктів, включаючи і 
особу. 

Марксизм жорстко підпорядкував національні потре¬ 
би соціально-класовим інтересам, а сам національний 
чинник було віднесено до типу явищ, які не мають три¬ 
валої історичної перспективи. Чимало ідеологічних сис¬ 
тем нового часу, проголошуючи свої демократичні упо¬ 
добання, насправді хибують на аристократично-снобіс¬ 
тське моделювання соціальної дійсності. Такі вкрай 
політизовані ідеології намагаються представити револю¬ 
ційний (або контрреволюційний) стан соціадьного ор¬ 
ганізму нормою його буття, чим зумовлюють суттєву де¬ 
формацію всіх понять і законів соціологічної теорії. Сус¬ 
пільство безпідставно ототожнюється з соціальним 
організмом, у той час, як воно є лише однією з його 
підсистем, особа розглядається виключно як продукт 
суспільства, тобто ігнорується її детермінація життєвими 
спільностями; нація та етнос інтерпретуються не як жит¬ 
тєві спільності, а як несуттєві уламки архаїчної давнини; 
принцип діяльності домінує над принципом життя. 

Співвідношенню Н. і С. різні соціально-політичні 
теорії надавали неоднакові, часом діаметрально проти¬ 
лежні відповіді. В одних із них першорядним виступає 
національне, а соціальне — другорядним* в інших — 
навпаки. Якщо марксистська теорія догматично розгля¬ 
дала співвідношення цих понять у стилі вульгарної со¬ 
ціології, розвиваючи погляд про фатальну зумовленість 
першості економічних і другорядності національних 
факторів, про однозначно пряму залежність національ¬ 
ного від соціального, то, скажімо, націонал-радикальні 
течії, навпаки, пріоритет віддавали національному як 
першооснові розвитку суспільства, а соціальне при цьо¬ 
му виступало та й виступає як негідне, як якісь «шлункові 
інтереси», не варті уваги. 

Трудність та складність дослідження національно-ет¬ 
нічної своєрідності полягає якраз в такому розумінні 
співвідношення Н. і С., що виключало б як протистав¬ 
лення їх, так і розчинення першого у другому. Принайм¬ 
ні, при всій своїй важливості соціально-класове не може 
служити домінантою національної свідомості особи. Ви¬ 
значаючи національну приналежність, особа виходить 
передовсім з «пам’яті походження», зв’язком з долею, з 
історичною, побутовою, мовно-духовною традицією да¬ 
ної нації, тобто факторів переважно етнічного та етно¬ 
психологічного порядку. Ці ж фактори, а не соціальна 
приналежність, відіграють суттєву роль і у випадках пе¬ 
реходу від однієї національної самосвідомості до іншої 
через природну асиміляцію. 

Інша річ, як сприймається сам акт «національного са¬ 
мовизначення», характер сприйняття якого залежить від 
того, якого значення «національному самовизначенню» 
особи надає суспільство (держава), яким є громадян¬ 
ський статус такого самовизначення. Правий М. Моісе- 
єв, що зазначає: «Почуття приналежності до нації зале¬ 
жить передовсім від того культурного і соціального се¬ 
редовища, в якому людина виховувалася, незалежно від 
того, що записано у неї в паспорті». 

Привертає увагу і те, що саме національна самосві¬ 
домість як націоутворююча ознака формується під впли¬ 
вом як минулого, так і сучасного, вона постійно піджив¬ 
люється історичним досвідом, практикою спілкування з 
іншими етносами. 

І тут якраз надійшла «черга» визначитись з такими 
поняттями, як соціальне та національне середовище. Во¬ 
ни співвідносяться як єдність загального й особливого — 
з урахуванням широкого (макросередовище) і вузького 
(мікросередовище) розуміння такого співвідношення. 
Йдеться, насамперед, про те, що макросередовище охоп¬ 
лює всю систему національних і всіх інших (у взаємо- 




І. Етнос і соціум 107 


зв’язку з ними) суспільних відносин. Мікросередовище, 
будучи елементом макросередовища, включає безпосе¬ 
реднє оточення людини, конкретні характеристики на¬ 
ції. Саме через національне мікросередовище кожної ок¬ 
ремої людини стає раціонально чуттєвою її належність 
до своєї нації. Сімейне і колективно-трудове оточення, 
всі вади міжособистісного спілкування, все те, що ви¬ 
значається поняттям «мала Батьківщина» у її найрізно¬ 
манітніших взаємокомунікаціях, складають життєвий 
простір релізації національних та інших суспільних від¬ 
носин, їхнього впливу на людину і зворотної активної 
реакції людини на оточуючий світ, на суспільне, зокрема, 
національне середовище. 

Значну потенцію зміцнення взаємозв’язку Н. і с. міс¬ 
тить таке поняття, як «національний ідеал»— сукупність 
уявлень про найдосконалішу модель національно-соці¬ 
ального устрою того чи іншого народу. 

Саме в тривалому процесі соціалізації нації, вироб¬ 
ленні національної культури формується національна са¬ 
моповага — морально-етична оцінка нацією своїх влас¬ 
них вчинків, моральних якостей, мотивів,— один з вия¬ 
вів політичної і моральної самосвідомості та совісті нації. 
Причому, національна самоповага як психологічне став¬ 
лення до самоцінностей власної нації виявляється в на¬ 
ціональній гордості і честі. На рівні ж моральної свідо¬ 
мості вона є формою вияву права нації на самовизна¬ 
чення. 

Стосовно, скажімо, національної самосвідомості. Бу¬ 
дучи різновидом свідомості соціальної спільності, групи, 
вона Грунтується на уявленнях про соціальні вартості, 
норми, визначальні для віднесення особистості до тієї 
чи іншої нації. Національна свідомість має всі власти¬ 
вості й закономірності свідомості групової і, передусім, 
включає в себе ознаки відмінності «ми» українського від 
іншого «не ми». 

XIX і XX ст. позначені протиборством двох політич¬ 
них напрямків — одного, що виступав під гаслами со¬ 
ціальної ідеї, і другого, який виборював програми націо¬ 
нального штибу. Реальними були і є соціальні й націо¬ 
нальні потреби, але логіка боротьби протиставила їх одна 
одній. Класова і партійна солідарність завжди і повсюдно 
ставилася вище національно-етнічної спільності людей 
в одному таборі. Національні цінності підносилися по¬ 
над усе — в іншому. 

До речі, це все вже було. М. Грушевський, зокрема, 
допустився політичних ілюзій у своїх сподіваннях на те, 
що лише «українська ідея» стане об’єднуючою для усього 
різнонаціонального населення України. На практиці це 
виявилося безпідставною утопією, як і його ідеї щодо 
«національної згоди і гармонії», своєрідного «єдиного 
потоку» (консолідації українства). Шлях виключного 
«національного пріоритету» виявився згубним. Як зау¬ 
важував В. Винниченко, «українці не зрозуміли нагляд¬ 
ної лекції історії: вони розщепили суспільну зброю на 
дві половини: на соціальну й національну, вибрали ос¬ 
танню й почали нею боротися проти соціальної. Через 
те вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і 
були дощенту розбиті». 

Показово і те, що, скажімо, В. Винниченко справу 
національного визволення неминуче пов’язував зі спра¬ 
вою соціальною. Як і І. Франко, він перспективи роз¬ 
витку нації мислив у соціальному контексті, який вклю¬ 
чає сукупність економічних, політичних, власне соціаль¬ 
них відносин. І Франко, і Винниченко, до речі, вклада¬ 
ють у саму «соціальність» зміст, не тотожний поняттям 
традиційного і буржуазного суспільств. Так само їхній 
«соціалізм», на який вони перехворіли, віддаючи данину 
часу, не тотожний «соціалізму» державному, а по суті 
імперському, ні націонал-соціалістів, ні радянських ко¬ 
муністів. 

Відносини між Н. і с. є все ж більш складними і діа¬ 
лектичними. Об’єктивний їх розгляд вимагає обов’язко¬ 


вого врахування конкретно-історичної обстановки, в за¬ 
лежності від якої і виходять на перше місце ті чи інші з 
цих взаємопроникливих понять. 

У даному випадку цю проблему — співвідношення 
між Н. і с., спробуємо розглянути через призму самої 
нації як «етносоціального організму», тобто, з’ясуємо 
місце і роль власне етнічного та соціального у націотво- 
ренні та функціонуванні такої категорії, як «нація», цього 
до кінця не вивченого та непізнаного феномена людства. 
При цьому спираємося на положення, висунуті акаде¬ 
міком Ю. Бромлеєм, про соціальну детермінованість 
сутності етносу — спільності людей, об’єднаних етніч¬ 
ним походженням і на цій базі існуючих як структури у 
межах державних чи територіальних (анклавних) кордо¬ 
нів. Що ж до розуміння етносу як біологічної системи, 
позбавлення його тієї ролі у життєзабезпеченні, яку ві¬ 
діграє культура, самосвідомість та ін., такий підхід ви¬ 
значився, насамперед, у відомих етнографів С. Широ- 
когорова та Л. Гумільова, що розглядали людину як рад¬ 
ше біологічну, ніж соціальну істоту. 

Зрештою, кожна з зазначених позицій відбиває пев¬ 
ний бік складної проблеми. Будемо дотримуватись сис¬ 
темного бачення явища «етнічності» як такого, що інтег¬ 
рує в собі як природні, так і соціальні якості. Це, так би 
мовити, різні іпостасі однієї й тієї ж суті. Без урахування 
даної обставини людська поведінка здається просто нез¬ 
багненною. 

Не треба забувати, що нація є духовною спільністю і 
треба скористатися саме циу, постійно «підживлюючи» 
соціально-моральну злагоду, в якійсь мірі «щоденний 
плебісцит» (Е. Ренан), постійно розвивати єдину «істо¬ 
ричну пам’ять», «бажання жити спільно». 

Е. Ренан у зв’язку з цим сформулював і виділив права 
націй («права жителів на самих себе») по відношенню 
до інших прав, які традиційно існували в політичній істо¬ 
рії, як-от «боже право королів» на підлеглих або права 
сильнішого на приєднання до території своєї держави 
земель з населенням переможених держав. «Велике на¬ 
копичення людей із здоровим глуздом і палаючим сер¬ 
цем,— писав він,— створює моральну свідомість, що 
зветься нацією. Оскільки ця моральна свідомість доказує 
свою силу жертвами, які вимагають зречення індивідуума 
на користь суспільства, вона законно має право на існу¬ 
вання». 

У свою чергу К. Реннер (Р. Шпрінгер) вважав націю 
самостійним типом колективних інтересів, соціально- 
психологічною спільністю, а причиною її утворення — 
етнічну самоідентифікацію індивідів. 

У науковій літературі дедалі більше утверджується 
думка про те, що нація несе в собі цивілізаторську місію, 
як носій нової культури та соціального поступу, вираз¬ 
ник передових форм господарювання, соціально-еконо¬ 
мічного, політичного і духовного життя. 

Щодо спадкоємності національного розвитку, то ще 
в 60-х рр. відомі дослідники П. Рогачов та М. Свердлій 
відстоювали ідею загальносоціологічного розвитку на¬ 
цій, що охоплює всю епоху їх існування з відповідними 
модифікаціями на формаційному рівні. «В суспільному 
прогресі серед інших закономірностей чітко виділяється 
об’єктивна необхідність розвитку і взаємодії національ¬ 
но-специфічних рис і національної самосвідомості, з од¬ 
ного боку, й інтернаціоналізації суспільного життя — з 
другого. Це і є сторони, елементи, які становлять загаль¬ 
ний закон розвитку нації. Загальні сторони не можна 
розглядати ізольовано або проводити між ними відмін¬ 
ності в часі їх існування». 

Щоправда, догматичний синдром був досить міцним 
і більшість науковців визнала «загальносоціологічний за¬ 
кон» таким, що недооцінює специфіку соціалізму. 

Вище вже зазначалося, що як витвір духовної куль¬ 
тури національність важко піддається суворому аналізу 
та розкладу на складові елементи. Тим важче прослідку- 




108 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вати окремі перипетії її розвитку, поступового утворення 
та формування. Це зробити було б важко і тоді, якщо б 
для даного випадку були встановлені всі ті зовнішні ма¬ 
теріальні умови, при яких ця форма виливалася, якщо 
було б з’ясоване все конкретне суспільне становище, що 
її обумовлює, невловимими є причинні механізми, які 
перекидають цей плавучий міст від зовнішнього ради¬ 
кального світу до світу внутрішнього, ті механізми, з до¬ 
помогою яких об’єктивно-матеріальне середовище пе¬ 
ретворюється у психічну енергію, переходить у суб’єк¬ 
тивне життя — в ідеї. 

Зрештою, генетична складність національної ідеї за¬ 
тушовується, щезає перед яскравістю тих багаточислен- 
них соціальних «ефектів», які вона повсюдно викликає. 
Національність — як дещо усвідомлене, як мета — дедалі 
різкіше і яскравіше виділяється на загальному фоні со¬ 
ціального буття, стає регулятором суспільної совісті, до 
певної міри надаючи напрямок всьому суспільному рус¬ 
лу. В реальному, повсякденному житті національність 
виступає перед нами як цільна сила, як самостійний, 
довліючий фактор. 

До вищевказаного додамо, що нація з усіма своїми 
атрибутами (територія, мова і т. д.) виступає як один з 
важливих компонентів суспільного середовища, де роз¬ 
вивається особа. Самі ж національні особливості людей, 
як і всі обумовлені суспільним розвитком риси, переда¬ 
ються на грунті «соціальної спадкоємності», тобто в ре¬ 
зультаті впливу класового, політичного, мовного, куль¬ 
турного, побутового середовища. До того ж, цілком чітко 
можна вичленувати і такі поняття як «соціальні суб’єкти 
нації» та «нація як соціальний суб’єкт». Нація не фун¬ 
кціонує поза певних соціальних суб’єктів, поза певними 
класами та соціальними групами, і немає нації, яка не 
мала б соціальної структури. Вони й різняться між собою 
не лише своїм національно-специфічним, національно- 
особливим, але й питомою вагою у складі населення різ¬ 
них класів та груп. Головним класовим суб’єктом нації 
виступає клас, який згідно своїх інтересів та суспільно- 
політичних устремлінь спрямовує її розвиток. Отже, по¬ 
няття «соціальний суб’єкт нації» передбачає реальний 
вплив класів та класових відносин на розвиток нації, тоб¬ 
то їх реальні зв’язки, як своєрідна концентрована форма 
впливу суспільства на розвиток нації. 

Про своєрідне розуміння зв’язку етнічного та соці¬ 
ального засвідчила і «класократична теорія» В. Липин- 
ського, в основі якої лежить наголос на співпраці усіх 
суспільних класів української землі. Вона мала стати про¬ 
тивагою соціалізму, з його гаслом «ціль виправдовує за¬ 
соби», і націоналізму, що керується в політиці диферен¬ 
ціацією етнічного походження усіх мешканців України. 

З другого боку, саме Липинський наголошував на кла¬ 
совій основі нації. Класи: хліборобський (поміщики, се¬ 
ляни, сільські робітники) і промисловий (власники фаб¬ 
рик, інженери, робітники), фінансовий і кулацький (всі 
ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами), ко¬ 
мунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телефо- 
ністи і т. д.), інтелігенція, яка має здійснювати функції 
ідеологічного порядку (духівництво, учителі, письмен¬ 
ники, журналісти, адвокати, лікарі і т. д.). 

Отже, кожна реальна нація, на думку Липинського, 
має бути соціально диференційованою і охоплювати як 
прогресивні, так і консервативні елементи, мати опози¬ 
цію. Українство мусить знайти свій організаційний 
вплив не в одних лише політичних партіях, а передусім 
у професійних, класових об’єднаннях, за допомогою 
яких можна буде перебороти політичне безладдя. Необ¬ 
хідно зміцнювати об’єднання за класами, і недоречно та 
шкідливо культивувати «сполучення механічні», тобто за 
партіями, «які своєю несталістю та випадковістю тільки 
збільшуватимуть завжди існуючий на Україні нахил до 
роз’єднування». Ідея класократії, вважав Липинський, 
найкраще може подолати українську анархію. 


Цікавою щодо цього є й думка С. Томашівського про 
величезну різницю в культурно-освітньому і політично¬ 
му рівнях класів української нації, що само по собі не 
давало можливості створити органічну національну ці¬ 
лість. Ця ж обставина спричинила перемогу більшовиць¬ 
кого ладу в Росії. 

НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ - вільний 
вираз народом своєї волі відносно національного та дер¬ 
жавного устрою, розпорядження своїми природними ба¬ 
гатствами, здійснення свого соціально-економічного та 
культурного розвитку. Питання, що торкаються націо¬ 
нально-державного устрою, прав людини та народу, так 
чи інакше пов’язані з Н. с. незалежно від того, торка¬ 
ється це великої чи малочисельної нації, національної 
групи чи окремої особи. Н. с.— необхідна умова життє- 
утвердження нації як історично певної спільності людей. 
Відсутність самостійної державності та національна за¬ 
лежність виступають як гальмуючі фактори Н. с., поро¬ 
джують драматизм у міжнаціональних відносинах, під¬ 
німають пригноблені нації на боротьбу за своє визво¬ 
лення. 

Потяг до національної свободи, незалежності, ство¬ 
рення самостійної держави складають найважливіший 
принцип Н. с. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІДЕАЛ — сукупність уявлень того 
чи іншого народу про найдосконалішу модель свого на¬ 
ціонально-соціального устрою, яка найповніше відпові¬ 
дає його традиційним культурно-психологічним уста¬ 
новкам і забезпечує подальший розвиток: кінцева мета 
національно-визвольного руху. 

Хоча і спрямований у майбутнє, Н. і. нерідко форму¬ 
ється під впливом т. зв. ностальгії за минулим, тобто 
притаманної багатьом народам звички романтизувати 
давні форми національного життя і доводити їх переваги 
у порівнянні із сьогоденням, особливо коли воно напов¬ 
нене кризовими явищами. 

Зміст Н. і. великою мірою визначається національною 
психологією, яка, в свою чергу, формується через усвідом¬ 
лення історичного досвіду народу та його сьогоднішнього 
місця на етнополітичній карті світу. Наслідком може бути, 
напр., прагнення панівної нації зберегти своє становище 
за будь-яку ціну, навіть за рахунок власного матеріального 
добробуту, або, навпаки, мрія про національний мир і зла¬ 
году навіть за рахунок національного приниження і т. д. 
На формування Н. і. впливає також система цінностей, 
притаманна народу, що містить у собі як загальнолюдські 
цінності (прагнення до свободи і незалежності, повага до 
праці, шанування предків і т. д.), так і національно-спе¬ 
цифічні (надання переваги багатодітності чи малодітності, 
сакралізація сімейних стосунків чи їх лібералізація, нахил 
до осілого чи кочового життя і т. д.). 

Досягнення Н. і. нерідко пов’язується з утверджен¬ 
ням і максимально широким поширенням етноспеци- 
фічних культурних зразків — мови, традицій, звичаїв, 
обрядів, певного типу сімейно-сусідських, виробничих 
стосунків. Будучи в цілому позитивним, це прагнення в 
залежності від політико-ідеологічної ситуації може пе¬ 
рероджуватися в упереджене ставлення до світової та 
іншонаціональної культур, як таких, що загрожують руй¬ 
нуванням Н. і. Наслідком може стати ксенофобія, тобто 
різко вороже ставлення до всього іноземного. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНТЕРЕС — реалізація природ¬ 
ного права народу на гідне існування, важлива детермі¬ 
нанта нац. відродження України. Вона набуває особливої 
гостроти в момент нагальної потреби нарешті задоволь¬ 
нити спраглі нац. потреби, максимально використати ба¬ 
гатющі нац. ресурси. Н. і. виступав та виступає зараз у 
ролі дійової, рушійної сили історії, бо ж полягає в реа¬ 
лізації права кожного народу на самостійне існування, 
включеність у світову цивілізацію. 

Категорія Н. і. певною мірою кореспондується з ка¬ 
тегоріями «індивідуальний», «загальнолюдський» і «дер- 




І. Етнос і соціум 109 


жавний» інтереси. На думку М. Грушевського, «держав¬ 
ний уклад цивілізованих народів — це суверенний союз 
народу, який шляхом планової діяльності... задовольняє 
індивідуальні, національні та загальнолюдські солідарні 
інтереси у напрямку послідовного розвитку суспільства». 
Пропонуючи «нові перспективи», М. Грушевський заз¬ 
начав: «українське життя» повинно насамперед «знайти 
себе», «з’ясувати свої можливості, завдання й інтереси, 
брати для себе все, що може бути корисним». Він закли¬ 
кав не просто шукати «ідеалів» у минулому. «Националь- 
ньій вопрос должен решаться не на оснований археог- 
рафических источников, принципов давности или ис- 
кусственно созданньїх условий преобладания, а на 
реальньїх фактах настоящего и в духе истинного демок- 
ратизма, в интересах народньїх масс, населяющих об- 
ласти и территории. И не только в интересах их боль- 
шинства, но и меньшинства, которое должно бьггь ох- 
ранено от централизма как провинциального, так точно 
и общегосударственного». 

Зрештою, категорію Н. і. можна розглядати у вузькому 
та більш широкому аспектах. У першому йдеться, власне, 
про «інтереси нації», в даному випадку титульної — ук¬ 
раїнської. Зараз на черзі дня — розв’язання нац. питан¬ 
ня — форми відкритої постановки у порядок денний 
сусп. життя нац. проблем, які визрівають в його надрах, 
що виникає у зв’язку з реальними або уявними неспра- 
ведливостями в ході міжнац. спілкування. Уявлення ж 
про нац. несправедливість формується саме на базі Н. і. 
У залежності від того, як широко розуміється Н. і., нац. 
питання набуває широкого або вузького тлумачення. 
Звужене трактування нац. питання обмежується, голо¬ 
вним чином, політико-правовим статусом націй, їхньою 
держ. суверенністю, розподілом політ, влади між суб’єк¬ 
тами етнополітики, а також збереженням етніч. ідентич¬ 
ності народів (мови, літератури, традиційної культури і 
т. п.). Коли ж Н. і. усвідомлюються у сукупності з усіма 
сторонами життєдіяльності етносоціальн. організму, тоді 
нац. питання вбирає в себе все, що відноситься не лише 
до базису, але й в однаковій мірі до надбудови. В такому 
разі уявлення про невирішеність нац. питання або про 
його несправедливе вирішення може виникати як реак¬ 
ція на проблеми етнодемограф., екон., еколог., мораль- 
но-психолог. і т. п. характеру. 

Практика вирішення нац. питання в колишньому 
СРСР довела, що т. зв. революційна перебудова екон. 
відносин, соціальн. структури суспільства (націоналіза¬ 
ція засобів виробництва і ліквідація класу приватних 
власників), а також вирівнювання ступеню екон. роз¬ 
витку народів не забезпечують досягнення національної 
мети. Залежно від обставин народ може надавати пріори¬ 
тет таким інтересам, як культурне відродження, підвищен¬ 
ня свого морально-психолог. престижу, усунення територ. 
несправедливості і т. п. Так, побудова або відновлення 
власних нац. держав є пріоритетною метою народів колиш. 
радянських республік, до якої вони виявляють готовність 
йти навіть через екон. труднощі, викликані розпадом гос¬ 
подарських зв’язків. В Україні невід’ємною складовою 
нац. питання є відродження нац. мови, екологічне очи¬ 
щення, запобігання демограф, катастрофі та ін. У свою 
чергу, бажання великої частини рос. населення Криму 
приєднатися до етнічно близької Росії, навіть всупереч 
екон. розрахункам, спровокувало так звану кримську 
проблему. Побоюванням втратити власну етніч. ідентич¬ 
ність великою мірою зумовлений рух русинів у Закарпатті. 

Поширена в недалекому минулому думка про мож¬ 
ливість остаточного вирішення нац. питання зараз пе¬ 
реглядається. Більшість схиляється до того, що його ви¬ 
рішення буде мати постійний характер і мусить полягати 
у наполегливому пошуку шляхів гармонізації міжнац. 
відносин, подолання протиріч, що неминуче виникають 
на Грунті Н. і., з тим, щоб не дозволити переростання 
цих протиріч в нац. (етніч.) конфлікти. 


І тут варто застерегти від звуження Н. і., його фак¬ 
тичного поглинення державним. Це вже, як то кажуть, 
проходили. Тоталітарна система сталінського типу, як 
правило, скочувалася до протиставлення нац. та держ. 
інтересів, надаючи пріоритет останнім, що підривало по¬ 
літ. стабільність, провокувало етнонац. конфлікти, вело 
до посилення центробіжних тенденцій. Щоб цього не 
трапилося знову, молода Укр. держава має подбати про 
те, щоб Н. і. та державні якомога ближче співпадали, 
щоб держ. інтереси дедалі більше відходили від суб’єк¬ 
тивізму, а наближалися до справжнього інтересу укр. на¬ 
ції, всіх етносів, які мешкають в Україні. Варто наголо¬ 
сити на тому, що Укр. держава має всебічно враховувати 
різні інтереси — екон., політ., національно-етніч., про¬ 
фесійні, соціальні, духовні та ін.,— усвідомлювати їх ба- 
гатомірність, точно визначати в тих чи ін. умовах їх прі¬ 
оритетність і в кінцевому підсумку мати на меті їх зба¬ 
лансування, стабілізацію, досягнення повної оптимізації. 
При такому підході держава стає реальним засобом за¬ 
доволення інтересів нації як природної сукупності, інте¬ 
ресів всіх її членів та центром цих інтересів. Саме нац. 
мета об’єднує та підносить народ. Цьому має слугувати 
і держава, яка повинна всебічно враховувати Н. і., мо¬ 
тиви, устремління, нац. ментальність, іст. традиції, ет¬ 
ніч. первинність. Саме державність мала б стати надій¬ 
ною гарантією нац. існування, нац. поступу, забезпе¬ 
чити нормальний розвиток економіки та культури, що 
відповідає Н. і. ^ 

Маючи на увазі Н. і. в розумінні «інтереси нації», вва¬ 
жаємо за доцільне звернути увагу на можливість, при¬ 
чому досить-таки реальну, поєднання Н. і. з соціальни¬ 
ми. І тут варто прислухатися до думки відомого пись¬ 
менника та громадського діяча І. Багряного щодо поєд¬ 
нання ідеї нац. розвою з ідеями соціальної демократії та 
соціальної справедливості. Саме в демократичній рево¬ 
люції він вбачав найдостойніший шлях розвитку України 
(«Ставимо акцент на демократію»). «Що значить спря¬ 
мувати в русло історичної достатності? — пише він ще 
у 1948 р.— А це значить, щоб демократична революція 
в СРСР для нас, для українського народу, завершилася 
національним і соціальним розкріпаченням. Щоб новий 
соціально-економічний і політичний правопорядок був 
правопорядком, при якому в основу основ було б по¬ 
кладено інтереси абсолютної більшості нації — україн¬ 
ських робітників і селян та української трудової інтелі¬ 
генції й ті інтереси забезпечити. Інтереси українського 
народу. І ті інтереси: Влада! Земля! Заводи, фабрики і 
всі блага! І свобода. Свобода порядкувати на своїй землі 
в своїх інтересах». 

Нац. поступ України має спертися на соціалізацію 
та демократизацію суспільства, створення умов для 
максимального задоволення станових інтересів, реалі¬ 
зації групових та особистих можливостей. Рівність пе¬ 
ред законом, можливість широкого політ, представ¬ 
ництва різних верств населення, вертикальний зв’язок 
та взаємодія партій і організацій з тими, кого вони 
представляють, соціальна та державна орієнтованість 
цих партій — саме в цьому полягають головні чинники 
цього процесу. 

І тут як ніколи важливо досягнути оптимальної вза¬ 
ємодії держави і суспільства, центру і регіонів, уряду і 
партій. Власне, така злагодженість і взаємопідтримка є 
головною передумовою побудови незалежної соборної 
держави. 

Н. і. містить в собі значні консолідуючі можливості. 
Його носієм, як правило, виступає вся нація чи її біль¬ 
шість. Н. і. поширюється на екон., політ., духовну та 
етніч. сторони нац. життя. Маючи на увазі необхідність 
поєднання національного з вселюдським, слід зазначити, 
що національному притаманна певна специфіка, яку не¬ 
обхідно враховувати. Йдеться, передовсім, про проблеми 
рідної мови, про розвиток прогресивних нац., побут, та 




110 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


культ, традицій, відновлення духовн. цінностей, власне, 
про нац. відродження України. Словом, Н. і. в їх загал ь- 
нодемократ. розумінні не втрачають консолідуючого зна¬ 
чення і в умовах сьогодення. Вони й надалі при глибоко 
продуманій етнонац. політиці можуть сприяти підви¬ 
щенню трудової та політ, активності громадян, забезпе¬ 
чити їх більш повне залучення до політ, та сусп. життя, 
стимулювати нац. поступ, патріот, почуття народів, їх 
нац. самосвідомість. 

При цьому ми виходимо з того, що у ряду народів, нац. 
груп етнічна консолідація ще продовжується, хоча вже не 
так інтенсивно, як раніше. Навіть високорозвинуті нації 
колиш. СРСР зберігають багато деконсолідуючих елемен¬ 
тів в соціально-екон., духов. та етніч. розвитку. 

Слід також враховувати й те, що нац. єдність як форма 
колективності неоднозначно впливає на формування та 
життєдіяльність особи. В умовах демокр. клімату вона, 
як правило, благотворно діє на особу, духовно збагачую¬ 
чи її, надаючи їй почуття нац. самоповаги. В антидемокр. 
середовищі, навпаки, нац. єдність нерідко замикає особу 
на феномен «національне», приховує загрозу духовн. та 
моральн. падіння. Звідси постійна необхідність добива¬ 
тися демократизації нац. життя, правильно сполучати 
національне та вселюдське. 

Розгляд категорії Н. і. у широкому розумінні, як влас¬ 
не Н. і. України, дає можливість при умові його катего¬ 
ріального аналізу як системи спертися на послідовне вра¬ 
хування істотних ознак і обставин існування укр. нації 
від її генези й до сьогодення. Категорія Н. і. тим і від¬ 
різняється від поняття «інтереси нації», що відбиває інте¬ 
реси всіх людей, незалежно від нац. ознаки, а не інтереси 
лише однієї нації. Н. і.— це інтегральний вираз інтересів 
усіх членів суспільства, що реалізується через політ, сис¬ 
тему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, 
суспільства в цілому. При цьому маються на увазі інте¬ 
реси не взагалі громадян, а кожного громадянина зок¬ 
рема, інтереси нац., соціальн., політ, груп та інтереси 
держави. До Н. і. України належить і незалежна, суве¬ 
ренна, соборна, демократична Україна, характерними 
рисами якої є громадянське суспільство, правова держа¬ 
ва, екон. та політ, плюралізм, ідеологія та мораль, що 
базуються на нац. та вселюдських цінностях, повага до 
прав людини. 

Зрештою, вищесказане й становить національну мету, 
нац. концепцію розвитку платформи нац. згоди, основу 
нац. пріоритетів, які формуються елементами політ, сис¬ 
теми, де чільне місце належить державі. З цієї точки зору 
Н. і. є основною ланкою політ, системи, основою для 
функціонування ін. її елементів — держави, громадських 
об’єднань, політ, партій та громадян. 

З ін. боку, ці інтереси формуються всіма складовими 
елементами політ, системи. Мистецтво політ., держав¬ 
ницької дії полягає в тому, щоб зіставити політ, (владні) 
інтереси, професійні та ін. на основі нац. компромісу і 
нац. згоди, чіткого визначення шляхів боротьби за реа¬ 
лізацію нац. (загальнонародних) інтересів. Зрештою, са¬ 
ме держава має за мету якнайточніше виразити Н. і., 
тобто інтереси всього суспільства, вирішувати соціальні 
і нац. суперечності та забезпечувати права людини. 

Нац. поступ України виявляється і в умінні знайти 
для кожної людини місце у складному механізмі влади 
та політ, системи, щоб вона перетворилася на активного 
суб’єкта розбудови нової України. Це і є головним сен¬ 
сом усіх Н. і. та всякої дійсно нац. політики. 

Нагальною є потреба визначити соціально-політ., 
екон. підвалини, в т. ч. і роль національно-патріот. фак¬ 
тора в укр. державотворенні. Слід пам’ятати, що нац. 
вимір є невід’ємним виміром людської реальності, проте 
ним визначається та пояснюється в цій реальності далеко 
не все. Кожна людина — усвідомлює це чи ні — є спів¬ 
учасник не лише групових форм людського досвіду, але 
й поряд з ними — форм як глибоко індивідуальних, так 


і універсальних. «...Бувають епохи патріотичного збу¬ 
дження,— писав В. Соловйов,— коли особисте життя з 
його приватними інтересами і помислами повинно від¬ 
ходити на задній план перед прямими вимогами життя 
національного, подібним чином бувають і такі епохи, ко¬ 
ли виявляється, що Н. і. не містять у собі верховне благо 
для людей і що національна свідомість не є остаточним 
і найвищим ступенем людської свідомості взагалі». 

Не менш важливим є наук, опрацювання проблем 
формування укр. громадянського суспільства, питань йо¬ 
го співвідношення з державною сферою. Йдеться про 
нагальну потребу формування демокр. суспільства, про¬ 
цес створення якого має носити випереджаючий харак¬ 
тер; формування типу демокр. культури, духовної укр. 
еліти. 

В Україні виникла ще одна пекуча потреба — ство¬ 
рення цільної концепції громадян, згоди, що передбачала 
б глибинний взаємозв’язок політ., екон., нац., реліг., мо¬ 
ральн., еколог, проблем суспільства, які чекають свого 
розв’язання на шляхах громадян, миру. У зв’язку з цим 
варто було б до обов’язків особи, всіх громадян, органі¬ 
зацій включити визначення ненасильства їх моральним 
обов’язком перед суспільством, перед сучасним та май¬ 
бутнім поколіннями. « 

Людина як суспільна істота може розвиватися за умов 
відчуття себе в оточенні собі подібних. Зрештою, початок 
цивілізаційної фази розвитку настав тоді, коли сформу¬ 
валася самосвідомість як вираз нац. спільності, коли ви¬ 
никла потреба своєї державності як засобу захисту вищих 
Н. і. в цілому та окремих індивідів зокрема. 

Державні інтереси, звичайно, можуть мати самостійний 
характер (інтереси влади) і не збігатися повністю з Н. і.— 
напр., інтереси уряду можуть бути відмінними від Н. і. або 
інтересів ін. елементів влади (законодавчої чи судової). 

За умов загострення суперечностей в Україні на пер¬ 
ший план виходять саме державні інтереси, що виявля¬ 
ються через відповідні стратегічні завдання: забезпечен¬ 
ня нормального функціонування суспільства, внутр. ста¬ 
більності, соціальної безпеки, сприятливих міжнарод. 
умов та гарантій безпеки України. Ці завдання і висту¬ 
пають як Н. і. 

Постає питання: відродження, скажімо, української 
нації, це якісно новий історичний процес, чи він по¬ 
збавлений наступності у розвитку глибоких етнічних та 
соціальних зв’язків, що утвердилися? Піти, скажімо, 
шляхом Сталіна, який вважав, що соціалістичні пере¬ 
творення націй відбуваються шляхом руйнування існу¬ 
ючих спільностей людей, на «уламках» старих, буржуаз¬ 
них? 

Українська нація повинна жити та розвиватися, зви¬ 
чайно, в нових соціальних умовах, унаслідуючи все кра¬ 
ще та прогресивне, що було накопичено минулими сис¬ 
темами. Іншими словами, в процесі реформування ук¬ 
раїнського суспільства в «старій» нації долається лише 
негативне, пов’язане з недавнім минулим, і отримує по¬ 
дальший розвиток все, породжене та завойоване грома¬ 
дянами України, їх національно-визвольною боротьбою, 
новою демократичною культурою. До того ж на всіх ета¬ 
пах етнічного розвитку народні маси складали основу 
будь-якої нації. Не перериваючи нитку національного 
життя, його наступності, розвій України закликає по- 
справжньому згуртувати національний організм, посту¬ 
пово долаючи його внутрішню соціальну роздвоєність, 
міняючи соціальний і духовний лик. 

Матеріальні та духовні передумови для життєдіяль¬ 
ності української нації складалися і при капіталізмі, і 
при соціалізмі. Зокрема — виробничі сили. Українська 
нація сьогодення успадкувала від «старої» нації мову, 
місце розселення (територію), елементи демократичної 
культури, етнічні й інші складові національної самосві¬ 
домості, прогресивні культурні та соціально-побутові 
традиції. 




І. Етнос і соціум 111 


Подолання денаціоналізації — це разом з тим інтен¬ 
сивний процес приведення етнонаціональної сфери, а в 
її особі і всього суспільства, у відповідність з актуальними 
інтересами та потребами людини. По-перше, йдеться 
про практичне збільшення самостійності цієї сфери, а 
значить, її визначального впливу на всі інші сфери сус¬ 
пільства і на темпи соціального та науково-технічного 
прогресу в цілому. По-друге, культивування односторон¬ 
ньо поважного відношення людини, соціальних спіль¬ 
ностей до суспільства неминуче поступається пріоритету 
практичного ставлення суспільства і, зокрема, держави 
та її інститутів, до суверенності та нагальних потреб лю¬ 
дини, а також до інтересів соціальної спільності (етно- 
соціальної), якою є та чи інша нація (етнос). Якщо мати 
на увазі не екстремальні умови, а повсякденне життя, то 
в структурі соціальної діяльності задоволення людиною 
своїх найближчих інтересів і потреб майже завжди скла¬ 
дає головне, поглинаючи собою все інше, лише потім 
переходячи в галузь колективного та суспільного. 

«НАЦІОНАЛЬНИЙ НАРЦИСИЗМ» ЯК ФАКТОР 
РЕФОРМ. Історія, точніше — «навчання історії в укра¬ 
їнській школі», писав Грушевський, мусить вийти з 
«вузьких рамок» на «ширший простір універсалізму». Од¬ 
нак і через 80 років після сказаного ми з дивовижною 
затятістю знову заганяємо себе в ці «рамки», замінюючи 
лише знак і колір догматів та орієнтирів. 

Обов’язкові колись «ленінські кімнати» з перехідними 
прапорами миттєво перетворилися на «народознавчі 
світлиці» з не менш обов’язковими колосками й рушни¬ 
ками. Раніше основним досягненням української радян¬ 
ської літератури вважалося оспівування соціалістичного 
будівництва — тепер це її основна вада; раніше по всій 
нашій історії бігали банди петлюрівців, тепер — банди 
більшовиків, причому (от парадокс!) Грушевський, який 
сам чимало зазнав від муравйовського наступу на Київ, 
брутальної лайки — на відміну від деяких сучасних ав¬ 
торів — не вживає зовсім. 

Однак справжнім апофеозом нинішнього духовного 
відродження стала ідея викладання курсу «наукового на¬ 
ціоналізму»— як відомо, на офіційному рівні вона не 
пройшла, але продовжує своє напівлегальне існування, 
і нинішні студенти пишуть курсові роботи на такі акту¬ 
альні теми, як «ОУН — організатор визвольного руху ук¬ 
раїнського народу» або «Питання державності у програмі 
і діяльності ОУН». До болю знайомі формулювання. 

Звичайно, під знаком трансформації (санації, демок¬ 
ратизації, деідеологізації тощо) гуманітарної освіти мож¬ 
на вивчати не тільки науковий націоналізм, а — залежно 
від профілю навчальної інституції — не менш науковий 
сіонізм, скажімо, у Соломоновому чи науковий пансла¬ 
візм у Слов’янському університетах. Однак не примусо¬ 
во, а факультативно, оскільки ми принаймні проголоси¬ 
ли плюралізм думок (хоча це поняття зараз якось непо¬ 
мітно виходить з обігу). 

Насильницьке, директивне впровадження «ідей та 
ідеалів» (скористаймося відомими словами І. Франка) 
лише однієї політичної сили невідворотно приведе нас 
туди, звідки щойно втекли. Якщо під гаслами відмови 
від «шкідливої» деідеологізації ми приступимо до фор¬ 
мування нової державної ідеології (як, до речі, і релігії), 
то, говорячи знову-таки словами Франка, «стара біда, 
вигнана дверима, вернеться вікном». І тоді знову відро¬ 
диться офіційна цензура, і знову гостинно відчиняться 
двері нових спецфондів, але вже «національних, демок¬ 
ратичних і правових», інакше-бо не впоратися з соціа¬ 
лістичними й федеративними ідеями Грушевського. 

Історія, писав Грушевський, має «розвинути в про¬ 
тиставленню хвилевим конфліктам людства постійну і 
тяглу його кооперацію». Історія, за його ж словами, по¬ 
винна «служити перемозі й закріпленню ідей і настроїв 
гуманності, демократизму й соціалізму». 

Коли саме під цим кутом зору простежити за числен¬ 


ними ювілеями, презентаціями, вечорами тощо, які від¬ 
бувалися протягом двох-трьох останніх років під приво¬ 
дом відродження забутої історії, повернення гіародові її 
набутків й імен, ми просто змушені будемо побачити, 
що всі ці акції викликають зовсім не той ефект і не ту 
реакцію громадськості, на яку розраховували їх ініціато¬ 
ри й організатори. 

Загалом же, абсолютно безперспективна справа ви¬ 
користовувати історію для того, щоб змушувати народи 
виставляти один одному історичні рахунки. Подібний 
шлях ніколи й нікого не приведе до істини, причому це 
стосується не тільки українсько-російських відносин. 

Варто нагадати недуже відому думку П. Куліша, який 
вважав вигадкою і свідомою антипольською пропаган¬ 
дою епізод, пов’язаний із жахливою стратою Наливайка, 
якого буцімто живцем спалили у мідному бику. Або ж 
цілком сучасна тема Катині — її дуже активно обгово¬ 
рюють, вимагаючи офіційних вибачень, однак при 
цьому якось забулася трагічна доля десятків тисяч чер- 
воноармійців, які загинули у польському полоні на по¬ 
чатку 20-х рр. 

Втім, подібних полярних прикладів безліч. 

Навчання історії, писав Грушевський, має також ос¬ 
терігати від «надмірної переоцінки своїх національних 
вартостей, заслуг, інтересів». «У період інтенсивного на¬ 
ціонального будівництва,— читаємо у Грушевського, ще 
раз вражаючись далекоглядності наших видатних попе¬ 
редників та нашій власній Безпорадності,— такі корек¬ 
тиви проти гіпертрофії національного самовеличання й 
виключності дуже потрібні й на їх треба звернути увагу 
й нам в даний момент. Зовсім не бажано нашій країні 
дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих 
і самозалюблених, до затрати всякої об’єктивності». 

То як же ми сприйняли цей заповіт патріарха нашої 
державності? А ніяк. Бо ми все одно найдавніші, най- 
славніші, найкращі, най культур ніш і, найспівочіші — на¬ 
ші шаровари підкорили весь світ. 

Але це вже було. Братня Болгарія у захваті святкуван¬ 
ня 1300-річчя першої болгарської держави договорилася 
до того, що й Америку відкрили болгари. Ми пам’ятаємо 
й класичну формулу: «Росія — батьківщина слонів». А 
румуни, відзначаючи 2025 років своєї держави, переко¬ 
нували світ, що Римська імперія виникла на околиці ге- 
то-дакських племен. Коли все це вже було, то чи варто 
до того повертатися і наражатися на кпини всього світу? 
У своєму національному нарцисизмі ми доходимо до то¬ 
го, що вголос пишаємося виразками й ранами, мовляв, 
нас різали й вбивали більше за інших. 

Однак не тільки «національний чи державний гіпер- 
трофований егоїзм чи егоцентризм» вважав небезпечним 
Грушевський. Він застерігав проти «егоцентризму расо¬ 
вого», «егоцентризму християнського або католицького». 
Найбільше занепокоєння у нього викликав «егоцентризм 
європейський», що, на його думку, полягає у «надмірній 
оцінці європейського життя й європейської культури (з 
її колоніями включно), як такої, в котрій нібито зами¬ 
кається все істинно цінне, що єсть в людськім житті вза¬ 
галі, і поза нею нібито нема нічого, що варто було цінити, 
із чим рахуватись». 

Що ж, у правоті Грушевського ми сьогодні переко¬ 
нуємось на власному досвіді, маючись як тубільці перед 
великим білим сахібом. 

У цьому зв’язку виникає ще одна ситуація, яку, нез¬ 
важаючи на всю свою далекоглядність, навіть уявити не 
міг Грушевський. Пов’язана вона з егоцентризмом ук¬ 
раїнської діаспори. Точніше — лише певної її частини з 
притаманною їй (і зрозуміло якою) політичною менталь¬ 
ністю, жадобою реваншу і неприйняттям того, що було 
створено народом України за останні десятиліття (хоча 
варто згадати не дуже популярні нині слова Винниченка 
з його «Заповіту борцям», який вважав, що Українську 
державу створив народ, а не емігрантські вожді й мініст- 




112 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ри). Взагалі це окрема, досить широка й дуже делікатна 
тема. Але торкнутися її треба, причому, як говорили ра¬ 
ніше, принципово й відверто. І хоч би як переконували 
нас зараз у тому, що вся наша дотеперішня суспільна 
наука служила тоталітарній системі, непорядно було б 
замовчувати й не менше політичну заангажованість ук¬ 
раїнської науки на Заході. То чому ж, відкидаючи старі 
циркуляри, ми з такою готовністю й беззастережністю 
сприймаємо інші «керівні настанови»— такі ж однобічні 
й упереджені? 

То де ж незалежність української науки, якщо раніше 
вона керувалася вказівками з Москви, а тепер — Гар¬ 
варда чи Альберти? 

Подивимось на це з другого боку. Можна, звичайно 
(хоча й важко), змусити Крим і Донецьк святкувати юві¬ 
лей дивізії СС «Галичина». Але чи не надмірну ціну за¬ 
платимо за те — назвемо речі своїми іменам — щоби 
знову переписати історію на догоду тим, хто співробіт¬ 
ничав з нацизмом? 

Справді, давно настав час об’єктивно й аргументова¬ 
но оцінити діяльність УПА. Однак, цього не вдасться 
зробити на рівні емоційних директив, і переконатися в 
цьому не важко — досить погортати будь-який з числен¬ 
них томів «Літопису УПА», виданого «там» і тільки зараз 
перевиданого у нас: «здійснили акцію проти скомунізо- 
ваного села», «знищили активіста» (а прізвище в нього 
українське), «спалили гуральню», «спалили молочарню», 
«спалили МТС»— самими лиш провокаціями НКВС 
цього не пояснити. Однак нинішня реабілітація УПА ду¬ 
же нагадує ситуацію навколо відомих тез, схвалених ЦК 
КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією: за¬ 
дано напрям, встановлено рамки, визначено оцінки й 
орієнтири — лишається тільки наповнити живим зміс¬ 
том й яскравими прикладами, клацнути підборами й ви¬ 
конувати. 

Таким чином, хочемо ми того чи ні, але мусимо ви¬ 
знати, що нинішнє становище суспільної науки в чомусь 
навіть гірше, ніж раніше — свобода і незалежність твор¬ 
чості такі ж примарні, та ще й бракує грошей. 

«Гірка насмішка, та й годі»,— понад сто років тому 
сказав Франко. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР — це спосіб світовід¬ 
чування, притаманний національній спільноті на певно¬ 
му етапі розвитку. Він виявляється передусім у сукуп¬ 
ності соціально-психологічних рис (установок, стерео¬ 
типів поведінки), котрі репрезентують ціннісні відно¬ 
шення до світу, в культурі, традиціях, звичаях, обрядах 
даного народу. Установочна специфіка Н. х. засвідчує 
його належність до особливого різновиду світовідчуван¬ 
ня — «досвідомого психічного» (І. Бжалава). 

Акумулюючи усталені риси національного світовідчу¬ 
вання, Н. х. не залишається чимось абсолютно незмін¬ 
ним. Показове спостереження відомого іспанського фі¬ 
лософа X. Ортеги-і-Гассета щодо англійців: називаючи 
їх «людьми спокійного розуму», він, водночас, підкрес¬ 
лював, що важко було передбачити подібну трансфор¬ 
мацію в шекспірові часи, коли англійці уособлювали 
«порив та пристрасть, котра б’є через край». 

Відзначаючись цільністю, Н. х. є водночас динаміч¬ 
ним утворенням, в якому взаємодіють певні тенденції, 
до того ж неоднозначні, вони нерідко продукують єдність 
не тільки строкату, а й суперечливу. Зазначену обставину 
варто враховувати задля запобігання надмірного крити¬ 
цизму (або відсутності такого взагалі) при оцінці тих або 
інших національних спільнот. 

Цікаву спробу саме такого підходу до філософського 
осмислення особливостей Н. х. знаходимо ще у І. Канта. 
У праці «Антропологія з прагматичної точки зору», спів- 
відносячи характер окремого народу та характер люд¬ 
ського роду загалом, він зазначає, що перший обіймає 
як певні вроджені характерологічні риси, так і набуті, ті, 
що «перетворились немов би у природу й прищепились 


на ній» «від довгої звички». На засадах властивого йому 
антиномізму (зіставлення альтернативних визначено- 
стей) Кант здійснює цікавий порівняльний аналіз харак¬ 
терологічних властивостей кількох європейських наро¬ 
дів, убачаючи в кожного з них (зокрема й у своїх зем¬ 
ляків — німців) наявність як істотних переваг, так і не 
менш істотних вад. Зачіпаючи ж питання про родові ха¬ 
рактерологічні особливості людини, він наголошує на 
тім, що її прагнення до щастя завше на скрижалях су¬ 
перечності між природними спонуками людини та тими 
обмеженнями, які висуває моральність. У зв’язку з цим 
Кант згадує думку Ж.—Ж. Руссо про колізії істоти, яка 
намагається «вийти» зі свого природного стану. Мовить¬ 
ся, отже, про суперечність між природою та культурою 
всередині самої людини. 

Окреслений підхід націлює на використання набутків 
класичної й сучасної філософської думки для поглиб¬ 
лення уявлень щодо сутнісних властивостей людини як 
таких, котрі не могли не спричинити характерологічної 
суперечливості чи не кожного з нині сущих народів, не 
обминувши й українство. Бо ж істота, яка намагається 
«вийти» з природного стану, стикається з колізіями не 
тільки історично минущими, а й такими, котрі є одвіч¬ 
ними та довічними. По-своєму тлумачили ці колізії Рус¬ 
со і Кант, по-своєму погляне на них пізніше 3. Фрейд. 
Істотні уточнення його уявлень запропонують згодом не- 
офрейдисти. Внутрішня суперечливість культури як нас¬ 
лідок розузгодженості в ній раціонального та ірраціо¬ 
нального («аполонового» та «діонісового») начал стане 
предметом напружених роздумів Ф. Ніцше — після кож¬ 
ного з таких уточнень картина людського світовідчуван¬ 
ня виглядає ще складнішою й драматичнішою. 

За усього розмаїття подібних підходів усі вони заак- 
центовані на тім, що універсальна антропо культури а 
властивість людини — здатність поєднувати у собі різ- 
нонацілені «вектори», пов’язані з колізіями переходу 
природи в культуру. У Е. Фромма це — «матріархальна» 
й «патріархальна» спрямованість людського світовідчу¬ 
вання. Перша — укоріненість у природу, материзну. 
Друга — відособлення від неї й прагнення до її тотальної 
реконструкції. Дана суперечність властива і філогенезу 
й онтогенезу людини. Бо ж виокремлення з природи чи¬ 
ниться як на рівні людського роду, т^ак і на індивідуаль¬ 
нім (відокремлення від материнського тіла, од пупови¬ 
ни). Материзна зазнає різних перевтілень, а проте збе¬ 
рігає свої права за будь-яких примх прогресу, заснова¬ 
ного на реконструюючім ставленні до природи. Сім’я, 
первісна община, надалі держава, нація або церква пе¬ 
реймають матріархальні функції щодо окремого індивіда; 
залучаючись до згаданих інституцій, він почувається вко¬ 
ріненим у світ, убезпеченим. Відособлення від материз¬ 
ни, сприяючи творчому самоствердженню людини у сві¬ 
ті, порушує їх врівноваженість та стає джерелом психіч¬ 
ної драми індивіда, котрий, відчуваючи свою відторгну- 
тість од світу, прагне знову злитися з ним, немов би 
повернутись у захищене материнське лоно, у щось звич¬ 
не й убезпечене. 

Болгарський культуролог Г. Гачев у книзі «Націо¬ 
нальні образи світу» показав, що, користуючись окрес¬ 
леними полярними визначеностями («матріархальне- 
патріархальне»), можна осягати сутнісну суперечливість 
будь-якого різновиду національного світовідчування. 
Кожен з таких різновидів є специфічним поєднанням 
згаданих полярностей, кожному властива своя «міра» пе¬ 
реважання однієї над іншою. 

Складність такого переважання за умов, коли пору¬ 
шують його припустиму межу,— в тім, що гіпертрофія 
«материзни» може обернутись послабленням активно- 
творчого начала. Якщо ж гіпертрофоване останнє, а від¬ 
так панує відособленість, це може вилитись у активізм, 
котрий обертається маргіналізацією. 

Західні інтелектуали почали бити на сполох з приводу 




І. Етнос і соціум 


113 


маргіналізації досить давно, пов’язуючи її (не без підс¬ 
тав) з негативними наслідками техногенної цивілізації. 
Схожі наслідки, хоча й за менш розвинутої техногеннос¬ 
ті, мали місце на нашім терені. Тут, проте, ситуація ус¬ 
кладнювалась тим, що техногенні передумови маргіна¬ 
лізації переплелись з нетехногенними, які сягають своїм 
корінням у сиву давнину. 

Саме до цих передумов слід віднести такий вагомий 
(якщо не визначальний) геополітичний фактор, як си¬ 
туація «пограниччя» між «осілим» та «кочовим» елемен¬ 
тами, між «цивілізацією плуга» та «цивілізацією степу» 
(В. Липинський). З’являються власні кочівники — «на- 
піврусини, напівпеченіги» (Є. Маланюк), співіснують 
«осіла й кочова державність» (О. Пріцак). Є підстави по¬ 
міркувать, якою була питома вага подібного світовідчу¬ 
вання ще у наших пращурів із Запорожжя. 

На цю обставину задовго до В. Липинського звернув 
увагу М. Гоголь. У повісті «Тарас Бульба» мовиться, зок¬ 
рема, про те, що Україна XV ст. перебувала на «півко- 
човому розі Європи», а щодо головного героя даного тво¬ 
ру зауважено, що то — один з тих характерів, котрі могли 
виникнуть тільки на такім напівкочовім терені. Йдеться 
про характер, в якім буяє суперечність міжукоріненістю, 
осідлістю й кочівництвом. Більше того, про характер, 
котрий з волі обставин задля осідлості уособлюваної ним 
нації мусив ставати мало не кочівником. У мирні часи 
його носій — гречкосій — порядкує на луках і пасови¬ 
ськах, на дніпровім перевозі тощо, однак в разі потреби 
(чого тоді не бракувало) він, не пізніш як через тиждень 
вже на коні, уповні озброєний,— підкреслює Гоголь. Це 
не могло не сприяти формуванню відповідних психоло¬ 
гічних установок, зокрема, відрази до осідлості, «греч- 
косіяння» (згадаймо, як «розгулявся» Тарас, зустрічаючи 
синів після навчання). У статті з історії України М. Го¬ 
голь розповідає про цілу низку характерологічних супер¬ 
ечностей народу, в якім «дивовижно зіштовхнулись дві 
протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: єв¬ 
ропейська обережність та азійська безтурботність, прос¬ 
тодушність та хитрість, сильне діяльне начало та преве¬ 
ликі лінощі й млість, потяг до розвитку й вдосконален¬ 
ня — і між тим намагання здаватися таким, що зневажа 
досконалість». Відмінна риса цих «найодчайдушніших 
людей пограничних націй»— виразне анархістсько-бун¬ 
тарське начало у ставленні до громадських інституцій і 
державницьких структур, «буйна воля», котра «не може 
терпіть законів та влади». Такого начала цілком вдосталь 
для Коліївщини, однак забракло — для самостійної дер¬ 
жавності. «Гуляй-поле»— це не осідла й не державницька 
інтенція, вона при зіткненні з більш «доцентрово» зорі¬ 
єнтованими й чисельно переважаючими сусідами могла 
обернутися втратою державності. 

Як спробу запобігти маргіналізації можна розглядати 
світоглядні пошуки найзагадковішого представника й 
водночас обмислювача української характерологічної 
ментальності Г. Сковороди. Провідним мотивом цих по¬ 
шуків не випадково стає феномен «сродності» (у термінах 
фундаментальної онтології німецького філософа М. Хай- 
деггера — «укоріненості в буття»). Найбільше зло, якому 
нічим не зарадиш,— порушення «сродності», розузго- 
дженість людської діяльності з природними нахилами 
суб’єкта. Обстоюючи ідею природовідповідної сутності 
людини, Г. Сковорода обґрунтовує специфічний погляд 
на життя — хто не знайомий з його творчою спадщиною, 
міг би кваліфікувати подібний погляд як найвідмітнішу 
ознаку французької світоглядної ментальності,— а са¬ 
ме — уміння жити «доречно». Бо для будь-чого в житті 
важливі: час, місце, міра, особистість (її природні нахи¬ 
лами). Порушення природовідповідності, а отже, й по¬ 
міркованості, розважливості робить людину маріонет¬ 
кою екзистенційних негараздів, але ж та маріонетко- 
вість — і є, мовою нашого, XX ст., маргінальністю, себто 
властивістю істоти, котра не в змозі віднайти своє місце 


у світі (як скаже у «Повстанні мас» X. Ортега-і-Гассет, 
така істота, укупі з безліччю собі подібних, котиться без- 
вість-куди, мов те перекотиполе. Чи не тому в іншій пра¬ 
ці він обстоюватиме, як нагальну світоглядну, сенсожит- 
тєву потребу кожної людини, імператив Піндара: «Стань 
тим, ким ти є»). Г Сковорода, отже, прозрів чи не най- 
фундаментальнішу антропокультурну суперечність, кот¬ 
ра донині роз’їда людське світовідчування — втрату 
«сродності» з буттям. Чи не вона, втілюючись у розмаїтих 
формах, зумовлює хронічну розузгодженість «зовніш¬ 
ньої» та «внутрішньої» людини — у Сковороди, екстра- 
вертногота інтровертного — в сучасній філософсько-со- 
вітоглядній транскрипції? 

Отже, суперечливість Н. х. є невіддільною від сутніс- 
ної суперчливості людини, її способу буття у світі. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР (точка зору). Елемент 
національної психології, що є сукупністю стійких пси¬ 
хологічних особливостей «націоналів», які складаються 
і проявляються в діяльності та спілкуванні, обумовлюю¬ 
чи типові для них способи поведінки. Н. х. включає в 
себе національні почуття, подекуди неусвідомлені, пог¬ 
ляди та уявлення, смаки і звички, риси характеру, повір’я 
та забобони. Вони складаються у народів протягом 
значного історичного розвитку. Довгий час у радян¬ 
ській літературі поняття Н. х. ігнорувалося, акцент ро¬ 
бився на класовій сутності суспільної психології, а на¬ 
ціональна психологія (див.) «подавалась» через термін 
«національні особливості Лсихології». Між тим, істо¬ 
ричні умови існування народів, географічне середови¬ 
ще (див. Географічні чинники націотворення), соціаль¬ 
на доля етносів, традиційні форми культури не могли 
не накласти відбиток на психічне «обличчя» представ¬ 
ників того чи іншого етносу, яке, в свою чергу, мало 
значний вплив на долю народів. 

О. Бауер, скажімо, визначав націю як «сукупністьлю¬ 
дей, пов’язаних спільністю характеру на ґрунті спільності 
долі». Саму ж спільність характеру він розглядав як суму 
ознак, комплекс фізичних та духовних якостей, що від¬ 
різняють одну націю від іншої. Різниця Н. х. полягає в 
тому, що, належачи до різних націй, люди думають по- 
різному, почувають, по-різному реагують на ті чи інші 
явища. Сам же Н. х. виробляється в процесі історичного 
розвитку і є «згустком» національної історії, що сама по 
собі не викликає принципових заперечень. 

Згідно Бауеру, над кожною нацією тяжіє її майбутнє, 
як якийсь фатум, а все сприйняття навколишньої дій¬ 
сності проходить у людей через «національне сито», через 
аперцепцію. Подібно до того, як індивід не просто, не 
механічно сприймає що-небудь нове, а вводить його до 
складу всього духовного буття, робить часткою своєї осо¬ 
би, засвоює його всім своїм духовним «я», «аперцептує» 
його, так і ціла нація нічого не сприймає механічно. Звід¬ 
си і висновок: завдяки аперцепції жодна думка, що за¬ 
позичена однією нацією у іншої, не може бути сприйнята 
раніше, ніж вона була перероблена, «приладнена» до 
всього національного буття. 

Щодо І. Лисяка-Рудницького. Він зазначав, що ві¬ 
рить в існування чогось такого, що грубше можна наз¬ 
вати Н. х. Однак це не треба фальшиво розуміти в на¬ 
туралістичному сенсі. Бо це явище належить до суспіль¬ 
но-культурної, а не біологічної сфери. Н. х. тотожний із 
своєрідним способом життя, комплексом культурних 
вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, 
які притаманні даному народу. Н. х. формується істо¬ 
рично й можна визначити ті фактори, що спричинилися 
до його постави. Після того, як Н. х. встиг скристалізу¬ 
ватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і умін¬ 
ня відкидати або асимілювати підривні впливи. Досить 
важлива наступна обставина: Н. х. не є чимось абсолют¬ 
ним, унікальним й оригінальним, але радше індивіду¬ 
альною комбінацією прикмет, які широко поширені у 
світі й спільні у багатьох народів. Це спостереження важ- 



114 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ливе з методологічного погляду. Стверджуючи й оці¬ 
нюючи подібності та відмінності, що існують між нація¬ 
ми, та застосовуючи порівняльний метод, ми спроможні 
здефініювати відносну оригінальність даного національ¬ 
ного типу й ступінь його спорідненості з іншими наро¬ 
дами. 

Важливо, на наш погляд, бачити, скажімо в Н. х. не 
тільки національно-специфічне, що властиве даному на¬ 
роду і відбиває його своєрідний шлях розвитку і долю, 
а й загальнолюдське. Звідси — неприпустимість так зва¬ 
ної стереотипізації, при якій психологічні риси нації ви¬ 
водяться з індивідуальних характерів окремих її членів, 
що неминуче веде до неправильних уявлень про націо¬ 
нальні спільності в цілому. І тут важливо подолати фак¬ 
тичне виключення особи, що допускалося в недалекому 
минулому, як соціально-етнічного суб’єкта з теорії і 
практики міжетнічних відносин, що призвело до підміни 
суб’єкта міжнаціональних відносин суб’єктом міжрес¬ 
публіканських відносин або суб’єктом відносин націо¬ 
нально-державних утворень. Назріла потреба виявлення 
сукупності факторів, які впливають на формування і роз¬ 
виток особи, з одного боку, уточнення місця та ролі самої 
особи в етнонаціональній сфері, з другого. 

Слід враховувати й таке поняття як «національна 
індивідуальність» у плані всебічного дослідження та роз¬ 
витку цього почуття. Є щодо цього, щоправда, й інша 
думка (В. Липинського), про те, що національна інди¬ 
відуальність не є психологічною, характерологічною да- 
ністю, а скоріше продуктом історичного процесу, соці¬ 
ального життя даного колективу. Це, мовляв,— твір, 
формація історії, а якщо ми візьмемо до уваги, що су¬ 
часність є «історія», справедливо відмічає Д. Чижсв- 
ський, то необхідно сказати, що національна індивіду¬ 
альність — це сама історія даної нації. 

Існує точка зору, що в українців сильний гін (інс¬ 
тинкт) до самопіднесення і малий — до підпорядкуван¬ 
ня. Звідси і наш індивідуалізм (В. Янів). Зрештою, йдеть¬ 
ся про біологічне визначення українського Н. х. Це до¬ 
сить довільний підхід, який суперечить точним методам 
біології. Бо ж як ствердити, що в біологічному «світі» 
українців такі інстинкти існують і у визначеній пропор¬ 
ції, а зате в інших народів, напр., росіян, якраз навпаки 
(сильний інстинкт підпорядкування і малий інстинкт до 
самопіднесення)... «Взагалі, вважаємо, спробу поясню¬ 
вати національні особливості народів їхніми окремими 
інстинктами хибною» (Б. Цимбалистий). 

Чи не це дало підстави Д. Чижевському зробити такий 
висновок: «Я не думаю, що цей Н. х. легко дослідити та 
визначити науковими формулами: навпаки, я навіть маю 
принципові сумніви щодо можливостей такого дослі¬ 
дження та такого формування, не лише для наших днів, 
але й взагалі». 

НАЦІОНАЛЬНІ АРХЕТИПИ — поняття, що харак¬ 
теризує розвиток соціокультурних явищ та виступає по¬ 
казником фундаментальності результатів соціального і 
культурного прогресу, зокрема в галузі національних 
культур. Н. а.— це не якісь «духовні гени», а певні пре- 
супозиції, тобто схильності, тенденції, які в різні епохи 
реалізуються в образах, що можуть відрізнятися засобами 
вираження, але структурно утворюють певні прототипи 
чи можуть бути реконструйовані як прототипи. 

Характерно, що такі реконструкції не можна оціню¬ 
вати як занурення в минуле. Вони асоціюють особливе 
методологічне бачення, коли завдяки перетворенню ми¬ 
нулого у символи останніми окреслюються смисли май¬ 
бутнього, а архетипи висвітлюються як «культура попе¬ 
реду нас». Ось чому реконструкції архетипів можуть на¬ 
бувати актуального значення і допомагати оцінювати ті 
чи інші культурні процеси чи їх суб’єкти як національні 
феномени. А це дає змогу вивести питання про належ¬ 
ність того чи іншого культурного діяча до певної націо¬ 
нальної традиції за межі довільних суперечок про мову 


чи регіон проживання, як нібито єдину підставу для його 
національної ідентифікації. 

Водночас вивчення Н. а. послуговує й аналізу їх вза¬ 
ємодії, усвідомленню транснаціональних процесів. Ска¬ 
жімо, творчості М. Гоголя властиві усі архетипи україн¬ 
ського національного менталітету. Але це не завадило 
йому збагатити ними російську культуру, стати її класи¬ 
ком. 

Архетипи історично споріднених національних куль¬ 
тур можуть розвиватись у єдиному смисловому просторі, 
на коліях взаємних асоціацій, забезпечуючи при цьому 
своєрідність власного етнічного субстрату. Напр., 
М. Бердяєв підкреслював архетипічну для російського 
менталітету піднесеність, надмірність етичних норм та 
ідеалу. Це призводило до того, що в Росії майже до пет- 
ровських часів головним жанром літератури були житія 
святих. Такий жанр був притаманний і українській куль¬ 
турі. Проте не набував архетипічного значення, бо поряд 
з агіографією в ній істотну вагу мали і різні форми по¬ 
лемічної літератури, і всі жанри поезії. 

Це можна пояснити і спостереженням М. Гоголя, 
який вважав, що російська ментальність характеризуєть¬ 
ся прагненням піднестися над життям у вищі виміри іде¬ 
альних сфер, тоді як для української духовності типовим 
є намагання злитися з буттям, увійти в його склад. Цим, 
зокрема, пояснюється особливе, акцентоване значення 
в інтелектуальному житті України практичний та мораль¬ 
них аспектів духу. Воно виразно виявляється у книжності 
Київської Русі (в її схильності до моральних пріоритетів 
у виборі й коментуванні античних текстів) та оформлю¬ 
ється надалі у вигляді цілісної концепції. 

Для світоглядно-ціннісної свідомості української 
культури стає характерним висування на передній план 
не формалізму розуму, а того, що становить коріння мо¬ 
рального життя, «серця» як метафори інтимних глибин 
душі. Цей архетип «філософії серця» розкривається як 
принцип індивідуальності та джерело людяності (П. Юр- 
кевич), як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, 
що втілює Бога (Г. Сковорода), як шлях до ідеалу та гар¬ 
монії з природою (Т. Шевченко), як орган надії, перед¬ 
чуття, провидіння (П. Куліш) та ключ до «господарства 
душі», її мандрівок у вічність, сферу добра і краси (М. Го¬ 
голь). 

Філософію серця супроводжує унікальне в християн¬ 
ському світі становище, коли ще до протестантської ре¬ 
формації в духовному розвитку України стає звичайним 
осучаснення смислів Старого Заповіту, визнання його 
рівнозначності з погляду сьогодення з Новим Заповітом. 

Католицтво, як відомо, виходило з ідеологеми Єван¬ 
гелія як вищого компендіуму Біблії, що звершує її давні 
пророцтва, виступає їх репрезентантом у сучасності. Але 
в українському менталітеті цінність Нового Заповіту не 
затуляла сьогоденність старозавітної традиції, хоч і не 
зводилася при цьому (як це сталось у Росії) до єресі «ожи- 
довілих». Осучаснення Старого Заповіту йде в Україні 
від Ілларіона та Нестора до «Толкової Палеї» (з її непе- 
ревершеним за кількістю для поч. XVI ст. числом апок¬ 
рифів та інтерпретацій ветхозаповітних текстів) і Ост¬ 
розької Біблії (першого у слов’янському світі повного 
друкованого видання біблійних текстів), шкільної драми 
і далі, аж до геніальних віршів Т. Шевченка на теми біб¬ 
лійних Псалмів та «Мойсея» І. Франка. 

Якщо згадати при цьому, що образ серця зустрічається 
у старозаповітних текстах 851 раз, то навіть за цим зов¬ 
нішнім показником можна простежити спорідненість 
ідей актуалізації Старого Заповіту з архетипом філософії 
серця, яка йде ще від часів Київської Русі. Цікава щодо 
цього не тільки класика старокиївської книжності, а й 
офіційні документи державних осіб. 

Отже, аргументація посилань на позови серця та текс¬ 
ти Старого Заповіту залишалася непереборною у пред¬ 
ставників старокиївської культури навіть на чужині. Нас- 




І. Етнос і соціум 115 


крізним цей ідеологічний комплекс Старого Заповіту та 
філософії серця став і для української культури в цілому. 
З ним була пов’язана і світоглядна позиція антропоцент¬ 
ризму, яка так виразно виявилась у творчості Г. Сково¬ 
роди, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, 
П. Тичини та ін. діячів культури, включаючи філософів 
української діаспори Д. Чижевського і В. Зіньківського. 

Антропоцентризм, який взагалі був властивий укра¬ 
їнському народному світогляду, підсилювався з ідейного 
боку архетипом софійності світу, що розглядався як Кни¬ 
га, Текст Бога. Інакше кажучи, реальні речі трактувались 
не тільки у їх природному статусі, а й як символи, знаки 
Божої Премудрості. Саме таку функцію мають, напр., у 
Сковороди образи зерна, рослини, кола, змія, тіла та тіні, 
зірки та сонця, голуба та орла тощо. 

Ця концепція також спостерігається в українській 
культурі, починаючи з Київської Русі. Вона продовжу¬ 
ється в творчості полемістів (М. Андрелла, І. Вишен- 
ський, Л. Баранович); представників християнської ан¬ 
тропології (П. Могила, С. Туптало, Г. Кониськийта ін.); 
у філософії серця (П. Юркевич); в мистецтві бароко 
(С. Почаський з його «Євхаристіоном», гравюри Л. Та- 
расевича і Г. Левицького з зображенням світу як квіту¬ 
чого космосу, саду мудрості, українська поезія XVII — 

XVIII ст. з її знаково-алегоричним менталітетом). У кінці 

XIX ст. концепція софійності світу осмислюється в ро¬ 
сійській філософії в системі В. Соловйова, котрий прямо 
посилається на Сковороду як свого попередника. 

Концепція софійності світу мала особливе значення 
в Україні. Адже Київська Русь народилася на березі ве¬ 
ликого степового океану, що починається біля Великої 
Китайської стіни та кінчається долиною Дунаю біля 
Альп, тобто охоплює два континенти. Цей степ був дже¬ 
релом постійних нападів кочових племен і тому роз¬ 
глядався русинами як «темрява зовнішня», як «безод¬ 
ня», хаос. Цьому хаосу і потрібно було протиставити 
«розумну ойкумену», якою виступало місто як софійне 
начало. 

Якщо виходити з концепції історії А. Тойнбі, що бу¬ 
дується за схемою «Заклик — Відгук», то освоєння степу 
й було відповіддю української цивілізації на заклик Уні- 
версуму. Степ з простору кочовища перетворився на пе¬ 
реоране поле, річки — з зони перешкоди набігам у транс¬ 
портні артерії, околиці міст і сіл — у хутори на зразок 
ферм чи ранчо. Відповідно в етнічній свідомості Київ¬ 
ської Русі наростає цінність поняття кордону, межі, лі¬ 
міту. Слово «край» починає пов’язуватись зі словами 
«країна» та «україна», а остання асоціюється вже навіть 
зі світом, як про це свідчать, напр., слова пісні: «Ввесь 
світ — україну — кругом облітала». 

З поширенням феномена «українського поля», що став 
свідченням рідкісної в історії перемоги осідлої цивілізації 
над тиском степу, відбувається обернення етнічної свідо¬ 
мості. На передній план тепер висувається не опозиція 
«місто — степ» (як альтернатива порядку та хаосу, софій¬ 
ності та безодні), а зіставлення «місто — хутір», де останній 
символізує трансформацію степової стихії у ферму, тобто 
обжитий куток особисто відвойованої природи. В ідеології 
кирило-мефодіївців відношення «місто — хутір» тракту¬ 
ється як опозиція типу «розум — серце», «чоловіче — 
жіноче», «тлінне — вічне» тощо. 

Але за всіх цих змін інваріантним залишається сам 
архетип природи в українському менталітеті. Вона роз¬ 
глядається не як храм, майстерня чи безодня, а мате¬ 
ринське родове начало. При цьому на відміну від загаль¬ 
нослов’янського поганства, в якому «мать — сьіра земля» 
трактувалась у подвійному плані — і як життя, і як 
смерть,— в українському менталітеті архетип природи 
має виключно позитивний смисл. Природа тут напов¬ 
нюється символами життя і підноситься над поганською, 
пантеїстичною поетизацією зовнішнього буття тим, що 
виступає як резонатор людської душі. В автора «Слова 


о полку Ігоревім», в українських думах, у Шевченка, Ку- 
ліша, Гоголя, Лесі Українки та Коцюбинського природа 
стає дзеркалом почуттів і бажань людини, її мрії та ідеалу 
краси. Це не діалог людини з природою, а входження до 
загального символічного світу вищої, божої мудрості, 
про який писав Сковорода. 

Але й задовго до Сковороди цей символічний світ, 
що інтегрує людину та природу, згадується в такому ж 
розумінні в Упанішадах. І в цьому немає нічого випад¬ 
кового. Бо культура індоєвропейців, у ареал проживання 
яких входила й Україна, передувала появі світогляду 
предків українців. 

Визнання особливого символічного світу було пов’я¬ 
зане з архетипом «Слова», що трактувалось як Логос 
(Ілларіон, П. Могила), чи модель світу (Г. Сковорода), 
чи як «меч духовний» (І. Вишенський, Л. Баранович та 
ін. полемісти) або навіть як міф. О. Потебня та його шко¬ 
ла вважали, що слово — то не просто мовний засіб, а 
принцип мовної свідомості нації, в якій закладене на¬ 
очне, абстрактне та міфологічне бачення світу. Слово в 
духовному житті України завжди вважалося початком 
вільної думки та вільної людини. А воля й її маніфестація 
у вчинках розкріпаченої особи була найвищою цінністю 
в українському менталітеті. Тому невипадково в ньому 
архетип етичної цінності особи набуває центрального 
значення. 

Засвоївши на початку сво^ї історії візантійську куль¬ 
туру, Київська Русь, проте, не прийняла основний прин¬ 
цип візантизму: панування загального над індивідуаль¬ 
ним. На авансцені історії України завжди були люди 
вільного ратного духу, «вогневі душі» козаків, степових 
лицарів, з яких ніхто не бажав бути глядачем світової 
драми, а тільки її актором. Ця стихія вільної самодіяль¬ 
ності особистості, без якої не можна було вижити в умо¬ 
вах кордонної цивілізації, що протистояла варварству 
степових набігів, живила і республіку козаків, і вольницю 
бурсаків, і вдачу «мандрових дяків», та ініціативу городян 
у містах, яким було надано Магдебурзьке право. На такий 
же розвиток вільної індивідуальності спиралась і кор¬ 
донна цивілізація піонерів американських прерій, з якої 
починається історія США. 

Відомий англійський мислитель нашого часу А. Уайт- 
хед вважав, що розвиток певних цивілізацій визначається 
не тільки трійцею «Істина — Добро — Краса», а й енер¬ 
гією історичної пригоди, яка долає метафізичну відстань 
між світом мрій та реальністю. Тому про античність свід¬ 
чать не тільки Платон та Арістотель, а й мандрівки Одіс¬ 
сея, про новоєвропейську цивілізацію — люди магелла- 
нового родоводу, що здійснювали великі географічні від¬ 
криття, про історичну місію української цивілізації — 
козаки, персонажі високої авантюри (якщо під нею ро¬ 
зуміти здатність долати лінійну одноманітність подій бу¬ 
денності, спрагу героїчної дії). В українському козацтві 
знаходять віртуозний вираз і національна вдача, і буяння 
вільної індивідуальності, особистісного завоювання сві¬ 
ту, що було архетипічним для менталітету України. 

Певні елементи усвідомлення цінності особи були на¬ 
віть з юридичного боку присутні вже в Ярославовій 
Правді (яка встановлювала штраф за образу жінки і не 
застосовувала в правовому розумінні смертної кари чи 
тілесних покарань). У руслі розвитку ідей представниць¬ 
кої влади знаходились і конституція П. Орлика, і демок¬ 
ратичний федералізм кирило-мефодіївців («Книги буття 
українського народу» та дисертація М. Гулака «Юридич¬ 
ний побут поморських слов’ян»). До цього слід додати 
традиційну для України XVI—XVII ст. практику само¬ 
врядування міст та виборного призначення на церковні 
посади. 

Знаменно і те, що в Україні не було такого явища, 
як «домострой». І те, що «супруга» у мовній свідомості 
українців позначалась не тільки загальнослов’янським 
словом «жена» (тобто та, що народжує), а і як «дружи- 




116 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


на» — віддзеркалює її становище в суспільстві. Не ви¬ 
падково П. Могила, який систематизував звичаї та об¬ 
ряди українського етносу, підкреслював у своїх пропо¬ 
відях, що до жінки слід ставитись як до товариша. 

Архетип вільної індивідуальності, як і інші архетипіч- 
ні структури національного менталітету, дають досить 
виразну характеристику самобутності нації. Хоч сказане 
і не означає, що архетипи затверджують етнічну винят¬ 
ковість. Інакше ми б загнали національну духовність у 
пастку власних стереотипів. Окрім архетипічного шару, 
національний менталітет має і сфери переробки світо¬ 
вого досвіду, транснаціональної (в кращому розумінні) 
свідомості. 

Важливо є те, що саме національне самовизначення 
українського народу в драматичному XVII ст. загострило 
інтерес суспільства до універсальних основ європейської 
цивілізації — античності, християнства та просвітницт¬ 
ва. В цю добу веління часу проявляється не тільки в по¬ 
силенні боротьби за національну незалежність, а й у 
тому, що засновуються Києво-Могилянська колегія та 
ін. заклади, починається використання загальноєвро¬ 
пейських програм освіти, обстоюються гуманістичні цін¬ 
ності латини як міжнародної мови культури, збільшуєть¬ 
ся загін «вагантів», блукаючих по різних країнах студен¬ 
тів, утворюється «республіка духу» вчених Європи, про 
яку писав Г. Сковорода. 

Під час зростаючого протиборства католицизму і про¬ 
тестантизму, коли на Заході підіймається хвиля контр¬ 
реформації, П. Могила проголошує ідеї екуменізму, 
християнської єдності усього культурного світу, форму¬ 
лює концепцію синтезу східнослов’янських та західно¬ 
європейських культур. Його програма всебічно обґрун¬ 
товується у XVIII ст. Ф. Прокоповичем, який ідейно мо¬ 
тивував петровські реформи в Росії. 

А в українській класиці XIX—XX ст. поряд з Н. а. 
розкриваються універсали світової культури, про що 
свідчать твори І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбин¬ 
ського, соціологічні праці М. Драгоманова, М. Грушев- 
ського, В. Винниченка, С. Подолинського та Б. Кістя- 
ківського. Ця спорідненість Н. а. та універсалі світової 
культури і є передумовою вивільнення духовного життя 
нації з ситуації одноразовості й тлінності у простір віч¬ 
ності, у сферу затвердження історичних звершень народу 
в їх загальнолюдській значущості та гідності. 

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ- реальна причина дій 
нації й держави, спрямованих на своє виживання, фун¬ 
кціонування й розвиток або, іншими словами, сукуп¬ 
ність національних цілей і базових цінностей, які відіг¬ 
рають важливу роль у стратегії й тактиці в галузі націо¬ 
нальної безпеки. Визначення Н. і.— це, насамперед, за¬ 
безпечення оптимальних умов існування держави, до 
яких належать: внутрішня стабільність, що характеризу¬ 
ється стійкістю державних інститутів і збалансованістю 
інтересів усіх груп населення; національна злагода; еко¬ 
номічне процвітання, задоволення матеріальних потреб 
населення, здатність до ефективного господарського 
розвитку; національна безпека — убезпечення від будь- 
якої загрози особи, суспільства й держави; пріоритет¬ 
ність загальнолюдських демократичних принципів у роз¬ 
будові держави, національна самосвідомість народу; під¬ 
тримання екологічно здорового середовища; створення 
сприятливої геополітичної ситуації навколо України 
шляхом пошуку і реалізації оптимальних форм співро¬ 
бітництва з державами близького зарубіжжя; позитивний 
міжнародний імідж — доброзичливе сприйняття держа¬ 
ви світовим суспільством. 

Система Н. і., незважаючи на їх відносну стабільність, 
історичні й етнополітичні особливості, зберігає в той же 
час динамізм, який забезпечує її адаптацію до змін у між¬ 
народному середовищі, масовій свідомості. 

Н. і., ієрархія їх значущості, стратегія і політика, мо¬ 
жуть, залежно від ситуації, змінюватися. Такі традиційні 


цінності як демократія, економічний добробут, рівноп¬ 
равність за екстремальних умов для держави повинні по¬ 
ступатися місцем цінностям самозбереження, боєготов- 
ності, національної єдності та ін. 

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ (головна 
ідея) полягають в тому, що Україна може і повинна від¬ 
родитися як незалежна й суверенна держава. Очевидно, 
така перспектива не всіх влаштовує, особливо коли за¬ 
глянути вглиб історії. Час від часу цей курс буде зміщу¬ 
ватися, маскуватися, але суть його не зміниться. Бути 
чи не бути Україні європейською державою залежатиме 
не від інших держав і навіть не від суб’єктивних бажань 
політичного керівництва та настрою більшості україн¬ 
ського народу, а передусім визначатиметься основними 
об’єктивними факторами. Насамперед, історичними 
традиціями (які необхідно вивести із забуття) та реально 
існуючими духовними потребами, що постійно заявля¬ 
тимуть про себе і які «відмінити» неможливо. 

Україні як державі необхідно, по-перше, утвердити 
себе в регіоні та світі, створити пристойний імідж дру¬ 
желюбної країни, відкритої для співробітниіггва. Зай¬ 
маючи важливе геополітичне положення, вона повинна 
одержати визнання Європи не лише як нова держава. 
Країни Заходу об’єктивно зацікавлені у становленні її 
як суб’єкта забезпечення регіональної безпеки. 

По-друге, відродження України як правової демокра¬ 
тичної держави дасть змогу надійно захистити права лю¬ 
дини, відстоювати життєві інтереси як українських гро¬ 
мадян, так і співвітчизників у близькому зарубіжжі, пе¬ 
рекрити дорогу до влади антинародним силам, захистити 
людей від злочинного світу. 

Більше того, як свідчить історичний досвід, слабка 
державна влада, що не має стійкої опори в суспільстві, 
сама стає одним із джерел небезпеки для національних 
інтересів. Бо вона, в разі різкого загострення внутрішньої 
обстановки та гострого протистояння різних сил, буває 
схильна звертатися за військовою допомогою до інозем¬ 
них держав, провокуючи їх на інтервенцію й окупацію. 

По-третє, лише міцна в економічному й оборонному 
відношенні Україна може стратегічно більш ефективно 
забезпечувати свою безпеку. Порушення цих складових 
може призвести до втрати незалежності. 

По-четверте, необхідне відродження національного 
духу, національної душі народу. Якщо вона чиста, не- 
заплямована, позбавлена страху та гніту, людина стає 
вільною, стає творцем. Чітко сформулювати ідею, здатну 
об’єднати всі народи, які мешкають на території України, 
на основі єдності загальнодержавних інтересів і мобілі¬ 
зувати весь духовно-інтелектуальний потенціал на вико¬ 
нання довгострокових програм загальнонаціонального 
значення. 

Проблема досягнення і збереження національної без¬ 
пеки диктує необхідність зваженого та далекоглядного під¬ 
ходу передусім до визначення її життєво важливих інте¬ 
ресів з точки зору трьох кардинальних вимірів: нація, істо¬ 
рична територія і державне будівництво. Іх особливості 
і визначають вектори основних спрямувань держави. 

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ (два аспек¬ 
ти — внутрішній і зовнішній). На сьогодні для України 
пріоритетними є, по-перше, проведення реформ, які мо¬ 
жуть створити в країні‘демократичне суспільство й нор¬ 
мальну ринкову економіку і, по-друге, збереження ста¬ 
більності. 

Зовнішні інтереси України, безперечно, повинні ґрун¬ 
туватися на тому, щоб зберегти найтісніші взаємовідно¬ 
сини передусім з колишніми республіками Союзу, а тепер 
незалежними державами СНД, а також забезпечити від¬ 
повідний імідж України в міжнародному співтоваристві. 

Загальним пріоритетом повинні виступати мир і доб¬ 
робут людей. І тут теж необхідно змістити акценти з сус¬ 
пільства, колективу, і тим більше держави, на особу. 

Залежно від ступеня впливу на економічну, політич- 




І. Етнос і соціум 


117 


ну, воєнну, науково-технічну та ін. сфери функціону¬ 
вання держави Н. і. можна класифікувати за ступенем 
важливості як життєво важливі, другорядні, критичні, і 
за ступенем стійкості — стратегічні, оперативні і тактич¬ 
ні інтереси. 

Від життєво важливих інтересів, безперечно, залежить 
саме існування нації. їх формування здійснюється протя¬ 
гом історичного розвитку держави та її будівництва як 
суб’єкта міжнародного права. Підтримка і збереження те¬ 
риторіальної цілісності України. Захист всіма доступними 
засобами (в тому числі й військовими) її кордонів, суве¬ 
ренітету та державності. Це і утворення системи націо¬ 
нальної безпеки — воєнно-політичної, економічної, пра¬ 
вової, соціально-культурної та ін., яка передбачає подаль¬ 
ше зміцнення національної державності, Збройних Сил, 
національної гвардії, утворення золотого і валютного фон¬ 
дів, власної валюти, дипломатичних і митних служб, 
структур внутрішньої безпеки, систем стратегічного пла¬ 
нування, військової зовнішньополітичної і науково-тех¬ 
нічної розвідки тощо. Це і всебічна інтеграція України в 
систему регіональної та глобальної безпеки, проведення 
широкомасштабних програм щодо ліквідації наслідків 
Чорнобильської катастрофи та утворення ефективної сис¬ 
теми ядерної безпеки України. Це і мобілізація та розвиток 
власних можливостей економіки, ринкових структур, ра¬ 
дикальних реформ з метою встановлення та збереження 
взаємовигідних (незалежних) відносин з партнерами як на 
Сході (в тому числі з країнами СНД), так і на Заході. Це 
й інтеграція України в світове економічне і політичне спів¬ 
товариство, створення умов для залучення закордонних 
інвестицій, збереження старих та пошуки нових шляхів 
доступу до стратегічно важливих для економіки ресурсів — 
нафти та енергоносіїв, каучуку, кольорових металів, лісу, 
бавовни й ін. Це і розвиток та підтримка процесів соці¬ 
ально-культурного і духовного відродження основ націо¬ 
нальної державності українського народу. 

Другорядними можна вважати ті інтереси, які сьо¬ 
годні не відіграють провідну роль, але ущемлення яких 
може у перспективі загрожувати життєвим або критич¬ 
ним інтересам. 

І, навпаки, вихід за межі критичних інтересів уже сьо¬ 
годні створює пряму загрозу життєво важливим інтере¬ 
сам, а звідси й загрозу національній безпеці України, 
підтвердженням чого, напр., є проблема енергоносіїв. 
Сюди ж слід віднести соціальний захист населення, особ¬ 
ливо малозабезпечених (кількість яких постійно зрос¬ 
тає), від інфляційних процесів, а також політичну неста¬ 
більність, яка, на наш погляд, набуває дедалі критичні¬ 
шого характеру, що за певних умов може поставити Ук¬ 
раїну на грань громадянської війни. 

Стратегічні інтереси мають довгостроковий характер 
відповідно до обраного курсу розвитку держави. Загроза 
їм означатиме загрозу життєво важливим інтересам 
(гальмування або повільне проведення економічних ре¬ 
форм може відсунути Україну в ряд слаборозвинутих дер¬ 
жав і перетворити в придаток ін. країн). 

Визначення стратегічних Н. і., їх юридичне оформ¬ 
лення як офіційно визнаних пріоритетів України повин¬ 
ні бути результатом спільної праці органів державної вла¬ 
ди з органами економіко-політичних інфраструктур. їх 
формування є прерогативою Президента. Парламент 
оцінює стратегічні інтереси на відповідність життєво 
важливим інтересам України. 

Оперативні інтереси (середньострокові) виступають 
засобами впровадження в життя стратегічних завдань. Як 
правило, вони виникають при вирішенні окремих проб¬ 
лем для подальшої реалізації стратегічних інтересів. 
Напр., розв’язання стратегічної проблеми забезпечення 
держави енергоресурсами за рахунок поставок нафти з 
країн Близького Сходу потребує відповідної тактики 
дипломатії, оскільки така стратегія небайдужа багатьом 
державам або зачіпає їхні інтереси в цьому регіоні. 


Тактичні інтереси, як правило, короткострокові і зни¬ 
кають з вирішенням оперативних інтересів, тобто висту¬ 
пають засобами їх впровадження в життя. Загроза їм, 
якщо вона не переростає в стратегічну небезпеку, пере¬ 
важно вирішується на регіональному рівні чи рівні мі¬ 
ністерств. 

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ (процес об’єктивізації). 

Ще й зараз ми зводимо все до ідейних мотивів, зокрема, 
історичної діяльності людей, не звертаючи увагу на те, 
чим викликаються ці мотиви, якою є об’єктивна зако¬ 
номірність в розвитку суспільних відносин, не вбачаючи 
їх коріння у ступені розвитку матеріальних відносин. Не 
звертаємо належної уваги на кончу потребу створення 
нового суспільно-політичного ладу, ринкової економіки 
тощо. 

Консолідація українського суспільства, різних соці¬ 
альних верств та політичних сил передбачає подолання 
провінціалізму, хуторянської психології, ізоляції України 
від світового процесу. Пропоновані нині рецепти, месі¬ 
анські заклики і концепції консолідації, навіть такі як 
ідея національної незалежності, державного будівницт¬ 
ва, українська національна ідея, об’єднуючи одних, роз’¬ 
єднують їх з іншими, відбувається поляризація соціаль¬ 
них сил на різних основах. Подолання зазначених труд¬ 
нощів можливе на шляху переходу від «природно істо¬ 
ричного» (природнонаукового) погляду на історію до 
культурно-історичного. Останній орієнтується на враху¬ 
вання специфіки суспільного життя, яке полягає в тому, 
що об’єктивні соціальні тенденції реалізуються через 
суб’єктивні, тобто такі, що спираються на особисті мо¬ 
тиви, цілі, інтереси, а також емоції, симпатії, ілюзії й 
помилки, дії людей. 

Зрештою, ідеологія в її суспільно-історичній значу¬ 
щості є ніщо інше, як ідейно-світоглядне уявлення інте¬ 
ресів окремих суб’єктів громадянського суспільства (кла¬ 
сів, соціальних груп, партій) і видавання їх за інтереси 
всього суспільства, всієї нації, всієї держави. Серцевину 
ж ідеології становлять ідеї й ідеали. Ідеї в системі ідеології 
є тими поняттями про суще, колишнє і прийдешнє, на 
основі яких розробляються програмні концепції прак¬ 
тичної діяльності по розв’язанню назрілих з точки зору 
суб’єкта ідеології соціальних проблем. Загалом, ідея є 
знанням про те, що має бути втілене в дійсність. 

З цієї точки зору, на нашу думку, важливою домінан¬ 
тою національного поступу є Н. і., що відображають об’¬ 
єктивні потреби національного розвитку українського 
суспільства, його ідеал та мету. 

Відносини «ми — вони», «свої — чужі» просотують 
усі суспільні відносини, при водячи до їх поляризації й 
згідно з національною ознакою. Національний статус, 
національна гідність, Н. і. домінують сьогодні у відно¬ 
синах між народами, визначають їх загальну атмосферу. 

Широке поширення у суспільній свідомості отримали 
уявлення про ігнорування Н. і., що дійсно мало місце у 
колишньому СРСР. Ці уявлення активізують як титульні 
нації, так і етнічні меншини у відстоюванні своїх інте¬ 
ресів. 

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ (форми вияву). Н. і. від¬ 
биваються, зокрема, у проблемі національної ідентич¬ 
ності, самоідентифікації людини, особливо в умовах до¬ 
мінуючого впливу культур поселення українців (діаспо¬ 
ра). Ким вона має бути? Брак позитивного розв’язання 
цієї дилеми загрожує цим людям перманентним невро¬ 
зом. З іншого боку, гармонійне сполучення двох культур 
та заангажування в праці для національності своїх пред¬ 
ків приносить людині велике задоволення та робить її 
успішною в ін. ділянках життя. 

Але чому працювати для своєї національності? На це 
наводяться такі аргументи: праця для рідних людей є 
приємною; боротьба за визволення народу є благород¬ 
ною метою; вільна Україна могла б внести багато цінного 
та неминущого до всесвітньої культурної традиції. Якщо 




118 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


в українському середовищі «батьки, вчителі, провідники 
етнічних громад та молодечих організацій допоможуть 
дітям засвоїти дві культури, етнічну та ширшого суспіль¬ 
ства, роблячи їх комфортабельними з обидвома, вони 
створюють найбільш сприятливі умови для розвитку 
многогранної індивідуальності, з більш історично вира¬ 
женою ідентичністю, з більш різноманітними талантами, 
ширшими горизонтами та зацікавленнями; особистість 
з одвертим та гнучким розумом, здібну на об’єктивний 
погляд» (Б. Цимбалистий). 

У праці «Тавро бездержавності» він писав: «Коли буде 
серед нас більше осіб, які усвідомлюють собі психоло¬ 
гічні та соціологічні наслідки довгого поневолення і сві¬ 
домим зусиллям намагатимуться ліквідувати їх у особис¬ 
тій поведінці, в нашому громадянському, церковному, 
політичному житті, потрібно на кожному посту пряму¬ 
вати путь до зцілення нашої спільності в’язами взаєм¬ 
ного довір’я, толерантності до різниць між нами, лояль¬ 
ності до своїх співвітчизників». У дусі екзистенціалізму 
Б. Цимбалистий заохочував кожного члена громади до 
такої свідомої та позитивної акції. І тут як ніколи є заг¬ 
роза, що «стара» українська генерація, що виробила своє 
світосприймання вже давно та в дуже різних обставинах, 
передасть та й, зрештою, й передає ці свої негативні риси 
нащадкам, сучасникам». 

Н. і. містять в собі значні консолідуючі можливості, 
їх носієм, як правило, виступає вся нація чи її більшість. 
Н. і. поширюються на економічну, політичну та етнічну 
сторони національного життя. Маючи на увазі необхід¬ 
ність поєднання національного з вселюдським, слід заз¬ 
начити, що національному притаманна певна специфіка, 
яку необхідно враховувати. Йдеться, передовсім, про 
проблеми рідної мови, розвиток прогресивних націо¬ 
нальних, побутових та культурних традицій, відновлення 
духовних цінностей, власне, про національне відроджен¬ 
ня України. Словом., Н. і. в їх загальнодемократичному 
розумінні не втрачають консолідуючого значення і в умо¬ 
вах сьогодення. Вони й надалі при глибоко продуманій 
етнонаціональній політиці можуть сприяти підвищенню 
трудової та політичної активності громадян, забезпечен¬ 
ню їх більш повного залучення до політичного та сус¬ 
пільного життя, стимулюванню національного поступу, 
патріотичних почуттів народів, їх національної самосві¬ 
домості. 

При цьому ми виходимо з того, що у ряду народів, 
національних груп етнічна консолідація ще продовжу¬ 
ється, хоча вже не так інтенсивно, як раніше. Навіть ви- 
сокорозвинуті нації колишнього СРСР зберігають багато 
деконсолідуючих елементів в соціально-економічному, 
духовному та етнічному розвитку. Зрештою, відмінності 
між областями однієї й тієї ж республіки подекуди ви¬ 
являються більш суттєвими, ніж відмінності між респуб¬ 
ліками. 

Слід також враховувати й те, що національна єдність 
як форма колективності неоднозначно впливає на фор¬ 
мування та життєдіяльність особи. В умовах демократич¬ 
ного клімату вона, як правило, благотворно діє на особу, 
духовно збагачуючи її, надаючи їй почуття національної 
самоповаги. В антидемократичному середовищі, навпа¬ 
ки, національна єдність нерідко замикає особу на фено¬ 
мен «національне», приховує загрозу духовного та мо¬ 
рального падіння. Звідси постійна необхідність — доби¬ 
ватися демократизації національного життя, правильно 
сполучати національне та вселюдське. 

Розгляд категорії Н. і. у широкому її розумінні, як 
власне Н. і. України, дає можливість при умові катего¬ 
ріального аналізу Н. і. як системи, спертися на послі¬ 
довне врахування істотних ознак і обставин існування 
української нації від її генези до сьогодення. Категорія 
«Н. і.» тим і відрізняється від поняття «інтереси нації», 
що відбиває інтереси всіх людей, незалежно від націо¬ 
нальної ознаки, а не інтереси лише однієї нації. Н. і.— 


це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, 
що реалізується через політичну систему. Ці інтереси по¬ 
єднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому. 
При цьому маються на увазі інтереси не взагалі громадян, 
а кожного громадянина зокрема, інтереси національних, 
соціальних, політичних груп та інтереси держави. Плід¬ 
ною є думка того ж автора про те, що до Н. і. України 
належить і незалежна, суверенна, соборна, демократична 
Україна, характерними рисами якої є громадянське сус¬ 
пільство, правова держава, економічний і політичний 
плюралізм, ідеологія і мораль, що базуються на націо¬ 
нальних та вселюдських цінностях, повага до прав лю¬ 
дини. 

Зрештою, вищесказане й становить національну мету, 
національну концепцію розвитку платформи національ¬ 
ної згоди, основу національних пріоритетів, які форму¬ 
ються елементами політичної системи, де чільне місце 
належить державі. З цієї точки зору Н. і. є основною 
ланкою політичної системи, основою для функціонуван¬ 
ня інших її елементів — держави, громадських об’єд¬ 
нань, політичних партій та громадян. 

З іншого боку, ці інтереси формуються всіма складо¬ 
вими елементами політичної системи. Мистецтво полі¬ 
тичної, державницької дії полягає в тому, щоб зіставити 
політичні (владні) інтереси, професійні та ін. на основі 
національного компромісу та національної згоди, чіткого 
визначення шляхів боротьби за реалізацію національних 
(загальнонародних) інтересів. * 

Саме держава має за мету якнайточніше виразити 
Н. і., тобто інтереси всього суспільства, вирішувати со¬ 
ціальні й національні суперечності та забезпечувати пра¬ 
ва людини. 

Національний поступ України виявляється і в умінні 
знайти для кожної людини місце у складному механізмі 
влади та політичної системи, щоб вона з «совка» пере¬ 
творилася на активного суб’єкта розбудови нової Украї¬ 
ни. Це і є головним сенсом усіх Н. і. і всякої дійсно 
національної політики. 

Декілька слів про національний (етнічний) статус, що 
полягає передусім у реалізації (реальній) власних Н. і., 
можливостей економічного та соціального розвитку, збе¬ 
реження культурної самобутності й ін. Національний 
статус передбачає також доступ до здійснення влади, ма¬ 
теріальних ресурсів, домінування реальне чи уявне. І тут 
є реальна основа для процесів трансформації соціальної 
напруженості в міжнаціональну. 

Категорія Н. і. набуває свого особливого значення для 
утвердження громадянського суспільства, а отже, право¬ 
вої держави, дійсного захисту прав людини, утвердження 
самостійної особистості. Адже без чіткого з’ясування по¬ 
треб, інтересів і спонукальних мотивів нації, різних со¬ 
ціальних прошарків та верств населення говорити про 
вищенаведені громадянські цінності ні до чого. 

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ (формування). Н. і - це 
інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що 
реалізується через політичну систему. Вони поєднують 
інтереси кожної людини, суспільства в цілому. При 
цьому маються на увазі інтереси не взагалі громадян, які 
належать до даного суспільства, а кожного громадянина 
зокрема, інтереси національних, соціальних, політичних 
груп та інтереси держави. 

З іншого боку, Н. і. не тотожні інтересам націй, бо 
перші відбивають (інтегрують) інтереси всіх людей не¬ 
залежно від національної приналежності, а другі — лише 
інтереси певної нації. 

Формування та реалізація Н. і.— загалом складний 
процес, у якому діє багато об’єктивних та суб’єктивних 
чинників. Тим більше у сьогоднішньому українському 
суспільстві, яке лише формується, стає на ноги, робить 
свої перші кроки. Яким має бути це суспільство, народ 
України вже визначився на основі національного (за¬ 
гальнонародного) консенсусу: незалежна, суверенна, со- 




І. Етнос і соціум 


119 


борна, демократична Україна. Її характерні риси — гро¬ 
мадянське суспільство, правова держава, економічний та 
політичний плюралізм, ідеологія і мораль, що базуються 
на національних та загальнолюдських цінностях, повага 
до прав людини. Оскільки всі політичні сили України 
єдині в цьому, вищезазначене, отже, становить націо¬ 
нальну мету, національну концепцію розвитку, платфор¬ 
му для національної згоди. У цьому руслі мають форму¬ 
ватись Н. і. України. 

Як вища форма національної самосвідомості націо¬ 
налізм, безумовно, відноситься до непересічних ціннос¬ 
тей. Н. і. притаманні будь-якій нації, а значить є скла¬ 
довою частиною національної ідеології та самосвідомос¬ 
ті. Тому націоналізм не може бути ні буржуазним, ні про¬ 
летарським. Біда приходить лише тоді, коли він стає 
державною політикою, офіційною ідеологією, бо за до¬ 
помогою влади націоналізм може стати знаряддям, «ар¬ 
гументом» переваги одних над іншими. Як, зрештою, і 
запозичення без критичного відбору чужих цінностей — 
тут уже інший негативний бік справи. Ось чому «і чужому 
научайтесь, й свого не цурайтесь». 

Нічого позитивного ми не досягнемо без формування 
Н. і. й на їх основі — національних пріоритетів. Від пра¬ 
вильності їх визначення залежить, скільки часу і як наше 
суспільство витратить на реалізацію національної мети. 
Н. і., будучи інтегральним виразом інтересів усіх і кож¬ 
ного, формуються елементами політичної системи, де 
чільне місце належить державі. 

Політична система, що тепер складається, принципо¬ 
во відрізняється передусім елементами системи та їх вза¬ 
ємовідносинами, завданнями, політичним режимом, за¬ 
конами функціонування. 

Це політична система громадянського суспільства, 
центром якого є не партія, не влада, а Н. і., що є одно¬ 
часно основою для функціонування інших елементів 
системи — держави, громадських об’єднань, політичних 
партій та громадян. Роль держави, хоч і є важливою, зво¬ 
диться до ролі одного з елементів системи. За цих умов 
навіть при зміні правлячої партії Н. і. залишатимуться 
основною ланкою політичної системи при незмінному 
їх характері. 

Н. і. є не тільки основою функціонування всіх еле¬ 
ментів політичної системи, але й формуються за їх до¬ 
помогою. При цьому суттєво змінюється роль та значен¬ 
ня політичної системи. Правова держава є не так органом 
влади політичної партії (партій), як формою громадсько¬ 
го суспільного договору, комітетом по реалізації інтересів 
людини. Політичні партії виражають політичні (владні) 
інтереси своїх членів, а громадські об’єднання — про¬ 
фесійні інтереси людей. Таким чином, окрема особа з її 
різноманітними інтересами є головним елементом нової 
політичної системи України. 

Формування Н. і., їх реалізація — надто складний 
процес. У будь-якому суспільстві інтереси окремих лю¬ 
дей бувають не тільки різними, але й протилежними і 
навіть антагоністичними. Проте суспільство в цілому мо¬ 
же функціонувати лише за умови зіставлення їх на основі 
національного компромісу і національної згоди, чіткого 
визначення шляхів боротьби за реалізацію інтересів ок¬ 
ремих людей (політичної боротьби). В межах правової 
держави її визначає політичний режим, який забезпечує 
реалізацію прав людини. Цей режим — широка демо¬ 
кратія як одна з цивілізованих форм зіставлення інте¬ 
ресів, що за всіх умов знаходять свою завершеність у 
загальних Н. і. 

У межах громадянського суспільства правова держава 
формально (юридично) займає, в принципі, однакове 
становище з іншими елементами політичної системи. 
Проте фактично вона є головним з-поміж них, бо має 
за мету якнайточніше виразити Н. і., тобто інтереси усіх 
членів суспільства, вирішувати соціальні суперечності та 
забезпечувати права людини. Через державну владу влас¬ 


не й реалізуються функції інших елементів політичної 
системи. 

Н. і. реалізуються державою через державні інтереси, 
які можуть мати самостійний характер (інтереси влади) 
і не збігаються з Н. і., напр., інтереси уряду бувають від¬ 
мінними від Н. і. або інтересів інших елементів влади 
(законодавчої чи судової). 

Характерним є те, що перехід від тоталітарної системи 
до демократичної супроводжують одночасно два проце¬ 
си — нове державотворення і зміна суспільного ладу. Різ¬ 
ко загострюються суспільні проблеми та суперечності. У 
цій ситуації на перший план виходять державні інтереси, 
що не завжди збігаються з Н. і., тим паче — кожної осо¬ 
би, бо вихід з кризового становища зачіпає усіх нас. За 
таких надзвичайно складних умов державні інтереси ви¬ 
являються через відповідні стратегічні завдання: забез¬ 
печення нормального функціонування суспільства, 
внутрішньої стабільності, соціальної безпеки, сприятли¬ 
вих міжнародних умов та гарантій безпеки України. Ці 
завдання і виступають як Н. і. 

Найважче для влади — забезпечення інтересів кож¬ 
ного члена суспільства, прав людини. В умовах жорсткої 
економічної кризи, коли більшість громадян ще не по¬ 
збулися комплексу соціального утриманства, коли пере¬ 
важає принцип — дай, забезпеч, допоможи, будь-який 
уряд ризикує втратити владу, якщо не віднайде шляхів, 
форм та засобів реалізації політики поєднання держав¬ 
них і особистих інтересів і водночас поєднання їх з Н. і., 
а не з корпоративними, як це сьогодні ще має місце. 

Якщо правова держава є головним елементом полі¬ 
тичної системи суспільства, то її новий елемент — ок¬ 
рема людина (особа) є головним чинником і самоціллю 
цієї системи, бо тільки у демократичному суспільстві лю¬ 
дина стає центром усієї політичної діяльності, активним 
її суб’єктом, а задоволення потреб кожного стає само¬ 
ціллю суспільства — через реалізацію інтересів особи, 
прав та обов’язків, через її вплив на суспільство шляхом 
виявлення власної думки. Саме таку мету має створен¬ 
ня незалежної, суверенної, соборної, демократичної 
України. 

Однак цього не зробиш негайно, за допомогою яко¬ 
гось закону. Поки що кожен з нас швидше об’єкт, ніж 
суб’єкт політики. 

Окрема людина та її сім’я якось загубились у планах 
політиків. Залишена віч-на-віч зі своїми болями та проб¬ 
лемами, така людина є потенційним збудником соціаль¬ 
ної напруженості, носієм невдоволення і, врешті-решт, 
непередбаченої соціальної поведінки, що зумовлює не¬ 
стабільність суспільства — основного ворога національ¬ 
ної безпеки. Свобода кожної окремої людини визна¬ 
чається певною незалежністю від держави, від влади. В 
її основі — економічна незалежність, яка базується на 
приватній власності. Державна форма власності при¬ 
в’язує людину до владних структур, зв’язує її ініціативу, 
плодить утриманство. Залежна людина творити не може. 

Мудрість політиків і політики виявляється в умінні 
знайти для кожної людини місце у складному механізмі 
влади та політичної системи, щоб вона з «совка» пере¬ 
творилась на активного суб’єкта розбудови нової Украї¬ 
ни. Це і є головним сенсом усіх Н. і. та всякої дійсно 
національної політики. 

НАЦІОНАЛЬНІ ТА ВСЕЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ Й 
ІНТЕРЕСИ. З точки зору критичного етнополітичного 
мислення вселюдські цінності — це не просто сума ма¬ 
теріальних і духовних цінностей всіх народів і не якесь 
посереднє їх поняття, а синтез вищих досягнень рук і 
розуму людства, квінтесенція всієї цивілізації. В еконо¬ 
мічній сфері — це товарно-грошові відносини, ринок то¬ 
що; в соціально-політичній — правова держава, парла¬ 
мент, право на самовизначення, суверенітет тощо; в ду¬ 
ховній — найвидатніші досягнення науки, культури й 
мистецтва; в сфері моралі — закони й норми поведінки 




120 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


і взаємовідносини людей і народів, які були вироблені 
протягом тисячоліть, зокрема, взаєморозуміння, мило¬ 
сердя, толерантність, солідарність, дружба тощо. Такий 
підхід дає можливість побачити, що, по-перше, термін 
«вселюдські цінності» є більш коректним, ніж модний 
нині термін «загальнолюдські цінності», а, по-друге, по¬ 
казує необхідність відмовлення від поділу вселюдських 
цінностей за ідеологічними, політичними та іншими оз¬ 
наками. 

Цілком об’єктивною реальністю є й загальнолюдські 
інтереси, котрі правильніше називати «вселюдськими». 
Під ними, перш за все, розуміється узагальнене вира¬ 
ження насущних потреб всіх народів планети. Вони 
включають в себе природне прагнення людей до само¬ 
збереження, саморозвитку і самовдосконалення. Діалек¬ 
тика співвідношення і взаємодій Н. та В. ц. й і. виключно 
складна. Однак у політичній та юридичній літературі, в 
ряді законодавчих актів вона гранично спрощена і зве¬ 
дена майже до аксіоматичного ствердження про пріори¬ 
тетність вселюдських цінностей та інтересів над націо¬ 
нальними. З наукової точки зору така позиція, не див¬ 
лячись на всю її популярність і привабливість, досить 
вразлива. Сумнівна вже сама постановка питання про 
ієрархизацію Н. та В. ц. й і., механічний розрив і про¬ 
тиставлення їх одне одному, жорстка поступова субор¬ 
динація. Тут потрібен зовсім інший підхід, а саме: діа¬ 
лектика взаємозв’язку загального і особливого, цілого й 
часткового. З точки зору політичної практики теза про 
пріоритет вселюдських цінностей та інтересів над націо¬ 
нальними, м’яко кажучи, є непереконливою, малопро¬ 
дуктивною і досить часто призводить до негативних нас¬ 
лідків. Реальна політика сучасного етапу розвитку циві¬ 
лізації — це зіткнення, суперництво і протиставлення 
різних інтересів, зокрема зазначених вище. Бажаючих 
поступитись національними інтересами навіть заради за¬ 
гальнолюдських поки що небагато. А ігнорування інте¬ 
ресів будь-якого народу може обернутися трагедією для 
нього і великими втратами для людства. Адже народ — 
це частка людства, а із втратою частки може зникнути 
й ціле. Звичайно, заради інтересів частки (народу), ма¬ 
буть, не варто ризикувати інтересами цілого (людства). 
Але тим більш не можна погодитись із намаганнями до¬ 
вести пріоритетність національних інтересів над вселюд¬ 
ськими, діяти на догоду першим, забуваючи, ігноруючи 
або протиставляючи другим. 

Істина лежить не на шляхах з’ясування, яка з двох 
сторін діалектичної єдності Н. та В. ц. й і. повинна вва¬ 
жатись головною, пріоритетною, а на шляхах їх всебіч¬ 
ного врахування й органічного поєднання, пошуку ба¬ 
лансу, а в ідеалі — гармонізації. Невипадково давні греки 
зводили свої будівлі за законами гармонії. І саме ці за¬ 
кони повинні лежати в основі національної політики всіх 
рівнів. 

НАЦІОНАЛЬНІ ТА КЛАСОВІ ІНТЕРЕСИ. До недав- 
на в нашому суспільстві панувала думка про пріоритет 
класових інтересів над національними. При цьому ро¬ 
бились посилання на основоположників марксизму. 
Дійсно, в їхніх творах подібних ідей більш ніж достатньо. 
Однак, по-перше, частково вірні в тих конкретних істо¬ 
ричних умовах, вони сьогодні не варті уваги, тим більш, 
що з часів своєї появи хибували на однобічність, жор¬ 
стоке прив’язання, підпорядкованість національного пи¬ 
тання завданням класової боротьби. По-друге, слід від¬ 
верто визнати, що в окремих працях основоположників 
марксизму Н. та К. і. розглядались як однопорядкові, 
або навіть пріоритет віддавався національним інтересам. 
Для прикладу можна навести слова К. Маркса про те, 
що для поневолених залежних країн (Ірландії) «першою 
передумовою соціального визволення є не класова, а на¬ 
ціональна боротьба». Подібні думки можна знайти у 
К. Каутського, багатьох українських соціал-демократів 
першої чверті XX ст. та ін. Сьогодні переважають пог¬ 


ляди про пріоритетність національних інтересів над кла¬ 
совими. 

Національні інтереси завжди ширші за класові чи гру¬ 
пові. Спроби будь-якого класу, партії чи групи зобразити 
себе як єдиного виразника (захисника) національних 
інтересів, претензії видати свої вузькокласові (вузьког- 
рупові, вузькопартійні) інтереси за загальнонаціональні 
неспроможні й небезпечні щодо дестабілізації етнополі- 
тичної ситуації. 

Національні інтереси виражає лише парламент, об¬ 
раний шляхом демократичних виборів в умовах багато¬ 
партійності та альтернативності. Вихідними даними для 
його рішень можуть служити результати референдумів, 
широких соціологічних досліджень, науково обґрунто¬ 
вані рекомендації спеціальних парламентських груп і ко¬ 
місій тощо. Абсолютизація й гіпертрофування націо¬ 
нальних інтересів ведуть до націократії (так само, як ра¬ 
ніше фетишизація класового вела до класократії) з усіма 
її трагічними наслідками. Стабільність суспільства зале¬ 
жить від того, наскільки усвідомлюється його багатомір- 
ність, враховується наявність різноманітних інтересів, у 
т. ч. національних та класових, досягається^ збалансо¬ 
ваність. 

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ — належність людини до тієї чи 
іншої етнічної спільноти — нації або народності; сукуп¬ 
ність осіб однієї національної належності. Кожна дорос¬ 
ла людина відносить себе до якоїсь однієї Н. У будь-який 
момент людство є сукупністю Н. Усвідомлення належ¬ 
ності до певної Н. формується в процесі соціалізації осо¬ 
би ще в дитячому віці і протягом життя, як правило, не 
змінюється. Зміна Н. найчастіше спостерігається у 2—3 
покоління людей, що проживають в іншоетнічному ото¬ 
ченні та втратили зв’язок із своїм етносом. Оскільки по¬ 
няття «Н.» застосовується переважно лише до спільнос¬ 
тей нового і новітнього часу, тобто його вживання об¬ 
межене в стадіальному плані, для позначення осіб однієї 
етнічної належності в усіх трьох історичних типах етно¬ 
су — племені, народності, нації,— в етнографії (етноло¬ 
гії) використовується термін «етнікос» (етнос у вузькому 
значенні слова). Особи одного етнікосу-Н. складають 
особливу історичну спільність людей, яка виникла і роз¬ 
вивається природно-історичним шляхом, незалежно від 
волі людей, що входять до неї. Така міжпоколінна спіль¬ 
ність, об’єднана системою комунікативних і сигнафіка- 
тивних зв’язків, здатна до стійкого багатовікового існу¬ 
вання за рахунок самовідтворення. Люди, що її склада¬ 
ють, мають спільні, відносно стабільні особливості мови, 
культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності 
та відмінності від інших подібних утворень (етнічну са¬ 
мосвідомість), зафіксовану в самоназві (етнонімі). Для 
виникнення етнікосу-Н. необхідною умовою є терито¬ 
ріальна спільність людей, однак для подальшого його 
існування вона не обов’язкова. Так, українці, де б вони 
не проживали — в Україні, Росії, в Канаді чи Австралії — 
зберігають в тій чи іншій мірі такі спільні етнічні ознаки, 
як мова, культура, характер (національна психологія), ус¬ 
відомлення єдності походження. Етнікоси-Н. можуть у 
просторовому плані співпадати в соціально-потестарно- 
му організмі, тобто утворювати свою державу, яка забез¬ 
печує найсприятливіші умови для їх самовідновлення. 
Однак більшість етнікосів-Н. світу існують в державах, 
сформованих іншими Н., утворюючи в них окремі ет- 
носоціальні організми (народності, нації) або етнічні гру¬ 
пи. Український етнікос-Н. також тривалий час не мав 
своєї державності, а основний його масив був розчлено¬ 
ваний політичними кордонами між різними державами. 
Сьогодні українці існують як державна нація (в Україні) 
і як етнічні групи (в інших країнах). В історико-стаді- 
альному плані один і той же етнікос-Н. може послідовно 
утворювати різні типи етносоціальних спільностей. Так, 
українці виступають в історії спочатку як народність, а 
в середині XIX ст. як нація. Усвідомлення своєї належ- 




І. Етнос і соціум 


121 


ності до певної Н.— складне й глибоко інтимне почуття, 
яке включає в себе і гордість за свій народ, за його внесок 
у суспільний прогрес, в загальнолюдську культуру, і біль 
за його минулі і нинішні страждання, і бажання йому 
добробуту й щастя в майбутньому. У більшості країн світу 
на відміну від колишнього СРСР належність громадяни¬ 
на до якої-небудь Н. не фіксується в паспортах та інших 
документах, оскільки може бути використана і, як свід¬ 
чить історія, неодноразово використовувалась для дис¬ 
кримінації людей за етнічною ознакою. У паспортах гро¬ 
мадян України належність людини до якої-небудь Н. та¬ 
кож не фіксується. 

НАЦІОСТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ (за І. Лисяком- 
Рудницьким). Розглядаючи різні етапи Н. у., І. Лисяк- 
Рудницький зосереджує увагу на процесі нагромадження 
тих елементів культури (в широкому, антропологічному 
значенні цього слова), які в своїй сукупності та взаємо- 
пов’язаності й витворили самобутню українську націю. 
Щоб відрізнити націю як політичну спільноту («націю- 
державу») від нації як культурної спільноти, він у другому 
випадку застосовує вислів «етнічна нація». Досліджуючи 
процес Н. у., поєднує історичний підхід з компаративним. 

Так, у статті «Україна між Заходом і Сходом» учений 
вказує на ті елементи самобутності української нації, які 
були закладені ще в часи Київської Русі, зауважує, що 
Київська держава хоч і підтримала грецько-візантійську 
релігійну й культурну традицію, але політичне візантій¬ 
ство залишилося їй цілком чужим (візантійська теократія 
згодом прищепилась у Московському царстві). У Київ¬ 
ській Русі, як і в середньовічному Заході, церковна й 
державна влади не були злиті, кожна з них мала авто¬ 
номію. Князівська влада обмежувалась боярською радою 
і народним віче; існувало самоврядування міських гро¬ 
мад. Суспільний лад загалом тримався на договірних за¬ 
садах: поняття закону та прав було складником політич¬ 
ної свідомості того часу. Феодальний парламентаризм, 
поєднаний з міським самоврядуванням, знаходить своє 
продовження у Литовсько-Руській державі. Західні еле¬ 
менти (магістрат тощо) приймаються тому, що для цього 
існував той глибокий історичний підтекст, який зберігся 
у пам’яті народу попри монгольську навалу. Продовжен¬ 
ня тих самих визначальних традицій маємо також у ста¬ 
новій демократії Козацької держави XVII—XVIII ст. 
І. Лисяк-Рудницький припускає, що «етос і естетичне 
чуття» українців склалися на час Козацької держави. 
Звідси можна зробити висновок, що становлення укра¬ 
їнської нації (на відміну від «модерної» української нації) 
завершується у XVIII ст. Бо простеживши вищезазначені 
переходи Н. у., він робить висновок про їх «національ¬ 
ний характер»: етос і естетичне чуття українців «закорі- 
нені в духовній традиції східного християнства», але в 
соціальній та політичній структурі вони — частина єв¬ 
ропейського світу. Цей висновок міг би викликати за¬ 
перечення внаслідок різкого протиставлення двох наз¬ 
ваних сфер: морально-естетичної і релігійної, з одного 
боку, та суспільно-політичної, з іншого. Але його вчений 
знімає своїм зауваженням про те, що свідомість україн¬ 
ців, їхня релігійність також виявляють західні світоглядні 
ознаки. Це робить Україну «класичною країною унійної 
традиції». Не тільки католицизму православного обряду, 
але й українському православ’ю властиві ознаки, що від¬ 
даляють його від православ’я візантійсько-московського 
типу. Те саме маємо і в українській культурі: скажімо, 
барокко поєднує в собі деякі східні та західні первні. Са¬ 
ме ця «унійність» української свідомості дала змогу 
І. Лисяку-Рудницькому віднести українців до європей¬ 
ської спільноти народів: спорідненість з європейськими 
націями особливо виразно проступає в їхніх суспільно- 
політичних традиціях. 

Проте, попри твердження про належність українців 
до європейської спільноти, І. Лисяк-Рудницький наго¬ 
лошує (напр., у статті «Роля України в новітній історії»), 


що вона є типово східноєвропейською країною, бо її 
історія до високого ступеня позначена браком тяглості. 
Це стосується державної організації та високої культури, 
носієм яких завжди виступають провідні суспільні вер¬ 
стви. Саме вони в першу чергу падали під ударами во¬ 
рожих сил, і лише народна культура виявлялася більш 
життєздатною — її збереження й творило підвалини для 
наступного відродження. 

І. Лисяк-Рудницький розрізняє націю та «модерну 
націю». З останньою він пов’язує не лише наявність на¬ 
ціонально свідомої культурницької та державницької елі¬ 
ти, але й об’єднання всіх земель у межах етнічних кор¬ 
донів та існування національної держави. Звідси його 
твердження, що модерна українська нація з’являється 
лише у 1917—1920 рр. Якби опустити тут епітет «модер¬ 
на», то можна було б висловити незгоду з вченим і зау¬ 
важити, що національна самосвідомість, яка сконсолі¬ 
дувала українців у єдину спільноту, з’явилася значно ра¬ 
ніше. Але вислів «модерна нація», як видно з контексту, 
І. Лисяк-Рудницький застосовує у значенні «політична 
нація» (нація як політична, а не культурна спільнота), і 
в такому разі її становлення справді є пізнішим. Станов¬ 
лення української нації як культурної спільноти можна 
простежувати вглиб віків (етногенеза — націогенеза), на¬ 
томість становлення української політичної нації пов’я¬ 
зане зі становленням національної держави, в якому най¬ 
важливішими етапами є Козацька республіка та УНР. 

І. Лисяк-Рудницький не займався глибинними проб¬ 
лемами методології; хочатакйй поділ справді є невдалим, 
але єдине, що він хотів утвердити, приймаючи його,— 
це вказати на два шляхи (й відповідно два типи) наці- 
остановлення. У першому процес йде зверху вниз (голо¬ 
вним націотворчим чинником є вища суспільна страта), 
у другому — знизу вгору — націостановлення відбува¬ 
ється внаслідок національного самовизначення народу, 
тобто демократичним шляхом. Останній, хоч і несе в собі 
певні вади, але має деякі суттєві переваги над першим. 
І. Бочковський, котрий теж розрізняє ці два типи наці¬ 
остановлення, у праці «Наука про націю» зауважує: «Мо¬ 
лоді «неісторичні» народи будівельно суцільніші від своїх 
«історичних» товаришів, в яких націогенеза мусила пе¬ 
реборювати атомізм (розпорошування) як спадщину по¬ 
передньої етногенези». 

Хоча цей поділ (не у гегелівському його розумінні), 
вказує на певні, дуже суттєві, відмінності у способах на¬ 
ціостановлення, але ним не варто зловживати. Й навряд 
чи можна категорично твердити про перевагу одного із 
цих способів над іншим. Якщо циркуляція еліт здійсню¬ 
ється таким чином, що забезпечується тяглість історич¬ 
ного процесу, то це важливий чинник успішного наці¬ 
остановлення. З іншого боку, якщо культурне успадку¬ 
вання на рівні еліт переривається і основою націоста¬ 
новлення виступає народ (з гущі якого формується нова 
еліта), то, попри деякі переваги, вказані О. Бочковським, 
такий спосіб приховує в собі також небезпеку: відсутність 
історично сформованої державницької та культурної елі¬ 
ти утруднює побудову національної держави. Щодо ста¬ 
новлення української нації, то все-таки існувало куль¬ 
турне успадкування й на рівні еліт, на що вказує й сам 
І. Лисяк-Рудницький. 

НАЦІЯ — іст. спільність людей, яка характеризується 
низкою специфічних ознак. Визначення поняття «Н.», 
з достатньою повнотою її ознак, в науці поки що не існує. 
Чимало вчених неодноразово висловлювали й вислов¬ 
люють сумніви щодо можливості вироблення більш чи 
менш прийнятного визначення цієї категорії. Подібні 
сумніви й труднощі (яких була позбавлена більшість ко¬ 
лишніх радянських суспільствознавців) — свідчення ви¬ 
ключної складності, своєрідності й суперечності такого 
дивовижного феномена, як Н. 

Визначення Н., що існують сьогодні, умовно можна 
поділити на чотири великі групи: психологічні, культу- 




122 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


рологічні, етнологічні та історико-економічні. Заснов¬ 
никами психолог, теорії Н. вважаються франц. філософ 
та історик XIX ст. Е. Ренан, який стверджував, що «на¬ 
ція — це душа, духовний принцип», а також представник 
австромарксизму О. Бауер, який розглядав Н. як сукуп¬ 
ність людей, «спільністю долі згуртованих у спільність 
характеру». Культуролог, теорія Н. була започаткована 
працями ще одного австромарксиста К. Реннера 
(Шпрингера), який вважав, що Н.— «це союз осіб, які 
однаково розмовляють», «культурний союз». Таким чи¬ 
ном, якщо засновники психолог, теорії Н. зводять її сут¬ 
ність перш за все до спільності нац. психології та нац. 
характеру, то прибічники культуролог, теорії — в основ¬ 
ному до спільності нац. мови та культури. Обидві теорії 
мають чимало прихильників на Заході. Однак найбільш 
поширеною сьогодні є етнолог, теорія Н. Увібравши в 
себе деякі елементи зазначених вище теорій, вона голов¬ 
ний акцент робить на таких етніч. ознаках, як спільність 
походження, самосвідомості тощо. При всій повазі до 
етнопсихолог. теорій Н., не можна не звернути увагу на 
їх спільне вразливе місце: недооцінку, а подекуди й ігно¬ 
рування соціального в національному. 

В радянській літ-рі зазначені теорії завжди вважались 
псевдонаук., відкидались, піддавались огульній критиці. 
В колиш. СРСР цілковито панувала «історико-економіч- 
на» теорія Н. Вона народжувалась і розвивалась пара¬ 
лельно з психолог, та культ, теоріями. Її засновником 
вважається відомий теоретик марксизму К. Каутський. 
«Головною ознакою національності (нації — авт.) є 
спільна теорія та спільна мова»,— підкреслював він у 
праці «Ознаки національності». До них Каутський також 
відносив спільність екон. життя й традицій. Однак, і це 
слід особливо підкреслити, не абсолютизував зазначених 
ознак. Він вважав, що навіть при відсутності (втраті) од¬ 
нієї або кількох з них Н. продовжує існувати. Найбіль¬ 
шою вадою даної теорії слід визнати недооцінку етніч¬ 
ного в національному. 

Спираючись на положення К. Каутського і частково 
О. Бауера, Й. Сталін у 1913 р. дав таке визначення: «На¬ 
ція — є усталена спільність людей, яка склалась історич¬ 
но, виникла на базі спільності мови, території, еконо¬ 
мічного життя й психічного складу, що виявляється в 
спільності культури». З його благословення визначення 
було названо «марксистсько-ленінським», що слід вва¬ 
жати відвертим перекрученням. 

Як відомо, ні засновники марксизму, ні В. Ленін ви¬ 
значення Н. не давали. Вони лише згадували, причому 
далеко не однозначно, деякі її ознаки, зокрема такі, як 
спільність території, екон. зв’язків, мови та культури. 
Підлог Сталіна полягав у тому, що, включивши у визна¬ 
чення Н. зазначені ознаки, він дав їм власне, догматичне 
тлумачення, абсолютизував, гіпертрофував і жорстко 
пов’язав одну з одною. «Лише наявність всіх ознак, взя¬ 
тих разом, дає нам націю». Такий підхід Сталіна не був 
випадковим. По-перше, він обумовлювався абсолютиза¬ 
цією та гіпертрофуванням місця й ролі класового прин¬ 
ципу, класової боротьби в політ, житті суспільства й не¬ 
дооцінкою, ігноруванням нац. фактора. По-друге, під¬ 
водив теор. фундамент під політизацію націй, їх «одер- 
жавлення», що призвело до нерівності етносів, штучного 
поділу на «державні» та «недержавні». 

Сталінська теорія Н. з часу своєї появи мала багато 
в чому догматичний, метафізичний характер. Однак май¬ 
же у всіх підручниках з сусп. наук та в довідковій літ-рі 
визначення й тлумачення Н., які дав Сталін (з деякими 
варіаціями), зберігаються й сьогодні. І лише в окремих 
виданнях останніх років намітились нові підходи. Зок¬ 
рема, Н. все частіше трактується як етносоціальна спіль¬ 
ність. На жаль, прихильники такого підходу, ставлячи 
під сумнів або відкидаючи сталінське визначення Н., не 
дають власних визначень. 

Цю прогалину вітчизняної науки можна заповнити 


тими визначеннями й тлумаченнями, що вживаються в 
зах. націології. «Нація,— вважають упорядники «Слов¬ 
ника американської спадщини англійської мови»,— це 
населення визначеної території, яке має спільні звичаї, 
походження, історію і часто мову». Автори «Міжнарод¬ 
ного видання американської енциклопедії» стверджують, 
що Н.— «велика кількість людей, які вважають себе 
спільністю. Вони часто мають одну або кілька спільних 
ознак: мову, культуру, релігію, політичні й інші інсти¬ 
тути, історію й віру в спільність долі. Вони звичайно зай¬ 
мають суміжну територію». Нарешті всесвітньо відомий 
Вебстеровський міжнародний словник англ. мови визна¬ 
чає Н. «як спільність людей, яка складається з однієї або 
кількох національностей, має більш чи менш визначену 
територію і уряд». Тут данина віддається т. зв. «етатист- 
ській теорії». 

Н.— динамічний організм, і дане раз і назавжди її 
визначення суперечить законам діалектики. Одна спра¬ 
ва — Н. в період її становлення, ін. справа — в період 
зрілості й соціальної розвинутості. Одна справа, коли 
формується «материнська» основа Н., ін., коли від неї 
відпарощується у ході іст. розвитку, в т. ч. міграційних 
процесів, відгалуження Н.— іноді навіть у віддалених 
країнах, часом могутнє й численне: з’являється своєрідна 
«крона» Н., діаспора. В цьому випадку класичні ознаки 
Н., такі, як спільність території і навіть мови, перестають 
«працювати». На жаль, останнім часом в літ-рі країн ко¬ 
лиш. СРСР почастішали спроби біологізації й навіть «ра- 
сизації» поняття Н., що веде до перекручення її глибо- 
косоціальної природи. Расизмом найчистішої води є 
твердження про псування «інородцями» генофонду тієї 
чи ін. Н., про «поклик крові» як сутність нац. належності. 
Доречним буде відзначити, що в конституції ФРН ви¬ 
значення Н. по крові розцінюється як фашизм. 

У пошуках більш досконалого визначення поняття Н. 
корисно критично переосмислити старе, дати йому 
принципову оцінку. Глибокі вади сталінського визна¬ 
чення вже відзначались. Це головним чином канонізація 
чотирьох ознак, що негативно позначилась на практиці 
національно-держ. будівництва, недооцінка етніч. при¬ 
роди самої Н. Однак не слід забувати, що це визначення 
було висунуте тоді, коли в стадії етногенезису перебував 
ще й ряд Н. Рос. імперії, в т. ч. така найбільша, як ук¬ 
раїнська. В сучасних же умовах ознаки Н. трансформу¬ 
ються, суттєво змінюють свою вагомість та пріоритети. 
Вони нерідко набувають нового забарвлення, поповню¬ 
ються новими елементами (нац. самосвідомість, спіль¬ 
ність іст. долі тощо). 

Найважливішою видовою ознакою сформованої су¬ 
часної Н., виявом прогресивності її соціальної природи 
виступає цивілізованість. Саме цивілізованість, що ро¬ 
зуміється як залучення того чи ін. народу до екон., со- 
ціально-політ. та духовн. джерел сусп. прогресу, до про¬ 
цесу інтернаціоналізації сусп. життя при збереженні нац. 
своєрідності, виводить народ на рівень сучасної Н. Ци¬ 
вілізованість як соціальне явище — і це підтверджує дос¬ 
від історії — хоча й може супроводжуватись деякими 
втратами етніч. активності, зате посилює сприйнятли¬ 
вість Н. зовнішніх впливів та взаємообмінів, розширює 
гуманістичну природу самого нац. розвитку. В цьому ви¬ 
являється суперечливий характер цивілізованості, неод¬ 
нозначність її впливу на феномен Н. як етносоціальн. 
явища найвищого гатунку (порядку). Саме планка циві¬ 
лізованості й визначає зрілість народу як Н. Шлях Н. до 
справжньої цивілізованості важкий, звивистий, часом 
непередбачуваний. І чим менше на цьому шляху проявів 
нац. виключеності та нац. егоїзму, тим успішніше дося¬ 
гається бажана ціль. 

Таким чином, категорію «Н.» можна визначити як ет- 
носоціальну (і не завжди кровнородинну) спільність зі 
сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентич¬ 
ності (спільність історичної долі, психології й характеру, 



І. Етнос і соціум 123 


прихильність до національних матеріальних та духовних 
цінностей, національної символіки, національно-еколо¬ 
гічні почуття тощо), а також (головним чином на етапі 
формування) територіально-мовною та економічною єд¬ 
ністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та 
міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерід¬ 
ко втрачаючи своє визначальне значення, хоча аж ніяк 
не зникає. 

В силу різних життєвих колізій нац. єдність може під¬ 
тримуватись як матеріальними, так і — для ряду Н.— 
духовно-психолог. факторами, зокрема спільністю похо¬ 
дження й іст. долі. Численні спроби спростування цієї 
своєрідності нац. розвитку, зокрема в марксистській літ¬ 
рі, виявились непереконливими. Природа Н., як і всього 
етніч. ланцюжка людства, не потребує її (нації) політи- 
зації й пов’язана з нею опосередковано. В глобальному 
ж плані Н., подібно до всього етніч. ряду, підвладна сві¬ 
товим етнолог, перетворенням з їх еволюціями і катак- 
лізмами. Будь-які спроби відмінити або стримати ці гло¬ 
бальні процеси приречені на невдачу. 

НАЦІЯ (концепція Липинського). Найсвоєрідніше по¬ 
няття нації Липинського. Він підкреслює ті риси поняття 
нації, які вже часто висували на перший план, напр., 
романтизм або сучасні письменники, що наближаються 
до романтичних ідей (напр. О. Шпак). Це ідея «органіч- 
ности» нації — нація є «органічний колектив», на цій 
органічності нації будує Липинський усю свою теорію кля- 
сократії. Це — по-друге — після «автаркії» (самовизначаль- 
ности) національного життя, що є, мовляв, в собі замкнене 
і не залежить та не повинно залежати від ніяких зовнішніх 
сил. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не 
збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі на¬ 
цією не схочемо бути». З цим зв’язана і та гостра критика 
«варязької теорії», яку розвиває Липинський. 

Оригінальним не є те, що Липинський зараховує до 
прикмет нації територію. Але дуже оригінальним, та 
просто незвичайним у сучасній літературі є, що Липин¬ 
ський вважає територію основним та конструктивним 
складовим елементом буття нації. «Територія», може, не 
дуже добре слово, бо воно підкреслює лише просторовий 
обсяг, що його займає одна нація. Ліпше є слово, що 
його не раз вживає Липинський: «Земля». Земля є тери¬ 
торія в її конкретній даності: з усіма її геологічними, 
топографічними, господарськими й навіть естетичними 
властивостями. Прив’язаність до землі, до своєї, рідної 
землі, підтримує та скріплює національну свідомість. То¬ 
му то Липинський вважає можливим говорити про «Те¬ 
риторіальну націю», яка основана на «почутті територі¬ 
ального патріотизму». «Територіальний патріотизм — 
лежить в основі всякої органічної нації — випливає із 
інстинкту осілости». Відоме те незвичайне означення, 
яке дає Липинський «українцеві». «Українцем», своїм 
близьким, людиною однієї нації є кожна людина, що 
органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною, 
не-українцем — є мешканець іншої землі». За це озна¬ 
чення безмежно сперечалися. Однак це означення — при 
всій своїй незвичайності — має у своїй основі глибоке, 
метафізичне почуття органічної єдності нації, що на зем¬ 
лі живе, в землі виростає, психічно складається під впли¬ 
вом географічного окруження. В основі цього означення 
лежить переконання, що почуття любові до рідного 
краю, як до органічної цілості, що глибока зв’язаність з 
рідним краєм є необхідною та єдиною можливою пере¬ 
думовою того найтіснішого у світі зв’язку людей, що 
зветься «нацією». 

Для Липинського зв’язок людини з «Землею» витво¬ 
рює цілком специфічну психологію — це якраз і є пси¬ 
хологія, що нею живе душа творчої аристократії. Поруч 
з протиставленням «чорних» та «жовтих» «хліборобів» та 
«кочовиків», досить пригадати лише одну із найяскраві¬ 
ших сторінок Липинського — протиставлення «закону 
землі» «законові капіталу». Боротьба між ними «боротьба 


двох непримиримих світоглядів»: «людини як голови 
власного сільського господарства — й людини як члена 
анонімного акційного товариства; хлібороба — й біржо¬ 
вого грача. Продуцента необхідних для життя матеріяль- 
них цінностей, що бореться безпосередньо з приро¬ 
дою — й обрізувача купонів, що придумує біржові ком¬ 
бінації. Віри у власну працю, власні руки й конечність 
боротьби та війни з твердими законами землі — і вірою 
в сприт, щастя, необмежені спекулятивні можливості й 
можливість «загального миру». Потреба релігії, ідеї, як 
консерватора сили в тяжкій боротьбі з природою — і пов¬ 
ного релігійного індиферентизму та науковобухгалтер- 
ської самовпевнености мешканців банкірських контор. 
Естетизму в цілім щоденнім житті: в садку, в хаті, полі, 
в мережаних ярмах, у вишитій сороці — зі штукою на 
продаж, штукою «по обіді», штукою люксусом...» І Ли¬ 
пинський в дальших рядках накреслює блискучу харак¬ 
теристику соціяльного, родинного, політичного укладу, 
що виростає із «закону землі» та із «закону капіталу». 

Треба підкреслити надзвичайну оригінальність цього 
означення нації, як єдности, що обумовлюється єдністю 
«території», землі. В цьому пункті Липинський радикаль¬ 
ний та глибший, ніж російські «євразійці», для яких теж 
«географічна» єдність є одним із конструктивних момен¬ 
тів поняття нації. Треба серйозно задуматись над тим, 
чи не виявляє теорія нації Липинського певних глибших 
мотивів українського народнього духа, — в протилеж¬ 
ність до тих західноєвропейських теорій, що висувають 
на перший план в понятті ниції державу, расу, мову, на¬ 
ціональну свідомість тощо. 

НАЦІЯ-ЕТНОС. Слово «нація» до XIX ст. на Заході 
застосовувалося для позначення політичних спільнот, тоб¬ 
то у значенні «нація-держава». У XIX ст. поступово від¬ 
булося зміщення його застосування — воно почало вжи¬ 
ватися для позначення етнічних спільнот, тобто у значенні 
Н.-е. Але й сьогодні ці два способи співіснують. 

Щодо застосування слова «нація» для позначення тих 
політичних спільнот, в які люди об’єднались, аби утво¬ 
рити державу, то тут немає концептуальних труднощів: 
існування держави та її межі установлюються відносно 
легко. Головні ж труднощі пов’язані з уживанням цього 
слова у значенні Н.—е.: критерії того, що таке етнічна 
спільність або етнічна спільнота, знайти не просто. Яким 
має бути концепт «етносу», щоб ми могли виокремлю¬ 
вати спільності та спільноти, що відрізняються від полі¬ 
тичних спільнот (держава) або від соціальних (соціальні 
верстви, класи тощо)? Відповіді на це запитання в історії 
філософії та науки були різними. Переважно вони ґрун¬ 
тувалися на тому, щоб пояснити, як виникають етноси 
й що привело до об’єднання людей у спільноти. Маємо 
такі головні типи відповідей: а) теологічне пояснення: 
етноси створені Богом і, отже, існують споконвіку; б) фі¬ 
зичне: етноси — це спільноти, що виникли внаслідок дії 
природних чинників; в) етноси виникли внаслідок дії 
економічних і соціально-психологічних чинників; г) ет¬ 
носи виникли історично внаслідок утворення соціумами 
самобутної культури, яка почала відрізняти спосіб сві¬ 
тосприймання й буття однієї спільноти від іншої. 

Теологічна концепція, ясна річ, не може вважатися 
науковою. Друга і третя концепції були піддані крити¬ 
ці — вони неспроможні пояснити, чому ж наявні відмін¬ 
ності між етносами за умови, що існує спільність в об¬ 
ставинах. Найбільш обґрунтованою є остання концепція. 
Суть її зводиться до того, що деякі елементи культури 
(мова, звичаї, фольклор, релігія тощо) можуть об’єдну¬ 
вати людей в спільноти. Дія решти чинників — природ¬ 
них, економічних, психічних — при цьому не ігнорується, 
але розуміється як опосередкована стереотипами світос¬ 
приймання та світорозуміння, утвореними в культурі. 

Елементи культури, що об’єднують осіб у Н.-е., мож¬ 
на назвати етнокультурою: не існує незмінного набору 
ознак або чинників культурного характеру, які б її скла- 




124 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


дали. Щоб установити дію інтегральних чинників, дово¬ 
диться брати до уваги і горизонтальний (одночасовий), 
і вертикальний (міжчасовий) контексти. У горизонталь¬ 
ному ми можемо бачити, що в межах політичних спіль¬ 
нот (держава) існує культурна різнорідність: її аналіз по¬ 
требує далі звернення до міжчасового контексту, щоб 
установити сталість тих культурних чинників, які інтег¬ 
рують людей у певні культурні спільноти (й які, отже, 
відрізняються від політичних або соціальних утворень). 
Соціальна диференціація (що, у свою чергу, може вести 
й до значних культурних відмінностей) в міжчасовому 
контексті пояснюється саме як соціальна, а не етнічна 
диференціація. Інакше кажучи, етнокультура — це не на¬ 
бір сталих чинників та ознак, а динаміка цих чинників 
у міжчасовій і горизонтальній перспективі. Творення ет¬ 
носу й творення такої етнокультури є одним процесом: 
соціум стає етносом, якщо інтегрується на основі таких 
чинників, відмінність яких від решти способів інтеграції 
встановлюється перехрещенням двох зазначених кон¬ 
текстів. Як правило, такими чинниками є слова, звичаї, 
фольклор, релігія. Вони, в свою чергу, не є незмінними, 
але їх зміна в міжчасовому контексті дає лінії взаємоз¬ 
в’язку — успадкування та перетворення попередніх еле¬ 
ментів. 

Етноси стають націями внаслідок того, що попередня 
етнічна різнорідність долається шляхом більшої культур¬ 
ної уніфікації (національна мова, спільні звичаї та ін.). 
Різні автори наголошують роль різних чинників, що 
сприяють досягненню більшої етнічної гомогенності. 
Назвемо головні: а) культурний та ідеологічний рух («на¬ 
ціоналізм»); б) держава і політичні інституції; в) ринкова 
економіка (капіталізм); г) система освіти й технічні за¬ 
соби поширення інформації. Процес націостановлення 
характеризується певною взаємодією зазначених чинни¬ 
ків, специфічною на кожному його етапі. Тому нація — 
це етнічна спільнота, об’єднана однією унормованою на¬ 
ціональною культурою. 

Отже, нація виникає на основі етнічних спільнот, на* 
ціостановлення — лише продовження процесів етноге¬ 
нези, але між ними немає простого лінійного зв’язку. 
Донаціональні етнічні утворення мали значну різнорід¬ 
ність, тому нація не є прямим продуктом етногенези; 
новий культурний рух, що характеризує процес націос¬ 
тановлення, активно ставиться до наслідків етногенези, 
перетворюючи елементи попередньої етнокультури на 
щось принципово нове. 

Слово «етнос» застосовується у двох значеннях: 

а) для позначення донаціональних етнічних спільнот; 

б) для позначення будь-яких етнічних спільнот, вклю¬ 
чаючи нації. Останнє застосування є найбільш поши¬ 
реним. 

НАЦІЯ І ЛЮДИНА. Через всю європейську, і не ли¬ 
ше європейську історію, прослідковується потяг людей 
інакше, ніж Сократ, тобто без самопожертвування, 
утвердити право вільної особи протистояти колективним 
цінностям. Національність людини визначається її ет¬ 
нічним походженням, основною мовою спілкування й 
ментальністю, яка, в свою чергу, залежить від етногенези 
та історичної долі (відповідно, культурних традицій) на¬ 
роду. Головне: національність — це якість людини, скла¬ 
дова частина особистості. І не більше. Абсурдно тому, 
добиваючись вільної реалізації національного потенціалу 
людини, пригнічувати особу — власника цих потенцій. 
Історія, одначе, розпорядилася так, що всі спроби звіль¬ 
нення особи та протесту проти тиранії потребували об’¬ 
єднання людей в більші колективи, причому, як правило, 
об’єднуючим моментом були ті спільні для багатьох цін¬ 
ності, що піддавалися загрозі найбільшою мірою — мож¬ 
ливість людини вільно виявляти свої національні почут¬ 
тя. Будь-які форми національного гніту створювали хво¬ 
робливу ситуацію в суспільстві, а для хвороби характерна 
гіперреакція організму, що призводить зрештою до об’¬ 


єктивізації тих елементів, які страждають більше всіх — 
національних якостей людини. 

Боротьба проти дискримінації згідно національної оз¬ 
наки, природно, користується симпатією та підтримкою 
ліберальної інтелігенції, як і будь-яка інша форма про¬ 
тесту проти дискримінації та обмеження свободи особи. 
Метою національно-визвольних рухів є створення само¬ 
стійної держави з апаратом влади, який здатний захис¬ 
тити національні інтереси корінного населення від зазі¬ 
хань іззовні. Проте, як тільки така держава виникає, ви¬ 
являється, що на її території є «інонаціональні елемен¬ 
ти», тобто люди, чиї національні інтереси в чомусь 
відрізняються від інтересів корінної нації, а може, й су¬ 
перечать їм. Крім того, виявляється, що значна частина 
людей національні якості не вважає суттєвими для себе 
і не готова приносити жертву на вівтар «відродження на¬ 
ції». В цій ситуації не виключена можливість того, що 
найбільш активні учасники національних рухів, не ба¬ 
жаючи визнавати, що їх активність пов’язана з об’єкти¬ 
вацією лише деяких рис людини, можуть перетворитися 
із вчорашніх визволителів у противників природних прав 
та свобод особи. Тому вони втрачають підтримку лібе¬ 
ралів, які відтепер змушені звертати особливу увагу на 
тих, хто виявляється дискримінованим у нових умовах — 
на національні меншини та опозиціонерів. Націонал- 
патріотів ця переорієнтація лібералів не дуже турбує, бо 
ж вони володіють силою держави, яка здається їм фак¬ 
тором куди більш серйозним, ніж зміна позиції тих, чиє 
місце давно визначене на звалищі історії. 

Як примирити політичні амбіції народів, що йдуть до 
державного самовизначення навіть ціною жертв, з еле¬ 
ментарними правами людини, яка стає цією жертвою? 
Шляхом створення демократичної держави, законодавчо 
закріпленої, що всією силою свого апарату забезпечить 
пріоритет прав людини (включаючи її національні пра¬ 
ва), незалежно від того, до якої етнічної групи вона на¬ 
лежить. 

НАЦІЯ Й ЛЮДСТВО, Правильне розуміння харак¬ 
теру і сутності взаємовідносин Н. й л. має важливе зна¬ 
чення для проведення етнонаціональної політики. До¬ 
недавна під людством розумілась сукупність людей, які 
проживають на Землі, тобто народонаселення планети, 
причому поділене на дві окремі антагоністичні систе¬ 
ми — капіталістичну й соціалістичну — боротьба яких 
оголошувалась основним протиріччям сучасної епохи і 
рушійною силою суспільного розвитку. Сьогодні, з по¬ 
зицій критичного етнополітичного мислення, людство, 
при всій своїй різноликості, роздробленості й супереч¬ 
ливості, розглядається як взаємопов’язана, взаємозалеж¬ 
на, цілісна соціальна спільність, єдина цивілізація. Люд¬ 
ство може виступати у двох видах: або у формі людської 
особистості як такої, або в транснаціональній формі, що 
охоплює все людство в одну величезну об’єктивну ре¬ 
альність. 

Щодо нації, то вона займає особливе, досить супер¬ 
ечливе становище, як проміжна ступінь між особистістю 
і людством. Нація — історична своєрідна форма перехо¬ 
ду від етнічного до загальнолюдського, від особливого 
до загального. З одного боку, вона поділяє людство на 
особистості (українець, англієць, росіянин, француз то¬ 
що), а з іншого — об’єднує ці особистості в спільності 
(українська нація, англійська, російська, французька то¬ 
що), що в свою чергу, знов поділяє людство. Таким чи¬ 
ном, з теоретичної точки зору тут виявляється гостре 
протиріччя Й СуперНИЩ’ВО між нацією (як менш широ¬ 
кою спільністю) і людством (як більш широкою спіль¬ 
ністю). Однак в практичному плані це протиріччя й су¬ 
перництво менш відчутне і може бути цілком розв’язане 
або пом’якшене. Більше того, в контексті критичного 
етнополітичного мислення протиставлення Н. й л., на¬ 
ціональної множинності й загальнолюдської єдності не¬ 
можливе і неприпустиме. Адже нації при всій своїй спе- 




І. Етнос і соціум 


125 


цифічності не заперечують єдності людства, як і єдність 
людства не заперечує існування нації. Розвиток Н. й л.— 
це взаємопов’язані, взаємообумовлені процеси. 

«Обручами», що стягують близько 200 держав і кілька 
тисяч таких своєрідних і неповторних народів в єдине 
ціле, є загроза ядерної війни, чисельні глобальні проб¬ 
леми, а також об’єктивні процеси інтернаціоналізації й 
інтеграції, нарешті, і це головне — загальнолюдське як 
невід’ємна риса всього роду людського. Будучи об’єк¬ 
тивною реальністю, загальнолюдське є системою ціннос¬ 
тей та інтересів, соціальних зв’язків і механізмів, що за¬ 
безпечують самозбереження, саморегулювання й посту¬ 
повий розвиток цивілізації як єдиного цілого. Однак за¬ 
гальнолюдське не заперечує і не відміняє існування націй 
з їх цінностями й інтересами. Показово, що саме так 
розумілась діалектика взаємовідносин Н. й л. в кінці 
XIX — на початку XX ст.У другій половині XX ст. ця 
ідея зазнала певних змін. Її суть була викладена у відо¬ 
мому маніфесті Рассела — Ейнштейна у формі палкого 
заклику: «Пам’ятайте про те, що ви належите до роду 
людського й забудьте про все інше». Перша частина 
цього заклику була почута, що підтверджується доволі 
успішним поширенням критичного політичного мис¬ 
лення в цілому ряді країн і континентів. Цього, однак, 
не можна сказати про другу частину заклику. Людство, 
судячи з усього, виявилось до цього ще не готовим. З 
одного боку, воно все менше звертає увагу на класові, 
політичні, ідеологічні та ін. відмінності, що є великим 
кроком на шляху прогресу. З іншого боку, забути про 
національні відмінності, національні цінності й інтереси 
йому поки що очевидно не під силу: надто реальні, вагомі 
й відчутні вони в сучасному політичному житті. Та й 
навряд чи виграло б від усього цього людство. Більш ніж 
доречними тут будуть слова М. Бердяєва: «Можливо й 
повинно мислити зникнення класів і примусових держав 
в досконалому людстві, але не можливо мислити зник¬ 
нення національностей. Нація є динамічна субстанція, 
а не минуща історична функція...» 

НАЦІЯ І СВОБОДА. Народи, нації, безсумнівно, ці¬ 
лісні етнічно, культурно та психологічно. Проте соціаль¬ 
но вони завжди диференційовані, розчленовані на різні 
соціальні групи, що запалюються різними соціальними 
ідеями, а часто й різняться і в релігійному відношенні. 
Свобода цілого народу, нації підтверджується тільки в 
критичні для неї моменти — частіше за все при нападі 
іззовні. Але й тоді у боротьбі за існування народу, нації, 
така свобода з’являється лише при добровільній згоді 
всіх соціальних груп, ідейних течій та релігій: всі тимча¬ 
сово «відмовляються» від своєї свободи, щоб зберегтися 
як спільність, а після звільнення стати ще вільнішими, 
як прошарок, ідеологічна чи релігійна спільність. Сво¬ 
бода, свобода для всіх, одна може об’єднати народ та 
націю. 

Людину ніхто у ту ж мить не створив, вона розвива¬ 
ється постійно. Те ж можна сказати і щодо етносу. І хоча 
політичні та соціальні умови й релігія, культура безсум¬ 
нівно мають вплив на людей та народи, нещо не може 
їх змінити. Твердження, що зміна умов створює нову 
людину, чисту чи виняткову расу,— не що інше, як ідео¬ 
логічний прийом, воно неминуче веде до духовного спус¬ 
тошення та тиранії. Етнічні групи — це форма життя не 
тільки суспільства, але й окремої людини: без свободи 
народу не може бути й вільного суспільства, ні вільної 
людини, чи навпаки. Будь-яке суспільство, разом з ним 
етнос, так як і будь-який етнос структурований в сус¬ 
пільство, як і кожна особа є елемент суспільства та ет¬ 
носу. Людське життя — це цілий світ: народ, особа, сус¬ 
пільство, людськість, — неможливо порушити що-небудь 
одне, не попсувавши цілого. 

Народ, що дозволив собі пригнічувати інші народи, 
приречений на несвободу. З іншого боку, людина, народ, 
який не бореться за свободу, ніколи не здобуде її. Кожна 


особа національна, інакше вона ущербна. Націоналізм 
же, в залежності від умів, ідей, лідерів, може бути різним: 
ідея свободи живе в ньому лише в тому випадку, якщо 
він не підпорядковує собі інтереси інших народів. А це 
в наш час досить рідко: мало хто вміє слухати іншу сто¬ 
рону. 

Справжнє об’єднання можливе лише тоді, якщо воно 
добровільне й вільне, і не за допомогою знищення, а 
шляхом утвердження національних особливостей. Досвід 
Югославії — повчальний приклад: революційна кому¬ 
ністична партія жертвувала собою та знищувала своїх 
противників, впевнена в тому, що будує «досконале сус¬ 
пільство» та союз рівноправних братерських народів. У 
результаті — неприхована монопольна влада національ¬ 
них бюрократій, і, як наслідок, безправність громадян 
та втягнення народів у ворожнечу. Югославська «ідеаль¬ 
на» модель доводить, що без демократії, без свободи не¬ 
можливо розв’язати жодного життєво важливого питан¬ 
ня, неможливо відкрити жодного горизонту. Національ¬ 
не питання не може бути розв’язане в умовах несвободи: 
національна нетерпимість — надто складна проблема, 
оскільки випливає з національних інтересів, і її можуть 
розв’язати лише розум і свобода. Революція змогла зруй¬ 
нувати старий порядок, але для свободи потрібна від¬ 
критість суспільства. Свобода виявляє силу, даючи рівні 
можливості своїм прихильникам та противникам, дик¬ 
татура ж демонструє слабкість, підкопуючись під саму 
себе. 

НАЦІЯ ТА ЕТНОС — синоніми, що різняться хіба 
що масштабом. Проте це різні типи соціальних зв’язків. 
Етноси формувалися тисячі років, коріння мовної спо¬ 
рідненості йдуть на десятки, навіть на сотні тисяч років, 
а для утворення націй достатньо кілька століть. «Цемен¬ 
туючим» націю матеріалом є не мова, а політичні та еко¬ 
номічні зв’язки, а також обумовлені ними зв’язки куль¬ 
турні. Поза них націй нема. Якщо для існування єдності 
етносу єдність території не обов’язкова — людські зв’яз¬ 
ки «переслідуються» своїм: через голови чужих,— то по¬ 
літичне та економічне існує лише в реальному геогра¬ 
фічному просторі, подекуди незалежно від етнічної 
структури. 

Іноді в межах нації відбувається поляризація етносу: 
в його рамках з’являються політичні організації, еконо¬ 
мічні зв’язки замикаються між своїми, виникає етнічна 
екстериторіальність, коли чужому нічого лізти в націо¬ 
нальні райони (Австро-Угорщина, Оттоманська імперія, 
Югославія й ін.). Жодна нація не включає в себе лише 
людей «корінної національності»: політичні та економіч¬ 
ні зв’язки по суті своїй позаетнічні. 

Етнос — це успадкованість, що йде з глибини століть; 
нація — набута якість, яка з часом також може стати 
етносом. 

Між етнічною самосвідомістю і національними по¬ 
чуттями зв’язок найбільш прямий. Самоідентифікація 
індивіда та групи неминуча, бо ж його культура — час¬ 
тина культури групи, а мова використовується в середо¬ 
вищі, де її розуміють. Побутові стереотипи, стереотипи 
поведінки спільні для індивіда та групи. Це середовище, 
де можливе існування без щохвилинного перекладу, се¬ 
редовище інформаційного комфорту. Звідси потяг пере¬ 
бувати в однорідному середовищі, яке поряд з однаковою 
«втягненістю» у відносини з іншими соціумами, що по¬ 
роджує існування спільної історичної долі, творить по¬ 
чуття єдності. 

Це почуття досить сильне. Зрештою, усвідомлення на¬ 
лежності до групи створює почуття захищеності. І чим 
більшою є така група, тим більшим є задоволення, «на¬ 
ціональна гордість». Виникає перенесення якостей групи 
на себе, приписування собі якостей спільності, а то й її 
перевтілення на вождя. Звідси любов до вождів. Крім то¬ 
го, узнавання себе в іншому, своїх емоцій та почуттів, 
які є в інших, викликає своєрідну ейфорію. 




126 Мала енциклопедія етнодепжавознавства 


Етнічне почуття принципово не відрізняється від гру¬ 
пових емоцій будь-якого рівня. 

Будь-який національно-визвольний рух набуває рис 
етнічності. Причина проста: етнічні особливості об’єд¬ 
нують людей безпосередньо, в той час як ідеологія та 
економіка здатні приводити у рух маси лише через спец¬ 
іальні організації — партії, профспілки. Чим далі від емо¬ 
цій, тим менше можна чекати єдності дій. Націоналізм — 
це політика з використанням етнічних єдностей, що при¬ 
водяться в рух спеціально регульованими національними 
почуттями. 

НАЦІЯ ЯК ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ. Нації, 
народності, етноси в цілому потребують не тільки роз¬ 
витку соціальних «показників» господарства, політичних 
структур і т. д., але й притаманних їм національно-ет¬ 
нічних особливостей, які пов’язані зі спільністю матері¬ 
альної та культурної діяльності даного народу, що істо¬ 
рично склалася, з національною мовою, територією, 
самосвідомістю і культурою, які не можуть не відтворю¬ 
ватись. Етнічність, зрештою, і є те національно-специ¬ 
фічне в нації, що визначає її неповторне обличчя, ет¬ 
нічну індивідуальність, ідентифіковану самовизначеність 
в поліетнічному суспільстві. Соціальне ж, що входить у 
структуру національного, робить акцент на створенні со¬ 
ціальних умов етнічного буття. 

Розгляд нації як етносоціальної спільності долає хиб¬ 
ну тезу, що панувала в радянській літературі, про людину 
як безпосередньо суспільну істоту. Наголос же потрібно 
робити саме на її опосередкований зв’язок із суспіль¬ 
ством через спільність, яка, в свою чергу, є одним з двох 
типів соціальності — суспільства і спільноти (моно- чи 
поліетнічних), що є, в свою чергу, підсистемами соціуму. 

Етноси з їх культурою виступають специфічним ви¬ 
раженням соціального розвитку. їх визначають як стійкі 
сукупності людей, що історично склалися на певній те¬ 
риторії, які мають спільні, відносно стабільні особливос¬ 
ті мови та культури, а також усвідомлюють свою єдність 
та відмінність від інших подібних утворень, зафіксованих 
в самоназві. Синтез же власне етнічної спільності (етні- 
косу) та соціального організму створює етносоціальні 
спільності — плем’я, народність, націю, які, в свою чер¬ 
гу, є специфічним проявом багатоманітності єдиного 
людства. 

Власне кажучи, етнокультурна традиція має на меті 
особливими надбіологічно виробленими засобами сти¬ 
мулювати, програмувати, контролювати та відтворювати 
людську діяльність, яка відображає специфічну форму 
соціалізації, політизації етносоціальної спільності. Що ж 
до етносу — це категорія, що порівнюється. І в основі 
цього порівняння обов’язково лежать ті об’єктивні якос¬ 
ті етносів, народів, які існують незалежно від суб’єктив¬ 
ного бажання їх членів і відтворюються як відмінні риси 
своєї спільності (Ю. Бромлей). 

Звичайно, такого гатунку якості притаманна стій¬ 
кість. У ході історичного процесу може значно змінитися 
етнічна територія, а деякі частини етносу навіть відко¬ 
лотися від основного ядра, може змінитися словниковий 
склад мови, її морфологічні, синтаксичні та інші особ¬ 
ливості, а деякі частини етносу взагалі змінити мову, мо¬ 
же сильно змінитися матеріальна та духовна культура і 
т. д. Проте, поки у людей, що входять до етносу, збері¬ 
гаються специфічні етнічні риси та самосвідомість, етнос 
продовжує існувати як такий. 

Все це дозволило Ю. Бромлею дійти до висновку, що 
«етнічне у нації значно довговічніше класового. І це дає 
підстави вважати, що слідом за виникненням безкласо¬ 
вих націй можна чекати на їх поступове перетворення у 
власне етнічні спільності». 

Характерним є й те, що речники вітчизняної етнопо- 
літичної думки схилялися до того, що українство є фраг¬ 
ментарним і в цілому недорозвинутим суспільним орга¬ 
нізмом з недовершеною племінною сегментацією. Існує 


й зберігається певною мірою і до наших днів психона- 
ціональний диморфізм, що є причиною антагонізму між 
наддніпрянцями і галичанами. Колективна національна 
свідомість, яка у Великій Україні прокинулася власне в 
селянських масах, внаслідок сталінської політики майже 
зникла. 

О. Бочковський, скажімо, відносить українську націю 
до народів плебейських, народів-кріпаків, які мають не¬ 
дорозвинений національний організм, котрому брак2ує 
горішньої частини національної піраміди. Тому одним з 
основних завдань української етнополітології він вважає 
з’ясування ролі та місця суспільних угрупувань у розвит¬ 
ку нації. Поневолені народи, на його думку, відрізня¬ 
ються переважно одним національним резервом — се¬ 
лянством, тому величезна «каменярська» робота щодо 
пробудження до життя плебейських народів припадає на 
інтелігенцію. Бочковський простежує історичну роль ду¬ 
хівництва, вчених, письменників і поетів у житті поне¬ 
волених народів, аналізує стихійний романтизм, який 
завжди існує на перших етапах національного самовиз¬ 
начення і доходить висновку, що «визволення народу 
буде ілюзорним, доки він не матиме певної та непо¬ 
хитної господарської бази. Економічна фазд у націо¬ 
нальному відродженні є тому однією з найголовніших. 
Щойно вона коронує й довершує його змагання за 
культурне самовизначення та політичну незалежність. 
Власне у цій фазі поневолений народ самоозначується 
під соціальним оглядом, викінчуючи процес свого сус¬ 
пільного перетворення у модерну націю... Відтак гос¬ 
подарська фаза є добою боротьби за повернення вина- 
родовленого міста, і цей процес, що так успішно про¬ 
йшов у Чехії, Фінляндії, Латвії, Естонії і т. д., вимагає 
вже фахових і спеціально кваліфікованих сил понево¬ 
леного народу». 

Українська інтелігенція, вважав, скажімо, С. Шелу- 
хін, хоч і вийшла з народу, проте «не цінувала свободи 
самостійності і сама зрікалася власних народних прав 
для підпорядкування України й народу московській біль¬ 
шості у Всеросійських і Українських зборах і в Федера¬ 
ції». І далі: «Українська інтелігенція самостійно не думає, 
шукає орієнтації і покірна та податлива інтересам того, 
на кого орієнтується». 

Як приклад він наводить факт москвофільства в Га¬ 
личині, оцінюючи його як свідчення духовного безсилля 
й занепаду інтелігенції, що «не вміє подати селянам ви¬ 
світлення й переконливі аргументи проти московських 
баламутів за українську ідею». Поразку ж визвольних 
змагань 1917—1920 рр. С. Шелухін вбачає, перш за все, 
у відсутності міцного державного центру, де опинилися 
у переважній більшості випадкові, некваліфіковані люди, 
які «боялися людей розумних, конкуренції і намагалися 
проводити кругом таку ж бездарність «як самі», були 
«нездатні до сердечної і чистої критики, яка необхідна 
для державного діяча». 

Як все це співзвучно нинішнім часам, коли візьмемо, 
скажімо, склад Верховної Ради, політичних діячів та ін., 
до яких повною мірою можна застосувати слова фран¬ 
цузького історика Ле Бона, який писав, що під час ре¬ 
волюції кожен, навіть наймізерніший чоловік, може вва¬ 
жати себе здатним керувати на високій посаді і опини¬ 
тися на ній.-«Як все це пророчо здійснилося,— зауважує 
С. Шелухін,— на наших студентах, що недовчились, 
присяжних повірених, репортерах, поетах, письменни¬ 
ках і т. д.». Отже, маємо і своїх юристів, і журналістів, 
і, звичайно, поетів та письменників, які діють подекуди 
у дусі оцінок Ле Бона та Шелухіна — проявляють вузь¬ 
кість поглядів, інерцію мислення, некритичність, заро¬ 
зумілість, нетерпимість до чужої думки, невміння перед¬ 
бачити і робити висновки з свого власного поступування, 
крутійство і брак справжньої відповідальності за доруче¬ 
ну справу. 

С. Томашівський, у свою чергу, вважає головними 




І. Етнос і соціум 127 


винуватцями втрати Україною незалежності передусім 
Петлюру та його оточення — саме тих представників ук¬ 
раїнської інтелігенції, які у переважній більшості праг¬ 
нули лише до здобуття влади і власної популярності. 

Одну з причин внутрішньої слабкості українського 
народу він бачить у «політичній гіпертрофії», тобто над¬ 
мірній політизації мас, коли представники всіх класів і 
станів, насамперед, інтелігенція, з різних причин почали 
активно займатися політикою, вважати себе фахівцями 
з політичної теорії та практики. Томашівський вживає 
при цьому термін «хворобливе політиканство», під яким 
розуміє бажання нести різні «розумні політичні ідеї» без 
огляду на історичні традиції і навіть без елементарного 
знання історії та політичної теорії. Словом, «ідучи від 
Сходу до Заходу, бачимо, що разом із нуждою росте по¬ 
літиканство і доходить серед українців та росіян до апо- 
каліптичних розмірів». 

Характерна риса більшості української інтелігенції — 
це небажання або невміння займатися справжньою нау¬ 
ково-дослідницькою чи мистецько-творчою працею, 
знаходити релігійне заспокоєння, навпаки, за відсутності 
можливостей і бажання знайти й реалізувати себе — по¬ 
гоня за владою та авторитетом, правом керувати собі по¬ 
дібним. Томашівський наголошував також на поверхо¬ 
вості та верхоглядстві, небажанні досліджувати емпірич¬ 
ний матеріал і робити з нього широкі висновки, що при¬ 
зводить до фразерства, емоцій і непостійності в політиці. 

В. Кучабський, у свою чергу, наголошував на тому, 
що серед значної частини української інтелігенції спос¬ 
терігалась наявність таких негативних рис як політична 
і особиста продажність, і, навіть, злодійкуватість. Чим 
не картина сьогоднішньої України з політиканством, 
фразерством та й крутійством певних осіб, бо ж навіть — 
політичних середовищ, що шкодять національним інте¬ 
ресам, справі розбудови Української держави. 

Побіжно відзначимо кончу потребу, перспективну 
важливість формування «освіченого середнього стану», 
який під час становлення ринкових відносин відіграв 
провідну роль у Німеччині та інших країнах Європи, з 
якими Україна має традиційні зв’язки. Як слушно вважає 
М. Жулинський, природним субстратом цього стану мо¬ 
же стати технічна та гуманітарна інтелігенція. 

Хочемо ми це визнати чи ні, проте і в Україні відбу¬ 
вався сталий процес формування окремого макросоціуму 
на національному ґрунті — українського суспільства з 
його специфічною соціальною структурою, соціальними 
інституціями та іншими невід’ємними складниками — 
господарством, державою, культурою. 

Інша річ, що довголітня московська неволя скалічила 
український народ: знищила його нормальну соціальну бу¬ 
дову і підпорядкувала широкі маси культурним, господар¬ 
ським і політичним впливам російського суспільства. Ра¬ 
зом з тим, Україна й наприкінці XIX — на початку XX ст. 
зберегла окремі риси певного цілого, як у господарському, 
так і соціальному плані, що створювало ґрунт для її на¬ 
ціонального й політичного всамостійнення. 

Соціальна структура українського населення була до¬ 
сить своєрідною. Зрештою, специфіка соціальної дифе¬ 
ренціації та породжені нею проблеми, у тому числі й 
соціальної нерівності, були пов’язані з проблемами на¬ 
ціональними. Ідеологи українського визвольного руху 
неодноразово наголошували на тому, що панівні кола в 
Україні — не українці. В 1917 р. було фактом, що «про¬ 
мисловість знаходиться у руках російської, єврейської, 
французької буржуазії, торговий капітал, а також вели¬ 
чезна сила аграрної буржуазії складалася з поляків та ук¬ 
раїнців, які давно звуть себе «руськими». Так само всі 
адміністративні посади в руках неукраїнців. Верстви ж, 
які експлуатують — селянство, більша частина міського 
пролетаріату, ремісники, дрібні службовці — українці. 
Таким чином у даний момент української буржуазії, кот¬ 
ра визнає себе такою, нема» (М. Грушевський). 


Вітчизняна етнополітична думка неодноразово зверта¬ 
ла увагу на те, що український етнос як «бездержавний» 
поступово ставав матеріалом для формування і функці¬ 
онування іншоетнічної державної системи, що втілювала 
іншу національну ідею. Так виник феномен, який синте¬ 
зував у собі ознаки соціальної вторинності української без¬ 
державної еліти, яка лише мріяла про те, щоб зрівнятись 
у правах з великоросійським дворянством, а не про сво¬ 
боду свого народу, здобути різні матеріальні цінності. Цей 
феномен зводився до того, якщо мати на увазі вищий со¬ 
ціальний зріз, що носії цієї ментальності стали на шлях 
компромісу з імперською адміністрацією. Для них Україна 
була чимось ледве більшим від частини, хоч і дорогої, ім¬ 
перського цілого, а український народ — лише «плем’ям» 
російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже 
настроєні щодо будь-яких політичних дій, котрі опирались 
на ідею осібності України (О. Субтельний). 

І що найважливіше — це етнодемографічний пара¬ 
докс етнокультурної ситуації, пов’язаний з урбанізацією. 
Він полягає в тому, що український народ втратив свою 
адміністративну еліту, яка б маніфестувала в своїй по¬ 
ведінці національну ідентичність. Це призвело до того, 
що з соціальної структури етносу випав ніби один, надто 
важливий для престижного функціонування етнічних 
цінностей та розвитку його культури, ланцюг — серед¬ 
ній, адміністративно-господарський та управлінський 
прошарок. Він «випав», звичайно, не в фізичному розу¬ 
мінні, а в соціокультурному. 

Візьмемо, скажімо, Галичину. «Більш інертні елемен¬ 
ти українства,— писав М. Грушевський,— опустили ру¬ 
ки, змінивши легітимістичну австрійську легенду на ле¬ 
генду про російського царя, який врешті-решт виведе 
«Галицьку Русь» з польського полону, приєднавши Га¬ 
личину до Росії. Під впливом цього на уламках старого 
консервативного легітимістського «русинства» розвива¬ 
ється з 1860 року так звана москвофільська течія (ста- 
роросійська москвофільська течія)». 

Причому, від старорусинського, специфічно галиць¬ 
кого консерватизму, відбувався перехід на москвофіль¬ 
ську офіціозно-реакційну точку зору, з’єднуючи консер¬ 
вативно-клерикальну політику з полонофобською та ан¬ 
тисемітською демагогією «для уловления народних 
масс». У сфері національних устремлінь воно відігравало 
роль гальма, намагаючись дискредитувати національний 
український рух. 

М. Грушевський однозначно звертав увагу на те, що 
«є чимало людей прогресивно настроєних, здібних, на¬ 
віть талановитих, які виросли в атмосфері офіційного 
обрусіння, втратили живий зв’язок з національним жит¬ 
тям, з традиціями українства, і не вважаючи себе будь- 
якими відступниками, цілком щиро зачисляли себе «та¬ 
кож до малоросів»... «більшості малоросів» «загально-ро¬ 
сійського походження»». 

«Існування таких «також малоросів» без національних 
потреб потрібно розуміти як явище патологічне, спад¬ 
щину антиукраїнської політики старого режиму, що за¬ 
суджено на вимирання в нормальних умовах народного 
життя, а на патологічному явищі, звичайно, не можна 
будувати жодних планів вільного та здорового розвитку». 

НЕЗАТРЕБУВАНІСТЬ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ КОМ¬ 
ПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИ — явище, що характерне для 
етнофорів, у яких сформована висока етнокультурна 
компетентність, але які потрапили в ситуацію, де не за¬ 
лишається місця для відтворення в поведінці особистіс- 
ного потенціалу етнічної культури. Це показово для осіб, 
що сформувалися в етнічно насиченому середовищі, але 
мігрували у місто, та для тих, хто перемістився в іноет- 
нічне середовище. Яку першому, так і в другому випадку 
явище Н. е. к. о. супроводжується дефіцитом компе¬ 
тентності у сфері нової культури (міської субкультури 
або етнічної культури того народу, у середовищі якого 
живе особа). 




128 Мала енциклопедія етнодержавознавства 




ПАЛЕОАНТРОПОЛОГІЯ — галузь антропології, що 
займається вивченням процесів формування типів людей 
з врахуванням епохи та території їх існування, порівнян¬ 
ням викопної людини з сучасною. Існує також тісний 
зв’язок антропології з гуманітарними науками. Не да¬ 
ремно М. Грушевський вказував, що вивчення нашої 
праісторії мусить спиратися на археологію, антрополо¬ 
гію, порівняльне мовознавство, порівняльну соціологію 
і фольклор. 

За даними досліджень П. останніх десятиліть можна 
з певністю визначити, що населення Подністров’я і За¬ 
хідної України III тис. до н. е. (трипільська археологічна 
культура) належало до середземноморського типу. Це бу¬ 
ли вузьколиці люди з тонкими кістками черепа, схожі 
на мешканців Балканського півострова та Східного Се¬ 
редземномор’я. В курганах степової зони епохи бронзи 
до початку II тис. до н. е. переважає масивний кроман- 
йонський тип (Т. Кондукторова). 

Бурхливі еволюційні процеси II тис. до н. е. свідчать 
про значні зміни в житті людності України. Але не варто 
думати, що трипільська культура була знищена повністю 
на всіх її теренах. Навпаки — багато археологічних дос¬ 
ліджень доводять, що у формуванні середньодніпров- 
ських та верхньодніпровських племен брали участь в пер¬ 
шу чергу нащадки пізньотрипільського населення. На¬ 
явність мальованого трипільського посуду серед ком¬ 
плексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці 
не загинули остаточно, а змішалися з новою післятри- 
пільською людністю. 

Зміни в антропології населення України II тис. до 
н. е. були не стільки етнічними, як епохальними: неолі¬ 
тичний передньоазійський тип втратив свою домінуючу 
роль, змішавшись із новим степовим типом. 

З цього часу поступово відбувається процес грацилі- 
зації (ослаблення рис, характерних для кроманйонського 
типу): кістки черепа стають тоншими, ширина обличчя 
зменшується, його рельєф набуває більшої витонченості. 
Це цілком закономірні зміни. Тому ряд дослідників ви¬ 
знають населення І тис. до н. е. певною мірою спадко¬ 
ємцями людності попередніх археологічних епох. Так, 
скіфи Приазов’я і Подніпров’я мають спільний антро¬ 
пологічний тип із своїми попередниками, хоча вже більш 
витончений. Але сармати (III ст. до н. е.— III ст. н. е.) 
відрізнялися від скіфів брахікефалією, що може свідчити 
про домішки більш східного типу. Форма мозкової ко¬ 
робки у сарматів округліша, ніж у скіфів. Населення чер- 
няхівської археологічної культури (пер. пол. І тис. до 
н. е.) суттєво не відрізнялося від скіфів, хоча, як відзна¬ 
чають багато дослідників, їх черепи більш грацильні і 
трохи меншого розміру. Проте, питання етнічної належ¬ 
ності черняхівців час від часу викликає дискусії. Причи¬ 
ною цього є найбільш змішаний характер матеріальної 
культури, а також велика варіантність розмірів і рельєфу 
черепів, хоча загалом вони дуже близькі з черепами скіф¬ 
ського часу. Отже, є всі підстави вважати черняхівську 
культуру місцевою (Середнє Подніпров’я), а черняхів- 
ський антропологічний тип прийняти за основу форму¬ 
вання слов’янського населення. 

Т. Кондукторова проводила порівняльний аналіз 
черняхівських черепів з германськими і прийшла до 
висновку, що в них значні відмінності, тому немає підс¬ 
тав говорити про домішки готського етнічного компо¬ 
нента. 

Східнослов’янські племена початку II тис. н. е. були 
кількох типів. Сіверяни — довгоголовий, вузьколиций 


тип з сильно виступаючим носом. Древляни — довгого¬ 
ловий широколиций тип з сильно виступаючим носом. 
Поляни — середньоголовий, вузьколиций тип з відносно 
невеликим черепом. Середньовічне населення Середньої 
Наддніпрянщини мало схожий тип зі скіфським насе¬ 
ленням попередніх епох, з яким, безперечно, генетично 
зв’язане. 

Незначні зміни антропологічної будови мешканців 
України впродовж кількох тисячоліть аж ніяк не запе¬ 
речують їхньої автохтонності на цій землі, адже автох- 
тонність не є лише наслідком біологічної зміни поколінь. 
Етногенез тісно пов’язаний з культурогенезом. Такі яви¬ 
ща відомі й серед інших народів, напр., турки зберегли 
свою мову й культуру, але змінили антропологічний тип 
(з монголоїдів перетворилися в європеоїдів). 

У формуванні антропологічних типів Східної Європи 
й Азії за даними П. можна виділити такі етапи: 

1. Середній палеоліт — неандертальська стадія роз¬ 
витку — вироблення деяких рис, притаманних сучасним 
расам. 

2. Верхній палеоліт і неоліт представлений незначною 
кількістю знахідок, але вони вказують на переважання 
європеоїдів у Криму, монголоїдів в районі нинішнього 
Красноярська. 

3. В трипільську епоху (III—II ти£ до н. е.) відбува¬ 
лося формування сучасних європеоїдних рас. Відзнача¬ 
ється також певне змішування з монголоїдами на межах 
контактів, тобто на межі Європи з Азією. 

4. В ранню пору неометалу ніяких особливих змін в 
антропологічному складі Східної Європи не відбулося. 

5. В І тис. н. е. відбуваються зміни в географії розсе¬ 
лення рас. Ареал поширення європеоїдів звужується. 
Азіатська частина земель заселяється монголоїдами, які 
змішуються з автохтонним населенням. Але формування 
слов’янських племен значними змінами в расовому скла¬ 
ді не супроводжується. В цей же час відбувається процес 
грацилізації черепа та збільшення черепного покажчика 
як серед слов’ян, так і серед фіннів. Фінни на сході й 
півночі зберігають більш давню монголоїдну домішку. 

ПАМ’ЯТКОЗНАВСТВО — наукова дисципліна, пред¬ 
метом дослідження якої є культурна спадщина: нерухомі 
пам’ятки (містобудування й архітектури, монументаль¬ 
ного мистецтва, історії та археології) та рухомі (музейні, 
архівні, бібліотечні), що потребують комплексного ме¬ 
тодологічного підходу на межі різних гуманітарних галу¬ 
зей знань. У процесі дослідження тут відкриваються ці¬ 
каві й плідні перспективи. Багатовіковий досвід людства, 
його історія увічнені у пам’ятках вітчизняної й світової 
культури. їх роль в житті України помітно зросла, коли 
нагально постала необхідність відновлення історичної 
пам’яті й відродження національної культури україн¬ 
ського народу. 

Історія і сучасність П. ще не посіли належного місця 
в науковій літературі. Однією з причин, що гальмують 
це, було те, що в період сталінізму і застою взагалі мало 
приділялося уваги цим історичним дослідженням, які 
розцінювалися як відхід від важливих сучасних проблем. 
У результаті такої тенденційної методологічної настано¬ 
ви було занедбано вивчення теорії та історії охорони 
пам’яток, як вищих досягнень духовної і матеріальної 
культури, що викликає нині справедливу і гостру кри¬ 
тику з боку громадськості. 

Чільне місце у П. належить правовому аспекту. За до¬ 
помогою законодавства держава в практичній діяльності 
здійснює адміністративні, науково-дослідні, реставра¬ 
ційні, будівельні заходи щодо пам’яток культури. Нині, 
коли Україна будує демократичну державу, визнає вер¬ 
ховенство міжнародного права над внутрішнім, успад¬ 
коване нею законодавство колишніх СРСР і УРСР, вия¬ 
вилося неспроможним впливати на негативні процеси в 
галузі охорони пам’яток, занепад культури і духовності 
в суспільстві. Радянське законодавство втілювало не пра- 





І. Етнос і соціум 


129 


вову, а політичну, партійно-класову теорію про дві куль¬ 
тури в українскій національній культурі (демократичну 
й буржуазну) і впроваджувало принцип збереження і зас¬ 
воєння при соціалізмі тільки т. зв. прогресивної історич¬ 
ної спадщини, не визнавало пріоритету загальнолюд¬ 
ських цінностей, закладених у пам’ятки минулих поко¬ 
лінь. Як наслідок, незважаючи на численність прийнятих 
законодавчих актів, Україна зазнала непоправних втрат 
тисяч і тисяч пам’яток архітектури, історії, археології, 
мистецтва, а також розпродажу за кордон багатьох му¬ 
зейних, архівних і бібліотечних колекцій. 

Теоретичні й практичні дослідження П. необхідні не 
тільки для поглиблення знань у цій галузі культури, але 
й для того, щоб подібна практика нігілізму й беззаконня 
більше ніколи не повторилася. Набутий законодавчий 
досвід, як на національному так і на міжнародному рівні, 
з точки зору П. потребує комплексного дослідження, уза¬ 
гальнення й аналізу всіх досягнень та упущень науки і 
практики охорони й використання пам’яток культури, 
для приведення в систему всіх правових ідей, що заслу¬ 
говують уваги, розроблення цілісної наукової концепції 
правового регулювання суспільних відносин у розгляду¬ 
ваній культурній сфері, теоретично обґрунтованої і прак¬ 
тично застосовної для нормотворчої, правоохоронної і 
науково-дослідної діяльності сьогодні і на перспективу. 

ПАСІОНАРНІСГЬ — біохімічна енергія живої істоти, 
що визначає здатність етнічних колективів до діяльності 
як активності (міграційної, природоперетворюючої, 
військової, економічної тощо). Ця активність визна¬ 
чається кількістю енергії у системі (пасіонарна напруга), 
тобто кількістю пасіонаріїв різних рівнів. П., яка стає 
поведінковим феноменом, має, таким чином, енергетич¬ 
ну природу: здатність індивіда здійснювати цілеспрямо¬ 
вану роботу по зміні довкілля пояснюється підвищеним 
рівнем енергії, яку певна людина бере з навколишнього 
середовища (явище абсорбції). Цей висновок випливає 
із закону про збереження енергії, згідно з яким необхідна 
для певної роботи енергія має своє джерело. Це джере¬ 
ло — біохімічна енергія живої істоти. На думку В. Вер- 
надського, вона розподілена у біосфері неоднаково, не¬ 
рівномірно, що породжує у фауні та флорі т. зв. «хвилі 
життя», масові міграції тварин. У етнічних спільностях 
надлишок енергії породжує сплески цілеспрямованої ак¬ 
тивності, т. зв. пасіонарні поштовхи. Людина на відміну 
від тварин «видає» енергію у вигляді усвідомлених, ці¬ 
леспрямованих дій. 

П. як характеристика психіки й поведінки особи — 
це активність, що виявляється у здатності до зверхнап- 
руги та жертовності заради досягнення певної мети. Жер¬ 
товність тут має широкий смисл — як відмова від задо¬ 
волення найближчих, навіть життєво важливих потреб в 
ім’я більш високої та гуманної мети. Ця мета ввижається 
пасіонарію такою, заради досягнення якої він здатний 
віддати своє життя. Л. Гумільов вважав П. сталим, інва¬ 
ріантним для різних епох та етносів комплексом пове- 
дінкових і психологічних рис. 

П. мають майже всі люди, але у вельми різних дозах. 
Вона виявляється як владолюбство, гордість, гонорис¬ 
тість, пожадливість, заздрощі тощо. Ці якості можуть по¬ 
роджувати як подвиги, так і злочини, добро і зло, тво¬ 
рення й руйнування, але завжди не залишають місця бай¬ 
дужості. Головний момент тут — здатність і прагнення 
людини до зміни середовища. Імпульс П. буває таким 
сильним, що носії його (пасіонарії) не можуть передба¬ 
чити наслідки своїх дій і навіть перед загрозою загибелі 
не утримуються від них. Це засвідчує, що П.— феномен 
не свідомості, а підсвідомості. 

Різний ступінь вияву однієї ознаки — П. зумовлює 
різні типи людей — пасіонарії, субпасіонарії і основна 
маса населення. Ці типи спостерігаються всередині ет¬ 
носу. їх не можна плутати з поділом класовим, становим, 
етнографічним. Адже будь-який з останніх включає в се¬ 


бе всі три типи пасіонаріїв, і навпаки кожен з типів па¬ 
сіонаріїв перебуває у складі будь-якого класу чи верстви. 
Напр., серед української шляхти були і пасіонарії 
(Д. Вишнезецький (Байда), П. Могила, Б. Хмельниць¬ 
кий, І. Мазепа, П. Орлик та ін.), і ті, що нездатні до 
активних дій, схильні до паразитизму, до зради своєї віри 
заради збереження станових привілеїв. Водночас серед 
селянсько-козацької маси XVI—XVIII ст. тисячі людей, 
кидаючи домівки, подавалися на Запорозьку Січ, фор¬ 
мували козацькі полки і вирушали на визвольну боротьбу 
(Я. Собко, Д. Гуня, І. Сірко й ін.). 

Етногенез кожного народу базується на цих трьох ти¬ 
пах людей. Без сполучення їх немає етногенезу. Останній 
пов’язаний із зростанням динамізму, агресивності, адап¬ 
тивних здібностей етносів, що дає змогу пристосовува¬ 
тися до нових умов існування. Обов’язковою умовою ви¬ 
никнення й здійснення етногенезу аж до згасання (після 
чого етнос стає реліктовим) є його П. 

П. має енергетичну природу, що втілюється у психо¬ 
логічних особливостях, які стимулюють підвищену ак¬ 
тивність пасіонаріїв. П. створює й руйнує ландшафти, 
народи, культури. 

П. є виявом єдиної форми енергії, яка впливає на 
характер поведінки людських спільнот. Початковий по¬ 
штовх, що порушує інерцію спокою,— це поява поко¬ 
ління, яке включає певну кількість пасіонарних особин. 
Вони самим фактом свого існування руйнують звичну 
обстановку, тому що не можуть жити повсякденними 
турботами, без захоплюючої мети. Необхідність опору 
оточенню змушує їх об’єднуватися і діяти узгоджено: так 
виникає первинна консорція, що швидко набуває тих 
чи інших соціальних форм, підказаних рівнем суспіль¬ 
ного розвитку даної епохи. Зумовлена пасіонарною на¬ 
пругою активність за сприятливого збігу обставин ста¬ 
вить цю консорцію у найвигідніше становище, що 
сприяє збільшенню числа її членів за рахунок інтенсив¬ 
ного розмноження. Так створюється етнос як система, 
де супідрядність особин є умовою існування. 

П. не лише передається від батьків, але й виникає у 
певні епохи в чітко окреслених регіонах з розмитими 
кордонами. Отже, робить висновок Л. Гумільов, це гео¬ 
графічний феномен на історичному і біологічному тлі. 
Водночас П. є біологічною ознакою, що виникає, як усі 
ознаки, внаслідок мутацій і усувається природним від¬ 
бором. Тому слід розглядати П. як екзогенний фактор 
щодо етногенезу і ендогенний щодо біосфери. 

ПЕРСИСТЕНТИ (статичні етноси, релікти) — етніч¬ 
ні системи, що пройшли усі фази етногенезу і стійко 
перебувають у стані етнічного гомеостазу. Така систе¬ 
ма, що міцно пов’язана з ландшафтом, який її вміщує 
(етноценозом), може існувати вельми довго, практично 
не змінюючись, і легко загинути від зовнішнього впли¬ 
ву. Вплив може бути спрямований на сам етнос або на 
ландшафт і здаватися незначним. Однак у реліктових 
етносах будь-яка зміна усталеного укладу життя спри¬ 
чиняє невідворотні наслідки, оскільки система позбав¬ 
лена гнучкості, здатності пристосування до нових умов. 
Статичні етноси нерідко називають «дикими», «некуль¬ 
турними», «відсталими», хоча насправді вони перебу¬ 
вають у стані глибокої етнічної старості й вимагають 
до себе дбайливого ставлення (корінні народи Край¬ 
ньої Півночі, окремі етноси у горах Кавказу, та Тібеті 
та ін.). 

ПОЛІЩУКИ — етнографічна група українців, які 
живуть на Поліссі. Назва П. вперше зафіксована в до¬ 
кументах і картах поч. XVII ст. Назва Полісся вперше 
зустрічається в Єпатієвському літописі. Більшість дос¬ 
лідників вважає, що Полісся охоплює басейн р. При¬ 
п’ять, а також сусідні райони лісової смуги. Тут жили 
стародавні слов’янські племена (дреговичі, волиняни, 
древляни, ін.). У XIV—XVI ст. відбувалися процеси фор¬ 
мування східнослов’янських народів — українців, росіян 




130 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


та білорусів. Полісся відрізняється порівняно стійким 
збереженням архаїчних пережитків у культурі та побуті. 

Основними галузями господарства П. були: землероб¬ 
ство й скотарство (вигінна та відгінна форми випасу ху¬ 
доби —- корів, волів, коней, свиней, ін.). Розвивалося 
птахівництво (кури, качки, ін.). П. займалися й такими 
видами господарської діяльності, як: рибальство, мис¬ 
ливство (мало промислове значення; крім поліської зо¬ 
ни, українські селяни ніде не користувалися правом по¬ 
лювання), бортництво та бджільництво, обробка рослин¬ 
ного волокна (льону, конопель) з метою виготовлення 
тканин для одягу та ін. потреб, губництво (виробництво 
скла), лісозаготівля, деревообробці промисли й ремесла, 
гончарство (переважно сіра кераміка) тощо. 

Полісся характеризувалося поширенням багатоден¬ 
них поселень переважно вуличного типу. Двір із суціль¬ 
ним замкненим зв’язком будівель та периметральним їх 
розташуванням в садибі називався — окружний (круг¬ 
лий), підварок, заїзд. Житлу П. притаманні двосхила 
форма дерев’яного даху, широке використання дерева в 
оздобленні фронтонів, шалівок стін, фарбування де¬ 
рев’яних елементів. Житло мало два типи конструкції 
стін: зрубний та каркасний (каркас заповнювався пере¬ 
важно деревом, частково глиносоломою). Лише у П. збе¬ 
регли випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, 
як трикутна, трапецієподібна та напівкругла. 

Народний одяг П. мав характерні риси. Чоловіки но¬ 
сили сорочку з поликами, оздоблену тканим узором, яку 
одягали поверх вузьких полотняних штанів, підпереза¬ 
них ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна до¬ 
машнього виробництва. Свити й кожухи шили з вусами 
(вставними клинами), носили також прямоспинний ко¬ 
жух (толуб). Свити переважали сірого кольору, кожухи — 
білого (на східному Поліссі — жовтогарячого). Бідне на¬ 
селення взувало личаки. Жіноча сорочка на Поліссі була 
з прямим поликом і виложистим коміром. Шилася з су¬ 
ворого полотна, оздоблювалась монохромним орнамен¬ 
том червоного кольору (на Чернігівщині — білого). 
Спідниця шилася з вовняної (літник) або лляної домо¬ 
тканої тканини із смугами різних кольорів. Широко по¬ 
бутував фартух — вовняний або лляний — з тканим ор¬ 
наментом. Крім того жінки носили андарик та безрукав¬ 
ку з білого сукна (катанку)» а також плахти й керсетки. 
Для костюмів П. характерний в основному білий колорит 
з переважанням червоного тону в оздобленні. 

Нині за основними рисами культури й побуту П. май¬ 
же не відрізняються від українців інших районів. 

На Поліссі також побутували й більш локальні етно¬ 
графічні групи: пінчуки (брещуки) переважно жили в 
центральній частині Полісся; на півночі Чернігівщини 
та Київщини жили литвини; севрюки здавна селилися в 
долинах Десни, Сейму та Сули. 

Останнім часом Полісся районують з урахуванням ад¬ 
міністративного поділу: Полісся Українське, Білоруське, 
Брянське; або Полісся Житомирське, Рівненське, Чер¬ 
нігівське, Київське, Гомельське тощо. 

Станом на 1 січня 1991 р., зокрема, у Центрально- 
Поліському регіоні (Житомирська, Київська) включаю¬ 
чи Київ), Чернігівська обл., площею 90,7 тис. км 2 про¬ 
живало 7506 тис. чол. (питома вага українців — 83%). 
Етновизначальними для матеріальної та духовної куль¬ 
тури П. є риси загальноукраїнської народної культури. 

ПОНЯТТЯ НАЦІЇ, «ІСТОРИЧНІ» ТА «НЕІСТО- 
РИЧНІ НАЦІЇ» (за І. Лисяком-Рудницьким). Перше з 
названих понять досліджується шляхом поєднання істо¬ 
ричного (діахронічного) та компаративного (синхроніч¬ 
ного) підходів. Про це йдеться у статті І. Лисяка-Руд- 
ницького «Україна між Сходом і Заходом». З неї можна 
зробити деякі висновки й щодо того, як учений засто¬ 
совував поняття нації, тобто який смисл укладав у це 
слово. Передовсім він чітко відмежовується від редук- 
ціоністських концепцій в етнології — тих, які визначен¬ 


ня етносу намагаються дати у фізичних, біологічних чи 
біопсихічних поняттях. Визнаючи існування «національ- 
г ного характеру», вчений зауважує що не розуміє його в 
натуралістичному значенні. Національний характер, на 
думку Лисяка-Рудницького, формується історично. Він 
не є чимось абсолютно унікальним, радше виступає уні¬ 
кальною «комбінацією» тих прикмет, які властиві й ін¬ 
шим націям. За допомогою порівняння можна встано¬ 
вити як спільне, так і відмінне, тобто з’ясувати, в чому 
полягає самобутність конкретної нації. 

У розумінні нації І. Лисяк-Рудницький намагається 
уникнути методологічних крайнощів: надмірного голізму 
та надмірного ампірізму. Перший погляд полягає в тому, 
що націю визначають як щось цілісне — «характер», «дух 
нації», сутність,— що мало залежить від історичних об¬ 
ставин. З іншого боку, як би її не вважали створеною 
Богом (вавілонське стовпотворіння та «змішання» мов), 
такою, що виникла історично на ранніх етапах етноге¬ 
нези, вона є незмінною й позаісторичною. Так само як 
М. Драгоманов у XIX ст., І. Лисяк-Рудницький відзна¬ 
чає, що процес етногенези й націостановлення далекий 
від того, щоб демонструвати наявність якоїсь незмінної 
позаісторичної сутності. Теза про націю як витвір істо¬ 
ричний, як наслідок дії історичних обставин та сил, для 
І. Лисяка-Рудницького є важливим методологічним 
орієнтиром. Звідси його критичне ставленні до таких 
концепцій в етнології й націології, які методологічно 
споріднені з романтизмом, голізмом чи есенціалізмом. 
Натомість І. Лисяк-Рудницький дуже уважний до тих 
історичних чинників, які спричинилися до творення 
особливої спільноти — нації. 

Вирішальну роль у націостановленні й збереженні її 
ідентичності, на думку вченого, відіграє існування ви¬ 
щого класу як носія політичної свідомості й культури. 
Тобто йдеться про існування національно свідомої куль¬ 
турницької та державницької еліти. Якщо циркуляція 
еліт (заміна однієї іншою) відбувається таким чином, що 
нова провідна верства, яка витісняє попередню, успад¬ 
ковує від неї і культурну місію — репрезентувати націю, 
«об’єднати» населення в одне ціле, то така нація є «істо¬ 
ричною». Якщо ж національно свідома вища верства 
(культурницька, державницька еліта) повністю знищу¬ 
ється або культурно асимілюється, то така нація є «не- 
історичною». 

Взагалі, поділ націй на історичні та неісторичні не¬ 
вдалий: він закорінений у лінійній філософії історії, тоб¬ 
то передбачає існування універсальної канви (обов’яз¬ 
кових стадій розвитку), поза яку не може вийти будь-яке 
суспільство. Така філософія історії заперечує самобут¬ 
ність історичного шляху різних етносів і націй. Саме уні¬ 
версалізм і лінійність, зокрема підтриманий філософією 
Гегеля, був джерелом поділу націй на історичні та неіс¬ 
торичні. Використання цього розрізнення І. Лисяком- 
Рудницьким викликало критику з боку Г. Грабовича. У 
статті «Міркування про проблему «історичних» та «неіс- 
торичних націй», Лисяк-Рудницький захищає правомір¬ 
ність цього поділу й робить закид Грабовичеві у вико¬ 
ристанні методології голізму. Він зауважує, що не є при¬ 
хильником лінійної чи універсальної філософії історії, 
яка заважає бачити специфічний характер історичних 
епох, націй і культур. Проте, на його думку, погляд 
Г. Грабовича містить небезпеку протилежної поверхо¬ 
вості: перебільшення унікальності націй до такої міри, 
що вони стають «ізольованими монадами». Висловивши 
свою згоду з Грабовичем у тому, що кожна нація володіє 
унікальною субстанцією (характером, буттям або якіс¬ 
тю), Лисяк-Рудницький водночас твердить, що не існує 
іншого шляху визначити цю унікальну субстанціональ¬ 
ність, ніж за допомогою порівняння. 

Маємо, отже, суперечку між двома методами дослі¬ 
дження: порівняльним, з одного боку, та історизмом чи 
герменевтикою — з іншого. Відомо, що виокремлення 




І. Етнос і соціум 131 


елементів із самобутніх культур і знаходження схожості 
та відмінності між ними може вести до хибних висновків 
унаслідок того, що зовнішня схожість чи відмінність є 
оманливою: коли елемент вилучають з органічного ці¬ 
лого, то сама операція може бути поєднана з недопус¬ 
тимими огрубленнями, підганянням під схему, під абст¬ 
ракцію. 

ПРОБЛЕМА ПЕРВІСНОГО СУБСТРАТУ. Деякі су¬ 
часні літератори виводять український народ безпосеред¬ 
ньо від античних народів Середземноморської цивіліза¬ 
ції. Інколи такими принадливими ідеями захоплюються 
й історики. Все це створює у світі іронічне ставлення до 
української ментальності як до інфантильної. 

Висвітлення питання первісних коренів українців має 
бути зосереджено на ряді проблем. По-перше, це проб¬ 
лема індоєвропейців. Тут необхідно передбачати вивчен¬ 
ня основних сучасних теорій їх походження, не минаючи 
теорії, за якою батьківщиною індоєвропейців є Причор¬ 
номор’я. 

По-друге, проблема трипільської культури та її ролі у 
формуванні осілого землеробського господарсько-куль¬ 
турного типу, до якого відноситься й українська тради¬ 
ційна культура. Виходом у світ «Археології Української 
РСР» (в 3-х т.) питання нібито вичерпувалося в тому 
дусі, що трипільці були асимільовані прийшлими пле¬ 
менами. Втім, Б. Рибаков, напр., наполягає, на існуванні 
генетичного зв’язку між трипільською і слов’янською 
мовою. Тим самим, доведеться повернутися до спадщи¬ 
ни В. Хвойки з метою визначення її відповідності на¬ 
ступним науковим відкриттям. 

По-третє, це проблема слов’ян. Знов-таки, мають бу¬ 
ти викладені всі існуючі точки зору — як автохтоністські, 
так і міграціоністські. Враховуючи, що проблеми індо¬ 
європейців, трипільців і слов’ян відносяться до числа по¬ 
лемічних. вкрай потрібне об’єктивне їх викладення. 

По-четверте, взаємостосунки землеробів із кочовика¬ 
ми, а в ширшому контексті — із Степом, з його цивілі¬ 
зацією, культурними і політичними зразками й т. д. 

По-п’яте, зв’язки Подніпров’я із Середземномор¬ 
ською цивілізацією. 

За своїм змістом, ці сюжети мають дати відповідь на 
запитання: якої орієнтації почала набувати первісна люд¬ 
ність на території України — західної, східної, Середзем¬ 
номорської, чи вона вже тоді почала формуватися як вит¬ 
вір зустрічі цивілізації? 

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ НАЦІЙ В МАРКСОВІЙ 
СПАДЩИНІ. З достатньою впевненістю можна сказати, 
що фундатори марксизму практично не розглядали фе¬ 
номен нації, як і нац. проблеми взагалі, як об’єкт само¬ 
стійного дослідження. Про їх ставлення до цієї пробле¬ 
матики можна скласти уявлення гол. чином з наявного 
у них аналізу нац. рухів у різн. країнах світу, а також з 
висловлювань з приводу багатьох питань всесвіту, і єв- 
роп. історії та політики. Одне безперечно: основополож¬ 
ники марксизму упускали нагоду застосувати свою кла¬ 
сову методологію для розуміння нац. проблематики, усіх 
її аспектів. І це навряд чи можна ставити їм за провину, 
хоча і вимагає від дослідників як більш виваженого пог¬ 
ляду на їх наукову спадщину, так і відмови від звичної 
в минулому апологетики марксизму. 

В літ-рі нерідко звертають увагу на певну еволюцію 
поглядів основоположників марксизму на принципові по¬ 
ложення загальної теорії нації. Вказують, зокрема, на їх 
прихильність (на ранніх етапах) до етатичної концепції, 
яка робила наголос на «державності» нац. спільностей. 
Термін «нація» вони нерідко вживали для визначення 
політично об’єднаного населення певної держави, якщо 
навіть ці народи належали до рабовласницького або фео¬ 
дального суспільства, але зберігали якусь спільність по¬ 
ходження і мови. Зародження націй, їх елементів Маркс 
і Енгельс відносили до часів раннього середньовіччя, ко¬ 
ли промисловий і торговий капітал тільки-но почав скла¬ 


датися. В «Німецькій ідеології» вони писали, що поділ 
праці у будь-якого народу веде насамперед до відокрем¬ 
лення міста від села. Звідси робили висновок, що рух 
від місцевої обмеженості до нації пов’язаний з переходом 
варварства до цивілізації. Тут досить чітко простежується 
думка про тривалість процесу формування сучасних на¬ 
цій і його головну мету — усунення місцевої обмеже¬ 
ності. Такий підхід дозволяє відрізняти більш високу со¬ 
ціальну якість «феодально організованих націй» від на¬ 
родів періоду розкладу рабовласницького ладу. Початок 
формування націй в їх сучасному розумінні основопо¬ 
ложники марксизму відносили до поч. нашої ери, коли 
елементи нових націй — мовні і територіальні — були 
наявні скрізь, але бракувало сили, здатної об’єднати ці 
елементи в нові спільності. Такою об’єднавчою силою 
мала стати екон. зв’язність. Відоме висловлювання Ен¬ 
гельса про насильство як важіль подолання екон. разпо- 
рошеності не слід тлумачити в тому розумінні, що на¬ 
сильство може замінити екон. та ін. об’єктивні фактори, 
без яких формування націй було б неможливим. 

Остаточне становлення сучас. націй Маркс і Енгельс 
пов’язували з поглибленням бурж. зв’язків, централіза¬ 
цією екон. ринку, залученням до нього селянської маси. 
Загальна оцінка ролі буржуазії як творця сучас. націй 
викладена вже в «Маніфесті комуністичної партії»: «Бур¬ 
жуазія все більше і більше знищує роздробленість засобів 
виробництва, власності і населення... Необхідним нас¬ 
лідком цього була політична централізація. Незалежні, 
пов’язані майже тільки союзними відносинами області 
з різними інтересами, законами, урядами і митними збо¬ 
рами, опинились згуртованими в одну націю, з одним 
урядом, з одним законодавством, з одним національним 
класовим інтересом, з одним митним кордоном». 

Принципове значення має марксистське розуміння т. 
зв. «принципу національностей». Досить чітко просте¬ 
жується відмінність між категоріями «нація» і «націо¬ 
нальність», причому остання вживається переважно що¬ 
до етнічно споріднених народів, які ще не стали націями, 
або щодо «скалків» великих націй, що жили в інонаціо¬ 
нальному середовищі. Показовим є також виділення ет- 
ніч. аспекту національності від категорії нації в її дер¬ 
жавному і соціальному розумінні. Справедливо конста¬ 
тується, що «жодний державний кордон не збігається з 
природними кордонами національності, тобто з кордо¬ 
нами мови». Саме в цьому закладена причина багатона¬ 
ціональної як соціальн. явища. Маркс і Енгельс засте¬ 
рігали, що нац. «мозаїчність» населення не може ніяким 
чином зачіпати визнання за іст. європ. народами права 
на окреме й незалежне існування. І доля цих великих 
національно-держ. формувань не повинна ставитись в 
залежність від автономних інтересів численних нац. мен¬ 
шин. Разом з тим згадану багатонаціональні™ класики 
марксизму не вважали негативним явищем. Навпаки, на¬ 
явність інородних елементів у складі великих націй роз¬ 
цінювалась ними як досить корисна, оскільки згадані 
елементи створюють сполучну ланку з їх сусідами і вно¬ 
сять різноманітність у надто монотонну однорідність 
нац. характеру. 

За Марксом і Енгельсом, зміцнення бурж. відносин і 
економічної зв’язності підносить останню на рівень про¬ 
відної умови генезису нації, що домінує над усіма ін., 
навіть такими важливими, як мовний і територ. фактори. 
Мовна спільність, безперечно, відносилась до числа пер¬ 
винних нац. ознак. Енгельс відзначав, що природні кор¬ 
дони великих життєздатних європ. націй «визначаються 
мовою і спільністю симпатій». Що ж до нац. мов, то їх 
піднесення в такій якості розглядалось як складний про¬ 
цес, не позбавлений суперечностей. Умовою генезису 
нації, за марксизмом, є також спільність території. Ен¬ 
гельс закликав, напр., німецький народ «покінчити з не¬ 
нависною територіальною роздробленістю, яка розпиля¬ 
ла і зводила до нуля сукупну силу нації». Відзначалось 




132 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


велике значення зростання «щільності населення» на ет- 
ніч. території нації, що формується. Про значення для 
нац. консолідації цього чинника, зокрема збільшення 
чисельності міських мешканців, сказано вже в «Мані¬ 
фесті». Взагалі підкреслювалось, що нація не може склас¬ 
тись, коли відсутні «перші умови національного існуван¬ 
ня: значна чисельність і суцільна територія». Зауважимо, 
що йдеться саме про початковий етап нац. формування. 

Що ж до духовно-психолог. особливостей нац. кон¬ 
солідації, то Маркс і Енгельс ними не нехтували, хоча й 
вказували на їх підпорядковане значення. Вони виходи¬ 
ли з того, що «люди, що розвинули своє матеріальне ви¬ 
робництво і своє матеріальне спілкування, змінюють ра¬ 
зом з тим також своє мислення, продукти свого мислен¬ 
ня». А втім, соціально-психолог. характеристика націй 
посідає певне місце в їх працях. Напр., Енгельс відзначив 
чимало цікавого в нац. характері англійців, зокрема їх 
схильність до чистої практики, емпіричність, погане 
сприйняття абстрактних теорій. Досить показовим є те, 
як Маркс кваліфікував вплив франц. нац. характеру на 
англ. філософію. Він наділив цю останню «дотепністю, 
плоттю і кров’ю, красномовством». За свідченням Ф. Ку- 
гельмана, Маркс цікавився особливостями рос. нац. ха¬ 
рактеру, підкреслював в ньому «слов’янську стриману 
емоційність». Одним словом, основоположники мар¬ 
ксизму нерідко користувались категорією «національний 
характер» в загальнонаціональному розумінні, хоча і не 
вважали його в світлі своєї історико-екон. концепції рів¬ 
ноцінним, скажімо, спільності екон. життя. 

Важливо підкреслити, що згадана марксівська кон¬ 
цепція робить наголос саме на процесі нац. консолідації, 
а не на ознаках зрілого нац. організму. Можливо, саме 
тому основоположники марксизму не залишили повного 
і вичерпного визначення самого феномена нації. 

Розглядаючи іст. цінність марксової спадщини в теорії 
нації, слід враховувати як її безперечні і неминущі до¬ 
робки, про що вже йшлося вище, так і вразливі, сумнівні 
моменти, які не дістали підтвердження або суперечать 
набутому досвіду. Ці останні особливо даються взнаки, 
коли автори намагаються будь-що втиснути в тканину 
суто національного т. зв. класовий партійний підхід, під¬ 
мінюючи ним специфіку нац. буття. Прикладів таких у 
працях основоположників марксизму чимало. Так, до¬ 
сить спірним є твердження Енгельса, що «сучасні націо¬ 
нальності також є продуктом пригноблених класів». Ба¬ 
жане видається за дійсне і тоді, коли доводиться, начебто 
в самій нац. спільності пролетаріат не розчиняється, а 
переслідує свій класовий нац. інтерес. Світовий досвід 
аж ніяк цього не підтверджує. Не підтверджується і те, 
що в процесі формування європ. націй соціальні, мате¬ 
ріальні інтереси народних мас брали гору над спільністю 
походження або мовною близькістю. Приклад з Фран¬ 
цією (ельзасцями і лотарингцями, що стали частиною 
франц. нації «заради визволення від феодальних пут») 
не переконує, оскільки сепаратистські настрої і рухи в 
різн. районах «єдиної» Франції і досі не подолані. 

Важливо торкнутись й ін. площини марксової теор. 
спадщини. Напр., його відомої формули: «у робітника 
немає вітчизни». Пріоритет класового над національним 
досягає тут свого абсолюту. Не випадково вчені й полі¬ 
тики багатьох народів як в минулому, так і тепер звину¬ 
вачують авторів «Маніфесту» у зневазі до нац. патріо¬ 
тизму і нац. гідності. В. Ленін, намагаючись якось від¬ 
вести від своїх ідейних попередників такі тяжкі звину¬ 
вачення, у листі І. Арманд від 20 листопада 1916 р. все 
ж змушений був визнати, що ця формула включає прі¬ 
оритет інтернаціональної єдності робітників над націо¬ 
нальною. До речі, це суперечить досить реалістичному 
твердженню самого Енгельса, що «без національної єд¬ 
ності національне життя було б тільки примарним». 

Сусп. практика поки що не підтвердила реальність 
такого принципового передбачення марксизму, за яким 


«разом з антагонізмом класів впадуть і антагонізми між 
націями». Наділі (а це показав досвід колишнього СРСР, 
як і ін. країн т. зв. соціалістичного світу) нац. прихиль¬ 
ності й стереотипи, етніч. симпатії й антипатії часом ви¬ 
являються більш стійкими і стабільними, ніж класові су¬ 
перечності. Швидкий і фатальний крах колиш. багато- 
нац. соціалістич. держав, бурхливе поширення серед їх 
народів, поряд із зростанням здорової нац. самосвідо¬ 
мості, націоналізму, шовінізму і навіть расизму дають 
корисну інформацію для роздумів на згадану тему. І це 
відбувається серед народів, де класові антагонізми давно 
усунуті, а колективна власність — ця панацея, за Марк¬ 
сом, від нац. розбрату — була всеосяжною. 

Оцінюючи позиції марксизму в нац. питанні В. Ленін 
писав: «У порівнянні з «робітничим питанням» підпо¬ 
рядковане значення нац. питання не підлягало сумнівам 
для Маркса. Але від ігнорування нац. рухів його теорія 
далека, як небо від землі». З цим можна було б загалом 
погодитись. Однак відмова від самого ігнорування нац. 
рухів аж ніяк не означає всебічного врахування нац. фак¬ 
тора, піднесення його статусу на належний рівень і гар¬ 
монійне поєднання національного з загальнолюдським. 
Цієї прогалини марксизмові подолати не вдалось. Певна 
річ, його фундатори не були ні шовіністами, ні націо¬ 
налістами, ні расистами. Але їх «абсолютний інтернаціо¬ 
налізм», підхоплений потім багатьма поколіннями рево- 
люціонерів-соціалістів, виявився надто романтичним й 
ілюзорним, відірваним від глибокого народного коріння 
і тому приреченим на важкі випробування і прикрі роз¬ 
чарування. 

ПСИХОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ НАЦІЇ є однією з найпо¬ 
ширеніших. У своєму розвитку вона пройшла кілька ета¬ 
пів. Першою була концепція «духу народу» (Дж. Віко, 
І. Кант, Й.-Г. Фіхте, Ф. Шеллінг,Г. Гегель, А. Джентілі, 
П. Манчіні, Ж. Де-Местр, Ф. Пізо, А. Хомяков, П. Чаа- 
даєв, М. Данилевський, М. Костомаров, П. Куліш, 
М. Грушевський), з її уявленнями про народ (націю) як 
«історичний індивідум», що є носієм особливої форми 
людського духу, з визначеними для нього мовним ста¬ 
тусом і законами саморозвитку. Закономірності соц.-ет¬ 
нічного розвитку представники цієї концепції поясню¬ 
вали з позицій ідеалістичного проформізму. Сучасні та 
майбутні нац. спільноти вони розглядали як проекцію в 
часі та просторі встановленої суті «духу народу», «нац. 
душі» і т. п., що як духовно-моральні субстанції (осере- 
дження ідеальних прообразів нац. буття) спочатку актуа¬ 
лізувались в самосвідомості народу, а вже потім втілю¬ 
вались в матеріальних процесах його життєдіяльності, по¬ 
літ. та держ. інститутах. У концепції «духу народу» 
загальнолюдське протиставлялось національно-специ¬ 
фічному, нац. нерівність і нерівноправність визнавались 
неминучими й необхідними атрибутами суспільного 
життя. Як ідеологія свого часу ця концепція давала соц.- 
філософське обґрунтування бурж.-дем. революцій, нац.- 
визвольних та нац.-об’єднавчих рухів у Європі. 

Однією з різновидностей об’єктивно-ідеалістичного 
напряму в П. т. н. була «психологія народів» (др. пол. 
XIX—поч. XX ст., представ. Г. Штейнгаль, М. Лацарус, 
Г. Лебон, А. Фульє, В. Вундт, Г. Шпетта ін.). Вона була 
повторенням концепції «духу народу», поступово пере¬ 
творилася із вчення про детермінанти та закономірності 
генези соц.-етніч. спільноту культурну антропологію, ет¬ 
нографію та етнопсихологію. 

З кінця XIX ст. в націології домінують принципи суб’¬ 
єктивістського підходу в обґрунтуванні П. т. н. (позити¬ 
вісти Е. Ренан та М. Карєєв). Нац. спільноти вони ото¬ 
тожнювали з «союзом людей», збірною «соц.-псих., не 
природно-іст. спільністю». Концепції закономірності 
формування і розвитку націй розглядали як похідні від 
свідомості та психіки окремої особистості, ставили їх в 
залежність від інтересів індивіда, його потреб, ціннісних 
установок і т. п. Було здійснено також передачу систе- 




І. Етнос і соціум 


133 


моутворюючих функцій з поняття «народ» поняттю «на¬ 
ція», що означало зміну ідеолог, орієнтирів: відмова від 
дем. наслідків бурж. революцій та перехід на позиції 
бурж. лібералізму в нац. питанні (трактування нації як 
«угоди», «солідарності», «щоденного плебісциту»). 

Одним з напрямків П. т. н. кінця XIX ст. став авст- 
ромарксизм (К. Реннер (Шпрингер) та О. Бауер), який 
був повторенням її загальноприйнятих постулатів. В ас¬ 
пекті практич. рекомендацій щодо вирішення нац. пи¬ 
тання в багатонац. державах австромарксисти запропо¬ 
нували програму «культурно-національної автономії». Її 
вихідна ідея, на відміну від ортодокс, марксизму, поля¬ 
гала в тому, що розв’язання нац. питання передбачалось 
не через соціаліст, революцію та реалізацію права націй 
на самовизначення аж до створення нац. держави, а че¬ 
рез розвиток основ, бурж. демократії, тобто через правове 
регулювання життєдіяльності націй і нац. відносин шля¬ 
хом законодавчого встановлення (для всіх нац. спіль- 
ност. та їх окремих представників) рівних прав, а також 
створення політико-правового гаранту — органів куль¬ 
турно-національного самоуправління. 

У наш час принципи П. т. н. стали аксіоматичними 
для зах. націології. Умовно можна виділити такі її ос¬ 
новні напрями: вивчення та інтерпретація загальнотео¬ 
ретичних питань націології й етнополітики; дослідження 
в галузі антропології та етнопсихології; аналіз регіональ¬ 
них та конкретних етнополітичних і національних проб¬ 
лем, конфліктів і тенденцій. 


р 

РИСИ ХАРАКТЕРОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. 

Складність виділення характерологічних особливостей 
народів полягає в тому, що серед численних індивіду¬ 
альних особливостей (вроджених, станових, вікових та 
ін.) людей необхідно виділити ті, які найбільш харак¬ 
терні та типові для даної нац. групи і складають нац. 
характер як продукт та носій нац. спільноти, який пе¬ 
редає від покоління до покоління риси, що виражають 
певну персоніфікацію нац. культури. Основні чинники, 
які формували нац. психіку, це — геопсихічні (вплив 
природних умов), расові, соціально-іст. (та спільність, 
яка формується протягом іст. розвитку України), соці- 
опсихічні, культуроморфологічні. Етнічно-расові та 
геопсихічні чинники впливають на ранньому етапі 
формування нації і визначають міфологічне світос¬ 
приймання та його знакову символіку (календарно-об¬ 
рядовий фольклор, мовні структури й ін.). Іст. чинни¬ 
ки, визначені з давніх часів, між Сходом та Заходом, 
ставлять Україну на рівень геополітичної «межовості», 
яка пізніше переростає в соціопсихічну та культурну 
«межовість»— існування людини на межах «боротьби, 
випадковості, провини, страждання, загрози смерті» 
(К. Ясперс). Звідси — виділення вищих ідеалів — по¬ 
рятунку батьківщини, турбота про збереження лицар¬ 
ської честі, вольності, незалежності. Виробляється тип 
лицарсько-козацький, орієнтований на «уііа Ьегоіка», 
так би мовити «максима», який ніколи не згасав і при 
найменшій можливості проявляв себе (народні повста¬ 
ння XVIII ст., січові стрільці, боротьба з окупантами 
під час 2-ої світової війни). 

«Межовість», тривалий час пов’язана з відсутністю 
державності, породжує комплекс «меншовартості». Це 
певний тип самооцінки (як мисленний, так і почуттє¬ 
вий), пов’язаний з визнанням недостатності своїх нац. 
особливостей (рис) порівняно з ін. народами та нація¬ 
ми — або внаслідок браку внутр. нац. якостей, які ви¬ 
никли в результаті несприятливих зовн. обставин. Три¬ 


вале знищення та придушення «уііа Негоіка», активне 
«всмоктування» нац. інтелекту протягом століть з боку 
держав-пригноблювачів виробило норми психіч. життя, 
які можна ідентифікувати з «захованим» життям, мета 
якого — перечекати, і яке можна назвати «уііа шіпіша». 
Це життя «інтровертне», сконцентроване на розбудові 
внутр. переживань, супроводжуваних недовірою та зам¬ 
кненістю вдачі, настороженим ставленням до оточення 
(«моя хата з краю, нічого не знаю», «тихше води, нижче 
трави» та ін.). Звідси споглядальна, а не активно діяльна 
позиція. І звідси ж, в зв’язку з переважанням селян, пси- 
хол. настанови, спрямування на творення сусп. взаємодії 
на рівні сімейних, сусідських взаємин («толока»). Це роз¬ 
вивало психічну здатність до «компліментарності»— пси¬ 
хіч. співпереживання, приязні, симпатії. 

Комплекс «меншовартості» породжує також і комп¬ 
лекс «кривди», образи, який може проявитися або в 
орієнтації на реактивну агресію щодо дійсних чи уявних 
причин меншовартості, що може, в свою чергу, породити 
міжнац. конфлікти (а це сприяє появі тенденції надком- 
пенсації), або в напрямку сублімації в стражданнях, або 
в соціально-утопічному мрійництві загальнолюдського 
царства, свободи морально-етніч. змісту. 

Звідси і потяг до релігійності як віри у вищу «транс- 
ценденцію», поза церковною організацією. Звідси ж віч¬ 
не прагнення до ліричності (епічної, пісенної); помітна 
орієнтація на жіноче джерело,«підкріплена споконвічною 
вірою в «добру матір», до такої міри добру, що весь «ниж¬ 
чий» демонологічний світ в основному виступає у коме¬ 
дійному плані. 

Всі ці характеролог. особливості укр. народу не зали¬ 
шалися незмінними протягом століть, а набували різн. 
змісту та відігравали різну функцію в соціальн. житті на¬ 
роду, тому їх дослідження потребують продовження та 
збагачення. 

РІДНА МОВА - це та мова особи, якою вона може 
найповніше самовиразитися, найточніше і найглибше 
передати свої думки, всебічно виявити себе в слові. Це 
перший аспект цього явища, аспект об’єктивного ви¬ 
явлення мови. Другий аспект — суб’єктивно-цінніс¬ 
ний. Він відображає ставлення особи до мов, якими 
вона володіє, передає мовну самовизначсність особис¬ 
тості. 

Р. м. інколи ототожнюється з материнською мовою, 
мовою колиски, першою мовою, національною мовою. 
Таке уявлення випливає з того, що поширеною модел¬ 
лю мовного розвитку особи є засвоєння нею за допо¬ 
могою матері мови свого народу, яка і стає для неї рід¬ 
ною. Проте нетипові для минулих часів варіанти фор¬ 
мування мови дитини в умовах масових міграцій, ви¬ 
сокої територіальної і соціальної мобільності людей 
стають дедалі поширенішими і потребують чіткого роз¬ 
різнення рідної, першої, материнської, національної, 
функціонально першої мови. Перша мова особи не 
завжди співпадає з мовою матері, мова матері не завжди 
співпадає з її (матері) національністю. Крім того, в пев¬ 
них умовах особа вимушена більшу частину часу гово¬ 
рити не рідною мовою і, таким чином, її рідна мова не 
співпадає з функціонально першою мовою. Результа¬ 
том є те, що у багатьох людей Р. м. і національність не 
співпадають. Так, в Україні за переписом 1989 р. у 
6 млн. 249 тис. осіб національність і Р. м. відрізня¬ 
ються. 

РОЗСІЯНА ЕТНІЧНА СПІЛЬНОТА - сукупність 
осіб однієї національності, що втратила внаслідок різ¬ 
них історичних причин свою етнічну територію і про¬ 
живає у вигляді етнічних вкраплень у масивах іншоет- 
нічного населення. Для виникнення кожного етносу 
необхідною умовою є порівняно тривале проживання 
певної групи людей на спільній території. На ній в ході 
повсякденних виробничих зв’язків і побутових міжо- 
собових контактів виробляються спільні риси культури 




134 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


(в тому числі мови), а також усвідомлення людьми своєї 
єдності і відмінності від усіх інших подібних утворень — 
етнічна самосвідомість, відображена в етнонімі (само¬ 
назві народу). Але якщо етнос вже сформувався, він от¬ 
римує здатність існувати і без спільної території. Бага¬ 
товікове існування етносу у формі Р. е. с. можливе за¬ 
вдяки збереженню ним хоча б частково своїх об’єктив¬ 
них етнічних ознак — культури, мови, психіки. Однак 
вирішальним чинником тривалого самовідтворення 
Р. е. с. є збереження її членами етнічної самосвідомос¬ 
ті, особливо найважливішої складової — пам’яті про 
спільність (реальну чи уявну) походження. Будучи ві¬ 
дображенням всіх об’єктивних чинників, які породжу¬ 
ють етнос, етнічна самосвідомість набуває певної са¬ 
мостійності. Внаслідок цього вона може зберігатися і 
за умови втрати народом ряду його об’єктивних ознак 
як етнічної спільноти. Відсутність якоїсь з ознак етно¬ 
су, навіть такої важливої, як спільність мови, або втрата 
ним спільної території можуть бути компенсовані гі¬ 
пертрофією якогось іншого чинника, що, не будучи 
власне етнічним, виступає, разом з тим, в ролі етно- 
розпізнавальної ознаки, на підставі якої «ми» протис¬ 
тавляється «вони» (напр., релігія у євреїв чи спосіб жит¬ 
тя у циган). Необхідною умовою тривалого самовідт¬ 
ворення Р. е. с. є етнічна гомогенність шлюбів, тобто 
укладання їх переважно між членами даного етносу. В 
протилежному випадку Р. е. с. швидко асимілюється 
етнічною більшістю, серед якої проживає. Перебуваю¬ 
чи довгий час серед інших народів, Р. е. с. часто пере¬ 
ходить на їхні мови. Так, значна частина циган, великі 
або малі групи яких живуть в усіх країнах світу, спіл¬ 
кується мовами народів, серед яких проживає або ко¬ 
чує. Більша частина єврейського етносу складається з 
великого числа етнолінгвістичних груп, які говорять на 
діалектах верхньонімецької (ідиш), староіспанської 
(спаньол), арабської та інших мовах (державною мовою 
Ізраїлю став іврит — відроджена давньоєврейська мова, 
яка з III ст. н. е. була мертвою). 

Р. е. с. існує, як правило, у формі більших чи мен¬ 
ших етносоціальних груп — сімей, груп сімен, общин 
і т. ін., тісно включених у соціально-економічні, куль¬ 
турні та соціально-політичні параметри інших етносів. 
Разом з тим, такі групи часто мають дещо інші соціальні 
характеристики (рівень освіти, рід занять тощо), ніж 
основна маса населення держави. Оскільки Р. е. с. не 
утворює скільки-небудь самостійних етносоціальних 
організмів, однією з необхідних ознак яких є спільність 
економічного життя і певного типу соціальних відно¬ 
син на спільній території, вона існує у вигляді етнічних 
груп, а не як нація. Відповідно, Р. е. с. характеризуєть¬ 
ся не національною, а етнічною самосвідомістю, голо¬ 
вними елементами якої є етнокультурні цінності. На 
відміну від цього, головним елементом національної 
самосвідомості вважається наявність прагнень до ство¬ 
рення власної державності, хоча б у формі автономії в 
межах багатонаціональної держави. Виникнення і 
зміцнення таких прагнень, що, як правило, тісно 
пов’язані з появою об’єктивних умов для їх здійс¬ 
нення, свідчить про перетворення етнічної самосві¬ 
домості в національну. 

Остання, об’єднуючи територіально розпорошені й 
різномовні частини етносу, може справляти зворотний 
вплив на фактори, які колись покликали його до життя: 
викликати рух за відродження національної мови і 
культури, за возз’єднання Р. е, с. на спільній території. 
Прикладом становлення державної нації на основі 
Р. е. с. є виникнення держави Ізраїль. Національна са¬ 
мосвідомість у цьому випадку виступила активним чин¬ 
ником формування нації і викликала до життя відсутні 
об’єктивні чинники нації: територіальну концентрацію 
шляхом повернення євреїв на «землю предків» (алію), 
відродження забутої мови тощо. 


с 


САКРАЛІЗАЦІЯ ЕТНІЧНОСТІ — невіддільна скла¬ 
дова процесу ідеологізації етнічності. Змістом сакраліза- 
ції є оголошення етнічних рис групи священними, та¬ 
кими, що мають найвищу цінність і з втратою яких група 
не лише не здатна забезпечити свої матеріальні інтереси, 
а й взагалі приречена на зникнення, а тому заради збе¬ 
реження етнічної специфіки повинна долати будь-які пе¬ 
решкоди і йти на будь-які жертви. 

САМОВРЯДНІ ПОТЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МЕН¬ 
ТАЛЬНОСТІ — один з основних складників генетичного 
коду українського народу, внутрішні потужно-творчі си¬ 
ли, які, внаслідок несприятливих для саморозвитку ук¬ 
раїнського етносу і української нації обставин, переваж¬ 
но залишились невитребуваними і достатньою мірою не 
реалізованими в суспільно-політичній та державотворчій 
практиці. Об’єктивний характер їхнього існування зу¬ 
мовлений двома головними взаємопов’язаними чинни¬ 
ками: особливим геополітичним положенням України, 
суспільно-політичним розвитком її народу в умовах кор¬ 
донної цивілізації і недостатньою розвиненістю впро¬ 
довж усієї історії державно-правових інституцій, спри¬ 
чиненою умовами бездержавного або півдержавного 
існування. 

Під впливом означених чинників, як реакція і сво¬ 
єрідна компенсація за відсутність протягом століть влас¬ 
ної державності, в українській ментальності набувають 
сили і утверджуються самобутні самоврядні потенції: 
1) Психологія працьовитого господаря, хлібороба з його 
одвічним потягом до землі, наближеним до містично- 
релігійного (що знайшло відображення в яскравих 
художніх образах одного з національних шедеврів — кі¬ 
нофільму О. Довженка «Земля»), здатність навіть за най- 
несприятливіших умов знаходити різноманітні індивіду¬ 
альні й громадські форми раціонального господарюван¬ 
ня. Цей сплав виникає в ментальності українців внаслі¬ 
док обставин, за яких чекати допомоги було нівідкіль, а 
відтак доводилось самим собі давати раду, боротися за 
виживання. Життєздатність цієї потенції стверджують не 
лише жителі корінних українських земель, а й українці, 
яких доля силоміць розкидала в різні кінці колишньої 
Російської імперії, на європейських просторах і по да¬ 
леких заокеанських землях. До того ж, і нинішні надії 
на справжнє відродження України політики пов’язують 
саме з землею та її традиційним господарем — селяни- 
ном-хліборобом. 2) Другою неповторною рисою, якою 
доля наділила українців, є жадоба свободи, стихія вільної 
самодіяльності особистості. Її виникнення пов’язане з 
тим, що Україна з давніх-давен «знати не хотіла ні царя, 
ні пана» (М. Костомаров). Геополітичне положення 
краю, на думку філософа С. Кримського, спричинило 
незасвоєння українським етносом однієї з основних за¬ 
сад візантизму — панування загального над індивідуаль¬ 
ним. І як наслідок: «На авансцені історії України завжди 
були люди вільного ратного духу, з яких ніхто не бажав 
бути глядачем світової драми — кожен конче прагнув 
стати її актором». Незалежна особистість — а саме вона 
є однією з умов створення дієвої системи місцевого і 
регіонального самоврядування — в Україні ніколи не 
розчинялась у масі, не була сліпою виконавицею чужої 
волі (навіть у сталінські часи, що й спричинило виключ¬ 
ну жорстокість репресій, справжній геноцид проти ук¬ 
раїнців). Про це свідчить високий ступінь громадсько- 
політичної самоорганізації українського народу, почи¬ 
наючи з вічових часів, особливо така важлива її ознака, 
як вибірність. У XVIII ст., скажімо, навіть козацький ва- 


І. Етнос і соціум 


135 


тажок І. Сірко, який користувався небувалим авторите¬ 
том і обіймав за присудом громади посаду кошового ота¬ 
мана до самої смерті, змушений був щорічно звітуватися 
перед нею і ставати до виконання обов’язків лише після 
нових виборів. 3) За умови відсутності власної держав¬ 
ності і нерозвиненості державно-правової традиції, цих 
двох взаємопов’язаних і взаємозалежних трагічних чин¬ 
ників суспільно-політичного розвитку українців, в Ук¬ 
раїні натомість витворюється народом неповторна і са¬ 
модостатня система звичаєвого права, народна правосві¬ 
домість — стійка потенція, спроможна в усі (особливо 
сприятливі) часи утверджувати право на свободу, землю, 
власність, працю, вільне господарювання. Стійкість цієї 
системи засвідчують вічова законотворчість, копні суди, 
братське судочинство, трансформація магістратських су¬ 
дів у бік звичаєвого права, національно-своєрідний ха¬ 
рактер земства і т. ін. І, нарешті, найголовніше. 4) Ук¬ 
раїнська ментальність увібрала в себе здатність до гро¬ 
мадсько-політичної творчості «знизу», про що свідчить 
не лише аналіз різноманітних форм місцевого самовря¬ 
дування, таких як братства, самоврядування міст з Маг¬ 
дебурзьким правом, козацька автономія, земства, а й 
конституційна історія місцевого самоврядування. Ана¬ 
ліз конституційних проектів, починаючи з проекту кон¬ 
ституції П. Орлика 1710 р., засвідчує, що всі вони базу¬ 
вались на місцевому самоврядуванні, до чого спонукала 
вищевказана творча потенційна енергія українського на¬ 
роду. Характерним є також і те, що тоталітарні режими 
(сталінсько-більшовицький і німецько-фашистський) 
знищення демократичних інституцій в Україні починали 
саме з місцевого самоврядування, замінюючи його вла¬ 
дою партійно-чиновницького апарату. І навпаки, подо¬ 
лання тоталітарної спадщини нинішні українські полі¬ 
тики пов’язують саме з розвитком місцевого самовряду¬ 
вання, яке має стати однією із серйозних гарантій проти 
тоталітаризму. 

Отже, С. п. у. м.— позитивне надбання українського 
народу, невід’ємна частка його історичного «образу». їх¬ 
ня наявність і стійкість є свідченням того, що будь-яка 
реформа в Україні приречена на невдачу, якщо вона не 
сприймається місцевим самоврядуванням. «Образ дер¬ 
жави», за політичною засторогою Цицерона, має відпо¬ 
відати «образу народу». А С. п. у, м. якраз і належать до 
тих базових рис українського народу, які вкупі з іншими 
чинниками покликані допомогти у створенні держави, 
адекватної вдачі українського народу. 

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ЕТНОСУ - усвідомлення 
ним позиції в системі міжетнічних відносин, з’ясування 
свого соціального статусу серед етнічних спільностей. У 
цьому процесі проявляються особливості поведінки, 
мовні риси способу життя, традиції та звички, антропо¬ 
логічний тип, іноді релігійні вірування. Для С. е. харак¬ 
терні також ставлення до подій минулого, території, ево¬ 
люція різноманітних зв’язків з навколишнім геосоціаль- 
ним середовищем. В умовах багатонаціонального сус¬ 
пільства становище етносу (етнічні групи) може мати 
різний соціальний статус. За напружених міжетнічних 
відносин один з етносів може займати в суспільстві, його 
громадській думці більш високе місце, інші — низьке. 
Така нерівність, як правило, впливає на характер етніч¬ 
ної самоідентифікації Особи, особливості переживання 
почуття ідентичності, форми вертально-публічного ви¬ 
явлення самоідентифікації. 

САМОПІЗНАННЯ ЛЮДИНИ І САМОПІЗНАННЯ 
НАЦІЇ. Головною прикметою мислення історіософа, 
вважає англійський філософ історії Р. Дж. Коллінгвуд, 
є постановка питання: «Для чого потрібна історія?» І від¬ 
повідає: Історія служить для людського самопізнання. 
Людині важливо пізнати саму себе, причому під цим ро¬ 
зуміється не лише пізнання своїх особистих особливос¬ 
тей, відмінностей від інших людей, а й пізнання своєї 
людської природи. Пізнання самого себе означає, по- 


перше, пізнання сутності людини взагалі, по-друге, піз¬ 
нання типу людини, до котрого вона належить, і, по- 
третє, пізнання того, чим є вона і ніхто інший. Пізнання 
самого себе означає пізнання того, що ви спроможні зро¬ 
бити, а оскільки ніхто цього не може знати, не прагнучи 
діяти, відповідь на питання дають минулі вчинки люди¬ 
ни. Цінність історії в тому саме і полягає, що завдяки їй 
ми дізнаємося, що людина зробила, а тим самим — що 
вона собою в дійсності являє. 

Людина, як відомо, є сукупністю усіх суспільних від¬ 
носин. На сучасному етапі історичного розвитку інтег¬ 
ративним фактором цільових настанов у діяльності і пси¬ 
хології людини є нація в цілому як етносоціальна спіль¬ 
нота. Отже, самопізнання людини є одночасно і само¬ 
пізнанням нації. Життєдіяльність людини в процесі 
суспільного самоусвідомлення і саморозвитку (матері¬ 
ального й духовного) є одночасно і становленням люди¬ 
ни, її культурного потенціалу, здатності до суспільного 
вчинку. Функція культури полягає в гармонічному по¬ 
єднанні індивідуального й суспільного. Здебільшого 
це — виховання і формування певних історичних типів 
особистості і соціонормативна дія на різноманітні соці¬ 
альні групи, координація їх діяльності для досягнення 
суспільно значущих цілей. І національний рух на цьому 
шляху — це форма, яка зрештою через усі перипетії буття 
(часто й трагічні) має привести до народження грома¬ 
дянського суспільства в його європейському розумінні. 
І тут треба бути гідними високої трагедійності людського 
життя (в його історіофілософському розумінні). Бо бути 
людиною — це обрати шлях максимальної напруженості 
сил і таланту, гідного ставлення до свого історичного 
минулого, яким би трагічним воно не було, і такої ж 
поваги до минулого інших народів, в тому числі й ро¬ 
сійського. 

В цьому плані варто прислухатися до слів великого 
гуманіста XX ст. М. Мамардашвілі, який, відстоюючи 
ідею незалежності Грузії, наполягав водночас на необ¬ 
хідності конструктивного політичного союзу і співробіт¬ 
ництва між народами колишнього СРСР. «Адже у всякій 
боротьбі,— наголошував він,— потрібні союзники. А 
природний союзник національних рухів, звичайно,— ро¬ 
сійські демократи, тим більше, що багато залежить саме 
від них. Зуміє російський народ вирішити свої власні 
проблеми — це і стане долею інших народів». 

Перехворівши мітінговими баталіями, слід вже поста¬ 
вити ці проблеми на серйозний науковий ґрунт і роз¬ 
глянути їх у взаємодії і взаємозв’язку. Та й взагалі, виз¬ 
вольна ідея не може зводитися до пафосу самозахисту і 
самообілення. Скоріше навпаки — її безумовною й ор¬ 
ганічною ознакою може бути критичне самодослі- 
дження. 

САМОСВІДОМІСТЬ НАЦІЇ є невід’ємною складо¬ 
вою частиною світу, який нація утворює в процесі свого 
розвитку, і є специфічною реальністю, що не зводиться 
до національної самосвідомості індивідів. Беручи 
участь у загальносвітових процесах, нація взаємодіє, 
«спілкується» та часто інтегрується з подібними до неї 
спільнотами. В процесі цих взаємодій і виникає С. н., 
яка осмислює досвід нації на відношення до того, що 
її оточує. С. н. виникає, коли те, що оточує націю, ста¬ 
ло частиною самої нації та необхідно усвідомлене роз¬ 
пізнання. 

Самоусвідомлення нацією себе як цілісності можливе 
завдяки існуванню унікального поля культури даної нації 
та групи людей — певного суб’єкта, який здатний від¬ 
творювати національну самосвідомість на рівні мистец¬ 
тва, релігії, політики або, кажучи по-іншому, котрий мо¬ 
же творити те унікальне, корені якого — у полі культури 
даної нації. Під таким суб’єктом відтворення С. н. ро¬ 
зуміють інтелігенцію як групу людей, що займається про¬ 
фесійно духовною творчістю. С. н. фіксує бачення ти¬ 
пових рис нації, її відмінностей від інших націй, традицій 




136 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


та історичного минулого нації в цілому, уявлення про 
«рідну землю» і майбутнє нації, а також бачення націо¬ 
нальних інтересів та національних цінностей. Крім 
цього, невід’ємним складником С. н. є усвідомлення її 
унікальності та належності до всього людського роду од¬ 
ночасно. С. н. здатна бути творцем унікальних ціннісних 
орієнтацій, що впливають на мотивацію та вчинки лю¬ 
дей. Мобілізуючим фактором для активізації С. н. є та¬ 
кож наявність зовнішнього ворога. Проте коли суб’єкт 
її відтворення слабшає, навіть його наявність не здатна 
довго утримувати національну самосвідомість людей в 
піднесеному стані, і, як наслідок, роль національного у 
мотивації та вчинках людей також слабшає. 

САРМАТИЗМ УКРАЇНСЬКИЙ — концепція похо¬ 
дження українців від сарматів. За своїм характером — 
етнічно-культурна, нерідко з політичним забарвленням. 

Теорія сарматизму існувала і в інших народів (напр., 
поляків). Зародилася в епоху Відродження й проіснувала 
в літературі до кінця XVIII ст. З’явилася через роман¬ 
тичне захоплення гуманістів античним світом, спроби 
повернути застарілу ономастику. За «Географією» Пто- 
лемея, Сарматією називали Польщу, Литву (з Україною), 
«Татарію»; поділяли на Європейську та Азійську (кор¬ 
дон — р. Дон). Термін «Сарматія» завжди був географіч¬ 
но розпливчастим, але надзвичайно стійким. Сарматизм 
в європейській літературі, заснований на античній тра¬ 
диції, нічим її не збагатив у середні віки. Він був викли¬ 
каний браком знань про Східну Європу, а тому з появою 
нової інформації просто зник. Але став одним із чинни¬ 
ків формування теорії сарматизму в Україні. 

Зростання національної самосвідомості українців зу¬ 
мовлене, з одного боку, етнічним розвитком, зіткненням 
з іноетнічним населенням Речі Посполитої, а з іншого — 
знайомством з гуманістичними концепціями, греко- 
римськими державами, в свою чергу, викликало інтерес 
до свого походження представників різних верств укра¬ 
їнського населення. В античних джерелах, вивчення кот¬ 
рих було основою навчальної системи ренесансних уч¬ 
бових закладів, наводилися відомості про сарматів — на¬ 
род чи союз племен, які жили колись на території Східної 
Європи. Звідси народилася концепція сарматизму, за 
якою населення відповідної території Середньої та Схід¬ 
ної Європи є безпосереднім нащадком сарматів. 

Чи не вперше фіксуємо С. у. у більш широкому ро¬ 
зумінні в українського мислителя С. Орловського-Рок- 
солана (1513—1566). Для нього, Сарматія — це Річ Пос¬ 
полита, а сармати — народи, що її населяють. Причому 
поляки є ядром сарматських племен і об’єднують їх. 

Цікавою пам’яткою С. у. є Густинський літопис 
(1623—1627). Як давнє населення України літопис нази¬ 
ває цимбрів (кіммерійців), що жили «над... Меотійським 
болотом». Енети (венеди — сармати) — давнє населення 
Трої (пішли нібито від Гомера). В результаті міграції тро- 
янці-енети зайняли місце цимбрів у Сарматії. «Енети... 
із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сар- 
матами нареклися...» Згодом вони поширилися по всій 
Сарматії. В своїх даних автор літопису посилається на 
Страбона та інших античних і середньовічних авторів. 
Межі європейської Сарматії він описує так: «Од заходу — 
ріка Вісла, од півдня — гори Угорські (Карпати).., од 
півночі — море Венедицьке (Балтійське), а од сходу — 
ріка Дон...» А це етнічні території Русі і литовців. Тобто 
автор усвідомлює Русь нащадками грецької цивілізації. 

Одним з найцікавіших моментів розвитку С. у. є його 
серйозна трансформація під час Визвольної війни. Зок¬ 
рема, у Білоцерковському універсалі (1648) Б. Хмель¬ 
ницького (за С. Величком) відтворюється теорія, згідно 
з якою сармати, що знаходилися на території України, 
розкололися, й певна частина їх (поляки) переселилася 
на землі сучасної західної Польщі. 

Тут вже не йдеться про споконвічну першість поляків 
(як у Орловського), а лише наголошується, що поляки 


в силу «пожадності» в XVI ст. захопили Русь — своїх 
братів. 

Цей варіант С. у. відтворюється й у промові Зорки на 
потреб Б. Хмельницького (за С. Величком). Дуже важ¬ 
ливий факт, що 1677 р., разом із призначенням 
Ю. Хмельницького гетьманом у Немирові, султан надав 
йому титул князя (володаря) Сарматського, що мало 
підкреслити автономність його країни. 

Теорія С. у. залишалася зрозумілою для українського 
населення. Як видно з листа Досифея, патріарха Єруса¬ 
лима (за С. Величком, 1692), до сану Київського і Га¬ 
лицького митрополита додавалося «пане всієї Сарматії 
Польської та Подільської». Тобто прослідковується ідея 
єдності українського (сарматського) народу незалежно 
від розділяючих його кордонів. 

У XVIII ст. С. у. остаточно занепадає, поступаючись 
хозаризму та іншим теоріям. В останній раз фіксуємо 
його у «Історії русів». Але за нею, сармати — південні, 
степові племена з азійськими фізичними особливостями. 
Сарматизм, на що претендували й поляки, який вказував 
на прийдешність українців, вже не вдовольняв етнос. 

С. у. прислужився нації у період піднесення її само¬ 
свідомості як символ емансипації. Зокрема, Йін підкрес¬ 
лював давність нації, історичну велич, багату культуру й 
право на свою державність. 

СВІТ НАЦІЇ. Процес українського державотворення 
має сприяти розбудові національної самосвідомості, обі¬ 
знаності про себе, свою історію, культуру, котра служить 
виміром світобудування як людині, так і суспільству. 

Але питання полягає не тільки у тому, на якому рівні 
ідентичності зупиняється людина. Воно стоїть ширше. 
Справа у тому, що головний вклад у будування окремих 
образів вносить образ світу в цілому. Або, інакше кажучи, 
на пізнання частин накладає суттєвий відбиток на ба¬ 
чення цілого. Стосовно нашої проблеми питання можна 
сформулювати таким чином: світ якого рівня (ідентич¬ 
ності, мікрогрупи, середнього рівня людства) стане тим 
світом, образ якого буде своєрідною призмою пізнання 
для конкретної людини? Або: світ якої групи буде зай¬ 
мати місце Світу Взагалі і виконувати його функції. 

Так ось у випадку, якщо С. н. прирівнюється до Світу. 
Взагалі, нація починає грати роль тієї субстанції, інте¬ 
реси якої над усе, в тому числі вище людства у цілому. 
Це другий статус С. н. та зокрема її самосвідомості, він 
може бути як реалізованим, так і не реалізованим. Мова 
йде про вільний вибір індивіда. Якщо у першому випадку 
самосвідомість нації виступає чимось первісним і тим, 
що індивід просто засвоює, то у другому — самосвідо¬ 
мість нації з усіма її складовими частинами — здатністю 
породжувати ціннісні нормативи та стимулювати до 
дії,— може зіграти роль ведучої детермінанти у мотивації 
індивіда та поведінці людини. Це станеться у тому ви¬ 
падку, якщо у свідомості образно займе місце Світ Вза¬ 
галі. Інакше кажучи, С. н. може виявитися не тільки ви¬ 
хідною суттю індивіда, але й тією основою, крізь яку 
індивід взагалі сприймає світ. 

Нація постійно знаходиться у процесі самоусвідом¬ 
лення. Це зв’язано зі змінами її ролі й т. д. Цей процес 
є безперервним і можна говорити про розвиток самосві¬ 
домості у «змінах визначень його об’єкта» (Гегель). Отже, 
самосвідомість нації зазнає змін у тому розумінні, що в 
різні періоди вона фокусується переважно навколо однієї 
ідеї. Інакше кажучи, самосвідомість нації здійснюється 
у відповідності із домінуючою ідеєю, яка носить істо¬ 
ричний характер. 

Так, на межі XVI—XVII ст. після підписання Берес¬ 
тейської унії, що засвідчувала союз українсько-білору¬ 
ської церкви з католицькою, православ’я стає в Україні 
прапором боротьби із засиллям польської мови та поль¬ 
ської культури взагалі, а релігійні ідеї символом, голо¬ 
вними цінностями, навколо яких консолідувалась само¬ 
свідомість українського етносу. Початок XX ст. був пе- 




І. Етнос і соціум 


137 


ріодом, коли політичні ідеї української державності ви¬ 
ступали у ролі домінуючих у самосвідомості нації та ак¬ 
тивізували її життя в цілому. 

У функціонуванні самосвідомості нації можна виді¬ 
лити дві тенденції: 1) зростання її впливу на мотивацію 
та вчинки людей; 2) згасання самосвідомості нації, що 
пов’язане із заміщенням національних цінностей чимось 
іншим (економічними інтересами, індивідуалізмом і 
т. д.). Як одна, так і друга тенденції тісно зв’язані з двома 
факторами: 1) характером активності суб’єкта відтворен¬ 
ня самосвідомості нації; 2) наявністю або відсутністю 
зовнішнього ворога. 

Справа у тому, що піднесення самосвідомості нації 
на особистісному рівні відбувається тоді, коли суб’єкт 
відтворення ідей, які носять домінуючий характер нада¬ 
ному етапі, активний та здатний консолідувати навколо 
себе всю націю. Так було на межі XVI—XVII ст., коли 
українська шляхта здійснювала роль суб’єкта відтворен¬ 
ня самосвідомості етносу на релігійній основі, так було 
і на початку XX ст., коли політичні ідеї були доміную¬ 
чими у інтелігенції, що в кінцевому результаті відіграло 
вирішальну роль в утворенні УНР. 

Тепер щодо самосвідомості нації як невід’ємної скла¬ 
дової частини С. н. Досвід, котрий нація набула в про¬ 
цесі свого становлення, є унікальним і не може бути по¬ 
втореним ніякими іншими утвореннями. Здобуваючи 
досвід, нація створює свою власну історію, і ця творчість 
виступає як творіння унікальних смислів, притаманного 
виключно їй поля культури. Цьому полю властиві певні 
цінності, особливі правила інтерпретації та дефініції, що 
викликані специфікою людей і зв’язків, які вони утво¬ 
рюють. Це поле культури і дозволяє нації усвідомлювати 
себе як цілісність. 

За яких же умов можлива самосвідомість нації як спе¬ 
цифічна реальність? У літературі їх виділяють три: 1) Ко¬ 
ли те, що оточує націю, стало її частиною та необхідно 
усвідомленим розпізнаванням; 2) Коли є група людей — 
певний суб’єкт, що здатний відтворювати національну 
самосвідомість на рівні мистецтва, релігії, політики або, 
кажучи по-іншому, котрий може творити те унікальне, 
корені якого у полі культури даної нації. Під таким суб’¬ 
єктом розуміємо інтелігенцію як групу людей, що про¬ 
фесійно займається духовною творчістю. 

Набуваючи досвіду, нація створює свій світ. Він є пев- 
ною данністю, притаманною людській суб’єктивності, 
незалежно від того, буде це суб’єкт індивідуальний чи 
колективний. Світ даний нам передусім як «світ-гори- 
зонт», котрий включає всі наші можливі цілепокладання, 
життєві проекти, підсумки минулого досвіду. 

С. н. виникає як невід’ємний елемент її становлення, 
завдяки якому тільки і можливе входження нації до Світу 
Взагалі. Але якщо світ конкретної людини фіксує її місце 
та можливості, то С. н. відповідно фіксує горизонти і 
статус нації серед того, що її оточує. С. н. є для людини 
певною нішою, з якої виростає вона сама, її індивіду¬ 
альний світ. Самосвідомість нації є невід’ємною складо¬ 
вою частиною С. н., а тому є реальністю, котру людина 
застає при своєму народженні. 

Самосвідомість нації слід розуміти не тільки як знан¬ 
ня нації про саму себе та відмінності від того, що її ото¬ 
чує. Самосвідомість нації здійснюється на основі фун¬ 
даменту, зокрема установок та стереотипів, притаманних 
нації і вивчається у взаємозв’язку з ними. Як невід’ємна 
частина С. н., самосвідомість нації є текстом, за яким 
ми можемо судити про включення даної нації до загаль¬ 
носвітових, загальнокультурних процесів. 

СИГНАЛЬНА СПАДКОВІСТЬ (традиція) - переда¬ 
вання поведінкових навичок нащадкам шляхом научу- 
вання через умовний рефлекс наслідування. Існує як у 
тваринному світі, так і в людей. Якщо дитина у ранньому 
віці відірвана від батьків, то вона не набуває багатьох 
життєво важливих навичок. А якщо вона відірвана від 


спілкування з людьми, то у такої дитини спостерігаються 
суттєві дефекти адаптації та психічного розвитку (напр., 
дитина, яку викрали вовки, переймає тваринні навички 
поведінки). 

С. с.— механізм, з допомогою якого формуються не¬ 
повторні комплекси поведінкових навичок — стереоти¬ 
пи поведінки етносів. С. с. лежить в основі традиції. 
Умовні рефлекси передаються від батьків до дітей, від 
старших — молодшим, завдяки чому стереотип поведін¬ 
ки є найвищою формою адаптації. Це спадковість циві¬ 
лізації, яку забезпечує «сигнал сигналів — мова, мовлен¬ 
ня». До цієї спадковості входять навички побуту, прий¬ 
оми мислення, сприйняття предметів мистецтва, пове¬ 
дінка із старшими та міжстатеві стосунки. Все це 
забезпечує найкраще пристосування до середовища і пе¬ 
редається шляхом С. с. У поєднанні з ендогамією (сек¬ 
суальною ізоляцією від сусідів, що стабілізує склад ге¬ 
нофонду) традиція є фактором стабільності етнічного ко¬ 
лективу. 

СИМБІОЗ — форма взаємно корисного існування 
етнічних систем в одному регіоні, коли симбіонти збе¬ 
рігають свою своєрідність. За такої форми контакту ет¬ 
нічні колективи мають різні набори навичок пристосу¬ 
вання, використовуючи різні частини ландшафту або різ¬ 
ні ландшафти. Напр., бойки, лемки, поліщуки на При¬ 
карпатті. До С. можна відвести також контакт між 
субетносами одного етносу: вони ділять функції, та не 
зливаються між собою (селяни, козаки, шляхта всередині 
українського етносу). 

СОМАТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ — галузь антропо¬ 
логії, що вивчає тіло живих людей методами антропо¬ 
метрії (анатомічні, генетичні, дактилоскопічні, гемато¬ 
логічні, одонтологічні особливості), а також здійснює 
описи форм тіла, рис обличчя, пігментації тіла (кольору), 
кольору волосся методом антропоскопії. 

СОЦЮКУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ - це 
сфера дії культури народу. Поряд з економічним, полі- 
тичним, правовим і т. д. просторами він складає єдину 
цілісну систему, включає в себе три основних виміри. 
По-перше, просторову протяжність, тобто територіаль¬ 
ний виміри, що може співпадати з кордонами країни, 
регіону. По-друге, функціональний вимір, тобто межі дії 
певної культури. По-третє, рівень концентрації, прак¬ 
тичного втілення культури в діяльності та поведінці со¬ 
ціальних спільностей й індивідів. Розглядаючи окремі ре¬ 
гіони, ми бачимо, що цей рівень (ступінь поширення 
української мови, традицій, звичаїв і т. п.) різний. Між 
суб’єктами і самими просторами можуть мати місце або 
співробітництво або конфронтація. На сьогодні перед 
Україною стоїть завдання створення єдиного С. п. Для 
того щоб ця мета була втілена в життя, не треба нав’я¬ 
зувати той або інший ідеальний зразок, соціокультурну 
модель будь-якого регіону. В основі його формування 
повинно бути зближення культур, звичаїв і традицій різ¬ 
них регіонів на базі відродження національної культури. 

Для розвитку України необхідно звернути особливу 
увагу на соціо культури і процеси, усвідомити роль куль¬ 
тури як засобу інтеграції суспільства, джерела суспіль¬ 
ного ідеалу і загальновизнаної системи цінностей. 

Цінності культури народу України є найважливішими 
принципами економічної, суспільної, політичної, пра¬ 
вової та інших сфер життя. З цієї точки зору вони ви¬ 
ступають вищими принципами, що забезпечують злагоду 
в малих групах і суспільстві в цілому. Цінності надають 
загальнообов’язкового характеру соціальним нормам, які 
регулюють суспільні відносини, через спрямування сус¬ 
пільних дій людей. При цьому кожний людський акт стає 
сенсовним лише в співвідношенні з цінностями (куль¬ 
турою). 

Сучасне становище в Україні має усі ознаки аномії, 
тобто такого розвитку суспільства, коли значна частина 
його членів, знаючи про існування обов’язкових норм 




138 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


поведінки і діяльності, ставиться до них негативно або 
байдуже. Ця проблема викликана перехідним характером 
нашого суспільства, коли стара нормативна система вже 
не функціонує, а нова ще перебуває в процесі форму¬ 
вання. 

На жаль, ми бачимо, що культура в Україні ще не 
виконує свого інтеграційного призначення. Тут багато 
різних чинників, як суб’єктивних (напр., неусвідомлення 
представниками влади і значної частки громадськості ро¬ 
лі культури), так і об’єктивних. Серед останніх найваж¬ 
ливішими є особливості формування і функціонування 
культури регіонів України, обумовлені відмінностями їх 
історичної долі, культурних контактів і впливів, політич¬ 
них традицій, етнічного складу населення, його роду за¬ 
нять і т. п. 

У зв’язку з цим постає питання: про яку інтеграцію 
йде мова? В науковій літературі прийнято розрізняти 
інтеграцію суспільну й культурну. Суспільна є встанов¬ 
ленням оптимальних зв’язків між суспільними інститу¬ 
тами, групами, регіонами, формування суспільством 
єдиної ідеології. Вона необхідна для надання цілісності 
суспільству, його здатності до відтворення передумов 
власного існування. У випадках, коли суспільна інтегра¬ 
ція стає процесом підконтрольним з боку держави, вона 
перетворюється з необхідного механізму саморегулюван¬ 
ня життя суспільства в знаряддя маніпуляції правлячими 
верствами, як це притаманне тоталітарним суспільствам. 

Культурна інтеграція є процес досягнення більшої уз¬ 
годженості і відповідальності між різними регіонами, 
культурними установами, традиціями, етнічними фор¬ 
мами культури, між культурною спадщиною суспільства 
і новими досягненнями культури, завдяки якому ствер¬ 
джується єдина система цінностей. На відміну від сус¬ 
пільної інтеграції, культурна не передбачає «урівнюван- 
ня» норм і цінностей, їх уніфікації, що широко практи¬ 
кувалось у недавньому минулому і нерідко продовжуєть¬ 
ся сьогодні. Культурна інтеграція створює таку систему 
цінностей, яка забезпечує єдність народу у власному домі 
й єдність його з людством. Вона передбачає толерантне 
ставлення до інших поглядів, звичаїв, традицій, праг¬ 
нення зрозуміти один одного, використання різних форм 
співробітництва. Культурна інтеграція, об’єднуючи різ¬ 
номанітне як таке, зберігає, так би мовити, «різницю 
потенціалів» і тому підвищує загальний творчий потен¬ 
ціал суспільства. 

СОЦІОПСИХІЧНІ СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО 
ХАРАКТЕРУ тісно пов’язані з етнопсихічними. Струк¬ 
тура української нації складна. Це чотири типи: нордій- 
ський, понтійський, динарський і остійський. 

У давні часи, коли суспільство розвивалось природ¬ 
ним шляхом, вони відповідали за своїм характером, при¬ 
родженими здібностями і роллю вжитті народу чотирьом 
кастам або соціальним верствам. В Україні ієрархія цих 
каст мала такий вигляд: князь (король, кагав), воїни (ста¬ 
роукраїнські бояри), хлібороби (землевласники, що пра¬ 
цювали на землі), наймити (раби). У кожної з верств 
існував певний тип звичок, виховання, поведінки, а от¬ 
же, своя психологія, свій характер. 

Соціальні типи описані в працях Ю. Липи, О. Куль- 
чицького, В. Липинського, І. Раковського, Р. Ецдика 
та ін. 

1. НОРДІЙСЬКИЙ ТИП відрізняється красивою зов¬ 
нішністю, високим ростом, світлим волоссям, блакит¬ 
ними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, 
розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: ви¬ 
тривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов 
до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць 
не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестри¬ 
маності у поведінці, галасу; не вміє прощати, не любить 
сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, за- 
приязнюється далеко не з кожним. Дуже вибагливий до 
товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить та¬ 


кого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну 
свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй 
родині. Це тип державного мужа, аристократа, полко¬ 
водця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійці 
поширені переважно у Скандинавії, Англії, Бельгії, на 
півночі Німеччини, у Франції. 

2. ПОНТІЙСЬКИЙ ТИП (Тут вживає термін Ю. Ли- 
пи. Інші назви цього типу: середземноморський, меди- 
теранський) переважно середнього зросту, з темним во¬ 
лоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сіри¬ 
ми або синіми очима. За характером це творчі натури, 
закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціо¬ 
нери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідни¬ 
ків, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. їм 
притаманне творче горіння, певна нематеріальна духов¬ 
на енергія, яка формує суспільство. Таку силу мають 
одержимі непересічні особистості. 

Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні 
форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. 
Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, 
Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північ¬ 
ному Причорномор’ї. 

3. ДИНАРСЬКИЙ ТИП — це люди огрядні, високі, 
міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. 
Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, 
сміливі, але дуже вразливі, добродушні. Природжені воя¬ 
ки, але воюють і повстають у дуже крайніх випадках. На 
думку В. Щербаківського, це тип, який витримав усі на¬ 
вали і зберігся через тисячі літ аж до наших днів. Він 
більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована 
на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу по¬ 
чуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих 
провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у 
розбудові держави. Поширені вони в Альпах, в Боснії, 
Герцеговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Ук¬ 
раїні. 

4. ОСТІЙСЬКИЙ ТИП. Повні, круглолиці, з неви¬ 
разними простацькими рисами обличчя, часто з великим 
черевом. Досить посередні розумові здібності спонука¬ 
ють остійця пристосовуватися до середовища і не виді¬ 
лятися серед маси. Остієць — це типовий дрібний міща¬ 
нин, з вульгарними смаками. В усьому намагається слі¬ 
дувати моді, будь то модний одяг, чи модна книжка, чи 
модна ідея — тобто те, що визнане всіма. Він не вміє 
панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений 
і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і від¬ 
чайдушним. Остійці не наділені якимись талантами чи 
одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля гро¬ 
шей, але ніколи не працюватимуть заради ідеї. В них 
ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця неспро¬ 
можність до творчої праці викликає ненависть до видат¬ 
них індивідуальностей, талановоитих перетворювачів 
світу. За висловом Д. Донцова, наукова праця остійця — 
це описовий, безсистемний жанр. Звідси — їхня воро¬ 
жість до будь-якої систематизації чи узагальнення. 

Для остійця самобутні особистості, пророки, вожді, 
поети, борці небезпечні, бо він великий ледар і заздріс¬ 
ник. Самотність його лякає, зате в колективі почуває 
себе комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути 
небезпечними в критичні моменти історії. 

Співвідношення усіх чотирьох типів в українській 
історії не завжди було однаковим. Коли суспільство було 
цілком ієрархізованим, українці мали свою провідну вер¬ 
ству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася 
переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була ак¬ 
тивна верства, що об’єднувала націю. Її не могли зни¬ 
щити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-лито¬ 
вське панування. Вона брала участь і у формуванні нової 
провідної верстви в часи козаччини. 

Проте, відомо, що у війнах чи суспільних катаклізмах 
завжди гинули кращі представники нації. Так було і з 
козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, і 




І. Етнос і соціум 139 


пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в 
XVII—XVIII ст. серед українців ще жила пам’ять про 
власну національну аристократію, то в XIX і XX ст. ми 
зовсім її втратили. 

Расова структура України змінилась у порівнянні з 
князівською добою. Нині 44% українців — це динар- 
ський тип, 27% — остійський, решта 29% — мішанина 
цих двох рас і лише незначна кількість понтійського та 
ще менше нордійського типу. 

Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, 
але й в середині однієї нації — відмінність у світосприй¬ 
нятті провідників і маси. Якщо для аристократа князів¬ 
ської доби найвищу насолоду давали речі нематеріаль¬ 
ні — слава, честь, відвага, гордість,— то для пересічного 
міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цін¬ 
ність. На перше місце виступає матеріальна вигода — 
багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне 
потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. «Ков¬ 
басна» психологія може розвинутися лише в плебейській 
верстві з заниженим почуттям людської гідності. 

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця 
є меншевартісною, а психологія селянина шкідливою. 
Давня хліборобська культура в Україні має свої високо¬ 
моральні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе 
ставлення до природних благатств тощо. Але не слід за¬ 
бувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна 
ставити як загальнодержавну формуючу культуру всієї 
нації. На думку X. Ортеги-і-Гассета, «селянськість — це 
характеристична риса суспільності без провідної касти. 
Народ, який думає, що може жити без аристократії, в 
своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам прави¬ 
ти,— приходить неминуче до розкладу». 

Отже, занепад українського народу почався з виро¬ 
дження його провідної верстви, заміни її на менш дос¬ 
тойних людей з психологією наймитів, позбавлених 
творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю. 

Але не слід забувати, що риси певної соціальної вер¬ 
стви (класу) ще не є рисами загальнонародної національ¬ 
ної вдачі. 

СТАЛІНСЬКЕ ВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЇ. Було сформу- 
льоване 1913 р. в статті «Марксизм і національне питан¬ 
ня». За Сталіним (в ред. 1946 р.), нація — це стійка спіль¬ 
ність людей, що історично склалась на базі спільності 
мови, території, економічного життя і психічного складу, 
який проявляється в спільності культури. Відзначимо, 
що у визначенні 1913 р. ці риси відносились не до «бази 
нації», а до самої нації. В 1929 р. автор істотно уточнює 
категорію «спільність психічного складу», зазначаючи, 
що вона проявляється в специфічних особливостях нац. 
культури (замість «в спільності культури»). 

Якщо дотримуватись принципу історизму, то законо¬ 
мірним буде висновок, що С. в. н. має компромісний 
характер, оскільки електично поєднувало історико-екон. 
і психолог, погляди на природу самого феномена нації. 
При уважному аналізі неважко помітити, що перші три 
ознаки нації у Сталіна даються «за Каутським», тоді як 
четвертий береться у Бауера. Звичайно, не. слід забувати, 
що концепцію нації Каутського Ленін і його прихиль¬ 
ники теж вважали марксистською, а особливостей нац. 
психології вони категорично не заперечували, хоча і від¬ 
водили їм другорядне місце. Одне слово, визначення на¬ 
ції, яке ми досі називаємо «сталінським», фактично було 
частково вдалим синтезом пошуку багатьох теоретиків 
марксизму. Та обставина, що в наук, обіг вперше його 
ввів Сталін, не може, зрозуміло, бути перешкодою для 
об’єктивної оцінки цієї дефініції, її значення для сусп. 
практики. Звертає на себе увагу той факт, що Ленін, який 
мав пряме відношення до сталінської праці, а за свід¬ 
ченням Л. Троцького, мало чи не був її співавтором, ніде, 
можливо з тактич. міркувань, спеціально не згадує цього 
визначення і не висловлює свого ставлення до нього. 

С. в. н., згодом канонізоване і навіть зведене в ранг 


«теорії нації російського марксизму», виявилось на прак¬ 
тиці дуже вразливим і навіть небезпечним для усієї сис¬ 
теми нац. відносин в умовах багатонац., різноетніч. кра¬ 
їни. Беззастережне утвердження і поширення С. в. н. 
призвело до того, що вся різноманітність нац. (етніч.) 
спільностей фактично була зведена до одного з її різно¬ 
видів — великих компактно розселених націй, тоді як 
решта етносів потрапила до групи другорядних і безправ¬ 
них наділі. Крім того, чотиричленна сталінська формула, 
особливо в сучас. умовах, придатна для будь-якої соці- 
ально-етніч. спільності — від найпростішого осередку, 
скажімо, племені кам’яного віку, до розвинутих поліет- 
ніч. формувань,— тобто вона не відбиває власне нац. 
специфіки. Це визначення виявилось непридатним для 
багатьох країн т. зв. «третього світу», в рамках яких фор¬ 
мується єдиний народ, а всередині його — і нації — існу¬ 
ють численні етніч. групи різн. походження. Але чи не 
найбільшої шкоди С. в. н. завдало тим, що фактично 
ототожнило нац. і держ. спільність, згубйі наслідки чого 
ми відчуваємо в наш час у вигляді гіпертрофованої по- 
літизації нац. відносин. 

Певна річ, критикуючи С. в. н., його догматизм і об¬ 
меженість, не слід забувати про існування самих націй 
та їх проблем. Йдеться не про перегляд ставлення до 
націй як реально існуючої прогресивної форми людської 
спільності, а про усунення порядку (в теорії та практиці), 
коли кілька десятків етносів перебувають в привілейо¬ 
ваному становищі, породжуючи так чи інакше нац. не¬ 
рівність в умовах зростаючої «мозаїчності» нац. складу 
населення на місцях (див. Нація). 

СТАНОВЛЕННЯ «МОДЕРНОЇ» УКРАЇНСЬКОЇ НА¬ 
ЦІЇ (за І. Лисяком-Руд ниць ким). Національні рухи 
XIX ст. у Східній Європі, коли сформувалися «модерні» 
європейські нації, І. Лисяк-Рудницький відносить до 
двох типів: у першому провідна роль належала вищій 
соціальній верстві (аристократії, шляхті). У національних 
рухах другого типу зусилля спрямовувались на те, щоб 
«природну етнічну спільноту підняти до рівня політично 
свідомого національного існування». 

Розглядаючи С. «м.» у. н., І. Лисяк-Рудницький до¬ 
ходить висновку, що вона належить до другого типу (тоб¬ 
то є «неісторичною»). Він визначає три періоди її ста¬ 
новлення: «шляхетську добу» (до 1840 р.), «народницьку 
добу» (1840—1880) та «модерну добу» (1880 — 1-а світова 
війна). Шляхетська доба розпочинається з виникнення 
козацької соціальної верхівки (української шляхти) й за¬ 
вершується 1840 р. Але в кінці XVII ст. козацька верхівка 
зрусифікувалася й перестала відігравати роль провідної 
верстви у національному русі. 

Новий період, що починається від 1840 р. І. Лисяк- 
Рудницький називає «народницькою добою». Її заро¬ 
дження пов’язує з «Енеїдою» І. Котляревського, але най¬ 
визначнішим початковим виявом було Кирило-Мефоді- 
ївське братство. Головними осередками нового руху 
стали Харківський і Київський університети. М. Косто¬ 
маров, О. Лазаревський, В. Антонович вважали рушієм 
історії на цьому етапі етнічно несвідомі маси народу. Цей 
наголос на селянстві був однобічним: державницькі зу¬ 
силля київських князів і козацької старшини недооці¬ 
нювались або повністю ігнорувалися. Слабкість народ¬ 
ницького руху І. Лисяк-Рудницький вбачав у вузькій со¬ 
ціальній базі, оскільки він був звернений передовсім до 
селянства: перехід до капіталізму не утворив української 
буржуазії, а поглибив процес русифікації — цього разу 
вже народних низів. Але цей рух приховував у собі великі 
можливості, які добре відчула російська влада, вдавшись 
до репресій (Валуєвський та Емський циркуляри). За¬ 
вершилася народницька доба 1880 р. Багато українських 
аристократичних родин приєдналося до нового руху. Цей 
чинник, за визначенням В. Липинського, відіграв важ¬ 
ливу роль у виникненні на початку XX ст. ідеології ук¬ 
раїнського консерватизму. 




140 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Національний рух у Галичині мав ознаки рухів пер¬ 
шого типу («історична нація*»). Його верхівка складалася 
із священиків (Головна руська рада). У своєму опорі 
польському тиску вона діяла відкрито й навіть користу¬ 
валася прихильністю з боку австрійських властей. Хоч 
би яким поміркованим був цей опір, він був суттєвим 
чинником національного руху. Від 1860 р. священицька 
еліта стала об’єктом критики з боку «своїх дітей» (пере¬ 
важно вихідців із священицьких родин), так званих «на¬ 
родовців». Вони критикували її за кастовість, егоїзм, за¬ 
недбання господарських і культурних потреб селянства, 
за схиляння перед Віднем і прихильність до Москви. Але 
ця критика не усунула священицьку верхівку від провід¬ 
ної ролі в національному русі. Не сталося повного роз¬ 
риву і з появою радикально-прогресивної групи І. Фран¬ 
ка. У 70—80-ті рр. вона повела запеклу боротьбу проти 
«офіційного народовства». Але в 90-х рр. було досягнуто 
об’єднання. Утворення Національно-демократичної 
партії, до якої увійшли «омолоджені» народовці з помір¬ 
кованими радикалами, включаючи самого Франка, є 
найпоказовішою ознакою цього синтезу. Виникла «дво¬ 
партійна система, в якій Національно-демократична 
партія врівноважувалася та стимулювалася опозицією 
Радикальної партії». 

Отже, від 1880 р. починається новий період, який дос¬ 
лідник назвав «модерною добою»,— коли українці як «ет¬ 
нічна» нація стають рушійною силою для створення на¬ 
ціональної держави. І. Лисяк-Рудницький зауважує, що 
для позначення цієї доби він мусив запозичити термін 
з мистецтвознавства. Незалежно від того, наскільки цей 
термін вдалий, важливо відзначити ті нові риси, яких 
набуває національний рух у цей час. Він переорієнтову¬ 
ється у напрямку розширення свого соціального підг¬ 
рунтя. Хоча залишки популізму, підтримані соціал-де¬ 
мократизмом, усе ще давалися взнаки, але і в теорії, і 
практиці здобуває визнання розуміння того, що не лише 
«трудящі маси», а всі соціальні верстви мають бути об’¬ 
єднані в національному русі. Найвиразніше ця ідея була 
висловлена консерватором В. Липинським, але україн¬ 
ські демократи й соціал-демократи тією чи іншою мірою 
підтримують її. Більше того, національний рух починає 
усвідомлювати, що українська політична нація має тво¬ 
ритися не лишень етнічними українцями, але й націо¬ 
нальними меншинами, які проживають в Україні. 

Хоча переорієнтація від ідей федералізму до творення 
незалежної національної держави відбувалася в дуже 
стислий строк і була стимульована історичними обста¬ 
винами (революція в Росії), але вона відображала також 
глибинні зміни, які пережила політична свідомість ук¬ 
раїнців у другій половині XIX ст. (досить згадати лише 
роль поезії Т. Шевченка). І. Лисяк-Рудницький у статті 
«Четвертий універсал на тлі української політичної дум¬ 
ки» та в інших працях досліджує цей процес. Але здійс¬ 
нює це з урахуванням геополітичного контексту, вза¬ 
ємин українців насамперед зі своїми найближчими су¬ 
сідами — поляками та росіянами. Це й зрозуміло: ста¬ 
новлення будь-якої нації відбувається, як правило, за 
умов протидії з боку інших націй. Інакше кажучи, наці- 
остановлення великою мірою залежить від здатності на¬ 
ції ствердити себе, вибороти своє право на життя, здо¬ 
лати протидію інших націй. Останні мають змиритися з 
появою рівноправного суб’єкта міжнаціональних і між¬ 
державних взаємин. 

СТЕРЕОТИП ПОВЕДІНКИ — система поведінкових 
навичок, що передаються з покоління до покоління шля¬ 
хом сигнальної спадковості, специфічна для кожного ет¬ 
нічного колективу. С. п. формується в ході адаптації ет¬ 
нічної системи до довкілля. Це середовище (ландшафтне 
чи етнічне) визначає неповторний розвиток та обличчя 
кожного етносу. Власний С. п. сприймається членами 
етнічного колективу як стандарт взаємовідносин, спосо¬ 
бу життя та дій людей. Якщо даний колектив перебуває 


у здоровому (не деформованому або переломному) стані, 
то прийняті норми поведінки необтяжливі для його чле¬ 
нів, хоча сусідам можуть ввижатися неприродними або 
жорсткими. Чужі С. п. на буденному рівні сприймаються 
як дивацтво або дикунство, викликають подив, глузу¬ 
вання або злість. Причому деякі етноси досить легко зна¬ 
ходять спільну мову, хоча нерідко зустрічаються також 
випадки повного взаємного неприйняття, особливо у 
сфері взаємин статей, ставлення до правил честі тощо. 

С. п. етносу має внутрішню структуру, що включає 
чітко визначені норми відносин: між колективом й інди¬ 
відом; між індивідами; між внутріетнічними групами; 
між етносом та внутріетнічними групами. С. п. включає 
також навички адаптації у ландшафті і норми ставлення 
до чужоплемінних груп чи індивідів. 

В умовах несприятливого етнічного контакту С. п. 
людей втрачає внутрішню структуру. На місце складних 
систем адаптивних навичок, що дають змогу монолітним 
етносам існувати і розвиватися у мінливому середовищі, 
приходить безладдя неузгоджених поведінкових рис. 
Адаптованість у ландшафті знижується, що нерідко при¬ 
зводить до його хижацького використання і руйнування, 
взаєморозуміння між різними групами населення втра¬ 
чається, люди позбавляються ціннісних орієнтацій, куль¬ 
турних традицій. 

У випадках плідного етнічного контакту може утво¬ 
ритися новий оригінальний С. п., що дає цідстави гово¬ 
рити про зародження нової етнічної спільності. Напр., 
у Латинській Америці нащадки іспанців та індійців ут¬ 
ворили нові етноси. 

СУБ’ЄКТИВНА КОНЦЕПЦІЯ НАЦІЇ є найтипові- 
шою для сучасної західної політології. Ії фундамент — 
псих, спосіб обґрунтування теорії нації. Сформувалася 
вона в ост. чверті XIX ст., прийшовши на зміну об’єк¬ 
тивно-ідеалістичному підходу (конц. «духу народу») в на- 
ціології. В результаті нац. спільнота почала визначатись 
як добровільне об’єднання людей («союз індивідів»), що 
виникає для здійснення спільної політ, чи культур, мети, 
інтересу, потреби і т. п., тобто як збірна (а не природ¬ 
но-історична, як розумілось раніше) спільнота, консти¬ 
туйована дією соціально-інтегруючих механізмів людськ. 
свідомості та психіки в одному з їх проявів. «Нація...— це 
спільна угода, бажання жити разом, продовжувати разом 
користуватись нерозділимою спадщиною» (Е. Ренан). 

У С. к. н. націоутворюючий фактор та її осн. критерії 
інтерпретуються не як який-небудь об’єктивно-істор., 
надособистісний феномен, а як властивість особистості, 
процес і результат її самоідентифікації. Напр., на думку 
сучасн. англ. соціолога А. Коббена, найточніший крите¬ 
рій у визнач, нації — суб’єктивний, а будь-яка терито¬ 
ріальна спільність, члени якої усвідомлюють себе члена¬ 
ми спільноти і бажають підтримувати її ідентичність, є 
нацією. 

С. к. н. проводить чітку дистанцію між поняттями 
«нація» і «народ». Зміна категоріального апарату при пе¬ 
реході від конц. «духу народу» до С. к. н. відобразила 
суттєві соц.-політ. зміни в європейському суспільстві 
кінця XIX ст., в якому була реалізована мета бурж.-дем. 
революцій і здійснено суверенітет народу. Нова істор. 
ситуація в розвитку європейського суспільства передба¬ 
чала не рев. зміни, а економічну еволюцію та соц.-політ. 
стабільність, голов. чином, на основі етнополіт. союзу 
населення в державі. В результаті цього першооснова на¬ 
ції стала інтерпретуватись як «угода», «референдум», «яс¬ 
но виражене бажання продовжувати спільне життя. Існу¬ 
вання нації це... повсякчасний плебісцит» (Е. Ренан). 

Утвердження економічн.-політ, основ кап. суспіль¬ 
ства сприяло соціальній рухливості, розмиванню раніше 
жорстких класових кордонів, що допомагало ліквідації 
монополії колективності, у т. ч. і етнічної, над особис- 
тісним. У даному істор. контексті у С. к. н. було сфор¬ 
мульовано її право, яке було похідним від прав і свобод 



І. Етнос і соціум 141 


особистості в бурж. суспільстві. Моделлю «делегування 
прав» передбачалось, що в тій мірі, в якій окремий інди¬ 
від має право розпоряджатись самим собою (свобода 
особистості), в тій же мірі й добровільний союз індивідів 
(тобто нація) отримує право визначати свою долю і, та¬ 
ким чином реалізувати нац. інтереси. Орієнтація на пра¬ 
ва особистості як основу суспільн. життя визначала і ме- 
тодол. установку С. к. н. щодо нац. питання. У відпо¬ 
відності з цією установкою національні проблеми не 
мають власного змісту. Вони є проявами загальносоці- 
альн. проблем, вирішення яких можливе лише через 
створення дем. системи, що реально забезпечує незалеж¬ 
но від приналежності «повну правову рівність індивідів» 
(П. Сорокін). 

СУБЕТНІЧНА СПІЛЬНІСТЬ — термін, вживаний в 
етнології, зокрема, в теорії «пасіонарності» Л. Гумільова, 
де «субетнос» розглядається як складова частина чи 
структурний елемент більш широкої спільності, якою є 
етнос. Таким чином, С. с.— це певний таксономічний 
рівень етнічної ієрархії, який вказує на певну спорідне¬ 
ність і в той же самий час на певну відмінність елементів 
етнічної системи. 

В етнічній реальності, тобто там, де є певна еконо¬ 
мічна мозаїка при домінуючій етнічній єдності її скла¬ 
дових, що утворюють етнос, С. с. виникає на підставі 
деяких особливостей господарського типу, характеру 
житла, побутових ознак, напр., одягу тощо, і загалом від¬ 
бивається на характері етнокультури субетносу. Зокрема, 
в прояві мовних діалектів, звичаїв, особливостях фоль¬ 
клору тощо. Утворенню С. с. сприяють процеси етніч¬ 
ного розселення, чисельних сімейних міграцій на нові 
місця, що мали місце в минулому як типове явище. Так, 
напр., за деякими етнологічними уявленнями, українські 
та російські козаки, що виокремились на певному етапі 
історичного розвитку в соціальну громаду, врешті-решт 
створили і певну субетнічну категорію населення, яка 
має спільне й відмінне в порівнянні з тим, що характе¬ 
ризує етнос в цілому. На сьогодні, як відомо, поряд із 
процесами національного, йдуть і процеси субетнічного 
відродження, в тому числі й козацтва, як окремої субет- 
нічної групи. 

СУБЕТНІЧНИЙ — термін, похідний від «субетносу», 
який означає приналежність до субетнічних цінностей, 
тобто тих, що відтворюються субетнічними спільнотами. 
С.— ознака етногрупової культури, яка в системі полі- 
нуметуральних (чи «мультинуметуральних») відносин, 
характеризує сталі, звичаєві, традиційні елементи життя. 
Найчастіше відноситься до побуту, житла, фольклору, 
одягу, їжі тощо. Проявом субетнічності можуть бути та¬ 
кож мовні діалекти, що вживаються представниками тої 
чи іншої субетнічної групи. 

СУБЕТНОС — етнічна система, що виділяється все¬ 
редині етносу своїм стереотипом поведінки і протистав¬ 
ляє себе оточенню на основі взаємної компліментарності 
її членів. С. стоїть на ранг нижче за етнос. Наявність 
різних С.— важлива ознака стабільності етносу, адже С. 
ділять між собою функції, перебуваючи у відносинах 
симбіозу. Шляхом неантагоністичного суперництва С. 
роблять внутрішню структуру етносу гнучкішою, не по¬ 
рушуючи його єдності. 

У процесі етногенезу С. виникають і розчиняються, 
їх змінюють інші. Так, у російському етногенезі певний 
час існували С. казаків, поморів, сибіряків («челдонів»), 
старообрядців та ін. В етносі, як правило, виділяється 
С., що відіграє провідну роль: в Україні, напр., виник 
і тримав першість до середини XVIII ст. С. козаків. Дея¬ 
кі С. є реліктовою формою раніше існуючих самостій¬ 
них етносів. 

С. можуть мати різну форму: виступати як етногра¬ 
фічні групи, що живуть на певній території; як стани; 
як конфесійні громади тощо. Але критерії їх виділення — 
поведінкові особливості і протиставлення оточенню при 


збереженні приналежності субетнічних груп до того чи 
іншого етносу. 

СУБНАЦІЯ — термін, що характеризує певний стан 
національного організму. З чисто формального боку, 
вона є таксономічною одиницею підпорядкованої на¬ 
ції, проте, з точки зору змісту, ситуація виглядає дещо 
складнішою, оскільки у співвідношеннях не термінів, 
а явищ, йдеться, фактично, про сферу національного 
суверенітету, яка для С. є завжди обмеженою і підпо¬ 
рядкованою. А тому її слід розглядати в контексті реа¬ 
лізації національного суверенітету у формі національ¬ 
ної держави. Останнє може розглядатися в двох аспек¬ 
тах. Перший, коли нація втрачає свою державність чи 
поступається межами суверенітету, народ, що є суб’¬ 
єктом такої державності, фактично, переходить в стан 
С. Стратегічні сфери його життя — економіка, держав¬ 
ний устрій, ідеологія, а також окремі сфери духовного 
життя,— визначаються за межами С. і є прерогативою 
тієї національної системи, до якої вона входить. С. в 
цьому відношенні практично втрачають здатність ці¬ 
лісного функціонування економіки, бо вона інтегру¬ 
ється в розгалуженішу систему, як, напр., «народно¬ 
господарський комплекс» освіти, що набуває рис не 
національно орієнтованої програми тощо. Як правило, 
С. стає білінгвом у мовному відношенні, що надає підс¬ 
тав деяким теоретикам розглядати мову не як ознаку 
нації. Фактично ж ідеться про ознаку С., оскільки нація 
прямує до монолінгвізму. Останнє дуже характерно для 
колишнього СРСР, коли російська нація, за даними 
етнолінгвістичних обстежень, демонструвала найниж¬ 
чий рівень володіння іншоетнічними мовами. 

Таким чином, можна говорити про С. як перехідний 
стан від нації у напрямку до звуження сфер і компетенцій 
національного життя. 

Другий аспект полягає в тому, що та чи інша етнічна 
спільність, маючи певні можливості демографічного, 
економічного, духовного розвитку, прагне конституюва¬ 
ти їх в новому для себе статусі, національному. Як пра¬ 
вило, це складний і суперечливий процес, що відбува¬ 
ється в часі протягом років, а то й десятиліть. Інколи 
він набуває конфліктогенного характеру і для панівної 
нації є ознакою кризи, бо в її національній системі, фак¬ 
тично, утворилася С., що прагне певної політичної та 
юридичної визначеності. 

Отже, С.— це стан перехідний, але він може фіксувати 
як процеси занепаду, так і відродження. 

СУБПАСІОНАРІІ (особи енергодефіцитного типу) — 
люди, які через нездатність абсорбувати з довкілля до¬ 
статню кількість енергії не можуть повноцінно адапту¬ 
ватися у середовищі. С. (нестача енергії) виявляється у 
нездатності стримувати інстинктивні бажання, в асоці¬ 
альній поведінці, паразитизмі, недостатній турботі про 
нащадків. Люди такого типу добре відомі у всі часи і 
зустрічаються практично в усіх етносах. їх називають 
зайдами, люмпен-пролетарями, голотою, покидьками 
суспільства, босяками, «бомжами» тощо. Вони, як пра¬ 
вило, скупчуються у містах, де є можливість жити, не 
працюючи. Це призводить до зростання алкоголізму, 
злочинності, наркоманії, стихійного безладдя. Усе це — 
наслідок основної риси С.— нездатності контролювати 
свої прагнення, навіть якщо їх задоволення шкодить і 
С., і оточуючим. 

Відносна частка С. у складі етносів закономірно змі¬ 
нюється за фазами етногенезу, різко зростаючи у фазі 
надлому і досягаючи максимуму в обскурації, тобто ця 
частка безпосередньо пов’язана із зниженням загальної 
активності етносу. Отже, коливання кількості С.— час¬ 
тина етногенезу як енергетичного процесу. Причому С. 
відіграють в етногенезі ентропійну роль, збільшуючи без¬ 
ладдя і не виконуючи корисної роботи. В етнічному го¬ 
меостазі число С. незначне, оскільки тісно пов’язаний з 
ландшафтом персистент викидає із свого середовища 




142 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


людей, нездатних до повноцінної адаптації і схильних 
до паразитизму. 

СУКЦЕСІЯ — поширення етнічної системи у нових 
ландшафтах, що призводить до їх зміни. Зміна етнічного 
складу на певній території. 

С. відбувається в усі часи і в усіх частинах Землі. При¬ 
чиною етнічного взаємного витіснення Л. Гумільов вва¬ 
жав пасіонарність. Молодий, агресивний етнос, що ви¬ 
ник в результаті пасіонарного поштовху, обов’язково по¬ 
чинає бурхливо розширювати ареал свого проживання, 
освоює і змінює нові ландшафти. При цьому він виганяє, 
підпорядковує собі, асимілює або винищує етноси старі, 
які проживають на цій території і частково чи повністю 
втратили свою активність. З часом може відбутися новий 
пасіонарний поштовх, і тоді етнос, що відігравав роль 
агресора, витіснятиметься новими, ще молодшими сусі¬ 
дами, які з’явилися на історичній арені й вимагають собі 
«місця під сонцем». Напр., Україна-Русь була захоплена 
татаро-монголами, згодом більш молодими етносами — 
литовцями, поляками, росіянами. 

При цьому природні ландшафти також повсюдно змі¬ 
нюються, зазнаючи впливу етносів, що адаптуються. Іно¬ 
ді ландшафти деградують, іноді відновлюються. 

СУПЕРЕТНІЧНА СПІЛЬНОТА - поняття, що ши¬ 
роко вживається в «теорії пасіонарності» Л. Гумільова 
як найвищий поза національним рівень в етнічній ієрар¬ 
хії. Згідно з цією концепцією «суперетнос» включає в 
себе кілька етносів, які виникли одночасно в одному і 
тому ж ландшафті, і проявляє себе на історичній арені 
як «мозаїчна цілісність». 

Є ще одна традиція в етнології, яка розглядає С. с. 
як надетнічну. Прикладом такого розуміння «суперетно- 
су» може бути, скажімо, поняття «людства», в якому ет¬ 
нічні аспекти втрачають своє значення. 

Таким чином, як бачимо, трактування поняття С. с. 
залежить від принципових засад розуміння етносу, ет¬ 
нічної спільності. В першому випадку йдеться про роль 
і місце природного середовища («ландшафту»), його 
вплив на появу С. с. До того ж сам характер етнічності 
тут не зникає, а лише завдяки ландшафтним умовам пе¬ 
ретворюється на елемент складнішої якості, С. с., як 
внутрішньо розчленованої цілісності. Але, на відміну, 
скажімо, від субетносу, С. с. в даному випадку не є ієрар- 
хізованою системою, тобто, не складається із рівнів ет¬ 
нічної ієрархії. В С. с. її елементами є етноси, які зна¬ 
ходяться у відношенні координації, а не субординації. 

Проте в генотипі С. с. є і певний ідеологічний зміст, 
не дивлячись на його удавану сцієнтичність. Під приво¬ 
дом того, що, напр., слов’яни є певною С. с., з прита¬ 
манними для них об’єднуючими рисами, можуть вини¬ 
кати (і вже не раз виникали) заклики до панславізму, 
усеслов’янської солідарності, особливо утопічні, коли 
йдеться про проекти «слов’янської федерації» тощо, які 
мали місце в минулому. Те ж саме, але у вужчому плані, 
мовиться про східнослов’янську С. с., яка нібито повин¬ 
на домінувати в свідомості і державно-політичній орієн¬ 
тації над етнічною єдністю, і процесами, що її супрово¬ 
джують: етнічне відродження, зростання і формування 
етнічної свідомості, культури, національне державотво¬ 
рення тощо. 

Якщо ж взяти інший аспект поняття С. с., а саме: 
його загальнолюдський зміст, то відбувається, фактично, 
«деетнізація», перетворення в категорію «демографічної 
спільноти», тобто населення, що об’єднане певними ча¬ 
совими, історичними, соціокультурними обставинами, і 
для етнології воно втрачає сенс. Щоправда, «деетнізова- 
на» С. с. може бути пов’язана із етнологією, а швидше — 
із етнополітологією через світоглядно-ідеологічйу орієн¬ 
тацію, відому як «космополітизм». Останній на рівні 
індивідуального світогляду може об’єднувати різні етно¬ 
си у С. с. Враховуючи також специфіку етносоціальної, 
політичної, культурної динаміки нашого часу та перспек¬ 


тиви, можна припуститись висновку, що питома вага 
космополітичного світогляду, як неодмінної умови на 
шляху до «доетнізованої» С. с., буде зростати. 

Таким чином, поняття С. с. є складним за своїм зміс¬ 
том, смисловою структурою і функціональністю. Його 
вживання потребує визначення контексту, в якому воно 
з’являється. Кожний із зазначених тут контекстів має 
свої особливості і доцільність. 

СУПЕРЕТНОС — етнічна система, що складається з 
декількох етносів і протиставляє себе усім подібним ці¬ 
лісностям. Це найвищий щабель етнічної ієрархії. Єд¬ 
ність С. виявляється у спільній ментальності, що кон¬ 
солідує вельми різні етноси. С.— це насамперед релігійна 
і культурна цілісність. Але суть її набагато глибша. На¬ 
роди всередині цієї цілісності не обов’язково об’єднані 
політично, навпаки, тут можуть бути гострі конфлікти. 
Останні набувають форми боротьби за переважання, а 
не війни за повне винищення противника. Такі конфлік¬ 
ти не виключають економічного, політичного, ідеологіч¬ 
ного спілкування всередині С. (усобиці давньоруських 
князів, конфлікт у Нагірному Карабасі). Зіткнення між 
різними С. нерідко набувають рис геноциду і уярмлення 
(політика гітлерівського керівництва щодо слов’янських 
народів). 

Ядром С. є група етносів, яка виникла в одному ре¬ 
гіоні внаслідок пасіонарного поштовху, об’єднана нав¬ 
коло етнічної домінанти. Згодом до орбіти вже сформо¬ 
ваного С. можуть бути включені народи іншого генезису 
(напр., до російського С. увійшли чимало сибірських та 
степових етносів, що виникли зовсім незалежно). 

С. не здатний до дивергенції (тобто до поділу). Ви¬ 
никнувши, він проходить усі фази розвитку. Однак інер¬ 
ція ідейно-культурної традиції може зберігатися довше, 
передаватися іншим, молодим народам і набувати нових 
форм. 

Суперетнічні контакти (спільне проживання і тісне 
спілкування представників різних С.) іноді призводять 
до нейтральних наслідків, але найчастіше їх результати 
вкрай негативні, що виявляється у руйнуванні контак¬ 
туючих цілісностей. 

Внутрішню єдність та стійкість С. не можна пояснити 
лише мовними, расовими, економічними чи ідейно-по¬ 
літичними чинниками. Головне пояснення треба шукати 
у концепції пасіонарного поштовху. Останній формує у 
певному ландшафтному регіоні складну і дедалі зростаю¬ 
чу цілісність з новим стереотипом поведінки і менталь¬ 
ністю. Усі колись існуючі С. вийшли із «зародка», збе¬ 
рігаючи задані їм основні риси. Зростання і розвиток С. 
регулюються єдиним етнічним полем. 

Зазначені закономірності дають змогу говорити про 
вік того чи іншого С., причому точкою відліку є момент 
пасіонарного поштовху, від якого виник С. Цей вік ха¬ 
рактеризує енергетичний заряд (рівень пасіонарної на¬ 
пруги) С. Розвиток С. зумовлений, головним чином, 
внутрішньою енергетичною закономірністю і характером 
контактів з іншими С. 

СУПЕРНАЦІЯ — термін, що пов’язується з уявлен¬ 
нями про надзвичайні властивості певної нації. В цьому 
аспекті йдеться не стільки про етнічну вивищеність, тоб¬ 
то не про суперетнічність у значенні, скажімо, для по¬ 
рівняння як у Ф. Ніцше про «надлюдину», а про полі- 
етнічну націю, яка є чи може бути поліетнічною за своїм 
складом. Ознаками такої С. можуть бути дивовижні до¬ 
сягнення у сфері науки, економіки, військової справи 
чи демографії. Прикладом С. для нашого часу є, очевид¬ 
но, показники економічного розвитку США. В царині 
технології дивує світ Японія, а демографії — Китай та 
Індія. 

Проте зміст поняття цим не вичерпується. С.— це та¬ 
кож нація, яка вбирає в себе багатонаціональну струк¬ 
туру, але не як «суперетнічна спільнота», себто «мозаїчна 
цілісность», а як єдина нація, поліетнічна структура якої 



І. Етнос і соціум 143 


має субетнічну природу. Прикладом такої С. є США, 
Бразилія, Аргентина, Мексика тощо. Для С. характерним 
є те, що її етнічна основа інтегрована в поліетнічний 
організм держави, а тому, як правило, це єдиний народ, 
позбавлений ознак національної (етнічної) приниженос¬ 
ті. Домінуючою ознакою інтеграції в супернаціональне 
є громадянство, а не етнічність. Проте, це не універсаль¬ 
ний закон, і штучна його екстраполяція на інші традиції 
є явищем небажаним і не життєздатним. 

СУСПІЛЬСТВО І НАЦІЯ. Велика революція розбу¬ 
дила український народ до свідомого життя, цебто до 
боротьби за свої інтереси. Ці інтереси знайшли свій вираз 
в бажанні творити індивідуально-національну культуру 
і захистити право на цю творчість своєю силою — дер¬ 
жавою. Дивний цей процес усвідомлення своїх інтересів! 
Він не з’являється одразу, він потроху розвивається з ма¬ 
ленької творчої точки і далі розгортається, ширшає, роз¬ 
ливаючись нарешті весняною повінню бажань, як тво¬ 
риться велика ріка, витікаючи з маленького джерела. 

Так, був український народ. 

Колись він називався полянами, потім руськими, мав 
свою Київську державу з князями, дружинами, купця¬ 
ми. Це було так давно і така була слабка фіксація життя 
в матеріальних творах, що навіть пам’яток колишньої 
живої сутності не залишилося, хіба якісь натяки. Коли 
було насильно хрещено наших предків і скинуто їхнього 
бога Перуна в Дніпро, то вони, біжачи понад берегами, 
благали його: «Видибай, боже, видибай!». Ці слова пе¬ 
редав нам літописець і тільки по них ми пізнали, що 
наші предки були українцями, говорили нашою мовою. 
Ще якісь натяки з старовини, але понад всі красномов¬ 
ніше говорить оте слово: 

— Видибай! 

Гинув народ, бо прийшла на нього нова ідеологічна 
злива, яка називалась християнством і яка прийшла в 
чужій мові, на письмі. Християнство було у нас культур¬ 
но-моральною революцією, що одділила язиково одні кла¬ 
си від інших. Християнством захопились передовсім па¬ 
нуючі класи, котрі разом з його моральним змістом 
прийняли і його словесну форму — старослов’янську мо¬ 
ву, споріднену і піднесену до висоти літературного зна¬ 
ряддя. З того часу життя пануючих класів пішло іншою 
язиковою дорогою, ніж життя народних мас. 

Таке саме явище було і на заході. Там християнство 
прийшло в латинщині, яка довго була мовою універсаль¬ 
ної культури, аж поки не розвинулись народні мови до 
висоти культурного знаряддя. Навіть і досі в країнах ка¬ 
толицтва латинська мова збереглася як мова христян- 
ського Інтернаціоналу. Християнство у Східній Європі 
прийшло з старослов’янською мовою (грецька, як дуже 
чужа, не прищепилася), котра легко опанувала спорід¬ 
нені мови, злилася з ними і навіть деякі (північні) діа¬ 
лекти проковтнула, поширювавшись там під назвою мо¬ 
ви руської, штучної мови українських пануючих класів 
з часів старокиївської державності. «Руський язик», яким 
говорило українське панство аж до кінця XVIII ст., аж 
поки не заговорило по-московському, це та мова, що 
ввесь час об’єктивно служила денаціоналізації україн¬ 
ського народу. Всі оті пам’ятники руської мови, які мо¬ 
скалі називають своїми, а наші історики привласнюють 
нам («Слово о полку Ігореві» і т. д.) — всі вони є показ¬ 
ником того, що стояло на перешкоді створенню україн¬ 
ської всесуспільної культури. Тією мовою говорив і Во¬ 
лодимир Київський, і Б. Хмельницький, Дорошенко і 
Мазепа, Орлик і Полетіка, майже тією мовою написано 
твори Сковороди і «Історію Русів»— і все це було зброєю 
проти утворення української нації і всесуспільної укра¬ 
їнської культури, котра була б органічною будовою на 
ґрунті мови народних мас. 

Будучи штучним твором невеликого шару населення, 
«руська мова» не зв’язувала населення України в одну 
язикову групу. Тому верхні шари так легко одривалися 


від народного пня і топли в польському, а потім мос¬ 
ковському морі, легко засвоюючи чужу мову, а з нею — 
і чужу культуру (інтереси, державу і т. п.). 

З українською мовою був і залишався український на¬ 
род — плебс, раб, кріпак, селянин. 

І хоч які були сильні атаки чужих мов, несені чужим 
і своїм панством, народні трудові маси залишились в 
своєму культурно-мовному зв’язку, пронесли цей 
зв’язок аж у XX ст., зберігши основу української на¬ 
ціональності і поклавши «каменем краєугольним» в но¬ 
ву нашу будівлю. 

Трудові наші маси зберегли основу національної куль¬ 
тури протягом тисячоліття! — Такий факт величезної 
культурно-історичної ваги. 

І українська нація, що фізичним своїм корпусом ви¬ 
ростає з гущавини дохристиянських часів, почала роз¬ 
криватись культурно тільки з моменту фіксації націо¬ 
нальної мови і культури в матеріальних пам’ятках, цебто 
з кінця XVIII ст., в діяльності І. Котляревського. Коли 
наука громадознавства докладно з’ясує роль матеріаль¬ 
них провідників культури (передовсім письма і друку), і 
коли ці знання стануть загальнодоступним джерелом ви¬ 
ховання мас, тоді українці зрозуміють природу україн¬ 
ського відродження, характер і зміст національної куль¬ 
тури і роль тих Котляревських і їм подібних в творенні 
української нації. 

Ми ж мусимо зазначити, що з Котляревського почи¬ 
нається творення української нації: з маленького джерела 
вихопилась течійка, що потекла в просторінь, притягаю¬ 
чи і вбираючи в себе психічні атоми української свідо¬ 
мості, організуючи українську психіку в один тип. Мо¬ 
мент мистецтва лежить в основі психічного збирання ук¬ 
раїнського суспільства. Мова, пісня, театральне дійство, 
віршування. Потім прийшло усвідомлення традиції, це(р- 
то історія. На творення мови й історії як матеріалізованих 
провідників психічної культури пішло майже все століт¬ 
тя Виявлення претензій на індивідуальну роль в житті, 
на признання себе нацією, почалось політично з Кири- 
ло-Мефодіївського братства і далі вже йшло безперерв¬ 
но, прохоплюючись дивним вогнем діяльності Драго- 
манова і його сподвижників. Усвідомлення потреби пе- 
ребрання суспільно-економічних функцій — діло недав¬ 
нього часу. Нарешті, постановка завдання повного 
виявлення себе як самостійного політичного, культур¬ 
ного, господарського і державного чинника належить 
вже нашому століттю, а проблему суверенітету україн¬ 
ський народ почав рішати з 1917 р. 

Від Котляревського до Великої революції йшло роз¬ 
гортання змісту нашого відродження і тільки перед нами 
поставлено на весь зріст питання про останню формулу 
українського суспільства і нації. 

Усвідомлення цього змісту дасть нашому поколінню 
міцну основу для праці, для приближення грядущого виз¬ 
волення, яке не прийде зовнішнім фактом, а розвинеться 
з праці і творчості поколінь, аж поки всі суспільно-творчі 
можливості не розгорнуться і не об’єктивуються в світі 
матеріальних явищ, аж поки населення в Україні не пе¬ 
ретвориться в українське суспільство, коли нація, суспіль¬ 
ство, держава не зіллються в одну синтетичну цілість. 


т 


ТЕРИТОРІЯ — просторовий обсяг, що його займає 
нація, одна з суттєвих характеристик етносу, важливий 
чинник етногенезу, націотворення, необхідне підґрунтя 
існування нації. 

С. Дністрянський, напр., розглядав географічну ці¬ 
лісність земель конкретного народу, відсутність «вкра- 




144 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


єної»Т. іншого народуякнадзвичайноважливий чинник 
обстоювання права народу на своє самовизначення у ме¬ 
жах власної національної Т. «Що з членів якоїсь народ¬ 
ності мешкає поза границями географічно зв’язаної те¬ 
риторії, те все знаходиться вже на чужій території, хоч 
би число цих членів було як значне»,— писав він. 

Зрештою, й С. Рудницький також підійшов до ана¬ 
логічного розуміння проблеми — характеристики єдиної 
національної Т. України в її географічних межах як ос¬ 
нови для утворення держави. Головне, вважає автор, це 
наявність своєї власної національної Т., яка має бути 
неподільною і визначати в своїх етнічних межах Укра¬ 
їнську державу. Він наголошував на тому, що національ¬ 
на Т. повинна вважатися «нерушимою святістю». 

Поняттям Т. користувалися майже всі вітчизняні та 
діаспорні етнодержавознавці, включаючи її в поняття 
«нація», розглядаючи, принаймні, як націоутворюючий 
елемент. В. Липинський, скажімо, вважав Т. основним 
та конструктивним складовим елементом буття нації. 
Причому, чи не вперше, він замість поняття Т. вживає 
поняття «земля»— добра матір, годувальниця, натхнен¬ 
ниця,— термін, що, зрештою, більш відповідає самій сут¬ 
ності етносу, ніж Т., яка є радше етнополітичним, а не 
етнологічним поняттям. Отже, земля, Т., простір — це 
один з перших чинників, що забезпечує тривкість етніч¬ 
ної групи. О. Бочковський, в свою чергу, писав 1947 р.: 
«Вплив землі на життя народів не підлягає сумніву. На¬ 
род без території це покруч... Назагал територія і земля 
це природні передумови для нормального розвитку на¬ 
роду, особливо ж у добі етногенези». Тобто, Т. має пер¬ 
винний і визначальний вплив, а тому «народ занепадає, 
коли він втрачає землю». Одночасно Бочковський заз¬ 
начає, що Т. не вичерпує істотності нації, хоча земля 
не тільки годує людей, але й уроблює вдачу народу. 
Можна сказати, що кожен народ є відбиттям своєї Т. 

У нормальних умовах кожна нація має свою Т., але 
поряд з тим існує й діаспора — наявність тих або інших 
народів, розкиданих по чужих краях. А деякі з них взагалі 
не мають геополітичної батьківщини (цигани, ассирійці, 
до недавнього часу — євреї). Так розпорядилася історія 
(М. Брайчевський). 

ТРАП (ПРИКОРДОННІ ОБЛАСТІ - етнічні співто¬ 
вариства, які територіально концентруються в зонах, 
прилеглих до державних кордонів двох країн, як, напр., 
у випадку Країни Басків, що займає прикордонні зони 
Франції та Іспанії; Сербської Країни, що знаходиться 
між Хорватією та Боснією. В рамках Європейського спів¬ 
товариства (ЄС) підписані прямі угоди між областями 
(визначеними на державному рівні) різних країн. Так, 
зокрема, договір між областю Прованс Кот-д’Азюор 
(Франція) та П’ємонтом (Італія), між Па-де-Кале (Фран¬ 
ція) та Валонією (Бельгія), між Каталонією (Іспанія) та 
областю Сюд-Пирне (Франція). 

ЄС визнало реальність даного явища, включивши в 
Маастріхтський трактат новий (консультативний) пред¬ 
ставницький орган для даних територіальних одиниць. 
За рамками ЄС слід відзначити міжрегіональне співро¬ 
бітництво між областями Фріулі—Венеція—Джулія, Сло¬ 
венією та прикордонною областю Австрії. 

Проблема Т. о. стикається також з існуванням у ряді 
країн, зокрема, в державах з якобинською традицією (в 
першу чергу у Франції) з обласним устроєм (а точніше — 
децентралізованим устроєм), яке будується не на основі 
почуття належності до певного співтовариства, а на «тех¬ 
нократичних» принципах, які прикривають за т. зв. гео¬ 
графічними та політичними мотивами бажання Цен¬ 
тральної держави не допустити виникнення справжніх 
автономій. У Франції, напр., за виключенням Корсики, 
жодна з областей (Країна Басків', Бретань, Каталонія), 
що висловили в останні десятиріччя намір до самоуп¬ 
равління, не були включені в т. зв. регіональний держав¬ 
ний устрій. 


У 

УКРАЇНОЗНАВСТВО — галузь народознавства (ет¬ 
нографії, етнології), об’єктом дослідження якої є укра¬ 
їнська етнічна спільнота. Відповідником до У. в інших 
мовах, напр., у німецькій, є «Уоікзкипсіе», що, на відміну 
від «Убікегкипсіе», досліджує власне німецьку етнічність. 
У Швеції маємо відповідно «Ро1к1ІУ8Їог8кіп8» та «Роїке- 
тіппег». У романомовних країнах закріпився термін «на¬ 
родна традиція» («Тгасііїіоп рори1аіге8»—фр., «Тгасіісіопез 
рориіагез»— ісп.). 

Коріння інтересу до власної спільноти у нас сягає лі¬ 
тописних часів. У «Повісті временних літ», досить до¬ 
кладно викладено звичаї та побут праукраїнських пле¬ 
мен. Інформацію щодо правничого звичаю знаходимо в 
кодексі «Руської правди». Наступним у часі писемним 
джерелом, де подано українознавчий матеріал, є «Си¬ 
нопсис». Пізніше подибуємо розрізнені народознавчі да¬ 
ні в літописах козацьких часів. Джерелом можуть слугу¬ 
вати писання іноземних авторів, котрі так чи так стика¬ 
лися з Україною (Г. Боплан, Б. де Веженер, Е. Лясота). 

Але власне початком У варто вважати 177? р., з праці 
Калиновського «Описание свадебньїх обрядов в Малой 
Россіи и Слободской Украинской губернии», та трохи 
пізніше (90-і рр.), з деяких фрагментів праць А. Чепи, 
В. Рубана. 1819 р. видано «Опьгт собрания старинньїх 
песен» (М. Цертлєв), а 1827 р. «Малоросийские песни» 
(М. Максимович). Передмова М. Максимовича до збір¬ 
ки стала програмою щодо романтичного напрямку У 
Цей же напрямок був засадничим для народознавчих сту¬ 
дій кінця ХУIII — початку XIX ст. для німців та східних 
слов’ян. 

Часткова інституціоналізація У. як науки сталася в 
рамках заснованої в Києві (1843) «Комісії для розгляду 
давніх актів». Українознавчі студії з подальшою публі¬ 
кацією їх матеріалів у період від середини до кінця 
XIX ст. вели П. Куліш, М. Костомаров, Я. Головацький, 
М. Намис, І. Рудченко, М. Драгоманов, В. Антонович, 
М. Сумцов, Д. Яворницький, І. Франко, В. Гнатюк. 
Провідна роль у становленні наукового У належить 
П. Чубинському, котрий організував етнографічну екс¬ 
педицію, наслідком якої було видання семи томів «Тру- 
дов» (1872—1877). Велику кількість матеріалів з У. дру¬ 
ковано в «Основі», а надто в «Киевской Старине». 1873 р. 
в Києві створено Південно-Західне відділення Росій¬ 
ського Імператорського Географічного Товариства», що 
значно прислужилося розвитку У. 

У Західній Україні було здійснено інституціоналізацію 
української науки в рамках Наукового товариства 
ім. Т. Шевченка, де до 1912 рр. видано 33 томи «Етно¬ 
графічного збірника». 

При створенні УАН українські студії ведено по Від¬ 
ділу соціальних наук, згодом на еміграції маємо Укра¬ 
їнський інститут у Варшаві, наукові центри в Парзі, Бер¬ 
ліні. 

В Україні (1921) на базі Українського наукового то¬ 
вариства в Києві засновано Етнографічну комісію 
(А. Погода), що видавала «Етнографічний вісник» 
(1925—1932) та «Бюлетень», фундовано також Музей ан¬ 
тропології та етнології (згодом Кабінет антропології та 
етнології, видання — «Матеріали до етнології», «Бюле¬ 
тень»). 1922 р. в АН створено Комісію краєзнавства, 
1925 р. постало Етнографічне товариство, що згодом пе¬ 
ретворено на Всеукраїнське етнографічне товариство. 

Від 1933 р. в Україні маємо погром усталених украї¬ 
нознавчих інституцій, наукових традицій, впроваджено 
вульгарний соціологізм, марксизм, створено «Спілку 



І. Етнос і соціум 


145 


інституцій матеріальної культури». Від 1939 р. подібного 
ж погрому зазнала і львівська українознавча наука. 

У повоєнні часи студії з У. ведуть в Інституті мистец¬ 
твознавства, фольклору та етнографії АН, у Державному 
музеї етнографії та художнього промислу в Львові. 

Від кінця 80-х рр. спостерігаємо жвавий інтерес до 
У., особливо зважаючи на відкриття контактів з діаспо¬ 
рою. Маємо численні перевидання ґрунтовних наукових 
розвідок. 

Поняття У вживають також у надетнографічному 
розумінні. В нього, зокрема, включають українську істо¬ 
рію, етнографію, мову, географіїо тощо (Д. Дорошенко). 
Такий підхід можна пояснити історичними обставина¬ 
ми: при відсутності власної державності тривалий час не 
могла відбутися інституціоналізація національної науки 
й освіти. Тому самоусвідомлення різних генерацій на¬ 
ціональної інтелігенції (козакофіли, братчики, хлопома- 
ни, українофіли, почасти громадівці) могло зреалізува¬ 
тися при рефлексії над Україною як такою, її історією, 
географією, економікою, мовою тощо загалом. 

Відсутність національної науки й тим більш її галу¬ 
зевої спеціалізації спричинили до спрямованості на Ук¬ 
раїну загалом як на об’єкт дослідження. На цій традиції 
ґрунтувалось і ґрунтується слововживання У. в надетніч- 
ному розумінні як в українській діаспорі (напр., «Ен¬ 
циклопедія українознавства», Конгрес українознавців 
тощо), так і в нашому краю. 

Таке вживання поняття У. для позначення наукової 
дисципліни є непродуктивним, оскільки, по-перше, гу¬ 
бимо предмет дослідження й орієнтуємося на недифе¬ 
ренційованість вітчизняної науки; по-друге, неможливо 
визначити метод і методологію дослідження, а значить і 
побудувати обґрунтовану наукову теорію. 

УКРАЇНОЗНАВСТВО (точка зору) — синтетичне 
знання про матеріальне, суспільно-політичне й духовно- 
культурне життя українського народу з давніх-давен до 
наших днів. Зароджуючись ще у праукраїнських куль¬ 
турних пам’ятках X—XI ст. («Літопис Руський» почина¬ 
ється у характерній для У. манері: «Звідки пішла Руська 
земля? Хто у ній почав першим княжити? І як Руська 
земля постала?»), продовжуючись у козацьких літописах 
(Самовидця, Грабянки, Величка) XVII—XVIII ст., «Істо¬ 
рії Русів» та працях «громадівців» і «хлопоманів» XIX ст., 
У. набуває характерних для себе рис на початку XX ст. 
1918 р. В. Вернадський наголошує на необхідності 
«сприяння веденню спеціальних дисциплін з У. у вищій 
школі та відповідних предметів у середній», а 1920 р. 
С. Єфремов видає навчальний посібник «У». Подальші 
зусилля в цьому напрямку були припинені на початку 
30-х рр. більшовицькими властями і продовжувалися ли¬ 
ше українською еміграцією (3-томна та 10-томна «Ен¬ 
циклопедії У.» під редакцією В. Кубійовича й ін.). Якщо 
в період свого становлення У. розумілося як «початки 
наукового дослідження української історії, етнографії, 
мови, письменства», які були «натхнені і перейняті гли¬ 
бокою любов’ю до своєї рідної землі й до свого народу, 
бажанням прислужитись для його добра» (Д. Дорошен¬ 
ко), то нині У. визначають як знання, що має своїм пред¬ 
метом Україну як цілісний екзистенціальний феномен, 
як унікальний етно-національний суб’єкт у загальному 
контексті людської історії. Отже, У. не зводиться до суми 
відомостей про територію (географію), історію, населен¬ 
ня, культуру, філософію і т. гі. України, а є цілісним 
знанням про неї, що розкривається у поняттях-екзис- 
тенціалах: «український світ», «українська самосвідомість 
і менталітет», «українське слово» (як «рідна мова», а не 
просто філологічно-лінгвістичне поняття), «українська 
національна ідея», «Україна в світі» та ін. Від об’єктив¬ 
но-аналітичного методу формування традиційного нау¬ 
кового знання — напр., історичного — українознавче 
дослідження відрізняється широким застосуванням ек¬ 
зистенціального, герменевтичного, феноменологічного 


та ін. нетрадиційних гуманітарно-методологічних пізна¬ 
вальних підходів, зразки якого знаходимо в «Історії Ру¬ 
сів», «Книзі буття українського народу» (а ще раніш — 
у діалогах Г. Сковороди). Своє теоретичне обґрунтуван¬ 
ня подібний методологічний підхід знайшов у працях 
знаменитої групи сучасних французьких істориків т. зв. 
школи «Анналів» (М. Блок, Л. Февр та ін.), які виходять 
з принципової відмінності між фізичними й історичними 
фактами. Останні є переважно фактами психологічними, 
людськими,— люди ж бо є суб’єктами, а не мертвими (і 
тому безсуб’єктними) речами, об’єктами фізичної при¬ 
роди. Тому і У., маючи своїм предметом Україну, як «жи¬ 
вий», «одухотворений» етно-національний суб’єкт світо¬ 
вої історії, не може опуститися до однобічності тради¬ 
ційного об’єктивізму, не ризикуючи втратити головне — 
«живу», унікально неповторну «душу» України. Тим то 
Україна виступає у контексті У. не просто як географічна 
територія з лісами, горами, степами, річками і т. ін., а 
як пронизана етно-суб’єктними переживаннями «рідна 
земля», «ненька-Україна», невід’ємна від суб’єктивності 
самого народного «тіла»; історія ж українська — не прос¬ 
то байдужа «часоватривалість», вимірювана роками, сто¬ 
літтями, тисячоліттями, а насичена емоційним психоло¬ 
гізмом етнічної свідомості українського народу його істо¬ 
рична пам’ять, що з минулого перекидається у світ надій 
і сподівань майбутнього, формуючи уявлення про істо¬ 
ричну долю, призначення, місію рідного краю, народу. 
Саме в такому плані формується сучасне У. як своєрідна 
філософія, національний світогляд молодої суверенної 
Української держави. 

УКРАЇНОФІЛЬСТВО — ліберальна течія в націо¬ 
нально-визвольному русі української інтелігенції, яка 
сформувалась на основі опозиції російському царизму і 
сприяла розвитку української мови та літератури, науки, 
школи, театру та інших галузей культури. 

Історія зародження У. починається із заснування про¬ 
гресивною інтелігенцією 1846 р. Кирило-Мефодіївсько- 
го братства. Ідеалом його членів було дещо інше, ніж 
пануючий в цей час у Західній Європі панславізм — 
християнський соціалізм в дусі Ламенне. Але на україн¬ 
ському ґрунті він значно трансформувався. Від пансла¬ 
візму залишився тільки, як політичний ідеал, федератив¬ 
ний устрій, з рівністю націй, що входили до нього, з 
повними громадянськими правами в самій нації, від 
християнського соціалізму — атмосфера гуманізму. Та 
на першому плані була українська нація з її пригнічени¬ 
ми історією інтересами, з вимогами для неї самостійного 
культурного розвитку, що повинно було забезпечити ук¬ 
раїнському народу подальшу участь в загальнолюдському 
житті. 

На початку 60-х рр. XIX ст. провідна українська інте¬ 
лігенція об’єдналась в організації, що іменували себе гро¬ 
мадами. Вони існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі 
та ін. містах і відігравали позитивну роль у національно- 
визвольному русі. Одним із шляхів вирішення соціально- 
політичних і національних питань громадівці вважали по¬ 
ширення просвітительства. Тому їх діяльність носила пе¬ 
реважно культурно-просвітницький характер: збирання 
матеріалів по етнографії, історії українського народу і його 
мови, видання популярної літератури. Так, наприклад, 
члени Київської громади — студенти університету — під 
час літніх канікул виїздили в села, спілкувались з селяна¬ 
ми, розповідали їм про героїчне минуле українського на¬ 
роду, збирали народні пісні, казки, прислів’я, поширюва¬ 
ли твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та ін. 

Ідеї громадівців знайшли відображення на сторінках 
громадсько-політичного щомісячника «Основа», що ви¬ 
давався в Петербурзі під редакцією В. Білозерського. Це 
був єдиний легальний орган в Росії. У ньому друкувались 
твори В. Антоновича, М. Костомарова, неопубліковані 
поезії Т. Шевченка, а також історико-етнографічні ма¬ 
теріали. 



146 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


У політичних поглядах У. не було одностайним. Це 
призвело до виникнення у середині 60-х рр. двох на¬ 
прямків — помірковано-ліберального (В. Антонович, 
Б. Познанський, П. Чубинський) та радикального 
(М. Лисенко, М. Ковалевський, М. Старицький). 

З часом У під тиском царизму почали відмежовува¬ 
тись від політичної діяльності. За словами Ю. Охрімо- 
вича, «українство, що створило українську літературу, а 
почасти і науку... стояло осторонь політики, намагаю¬ 
чись всіма силами доказати, що українство, це чисто 
культурний рух». Така позиція викликала різку критику 
з боку молодої генерації українських діячів. Як політична 
течія У. зникає наприкінці 1880-х рр. 

УКРАЇНСЬКА ЕМОЦІЙНІСТЬ - стала риса психо¬ 
логічної культури. 

За одностайною думкою багатьох дослідників, вона 
вирізняється емоційно-почуттєвим характером, «кор- 
доцентричністю». Йдеться про високу У е., чутливість 
та ліризм, що виявляються, зокрема, в естетизмі на¬ 
родного життя й обрядовості, в артистизмі вдачі, у про¬ 
славленні пісенності, у своєрідному м’якому гуморі. 
Проте сила емоційного мрійництва зменшує роль ра¬ 
ціонально-вольової компоненти психіки. Замість дійо- 
вості, активної боротьби за оптимальне розв’язання на¬ 
болілих громадсько-політичних і культурних проблем, 
«український розспіваний Пер Гюнт, задивлений в пре¬ 
красну Льореляй власної душі, топиться в настроях і 
пливе за водою» (М. Шлемкевич). Звідси — українець 
часто-густо сповнений спокоєм неминучості та покір¬ 
ності долі. 

Нещасливе географічне положення, сприятливі дані 
природи, хаотична мішанина різних рас витворили в 
мешканцях України надмірну, часто пристрастну чутли¬ 
вість, якої не вдержують ослаблені легкою боротьбою за 
фізичне існування і причинами політичного характеру 
воля та інтелігентність (В. Липинський). 

«Мрячність, туманність, неясність і різнозначність 
понять і ідеалів — ось найбільший гріх, яким може грі¬ 
шити політична думка. За такою неясністю йде завсігди 
неозначеність мотивна, безнапрямність і безмотивність 
волева, а з тим суперечність і хиткість чинів. Ця неяс¬ 
ність найбільш проявляється в емотивній сторінці душі. 
Є такий неозначний психічний стан, що є деградацією 
всіх означених емоцій в одну — розчуленість. Розчу¬ 
лення — буденне явище нашого публічного життя» 
(М. Гоца). 

В. Липинський, як здається, найбільш близько підій¬ 
шов до визначення згубності українського емоціоналізму 
для політичних змагань, та й взагалі для суспільного жит¬ 
тя. Отож: «надмірною чутливістю (при пропорційно зас- 
лабленій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка 
запальність і скоре охолодження, посилюється також 
дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих 
речей, які розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші 
одушевлення — зі слізьми, молитвами і «всенародними» 
співами — проходять так скоро і несподівано, як вони 
й з’являються. Виявити наше хотіння і в ясній і тривалій 
ідеї та закріпити його правильною, довгою, організова¬ 
ною, послідовною і розумною працею нам трудно тому, 
що увага наша, не керована віжками волі й розуму, весь 
час розпорошується під впливом нових емоційних подраз¬ 
нень, які нищать напередодні. Досить, наприклад, под¬ 
ражнити чиюсь дрібну амбіцію або дрібне хотіння, щоб 
він під впливом цього дрібного подразнення забув про 
ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття всієї нації.» 

І далі — «при таких умовах політика як умілість ор¬ 
ганізувати й здійснювати розумом та волею певні сталі 
хотіння та ідеї на Україні найтяжча й невдячна праця. 
Інстинктивно вести її можна тільки тоді, коли прийняти 
методи організації, що розвивають волю та розум, уста¬ 
люють хотіння та ідею і обмежують надмірну чутливість 
та романтичну гасконаду, що з неї випливає». 


О. Кульчицький, скажімо, надаючи великого значен¬ 
ня впливові «доглибинної психології комплексів», «пер¬ 
сонального несвідомого» (за 3. Фрейдом, Ф. Адлером), 
та «колективного несвідомого» (за К. Юнгом), прихо¬ 
дить до висновку, що саме ця «доглибинна психологія» 
безпомилково дає можливість розпізнати «комплекс 
меншовартості» («комплекс кривди») українського на¬ 
роду. І далі: саме з «комплексу кривди» українського «ко¬ 
лективного несвідомого» народжується почуття «над- 
компенсації» — жадоба піднятися над іншими народами, 
як шлях до утвердження збірного національного «я». 

Для емоцій притаманно перебігати з крайності в 
крайність, від кохання в ненависть і навпаки. Звідси 
нагальне завдання: зрівноважити емоціональне мрій¬ 
ництво зусиллям і тугою творчої, формодавчої інтелі¬ 
генції, або інакше: натискові степу протиставити спів- 
мірний натиск інтелекту. Тому всі протиінтелігентські 
течії 20-х рр.— у Липинського й Донцова — мусимо 
вважати з цього погляду тільки романтичними заворо¬ 
тами до минулого і до примітиву, тільки розпачливими 
борсаннями після історичної катастрофи (М. Шлемке¬ 
вич). 

О. Кульчицький, вбачаючи вплив на українську пси¬ 
хіку глибинно-психічних факторів, наголошує на тому, 
що саме цей вплив й визначає, скажімо, окремі архетипи 
в колективному підсвідомому. Б. Цимбалистий додає до 
цього культурно-антропологічні фактори, що мали б від¬ 
повісти на питання, як передаються національні риси з 
покоління в покоління. 

Такий підхід спирається на сполучення двох наук: дог¬ 
либинної психології про вирішальне значення раннього 
дитинства на формування вдачі і висновки антрополо¬ 
гічних, описових студій про вплив культури на поведінку 
і характер етнічних груп, про виховний процес, зумов¬ 
лений культурним середовищем. 

Зрештою, за Р. Бенедиктом, не расові, а культурні 
впливи, що передаються через родини, формують мен¬ 
тальність тих чи інших народів. Іншими словами, риси, 
типові для даної нації зумовлені духом родини, який сам 
зумовлений усією соціальною структурою і культурою 
спільності. Національний характер випливає прямо із 
способу і роду виховання, яке отримує людина з перших 
своїх років. І це потрібно враховувати в процесі ство¬ 
рення етнонаціональної системи виховання українсько¬ 
го суспільства. 

Разом з тим, як вбачав ще В. Липинський,— «наша 
емоціональність, наш політично-руїницький, занадто 
чутливий темперамент, може стати національно-твор¬ 
чою силою, коли ми його шкідливі наслідки надолужимо 
організованим і сталим вихованням у наших людей мо¬ 
лодості... розуму та волі. Бо ця наша емоціональність, 
якої не можна набути в жодній школі, при розумі, логіці, 
пам’яті й волі, які відповідною школою збільшити мож¬ 
на, дозволить нам нашою запальністю, буйною, творчою 
імагінацією і великою пристрастю зробити в короткий 
час те, що інші нації з холодним почутливим темпера¬ 
ментом, потребували б багато більше зусиль і багато біль¬ 
ше часу». 

Дуже цікаві, скажімо, дослідження ставлення людей 
до національних символів: ігнорування цими положен¬ 
нями обходиться політикам дорого. Проте в цілому ми 
можемо констатувати нерозробленість критеріїв у визна¬ 
ченні національної приналежності. Може самоутверд¬ 
ження людиною своєї національної належності і є її го¬ 
ловний критерій (Ч. Табайда). 

І тут ми підходимо до поняття «чуття етнічної іден¬ 
тичності», розуміючи під нею «емоційний стан душі» (ко¬ 
ли йдеться про окрему особистість). У літературі зазна¬ 
чається, що запропонована І1. Гумільовим теза про 
«принцип компліментарності», завдяки якому особа 
інтегрується в етнос, тобто відчуття підсвідомої симпатії 
осіб, які у такий спосіб створюють етнос, не є достат- 




І. Етнос і соціум 


147 


ньою, а усвідомлення відіграє важливу роль у формуванні 
етнічної ідентичності. Інша річ, якщо прокоментувати 
ставлення індивіда до етнічної батьківщини як лона, в 
якому народжується людина, і патріотизм, що інколи на¬ 
буває форми фанатизму, емоційної збудженості і духов¬ 
ного піднесення, то така ідентичність втамовує в особі 
великі підсвідомі почуття. 

Як би там не було, потрібно, на наш погляд, відмо¬ 
витись від «одвічних» пошуків дефініцій нації за рахунок 
«тасування» її певних компонентів, складових елементів, 
перманентних звинувачень інших в «неправильному», 
«ідеалістичному», «метафізичному» наборі цих елемен¬ 
тів, відшукуючи в самій нації її сутносні характеристики, 
певну визначеність як однієї із специфічних форм сус¬ 
пільного розвитку. 

УКРАЇНСЬКА ЕТНОНІМІКА. Етноніміка - галузь 
мовознавства, що вивчає власні назви етносів (племен, 
етнічних і етнографічних груп, народів, націй та супер- 
етносів), які вживалися в минулому і вживаються нині 
для позначення груп людей як одного цілого. У. е. вивчає 
назви народів, котрі проживали на території України 
впродовж довгого історичного часу. 

Як людина неможлива в суспільстві без власної назви, 
так і плем’я, народ, нація не може існувати серед сусідів 
без своєї етнічної назви. Потреба ідентифікації з’явля¬ 
ється вже на ранніх етапах людської історії. Найтипові- 
шою причиною цього є насамперед протиставлення 
«ми — вони». Відрізняючи представників свого племені 
від представників інших («чужих») племен, люди нада¬ 
вали їм імена. Отже, етнічна назва є невід’ємною час¬ 
тиною національної самосвідомості кожного народу. 

Перші писемні відомості про етнічні назви племен 
Київської Русі є у «Повісті временних літ». Нестор вказав 
не тільки їхні назви, особливості характеру і побуту, міс¬ 
ця локалізації, але й зазначив, що найзагальнішим їх іме¬ 
нем було слов’яни. Методологія Нестора (пояснення 
імені народу за місцем його проживання) була успадко¬ 
вана пізнішими дослідниками. 

У деяких давніх хроніках використовувалася методо¬ 
логія Біблії (пояснення етнонімів як похідних від імен 
прабатьків). Також є методологія Геродота, який часто 
виводив назви народів з особових імен. Таким є тракту¬ 
вання легенди про походження слов’ян від Леха, Чеха і 
Руса у Великопольській хроніці (1295). 

Дослідженнями в галузі етноніміки у XVIIІ ст. зай¬ 
малися В. Татіщев, М. Ломоносов; у XIX — А. Восто- 
ков, Н. Греч, Ф. Буслаєв, П. Шафарик, О. Потебня та 
ін. В цей час переважала тендеція виведення етнонімів 
від назв річок або від рис характеру, притаманних тому 
чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімії вияв¬ 
ляли історики, ніж лінгвісти, тому переважали часом 
концепції, висновки яких ґрунтувалися більше на пат¬ 
ріотичних почуттях, ніж на наукових фактах. Хоча і в 
XIX ст. було чимало цікавих досліджень, що не втратили 
своєї наукової цінності і в наш час. 

У сучасній етноніміці існують два напрямки: приклад¬ 
ний і фундаментальний. Проблеми, що вирішуються у 
межах прикладного напрямку — це культура мовлення, 
правопису, норм вживання назв жителів міст і сіл Ук¬ 
раїни. Фундаментальні ж дослідження відображають ет¬ 
нонімію як систему. 

Етнонімія, як бачимо, збиралася і вивчалася в Україні 
з дуже давніх часів, але термінологія для цієї галузі почала 
формуватися значно пізніше. В слов’янському мовознав¬ 
стві вживалися певні терміни на позначення осіб за 
їхньою національною чи державною належністю із ХУІІ 
ст. В Україні для них вживався термін, уведений 
М. Смотрицьким 1619 р.— «имена отечественньїе». 

Термін «етнонім» порівняно новий, він з’явився на 
початку XX ст. Етноніми — це власні назви племен і 
народів як певної єдності. В сучасній українській мові 
цей термін застосовується як для позначення назв пле¬ 


мен, так і назв народностей, націй, етнографічних груп, 
а також етнічних єдностей. 

Від етноніма (назви етносу) слід відрізняти стнофо- 
ронім (етнічну назву окремого представника певного на¬ 
роду), а також етнофор (саму людину). 

З точки зору етнічної номінації етнонімію можна 
поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе 
називає, і ті, якими цей же народ називає інші народи. 

Самоназви народів прийнято називати автоетно- 
німи (або аутоетноніми, щоб уникнути подібності з 
авто, що є частиною слів автомобіль, автоматика то¬ 
що). Назви, дані одним народам іншими народами, 
позначаються терміном екзоетнонім, або його варі¬ 
антом екзонім. Щоб уникнути співзвучності з попу¬ 
лярними словами екзотика, екзотичний, Г. Ковальов 
пропонує впровадити термін ектоетнонім (від грец. 
екто— «зовні»). Слід розрізняти терміни етноніміка 
та етномінія. Термінологія ґрунтовно розроблена 
О. Стрижаком. 

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ — творці інтелекту¬ 
альних, духовних цінностей українського народу. В. Ли- 
пинський наголошував: інтелігентами «не називаю вся¬ 
кого, хто скінчив вищу чи середню школу, бо таку школу 
скінчити може і хлібороб, і військовий, і промисловець, 
і робітник. Інтелігентами, по моїй термінології, єсть лю¬ 
ди, не зайняті матеріально-продуктивною працею, не 
володіючі ані засобами війни, ані засобами продукції, і 
здобуваючі собі прожиток взамін за працю свого ума і 
духа». * 

Таке тлумачення У і. наближає її зміст до загальноп¬ 
рийнятого значення групи людей розумової праці, на від¬ 
міну від радянсько-марксистського класового визначен¬ 
ня, яке пов’язує виникнення інтелігенції з появою бур¬ 
жуазного суспільства, а саму її тлумачить як «прошарок» 
між буржуазією і пролетаріатом, через що вона буває або 
«буржуазною» або «пролетарською». Сам термін «інтелі¬ 
генція» (від лат. іп(е11і£епсе — розумний, розуміючий, 
знаючий, мислячий) виникає у 60-ті рр. XIX ст. в Росії 
(його запропонував російський письменник П. Бобори- 
кін) як назва особливої соціальної групи суспільства, не¬ 
знаної десь інде, у т. ч. й в Україні. До російської інте¬ 
лігенції, як її характеризує М. Бердяєв, «могли належати 
люди, які і не займалися інтелектуальною працею і вза¬ 
галі недуже інтелектуальні... Інтелігенція була у нас ідео¬ 
логічною, а не професійним чи економічним угрупуван- 
ням... Для російської інтелігенції, в якій переважали со¬ 
ціальні мотиви і революційні настрої, яка зродила тип 
людини, єдиною спеціальністю якої була революція, ха¬ 
рактерним є крайній догматизм, до якого одвічно схильні 
росіяни... Росіяни все схильні сприймати тоталітарно, їм 
чужий скептичний критицизм західних людей... Тоталі¬ 
тарно і догматично були сприйняті і пережиті російською 
інтелігенцією сен-симонізм, фур’єризм, гегельянство, 
матеріалізм, марксизм, марксизм особливо. Росіяни вза¬ 
галі погано розуміють значення відносного, ступсневість 
історичного процесу... Російська душа прагне ціліснос¬ 
ті... і все хоче підпорядкувати Абсолютному, і це релі¬ 
гійна в ній риса». Першим російським інтелігентом Бер¬ 
дяєв вважає О. Радищева. 

Специфічність У. і., на відміну від російської (а також 
від радянсько-марксистських уявлень про інтелігенцію), 
визначається рисами національного менталітету. Остан¬ 
ній виявляє себе у домінуванні «екзистенціальних» 
(орієнтованих на індивідуально-неповторне людське 
існування в усьому розмаїтті його виявів, мотивів, у плю¬ 
ралістичному («поліфонічному») баченні навколишнього 
світу, у діалогічному спілкуванні з природнім і людським 
оточенням. Діалог з природнім довкіллям виявляється у 
емоційно-шанобливому ставленні до рідної природи, 
«неньки-землі». З огляду на останнє говорять про «ан- 
теїзм» (від імені давньогрецького міфічного героя Ан- 
тея, сина матері-землі) як про специфічну рису укра- 




148 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


їнської ментальності. До сказаного слід додати, що три¬ 
вале проживання на межі ворожого кочового степу ви¬ 
робило у наших пращурів специфічне «екзистенціально- 
межове» світовідчуття — гостро емоційне переживання 
сьогоденності життя, пріоритет «серця» (почуттєво-емо¬ 
ційної сфери) над «головою» (раціонально-розумовою 
сферою). Звідси — «кордоцентризм» (від лат. согсііз — 
серце) як риса українського менталітету. 

Названі екзистенціально-індивідуалістичні риси ук¬ 
раїнського менталітету, ініційовані традиціями прадав¬ 
нього автохтонного землеробського населення середньо¬ 
го Подніпров’я виявилися співзвучними в ході творчого 
діалогу києворуської міфо-епічної свідомості з візантій¬ 
ським християнством гуманістично-неоплатонічним 
орієнтаціям останнього на «внутрішню людину», непов¬ 
торність людського індивіда, особистості. Звідси увага і 
незмінний інтерес вітчизняних інтелектуалів (від києво- 
руських «любомудрів» Іларіона, Феодосія Печерського, 
Смолятича, К. Туровського та ін. до полемістів XVI— 
XVII ст. і діячів Київської академії) до екзистенціально- 
гуманістичної тематики «агіографічної» літератури (з її 
виразно індивідуалізованими постатями святих), «арсо- 
пагітичної» літератури (з її підкреслено особистісним, 
«апофатичним», способом богопізнання), полемічної лі¬ 
тератури (з яскраво індивідуальною авторською пози¬ 
цією), літератури, в якій сформувався яскравий світог¬ 
лядний феномен культури вітчизняного середньовіч¬ 
чя — український неоплатонізм. Останній, в свою чергу, 
постає живильним джерелом класичної української сві¬ 
тоглядно-філософської культури XVIII—XIX ст. від 
Г. Сковороди до Т. Шевченка і П. Юркевича. Підкрес¬ 
лювана індивідуалістичність національного характеру в 
той же час супроводжувалася повагою до іншої, «чужої» 
особистості, терпимістю, навіть «відкритістю» до іншого, 
в тому числі «іноземного», «іновірного». Толерантність 
і відкритість українців полегшувала їм контакти з цілим 
світом. 

Тим то, формуючись на базі переважно східно-хрис¬ 
тиянської (візантійської) культури, вітчизняна культура 
залишалась «відкритою» і для «Заходу». «Україна,— на¬ 
голошував на цій обставині І. Огієнко,— ніколи не ля¬ 
калась західної культури і західний вплив широкою річ¬ 
кою вільно котився до нас. Кращі люди наші часто їзди¬ 
ли до закордонних університетів кінчати там своє вихо¬ 
вання...» Визначаючи в цьому плані культурно-духовну 
ситуацію України як знаходження «між Сходом і Захо¬ 
дом», І. Лисяк-Рудницький говорив про домінування в 
Україні «унійної традиції» (і не лише в суто релігійно- 
конфесійній сфері, але і в культурі в цілому). Ним на¬ 
водилася Київська академія, яка «стала головним інте¬ 
лектуальним центром цілого греко-православного світу 
та у своїй організації й програмі йшла за прикладом за¬ 
хідних університетів. Ця тенденція знайшла свій вираз і 
в мистецтві, в стилі українського (козацького) бароко, 
який в оригінальний спосіб сполучав візантійські й за¬ 
хідні первні». Якщо за доби Київської Русі і великою 
мірою у Литовсько-Руській державі носієм вітчизняних 
духовних цінностей виступала українська аристократія, 
то після Кревської унії (1385), що стимулювала процеси 
полонізації української шляхти, починає формуватися У. 
і., яка прибирає на себе функції духовно-культурного лі¬ 
дера народу. 

Саме У і. організовується на захист його культурних 
і релігійних цінностей (полемісти, викладачі братських 
шкіл, мандрівні дяки і т. д.). Завдяки її зусиллям дося¬ 
гається і підтримується високий освітній рівень україн¬ 
ського народу. За свідченням сірійського архидиякона 
П. Алеппського, що подорожував по Україні 1653 р., ук¬ 
раїнці всі «за малим винятком грамотні, навіть більшість 
їхніх жінок та дочок уміють читати і знають порядок 
служб церковних та церковні співи; священники навча¬ 
ють сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях». 


В Україні на цей час діють 24 друкарні (проти 2 у Мо- 
сковії), з 1576 р. функціонує Острозький науково-освіт¬ 
ній центр, а з 1632 р. перший серед східного і південного 
слов’янства вищий навчальний заклад — Києво-Моги- 
лянський колегіум (з 1701 р.— Академія). Навіть у XVII 
ст., коли після приєднання України до Московії поча¬ 
лися гоніння на українську культуру й освіту, у Ніжин¬ 
ському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, у 
Лубенському — на 247 поселень 172 школи, у Чернігів¬ 
ському — на 229 поселень 154 школи, у Переяславсько¬ 
му — на 174 поселення 119 шкіл, у Полтавському — на 
61 поселення 98 шкіл, у Прилуцькому — на 102 посе¬ 
лення 69 шкіл, у Миргородському — на 84 поселення 37 
шкіл. Впадає у вічі неелітарний характер освіти в Україні, 
неприв’язаність У. і. до владної еліти. Показовою в цьому 
плані є постать Г. Сковороди, якого рівною мірою ша¬ 
нували і владні верстви, і селяни. 

Характерною в цьому відношенні є та обставина, що 
в українській мові для позначення шановної особи дер¬ 
жавного чи військового діяча вживався термін «зверх- 
ник», шановного ж письменника, мислителя, вченого 
називали «достойник». На час приєднання України до 
Москви, де, за свідченням російського академіка О. Пи- 
піна, тоді «панували церковний фанатизм, ворожість до 
науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість», 
Україна стояла набагато вище за культурним досвітнім 
рівнем. То ж зрозуміло, що потужний культурний потік 
ринув з півдня на північ. У Москві започатковується но¬ 
вітня література, біля джерел якої стояли українець 
Ф. Прокопович (він же став на чолі «вченої дружини» 
Петра І) і молдаванин А. Кантемір. 1664 р. випускник 
Київської академії білорус С. Полоцький засновує у Мо¬ 
скві перший тут вищий навчальний заклад — Греко-ла- 
тинську школу, реорганізовану 1685 р. професором Ки¬ 
ївської академії С. Яворським у Слов’яно-греко-латин- 
ську академію (перша ж школа у Москві була заснована 
ще у 1649 р. ченцем Києво-Печерської Лаври Є. Славі- 
нецьким). Українець С. Чижинський засновує у Москві 
театральну справу; розвивається силабічна поезія, що бу¬ 
ла, за свідченням російського вченого О. Архангельсько¬ 
го, «одним з найближчих впливів південно-західної 
освіченості на далеку Московську Русь». Той же Архан¬ 
гельський говорить про величезний вплив на формуван¬ 
ня російської літературної мови «Славенськой граматі- 
ки» українця М. Смотрицького. «Вплив граматики 
Смотрицького досить відчутно позначається з половини 
XVII ст. на орфографії не тільки всієї друкованої, але й 
рукописної літератури московської. Смотрицькому, між 
іншим, значною мірою належить наша граматична тер¬ 
мінологія, що втрималася... навіть незважаючи на спроби 
Лом он осо ва змінити її». Потреба в учителях з України 
в Московській державі була такою великою, що нерідко 
на посади професорів у Москві зараховували студентів 
з Києва. Навіть у XVII ст. при відкритті Московського 
університету (1755) перший набір студентів довелося ро¬ 
бити в Україні. Отже, ніби підсумовує Архангельський: 
«Кияни, попри всю упередженість проти них у Москві, 
вже з другої половини XVII ст. були в Московській Русі 
господарями ситуації, кращими, найвидатнішими тут 
діячами». 

Будучи за своїми ментальними характеристиками то¬ 
лерантною і відкритою, У. і. щиро віддавала свої куль¬ 
турні набутки і освіченість «новій батьківщині», але, на 
жаль, у переважній більшості випадків при цьому втра¬ 
чала свою національну самобутність, російщилася. Цей 
процес вже не тільки на московських теренах, а й у самій 
Україні активно підтримувався і спрямовувався офіцій¬ 
ною імперською ідеологією Московської (згодом — Ро¬ 
сійської) держави, проголошеною в історичних концеп¬ 
ціях М. Карамзіна, М. Погодіна, Д. Іловайського та ін. 
Москва визнавалася «законною» спадкоємницею історії 
і культури Київської Русі, українці ж — «бічною гілкою» 




І. Етнос і соціум 149 


(у радянські часи — «молодшим братом») великорусько¬ 
го народу. 

Говорячи про долю У. і. в межах Російської імперії, 
М. Шлемкевич у своїй книзі «Загублена українська лю¬ 
дина» виділяє її два типи «гоголівський» та «шевченків¬ 
ський». «Гоголівська» людина — це ті представники У. і., 
які «при всьому прив’язані до України, її звичаїв і на¬ 
родної культури... все ж впліталися в нове життя... мо¬ 
лодої, повної розгону Російської імперії». Це про них 
писав І. Лисяк-Рудницький: «Від Росії променював ве¬ 
летенський престиж великодержави та блискучої імпер¬ 
ської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сяй¬ 
вом, бажали й собі причаститися до нього». «Гоголів¬ 
ська» людина не є просто «зрадник» («запроданець»), як 
іноді спрощено тлумачиться цей феномен (хоч, на жаль, 
«запроданців» немало було в Україні). Недаремно цей 
тип У і. було названо іменем М. Гоголя. Адже він, за 
характеристикою П. Голубенка, «був носієм і реаліза- 
тором» культурної місії українства «на сході Європи». 
«Гоголь виступив як духовний реформатор Росії, з ме¬ 
тою наближення її до культурно-історичних традицій 
Київської Русі, щоб таким шляхом розв’язати проблему 
російсько-українського співжиття в спільній державі. 
Гоголь належав до тієї частини української еліти, яка 
свої старокиївські імперські традиції і могутні потенції 
української культури прагнула реалізувати в новій імпер¬ 
ській Росії. Історія поставила перед нею дилему: або за¬ 
нидіти і пропасти в глухій малоросійській провінції, або 
піти на службу в російській державі, взяти активну участь 
в будові імперії, зробити її своєю. Об’єктивно ця тен¬ 
денція була спрямована на українізацію Московії». 

Особиста трагедія Гоголя полягала у неможливості 
(його особистої) вести послідовно цю лінію до кінця 
(звідси трагічна смерть Гоголя). Але, як писав російський 
літературознавець К. Мочульський, «Гоголю судилося 
круто повернути всю російську літературу.., зрушити її 
зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського... Сила Гоголя 
була така велика, що йому вдалося зробити неймовірне: 
перетворити пушкінську епоху нашого письменства в 
епізод, до якого повороту нема... Від Гоголя пішла вся 
«нічна свідомість» нашої словесності: нігілізм Толстого, 
безодні Достоєвського, бунт Розанова... Можна жалку¬ 
вати за днем, що так швидко промайнув, і здригатися 
перед страшним нічним «карликом», автором «Мертвих 
душ». Але не можна відкидати того, що велика російська 
література вийшла із «Шинелі» цього «карлика». Без Го¬ 
голя була б, можливо, рівновага, благополуччя: безко¬ 
нечно продовжений Майков, а за ним безплідність. Піс¬ 
ля Гоголя — «повне неблагополуччя, світовий розмах і 
світова слава». Насичена українським менталітетом Го¬ 
голя, російська література (і культура в цілому) дала Дос¬ 
тоєвського, Толстого, «срібний вік» культури початку 
XX ст. Як писав російський філософ, професор Київ¬ 
ського університету Є. Трубецькой, європеїзація росій¬ 
ської культури, перетворення на світову, була б немож¬ 
лива без попередньої її «українізації». В цьому плані У. і. 
XIX ст.— М. Драгоманов, В. Антонович, М. Костома¬ 
ров, що стояли за «автономію» України в рамках Росії 
(певною мірою це стосується і політичної позиції 
М. Грушевського та В. Винниченка у початковий період 
діяльності Центральної Ради),— була продовжувачем лі¬ 
нії «гоголівської» людини. 

Що ж до «шевченківської» людини, яка написала на 
своїх прапорах шевченківське гасло: «Борітеся — по¬ 
борете!», то це та частина У. і., сумління якої закликало 
звільнити Україну, що знаходилася вже 300 років, як 
співалося в народній пісні, «під московським караулом 
у Кремлі». Тож показово для України з її повагою до 
духовно-гуманістичних цінностей, що її національним 
героєм став «не державний муж або воїн, а поет Тарас 
Шевченко. Його історичне значення не можна окрес¬ 
лити чисто літературними мірилами. Українська гро¬ 


мадськість бачила і продовжує бачити в його особі про¬ 
рока, який своїм натхненним словом торкає і перетворює 
серце свого народу» (І. Лисяк-Рудницький). 

Втіленням саме «шевченківської» людини стали діячі 
українського відродження 20-х рр. (що, на жаль, отри¬ 
мало трагічне означення «розстріляного»), яке виступило 
проти «малоросійства», повсякденного «позадництва» 
щодо «московського диригента» і виявило свою позицію 
у енергійному гаслі М. Хвильового — «Геть від Москви!» 
Так, це відродження стало «розстріляним». Винищення 
У і. 20-х рр. було свідомо заплановою акцією «упоко¬ 
рення» України лідерами нової — Радянської — імперії, 
про що свідчить цинічна заява слідчого у «справі СВУ» 
(березень 1930 р.) Брука: «... Нам треба українську інте¬ 
лігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно 
буде виконане: кого не поставимо — розстріляємо». Ви¬ 
нищення інтелігенції було доповнено страшним голодо¬ 
мором 1933—1934 рр. «Тільки знищивши фізично близь¬ 
ко 80% верхніх культурних кадрів... та коло 20% насе¬ 
лення УРСР, змогла Москва змусити решту підкори¬ 
тись... Це вже не добровільне рабство. Це безприкладний 
в історії людства героїзм непідлеглості» (Ю. Лавріненко). 
І справді — непідлеглості. За 20-ми прийшли 60-ті рр. і 
знов У. і. у спротиві. І знов репресії, але у серпні 1991 
р. імперія впала. Проте і в рамках суверенної України, 
здобутої великою мірою зусиллями У і. ситуація вибору 
триває, і остаточний вибір великою мірою залежить від 
послідовності і зваженосЧЇ прихильників «шевченків¬ 
ської» позиції в У. і. 

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - історія роз¬ 
витку філософських ідей в Україні. Починається у X— 
XI ст. творчим діалогом східнослов’янської міфоепічної 
свідомості з греко-візантійською християнсько-філософ¬ 
ською думкою (т. зв. «двовір’я»). 

Вже тут формуються основні риси українського сві¬ 
тоглядного менталітету — «антеїзм» (емоційно-шаноб¬ 
ливе ставлення до рідної землі, яка уявляється нероз¬ 
ривною цілісністю людського і природного буття); «ек¬ 
зистенціально-плюралістичне, особистісне» бачення ре¬ 
альності; «кордоцентризм» (від лат. согсііз — «серце») як 
домінування «серця» (почуттєво-емоційної сфери люд¬ 
ського єства) над «головою» (раціоналістично-натураліс¬ 
тичного тлумачення світу). У X—XI ст. У і. ф. розкри¬ 
вається у формі «народної» (міфи-«кощуни», билини) та 
«книжної» мудрості. Остання представлена текстами 
«Ізборників Святослава» (1073, 1076), «Слова про закон 
та благодать» Іларіона (XI ст.), «Повчання» Володимира 
Мономаха (XII ст.), творів К. Туровського (1 130—1182), 
К. Смолятича (сер. XII ст.) та ін. 

Філософія Київської Русі (т. зв. «любомудріє») спря¬ 
мована не на просте «відання» (знання навколишнього 
світу речей), а на «мудрість», яка є «розгадуванням» бо- 
жественого смислу світу. «Любомудріє», на відміну від 
житейського знання — «смисленності» (кмітливості) — 
осягає істину в міркуваннях над книгою, текстом, сло¬ 
вом. У «слові божому» істина «загадана», адже божест¬ 
венне знання («одкровення») завжди є «сокровенним». 
«Любомудрію» притаманний антропоцентризм, воно 
постійно шукає посередника між природним і духовним 
світом, який би «зв’язав» творця з творінням. Таке праг¬ 
нення йде від міфо-епічного слов’янського антеїзму, 
уявлення про нерозривність зв’язку між людиною і рід¬ 
ною природою, землею-ненькою. Людина як спеціаль¬ 
ний предмет уваги києворуського любомудрів є своєрід¬ 
ною точкою перетину духовного світу «благодаті» і зем¬ 
ного світу «гріха», центром цих протидіючих сил є «сер¬ 
це», яке зводить воєдино мисль, волю, віру (звідси 
кордоцентрична ідея безпосереднього осягнення істини 
«серцем»). 

Після татаро-монгольської навали і входження ук¬ 
раїнських земель до Великого князівства Литовського 
(XIII—XIV ст.) У і. ф., продовжуючи традиції києво- 




150 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


руського «любомудрія», набирає специфічної форми не¬ 
оплатонізму, що виявляє себе в агіографічній літературі 
(«житія святих»), «ісихазмі», «ареопагітизмі» та ін. Саме 
на ці ідеї спиралася діяльність т. зв. «полемістів» (XVI— 
XVII ст.), мислителів, які активно захищали українську 
культурно-релігійну самобутність від польської політич¬ 
ної^ культурно-релігійної інвазії, якарозгортається після 
Люблінської унії (1596). Безпосереднім поштовхом для 
виступу полемістів була публікація 1577 р. книги поль¬ 
ського теолога-ієзуїта П. Скарги «Про єдність церкви 
божої». Осередками діяльності полемістів були т. зв. 
«братства», що виникають у XVI—XVII ст. у багатьох 
містах України і Білорусі. Особливо відомим серед них 
стає т. зв. Острозький культур но-освітній центр, який 
з 1576 р. практично перетворюється на перший на схід¬ 
нослов’янських теренах вищий навчальний заклад. 

Найвідомішим серед полемістів був І. Вишенський 
(н. між 1545—1550 — п. після 1620), у центрі творчості 
якого стояла людина, що тлумачилася як істота «духов¬ 
на», оскільки лише в «дусі» можливе безпосереднє спіл¬ 
кування з Богом. Таке спілкування, проте, не є раціо¬ 
нальним осягненням Бога розумом (він здатний схоп¬ 
лювати лише негативні визначення Бога), адекватне 
схоплювання Бога досягається лише містично-ірраціо¬ 
нальним «осяянням» душі. Відомими представниками 
полемістів були також К.-Т. Ставровецький (п. 1646), 
Г. Смотрицький (н. бл. 1594), М. Смотрицький (н. бл. 
1578-1633), С. Зизаній (н. бл. 1570 - п. до 1621), 3. Ко- 
пистенський (п. 1627), Л. Зизаній (п. після 1633) та ін. 
У 1632 р. на базі Київської братської школи з ініціативи 
П. Могили (1596 — 1647) створюється Києво-Могилян- 
ський колегіум (з 1701 р.— Академія) — перший вищий 
навчальний заклад у східному слов’янстві. Серед профе¬ 
сорів Академії бачимо таких видатних українських мис¬ 
лителів як Ф. Прокопович (1681—1736), І. Галятовський 
(п. 1688), С. Яворський (1658—1722), Л. Баранович 
(н. бл. 1620-1693), І. Гізель (н. бл. 1600-1683), Г. Ко- 
ниський (1717—1795), Й. Кононович-Горбацький 
(н. 1653) та ін. Навчальна програма Академії будувалася 
за класичною схемою західноєвропейського університету 
(«сім вільних наук»). Термін навчання становив 11 років, 
з них 2 роки вивчалася філософія. Програма передбачала 
знайомство з творами східних отців церкви, філософ¬ 
ськими ідеями античності, західною патристикою, схо¬ 
ластикою, ідеями Відродження, Реформації, раннього 
Просвітництва та ін. Поряд з вітчизняною філософською 
традицією широко вивчалися досягнення західноєвро¬ 
пейської науково-філософської думки доби Відродження 
і Нового часу. 

Філософсько-світоглядна спадщина Києво-Могилян- 
ської академії, будучи узагальненням попереднього роз¬ 
витку У. і. ф., стає ґрунтом для наступної — класич¬ 
ної — доби У. і. ф., що відкривається творчістю Г. Ско¬ 
вороди (1722—1794). Філософія, за Сковородою, є самим 
життям; предмет філософії — людина, головна цінність 
якої не її теоретичні здібності, а емоційно-вольове єс¬ 
тво — «серце». Реальний світ, за Сковородою, є резуль¬ 
татом взаємодії трьох світів: великого світу, у якому живе 
«все породжене», макрокосмосу; другий світ «є мікро¬ 
космос, себто світик, світочок або людина»; третій світ — 
«символічний» або Біблія. Кожний світ поділяється ще 
на дві «натури» — «зовнішню» («видиму») і «внутрішню» 
(«невидиму»). Між макро- і мікрокосмосом існує гармо¬ 
нія, але встановлюється вона не сама собою, а залежить 
від вміння людини «розшифрувати» символи Біблії — 
цього «третього світу», який опосередковує стосунки лю¬ 
дини з природою. Така «розшифровка» відбувається в 
праці і призводить до гармонії, щасливого життя лише 
в тому разі, коли праця виявляється «сродною» (відпо¬ 
відною «серцю» даної людини). 

У XIX ст. в Україні набувають поширення ідеї німець¬ 
кої класичної філософії (особливо серед університет¬ 


ських філософів). Головним чином йдеться про філосо¬ 
фію І. Канта і Ф. Шеллінга, змістовно ближчу україн¬ 
ському світоглядному менталітетові. Маються на увазі 
насамперед кантіанські уподобання П. Лодія (1764— 
1829), шеллінгіанські симпатії Д. Кавунника-Веллан- 
ського (1774—1847), М. Максимовича (1804—1873) — 
першого ректора Київського університету. Значно мен¬ 
шим були впливи Гегеля, до прихильників якого можна 
віднести хіба що професорів Київського університету 
О. Новіцького (1806—1884) та С. Гогоцького (1813 — 
1899) — автора першої в Російській імперії філософської 
енциклопедії, «Философского Лексикона» в 4-х т. 

Учасники Кирило-Мефодієвського братства М. Кос¬ 
томаров (1817-1885), П. Куліш (1819-1897), Т. Шев¬ 
ченко (1814—1861), при всій відмінності індивідуальної 
позиції кожного, демонструють своєрідний екзистенці¬ 
ально-романтичний спосіб філософствування. 

У «Книзі буття українського народу» — цьому фак¬ 
тично Маніфесті братства — Костомаров наголошує на 
невідповідності деспотизму і монархізму самому націо¬ 
нальному характеру українства. У статті «Две русские на- 
родности» він робить спробу порівняльного аналізу ук¬ 
раїнського і російського менталітетів, підкреслюючи 
істотні відмінності між ними, альтернативність багатьох 
з них. 

Головна ідея філософської позиції Куліша — «внут¬ 
рішня людина»у її постійній полеміці із «зовнішнім». 
«Внутрішнє», «глибина» — це «серце», нерозривно зв’я¬ 
зане з рідним краєм, з Україною, воно постійно протис¬ 
тоїть, сперечається із зовнішнім, з «поверхнею». Це про¬ 
тистояння лежить в основі цілої серії антитез: минуле — 
сучасне, народна мова — штучна мова, хутір — місто, 
Україна — Європа і т. д. 

Україна як головна реалія творчості Шевченка, зма¬ 
льовується у постійній опозиції-діалозі двох основних її 
вимірів — тої соціальної спільності, яка реально втілена 
в історичній дійсності, що триває у теперішньому часі, 
і духовно-ідеальної спільності, що малася бути в мину¬ 
лому (репрезентована високими морально-етичними за¬ 
повітами козацької слави) і яка має бути відроджена у 
майбутньому. 

М. Гоголь (1809—1852) у «Вибраних місцях листу¬ 
вання з друзями» оприлюднив справжнє — україно- 
ментальне підґрунтя своєї творчості. Персонажі його 
творів репрезентують лише «поверховий» шар реаль¬ 
ності, примарний світ «мертвих душ», що ховає під со¬ 
бою справжній світ, світ людської душі і «серця», світ 
«душ живих». Знаменними в цьому плані є слова, яки¬ 
ми завершується «Листування» — «будьте не мертві, а 
живі душі...» 

Своєрідний підсумок доби класичної в У. і. ф. підво¬ 
дить «Філософія серця» Г1. Юркевича (1827—1874). Ви¬ 
хідним її пунктом є «серце», що витлумачується як «не¬ 
прониклива для розуму глибина індивідуально-особис- 
тісного в людині». Розум («голова») виявляє загальне в 
діяльності людей, «серце» ж — основа неповторності й 
унікальності людської особистості; тим то у «серці» тво¬ 
ряться ті явища й події історії, які принципово не можна 
вивести із загальних законів. Розум лише керує, планує, 
диригує, «серце» ж — породжує. Юркевич справив ве¬ 
ликий вплив на формування російської екзистенціальної 
філософії XX ст., зокрема на її родоначальника В. Со¬ 
ловйова (1853—1900). Водночас виникає київська ро¬ 
сійськомовна (але україноментальна подібно до «гого- 
лівського» напряму в російській культурі, про який 
Ф. Достоєвський кинув знамениту фразу: «Ми всі вийш¬ 
ли з гоголівської «Шинелі») школа екзистенціалізму — 
М. Бердяєв (1874-1948), Л. Шестов (1866-1938), 
В. Зеньковський (1881—1962) та ін. Ідеї київського ек¬ 
зистенціалізму, за свідченням Ж.-П. Сартра, справили 
значний вплив на формування французького екзистен¬ 
ціалізму. 




І. Етнос і соціум 151 


У новітню добу У і. ф. (кінець XIX—XX ст.) у її за¬ 
гальному екзистенціальному контексті з’являються мо¬ 
тиви натуралістично-позитивістського, соціалістичного 
звучання. Так у М. Драгоманова (1841 — 1895) провідною 
є ідея суспільного поступу до соціалізму, вищим втілен¬ 
ням якого виступає анархістський ідеал «безначальства». 
Філософські погляди Драгоманова формувалися, голо¬ 
вним чином, в дусі кантівського позитивізму, прихиль¬ 
ності до природничо-наукової «моделі» пізнання і мис¬ 
лення. Видатний український мислитель і письменник 
І. Франко (1856—1916) так само дотримувався соціаліс¬ 
тичного суспільно-політичного ідеалу. Ставлячись з по¬ 
вагою до соціалістичної теорії К. Маркса, Франко вод¬ 
ночас не погоджувався з ідеєю диктатури пролетаріату. 
Не погоджувався він і з Марксовим тлумаченням націо¬ 
нального питання, говорячи про «народне відродження» 
як одне з центральних завдань реалізації соціалістичного 
ідеалу. У філософії Франко віддавав перевагу «позитив¬ 
ній філософії, що базувалася на найновішому природ¬ 
ничому знанні». Відверта позитивістська позиція емпі¬ 
ріокритицизму властива В. Лесевичу (1837—1905). Тлу¬ 
мачення природи як «символу» духу знаходимо у 
О. Гілярова (1856—1938), неокантіанську позицію — у 
Г. Челпанова (1862—1936), ідеї «панпсихічного» персо¬ 
налізму — у О. Козлова (1831 — 1901). 

В кінці XIX — на поч. XX ст. в У. і. ф. знову поси¬ 
люються романтично-екзистенціальні мотиви. Відро¬ 
дження національного бачення світу знаходимо у твор¬ 
чості Лесі Українки (1871—1913). Міфологічно-антеїс- 
тична ідея органічної «зрощеності» людини з природою 
пронизує зміст «Лісової пісні». Драматичний мотив дис¬ 
гармонійності, «неконтактності» української і російської 
ментальності, способів життя виразно звучить у «Бояри¬ 
ні», екзистенціально-«сизіфівський» настрій чується у 
вірші «Сопїга зреш зрего». Екзистенціальна позиція про¬ 
низує й творчість мислителя і письменника М. Коцю¬ 
бинського (1864—1913). Одна з головних її тем — відчу¬ 
ження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою- 
землею, природою, які є результатом «завойовницького» 
ставлення людини до природи; людина-«завойовник» 
одягає «землю в камінь і залізо... бичує святу тишу землі 
скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пи¬ 
лом та димом». В результаті — туга й самотність («Інтер- 
меццо»), а то й смерть, як покута за втрачену гармонію 
з природою («Тіні забутих предків»). Вихід Коцюбин¬ 
ський шукає у поверненні до природи, «перенесенні її 
у саму людину», у встановленні постійного діалогу з при¬ 
родою не як з «байдужим» буттям, а як зі своїм «внут¬ 
рішнім». Видатний мислитель, політичний діяч і пись¬ 
менник В. Винниченко (1880—1951) був прихильником 
соціалістичної ідеї. Принципово погоджуючись з мар¬ 
ксизмом, він різко заперечував його тлумачення націо¬ 
нального питання. Свої погляди з цього приводу виклав 
у трьохтомній праці «Відродження нації». Згодом відій¬ 
шов від соціалізму, пропагуючи в кінці життя т. зв. «кон- 
кордизм» (ідею «згоди» між конкуруючими класово-по¬ 
літичними силами у суспільстві). Творчості Винниченка 
властивий підхід до питання про сенс цивілізації. Опти¬ 
містичним гімном радості єднання людини з природою, 
усім Космосом звучить роман «Сонячна машина». 

В роки радянської влади на Україні панує офіційна 
державна філософія діамату. Проте і за цієї доби зустрі¬ 
чаємо оригінальні філософські праці (репресованих дія¬ 
чів «розстріляного» відродження 20-х рр. С. Семков- 
ського, В. Юринця, П. Демчука та ін.). Визначною фі¬ 
лософською постаттю виступає П. Копнін (1922—1971), 
який з гуманістичних («младомарксистських») позицій 
тлумачив проблеми логіки наукового дослідження, фак¬ 
тично вступивши в полеміку з догматичним діаматом. 
Численні учні Копніна, філософи-«шістдесятники» у 
своїх працях відроджують екзистенціальні теми У. і. ф., 
розробка яких стала після проголошення суверенності 


грунтом розбудови новітнього етапу філософії незалеж¬ 
ної України. 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРОЛОГІЯ - частина україн- 
ської філософії, що вивчає особливості культурного про¬ 
гресу українського народу. Оригінальні пам’ятки Київ¬ 
ської Русі (літописи, повчання, «Слово о полку Ігореве», 
билинний епос) сповіщають'нам про перші виділення 
характерних особливостей культури слов’ян у формі опи¬ 
су звичаїв, обрядів, вірувань. У XVI ст. в козацьких лі¬ 
тописах та працях К. Саковича обґрунтовується ідея 
«сарматського», пізніше «хозарського», походження сло¬ 
в’ян, яка, мовляв, і визначає особливості духовної куль¬ 
тури українців — потяг до волі, лицарські чесноти, гід¬ 
ність і вірність,— що були успадковані від могутніх на¬ 
родів: сарматів та хозар. 

У ХУІІ-ХУІІІ ст. в мистецтві, поезії, літературі, дра¬ 
матургії, усній народній творчості (думах), живопису, ар¬ 
хітектурі формується стиль укр. бароко, в центрі якого — 
живе рухливе людське буття. Ці духовні настанови були 
пов’язані з утвердженням певного політично-правового 
устрою, що спирався на загальну виборну систему і тяжів 
до республіканського ладу. 

В кінці XVIII — на поч. XIX ст. в У к. формується 
концепція романтичного народництва, відповідно до 
якої провідною є усна народна творчість, що і визначає 
специфічні особливості писемної культури. При цьому 
її творцем, героєм є народ; панство ж — відчужений від 
народу елемент. Прихильники ідей українського роман¬ 
тизму (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, 
М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко) героїзують та 
поетизують минуле, ставлячи в центр уваги людей силь¬ 
них пристрастей доби козацької слави. В їх творчості ви¬ 
діляються характерологічні особливості української 
культури шляхом протиставлення російській менталь¬ 
ності. Започаткована ними культуролог, особливість Ук¬ 
раїни, сконцентрована навколо «внутрішньої людини», 
що спирається на концепцію «філософії серця» Г. Ско¬ 
вороди, пізніше розробляється М. Гоголем, П. Юркеви- 
чем. З 60-х рр. XIX ст. проводиться наукове осмислення 
специфічних особливостей української культури порів¬ 
няно з ін. нац. культурами. Цим завданням підпорядко¬ 
вані дослідження етнографів, фольклористів, істориків 
(М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, 
О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), які 
широко використовували ідеї теорії компаравістики (за¬ 
позичення і взаємодії культур) та міфологічної європей¬ 
ської школи. В працях І. Франка вперше, на основі сві¬ 
тоглядно-філософського бачення, опрацьовується ціліс¬ 
на концепція історії укр. культури від найдавніших часів 
і до кінця XIX ст. Вся культура розглядається в єдиному 
процесі розвитку матеріальних та духовних складників і 
нерозривно пов’язана з соціальн. боротьбою в суспіль¬ 
стві за ідеали справедливості та рівноправності. 

Послідовний процес розвитку національної культури 
виклав у своїх працях М. Грушевський. І. Огієнко — істо¬ 
рик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, пись¬ 
менник — в своїх численних працях простежує самобут¬ 
ній розвиток укр. культури, виділяє характерні особли¬ 
вості її в різні епохи, показує вплив на рос. культуру. 
Починаючи з цих мислителів, культурологічні концепції 
включають в себе певні політично-державницькі. Це й 
концепція федералізму (М. Драгоманов), державного су¬ 
веренітету, національної «агресивності» (Д. Донцов). У 
передреволюційний період значно посилюється загаль¬ 
нокультурний контекст (імпресіоністські мотиви твор¬ 
чості М. Коцюбинського, Лесі Українки), розширюється 
соціальний рівень аналізу (героєм стає робітничий клас, 
інтелігенція — І. Франко, В. Винниченко), з’являються 
фрейдистські та натуралістичні оцінки культури. До 30- 
х рр. стверджуються нові аспекти, які характеризувалися 
в цілому калейдоскопом модерністських напрямків — 
футуризм, символізм, неокласицизм, «вітаїзм» М. Хви- 




152 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


льового. В праці за редакцією І. Крип’якевича «Історія 
української культури» (1937) було зроблено глибокий 
аналіз побуту, літератури, мистецтва, театру та музики. 
Було також зроблено ряд спроб створити оригінальні 
концепції культури («Українська культура, її минувшина 
та сучасність» А. Козаченка, «Історія української куль¬ 
тури з найдавніших часів до середини XVII ст. » М. Мар- 
ченка). 

Широко розгорнулися дослідження укр. культури в 
еміграції. Були написані й видані курс лекцій для сту¬ 
дентів Українського технічно-господарського інституту 
в Подєбрадах «Українська культура» (під ред. Д. Анто¬ 
новича, 1940); тематична трьохтомна «Енциклопедія ук¬ 
раїнознавства» (1949); «Нариси з історії нашої культури» 
Є. Маланюка в 50-х рр XX ст.; «Тисяча років української 
культури» М. Семчишина (1965) та ряд ін. Разом з ста¬ 
новленням національної державності посилився процес 
розробки У. к. Цими питаннями займаються академічні 
інститути, Інститут українознавства при Національному 
університеті ім. Т. Шевченка, введені курси лекцій у ви¬ 
щих навчальних закладах України, видані підручники 
для студентів. 

УКРАЇНСЬКА МОВА — мова корінного населення 
України, а також українців, що проживають за її межами: 
в Росії, Казахстані, Білорусії, прибалт. країнах, США, 
Канаді, Аргентині, Австралії, Польщі, Чехії, Словаччині, 
Румунії та ін. країнах світу. У. м. є рідною прибл. для 
45 млн. людей, тобто входить у другий десяток найпо¬ 
ширеніших мов світу. 

У м. належить до схід, групи слов’ян, мов, що входять 
до індоєвроп. мовн. сім’ї. Її найближчі родичі — рос. і 
білорус, мови. У. м. властиві такі спільні з рос. і білорус, 
ознаки, як початкове (о) на місці колишнього (/е) (озеро, 
олень), звуки ( ч ), (ж) на місті колиш. і), ф кґ (св(ч)ка, 
межа, піч), сполучення -оро-,-оло-,-ере-,-еле- на місці ко¬ 
лиш. *ог, *оІ, *ег, *е/ (голова, ворона, береза, пелена), від¬ 
сутність носових звуків (дуб, зуб, п'ять замість колиш. 
доЬь, іоЬ, р$1ь). Специфічні особливості в фонетиці окр. 
східнослов’ян. мов активно розвиваються після падіння 
глухих (неповн. творення) голосних звуків » (коротке о) 
та ь (коротке е). Так, в У. м. в новозакритих складах на 
місці (о) та (е) з’являються спершу довгі (о) та (е), що 
згодом переходять в (/): стол>стол>стіл, печь>печ>піч. 
Але залишаються в стилі й давніші діалектні особливості 
східнослов’ян. говорів. Це, зокр., характерне для говорів 
Півд. Русі чергування (у) з (у) (явище, спільне з білорус, 
мовою), перехід (і) в (/) (явище, спільне з північнорос. 
говорами), перехід ( е ) в (о) після шиплячих та (й) (зокр., 
в формах дієприкметників), уживання фрикативного ( г) 
(явище, спільне з білорус, мовою і південнорос. говора¬ 
ми), утворення середнього (и) на місці (і) та (ь/): синій>си- 
ний і сш&>сь/лгй. В У. м. набуває поширення закінчення 
-іви (еви)у дав. відм. од. іменників чол. роду, зберігається 
кличний відм. (брате, сину, земле), закінчення і в род. 
відм. од. іменників з основами на - іа - (землЬ > землі), 
флексія -мо в 1-ій ос. од. тепер, часу і наказ, способу 
(напишемо, станемо, напишімо, станьмо) та ін. Усі ці мов¬ 
ні риси трапляються уже в пам’ятках XI—XII ст., що по¬ 
ходять з Півден. Русі. Вони систематично виявляються 
і в пам’ятках з цих територій пізніших часів — XIV— 
XV ст. 

Укр. народ складався на основі населення колиш. Ки¬ 
ївського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і 
Володимирського князівств. Це була територія Наддніп¬ 
рянщини з басейнами середи, і нижн. течії Десни та Сей¬ 
му, Сули, Псла і Ворскли на сході, Росі і частково При¬ 
п’яті на заході, а також Наддіністрянщини, обмеженої з 
північ, заходу Півден. Бугом, а з півд. заходу Прутом. 
Консолідації укр. народу перешкоджала та обставина, що 
всі ці землі входили до складу різн. держав. Так, Черні- 
гово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщи¬ 
ною, а також більша частина Волині належали до Вели¬ 


кого князівства Литовського з офіц. «руською», тобто 
староукр. мовою; північ. Буковина стала частиною Мол¬ 
давського князівства — тут теж тривалий час усе держ. 
діловодство велося «руською» мовою. Частину Зах. Во¬ 
лині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угор¬ 
щина. 

Провідну роль у розвитку укр. народу і його мови ві¬ 
діграла Наддніпрянщина, яка з XIV ст. разом з Галиць¬ 
кою і Володимирською землями дістала назву «Мала 
Русь». Тоді ж стосовно цієї території вживалася і давніша 
назва «Україна», тобто «внутрішня земля», «земля, на¬ 
селена своїм народом» (пор. англ. протиставлення іп- 
Іапсі — «всередині країни» та оиііапсі — «інша, чужа зем¬ 
ля», а також нім. аизіеапсіег — «чужинець»). На таку дум¬ 
ку наводить і перша фіксація цього слова в Іпатіївському 
літопису: и плакашася понемь (за переяславським князем 
Володимиром Глібовичем) вси переяславци... о нем же 
Оукраинамного постона (1187). Ідеться тут не про якусь 
«оукраїну», «околицю», як іноді пояснюють походжен¬ 
ня слова «Україна», а про переяславців — найближчих 
земляків Володимира Глібовича — і про всю рідну 
країну. 

Особливо велике значення для консолідації укр. на¬ 
роду і його мови, для розвитку самосвідомості мали Київ 
і Київщина: саме вони стали видатним осередком роз¬ 
виту і поширення укр. науки і освіти, тут зародилася 
хвиля визв. боротьби проти гніту шляхетсько-магнат¬ 
ської Польщі. 

У другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. осн. тери¬ 
торіями, заселеними українцями, були Київщина, Чер¬ 
нігівщина, Полтавщина, Брацлавіцина (Поділля), Во¬ 
линь, Запоріжжя, Галичина і Закарпатська Русь. У цей 
час посилюється міграційний рух українців із заходу на 
схід — на півд. Київщину, Брацлавщину і в межі Рос. 
держави — на Слобожанщину. Причиною міграційних 
процесів було посилення феод, гніту щодо селянства з 
боку магнатської Польщі. Наслідком частих масових пе¬ 
реселень було змішування на Наддніпрянщині, Лівобе¬ 
режній Україні та Слобожанщині різн. етніч. груп укр. 
населення, формування загальноукр. етніч. рис, певна 
нівеляція діалекти, особливостей і утворення загально- 
народ. укр. мови. 

Проте на Волині, в Передкарпатті й Закарпатті, де 
корінне укр. населення менше змішувалося з некорін- 
ним, тривалий час, аж до сьогодні, зберігаються історич- 
но-територ. групи населення із своїми давніми самоназ- 
вами. Межиріччя Дністра і Пругу — від Самбора до Іва¬ 
но-Франківська і далі на північ, захід до Перечина — 
займають бойки. їхні півд. сусіди — гуцули. Вони насе¬ 
ляють гори, пронизані долинами Тиси, верхів’я Пруту, 
Чорного і Білого Черемошів. На території Гуцульщини 
знаходяться Ділятин і Яремча, Ворохта і Ясіня, Верхо¬ 
вина (Жаб’є) і Путила, Косів і Вижниця. Окрему гірську 
етніч. групу становлять лемки. Вони населяють Закар¬ 
паття переважно на схилах Низьких Бескидів на тери¬ 
торії Чехії, Словаччини і Польщі. Проте багато з них у 
1947 р. розпорядженням польськ. властей були пересе¬ 
лені на зах. польські землі, частина ж з території Лем- 
ківщини переїхала в Україну — переважно у Львівську, 
Тернопільську і Миколаївську обл. Чимало лемків у кінці 
XIX — на поч. XX ст. емігрували до США, Канади, Ар¬ 
гентини. У США 1929 р. заснувалася культурно-освітня 
організація «Лемкосоюз», яка видає газету «Лемківська 
Русь» лемківським діалектом і англ. мовою. Населення 
півночі України по лінії Володимир-Волинський, Рів¬ 
не, Житомир, Фастів, Прилуки, Конотоп вживає пів- 
нічноукр., або поліське наріччя. Проте в окрему етніч. 
групу виділяє себе тільки населення, яке займає тери¬ 
торію на захід від р. Горинь до Зах. Бугу. Це носії во¬ 
линсько-поліських або західнополіських говірок; до 
них прилягають ще надбузькополіські, чи підляські, го¬ 
вірки, поширені в басейні Зах. Бугу до р. Нарев. По- 




І. Етнос і соціум 153 


ліщуки — така самоназва цієї етніч. групи. Схід і Південь 
України належать східноукр. говорам, які лежать в основі 
літерат. мови. Певну етніч. специфіку серед мешканців 
цих територій зберігає населення Поділля (ниніш. Він¬ 
ницька і Хмельницька обл.) і Слобожанщина (Харків¬ 
ська, частина Сумської, Донецької і Луганської обл. Ук¬ 
раїни та прилеглих обл. Росії). Вони звуться відповідно 
подолянами (подоляками) і слобожанами. Перші з 
них — корінне населення Поділля, другі — переселенці 
з різн. частин України. Окремих етніч. груп ні те, ні те 
населення уже, мабуть, не становить. 

Підмови етніч. груп — діалекти, говірки — засобами 
писемного спілкування здебільшого не виступають, хоч 
можуть широко використовуватися в худож. творах. Мо¬ 
ва Слобожанщини представлена в творах Г. Квітки-Ос- 
нов’яненка. У новелах В. Стефаника всі розмови і спосіб 
думання героїв втілено в покутсько-буковинських говір¬ 
ках; цей же мовн. масив відбився в творчості Ю. Федь- 
ковича і М. Черемшини. Г Хоткевич доніс до нас гу¬ 
цульську говірку у повістях «Камінна душа» і «Довбуш». 

Якщо етніч. група відривається від близького їй пов- 
но-культ. середовища, вона може витворювати власну 
писемну мову. Прикладом є сербські русини або лемки. 

Усі місцеві говірки, говори і навіть писемні підмови 
тяжіють до свого літерат. материка — унормованої, ко¬ 
дифікованої загальнонац. мови. У центрі загальнонац. 
мови перебуває вироблювана віками літерат. мова. Це 
фактор монолітної єдності народу. У літерат. У м. чу¬ 
ється і відгомін давніх, ще літописних часів (пор. слова 
воїн, древній, городище, боярин, князь, Русь, муж, меч, лук, 
рать, полк), і зв’язок із сучас. діалектами (легінь, полони¬ 
на, баюра, ґрунь, кичера, перетика, плай, чічка), і залеж¬ 
ність від світ. наук, прогресу (екологія, кібернетика, ком- 
п } ютер, ойкумена, структура, система, опромінення, тер- 
мояд, свідомість). Усі ці різнорідні з погляду часу і місця 
утворення слова є компонентами складної багаторівневої 
системи — загальнонац. мови. Фонет., грам, і лекс. ком¬ 
поненти цієї системи підпорядковані діянню усталених 
законів, що становлять той скелет мови, який лежить в 
основі давніх і сьогодніш. діалектів, літерат. мови, що 
існує в писемному й усному варіантах, і розмов, мови, 
в якій на місцеві особливості внаслідок впливу школи, 
преси, радіо, телебачення накладаються літерат. мовні 
норми. 

Жодна нац. мова не може нормально розвиватися без 
спілкування з ін. мовами. В основі укр. лексич. системи 
лежить давня східнослов’ян. лексика (поле, ліс, гора, море, 
дерево, кущ, трава, дім, жінка , корова, пес, свиня, птах і 
т. д.). Проте вона ніколи не була відгороджена від ін. 
мов. Контакти У. м. з ін. слов’ян, і неслов’ян. мовами 
багаті й різнобічні. Чимало запозичень з ін. мов містила 
вже праслов’ян. мова — праматір усіх слов’ян мов. Най- 
численнішими були тут запозичення з роман, і герман. 
мов. З герман. мов, зокрема, були перейняті такі слова, 
що ввійшли і в сучас. У. м., як черешня, капуста, хміль, 
хобот, лев, верблюд, хижа, млин, тин, лар, скло, рама, 
труба, віск. Те ж стосується таких слів роман, походжен¬ 
ня, як вино, м ’ята, коляда, роза (рожа), кіт, кум. Торгівля 
з греками поповнювала східнослов’ян. словник назвами 
на позначення просторових понять (левада, океан), живої 
природи (мак, кипарис, буйвіл, тур, кит), матер. культури 
(палата, баня, миска, кирка) та ін. З Прибалтики прий¬ 
шли слова ківш, олово, янтар, дьоготь, клуня, скирта, 
жлукто та ін. Не лишилися осторонь і схід, народи. В 
У. м. представлені такі тюркські слова, як баран, товар, 
євшан, жемчуг, качан, батіг, яруга; перська мова передала 
нам слова собака, шатро, базар, булат, шахи та ін. Усі 
ці слова підлягали фонет. адаптації відповідно до зазна¬ 
чених раніше законів^У. м., набували необхідних грам, 
рис: діставали рід, здатність відмінюватися за числами й 
відм., отже, входили в народ, мову. 

Найхарактерніші фонет., грам, і лекс. риси укр. народ. 


мови увійшли і в її першу літерат. форму — староукр. 
літерат. мову XIV—XV ст. У ній (нерегулярно) фіксують¬ 
ся такі написання, як шість зам. шесть, відбувається чер¬ 
гування у з в (ужити — вжити, утиск — в тиск), ужи¬ 
ваються місц. народ, слова (верховина — «верхня течія 
річки», ґрунь — «пагорок», криничина — «місцевість, ба¬ 
гата на джерела», полонина — «гірське пасовище» та ін.А 
нова юрид. термінологія: дідич, дідизна, дозволити, дора¬ 
дити, займище, закон, належати, нащадок, осадити, по¬ 
даток та ін. 

З XVI ст. в Україну проникають реформаційні ідеї, 
що спричиняє появу перекладів євангельських текстів 
«простою», тобто староукр. літерат. мовою. Отже, заро¬ 
дившись як однофункціональна (ділова), староукр. літе¬ 
рат. мова з входженням її в конфесіональну сферу стає 
поліфункціональною, що значно розширює її словник і 
збагачує виражальні можливості. У XVII — на 
поч. XVIII ст. староукр. літерат. мова вживалася також 
у науці, худож. літ-рі, була об’єктом наук, вивчення і 
викладалася як предмет. 

На поч. XVIII ст. указом Петра І у Схід. Україні було 
заборонено друкувати У м. реліг. літ-ру. Це позначилося 
на книговидавничій справі в цілому. Староукр. літерат. 
мова поступово витіснялася рос. мовою. На західноукр. 
землях вона продовжувала вживатися ще й у XIX ст. 

З кінця XVIII ст. зароджується нова укр. літерат. мова 
на народ, основі. Основоположником її став І. Котля¬ 
ревський, автор «Ене'щи», л’єс «Наталка-Полтавка», «Мо- 
скаль-чарівник». Т. Шевченко своєю творчістю перетво¬ 
рив укр. літерат. мову в загальнонарод. У 60—80 рр. 
XIX ст. розвиток укр. літерат. мови штучно стримувався 
царським указами про заборону. Право її вільного роз¬ 
витку відстоювала Рос. академія наук. На поч. XX ст. 
укр. літерат. мова була представлена не тільки в худож., 
але і в наук, та публіцист, літ-рі. Особливо бурхливо вона 
розвивається в 1917—1919, а також у 1923 — 1929 рр., вхо¬ 
дячи в усі сфери сусгі. буття. Протягом цього часу укр. 
літерат. мова перетворилася у всебічно розвинене зна¬ 
ряддя освіти, культури і науки. З її допомогою виросли 
лави укр. інтелігенції. І хоч у роки сталінського лихоліття 
робилося все, щоб загальмувати цей процес, хоч укр. 
інтелігенція не з своєї вини дуже поріділа, та все ж, уко¬ 
рінену в засобах освіти й органах масової інформації, 
У м. знищити було неможливо. Новий наступ на неї 
було вчинено у брежнєвсько-сусловські часи: вона по¬ 
чала зникати у вищій школі, а отже і в середній, у ви¬ 
даннях наук, літ-ри. Але вижила, і перед нею знову відк¬ 
рито дорогу в коло рівноправних слов’ян, літерат. мов — 
найцінніших показників культури слов’ян, народів. 

УКРАЇНСЬКА МУЗИКА. Археологічні знахідки (му¬ 
зичні інструменти) на територіях Київської, Чернівець¬ 
кої та Чернігівської обл., повідомлення візантійських 
істориків, давніх вітчизняних літописів та зображення на 
фресках Софійського собору у Києві (XI ст.) свідчать про 
прадавню історію музичного мистецтва в українських 
землях. Імена давньоукраїнських співців Бояна та Ми- 
туси давно вже стали називними. 

Понад тисячу років У. м. розвивається у двох річи¬ 
щах — народному та професійному. Народній пісенності 
притаманні широкий діапазон мелодичних ладів, багата 
мелодична орнаментика, в регіоні Карпат — синкопо- 
вана метрика. Окремі реіональні особливості національ¬ 
ного стилю народної музики викликані взаємними впли¬ 
вами музичних культур сусідів. У Наддніпрянщині це в 
основному татарської та турецької музичних традицій і 
музики кочовиків, в Карпатському регіоні — музики по¬ 
ляків, словаків, меншою мірою — угорців та румунів. 

На межі XV—XVI ст. активно розвиваються епічні 
жанри фольклору (історичні пісні, думи, хроніки, бала¬ 
ди), а починаючи з кінця XVII ст.— духовні (колядки, 
канти, псалми, духовні пісні), а також ліричні жанри (лі¬ 
ричні, лірико-побутові, жартівливі, танцювальні пісні). 




154 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


До сьогодні збереглися в народному побуті численні 
зразки календарно-обрядових та обрядових пісень. Це 
прадавні щедрівки й колядки, веснянки, великодні, пет- 
рівчанські, обжинкові, колискові, весільні пісні та по¬ 
хоронні голосіння. Не менш цікавою є й народна інстру¬ 
ментальна музика, передусім, мистецтво гри на кобзі, 
бандурі, лірі. Дуже характерною формою музикування 
був інструментальний супровід на цих інструментах спі- 
вові. Набули поширення ансамблі музикантів-інстру- 
менталістів, які супроводжували народні гуляння та тан¬ 
ці,— троїсті музики за участю скрипки, цимбалів, бубна, 
басолі, барабана. Існує традиція сольно-імпровізаційно¬ 
го виконання на сопілці, трембіті, дримбі, свирілі (флейті 
Пана), окарині. 

Професійна музика українців — це різні форми цер¬ 
ковного співу в християнських храмах, мистецтво музи- 
кантів-співців, частково — скоморохів. Згодом до цер¬ 
ковного співу, що базувався на візантійсько-грецькій 
традиції, почали проникати місцеві мелодичні елементи. 
Так сформувався київський розспів (XVII ст.). Виникли 
також національні способи нотації — крюковий (зна¬ 
менний) та кондакарний. 

Професійна музика світського характеру — як вокаль¬ 
на, так й інструментальна — побутувала при дворах кня¬ 
зів та бояр. Її носіями були також братства (з XV— 
XVI ст.), Острозький і Київський колегіуми (академії), 
великі монастирі. До XV ст. церковна музика була мо- 
нодичною. З кінця XVI ст. повсюди в Україні утверджу¬ 
ється багатоголосний партесний спів, а висока майстер¬ 
ність хорового виконавства українців стає відомою у всій 
Європі. Постійно вдосконалюється й розвивається також 
музикознавча наука. Основним її досягненням на той 
час стала «Граматика музикальна» (1675) М. Дилецького. 
Велике значення для розвитку музичного мистецтва в 
ренесансно-бароковий період мали вертепний та шкіль¬ 
ний театри, вистави яких супроводжувались музикою. 
Музика була неодмінним атрибутом козацького побуту. 
Професійні музиканти (хористи, інструментальні капе¬ 
ли) завжди брали участь в офіційних церемоніях при 
гетьманських, а часто й полковничих, резиденціях в бан¬ 
кетах та виїздах високих урядовців Гетьманської держави 
і війська. З 1738 р. в Глухові існувала музична школа, 
що готувала співочі кадри для Петербурзького двору, ар¬ 
хієрейських та монастирських хорів. 

Першою великою кульмінацією розвитку професій¬ 
ного музичного мистецтва України стало XVII ст. і твор¬ 
чість Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, в 
якій представлена більшість жанрів тогочасної європей¬ 
ської музики, а хорові концерти є однією з вершин сві¬ 
тового барокко. Твори цих композиторів — як вокальні, 
так й інструментальні — відомі далеко поза межами Віт¬ 
чизни, виконуються в усіх українських церквах. 

У кінці XVIII — на початку XIX ст. виходять друком 
перші збірки українських пісень; відкриваються музичні 
класи в навчальних закладах (світського й духовного пла¬ 
ну); з’являються симфонічні та камерно-інструментальні 
твори А. Голенковського, братів-Лизогубів, Г. Рачин- 
ського, П. Селецького та ін.; перші українські класичні 
музичні комедії «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарів- 
ник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» 
Г. Квітки-Основ’яненка. Створюються численні пісні- 
романси, багато з яких стали народними. Середина 
XIX ст. є часом появи національної опери («Запоро¬ 
жець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, співогри 
М. Вербицького тощо). Формуються центри музичного 
життя (Перемишль, Харків, Київ, Львів, Одеса), з’явля¬ 
ється когорта українських композиторів, які свідомо ста¬ 
ли на національний ґрунт (І. Лаврівський, І. Воробке- 
вич, А. Вахнянин, В. Матюк, П. Сокальський). 

Якісно новим етапом у розвитку У. м. стала творчість 
М. Лисенка (1842—1912). Вона найповніше відображає 
особливості музичного мислення українців. Найзначні- 


шими досягненнями композитора є монументальний 
цикл вокально-інструментальних композицій «Музика 
до «Кобзаря» Т. Шевченка» та оперна творчість («Тарас 
Бульба», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», ряд ін.). 
Лисенко увійшов до історії української культури також 
як непересічний фольклорист, піаніст, хоровий диригент 
і педагог. 

Сучасниками та послідовниками М. Лисенка були 
знані композитори М. Калачевський, П. Ніщинський, 
І. Рачинський, П. Сениця, В. Сокальський. На переломі 
століть творять також С. Людкевич, О. Нижанківський, 
Д. Січинський, Я. Степовий, К. Стеценко, Ф. Якимен- 
ко, М. Леонтович, О. Кошиць. Обробки народних пі¬ 
сень та духовні твори двох останніх авторів увійшли до 
скарбниці шедеврів світової музики. 

У кінці XIX — на початку XX ст. музичне життя в 
Україні значно активізується. Виникають хорові това¬ 
риства «Торбан» і «Боян» (1891), Вищий музичний інс¬ 
титут ім. М. Лисенка у Львові (1903) та Музично-драма¬ 
тична школа М. Лисенка у Києві (1904). Світове визнан¬ 
ня завоювали українські артисти: І. Алчевський, 
М. Заньковецька, С. Крушельницька, М. Менцин- 
ський, О. Мишуга. В перші десятиліття віку розпочина¬ 
ють свій творчий шлях класики сучасної музики В. Бар- 
вінський, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, А. Рудниць- 
кий. У Києві та Одесі відкриваються перші консерваторії. 

Протягом радянського періоду У. м., незважаючи на 
тоталітарний тиск, досягає вагомих результатів. Позбу¬ 
ваються периферійного становища також музична освіта 
та наука. Провідні українські композитори представля¬ 
ють сьогодні національну музику в багатьох країнах світу. 
Це В. Бібік, Л. Грабовський, Леся Дичко, В. Сильвест- 
ров, М. Скорик, С. Станкович, ряд ін. Українські ор¬ 
кестри, хори, ансамблі, капели, окремі виконавці гаст¬ 
ролюють далеко поза межами Вітчизни. На високому рів¬ 
ні здійснюється підготовка музично-виконавських та му¬ 
зикознавчих кадрів (музшколи, училища, консерваторії, 
інститути). Багато українських музичних вчених стали 
вже класиками світового музикознавства (Ф. Колесса, 
К. Квітка, С. Грица, О. Герасимова-Персидська й ін.). 
В Україні функціонує значна кількість музичних фести¬ 
валів і конкурсів, у тому числі міжнародних («Київ Музик 
Фест», «Червона Рута», «Оберіг», конкурси ім. М. Ли¬ 
сенка, С. Крушельницької тощо), які сприяють розвит¬ 
кові музичної творчості та виконавства. 

УКРАЇНСЬКА НАРОДНІСТЬ — етносоціальна спіль¬ 
ність, що виникла на території сучасної України внаслі¬ 
док розпаду внутрішньоінтеграційних зв’язків всередині 
народу «русь», який був основним населенням Давньо¬ 
руської держави. Процес формування У. н. відбувався 
прибл. з XII до сер. XVII ст. на території, що охоплювала 
південно-зах. землі колиш. Русі, і пройшов три етапи. 

На першому етапі (XII—XIII ст.) відбулося зароджен¬ 
ня первісних ознак У. н.— мовні, культурні, господарські 
особливості, відмінності в антрополог, складі населення 
та ін. На другому етапі (XIV—XV ст.) відбулося форму¬ 
вання складових ознак У. н.— спільності екон. території, 
системи екон. міжземельних зв’язків, спільних особли¬ 
востей мови і культури, особливостей психіч. складу і 
нац. психології, нарешті, утворення єдиної самосвідо¬ 
мості укр. населення і фіксація цієї самосвідомості в са¬ 
моназві «українці» і в назві етніч. території — «Україна». 
На третьому етапі (XVI — перша пол. XVII ст.) відбува¬ 
ється процес остаточної консолідації У. н. навколо ідеї 
нац. визволення і відродження державності. Остаточну 
крапку в процесі формування поставила Визвольна війна 
1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Її нас¬ 
лідком було утворення нац. держави, а також визнання 
України й українців з боку іноземних держав самостій¬ 
ним і відмінним від ін. суб’єктом європ. політ, життя. 

На формування У. н. великий вплив справили як при- 
родно-географ., так і геополіт. умови. Сприятливі умови 



І. Етнос і соціум 155 


для землеробства визначили переважання в соціальн. 
структурі укр. суспільства селянства і визначальний 
вплив сільськогосподарського землеробського культур¬ 
ного типу та форми традиційної етніч. культури. 

Географічна локалізація України в зоні зустрічі ци¬ 
вілізацій і в сфері зіткнення геостратегічних інтересів 
могутніх середньовічних держав Росії, Туреччини і 
Польщі зумовила складні воєнно-політ. обставини 
формування У н.— безперервний феодальний, нац. і 
реліг. тиск Польської держави, постійні виснажливі на¬ 
пади турецьких, кримськотатар., ногайських загонів. За 
таких обставин у середовищі укр. суспільства неухиль¬ 
но зростала роль тих соціальн. верств, які могли впли¬ 
вати на перебіг воєнних подій. До них відносилося в 
першу чергу укр. козацтво, а також дрібна і середня 
укр. шляхта. їхніми союзниками виступали православ¬ 
не духівництво й міщани. З часом через зростаюче 
значення воєнного фактора роль провідної соціальн. 
верстви у визв. русі перейшла до козацтва, яке ко¬ 
ристувалося найширшою підтримкою осн. маси насе¬ 
лення — селян, завдяки збереженню і розвитку в ко¬ 
зацькому середовищі демокр. традицій, а також обо¬ 
пільній близькості головних життєвих інтересів селян¬ 
ства і козацтва. 

У н. формувалася в складі Речі Посполитої, що по¬ 
значалося на її розвитку як негативно, так і позитивно. 
Негативним було посилення на укр. землях феодального 
гноблення, поширення колонізації, утиски православної 
церкви й віри. В той же час під впливом блискучої куль¬ 
тури середньовічної Польщі Україна здобула можливість 
ознайомитися з досягненнями європ. культури епохи 
Відродження — з гуманістичною філософією, мораллю, 
етикою, худож. мистецтвом, літ-рою і т. п., що значно 
піднесло рівень духовн. життя середньовічного укр. сус¬ 
пільства. 

У н. була етапом в розвитку укр. етносу і поступово 
трансформувалася в укр. націю. 

УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА - наука про 
народну творчість — фольклор. Формувалась поступово 
в складі етнографії, літературознавства, музикознавства, 
театрознавства. її предметом є словесна, пісенна, музич¬ 
на, драматична творчість українців. У. ф. займається ви¬ 
вченням історіографії, теорії фольклору, історії його 
жанрів і родів. Має спільну східно-слов’янську основу, 
розвивалася в тісному органічному зв’язку з усією сло¬ 
в’янською фольклористикою. Перші зразки фольклору 
дійшли до нас з давньоруських літописів, літературних 
пам’яток-повчань. Перші записи фольклорних текстів 
походять з початку XVII ст. 

Як наука У ф. сформувалася на поч. XIX ст. Її роз¬ 
виток стимулювала посилена увага до народної творчості 
діячів слов’янського відродження на західно- та півден¬ 
нослов’янських землях і в Росії. Цей період пов’язаний 
з іменами М. Цертелєва, М. Максимовича, П. Лукаше- 
вича, І. Срезневського, А. Метлинського, П. Куліша, 
М. Костомарова, О. Марковича та ін. У Галичині з’яв¬ 
ляються праці В. Залеського, Й. Лозинського, Ж. Паулі. 
Активну роботу по збиранню фольклорних матеріалів 
проводили члени гуртка «Руська трійця» М. Шашкевич, 
Я. Головацький, І. Вагилевич. 1873 р. вони видали пер¬ 
ший в Україні фольклорний альманах «Русалка Дніст¬ 
рова», що зіграв значну роль в пробудженні національної 
самосвідомості українців. Величезний вплив на розвиток 
науки про фольклор справив Т. Шевченко, його традиції 
продовжили й розвинули Марко Вовчок, Панас Мир¬ 
ний, П. Грабовський, С. Руданський, Ю. Федькович, 
М. Коцюбинський й ін. 

Організаційними центрами збирацько-видавничої ро¬ 
боти друг. пол. XIX — поч. XX ст. стали: Південно-За¬ 
хідний відділ Російського географічного товариства в 
Києві (1872), Етнографічна комісія Наукового товарист¬ 
ва ім. Т. Шевченка у Львові (з 1895), Українське наукове 


товариство в Києві (з 1907), університети Харкова, Киє¬ 
ва, Одеси, редакції журналів «Основа», «Київська стари¬ 
на» та ін. На Україні розвиваються різні наукові школи — 
міфологічна, міграційна, історична. Крім словесного, 
досліджується також музичний фольклор, народна дра¬ 
ма, народне образотворче мистецтво, зростає інтерес до 
фольклору інших народів. Виходять у світ фундаменталь¬ 
ні збірники І. Рудченка, Н. Номиса, М. Драгоманова, 
Ф. Вовка, П. Чубинського, М. Лисенка, В. Антоновича, 
І. Франка, М. Гнатюка, дослідження О. Потебні, 
М. Сумцова, П. Житецького, Д. Яворницького, М. Гру- 
шевського та ін. 

Після жовтневих подій У ф. розвивалась у складних, 
інколи суперечливих, умовах. З одного боку, створю¬ 
вались фольклорні центри, готувались кадри, видава¬ 
лись праці, а з другого — ідеологічний диктат сковував 
розвиток творчої думки. Але незважаючи на труднощі 
були зібрані унікальні архівні матеріали, видані праці 
Б. Грінченка, К. Квітки, А. Лободи, П. Попова, О. Бі- 
лецького, В. Петретца, А. Кримського. В західноукра¬ 
їнських землях у цей час працювали над дослідженням 
фольклору В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк. Дослід¬ 
ницька робота зосередилась в установах Академії наук 
(Етнографічна комісія, яку очолював А. Лобода, Му¬ 
зичне товариство ім. М. Леонтовича, Кабінет музичної 
етнографії, Комісія історичної пісенності, Інститут ук¬ 
раїнського фольклору (з філіалом у Львові), Інститут 
мистецтвознавства, фольклору та етнографії (з 1944). 
Виходили журнали «Етнографічний вісник», «Україн¬ 
ський фольклор», «Народна творчість та етнографія» (з 
1957). 

Сьогодні осередками фольклористичної науково-дос¬ 
лідної та збирацької роботи є Інститут мистецтвознавст¬ 
ва, фольклористики та етнології ім. М. Рильського 
НАН, Інститут народознавства НАН (Львів), кафедри 
фольклористики в університетах і педагогічних інститу¬ 
тах. Вагомий внесок в сучасну У ф. зробили 1. Березов- 
ський, О. Дей, М. Грицай, О. Правдюк, С. Грица, 

B. Юзвенко, Н. Шумада, М. Пазяк, М. Гордійчук, 

C. Мишанич, Г Дем’ян, Б. Кирдан, Р. Кирчів, О. Брі- 
цина, Г Довженокта багато ін. Фольклористи працюють 
над виданням серії «Українська народна творчість», пуб¬ 
лікацією унікальних рукописних збіринків, над дослі¬ 
дженням класичної фольклорної спадщини й історії 
фольклористики, що є невід’ємною частиною традицій¬ 
но-побутової культури українського етносу, взаємозв’яз¬ 
ків між фольклором та ін. видами народної творчості, 
окремих жанрів та їх носіїв, міжслов’янських взаємоз¬ 
в’язків. 

УКРАЇНСЬКЕ КІНО. Спроба демонструвати фільми 
в Україні почалась, всупереч інформації, що її популя¬ 
ризувала офіційна радянська історіографія, водночас з 
появою сінематографа братів Люмьєрів. Заслуговує в 
цьому плані уваги діяльність одеських винахідників 
К. Кравзе та Й. Тимчснка, який ще 1893 р. розпочав ро¬ 
боту над творенням кінопроектора й показав на власно¬ 
му кінетескопі 1 січня 1894 р. учасникам IX з’їзду росій¬ 
ських природознавців і лікарів свої стрічки про металь¬ 
ників списів і кавалеристів. 

Вже 1896 р. харківський фотограф А. Федецький зні¬ 
має перший український фільм «Джигітовка козаків» і 
влаштовує згодом публічний сеанс своїх кінокартин 
«Хресний хід з Куряжа до Харкова», «Народні гуляння 
на Кінній площі» тощо. 

Незважаючи на засилля перших кінопрокатних фірм, 
що поширювали загалом закордонну кінопродукцію, 
трупа М. Садовського бере участь у творенні стрічок з 
життя українського народу, фільмуючи вистави «Най¬ 
мичка», «Наталка Полтавка» тощо. Режисер О. Олексі- 
єнко знімає ряд короткометражних стрічок «Москаль- 
чарівник», «Сватання на вечорницях», «Кум-мірошник», 
а відомий актор Д. Байда-Суховій ставить популярну то- 




156 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ді кінокартину «Кума-Хвеська». Цікавими були й спроби 
Д. Сахненка організувати в Катеринославі кіноателье 
«Батьківщина», де було створено першу національну 
стрічку, присвячену минулому українського народу, 
«Облога Запоріжжя» про І. Сірка, котру консультував ві¬ 
домий історик і етнограф Д. Яворницький. Певний вне¬ 
сок у підвищення зображальної культури дореволюцій¬ 
ного кіно зробив український скульптор І. Кавалерідзе, 
оформлюючи для Я. Протазанова і В. Гардіна, що пра¬ 
цювали тоді в Києві, фільми «Ухід великого старця», 
«Сильна, мов смерть», «Війна і мир» та ін. 

Виходячи з цих фактів, можна говорити про псевдо- 
науковість теорії «голого місця», повного заперечення 
здобутків дореволюційного У к., яку обстоювало радян¬ 
ське кінознавство. 

У серпні 1918 р. гетьман П. Скоропадський видав 
указ про українізацію кіно. Було створено кіноорганіза- 
цію Українафільм», що придбала апаратуру, але не встиг¬ 
ла зняти жодної стрічки. Того ж року спробу організувати 
незалежне українське кіновиробництво зробив у Одесі й 
С. Харитонов, створивши кілька антирадянських філь¬ 
мів, але його колектив змушений був емігрувати, коли 
до влади прийшли більшовики. 

Вже перші агітфільми, зняті за радянської влади, но¬ 
сили чітко спрямований пропагандистський характер 
(«Під червоною зіркою», «Слухайте, брати!», «У царстві 
ката Денікіна», «Революційний тримайте крок»), оспі¬ 
вуючи борців за комуністичні ідеї. 

Оновлення У к., що опановує національну тематику, 
ви кристал ізовує свої стильові напрямки, притаманні ли¬ 
ше йому національні прикмети, починається з організа¬ 
ції Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), яке 
згуртувало кращі мистецькі сили. 1922 р. створено пер¬ 
ший художній фільм «Шведський сірник» Л. Курбаса. 
Згодом з’являються «Тарас Шевченко» (1926) й «Тарас 
Трясило» (1927) П. Чардиніна, «Нічний візник» (1928) 
Г. Тасіна, де в головних ролях блискуче виступив А. Буч- 
ма. Геніальний О. Довженко вражає глядачів кінокарти¬ 
нами «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» 
(1930), І. Кавалерідзе — «Зливою» (1929), «Перекопом» 
(1930), «Коліївщиною» (1932). 

З’являється плеяда не тільки талановитих кінорежи¬ 
серів, а й кіноакторів: А. Бучма, М. Надемський, І. За- 
мичковський, С. Шкурат ь С. Шагайда; сценаристів: 
Д. Бузько, М. Бажан, М. Иогансен, Г. Епік, Ю. Янов- 
ський; операторів: Д. Демуцький, О. Калюжний, М. Топ¬ 
чій, чия праця в У к. допомагає йому зайняти своє місце 
в пантеоні світового кіномистецтва. 

Саме в цей період українські кінокартини виходять 
на міжнародний екран, стають об’єктом вивчення фа¬ 
хівців, оскільки ВУФКУ безпосередньо надсилає свою 
продукцію за кордон. 

З початку 30-х рр., коли набули сили жорстокі реп¬ 
ресії проти національної інтелігенції (фізично знищені 
Л. Курбас, Ф. Лопатинський, М. Надемський, С. Ша- 
гайда, Д. Бузько, Г. Епік й багато ін.; позбавлений мож¬ 
ливості — після виступу газети «Правда»— знімати філь¬ 
ми на історичну тематику І. Кавалерідзе; змушені ство¬ 
рювати на замовлену в Москві тематику О. Довженко 
«Аероград» і «Щорс» та І. Савченко — «Богдан Хмель¬ 
ницький»), кіно в Україні розглядається лише як скла¬ 
дова частина радянського кіномистецтва, втрачає змогу 
виходити у міжнародний кінопрокат, а копії й негативи 
картин, де в титрах згадуються прізвища «ворогів наро¬ 
ду», знищуються. 

Зроблена відповідно до жорстких канонів соціалістич¬ 
ного реалізму, більшість кінотворів 30-х рр. зображує 
життя українського народу, що зазнав штучно інспіро¬ 
ваного голодомору, лише у псевдооптимістичному світлі, 
де головними стають примітивно акцентована класова 
боротьба й пафос соціалістичної праці, всіляко поши¬ 
рюються пропагандистські міфи («Багата наречена» й 


«Трактористи» І. Пир’єва, «Партизанська донька» 
О. Маслюкова, «Велике життя» Л. Лукова тощо). 

Тяжким випробуванням для українського народу й кі¬ 
нематографістів стала Велика Вітчизняна війна. Одеська 
і Київська кіностудії опинились на території, окупованій 
ворогом, а їхні колективи евакуйовано до Ташкента та 
Ашхабада. Створено в цей час ряд кінокартин, присвя¬ 
чених темі захисту Батьківщини: «Битва за нашу Ра¬ 
дянську Україну» (1943) й «Перемога на Правобережній 
Україні» (1945) О. Довженка, «Райдуга» (1944) М. Дон¬ 
ського. 

Перші повоєнні роки стали періодом малокартиння, 
коли через технічну й кадрову бідність знімаються по¬ 
одинокі твори «про героїку війни і відбудови», як зазна¬ 
чено у виробничих тематичних планах, а також біогра¬ 
фічні стрічки, що мали чітко виражений ювілейний ха¬ 
рактер. На екрани виходять «Подвиг розвідника» (1947) 
й «Щедре літо» (1950) Б. Барнета, «Тарас Шевченко» 
(1951) І. Савченка, «Нескорені» (1954) М. Донського, «В 
мирні дні» (1951) і «Командир корабля» (1954) В. Брауна, 
«Доля Марини» В. Івченка, І. Шмарука. Більшість з них 
поставлена режисерами, які були запрошені з Москви. 
Що ж до національних кадрів, то вони стали жертвами 
нових репресій (напр., були ув’язнені оператор М. Топ¬ 
чій, режисер і сценарист Л. Ляшенко), загинули на 
фронті чи не отримали дозволу працювати на Київській 
кіностудії, як це трапилось з О. Довженком та І. Кава¬ 
лерідзе. Згодом робиться ставка на театральних режисе¬ 
рів: В. Івченка, що створив «Іванну» (1960) й «Гадюку» 
(1966), В. Іванова, який поставив комедію «За двома зай¬ 
цями» (1961) та ін.,— а з відновленням 1956 р ь Одеської 
кіностудії — й на випускників ВДІКУ (саме в цей час 
дебютують В. Левін, П. Тодоровський, М. Хуцієв, Р. Ва- 
силевський). Та попри всі партійні настанови тоталітар¬ 
ної системи, що обмежували свободу творчості, справж¬ 
ній злет У к. починається з середини 60-х рр. Саме в 
цей час виходять фільми молодих режисерів: С. Пара- 
джанова «Тіні забутих предків» (1965), що здобув все¬ 
світнє визнання; Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і 
«Захар Беркут» (1971); Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною 
ознакою» (1972); В. Денисенка «Сон» (1964); М. Ма- 
щенка «Комісари» (1970); Л. Бикова «В бій ідуть тільки 
«старики» (1974), де вдало спробували свої сили в галузі 
кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась ав¬ 
торська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам 
блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавілон-ХХ»); 
К. Степанкова, А. Лефтій, Б. Брондукова, Л. Кадочни- 
кової, Р. Недашківської. 

Яскраво виражений національний характер, гостра 
проблематика більшості з цих фільмів не знайшла під¬ 
тримки у керівництва. Був ув’язнений С. Параджанов, 
покладені «на полицю», тобто заборонені для прокату 
фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», К. Мура- 
тової «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», М. Рашеєва 
«Заячий заповідник» тощо. Творчі пошуки у вітчизня¬ 
ному кіномистецтві стають неможливими. Натомість 
знаходять всіляку підтримку часом відверто слабкі щодо 
художнього рівня твори, де впадає в очі лакування й схе¬ 
матизм у відтворенні дійсності. 

Деяке пожвавлення кінематографічного життя в Ук¬ 
раїні спостерігається з її розбудовою як незалежної дер¬ 
жави. 

Певний внесок у творення У. к. зробила також й ук¬ 
раїнська діаспора, зокрема В. Авраменко, що зафільму- 
вав «Наталку Полтавку» (1938) й «Запорожця за Дунаєм» 
(1939), та Л. Орлигора, який створив стрічку про голо¬ 
домор «Пісня Мазепи* (1960). 

УКРАЇНСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО має своїми вито¬ 
ками, як і рос. та білорус., перші лексикограф, посібни¬ 
ки, які збереглися ще від часів Київської Русі. Це були 
голоси — одно- й багатослівні тлумачення значень ма¬ 
лозрозумілих слів, здебільшого запозичених з грецьк., 




І. Етнос і соціум 157 


староєврейськ. і старослов’ян. мов. Такий спосіб тлума¬ 
чення текстів використовувався в давньорус. книгах уже 
в XI—XIII ст. На цій основі складалися перші словнич¬ 
ки. В XV ст. зароджується власне укр. лексикографія. У 
XVI—XVII ст. в Україні та Білорусії розроблялися пи¬ 
тання граматики й велась лексикограф, робота, наслід¬ 
ком чого були книжки І. Федорова, зокрема його «Бук¬ 
вар» (1574), праці «Кграматьїка словеньскаязьїка» (1591), 
«Грамматіка словенска» та «Лексис» Л. Зизанія (1596). У 
цих перших мовознавчих працях було покладено початок 
укр. грам, термінології. 

Найвищим досягненням У. м. раннього періоду є 
«Граматика словенська» М. Смотрицького (1619) і «Лек- 
сіконь славеноросскій и ймень тлькованіє» П. Беринди 
(1627). Кінець XVII і все XVIII ст. не були сприятливими 
для укр. філології, як і для укр. культури в цілому. З 
1720 р. було заборонено друкувати конфесійні книжки 
мовою, яка б відрізнялася від прийнятої в Росії (україн¬ 
ською, укр. варіантом слов’яноруськ. і под.). 

Перша граматика укр. народнорозмовн. мови — 
«Грамматика малоросійського наречия» О. Павлов- 
ського — видана 1818 р. Фонет. і грам, особливості укр. 
мови подано тут у порівнянні з відповідними російськи¬ 
ми; до граматики додано «Краткий малороссийский сло- 
варь». Помітним внеском у дослідження історії укр. мо¬ 
ви, ін. східнослов’ян. мов були праці М. Максимовича, 
І. Срезневського, П. Лавровського. Світ, визнання діс¬ 
тали праці учня І. Срезневського О. Потебні, присвячені 
питанням історії укр. мови та її діалект, особливостей. 
Перший систематичний опис історії фонет. особливос¬ 
тей укр. мови дав П. Житецький. Він також зробив знач, 
внесок у вивчення історії укр. літерат. мови. Міцні під¬ 
валини укр. діалектології заклав К. Михальчук. Грам, 
систему укр. мови, а також історію її розвитку від най¬ 
давніших часів описав А. Кримський («Украинская 
грамматика», т. 1—2, 1907—1908). 

У пер. пол. XIX ст. при різн. виданнях подавалися 
записи укр. лексич. матеріалів, які стали основою спершу 
рукописних словників (з них найпомітніший П. Білець- 
кого-Носенка, опубл. в 1866), а згодом і друкованих. 
Опубліковано (не повністю): «Словарь малорусского на¬ 
речия» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Опит юж- 
норусского словаря» К. Шейковського (1861—1886); ви¬ 
дано «Словарь малороссийских идиомов» М. Закрев- 
ського (1861), «Сповницю української (або югової ру¬ 
ської) мови» Ф. Піскунова (1873) та ін. Вийшли друком 
перекладні словники: «Німецько-руський словар» 
0. Партицького (1867), «Опит русско-украинского сло¬ 
варя» М. Левченка (1874), «Русько-мадярський словар» 
Л.Чопея (1883), «Малорусько-німецький словар» Є. Же- 
лехівського та С. Недільського (т. 1—2, 1886), «Словарь 
російсько— український» М. Уманця і А. Спілки (1893— 
1898), «Русско-малороссийский словарь» Є. Тимченка 
(1897—1899), «Латинсько-український словар» Ю. Ко- 
билянського (1912) та ін. Найповнішою лексикограф, 
працею доревол. часу є «Словарь української мови» за 
ред. Б. Грінченка (1907—1909). Розвиток грам, думки і 
словникарства у Сх. Україні позитивно вплинув на про¬ 
будження наук, уваги до укр. мови в Галичині й Закарпат. 
Україні. Замість незрозумілої простому народові церков- 
нослов’ян. мови в літ-ру впроваджувалась народна мова, 
створювались посібники з укр. мови, напр. І. Вагилевича 
(1845), О. Левицького (1849), Я. Головацького (1849), 
0. Огоновського (1889), С. Смаль-Стоцького і Ф. Гарт- 
нера (1913). У змаганнях за розвиток єдиної укр. літерат. 
мови мовознавці брали за основу мову письменників з 
Наддніпрян. України. Праці з мовознавства стали важ¬ 
ливим внеском у культуру укр. народу. Разом з худож. 
літ-рою вони зміцнювали підвалини переслідуваної ца¬ 
ратом укр. мови. 

Після революції 1917 р. в історії У. м. було декілька 
відмінних за хар-ром розвитку періодів. Перший — 


1917 р.— поч. 30-х рр.— характеризується активним роз¬ 
витком практ. мовознавства, увагою до історії мови і те- 
ор. опрацюванням граматики; другий — 30—40 рр.— 
згортання теор. досліджень, незавершеність практ. робо¬ 
ти; 50—60 рр.— намагання оновити теорію мовознав¬ 
ства, увага до розвитку грам, студій, лексикографії, лін¬ 
гвостилістики; 70—80 рр.— розвиток порівняльного і зіс- 
тавного мовознавства, зародження соціолінгвіст. дослі¬ 
джень, створення теоретично сумнівних прогнозів, що 
видавалися за соціолінгвістику. 

Протягом першого поревол. десятиріччя в системі 
Всеукраїнської академії наук було створено Інститут ук¬ 
раїнської наукової мови (1921), організовувались кафед¬ 
ри укр., рос. та ін. мов у вузах республіки. Було підго¬ 
товлено і видано десятки термінолог. словників. За ред. 
А. Кримського видавався «Російсько-український слов¬ 
ник» (тт. І—III, 1924—1933; останній, IV т., лишився не¬ 
виданим); було написано посібники з сучас. укр. мови 
(«Українська мова» О. Синявського, «Українська мова» 
М. Грунського і Г. Сабалдиря, «Українська мова» 
М. Наконечного, «Загальний курс української мови для 
вчителів-заочників» за ред. Л. Булаховського та ін.); пра¬ 
ці з історії укр. мови і діалектології («Нариси української 
мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо- 
українщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова і А. Крим¬ 
ського, «Нарис історії української мови. Вступ, фонетика 
і морфологія з додатком іст. хрестоматії» Є. Тимченка, 
«Збірник комісії для дослідження історії української мо¬ 
ви» за ред. А. Кримського та ін.); велася підготовка «Істо¬ 
ричного словника української мови» (видано 2 зошити 
1-го тому в 1930 і 1932). Величезну роботу проведено 
щодо вироблення укр. наук, термінології — техн., при¬ 
родничої, сусп. Одночасно з практ. роботою велося теор. 
осмислення процесів термінотворення. 

У 30-ті рр. почалася «боротьба на ідеолог, фронті», 
що відбилося як на лінгвіст, кадрах, так і на напрямах 
наук, роботи. Тут можна згадати тільки про такі помітні 
праці, опубліковані в цей час, як «Історія форм україн¬ 
ської мови» М. Грунського і П. Коваліва (1931), «Исто- 
рический комментарий к русскому литературному язи¬ 
ку» Л. Булаховського (1936), його ж працю «Русский ли- 
тературньїй язик первой пол. XIX в.» (т. 1, 1941), «Вступ 
до мовознавства» М. Калиновича (1940), а також дослі¬ 
дження М. Грунського про пам’ятки старослов’ян. пи¬ 
семності, Л. Булаховського в галузі слов’ян, наголосу та 
іст. словотвору слов’ян, мов. Деякі вчені (А. Кримський, 
О. Курило, В. Ганцов, О. Синявський, Н. Каганович та 
ін.) були незаконно репресовані, інші (П. Ковалів, 
Ю. Шевельов, І. Огієнко, О. Пріцак, І. Чапленко та ін.) 
з тих чи ін. причин виявилися за межами СРСР. Правда, 
останні, на відміну від перших, продовжували працюва¬ 
ти, збагачувати укр. лінгвістику. 

На поч. 50-х рр., якими відкривається третій період 
в У. м., відбулася дискусія з теор. питань мовознавства. 
Незважаючи на те, що в її ході було висловлено багато 
положень, які на довгі роки стали керівними догмами, 
вона мала в цілому позитивне значення, оскільки по¬ 
клала край значно небезпечнішим догмат, положенням, 
зокр. про класовий хар-р мови. У 1951 р. видано «Курс 
сучасної української літературної мови* у 2-х т. за ред. 
Л. Булаховського. У ці роки побачив світ посібник для 
вузів «Курс сучасної української літературної мови» 
(т. 1—2, 1959) М. Жовтобрюха і Б. Кулика. Від поч. 60- 
х рр. здійснюється коментоване видання пам’яток укр. 
мови XIV—XIX ст. Мовознавці НАН України і вищої 
школи дослідили й опублікували численні юрид. доку¬ 
менти, окр. твори худож. літ-ри періоду становлення до- 
національної укр. літерат. мови, давні граматики і слов¬ 
ники. 50—60 рр.— час активного творення лексич. кар¬ 
тотеки — матер. бази нових, оригінальних словників. З 
використанням картотеки було укладено один з найбіль¬ 
ших перекладних словників — 6-томний «Українсько- 



158 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


російський словник». Він вийшов друком протягом 
1953—1963 рр. На цій же лексич. основі було підготов¬ 
лено «Російсько-український словник» (т. 1—3, 1968; 
Держ. премія УРСР 1971 р.). За активної творчої участі 
лінгвістів Комітет наукової термінології підготував і ви¬ 
дав бл. ЗО галузевих термінолог. (переважно двомовн. пе¬ 
рекладних) словників. Разом з працівниками ін. науко- 
во-дослід. установ та викладачами вузів було укладено 
низку російсько-укр. термінолог. словників широкого 
профілю, зокр. «Російсько-український технічний слов¬ 
ник» (1961), «Російсько-український сільськогосподар¬ 
ський словник» (1963), «Російсько-український словник 
суспільно-політичної лексики (1966), пожвавилося ви¬ 
дання українсько-іншомовн. та іншомовно-укр. словни¬ 
ків. Розпочалася систематична робота над іст. словни¬ 
ками укр. мови. Перший її етап завершився у 1977— 
1979 рр. виданням «Словника староукраїнської мови 
XIV—XV ст.», укладеного під кер. Л. Гумецької (премія 
АН України ім. І. Франка, 1980). Мовознавці України 
не обходять увагою словники мови письменників. До 
150-річчя з дня народження Т. Шевченка видано дво¬ 
томний «Словник мови Т. Г Шевченка» за ред. В. Ва- 
щенка; у 1978—1979 рр. у Харківському ун-ті видано три¬ 
томний «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка»; 
розгорнулася робота над словниками І. Франка, Л. Глі- 
бова та ін. Цей же період характеризується розвитком 
лінгвіст, географії, якоюсь мірою діалектної лексикогра¬ 
фії, іст. діалектології, експериментальним дослідженням 
діалект, фонетики, а також порівняльно-іст. мовознав¬ 
ства. Зокр., нові аспекти діалектол. і ономастичних дос¬ 
ліджень, викладені в «Нарисах з діалектології української 
мови» Ф. Жилка (1966), у працях А. Білецького, Т. На- 
зарової, М. Никончука, Ю. Карпенка, Є. Отіна, М. Ху- 
дашата ін. Виходить друком монографія Ю. Редька «Су¬ 
часні українські прізвища» (1966). Дослідженню теор. 
питань слов’ян, синтаксису присвячена праця О. Мель- 
ничука «Розвиток структури слов’янського речення» 
(1966). Виявлялася увага до історії укр. мови, про що 
свідчить, зокр., вихід у світ книжок А. Москаленка «На¬ 
рис історії української лексикографії» (1961) та П. Бо¬ 
рецького «Історія української лексикографії» (1963). 
Крок уперед зробило теор. перекладознавство, засвідче¬ 
не насамперед працями М. Рильського і О. Кундзича. 

Нарешті, 4-й період в історії У. м.— один із найсклад¬ 
ніших. Умовно його поч. можна відносити до 70-х рр., 
хоч стимули для його розвитку з’явилися значно раніше. 
Вони виявилися в новому погляді на мову як складну 
саморегульовану систему, компоненти якої взаємопов’я¬ 
зані і взаємозумовлені. Спершу ці погляди поширюва¬ 
лися на формальну будову мови, але згодом охопили й 
її змістову, семант. сторону. Нові аспекти в методику 
дослідження структури і функціонування мови вніс 
структурно-математ. напрям. Вивченню системи фонем 
укр. мови із застосуванням стат. методу присвячена, 
зокр., монографія В. Перебийніс «Кількісні й якісні ха¬ 
рактеристики системи фонем сучасної української літе¬ 
ратурної мови» (1970). Досліджується структура частин 
мови, вивчаються грам, категорії у їхньому взаємозв’яз¬ 
ку, аналізуються ті явища фонетики, граматики й сло¬ 
вотвору, які не були раніше предметом спец, вивчення. 
Осн. праці з цих питань: «Структура українського дієс¬ 
лова» (1971) В. Русанівського, «Іменник в українській 
мові» (1974) І. Матвіяса, «Синтаксис сучасного україн¬ 
ського розмовного літературного мовлення» (1973) 
П. Дудика, «Прикметник в українській мові* (1978) 

А. Грищенка, «Голосні фонеми сучасної української лі¬ 
тературної мови» (1979) Н. Тоцької, розробки І. Кова¬ 
лика в галузі словотвору та. ін. Наслідки теор. і практ. 
роботи в цьому напрямі втілилися в синтетичну п’яти- 
трмну працю «Сучасна українська літературна мова» 
(«Фонетика», «Морфологія», «Синтаксис», «Лексика і 
фразеологія», «Стилістика», 1969—1973). Здійснення цих 


досліджень передбачало як дальше поглиблення грам, 
теорії, так і досягнення суто практ. мети — встановлення 
семантики слова й речення шляхом аналізу формальних 
засобів мови. До першого типу належать праці Г. Гна- 
тюка «Дієприкметник у сучасній українській літератур¬ 
ній мові» (1982), Н. Клименка «Словотворча структура 
і семантика складних слів у сучасній українській мові» 
(1984), І. Вихованця «Прийменникова система україн¬ 
ської мови» (1980), «Система відмінків української мови» 
(1987), «Частини мови в семантико-граматичному аспек¬ 
ті» (1988; премія АН України ім. І. Франка, 1990), К. Го- 
роденської і О. Безпояско «Морфеміка української мо¬ 
ви» (1987), О. Тараненка «Мовна семантика в її дина¬ 
мічних аспектах» (1989) та ін. До узагальнюючих праць 
цього ж напряму належить «Українська граматика» 
(1986), де вперше комплексно застосовується функці¬ 
ональний підхід до опису грам, категорій. Другий тип 
репрезентують такі праці, як «Структура мови і статис¬ 
тика мовлення» (1974), монографії В. Перебийніс, 
М. Муравицької, Н. Дарчук «Частотні словники та їх ви¬ 
користання» (1985), «Лексична семантика в системі «лю¬ 
дина — машина» (1986), «Морфологический анализ на- 
учного текста на ЗВМ» (1989). Новим напрямом у лін¬ 
гвістиці 70—80-х рр., що доповнює лексико-грам. дос¬ 
лідження, є експериментальна фонетика, зокр. вивчення 
інтонаційних особливостей укр. мови (А. Багмут, 
Л. Прокопова та ін.), а також компонентний аналіз лек¬ 
сич. семантики (Л. Лисиченко, Ж. Соколовська та ін.). 
Об’єктом посиленої уваги стали минуле і сучас. стан, 
укр. фразеології (Л. Коломієць, Л. Скрипник, Г. Удови¬ 
ченко та ін.). Системний підхід характеризує і нові праці 
з лінгвостилістики. Прикладом служить монографія 

B. Чабаненка «Основи мовної експресії» (1984). Систе¬ 
матизуються закономірності сучас. наголошування слів 
(В. Винницький); історія укр. наголосу відтворена в мо¬ 
нографіях В. Скляренка «Історія акцентуації іменників 
середнього роду української мови» (1979) та «Нариси з 
історичної акцентології української мови» (1983). Ви¬ 
вчення історії структури укр. мови набуває в 70—80 рр. 
більш систематичного характеру. Розширення бази дос¬ 
ліджень у цій галузі, постійне обстеження і видання 
пам’яток укр. мови, написання монографій і нарисів з 
іст. морфології, словотвору і синтаксису (С. Самійленко, 

C. Бевзенко, І. Керницький, Ф. Медведів, І. Слинько та 
ін.) дало змогу створити 4-томну синтетичну працю 
«Історія української мови» («Вступ. Фонетика», «Мор¬ 
фологія», «Синтаксис», «Лексика і фразеологія», 1978 — 

1983; премія АН України ім. І. Франка, 1984). В останні 
роки У м. повернулося обличчям до спільнослов’ян. і 
спільносхіднослов’ян. мовн. спадщини, про що, зокр., 
свідчать коментарі В. Німчука до виданих ним же Київ¬ 
ських глаголичних листків (1988), текстолог, та лінгвіст, 
аналіз літописних оповідей про похід Ігорів, проведений 
В. Франчук (1988) та ін. 

Дослідження історії структури укр. мови відбувається 
паралельно з вивченням історії власних назв, розвитком 
іст. діалектології, залученням археолог, даних. Прикла¬ 
дом останнього є праця Г. Півторака «Формування і діа¬ 
лектна диференціація давньоруської мови» (1988). До 
традиційних методів аналізу історії укр. мови долучають¬ 
ся структурно-математичні (М. Пещак). Розвивається 
мовознавче слов’янознавство. Видано «Вступ до порів¬ 
няльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966), 
«Етимологічний словник української мови» (т.№ 1—3, 

1982—1989); певна увага приділяється питанню міжмовн. 
контактів (Ю. Жлуктенко), В. Акуленко, В. Семчин- 
ський. О. Семенець та ін.), зокр. слов’ян. (М. Онишке- 
вич, Й. Дзендзелівський). У 80-х рр. зрушила з місця 
справа з виданням підготовленого переважно в поперед¬ 
ні десятиліття «Атласу української мови»: у 1984 р. ви¬ 
дано його 1-й т. («Полісся, Середня Наддніпрянщина і 
суміжні землі»), у 1988 — 2-й («Волинь, Наддністрян- 




І. Етнос і соціум 


159 


щина, Закарпаття і суміжні землі»), в роботі перебуває 
3-й т. Видано «Лінгвістичний атлас нижньої Прип’яті» 
Т. Назарової (1985), вийшла друком хрестоматія укр. го¬ 
ворів (1977). Сучас. діалектологія розвивається в трьох 
напрямах: укладання регіон, діалект, словників з орієн¬ 
тацією на видання загальноукр. діалект, словника; ство¬ 
рення узагальнюючих праць з описом одного з мовн. рів¬ 
нів на широкому діалект, матеріалі (Я. Закревська «На¬ 
риси з діалектного словотвору в ареальному аспекті», 
1976) або систематизацією всього діалект, матеріалу 
(С. Бевзенко «Українська діалектологія», 1980); розробка 
нових методів ареального моделювання діалект, лексики 
(П. Гриценко «Моделювання системи діалектної лекси¬ 
ки», 1984; «Ареальне варіювання лексики», 1990). Укр. 
лексикографія, спираючись на створену у попередній пе¬ 
ріод лексич. картотеку, зосередила свої зусилля насам¬ 
перед на «Словнику української мови» в 11 т. (1970— 
1980; Держ. премія СРСР, 1983). Вийшли в світ ще дві 
великі лексикограф, праці, створені протягом останніх 
років: «Фразеологічний словник української мови» та 
«Словник синонімів української мови». У 1988 р. вийшов 
друком 2-томний «Словник російських творів Т. Г. Шев¬ 
ченка»— закономірне продовження 2-томного «Словни¬ 
ка мови Т. Г. Шевченка» (Держ. премія УРСР, 1989). В 
укр. ономастиці переважає напрям, пов’язаний з вивчен¬ 
ням місцевих назв (Ю. Карпенко «Топонімія Буковини», 
1973; В. Лобода «Топонімія Дніпровсько-Бузького 
межиріччя», 1976; «Гідронімія України в її міжмовних і 
міждіалектних зв’язках», 1981; І. Железняк «Рось і етно- 
лінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Право¬ 
бережжя», 1987; О. Карпенко «Назви річок Нижньої 
Правобережної Наддніпрянщини», 1989). Приділяється 
певна увага також іменам людей (М. Худаш «З історії 
української антропонімії», 1977; М. Демчук «Слов’янські 
автохтонні особові власні імена в побуті українців XIV— 
XVII ст.», 1988), назвам людей за місцем проживання 
(В. Горпинич «Назви жителів в українській мові», 1979), 
а також етнонімії (О. Стрижак «Етнонімія Геродотової 
Скіфії», 1988; «Етнонімія Птолемеєвої Сарматії», 1991, 
премія АН України ім. 1. Франка, 1991). З другої пол. 
80-х рр. розгорнулася робота над створенням багатотом¬ 
ної історії укр. літерат. мови, а також над вивченням 
термінологічних систем (Т. Панько). З сер. 80-х рр. за¬ 
роджується укр. соціолінгвістика. Власне праць, які імі¬ 
тували соціолінгвістику, але насправді були збірниками 
цитат, мета яких полягала в тому, щоб довести, ніби всі 
мови в СРСР досягли нечуваного розквіту, не бракувало. 
Проте реальної картини можливостей функціонування 
нац. мов вони не розкривали. Початки справжньої со¬ 
ціолінгвістики зародилися в працях, присвячених аналі¬ 
зові мовн. карти зарубіж. світу. Це колективні монографії 
«Методологические проблеми язьїкознания» (1988) за 
ред. О. Мельничука, «Межьязьїковьіе отношения и язи¬ 
ковая политика» (1988) и «Язьїковьіе ситуации и взаи- 
модействие язьїков» (1989) обидві за ред. Ю. Жлуктенка. 
Це, зрештою, написана на палеолінгвіст. матеріалі мо¬ 
нографія О. Ткаченка «Очерки теории язикового суб- 
страта» (1989). 70—80-ті рр. позначені зрослою увагою 
до лінгвіст, спадщини, зокр. до історії У, м. Це моно¬ 
графія Л. Паламарчука «Українська радянська лексиког¬ 
рафія» (1978), праці В. Німчука «Староукраїнська лек¬ 
сикографія в її зв’язках з російською та білоруською» 
(1980) і «Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст.» 
(1985) та ін. Виходять друком збірники праць, в яких 
розкривається значення окр. установ і творч. спадщини 
вчених для укр. і світ, науки й культури. Це «Роль Киє- 
во-Могилянської академії в культурному єднанні 
слов’янських народів» (1988), «Л. А. Булаховский и со- 
временное язьїкознание* (1987) та ін. 

У. м.— складова частина світ, славістики. Знач, вне¬ 
сок у вивчення укр. мови зробили рос., польські, нім., 
чеські, словацькі, амер., канад. та ін. вчені-лінгвісти. 


Перший наук, опис фонетики укр. мови здійснив на за- 
гальнослов’ян. тлі австрійський і словенський мовозна¬ 
вець Ф. Міклошич у праці «УегвІеісЬепсІ ЬаиІІеЬге сіегзіа- 
уізсЬеп ЗргасЬеп» (Відень, 1852). З’ясуванням історії укр. 
мови багато займалися рос. лінгвісти І. Срезневський, 

O. Шахматов, В. Виноградов, Ф. Філій та ін. Історія 
У. м. започаткована в працях рос. учених О. Пипіна і 
С. Булича, хорват, лінгвіста В. Ягича. Особливо активно 
У. м. розвивалося в заруб, країнах з кінця 50-х — поч. 
60-х рр. XX ст. Установлюється пряме співробітництво 
укр. учених з польськ., чеськ., словацьк., угор., серб., 
хорват., болг. лінгвістами. 1957 р. у Варшаві було видано 
«Зіо^пік икгаіпзко-роізкі», а працівники Інституту сус¬ 
пільних наук АН України (Л. Гумецька та ін.) у 1959 — 
1960 рр. підготували й видали двотомний «Польсько-ук¬ 
раїнський словник». Наслідком спільної багатолітньої 
роботи з чеськ. і болг. колегами стали «Чесько-україн¬ 
ський словник» (Й. Андерш, А. Куримський, Г. Неруш, 

P. Шишкова та ін., 1988 — 1989; премія АН України 
ім. І. Франка, 1990) і «Болгарсько-український словник» 
(А. Стоянов, Е. Пернішка, О. Чмир, 1988). У різн. кра¬ 
їнах світу складаються свої українознавчі школи. У СІІІА 
й Канаді багато учнів і послідовників О. Пріцака (пере¬ 
дісторія слов’ян, мов, прадавні міжмовні контакти) і 
Ю. Шевельова (історія фонет. будови, історія У. м., гра¬ 
матика сучас. укр. мови). У Німеччині виявляють поси¬ 
плену увагу до укр. середньовіччя (О. Горбач, І. Роте, 
М. Вінценз). Польські україністи вивчають укр. власні 
геогр. назви (І. Рудницький, 3. Штібер, С. Грабець та 
ін.), народні говори (К. Дейна. Я. Рігер та ін.), історію 
укр. мови (В. Курашкевич). Над укр. діалект, матеріалом 
працювали і працюють у Словаччині (Г. Панькевич, 
3. Ганудель), Угорщині (Л. Деже), Румунії (Й. Петруц). 

УКРАЇНСЬКЕ «ПСИХЕ». Спроби пізнати і схаракте¬ 
ризувати У.«п.», такі прикметні саме нашому часові, 
мають свою дуже давню історію. Зафіксовані вони у нас 
в початках нашої історіографії. Вже у Нестора знаходимо 
характеристики окремих племен, з яких складався укра¬ 
їнський народ, при чому літописець найкраще атестує 
саме плем’я полян, до якого сам належав, як найкуль- 
турніше. 

І чужі спостерігачі — подорожники, купці і вчені, гео¬ 
графи та історики,— почавши ще від Геродота до нашого 
часу, не раз подавали характеристики нашого народу і 
його духовності. Першу спробу зібрати подані стародав¬ 
німи письменниками відомості про наших предків і ви¬ 
дати їх в українському перекладі зробив на початку цього 
сторіччя М. Грушевський, надрукувавши «Виїмки» з цих 
старих джерел коштом НТШ у Львові. 

Пізніше слідом за ним пішов В. Січинський, що видав 
уже кількома накладами свою відому збірку «Чужинці 
про Україну». 

Та й сам наш народ почував свою окремішність, від¬ 
різняючи себе від сусідів, передовсім від поляків і мо¬ 
скалів. У своїх піснях, приказках, анекдотах та вертеп¬ 
них комедіях давав їм влучні характеристики. Отже, 
фольклорні збірки належать до літератури нашого пи¬ 
тання. 

Так само, як наша народна пісня, так і наша красна 
література була і є пребагатим джерелом для пізнання 
У.«п.», вже від драм XVII—XVIII вв. почавши. Котля¬ 
ревський і Квітка мають великі заслуги як перші пробу- 
дителі української національної свідомості в темряві 
початків XIX в. Були вони достойними предтечами Шев¬ 
ченка, Франка, Лесі Українки й інших наших письмен¬ 
ників, що розкрили перед зденаціоналізованою україн¬ 
ською інтелігенцією глибину української душі. 

Отже, українська література й присвячені їй праці 
теж належать до джерел нашої проблеми. Поезія й бе¬ 
летристика велику роль грають у національній самосві¬ 
домості. В. Короленка переманила до москалів саме ро¬ 
сійська література. В творчості великих її письменників 




160 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


він знайшов «свою батьківщину», як признається в ав¬ 
тобіографії. 

І довго наші зросійщені земляки йшли шляхом Ко- 
роленка, поки щасливий випадок не показав їм, де їхня 
справжня батьківщина, подавши їм в руки такі твори 
української літератури, що могли сміло конкурувати з 
російськими. 

Поруч з белетристикою й поезією слід поставити тво¬ 
ри, що роз’яснюють наше минуле. Наші предки здавна 
гордо протиставили себе москалям, як про це свідчать 
різні джерела. Дуже характеристична під цим поглядом 
скарга Румянцева, що його Катерина настановила гене¬ 
рал-губернатором України. Про це свідчать красномовно 
також, праця славнозвісна «Історія Русів» або, напр., за¬ 
писки Г. Винського «Моє врем’я», що вийшли 2-м вид. 
у Петербурзі 1914-р. 

«Книги битія українського народу» М. Костомарова 
є важливим виявом українського національного само¬ 
пізнання Кирило-Мефодіївського братства. М. Косто¬ 
марову ж належить і перша спроба схарактеризувати вда¬ 
чу українського народу в її протиставленні до вдачі на¬ 
роду московського, яку він зробив у статті «Дві руські 
народності», що з’явилася московською мовою в «Ос¬ 
нові» 1861 р., а пізніше була видана і в українському пе¬ 
рекладі. 

Після Костомарова пробував І. Нечуй-Левицький 
схарактеризувати «Світогляд українського народу» в сво¬ 
єму нарисі, поміщеному під цією назвою у львівській 
«Правді» 1875 р. 

Великий вплив на поглиблення української націо¬ 
нально-державницької думки мала брошура Л. Цегель- 
ського «Русь—Україна й Московщина», видана львів¬ 
ською «Просвітою» 1900 р. і перевидана в розширеному 
вигляді «Союзом визволення України» під назвою «Русь- 
У країна й Московщина-Росія» (Царгород, 1915). Згодом 
намагався теж схарактеризувати український народ поет 
В. Пачовський у брошурі «Українці як нарід», виданій в 
Чернівцях 1907 р. 

Спробу схарактеризувати особливості вдачі наддніп- 
рянців і галичан зробив М. Грушевський у своїй брошурі 
«Наша політика», виданій 1912 р. Використав її після 
О. Доценко в своїм «Літописі української революції». 

Та це були спроби характеру публіцистичного. Нау¬ 
кове заглиблення у проблему української духовності й 
відрізнення її від духовності сусідніх народів дають нам 
синтетичні праці, що з’явилися в результаті довголітніх 
дослідів багатьох учених у різних ділянках українознав¬ 
ства, передовсім тих, що гуртувалися навколо Наукового 
товариства ім. Шевченка уЛьвові, очолюваного М. Гру- 
шевським,— І. Франка, У. Вовка, В. Гнатюка, Ф. Ко- 
лесси, М. Возняка, С. Томашівського й ін. 

Імпозантна «Історія України— Руси» М. Грушевсько- 
го уже своїми розмірами підносила на дусі наших зем¬ 
ляків, натякуючи, що наше минуле тягнеться неперер- 
ваною лінією від прадавньої давнини через князівську 
Україну й Козаччину до нашого часу. До помочі тої ве¬ 
ликої історії стала знаменита розвідка М. Грушевського 
«Звичайна схема «русской истории» й справа раціональ¬ 
ного укладу історії східного слов’янства», надрукована 
по-українськи у виданні Російської академії наук «Сбор- 
ник статей по славяноведению» (Спб., 1904). Вона роз- 
торощувала проповідувану російською офіційною істо¬ 
ріографією догму про єдність історичного процесу укра¬ 
їнського й московського народів. 

Таку саму вагу мали й популярні нариси історії укра¬ 
їнської літератури І. Франка, які він друкував у цьому ж 
часі в українських і німецьких часописах, а надто в ро¬ 
сійській енциклопедії Брокгауза й Ефрона (Спб., 1904). 

Синтезом українознавства мала стати українська ен¬ 
циклопедія російською мовою «Украинский народ в его 
прошлом и настоящем», що почала виходити в 1914 р., 
але через війну спинилася на 2-му т. Цей том, виданий 


1916 р., дуже важливий для нашої теми, бо містить зна¬ 
мениті синтетичні розвідки X. Вовка про українську ан¬ 
тропологію й етнографію, що підводили підсумок доте- 
перешнім дослідам цілої низки наших учених-етнографів 
на чолі з самим Вовком. В українському перекладі вийш¬ 
ли вони в Празі 1927 р. під заголовком «Студії з україн¬ 
ської етнографії та антропології». 

З інших видань з цієї ділянки можна назвати попу¬ 
лярну книжку Р. Єндика, учня І. Раковського «Антро¬ 
пологічні прикмети українського народу» (Львів, 1934). 

До цих праць слід долучити цінну розвідку С. Смаль- 
Стоцького «Розвиток поглядів на сім’ю слов’янських мов 
і їх взаємне споріднення» (2-е вид., Прага, 1927), яка 
устійнює самостійний розвиток української мови, без 
спільності з московською, розвідки В. Щербаківського 
про українське мистецтво, орнамент і будівництво й збір¬ 
ник «Українська культура» (вид. І. Тиктора, Львів, 1937). 

Усі ці найголовніші наукові розвідки, здавалося б, такі 
далекі від нашої теми, мали насправді велике значення 
для пізнання душі українського народу, як вона виявля¬ 
лася в різних ділянках творчості і взагалі дій, та були 
поштовхом для зглиблення взагалі нашого світогляду. 

Завдяки їм могли з’явитися і спеціальні розвідки про 
українську духовність, як от Я. Яреми «Українська ду¬ 
ховність в її культурно-історичних виявах» (1935), Д. Чи- 
жевського «Нариси з історії філософії на Україні» й 
«Головні риси українського світогляду в українській 
культурі» (Подєбради, 1940), І. Мірчука «Світогляд ук¬ 
раїнського народу» в 3-му т. «Наукового збірника» 
Укр. вільного університету в Празі (1942). 

До них треба долучити «Листи д<\Братів-Хліборобів» 
В. Липинського та книгу «Призначення України» 
Ю. Липи (Львів, 1938), перевидану 1953 р. в Нью-Йорку 
видавництвом «Говерла». 

До цієї категорії книжок слід зачислити і «Вільний 
Народ» Б. Ольхівського, що вийшов у в-ві «Варяп> (Вар¬ 
шава, 1938). 

Велику вагу й для зрозуміння нашого минулого, й для 
розвитку нашої національної самосвідомості має праця 
В. Щербаківського «Формація української нації», що 
вийшла досі двома виданнями — 1937 р. в Подєбрадах і 
1941 р. в Празі, накладом Ю. Тищенка. 

Цієї самої теми торкається й праця В. Петрова «По¬ 
ходження українського народу» (Регензбург, 1947) і бро¬ 
шура Л. Ребета «Формування української нації» (Мюн¬ 
хен, 1951). 

«Дух нашої давнини» намагається показати нам 
Д. Донцов у своїй книжці, що вийшла досі під цією наз¬ 
вою двома виданнями — 1944 р. у Празі накладом 
Ю. Тищенка і в дещо скороченому вигляді в Регензбурзі 
1951 р. Врешті, Ю. Русов у своїй книжці «Душа народу 
і дух нації» (Філадельфія, 1948) пробує з’ясувати У «п.» 
головно за схемою В. Щербаківського, використовуючи 
пам’ятки нашої пісенності й літератури. 

Найновіші опрацювання нашої теми знайдуть читачі 
у відповідних відділах «Енциклопедії Українознавства», 
головно у відділі «Культура», в статтях О. Кульчицького, 

І. Мірчука, О. Пріцака й Д. Чижевського. 

Очевидно, й розділи, присвячені археології, історії, 
історії літератури, етнографії й мові, також дають чимало 
нових знадібків для зрозуміння духовності українського 
народу. 

УКРАЇНСЬКЕ ЯЗИЧНИЦТВО. Предки українців ма- 
ли свою національну віру, яка в науці названа умовно 
язичництвом. Цим терміном позначалися також всі до¬ 
християнські й нехристиянські віри, як первісні, так і 
античні. Паралельно існувала й назва погани, поган¬ 
ство — «селянин*. Проте на українському мовному 
ґрунті ці слова набули негативного забарвлення за 
аналогією до слів з коренем ган-: гана, ганьба (осуд, 
сором), поганин (той, кого осоромили, засудили). 
Таке переосмислення ще яскравіше засвідчує ту тра- 



І. Етнос і соціум 161 


гедію,якупережилипредкиукраїнців.Якщословомпо- 
ганствоширококористувалисялітописці-християнидо 
це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На 
жаль, деякі вчені в Україні й за кордоном досі вживають 
його. 

Термін язичництво, незважаючи на умовність, зрозу¬ 
мілий широким колам людей і за тисячу років уже став 
традиційним. Є кілька поглядів на його етимологію. 
Найпростіша народна етимологія пояснює як «я зичу» 
(тобто «я бажаю»). Інша версія — «язичник той, хто не 
має святого письма, а передає свою віру в усній формі»,— 
однак, є неточною. Писемні пам’ятки язичництва існу¬ 
вали, але не всі збереглися, напр., Велесова Книга міс¬ 
тить історичний і теологічний матеріал. Відомі й інші 
книги, що не дійшли до нас: Лунник, Острологія, Зіль- 
ник, Сносудець тощо. 

М. Драгоманов пояснював цей термін як крайовий, 
народний, національний: «Язик-бо значить по-церков- 
ному те, що по-нашому мова, і народ, або нація». Дійсно, 
всі словники староукраїнської мови пояснюють слово 
язик, як народ. Воно широко вживалося в цьому зна¬ 
ченні ще в XVII ст. 

Нині в Україні посилився рух за відродження етнічних 
звичаїв не як театралізованих сценічних дійств, а як ре¬ 
лігійних ритуалів. Українських язичників не слід плутати 
з громадами рунвіри, які ставлять за мету створення но¬ 
вої монотеїстичної релігії і визнають одного Дажбога. 
Українські язичники є релігійною громадою української 
національної віри, що визнають усіх язичницьких богів 
як многопроявність Всесвіту, спроектовану на ґрунт на¬ 
ціональної геокультури. Українські язичники мають своє 
віровчення (святе письмо) — «Волховник» (Див. Етнічна 
віра українців). 

Українські язичники ставлять за мету, використовую¬ 
чи ретроспективний метод, на базі документального ма¬ 
теріалу здійснювати реконструкцію язичницької віри та 
її обрядів, що збереглися фрагментарно. Оскільки міфо¬ 
логічні уявлення українців, виробляючись у народному 
середовищі, як правило, шліфувалися в колі жерців, 
волхвів, релігійних мислителів старого часу, українські 
язичники науково опрацьовують і відновлюють старі рід- 
новірські обряди, використовуючи переважно автентич¬ 
ні молитви, співи, замовляння, обереги, магічні риту¬ 
альні дії, спрямовані до повернення добробуту Україн¬ 
ської держави і її народу. 

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР (від грец. їеаїгоп — місце для 
видовищ, саме видовище) — такий вид мистецтва, що 
відображає навколишню дійсність художніми сценічни¬ 
ми образами і виступає своєрідною формою соціальної 
свідомості, засобом ідейного й естетичного виховання 
мас. Мистецтво театру в Україні, як і світове, завжди 
було синтетичним, тобто воно не реалізується осібно, а 
складається з самостійних галузей — таких, як музика, 
малярство, архітектура, кіно, та ще й вимагає нових 
складників: тонації в мовленні, пластичного руху і ста¬ 
тури, штучного освітлення тощо. Відсутність одного з 
чинників нищить театральну виставу в цілому. 

Елемети театру на терені України зустрічалися ще в 
дохристиянську добу, здебільшого в трудових обрядах, 
повсякденності, іграх, а найбільше веснянках, гаївках, 
побутових піснях, мисливських та хліборобських звича¬ 
ях. В Україні у давнину існували різні види театру зі сво¬ 
їми регіональними традиціями, сценічним обладнанням. 
Як свідчать різноманітні археологічні та мистецтвознавчі 
відкриття XIX—XX ст., театр як вид по-справжньому 
сформувався на нашій землі за доби візантійсько-роман¬ 
ської при князівських дворах і функціонував під час на¬ 
родних свят в XV ст. 

Перші конкретні відомості про театральні вистави 
приходять з добою Ренесансу і несуть у собі західноєв¬ 
ропейську облямівку. Найстарішими друкованими текс¬ 
тами, що збереглися і виставлялися, стали інтермедії 


Я. Гаватовича, видруковані ще П. Бериндою. Театр в Ук¬ 
раїні в усі часи репрезентує собою, передовсім, режи¬ 
серську та акторську творчість, що є їхньою продуктив¬ 
ною діяльністю, здатною породжувати якісно нові ду¬ 
ховні цінності великого суспільного значення. Художні 
витоки праці режисера і актора щільно пов’язані з сві¬ 
домим суспільно-практичним аспектом театру на шляху 
цілеспрямованого духовного зростання суспільства. 
Найкращим проявом їх здібностей виступає талант і ге¬ 
ніальність. 

Після XV ст. в Україні історично складаються і фун¬ 
кціонують й дотепер різні види театру, а саме: драматич¬ 
ний, ляльковий, пантоміми, опери та балету, дитячий, 
оперети, музичної комедії, сатири, тіньовий тощо. З 

XVII ст. народжується театр політичного памфлету (у 
формі діалогів), що згодом перетворився в політично- 
агітаційний, особливо у XX ст. 

У добу бароко головним осередком У т. стала Киє- 
во-Могилянська академія, де вже з’явилися перші значні 
драматичні твори для всього слов’янського світу, зокре¬ 
ма п’єси Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Е. Коза- 
чин\:ького, Г. Кониського та інш. В добу рококо У. т. 
виходить із послугування тільки знаті, а чільно підходить 
до народного середовища. Створюється окремий репер¬ 
туар для сцени і визначається словом вертеп. Його удос¬ 
коналена форма мала особливо великий вплив на дра¬ 
матичну творчість навіть модернового театру XX ст. По¬ 
пит на театральне мистецтво значно зростає наприкінці 

XVIII ст., і вертеп задовольнити вимоги не зміг. Дальший 
поступальний мистецький крок робиться в епоху кла- 
сичності,— нового У. т.,— пов’язаного з діяльністю 
Г. Квітки-Основ’яненка та І. Котляревського. Функці¬ 
онує в цей період і кріпацький театр, з’являється перший 
підприємець приватного театру, різні театральні трупи, 
що мандрували по ярмарках. Входять у світову театраль¬ 
ну культуру й перші українскі актори — інтерпретатори 
людських характерів Л. Млотковська, К. Соленик, 
І. Дрейсі. 

Творення справжнього У. т. розпочалося героїко-ро- 
мантичною течією в XIX ст., його послідовно й напо¬ 
легливо утверджували М. Старицький, М. Лисенко, а в 
80-х рр. на півдні України гуртується когорта видатних 
сценічних діячів — І. Карпенко-Карий, М. Садовський, 
П. Саксаганський, М. Садовська-Баріолотті,— згодом 
завдяки їхній праці на кону щедро засяяли величні імена 
М. Заньковецької, Г. Борисоглібської, Г. Затиркевич- 
Карпинської, Є. Зарницької, Л. Ліницької, Є. Бояр¬ 
ської, Ф. Левицького, І. Замичковського, Д. Гайдамаки, 
Д. Деркача, Л. Сабініна. 

Ідейно-тематична спрямованість драматургії цього 
часу здебільшого ще залишилася в межах зображення се¬ 
ла, розробляючи тільки морально-етичну проблематику 
хліборобів. Зрідка з’являлися історичні хроніки («Пере¬ 
яславська ніч» М. Костомарова, «Бранка Роксолана» 
Д. Сочинського, «Гаркуша» О. Стороженка). Наприкінці 

XIX ст. У. т. виходить за межі краю (Болгарія, Польща, 
Фінляндія, Франція, Німеччина), а драматургія перекла¬ 
дається за кордоном. 

Конфліктна основа і характери дійових осіб у траге¬ 
діях, комедіях і одноактівках українських драматургів бу¬ 
дуються в цей час на засадах добра і зла; ситуації, вчин¬ 
ки, дії, взаємостосунки між героями психологічно віро¬ 
гідні, логічні, зроблені на світовому рівні. Особливо 
глибоко почала розроблятися гуманістинність сюжету 
(Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, В. Самійлен- 
ко, Л. Яновська, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Фран- 
ко, Г. Цеглинський). Нові структурні формотворні 
основи і зміст освоює Леся Українка. 

Початок XX ст. в У. т. позначений авангардними те¬ 
чіями, експресіоністичним впливом, новітніми пошука¬ 
ми. До рівня світових підносяться п’єси Л. Старицької- 
Черняхівської, В. О’Конор-Вілінської, С. Черкасенка, 




162 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


В. Винниченка, О. Олеся, І. Кочерги. Майстри сцени, 
як і драматурги, відійшли від побутової орнаментації, ру¬ 
тини, розширили зображально-виражальні засоби, 
з’явилася рафінована, філософсько-заглиблена думка 
над складною долею людини. Широко почала перекла¬ 
датися і показуватися на сцені найкраща світова драма¬ 
тургія. Засновуються нові неординарні театральні колек¬ 
тиви, зокрема Молодий театр, татр «Березіль*, Вільний 
театр Поділля, Центростудія, Театральний гарт, їх кіль¬ 
кість поступово зростає і наприкінці століття становить 
98 (1994). Багато театрів пережили добу провінційно-по¬ 
бутової обмеженості, поступово реалізовуючи свої ху¬ 
дожні можливості. Окремі з них піднялися до світових 
зразків. Значна роль у зростанні сцени, передовсім, на¬ 
лежить таким режисерам, як Л. Курбас, Б. Глаголін, 
М. Терещенко, Л. Дубовик, В. Василько, Г. Юра, Ф. Ве- 
рещагін, Ф. Стригун, С. Данченко. З’являється багато не¬ 
пересічних драматичних творів, серед них п’єси М. Ку- 
ліша, І. Дніпровського, К. Буревія, Л. Первомайського, 
Г. Мізюна, Я. Стельмаха, В. Фольварочного, Я. Вере¬ 
щака. Тоталітарно-бюрократична система, яка утверди¬ 
лася в Україні з середни 30-х рр. і проіснувала до кінця 
80-х, значно погіршила ситуацію в театральному житті. 
І все ж немеркнучими стали художні досягнення таких 
українських акторів, як Л. Гаккебуш, В. Чистякова, 
Г. Янушевич, Ю. Ткаченко, П. Куманченко, Н. Ужвій, 
Т. Литвиненко, Л. Тарабаринов, Б. Козак, П. Міхневич, 
Ю. Козаковський, Н. Кондратюк та ін. 

Цікавими й оригінальними стали сценографія, музич¬ 
не оформлення. Певних здобутків досягла театральна 
критика і театрознавство, з’явилася театральна періоди¬ 
ка, поглибилося наукове дослідження і обґрунтування 
оригінальних сценічних явищ в У. т. 

УКРАЇНСЬКИЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ СОЦІОТИП. 
Як свідчить правник А. Яковлів, «за виключенням так 
характерного для українського народу нахилу до індиві¬ 
дуальної свободи, устрій життя в родових та племінних 
зв’язках і в примітивних племінних державах України- 
Руси за доісторичної доби мав багато спільних рис з ус¬ 
троєм життя інших слов’янських народів, а де в чому і 
з старогерманським світом». Він вважав, що поруч з дер¬ 
жавною владою, яка базувалася на інституціях народного 
віче, князя і княжої ради, у Київській Русі існувала також 
місцева народна самоуправа, яка «найдовше заховала ри¬ 
си прадавнього родового й племінного устрою*. 

Отже, змінюються форми державності, змінюються 
правителі, та залишаються досить сталими головні риси 
національного характеру, які проходять майже незмін¬ 
ними крізь віки й тисячоліття. 

У Київській Русі компетенція народного віче обіймала 
всі функції державної влади, і насамперед вибір князя, 
укладання з ним угоди та раду з князем у важливих дер¬ 
жавних справах. Це IX—X ст. 

Військо Запорозьке мало Генеральну раду, яка вико¬ 
нувала всі функції верховної влади: законодавчу, судову, 
адміністративну. Вона ухвалювала закони, обирала геть¬ 
мана і козацьку старшину, вирішувала питання війни й 
миру, укладала угоди з іншими державами, мала право 
суду над гетьманом і старшиною. 

Як же схожі функції й повноваження народного віче 
з Генеральною радою, князя — з гетьманом, а княжої 
ради — з Радою старшини! Й це через 600 років після 
розквіту й занепаду Київської держави! 

Як і за часів народного віче, козаки демократично 
обирали собі лідерів. Особа, яка обиралася на козацький 
уряд, мусила двічі відмовитися від виявленої честі й по¬ 
годжувалася лише на третій раз, після тривалих умо¬ 
влянь, ритуальної лайки і погроз. А вся церемонія ви¬ 
борів завершувалася покладанням старими козаками на 
голову обраного жмені землі. Цей символ означав, що 
обраний є слугою товариства, яке наставило його своїм 
володарем. 


Виходячи з того, що соціальною основою козацької 
держави була рухлива маргінальна соціальна група — ко¬ 
зацтво, яка приймала до свого гурту незалежно від со¬ 
ціального статусу пошукувана «лицарського» звання, 
Військо Запорозьке об’єктивно було «приречене» на де¬ 
мократичні процедури обрання своєї правлячої еліти. 

Перехід України під протекторат Росії, що була вже 
тоді абсолютною монархією, безперечно, негативно 
вплинув на рівень демократизму українського суспіль¬ 
ства, але соціальна пам’ять народу і соціальні інституції 
суспільства ще досить довго регенерували демократичні 
процедури вирішення проблем громади. 

Але не тільки державна та освітня сфери суспільства 
були досить демократичними. Місцеве самоврядування 
також великою мірою вспадкувало демократичні проце¬ 
дури виборів усіх урядовців та чиновників, які, за свід¬ 
ченням І. Огієнка, «вибиралися з самих городян і завше 
одповідали тій громаді, що їх поставила». Аналогічна си¬ 
туація була і в церковному житті, де «вільними голосами 
вибирали священників, ігуменів і навіть митрополитів». 

Отже, здійснивши аналіз даних історичних джерел, 
можна зробити висновок стосовно досить високого рівня 
розвиненості такої риси української вдачі, як волелюб¬ 
ність, природний демократизм, що була закріплена у по¬ 
літичній культурі українців, які мали досить широкі ви¬ 
борчі права і певний досвід участі у безпосередній де¬ 
мократії. 

Після руйнування української автономії і реалізації 
російською монархією курсу на русифікацію та закріпа¬ 
чення козацтва, фактичного знищення української церк¬ 
ви та культури, демократичні цінності р українському 
суспільстві поступово «вимиваються» й слабнуть. Цей 
процес значною мірою підсилився переходом або пере¬ 
тягуванням чималої частини української еліти в росій¬ 
ську адміністративну та культурну сфери. 

Внаслідок цього український народ був утягнений до 
величезного виру Російської імперії, який безжалісно пе¬ 
ремелював етноси заради розширення своєї території та 
сфери впливу. 

Зрозуміло, що такі умови існування руйнівно діяли 
на індивідуалістичну українську психіку, скеровану на 
власні внутрішні переживання та відчуття. 

Відомий соціопсихолог О. Кульчицький, котрий роз¬ 
глядав українську психіку через вивчення впливу на фор¬ 
мування останньої расових (біологічних), географічних, 
історичних, соціологічних, культуроморфологічних та 
доглибно психічних чинників, також виокремлював емо¬ 
ційність української душі. На його думку, безкраї укра¬ 
їнські простори сприяли формуванню схильності до по¬ 
чуття любові до безконечного й абсолютного, а по суті — 
мрійного. 

В історичному аспекті формування української пси¬ 
хіки проходило під упливом геополітичного розташуван¬ 
ня України — між Заходом і Сходом. З одного боку, 
авантюрно-козацький (лицарський) стиль життя, з іншо¬ 
го — стиль притаємного існування, спричинений пере¬ 
ховуванням від небезпечних ворогів. Якщо перший є 
джерелом активності, то другий спонукає до «відступу у 
себе» з життєвою філософією «моя хата з краю...» Слід 
погодитися із згаданим уже О. Кульчицьким, котрий, 
аналізуючи культуроморфологічний аспект формування 
української психіки, дійшов висновку, що європейська 
ідея з н сцієнтизмом і персоналізмом докотилася до Ук¬ 
раїни в значно послабленому вигляді. 

Соціопсихологічний аспект дослідження української 
вдачі виявляє її селянську структуру, а з нею — схиль¬ 
ність до індивідуалізму та малих спільнот. 

І з цим можна погодитися, маючи на увазі, що голо¬ 
вним носієм національної культури й самосвідомості у 
важкі часи бездержавності виступало саме селянство, на¬ 
томість елітарні «вершки суспільства» продавалися за 
польські або російські дворянські титули, чини та маєтки. 




І. Етнос і соціум 


163 


За більшовиків було ще простіше: «немає людини — 
немає проблеми». А від нової робітничо-селянської інте¬ 
лігенції, яка ще довго не оговтається від комплексу мар- 
гінальності, важко вимагати високого рівня національної 
свідомості. 

Особливо динамічним елементом в українській пси¬ 
хічній структурі є несвідоме. Персональне несвідоме ве¬ 
ликою мірою характеризується «комплексами меншо¬ 
вартості» в розумінні психології А. Адлера, а колективне 
несвідоме, з урахуванням переважно селянської струк¬ 
тури української психіки, може бути впізнане в архетипі 
Доброї Матері Землі. Це сприйняття спрямовує форму¬ 
вання національної психіки у бік м’якості й лагідності, 
забарвленої романтичною емоційністю. 

Ось ці чинники й сприяли зменшенню соціальної ак¬ 
тивності українців, що нині деякими людьми сприйма¬ 
ється як консерватизм з комуністичним забарвленням. 

Взагалі, можна сказати, що наша ментальність багато 
в чому формувалася під упливом української родини, яка 
зберегла чимало рис, успадкованих від матріархату. Вод¬ 
ночас тип родини, який домінує у Західній Європі, є 
патріархальним. 

У зв’язку з тим, що соціальні та психічні норми, ідеа¬ 
ли, установки, ієрархія моральних цінностей українства 
є типовими для жіночої свідомості, вплив батька у родині 
менший, ніж у західноєвропейських народів. А звідси й 
висновок: найпоширенішим у суспільній свідомості ук¬ 
раїнців є не енергійний, войовничий та аскетичний по¬ 
літичний лідер, а керівник-колегіал (на відміну від За¬ 
хідної Європи). Він за всіх дбає, вболіває, гуртом з то¬ 
варишами радиться перед прийняттям рішень. Такий со¬ 
бі гетьман з «материнськими рисами». 

Однією з головних рис національного характеру є 
природа ставлення громадянина до влади. Воно будуєть¬ 
ся на несприйманні деспотичного характеру останньої. 
Українець боїться влади і через те всіляко намагається 
позбутися неї, власноруч вирішувати свою долю. Влада 
в його підсвідомості є постійним насильством і наругою. 

Слід також ураховувати ще й таку річ, як традиції 
вспадкування, що склалися в українській родині. На від¬ 
міну від Західної Європи, де найстарший син успадко¬ 
вував всю владу, землю тощо, в Україні все ділилося між 
нащадками порівну незалежно від статі. Зрозуміло, що 
така система вспадкування не могла не привести до не¬ 
порозумінь і сварок, не сприяла встановленню чіткої со¬ 
ціальної стратифікації не тільки на рівні родини, а й сус¬ 
пільства загалом. Такий родинно-побутовий демокра¬ 
тизм відбивався на формуванні не тільки буденної, а й 
суспільної свідомості українців за принципом психоло¬ 
гічного прецеденту: якщо в родині — все порівну, то чо¬ 
му в суспільстві не використати це? Взагалі такий підхід 
є досить демократичним з процедурної точки зору, але 
в деяких ситуаціях він може відігравати й негативну роль. 

Ми вже згадували про досить вагомий селянський 
компонент у структурі української психіки. Й це не є 
винятком. Аналогічну ситуацію можна побачити розгля¬ 
даючи особливості, напр., французької або польської 
психіки. 

Вся справа в тому, що під упливом сильного колек¬ 
тивного стресу (революції, війни, стихійного лиха), який 
діє впродовж досить тривалого часу, національна психіка 
підсвідомо починає виробляти інші психічні, соціальні, 
а згодом і правові норми регуляції суспільного життя. 
Що тут мається на увазі? Передовсім пріоритетні напря¬ 
ми формування домінантних соціотипів у національному 
характері. 

Тут цілком можна погодитися з Б. Цимбалістим, кот¬ 
рий вважав, що під загрозою кочовиків та інших недругів 
нашого народу міг витворитися у XVI— XVII ст. козаць¬ 
кий соціотип, тип вояка-хлібороба. Зрозіміло, що він не 
виникнув раптово, на порожньому місці, а тільки на ос¬ 
нові комбінування рис національного характеру, вспад- 


кованих від попередніх генерацій за й до Київської доби. 
Оскільки військо в усі часи було однією з головних дер¬ 
жавних інституцій, під його впливом відповідним чином 
визрівали й особливості національної ментальності. 

Українці належать до групи слов’янських народів, і 
їхні родинні стосунки з іншими слов’янами, спільна істо¬ 
рія з багатьма й спільна державність відбилися на сус¬ 
пільній свідомості сучасного українського суспільства. 

Маючи кількісні дані про рівень психологічної спо¬ 
рідненості з іншими народами, пам’ятаючи про мен¬ 
тальність як глибинний рівень колективної та індиві¬ 
дуальної свідомості, ми можемо твердити про спорід¬ 
неність української ментальності з ментальністю 
слов’янських народів — насамперед білорусів, росіян, 
болгар, словаків і поляків. Разом з тим, аналізуючи цю 
проблему, слід пам’ятати слова батька психоаналізу 
3. Фрейда, котрий ще в 1921 р. писав: «Близько пов’я¬ 
зані між собою раси тримають одна одну на дистанції: 
південні німці не люблять північних німців, англійці 
всіляко зневажають шотландців, іспанці сповнені пре¬ 
зирства до португальців». У відкритій антипатії й від¬ 
чутті відштовховування до інших рас Фрейд убачав лю¬ 
бов до себе або нарцисизм. Ця любов спрямована на 
збереження індивідуального національного обличчя й 
має під собою культурно-психологічну основу, яку не 
можна ігнорувати, вивчаючи проблему ментальності 
українства. 

Незважаючи на слов’янську спорідненість українці 
загострено сприймають зверхнє ставлення з боку т. зв. 
«старшого» брата, пам’ятаючи політику русифікації й 
знищення української автономії. Схоже ставлення й до 
західних сусідів, котрі впродовж тривалого часу намага¬ 
лися нав’язати свій стиль життя нашомV народові. 

В усякому разі треба розуміти, що національна сві¬ 
домість таки далася взнаки й виявилася у творенні ук¬ 
раїнської державності. Схоже на те, що цей процес є 
досить могутнім і розрахованим на тривалий час роз¬ 
витку. 

Американські психологи Дж. Глайв і Е. Клері, обсте¬ 
живши впродовж 5 років понад 10 тис. чол. дійшли вис¬ 
новку, що колір очей людини відбиває також головні 
риси її характеру. 

Виходячи з цього, можна зробити висновки: більшість 
українців та українок мають карі очі, а відтак вони є 
веселими, комунікабельними, товариськими, мають 
гострий розум, люблять і цінують гумор, легко закоху¬ 
ються, хоча й не дуже постійні у своїх почуттях. Вони 
працелюбні й працездатні, старанні, романтичні, важко 
переживають кривду. Кожен шостий представник укра¬ 
їнського народу (власник сірих очей) характеризується 
як вперта, мужня людина, що домагається свого, незва¬ 
жаючи на труднощі. Приблизно стільки ж українців є 
романтичними, правдивими й наполегливими. Це люди, 
котрі мають сині очі. Вони досить легко змінюють свій 
настрій, інколи бувають вередливими. Близько 4—5% ук¬ 
раїнців, котрі мають зелені очі, відзначаються сильною 
волею й чіткою спрямованістю на конкретну мету. Вони 
є досить сталими у своїх уподобаннях, часом бувають жор¬ 
стокими й незговірливими. Часто-густо їм бракує уяви. 

Безперечно, до наведених даних не треба ставитися 
як до абсолюту, проте певні тенденції з них вивести мож¬ 
на. В усякому разі, домінуючий психологічний соціотип 
дає уявлення про національний характер українців. 

Завершуючи коротенький екскурс до проблеми ук¬ 
раїнської вдачі, ми маємо можливість відзначити, що 
українська ментальність, попри тривале притлумлене 
існування українства за умов певного приниження й 
переслідування, все-таки не втратила своїх природних 
рис демократизму й волелюбності. А це дає підстави 
говорити, що українська психіка є сприятливим осо- 
бистісним тлом для розбудови демократичного суспіль¬ 
ства з пріоритетом загальнолюдських цінностей. 



164 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


УКРАЇНСЬКІ СОЦІОКУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ - 
провідна сила у національному самовизначенні та фор¬ 
муванні орієнтирів і цінностей загалу. Насамперед мож¬ 
на визначити тип «гоголівської» парадигми (якщо ско¬ 
ристатися термінологією Є. Маланюка). В ній найяск¬ 
равіше проявляє себе побутово-громадське малоросій- 
ство, коли навіть саме ім’я «Україна» стає синонімом 
бездержавної, безструктурної, безхарактерної етногра¬ 
фічно мальовничої території. Завдання культурної еліти, 
за таких обставин, полягає в обґрунтуванні й оспівуванні 
ідилічної, безнаціонально-хуторянської Малоросії, ціл¬ 
ковито поставленої на службу Російській імперії. Відпо¬ 
відно до цього особистість мала розчинятися в соціумі, 
ревно уславляти «государя императора» й те минуле, що 
зреалізовувалося «во славу русского царя, царя право¬ 
славного». Іншими словами, формула «самодержавия, 
православия, народности» отримувала своє «малоросій¬ 
ське втілення» і продовження аж до радянських часів 
через формулу «родина, держава, коммунизм». 

Другу парадигму можна визначити як «просвітянсько- 
культурницьку». Її репрезентують передовсім постатті 
П. Куліш а і М. Старицького. В цьому випадку україн¬ 
ська мрія знаходить соціокультурне втілення у просвіт¬ 
ницькій роботі по створенню літературної мови і прос¬ 
тору її функціонування, по відстоюванню культурної ав¬ 
тономії і розвою духовного життя. 

Третя парадигма може бути охарактеризована як «по¬ 
літична», що яскраво втілилася, зокрема, в концепції фе¬ 
дералізму. Йдеться не лише про визначення форми вза¬ 
ємин з Російською державою, а, властиво, про спосіб 
соціального мислення. Найяскравішим представником і 
фактичним творцем такої парадигми був М. Драгоманов. 
Яків попередньому випадку, особистість осмислюється 
через самоврядну, цілісну громаду, в якій є достатній 
простір індивідуальної свободи і яка стає фокусом соці¬ 
ального життя й розв’язання культурних проблем. Ви¬ 
разними стають орієнтація на Євпропу, діалог з Заходом, 
політична активність як неодмінний показник справж¬ 
нього українства. 

Четверта парадигма, розпочата франківським періо¬ 
дом формування власне української ідеї (саме в остан¬ 
ній українська мрія виходить на рівень рефлектованос- 
ті, на рівень самосвідомості), має виразне соціально- 
політичне та національне забарвлення. Йдеться про по¬ 
літично згуртованих індивідів, які через пресу, партійну 
і профспілкову діяльність досягають крок за кроком ре¬ 
альних результатів на шляху соціального і національ¬ 
ного визволення України. Формується ця парадигма 
передусім на Галичині, де на той час в умовах консти¬ 
туційної австро-угорської монархії визначилися деякі 
демократичні свободи, що й давали можливість транс¬ 
формації української мрії в українську ідею. На Гали¬ 
чині тяглість такої парадигми властива й польському 
(міжвоєнному) періоду, і, певною мірою, навіть радян¬ 
ській добі, і, зрештою, реально означена зараз. 

У зазначений період виникає також парадигма, яка 
переводить розв’язання всіх проблем до буття особис¬ 
тості, її втаємниченого спілкування з Богом, рухів серця 
та проникнення в таїни як світу ідей, світу вічної правди, 
так і світу розумних істот та тілесного світу. Така позиція 
достатньо обережна у висновках щодо земних проблем; 
наголос падає на «мир з ближніми», на внутрішнє зосе¬ 
редження і звершення до глибин душі та духа. Метою 
при цьому виступає здійснення загального щастя. Укра- 
їнськість присутня радше в неявних, латентних формах, 
аніж у розгорнених, демонстративних. «Так» чи «ні» дер¬ 
жавності — вільній, власній чи чужій, якій треба служи¬ 
ти,— «так» чи «ні» національному самовизначенню зні¬ 
мається метафізикою божественного буття і причетністю 
людини до Бога. 

Доцільно також виокремити ще одну парадигму, оз¬ 
накою якої є революційний активізм, яка безпосеред¬ 


ньо не апелює до українських питань, начебто їх не по¬ 
мічає чи підпорядковує проблемам соціально-політич¬ 
ного визволення в межах Російськоїдержави, проте несе 
в собі істотні інтенції української мрії. Радикальний ре¬ 
волюційний рух XIX ст. в Росії (це властиво і різним 
періодам XX ст.) частково ґрунтувався на ідеях та засад- 
ничих принципах, принесених вихідцями з України. Са¬ 
ме вони ставили питання про доцільність переходу до 
західних зразків політичного устрою, поставили під сум¬ 
нів життєздатність обожнюваної російським народницт¬ 
вом селянської общини. При цьому радикалізм україн- 
ськихрепрезентантівзагальноросійськогореволюційно- 
го руху, які виходили із необхідності дій автономної та 
в ідповідальноїзасвоївчинки особистості, мав безумовне 
певне підґрунтя в традиціях української ментальності та 
загальних інтенціях української мрії. 

Загалом в межах окреслених парадигм починалося 
формування національної самосвідомості у різних фор¬ 
мах. Українська мрія як соціально-світоглядний фено¬ 
мен набувала свого втілення у вигляді певних ідей — від 
ідей боголюдськості до української політичної ідеї,— які 
актуальні й зараз. 

УКРАЇНЦІ В БАГАТОЕТНІЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ. 

Уявлення про «єдину кров» побутують в кожному народі, 
у тому числі і в українському. Тому нерідко виникають 
безплідні міркування на тему, які риси зовнішності при¬ 
таманні «типовому (щирому)» українцю. 

Антропологією встановлено, що в середовищі укра¬ 
їнців нема якогось одного антропологічного типу, який 
охоплював би більшість народу. Навпаки, серед всіх 
слов’ян українці, особливо півдня, найрізнобарвніші за 
своїми антропологічними ознаками. Все це могло відбу¬ 
тися лише за умов інтенсивного міжетнічного перемі¬ 
шування. Тому варто вести мову про еволюцію антро¬ 
пологічного складу українців. При цьому враховувати, 
які етнічні процеси були більш притаманні тому чи іншо¬ 
му історичному періоду — етноконсолідаційні, етноаси- 
міляційні чи етноінтеграційні. 

Варто також мати на увазі, що характер етнічного 
процесу, як правило, визначається етнополітичною си¬ 
туацією — наскільки політично мобілізованим є той чи 
інший народ, чи має він власну державу, яким є його 
ставлення до інших народів і т. п. Саме від характеру 
етнополітичної ситуації залежить, як відбувається про¬ 
цес формування національності, а потім нації — шля¬ 
хом «політизації етнічності» чи шляхом «етнізації по¬ 
літики». 

Під «політизацією етнічності» розуміється процес, 
коли політична активність якоїсь етнічної спільності 
досягає такої стадії, що вона вимагає докорінних змін 
у своєму статусі серед інших етнічних груп, які опини¬ 
лися чи то в одному ареалі, чи то в одних державних 
або геополітичних рамках. У групи з’являється спільна 
політична мета, до якої вона йде не дивлячись на жерт¬ 
ви. Це може бути забезпечення свого порятунку від зов¬ 
нішніх ворогів, або, навпаки, прагнення до загарбань, 
або вимоги справедливого ставлення до себе і т. д. 
«Політизація етнічності» супроводжується настільки 
сильною консолідацією членів групи, що вона перехо¬ 
дить на черговий якісний етап. Як правило, цей перехід 
завершується розвитком і вдосконаленням власних по¬ 
літичних інститутів, аж до державного рівня. Інакше 
кажучи, «політизація етнічності» — це процес, при яко¬ 
му етнос творить державу. 

Іншою картиною є «етнізація політики». Цей процес 
відбувається у випадках, коли декілька етнічних груп 
опиняються в рамках якоїсь однієї політичної структу¬ 
ри, найчастіше державної. Така структура вже сама зго¬ 
ри домагається злиття етнічних груп в єдину націю. Єв¬ 
ропейські нації поставали, як правило, в процесі «по¬ 
літизації етнічності». Націями, що утворилися внаслі¬ 
док «етнізації політики», можна вважати британську, 




І. Етнос і соціум 165 


італійську. Особливохарактерна«етнізація політики» для 
нового світу. 

Втім, у чистому вигляді не існує ні «політизації ет¬ 
нічності», ні «етнізації політики». «Політизована етніч¬ 
ність» сама прагне не тільки залучити на свій бік інші 
етнічні групи, але й пропонує їм розчинитися у собі, а 
іноді й підштовхує до цього. 

Внаслідок взаємодії «політизації етнічності» та «ет¬ 
нізації політики» постійно змінювалася традиційна ет¬ 
нічна культура — мова, звичаї, побут, матеріальна і ду¬ 
ховна культура, світосприйняття, ментальність. їхня 
еволюція також має бути предметом значної уваги. 


Ф 

ФЕЛЬКЕРКУНДЕ (УОЬКЕККШОЕ) - ФОЛЬКС- 
КУНДЕ (УОЬКБКІЖОЕ) вивчає народи, які відстали в 
своєму розвитку, а фолькскунде — розвинуті і передусім 
власний народ. 

Фелькеркунде — етнографічна наука, що досліджує 
культури та форми життя головним чином неписьменних 
народів неєвропейських країн (у німецькій транскрип¬ 
ції — №Шгуо1кег, тобто «примітивних народів»). Вперше 
в науковий обіг цей термін було введено 1772 р. нім. істо¬ 
риком А. Шлецером, який, розглядаючи рід людський 
як єдине ціле, дійшов висновку про те, що загальна істо¬ 
рія має включати в себе вивчення всіх народів, як роз¬ 
винутих, так і нерозвинених. Пізніше цей термін був ви¬ 
користаний І. Гердером при характеристиці внеску фі¬ 
нікійців у світову цивілізацію та їхньої участі в поши¬ 
ренні знань про інші народи. У подальшому це поняття 
почало набувати все більшого розповсюдження, особли¬ 
во у зв’язку із германізацією терміна «етнографія» (Пе¬ 
тель, Ратцель, Шурц). 

Перше визначення «фелькеркунде» зустрічається в 
нім. працях початку XIX ст. без пізнішого протиставлен¬ 
ня його поняттю «фолькскунде», існування якого про¬ 
стежується з 1782 р. Якщо на 1836 р. відмінності, що 
проводилися між фолькскунде і фелькеркунде, були тіль¬ 
ки доказом регіональної спеціалізації усередині однієї 
наукової дисципліни, то згодом, особливо після ство¬ 
рення Германської імперії (1871), позначилися нові тен¬ 
денції, що привели до створення двох наукових дисцип¬ 
лін. Якщо до того часу в центрі уваги Берлінського то¬ 
вариства антропології, етнології та первісної історії, яке 
посідало місце провідного наукового товариства, знахо¬ 
дилися проблеми пов’язані з вивченням етнографії не¬ 
європейських народів, то далі ситуація змінилася. Все 
більшу роль почала відігравати група спеціалістів, що 
займалася фолькскунде. 1890 р. було засновано «Союз 
фолькскунде». 

Фолькскунде — термін, поширений у німецькомов- 
ній літературі, що позначає етнографічні дослідження 
свого народу, які сконцентровані на вивченні історич¬ 
ного розвитку його способу життя та культури: 1) народ¬ 
ні вірування, забобони, звичаєве право, звичаї, традиції, 
ментальність, мораль, етнопсихологічна і етнопсихічна 
«спадщина»; 2) народна творчість (казки, легенди, пісні, 
частівки тощо); 3) поселення, житло, начиння, харчу¬ 
вання, одяг, народне мистецтво. На відміну від фелькер¬ 
кунде вивчення історичних форм життя та культурних 
ознак свого народу включає й сучасність. Але в тому чи 
іншому випадку мова йде про традиційний спосіб життя 
народів. Подібний поділ має місце і в ряді скандинав¬ 
ських країн, напр., Швеції і Норвегії — Роїкешіпег та 
Роїкііузїогеиіпб, в Данії першому терміну відповідає Рої- 
кешіпсіег. Перше слововживання поняття фелькеркунде 
належить до 1782 р., коли воно з’явилося у журналі «Ьег 


К.ЄІ8ЄПСІЄ». У другій половині XIX ст. Р. Риль створив 
концепцію «Фолькскунде як наука». У подальшому її 
розвиток, як самостійної наукової дисципліни зі своїми 
організаціями та інституціями, пов’язаний із іменами та¬ 
ких дослідників як К. Вайнхольд, Д. Мейер, Є. Хоф- 
фман-Крайер, А. Штарк, А. Дитрих та ін. Великий вне¬ 
сок у розвиток фолькскунде і фелькеркунде зробили 
А. Бастіан та Л. Фробеніус. 

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Цей етап 
розвитку укр. етносу припадає на період бурхливого 
розвитку капіталізму (кінець XVIII — XIX ст.). Значно 
прискорило Ф. у. н. скасування 1861, р. кріпосного 
права, внаслідок чого відбулися кардинальні зміни в 
соціальн. структурі населення України — поява віль¬ 
ного сільс. населення, виникнення укр. робіт, класу че¬ 
рез міграцію безземельних селян в міста, збільшення 
кадрів нац. інтелігенції, зародження укр. середнього 
класу, а також поява серед українців великих підпри¬ 
ємців. 

На Ф. у. н. справив вплив цілий ряд факторів. Одно¬ 
бічне профілювання економіки України і перетворення 
її на харчовий і сировинний придаток Росії зумовили 
зміцнення внутрішньоекон. зв’язків в ній навколо своєї 
господарської спеціалізації. Поява значної маси незай¬ 
нятих селян призвела до активізації міграційних проце¬ 
сів, перемішування населення. Міграційним процесам 
сприяло розширення транспорт., особливо залізнич., ме¬ 
режі. 

Негативним фактором, що утруднював Ф. у. н., була 
відсутність власної держави, нац. інститутів управління 
суспільством, в руках яких були б екон. і політ, засоби 
консолідації укр. народу. Поділена між Російською і 
Австро-Угорською імперіями, Україна була позбавлена 
в той час можливості досягти територ. консолідації. Її 
перебування в статусі внутр. колонії Росії суттєво об¬ 
межувало розвиток соціальн. структури укр. етносу та 
його нац. культури. Переважання в колоніальній адмі¬ 
ністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі (на 
заході), заохочування міграції рос. населення в ті ре¬ 
гіони України, де були найбурхливіші темпи модерні¬ 
зації, так само як і збільшення польськ. населення в 
західноукр. містах, призвели до русифікації або поло¬ 
нізації великої кількості міст в Україні. Враховуючи, 
що з початком модернізації саме міста перетворюються 
на арену вирішальних політ, подій, дана обставина сут¬ 
тєво гальмувала розвиток укр. нац. свідомості. 

Панування у східноукр. містах рос. колоніальн. ад¬ 
міністрації, а в західноукр.— польської фактично по¬ 
збавляло укр. селян, що мігрували в міста, ефективного 
соціальн. і правов. захисту, руйнувало їхні надії на мож¬ 
ливість утриматися в міськ. середовищі, витримати со¬ 
ціальну конкуренцію з неукраїнським елементом, чим 
великою мірою була викликана емігр. українців-селян 
за межі України — на американ. континент та у східні 
регіони Російської імперії. 

Суттєво гальмувався розвиток укр. культури, в пер¬ 
шу чергу діями самодержавства, яке здійснювало сто¬ 
совно українців політику етноциду. 1863 р. була видана 
заборона друкування укр. мовою підручників, читанок 
і текстів до музичних творів (Валуєвський циркуляр), 
а в 1876 р.— заборона на ввезення в межі імперії ви¬ 
даних за кордоном книг і брошур укр. мовою, а також 
на сценічні вистави цією мовою (Ямський указ). Крім 
того, розвиток укр. культури гальмували побіжні фак¬ 
тори. Русифікація та полонізація міст були перешкодою 
для розвитку на ґрунті укр. традиційної селян, культури 
вищої урбанізованої культури і масового поширення її 
серед українства. Незважаючи на цю перешкоду, діячі 
укр. хультури створили чудові зразки в галузі літ-ри 
(Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Не - 
чуй-Левицький, І. Франко та ін.), драматургії і театру 
(І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковець- 




166 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ка, М. Садовський, П. Саксаганський та ін.), музики 
(М. Лисенко), образотворчого мистецтва (М. Пимо- 
ненко, С. Васильківський, М. Мурашко). Видатну роль 
укр. інтелігенція відіграла у розвитку нац. самосвідо¬ 
мості укр. народу, допомагаючи йому зберегти іст. 
пам’ять, етніч. самоназву та назву своєї етніч. терито¬ 
рії — «Україна», яку царизм намагався замінити при¬ 
низливим терміном «Малоросія». 

Незважаючи на несприятливі умови колоніальн. ста¬ 
новища, процес Ф. у. н. завершувався, знаходячи свій 
вираз у розвитку нац. самосвідомості, компонентами 
якого були уявлення народу про спільність своєї тери¬ 
торії і господар, зв’язків на ній, все ширше розуміння 
нац. інтересів і завдань, зростаюче прагнення до нац. 
визволення і до відродження нац. державності, потреба 
політ, і соціальн. перетворень. У період завершення 
Ф. у. н. були закладені підвалини її подальшого роз¬ 
витку в напрямку державної нації («нації-держави»). 


х 


ХЛОПОМАНСТВО — народницько-культурна течія 
української інтелігенції Правобережної України 50 — 
60-х рр. XIX ст., яка прагнула зближення з народом. 
X. були переважно польського походження, але вважали, 
що шляхта повинна дотримуватись тієї нації, на землі 
якої живе, і закликали ополячених українців повернути¬ 
ся до нації своїх батьків та прадідів. 

Група X., очолювалася В. Антоновичем, студентом 
Київського університету, спільно зі студентами Лівобе¬ 
режної України заснувала «Громаду». За Антоновичем 
пішли поляки, які відіграли велику роль в українському 
відродженні: К. Михальчук — філолог, Б. Познан¬ 
ський — етнограф, Т. Рильський — економіст та ін. 
Відкидаючи звинувачення у «зраді» польського руху, 
В. Антонович у своїй «Сповіді» писав: «... поляки- 
шляхтичі, які живуть на Україні, мають перед судом 
власного сумління тільки два виходи: або полюбити на¬ 
род, серед якого вони живуть, перейнятись його інте¬ 
ресами... і спокутувати все зло, яке вони зробили на¬ 
роду, що вигодовав багато поколінь вельможних коло¬ 
ністів, і котрому ці останні за піт і за кров платили 
презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, 
моралі, гідності,— або ж, коли на це не стане моральної 
сили, переселитись у польську землю, заселену поль¬ 
ським людом, задля того, щоб нарешті визволитися са¬ 
мому перед собою од сумного докору в тому, що і я 
також колоніст,... що і я... годуюсь чужою працею, за¬ 
ступаю дорогу розвитку народові, до якого в хату я 
заліз непроханий... що і я належу до табора, який 
старається загальмувати народний розвиток тубіль¬ 
ців, і що без вини поділяю відповідальність за їхні 
вчинки». 

X. відкидали революційний спосіб боротьби, вважаю¬ 
чи своєю єдиною метою народну освіту, відкидали також 
звинувачення в сепаратизмі, бо вважали, що ставити пи¬ 
тання про відокремлення України від Росії передчасно. 
З 1859 р. вони активно працювали в київській «Громаді», 
співпрацювали з редакцією журналу «Основа» (1861 — 
1862). 

Після польського повстання 1863 р. російські урядові 
кола почали звинувачувати X. у політичних зв’язках з 
повстанцями, хоча було відомо, що вони визнали це по¬ 
встання шкідливим для українського селянства. Зазнаю¬ 
чи постійних репресій з боку російського царизму (Ва- 
луєвський циркуляр 1863 р.), X. припинили діяльність 
як окрема організація, але продовжували брати активну 
участь в роботі київської «Громади». 


ХОЗАРИЗМ (КОЗАРИЗМ) УКРАЇНСЬКИЙ - теорія 
походження українців від хозар. Виникла на початку 
XVIII ст. 

X. у. мав деяке уявне підґрунтя в історіографії, почи¬ 
наючи від «Повісті временних літ»: «А хозари брали з 
полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій ви¬ 
вірці — стільки від диму». На наслідування саме від цієї 
фрази вказує така цитата з літопису Г. Грабянки: «Вони 
(хозари) продовжували владарювати над Києвом та над 
іншими руськими землями, щедру данину в них збираю¬ 
чи: по шкірці білки від кожної хати та по шелягу від 
плуга». 

Теоретичний ґрунт X. у.— втілення поняття нації в 
певних соціальних верствах. У цьому відношенні X. 
спадкоємний від соціальної версії сарматизму, за яким 
нація ототожнювалася із шляхтою. Історичною переду¬ 
мовою появи хозарського міфу виступила серія повстань, 
починаючи з повстання К. Косинського (1591 — 1593) 
і до Визвольної війни 1648 — 1654 рр. включно. Резуль¬ 
татом цього стало утвердження ролі козацтва як оборон¬ 
ця православ’я, носія національної ідеї та чинника дер¬ 
жавотворення. Усвідомлення цього на ментально-пси¬ 
хологічному рівні втілилося в ідеї «козацької нації», у 
«козацькій» свідомості. 

Державно-ідеологічна передумова X.— потреба у ле- 
гітимізації нового політичного організму — Гетьманщи¬ 
ни. Українську державність неможливо було легітимізу¬ 
вати, пов’язуючи з якоюсь династією, як, певною мірою, 
історію Московщини-Росії. Династична історія, що тво¬ 
рилась релігійними колами («Кройніка Софоновича»), 
будувала приблизно такий ланцюжок: руські князі — ру¬ 
сько-литовські князі — династичне поєднання поль¬ 
ського королівського і литовсько-руського князівського 
домів. Але будь-яка династичність переривалася з Виз¬ 
вольною війною. Релігійна ж історія, на яку теж певною 
мірою спиралася легітимізація російської державності, 
могла пояснити лише входження під протекторат мос¬ 
ковського православного царя, але не державницькі 
прагнення козацької старшини. Виходячи з цього, легі¬ 
тимізувати Гетьманщину можна було, лише доводячи 
тяглість козацького стану. 

Ще одна важлива передумова появи X.— секуляри¬ 
зація української історіографії XVIII ст., її «окозачен- 
ня». Це пов’язано з витворенням нацією власної світ¬ 
ської високоінтелектуальної еліти, що сконцентрувала¬ 
ся у чиновництві — полковому і генеральному,— яке 
було одним з найбільш автономістично настроєних 
прошарків українського суспільства. Воно не було об¬ 
межене традиціями та формами православної історіог¬ 
рафії, як чернецтво. Незважаючи на різне соціальне по¬ 
ходження, всі чиновники були представниками козаць¬ 
кого стану. 

Соціальна передумова появи X. криється у розвитку 
суспільних процесів на Гетьманщині. У другій половині 
XVII — на поч. XVIII ст. проходить нове масове обме¬ 
ження свободи селянства. Одночасно з цим починається 
поступовий, але невпинний процес замкнення козаць¬ 
кого стану. Це уможливило розуміння козаків у широ¬ 
кому (всі українці) та вузькому (службово-політична вер¬ 
ства) смислі. 

Поява X. мала і формальний поштовх. Для історіог¬ 
рафії XVII ст. характерне термінологічне розмаїття, від¬ 
сутність єдиної концепції історії нації. Свобода від сте¬ 
реотипів дала можливість ототожнити «козацьку націю» 
з хозарами. Тут відіграла першорядну роль фонетична 
подібність слів «козаки» і «хозари» (варіант назви «хо¬ 
зари». 

Хозарська теорія мала протистояти теорії всеруського 
єднання під скіпетром царя, висунутої московськими лі¬ 
тописами та «Синопсисом». Аргументацією останньої 
було те, що: 1) православ’я — спільна релігія («єдино- 
вірність*); 2) спільне походження («єдиноплемінність») 




І. Етнос і соціум 


167 


і єдина державність — Київська Русь («Російське цар¬ 
ство») для східного слов’янства, від правителів якої вели 
династичну лінію московські царі. 

X. спростовує ці аргументи. Його головними посту¬ 
латами, на нашу думку, є: 1) Українська держава — Хо¬ 
зарський Каганат — давніша від Київської Русі. Україна 
мала власну династію Каганів — ще до появи Рюрико- 
вичів; 2) Християнство в Українській державі було прий¬ 
нято ще до Володимира хозарськими каганами від «Кон¬ 
стантинопольського Апостольського престолу». У цих те¬ 
зах головне ідеологічне значення X.: 1) Україна має право 
на власну державність; 2) Українська церква є автоке¬ 
фальною. 

X. у. першого десятиліття XVIII ст. мав дві основні 
версії. Перша — за «Дьйствіями презьльной і оть начала 
вьковь крвавшой небьівалой брани Богдана Хмельниц- 
кого...» Г. Грабянки. Друга — за «Пактами і Конститу¬ 
ціями законів та вольностей Війська Запорозького» 
П. Орлика. 

Обидва твори написані 1710 р. І Грабянка, і Орлик 
були вихованцями Києво-Могилянської академії. Обид¬ 
ва — представники державного апарату Гетьманщини: 
Орлик — генеральний писар; Грабянка — полковий оса¬ 
вул. Обидва представляли серед старшини автономіст¬ 
сько-державницький напрямок: Орлик — радикальний, 
Грабянка — поміркований. У головних постулатах кон¬ 
цепції П. Орлика і Г. Грабянки тотожні, але, виклад Ор¬ 
лика є схематичним і коротким, а у Грабянки — повні¬ 
ший. Подібність деяких фраз наводить на думку про по¬ 
в’язаність цих творів. Оскільки взаємозапозичення ви¬ 
ключається (одночасне написання в різних країнах: 
Конституція — у Молдавії, Літопис Грабянки — на Геть¬ 
манщині), то можемо припустити якесь спільне джере¬ 
ло. Можливо, це літопис, який ще не знайдено або вже 
втрачено. 

Проаналізуємо концепцію історії України «Літопису» 
Г. Грабянки. Хозарсько-козацькому народові припису¬ 
ється походження від онука Ноя, першого сина Яфета — 
Гомера. Від нього вони дістали найдавнішу назву — Го- 
мери (Кімери, Цимброви — Кімерійці). їх прабатьків¬ 
щина — землі понад Азовським (Кімерійським) морем. 
Звідти вони вирушили на північ і на захід і розпалися 
на багато народів — Литву, Жмудь, Гофів (Готів), Шве- 
нів (Шведів) та ін., посіли широку територію, основа 
якої — Подоння. Звідти поширилися у Подніпров’я, 
Тавріку, Причорномор’я, дійшли до Паннонії і дали 
початок аварам, гунам (чи підкорили їх?), оселилися 
аж за Волгу, де мали назву «Болгари» (звідти болгари — 
хозари переселилися на Дунай). Вони жили і в Малій 
Азії, де потурчилися. Були народом могутнім, якого 
боялися сусідні держави, навіть Візантія. Візантійський 
імператор («цар грецький») Лев Ісавранин (Лев III 
Ісавр) (717 — 741), засновник Ісаврійської династії) в 
630 р. «шукаючи замирення» з хозарами, «повелів сво¬ 
єму синові Левку Копроніму взяти за жінку Ірину, доч¬ 
ку каганову». Хозари споконвічно були поганами, але 
поступово переймали християнську віру від херсонесь- 
ких греків («херсонян»). Часто чинили напади на Фран¬ 
цузьку (Франкську) державу, грабуючи її. Тому 888 р. 
Карл Великий (768 — 814) розв’язав війну проти Пан- 
нонських хозарів. Він взяв їх столицю, пограбував її, 
вбив багато хозар. Після цього «народ славенський або 
хозари» значно послабився. 

У 900 р. цісар Отто (Оттон) підкорив західних 
слов’ян — «веляботів», сербів, оботритів, богемів. Після 
«винищення» слов’ян Карлом Великим і Оттоном «за¬ 
лишилися тільки ті хозари, що віддавна проживали понад 
Чорним морем у Таврії, поблизу Азовського моря та вод 
кімерійських аж до Анатолії». Вони продовжували вла¬ 
дарювати над Києвом та іншими руськими землями. Піс¬ 
ля приходу Рюрикових воєвод Аскольда і Дира з Новго¬ 
рода у Київ ці землі перестали платити данину хозарам. 


Олег, що правив після них, відвоював у хозарів Радомич 
(можливо, Радомичів) та Північ. Святослав Ігоревич 
відвоював у хозар вятичів, здобув хозарську столицю 
Білу Вежу і на «самих хозарів данину наклав». Але ті 
хозари, що жили за Доном, так і залишилися вільними. 
Сюди, у відкриті степи, прийшли половці та печеніги 
і, «воюючи з хозарами, заледве до ноги їх не винищили, 
а самі на їхніх землях повелися: печеніги там, де зараз 
Ногайські татари, а половці у Таврії». Нащадками, 
спадкоємцями хозар є козаки. 

Наведена теорія багато в чому запозичена, напевно, 
з Густинського літопису. Вона досить зрозуміло ілюст¬ 
рує перехід від хозарів як панівного етносу в Хозарсько¬ 
му Каганаті до козаків як панівної верстви в Україні — 
Гетьманщині. 

Конституція П. Орлика відтворює практично ту ж 
концепцію. Єдина розбіжність — «Літопис» визнає готів 
як частину хозарів, що відособилася, а «Конституція» 
твердить, навпаки, що «своє походження колишнє Хо¬ 
зарське плем’я... веде і виводить від відважних і непере¬ 
можних готів» (у поданій версії це — татари). У цілому 
концепція «Конституції» впритул підходить до суто на¬ 
ціональної ідеології, а концепція «Літопису» ще має еле¬ 
менти панславізму. 

Пізніший X. мав вже зовсім іншу форму і зміст. На¬ 
ступною його пам’яткою є «Літопис» С. Величка 
(1670 — 1788 (?)). Вихованець Києво-Могилянської 
академії, чиновник при В. Кочубеї, пізніше в Гене¬ 
ральній канцелярії, він описує події XVII ст. (літопис 
написаний у 1715 — 1720 рр.). Отл^е, Величко не зай¬ 
мається дослідженнями походження українців, а на¬ 
водить у літописі лише пам’ятки сарматизму і хоза- 
ризму. Зокрема, так звану «Сатирову повість», дато¬ 
вану 1676 р., цей народний переказ, за словами Ве¬ 
личка, був ним доповнений відомостями з поеми 
Т. Тассо («Звільнення Єрусалиму» ). Легенда опові¬ 
дає про те, як в подільському лісі Недоборі 1676 р. 
збиралася нечиста сила на чолі з сатаною і розмір¬ 
ковувала, як з допомогою турків знищити україн¬ 
ський («русо-хозарський») народ. «Сатирова повість» 
гнівно таврує Руїну, внутрішні чвари і війни в Україні, 
порівнюючи з часами князівської роздрібненості Русі. 
Певно, X. тут не має окремого ідеологічного значення. 
Він, очевидно, був нав’язаний легенді самим С. Велич- 
ком і є у його розумінні не більше, ніж однією з давніх 
назв українців. 

Пам’яткою X. є також «Разговор Великороссии с 
Малоросиєю», написаний перекладачем Генеральної 
канцелярії й архіваріусом, вихованцем Києво-Моги¬ 
лянської академії та Петербурзького академічного уні¬ 
верситету С. Дівовичем 1762 р. При написанні своєї 
праці С. Дівович користувався «Літописом» Г. Гра¬ 
бянки. Тому поява тут X. не є випадковою. За кон¬ 
цепцією С. Дівовича українці походять від хозарів 
(«козарів»), мали багато назв, зокрема готи і жмудь. 
Малоросія, або Мала Русь, піддалася московському 
цареві добровільно як християнському (не однопле¬ 
мінному) володарю. На нашу думку, тут іноплемінне 
походження українців мало підкреслити, що 1654 р. 
відбулося не возз’єднання одного народу, а з’єднан¬ 
ня двох різних під владою однієї монархії. З цього 
випливало, що Мала Русь має право на автономний 
республіканський устрій, будучи рівноправною час¬ 
тиною Російської імперії. 

Певно, останньою пам’яткою X. у. є «Історія русів», 
написана невідомим автором наприкінці XVIII ст. X. у 
ній — це одвічна служила верства України, яку утриму¬ 
вали інші стани. Вони були перейменовані «царем грець¬ 
ким» Константином Мономахом (Константин IX Моно¬ 
мах (1042 — 1055)) «з хозарів на козаків». Тут X. виступає 
як доказ давності козацького стану — уособлення укра¬ 
їнської державності. 




168 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


X. у. мав також деяке поширення за межами України 
внаслідок переробок української історіографії, насам¬ 
перед «Літопису» Г. Грабянки. Прикладом може слу¬ 
жити «Краткое описание Малороссии», складене 1730- 
х рр. З поширенням X. у. на Заході вела боротьбу осо¬ 
бисто Катерина II. Це підкреслює ідеологічну значи¬ 
мість зазначеної теорії. 

Взагалі треба визнати велику роль хозарського міфу 
як етапу розвитку національної ідеї. Для нас X. у. є ці¬ 
кавим джерелом щодо вивчення способу мислення сві¬ 
домої української еліти XVIII ст. та ідеологій самостій- 
ництва й автономізму. 


Ц 

ЦЕНТР ПАМ’ЯТКОЗНАВСТВА організований у 
травні 1991 р. спільним рішенням президії Академії наук 
України та колегії Головної ради Українського товарист¬ 
ва охорони пам’яток історії та культури. Це самостійна 
науково-дослідна установа, завданням якої є піднесення 
теоретичного рівня пам’яткознавчих досліджень. Прак¬ 
тична діяльність Ц. п. спрямована на наукове вирішення 
проблем охорони, використання і відновлення культур¬ 
ної спадщини та історичного середовища міст і сіл Ук¬ 
раїни, а також комплексне науково-методичне забезпе¬ 
чення збереження природно-етнографічних ландшафтів, 
створення історико-культурних і історико-архітектурних 
заповідників, організації охоронних зон пам’яток куль¬ 
тури, популяризації історико-мистецьких цінностей. 
Ц. п. покликаний вивчати вітчизняний і світовий досвід 
пам’ятко-охоронної практики й сучасний стан у цій га¬ 
лузі культурного будівництва, опрацювати рекомендації 
законодавчим, державним і науково-дослідним структу¬ 
рам України для вдосконалення національної системи 
охорони пам’яток. 

Періодичним виданням Ц. п. є щоквартальник «Пра¬ 
ці центру пам’яткознавства». 


ч 


ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІО¬ 
НАЛЬНУ СПРАВУ. Звівши докупи всі ці приклади, як 
італійські, так і німецькі, правдолюбива людина мусить 
прийти до того, що сама по собі думка про національ¬ 
ність ще не може довести людей до волі й правди для 
всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть 
державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, 
що б стало вище над усіма національностями та й мирило 
їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати 
всесвітньої правди, котра була б спільною всім націо¬ 
нальностям. 

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі уже 
давно. Років уже за 500 до Христа була в Азії держава 
персидська, котра обнімала кілька національностей, до¬ 
сить освічених. У тій державі перси панували над дру¬ 
гими, та все-таки піддані народи вже не вважалися за 


бидло персів; закони писались не на самій персидській 
мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи 
в державі; уряд порядкував дороги, канали, будинки не 
в самій персидській землі, а й по інших. Коло того ж, 
часу в Індії виробилась віра буддійська, котра навчала, 
напроти старій вірі індійських попів, що всі люди рівні 
з природи, й котра проповідувалась різним народам, а 
не одному тільки індійському. Трохи згодом у нас в Єв¬ 
ропі, серед греків розумніші люди, філософи (любомуд¬ 
ри) стали навчати, що всі люди однакові та що треба 
любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а весь 
світ, усіх людей. Так філософи звали себе космополітами, 
тобто світовими горожанами (громадянами).... Від греків 
космополітичні думки перейшли до римлян, котрих дер¬ 
жава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й 
Азії... Християнство стало, значить, другою вже світо¬ 
вою, а не національною вірою після буддійства. З того 
часу, як розійшлось християнство по великій частині сві¬ 
ту, між різними народами християнськими, не глядячи 
на їх мови і звичаї, виробилось щось загальне, початок 
братерства. Окремі нації стали вважати частинами одної 
родини і звались: християнами мови або нації італій¬ 
ської, французької, англійської, німецької і т. ін., і на¬ 
віть коли люди одного народу робили щось негарне лю¬ 
дям іншого, то перші жалілись на весь християнський 
світ, що, мовляв, з ними поступають не по-християн- 
ськи. 

Після християнської віри в Західній Азії виробилась 
ще нова віра арабина Магомета, котра теж хотіла бути 
світовою, а не національною і теж обняла р^зні народи: 
арабів, єгиптян, персів, турків і др. 

З тих трьох світових вір дві, християнська та магоме¬ 
танська, ворогували проміж себе та нищили людей не 
менше, коли не більше, як нищили їх війни національні. 
Аж ось розумніші та добріші люди по різних вірах стали 
думати, що не слід чипатись до інших за різні церковні 
звичаї та думки, а що треба поставити над усіма церквами 
людськість і всіх людей всіх вір признати братами. По¬ 
дібні думки вже проявлялись давно серед будцістів, а ро¬ 
ків з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і 
серед християн, найбільше серед т. зв. протестантів, що 
відпали від римської церкви. По всіх освічених сторонах 
повстали нові філософи, котрі стали звати себе космо¬ 
політами, або світовими горожанами, і проповідували 
братство всіх народів. Коли навіть повстали в Європі 
рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на кос¬ 
мополітичні думки: мовляв, коли всі народи однакові 
брати, то не слід, щоб один народ панував над іншим. 
Так думка про людкість поставлена була вище над дум¬ 
кою про націю та віру, з їх осібними звичаями, урядами 
та інтересами, і стала таким суддею посеред суперечок 
проміж націями й вірами та основою до волі кожної 
нації й віри в тих границях, поки чи віра не неволить 
других. 

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на 
публічну службу чи учителя, чи писателя, то не про¬ 
пускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, 
що вони не можуть уважати себе навіть образованими, 
доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західно¬ 
європейських мов, щоб хоч читати на них найважніші 
речі. Не раз усно й печатно я говорив, що українське 
письменство не будуть діставати всесвітні образовані 
думки й почуття просто з Західної Європи, а не через 
Петербург і Москву, через російське письменство... 



II. Витоки національного права 169 


II. ВИТОКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА 

ВСТУП 


Хто ми, звідки, де коріння нашої самобутності? 
На переломних етапах історії українського народу раз 
у раз у різних варіантах поставали ці питання. Неми¬ 
нуче доводилось шукати відповідь і на те, чи маємо 
ми (і до того ж, як давно) своє власне українське пра¬ 
во. Адже як немає нації без своєї мови, так немає її 
і без власних усталених правил і моделей поведінки, 
найконцентрованішим виразом яких є національне 
право. Питання це не таке просте, як може здатися. 
Відомо, що до появи 1904 р. знаменитої «схеми ру¬ 
ської історії» М. Грушевського за українським наро¬ 
дом фактично не визнавалося право навіть на власну 
історію, яка поглиналася історією сусідніх держав. 
Так само не було й мови про українське право, а 
йшлося лише про деякі місцеві особливості росій¬ 
ського, литовського або польського права. Лише в 
результаті багаторічних досліджень О. Кістяківсько- 
го, М. Василенка, М. Слабченка, Д. Міллєра, 
М. Максимейка, О. Малиновського та ін. вчених у 
науковій літературі з’явилась думка про самостійне 
значення «західноруського» або «малоросійського» 
(українського) права. Та й то такі погляди нерідко 
трактувалися лише як різновид «южнорусского сепа- 
ратизма». «Українці не нація, а політична партія», — 
категорично стверджувала одна з провідних київських 
газет навіть улітку 1917 р. Як не дивно, згодом теза 
про відсутність (чи в усякому разі молодий вік) ук¬ 
раїнського права була запозичена і офіційною радян¬ 
ською наукою. «До соціалістичної революції Україна 
не мала власної державності, а отже, і права»,— на 
цьому більш ідеологічному, ніж науковому постулаті, 
сформульованому у відомих тезах ЦК КПРС про 300- 
річчя возз’єднання України з Росією, виховувалось 
кілька поколінь радянських правників. З іншого боку, 
протягом десятиліть багато радикальних українознав- 
ців діаспори, з неймовірною легкістю відкидаючи 
всяку самобутність України «за проклятої комуніс¬ 
тичної влади», на всі лади інтерпретували тезу про 
«окупаційне російське більшовицьке право, чуже ук¬ 
раїнським традиціям». 

Час потроху все розставляє на свої місця. Сьогодні 
і громадськість, і науковці все більш консолідуються 
навколо ідеї, що не можна штучно перекреслювати 
жодного періоду нашої непростої історії. Слід визна¬ 
ти, що сучасна незалежна Україна, котра постала пе¬ 


ред світом у серпні 1991 р., є спадкоємцем всієї тієї 
правової спадщини, яка протягом віків створювалась 
на українській землі. Тим самим В. н. п. треба шукати 
не лише в універсалах Центральної Ради або відпо¬ 
відно декретах 1-го (харківського) з’їзду Рад України. 
Дійсно національне право сягає своїм корінням зви¬ 
чаєвого права давніх слов’ян, класичних джерел права 
часів Київської Русі, Великого князівства Литовсько¬ 
го і Речі Посполитої. Воно інтегрувало правотворчі 
пошуки лівобережного і правобережного козацтва, а 
разом з ними амбітні намагання гетьманів-емігрантів 
І. Мазепи та П. Орлика. Його історія неможлива і без 
тих правових інститутів, що діяли на території укра¬ 
їнських земель Російської, Австро-Угорської й Ос¬ 
манської імперій. Першочергового вивчення, звичай¬ 
но, заслуговує і правотворча діяльність усіх україн¬ 
ських держав XX ст. 

Авторський колектив, виходячи з необхідності за¬ 
крити численні лакуни, які є в традиційних навчаль¬ 
них курсах і довідковій літературі, намагався дати су¬ 
часну неупереджену оцінку українського звичаєвого 
права, Руської Правди, Литовських Статутів, кодифі¬ 
каційних проектів часів України-Гетьманщини, Кон¬ 
ституції П. Орлика, українських конституційних ак¬ 
тів і проектів XX ст. та багатьох ін. найважливіших 
джерел, які, на нашу думку, можна з повним правом 
віднести до витоків українського права. Ці правові 
документи створені в різні історичні епохи і з різними 
політичними намірами, їх життєспроможність і вплив 
на українське життя суттєво відрізнялися, але за всіх 
обставин кожний з них займає своє, лише йому 
притаманне місце в історії українського права, є 
невіддільною частиною національної правової спад¬ 
щини. 

Варто в зв’язку з цим підкреслити, що нам нема 
чого соромитися нашої правової спадщини. З давніх- 
давен в українському праві находили відбиття найде- 
мократичніші і найгуманніші ідеї свого часу. Ще у 
середині VI ст. відомий візантійський історик Про- 
копій Кесарійський дивувався демократичним звича¬ 
ям, які існували у наших пращурів. «Народами Скла- 
винами і Антами не править один муж, але з давніх 
часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі 
справи, чи щасливі чи лихі, йдуть до громади»,— під¬ 
креслював він. 




170 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Звичаєве право Давньої Русі, яке згодом трансфор¬ 
мувалося в українське звичаєве право, через віки про¬ 
несло народні уявлення про правду і справедливість, 
з якими мусили рахуватися всі ті численні володарі, 
які, змінюючи один одного на українській землі, зде¬ 
більшого не наважувалися відмовити у санкціонуван¬ 
ні старих звичаїв і традицій і підносили їх до рівня 
джерел права. Звичаєвим правом керувалися копні 
суди Литовсько-Руської держави і козацькі суди За¬ 
порізької Січі, окремі випадки його застосування 
зустрічаються в судовій практиці навіть на початку 
XX ст. 

Уособленням багатьох гуманних ідей став перший 
відомий нам кодекс давньоруського права «Руська 
Правда». В ньому було рішуче відкинуто варварські 
уявлення про кровну помсту як кращий засіб досяг¬ 
нення справедливості, а смертна кара як вид пока¬ 
рання взагалі не згадується в «Руській Правді». 

Згодом, коли на зміну «Руській Правді» прийшли 
«Литовські Статути», в законодавстві (часом на кіль- 
кп віків раніше, ніж у сусідніх країнах) знайшли своє 
відображення ідеї державного суверенітету, єдності 
правового регулювання, верховенства закону, відді¬ 
лення суду від адміністрації і виборності суддів. Па¬ 
ралельно в українських містах все більшої уваги на¬ 
бувало магдебурзьке право, яке стало основою їх са¬ 
моуправління і судового імунітету, своєрідним гаран¬ 
том проти феодальної сваволі. 

Козацька доба характеризувалася збереженням 
«давніх прав», тобто традиційних правових джерел. В 
актах гетьманської влади, нормах Литовського Ста¬ 
туту і збірниках магдебурзького права український на¬ 
род вбачав правову основу своєї, хай відносної, але 
автономії у складі Московської держави. Закріпити 
цю самобутність намагалися спочатку у відповідних 
україно-російських договорах, а потім шляхом спроб 
кодифікації українського права, найкращим прикла¬ 
дом якої стала підготовка славнозвісної пам’ятки 
«Права, по которьім судится малороссийский народ». 
Доцільно звернути увагу і на «Бендерську Конститу¬ 
цію» Пилипа Орлика — своєрідну спробу закріпити 
у праві нову, відносно демократичну модель держав¬ 
ного ладу України на випадок приходу «гетьмана- 
емігранта» до реальної влади. 

З поділом України між Російською і Австро-Угор- 
ською імперією, з поширенням на її територію від¬ 
повідного загальноімперського законодавства власне 
українське право перетворюється з факту безпосеред¬ 
нього юридичного буття в об’єкт наукових дослі¬ 
джень національно свідомих правознавців. Але не 
варто розцінювати чинне право того періоду лише як 


щось безперечно чуже і непритаманне Україні. Про¬ 
гресивні ідеї знаменитої судової реформи 1864 р., де¬ 
мократичні зміни, які відбулися в результаті першої 
російської революції 1905—1907 рр., зустріли повне 
визнання і підтримку на Україні. Аналогічно сприй¬ 
малися і позитивні зрушення у законодавстві Авст¬ 
ро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися 
кращі представникі української громадськості по 
обидва боки кордону. 

Період визвольних змагань 1917—1920 рр. знаме- 
нувався відродженням українського права, пошуком 
найоптимальніших форм державно-правового роз¬ 
витку. У праві мало не кожного режиму, що волода¬ 
рював у той час на Україні, демократичні цінності 
конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістич¬ 
ні ідеали з узаконенням репресій проти політичних 
супротивників. 

Складна і суперечлива історія права Радянської 
України. Закріплення позитивних наслідків соціаль¬ 
ної революції і формальних атрибутів власної укра¬ 
їнської державності, еволюція від правового нігілізму 
до проголошення соціалістичної (революційної) за¬ 
конності поєднувалися з увічненням у праві «керівної 
ролі» Комуністичної партії, більшовицької нетерпи¬ 
мості до інакомислення, жорстких, а то і відверто тер- 
рористичних методів політичної боротьби, унітарист- 
ських тенденцій у державному будівництві. Все це 
накладалося на відносно високу юридичну техніку, 
стрункі правові форми, успішні кодифікаційні робо¬ 
ти, які увінчалися створенням Зводів законів СРСР 
і УРСР. 

Акцентуючи увагу на загальній прогресивній спря¬ 
мованості національного права, слід пам’ятати і про 
його історичну обмеженість, зазначені і незазначені 
вище негативні моменти, які були мало не на кож¬ 
ному відрізку його розвитку. Праведне і грішне, яке 
так часто перепліталося в діях тих, хто стояв біля кер¬ 
ма влади, повною мірою знаходило своє відбиття у 
правових джерелах. Проте подібна закономірність і 
досі притаманна більшості правових систем світу. 

Автори, а серед них фахівці з різним світоглядом 
і політичними переконаннями, не прагнули зводити 
політичні рахунки на ґрунті історії, нав’язуючи чита¬ 
чеві свої власні оцінки і судження. Вони заздалегідь 
готові прийняти зауваження щодо свідомого уник¬ 
нення категоричних оцінок там, де і досі немає од¬ 
нозначних підходів, оскільки вважали своїм основ¬ 
ним завданням неупереджено донести до громадсь¬ 
кості той багатющий правовий доробок, який був 
створений багатьма поколіннями наших пращурів. 
Справа читачів судити, наскільки це вдалося. 




II. Витоки національного права 171 




БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ — див: Московський договір 
1654 р. 

БУРЖУАЗНІ РЕФОРМИ 60-70-х рр. XIX ст. в УК¬ 
РАЇНІ — державні реформи царського уряду з метою 
пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капі¬ 
талістичного розвитку. Реформи торкнулися різних на¬ 
прямків суспільно-політичного життя (селянська рефор¬ 
ма 1861 р., земська реформа 1864 р., міська реформа 
1870 р., судова реформа 1864 р., шкільна реформа 1860— 
1864 рр., військова реформа 1864—1874 рр., поліцейська 
реформа та ін). 

Основне місце серед них займала селянська реформа, 
яка скасувала кріпосне право в Росії. Умови визволення 
селян 45 губерній з-під кріпосної залежності були ви¬ 
кладені в законодавчому пакеті т. зв. «Положеннях 19 
лютого», який складався з Маніфесту 19 лютого 1861 р. 
та 19 окремих законодавчих актів («Положень» та «До¬ 
даткових правил»). Найважливіше з них «Загальне по¬ 
ложення про селян, які вийшли із кріпосної залежності», 
в якому викладались умови скасування кріпосного права 
і визначалося правове положення селянства. Порядок 
складання і введення уставних грамот до 19 лютого 
1863 р. визначили «Правила про порядок введення в дію 
Положень про селян, які вийшли із кріпосної залежнос¬ 
ті». Порядок викупу селянами своїх наділів регламенту¬ 
вало «Положення про викуп селянами, які вийшли із 
кріпосної залежності, їх садибної осідлості та про спри¬ 
яння уряду до придбання селянами у власність польових 
угідь». Інші законодавчі акти визначали становище різ¬ 
них категорій колишніх кріпосних селян: дворових, дріб¬ 
нопомісних власників, т. зв. фабричних селян та ін. 

Згідно з законоположеннями селянської реформи 
22,5 млн. кріпосних селян звільнялось від особистої за¬ 
лежності. Вони оголошувались «вільними сільськими 
обивателями» і наділялись особистими та майновими 
правами: вступати в шлюб «без дозволу поміщика» і са¬ 
мостійно вирішувати свої сімейні та господарчі справи, 
придбавати у власність нерухоме майно, здійснювати 
торгівлю і тримати «промислові та ремісничі заклади», 
укладати угоди, вступати у купецькі гільдії. Селяни могли 
подавати позови і відповідати в суді, виступати як пред¬ 
ставники сторін, одержали право утворювати власні ор¬ 
гани самоврядування — обирати волосні правління та 
волосні суди (на волосних сходах) і сільських старост (на 
сільських сходах). 

Однак внаслідок характеру реформи 1861 р. селяни 
фактично були позбавлені економічної бази для реалі¬ 
зації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх на¬ 
ділів вони називалися «селянами-власниками», а до того 
вважалися «тимчасово зобов’язаними». їх власністю вва¬ 
жалося тільки рухоме майно: свійська та робоча худоба, 
землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, 
інше нерухоме майно і земельні присадибні та польові 
ділянки, якими вони користувалися, вважалися власніс¬ 
тю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не ма¬ 
ли. На весь період тимчасово зобов’язаного стану селяни 
виконували свої найтяжчі зобов’язання — оброк та пан¬ 
щину. Норми наділу встановлювалися різні — залежно 
від місцевості й якості землі. 

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні 
складали як спеціальні для всієї Російської імперії зако¬ 
нодавчі акти, так і ціла низка спеціально для українських 
губерній призначених указів і постанов. Так, Катеринос¬ 
лавська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а та¬ 


кож ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де 
переважало общинне землекористування, підпадали під 
дію «Місцевого положення про поземельний устрій се¬ 
лян, оселених на поміщицьких землях в губерніях вели¬ 
коросійських, новоросійських і білоруських». 35 губерній 
країни, на які поширювалося це положення, поділялися 
на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і сте¬ 
пову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для 
кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку 
душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні, 
сінокосні землі і пасовиська). Для губерній Південної 
України (степова смуга) передбачався єдиний т. зв. указ- 
ний наділ (у різних місцевостях його розмір коливався 
від 3 до 6,5 дес. на ревізьку душу). Розміри наділів у по¬ 
вітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 
4,5 дес., нижчий — від 1 до 1,5 дес. Якщо дореформений 
наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг від¬ 
різати надлишок на свою користь. Це право поміщик 
мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього 
залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півд¬ 
ні — менше половини земельних площин, що належали 
йому до 1861 р. Вищезгадане місцеве положення нада¬ 
вало поміщикам також інші можливості для пограбуван¬ 
ня і обезземелення селян, перетворюючи їх у кабальних 
орендарів. 

Поземельний устрій на Лівобережній Україні визна¬ 
чало «Місцеве положення про поземельне упорядкуван¬ 
ня селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини 
Харківської». Його специфіка полягала у тому, що в ос¬ 
нову наділення селян землею був покладений принцип 
спадкоємно-сімейного землекористування. Земля роз¬ 
поділялася в межах сільської общини не на зрівняльних 
засадах з періодичними переділами, як це робилося при 
общинній формі землекористування, а на основі сімей¬ 
них піших ділянок, що складалися чи з садиби та по¬ 
льового наділу чи тільки з садиби. Вищий наділ на душу 
залежно від місцевості коливався від 2,75 до 4,5 дес., 
нижчий складав половину вищого. Поміщики одержали 
право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перене¬ 
сення їх садиб та на інші обмеження селянського зем¬ 
лекористування. 

Дещо іншим чином вирішувались питання поземель¬ 
ного упорядкування поміщицьких селян Правобережної 
України. Намагаючись привернути селян регіону, де па¬ 
нувала польська шляхта, на свій бік, царський уряд спец¬ 
іальним положенням для Київської, Подільської та Во¬ 
линської губерній в основу поземельного упорядкування 
поклав інвентарні правила 1847—1848 рр. Селянам на¬ 
давалося право на одержання повного інвентарного на¬ 
ділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був мен¬ 
шим, ніж інвентарний, селяни могли подавати клопо¬ 
тання мировому посереднику про повернення в їх ко¬ 
ристування відрізаної поміщиками мирської землі. Під 
впливом польського визвольного повстання 1863—1864 
рр. царський уряд прийняв ряд законодавчих актів, які 
дещо пом’якшили умови селянської реформи на Право¬ 
бережній Україні, зокрема, вводився обов’язковий викуп 
державними селянами земельних наділів тощо. Незва¬ 
жаючи на половинчастість селянської реформи 1861 р., 
вона внесла докорінні зміни у розподіл земельної влас¬ 
ності, дала імпульс розвиткові капіталістичних відносин. 

Вслід за селянською було проведено ряд інших ре¬ 
форм, що стосувалися найважливіших питань держав¬ 
ного устрою Російської імперії і в тій чи інший мірі тор¬ 
кались українських земель. Так, згідно з Положенням 
про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Ук¬ 
раїні було створено органи самоврядування. Земства вво¬ 
дилися лише в шести південних та лівобережних губер¬ 
ніях. На Правобережжі, оскільки там мала перевагу поль¬ 
ська шляхта, а до неї царський уряд після повстання 
1863 р., не мав довіри, реформу було здійснено лише 
у 1911 р. 




172 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Земства складалися із губернських та повітових зем¬ 
ських зборів і їх виконавчих органів — управ. У виборах 
до земств брало участь все населення, що мало земельну 
власність, але при цьому виборці були поділені на три 
виборчі курії: поміщиків, міщан та селян. Наслідком 
встановлення системи нерівних виборів стало очевидне 
переважання в земствах дворян-поміщиків. До компе¬ 
тенції земств входили місцеві господарські, соціальні та 
культурні справи: завідування майном, утримання і бу¬ 
дівництво місцевих шляхів, організація медичного об¬ 
слуговування населення, народної освіти, налагодження 
поштового зв’язку, страхування, протипожежної справи 
тощо. Отже, в бюрократичній системі імперського дер¬ 
жавного устрою з’явилась виборна структурна ланка. Хоч 
земства офіційно мали суворо обмежені функції, вони 
перетворювалися в осередки ліберального руху, а на Пол¬ 
тавщині — українофільського настрою, і привчали на¬ 
селення до самоврядування. 

Тому царський уряд розгорнув проти них боротьбу. 
Обмежувались матеріальні можливості земств, поступо¬ 
во зменшувались їх фінансові кошти. Контрреформою 
1890 р. (Положення про земства) внесені зміни у виборчу 
систему земств. Три курії збереглися, але в першій було 
введено становий принцип — обирати і бути обраними 
могли тільки поміщики-дворяни (потомственні та осо¬ 
бисті, що дістали дворянське звання за держслужбу). Се¬ 
ляни обирали тільки кандидатів у повітові земські збори. 
Далі все було в руках губернатора, який із числа обраних 
кандидатів призначав гласних. Земства поставлено під 
контроль і нагляд державної адміністрації: обрані голови 
повітових та губернських земських управ затверджува¬ 
лись відповідно губернатором та міністром внутрішніх 
справ; усі постанови земських управ мали затверджува¬ 
тися губернаторами або мін. внутр. справ, і вони могли 
їх скасувати; виборні земські службовці були включені 
до загальної адміністративної системи. 

Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат 
піти на поступки і в галузі міського самоврядування. 
Згідно з Міським положенням, затвердженим царем 16 
червня 1870 р., міську реформу первісно було проведено 
в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і 
Херсоні. Протягом 70-х рр. закон поширено на інші міс¬ 
та України: створювалися виборні міські думи як розпо- 
рядні органи і міські управи як виконавчі. Члени думи 
(гласні) обиралися всіма платниками податків міста 
(власники торговельно-промислових підприємств, до¬ 
мовласники, дрібні власники) за безстановим принци¬ 
пом. Усі виборці поділялися на три курії, кожна з яких 
мала рівну кількість гласних. Встановлений порядок за¬ 
безпечував очевидну перевагу в думах і управах найбільш 
заможних прошарків населення міста, оскільки перші дві 
курії мали 2/3 гласних, складаючи при цьому лише 13% 
загальної кількості виборців. Міські думи обирали міські 
управи у складі голови (міського голови) та кількох чле¬ 
нів. Органи міського управління займалися питаннями 
благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров’я 
та ін. Внаслідок прийняття у 1892 р. нового Міського 
положення прикажчики і дрібні торговці були позбавлені 
права обиратися в міські думи. В органах міського са¬ 
моврядування збільшилась кількість дворян і дещо по¬ 
слабшали позиції буржуазії. 

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60— 
70-х рр. була судова реформа 1864 р. Її проведення було 
оформлено судовими статутами про заснування судових 
установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про 
покарання, які накладалися мировими суддями. Вони 
діяли окремо від загальної системи законодавства і тому 
не були включені у склад Зводу законів Російської ім¬ 
перії. 

Відповідно до цих статутів утворено загальний та фор¬ 
мально рівний для всіх суд: суди окружної юстиції (ок¬ 
ружний суд — судова палата — Сенат) і суди мирової 


юстиції (одноособовий дільничий мировий суддя — по¬ 
вітовий з’їзд мирових суддів — Сенат). Було запровадже¬ 
но інститут присяжних засідателів. Судова реформа про¬ 
голошувала ряд формальних принципів: виборність, не¬ 
залежність і незмінність суддів, рівність усіх перед зако¬ 
ном, гласність, усність, засновувалася адвокатура. 

Судові статути 1864 р. передбачали утворення в містах 
і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні 
кримінальні справи (проступки проти громадського по¬ 
рядку, особисті образи і побої, шахрайство і крадіжки 
на суму до 300 крб.). Мирові судді обиралися повітовими 
земськими зборами і міськими думами із осіб, які мали 
віковий, освітній та досить високий майновий ценз. Крім 
дільничих мирових суддів, що одержували за свою працю 
винагородження, вводилися посади т. зв. почесних ми¬ 
рових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони 
чинили «суд та розправу», коли обидві сторони прохали 
про це. Збори почесних та дільничих суддів повіту або 
міста складали вищу мирову інстанцію — з’їзд мирових 
суддів, на якому головував один із суддів, обраний ними 
із свого середовища. 

Прогресивні елементи судової реформи, зокрема 
створення мирової юстиції, стали об’єктами нападок ре¬ 
акційних кіл царської Росії. Це потягло за собою прове¬ 
дення судової контрреформи, що на Правобережній Ук¬ 
раїні здійснювалася одночасно з судовою реформою 
1864 р. Вже в кінці 1866 р. відбулися перші вилучення 
справ з ведення суду присяжних. У 1889 р. були внесені 
реакційні зміни до судової реформи, які скасовували або 
суттєво порушували її найважливіші засади — принципи 
відокремлення судової влади від влади адміністративної, 
всестановості суду, виборності судових органів. У біль¬ 
шості губерній країни мирова юстиція ліквідовувалася і 
було створено нову, складну систему судових органів, 
низовими ланками якої були земський начальник, мі¬ 
ський суддя, повітовий член окружного суду, які тепер 
призначалися. Суттєві зміни відбулися також у галузі су¬ 
дочинства, зокрема був встановлений особливий поря¬ 
док розгляду справ про державні злочини. 

Буржуазні реформи 60—70-х рр. не могли обійти 
шкільну та цензурну справу. Згідно з «Положенням про 
початкові народні училища» від 14 липня 1864 р. «зас¬ 
новувалася єдина система початкової освіти як держав¬ 
ної, так і приватної з обмеженою програмою навчання». 
Статут від 19 листопада 1864 р. визначив зміни в галузі 
середнього навчання: було створено класичні та реальні 
чоловічі й жіночі гімназії. Статут від 18 червня 1863 р. 
вніс певні зміни в систему нагляду за вищою школою: 
відновлялась академічна автономія університетів, ство¬ 
рювалася рада професорів, яка керувала життям учбового 
закладу, здійснювала нагляд за студентами. Новий цен¬ 
зурний статут 1865 р. реорганізував цензурні установи: 
вони були передані з відання міністерства народної ос¬ 
віти в підпорядкування міністерства внутрішніх справ. 
Встановлювався суворий нагляд за органами друку. 

Гостра фінансова криза викликала необхідність здійс¬ 
нення буржуазних перетворень у галузі фінансово-кре¬ 
дитної системи. Фінансові реформи, які були проведені 
в 1860—1864 рр., торкнулися як податкової та кредитної 
системи, так і бюджету й державного фінансового конт¬ 
ролю. Зокрема, в 1860 р. був створений Державний банк, 
розширена сітка приватних комерційних акціонерних 
банків, введено акцизне обкладання спиртних напоїв, 
збільшено податки на товари вжитку, створено державні 
каси, єдиний державний ревізійний центр та ін. 

Зміни торкнулися також організації та побудови 
збройних сил країни. В 1863—1888 рр. була проведена 
військово-судова реформа. Її складовою частиною ста¬ 
ла реорганізація місцевого військового управління: у 
1864 р. в країні було створено 15 військових округів, у 
т. ч. в Україні — Київський, Одеський, Харківський. На 
чолі кожного округу стояв головний начальник, він же 




II. Витоки національного права 173 


командуючий військами. В кожній губернії та повіті зас¬ 
новувалися управління військового начальника. 1 січня 
1874 р. був прийнятий новий військовий статут, згідно 
з яким в країні вводилася загальна військова повинність 
для осіб чоловічої статі, яким виповнилося 20 років. Було 
скорочено строки військової служби: до 6 років у сухо¬ 
путних військах і до 7 років — на флоті. Були відмінені 
тілесні покарання як дисциплінарне стягнення; запро¬ 
ваджувалися єдині кримінальні покарання для військо¬ 
вослужбовців усіх станів; виключався принцип децимації 
при покаранні за групові злочини та ін. 

Реформи 60—70-х рр., які були проведені царизмом, 
намагалися пристосувати існуючий суспільно-політич¬ 
ний устрій країни до потреб капіталістичного господар¬ 
ства. Вони ввели деякі елементи буржуазної державності: 
створили виборні представницькі установи місцевого ад¬ 
міністративного управління (земські та міські органи са¬ 
моврядування, виборні мирові суди), встановили гнуч¬ 
кіші буржуазні форми фінансового контролю і цензури, 
закріпили принцип всестановості в комплектуванні армії 
і діяльності органів народної освіти тощо. Але були не¬ 
послідовними і зберігали основні дореформенні вищі й 
місцеві установи, існуючі порядки. А у 80-х — на початку 
90-х рр. була здійснена низка контрреформ, які значною 
мірою ліквідували найпослідовніші буржуазні реформи. 


В 

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 р.- таємне роз- 
порядження царського уряду про заборону друкування 
українською мовою, схвалене російським імператором. 
Це було наслідком колоніального політичного станови¬ 
ща України, стійкого і поступового тиску на укр. духов¬ 
ність з боку імперських структур, що постало в першій 
половині XIX ст. після остаточного знищення росій¬ 
ським царатом укр. державності: ліквідації гетьманського 
уряду, запровадження загальнорос. адмін.-тер. системи, 
ліквідації самостійності правової системи в Україні тощо. 
Почавши з наступу на чинники духовного життя Украї¬ 
ни: підпорядкування укр. церкви москов. патріархату, 
фактичної заборони укр. книгодрукування, нищення 
Києво-Могилянської академії тощо, російський царат 
продовжив політику русифікації і репресій щодо укра¬ 
їнської культури тим, що фактично поставив поза зако¬ 
ном укр. літературу. 

Автор В. ц.— міністр внутрішніх справ П. Валуев. Під 
впливом реакційних публіцистів, що безпідставно обви¬ 
нувачували українські кола у зв’язках із польськими по¬ 
встанцями, 18 липня 1863 р. Валуев випустив таємний 
циркуляр про заборону українського друкованого слова. 
При цьому у циркулярі він лицемірно посилався на те, 
ніби «більшість малоросіян... досить грунтовно доводять, 
що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не 
може бути і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, 
є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї 
Польщі». Противники підходу до української мови як до 
«південноруського наріччя» звинувачувалися в «сепара¬ 
тистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоро¬ 
сії». 

Щодо друкування книг малоросійською мовою цим 
циркуляром цензурному відомству було дано розпоря¬ 
дження, «щоб до друку дозволялися тільки такі твори 
цією мовою, які належать до галузі красного письмен¬ 
ства; пропускання ж книг малоруською мовою, як ду¬ 
ховного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених 
для початкового читання народу, припинити». Проте 
царська цензура під різноманітними приводами обмежу¬ 
вала також і друкування художньої літератури. Тому з 


1863 р. видання книжок українською мовою в межах Ро¬ 
сійської імперії майже припинилось. В. ц., проти якого 
виступив навіть царський міністр освіти О. Головін, суп¬ 
роводився закриттям недільних шкіл і адміністративним 
висланням кількох українських діячів, зокрема, О. Ко- 
ниського, П. Чубинського, П. Єфименка, В. Лободи, 
С. Носа та ін. 

В. ц.— один із проявів шовіністичної політики цар¬ 
ського самодержавства, спрямованої на посилення на¬ 
ціонального гноблення українського народу. Дальшим 
кроком такої політики був Емський указ — таємне роз¬ 
порядження, підписане 18(30) травня 1876 р. російським 
царем Олександром II в м. Емс у Німеччині поблизу Віс- 
бадена, про заборону друку і поширення книжок укра¬ 
їнською мовою. Е. у. називають також «указом Юзефо- 
вича», помічника куратора Київського учбового округу, 
який надіслав цареві доповідну записку про т. зв. «ук¬ 
раїнофільський рух», в якому він вбачав «замаскований 
соціалізм» і «приховане зазіхання на державну єдність 
Росії». У відповідь на це Е. у. заборонено ввезення у межі 
Російської імперії без дозволу «яких би то не було книг 
і брошур, що видаються за кордоном на малоруському 
наріччі», друкування і видання в імперії «оригінальних 
творів і перекладів на тому ж наріччі», крім історичних 
документів і пам’яток з додержанням правопису оригі¬ 
налів, творів красного письменства з користуванням 
тільки загальноприйнятим російським правописом. 
Причому, дозвіл на друкування творів красного пись¬ 
менства давати тільки після розгляду рукописів у Голо¬ 
вній управі в справах друку. Е. у. заборонялося також 
«різні сценічні вистави і читання н^ малоруському на¬ 
річчі, а також і друкування на ньому текстів до музичних 
нот», припинялося видання прихильної до українців га¬ 
зети «Киевский телеграф». На підставі цього акту було 
розпущено громади, припинив діяльність Південно-За¬ 
хідний відділ Російського географічного товариства в 
Києві, усунено ряд професорів з Київського університету 
(М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера) тощо. Е. у. було 
видано поза порядком звичайного законодавства: його 
не розглядала Державна рада чи Рада міністрів. 

Реакційний указ завдав удару укр. культурі. Так, напр., 
у 1877 р. не надруковано жодної укр. книжки. Шовініс¬ 
тичний курс царської влади на русифікацію і репресії 
продовжувався, найбільших масштабів він набув після 
придушення 1-ої російської революції, в період реакції 
1907—1910 рр. Було суворо заборонено читання курсів 
укр. мовою, літератури та історії України. Таємними 
інструкціями влада забороняла брати на викладацьку ро¬ 
боту педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «се¬ 
паратизмі». Часто-густо адміністрація навчальних за¬ 
кладів забороняла співати укр. пісні, декламувати вірші, 
навіть виконувати музичні твори з укр. мелосу. Значна 
частина «Просвіт» була закрита, заборонялися укр. клуби 
і бібліотеки, «Товариство грамотності». У 1914 р. цар¬ 
ський уряд заборонив святкувати день народження 
Т Шевченка 

ВАРШАВСЬКА УГОДА 1920 р.— договір Директорії 
УНР з урядом Речі Посполитої Польської (РПП) про 
взаємне визнання, розмежування території, спільні ан- 
тирадянські дії і основи міждержавних стосунків. В. у. 
остаточно закріпила відмову Директорії від попередньої 
політичної і військової конфронтації з Польщею, що 
протягом 1918—1917 рр. окупувала Галичину, Західну 
Волинь та деякі ін. укр. землі. Невдача в боротьбі одно¬ 
часно на три фронти: проти радянських урядів Росії і 
України, денікінців і Польщі — змусила Директорію змі¬ 
нити зовнішньополітичний курс і шукати нових союз¬ 
ників. Ще у вересні 1919 р. було укладено перемир’я з 
Польщею, а наступного місяця до Варшави прибула об’¬ 
єднана дипломатична місія УНР і Західної області УНР 
(колишньої Західноукраїнської народної республіки, що 
уклада «злуку» з УНР). Проте після того, як частина де- 




174 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


легації, що репрезентувала УНР, під тиском поляків у 
грудні 1919 р. погодилася визнати територіальні претен¬ 
зії Польщі на західноукраїнські землі, представники 
ЗоУНР на знак протесту залишили Варшаву. 

Разом з тим «начальник держави» Ю. Пілсудський і 
уряд Польщі не поспішали укладати офіційну угоду з 
Директорією, яка все більше втрачала реальну силу і по 
суті перетворювалася на еміграційний уряд. У самій 
Польщі в той час було чимало противників ідеї незалеж¬ 
ної України, в якій вбачали загрозу польським інтересам. 
Досягнуті домовленості закріпили офіційними актами 
лише за кілька днів до наступу Польщі на Радянську Ук¬ 
раїну, в якому взяли участь і дві підпорядковані Дирек¬ 
торії дивізії. Ці дивізії, до речі, після краху так званого 
«зимового походу» на Україну опинилися на території, 
підвладній Польщі, і без належного урегулювання міжу¬ 
рядових стосунків їм загрожувало інтернування. 

В. у. була оформлена двома основними документа¬ 
ми — політичною конвенцією від 22 квітня 1920 р. і вій¬ 
ськовою конвенцією від 24 квітня, яка вважалася інтег¬ 
ральною частиною політичної конвенції. Крім того, пе¬ 
редбачалося укласти спеціальні економічно-торговельні 
угоди і деякі ін. акти. Політична конвенція, підписана 
керівниками міністерств закордонних справ А. Лівиць- 
ким (УНР) і Я. Домбським (РПП), у першому пункті 
закріплювала визнання Польщею «Директорії на чолі з 
головним отаманом Симоном Петлюрою» за «Верховну 
владу УНР». У наступних пунктах вирішувалися питання 
про територію і кордони. Уряд Пілсудського байдуже по¬ 
ставився до евентуальних кордонів УНР з третіми дер¬ 
жавами, проте добився визнання Директорією влади 
Польщі над окупованою Східною Галичиною, Західною 
Волинню, Поліссям і деякими ін. укр. землями. Перед¬ 
бачалася така лінія кордону між Польщею і Україною: 
«на північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж 
бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до 
Вишгородка, а від Вишгородка на північ через узгір’я 
Крем’янецькі, далі по лінії на схід від Здолбунова, потім 
вздовж східного адміністрацій ного кордону Рівненського 
повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного 
бувшої губернії Мінської, до схрещення його р. Прип’ят¬ 
тю, а потім Прип’яттю до її устя». 

Директорія також визнала право Польщі на розши¬ 
рення своєї території у межах кордонів 1772 р. за рахунок 
відторгнення території від Росії «шляхом збройним чи 
дипломатичним». 

В інших пунктах конвенції сторони зобов’язалися не 
укладати міжнародних договорів, спрямованих один 
проти одного, взаємно забезпечити національно-куль¬ 
турні права громадян укр. і польської національностей. 
З огляду на значні укр. маєтки польських землевласників 
було підкреслено, що аграрна реформа в Україні буде 
розв’язана «конституантою» (Установчими зборами). 

Військову конвенцію підписали представники зброй¬ 
них сил: генерал-хорунжий В. Сінклер і підполковник 
М. Дідковський (УНР) та майор В. Славек і капітан 
В. Єнджеєвич (РПП). Польські й укр. війська проголо¬ 
шувалися союзниками у майбутніх бойових операціях. 
При цьому, однак, обумовлювалося загальне керівницт¬ 
во всіма спільними діями з боку «начальної команди 
Польських військ». Вона ж мала керувати всіма заліз¬ 
ничними коліями на окупованій території, визначати у 
необхідних випадках співвідношення укр. валюти до 
польської тощо. Укр. уряд брав зобов’язання забезпечу¬ 
вати польську армію продуктами, вдаючись при потребі 
до реквізицій у населення. Польська сторона зобов’яза¬ 
лася по можливості зберегти укр. частини як цілісні бо¬ 
йові одиниці, не розпорошуючи їх серед своїх військ, а 
також забезпечити зброєю, амуніцією, обмундируванням 
і ін. спорядженням три укр. дивізії. 

Польський текст обох підписаних документів у спір¬ 
них випадках мав перевагу перед укр. Конвенції вступали 


в силу з моменту їх підписання. Вони вважалися таєм¬ 
ними, за винятком пункту про визнання Директорії 
Польщею. На ратифікацію до сейму конвенції не пода¬ 
валися. 

В. у. викликала надзвичайно негативні відгуки в Ук¬ 
раїні. Згода петлюрівського уряду на загарбання спокон¬ 
вічних українських земель, принизливе становище Ди¬ 
ректорії, що стала навіть не союзником, а простим під¬ 
ручним Польщі, об’єднала проти В. у. представників 
майже всіх політ, угруповань і партій. З рішучим про¬ 
тестом виступили, зокрема, М. Грушевський і В. Вин- 
ниченко. Особливо невдоволеним було населення Гали¬ 
чини, що тяжко постраждало від окупантів. В. у. фак¬ 
тично поставила під сумнів «злуку» західних і східних 
укр. земель, оскільки емігрантський уряд Є. Петруше- 
вича демонстративно повернувся в своїх документах до 
старої назви «Західноукраїнська народна республіка». 

Популярності угоді не додала навіть ейфорія перших 
перемог Пілсудського на польсько-радянському фронті. 
Після контрнаступу червоних військ позиції польських 
противників союзу з Директорією іще більше посилили¬ 
ся. Польща так і не виконала своїх зобов’язань щодо 
забезпечення трьох укр. дивізій, швидко забувши про не¬ 
мічного спільника. 

Таким чином, В. у. не дістала схвалення ні україн¬ 
ського, ні польського народу. Правомочність її укладан¬ 
ня від імені суверенних держав з точки зору міжнарод¬ 
ного права викликала і викликає чимало сумнівів, і тому 
в літературі її здебільшого називають «угодою між Пет¬ 
люрою і Пілсудським». Ризький мирний договір 1921 р., 
яким Польща визнала Радянську Україну,чюставив ос¬ 
танню крапку над В. у. 

«ВИВІД ПРАВ УКРАЇНИ» — історичний документ, 
який є політичним меморіалом гетьмана П. Орлика. На¬ 
писаний у 1712 р. і присвячений охороні національно- 
державних прав українського народу. 

На основі величезної кількості фактів П. Орлик по¬ 
казує, що Україна з часів Б. Хмельницького є вільним 
незалежним князівством, стани якого вільно обирали 
гетьманів згідно зі своїм уподобанням. Він спеціально 
спиняється на аналізі Переяславських угод. Спираючись 
на аргументи, які підтверджують право України на не¬ 
залежність, П. Орлик зазначив, що «найсильнішим най- 
непереможнішим аргументом суверенності України є 
урочистий союзний договір, заключений між царем 
Олексієм Михайловичем, з одного боку, та гетьманом 
Хмельницьким і Станами України — з другого. Трактат 
цей укладений 1654 р. і підписаний уповноваженими 
представниками. Цей, такий урочистий і докладний 
трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, на¬ 
завжди установити спокій, вольності і лад на Україні. 
Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно ви¬ 
конав би його, як у це вірили козаки. Вони передали 
московському війську свої твердині і злучили свої війська 
з царським задля успіху загальної справи, але царські 
генерали, скориставшись довір’ям названої нації, хитро¬ 
щами захопили велику кількість інших укріплень і потім 
почали командувати, мовби господарі, в цілій країні». 

П. Орлик проаналізував найважливіші історичні фак¬ 
ти й обставини, що давали можливість обґрунтувати пра¬ 
ва і свободи українського народу та правомірність бо¬ 
ротьби за них. У зв’язку з цим він вміщує окремі важливі 
історичні документи, зокрема, наводить основні поло¬ 
ження договору Мазепи і Карла XII у 1709 р. За словами 
П. Орлика, договір був укладений, щоб «пригніченій Ук¬ 
раїні» визволитися з неволі. Згідно з його умовами, Ук¬ 
раїна мала стати самостійною державою, яку Карл XII 
зобов’язувався обороняти. За це шведському війську Ук¬ 
раїна видаватиме платню, а козаки — постачатимутьхліб 
і харчі. Підтверджувалося, що «Іван Мазепа, законний 
князь України, жодним способом не може бути наруше- 
ний у володінні цим князівством до його смерті... Стани 




II. Витоки національного права 


175 


України заховають оці вольності згідно зі своїми правами 
та стародавніми законами». 

У «Виводі прав України» дано обґрунтовану відповідь 
царським послам, які заявляли, що «Україна ніколи не 
була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її 
побідна зброя його Царського величества». На закінчен¬ 
ня П. Орлик констатує, що коли Україні не буде надана 
незалежність від Росії, то ціла Європа матиме небезпеку 
для своєї свободи від такої агресивної держави. 

ВИНЯТКОВЕ СУДОЧИНСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ 
ДЕРЖАВІ. У квітні — грудні 1918 р. такого роду судо¬ 
чинство набуло надзвичайно широкого розмаху в Украї¬ 
ні. Особливе місце у цьому плані відводилось військовим 
судовим інституціям. Тут «господарем» становища ви¬ 
ступало Головне управління військово-судових справ 
військового міністерства, яке ще з часів УНР очолював 
отаман Буйницький. На перших порах зберігались ство¬ 
рені ще за доби Центральної Ради Київський та Кате¬ 
ринославський вищі військові суди і 17 штабних судів у 
Новгород-Волинському, Харкові, Полтаві, Рівному, 
Луцьку, Гомелі, Олександрії, Вінниці, Кам’янець-По¬ 
дільському, Житомирі, Катеринославі, Києві (2 суди), 
Одесі (2 суди) і Чернігові (2 суди). Вищі суди складались 
кожний з голови, чотирьох його товаришів, слідчого суд¬ 
ді з надзвичайних справ, двох слідчих суддів з господар¬ 
ських справ, чотирьох слідчих суддів, секретаря суду і 
прокурора. До компетенції Київського вищого військо¬ 
вого суду належали будь-які справи, що виникали на 
території Лівобережжя (за винятком Чернігівщини), 
Катеринославського — Правобережжя і Чернігівщини. 
Штабні суди розглядали справи нижчої підсудності у ме¬ 
жах розташування тої чи іншої дивізії. 

Ще ЗО травня уряд Української держави визначив, що 
до військових судів притягаються старшини, під старши¬ 
ни, козаки, армійські урядовці за здійснені під час служ¬ 
би або учбових зборів злочини, зазначені у військовому 
статуті про кари і у загальних кримінальних законах про 
службові злочини. Якщо злочин було скоєно разом із 
цивільними особами, то винні військовослужбовці від¬ 
повідали перед військовими судами. Останнім були під¬ 
судні й приватні особи за неявку по призову до відбуття 
військової повинності, учбових зборів та по мобілізації, 
за злочини, здійснені разом з військовими по службі в 
армії, а також демобілізовані, які у минулому під час 
дійсної служби або зборів ско'іли такі злочини. 

Законодавець використовував і поняття виняткової 
підсудності під час війни або воєнного стану. їй підля¬ 
гали приватні особи за державну зраду, шпигунство, за¬ 
колот проти влади, опір владі, напад на військових під 
час виконання ними службових обов’язків, за знищення 
або відчутну шкоду належних до війська збройових, ре¬ 
чових, продовольчих та інших складів і технічних заклад¬ 
ів, телефонів, телеграфів, будівель, приладів, водопоста¬ 
чання, засобів пересування, а також за вбивства, грабіж, 
розбій, підпал і згвалтування жінок. Якщо разом з при¬ 
ватними особами у перелічених злочинах брали участь 
військові, вони теж відповідали перед військовим судом. 

Винятковій підсудності під час війни і воєнного стану 
підлягали: цивільні особи; духівництво, що знаходилось 
на службі яку військових інституціях, так і в організаціях, 
котрі обслуговували армію і підпорядковувались війсь¬ 
ковим начальникам; старшини закордонних армій, що 
обслуговували українські частини, коли стосовно них не 
видавалась окрема вказівка; прислуга осіб, зазначених 
вище; кореспонденти, постачальники, торговці, робіт¬ 
ники, візники, провідники, що супроводжували військо. 

Щодо завойованих територій противника передбача¬ 
лось, що їх мешканці теж повинні притягатися до війсь¬ 
кового суду у порядку виняткової підсудності, але у су¬ 
воро зазначених випадках: 1) при відсутності там загаль¬ 
них судів — за всі злочини; 2) при наявності загальних 
судів — за всі злочини, передбачені зазначеною вище ви¬ 


нятковою відповідальністю для власних громадян, окрім, 
звичайно, державної зради, а також за злочинні дії, які 
могли визначатися наказом командуючого армією. 

21 червня Рада міністрів ухвалила новий закон про 
організацію військово-судових інституцій та їх компе¬ 
тенцію. За мирних часів вищі суди повинні були розгля¬ 
дати справи військових не нижче командира окремої час¬ 
тини, а також справи, за якими винуватцям загрожувала 
кара, пов’язана з позбавленням або обмеженням загаль¬ 
них громадянських прав, у тому числі й військових, що 
займають посаду нижче командира окремої частини, і, 
навіть приватних осіб. У порядку виняткової підсудності 
до компетенції вищого військового суду належали не ли¬ 
ше справи осіб від командира окремої частини і вище, 
а й старшин закордонних армій, які перебували на службі 
в українському війську, священнослужителів та інших 
приналежних до війська цивільних урядовців від V класу 
і вище. До компетенції штабних судів при дивізіях, кор¬ 
пусах і Головному штабові віддавались усі інші справи, 
що не підлягали судам. Бранці, вчинивши злочини, при¬ 
тягались до відповідальності на тих же підставах, що й 
військовослужбовці. 

Встановлювалось, що вищий суд складається з голови 
і 8-х суддів, а штабний — з голови і 4-х суддів. Усі судді 
обирались жеребкуванням на два місяці зі складу стар¬ 
шини і підстаршин, які підлягали відповідному судові. 
Якщо до суду притягались лише старшини, то підстар- 
шини зі складу даної судової колегії виключались, а ко¬ 
мандирів окремих військових частин могли судити лише 
вищі від них або рівні їм за посадою. У вищому суді 
участь у справах прокурора і захисника вважалась 
обов’язковою, у штабному — ні. Рішення всіх військових 
судів могли бути оскаржені лише в касаційному поряд¬ 
кові до Генерального суду. При вищих судах затверджу¬ 
вались посади прокурора, його товаришів — військових 
слідчих, а при штабних — тільки військових слідчих. 

Тенденція посилення карних репресій відчувалась де¬ 
далі більше. Наприкінці липня Рада міністрів надала мі¬ 
ністрові внутрішніх справ право передавати за погоджен¬ 
ням з міністром юстиції і військовим міністром до війсь¬ 
кового суду справи про всі злочини проти державного 
устрою України, про напади на урядових осіб цивільних 
відомств при виконанні службових обов’язків, про нав¬ 
мисне знищення або пошкодження майна і про фальси¬ 
фікування грошових знаків. Винні у таких злочинах, у 
тому числі й приватні особи, підлягали суду за законами 
воєнного часу, хоч вони коїлись у місцевостях, не ого¬ 
лошених на воєнному стані. Нагадаємо, що це був лише 
додаток до широкого складу злочинів військової підсуд¬ 
ності по закону від ЗО травня 1918 р. Новому актові на¬ 
давалось зворотньої сили. 

У жовтні уряд Української держави схвалив ще одне 
доповнення до вищезгаданих законів. За цим докумен¬ 
том військові суди розглядали і вирішували справи, ви¬ 
ключені з загальної підсудності, тих, хто звинувачувався 
у збройному опорі владі, у нападі на військовослужбовців 
при виконанні ними своїх обов’язків, що тягло за собою 
вбивство, замах на вбивство, поранення, каліцтво або 
тяжке побиття, а також усі справи про вбивства, розбій¬ 
ництва, пограбування, згвалтування, навмисне знищен¬ 
ня чужого майна. 

Рівно за місяць до свого падіння, вже перебуваючи у 
відчайдушному стані, Кабінет міністрів за вказівкою 
гетьмана у черговий раз переглянув закони про виключну 
підсудність у військових судах. Тепер після закінчення 
попереднього слідства справа передавалась військовому 
прокуророві того вищого військового суду, в межах те¬ 
риторіального відання якого скоєно карний вчинок. 
Прокурор з актом обвинувачення пересилав її до відпо¬ 
відного штабного суду, а коли він приходив до висновку, 
що треба припинити справу, то з необхідним обґрунту¬ 
ванням — до вищого військового суду, який приймав 




176 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


рішення про це на розпорядчому засіданні. Якщо остан¬ 
нє стосувалось лише частини обвинувачених, то справа 
щодо інших поверталась прокуророві і далі йшла до 
штабного суду. 

Виборними суддями у останніх могли бути виключно 
старшини, а обов’язки обвинувачення виконували про¬ 
курори вищих військових судів. У розпорядчих засідан¬ 
нях штабних судів брали участь голова суду, його това¬ 
риші, старший з обраних суддів та прокурор, а у судовому 
засіданні — голова або один з його товаришів та чотири 
виборних судді. Обов’язковою у тому й іншому випадкові 
була присутність секретаря суду або його помічника та 
прокурора. У залі судового засідання повинен був бути 
присутнім один із запасних виборних суддів на випадок 
необхідності заміни у складі суду. Вирок, що вступив у 
законну силу, виконувався негайно. 

Водночас з’явився й закон про порядок обрання суд¬ 
дів до військових судів. Воно відбувалось з числа війсь¬ 
ковослужбовців відповідної території за окремими спис¬ 
ками старшин і підстаршин. Ці списки кандидатів по¬ 
годжувались з головами того чи іншого військового суду. 
Обиратись могли військові віком понад 25 років, не об¬ 
межені у правах і не визнані боржниками. До списків 
також не могли бути внесеними особи військово-судових 
відомств, військово-тюремних установ, слухачі військо¬ 
вих шкіл, немуштрові підстаршини, санітарні старшини, 
військові начальники від командира полку і вище. 

Списки кандидатів перевірялись, виправлялись і за¬ 
тверджувались на розпорядчих засіданнях судів, а потім 
відбувалось обрання по жеребу на цих же засіданнях 5-х 
старшин і 3-х підстаршин для штабних судів, 3-х стар¬ 
шин і 5-х підстаршин — для вищих судів. У випадку суду 
над командиром полку і вищими начальниками у судді 
обиралось дев^ять старшин. Перші два обраних за по¬ 
рядком старшини, два підстаршини для штабних судів 
та перші чотири старшини і чотири підстаршини для ви¬ 
щих судів вважались основними суддями, а всі інші — 
запасними. Виборні судді виконували свої обов’язки піс¬ 
ля складання присяги протягом двох місяців до прибуття 
нового складу, а протягом року після цього до участі у 
роботі суду не залучались. 

Винятковими судами особливого роду стали в Укра¬ 
їнській державі окупаційні військові суди. Розгул їх сва¬ 
вілля міністерство юстиції виправдовувало послаблен¬ 
ням функцій національного судового апарату. Військова 
влада Німеччини і Австро-Угорщини прямо зобов’язу¬ 
вала власні військові суди приймати до розгляду будь-які 
кримінальні справи щодо українських громадян. Несмі¬ 
ливо протестуючи проти такого роду дій, міністерство 
врешті-решт домовилось з німцями про створення особ¬ 
ливої узгоджувальної комісії по розмежуванню функцій 
військових судів Німеччини і України. Формально було 
досягнуто домовленості про Деяке звуження компетенції 
окупаційних судів і посилення прокурорського нагляду 
з боку України щодо таких справ. Але насправді свавілля 
німецьких і австро-угорських судів тривало практично 
без обмежень 

ВПРОВАДЖЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ЗАСАД У 
ЗАКОНОДАВЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕРШОГО УКРАЇН¬ 
СЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПАРЛАМЕНТУ. Прак¬ 
тична політико-правова діяльність Української Цент¬ 
ральної Ради (УЦР) будувалась на колегіальних, тобто 
демократичних засадах у вигляді загальних зборів. Перші 
збори відбулись відразу по закінченню Українського на¬ 
ціонального з’їзду 8 квітня 1917 р. На них було обрано 
Комітет УЦР у складі 20 осіб: М. Грушевський (голова 
Ради), В. Винниченко (заступник голови), С. Єфремов 
(заступник голови), X. Барановський, В. Бойко, О. Ві- 
лінський, С. Веселовський, В. Запорожець, В. Коваль, 
С. Колос, Ф. Крижановський, 3. Мірна, А. Ніковський, 
Д. Одинець, В. Прокопович, М. Стасюк, Л. Старицька- 
Черняхівська, В. Садовський, Л. Чикаленко, П. Хрис- 


тюк. Загальні збори Ради, засідання Комітету УЦР від¬ 
бувалися в атмосфері вільного обміну думками, гострих 
дискусій, рішення приймались більшістю голосів. Не бу¬ 
ло винятком і те, що відхилялись пропозиції і М. Гру- 
шевського, і його заступників В. Винниченка і С. Єф- 
ремова, не кажучи вже про думки інших членів Ради. 

Загальні збори УЦР могли бути як черговими, так і 
екстренними. На них визначались напрями і характер 
діяльності Ради. Чергові збори повинні були скликатись 
не менш, як раз на місяць. Запрошення на них, в яких 
вказувався порядок денний, розсилались членам Ради за 
десять днів до їх початку, а оповіщення ще й друкувались 
у газетах. Екстренні збори скликались по телеграфу і вва¬ 
жались дійсними при будь-якій кількості присутніх. 

Розпочинались збори, як правило, з читання і затвер¬ 
дження протоколу попереднього засідання, що майже 
виключало можливість випадкових помилок, а тим паче 
фальсифікацій. Потім УЦР переходила до розгляду пи¬ 
тань порядку денного. Прийняті документи найчастіш 
отримували назви універсалів, декларацій, постанов, ух¬ 
вал, рішень, резолюцій і спочатку майже не іменувались 
законами, хоча багато з них набирали їх сили. Так, на 
других загальних зборах 23 квітня 1917 р., які вперше 
визначали УЦР як «представницький орган усієї органі¬ 
зованої української людності» були прийняті постанови 
у справі організації губернських, повітових, міських ук¬ 
раїнських рад, губернських українських з’їздів, про по¬ 
зику волі як допомогу Тимчасовому урядові, про опо¬ 
даткування, про губернські фінансові комісії, про реор¬ 
ганізацію освіти в Україні, які мали силу законів. У той 
же час постанови цих зборів про оновлення Київської 
міської думи, про день національного фонДу 9 травня, 
про усунення з Харкова архієпископа Антонія та деякі 
інші, звичайно, такого характеру не мали. 

Доповідачами на зборах виступали переважно члени 
Комітету УЦР та голови її комісій. Список Комітету вже 
на других зборах збільшився до 33 чоловік. Окрім 20 чле¬ 
нів, обраних на перших зборах УЦР, до нього увійшли 
голови комісій, а також окремі особи, кооптовані самим 
Комітетом. Стосовно комісій, то вони створювались Ко¬ 
мітетом в міру потреби для ведення і розв’язання окре¬ 
мих справ як на тривалій (економічна, фінансова, вій¬ 
ськова, шкільна і т. ін.), так і на тимчасовій основі (по 
виробленню наказів, по складу УЦР, по скликанню ба- 
гаточисельних з’їздів тощо). Голови комісій (не більше 
8-ми одночасно) входили до Комітету, але всі вони, якщо 
не були такими, ставали членами Ради. Це право не по¬ 
ширювалося на членів комісій, які не обов’язково по¬ 
винні були входити до складу УЦР. 

Комітет по суті до створення уряду був виконавчим 
органом УЦР і провадив роботу за конкретних обставин 
у період між зборами Ради. Крім голів комісій, він обирав 
з-поміж своїх членів секретарів і скарбника УЦР, керував 
діяльністю її канцелярії, якнайскоріше повідомляв про 
постанови УЦР та свої особисті рішення губернські і по¬ 
вітові ради, готував загальні збори УЦР, проекти доку¬ 
ментів до них і т. ін. 

Службовці апарату в УЦР об’єднувались у канцелярію 
на чолі з її директором та його помічником. Канцелярія 
поділялась на 6 відділів: загальний, кодифікаційний, ви¬ 
давничий, бухгалтерський, бібліотечний та господар¬ 
ський. У свою чергу, загальний відділ складався з 6 під¬ 
відділів (канцелярія, стенографічний, особистого складу, 
адресовий, інформаційний та експедиція), господар¬ 
ський — з 3 підвідділів (гараж, друкарня, комендатура), 
а видавничий мав у своєму складі редакцію «Вістей 
УЦР». Канцелярія Центральної Ради діяла на основі ста¬ 
туту, згідно з яким усі її співробітники входили до складу 
загальних зборів канцелярії на чолі з комітетом співро¬ 
бітників. Загальні збори мали скликатися щорічно, вно¬ 
сити зміни до статуту, усувати з посад службовців, утво¬ 
рювати грошові фонди з внесків співробітників, слід- 




II. Витоки національного права 177 


кувати за умовами праці і визначати компетенцію Ко¬ 
мітету. 

Роль УЦР як представницького органу, центру всього 
політичного і правового життя в Україні стрімко підви¬ 
щувалась. У травні — на початку червня загальні збори 
розглядали питання про стосунки з Тимчасовим урядом, 
про завдання української делегації, яка виїздила до Пет¬ 
рограда, про економічну комісію, про селянський з’їзд, 
про Галичину тощо. Після чотирьох загальних зборів 
УЦР подальші її пленарні засідання іменувалися сесіями. 
П’ята сесія проходила з 20 червня по 1 липня 1917 р. На 
цей час УЦР налічувала у своєму складі понад 400 членів: 
за рахунок Ради селянських депутатів, включеної до УЦР 
2 червня та Ради військових депутатів, які стали повноп¬ 
равними її членами 11 червня. 

У цей час у самій УЦР, її Комітеті або Малій раді 
складалися фракції соціал-демократів (УСДП), радикал- 
демократів (УРДП), есерів (УПСР), позапартійних со¬ 
ціалістів, націонал-революціонерів (УНРП), трудовиків 
та ін. Про демократичний характер представницького 
органу українського народу свідчило й те, що у його скла¬ 
ді були представники багаточисельних громад: спілки ав¬ 
тономістів, учительської спілки, товариства вчителів, то¬ 
вариства «Просвіта», товариства «Праця», товариства 
шкільної освіти, товариства українських правників, то¬ 
вариства українців-католиків, союзу української держав¬ 
ності, військових товариств ім. П. Полуботка, ім. геть¬ 
мана Дорошенка, ім. кошового Сірка, товариства «Січ» 
ім. полковника Богуна, студентських громад, селянських 
спілок, українського клубу вояків, кооперативних і спо¬ 
живчих товариств, українського союзу жінок, фракції ад- 
вокатів-українців, товариства ім. Г. Квітки-Основ’янен- 
ка, юнацької спілки України тощо. 

Зміцнювалась і створена на початку її існування пре¬ 
зидія УЦР, яка виконувала функції повсякденного ке¬ 
рівництва підготовчою роботою до зборів і сесій Цен¬ 
тральної, а потім — і засідань Малої ради. 26—27 червня 
до складу президії додатково були обрані ще чотири то¬ 
вариша голови (есер М. Шраг, соціал-демократ С. Ве- 
селовський, есер А. Ніковський та трудовик Ф. Крижа- 
новський) і чотири секретарі: М. Чечель і А. Постолов- 
ський — від УПРС, І1. Чикаленко і Я. Левченко — від 
УСДРП. Пропозиція ліквідувати Комітет УЦР не про¬ 
йшла при голосуванні. 

У кінці червня 1917 р. комісія по складу УЦР, очо¬ 
лювана М. Огороднім, під тиском фракції есерів вирі¬ 
шила скасувати представництво професійних, благодій¬ 
них, просвітних та ін. товариств на тій підставі, що вони 
не мають чіткої політичної орієнтації. Але потім це ан¬ 
тидемократичне рішення було відмінене, бо воно могло 
бути прийнятим лише другим Національним з’їздом. 
Члени УПСР на знак протесту вийшли з комісії. 

Але все ж таки 28 червня V сесія пішла на значні 
зміни у складі УЦР відмінні від тих, що були встановлені 
Українським національним з’їздом. Віднині головним 
стало вважатися представництво в УЦР рад селянських 
(212 чол.), військових (132 чол.) та робітничих (100 чол.) 
депутатів, а також Генерального військового комітету (27 
чол.). Територіальне представництво від губерній (52 
чол.), великих міст (23 чол.), українських колоній (6 чол.) 
залишилось майже без змін. Головним політичним пар¬ 
тіям (УСДРП, УПСР, УПСФ, УТП) надавалось однакове 
число місць в УЦР — по 50. Таку ж кількість представ¬ 
ників посилали до Ради і учительська спілка, і студент¬ 
ство, і кооперативи. Представництво окремо селянських 
спілок і військових частин було скасоване. Але головна 
зміна — це рішення про доповнення УЦР делегатами від 
національних меншин, що проживали в Україні. 

До компетенції Комітету або Малої ради входило 
скликання загальних чергових зборів УЦР, підготовка 
доповідей і матеріалів до них, внесення змін до складу 
Генерального секретаріату, вирішення всіх питань полі¬ 


тичного і економічного життя України у період між се¬ 
сіями Центральної Ради з наступним затвердженням 
прийнятих документів на таких сесіях. Чергові збори Ко¬ 
мітету УЦР мали відбуватись раз на тиждень, а надзви¬ 
чайні — з ініціативи голови, його заступника або пись¬ 
мових заяв 5-ти членів Комітету у будь-який час. Засі¬ 
дання вважалися дійсними при наявності двох третин 
членів Комітету, якщо на них розглядалися законодавчі 
акти, і не менше половини — для інших справ. Цікаве 
і таке нововведення: коли кворум у половину членів не 
збирався, то наступне засідання було повноважне при 
будь-якій кількості. 

Склад Комітету або Малої ради 29 червня було роз¬ 
ширено: 9 — від президії, 9 — від пленуму УЦР, по 3 — 
від кожної з рад робітничих, селянських і військових де¬ 
путатів, по 8 — від фракцій соціалістів-революціонерів 
та соціал-демократів, 3 — від фракції соціалістів-феде- 
ралістів, по 1 — від фракцій трудовиків, націонал-рево¬ 
люціонерів та позапартійних соціалістів. 

Важливе значення мало затвердження 1 серпня рег¬ 
ламенту роботи Малої ради й її комісій. У доповнення 
до вже існуючих положень визначалось, що ніхто із чле¬ 
нів Малої ради не може говорити в одній справі більше 
ніж двічі: перший раз — 15 хв., другий — 5 хв. Доповідач 
у часі не обмежувався, а на заключне слово йому нада¬ 
валось до 20 хв. Під час обговорення доповідач мав право 
подавати репліки після кожного виступу, але не більш 
як по 5 хв. Генеральні секретарі завжди могли взяти слово 
поза чергою, але не для дебатів. За вимогою будь-якого 
члена Малої ради той чи інший момент засідання зано¬ 
сився до протоколу. На заяви до порядку денного від¬ 
водилось по 3 хв. Вів збори голова, а виступати при об¬ 
говоренні питання поза чергою він не мав права. Дебати 
припинялись за заявою 5 і більше осіб після голосування. 
Пропозиції до резолюцій надавались письмово. При їх 
обговоренні промовці мали по 2 хв. Якщо питання за¬ 
давалось із залу, то той, хто питав, повинен був сфор¬ 
мулювати його так, щоб можна було сказати у відповідь 
тільки «так» чи «ні». Якщо збори розпочинали дискусію 
по поправкам чи доповненням до резолюцій, то слово 
надавалось по черзі: тому, хто «за», тому, хто «проти», і 
т. ін. Голосувати за інших члени Малої ради не мали 
права. Закрите голосування проводилось за вимогою 5 
членів ради і більше, поіменне — не менше 10 членів. 
Рішення приймались простою більшістю, а коли кіль¬ 
кість «за» і «проти» була однаковою, то питання зні¬ 
мались з розгляду. Поправки до стенограм засідань 
могли вноситись протягом одного дня після роздачі 
протоколів. 

Взагалі ж треба підкреслити, що більшість сесій УЦР 
і засідань Комітету або Малої ради проходила у добро¬ 
зичливій атмосфері. Демократичний характер носили і 
звернення членів Ради один до одного: і пан, і товариш, 
і добродій. Особливо полюбляв використовувати звер¬ 
нення «товариш» С. Петлюра. Але не поодинокими були 
й випадки, коли члени УЦР виганяли промовців з три¬ 
буни, не давали їм сказати жодного слова. 

На правову основу ставилась і робота комісій Малої 
ради. Вони створювались у разі потреби у складі, який 
визначався кожного разу окремо. Проекти законодавчих 
актів обов’язково розглядались комісією, роздавались 
членам ради до засідання і обговорювались лише після 
доповіді комісії. Перші збори тільки-но утвореної комісії 
скликала президія Малої ради. На них обирався голова 
і писар. Комісіям передавалось право у разі потреби ко¬ 
оптувати потрібних осіб у свій склад з дорадчим голосом. 
По закінченню роботи від комісії обирався член-допо- 
відач. 

Засідання комісій і самої Малої ради були відкритими. 
Якщо виникала потреба у закритих зборах, то питання 
про це вирішувалось більшістю у дві третини голосів. На 
закритих засіданнях могли бути присутніми лише члени 




178 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Малої ради, їх заступники, генеральні секретарі та окремі 
особи, спеціально запрошені на такі збори. 

9 серпня регламент роботи Малої ради та її комісій 
було затверджено на VI сесії УЦР з двома змінами. По- 
перше, не обмежувались часом промови, які мали дек¬ 
ларативний характер. По-друге, у ньому з’явився ще 
один параграф:«Нова чергова сесія Української Цен¬ 
тральної Ради скликається не пізніше, як через місяць 
після попередньої. Повістки розсилаються за два тижні, 
а як термін менший від двох тижнів, то члени Централь¬ 
ної Ради оповіщаються телеграмою». 

На цій же сесії, а саме 6 серпня, М. Грушевський, 
посилаючись на свої літа, на втому від напруженої праці, 
попросив увільнити його від посади голови УЦР. Після 
виступів І. Попівського, М. Ковалевського, М. Любин- 
ського і Ф. Крижановського фракція УПРС внесла таку 
резолюцію: «Заслухавши доклад про діяльність Малої ра¬ 
ди, Центральна Рада висловлює їй своє довір’я і не прий¬ 
має відставки голови Центральної Ради». Заява М. Гру- 
шевського про те, що він погоджується з таким рішенням 
була зустрінута овацією. Але головним на VI сесії все ж 
стало питання про поповнення УЦР делегатами від на¬ 
ціональних меншин. Представництво від них у 30% було 
затверджено й у Великій раді. 

Після завершення VI сесії УЦР у її діяльності насту¬ 
пила мовби «велика перерва» аж до 29 жовтня, коли роз¬ 
почала роботу VII сесія, хоча Мала рада, природно, й у 
цей майже двохмісячний період своєї діяльності не при¬ 
пиняла. Головними її здобутками стали формування Ге¬ 
нерального секретаріату, яке відбувалося у «тихій» бо¬ 
ротьбі з Тимчасовим урядом щодо його компетенції і 
структури; рішуча відсіч корніловщині; «З’їзд народів» у 
вересні, що не міг не вплинути на підвищення націо¬ 
нальної свідомості населення всієї Росії; участь у Демок¬ 
ратичній нараді; відмова від направлення своїх делегатів 
до Передпарламенту; розробка декларації Генерального 
секретаріату як програми внутрішнього будівництва Ук¬ 
раїни; підготовчі заходи до скликання Українських Уста¬ 
новчих зборів; вироблення автономного статуту України 
тощо. 

VII сесія відкрилась через чотири дні після Жовтне¬ 
вого перевороту. Членів Ради на ній було дуже мало. 
Тому пусті місця у залі Педагогічного музею заповнили 
учасники 3-го військового з’їзду, який відбувався у ці 
дні. Відкриваючи сесію, тривалу перерву у скликанні 
УЦР М. Грушевський пояснив виключно «технічними і 
грошовими причинами»: на проведення сесії треба було 
десь 20 тис. крб. з національного фонду, а він був весь 
витрачений на утримання Генерального секретаріату. 
Сесія обговорила звіти Малої ради, уряду, питання миру, 
законопроект про Українські Установчі збори та деякі 
ін. Цікаво те, що у головних доповідях, з якими висту¬ 
пили в перший день М. Грушевський, М. Ковалевський, 
В. Винниченко майже жодного слова не говорилось про 
більшовицький переворот 25 жовтня у Петрограді і, при¬ 
родно, про ставлення до нього з боку УЦР. З одного 
боку, це може свідчити про неготовність керівництва 
УЦР до серйозного обговорення цих питань або вичіку¬ 
вальну його позицію, а з іншого — про неналежне став¬ 
лення до подій у Петрограді, неусвідомлення їх розмаху, 
хоча представницька делегація укр. уряду була безпосе¬ 
реднім свідком взяття Зимового палацу і встигла повер¬ 
нутись до Києва. Навпаки, М. Грушевський піддав ни¬ 
щівній критиці російську демократію, підкреслив, що во¬ 
на майже нічим не відрізняєтсья від великоруської бур¬ 
жуазії, у різкій формі засудив дії Тимчасового уряду і 
закликав УЦР «відкрити шлях до мети, що стоїть перед 
нами усіма, перед Малою радою, а ця мета — українська 
демократична республіка, в федеративнім зв’язку з на¬ 
родами і областями Росії». Та й у наступні декілька днів 
захоплення влади більшовиками у Петрограді розгляда¬ 
лось керівництвом УЦР як короткочасний епізод. 


Незважаючи на своєчасне створення Крайового ко¬ 
мітету охорони революції в Україні, збройні сутички у 
Києві наприкінці жовтня, пройшло майже два тижні, 
перш ніж УЦР зрозуміла всю серйозність подій у Пет¬ 
рограді, наслідком чого став III Універсал і проголошен¬ 
ня Української Народної Республіки. Починаючи з цього 
моменту, можна констатувати деяке згортання демокра¬ 
тичних засад у діяльності вищого законодавчого органу. 
Від імені всієї УЦР все більше виступала Мала рада, а 
сесії Великої ради з листопада 1917-го по квітень 1918 
р., тобто протягом шести місяців скликались лише двічі. 

До початку війни з більшовиками Мала рада разом з 
урядом України проголосила про прийняття на себе всієї 
влади в УНР, в т. ч. і по губерніям, які були штучно 
вилучені Петроградом з підпорядкування Генеральному 
секретаріатові, створила комісію по охороні порядку та 
спокою в Україні, розгорнула діяльність Вільного ко¬ 
зацтва, прийняла закон про вибори до Українських Уста¬ 
новчих зборів, утворила Український фронт. 

Після отримання ультиматиму більшовиків від 3 груд¬ 
ня 1917 р. чи не найголовнішими для УЦР стали питання 
миру з Четверним союзом, з Петроградом, організації 
Української національної армії, виборів до Українських 
Установчих зборів тощо. Саме вони були у центрі уваги 
VIII сесії УЦР, яка відбувалась з 12 до 17 грудня 1917 р. 
і характеризувалась дуже низькою явкою делегатів. 

А тим часом війна з більшовиками набувала все біль¬ 
шої сили, і 9 січня 1918 р. було проголошено повну са¬ 
мостійність УНР. Проте IX сесія УЦР розпочала свою 
роботу 15 січня, тобто у день початку збройного виступу 
більшовиків на Печерську. На ній зібралось більше де¬ 
легатів, ніж на попередні сесії. Не приїхало багато пред¬ 
ставників селян, і саме тому фракція українських есерів 
вже не мала такої переважної більшості, як було раніше. 
Але все ж її чисельність перевищувала кількість будь-якої 
з інших фракцій. Щодо соціалістів-самостійників, то від¬ 
разу ж виникли суперечки, чи потрібна взагалі така пар¬ 
тія після проголошення незалежності України. На думку 
багатьох делегатів, після IV Універсалу всі стали само¬ 
стійними. І справді, УПСС було відмовлено у представ¬ 
ництві у Малій раді. Питання про надання права вирі¬ 
шального голосу членам Всеросійських Установчих збо¬ 
рів викликало жваву дискусію і не знайшло позитивного 
вирішення. 

Головними здобутками IX сесії стали одностайне 
схвалення IV Універсалу, сформування Ради народних 
міністрів (РИМ), а також прийняття законів про землю 
і восьмигодинний робочий день. З цього моменту Мала 
рада почала реконструюватись за принципом пропорціо- 
нального представництва фракцій, що надавало перевагу 
у її складі українським есерам. Були також прийняті до¬ 
датки до закону про вибори, які давали можливість зіб¬ 
рати кворум Українським Установчим зборам ще до ос¬ 
таннього підрахунку голосів. 

Завершилась сесія 25 січня о 17 год. у зв’язку з на¬ 
ступом більшовиків. УЦР терміново виїхала до Житоми¬ 
ра (потім до Коростеня і Сарн), не розглянувши вже під¬ 
готовлені РНМ проекти законів про державно-громад¬ 
ський контроль над продукцією (виробництвом) і про 
громадські роботи для безробітних. Саме на Волині, де 
вона перебувала до 7 березня, хоч і у дуже «урізаному» 
складі, Мала рада затвердила такі важливі документи, як 
закони про герб УНР, про утворення у губерніях і повітах 
військової влади, про гривну, про громадянство і реєст¬ 
рацію громадянства УНР, про військово-революційні су¬ 
ди, про покарання всіх учасників війни і повстання про¬ 
ти Української держави, про новий адміністративний по¬ 
діл України на землі тощо. Але більшість з них в умовах 
окупації практично не діяли, а деякі взагалі не вступили 
у силу. Мрії Грушевського про встановлення сильної на¬ 
ціональної влади в Україні залишились утопією. Пере¬ 
дати ж цю владу Українським Установчим зборам, при- 




II. Витоки національного права 179 


значеним востаннє після неодноразових переносів на 12 
травня 1918 р., УЦР не вдалося. 29 квітня п було розіг¬ 
нано німецько-австрійськими військами, які в той час 
хазяйнували в Україні на запрошення самої УЦР. 

Механізм проходження законопроектів був досить 
простим, особливого порядку їх внесення і підготовки 
протягом майже всього існування УЦР не існувало. Ли¬ 
ше у квітні 1918 р. Генеральний секретаріат дещо його 
формалізував. Постанову чи законопроект повинні були 
надсилати до канцелярії за 2—3 дні до початку того за¬ 
сідання, на якому вони розглядались. Якщо питання тор¬ 
калися фінансових справ, то відповідні проекти попе¬ 
редньо погоджувались з міністерством фінансів і держав¬ 
ним контролером. Кожний проект повинен був вміщу¬ 
вати посилання на діючі закони чи установи, а також 
думку керівників міністерства щодо скасування або змін 
старих законів. Такі документи тиражувались у кількості 
20 прим., коли засилались до РИМ, і 50 прим., коли 
засилались до УЦР, для того щоб канцелярія могла своє¬ 
часно забезпечити ними зацікавлених посадових осіб. 

Друкувались закони УЦР у газеті «Вісті з УЦР» (кві¬ 
тень — листопад 1917 р.), потім — у «Вістнику Генераль¬ 
ного секретаріату УНР» (листопад 1917 — січень 1918 р.), 
а згодом — у «Вістнику Ради народних міністрів УНР» 
(січень — травень 1918 р.). Підписували їх голова УЦР 
(дуже рідко) або один з його товаришів чи заступників, 
один з секретарів Ради, а затверджував підписи — гене¬ 
ральний писар або той, хто виконував обов’язки остан¬ 
нього. Цікаво й те, що підписували той чи інший закон 
представники різних партій: якщо товариш голови був, 
скажімо, есером, то за секретаря ставив підпис соціал- 
демократ (Шраг — Левченко), якщо товариш голови був 
соціал-демократом, то за секретаря ставив підпис есер 
(Веселовський — Постоловський). Такими ж були «лан¬ 
цюжки» Грушевський — Онацький, Степаненко — Че- 
чель тощо. Часто закони друкувались у вигляді витягів 
з протоколу засідання УЦР. Мова документів, багато з 
яких готувалось і приймалось поспіхом, нерідко була жар¬ 
гонною, недбалою, насиченою граматичними помилка¬ 
ми, невдалими вживаннями термінології і фразеологіз¬ 
мів. Особливо це стосується міжнародних угод, які го¬ 
тувались спочатку на іноземних мовах, а потім невдало 
перекладались на українську. 


г 

ГАДЯЦЬКИЙ ТРАКТАТ 1658 р. - угода гетьмана 
І. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію 
України з Польщею та Литвою. Укладений 16 вересня 
1658 р. в Гадячі після приборкання І. Виговським бунту 
полтавського полковника М. Пушкаря, якого підтриму¬ 
вав московський уряд й хотів бачити замість І. Вигов¬ 
ського на гетьманстві. Царська політика, спрямована на 
поступове обмеження прав України, й на обернення її 
у звичайну провінцію Московської держави викликала 
появу у частини козацької старшини й вищого право¬ 
славного укр. духівництва ідеї повороту до державного 
зв’язку з Польщею. Козацька старшина, яка стояла на 
автономістичних позиціях, пізнавши зблизька жорстокі 
царські звичаї, придивившись до суворого московського 
абсолютизму, воліла тепер мати справу з конституційним 
польським королем, ніж з абсолютистським москов¬ 
ським царем. Сподіваючись, що ослаблена й стомлена 
війнами Польща готова йти на якнайбільші поступки, 
укр. політичні кола почали схилятися до ідеї федератив¬ 
ного зв’язку з Польщею, в якому Україна мала повну 
внутрішню самостійність. Але в широких народних ма¬ 
сах, серед міщан, рядових селян і козаків поворот до дер¬ 


жавного союзу з Польщею був непопулярний: вони боя¬ 
лися, що повернуться старі порядки, національно-релі¬ 
гійні утиски й панщина. 

Польську сторону в переговорах очолювали К. Бєнєв- 
ський і К. Євлашевський, українську — Ю. Немирич, 
якого вважають за справжнього автора Г. т., й П. Тетеря. 
Від полків України прибули спеціальні комісари, які об¬ 
мірковували кожен пункт договору й скріпляли його сво¬ 
їми підписами. Після тривалих і завзятих суперечок до¬ 
говір було прийнято. Він являв собою своєрідний кон¬ 
сенсус сторін, де частина статей була сформульована по¬ 
ляками в своїх інтересах, а частина українцями в своїх. 

За Г. т. Україна в межах воєводств Київського, Чер¬ 
нігівського й Брацлавського стає вільною й незалежною 
державою під назвою Великого князівства Руського, що 
входило до федерації трьох самостійних держав — Поль¬ 
щі, Литви й України. Об’єднувалася ця федерація особою 
спільно обраного короля. Усі три народи мали взаємо¬ 
діяти в освоєнні Чорноморського побережжя, допомо- 
гати один одному у війнах, навіть проти Москви, якщо 
остання не поверне загарбаних литовських і білоруських 
земель. На випадок домовленості Москви з Польщею, 
вона може увійти, як четвертий член до слов’янської фе¬ 
дерації. 

На чолі Великого князівства Руського мав бути геть¬ 
ман, якого обирали б українські стани дожиттєво й за¬ 
тверджував король. Але це порушувало одну із основних 
козацьких вольностей — вільний вибір гетьмана і не мог¬ 
ло їм сподобатися. Гетьман здійснював командування 
всіма військовими силами; він мав також посаду київ¬ 
ського воєводи і був першим Сенатором на Наддніпрян¬ 
щині. Гетьману заборонялось підтримувати стосунки з 
іншими державами, окрім Криму, що, звичайно, значно 
обмежувало суверенітет України. Г. т. передбачав вве¬ 
дення нових посад канцлера, маршала та підскарбія, пос¬ 
лів до спільного законодавчого сейму, найвищого судо¬ 
вого трибуналу із діловодством укр. мовою, власного 
скарбу, фінансів, грошової одиниці й армії (ЗО тис. ко¬ 
заків і 10 тис. регулярного найманого війська). Польська 
і литовська армія не мали права перебувати в Україні, а 
коли б в разі нагайної потреби перейшли її кордини, то 
ставали під команду гетьмана. Було відновлено посади 
воєвод і каштелянів: у Київському воєводстві їх отриму¬ 
вала шляхта грецької віри, в двох інших — поперемінно 
православні й католики. 

Козакам повертались давні соціальні права; але що¬ 
року гетьман мав подавати королю реєстр по 100 козаків 
від кожного полку для надання їм шляхетської гідності. 
Практично це означало, що козацька старшина ставала 
шляхтою, а рядове козацтво лишалось у простому стані, 
і це в той час, коли воно вибороло Україні волю й пре¬ 
тендувало на ту роль, яку грало в Польщі шляхетство. 
Введення цього підпункту в договір було однією з причин 
його неприйняття козацькими масами. 

Згідно Г. т., церковна унія мала бути скасована в усіх 
трьох державах; православна віра зрівняна в правах із 
римо-католицькою; будування уніатських церков і мо¬ 
настирів заборонялося; в спільному сенаті місця виділя¬ 
лися тільки православному митрополиту і єпископам. В 
Україні мали бути засновані дві академії, дозволялось 
відкривати колегії, гімназії з латинською або грецькою 
мовою навчання; взагалі всякі школи і друкарні «скільки 
їх потрібно буде». Вводилася свобода друку й слова; на¬ 
віть у релігійних справах, аби тільки не було в книжках 
або дискусіях образи королівського маєстату. 

Як бачимо, польські політики в деяких пунктах Г. т. 
пішли на визнання елементів укр. державності. Але в 
принципових питаннях виявили давню непоступливість: 
погодились тільки на автономію і то лише для Наддніп¬ 
рянщини. Укр. представники домагались, щоб було ут¬ 
ворене Велике князівство Руське на зразок Великого 
князівства Литовського, щоб до його складу входили та- 




180 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


кож західні укр. землі — воєводства Волинське, Поділь¬ 
ське, Руське та Белзьке і Пінський та Мстиславський 
повіти, щоб воєводами і каштелянами були православні, 
щоб козацького війська було 60 тис., окрім найманого. 
Але всі ці домагання поляки відкинули, відкривши ши¬ 
роко двері для колонізації Наддніпрянщини. Тому Г. т. 
у самій своїй основі не міг повністю вдовольнити борців 
за укр. державність. Прагнення І. Виговського та його 
найближчого оточення витворити з України державу єв¬ 
ропейського зразка під протекторатом польського коро¬ 
ля, але з усіма (крім вільних зносин з іншими державами) 
ознаками суверенності, обмежити козацьку демократич¬ 
ну анархію, тобто намагання збудувати державу, пере¬ 
вівши козацьке звичаєве право на типові для Європи 
рейки аристократичної або напіваристократичної рес¬ 
публіки було їх заслугою, а водночас і помилкою, бо 
народ до таких перетворень не був готовий і не зро¬ 
зумів їх. 

Україна за Г. т. практично не жила. Польський сейм 
у Варшаві ратифікував його, причому найбільші супер¬ 
ечки викликав пункт про скасування церковної унії: 
справа була вирішена так: проголошено загальну свободу 
віри. Проте поляки не збирались виконувати Г. т., у свою 
чергу в Україні він, підтриманий частиною козацької 
старшини, не знайшов співчуття серед рядового козацт¬ 
ва, селян та міщанства, настроєних проти польської вла¬ 
ди. Народні маси розуміли, що за цим договором мають 
повернутися пани, ксьондзи і відбирати освоєні ними 
маєтки й землі. 

Невдачі І. Виговського у війні з Москвою, що поча¬ 
лися після його перемоги під Конотопом 28 червня 
1659 р., інспіровані Москвою заколоти проти гетьмана 
й відхід його від політичної діяльності змінили ситуацію 
й поклали кінець чинності Г. т. В жовтні 1660 р. під Сло- 
бодищами гетьман Ю. Хмельницький уклав новий пакт 
із Польщею, який повторював у головних рисах Г. т., 
але був значно погіршеним його варіантом. Україні на¬ 
давалася автономія з гетьманом на чолі, але вже не було 
мови про окреме «Велике князівство Руське». Лівобе¬ 
режні полки виступили проти зв’язків з Польщею. Ук¬ 
раїна фактично розкололася на дві частини, які обирали 
своїх гетьманів і боролися взаємно між собою: одна на 
боці Москви, друга — Польщі. Але і серед Лівобережжя 
та Правобережжя не було єдності. Почався той період 
національної історії, який уже від сучасників дістав наз¬ 
ву — «Руїна». Українська державність переживала важку 
кризу. 

У вітчизняній історіографії Г. т. знайшов неоднознач¬ 
ну оцінку: від цілком негативної до визначення його як 
вищої політичної ідеї українців, котрі змагалися за свою 
державність і хотіли відстояти політичну суверенність 
Батьківщини. Прихильники останньої точки зору вва¬ 
жають, що ідеї, викладені у Г. т., стали на тривалий час 
національною програмою: його взяв в основу своєї ді¬ 
яльності гетьман П. Дорошенко, його таємно тримали в 
себе й вивчали інші гетьмани, він став певним політич¬ 
ним ідеалом І. Мазепи. 

ГЕТЬМАНСЬКІ СТАТТІ ХУІІ-ХУІІІ ст. - докумен¬ 
ти державно-правового характеру, котрі визначали су¬ 
спільно-політичний устрій української держави — Геть¬ 
манщини — та порядок її васальних відносин з Росією. 
Здебільшого укладалися з нагоди виборів нового гетьма¬ 
на як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі 
з гетьманом та представниками московського царя. Біль¬ 
шість з них посилалась на Березневі статті Б. Хмель¬ 
ницького (1654), хоча, як підкреслюють деякі історики, 
у підробленому вигляді. До того ж Москва, проводячи 
політику національного гноблення та використовуючи 
внутрішній розбрат, поступово обмежувала суверенні 
права України і підпорядковувала її своїм інтересам. І 
хоча деякий час вдавалося зберегти особливий політи- 
ко-правовий статус Гетьманщини, наступ царизму все 


збільшувався, і це торкалось у першу чергу самостій¬ 
ності гетьманської влади. Відомі Переяславські статті 
Ю. Хмельницького (1659), Батуринські та Московські 
статті І. Брюховецького (1663, 1665), Глухівські статті 
Д. Многогрішного (1669), Конотопські та Переяславські 
статті І. Самойловича (1672, 1674), Коломацькі статті 
І. Мазепи (1687), Решетиловські статті І. Скоропадсько¬ 
го (1709), т. зв. «Рішительні пункти» Д. Апостола (1728). 

Переяславські статті, укладені 27 жовтня 1659 р. на 
козацькій раді в Переяславі, являли собою договірні умо¬ 
ви між царським урядом і гетьманом Ю. Хмельницьким 
про політичне й правове становище України у складі Ро¬ 
сійської держави. Насамперед вони підтвердили Берез¬ 
неві статті 1654 р., але, як вважають деякі дослідники, 
на основі сфальсифікованого московськими боярами 
тексту. За цим договором царські воєводи з військом роз¬ 
ташувалися, крім Києва, там, де з 1654 р. були розквар¬ 
тировані російські частини: у Переяславі, Чернігові, Ні¬ 
жині, Брацлаві, Умані — й утримувались коштом місце¬ 
вого українського населення. Гетьман зобов’язувався 
складати цареві поклін у Москві і не підтримувати сто¬ 
сунки з іноземними державами. Київський митрополит 
мав визнавати зверхність московського патріарха. Крім 
того, Переяславські статті доповнювались новими пунк¬ 
тами, які свідчили про наміри царя обмежити автономію 
України та політичні права місцевих феодалів. Вони зо¬ 
бов’язували гетьмана посилати козацькі полки в розпо¬ 
рядження російського уряду, забороняли українському 
війську брати участь у воєнних походах без попереднього 
дозволу Москви. 

Генеральна військова рада не монад усувати гетьмана 
без дозволу царя; гетьман не мав права ані призначати, 
ані звільняти полковників чи старшину без згоди ради. 
Встановлювалась смертна кара для «возмутителей внут- 
ренняго благосостоянія». Спеціальна стаття зобов’язува¬ 
ла гетьманські установи видавати російським поміщикам 
селян-втікачів, а царський уряд зобов’язався видавати 
українським феодалам українських селян-втікачів. Ко¬ 
зацькі загони мали залишити Білорусь. Був включений 
також ганебний пункт про видачу Москві родини ко¬ 
лишнього гетьмана І. Виговського. 

У 1662—1663 рр. Україна фактично розпалася на дві 
частини, які почали боротьбу між собою: одна на боці 
Москви, друга — Польщі. Правобережжя обирало одно¬ 
го гетьмана, Лівобережжя — іншого. Загострився конф¬ 
лікт між старшиною і народними масами. Настав період 
глибокої кризи української державності, фактичної гро¬ 
мадянської війни, або, як її називали, — Руїни. В цих 
умовах у листопаді 1663 р. в Батурині був підписаний 
договір між гетьманом Лівобережної України І. Брюхо- 
вецьким і представниками царського уряду. Підтвердив¬ 
ши попередні договори з Росією Богдана і Юрія Хмель¬ 
ницьких, він зобов’язував гетьманський уряд безкоштов¬ 
но постачати провіант московським гарнізонам в Украї¬ 
ні, розіслати універсали про російських утікачів і 
повернення їх «на прежнія жительства, сь строжайшимь 
подтверждніемь, чтобь никто не смель вь Украйнь подь 
смертною казнью, принимать впредь нь себьтакихь лю¬ 
дей». Українським купцям суворо заборонялось вивози¬ 
ти до Росії вино й тютюн, оскільки завдавалася шкода 
царській монополії на продаж цих товарів; заборонявся 
також продаж хліба на Правобережжі і татарам. 

1665 р. І. Брюховецький, першим з українських геть¬ 
манів, поїхав до Москви, де 11 жовтня підписав угоду, 
яка значною мірою обмежувала політичну автономію Лі¬ 
вобережної України й посилювала її адміністративну й 
фінансову залежність від царського уряду. За Москов¬ 
ськими статтями українські міста і землі оголошувались 
володіннями російських монархів і з їх жителів, крім ко¬ 
заків, стягувались у казну всілякі податки. Вибори геть¬ 
мана мали відбуватися у присутності царських посланців, 
а гетьманські клейноди він повинен був отримувати у 




II. Витоки національного права 181 


Москві. У зв’язки з іншими державами гетьман міг всту¬ 
пати тільки за дозволом царя. На Київську митрополію 
мав прийти московський ставленик. Гетьман позбавляв¬ 
ся права надавати містам самоврядування; магдебурзьке 
право надавалося царською жалуваною грамотою. Збіль¬ 
шувалися гарнізони російських військ у Києві, Чернігові, 
Переяславі й Ніжині. Крім того, гарнізони на чолі з воє¬ 
водами розміщувалися в Полтаві, Кременчуці, Новгоро- 
ді-Сіверському, Острі, Каневі та інших містах, а також 
у Кодаку на Запорозькій Січі. Було розширено права ро¬ 
сійських воєвод. Вони зосереджували в своїх руках ряд 
військово-поліцейських та фінансових функцій (збиран¬ 
ня з населення податей, хліба на утримання військ тощо). 

Московські статті були важким ударом для україн¬ 
ської державності. І. Брюховецький підписався під ними 
так: «Великого государя, Его Царскаго Пресветлаго Ве- 
личества холоп, я гетьман Йван Брюховецкій, вернаго 
Его Царскаго Пресветлаго Величества войска Запорож- 
скаго, вместо всего войска Запорожскаго, подписую сво¬ 
єю рукою». Слово «холоп» замість «верного слуги и под- 
даннаго», як це робили його попередники, яскраве свід¬ 
чення залежності, в яку поставили Україну козацька 
старшина на чолі з І. Брюховецьким. 

У березні 1669 р. в Глухові був укладений договір між 
царським урядом і новим гетьманом на Лівобережжі 
Д. Многогрішним про політико-правове становище ук¬ 
раїнських земель у складі Російської держави. Намагання 
Москви використати козацьку старшину на своєму боці 
під час загострення відносин з Туреччиною і Кримським 
ханством дещо послабили її централізаторську політику 
в Україні і змусило піти на компроміс і часткове віднов¬ 
лення автономії. Глухівські статті (27 пунктів) почина¬ 
лись із запевнення, що мають бути збережені «права й 
вольності», підтверджені за Б. Хмельницьким. Царські 
воєводи залишалися, крім Києва, ще в Чернігові, Ніжи¬ 
ні, Переяславі й Острі, але не мали права втручатися у 
справи місцевого населення; суди над росіянами повинні 
були відбуватися за співучасті українців. Заборонялися 
постої царського війська в козацьких дворах; дано ам¬ 
ністію полоненим українцям, які зуміли втекти на рідну 
землю. Збір податків до царської казни здійснювала геть¬ 
манська адміністрація. З них утримувалася також стар¬ 
шина та ЗО тис. реєстрового війська. Крім того, гетьма¬ 
нові надибалось право утримувати наймане військо 
(1000 чол.) т. зв. компанійців, для несення охоронної 
служби і приборкання «всяких розрухів». Одночасно бу¬ 
ло заборонено перехід селян у козаки. Гетьманська ре¬ 
зиденція встановлювалася у Батурині. Гетьман, як і ра¬ 
ніше, не мав права безпосередніх дипломатичних зносин 
з іноземними державами, але міг клопотатися перед цар¬ 
ським урядом про надання козацькій старшині дворя¬ 
нських звань. Гетьману і старшині було дозволено наго¬ 
роджувати підлеглих млинами і селами, видавати на це 
універсали; направляти козацьких послів на російські пе¬ 
реговори з Польщею та Кримом, якщо там йшлося про 
Україну; карати винних. У статтях також говорилося про 
пільги київським та ніжинським міщанам у торгівлі, але 
одночасно заборонялося українцям продавати в Росії го¬ 
рілку й тютюн. 

Намагання Д. Многогрішного самовладно, без стар¬ 
шинської згоди вирішувати проблеми України, викли¬ 
кали невдоволення козацької верхівки і бажання обме¬ 
жити його прерогативи. Внутрішні суперечності між 
гетьманом і старшиною привели до того, що в березні 
1672 р. остання скинула Д. Многогрішного з гетьман¬ 
ства, звинувативши у зраді і зносинах з П. Дорошенком. 

На виборах нового гетьмана козацька старшина под¬ 
бала про те, щоб у майбутньому забезпечити собі вплив 
на державні справи і не допустити закріплення сильної 
гетьманської влади. В цих намаганнях вона одержала під¬ 
тримку царського уряду. Тому, коли в червні 1672 р. геть¬ 
маном обрали І. Самойловича, були прийняті нові статті, 


що отримали назву «Конотопські» (10 пунктів). Вони до¬ 
повнювали Глухівські статті деякими додатками: гетьма¬ 
нові не дозволялося судити й карати представників стар¬ 
шини, а також вступати у зовнішні зносини без консуль¬ 
тацій із старшинською радою. Компанійські полки 
розпускалися. Заборонялось підтримувати стосунки із 
гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. 
Встановлювався кордон із Польщею, який козакам за¬ 
боронялось порушувати. Обумовлювалось вільне пере¬ 
сування російських ратних людей по водних шляхах, для 
чого нищилися козацькі греблі. Нав’язуючи ці умови, 
старшина поширювала свій вплив за рахунок підриву 
влади гетьмана, а одночасно і української автономії. 

17 березня 1674 р. на Генеральній раді у Переяславі, 
в якій взали участь також представники правобережної 
старшини, І. Самойлович був проголошений гетьманом 
«обох боків Дніпра». Були укладені нові, т. зв. Переяс¬ 
лавські статті. Вони в цілому повторювали Глухівські та 
Конотопські, але дещо й відрізнялися. Так, було вста¬ 
новлено, що на випадок нападу ворога, козацьке військо 
збирається у р. Росави, між Каневом та Корсунем, куди 
повинна підійти і російська армія. Без царського дозволу 
заборонялось гетьману надавати допомогу будь-якій сто¬ 
роні при нападі на Польщу. Він також не мав права без 
суду і згоди старшини будь-кого карати. Реєстрове вій¬ 
сько встановлювалось у 20 тис. чол., жалування йому бу¬ 
ло подвійне. Заборонялось посилати укр. послів на пе¬ 
реговори з Польщею чи Кримським ханством. 

1687 р. невдоволена І. Самойловичем генеральна 
старшина звернулася до царя з проханням усунути його 
з гетьманства. І. Самойловича було заарештовано і зас¬ 
лано до Сибіру (Тобольськ), де він і помер. 25 липня у 
військовому таборі над р. Коломак було обрано на геть¬ 
мана генерального осаула І. Мазепу. Він присягнув ца¬ 
реві на вірність і підписав складені напередодні нові стат¬ 
ті (22 пункти), що отримали назву «Коломацькі». Було 
підтверджено права і вольності, даровані Б. Хмельниць¬ 
кому, але одночасно закріплювалося посилення царської 
влади на Лівобережжі і чергове обмеження української 
автономії. Так, гетьман не мав права знімати з посад 
генеральну старшину без царського дозволу, а старши¬ 
на — переобирати гетьмана. Гетьману, як і раніш, забо¬ 
ронялося вступати у зносини з іноземними державами. 
Для його «охорони» в столиці — Батурині — виділявся 
полк московських стрільців. Разом з тим установлюва¬ 
лось, що російські воєводи, які перебували в Києві, 
Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, не мали права 
втручатися в українські справи. Козацька старшина 
звільнялася від податків і натуральних повинностей, їй 
гарантувалося спокійне володіння своїми ґрунтами, сі¬ 
ножатями, лісами, млинами і т. д. Гетьман і старшина 
зобов’язувалися дбати про зближення з великоросами, 
особливо через змішані шлюби, для чого малоросійським 
мешканцям дозволявся вільний перехід до великоросій¬ 
ських міст. Війська реєстрового постановлялося мати 
30 тис. На півдні для захисту від татар планувалося по¬ 
будувати міста-фортеці, що запорозькі козаки сприйня¬ 
ли як зазіхання на їхні привілеї. 

Події 1708—1709 рр. і т. зв. зрада, «зміна» гетьмана 
І. Мазепи, прискорили тенденцію до обмеження укра¬ 
їнської автономії аж до повної її ліквідації. Це знайшло 
практичне втілення у різних сферах життя і, насамперед, 
у ставленні російської адміністрації до інституту геть¬ 
манства. 

Нового гетьмана І. Скоропадського було обрано у 
Глухові 6 листопада 1708 р. Він прийняв присягу, але цар 
відмовився затвердити нові пункти, запропоновані 
І. Скоропадським, а підтверджувальну грамоту на геть¬ 
манство видав йому тільки 5 січня 1710 р. 17 липня 
1709 р. І. Скоропадський звернувся в Решетиловці до 
Петра І з т. зв. «просительними статтями» з 14 пунктів. 
Ці статті і відповіді царського уряду на їх пункти отри- 




182 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


мали назву «Решетиловські». Це був по суті законодав¬ 
чий акт щодо управління Лівобережної України. Якщо 
раніше статті складалися козаками, погоджувалися з ро¬ 
сійською стороною й приймалося спільне рішення, то 
тепер цей акт був однобічний: з боку царя давалося 
ствердження чи заперечення, без погодження. Цар у за¬ 
гальних фразах підтверджував «права й вольності» Ук¬ 
раїни, які регламентувалися попередніми договорами з 
гетьманами, зокрема статтями Б. Хмельницького, обіцяв 
згодом дати І. Скоропадському й статті. Разом з тим, 
відмовлялось у проханні, щоб козацьке військо перебу¬ 
вало під українським командуванням, як це було раніше, 
а не російських генералів. Воєводи залишалися, але їм 
заборонялося втручатися у місцеві справи, крім таких, 
як зрада. З деяких міст гарнізони обіцялося вивести. Як 
особливу ласку цар звільнив до кінця 1709 р. козацьке 
військо від участі у воєнних походах. Встановлювався 
контроль Москви за фінансовою діяльністю гетьман¬ 
ського уряду. Визначено було, що царські угоди надси¬ 
лаються тільки одному гетьману. Одночасно гетьманові 
вказувалося, що йому не личить, звертаючись до царя, 
згадувати про «козацьку вольність», бо український на¬ 
род із ласки царя має стільки привілеїв та вольностей, 
як ні один народ у світі, отже, хай будуть вдячні за те, 
що Росія їх оберігає й обороняє. 18 липня 1709 р. Петро І 
призначив стольника А. Ізмайлова міністром-резиден- 
том при І. Скоропадському «для своих великого госуда¬ 
ря, дел и советов», зобов’язавши його «смотреть напря- 
женно, чтобьі как в нем, гетмане, так и в старшине и в 
полковниках никакой шатости к измене и к возмущению 
народа не бьіло». Уперше біля особи гетьмана встанов¬ 
лювався офіційний резидент-наглядач, який, по суті, от¬ 
римав права співправителя. 

1 жовтня 1727 р. на гетьмана було обрано миргород¬ 
ського полковника Д. Апостола. Через рік він поїхав до 
Москви на коронацію молодого імператора Петра II й 
тут подав петицію про повернення Україні старих прав, 
згідно з договором, який був заключений ще Б. Хмель¬ 
ницьким. Відповідь отримав від Вищої таємної ради у 
28 пунктах (т. зв. «Рішительні» (конфірмовані) пункти). 
До кінця існування Гетьманщини вони були її основною 
конституцією. Гетьман не мав права підтримувати зно¬ 
сини з іншими державами, крім Польщі і Кримського 
ханства з прикордонних питань, але з відома царського 
резидента. Гетьманською столицею і надалі залишався 
Глухів. Наймане військо обмежувалося трьома полками 
(крім реєстрових козаків). Гетьман під час війни підлягав 
наказам російського генерал-фельдмаршала. Кандидатів 
на посади генеральної старшини й полковників вибирала 
старшина з-поміж себе, але затверджував імператор. 
Нижчі чини затверджував по вибору гетьман. Цілий ряд 
пунктів торкався питань економічного життя: був доз¬ 
волений вільний приїзд чужоземних купців; дозволено 
також приїздити й купцям-євреям, але з тим обмежен¬ 
ням, що вони продаватимуть товар лише оптом, а за ви¬ 
ручені гроші купуватимуть місцевий товар на вивіз. 
Індукта, себто мито на товари, що ввозилися, йшла до 
російської казни. Була скасована заборона росіянам ку¬ 
пувати землю в Україні, але вони при цьому мусили під¬ 
лягати місцевій юрисдикції. Селити на цих землях ро¬ 
сійських селян-кріпаків заборонялося. У козаків та пос¬ 
политих не дозволялося відбирати як спадкові, так і куп¬ 
лені ґрунти. «Рішительні пункти» говорили про потребу 
ревізії маєтностей, призначених на утримання гетьмана 
й розданих у приватні руки; відміняли збори, встановлені 
колишньою Малоросійською колегією; наводили пере¬ 
лік державних видатків. Було зафіксовано, що в судо¬ 
чинство вносяться часткові зміни. За вищу апеляційну 
інстанцію мав служити т. зв. Генеральний суд, який очо¬ 
лювався гетьманом і складався із шести осіб: трьох ук¬ 
раїнців і трьох росіян. Визначався порядок розгляду апе¬ 
ляцій до гетьмана й Генерального суду, а на останній — 


в Колегію іноземних справ, а також накладання штрафів 
за винесення свідомо неправдивих вироків. 

Таким чином, гетьманські статті визначали характер 
державності України і форми її відносин з Москвою. 


Д 

ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ. 

Визвольна війна українського народу проти шляхетської 
Польщі середини XVII ст. внесла суттєві зміни до стану 
джерел та розвиток права в Україні. Більшість джерел 
права, які функціонували в Україні в період її перебу¬ 
вання у складі Речі Посполитої, на визволених землях 
були скасовані. Це насамперед стосувалося різних по¬ 
станов королівської влади та сеймів, «Уставу на волоки», 
«Ординації Війська Запорізького реєстрового» 1638 р., 
які затверджували панування магнатів польської шляхти, 
католицької церкви і польської влади. Певний час фак¬ 
тично не діяли (бо на них майже не посилались у судовій 
практиці) найбільш принципові положення Статуту Ве¬ 
ликого князівства Литовського 1588 р. і «Порядку прав 
гражданських», де, зокрема, йшлося про прикріплення 
селян, купівлю-продаж землі «простими людьми», пере¬ 
ходи в ін. стани і т. п. Дещо змінилася сама суть права, 
з’явилися нові його норми. Це стосувалося насамперед 
питань земельної власності й володіння, станової належ¬ 
ності, козацького самоврядування, обсягу послушенства 
селян. Кардинально змінилася соціальна свідомість на¬ 
родних мас щодо понять «справедливість», «мораль¬ 
ність», «добро», «зло» і т. д. Але маючи головним зав¬ 
данням регулювання відносин у суспільстві шляхом вста¬ 
новлення відповідної системи прав поведінки, право за 
тих певних історичних обставинах використовувалося 
для закріплення інтересів привілейованого стану того¬ 
часного суспільства — козацтва і його верхніх щабелів — 
козацької старшини, нової генерації українських феода¬ 
лів. Саме вона поставила питання про створення на міц¬ 
ній правовій основі централізованої системи підпоряд¬ 
кування, поширення й закріплення за собою володіння 
земельною власністю та право на працю селян. Але ро¬ 
билося це під виглядом відновлення «стародавніх прав і 
вольностей» і в цьому її підтримували гетьман та цар. 

Слід звернути увагу на ще одну особливість права на 
території України-Гетьманщини. Збереження за її наро¬ 
дом права користуватися традиційними юридичними 
нормами було важливою умовою, яка визначала своєрід¬ 
ність правового укладу України в період включно до 
XIX ст., автономію її правового життя. Ще у жалуваній 
грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. 
було зафіксовано: «Их права и вольности войсковіе, как 
издавна бьівали при великих князех руских и при коро¬ 
лях полских, что суживали и вольности свои имели в 
добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди нехто не 
уступался, но от своих би старшин судились, подтвер- 
дити; и прежних би их прав, какови дани духовного и 
мирського чину людем от великих князей руских и от 
королей полских, ненарушить». Збереження на Україні- 
Гетьманщині «стародавніх прав і вольностей» неоднора¬ 
зово підтверджувалося центральною російською владою. 
Так, у 1659 р. при обранні гетьманом Юрія Хмельниць¬ 
кого у так званих «Переяславських статтях» вказувалося, 
щоб на Україні «своїми правами суживались». «Старо- 
давние права и вольности козацкие» підтверджувалися 
царем у 1663 р. при обранні гетьманом Івана Брюховець- 
кого. Нерушимість «малороссийских прав» було загаль¬ 
ним правилом гетьманських договірних статей другої по¬ 
ловини XVII ст. і першої половини XVIII ст. Навіть в 
указах Петра І, які були спрямовані на обмеження са- 


II. Витоки національного права 183 


моврядування Лівобережної України, вміщуються поста¬ 
нови подібного роду. Проте відсилка до «малоросійських 
прав» проводилася без чіткого розшифровування, що 
слід включати в це поняття, що треба вкладати у зміст 
цих попередніх прав. Така відсилка сіє їасіо зовсім не 
означала повного повернення «старих порядків», особ¬ 
ливо на півдні України, куди більшість правових тради¬ 
цій у чистому чи дещо зміненому вигляді була привне¬ 
сена в процесі заселення вихідцями ін. регіонів країни. 
Крім того, гетьман, а за ним і цар, нерідко «відновлю¬ 
вали» такі права, які дуже суперечили одне одному. Ска¬ 
жімо, юридичні норми, що діяли за руських князів, не 
в усьому збігалися з тими, які існували за польських ко¬ 
ролів, а останні, в свою чергу, не відповідали набутим у 
ході війни «військовім и общенароднім малоросійськім 
и Войска Запорожского правам и вольностям». 

Це поступово трансформувало сприйняття їх змісту 
як простим людом, так і персонами державної та судової 
влади. При цьому представники різних станів і соціаль¬ 
них груп при застосуванні формули по «давніх», «старо¬ 
давніх», «звиклих» правах, звичаях і т. д. переслідували 
свої інтереси. Так, українська шляхта і старшина під ко¬ 
лишніми правами розуміли юридичний статус польських 
панів до 1648 р., що базувався головним чином на Ли¬ 
товському і Саксонському статутах, які також не узго¬ 
джувалися між собою. Навпаки, селяни й рядові козаки 
ототожнювали їх з нормами прав, котрі утвердилися на 
Запорожжі, оскільки останні заперечували кріпосницькі 
відносини між людьми. 

Особливо важливе місце в укр. землях мало звичаєве, 
так зване «козацьке право»— сукупність правових зви¬ 
чаїв, що встановлювалися у сфері козацтва. Важливість 
цього джерела підкреслює той факт, що відразу після 
приєднання України до Росії царська грамота від 25 бе¬ 
резня 1654 р. надавала війську Запорозькому право су¬ 
дитися «у своїх старших по давнішним правам їх», тобто 
на основі звичаєвого права. Визвольна війна 1648 — 
1654 рр. обумовила значне поширення звичаєвого права 
на території всіх регіонів України, де було ліквідовано 
панування польських магнатів. Його норми охоплювали 
всі без винятку верстви населення, впливали на встанов¬ 
лення прав і обов’язків громадян, проникали у важливі 
сфери суспільного життя, особливо у адміністративну, 
карно-правову і судову. Тому гетьмани, старшинська ад¬ 
міністрація, суди широко використовували у своїй прак¬ 
тичній діяльності норми звичаєвого права, хоча в окре¬ 
мих випадках вони суперечили основним напрямам по¬ 
літики як гетьманської влади, так і царського уряду. 
Особливу популярність звичаєве козацьке право одер¬ 
жало на Запорозькій Січі, у якій не існувало писаних 
нормативних актів, а при судовому розгляді майже всіх 
питань виходили у оцінках з норм місцевого звичаєвого 
права і «здорового глузду». 

Слід згадати про наявність в Україні й так званого 
церковного звичаєвого права, норми якого регулювали 
правила поведінки, що не набули законодавчого затвер¬ 
дження в «офіційних» церковних збірниках, але яких 
обов’язково дотримувалися у житті люди. Вони фактич¬ 
но ставали законом при вирішенні таких церковно-прак¬ 
тичних питань, як тодішня поведінка в церкві при бо¬ 
гослужінні, займанщина (довільна заїмка земель), засто¬ 
сована монастирем, «звикле послушенство» підданих ду¬ 
ховних феодалів тощо. 

У XVIII ст. в зв’язку з еволюцією суспільний відносин 
на українських землях відбувався процес зменшення зна¬ 
чимості звичаєвого права через витіснення його писа¬ 
ними законодавчими актами. Так, поступово зникла 
форма виборності «за звичаєм» на вищі та середні вій¬ 
ськово-адміністративні посади в полках на загальних ра¬ 
дах (ранги стали переходити в «спадщину» від батька до 
сина або призначалися гетьманом чи російським царем). 
Усе частіше з посиланням на положення Литовського ч 


Статуту порушувалися права селян, міщан, рядових ко¬ 
заків і цілих громад на володіння землею чи «вільними» 
степами, лісами, озерами. 

Визвольна війна 1648—1654 рр. формально не скасу¬ 
вала попередні писані нормативні акти права: Литов¬ 
ський Статут 1588 р., «Саксонське зерцало», «Порядок», 
так звані кормчі (церковні) книги, окремі князівські та 
королівські привілеї і грамоти, постанови сейму, кон¬ 
ституції тощо. Деякий час після війни вони фактично 
не діяли, бо на них майже не посилались. Але із середини 

XVII до кінця XVIII ст. (і навіть пізніше) в судових про¬ 
цесах на них все частіше стали посилатися при вирішенні 
багатьох життєво важливих питань або ж безпосередньо 
брали до уваги їх положення. Поступово вони визнача¬ 
лися як обов’язкові в більшості офіційних документів. 
Законність таких джерел права підтверджували універсал 
гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. у зв’яз¬ 
ку з необхідністю здійснити переклад різних «книг прав- 
них» на «русское наречіе», «Решительньїе пунктьі» (п. 20) 
від 22 серпня 1728 р., інструкція гетьмана Д. Апостола 
судам від 13 липня 1730 р. 

Із сеймових постанов і конституцій були залишені в 
силі лише ті, які стосувалися панівного становища зем¬ 
левласників. Князівські й королівські привілеї і грамоти 
здебільшого підтверджували вже існуючи відносини та 
звичаї і стосувалися окремих питань. їх, як правило, 
одержували міста й цілі соціальні групи населення, зок¬ 
рема, на право керуватися руським, тобто місцевим зви¬ 
чаєвим або магдебурзьким правом. Але найбільш визна¬ 
чним з цих джерел, без сумніву, був Статут Великого 
князівства Литовського, а саме: його редакція 1588 р., 
як найбільш досконалий з правничого боку і технічно 
відпрацьований. Проте варто сказати про спадкоємність 
усіх трьох редакцій (попередні — 1529 і 1566 рр.) у за¬ 
конодавстві України-Гетьманщини. Це можна пояснити 
тим, що старшинська адміністрація прямо пов’язувала 
цей звід нормативних актів з власним «попереднім» пра¬ 
вом, зокрема, «Руською Правдою». Крім того, новій ге¬ 
нерації українських «панів» імпонувало те, що Статут не 
так давно був гарантією станових прав литовських і на¬ 
віть православних можновладців у політичних зазіханнях 
польських магнатів, а також деякою мірою захищав ав- 
тономістичні тенденції різних народів у складі ВКЛ і піз¬ 
ніше Речі Посполитої. Литовський Статут мав неодна¬ 
кове значення для населення різних українських регіо¬ 
нів: він ширше застосовувався на Правобережжі, Геть¬ 
манщині, менше — на Слобожанщині. 

Досить часто в українському судочинстві застосову¬ 
валися положення магдебурзького права, під яким розу¬ 
мілися всі нормативні акти, що «прийшли» з Німеччини, 
а не лише ті, які стосувалися самоврядування міст. Нор¬ 
мами магдебурзького права, поряд з ін. джерелами, ке¬ 
рувалися не тільки магістратські, але й полкові суди. 
Збірники магдебурзького та його різновиду хелминсько- 
го права використовувалися при всіх офіційних і при¬ 
ватних кодифікаціях права на Україні XVIII і XIX ст. ст. 
Необхідно відзначити той факт, що магдебургія за своїми 
формою і змістом на Лівобережжі під впливом місцевих 
умов, зокрема, звичаєвих правових норм, відрізнялася 
від того, що функціонувало в країнах Західної Європи. 
Причому в судовій практиці України використовували 
не оригінали німецьких збірок, а здебільшого їх пере¬ 
робки в перекладах польською мовою чи латиною. Най¬ 
більше поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зер¬ 
цало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних 
магдебурзьких» Б. Троїцького і «Право цивільне хелмін¬ 
ське» П. Кушевича. У цих збірниках містилися норми 
державного, адміністративного, цивільного, криміналь¬ 
ного і процесуального права. У першій половині 

XVIII ст. з метою полегшення роботи юристів-практиків 
додатково створюються «Короткий покажчик магде¬ 
бурзького права» по книзі «Порядок» і твір під своєрід- 




184 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ною назвою «Кратко виписано з прав малороссийских, 
книги «Порядка», с артикулов права магдебурського, 
права цесарського с означением, какое в тех правах за 
виньї положено наказание и казнь на каких именно зна- 
чит страницах». У названих та деяких ін. збірниках по¬ 
ложення магдебурзького права були дещо трансформо¬ 
вані порівняно з оригіналами. До того ж тогочасні по¬ 
літичні і соціальні реалії життя накладали свій відбиток 
на характер й обсяг застосування магдебургії на місцях. 
Наприклад, ін. була організація магістратів в Україні, різ¬ 
ним був рівень самоврядування міст тощо. А на Слобо¬ 
жанщині постійний тиск російського законодавства звів 
до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького 
права. Згодом в кінці XVIII ст. воно взагалі втратило на 
українських землях своє значення. 

Важливу роль у регулюванні суспільних відносин в 
Україні-Гетьманщині відігравали договірні статті, підпи¬ 
сані гетьманами України та козацькою старшиною, з од¬ 
ного боку, і російським царем та його представниками — 
з іншого. Вони визначали не тільки правове становище 
України у складі Росії, але й фіксували найважливіші 
проблеми внутрішнього життя України. Так, Березневі 
статті 1654 р., які закріпили існування того правового 
устрою, що склався в Україні під час визвольної війни, 
встановлювали, що «судится им, малороссийским лю¬ 
дям, прежними своими привиллегиями и вольности 
иметь в добрах и судах своих, и стольникам в суди вой- 
сковьіе запорожские не вступатся, судитися ж от старших 
своих — товаришев так, где три козака, тогда двоє тре- 
тьего судить должньї». І далі говорилось: «Права, надан- 
ньіе издравле от князей и королей духовним и мирским 
людям, ни в чем не нарушать». Підтверджувалося ви¬ 
знання прав за окремими станами за принципом: «хто 
козак, тот вольности козацкие иметь будет, а кто мужик, 
тот будет повинность обьічную царскому величеству, как 
и преж того бьівало». Юридична сила «попередніх прав 
і звичаїв» підтверджувалася і пізніше в других договірних 
Переяславських статтях 1659 р., Московських 1669 р., 
Конотопських 1674 р., Коломацьких 1687 р., Решети- 
ловських 1709 р. і нарешті «Рішительних» (конфірмова¬ 
них) пунктах 1728 р. 

Статті, незважаючи на зміну змісту при обранні кож¬ 
ного нового гетьмана, завжди залишалися найвищими 
юридичними актами, що регламентували корінні підва¬ 
лини життя і загальне становище України. Вони були 
своєрідними конституційними актами, на підставі яких 
діяли всі ін. джерела права. В них встановлювалися най¬ 
більш істотні норми, що визначали права гетьмана, су¬ 
дову організацію і джерела права, а також права і привілеї 
класів та окремих соціальних груп, фінансові відносини, 
організацію козацтва й чиновництва. Не випадково всі 
кодифікатори використовували договірні статті при 
систематизації діючих норм і укладанні нових збірників 
права. 

Найбільш поширеними серед джерел права місцевого 
походження були нормативні акти місцевої військово- 
адміністративної влади і насамперед нормативні акти 
гетьманської влади та Генеральної військової канцелярії. 
Акти гетьманської влади видавалися у формі універсалів, 
ордерів, інструкцій, листів, декретів і грамот. Провідне 
місце серед них займали гетьманські універсали — офі¬ 
ційні акти державної влади України-Гетьманщини, які 
видавалися від імені гетьмана (іноді їх видавали полков¬ 
ники) й містили в собі закони та розпорядження. Уні¬ 
версал (від лат. ипіуег8а1і8 — загальний, повсюдний, різ¬ 
нобічний) — документ, який складався з вступної час¬ 
тини (протоколу), де названо особу, яка його видавала 
та ім’я того, кому він адресований; змісту розпорядження 
і кінцевого протоколу, де зазначено місце і дату видання 
універсалу, названо повний титул й дано особистий під¬ 
пис особи, що його видавала. 

Крім загальних універсалів, що стосувались усього на¬ 


селення держави, були спеціальні, які відносилися до 
окремих установ, станів чи груп населення. Наприклад, 
універсал гетьмана К. Розумовського від 20 квітня 
1760 р. заборонив переселення селян з одного місця на 
ін. без дозволу землевласника. Цим же універсалом вста¬ 
новлювалося, що нерухоме майно селян, які залишають 
свого хазяїна, перестає бути їх законною власністю. Та¬ 
ким чином, фактично універсал від 20 квітня 1760 р. зак¬ 
ріпачував ту частину селянства, яка на той час залиша¬ 
лась ще вільною. Той же К. Розумовський універсалом 
1752 р. встановив порядок заснування і діяльності (ста¬ 
тус) Новгород-Сіверського магістрату. 

Видавалися також так звані земельні гетьманські уні¬ 
версали — про надання земель «на службу» або «за служ¬ 
бу» козацької старшини чи церквам і монастирям «на 
молитви» або про ствердження права власності на землі, 
придбані у вигляді купівлі і спадщини. Охоронні та іму- 
нітетні гетьманські універсали видавалися особам на 
охорону їх майна чи виключали певних осіб з-під ком¬ 
петенції адміністративних і судових органів, беручи їх 
під протекцію гетьмана. Окрему групу становили вій¬ 
ськові та службові гетьманські універсали (призначення 
тих чи ін. осіб на важливі військові посади, затвердження 
на цивільні і духовні посади, виступи у похід, сторожеву 
службу тощо). 

Близькими до універсалів були гетьманські ордери та 
інструкції. За допомогою перших вирішувалися конкрет¬ 
ні питання суспільно-політичних відносин, наприклад, 
заборона купцям займатися роздрібною торгівлею, вста¬ 
новлення порядку розгляду апеляційних справ у Гене¬ 
ральному суді, проведення ревізії полків. У інструкціях 
визначався порядок заснування і діяльності адміністра¬ 
тивно-політичних установ, зокрема, судових органів, 
права і обов’язки чиновників, порядок здійснення рі¬ 
шень вищих органів влади. Прикладом може бути 
інструкція судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола 
(1730 р.), К. Розумовського (1761—1763 рр.). Гетьман¬ 
ська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала пра¬ 
ва й обов’язки генерального підскарбія, порядок, за яким 
відбувалися надходження і витрачання коштів гетьман¬ 
ського уряду. Гетьманські листи, грамоти, декрети ви¬ 
користовувалися для того, щоб повідомляти про прий¬ 
няті вищою владою законодавчі акти та встановлювати 
порядок їх введення в дію. Наприклад, листи й декрети 
про порядок судочинства, грамота К. Розумовського 
1751 р. про кількість, розквартирування і порядок утри¬ 
мання війська. 

Генеральна військова канцелярія видавала свої акти 
у формі універсалів та указів. Це були підзаконні акти, 
за допомогою яких запроваджувалися правові акти ви¬ 
щих органів влади і проводилась виконавчо-розпорядча 
діяльність гетьманського уряду. Разом з тим, окремими 
актами генеральної військової канцелярії затверджува¬ 
лись і нові загальнообов’язкові відносини. Так, указом 
від 21 серпня 1738 р. встановлювалися ціни на порох і 
розмір податку, що накладався на майстрів порохових 
справ, указ 1748 р. вводив контроль над мірою ваги і 
покарання за порушення існуючих правил. Універсалом 
1746 р. генеральна військова канцелярія заборонила 
військовим урядникам втручатися в справи магістраль¬ 
ного суду м. Стародуба. Що ж стосується рішень таких 
органів, як військова рада та рада генеральних старшин, 
то вони практично вносили мало змін у джерела права. 
До того ж у XVIII ст. вони вже збиралися дуже рідко і 
лише для виборів гетьмана та ін. вищих чиновників або 
вирішення питань, що вимагали наступного затверджен¬ 
ня царською владою. 

Затвердження договірних статей встановлювало вер¬ 
ховенство царської влади над Україною. Але загальна 
система російського права на Лівобережну Україну не 
поширювалася, а царські урядовці не втручалися у спра¬ 
ви української судової організації. Вводилися у дію тіль- 




II. Витоки національного права 


185 


ки ті нормативні акти царської влади, які видавалися 
для цієї території. На початку XVIII ст. після так званої 
«справи Мазепи» і в умовах перетворення Росії в абсо¬ 
лютистську монархію й обмеження прав гетьманської 
влади посилилося втручання імператорської влади у 
внутрішні справи України. Це здійснювалося як шляхом 
контролю з боку царських урядовців за діяльністю авто¬ 
номних установ, так і збільшенням кількості норматив¬ 
них актів самодержавної влади, що видавалися спеціаль¬ 
но для України, а також поширенням на її територію 
загальноімперських законодавчих актів: регламентів, 
статутів, установ і положень, зводів і наказів, інструкцій, 
указів, маніфестів. Прикладами можуть бути указ 1714 р. 
про єдиноспадкування, Табель про ранги 1722 р., указ 
1763 р. про остаточне закріпачення селянства, маніфест 
про скасування гетьманства 1764 р., царський указ си¬ 
ноду і сенату від 10 квітня 1786 р. про зміну становища 
церкви, жалувана грамота дворянству 1785 р. Стали за¬ 
стосовуватися генеральний регламент 1720 р., адмірал¬ 
тейський, духовний і монастирський регламенти, а також 
установи про заснування губерній 1775 р. і т. п. Окремі 
спори з приводу права власності на землю, наприклад, 
про порядок користування і розподілу спільної власнос¬ 
ті, строки давності на викуп землі і про давність як підс¬ 
таву для набування права власності вирішувалися в судах 
на основі норм Соборного уложення 1649 р. За згодою 
українських можновладців на Україну було поширено 
чинність указів царської влади в питанні про селянські 
переходи. Безпосередньо для судочинства Гетьманщини 
мали значення петровські укази з питань кримінального 
права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від 
З листопада 1723 р., а також укази Єлизавети Петрівни 
1760 і 1761 рр. про заміну смертного вироку вічною ка¬ 
торгою. У другій половині XVIII ст. після остаточної лік¬ 
відації гетьманства нормативні акти місцевого похо¬ 
дження поступилися місцем загальнодержавному росій¬ 
ському законодавству. У 1840—1842 рр. на території всієї 
України, що входила до складу Росії, було введено в дію 
Звід законів Російської імперії. 

Не зазнали суттєвих змін джерела церковного права. 
Царський уряд зважав на ту величезну роль, яку відігра¬ 
вала укр. православна церква в суспільно-політичному 
житті, охороняв її особливі права і дозволив користува¬ 
тися старими правовими джерелами. Навіть після під¬ 
порядкування київського митрополита московському 
патріарху царський уряд, однак, зберіг місцеві церковні 
суди. Грамотою від 15 грудня 1686 р. московському пат¬ 
ріархові заборонялося втручатися в діяльність укр. цер¬ 
ковних судів і приймати скарги на їх рішення. Тільки у 
XVIII ст., в зв’язку із зміною загального становища церк¬ 
ви у державі і посиленням втручання самодержавства в 
діяльність судів укр. православної церкви, царським ука¬ 
зом від ТО квітня 1786 р. «Духовний регламент» зайняв 
перше місце серед основних джерел права укр. право¬ 
славної церкви. Таким чином, у той період до джерел 
права укр. православної церкви, які регулювали загальне 
її становище в суспільстві і державі, належали: Духовний 
і Монастирський регламенти, Статут про чинонаступ- 
ництво церковне, укази імператорської влади і постано¬ 
ви урядового Синоду, постанови російського патріарха. 
Крім того, існували джерела, в яких закріплювалися дог¬ 
ми християнської православної віри: номоканон; прави¬ 
ла, прийняті Вселенськими соборами; правила, прийняті 
соборами російської церкви; правила святих апостолів; 
Нова заповідь Юстініана; книги святого письма; кормчі 
книги. 

Залишення в силі давніх джерел права України, най¬ 
головнішими серед яких були Литовський Статут 1588 р., 
численні збірки магдебурзького права, акти гетьманської 
влади тощо, обумовило відносну автономію правного ук¬ 
ладу України-Гетьманщини. Він мав свої недоліки, зок¬ 
рема, значна кількість джерел, суперечність одне одному. 


Все це знайшло відображення у спробах кодифікувати 
законодавство України, наслідком яких стало створення 
відомих правових пам’яток «Права, по которьім судится 
малороссийский народ» (1743 р.), «Суд и расправа в пра¬ 
вах малороссийских» (1750 р.), «Зкстракт малоросий- 
ских прав» (1767 р.), «Зкстракт из указов, инструкций и 
учреждений» (1786 р), «Собрание малороссийских прав» 
(1807 р.) та ін. Лише після створення «Свода законов 
Российской империи» на Україні в 1840—1842 рр. було 
поетапно зведено загальноімперське законодавство, в 
якому на згадку про колишню автономію зберігались 
деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Пол¬ 
тавської губерній. 

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКИ УК- 
РАІНІЗАЦІЇ. Одну з найважливіших умов підтримки з 
боку неросійських народів радянської влади партія біль¬ 
шовиків вбачала у т. зв. політиці «коренізації». В Україні 
вона отримала назву українізації, хоча сам термін ши¬ 
роко вживався ще за часів УНР і гетьмана Скоропад¬ 
ського (відповідний курс дуже активно практично здій¬ 
снювався). Полягала ця політика в залученні місцевих 
працівників корінного населення до роботи в державних 
органах, урахуванні національних факторів у державно- 
правовій практиці, запровадженні укр. мови в громад¬ 
ському житті республіки. 

У перший період існування Радянської влади в Ук¬ 
раїні основна увага державних органів приділялася ска¬ 
суванню переваг будь-якої мови і утвердженню їх рів¬ 
ноправності. Підкреслимо, що радянські й партійні пра¬ 
цівники республіки (багато з яких були неукраїнці) в цей 
час не завжди демонстрували доброзичливе ставлення 
до корінного населення, його мови та культури, націо¬ 
нальних традицій, а деякі навіть ставились з презир¬ 
ством. Недосконалим було законодавство. 4 квітня 1919 
р. Раднарком УСРР, розглянувши питання про рівноп¬ 
равність мов, постановив усі вивіски на урядових та гро¬ 
мадських установах, штампи, печатки, бланки тощо го¬ 
тувати двома мовами — українською та російською. Дво¬ 
мовно повинні були публікуватися звернення, накази, 
декрети та ін. нормативні акти. Перша Конституція 
УСРР (1919), проголошуючи рівність національних прав 
трудящих, нічого не говорила про питання мови (єдине, 
що основний закон зафіксував, це написи на гербі УСРР 
на українській та російській мовах). 

1920 р. був дещо переламним у поглядах ряду лідерів 
укр. більшовиків на національне питання. Цьому сприяв 
гіркий досвід державної роботи попередніх років. До того 
ж до керівництва прийшло багато провідних національно 
свідомих діячів партій боротьбистів і борбистів, що дало 
їм змогу вести всередині радянського режиму боротьбу 
за українську державність. Саме того року УСРР стала 
на шлях певної українізації. Було вжито ряд заходів щодо 
введення укр. мови в цивільних і військових установах, 
запровадження її як обов’язкового предмета у школах з 
неукраїнською мовою навчання, переведення частини 
установ з підготовки працівників освіти на укр. мову ви¬ 
кладання, створення вечірніх шкіл для навчання радян¬ 
ських урядовців укр. мові, організація в Харкові Цен¬ 
тральної школи червоних старшин з викладанням укр. 
мовою та ін. Але в цей період українізація ще розгляда¬ 
лася як засіб комуністичної освіти трудящих, а не як 
державна політика. 

В умовах НЕПу українізація стала складовою части¬ 
ною демократично-ліберальної реформи політичної сис¬ 
теми. Правда, дехто з московського партійного керів¬ 
ництва розглядав її як своєрідну компенсацію за нав’я¬ 
заний неросійським народам радянський федераліст¬ 
ський устрій. Але в Україні чимало членів радянської 
політичної еліти, зокрема В. Чубар, М. Скрипник, 
О. Шумський, активно проповідували й здійснювали по¬ 
літику українізації, вбачаючи в ній можливість виявлен¬ 
ня національної специфіки, самостійності України як 




186 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


державної одиниці в рамках СРСР. У збереженні само¬ 
врядування України були також зацікавлені більшови- 
ки-неукраїнці, напр., X. Раковський, М. Фрунзе. 

Правова основа українізації стала ґрунтовно заклада¬ 
тись у 1923 р.: 17 липня прийнят декрет РНКУСРР «Про 
заходи у справі українізації шкільно-виховних та куль¬ 
турно-освітніх установ», а 1 серпня постанова ВУЦВК і 
РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності 
мов та про допомогу розвиткові української мови». «Вва¬ 
жати за найпоширеніші на Україні обидві мови — укра¬ 
їнську та російську»,— говорилося в ній. Але з огляду на 
чисельну перевагу населення, яке розмовляє україн¬ 
ською мовою, вона є переважною для офіційних зносин. 
Були відхилені пропозиції про встановлення однієї дер¬ 
жавної мови (української). Загалом нормативні акти, 
конституція УСРР не вживали терміну «державна мова», 
хоча в конституціях деяких інших радянських республік 
того часу (Грузії, Вірменії, Азербайджану, Туркменії) цей 
термін був закріплений. 

У вищезазначених актах накреслювались практичні 
заходи щодо переведення на укр. мову діловодства цен¬ 
тральних і місцевих державних органів та установ, нав¬ 
чальних закладів, вивчення їхніми працівниками укра¬ 
їнської мови (організація з цією метою спеціальних кур¬ 
сів тощо). Встановлювалося, що громадяни, які не во¬ 
лодіють укр. мовою, не можуть бути прийняті на службу 
В' державну установу, а ті, хто вже перебуває на ній і не 
вивчить укр. мову за встановлений термін, звільнялися 
з державної служби. Значну роботу передбачалося про¬ 
вести у частинах Українського військового округу. 
Українізація торкнулася також і судочинства. У цент¬ 
ральних і губернських органах суду, слідства, дізнання 
та розшуку, нотаріату вводилося змішане діловодство — 
українською та російською мовами, а в районах — ук¬ 
раїнською. Згодом це положення змінилося і було вста¬ 
новлено, що судочинство й діловодство в судових орга¬ 
нах провадяться укр. мовою із забезпеченням для осіб, 
які нею не володіють, повного ознайомлення з матеріа¬ 
лами справи через перекладача, а також права виступати 
на суді рідною мовою. 

В умовах проведення політики українізації були спро¬ 
би врахувати в законодавчих актах, що вироблялися в 
процесі першої кодифікації радянського законодавства, 
специфічні економічні, національні та побутові умови 
України. В світлі цього намагалися залучити в різних 
формах до кодифікаційних робіт спеціалістів-правознав- 
ців, знайомих з дореволюційним українським правом, 
зокрема, М. Максимейка, В. Сливицького. У законодав¬ 
чих процесуальних актах закріплялося положення про 
пріоритетне користування укр. мовою. Активно обгово¬ 
рювалося питання про джерела, на яких мала заснову¬ 
ватися юридична термінологія. 

З метою прискорення українізації державного апарату 
і ліквідації недоліків в її проведенні (опір частини держ- 
працівників і членів партії, недосконалість законодавчих 
актів з цього питання та ін.) ВУЦВК і РНК УСРР ЗО 
квітня 1925 р. прийняли постанову «Про заходи термі¬ 
нового проведення повної українізації радянського апа¬ 
рату». Всі державні установи і торговельно-промислові 
підприємства переводилися на діловодство укр. мовою 
не пізніше 1 січня 1926 р. Відповідальність за виконання 
цієї постанови покладалася безпосередньо на їхніх ке¬ 
рівників. 

Для практичного проведення українізації було ство¬ 
рено спеціальну систему органів. У всіх республіканських 
відомствах та на місцях засновувалися комісії по украї¬ 
нізації. Крім того, було організовано Центральну Всеук¬ 
раїнську комісію по керівництву українізацією радян¬ 
ського апарату при РНК УСРР на чолі з головою РНК 
В. Чубарем, а на місцях — губернські й окружні комісії 
на чолі з головами відповідних виконкомів. Порядок ро¬ 
боти цих комісій регулювався постановою РНК УСРР 


від 16 липня 1925 р. «Про практичні заходи по україні¬ 
зації радянського апарату». На них покладалося прове¬ 
дення обліку особового складу співробітників установ і 
підпорядкованих їм закладів, перевірка знання ними укр. 
мови, роз’яснювання законодавства тощо. Протягом 
1925—1926 рр. Центральна Всеукраїнська комісія прий¬ 
няла ряд постанов, зокрема, про введення на території 
республіки вивісок, написів, бланків, штампів укр. мо¬ 
вою, про порядок переведення на укр. мову діловодства 
товарних бірж, про вимоги щодо знання укр. мови до 
осіб, які йдуть на службу в державні установи й підпри¬ 
ємства тощо. 

6 липня 1927 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли по¬ 
станову «Про забезпечення рівноправності мов та про 
сприяння розвитку української культури». Згідно з нею 
скасовувалися усі попередні (починаючи з 1919 р.) за¬ 
конодавчі акти, пов’язані з українізацією, і затверджу¬ 
валося положення, яке кодифікувало все відповідне за¬ 
конодавство в цій справі. Основою його стали норми 
законодавчих актів, прийнятих у 1923—1925 рр., уточне¬ 
ні й удосконалені на підставі нагромадженого досвіду. 
Положення складалося з 6-ти розділів і закріплювало об¬ 
рання укр. мови як переважної для офіційних зносин. 
На жаль, цей кодифікаційний акт у міру згортання ук¬ 
раїнізації все менше застосовувався в державно-правовій 
практиці, а з часом про нього і зовсім забули. 

Роки українізації були роками зростання, піднесення 
і розвитку укр. культури, національного відродження. 
Процес українізації також активізував спроби пристосу¬ 
вати комунізм до національної специфіки, послабити 
централізм і надати радянській держагікості національ¬ 
ного обличчя. Але в умовах культу особи Сталіна, поси¬ 
лення адміністративно-командного стилю у справі 
національно-культурного будівництва підкреслювання 
національної специфіки було визнане як небажання 
підпорядковуватися всесоюзним інтересам, а тому за¬ 
суджене як класово вороже з відповідними для того 
часу наслідками. У 30-х рр. почався процес згортання 
українізації. Він супроводжувався посиленням бо¬ 
ротьби проти т. зв. націоналістичних ухилів у КП(б)У, 
пошуками «українських буржуазно-націоналістичних 
елементів», що вилилося у фабрикацію політичних 
справ. Серед засуджених, а згодом загиблих, було чи¬ 
мало видатних представників національного відро¬ 
дження 20—30-х рр. 

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІДЕЇ В УКРАЇНІ ПОЧАТКУ 

XX ст. В умовах посилення революційних настроїв і опо¬ 
зиції царському урядові у Росії почалася дискусія щодо 
проектів конституційної перебудови імперії. При цьому 
слід підкреслити, що в основному представники росій¬ 
ського «руху визволення», які виступали проти царської 
автократії, не поділяли ідей децентралізації імперії на 
федеративних основах. Такі, напр., реформатори, як 
Д. Шипов обстоювали земства як форму місцевого са¬ 
моврядування і створення національної асамблеї як до¬ 
радчого органу. Керівники ліберального руху (П. Струве 
і П. Мілюков) висловлювалися за конституційний про¬ 
ект, який гарантував би громадські вольності та юридич¬ 
ну законність, але повністю відкидали принцип децен¬ 
тралізації та федералізму. Хоча П. Струве готовий був 
визнати лише певні автономні конституційні права Фін¬ 
ляндії і Польщі. Серед поодиноких російських лібералів, 
прихильників децентралізації, слід назвати, напр., про¬ 
фесора Московського університету С. Фортунатова 
(прихильник ідеї американського федералізму) та 
М. Ковалевського (обстоював повну автономію націо¬ 
нальних територій і, зокрема, України). 

У загальне обговорення майбутнього конституційного 
ладу Російської імперії активно включилися політики і 
суспільно-громадські діячі України. Умовно можна ви¬ 
значити два напрями державно-правової думки цього пе¬ 
ріоду: народницько-федеративний, пов’язаний насампе- 



II. Витоки національного права 


187 


ред з М. Грушевським і самостійно-державницький, 
який зв’язаний з М. Міхновським. 

Політичною програмою українських поборників фе¬ 
деральної децентралізації Російської імперії став на ба¬ 
гато років конституційний проект М. Грушевського. Він 
виклав його у статті «Конституційне питання і українство 
в Росії», що була спершу опублікована в «Літературно- 
науковому віснику» (травень 1905 р.), а пізніше перекла¬ 
дена на російську мову. Проект конституції Грушевсько¬ 
го явно йшов у рамках традицій розвитку української 
політико-правової думки XIX ст. і віддзеркалював впли¬ 
ви кирило-мефодіївців, М. Драгоманова та ін., просяк¬ 
неш ідеєю федералізму. З огляду на цензуру, у статті від¬ 
сутні такі терміни, як «демократія» і «федералізм», але 
їх замінники («прогресивний», «репрезентативний», «ра¬ 
ціональний») дають змогу зрозуміти, які думки обсто¬ 
ював автор. 

М. Грушевський розділив свою статтю на дві частини. 
У першій він обговорює тогочасне політичне становище 
в Росії, місце українського національного руху в кон¬ 
тексті загальноросійського та закликає прихильників на¬ 
ціонального руху сходити з позицій проповідування обе¬ 
режного культурного українства і зайнятися політични¬ 
ми справами. У другій частині спростовує погляди ро¬ 
сійських лібералів і висуває свій власний конституційний 
проект. Грушевський багато уваги приділяв критиці 
принципу П. Струве щодо прямих виборів до всеросій¬ 
ського двохпалатного парламенту як єдиної структури 
представницької влади. Він детально розробив механізм 
національно-територіальної децентралізації Російської 
імперії. Для цього пропонує перенести прямі вибори в 
обласні (насправді здебільшого національні) сейми. Де¬ 
легати цих сеймів будуть послані у всеросійський пар¬ 
ламент, який, отже, формуватиметься на основі непря¬ 
мих виборів. Причому, депутати останнього повинні 
обиратися по спеціальній формулі: напр., одного депу¬ 
тата від чотирьох членів обласного сейму. 

У проекті Грушевського є пункт про повноваження і 
юридичну базу самоврядних областей. На його думку, 
територія з мільйоном мешканців певної національності 
повинна мати право самоврядування з власним сеймом. 
Такий сейм відав би, принаймні, шкільною системою, 
вищою освітою, охороною здоров’я, поліпшенням побу¬ 
ту, торгівлею, утриманням шляхів і місцевою поліцією, 
контролював би частину вищої адміністрації і призначав 
деяку кількість суддів. Причому, чим більша національна 
територія тим більші повноваження місцевого сейму. Та¬ 
ким чином, Грушевський натякає на те, що Україна з 
населенням у ЗО млн. чол. повинна мати свій власний 
сейм з ще більшими повноваженнями, ніж він згадував 
вище. 

Цікаві пропозиції висловив Грушевський щодо фор¬ 
мування влади автономних національно-територіальних 
областей. Вибори до їхніх сеймів, на його думку, мали 
відбуватися на базі загального, рівного, прямого і таєм¬ 
ного голосування під наглядом т. зв. виборчих бюро, які 
складалися з представників усіх партій, що беруть участь 
у голосуванні. Він пропонував надати право вибирати 
певний відсоток (25%) членів обласних сеймів школам, 
університетам, науковим товариствам і професійним об’¬ 
єднанням; з одного виборчого округу обирати декількох 
кандидатів за кількістю отриманих голосів. 

В останній частині статті обговорює питання місце¬ 
вого громадського самоврядування; на його думку, на 
зміну губерніям повинно прийти самоврядування на рів¬ 
ні повітів і волостей. 

Таким чином, конституційний проект М. Грушев¬ 
ського ґрунтується на двох основних принципах: репре- 
зентаційний уряд; широка національно-територіальна 
децентралізація. Обласні сейми з урядами місцевого са¬ 
моврядування стають основними складовими частинами 
держави, а центральний парламент обирали б непрямо 


і він ділив повноваження уряду з місцевою владою. Прі¬ 
оритетними при реорганізації держави повинні бути, на 
думку автора статті, народність, географічне положення 
і демографія, а не історичні претензії деяких народів чи 
випадкові рішення бюрократії. Але ці пропозиції було 
важко здійснити за умов Російської імперії. 

Проект М. Грушевського зазнав критики з боку пев¬ 
ної частини націонал-ради кального крила українського 
руху. 1905 р. група членів Української народної партії 
(УНП) — політичної організації прибічників незалежної 
України, що постала у кінці 1901 — на початку 1902 р., 
і на чолі якої стояв М. Міхновський — запропонувала 
свій варіант конституційного проекту. «Основний закон 
«Самостійної України» Спілки народу українського» бу¬ 
ло надруковано в часописі УНП «Самостійна Україна» 
(вересень 1905 р.). Його авторів уже не задовольняв 
принцип локального самоврядування в межах Російської 
децентралізованої демократичної держави. В проекті вза¬ 
галі не згадується Росія, а в основу покладено принцип 
побудови вільної, непідлеглої, самостійної держави Ук¬ 
раїни, яка є спілкою самоправних земель, утворених на 
підставі своїх природних особливостей та окремішнос- 
тей. Таких земель (що, в свою чергу, є спілками вільних 
і самоправних громад) має бути дев’ять: Чорноморська 
Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобе¬ 
режна Україна або Гетьманщина, Північна Україна, По¬ 
лісся або Гайова Україна, Підгірська Україна, Горова Ук¬ 
раїна і Понад морська Україна. Передбачалося встанов¬ 
лення президентської республіки при обраному загаль¬ 
ними виборами парламенті, який мав бути противагою 
владі президента. Парламенту, що складався з ради пред¬ 
ставників та сенату, належала законодавча влада. Ідея 
двох палат («хат») парламенту враховувала, на думку ав¬ 
торів проекту, національно-економічні відмінності зе¬ 
мель (сенат складається з депутатів, обраних на основі 
загального, таємного, рівного, безпосереднього і прямо¬ 
го голосування на 5 років від кожної землі в однаковій 
кількості представників, а рада представників — з депу¬ 
татів, обраних на тих же принципах на 3 роки від рівних 
виборчих округів). Проте у проекті зазначалося, що чле¬ 
ни обох палат представляють увесь укр. народ, а не тільки 
ту громаду або землю, яка їх обрала. Законодавча ініціа¬ 
тива належить кожній із двох палат, а також кожній групі 
громадян не менш, як 25 тис. Член однієї з палат, при¬ 
значений президентом на платну посаду, перестає бути 
депутатом. Порядок виборів до парламенту визначає 
особливий виборчий закон; однак, в проекті зазначало¬ 
ся, що рада представників формується з розрахунку: один 
депутат від 25 тис. чол., а сенат — один депутат від 
12500 чол. Встановлювалося, що постанови палат вва¬ 
жаються прийнятими, якщо за них подано більшість го¬ 
лосів. Голосування було відкрите: кожен депутат відпо¬ 
відав на виклик свого імені. Особливий порядок вста¬ 
новлювався щодо зміни статей основного закону: біль¬ 
шістю голосів (2/3 членів палат). 

Виконавчу владу, за проектом, обіймав президент, 
який обирається усім народом через плебісцит на 6 ро¬ 
ків. Він призначає і усуває міністрів, є головнокоман¬ 
дуючим війська й флоту, оголошує закони, має право 
помилування або амністії засуджених (крім міністрів) 
та ін. 

Коли президент порушує основний закон, то обидві 
палати і вищий касаційний суд створюють т. зв. «народ¬ 
ний суд», який може усунути президента і призначити 
нові вибори. Судова влада, за проектом, належала судам 
і суддям. Для розгляду карних злочинів, а також полі¬ 
тичних, передбачався суд присяжних. Мирові і колегі¬ 
альні судді обирались місцевими радами на 3 роки, а 
судді другої інстанції і касаційного суду призначалися 
президентом. 

Кожна земля мала свою земельну раду, а кожна гро¬ 
мада свою громадську раду, які обирали виконавчі ор- 




188 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


гани-управи. Президентові або палатам дозволялося 
накладати вето на дії земельних чи громадських рад, як¬ 
що вони виходили за межі своїх прав. 

У спеціальному розділі проекту проголошувалися пра¬ 
ва людини: свобода віри й її публічного виявлення, сво¬ 
бода слова й друку, зборів, створення спілок, таємниця 
листування та ін. Укр. мова оголошувалася офіційною, 
але зазначалося, що всі мови вільно уживаються в Ук¬ 
раїні. Передбачалося, що чужинці, які оселилися на 
Вкраїні за 10 років до введення в дію цього основного 
закону, вважаються нарівні з природними українцями, 
але права і свободи отримають тільки тоді, коли подадуть 
протягом 6 місяців заяву про своє бажання скористатися 
цим законом і не раніше, як через рік після його вве¬ 
дення. 

Конституційний проект передбачав націоналізацію 
землі, за виключенням ґрунтів під будівлями, що про¬ 
водилася б за таким принципом: у власників-українців 
земля викуповується, у чужинців — відбирається без 
відшкодування. Останні не мали права приватної влас¬ 
ності на землю під будівлі, не користувалися національ¬ 
ною власністю. Як бачимо, ряд положень вищезгада¬ 
ного документа націонал-шовіністичні й расистські. 
Тому вони зазнали жорстокої критики з боку політич¬ 
них противників УНП, зокрема укр. соціалістів і лібе¬ 
ралів. Більшістю представників національного руху то¬ 
го часу не сприймалася також ідея самостійності Ук¬ 
раїнської держави. Суперечність між ними могла вирі¬ 
шити лише історія. 

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІДЕЇ В УКРАЇНІ XIX ст. 

Важливу роль у розвитку укр. державознавства в цей пе¬ 
ріод відіграли ідеї учасників Кирило-Мефодіївського 
братства (1846—1847), зокрема М. Костомарова, Т. Шев¬ 
ченка, М. Гулака, О. Навроцького, П. Куліша. Вони бу¬ 
ли сформульовані в програмних документах цієї органі¬ 
зації — «Книга буття українського народу», «Закон Бо¬ 
жий», «Статут...», відозвах («Брати українці», «Братья ве- 
ликороссияне и поляки»). Кирило-мефодіївці виступали 
за побудову слов’янської спілки християнських респуб¬ 
лік, знищення кріпосництва та абсолютизму в Російській 
імперії, закликали слов’янські народи-брати (росіян, ук¬ 
раїнців, поляків, чехів, словаків, хорутанів, ілліро-сербів 
і болгар) об’єднатися, але за умови, що кожен народ змо¬ 
же утворити свою суверенну демократичну республіку, 
незалежну від інших. Республіки мали очолювати обрані 
на певний строк всенародними зборами президент і 
сейм; передбачалась повна суспільна й політична рів¬ 
ність усіх громадян, здійснювана на засадах широких 
свобод. 

Великий інтерес для укр. державознавства становлять 
«Начерки Конституції Республіки» одного із членів Ки¬ 
рило-Мефодіївського братства Г. Андрузького. За струк¬ 
турою та змістом цей твір перегукується з народницьки¬ 
ми концепціями. Особлива увага приділена питанням са¬ 
моврядування. Основою суспільного життя визначається 
община, що об’єднує понад 2 тис. сімейств. Автор опи¬ 
сує особливості її функціонування, а також механізм ді¬ 
яльності області, округу, штату. Держава мала об’єднати 
7 автономних штатів (Україну з Чорномор’ям, Галичи¬ 
ною та Кримом; Польщу з Познанню, Литвою та Жмуд- 
дю; Бессарабію з Молдавією і Валахією; Остзею; Сербію; 
Болгарію; Дон) зі своїми президентами, віце-президен¬ 
тами та сенатом. Цікаво, що у цій слов’янській конфе¬ 
дерації не знаходимо Росії, що не характерно для укр. 
суспільно-політичної думки даного періоду. В документі 
чітко проводиться принцип виборності органів влади, 
зроблена часткова спроба визначення та розподілу зако¬ 
нодавчих, виконавчих і судових функцій того чи іншого 
органу тощо. 

Укр. державознавство дістало також розвиток у пра¬ 
цях М. Драгоманова останньої чверті XIX ст. Він ство¬ 
рив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асо¬ 


ціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до 
цього ідеалу — федералізм з максимальною децентралі¬ 
зацією та самоврядуванням громад і областей. 

Державно-політичні погляди Драгоманова знайшли 
найповніше втілення у конституційному «Прозкгь ос¬ 
нованій устава украинского общества «Вольньїй Со¬ 
юзі» — «Вільна спілка» (1884), де обґрунтовувалась мож¬ 
ливість зміни державного устрою у Російській імперії, 
зокрема в Україні. Вихідними пунктами були ідеї гро¬ 
мадянських свобод, а також децентралізації. Основою 
останньої могло б стати запровадження місцевого само¬ 
врядування (громад, волостей, повітів, земель). Однак з 
урахуванням тогочасних умов Драгоманов поєднує його 
з певною централізацією. Центральна влада держави зо¬ 
середжувалась у двопалатному парламенті — Державній 
думі та Союзній думі. Остання репрезентувала інтереси 
національних областей і впливала на законодавчу й ви¬ 
конавчу діяльність центральних органів влади. Союзна 
дума мала право зупиняти рішення та дії центрального 
уряду, які вступали у суперечність з інтересами областей. 
Зміни до основних законів держави затверджувалися 
Державним собором, що складався з членів Державної 
та Союзної дум, а також з гласних, які обиралися облас¬ 
ними зборами в кількості рівній кількості членів дум. 
Голова держави оголошував закони, здійснював нагляд 
за їх виконанням. Ним міг бути або спадкоємний імпе¬ 
ратор, або обраний на строк голова Всеросійського Дер¬ 
жавного союзу. 

У проекті бачимо паростки впровадження принципу 
розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову (ство¬ 
рення Верховного суду й ін.). У державному управлінні 
поєднувалися функції державної ад Міністра ції (призна¬ 
чення головою держави обласного намісника) та вибор¬ 
них органів самоврядування (обласних дум). Забезпечен¬ 
ня політичної свободи і самоврядування, на думку 
М. Драгоманова, створить певні передумови для розвит¬ 
ку та визволення української нації. 

Державно-правові ідеї кирило-мефодіївців та М. Дра¬ 
гоманова справили величезний вплив на розвиток укра¬ 
їнського державознавства. 

ДЖЕРЕЛО ПРАВА — це спосіб (засіб) існування і ви¬ 
разу правових норм як певних установок у поведінці лю¬ 
дей, що характеризуються владністю і підтримуються 
державним примусом. 

Д. п. властиві певні риси: по-перше, воно невіддільне 
від поняття юридичної норми. Коли мова іде про Д. п., 
мається на увазі той чи інший спосіб існування норм 
права. Д. п. завжди є носієм правової норми. По-друге, 
вважається формою зовнішнього виразу правових норм, 
звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент 
державно-обов’язкові правила. 

Д. п. є «оболонкою буття правової норми», за якою 
в більшості випадків і судять, чи існує дана норма чи ні; 
по-третє, Д. п. завжди більш чи менш визначене. 

У системі Д. п. традиційно виділяються нормативний 
акт, правовий звичай, релігійно-правові норми, судовий 
прецедент, адміністративний прецедент, нормативний 
договір, міжнародно-правові акти. 

Основним Д. п. України є нормативно-правовий акт 
як джерело, що найчіткіше формулює зміст прав та 
обов’язків; оперативно і гнучко реагує на зміни в соці¬ 
альному організмі; порівняно швидко доводить зміст до 
адресатів норми; оперативно змінює чи скасовує норму; 
дає можливість здійснювати систематизацію норм і по¬ 
легшити користування ними. 

ДИКТАТУРА П. СКОРОПАДСЬКОГО ІПРАВАЛЮ- 
ДИНИ. Загальновідомо, що будь-який диктаторський 
режим керується, у першу чергу, державними інтереса¬ 
ми, видаючи досить часто за них свої власні прагнення, 
власні потреби, а людина для нього майже нічого ніколи 
не значила. Не став винятком у цьому плані і гетьман¬ 
ський уряд, хоч деякі декларації щодо прав і свобод лю- 




II. Витоки національного права 189 


дини все ж таки мали місце, і окремих з них П. Скоро¬ 
падський дотримувався. 

Перш за все це стосується прав приватної власності 
і прав великих власників, які у Грамоті до всього укра¬ 
їнського народу від 29 квітня 1918 р. проголошувались 
фундаментом культури і цивілізації та відроджувались 
повною мірою. Подальша практика показала, що тут 
диктатор виявився справжнім хазяїном свого слова, як 
і в забезпеченні обіцяної у тому ж документові «повної 
свободи по зробленню купчих по куплі-продажі землі». 

Інші декларації Грамоти з приводу прав і свобод лю¬ 
дини виконувались не досить ретельно. Скажімо, обі¬ 
цянка «твердо забезпечити права робітничого класу» вже 
через 2 місяці була перекреслена відновленням чинності 
закону Російської імперії від 2 грудня 1905 р. про пока¬ 
рання за участь у страйках та законом від 17 серпня, що 
дозволяв приватним і відомчим підприємствам відступа¬ 
ти від вимог багатьох статей виваженого закону Цен¬ 
тральної Ради про 8-годинний робочий день. Обіцянка 
звернути особливу увагу на поліпшення правового ста¬ 
новища і умов праці залізничників вилилась врешті-решт 
у всеукраїнський страйк доведених до відчаю залізнич¬ 
ників, який тривав майже всю другу половину літа і па¬ 
ралізував на цей період залізничний рух. Обіцянка «на¬ 
ділення земельними участками малоземельних хліборо¬ 
бів» лишилась на папері і призвела до численних зброй¬ 
них виступів українських селян у боротьбі за свої права. 
Обіцянка забезпечити повну свободу торгу перетвори¬ 
лась у жорстке регулювання цієї сфери з боку держави 
і введення великої кількості заборон. 

Спеціальний розділ «Права і обов’язки українських 
козаків і громадян» включено до «Законів про тимчасо¬ 
вий державний устрій України» від 29 квітня. Але на¬ 
самперед він робить наголос не на правах, а на обов’язках 
населення захищати режим, сплачувати податки і мито 
та відбувати інші повинності. 

Далі розглядуваний документ начебто стверджує: 1) 
право на недоторканість особи («ніхто не може підлягати 
переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, 
законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під 
стражею, крім як у випадках, законом визначених; ніхто 
не може бути судимий і покараний, крім як за злочинні 
вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення за¬ 
конами»); 2) право на недоторканість житла («оселя кож¬ 
ного недоторкана. Робити обшукування й виїмку в бу¬ 
динку без згоди його господаря можливо не інакше, як 
у випадках і порядку, законом визначених»); 3) право на 
вільне обрання місця проживання, розпорядження май¬ 
ном і пересування («кожний український козак і грома¬ 
дянин має право вільно вибирати місце мешкання і пра¬ 
цю, придбати і відчужувати майно і без заборони виїз- 
жати за кордон Української держави»); 4) права на зіб¬ 
рання («українські козаки і громадяни мають право 
робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно 
і без зброї»); 5) свободу слова і друку («кожний може в 
межах, установлених законом, висловлювати і писати 
свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку 
або іншими засобами»); 6) право на об’єднання у гро¬ 
мадські організації («українські козаки і громадяни 
мають право гуртувати громадян і спілки в межах не про¬ 
тивних законам»); 7) свободу віросповідання («всі меш¬ 
канці на території Уіфаїни користуються кожний пов- 
семістно свобідним відправленням їх віри і богослужін¬ 
ням по обряду одної»). 

Урядова програма, викладена у «Правительственному 
повідомленні» від 10 травня 1918 р. доповнює цей пере¬ 
лік визнанням прав усіх національностей, що мешкають 
на території України, на вільний розвиток їх культури, 
але тут же відверто наголошує: «... У небезпечну пору, 
яку переживає наша країна, після таких тяжких пережи¬ 
тих нами подій, інтереси державного ладу повинні стояти 
на першому місці, і, коли в окремих випадках, для таких 


вищих інтересів правительство примушене буде вжити 
суворих засобів, то виключно на час до установлення 
спокою в Україні... Правительство не зупиниться перед 
ніякими засобами боротьби з шкідливою діяльністю...» 

Виключний пріоритет інтересів держави над інтере¬ 
сами людини теоретично обґрунтовували всі ідеологи 
гетьманату. Особливо запальним прихильником такого 
постулату виявив себе В. Липинський, розраховуючи 
свої чисельні праці на «всіх українців, що хочуть держави 
української і мають Бога в серці, а розум в голові». Лише 
примат інтересів держави, підкорення їм інтересів окре¬ 
мої особи, за Д. Донцовим, можуть забезпечити втілення 
сформульованих ним вимог «вольового націоналізму», а 
за М. Міхновським, гарантувати самостійність «від Кар¬ 
пат до Кавказу». 

Хоч інколи уряд і приймав дійсно демократичні за¬ 
кони, спрямовані на захист прав людини (скажімо, 7 ве¬ 
ресня булб скасовано чинність імперських актів часів 
1-ої світової війни, що обмежували права українців — 
вихідців з Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини і 
Болгарії), все ж для переважної більшості офіційних до¬ 
кументів Ради міністрів, затверджених гетьманатом, ха¬ 
рактерний неприхований пріоритет інтересів держави. 
Одним з прикладів жорстокості останньої до людини є 
закон від 24 липня про кримінальну відповідальність за 
перевищення граничних цін та спекуляцію. По-перше, 
за цим актом, суворій карі підлягали не лише особи, що 
скоїли такі злочини, а й ті, що вчинили замах на пере¬ 
вищення цін або спекуляцію. По-друге, сполучались 7 
видів покарань: позбавлення всіх особистих прав і пере¬ 
ваг; замкнення до в’язниці; великий штраф; відшкоду¬ 
вання у розмірі не менше подвійно'исуми перевищення 
граничних цін; конфіскація майна; сплата судових ви¬ 
трат та ще й заборона торгувати. По-третє, однаковій з 
винним карі підлягали не лише його співучасники, а й 
посередники, і ті, що підбурювали до такого вчинку або 
пропонували свої послуги при його скоєнні. По-четвер¬ 
те, безмежно розширювався склад спекуляції як злочину. 
До неї включались не лише перепродаж, а й купівля то¬ 
вару за цінами, що перевищують граничні, приховування 
харчу або матеріалів, скорочення їх продажу, відмова від 
продажу, знищення або зіпсування придбаних для про¬ 
дажу запасів тощо. По-п’яте, законодавець відносив усі 
справи про перевищення граничних цін та спекуляцію 
до компетенції окружних судів і забороняв у них участь 
присяжних засідателів незалежно від роду кари. По-шос¬ 
те, у випадку порушення кримінальної справи за стат¬ 
тями зазначеного закону скасовувалась дія криміналь¬ 
но-процесуальних норм, тобто заарештований віддавав¬ 
ся цілковито на «особисту милість» слідчого або судді. І 
нарешті, присуди вважались остаточними й оскарженню 
не підлягали. 

Грубо зневажалися та ігнорувалися права й свободи 
людини й у багатьох інших нормативних актах про кри¬ 
мінальну та адміністративну відповідальність. Це і на¬ 
дання переважній більшості законів зворотньої сили; і 
гіперболізація виняткової і виключної підсудності; і 
можливість визначення складу злочину не законодавцем, 
а адміністративною особою або військовим командуван¬ 
ням; і перенасиченість статей санкціями про позбавлен¬ 
ня або обмеження громадянських прав; і дозвіл на слу¬ 
хання окремих справ без участі адвоката; і неможливість 
для громадян оскаржити рішення військових судів; і пе¬ 
ревищення компетенції останніх щодо цивільних грома¬ 
дян; і розглядання кримінальних справ без дізнання і 
слідства; і відсутність чіткого розмежування карної й ад¬ 
міністративної відповідальності; і заборона окремих міс¬ 
цевостей для мешкання колишніх засуджених; і прове¬ 
дення трусів і зиємок за вказівками старост та отаманів; 
і надання останнім можливості притягати громадян не 
лише до адміністративної відповідальності, а й визначати 
і здійснювати щодо них кримінальні покарання за влас- 




190 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ним розсудом; і дозволи на арешти без суду і слідства; і 
застосування примусового вислання до 2-х років за рі¬ 
шенням службових осіб; і позасудовий розгляд кримі¬ 
нальних справ; і збільшення терміну ув’язнення до 20 
років тощо. 

Суди, що мали б стояти на сторожі прав людини в 
Українській державі, теж були паралізовані цілковитою 
залежністю від волі гетьмана, який сам призначав сена¬ 
торів, генеральних суддів, суддів усіх рангів, прокурорів, 
слідчих й т. ін. 

У нелюдських умовах утримувались в’язні: гостра не¬ 
стача продовольства, палива, освітлення, лікарень, ліка¬ 
рів, ліків, лазень, білизни, тифозні, холерні та інші по¬ 
шесті, харчування за їх рахунок німецько-австрійської 
варти тощо. 

Не треба уважно вивчати закони Української держави 
про вибори до місцевих органів самоврядування, щоб 
переконатись у кричущій нерівності громадяй, відвертій 
спробі поділити їх навіть не на два (козаки і громадяни), 
а на три сорти (багатії, середняки й бідні) і визначити 
місце кожного з таких «сортів» у державному житті. Ще 
більша диференціація прав громадян відбувалася після 
відродження гетьманом чинності титулів князів, графів, 
баронів, чинів потомственного і особистого дворянства, 
придворних звань та інших станових привілеїв. 

Правителі Української держави виступали піонерами, 
тобто далеко обігнали більшовиків не лише у справі по- 
засудових репресій чи жорстокого переслідування лю¬ 
дей, а й у запровадженні небувалого режиму обліку на¬ 
селення у містах і міських оселях. Статутом ВІД 31 липня 
всі домовласники, орендарі будинків, господарі готелів, 
умебльованих кімнат, заїздів, управителі будинків, до¬ 
глядачі скарбових і громадських будинків зобов’язува¬ 
лись завести домові книжки для реєстрації осіб, що меш¬ 
кали у даному приміщенні. Тут зазначалися не лише 
прізвище, ім’я та по-батькові, а й стан мешканця, рік 
народження, звідкіль, коли і за яким документом прибув, 
рід занять, коли куди вибув і навіть віросповідання. Всі 
ці відомості засвідчувались місцевим органом Державної 
варти. 

Крім домових книг, застосовувались ще й адресові 
листки з такими ж графами. Протягом 24 год. всі відо¬ 
мості про особу, яка прибуває або вибуває, домовласни¬ 
ки, орендарі будинків, доглядачі та управителі приват¬ 
ним житлом, скарбовими та громадськими будинками 
разом з адресовим листком і документами на проживан¬ 
ня прибулого надсилали до Державної варти. Для влас¬ 
ників готелів, умебльованих кімнат і заїздів цей термін 
скорочувався до 12 год. Документи повинні були офор¬ 
млятися на кожну особу від 15 років навіть тоді, коли 
вона прибувала до тієї чи іншої місцевості лише на кілька 
годин. Крім домових книг, на кожне помешкання заво¬ 
дився ще й особливий квартирний зшиток, який теж 
терміново подавався начальникові місцевої Державної 
варти. 

На винних у порушенні або невиконанні цих правил, 
що принижували гідність будь-якої особи, накладався 
штраф до 3 тис. крб. чи арешт до 3-х місяців. Призначав 
такі кари не суд, а губернський чи повітовий староста 
або міський отаман. 

«Урізаним» було й політико-правове становище війсь¬ 
ковослужбовців в Українській державі, яке різко відріз¬ 
нялось від стану інших її громадян. Користування ак¬ 
тивним виборчим правом до громадських і державних 
установ заборонялось не лише старшинам і козакам, а 
й особам вільного найму. Вони не могли навіть брати 
участь у будь-яких передвиборчих зборах. Пасивне ж ви¬ 
борче право у названої верстви не відбиралось. Але після 
обрання до тої чи іншої законодавчої або громадської 
установи старшини і козаки від військової служби звіль¬ 
нялись. Категорично заборонялось військовослужбов¬ 
цям входити до складу або брати участь у будь-яких спіл¬ 


ках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та 
інших організаціях, які мають політичний характер, пе¬ 
ребувати на мітингах і взагалі на політичних зібраннях, 
приймати участь у маніфестаціях та демонстраціях полі¬ 
тичного характеру. За порушення цих правил винні під¬ 
лягали відповідальності згідно з статтями за невиконання 
загальних розпоряджень військових начальників. 

17 серпня були внесені деякі доповнення до ухвале¬ 
ного Центральною Радою 25 січня 1918 р. закону про 
8-годинний робочий день, які аж ніяк не можна вважати 
сповненими поваги до прав працюючого люду. Віднині 
і приватним, і відомчим промисловим підприємствам за 
погодженням з міністром праці надавалось право, коли 
це буде визнано необхідним, відступати від вимог статей 
2, 3, 4, 5, 7, 12, 17, 22, 23, і 24 закону від 25 січня як для 
цілих галузей промисловості, так і для окремих підпри¬ 
ємств і верств робітників. 

Закон Української держави від 17 серпня, помітно 
утискуючи права робітничого класу, став ще одним під¬ 
твердженням висловленої вище думки щодо сумлінного 
забезпечення гетьманським урядом прав приватного 
власника. Але й у цьому питанні спостерігались значні 
відхилення від загального курсу, і знову-таки у тому разі, 
коли інтереси держави виходили на перший план. 

Скажімо, з одного боку, досить детально регулюва¬ 
лось наймання житлових і нежитлових приміщень. По¬ 
станову Тимчасового уряду від 5 серпня 1917 р. щодо 
цього було скасовано і встановлено нові граничні ціни 
на наймання помешкань для готелів, ресторанів, мага¬ 
зинів, квартир, кімнат, ліжок та кутків. Вони складались 
з основної платні, відсоткових надбавок (найвищих у 
Києві, Харкові й Одесі, трошки менших у губернських 
центрах та Бердичеві, Вінниці, Гомелі, Єлизаветграді і 
Миколаєві, ще менших — в інших містах і містечках) та 
додаткових надбавок за двірників, швейцарів, трубочис- 
тів, вивезення сміття і нечистот, асенізацію та каналіза¬ 
цію, постачання води і опалення. Сума відсоткових і до¬ 
даткових надбавок, як і основна платня, встановлюва¬ 
лась залежно від розміру найманих приміщень та їх 
якості. Як бачимо, і цей закон, як і більшість інших нор¬ 
мативних актів гетьманського уряду, був спрямований 
перш за все на захист прав та інтересів власника. 

З іншого боку, ці права й інтереси геть відкидались, 
коли ситуація у державі змінювалась і вимагала інших 
підходів. Мається на увазі закон про примусову реквізи¬ 
цію житлових приміщень, квартир та кімнат для держав¬ 
них потреб. При цьому приватні власники зобов’язува¬ 
лися їх опалювати, забезпечувати безперешкодне корис¬ 
тування комунальними послугами, водою, електроенер¬ 
гією, плитами, телефоном тощо. Якщо ж хтось з них 
створював перешкоди для такого користування, то оці¬ 
ночній комісії надавалось право накласти на власника 
штраф до 1000 крб. або арешт строком до 3-х місяців. 

У середині вересня міністрові фінансів було надано 
право у примусовому порядку займати для потреб екс¬ 
педиції заготовок державних паперів помешкання при¬ 
ватних друкарень і реквізовувати друкарські машинки та 
приладдя. У зв’язку з труднощами у виробленні моно¬ 
польно казенної горілки міністр фінансів у той же час 
отримав право реквізовувати у громадян і установ скля¬ 
ний посуд, корки та смілки. 

Та найгрубіше, навіть цинічне порушення прав влас¬ 
ника відбувалось при реквізиції продовольства у селян, 
а також коней та знаряддя для військових потреб. Рек- 
візовувались автомобілі, мотоцикли, бензин, бензол, ма¬ 
шинні масла, вози, кінська амуніція, козаче обмундиру¬ 
вання, білизна, чоботи, одежа, рукавиці, зброя, ліки та 
інше майно. 

Цинічне ставлення до прав людини підтверджується 
в Українській державі тим, що 15 червня при міністерстві 
юстиції було створено спеціальну комісію для підготовки 
питання про застосування позасудових арештів, яка «во 




II. Витоки національного права 


191 


имя сохранения существования государства» внесла сут¬ 
тєві зміни до аналогічного акту Тимчасового уряду від 2 
серпня 1917 р. і підготувала документ «Про заходи проти 
осіб, що загрожують безпеці Української держави та її 
правопорядку». Проголошення гетьманом свободи слова 
і друку блокувалось жорстокою цензурою. Ці функції ви¬ 
конував освідомчий відділ гетьманської похідної канце¬ 
лярії, який складався з начальника відділу, що користу¬ 
вався правами директора департаменту міністерства, 4-х 
діловодів, цензора, завідуючого типографією, 2-х друка¬ 
рок і кур’єра. Кожного дня відділ складав для гетьмана 
огляд друкованих видань, видавав дозволи на публікацію 
матеріалів, де згадувалось ім’я П. Скоропадського, ін¬ 
формував пресу про життя гетьманського двору, спрос¬ 
товував деякі друковані повідомлення тощо. Особлива 
увага приділялась при цьому російській, польській, ні¬ 
мецькій, австрійській, французькій, англійській, амери¬ 
канській та єврейській пресі. 

Слід підкреслити, що, пристосовуючи проект основ¬ 
ного закону Російської імперії, розроблений у Петербурзі 
для використання як конституції Української держави, 
гетьманська комісія викреслила з нього багато демокра¬ 
тичних положень, зокрема про скасування станового по¬ 
ділу суспільства і станових привілеїв, про ліквідацію цен¬ 
зури, про відміну надзвичайного судочинства, про сво¬ 
боду зібрань без попереднього дозволу, про інститут умо¬ 
вного засудження тощо, а стаття петербурзького проекту 
«Смертна кара скасовується» була замінена на статтю 
«Смертна кара відроджується». Зберігався поділ мешкан¬ 
ців України на громадян і козаків і при цьому ставився 
наголос: «Козаки можуть бути тількі української націо¬ 
нальності» й т. і. 

ДРУГА КОДИФІКАЦІЯ РАДЯНСЬКОГО ЗАКОНО¬ 
ДАВСТВА — систематизація нормативних актів Союзу 
РСР і союзних республік, яка була проведена у 60—80-ті 
рр. Основним завданням її було «приведення правової 
системи відповідно до рівня розвитку суспільства». Вва¬ 
жалося, що соціалізм у СРСР переміг повністю і оста¬ 
точно, а держава диктатури пролетаріату переросла в за¬ 
гальнонародну державу і поступово наближається до 
комуністичного самоврядування. Було продекларовано 
широке запровадження міфічних громадських засад у 
різних сферах життя, зроблено спробу усунути надмірну 
централізацію, що душила економіку. 

Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними 
демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець 
усі прогресивні починання. Демократична тенденція в 
подальшому ослабла, сили бюрократії і консерватизму 
не тільки взяли гору, але ще більше зміцнилися. Існуюча 
політична система виявилася неспроможною здійснити 
реформи. В житті суспільства утвердився подвійний 
стандарт: проголошення демократичних принципів на 
словах, а насправді авторитарність, трибунні заклинання 
про народовладдя, але волюнтаризм і суб’єктивізм на 
практиці, говорильня про демократичні інститути і ре¬ 
альне нехтування ними, дефіцит критики і гласності. Ро¬ 
били висновок про розвиток демократії за формальними, 
кількісними показниками. Блокування, а потім згортан¬ 
ня реформ 60-х рр. силами бюрократичного консерва¬ 
тизму послабили економічні інструменти влади. Єдиний 
народногосподарчий комплекс країни, що склався, ви¬ 
значався як централізована, командно-адміністративна 
система, яка протистояла ініціативі республік, принци¬ 
пам їх економічної самостійності та власності на націо¬ 
нальні багатства й національний доход. Це було основою 
політичної і національної залежності української держав¬ 
ності. Незважаючи на проголошену й закріплену Кон¬ 
ституцією суверенність, УРСР у складі СРСР залишалась 
економічно, політично й ідеологічно залежною. 

Тому в цих конкретно-історичних умовах особливістю 
Д. к. р. з. було збереження союзних принципів, центра¬ 
лізації законодавчого регулювання й уніфікації законо¬ 


давства, хоча й меншою мірою, ніж у сталінські часи. 
Це виявилося, насамперед, у прийнятті Верховною Ра¬ 
дою СРСР Основ законодавства з усіх важливих галузей 
права, які вважалися основою для підготовки відповід¬ 
них до них республіканських кодексів. Причому інше, 
ніж в Основах, рішення питань не допускалося. До того 
ж існувала конституційна норма, що в разі розходження 
закону союзної республіки з загальносоюзним діє загаль¬ 
носоюзний закон. У такому ж співвідношенні знаходи¬ 
лися укази Президії Верховної Ради СРСР та укази Пре¬ 
зидії Верховної Ради союзної республіки. В цих випадках 
союзна республіка приводила своє законодавство у від¬ 
повідність до загальносоюзного. 

Усього за період 1958—1984 рр. було прийнято 16 Ос¬ 
нов законодавства Союзу РСР і союзних республік: кри¬ 
мінального законодавства, про судоустрій, кримінально¬ 
го судочинства, цивільного законодавства, цивільного 
судочинства, про шлюб та сім’ю, земельного законодав¬ 
ства, виправно-трудового, про охорону здоров’я, про 
працю, водного законодавства, про освіту, про надра, 
лісового законодавства, про адміністративні правопору¬ 
шення, житлового законодавства. Крім того, було прий¬ 
нято ряд великих загальносоюзних актів, наприклад, 
Регламент Верховної Ради СРСР, Закон про Раду Мі¬ 
ністрів СРСР, Закон СРСР про охорону атмосферного 
повітря, Закон СРСР про державний нотаріат, Закон 
СРСР про охорону та використання пам’яток історії і 
культури та ін. Ряд правовідносин регулювалося стату¬ 
тами та кодексами, прийнятими загальносоюзними ор¬ 
ганами, наприклад, Статутом про залізниці СРСР, Ве¬ 
теринарним Статутом СРСР, Ловітряним кодексом 
СРСР, Митним кодексом СРСР, Кодексом торгового 
мореплавства тощо. 

Підвищення ваги і ролі загальносоюзних норматив¬ 
них актів привело до т. зв. інтеграції правових норм і 
принципів на території Радянського Союзу як єдиної со¬ 
юзної держави. Ця тенденція ще більше посилилася з 
прийняттям у 1977 р. нової Конституції СРСР. Мало чим 
від неї відрізнялися нові конституції союзних республік, 
у тому числі Конституція УРСР 1978 р. Проголосивши 
побудову в СРСР розвинутого соціалізму, основні закони 
були пронизані ідеями, характерними для тогочасної ко¬ 
мандно-адміністративної системи. Більший акцент було 
зроблено на державну власність, закріплювалася керівна 
роль КПРС у житті суспільства і держави, запроваджу¬ 
валася авторитарно-владна господарська система. Пара¬ 
дні, декларативні гасла, зафіксовані в цих правових до¬ 
кументах, значною мірою розходилися з реальним жит¬ 
тям, не відповідали дійсності, порушувалися конститу¬ 
ційні норми і права людини. Все це було характерно для 
усього радянського законодавства того часу. 

Таким чином, втілилася в практику ідея єдності за¬ 
конодавчого регулювання на території союзних респуб¬ 
лік, що вело до безмежного розширення компетенції 
центру і зведення нанівець прав республік. Це породжу¬ 
вало декларативність основних принципів суверенітету 
влади — незалежності та верховенства. Так, на 1 січня 
1985 р. було прийнято 13 кодексів УРСР: кримінальний 
(1961 р.), кримінально-процесуальний (1960 р.), цивіль¬ 
ний (1963 р.), цивільний процесуальний (1963 р.), про 
шлюб та сім’ю (1969 р.), земельний (1970 р.), виправно- 
трудовий (1971 р.), про працю (1971 р.), водний 
(1972 р.), про надра (1976 р.), лісний (1979 р.), житловий 
(1983 р.), про адміністративні правопорушення (1984 р.). 
Але по суті вони були копіями загальносоюзних актів. 
Жодний з них не вміщав особливостей, що підтверджу¬ 
вали б національно-державну самобутність республіки, 
її право на створення самостійної правової системи. То¬ 
му не можна говорити про існування української системи 
права в цей період. 

Слід відзначити ще одну особливість другої кодифі¬ 
кації. В ході її нерідко використовувалися різні засоби 




192 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


правового регулювання, виявилась недостатня ефектив¬ 
ність дії ряду законів, внаслідок чого окремі норми про¬ 
тягом малого відрізку часу підлягали змінам, нерідко в 
протилежних напрямках. Наприклад, в Основи цивіль¬ 
ного законодавства з моменту введення їх в дію в 1962 р. 
і до 1981 р. включно було внесено понад 80 змін, в Ос¬ 
нови кримінального законодавства з моменту введення 
їх в дію в 1959 р. до 1982 р. включно — понад 50 змін. 
У Кримінальний кодекс УРСР з моменту введення його 
в дію в 1961 р. і по жовтень 1984 р. внесено більш як 
340, в Кримінально-процесуальний за цей же період — 
більш як 270, в Цивільний з 1964 і по жовтень 1984 р.— 
більш як 70, в Цивільно-процесуальний кодекс з 1964 р, 
по жовтень 1984 р.— більш як 130 змін і доповнень. 

Разом з тим треба відзначити і позитивні моменти. 
Це підвищення рівня правового регулювання: прийняття 
кодексів як єдиних законодавчих актів, що будуються за 
визначеною системою; посилення ролі закону в системі 
державно-правових актів, що в цілому зміцнює правову 
систему. Кодифікація дозволила об’єднати суміжні 
інститути різних галузей права, міжгалузеві інститути і 
сформувала водне, лісове, гірниче, господарське, нота¬ 
ріальне законодавство. Позитивним є досвід роботи по 
створенню «Систематичного зібрання діючого законо¬ 
давства», що дало можливість обновити й упорядкувати 
правову систему республіки, створити у майбутньому 
Звід законів Української РСР. 


З 

ЗАКОНОДАВЧА ПРОЦЕДУРА В УКРАЇНСЬКІЙ 
ДЕРЖАВІ. За умов відсутності вищих представницьких 
органів вона була досить простою. Про майбутній Ук¬ 
раїнський сойм точились лише балачки, а «найближчий 
час», коли буде виданий закон, який установлював би 
новий порядок виборів до сейму, про що йшла мова у 
гетьманській Грамоті від 29 квітня 1918 р., за 8 місяців 
так і не настав. Не існувало і будь-яких законодавчих 
програм. «Правительство, — підкреслювалось в урядо¬ 
вому повідомленні від 10 травня,— не вважає необхідним 
оголошувати повну програму законодавчої праці, бо ос¬ 
таннє належить будучому народному представництву. 
Але правительство вважає своїм обов’язком здійснити 
тепер же законодатні міри, які являються негайними за 
для установлення в країні ладу, зміцнення влади і утво¬ 
рення нормальних і культурних умов правління та дер¬ 
жавного хазяйства». 

Спеціальний розділ «Про закони» вміщувався і у 
«конституції» Української держави, тобто «Законах про 
тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня. 
Перш за все у них наголошувалось, що держава керується 
твердими законами, виданими в установленій черзі. їх 
сила вважалась обов’язковою для всіх укр. громадян та 
іноземців, які перебували в Україні. Передбачалось, що 
закони, видані для якої-небудь території або частини на¬ 
селення, наступним загальним законом не скасовуються, 
якщо це спеціально не зазначено у новому нормативно¬ 
му актові. 

Закони підлягали опублікуванню для загального оз¬ 
найомлення і до цього моменту ними не користувались. 
Обов’язкова сила новому нормативному актові надава¬ 
лась з часу, у ньому зазначеному, а доводитися до відома 
виконавців він міг і по телеграфу, і через спеціальних 
посланців. Скасування того чи іншого закону відбува¬ 
лось тільки силою нового аналогічного акту. Формально 
діяв і давно визнаний загальний принцип: незнання за¬ 
кону, оприлюдненого належним чином, не звільняє від 
відповідальності за його порушення або невиконання. 


Процедура прийняття законів, зафіксована у названій 
«конституції», передбачала їх розробку у відповідному 
міністерстві з наступним розглядом на засіданнях Ради 
міністрів, а після ухвали з боку останньої законопроект 
передавався на утвердження гетьманові. Якщо акти мали 
міжвідомчий характер, то Рада міністрів обговорювала 
їх лише після погодження у належних міністерствах. Мі¬ 
ністрам надавалось право тлумачення прийнятих законів 
і видавання розпоряджень «у їх розвиток», але такі роз¬ 
порядження підлягали попередній ухвалі з боку Ради мі¬ 
ністрів. 

Чіткого розмежування між власне законами і підза- 
конними нормативними актами за доби Української дер¬ 
жави не існувало. Більше того, досить часто сила законів 
надавалась постановам, розпорядженням і навіть пояс¬ 
ненням окремих міністрів. Напр., Рада міністрів 20 трав¬ 
ня наділила такою компетенцією міністра шляхів, який 
мав право видавати, скасовувати, змінювати та допов¬ 
нювати всі постанови, що стосувалися загального статуту 
залізниць, нових тарифів, правил і умов перевезення па¬ 
сажирів, багажу і грузів. 

Усього за неповних 8 місяців функціонування режиму 
було видано майже 500 документів, які вважались зако¬ 
нами. Але, звичайно, на території Української держави 
діяло безліч нормативних актів, прийнятих за часів ца¬ 
ризму, Тимчасового уряду, Центральної Ради. У гетьман¬ 
ській Грамоті від 29 квітня йшлося про скасування всіх 
розпоряджень уряду УНР і Тимчасового уряду, але за 
смислом цих рядків воно стосувалось лише тих актів, які 
порушували право приватної власності як фундаменту 
культури і цивілізації. 

Не припинялась і дія багатьох акйв Центральної Ради. 
Навпаки, деякі з них набрали силу лише в Українській 
державі. Напр., видана міністерством торгу і промисло¬ 
вості УНР інструкція повітовим, міським і містечковим 
народним самоврядуванням відносно перевірки (почат¬ 
кової і повторної) мір і ваги, які вживались у торговель¬ 
них і промислових установах, за погодженням з мініс¬ 
терством внутрішніх справ була видана 16 квітня, а об¬ 
народувана лише 18 травня, тобто набула чинності при 
режимові П. Скоропадського. Накази ж міністерства 
продовольства УНР офіційно скасовувались, без затвер¬ 
дження нового міністра вважалися недійсними і вико¬ 
нанню не підлягали. 

За доби Української держави без змін діяли ухвали і 
міністерства фінансів УНР (напр., «Про утворення фі¬ 
нансово-економічної консультативної наради», «Про 
приймання у заклад промислових паперів» тощо); і мі¬ 
ністерства шляхів УНР («Про негайне виконання роз¬ 
поряджень Вищого залізничного уряду у справі відчу¬ 
ження майна», «Про порядок видачі білетів і посвідчень», 
«Про надсилання повідомлень про валову виручку», 
«Про плати залізничним служачим»); і міністерства хар¬ 
чових справ УНР («Про молочні ферми для забезпечення 
молоком дітей та хворих»); і міністерства освіти УНР 
(«Про українізацію вчительських інститутів та семіна¬ 
рій»); і міністерства пошт і телеграфів УНР («Про закор¬ 
донні переводи», «Про користування німецьких та авст¬ 
рійських військових частин державними телеграфними 
та телефонними дротами») та багато інших нормативних 
актів УНР. 

Велику роль у законотворчому процесові відігравала 
державна канцелярія, яка складалась з державного сек¬ 
ретаря, його товариша, юридичної ради, департаменту 
законодавчих справ з термінологічною комісією, архівом 
і бібліотекою, окремого відділу кодифікації законів, де¬ 
партаменту загальних справ, секретаріату Ради міністрів 
і державної друкарні. 

Державний секретар призначався гетьманом, але до 
складу уряду не входив. Проте він брав участь у засідан¬ 
нях Ради міністрів з правом дорадчого голосу, а при розг¬ 
ляді документів, проекти яких розроблялися державною 




II. Витоки національного права 


193 


канцелярією, мав і вирішальний голос. Державний сек¬ 
ретар користувався всіма правами міністра, а три його 
товариші — правами товаришів міністра. До компетенції 
найвищого керівництва державної канцелярії входило: 

1) керування розробленням та винесення на розгляд про¬ 
ектів остаточних законів і розпоряджень, якщо вони не 
належали до виключної компетенції окремих міністрів; 

2) засвідчення своїм підписом документів, ухвалених Ра¬ 
дою міністрів і затверджених гетьманом; 3) внесення до 
уряду законопроектів, розроблених окремими міністер¬ 
ствами, з своїми міркуваннями щодо їх змісту; 4) пред¬ 
ставлення документів Ради міністрів на затвердження 
гетьманові; 5) керівництво кодифікацією законів та ви¬ 
дання зведеного їх збірника; 6) оголошення законів; 7) 
загальне порядкування справами уряду. 

На засіданнях юридичної ради головував державний 
секретар або один з його товаришів. Постійним її членом 
за посадою був директор департаменту законодавчих 
справ, а інші члени, тобто фахівці з різних галузей права, 
запрошувались до її складу державним секретарем і за¬ 
тверджувались гетьманом. Вони не входили до штату 
канцелярії, але отримували по ЗО крб. за кожне засідання 
ради. Вона давала висновки щодо законопроектів. 

Департамент же законодавчих справ розробляв ці за¬ 
конопроекти, розглядав нормотворчі акти міністерств, 
робив висновки щодо них, складав різні довідки з 
юридичних питань, збірники законів, вів діловодство 
канцелярії та юридичної ради. До його складу входили 
директор, два віце-директора, начальники відділів, біб¬ 
ліотекар, архіваріус та інші службовці за штатом. 
До термінологічної комісії департаменту входили знавці 
української мови, які розробляли термінологію у сфері 
державного права й редагували ті чи інші акти. В ній був 
лише один постійний член за штатним розписом, який 
користувався службовими правами начальника відділу. 
Ще три особи вважались тимчасовими членами. Вони 
призначались наказами державного секретаря і за кожне 
засідання отримували по 25 крб. Допоміжну роботу у де¬ 
партаменті законодавчих справ виконували співробітни¬ 
ки архіву та бібліотеки. 

Самостійно існував окремий відділ кодифікації зако¬ 
нів, який складався з чотирьох членів — кодифікаторів 
і канцелярії. Очолював відділ сам державний секретар, 
а члени-кодифікатори користувались правами директо¬ 
рів департаментів. Відділ вносив пропозиції щодо змін 
в існуючих законах, а після відповідного рішення уряду 
доручав департаментові законодавчих справ розробляти 
той чи інший законопроект. 

Департамент загальних справ готував проекти наказів 
гетьмана про призначення і оприлюднював їх, вів фор¬ 
мулярні списки відповідальних осіб центральних ві¬ 
домств, губернських старост і всіх службовців державної 
канцелярії, виконував канцелярське діловодство уряду, 
завідував касою та грошовим забезпеченням самої кан¬ 
целярії, її помешканням і господарчими потребами. Де¬ 
партамент складався з директора, віце-директора, двох 
начальників відділів та інших службовців. 

До складу державної канцелярії входив і секретаріат 
Ради міністрів з двох секретарів, двох їх помічників і дея¬ 
ких інших осіб згідно з штатним розписом. Причому ці 
секретарі користувались службовими правами директо¬ 
рів департаментів, а їх помічники — правами віце-ди- 
ректорів. Секретаріат готував матеріали для обговорення 
у Раді міністрів та Малій Раді міністрів, інформував їх 
членів, вів журнали засідань, реєстри таких журналів, 
розсилав витяги з протоколів відповідним міністрам для 
відому чи виконання. Управління державною друкарнею 
визначалось окремим статутом, який мав ухвалити дер¬ 
жавний секретар. Нею стала друкарня військового мі¬ 
ністерства на Володимирській вул. у Києві. 

Як бачимо, законопроекти могли розроблятися або у 
відповідних міністерствах, або у державній канцелярії, 


але все одно вносились до Ради міністрів через останню 
за підписом міністра і директора того чи іншого депар¬ 
таменту міністерства у 20 прим., тобто для кожного члена 
уряду. Допускалось, як виняток, внесення деяких зако¬ 
нопроектів особисто міністром безпосередньо на розгляд 
Ради міністрів. Приймались ці акти простою більшістю 
голосів, а при їх рівності вирішальним був голос голови. 
Міністр фінансів повинен був візувати всі документи, у 
яких йшла мова про надання коштів. 

Хід обговорення законопроектів фіксувався у спец¬ 
іальному журналі, який підписували протягом доби всі 
учасники засідання. Державна канцелярія враховувала 
побажання, висловлені при розгляді акту і зафіксовані в 
журналі, вносила поправки до тексту й подавала зако¬ 
нопроект на підпис голові уряду та тому міністрові, який 
вносив його до Ради. Законом же нормативний акт ста¬ 
вав лише після власноручного його затвердження геть¬ 
маном. Оприлюднювати закон мав Генеральний суд, але 
після його реформування, а до цього це робила державна 
канцелярія через «Державний вістник». Закон Централь¬ 
ної Ради від 17 листопада 1917 р. про тимчасовий поря¬ 
док розпублікування законів скасовувався. 

Уже наприкінці існування режиму до порядку прий¬ 
няття законів були внесені деякі зміни. Скажімо, зако¬ 
нопроекти треба було подавати у 25 прим, для розсилан¬ 
ня членам уряду. А 5 грудня з’явилась одна досить цікава 
норма: перегляд законопроектів, ухвалених урядом, доз¬ 
волявся не раніше від 3-х місяців з дня їх затвердження. 
Виняток допускався лише у тому разі, якщо персональ¬ 
ний склад Ради міністрів буде поновлено повністю чи 
на дві третини, або коли рішення про ререгляд буде 
прийняте четвертою частиною загальної кількості членів 
уряду. 

Особлива увага в Українській державі приділялась за¬ 
конам, що регулюють сферу військового будівництва. 29 
жовтня для їх розгляду було створено особливу нараду у 
складі 5 міністрів: військового, внутрішніх справ, фінан¬ 
сів, шляхів і продовольчих справ. Через місяць Рада мі¬ 
ністрів ухвалила закон «Про розпорядок для розроблення 
і кодифікації законів у військовому відомстві та про на¬ 
кази по тому ж відомству». Передбачалось у майбутньому 
видати Повне зібрання законів і збірку військових по¬ 
станов Української держави. Поки ж цього не сталось, 
армії наказувалось керуватися: 1) зібранням військових 
постанов 1869 р. з додатками і змінами аж до кінця існу¬ 
вання Тимчасового уряду; 2) законами Української дер¬ 
жави; 3) постановами по муштровій, технічній і госпо¬ 
дарській частинам, статутами і регламентами військового 
міністра; 4) розпорядженнями військового міністра. 

Проекти нових законів і постанов повинні були по¬ 
передньо розглядатись у відповідних головних управлін¬ 
нях і управах, потім пересилатись до канцелярії війсь¬ 
кового міністерства, а згодом розглядатись самим мініст¬ 
ром і передаватись далі у відповідному порядкові. Нор¬ 
мативні документи, видані військовим міністерством, 
якщо вони зачіпали інтереси інших відомств, набували 
сили лише після погодження з останніми. Накази про 
надання рангів, нагороди, призначення, переміщення 
або усунення, які підписував гетьман, теж оголошува¬ 
лись у наказах військового або морського міністра. 

Закон передбачав доповнення 24-томного зібрання 
військових постанов 1869 р. ще трьома книгами: XXV 
томом — для всіх військових статутів загального для армії 
значення; XXVI — для правил про перевезення військ 
залізницями; XVII томом — для штатів військових час¬ 
тин та інституцій. 

Відсутність чіткого розмежування між законами та 
іншими нормативними актами призводила до того, що 
у багатьох випадках законами вважались найдрібніші ух¬ 
вали. Скажімо, у червні Рада міністрів і гетьман затвер¬ 
дили «закон» про вироблення і продаж гральних карт. 
Це право надавалось виключно державній владі, а керів- 




194 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ництво покладалось на міністерство фінансів, зокрема 
на його відомчі підрозділи — фінансову палату, держав¬ 
ну скарбницю і акцизний відділ. Закон регламентував 
правила купівлі, продажу, перепродажу карт, їх обліку у 
відповідних клубах і товариствах, штемпелювання тощо. 
Зокрема, колода карт мала даватись для гри лише один 
раз, а потім поверталась до місцевих інституцій мініс¬ 
терства фінансів. Продаж карт недержавного виробниц¬ 
тва, як і провезення в Україну закордонних карт забо¬ 
ронялись. У останньому випадку карти конфісковува- 
лись, їх власники підлягали штрафу у 30-кратному роз¬ 
мірі від продажної ціни такої ж кількості державних 
колод, а при повторенні порушення — ув’язненню стро¬ 
ком до 3-х місяців. Така ж кара накладалась на винних 
у фабричному виробленні карт і навіть їх купівлі з метою 
наступного продажу. Зміна етикеток на колодах квалі¬ 
фікувалась як шахрайство. 

ІЦе однією особливістю законів Української держави 
було надання майже всім з них зворотньої сили. Відбу¬ 
валось це переважно шляхом введення їх у дію минулим, 
а у ряді випадків — і далеко минулим числом. Так, статут 
Державного хлібного бюро, змінений 17 липня, був вве¬ 
дений у дію з 3 квітня; директор Українського телеграф¬ 
ного агентства С. Бразуль-Брушковський, призначений 
18 листопада, з 29 травня; закон про нові оклади викла¬ 
дачам вчительських інститутів і семінарій від 5 листопада 
запроваджувався з 1 червня тощо. 

У зв’язку з тим, що багато законів та постанов уряду 
не виконувались на місцях і залишалися на папері, мі¬ 
ністр внутрішніх справ І. Кістяківський неодноразово 
звертався до всіх інституцій і урядових осіб, губернських 
і повітових старост, міських отаманів з вимогою негай¬ 
ного проведення у життя нормативних актів Ради мініст¬ 
рів. Та насправі це не завжди допомагало. 

ЗБОРІВСЬКИИ ДОГОВІР 1649 р. — угода Б. Хмель¬ 
ницького з Польщею, укладена 8(18) серпня під Зборо¬ 
вом. Він завершив воєнні дії 1649 р., в ході яких селян¬ 
сько-козацьке військо завдало нищівних ударів поль¬ 
сько-шляхетській армії. Однією з головних битв стала 
Зборівська, де від цілковитого знищення поляків вряту¬ 
вала зрада союзника Б. Хмельницького татарського хана 
Іслам-Гірея III, який боявся надмірного росту сили ко¬ 
заків. Б. Хмельницький був змушений почати з поляка¬ 
ми переговори і прийняти не зовсім вигідні для України 
умови, що не відповідали фактичному успіхові козацької 
зброї. 

3. д. формально підтверджував козацькі права і при¬ 
вілеї. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. чол., хоча 
фактично козаків було в кілька разів більше. Під управ¬ 
ління українських шляхтичів православної віри на чолі 
з Б. Хмельницьким переходили воєводства Київське, 
Брацлавське й Чернігівське; на цій території забороня¬ 
лось розташовувати польське військо; євреї й єзуїти не 
мали права мешкати у вищезгаданих воєводствах; пра¬ 
вославний київський митрополит діставав місце в поль¬ 
ському сенаті; Чигирин переходив у володіння гетьмана; 
Волинь, Поділля, Київ, Полісся залишалися під владою 
польської шляхти. Питання про ліквідацію уніатської 
церкви в Україні мав розв’язати польський сейм. Мала 
також бути оголошена загальна амністія, а крім того ще 
спеціальна амністія для шляхти, яка прилучалася до ко¬ 
зацького повстання. В січні 1650 р. польський сейм за¬ 
твердив статті 3. д. в дуже загальних виразах, але Польща 
не збиралася їх виконувати. Так, православний митро¬ 
полит не дістав обіцяного місця в сенаті, бо цьому рішуче 
противилося католицьке духівництво, тому справу релі¬ 
гійну було відкладено «до майбутнього сейму». І взагалі 
польські політичні кола не хотіли примиритися з думкою 
про самостійне існування козацької України. 

Аналізуючи умови 3. д., можна прийти до висновку, 
що на його підставі на території Польщі утворювалася 
автономна область, де адміністративно-судова й військо¬ 


ва влада передавались козацькій старшині на чолі з геть¬ 
маном і в межах якої православній вірі надавалися всі 
права нарівні з пануючою в державі римо-католицькою 
вірою. Але суспільний устрій залишався без змін. Поль¬ 
ським панам повертались їхні маєтки в Україні. Селяни, 
які не потрапили до козацького реєстру, переходили в 
підданство своїх власників і мусили відбувати панщину. 
Все це викликало невдоволення широких народних мас; 
у багатьох місцях вибухали антипольські повстання. 

Статті 3. д. також не могли задовольнити українських 
керівників на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким. За¬ 
мість визволення свого народу і утворення власної дер¬ 
жави довелося формально задовольнятися нібито націо¬ 
нально-територіальною автономією і то властиво для са¬ 
мої тільки козацької верстви. Тому не дивно, що 
Б. Хмельницький дивився на 3. д. як на тимчасовий і 
намагався творити нову державну організацію під офі¬ 
ційною назвою «Військо Запорозьке». 

3. д. фактично означав лише перемир’я між Україною 
й Польщею і рано чи пізно повинен був виникнути но¬ 
вий конфлікт. Воєнні операції розпочалися навесні 
1651 р. Але під Берестечком укр. військо та його союз¬ 
ники — татари — зазнали поразки. Її наслідком стала 
Білоцерківська угода, укладена 28 вересня 1651 р. між 
Б. Хмельницьким і польським гетьманом Потоцьким. 
Вона була важчою для України, ніж Зборівська. Число 
реєстрового козацтва зменшувалося наполовину — до 
20 тис. Автономію діставало тільки Київське воєводство, 
а Брацлавське й Чернігівське мали відійти знову під ко¬ 
ролівську адміністрацію. Гетьман мусив тепер допустити 
польську шляхту до її маєтків, чого намагався уникнути 
після 3. д. Б. Хмельницький зобов’язується розірвати со¬ 
юз із кримським ханом і відмовитися від самостійних 
переговорів з іноземними державами. 

Польський сейм не затвердив Білоцерківську угоду, 
а в травні 1652 р. Б. Хмельницький відновив війну з 
Польщею. 1653 р. під Жванцем під тиском татарського 
хана було укладено мир на умовах скасування Білоцер¬ 
ківського договору і відновлення Зборівського. Але ко¬ 
зацька старшина на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким 
вже рішуче змінила орієнтацію: на перший план вийшла 
Москва. Царський уряд тепер виявив більше охоти до 
переговорів з Україною, які закінчились Переяслав¬ 
ською угодою і укладенням так званого Московського 
договору 1654 р. 

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО. Протягом багатьох віків історії 
людства серед усіх джерел права провідну роль відігра¬ 
вали санкціоновані державою і обов’язкові для населен¬ 
ня давні звичаї та традиції. У своїй сукупності вони ство¬ 
рювали звичаєве або т. зв. «неписане» право, котре ре¬ 
гулювало більшість відносин у рабовласницькому і ран¬ 
ньофеодальному суспільствах. З плином часу 3. п. 
перетворилося на допоміжне джерело, до якого зверта¬ 
лися у разі відсутності відповідних норм у письмових 
правових джерелах. Доречно зауважити, що майже всі 
перші правові кодекси теж були систематизованим офі¬ 
ційним викладом давніх правових звичаїв. Проте з по¬ 
дальшим розвитком законодавства було проголошено те¬ 
зу про пріоритет «писаного права», а з кінцем феодалізму 
у більшості держав роль 3. п. звелася нанівець. 

Давню історію має й українське 3. п. Своїм корінням 
воно сягає правових звичаїв Давньоруської держави, ос¬ 
новну частину яких згодом було записано у Руській 
Правді та інших перших актах князівського законодав¬ 
ства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж творили 
нові. Руська Правда і «неписане право», що доповнювало 
її, зберігали свою силу і після татарської навали у Га¬ 
лицько-Волинському князівстві та у Великому князівстві 
Литовському в перший період його правової історії. З 
появою Литовських Статутів 3. п. теж не втратило свого 
значення. Перший Литовський Статут (1529) прямо вка¬ 
зував, що за умови відсутності законодавчого регулю- 




II. Витоки національного права 195 


вання керуватися слід «под сумленьем... водлуг старо- 
давнего обьічая». Дещо негативне ставлення до 3. п. було 
зафіксовано у Другому Литовському Статуті (1566), який 
орієнтувався виключно на письмові джерела. Але така 
позиція виявилася нежиттєвою, і у Третьому Литовсько¬ 
му Статуті (1688) було підтверджено роль 3. п. як допо¬ 
міжного джерела. Крім того, Литовські Статути всіх трьох 
редакцій кодифікували чимало норм, які походили від 
прадавніх правових звичаїв. Про можливість викорис¬ 
тання норм 3. п. йшлося й у поширених на Україні 
збірках магдебурзького права П. Щербича, Б. Троїць¬ 
кого та ін. 

Виключно на підставі 3. п. діяли т. зв. копні (громад¬ 
ські) суди. їх існування спершу не було офіційно сан¬ 
кціоновано польсько-литовською владою і ґрунтувалося 
лише на мовчазній її згоді й відсутності прямих запере¬ 
чень. Згодом, у Третьому Литовському статуті діяльність 
цих судів дістала офіційне закріплення. Таким чином, в 
Україні мали місце всі три відомі в науці способи пере¬ 
творення звичаю у правову норму: незаперечення з боку 
держави ініціативного застосування громадянами право¬ 
вих звичаїв; фактичний розгляд справ у суді на підставі 
3. п.; закріплення правових звичаїв у письмових дже¬ 
релах. 

Слід підкреслити, що в Україні до 3. п. ставилися 
особливо шанобливо. Воно вважалося «давниною», 
«пошліною», «дійсно народним правом» і протиставля¬ 
лося «новині» — законодавству, нав’язаному значною 
мірою іноземними володарями. «Новини не вводити і 
старовину не рушити» — така вимога часто висувалася 
від імені населення претендентам на владу в державі. 

Важко переоцінити значення 3. п. у Запорозькій Січі, 
яка стала центром виникнення великої кількості звичаїв, 
котрі у сукупності склали нове поняття — «козацьке пра¬ 
во». В Січі зародилися норми військово-адміністративної 
організації козацтва; правила ведення війни; деякі пра¬ 
вила діяльності судових установ; традиційні види пока¬ 
рання злочинців; порядок користування козаками зем¬ 
лею, лісами, водами; правила купівлі-продажу та інших 
цивільно-правових угод; норми щодо набуття права 
власності внаслідок давності володіння та ряд інших 
інститутів матеріального і процесуального права. На За¬ 
поріжжі взагалі не було писаних джерел права, і за всіх 
обставин пропонувалося керуватися нормами 3. п. та 
«здоровим глуздом». 

Суттєву вагу мали норми 3. п. на етапі переходу Ук¬ 
раїни «під руку російського царя», коли московський 
уряд офіційно визнав силу «попередніх прав». Збережен¬ 
ня «давніх прав», у тому числі і 3. п., розглядалося як 
важлива гарантія відносної автономії України у складі 
Росії. Польсько-литовська судова система була скасова¬ 
на, а нові судові органи орієнтувалися виключно на «дав¬ 
ні права», які лише згодом стали уточнюватися в нормах 
гетьманського законодавства. 

У ході численних спроб кодифікувати чинне в Геть¬ 
манщині право, всі підготовлені проекти, починаючи з 
славнозвісної пам’ятки «Права, за якими судиться ма¬ 
лоросійський народ» (1743), віддавали належне 3. п. Ук¬ 
раїни, використовуючи як одне з джерел кодифікації, а 
також закріплюючи можливість його застосування для 
регулювання певних відносин у галузі шлюбно-сімейно¬ 
го і спадкового права та в деяких інших випадках. 

З поширенням в Україні загальноімперського зако¬ 
нодавства «українська давнина» збереглася у вигляді ок¬ 
ремих спеціальних норм «Місцевих законів Полтавської 
та Чернігівської губерній», що містилися в Зводі законів 
Російської імперії. А російський Статут цивільного су¬ 
дочинства (1864) допускав використання 3. п. у спадко¬ 
вих, родинних та земельних правовідносинах, щодо яких 
немає відповідного законодавчого регулювання. 

Окремі випадки застосування 3. п. при вирішенні пи¬ 
тань, пов’язаних з користуванням громадськими пасо¬ 


виськами і лісами, деякими аспектами трудових, шлюб¬ 
них і спадкових відносин, мали місце навіть на початку 
XX ст. 

Після повалення царату в своїх уявленнях про май¬ 
бутню правову систему України багато державних діячів, 
віддаючи давнину українській народницькій традиції, 
надавали великого значення 3. п. Звернення до «дійсно 
народного права» стало одним з політичних гасел цієї 
доби. Зокрема, деякі правові звичаї були покладені в ос¬ 
нову правотворчої діяльності Центральної Ради, гетьма¬ 
на Скоропадського і Директорії. Норми земельного, 
шлюбно-сімейного та спадкового права відтворювали 
відповідні норми 3. п., які вважалися такими, що най¬ 
більше втілювали національні правові риси. За радян¬ 
ської влади спершу були спроби допустити допоміжну 
роль 3. п. у деяких цивільних, земельних та інших пра¬ 
вовідносинах, з’явилась навіть доктрина «революційного 
звичаєвого права» академіка О. Малиновського. Але зго¬ 
дом основним джерелом радянського права стали нор¬ 
мативні акти і 3. п. майже повністю втратило практичне 
значення (мали місце лише окремі факти застосування 
звичаїв при регулюванні деяких правових питань торго¬ 
вого мореплавства та окремих інших проблем). 

Українська інтелігенція традиційно приділяла значну 
увагу вивченню проблем 3. п., що в умовах російського 
самодержавства мало не тільки історико-пізнавальне, але 
й певне політичне значення. Ідея звичаєвого (народного, 
національного) права тісно ув’язувалась з ідеєю націо¬ 
нальної державності. Окрасою вітчизняної науки стали 
дореволюційні дослідження 3. п. України П. Єфименка, 
О. Кістяківського, О. Левицького та П. Чубинського. У 
дореволюційний час багатий доробоквалишила постійна 
комісія для вивчення 3. п. України, яка діяла в складі 
Української Академії наук протягом 1918—1933 рр. (на 
чолі комісії стояли в різний час О. Левицький, В. Си- 
найський, А. Кристер та О. Малиновський). Спільними 
зусиллями кількох поколінь укр. вчених вдалося зібрати, 
записати і проаналізувати правові звичаї нашого народу, 
порівняти їх із 3. п. інших країн і на цій основі зробити 
висновок про високий рівень правової культури наших 
пращурів. 

Разом з тим мала місце і певна ідеалізація 3. п. Трак¬ 
туючи звичай лише як «народне», незалежне від держави 
джерело права, дослідники не враховували, що тільки з 
санкції держави звичай і, зрозуміло, далеко не кожний, 
може піднестися до рівня 3. п. В деяких працях плуталися 
звичаї і правові звичаї, недооцінювалася вага класового, 
політичного елементу в нормах 3. п. 

Останнім часом відчувається певне зростання інтере¬ 
су вчених і практиків до проблем 3. п., в програмах дея¬ 
ких політичних організацій навіть з’явилися заклики по¬ 
вернутися до «звичаєвого державного права України». 
Проте серйозних наукових розробок ще немає, а тому 
говорити про відновлення історичної тяглості у дослі- 
дженях 3. п., перерваної розгромом академічної гумані¬ 
тарної науки в 30-х рр. поки що передчасно. 

ЗВИЧАЙ є досить своєрідною формою соціальної ре¬ 
гуляції. В суспільному значенні — це форма поведінки 
людей, яка в результаті багаторазового повторення в часі 
і просторі набуває певну стійкість, закріплюється в прак¬ 
тичному досвіді, психології, а також в ідеології тої чи 
іншої соціальної групи. В основі 3. лежать елементи сус¬ 
пільної необхідності, які на початкових етапах роблять 
його найбільш близькою до реальних потреб людей фор¬ 
мою регулювання їх дій, а т&кож способом наслідування 
надбаного соціального досвіду. Вимоги 3. засвоюються 
людьми в процесі безпосередньої виробничої діяльності, 
взаємного спілкування. Людина, що входить у певну со¬ 
ціальну групу, засвоює їх вимоги з дитинства. На відміну 
від інших соціальних нормативних утворень 3. не зали¬ 
шає сумніву в тому, дотримуватись його вимог чи не 
дотримуватись, бо не дає можливостей вибору. Тому, по- 




196 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ряд з підвищеною стійкістю, психологічною схильністю 
до нього людей, 3. характеризується також консерватив¬ 
ністю; обмежуючи можливості прояву людської ініціа¬ 
тиви, він робиться на певному етапі свого існування ре¬ 
акційним і вимагає довгої боротьби, в результаті якої 
беззаперечність його вимог вдається подолати. 

ЗЛУКА УНР І ЗУНР — об’єднання двох суверенних 
укр. держав в одну Українську Народну Республіку 
(УНР). Урочистий Акт злуки (об’єднання) був проголо¬ 
шений Директорією 22 січня 1919 р. на Софіївському 
майдані Києва. Йому передували предвступний договір, 
укладений 1 грудня 1918 р. в Фастові між УНР і ЗУНР, 
а також ухвала Української Національної Ради від 3 січня 
1919 р. про злуку з УНР. 

У предвступному договорі, підписаному повноваж¬ 
ними представниками обох укр. республік, було заяв¬ 
лено про непохитний їх намір у найкоротший час зли¬ 
тись в одну неподільну державну одиницю. При цьому 
ЗУНР повинна була увійти з усією своєю територією 
й населенням як складова частина в УНР з правом те- 
ритор. автономії, межі якої, а також детальні умови злу¬ 
ки обох держав мала визначити окрема спільна комісія 
уже в ході здійснення об’єднання. В ухвалі Українська 
Національна Рада урочисто проголосила з’єднання 
ЗУНР з УНР в одну, одноцільну, суверенну народну 
республіку, затвердила предвступний договір про злуку 
двох республік і доручила Державному Секретаріатові 
негайно розпочати переговори з урядом УНР з метою 
його реалізації. 

Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу в силу ряду 
обставин не було тоді доведено до кінця. Головна з них — 
скрутне становище, в якому незабаром опинилися Ди¬ 
ректорія та її уряд, змушені під натиском радянських 
військ залишити майже всю територію Великої України. 
Та й серед західноукр. дер ж. діячів не було прагнення 
до негайного повного об’єднання. На вимогу представ¬ 
ників ЗУНР Директорія погодилась на те, щоб до скли¬ 
кання Всеукраїнських Установчих зборів адмін. та зако¬ 
нодавчі функції в Зах. Україні велися самостійно, а фак¬ 
тичне з’єднання було здійснено пізніше. Подібний 
партикуляризм був поширений також на військову і 
зовнішньо політ, сфери. Практично ухвала Української 
Національної Ради від 3 січня й акт Директорії від 22 
січня 1919 р. лише декларували проведення держ. об’єд¬ 
нання в майбутньому. До того часу встановлювався тіс¬ 
ний держ. зв’язок між двома укр. держ. організмами, 
близький до конфедерального, з окремими урядами і 
військовими силами. Ця організаційна окремішністьзбе¬ 
реглася навіть тоді, коли територію ЗУНР було остаточно 
окуповано польск. військами, а уряд її разом з армією 
опинився на теренах, підконтрольних безпосередньо Ди¬ 
ректорії. 

Незважаючи на це, день 22 січня 1919 р. назавжди 
залишиться в історії укр. народу як свято Соборності 
України. Це був один з прекрасніших моментів нашої 
непростої, нерідко навіть трагічної історії. Високий 
принцип соборності своїх земель — найблагородніший 
у світі ідеал, до якого прагне кожна нація. На довгому 
і тернистому шляху укр. народу до цього ідеалу злука 
УНР і ЗУНР — подія великого ідейного і політ, зна¬ 
чення. 


І 


ІСТОРИКО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ 
ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Й 
ПРАВА. Найбільшого успіху в цих дослідженнях можна 
досягти за допомогою методологічного підходу М. Гру- 


шевського, який згідно із своєю гіпотезою вважав, що в 
«порівнянні з народом великоруським український яв¬ 
ляється народом західної культури — одним з найбільш 
багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки 
по всьому складу своєї культури й свого духу народом 
західним». 

Розгляд даного питання не буде повним, якщо не ви¬ 
ходити з розуміння питомої ваги впливу самого існуван¬ 
ня власної державності народу на політичну самосвідо¬ 
мість етносу. Останнім часом дедалі більшої популяр¬ 
ності набувають соціальні установки стосовно того, що 
Україна майже 850 років все-таки мала свою державність 
у різних її формах. 

Ще до історичної доби предки українців досягли ви¬ 
сокого культурного рівня суспільного життя й правових 
норм. А як свідчить правник А. Яковлів, «за винятком 
такого характерного для українського народу нахилу до 
індивідуальної свободи, устрій життя в родових та пле¬ 
мінних зв’язках і в примітивних племінних державах Ук- 
раїни-Русі за доісторичної доби мав багато спільних рис 
з устроєм життя інших слов’янських народів, а де в чому 
із старогерманським світом». 

Правові норми цих державних утворень узасадничу- 
валися принципами народоправства у політичному 
(публічному) житті й потягу до індивідуальної свободи 
й рівноправності у суспільному житті, в цивільному 
праві. 

Після остаточного формування у IX ст. Київської Русі 
державна система базувалася на інституціях народного 
віче, князя та княжої ради. Компетенція віче обіймала 
всі функції державної влади, насамперед вибір князя, ук¬ 
ладання з ним договору та раду з князем щодо важливих 
державних справ. «Звичайно князь був носієм і виконав¬ 
цем усіх функцій державної влади: законодавчої, судової, 
адміністративної, він стояв на чолі власної дружини й 
війська цілої держави та правив державою через своїх 
функціонерів. Поруч з центральною владою на місцях 
(в городах, пригородках, селах) існувала місцева народна 
самоуправа, яка найдовше заховала риси прадавнього 
родового й племінного устрою» (А. Яковлів). 

Княжа рада була дорадчим органом і складалася спо¬ 
чатку з старих дружинників, а почасти з старих бояр, 
пізніше — з бояр. 

По смерті князя Володимира Київська держава була 
побудована за т. зв. «удільною системою», що дуже схожа 
на федеративну (з огляду на ієрархічну залежність князів 
від великого київського князя). Всі громадяни цієї дер¬ 
жави мали рівні права (крім невеличкої кількості рабів 
переважно іноземного походження), перехід від верстви 
до верстви (бояр, міщан, селян) був вільним. 

Після короткого періоду розвитку Київська Русь, дер¬ 
жавний устрій якої був зразком для устрою інших укра¬ 
їнських земель, унаслідок боротьби удільних князів за 
владу, а також перекриття татаро-монголами культурних 
і торговельних зв’язків Києва з Візантією і Сходом, по¬ 
чала занепадати. 

Наприкінці XIV ст. західноукраїнські землі були при¬ 
єднані до Польщі, а решта — до Литви, у XV ст. в Ли¬ 
товсько-руській державі українські міста отримали при¬ 
вілеї на самоуправу (згідно з магдебурзьким правом), 
унаслідок чого вони перетворилися на «міста», що мали 
своє право й суд. Самоуправа українських міст мала ок¬ 
реме магдебурзьке право, певною мірою українізоване, 
яке існувало аж до 40-х рр. XIX ст. За цей же період на 
західноукраїнських землях поступово українське право 
було замінене польським. 

Козацька революція 1648 р. під проводом Б. Хмель¬ 
ницького, що звільнила від влади Польщі Київщину, Во¬ 
линь та частину Поділля, привела до відновлення на цій 
території, а також на території Чернігівського та Пере¬ 
яславського князівств, на лівому березі Дніпра, україн¬ 
ської національної держави «Війська Запорозького». Йо- 




II. Витоки національного права 197 


го суспільний лад і державний устрій базувалися на 
принципах народовладдя Київської доби й справедливо 
можуть бути кваліфіковані як християнська демократич¬ 
на республіка. 

Всенародним віче була Генеральна рада, яка мала всі 
функції верховної влади: законодавчу, судову, адмініст¬ 
ративну. Вона ухвалювала закони, обирала гетьмана й 
козацьку старшину, вирішувала питання війни і миру, 
укладала договори з іншими державами, мала право суду 
над гетьманом і старшиною. 

Отже, можемо навіч побачити ступінь ставлення елек- 
торату до свого політичного лідера — він був першим 
серед рівних. 

Влада виборного голови держави — гетьмана — була 
обмежена під час чинності Генеральної ради. При геть¬ 
мані була Рада старшини (дорадчий орган) і Генеральна 
старшина (виконавчо-дорадчий орган). Територія Вій¬ 
ська Запорозького поділялася на полки та сотні. Як писав 
1918 р. приват-доцент Київського університету І. Огієн- 
ко, «все життя українське, увесь розпорядок дому, увесь 
державний наш лад,— все це повсякчасно було демок¬ 
ратичним. Стан прислуги у нашого старого панства ні¬ 
коли не був пригнобленим — вона завше була вільною 
і рівною всім. 

Нагадаю ще хоча б нашу Київську Академію, де вкупі 
з сином гетьманським сиділо мужиче дитя. Так, р. 1737 
в цій Академії навчалися: дітей козацької старшини 22, 
офіцерських 1, ратушних чиновників 2, купецьких 6, 
простих козаків 84, міщан 66, ремісників 7, мужичих ді¬ 
тей 39». 

Міста поділялися в Україні на два типи за принци¬ 
пами управління: з повною самоуправою (які мали маг¬ 
дебурзьке право) та з ратушною самоуправою (з непов¬ 
ними правами). І хоча І. Огієнко, на відміну від 
А. Яковліва, цих особливостей не виділяв, написавши, 
що «всі міста на Вкраїні за старі часи мали повне са¬ 
моврядування: всі урядовці, всі чиновники були вибор¬ 
ними, вибирались з самих городян і завше одповідали 
тій громаді, що їх поставила», нас передовсім цікавить 
той факт, що простий народ України мав виборчі права 
й певний політичний досвід участі у безпосередній де¬ 
мократії. 

Важко переоцінити роль церкви у житті українсько¬ 
го суспільства того часу. І тут можна зобачити існуван¬ 
ня демократичних традицій, що є важливою характе¬ 
ристикою політичної культури: «Митрополита у нас 
завше вибирали вільними голосами, а патріарх Кон¬ 
стантинопольський тільки благословляв його. На 
Вкраїні в церковнім житті скрізь було тоді виборне на¬ 
чало: вільними голосами вибирали священників, єпис¬ 
копів, архімандритів, ігуменів і навіть митрополитів» 
(І. Огієнко). 

1654 р. гетьман Б. Хмельницький уклав з москов¬ 
ським царем договір про військовий союз проти Польщі. 
Згідно з його положеннями Україна прийняла протек¬ 
торат Московського царства при одночасному збережен¬ 
ні повної автономії (власні верховне й місцеве управлін¬ 
ня, військо, фінансова та судова системи, державні кор¬ 
дони тощо). 

Під упливом соціально-економічних, політичних, 
культурних умов життя в Російській імперії, через упро¬ 
вадження московського державного устрою та скасуван¬ 
ня (по 110 роках після договору 1654 р.) української ав¬ 
тономії демократичні цінності українського суспільства 
поступово «вимиваються» соціально-політичними й 
психологічними установками російської, а по суті східної 
(або азіатської) політичної культури. 

На детальний розгляд заслуговують міркування 
М. Грушевського щодо еволюції культури України в 
історико-психологічному контексті. Так, він уважає, що 
за доби формування Київської держави культура України 
мала масовий наплив західних (скандинавських) елемен¬ 


тів. Ця ж тенденція була продовжена за доби Ярослава 
та його нащадків, коли Київська Україна-Русь підтри¬ 
мувала широкі династичні зв’язки з німецькими князів¬ 
ствами й усілякими іншими «державами й державками», 
які перебували під упливом німецької культьури. 

Із занепадом Києва (кінець XII ст) його політичну 
культуру вспадковує Галицько-Волинська держава, що 
означало повну перевагу захидних упливів над тією 
комбінацією впливів східних (насамперед візантій¬ 
ських), які переважали в період формування Київської 
держави. 

Повертаючись до особливостей формування політич¬ 
ної культури українського етносу, слід також враховува¬ 
ти, що, перебуваючи під Польщею, він не міг не зазнати 
впливу її політичних традицій. А польська політична 
практика XVI—XVII ст. свідчить про те, що ухвали сейму 
приймалися на засадах консенсусу, тобто меншість мала 
право не припустити затвердження обговорюваного за¬ 
кону. 

За свідченням історика Н. Яковенко, на західноукра¬ 
їнських землях існувала формально рівноправна струк¬ 
тура шляхти згідно з нормами польського права, що та¬ 
кож є свідченням спорідненості політичних культур Речі 
Посполитої та козацтва. «Тим часом Московщина далі 
жила спадщиною Київської держави, все більше розмі¬ 
шуючи її елементами фінськими, татарськими, монголь¬ 
ськими,— Західна Україна, в котрій з XIII ст. зосереди¬ 
лось українське життя, входить вповні в круг західньоєв- 
ропейського життя... У нього черпала культурні засоби, 
у нього брала взірці для своєї культури». 

У такий спосіб, через викладені вище суспільно-істо¬ 
ричні умови, український народ, більшість якого опи¬ 
нилась під ярмом Російської імперії, дедалі більше під¬ 
падав під її вплив. Культура України, в тому числі й по¬ 
літична, дедалі більше розчинювалася східними (азіат¬ 
ськими) компонентами, натомість природна її основа 
залишалася, безперечно, західною. 

Про соціально-психологічну атмосферу, що панувала 
в Російській імперії, дуже влучно написав відомий ро¬ 
сійський філософ М. Бердяєв: «Інтереси будування, під¬ 
тримки та охорони величезної держави посідали абсо¬ 
лютно виняткове й переважне місце в російській історії. 
Майже не залишалося сил у російського народу для віль¬ 
ного, творчого життя, вся кров йшла на укріплення й 
захист держави. Класи та стани були слабо розвинені 
й не відігравали тієї ролі, як в історії західних країн. 
Особистість була пригнічена величезними розмірами 
держави». 

Всі ці чинники з урахуванням жорстокості східної дес¬ 
потії, яку дуже важко переносила українська національ¬ 
но-індивідуалістична, західно зорієнтована психологія, 
сприяли формуванню в українському народі таких рис 
характеру, як провінційність, холопство, конформізм 
тощо. 

Отже, можна зробити висновок: за тривалі часи пе¬ 
ребування на перехресті західної та східної політичних 
культур власна політична культура українського наро¬ 
ду, його ментальність сформувались як творче злюто- 
вання, неповторний симбіоз різних компонентів куль¬ 
тур (з перевагою все-таки західних компонентів). Це 
дає нам право й надію говорити про можливість ево¬ 
люційного розвитку нашого суспільно-політичного ла¬ 
ду на шляху парламентської демократії. 

«ІСТОРІЯ РУСІВ» («ИСТОРИЯ РУСОВ») — найвиз¬ 
начніший твір укр. національно-політичної думки кінця 
XVIII — поч. XIX ст., присвячений історії розвитку Ук¬ 
раїни, укр. народу й укр. державності від найдавніших 
часів до другої пол. XVIII ст. Час написання точно не 
встановлено. Дослідники відносять його до 1760— 

1770 рр. (О. Лазаревський, Д. Дорошенко, М. Слабчен- 
ко, М. Возняк), 1790-х (А. Яковлів, Б. Крупницький, 
В. Шевчук) і навіть до 1815—1825 рр. (В. Горленко, 




198 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


A. Єршов, І. Борщак та ін.). О. Оглоблін дотримується 
думки, що твір написано десь в кінці XVIII ст. (1790-і) 
або на поч. XIX ст. (1802—1805), можливо, двома наво- 
ротами, на терені Новгород-Сіверщини, і там же зазнав 
ще однієї редакції десь між 1815 і 1822 р. Так само та¬ 
ємницею залишається авторство книги. Спочатку авто¬ 
ром вважався архієпископ білоруський Г. Кониський, 
але ця версія була незабаром заперечена М. Максимо¬ 
вичем та ін. дослідниками. В наступні роки з’явився ряд 
інших версій: історики припускали авторство Г. Поле- 
тики (В. Іконников, О. Лазаревський, М. Василенко, 
Д. Дорошенко, М. Горбань), його сина Василя (В. Гор- 
ленко, М. Драгоманов, А. Єршов, І. Борщак), співав¬ 
торство батька й сина Полетик (М. Грушевський, 
Д. Майков, Є. Онацький); висловлювалися думки про 
авторство кн. О Безбородька (П. Клепацький, А. Яков- 
лів, М. Слабченко, М. Возняк), кн. М. Рєпніна (М. Дра¬ 
гоманов), О. Лукашевича (М. Петровський), А. Худорби 
(В. Шевчук) та ін. 

Рукопис «І. Р.» знайдено близько 1828 р. в м. Гри- 
неві Стародубського повіту Чернігівської губ., трива¬ 
лий час він поширювався в численних рукописних ко¬ 
піях. Уперше надрукований з однієї з таких копій у 
1846 р. О. Бодянським у Москві спочатку в «Чтениях 
Общества Истории и Древностей Российских», а потім 
окремою книгою; друга публікація здійснена 1956 р. в 
Нью-Йорку в укр. перекладі Д. Давиденка; третя — 
1991 р. в Києві в укр. перекладі І. Драча. Доля руко¬ 
пису, що був знайдений в м. Гриневі і перейшов разом 
з бібліотекою до кн. Голіцина, невідома; так само від¬ 
критим залишається питання, чи був цей рукопис ори¬ 
гіналом «І. Р.». 

Історична концепція твору витримана в традиціях 
козацької історіографії, пам’ятками якої автор «І. Р.» 
широко користується, доповнюючи їх переказами, 
власними спогадами і, частково, архівними докумен¬ 
тами. В яскравій, подекуди суто художній формі автор 
дав огляд усього процесу укр. історії до другої пол. 
XVIII ст., приділивши головну увагу Козаччині, Хмель¬ 
ниччині й Гетьманщині. Основна засада твору — при¬ 
родне, моральне й історичне право кожного народу, 
зокрема українського, на самостійний державно-полі¬ 
тичний розвиток; головний зміст — боротьба укр. на¬ 
роду проти чужого (польського й московського) поне¬ 
волення. По своїй суті «І. Р.» є переважно політ, трак¬ 
татом, втіленим в історичну форму, причому авторські 
думки й погляди нерідко висловлені, з огляду на цен¬ 
зурні умови, у непрямій формі — шляхом приписуван¬ 
ня їх різним історичним діячам (у текстах вигаданих 
промов, листів тощо). Демократично настроєний автор 
висловлює щире співчуття до долі свого пригнобленого 
народу, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядов¬ 
ців, насильства військ, реліг. нетолерантності, націо¬ 
нальної виключності і невиправданої погорди до чу¬ 
жинців, зокрема до українців, вважає, що будь-яке на¬ 
сильницьке чи тиранське правління ніколи не може бу¬ 
ти міцним й довготривалим, оскільки не спирається на 
згоду та взаємні інтереси; в уста Б. Хмельницького він 
вкладає думку про те, що всі народи, котрі живуть у 
світі, завжди захищали й захищатимуть вічно своє бут¬ 
тя, свободу і власність, й таке прагнення до свободи 
зумовлене самою природою за велінням Божим. 

Через вказані особливості твір мало прислужився 
науковому дослідженню укр. минулого, зате великою 
мірою допоміг пробудженню нац. свідомості в укр. сус¬ 
пільстві. Він здійснив помітний вплив на творчість ці¬ 
лого ряду не тільки укр. (І. Срезневський, М. Косто¬ 
маров, Є. Гребінка, П. Куліш, М. Маркевич, Т. Шев¬ 
ченко та ін.), але й рос. (О. Пушкін, М. Гоголь, К. Ри¬ 
лєєв) і польс. (М. Чайковський, М. Гліщинський, 

B. Мацейовський, Г. Треновський) письменників та 
істориків. 


К 

КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА УКРАЇНИ XVIII - пер. по¬ 
ловини XIX ст. Після об’єднання з Росією на Лівобереж¬ 
ній Україні (Гетьманщині) формально було збережено 
чинність «давніх прав». Під останніми малось на увазі 
не якийсь конкретний акт, а вся колишня правова сис¬ 
тема, що включала норми Литовського статуту, магде¬ 
бурзького права, актів гетьманської влади, звичаєвого 
права тощо. Така правова система мала багато внутрішніх 
протиріч, прогалин у регулюванні й інших недоліків. 
Більшість збірників законів попереднього періоду були 
написані іноземною мовою, тому в ході кодифікації ста¬ 
вилося завдання перекласти «правні книги» на україн¬ 
ську мову, з «польского диалекту на наше русское наре- 
чие». До того ж, і це головне, існуюча різноманітність 
джерел правової системи погано відповідала тим фео¬ 
дально-кріпосницьким відносинам, які дедалі більше 
утверджувалися в Україні. Прагнучи юридично їх офор¬ 
мити, укр. феодали висунули ідею скласти кодекс, який 
був би затверджений царським урядом. Російський уряд 
також розраховував, що кодифікація сприятиме збли¬ 
женню українських і загальноросійських правових норм. 

Протягом XVIII — початку XIX ст. було кілька спроб 
К. п. У., якою займалися спеціально створені для цього 
комісії, а також ряд приватних кодифікаторів. Перша і 
найвідоміша з них була здійснена в пер. половині 
XVIII ст. у результаті 15-річної праці спеціальної коди¬ 
фікаційної комісії, до якої входили представники козаць¬ 
кої старшини, української шляхти і духівництва. Серед 
них був ряд високоосвічених правників (лохвицький со¬ 
тник В. Стефанович, генеральний хорунжий М. Ханен- 
ко та ін.), істориків (С. Савицький, С. Лукомський, 
Я. Лизогуб), професорів Києво-Могилянської академії і 
культурних діячів (напр., П. Апостол). Складений комі¬ 
сією 1743 р. збірник дістав назву «Права, по которьімь 
судится малоросійській народь». Ініціатива його підго¬ 
товки вийшла від російського уряду, який у ст. 20 «Рі- 
шительних пунктів» (1728) запропонував скласти збірку 
чинного в Україні права в перекладі російською мовою. 
Це підтвердив і указ 1734 р., що розширив завдання, за¬ 
пропонувавши певні поправки до діючих норм і скла¬ 
дання нових правничих приписів «для пользьі малорос- 
сийского народ а». 

Цей оригінальний і досить детально систематизова¬ 
ний звід чинних в Україні-Гетьманщині правних норм 
складався з передмови і ЗО розділів, котрі поділялися на 
531 артикул і 1716 пунктів. До нього було прикладено 
«Інструкцію кодифікаційної комісії» та «Степенний ма¬ 
лоросійського військового звання порядок після гетьма¬ 
на», тобто, перелік службових військових і цивільних чи¬ 
нів Гетьманщини. Кодекс мав пояснення цитат, що на¬ 
водилися у тексті, алфавітний покажчик, і заголовки із 
зазначенням розділів з поданням короткого змісту арти¬ 
кулів. 

Збірник містив у собі норми адміністративного, ци¬ 
вільного, торговельного, кримінального і процесуально¬ 
го права. Значну увагу в ньому приділялося регулюванню 
поземельних відносин — основи тодішнього існування 
суспільства. Була зроблена перша законодавча спроба 
зрівняти і затвердити становий статус старшини і шлях¬ 
ти, духівництва, закріплено статус залежних селян. 

Важливою рисою кримінального права був його при¬ 
ватно-правовий характер. Переслідування злочину, на¬ 
віть тяжкого, було в основному приватним. Суд карав 
злочинця залежно від волі потерпілого, а при відсутності 
останнього — від вимог його родичів, хоча з плином часу 


II. Витоки національного права 


199 


щораз сильніше проявлялася ініціатива самих судів у роз¬ 
слідуванні злочинів. Передбачалися злочини проти ре¬ 
лігії, проти «честі і влади монаршої», проти життя, ті¬ 
лесної недоторканості, майна, статевої моралі. У кримі¬ 
нальному праві гетьманської доби з’являються цілком 
нові поняття, зв’язані з ускладненням суспільних відно¬ 
син і розвитком правових ідей: замаху на злочин; роз¬ 
різнення головного злочинця і співучасників; рецидиву 
злочину; наявність обставин, що виключають або зни¬ 
жують кару (неповноліття, сп’яніння, вбивство чолові¬ 
ком коханця жінки, коли він його застав) і т. д. 

Збірник розкриває судову систему, яка склалася в 
Гетьманщині. Найвищим судом був Генеральний, під¬ 
порядкований безпосередньо гетьманові. Хоча останній 
рідко виступав у ролі судді, але йому належало право 
помилування і затвердження всіх смертних вироків. Ос¬ 
новну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сіль¬ 
ські суди. Для міських жителів в непривілейованих міс¬ 
тах, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний 
суд, а в привілейованих — магістратовий. Усі названі су¬ 
дові органи формально були виборними. Виборів суддів, 
як таких, однак, не було, оскільки судові функції поєд¬ 
нувалися з адміністративними. 

«Права...» детально регламентували процесуальне 
право, досить чітко проводячи різницю між процесом у 
т. зв. розправочних, тобто цивільних, і кримінальних 
справах. Якщо у перших панував принцип змагального, 
то в кримінальних справах — слідчого процесу. Дуже ста¬ 
ранно регулювалися всі стадії судового процесу, назива¬ 
лися судові докази. Такими були власне зізнання, пи¬ 
сьмові докази, свідчення, присяга, зізнання під тортура¬ 
ми. Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», боже¬ 
вільні, особи, старші 70 років, і вагітні жінки. Рішення 
в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися 
декретами і могли бути оскаржені в порядку апеляції до 
вищого суду за винятком справ про безспірні зобов’я¬ 
зання і вироків, винесених на підставі власного зізнання. 

Збірник перелічує існуючі в Україні види покарань: 
смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, 
втоплення, колесування, спалення, закопування живим 
у землю) і прості (повішення, відрубання голови) види; 
калічницькі і болісні кари; тюремне ув’язнення; позбав¬ 
лення честі (шельмування); вигнання; відсторонення від 
посади; майнові покарання (конфіскація і викуп); цер¬ 
ковні кари, серед яких найпоширенішим було ув’язнен¬ 
ня у т. зв. куну (залізний обруч, яким охоплювалась шия 
засудженого або його права рука, приковувався до зов¬ 
нішньої стіни церкви або дзвіниці); ув’язнення в монас¬ 
тир; догана. З метою залякування кари, як правило, ви¬ 
конувалися публічно. 

При складанні збірника комісія творчо використала 
першоджерела: Литовський Статут 1588 р. (у польському 
виданні 1648 р.), правні книги магдебурзького і хелмін- 
ського права, гетьманські універсали, деякі російські за¬ 
кони, реальну практику козацьких судів, українське зви¬ 
чаєве право, а багато норм і правничих дефініцій виро¬ 
била сама. Провідною ідеєю збірника слід,вважати захист 
феодального ладу, розширення можливостей для кріпос¬ 
ницької експлуатації селянства. Разом з тим, обгрунто¬ 
вувалось право Лівобережної України на автономне са¬ 
моврядування, що суперечило тогочасній царській 
політиці, як і його поточному законодавству, спрямо¬ 
ваному на становлення єдиної правової системи Росій¬ 
ської імперії. 

Саме це було справжньою причиною того, що звід не 
був вчасно затверджений. 1744 р. його подали на розгляд 
Сенату, щоб потім передати імператору на остаточне за¬ 
твердження. Відповідь надійшла лише через 12 років, 
після відновлення гетьманства. Указом від 20 травня 
1756 р. проект зводу було повернено на новий розгляд 
з метою внесення змін відповідно до вимог часу. Робота 
по перегляду «Прав...» проводилась аж до 1767 р., але не 


була завершена і звід залишився без затвердження. Проте 
він фактично був збірником чинного законодавства, і 
тому дає дослідникам уявлення про право Гетьманщини, 
високу правову культуру українського народу, про роз¬ 
виток правових ідей в Україні. 1879 р. цю цікаву пам’ятку 
права відшукав, проаналізував і опублікував відомий 
правознавець О. Кістяківський. 

Близьким до збірника «Права...» за своїм змістом, сут¬ 
тю та призначенням стояла ще одна цікава пам’ятка істо¬ 
ричного розвитку права України пер. половини 
XVIII ст.— «Процесе краткий приказной, изданньїй при 
резиденции гетманской» (1734). Він складався із вступу, 
13 параграфів, короткого додатку та характеристики по¬ 
рядку винесення вироків. Основну частину становили 
нормативні акти, «що регулювали тогочасний судовий 
процес». Збірник використовувався як підручник або по¬ 
сібник для практичних працівників судових та адмініст¬ 
ративних установ. Складено його було при гетьманській 
канцелярії, але укладач невідомий. Знайдено кілька ре¬ 
дакцій, зокрема, переробка — Акцес 1743 р. 

У 1750—1758 рр. за дорученням гетьмана К. Розумов- 
ського кандидат у члени Генерального військового суду 
Ф. Чуйкевич провів приватну кодифікацію і розробив 
унікальний в своєму роді збірник «Суд и расправа в пра¬ 
вах малороссийских обширно в разньїх местах показан- 
ная, а зведе в еден краткий и ясний зкцерпт, в прекра- 
щение горкой в судах волокитьі, собранная, в полезное 
исе употребление малороссиянам списанная року от 
Рождества Христова 1750, 18 октобрия». Він являв собою 
витяг з польсько-литовського та російського законодав¬ 
ства, а також звичаєвого права, що діялр на Лівобережжі 
і Правобережжі в XV—XVIII ст. Складався з таких роз¬ 
ділів: 1) Про докази; 2) Про рочки і роки (про судову 
організацію); 3) Про процес; 4) Про апеляції; 5) Про ви¬ 
конання рішення суду; 6) Про посаг, віно і привінок. У 
збірнику систематизовано юридичні норми, які закріп¬ 
лювали права українських державців на землю і маєтки, 
залежність посполитих. У травні 1752 р. цю книгу було 
передано гетьманові К. Розумовському з присвятою від 
Ф. Чуйкевича. Згодом автор дописав розділи: про апе¬ 
ляції з Статуту (1754); про давність земську (1755); про 
суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто меж¬ 
овий (1758). Хоча ця праця і не набула офіційного ха¬ 
рактеру, вона безпосередньо застосовувалася у тогочас¬ 
ній судовій практиці і помітно вплинула на подальший 
розвиток правової думки в Україні. Її зміст й рекомен¬ 
дації, зокрема, були враховані при проведенні судової 
реформи 1760—1763 рр. 

Подібною працею був збірник під назвою «Книга Ста¬ 
тут и прочие права малороссийские», складений 1764 р. 
в результаті приватної кодифікації В. Кондратьєвим. До 
нього автор включив: 1) короткий покажчик магдебурзь¬ 
кого права з книги «Порядок» Б. Троїцького; 2) виписку 
з книг Литовського статуту «согласньїх» артикулів; 3) ви¬ 
тяги з книги «Порядок»; 4) екстракт із книги «Статут 
прав малоросійських» та різні юридичні матеріали довід¬ 
кового характеру (виписки про козацькі вольності і ма¬ 
єтки; копії указів, грамот і привілеїв; реєстр книги «По¬ 
рядок»; переклад алфавітного покажчика до Литовського 
Статуту; списки гетьманських статей тощо). 

Кодифікаційні роботи другої половини XVIII ст., що 
проводилися в Україні, мали за мету закріпити еконо¬ 
мічне і політичне становище української шляхти, яке все 
більше зміцнювалося, і, разом з тим, відобразити її ав¬ 
тономістські позиції. 1767 р. за дорученням президента 
Малоросійської колегії П. Рум’янцева під керівництвом 
секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбо- 
родька, було складено «Зкстракт малороссийских прав». 
Книга являла собою збірник норм державного, адмініст¬ 
ративного і судового права, викладених таким чином, 
щоб довести необхідність відновлення «попередніх ма¬ 
лоросійських» прав, тобто автономного стану України. 




200 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Вона складалася із вступу, 16 розділів (про головне прав¬ 
ління в Малій Росії; суди малоросійські; права малоро¬ 
сійські; порядок переведення справ у судах; маєтки дер¬ 
жавні; про ревізію; державні прибутки; комісаріат; про 
міста; шляхетство, переваги й маєтки його; духівництво, 
перевагах і маєтках його; про козаків, вольності і маєтки 
їх; про чиновників малоросійських; артилерію; про прос¬ 
тий народ; про греків ніжинських) та додатків копій най¬ 
важливіших юридичних актів (інструкцій про суди 
1730 р., відомості про чини 1765 р.). Зіткнувшись з цен¬ 
тристською політикою самодержавства, скерованою на 
ліквідацію особливостей управління в Україні, «Зкс- 
тракт...» не був затверджений Сенатом. 

1786 р. у зв’язку з ліквідацією автономії України та 
введенням губернського адміністративно-територіаль¬ 
ного поділу чиновники малоросійської експедиції Сена¬ 
ту розробили новий збірник, в основу якого було взято 
«Зкстракт...», «Учреждение об управлений губерниями» 
(1775), інші акти, прийняті у 1767—1786 рр. Новий збір¬ 
ник з новим обгрунтуванням став називатися «Зкстракт 
из указов, инструкций и учреждений», бо містив норми 
як українського права, так і російського законодавства. 
Затверджений Сенатом, він був розісланий у присутні 
місця України для практичного застосування. 

К. п. У. в пер. половині XIX ст. відбувалась в істотно 
нових суспільно-економічних і політичних умовах. На¬ 
ціональна державність була знищена і Україна увійшла 
в новий період свого існування у складі Російської 
імперії. 

Усі роботи по К. п. У. тепер велися під прапором 
максимального зближення правових систем України і 
Росії шляхом поширення в Україні загальноімперського 
законодавства й усунення місцевих особливостей. На по¬ 
чатку 1804 р. було створено кодифікаційну комісію («Ко- 
миссию составления законові), яка поділялася на 3 екс¬ 
педиції. «Малороссийскими правами» займалося 6 від¬ 
ділення 2-ої експедиції. У його складі над К. п. У. пра¬ 
цювали дві групи. Перша, на чолі з А. Повстанським, 
займалася правом Правобережних (Київської, Волин¬ 
ської та Подільської), друга, під керівництвом Ф. Дави- 
довича — правом Лівобережних (Чернігівської і Полтав¬ 
ської) губерній. Підсумком праці групи А. Повстансько¬ 
го був проект «Свода местньїх законов губерний и 
областей, присоединенньїх от Польши». Група Ф. Дави- 
довича підготувала «Собрание гражданских законов, 
действующих в Малороссии» («Собрание малороссий- 
ских прав 1807 г.»). Воно стало першим в Україні сис¬ 
тематизованим збірником реально діючих норм цивіль¬ 
ного права. Джерелами його були норми звичаєвого пра¬ 
ва та збірники польсько-литовського і німецького права, 
зокрема, Литовські Статути, а також «Саксонське зер- 
цало». 

«Собрание...» включало три відділення: про особи; 
про зобов’язання; про майно (викладені у 5 книгах), кот¬ 
рі поділялися на глави і параграфи. Наприкінці 1807 р. 
відредагований примірник «Собрания...» було передано 
для перевірки у 2-у експедицію кодифікаційної комісії, 
де він і залишився на довгі роки. 

Після цього кодифікаційні роботи були фактично 
припинені: здійснено лише переклад на російську мову 
Литовського Статуту (опублікований 1811 р.). 1826 р. 
«Комиссию составления законов» перетворено у 2-е від¬ 
ділення власної його імператорської величності канце¬ 
лярії. Воно повинно було спеціально і постійно займа¬ 
тися кодифікаційними роботами. Результатом його ді¬ 
яльності стали «Полное собрание законов Российской 
империи», публікація якого почалася з 1830 р., та «Свод 
законов Российской империи», що почав виходити з 
1833 р. У 1830—1833 рр. у складі відділення працювала 
група під керівництвом І. Даниловича, яка здійснила 
систематизацію діючих правових норм в Україні і підго¬ 
тувала «Свод местньїх законов западнмх губерний» (Пра¬ 


вобережної України та Білорусії). Він складався зі вступу, 
трьох частин і додатків. За своїм характером був збірни¬ 
ком матеріального і процесуального цивільного права. 
Автори проекту прагнули якомога ширше використати 
загальні норми російського права як головного джерела, 
а місцеве право підпорядковували імперському законо¬ 
давству, щоб воно лише регулювало конкретні взаємо¬ 
відносини в межах загальних вимог основних законів. 
Передбачалась повна ідентичність систем Зводу законів 
Російської імперії в розділах, де викладені норми про 
стани, судочинство та цивільні. У «Свод...» були вклю¬ 
чені деякі норми місцевого права Правобережної Украї¬ 
ни в галузі цивільних відносин: право власності дворян- 
татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, що визна¬ 
чали правове положення дружини, особливості опіки, 
договору даріння, складання договорів взагалі та ін. 
1833 р. проект «Своду...» затверджено Державною радою, 
але юридичної сили діючого джерела права він так і не 
набув. Перемогла інша тенденція — поширення на те¬ 
риторію України російської системи права і введення в 
дію Зводу законів Російської імперії. У 1827—1835 рр. 
було скасовано застосування збірників магдебурзького 
права в усіх містах України, а в 1840—1842 рр. чинність 
норм Литовського Статуту і поширено загальноімпер- 
ське цивільне та кримінальне законодавство. Разом з 
тим, при підготовці другого видання «Свода законов Рос¬ 
сийской империи» у 1842 р. було затверджено до вклю¬ 
чення в 10-й том ряд норм «Свода местньїх законов за- 
падньїх губерний» для застосування їх у Чернігівській та 
Полтавській губерніях. У Правобережній Україні вводи¬ 
лося виключно загальноросійське законодавство. Дія 
норм місцевого цивільного права допускалася лише в 
двох вище вказаних губерніях, але тільки тих, що увійш¬ 
ли до «Свода законов Российской империи». Таких норм 
налічувалося 53 з 3979 статей. Таким чином, було лікві¬ 
довано останні залишки політичної автономії України. 
Розвиток її правової системи пішов шляхом централізації 
й уніфікації, скасування діючої системи права і поши¬ 
рення загальноросійської системи при збереженні окре¬ 
мих особливостей, які склалися історично. 

КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РСР. У період ра- 
дянської державності на Україні було прийнято чотири 
К. (1919, 1929, 1937, 1978). Всі вони відповідали кон¬ 
кретно-історичному етапові розвитку держави, але разом 
з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя і 
об’єднання всієї повноти влади в руках рад у центрі і на 
місцях, закріплювали перелік демократичних прав, ска¬ 
сування приватної власності й інші т. зв. соціалістичні 
«надбання». З формально-юридичного боку К. відзнача¬ 
лися демократизмом, чіткістю формулювань і соціаль¬ 
ними гарантіями, які забезпечували їм певний авторитет 
у світі. Слабким місцем їх була декларативність багатьох 
положень, відчутний пріоритет держави над особистіс¬ 
тю, закріплення однопартійної командно-адміністратив¬ 
ної системи. До того ж вимога відповідності основного 
закону України К. СРСР суттєво обмежували конститу¬ 
ційні права України. 

Перша К. Української Соціалістичної Радянської Рес¬ 
публіки (УСРР) була прийнята 10 березня 1919 р. на III 
Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, селянських і чер- 
воноармійських депутатів у Києві і в остаточній редакції 
схвалена на засіданні Всеукраїнського ЦВК 14 березня. 
Вона була підготовлена цілком за зразком К. РСФРР 
(1918). К. 1919 р. складалася з 4-х розділів: 1) основні 
положення; 2) конструкція Радянської влади: а) органі¬ 
зація центральної влади; б) організація Радянської влади 
на місцях; 3) Декларація прав і обов’язків трудящого і 
експлуатованого народу України; 4) про герб і прапор 
УСРР. К. мала юридично оформити режим «диктатури 
працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і бідні¬ 
шого селянства». Основним завданням цієї диктатури бу¬ 
ло здійснення переходу від буржуазного ладу до соціа- 




II. Витоки національного права 


201 


лізму шляхом проведення соціалістичних реформ та сис¬ 
тематичного придушення усіх контрреволюційних намі¬ 
рів з боку заможних класів, скасування приватної влас¬ 
ності на землю та всі інші засоби виробництва, закріп¬ 
лення державної влади лише за трудовими масами, вста¬ 
новлюючи тільки за останніми виняткову можливість 
користуватися політичними правами. Таким чином, цей 
основний закон був більшою мірою політичним, ніж 
правовим документом. 

За К. влада на території республіки здійснювалась ра¬ 
дами робітничих, селянських і червоноармійських депу¬ 
татів та іншими органами, обраними радами. К. 1919 р. 
встановлювала, що найвищою владою є Всеукраїнський 
з’їзд Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнський Цен¬ 
тральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Урядові функ¬ 
ції виконувала обрана ВУЦВК Рада Народних Комісарів 
(РНК). К. чітко не визначала правового положення кож¬ 
ного з органів центральної влади, не давала точного роз¬ 
межування їх компетенції. Так, напр., з тексту виплива¬ 
ло, що РНК мала деякі законодавчі повноваження. Не 
згадувався в К. такий орган, як Президія ВУЦВК, яка 
згодом набула більш владних повноважень. 

У територіальних адміністративних одиницях (губер¬ 
ніях, повіті, волості, містах) органами управління були 
відповідні виконавчі комітети, обрані на з’їздах рад цих 
одиниць. К. 1919 р. надавала виборче право трудящим 
(незалежно від їхнього віросповідання, національності, 
освіти, осідлості тощо), які на день виборів досягли 18 
років. Виборчі норми до рад та їхніх з’їздів були неод¬ 
накові для різних категорій виборців. Пропорційно най¬ 
більше представників висилали робітники (до міських 
рад по 1 від 100 виборців, від інших верств трудящих — 
по 1 від 300). При цій системі нерівних і непрямих ви¬ 
борів у центральних органах радянської влади представ¬ 
ники переважної більшості населення України — селян¬ 
ства, становили меншість. Виборчих прав були позбав¬ 
лені представники експлуататорських класів і т. зв. «не¬ 
трудових» верств суспільства та ін. 

Формально К. УРРС забезпечувала «трудящим» гро¬ 
мадянські права та свободу; практично ж залишила мож¬ 
ливість їх здійснення цілком від волі органів влади, на¬ 
даючи їм право позбавляти політичних прав окремих осіб 
і окремих груп, керуючись інтересами робітничого класу 
і комуністичної революції. К. формально не встановлю¬ 
вала монопартійного режиму, але ще до 1925 р. всі по¬ 
літичні партії, крім більшовиків, були ліквідовані. В ос¬ 
нові державного устрою лежали начала т. зв. «демокра¬ 
тичного централізму», основним принципом якого є ціл¬ 
ковита підпорядкованість нижчих ланок вищим. При 
формально широких повноваженнях місцевих рад вони 
не були органами самоврядування, бо безпосередньо під¬ 
порядковувалися вищим виконкомам і з’їздам рад. 

К. УСРР 1919 р. не визначала форм державного зв’яз¬ 
ку її з РСФРР та іншими радянськими республіками. 
Вона лише зафіксувала заяву УСРР про твердий намір 
увійти до складу єдиної світової соціалістичної радян¬ 
ської республіки й одночасно про повну солідарність 
УСРР з нині існуючими вже радянськими республіками 
та її рішення вступити з ними в найміцніше об’єднання 
для спільної боротьби за перемогу соціалістичної рево¬ 
люції і в найтісніше співробітництво в галузі комуніс¬ 
тичного будівництва. Державний зв’язок встановлювався 
на основі окремих актів обох цих утворень. Резолюція 
Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. встановлювала 
військовий і господарський союз між республіками. 30 
грудня 1920 р. цей зв’язок був оформлений т. зв. союз¬ 
ним робітничо-селянським договором між РСФРР та 
УСРР. 30 грудня 1922 р. було утворено СРСР, що оста¬ 
точно об’єднував радянські республіки в «одну союзну 
державу». К. СРСР затверджена 31 січня 1924 р., фор¬ 
мально складалася з декларації про утворення СРСР і 
союзного договору, що визначав нові взаємовідносини 


між радянськими республіками на принципі радянського 
федералізму. Союзний договір, які пізніші К. УСРР, фік¬ 
сують право виходу УСРР із складу СРСР, яке при на¬ 
явній політичній системі і відсутності механізму його 
здійснення мало лише теоретичне значення. За К. СРСР 
1924 р. об’єднувалися такі ділянки державного і госпо¬ 
дарчого життя: зовнішня політика, торгівля, військова 
справа, шляхи сполучення, пошта й телеграф; для керів¬ 
ництва ними створювалися загальносоюзні органи. В ря¬ 
ді інших галузей керівництво залишалося за союзними 
органами, а виконання — за конкретним республікан¬ 
ським органом (т. зв. директивні наркомати). Тільки дея¬ 
кі ділянки (внутрішні справи, землеробство, освіта, юс¬ 
тиція, соціальне забезпечення, охорона здоров’я) нале¬ 
жали до компетенції республіки. Але і в цих справах за 
союзними органами залишилося право встановлювати 
«загальні засади» законодавства і керівництва. 

10 травня 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад вніс до 
К. УСРР зміни, пов’язані з приналежністю УСРР до 
складу СРСР і прийняттям першої союзної К. і одно¬ 
часно доручив ВУЦВК підготувати перероблений текст 
К. 15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв 
другу К. УСРР, яка ще більше за формою і змістом наб¬ 
лижалася до К. інших радянських республік. Вона відоб¬ 
разила входження УСРР до СРСР, утворення в складі 
УСРР Молдавської АРСР, зміни в адміністративно-те¬ 
риторіальному поділі республіки, запровадження трис¬ 
тупеневої системи управління. УСРР зберігала в своїй 
К. лише декларативні атрибути державного утворення, 
що не мало жодної принципової відмінності від К. СРСР. 
Тим більше, що в К. СРСР згодом було внесено поло¬ 
ження, що закони союзної республіки, якщо вони роз¬ 
ходилися із законами СРСР, не можуть бути чинними. 
До тексту К. 1929 р. неодноразово вносилися зміни і до¬ 
повнення (1931, 1935), які відображали нейтралістські 
тенденції в федеративному устрої СРСР, зміни в системі 
управління республіки, посилення політичних репресій 
тощо. Так, в січні 1935 р. XIII Всеукраїнський з’їзд Рад 
вніс доповнення до К. 1929 р., за яким особи, що зрадили 
соціалістичній батьківщині (а нею проголошувався 
СРСР) або посягали на соціалістичну власність (держав¬ 
ну, колгоспну, кооперативну), оголошувалися ворогами 
народу. 

30 січня 1937 р. на надзвичайному XIV Всеукраїн¬ 
ському з’їзді Рад було прийнято нову К. Української Ра¬ 
дянської Соціалістичної Республіки (УРСР), складену на 
основі К. СРСР, прийнятої в грудні 1936 р. Лише по¬ 
біжно відзначалися національні, господарські та куль¬ 
турно-побутові особливості республіки. К. УРСР 1937 р. 
складалася з 146 статей, які були об’єднані в 13 глав: 
суспільний устрій; державний устрій; найвищі органи 
державної влади; органи державного управління УРСР; 
місцеві органи державної влади; найвищі органи держав¬ 
ної влади Молдавської АРСР; органи державного управ¬ 
ління МАРСР; бюджет УРСР; суд і прокуратура; основні 
права і обов’язки громадян; виборча система; герб, пра¬ 
пор, столиця; порядок зміни К. 

Основні риси К. 1937 р. зводяться до того, що, по- 
перше, в ній визначаються основи суспільного перемож¬ 
ного «соціалістичного» устрою, по-друге, вводиться фор¬ 
мування рад депутатів трудящих усіх рівнів — політичної 
основи УРСР на основі загальних, рівних і прямих ви¬ 
борів при таємному голосуванні. Теза про перемогу со¬ 
ціалізму в Країні Рад стала передумовою закріплення в 
новому основному законі принципів і підвалин суспіль¬ 
ного і державного ладу республіки. 

К. 1937 р. засвідчила подальше наростання централі¬ 
заторських тенденцій в СРСР. Згідно з нею в УРСР діяло 
лише 8 республіканських наркоматів, і то переважно дру¬ 
горядного значення. Закони СРСР були обов’язковими 
на території УРСР. Слід підкреслити такий момент: якщо 
в доповненнях до К. 1925 р. було записано, що УСРР 




202 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


входить до складу СРСР як «незалежна договірна рес¬ 
публіка», авК. 1929 р. як «суверенна договірна держава», 
і про створення союзної держави в них нічого не гово¬ 
рилося, то в К. 1937 р. ці положення були зняті, зате 
з’явився запис про об’єднання республік в союзну дер¬ 
жаву. 

К. 1937 р. внесла зміни в організаційну будову сис¬ 
теми органів державної влади і державного управління. 
Замість з’їздів рад, ЦВКта їх президій створювалася Вер¬ 
ховна Рада УРСР як найвищий орган державної влади 
республіки, її єдиний законодавчий орган. Верховна Рада 
обирала Президію — колегіальний, постійно діючий ви¬ 
щий орган влади між сесіями Верховної Ради. З’їзди міс¬ 
цевих рад замінялися відповідними радами депутатів тру¬ 
дящих. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом 
державної влади УРСР була Рада Народних Комісарів — 
уряд республіки, який створювався Верховною Радою і 
був їй підзвітний. Виконавчими і розпорядчими органа¬ 
ми місцевих рад, за К. 1937 р., були їхні виконавчі ко¬ 
мітети. 

У К. 1937 р. задекларовано широкі громадянські пра¬ 
ва, але разом з тим, законодавчим шляхом оформлено 
монопартійний режим, що констатує існування лише од¬ 
нієї політичної партії — КП(б)У. Між проголошеними 
правами і реальністю була прірва: практика тоталітариз¬ 
му сталінщини перекреслювала демократичність К. 
1937 р. 

Від 1937 р. текст К. УРСР зазнав чимало змін, голо¬ 
вним чином у зв’язку з відповідними змінами в тексті 
К. СРСР. Проте, вони стосувалися тільки певних сторін 
структури державної організації і зміни кількості і назв 
міністерств (перейменованих з колишніх народних ко¬ 
місаріатів у 1946 р.) та органів місцевого управління, змін 
в адміністративно-територіальному поділі тощо. Дещо 
значніші зміни внесено в 1944 р., коли УРСР було на¬ 
дано право вступати в безпосередні відносини з інозем¬ 
ними країнами та мати свої військові формування. Пер¬ 
ше право було використано, хоча й обмежено і формаль¬ 
но (створення міністерства закордонних справ, участь в 
різних міжнародних організаціях, представництво в 00Н 
тощо), тому що дипломатична діяльність України про¬ 
вадилась цілком і повністю у фарватері зовнішньополі¬ 
тичного курсу СРСР. Друге залишилося без реалізації, 
хоча 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейте¬ 
нанта В. Герасименка наркомом оборони УРСР. Але він 
реальних прав не мав і в 1945 р. був звільнений з посади, 
і більше нікого не було призначено, хоча ця посада пе¬ 
редбачалася в К. Щодо республіканських військових 
формувань, то вони так ніколи й не були створені. Після 
смерті Сталіна у зв’язку з певною децентралізацією уп¬ 
равління (створення раднаргоспів тощо) було збільшено 
повноваження органів УРСР і відповідно внесено зміни 
до К. Але період «відлиги» в 1964 р. закінчився і знову 
був взятий курс на централізацію, що позначилося на 
К. УРСР. 

20 квітня 1978 р. на позачерговій VII сесії Верховної 
Ради УРСР була прийнята четверта К. УРСР. Остання з 
багатьма змінами і доповненнями діє й до цього часу. 
К. 1978 р. складалася з преамбули і 10 розділів: основи 
суспільного ладу і політики УРСР; держава і особа; на¬ 
ціонально-державний і адміністративно-територіальний 
устрій УРСР; ради народних депутатів УРСР; місцеві ор¬ 
гани державної влади і управління УРСР; державний 
план економічного і соціального розвитку УРСР; дер¬ 
жавний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурор¬ 
ський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця УРСР; дія К. 
УРСР і порядок її зміни. 

Текст К. УРСР 1978 р. повністю відповідав К. СРСР 
1977 р., «яка відобразила новий стан розвитку Радян¬ 
ської держави — побудову в СРСР розвинутого соціа¬ 
лістичного суспільства і стала політико-правовою осно¬ 
вою Конституцій усіх соціалістичних республік». За К. 


1978 р. УРСР формально визнавалася суверенною ра¬ 
дянською соціалістичною державою, яка разом з іншими 
радянськими республіками об’єдналась в єдину союзну 
багатонаціональну державу — СРСР. Передбачалося, що 
УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР, 
але механізму здійснення цього права не було передба¬ 
чено, що свідчило про декларативний характер прого¬ 
лошеного суверенітету республіки. 

К. УРСР 1978 р. відповідала тій політичній і еконо¬ 
мічній ситуації, що склалася в республіці на момент її 
схвалення. Хоча вона сприйняла ряд прогресивних, де¬ 
мократичних положень (визнання, напр., приватної 
власності громадян на трудові доходи, предмети вжитку, 
жилий будинок тощо), але в цілому була пронизана ідея¬ 
ми, характерними для тогочасної командно-адміністра¬ 
тивної системи. Так, більший акцент було зроблено на 
державній власності, закріплювалася керівна роль КПРС 
у житті суспільства і держави, запроваджувалася автори¬ 
тарно-владна господарська система та ін. 

Формально К. УРСР 1978 р. діяла й до цього часу, 
але текст її зазнав значних змін (внесено більше 200 по¬ 
правок). Виходячи з того факту, що Україна була про¬ 
голошена незалежною демократичною правовою держа¬ 
вою, до К. внесені зміни і доповнення, спрямовані на 
забезпечення її економічної самостійності, зміцнення 
державного суверенітету, демократизації виборчої і по¬ 
літичної системи, вдосконалення структури державних 
органів, напр., запровадження інституту Президента Ук¬ 
раїни тощо. Після прийняття у 1996 р. нової К. вона 
стала основним законом незалежної, суверенної, демо¬ 
кратичної і правової держави і має забезпечити гуманіс¬ 
тичні ідеали в Україні. 

КОНСТИТУЦІЯ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НА¬ 
РОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. За часів збройної боротьби з 
гетьманатом Скоропадського та певний період після її 
закінчення Директорія УНР була револ. органом з дик¬ 
таторськими правами, обіймаючи законодавчу, виконав¬ 
чу та судову влади. Постала проблема конституювання 
даної форми укр. державності. Таке завдання мусив ви¬ 
рішити конгрес трудового народу України 22 січня 
1919 р. Конгрес, що репрезентував трудову інтелігенцію, 
робітників та селянство, ухвалив закон «Про форму ук¬ 
раїнської влади», який не був розвинутий у конститу¬ 
ційний акт. Принциповий характер мали рішення про 
створення тимчасової верховної влади Соборної Украї¬ 
ни, виходячи з акта злуки УНР та ЗУНР. Згідно із ви¬ 
щезгаданим законом ЗУНР перейменовано в Західну об¬ 
ласть УНР із застереженням повної автономії. Проте по¬ 
дальші воєнні дії відкинули проблему конституційного 
забезпечення держ. будівництва на другий план. 

Лише в Кам’янець-Подільський період діяльності Ди¬ 
ректорії УНР Всеукраїнська Національна Рада, що об’¬ 
єднувала цілу низку суспільно-політ. організацій, поста¬ 
вила за мету створення проекту повної К. 1 червня 1920 
р. президія Всеукраїнської Національної Ради вручила 
уряду Директорії свій проект К. і вимагала найскорішого 
вироблення основного закону України. Після довгого 
обговорення цього питання уряд уже в Тарнові (Польща) 
погодився на утворення комісії на чолі з міністром за¬ 
кордон. справ А. Ніковським. Комісія розпочала роботу 
1 вересня 1920 р. Було оголошено три проекти: Цен¬ 
тральної Ради, Всеукраїнської Національної Ради й 
О. Ейхельмана. В результаті дискусії за основу взято про¬ 
ект Всеукраїнської Національної Ради. Після обговорен¬ 
ня остаточний варіант проекту було подано Раді міністрів 
для розгляду, ухвали та оголошення. Однак перебіг подій 
залишив цей важливий іст. документ лише як пам’ятку 
доби Директорії. 12 листопада 1920 р. Директорія УНР 
затвердила закон «Про тимчасове Верховне Управління 
та порядок законодавства в УНР і про Державну Народну 
Раду». Це був черговий тимчасовий закон, який оформив 
фактичний стан речей. 




II. Витоки національного права 203 


Поза тим аналіз проекту, що підготувала Всеукраїн¬ 
ська Національна Рада, є надзвичайно суттєвим. Основ¬ 
ний закон артикулом 2 передбачав можливість федера¬ 
тивного устрою України: «Території українських земель 

3 окремими історичними, культурними і господарськими 
інтересами, зосібна ці, що в часі нинішньої великої ре¬ 
волюції утворили у себе окремі державні організми, 
мають правоалучатися на засадах федерації з Україн¬ 
ською Народною Республікою в один спільний держав¬ 
ний організм, коли цього зажадає їхнє законодавче тіло». 
Передбачалася також і місцева автономія із своїми пред¬ 
ставницькими органами, рівень компетенції якої визна¬ 
чить Державний сейм. В остаточному варіанті урядової 
комісії по виробленню К. Української держави враховані 
саме ці принципи щодо форми держ. устрою республіки. 
Крім того основний закон УНР зазначив, що територію 
України складають: «Київщина, Волинь, Поділля, 
Херсонщина, Таврія, Катеринославщина, Полтавщина, 
Чернігівщина, Харківщина та Слобожанщина, а рівно 
всі ін. землі, що їх в більшості заселяє український на¬ 
род». Таким чином, був закладений етнограф, принцип 
при визначенні території Української держави. 

КОНСТИТУЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОД¬ 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЗУНР). Її зміст становили ряд го- 
ловних законодавчих актів ЗУНР, що визначали політи- 
ко-правовий устрій республіки. Найважливішим з них 
був «Тимчасовий основний закон про державну само¬ 
стійність українських земель бувшої Австро-Угорської 
монархії» від 13 листопада 1918 р. Цей закон охоплював 
п’ять артикулів: назва, кордони, державна суверенність, 
державне заступництво, герб і прапор. Назву держави, 
проголошеної на підставі права самовизначення народів 
Українською Національною Радою у Львові 19 жовтня 
1918 р., прийнято — ЗУНР. Її кордони покривалися з 
«українською суцільною етнографічною областю в межах 
бувшої Австро-Угорської монархії», тобто, коронні краї 
Галичини і Володимірії, Буковини і закарпатських ко¬ 
мбатів — Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і 
Мармарош (за етнограф, картою Черніга, виданою австр. 
статистичним управлінням 1855 р.). Сувереном є весь 
народ, який виявляв свою волю через представництво, 
обране загальним, рівним, безпосереднім, таємним та 
пропорційним голосуванням. До часу проведення на цих 
засадах виборів Установчих зборів усю владу в ЗУНР ви¬ 
конувала Українська Національна Рада і відповідальний 
перед нею Державний секретаріат. Гербом ЗУНР став 
золотий лев на синьому полі (згодом тризуб), прапо¬ 
ром — синьо-жовтий, затверджено і державну печатку. 

Дальшими законам, які доповнювали К. ЗУНР були: 
від 16 листопада 1918 р. про тимчасову адміністрацію й 
організацію судів; 3 січня 1919 р. про злуку ЗУНР і УНР; 

4 січня про Виділ УНРади; 15 лютого про державну мову 
(нею стала українська); 8 квітня про виконування гро¬ 
мадянських прав і обов’язків; 16 квітня про сейм ЗУНР; 
9 червня про передачу виконування всієї військової і ци¬ 
вільної влади «уповновласненому диктаторові» та ін. 

На підставі цих конституційних законів верховна вла¬ 
да в ЗУНР належала УНРаді, що виконувала насамперед 
законодавчі функції. До її складу входили українські де¬ 
путати обох австрійських палат (парламенту і палати па¬ 
нів), крайових сеймів Галичини й Буковини та по три 
представники українських партій з цих земель. Крім то¬ 
го, кооптовано видатних непартійних фахівців. 15 лис¬ 
топада 1918 р. УНРада прийняла закон про доповнення 
її складу делегатами від великих міст і усіх повітів (по 
одному від повітів, Львів — 4, Чернівці — 2, Станіслав — 
2, Перемишль — 1, Тернопіль — 1 і т. д.). Вибори про¬ 
йшли з 22 по 26 листопада 1918 р. Таким чином, склад 
УНРади розширився і став більш представницький. Було 
надано місця національним меншинам (поляки, євреї 
і т. д.), які з цього права не скористалися і не брали участі 
в роботі УНРади. 


Усього до УНРади входило близько 150 членів. Вона 
мала законодавчі і контрольні повноваження. їй підпо¬ 
рядковувався уряд. 4 січня 1919 р. на її засіданні була 
утворена президія у складі Президента (голова ради) і 
чотирьох його заступників. Цього ж дня прийнято закон 
про організацію окремого Виділу УНРади на чолі з Пре¬ 
зидентом та дев’яти членів. Виділ виконував функції ко¬ 
легіального голови держави (затверджував уряд, здійс¬ 
нював право амністії й аболіції, призначав керівників 
вищих державних органів, стверджував і проголошував 
закони тощо). Постанови схвалювалися більшістю. 

Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, 
УНРада у березні 1919 р. прийняла закон про скликання 
Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалат¬ 
ний Сейм обирався громадянами на основі загального, 
рівного, безпосереднього та пропорційного виборчого 
права при таємному голосуванні. Активне виборче право 
належало громадянам з 21 року, пасивне — 25. Депутатів 
(послів) належало обрати згідно національно-персональ¬ 
ної системи. Тобто, за кожною національністю залежно 
від її кількості було закріплене певне число місць. Це 
гарантувало усім національним меншинам можливість 
мати своїх представників у парламенті. 

Виконавча влада належала Державному секретаріату, 
який складався з президента Ради державних секретарів 
і окремих секретарів і був відповідальний перед УНРа- 
дою. 9 листопада 1918 р. Національна рада сформувала 
тимчасовий уряд ЗУНР — Державний секретаріат на чолі 
з К. Левицьким. У його складі було 14 міністерств — дер¬ 
жавних секретаріатів, очолюваних державними секрета¬ 
рями: внутрішніх справ — Л. Цегельський; закордонних 
справ — В. Панейко; фінансів*— К. Левицький; війсь¬ 
кових справ — Д. Вітовський; юстиції — С. Голубович; 
торгівлі і промислу — Я. Литвинович; земельних 
справ — С. Баран; шляхів — І. Мирон; пошти і телегра¬ 
фу — О. Пісецький; праці і суспільної опіки — А. Чер¬ 
нецький; суспільного здоров’я — І. Куровець; освіти — 
тимчасово О. Барвінський; віросповідання — О. Барвін- 
ський; публічних робіт — І. Макух; також голова харчо¬ 
вого уряду С. Федак. За політичним складом перший 
Державний секретаріат був коаліційним; залучені усі га¬ 
лицькі партії з перевагою націонал-демократів. 

Згодом структура і персональний склад уряду зазнали 
певних змін. У грудні 1918 р. подав у відставку прем’єр- 
міністр К. Левицький і його замінив на цьому посту 
С. Голубович. На початку 1919 р. кількість державних 
секретарів була скорочена до 10 (об’єднано секретарства 
освіти і віросповідання; шляхів, пошти і телеграфу; лік¬ 
відовано секретарства праці і суспільної опіки та сус¬ 
пільного здоров’я, замість них утворено відповідні від¬ 
діли при секретаріаті внутрішніх справ). 4 січня 1919 р. 
в Станіславі після реорганізації УНРади утворено новий 
склад Ради державних секретарів на чолі з С. Голубови- 
чем, який з деякими змінами проіснував до червня 1919 р., 
себто до передання всієї влади диктаторові Є. Петруше- 
вичу. 

Згідно з розпорядженням УНРади від 1 листопада 
1918 р. на всій території держави ліквідовувалися старі 
органи місцевої влади й управління. Замість них шляхом 
виборів належало утворити нові, українські. Зокрема, у 
сільських і містечкових громадах ними могли стати гро¬ 
мадські й міські комісари та їх дорадчі органи — т. зв. 
«прибічні ради», а у повітах — повітові комісари та по¬ 
вітові національні ради. У перших числах листопада по 
всій території ЗУНР пройшли вибори до місцевих орга¬ 
нів влади і управління. Для охорони громадського по¬ 
рядку у багатьох повітах і громадах обирали народну мі¬ 
ліцію, у деяких — зберігали, поновивши її склад, жан¬ 
дармерію, яка мала, на відміну від Росії, не стільки функ¬ 
ції політичної поліції, скільки охорони державного 
порядку взагалі. Після виборів органів місцевої влади у 
ряді повітів почали проводити збори і наради громад- 



204 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ських і міських комісарів для їх інформування про най¬ 
ближчі цілі й завдання, прийняті урядом і УНРадою нор¬ 
мативні акти, обміну досвідом. 

16 листопада 1918 р. видано закон «Про адміністра¬ 
цію Західноукраїнської Народної Республіки». Залиша¬ 
лося чинним попереднє австрійське законодавство, як¬ 
що воно не суперечило інтересам і цілям Української 
держави. Це пояснювалося тим, що за короткий час 
існування ЗУНР неможливо було видати нові закони, 
тому залишалися старі, які підлягали поступовій зміні 
або заміні. 

У законі регламентувався порядок утворення, струк¬ 
тура та функції місцевих органів влади і управління. За¬ 
значалося, що надалі повітових комісарів призначатиме 
і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ. їм 
підлягали повітові військові коменданти і коменданти 
жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призна¬ 
чали громадських і міських комісарів. У законі також 
зазначалось, що там, де населення вже обрало коміса¬ 
рів — то ці особи тільки підлягали затвердженню вищи¬ 
ми державними органами. В усіх повітах належало за¬ 
гальними виборами обрати повітові національні ради, а 
у громадах та містах — громадські і міські ради. Цього 
ж дня Державний секретаріат у виконання закону видав 
розпорядження «Про державну адміністрацію». 

Суддівство було незалежне від правління, зорганізо¬ 
ване законом від 21 листопада 1918 р. В основі воно бу¬ 
дувалося на австрійських зразках і передбачало верховну 
інстанцію — найвищий Державний суд у Львові. 

1 грудня 1918 р. Державний секретаріат ЗУНР уклав 
з Директорією УНР «передвступний договір про маючу 
наступити злуку обох українських держав в одну держав¬ 
ну одиницю». З січня 1919 р. цей договір затвердила УН- 
Рада, а 22 січня Директорія УНР. Того ж дня окремим 
універсалом оголошено акт об’єднання. З того часу 
ЗУНР одержала назву Західної області УНР (ЗО УНР). 
Згідно з ухвалою УНРади від 3 січня і універсалу Дирек¬ 
торії УНР 22 січня 1919 р. обидві держави зливалися в 
одну при забезпеченні територіальної автономії ЗО УНР. 
Справу остаточного об’єднання мали розв’язати Уста¬ 
новчі збори об’єднаної України. До того часу УНРада і 
Державний секретаріат здійснювали цивільну і військову 
владу на території ЗО УНР; було узгоджено тільки воєнне 
командування на фронтах, призначено спільну делега¬ 
цію на світову конференцію в Парижі, заведено спільну 
валюту. Короткий час членом Директорії був Є. Петру- 
шевич, голова УНРади ЗО УНР. Директорія УНР, з свого 
боку, створила окреме міністерство для справ ЗО УНР, 
яке згодом було ліквідоване. З кінця 1919 р. установи 
ЗО УНР, у т. ч. і делегація в Парижі, внаслідок декларації 
місії УНР у Варшаві 2 грудня 1919 р. про незацікавлення 
територією Західної України, відмовилися від спільних 
установ УНР і проводили цілком незалежну політику. З 
початку 1920 р. уряд ЗО УНР на еміграції і його делегація 
в Парижі повернулися до попередньої назви — ЗУНР. 
Таким чином, це об’єднання мало більш політичний та 
ідеологічний характер, ніж державно-правовий, бо не бу¬ 
ли чітко вироблені його правові умови. 

У зв’язку з погіршенням міжнародної ситуації 24 трав¬ 
ня 1919 р. УНРада та Рада державних секретарів схвали¬ 
ли закон про передачу всієї повноти влади ЗО УНР дер¬ 
жавним секретарям О. Бурачинському, М. Мартинцеві, 
а також, «в разі потреби» А. Артимовичу, М. Казаневичу, 
В. Паненкові, М. Лозинському. їм надавалося право 
«заступати правительство Західної області Української 
Народньої Республіки, ділати від імені свого правитель- 
ства і сповняти урядові правні акти». 

Перед відходом за Збруч виділ УНРади і Державний 
секретаріат спільною постановою від 9 червня 1919 р. 
тимчасово передали свої конституційні повноваження 
президенту Є. Петрушевичу як «уповновласненому дик¬ 
таторові», до скликання пленуму УНРади. Законодавча 


влада й надалі належала УНРаді, яка однак більше не 
скликалася. 

Під час перебування на території УНР на схід від 
Збруча Є. Петрушевич здійснював керівництво Україн¬ 
ською галицькою армією (УГА) через свою Військову 
канцелярію. Всі інші справи правління, зрештою вузь¬ 
кого обсягу, виконував через уряд головноуповноваже- 
них. У листопаді 1919 р. диктатор був змушений поки¬ 
нути територію УНР і емігрувати за кордон. Там він про¬ 
голосив припинення виконання закону від 3 січня 

1919 р. про об’єднання ЗУНР і УНР з огляду на те, що 
тодішній державний провід УНР, перебуваючи під ти¬ 
ском Польщі, не зміг захистити інтереси ЗУНР. 25 липня 

1920 р. Є. Петрушевич реорганізував уряд ЗУНР, ство¬ 
ривши 4 виділи на чолі з уповноваженими. Крім них 
існували далі Військова канцелярія і Президіальна кан¬ 
целярія. 1 серпня утворив повне правління ЗУНР, що 
складалося з головноуповноважених диктатора (мініст¬ 
рів). У дипломатичних зносинах з іноземними держава¬ 
ми Є. Петрушевич виступав тільки як президент УНРа¬ 
ди. Цей правно-державний устрій існував до травня 
1923 р. 

Конституційний характер мали деякі проекти держав¬ 
но-правового статусу території ЗУНР. Серед них проект 
договору між Найвищою радою держав Антанти і Поль¬ 
щею про автономний статус Галичини під зверхньою ад¬ 
міністрацією Польщі впродовж 25 років (передбачалося 
існування крайового однопалатного Сейму з обмеженою 
компетенцією і губернатора, якому належала виконавча 
влада), опрацьований в Парижі 20 листопада 1919 р., але 
відкинутий Польщею. Урядом ЗУНР був розроблений і 
поданий Лізі Націй ЗО квітня 1921 р. проект «Основ дер¬ 
жавного устрою Галицької Держави». В ньому передба¬ 
чався поділ функцій між Державною радою, Державною 
міністерією та обраним усім народом президентом, тоб¬ 
то, по суті створення ЗУНР як президентської респуб¬ 
ліки. Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР ви¬ 
датний правник С. Дністрянський, підготував приват¬ 
ний проект К. ЗУНР. Виходячи з історичних традицій 
українського народу та конституцій інших демократич¬ 
них держав, він відрізнявся від них, зокрема, тим, що 
разом з основними конституційними нормами брав до 
уваги перехідну стадію, під час якої повинні були відбу¬ 
тися загальні вибори законодавчих органів, які легально 
мали узаконити остаточний текст К. 

Найвищим органом влади ЗУНР мала бути народна 
палата, обрана на 4 роки на підставі загального, безпо¬ 
середнього, рівного й таємного голосування. Згідно з 
принципом самовизначення послів народної палати роз¬ 
поділено на 3 національні курії: українську, польську та 
курію інших національностей. Важливі повноваження в 
законодавстві республіки були надані народним зборам, 
народній коморі та президентові, обраному безпосеред¬ 
ньо народом на 4 роки. Цивільними справами республіки 
мала керувати Рада держави (міністерства). Місцева вла¬ 
да зосереджувалася в окружних, повітових та громад¬ 
ських заступницьких органах, обраних на 4 роки. 

У кінці проекту встановлено норми самовизначення 
народів ЗУНР. Кожній національності гарантувалися всі 
права (культура, автономія, школи, преса) та заступни¬ 
цтво в усіх органах за ключем 4:1:1 (4 українців, 1 поляк 
та 1 представник іншої національності). Проект перед¬ 
бачав майбутнє об’єднання ЗУНР з Великою Україною 
на основі права народа на самовизначення. 

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА, або «Бендер- 
ська конституція», прийнята на емігрантській козацькій 
раді у Бендерах 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням 
на гетьмана П. Орлика. Повна назва — «Пакти і Кон¬ 
ституції прав і вольностей Війська Запорозького». 

За однією з версій, К. була складена латиною, а потім 
перекладена з деякими скороченнями на тогочасну ук¬ 
раїнську мову. За іншою версією, одразу була написана 




II. Витоки національного права 


205 


у двох варіантах: латинський (розширений) та україн¬ 
ський (короткий). Латинська версія призначалася, на¬ 
певно, для розсилання європейським урядам і впливу на 
міжнародну думку. 

10 травня 1710 р. К. була підтверджена асекураційним 
дипломом Карла XII. 

К. перекладалася багатьма мовами, зокрема фран¬ 
цузькою. 

Історія створення. Політичне життя Гетьманщини бу¬ 
ло юридично незафіксованим. Гетьманська влада спи¬ 
ралася на підтримку російського самодержавства і від¬ 
повідно еволюціонувала до авторитаризму. Антимонар¬ 
хічне начало серед старшини не виливалося у радикальні 
юридичні форми. Як сильний та економічно впливовий 
прошарок старшина склалася наприкінці XVII — на по¬ 
чатку XVIII ст. Її станові інтереси вимагали обмеження 
гетьманської влади та підкорення своєму впливові. Фор¬ 
мування нових норм державного права було вже неми¬ 
нучим. 

Коло «мазепинців» у Туреччині опинилося в унікаль¬ 
ному становищі. По-перше, не було гальмуючого впливу 
Росії, що дало можливість проголосити в документі Ук¬ 
раїну незалежною державою. По-друге, умови вимуше¬ 
ної еміграції давали змогу розвинутися в майбутній К. 
аристократичним і демократичним принципам, бо май¬ 
бутній гетьман повністю залежав від свого оточення. 

Залишаються відкритими питання про авторство К. 
та її правничі джерела. Деякі дослідники називають ав¬ 
торами П. Орлика, Г. Герцика, А. Войнаровського. 

Декларативні положення К. мають для нас значення 
як маніфест «мазепинського» руху, тобто як програма 
борців за українську незалежність початку XVIII ст. їм 
приділено преамбулу та перші три параграфи. Серед них 
можна умовно виділити концепцію етнічно-державної 
історії української нації, що пояснює наступні п’ять по¬ 
стулатів: 1) державна незалежність України; 2) право¬ 
славна віра як державна релігія; 3) вічність та недотор¬ 
каність встановлених кордонів; 4) затвердження швед¬ 
ської протекції над Україною (фактично союзу двох дер¬ 
жав); 5) необхідність встановлення дружніх і союзних 
відносин з Кримським ханством. 

У документі відтворюється теорія українського хаза- 
ризму: український (козацький) народ, «давній та від¬ 
важний», раніше називався хазарським, мав велику те¬ 
риторію і утворював незалежне князівство. Він був 
навернений у християнство Константинопольським 
апостольським престолом. Навіть Візантійська імперія 
боялася хазарського кагана, і для встановлення союзу з 
ним імператор одружив свого сина з дочкою кагана. 

Теорія хазаризму не є винаходом К., вона була досить 
актуальною у XVIII ст. Зате виклади у латинському варі¬ 
анті К. про походження хазарів-козаків від готів (свевів — 
шведів), були міфом, викликаним політичною необхідніс¬ 
тю. За допомогою його, а також права давнього «дружнього 
сусідства» і «тісного зв’язку любові» українців і Криму К. 
пояснювала історичну необхідність та неминучість коаліції 
Швеції, України і Кримського ханства. 

Безперечно, всі ці теорії були введені в К. для пояс¬ 
нення політичної позиції «мазепинського» руху — Ук¬ 
раїна споконвічно була незалежною від Москви, скла¬ 
довою частиною європейської християнської цивілізації. 

Перший параграф К. проголошував православне 
християнство державною релігією України. У ньому на¬ 
водиться релігійна концепція повстання Б. Хмельниць¬ 
кого («захищаючи православну віру») і приєднання Ук¬ 
раїни до Москви («задля Союзу Православної віри»). Ви¬ 
знаючи православ’я як єдину вірну релігію, держава (в 
особі гетьмана) повинна піклуватися про його поширен¬ 
ня та не допускати існування в Україні інших релігій. 

У другому параграфі йшлося про вічність і недотор¬ 
каність кордонів України, встановлених в угоді між 
Б. Хмельницьким і Польщею (мається на увазі Зборів- 


ський мир 1649 р.). Звичайно, ці межі не охоплювали 
української етнічної території. Але тут вони подані як 
гарантований мінімум території, яка може потім розши¬ 
ритися й об’єднати всі українські етнічні землі. Крім 
цього, зазначається, що Україна приймає шведську про¬ 
текцію. Оскільки умови цього, по суті, міждержавного 
договору практично не вказані, то, вірогідно, вони за¬ 
лишалися таким ж, як і за договором Мазепи з Карлом 
XII. Союз із Швецією, окрім етнічних теорій, обґрунто¬ 
вується як продовження співпраці, розпочатої Б. Хмель¬ 
ницьким і Карлом X. 

Параграф третій К. містить тезу про необхідність під¬ 
тримання союзних відносин з Кримським ханством, обу¬ 
мовлених історично і очевидних для сучасників. 

У преамбулі К. вказується на те, що вона складена 
для попередження самодержавних замахів гетьманів, які 
перейняли московську деспотію, для підтвердження ста¬ 
рих вольностей. Але її функції в цьому плані істотно пе¬ 
ревищують межі зазначеної тези. 

К. визначає нову форму існування держави — право¬ 
ву. В ній вперше зафіксований устрій козацької держави. 
Цим питанням в документі приділено параграфи XI—X, 
ХІУ-ХУ. 

Кажучи сучасною мовою, в Україні за К. встановлю¬ 
валася парламентська республіка. Основою її мало стати 
загальне виборче право, виборність усіх цивільних і 
військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, 
виконавчу й судову. 

Законодавчі функції повинен виконувати парламент 
у складі генеральної старшини, цивільних полковників 
з урядниками і сотниками, генеральних радників від 
полків (по декілька «знатних ветеранів досвідчених і 
вельми заслужених мужів» від кожного полку) і пос¬ 
лів від Низового Війська Запорозького. Парламент ви¬ 
рішував справи державної ваги. Питання для обгово¬ 
рення в ньому формулював і вносив гетьман. Парла¬ 
мент збирався три рази на рік (на Різдво, Великдень 
та Покрову). Всі парламентарі присягали на вірність 
державі. Вони мали право вимагати звіту від гетьмана 
про його діяльність, «докоряти» йому «за порушення 
законів і вольностей батьківщини» й, очевидно, при¬ 
тягати до відповідальності. 

Україна переходила до територіального представни¬ 
цтва. Цей устрій відповідав головним постулатам захід¬ 
них буржуазних конституцій, що відрізняло їх від серед¬ 
ньовічних правничих актів і є загальновизнаним у світі 
в наш час. 

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом 
з генеральною старшиною. До її складу входив ще гене¬ 
ральний скарбник (міністр фінансів) із своїм апаратом: 
по два підскарбія в кожному місті. Він завідував казною, 
прибутками й витратами держави, забираючи цю функ¬ 
цію у гетьмана і тим відділяючи казну державну від скар¬ 
бу гетьманського. 

Гетьман подавав кандидатури генеральних старшин 
на затвердження парламенту (вірогідно). Генеральна 
старшина мала подвійну звітність — перед гетьманом і 
перед парламентом. Вона постійно знаходилась при геть¬ 
мані. У періоди між сесіями парламенту гетьман вирі¬ 
шував певні законодавчі питання разом з радою гене¬ 
ральної старшини. Крім того, через раду гетьмана й ге¬ 
неральної старшини проходило офіційне міждержавне 
листування України. 

Як уже зазначалося, гетьман знаходився у становищі, 
подібному до сучасного спікера парламенту. Новообра¬ 
ний гетьман складав присягу на вірність державі, був під¬ 
звітний парламенту і, вірогідно, обирався й виводився 
ним з уряду. 

Гетьман користувався прибутками з рангових маєт- 
ностей. Він не мав права карати за образу чи змову 
проти своєї особи, а віддавав ці справи до Генерального 
суду. 




206 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Місцеву адміністрацію уособлювали полковники із 
полковими старшинськими радами (до яких входили і 
генеральні радники від полків), полковими і міськими 
підскарбіями та нижчою адміністрацією. Полковники, 
як і гетьман, отримували певні рангові маєтності. 

Судовій владі у К. приділено найменше уваги. Перед¬ 
бачався Генеральний суд, уповноважений розглядати всі 
судові справи державної ваги. 

Певні місця у К. присвячені й іншим питанням: роз¬ 
витку науки й освіти, ліквідації оренд, зменшення по¬ 
даткових зборів, обмеження свавілля старшини, органі¬ 
зації поштові служби тощо. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕС¬ 
ПУБЛІКИ (УНР). Прийнята Центральною Радою 29 
квітня 1918 р. «Відновивши своє державне право як Ук¬ 
раїнська Народна Республіка, — говорилось у ст. 1 ос¬ 
новного закону, — Україна для кращої оборони свого 
краю, для певнішого забезпечення права й охорони воль- 
ностей, культури і добробуту своїх громадян, проголо¬ 
сила себе і нині є державою суверенною, самостійною і 
ні від кого не залежною». Суверенне право, на думку 
законодавця, належало народові, тобто всім разом гро¬ 
мадянам УНР, і мало здійснюватись через Всенародні 
Збори України. Територія УНР проголошувалась непо¬ 
дільною, і будь-які зміни кордонів або державно-право¬ 
вого статусу того чи ін. регіону дозволялись лише за зго¬ 
дою двох третин членів Зборів, присутніх на засіданні. 
Принцип децентралізації відображався у надані всім зем¬ 
лям, волостям і громадам прав широкого самоврядуван¬ 
ня. Нації України могли об’єднуватись у нац. союзи і 
впорядковувати свої культ, права. 

Подвійне громадянство не допускалось. Кожен гро¬ 
мадянин УНР мав змогу вийти з громадянства за влас- 
ною заявою до уряду, але позбавити людину цих прав у 
примусовому порядку міг лише суд. Громадян, і політ, 
правоздатність і дієздатність особи починалась з 20 років. 
Рівність громадян УНР проголошувалась у К. незалеж¬ 
ною від статі, віри, національності, освіти, майнового і 
податкового становища. Заборонялось у офіційних актах 
і діловодстві вживати назви будь-яких титулів. Проголо¬ 
шувалась недоторканність особи, її житла і листування. 
Жодна людина не могла бути затримана на території Ук¬ 
раїни без рішення суду. Коли ж таке затримання відбу¬ 
валось на місці злочину, то громадянин мав бути звіль¬ 
нений не пізніше як за 24 год., коли суд не вирішить 
його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі ін. 
дії, що принижують людську гідність, скасовувались. За¬ 
боронялось встановлювати обшуки у житлових примі¬ 
щеннях або розпечатувати листи без судового наказу. В 
окремих випадках, означених законом, це дозволялось, 
але рішення суду на такі дії мало було доводитись до 
громадянина не пізніше ніж протягом 48 год. 

Проголошувались (з застереженням: «оскільки при 
цьому не переступаються норми карного права») свободи 
слова, друку, сумління, права на об’єднання у організа¬ 
ції, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у 
держ. і місцевому управлінні через активне і пасивне ви¬ 
борче право, починаючи з ЗО років, за винятком боже¬ 
вільних. Усі ін. випадки позбавлення виборчого права 
повинні були вирішуватись Всенародними Зборами. Гл. 
IX К. передбачала, що громадянські свободи можуть бути 
частково обмежені або припинені під час війни чи внутр. 
непокоїв, про що мав бути виданий спеціальний закон. 
У разі, коли Всенародні Збори самі не могли зібратись 
для введення такого «надзвичайного стану», питання про 
тимчасове припинення (не більше трьох місяців) грома¬ 
дянських свобод вирішувалось Радою народних міністрів 
під власну відповідальність, але з обов’язковим винесен¬ 
ням цього рішення на найближчу сесію Всенародних 
Зборів. 

К. наголошувала, що всяка влада в УНР походить від 
народу, а верховним її органом мали стати Всенародні 


Збори, які обирались загальним, рівним, безпосереднім, 
таємним і пропорційним голосуванням на 3 роки з роз¬ 
рахунку один депутат від 100 тис. людності. Праця де¬ 
путата, котрим міг бути будь-який громадянин з 20 років, 
не обмежений по закону у своїх правах, оплачувалась, 
тобто парламент повинен був працювати на професійних 
засадах. Особа депутата проголошувалась недоторканою. 
Результати виборів мав перевіряти Генеральний Суд. Але 
свої висновки він тільки передавав би до Всенародних 
Зборів. Лише останнім надавалось право визнання ман¬ 
датів недійсними, скасування виборів і визначення місця 
та часу проведення нових виборів. 

Передбачався і достроковий розпуск Всенародних 
Зборів за письмовою вимогою 3 млн. виборців, дійсність 
підписів яких встановлювалась судами. Постанову про 
нові вибори приймали Збори, але проведення їх у три¬ 
місячний термін покладалось на виконавчу владу. 

К. УНР констатувала, що сесії Всенародних Зборів 
проводяться не менше як двічі на рік, але перерва між 
ними не повинна була перевищувати 3 міс. За вимогою 
п’ятої частини депутатів мали скликатись позачергові се¬ 
сії у місячний термін. Збори вважались повноважними 
за присутності більше половини депутатів, а питання ви¬ 
рішеними за подачі за них звичайної більшості голосів 
від кількості присутніх. Щодо змін К., то вимагалась ква¬ 
ліфікована більшість у 3/5 голосів присутніх. При цьому 
будь-яка зміна до основного закону вступала у силу, ли¬ 
ше коли відповідна ухвала ще й поновлялась новим скла¬ 
дом Всенародних Зборів вже звичайною більшістю го¬ 
лосів. Відокремлення ж територій, проголошення війни 
та віддання під слідство і до суду міністрі* мало вирішу¬ 
ватись 2/3 голосів присутніх. 

Право законодавчої ініціативи і внесення проектів за¬ 
конів надавалось президії у порозумінні з радою старшин 
Зборів, поодиноким фракціям, зареєстрованим Зборами, 
група депутатів не менш 30 чол., Раді народних міністрів, 
органам самоврядування, що об’єднують 100 тис. вибор¬ 
ців і більше, і таким же за кількістю групам громадян, 
підписи яких підтверджені судами. Проекти повинні бу¬ 
ли обговорюватись відповідною комісією, а також пода¬ 
ватись до відома уряду і розглядатись Зборами після до¬ 
повіді комісії. Якщо законопроекти відхилялись, то вони 
могли бути внесені на наступну сесію, але не на розгляд 
нового складу Зборів. Прийняті закони і постанови по¬ 
винні були друкуватись у вигляді витягів з протоколів 
засідань Зборів за підписом голови або його товариша 
та одного з секретарів Всенародних Зборів і вступати в 
силу після одержання їх у місцевих установах, якщо ін. 
не зазначалось у самих актах. 

Спеціально заборонялось без ухвали Зборів встанов¬ 
лення будь-яких податків, позик, обмежень державного 
майна, правил обов’язкової військової або міліцейської 
служби; опублікування від імені УНР політ, і екон. трак¬ 
татів, визначення одиниць мір та ваги, а також монет 
України. 

Компетенція і склад деяких службових осіб і органів 
(президія Зборів, рада старшин Зборів, фракції Зборів, 
окремі депутати, комісії Зборів і т. ін.) законодавцем не 
визначались. Глава «Національні союзи» майже повніс¬ 
тю співпадала з текстом закону «Про національно-пер¬ 
сональну автономію». 

Вищою виконавчою владою УНР проголошувалась 
Рада народних міністрів, що мала керувати всіма спра¬ 
вами, які залишались поза межами діяльності установ 
місцевого самоврядування або стосувались всієї України, 
координувати і контролювати діяльність місцевих уста¬ 
нов, але не втручатись при цьому до їх компетенції, до¬ 
помагати їм у випадках, коли вони про це просять. Уряд 
мав діставати свої повноваження від Всенародних Зборів 
і звітувати лише перед ними. 

Формування Ради народних міністрів покладалось на 
голову Зборів за порозумінням з радою старшин, а потім 




II. Витоки національного права 


207 


їх пропозиції виносились на сесії, де остаточно вирішу¬ 
валися питання про кількість членів кабінету і його ком¬ 
петенцію. Депутатські запити до уряду у цілому і окремих 
міністрів могли подаватися через президію Зборів, а 
фракціями і групами депутатів числом не менш 15 чол.— 
ще й вимоги та жадання. Але останні мали ставитись на 
голосування, і лише після підтримки їх сесією міністри 
зобов’язувались дати відповідні пояснення протягом 
тижня на Зборах самі або через своїх представників. 

Всенародні Збори могли висловити недовір’я Раді на¬ 
родних міністрів у цілому і окремим членам уряду. У 
такому разі останні мали скласти свої повноваження, а 
через добу Збори вже могли приступити до їх заміщення. 
Членам кабінету надавалось право брати участь у дебатах 
на сесіях з дорадчим голосом. Депутати, що входили до 
складу уряду, мандат свій зберігали, але позбавлялись 
права вирішального голосу на сесіях Всенародних Зборів. 

Третя влада — судова — у рамках цивільного, кримі¬ 
нального і адміністративного законодавства мала здій¬ 
снюватись іменем Української Народної Республіки ви¬ 
ключно судовими установами, рішення яких не могли 
змінювати ні законодавчі, ні адмін. органи влади. Розг¬ 
ляд справ мав бути прилюдним і усним. В окремих, не¬ 
передбачених законодавством випадках, деякі покарання 
могли визначатись адмін. органами влади, тобто у поза- 
судовому порядкові. К. наголошувала, що «Суд для всіх 
громадян Республіки, один і цей самий, не виключаючи 
й членів Всенародних Зборів та членів Ради Народних 
Міністрів». Найвищим судовим органом УНР повинен 
бути стати Генеральний суд, який обирався б Всенарод¬ 
ними Зборами на 5 років, вважався найвищою касацій¬ 
ною інстанцією для всіх судів України і не міг бути судом 
першої та другої інстанції або мати функції адміністра¬ 
тивної влади. 

У дію К. не вступила, бо через кілька годин після її 
прийняття Центральна Рада була розігнана окупантами 
і припинила своє існування. 

КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ 
ДЕРЖАВІ. При розгляді карних і цивільних справ суди 
доби останнього гетьманату керувалися старими закона¬ 
ми — «Уставом о наказаниях, налагаемьіх мировими су- 
дями», «Уложением о наказаниях уголовньїх и исправи- 
тельньїх», відповідними статутами кримінального і ци¬ 
вільного судочинства Російської імперії та ін. Але інколи 
до них вносились суттєві зміни, спрямовані перш за все, 
як і було проголошено у програмних документах геть¬ 
мана від 29 квітня 1918 р., на підтримання, включаючи 
й найжорстокіші міри, авторитету влади, захист приват¬ 
ної власності як фундаменту культури і цивілізації, інте¬ 
ресів приватного підприємництва і великих власників, 
на боротьбу з кримінальною злочинністю, яка продов¬ 
жувала хвиля за хвилею прокочуватись по Україні. 

Так, 14 червня Рада міністрів прийняла постанову про 
деякі тимчасові зміни кар за крадіжку, шахрайство, при¬ 
своєння і розтрату та поширення підсудності справ ми¬ 
ровим суддям. Встановлювалось, що за ці види злочинів 
«винні підлягають під дію «Устава о наказаниях...» лише 
тоді, коли оцінка вкраденого або присвоєного не пере¬ 
вищує 1500 крб., а у інших випадках злочинець відпові¬ 
дав за «Уложением о наказаниях...» Компетенція миро¬ 
вих суддів розширювалась: до неї включались справи, 
коли збитки, заподіяні злочином, не перевищували 3 тис. 
крб., а щодо самовільнозрубаних або понівечених де¬ 
рев — 1,5 тис. 

21 червня те ж саме було встановлено і по цивільним 
справам. Позови, що виникали із зобов’язань ціною не 
вище 3 тис. крб., розглядались у мировому суді, а всі 
інші виключались з його компетенції. 

Щодо присяжних засідателів, то тут так само вноси¬ 
лись уточнення. Як і раніше, вони призначались на підс¬ 
таві відповідних статей Статуту кримінального судочин¬ 
ства Російської імперії з чергових та запасних списків. 


Присяжні, призначені для участі у засіданнях однієї су¬ 
дової установи не мали права водночас призначатись для 
засідань інших установ. Голови Карного генерального 
суду Сенату і судових палат завчасно доводили до відома 
голів окружних судів про час і місце судових засідань з 
участю присяжних засідателів, а окремі суди складали 
списки чергових і запасних присяжних засідателів і не¬ 
гайно надсилали їх до Сенату та палат. У місцевостях, 
де списки присяжних на 1918 р. не були складені згідно 
з законом Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р., ок¬ 
ружні суди призначали присяжних з чергових списків, 
складених на 1916 р. Призначення присяжних жеребку¬ 
ванням для вирішення конкретної справи допускалось 
лише тоді, коли кількість неодведених осіб становила не 
менш п’ятнадцяти. 

Деякі зміни кримінально-процесуального законодав¬ 
ства колишньої Російської імперії були внесені у серпні 
1918 р.. Зокрема передбачалось розглядати кримінальні 
справи без досудового слідства, якщо винний не позбав¬ 
ляється громадянських прав, а прокурор і суд визнає 
можливим саме такий розгляд. У окремих випадках доз¬ 
волялось проводити лише деякі слідчі дії. В іншій редак¬ 
ції було викладено і примітку до ст. 1625 «Уложения о 
наказаниях...», згідно з якою справи про знищення та 
псування чужого рухомого майна, а також лісів, садів, 
городів і т. п., коли від того ні для кого не було небез¬ 
пеки, розпочинались лише після скарги осіб, що понесли 
шкоду та втрати. 

З одного боку, кримінальна і адміністративна відпо¬ 
відальність, встановлена саме Українською державою, 
наступала шляхом внесення змін до вже і^нуюючого за¬ 
конодавства, а з іншого — з’являлись час від часу і нові 
склади протиправних діянь, і нові санкції. Скажімо, за¬ 
коном про вироблення та продаж гральних карт перед¬ 
бачався штраф у 10-кратному розмірі порівняно з про¬ 
дажною ціною за провезення закордонних карт, приват¬ 
не фабричне вироблення карт в Українській державі і 
навіть їх купівлю з метою продажу. При повторенні таких 
дій винні у них підлягали ув’язненню на строк до 3-х 
місяців. Змінення етикеток на казенних картах кваліфі¬ 
кувалось як шахрайство. Карти у всіх таких випадках і 
майно, отримане винуватцями від продажу, конфіскову- 
вались. 

Слід відзначити і те, що часом тяжко було відрізнити 
кримінальну й адміністративну відповідальність, бо ос¬ 
тання інколи ставала жорстокішою за першу. Скажімо, 
за порушення статуту державного хлібного бюро губерн¬ 
ський староста за власним розсудом міг кинути до в’яз¬ 
ниці громадянина строком аж на 6 місяців або накласти 
на нього штраф 450 тис. крб. Восени вже офіційно право 
видавати обов’язкові постанови щодо охорони громад¬ 
ського порядку і накладати на винного у їх порушенні 
штраф до 3 тис. крб. або арешт до 3 місяців отримали 
міністр внутрішніх справ, губернські старости, столич¬ 
ний і міські отамани. Користувались цим й інші посадові 
особи, навіть директори департаментів окремих мініс¬ 
терств. Так, обов’язковою постановою міністерства торгу 
й промисловості, підписаною керівником одного з його 
департаментів А. Мономаховим, встановлювалась відпо¬ 
відальність за перевищення означених ним норм спожи¬ 
вання палива і електроенергії: арешт до 3 місяців або 
штраф до 10 тис. крб. з позбавленням в тому й іншому 
випадку права на користування електричною енергією. 

Значним доповненням до кримінального законодав¬ 
ства колишньої Російської імперії став ухвалений Радою 
міністрів 24 липня 1918 р. тимчасовий закон про відпо¬ 
відальність за перевищення граничних цін та спекуля¬ 
цію, яким припинялась чинність ст. 913, 913 і , 914, 1180, 

1180 і та 1 180 2 «Уложения о наказаниях...» Винні у про¬ 
дажу продовольства або інших товарів та матеріалів пер¬ 
шої необхідності за цінами, що перевищують встановлені 
державою, як і у замахові на такий продаж, карались 




208 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


позбавленням особливих прав та переваг і ув’язненням 
на строк від 1 року і 4 місяців до 2 років або відданням 
на такий же строк до примусових робіт і, крім того, гро¬ 
шовою виплатою від 100 до 25 тис. крб., але не менше 
подвійної суми перевищення граничної ціни. Такій же 
карі підлягали і співучасники вчинку, і підбурювачі до 
нього, а також ті, хто пропонував або приймав послуги 
при його скоєнні. 

Торговельною і промисловою спекуляцією вважалась 
купівля з метою перепродажу вказаних вище предметів 
за цінами, які перевищують граничні, посередництво у 
будь-якій формі при здійсненні такої купівлі, перехову¬ 
вання товарів, належних до продажу, скорочення остан¬ 
нього або відмова від продажу, скорочення виробництва 
цих товарів, умисне їх знищення або псування, складан¬ 
ня чи навіть пропозиції до складання угод з метою під¬ 
вищення цін, співучасть у зазначених вчинках. Спеку¬ 
ляція каралась позбавленням особливих прав та пере¬ 
ваг, ув’язненням на строк від 1 року і 4 місяців до 2 
років або відданням на такий же термін до примусових 
робіт, але розмір грошової виплати підвищувався до 
100 тис. крб. 

Винні у торгівлі без належного дозволу, як і у замаху 
на таку торгівлю, підлягали тюремному ув’язненню на 
строк до 8 місяців і штрафу від 1 тис. до 100 тис. крб. 
Така ж кара накладалась на промисловців і торговель¬ 
ників, які збували товари особам, що не мали відповід¬ 
них свідоцтв на їх продаж. При повторенні зазначених 
випадків сума штрафу підвищувалась до 200 тис. крб. і 
ставала обов’язковою заборона на 3 роки займатись тор¬ 
гівлею. Присуд за кошти засудженого оприлюднювався 
у кількох газетах, майно його конфісковувалось. Ті, хто 
порушував заборону на торгівлю, підлягали ув’язненню 
на строк від 1 до 3 років. Посадові особи, винні у ха¬ 
барництві або здирстві при скоєнні спекуляції, карались 
більш суворо та ще й сплачували штраф у розмірі под¬ 
війної вартості хабаря або дарунка. 

Всі справи про перевищення граничних цін та спе¬ 
куляцію вилучались з мирових судів і належали до ком¬ 
петенції окружних суддів, де мали розглядатись незалеж¬ 
но від роду кари без участі присяжних засідателів і без 
застосування звичних кримінально-процесуальних норм. 
Вироки вважались остаточними й оскарженню не під¬ 
лягали. 

У зв’язку з величезною кількістю кримінальних справ, 
що виникла після прийняття тимчасового закону про 
кримінальну відповідальність за перевищення граничних 
цін та спекуляцію, уряд асигнував додатково 300 тис. 
крб. на видатки по утворенню нових посад слідчих спец¬ 
іально по такого роду справах. У результаті, починаючи 
з 15 серпня, досудове слідство в справах, що виникали 
з порушенням вказаного закону, проводили спеціально 
призначені для цього 40 тимчасових судових слідчих, які 
розподілялись між різними судовими округами і перемі¬ 
шувались наказом міністра юстиції з однієї округи в іншу 
в міру потреби. Тимчасові слідчі отримували по 700 крб. 
жалування щомісячно та ще й 150 крб. на канцелярські 
видатки і по 125 крб. — на утримання камери. 

Наприкінці серпня уряд спеціальною постановою ще 
раз наголосив, що замах на спекуляцію і співучасть у ній 
караються на рівних підставах з самою спекуляцією, а у 
вересні Рада міністрів внесла ще два суттєвих доповнен¬ 
ня до закону від 24 липня: 1) засудженим за спекуляцію 
заборонялось протягом року перебування у Києві, Одесі, 
Миколаєві, всіх губернських центрах, а також у Берди¬ 
чеві, Бердянську, Білгороді, Вінниці, Кременчуці, Єли- 
заветграді, Маріуполі, Мелітополі, Ніжині та Рівному; 2) 
єдиним запобіжним заходом під час слідства по таким 
справам визнавалось ув’язнення. 

Найпильніша увага з боку гетьмана і його соратників 
у кримінальній законотворчості приділялась, природно, 
захисту авторитету влади й інтересів держави. У цьому 


плані особливо виділяється постанова уряду від 24 ве¬ 
ресня «Про міри проти осіб, які загрожують державній 
безпеці Української держави, її правопорядкові». Вона 
скасувала закон Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. 
Віднині міністрові внутрішніх справ на всій території Ук¬ 
раїни, а губернським старостам і міським отаманам у 
межах їх владування надавалось право приймати рішення 
про проведення трусів та виємок у осіб, щодо яких ви¬ 
никла підозра у загрозі державі і про їх арешт. Про арешт 
у таких випадках державних службовців протягом 3 днів 
треба було повідомити відповідне відомство, а на арешт 
судді, прокурора або судового слідчого — отримати згоду 
міністра юстиції. За постановою міністерства внутрішніх 
справ арешт міг тривати 2 місяці, а за рішенням старости 
або отамана — 2 тижні, але міністр у останньому випадку 
міг його збільшити до 2 місяців. Протягом однієї доби 
особа, що прийняла рішення про трус, виємку або арешт 
зобов’язана була переслати копію відповідної постанови 
з обґрунтуванням до місця ув’язнення, прокуророві міс¬ 
цевого окружного суду та департаментові Державної варти. 

Прокурор мав право за своїм розсудом внести протест 
прокуророві судової палати, а останній, якщо вважав 
арешт хибним,— повідомити про це губернського ста¬ 
росту чи міського отамана. Ці посадові особи у випадку 
незгоди з думкою прокурора судової палати протягом З 
днів надсилали все листування до особливої наради мі¬ 
ністерства внутрішніх справ, яка утворювалась під голо¬ 
вуванням одного з товаришів міністра у складі 2 членів 
ради міністра і 3 членів консультації при міністрові юс¬ 
тиції. 

Заарештовані особи могли бути примусово висланими 
у позасудовому порядку з місця їх постійного мешкання 
у місцевості, визначені урядом, на строк до 2 років. 

Кримінальна відповідальність за законами воєнного 
часу була встановлена Радою міністрів наприкінці жовт¬ 
ня за виступ проти державної влади, державну зраду, під¬ 
бурювання до страйків, навмисний підпал чи нищення 
майна, харчу, фуражу, телеграфного і телефонного зна¬ 
ряддя, споруджень на залізницях, за напад на вартового 
або військовий караул, озброєний опір Державній варті 
тощо. Мається на увазі тимчасовий закон по охороні за¬ 
лізниць. Винні у названих вище діях, навіть цивільні осо¬ 
би, у смугах відчуження підлягали військовому суду на 
підставі правил Російської імперії від 1869 р. та Війсь¬ 
кового статуту про кари. 

Найбільш жорстокі покарання встановлював гетьма¬ 
нат за ухилення від оголошеної 5 грудня повної мобілі¬ 
зації всього населення чоловічої статі, здатного носити 
зброю, для оборони Києва від військ Директорії. Керів¬ 
ники домових комітетів та домовласники за недодержан¬ 
ня правил мобілізації карались військово-польовим су¬ 
дом ув’язненням на строк від 1 до 4 років, а за пряме 
ухилення від призову або сприяння такому ухиленню 
винні підлягали теж військово-польовому судові, котрий 
визначав їм каторгу від 4 до 20 років. 

Водночас значно посилювалась кара за порушення 
правил охорони державного кордону, за переміщення 
краму через кордон контрабандним способом з боку 
військових Окремого корпусу прикордонної охорони або 
за допомогу при такому переміщенні. Винні у цих зло¬ 
чинах підлягали позбавленню всіх прав стану і каторзі 
строком від 4 до 8 років. 

Ще однією з сфер особливої уваги гетьмана був на¬ 
дійний захист приватної власності та інтересів великих 
власників. 29 червня вносились доповнення до ст. 1614, 
1621 і 1625 «Уложения о наказаниях...» Вони розширю¬ 
вали склад злочинів, пов’язаних з нищенням майна. Від¬ 
нині кримінальна відповідальність наступала не лише за 
підпалення чужого, а й свого власного майна, за пошко¬ 
дження чужих або своїх посівів, хліба у снопах або зерні, 
сінокосів, скошеного сіна, сільськогосподарського жи¬ 
вого або неживого інвентаря, племінного скоту, який 




II. Витоки національного права 209 


знаходився на злучних пунктах або на скотних розпо¬ 
дільниках. 

19 липня уряд Української держави зробив черговий 
антидемократичний крок: була відновлена чинність са¬ 
модержавного закону від 2 грудня 1905 р. про покарання 
за участь у страйках на установах та підприємствах, що 
мають громадське або державне значення і відшкодуван¬ 
ня збитків тим робітникам і службовцям, які не встали 
до лав страйкарів. 

Ціла низка кримінальних і адміністративних санкцій 
встановлювалась законами про правила продажу цукру. 
Скажімо, за незаконний експорт чи імпорт предметів 
цукроварення конфісковувалася вся партія зазначеного 
товару, а винні у такому порушенні на перший раз під¬ 
лягали штрафові у розмірі потрійної вартості конфіско¬ 
ваного та ще й ув’язненню на строк від 2 до 4 місяців. 
При повторенні таких випадків грошове покарання стя¬ 
гувалось у чотиразовому розмірі, а ув’язнення вже три¬ 
вало від 4 до 8 місяців. Конфіскація, чотириразовий 
штраф та ув’язнення на строк від 2 до 24 місяців загро¬ 
жувало тому, хто випускав цукор або предмети цукрова¬ 
рення без належного на те дозволу чи наказу. На другий 
раз таке порушення каралось конфіскацією, шестиразо¬ 
вим штрафом та 4—8 місяцями ув’язнення, на третій — 
конфіскацією, восьмиразовим штрафом та ув’язненням 
на строк від 8 до 16 місяців. 

Не «заохочувалось» і придбання цукру та предметів 
цукроварення, випущених без дозволу. Конфіскація у та¬ 
кому випадку супроводжувалась штрафом у розмірі под¬ 
війної вартості придбаного товару та ув’язненням на 
строк до 2—4 місяців, а при повторенні — чотириразової 
вартості та ув’язненням на 4—8 місяців. Порушення пра¬ 
вил сплати за цукор, визначених у дозволах чи нарядах, 
каралось штрафом у розмірі повної вартості цукру, а при 
повторному порушенні — подвійної вартості. Штрафові 
від 500 до 3 тис. крб. підлягали винні у порушенні правил 
видання документації про цукровиробництво. Таке ж 
грошове покарання та ще й арешт на строк від 3 тижнів 
до 3 місяців накладалось на винних у продажу цукру без 
відповідного дозволу, у повторному випадку штраф 
збільшувався до 3—10 тис. крб., ув’язнення — до 2—4 
місяців, а на третій раз — відповідно до 3—20 тис. крб. 
і 4—8 місяців. Навіть за провезення або пронесення цук¬ 
ру без документів у кількості понад 3 пуди на перший 
раз винуватцям загрожував штраф від 100 до 500 крб. і 
арешт від 7 днів до 3 тижнів, а на другий і подальші 
рази — 500—1000 крб. та 3 тижні — 3 місяці ув’язнення. 

Слід звернути увагу на те, шо у зазначеному законі 
законодавець відступав від найчастіш застосовуваної 
санкції «або... або» і застосовував поширену санкцію: і 
конфіскацію, і штраф, і ув’язнення разом за одну про¬ 
вину. 

16 жовтня урядом було встановлено відповідальність 
за вживання цукрових буряків не для вироблення цукру. 
Порушники підлягали ув’язненню від 2 до 4 місяців та 
ще й штрафу від 3 до 10 тис. крб. Така ж кара покладалась 
на винних у вивезенні буряку за межі України. Купівля 
цукрових буряків без відповідного дозволу тягла за собою 
і конфіскацію всієї продукції, й ув’язнення від 2 до 4 
місяців. Кримінальне переслідування розпочиналось ор¬ 
ганами акцизного догляду, а справи розглядались миро¬ 
вими суддями, незалежно від розміру збитку і грошового 
стягнення. 

Уряд П. Скоропадського протягом свого існування 
посилював кримінальну відповідальність за дезорганіза¬ 
цію сільського господарства, за потраву посівів, за по¬ 
рушення правил збереження чи продажу кокаїну, за спе¬ 
куляцію іноземною валютою, за фальшування грошей 
тощо. Для придушення повстань у розпал війни з Ди¬ 
ректорією готувався законопроект про надзвичайні за¬ 
ходи по боротьбі з бандитизмом. Але застосувувати чер¬ 
гові репресії було вже пізно. 


л 

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ — найвідоміші кодекси фео¬ 
дального права Великого князівства Литовського, що 
діяли й на інкорпорованих до нього українських землях. 

Протягом XVI ст. було видано три Л. С.: 1529 р. 
(«Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). 
Вони були досить подібними один до одного, тому часом 
їх називають трьома редакціями. І1. С. виникли як пра¬ 
вові акти багатонаціональної держави, тому в них ши¬ 
роко використано звичаєве право всіх народів, які жили 
на її території, норми давньоруського, римського, ні¬ 
мецького, польського права, попереднього поточного за¬ 
конодавства Великого князівства Литовського. Врахо¬ 
вуючи, що одним із основних джерел була Руська Прав¬ 
да, слід підкреслити, що для українського народу «іно¬ 
земне походження» Л. С. мало досить відносний 
характер, їх норми відтворювали звичні «давні права» і 
розглядалися як власне споконвічне право. 

Ініціатива видання Першого Л. С. належала шляхті, 
представники якої на сеймі 1514 р. подали великому 
князю литовському прохання «дарувати» писані закони, 
з яких буде ясно, які існують шляхетські права і привілеї. 
Про свій намір підготувати відповідний акт Сігізмунд І 
оголосив спеціальним декретом на сеймі 1522 р. Проект 
статуту було укладено урядовцями великокнязівської 
канцелярії, обговорено на кількох сеймах і нарешті ух¬ 
валено восени 1529 р. Він не був надрукований, а пере¬ 
писувався для практичного вжитку, тому в тих списках, 
які збереглися до нашого часу, зустрічаються суттєві роз¬ 
ходження. 

Перший Л. С. включав 13 розділів, поділених кожен 
на кілька артикулів, яких налічувалося 264. Перший роз¬ 
діл містив положення про верховну владу й її стосунки 
з населенням, другий — про «земську оборону», тобто 
організацію військової служби; третій — про шляхетські 
вольності; четвертий — про суддів та суди, всі інші ре¬ 
гулювали окремі інститути цивільного й кримінального 
права, а також порядок судопровадження. Остаточна ре¬ 
дакція Статуту була результатом певної боротьби між 
магнатами та дрібною шляхтою. Статут визначив усю 
шляхту як єдиний стан і зафіксував ту суму прав і при¬ 
вілеїв, які вона здобула. Критерієм приналежності до 
шляхетського стану було визнано принцип давності: хто 
здавна, від кількох поколінь користувався боярськими 
правами. В окремих випадках на доказ треба було ви¬ 
ставити певне число свідків-шляхтичів, які мусили при¬ 
сягнути, що дана особа «єсть зрозу шляхтич». Наново 
шляхетство можна було набути лише шляхом надання 
великим князем. 

Шляхті гарантувалося, що її не стануть карати «без¬ 
правно», тобто без публічного суДового процесу. їй за¬ 
безпечувалося володіння землею, яку не можна було 
одібрати без вини. Шляхтич діставав право апеляції на 
суд воєводи або старости безпосередньо до великого кня¬ 
зя. Йому гарантувалася свобода виїзду за кордон. Статут 
зобов’язав управителів областей призначити до складу 
суду двох представників місцевої шляхти. 

Передбачені Статутом покарання мали виразний кла¬ 
совий характер. За убивство шляхтича шляхтич платив 
100 коп грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж 
«вини» великому князю. За убивство путного боярина, 
ремісника чи тивуна платилося 20 коп, а за вбивство муж¬ 
чини всього — 10 коп. Шляхтич за те, що вдарив шлях¬ 
тича, платив 12 коп штрафу, але коли б вдарив шляхтича 
«простий хлоп» або міщанин, то йому відрубували руку. 
За убивство ж шляхтича хлоп платив головою. 




210 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Але все ж таки Перший І1. С. насамперед захищав 
інтереси великих магнатів, їх привілейоване становище 
в державі і праві. Тому, починаючи з 1544 р., шляхта на 
кожному сеймі наполегливо вимагала «поправи» Стату¬ 
ту. 20 років великий князь та магнати відхиляли прохан¬ 
ня шляхти. Але у роки Лівонської війни їм довелося піти 
на створення спеціальної комісії для перегляду Статуту. 
1566 р. сейм затвердив його нову редакцію, що дістала 
назву Другого Л. С. Цей Статут законодавчо оформив 
«шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого 
князівства Литовського. Він, як і попередній, не друку¬ 
вався, а поширювався у рукописних списках. Система 
Статуту, який поділявся на 12 розділів і 366 артикулів, 
збереглася, але було значно розширено розділ про шля¬ 
хетські права й кримінальні злочини. Статут закріплював 
представництво шляхти на сеймах, поділ влади між ве¬ 
ликим князем та сеймом, задовольняв інші вимоги шлях¬ 
ти. Він надавав магнатам і шляхті право вільно розпо¬ 
ряджатися своїми землями та підданими селянами. Сло¬ 
во «боярин» у цьому Статуті вже майже зовсім не ужи¬ 
валося, натомість скрізь стояло слово «шляхтич». 

Після Люблінської унії 1569 р. польські феодали стали 
вимагати перегляду Другого Л. С., щоб погодити з поль¬ 
ськими законами. Але комісія, складена для перегляду 
Статуту з представників великого князя і очолювана під- 
канцлером литовським Л. Сапєгою, підготувала його но¬ 
ву редакцію всупереч Люблінській унії як кодекс само¬ 
стійної й повноправної Литовської держави. Так, до Ста¬ 
туту було внесено артикули, в яких говорилося, що ве¬ 
ликий князь має присягти за себе й за своїх нащадків 
не порушувати території Великого князівства Литовсько¬ 
го й знову прилучити області, від нього одрізані. Тому 
Третій Л. С. не розглядався єдиним польсько-литовським 
сеймом, а був 1588 р. затверджений королем Сігізмун- 
дом III, який таким шляхом намагався забезпечити собі 
підтримку литовських феодалів. Статут 1588 р. було над¬ 
руковано у Вільно в друкарні Мамоничів, а 1589 р. він 
набрав обов’язкової сили. Цей акт став діючим правом 
не тільки на землях Великого князівства Литовського, 
але й в українських провінціях, що відійшли до Польщі. 

Третій Л. С.— найдосконаліший з усіх литовських ста¬ 
тутів. Його зміст був найповнішим, він поділявся на 14 
розділів і 488 артикулів і містив норми практично всіх 
галузей права. Це був класичний кодекс феодального 
права, що всебічно регулював найважливіші суспільні 
відносини того історичного періоду. Він юридично за¬ 
провадив кріпосне право в Литві й Білорусії, а також на 
Брацлавщині і Придніпров’ї. Згідно з Статутом, за селя¬ 
нами зберігалось тільки право володіння рухомим май¬ 
ном, необхідним для виконання повинностей з земель¬ 
них наділів, що перебували в їх користуванні. Строк роз¬ 
шуку селян-втікачів був збільшений з 10 до 20 років. Осо¬ 
ба, яка допомагала втечі селянина, підлягала покаранню 
як злодій, а та, що приймала втікача, платила великий 
штраф. 

Статут 1588 р. не лише захищав інтереси можнов¬ 
ладців, але й закріпив ряд прогресивних положень. Він, 
зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян, 
хоча воно і не була рівним для всіх, декларував обме¬ 
ження влади монарха законом, відмежування судової 
влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. 
На противагу церковному космополітизму закріплюва¬ 
лася ідея державного суверенітету. Статут, прийнятий 
після Люблінської унії 1569 р., захищав інтереси насе¬ 
лення Литви від польської експансії, гарантував укра¬ 
їнському (руському) народові право судитися за нор¬ 
мами свого звичаєвого права у т. зв. копних судах (гро¬ 
мадські суди селян та міщан), вимагав, щоб суддів і 
управителів обирали з людей «годних в праві і письма 
руського умієтних». 

Третій Л. С. 1588 р. було видано мовою, яку переваж¬ 
но називають сьогодні старобілоруською, іноді старору¬ 


ською або староукраїнською. В Україні він діяв в основ¬ 
ному у двох редакціях: 1588 р., т. зв. мамоничівському 
виданні, в якому значною мірою зберігались основні за¬ 
сади давньоруського права, і в редакції 1614 р., що ви¬ 
никла внаслідок перекладу мамоничівського видання на 
польську мову і до якої було додано «Трибунал Великого 
князівства Литовського» 1581 р., тобто збірник, яким ви¬ 
значався правовий статус головного суду країни. Найав¬ 
торитетнішим джерелом діючого права в Україні третій 
Л. С. зостався і після національно-визвольної війни 
1648—1654 рр., в ньому тільки припинили дію розділи й 
артикули, які визначали порядок створення і діяльності 
шляхетських станових судів. До того ж верхівка україн¬ 
ського шляхетства намагалася розширити його дію. Так, 
гетьман Д. Апостол прямо наказував українським судам 
керуватися Л. С. У ході численних спроб кодифікувати 
«малоросійські права», що здійснювалися у XVIII — на 
початку XIX ст., саме Л. С. ставав найважливішим дже¬ 
релом усіх проектів. Більше того, питання про доціль¬ 
ність застосування його норм не рідко набувало полі¬ 
тичного значення і ставало предметом гострої боротьби. 
Застосування Л. С. як джерела права було визнано цар¬ 
ським урядом виданням у Петербурзі 1810 р. російською 
мовою покажчика до нього (під назвою «Ручной словарь, 
или краткое содержание польских и литовских законов, 
служащих руководством в судебньїх тяжбах всякого рода, 
собранньїх для употребления в присутственньїх местах 
и для пользьі частньїх обьівателей коронньїх и литовских 
провинций»), а 1811 р. — тексту Л. С. російською мовою. 
Це видання містило норми матеріального і процесуаль¬ 
ного права, які діяли в лівобережних і правобережних 
губерніях України аж до 1840—1842 рр., коли на них було 
поширено російське законодавство. Хоча на Полтавщині 
та Чернігівщині окремі правові норми Л. С. фактично 
діяли аж до першої чверті XIX ст. 

Таким чином, Л. С. протягом майже чотирьох віків 
відігравали важливу роль у правовій системі України. На¬ 
родними масами вони традиційно розглядалися як най¬ 
важливіші джерела «давніх прав», своєрідна противага 
«новині», що нав’язувалася з боку Росії чи інших агре¬ 
сивних сусідів. 


м 

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО В УКРАЇНІ - важливе 
джерело права на українських землях, т. зв. феодальне 
міське право, за яким міста звільнялися від управління 
і суду феодалів. 

Представляло собою скодифіковані у XIII ст. норми 
звичаєвого права і судові ухвали німецького міста Маг¬ 
дебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, 
Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, України та Білорусії. 
Його головними джерелами були збірники «Зресиїит 
Захопиш» («Саксонське зерцало») та «Вайхбільд». 

М. п. прийшло спершу в міста Закарпатської України 
(з 1329 р.— Хуст, Вишкове, Тячів), що на той час нале¬ 
жали Угорщині. Потім на західноукраїнські землі разом 
з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович 
і його наступники забезпечили їм привілей користува¬ 
тися власним правом і мати власні судово-адміністра¬ 
тивні інституції. З переходом українських земель під 
Польщу і Литву М. п. надавали королі або великі князі. 
Першими його отримали Володимир-Волинський (перед 
1324 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374), Берестя 
(1390); у XV—XVII ст. М. п. одержала також низка міст 
Правобережної України (зокрема Київ 1494—1497 рр.). 
Спочатку М. п. стосувалося лише німецької людності 
міст, але згодом поширилося на все населення. Надава- 


II. Витоки національного права 211 


лося окремим містам спеціальним привілеєм великого 
князя, що звільняло їх від місцевої залежності. 

Міщанство переводилося на окремий суспільний 
стан, який мав свої органи самоуправління. Таким ор¬ 
ганом у великих містах була міська рада (магістрат), що, 
як правило, складалась з війта (очолював магістрат), його 
помічників (бурмістрів) і двох колегій — ради (райці, 
ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), яких 
обирало міщанське населення (іноді війт призначався 
державною або дідичною владою). Магістрат керував 
справами міської адміністрації, суду, господарства, фі¬ 
нансів, поліції тощо. Судова компетенція належала і до 
ради, і до лави. їх розмежування було не завжди виразне; 
але, як правило, лава виступала як судова колегія насам¬ 
перед у кримінальних справах, а також цивільних, а ра¬ 
да — як колегія в справах адміністративних та складних 
цивільних справах. Магістратською канцелярією відав 
міський писар. Устрій міст у Литовсько-руській державі 
не був однаковим: деякі мали повне М. п.; інші — не¬ 
повне і тільки частково запроваджували управління за 
магдебурзьким зразком. Лише кілька українських міст: 
Львів, Київ, Кам’янець — користувалися повним М. п. 

Переяславська угода 1654 р. гарантувала право укра¬ 
їнських міст на М. п. На Гетьманщині ним користува¬ 
лися Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, 
Козелець, Погар, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський 
і Полтава. Більшість цих міст отримала М. п. ще за ли¬ 
товсько-польської доби (до 1648 р.), що згодом було під¬ 
тверджено українськими гетьманами. Решта дістали його 
від царської або гетьманської влади. Міста Гетьманщини 
здебільшого мали неповне М. п. Апеляційною установою 
для міського суду був полковий, а з 1730 р.— Генераль¬ 
ний суд. А у зв’язку з ліквідацією автономії України в 
кінці XVIII — на початку XIX ст. самоуправа міст почала 
занепадати. Царським указом 1831 р. М. п. в У. було ска¬ 
совано для всіх міст, за винятком Києва (скасоване 
1835 р.). 

Джерелами чинного М. п. в Західній Україні та на 
Гетьманщині були збірки польською мовою, перекладені 
з німецької і латини польськими правниками XVI ст. 
М. Яскером, Б. Троїцьким, П. Щербичем та П. Куше- 
вичем. У другій половині XVII—XVIII ст. з них було 
зроблено українські переклади. Вони дещо відрізнялися 
змістом конкретних норм від першоджерел. В цих збірках 
закріплювалися права купців, міщан і ремісників, поря¬ 
док виборів і функції органів міського самоуправління, 
різні питання цивільного, кримінального та процесуаль¬ 
ного права. 

Запровадження М. п. у деяких містах спершу викли¬ 
кало опір українського населення, оскільки супроводжу¬ 
валося посиленням іноземної експансії, обмеженням 
прав некатоликів, але згодом ця суперечність зникла. 
М. п. було пристосовано до місцевих умов, його охоче 
застосовували не тільки в містах, а й у військових ко¬ 
зацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розгля¬ 
далося як важливий елемент «давніх прав» українського 
народу і широко використовувалося в усіх спробах ко¬ 
дифікації «малоросійського права». 

МИРНІ ДОГОВОРИ РУСІ З ВІЗАНТІЄЮ ЯК ПЕР- 
ШОДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОГО І СЛОВ’ЯНСЬКОГО 
ПРАВА. Ці документи поряд з Руською Правдою і кня¬ 
жими уставами та уставними грамотами вважаються най¬ 
важливішими писаними витоками давнього права не ли¬ 
ше українського, а й всіх слов’янських народів, особливо 
росіян і білорусів. Досить ретельно вони аналізувались 
у XIX—XX ст. як у колишній Російській імперії, так і на 
Заході. Історики головну увагу при цьому приділяли 
військовому аспектові діяльності Аскольда, Олега, Ігоря, 
Святослава, положенню Київської Русі на міжнародній 
арені, особливостям її входження у європейське, близь¬ 
косхідне і взагалі у міжнародне співтовариство, значен¬ 
ню Давньоруської держави у світовій історії, особливос¬ 


тям взаємовідносин Києва з Царгородом. Юристи ак¬ 
центувались на зазначених договорах як першоджерелах 
права; аналізові його норм, межах дії; пошуках витоків; 
процедурі й юридичній техніці укладання ухвал з Візан¬ 
тією, їх впливові на подальшу еволюцію політико-пра- 
вової культури, правотворчості, політичної думки, зако¬ 
нодавства Київської Русі; становленні вітчизняного між¬ 
народного права; зародженні давньоруської дипломатії; 
вдосконаленні дипломатичного мистецтва київських 
князів; освоєнні ними не лише воєнними, а й суто дип¬ 
ломатичними методами і засобами зв’язків з сусідніми 
державами; фактичному й юридичному визнанні Києва 
на міжнародній арені, складних проблемах долі військо¬ 
вополонених; започаткуванні морського, торговельного, 
берегового, кримінального, кримінально-процесуально¬ 
го, цивільного, цивільно-процесуального права тощо. 
Економістів у договорах Русі з Візантією, звичайно, біль¬ 
ше цікавили торгівля й інші міждержавні господарчі 
зв’язки, філологів — мовні особливості документів тощо. 

Внесок українських вчених у концептуальну скарб¬ 
ницю досліджень договорів Київської Русі з Візантією 
полягає не лише у введенні до наукового обігу їх теоре¬ 
тично опрацьованих текстів, а й у вирішенні проблеми 
про витоки цих документів. Західні і російські історики 
й юристи, щоправда, розійшлись у думках з цього пи¬ 
тання: одні доводили, що договори з греками засновані 
лише на візантійському законодавстві; другі — виключно 
на слов’янському праві; треті — на єврейському; четвер¬ 
ті — на скандинавському; п’яті — на варязько-візантій¬ 
ському; шості — суто на міжнародному праві, яке мов 
би існувало самостійно і т. ін. Окремі українські вчені 
теж дотримувались того чи іншого з*перелічених тверд¬ 
жень: скажімо, Г. Барац приєднувався до положення про 
єврейські витоки договорів, П. Цитович — до їх похо¬ 
дження від незалежного міжнародного права тощо. 
М. Владимирський-Буданов, С. Юшков та ін. вітчизняні 
дослідники вважали, що корінням договорів є «змішане», 
«асимільоване» право, тобто комбінація з руських і 
грецьких законів, у якій переважають чисто руські еле¬ 
менти. Саме ця точка зору, яку обґрунтовував ще й 
В. Ключевський, була сприйнята радянською історіогра¬ 
фією і вважається загальноприйнятою. 

Найближчий з великих сусідів Руської держави — Ві¬ 
зантія виникла у IV ст. як Східна Римська імперія і роз¬ 
кинулась на Балканському півострові, у Малій Азії та 
південно-східній частині Середземномор’я. Тут мешкали 
не лише греки, а й сірійці, копти, вірмени та інші народи. 
Це була економічно розвинута рабовласницька держава 
з великою кількістю осередків ремесла і торгівлі у вигляді 
міст, централізованим державним апаратом, досконалою 
податковою системою, високою правовою культурою, 
що мала своїм грунтом римське право. Ця культура до¬ 
сить добре віддзеркалюється у завершеному в VI ст. при 
імператорі Юстиніані І кодексі церковного, криміналь¬ 
ного, фінансового, цивільного права, який разом з інсти¬ 
туціями та дігестами відомий в історії як кодифікація 
Юстиніана. Цей період став вершиною розвитку Візантії, 
коли її володіння поширились на Північну Африку, Си- 
цілію, Італію, частину Іспанії. 

Але ще до цього слов’яни вже неодноразово турбували 
своїх багатих південних сусідів сміливими набігами, а 
незадовго до смерті Юстиніана вони п’ять разів підряд 
здійснювали спроби оволодіти Царгородом. Саме тоді й 
розпочались перші дипломатичні контакти Кия з Візан¬ 
тією, тобто започатковувалась дипломатична практика 
українських пращурів. Справу Кия продовжили у другій 
половині IX ст. Аскольд і Дір, які двічі повертались з 
переможних походів на Візантію з багатою здобиччю. У 
цей час імператор Василь був змушений відбиватися не 
лише від слов’ян, а й арабів, лангобардів та інших заво¬ 
йовників, а Візантійська імперія дедалі більше знесилю¬ 
валась. Саме тому є всі підстави для погодження з твер- 




212 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


дженням, що посольство русів у Царгороді з’явилось ще 
у 838—839 рр. Якщо це так, то Візантія першою де-юре 
визнала існування і суверенітет Київської Русі ще у IX ст. 

На сьогодні у науковому обігові перебувають чотири 
тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 
944 та 971), які дійшли до нас не в оригіналах, що скла¬ 
дались, мабуть, у двох примірниках (на грецькій і дав¬ 
ньоруській мові), а у складі «Повісті Временних літ», тоб¬ 
то копій, знятих літописцем з грецького примірника. 
Найдосконалішими вважаються тексти вказаних догово¬ 
рів, уміщені у Радзивіллівському (друга половина XV ст.) 
та Лаврентіївському (1377) літописах. Для їх реставрації 
М. Владимирський-Буданов та інші дослідники вико¬ 
ристовували Троїцький, Іпатіївський (початок XV ст.), 
Московсько-Академічний (друга половина XV ст.), 
Хлєбніковський (середина XVI ст.) та інші списки. У ві¬ 
зантійських джерелах списки текстів договорів не збе¬ 
реглись зовсім, що й дало грунт для чисельних суперечок 
навколо їх походження і достеменності. 

Так, одні дослідники вважають, що договору 907 р. 
взагалі не було, інші визнають його окремішність, а на¬ 
ступну угоду 911 р.— доповненням і розвитком поперед¬ 
ньої ухвали. Заслуговує на увагу і припущення про під¬ 
писання багатьох актів додержавної Русі з Візантією про¬ 
тягом V—VIII ст. під час зазначених вище походів, го¬ 
ловним чином, локальних договорів про перемир’я, про 
долю полонених, про воєнну здобич, про торговельні 
стосунки, тексти яких до нас не дійшли, але багато їх 
положень відтворені саме у наступних договорах, особ¬ 
ливо тих, що датовані 907 і 911 р., тобто «здобутими у 
боях» Олегом. 

Головна риса договорів — це юридичне закріплення 
у стосунках Києва і Царгорода панування сили, тобто 
впровадження мілітарного мислення, що було у той час 
природним явищем. Судячи з того, що саме у 907 р. від¬ 
бувся переможний похід Олега на Царгород, мабуть, тоді 
вже був підписаний прелимінарний мирний договір, до¬ 
стеменний текст якого для нащадків втрачено, але деякі 
його положення повторені в угоді 911р. Зміст «олегових» 
ухвал свідчить про сталий державний устрій Київської 
Русі, очолюваної великим князем, який здійснював пра¬ 
во зовнішніх стосунків, спираючись на верхівку з «світ¬ 
лих бояр»; про прагнення Русі і Візантії до довготривалих 
мирних взаємовідносин; про розмежування суспільства 
на багатих і бідних та їх різне правове становище; про 
високу оцінку візантійськими колами хоробрості й май¬ 
стерності руських дружинників, які протягом IX—X ст. 
досить часто виступали на боці Царгорода у його війнах 
з Критом, лангобардами та іншими завойовниками; про 
досить високий рівень права успадкування на Київщині, 
що знало вже тоді не лише успадкування за звичаєм, а 
й по заповіту. Положення щодо доведення факту злочи¬ 
ну (ст. З договору 911 р.), покарання за удар мечом або 
застосування іншої зброї (ст. 5), вбивства злодія на місці 
злочину та заборони такого вбивства після того, як злодій 
опинився в руках потерпілого (ст. 6), недопущення са¬ 
моуправства (ст. 14), відтворені у Короткій та Розшире¬ 
ній Правді, що свідчить про їх давньоруське походження. 

Високий рівень правової культури і гуманізм уклада¬ 
чів розглядуваного документу віддзеркалюється зокрема 
у ст. 8, яка відкидала пануюче у Європі «берегове право», 
тобто право на майно з розбитого чужеземного корабля, 
і встановлювала взаємні обов’язки русів та греків на на¬ 
дання допомоги потерпілим, тобто свідчила про праг¬ 
нення обох сторін до безпеки міжнародних торговельних 
шляхів. Стаття ж 13 про гарантування отримання майна 
нащадками померлого іноземця, що мешкали на його 
батьківщині, та заборону присвоювати це майно місцевій 
владі взагалі «обігнала» західноєвропейське право майже 
на тисячу років і є найдавнішою нормою міжнародного 
приватного права. 

При аналізі договорів 907 і 911 рр. деякі з авторів за¬ 


надто прагнуть підкреслити, що зобов’язання греків пе¬ 
ред Києвом були набагато ширшими, ніж оборотні. 
Справа у тому, що до нас дійшов лише той текст, який 
вміщував саме такі зобов’язання, а ще один примірник, 
де віддзеркалювались зобов’язання Русі відносно Візан¬ 
тії, залишився у Царгороді, втрачений, мабуть, назавжди 
і проаналізувати їх, природньо, немає можливості. 

Мирний договір діяв майже три десятиліття. Сталось 
так, що київський князь Ігор, як і його попередник Олег, 
вирушив з походом на Візантію за чотири роки до своєї 
смерті, тобто 941 р. Про причини чергової війни ні ук¬ 
раїнські літописці, ні грецькі історики нічого не пишуть. 
Можливо, це сталося після спроб Царгорода скасувати 
або порушити умови 911р. Як би там не було, але русичі 
потерпіли поразку, й Ігор майже три роки готувався до 
нового походу. Та воювати не довелось: імператор Роман 
з дітьми Костянтином і Стефаном вислали назустріч Іго¬ 
ревій дружині, котра влітку 944 р. вирушила на Царго¬ 
род, грецьке посольство з вигідними для неї пропози¬ 
ціями і даниною, після чого вона переможно поверну¬ 
лась до Києва. Наприкінці того ж року був укладений 
черговий русько-візантійський мирний договір. 

У його перших трьох статтях наголошується на непо¬ 
хитності миру Русі з Візантією, «поки сяє сонце і існує 
сам мир», на суворій карі щодо його порушників, на пра¬ 
ві русів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів 
з послами і купцями, на обов’язкові грецького уряду ут¬ 
римувати на свій кошт руських послів у Царгороді та 
постачати руських купців усім необхідним протягом шес¬ 
ти місяців їх перебування у Візантії. Мабуть, у зв’язку з 
останнім ставали суворішими порівняно з# 11 р. правила 
в’їзду до Візантії: раніше достатньо було для цього однієї 
печатки, а тепер русичі повинні були мати з собою спец¬ 
іальну княжу грамоту, в якій поіменно перераховувались 
усі гості. Без такого дозволу вони затримувались, а у ви¬ 
падку опору їх дозволялось навіть вбивати. Ст. 2-а об¬ 
межувала обсяг торговельних операцій та свободу пере¬ 
сування руських послів і купців: мешкати вони могли 
лише у передмістях Царгорода, а у столицю заходити без 
зброї, у кількості не більше 50 осіб і тільки у супроводі 
імператорського чиновника. Зимувати руським купцям 
у Візантії заборонялось. Не виключено, що такі заходи 
пов’язувались з не досить чемним ставленням русичів 
до грецького населення, з вчиненням з їх боку кривди і 
бешкетів. 

Ст. З договору 944 р. відтворювала відповідальність 
грецької сторони за приховування втікача-челядника з 
русичів, а ст. 4 встановлювала нові норми у вигляді ви¬ 
нагороди за повернення втікача-челядника з греків і 
вкраденого ним хазяйського майна. Розмір покарання 
за вкрадене або пограбоване зменшувався з потрійної до 
подвійної вартості майна. Ціна викупу полонених теж 
падала вдвічі: причому стосовно греків вона встановлю¬ 
валась диференційовано (від 5 до 10 золотників), а ру¬ 
сичів — єдина та ще й найвища (10 золотників). Напев¬ 
не, це пояснюється тим, що візантійці на територію Ки¬ 
ївської Русі не вторгались і мали змогу захоплювати з 
числа руських лише полонених «найвищого гатунку» — 
купців або княжих дружинників. 

Обопільна дипломатична гнучкість сторін у договорі 
виявлялась і в тому, що Київ відмовляв від домагань 
Херсонеса, а Візантія зобов’язувалась надати князю вій¬ 
ськову допомогу у приборканні херсонесців (ст. 8). По¬ 
боювання греків нових походів русичів виявились у ст. 10 
договору, що забороняла останнім під приводом захисту 
інтересів рибалок-херсонесців зимувати у гирлі Дніпра 
та на побережжі Дніпровського лиману. З іншого боку, 
вони сподівались на допомогу Русі у захисті своїх крим¬ 
ських володінь від нападів болгар, що відобразилось у 
ст. 11 і 15. Але ці надії, як показала подальша практика, 
виявились марними. 

Як і договір 911 р., розглядуваний документ вміщує 



II. Витоки національного права 213 


правові норми щодо корабельних аварій (ст. 9), вбивства 
християнина чи русича (ст. ІЗ), нанесення тілесних по¬ 
шкоджень (ст. 14), але віднині самосуд стосовно греків 
заборонявся (ст. 12). 

Договір 944 р. вміщує чимало посилань як на руські, 
так і на грецькі звичаї, що вибиває ґрунт у прихильників 
його тлумачення як документу суто візантійського по¬ 
ходження. Та найцікавіше те, що ст. 6 договору згадує 
не лише про звичай, а й про Устав, тобто писаний Закон 
руський, який діяв, на думку окремих дослідників, не 
лише у X, а й у IX, VIII і навіть VII ст. 

Як і угода 911 р., договір 944 р. зберігав силу майже 
ЗО років, не дивлячись на те, що в обох випадках через 
рік після їх укладання руські князі поступались троном 
своїм наступникам. Під час владування Ольги русько- 
візантійські стосунки виявились найтеплішими, а згодом 
її син Святослав кидав свої дружини на хозар, волзьких 
булгар, ясів, касогів, печенігів та інших сусідів, і лише 
(теж за 4 роки до смерті) з 967—968 рр. звернув свій пог¬ 
ляд на південь і південний захід. Київському князеві вда¬ 
лось швидко подолати опір Болгарії і навіть примусити 
її виступити на боці русичів у їх подальшому просуванні 
на Візантію. Це сталося після смерті імператора Ники- 
фора і приходу до влади у Царгороді імператора Іоанна І 
Цімісхія, якому згодом вдалося завоювати не лише пів¬ 
нічно-східну Болгарію, а й частину Сірії та Фінікії. 

Спалахнула русько-візантійська війна, яка точилась 
переважно на території Болгарії. У квітні 971 р. 30-ти- 
сячне військо Святослава було оточене у Доростолі на¬ 
багато переважаючими його у силі загонами Цімісхія, й 
у такій несприятливій для «тавроскіфів» ситуації 23 лип¬ 
ня того ж року з’явився черговий договір, за яким Свя¬ 
тослав присягнув «мати мир і міцну дружбу з Іоанном... 
до кінця світу» (ст. 1), ніколи не йти війною ні на греків, 
ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати 
союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнуту уго¬ 
ду (ст. 4). 

Відверто кажучи, це була капітуляція русичів, що 
пом’якшувалась можливістю безперешкодного повер¬ 
нення Святослава до Києва, але придунайські землі для 
Давньоруської держави були втрачені надовго. Розгля¬ 
дуваний документ складається лише з чотирьох невелич¬ 
ких статей, не вміщує юридичних норм, які б збагачували 
ті чи інші правові інституції, і тому з точки зору юрис¬ 
пруденції набагато бідніший, ніж його попередники 911 
і 944 рр. 

Звернемо увагу, що при публікації пам’яток руського 
права у 1952 р. під редакцією С. Юшкова договори з Ві¬ 
зантією увійшли до цього видання. Але через 32 роки 
його учні — автори збірника документів «Законодавство 
Давньої Русі» зовсім не взяли їх до уваги, мотивуючи це 
тим, що договори Русі з греками — міжнародно-правові 
документи, тобто вони є пам’ятками права, але не 
пам’ятками законодавства. З таким твердженням можна 
погодитись лише частково, бо договори 911 і 944 рр. вмі¬ 
щують чимало кримінальних, цивільних, процесуальних 
норм, встановлюють відповідальність за вбивство, кра¬ 
діжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. 
Як вже підкреслювалось, деякі з таких правових норм 
було зафіксовано у Законі руському, а багато відтворено 
у Руській Правді. 

Якщо припустити, що Закон руський дійсно існував, 
то, мабуть, він не став наслідком законодавчої діяльності 
київських князів, а був письмовим зведенням звичаєвого 
права русів, на основі якого здійснювалось судочинство, 
тобто прототипом Руської Правди. 

МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 р.- договір між 
Україною (гетьманом Б. Хмельницьким і Військом За¬ 
порозьким) та Росією (царем Олексієм Михайловичем 
про умови переходу України «під руку московського ца¬ 
ря». Положення договору викладені в т. зв. «Березневих 
статтях» (інша назва — «Статті Б. Хмельницького» або 


«Статті Війська Запорозького») і трьох царських жалува¬ 
них грамотах. Сукупність цих 4 документів і складає 
власне текст договору. 

Пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської 
Польщі привели Б. Хмельницького до угоди з москов¬ 
ським царем як найбільш бажаним союзником і протек¬ 
тором. Порівняно з іншими можливими спільниками — 
Туреччиною і Кримським ханством, Росія мала ту пере¬ 
вагу, що її з Україною об’єднували слов’янське етнічне 
походження, єдина православна віра (хоча і з підпоряд¬ 
куванням різним патріархам), традиційна дружба між ук¬ 
раїнськими і російськими козаками, інші багатоаспектні 
зв’язки, що свідчили про близькість історичних доль ук¬ 
раїнського і російського народу. Разом з тим, Москва 
була зв’язана з Польщею мирним договором і не хотіла 
мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнен¬ 
ня. Тим паче, що попередній головний союзник 
Б. Хмельницького, кримський хан, розглядався Росією 
як традиційний геополітичний противник. Проте, з пли¬ 
ном часу, російсько-польські стосунки все більше загост¬ 
рювалися. Сприяло цьому систематичне порушення в 
польських офіційних документах правил написання пов¬ 
ного титулу царя московського, що свідчило про ще не 
згаслі претензії Польщі на деякі російські землі і, згідно 
з тогочасною дипломатичною практикою, вважалося 
недружнім актом. Тому регулярні звернення українців 
до Москви за допомогою знаходили все більше розумін¬ 
ня. Врешті-решт Земський собор у Москві в жовтні 
1653 р., обміркувавши справу «безчестя» царському імені 
з боку поляків і утиски православної віри в Україні, а 
також небезпеку можливого піддання козаків Туреччині, 
ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана 
Б. Хмельницького і Військо Запорозьке «під свою госу- 
дарєву високу руку задля православної християнської ві¬ 
ри й святих Божих церков». На підставі цієї ухвали цар 
вислав в Україну спеціальне посольство на чолі з боя¬ 
рином В. Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 р. 
до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і козаць¬ 
кою старшиною для переговорів. 

18 січня 1654 р. вранці в Переяславі відбулася таємна 
рада гетьмана з генеральною старшиною й полковника¬ 
ми, на якій було вирішено прийняти протекцію москов¬ 
ського царя. Того ж дня на міському майдані було скли¬ 
кано Генеральну раду, «явную всему народу». У своєму 
виступі Б. Хмельницький наголосив на потребі України 
у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних 
кандидатів на цю роль: польського царя, кримського ха¬ 
на, турецького султана та московського царя. Він заявив, 
що найкращим для цього є православний цар, закликав 
усіх присутніх під царську руку і, як стверджують деякі 
дослідники, оголосив у своїй промові загальні принципи 
майбутнього договору. Задоволений тим, що вибір при¬ 
пав на православного правителя, зібраний на майдані 
народ схвально сприйняв промову гетьмана. Після цього 
Хмельницький із старшиною повернулися до москов¬ 
ських послів і Бутурлін урочисто передав гетьманові гра¬ 
моту про згоду царя прийняти під свою протекцію геть¬ 
мана й все Військо Запорозьке з городами й землями. 
Потім усі поїхали до соборної церкви, де мала бути скла¬ 
дена присяга. Тут Б. Хмельницький і його прибічники 
стали вимагати взаємної присяги, тобто, щоб Бутурлін 
з товаришами присягнув від імені царя, що цар оборо¬ 
нятиме Україну від польського короля й не порушува¬ 
тиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан й взагалі 
всіх станів українського суспільства. Російські посли у 
відповідь заявили, що цар є самодержцем і підданим не 
присягає. Ніякі умовляння з боку гетьмана й старшини 
не помогли. Врешті-решт українська старшина погоди¬ 
лась з посиланням московських послів на царське слово, 
яке за тієї доби вважалось за присягу монарха. Царське 
слово на підтвердження того, що права й вольності Вій¬ 
ська Запорозького не будуть порушені, що цар його по- 




214 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


лякам не віддасть і що державний та громадський лад 
Війська Запорозького не буле змінений, було витлума¬ 
чене й оцінене Б. Хмельницьким і старшиною як акт, 
рівнозначний присязі царя, і вони присягли на тім, «щоб 
бути їм із землями й городами під царською великою 
рукою навіки невідступно». Потім Бутурлін передав геть¬ 
манові привезені з Москви прапор, булаву, верхній каф- 
тан і високу боярську шапку, тобто було проведено обряд 
інвеститури (затвердження) гетьмана. 

У Переяславі присягу склали генеральна старшина, 
майже всі полковники, біля 100 сотників і кілька десятків 
делегатів від різних полків, усього близько 200 чол. Ок¬ 
ремо присягали старшини й представники козаків пере¬ 
яславського полку, а також міщани Переяслава. Ті з стар¬ 
шини, що не встигли прибути на 18 січня, присягали 
пізніше, а 21 січня окремо присягала українська шляхта. 
Бутурлін, одержавши від гетьмана список міст і містечок 
(разом 177), які були під його владою, розіслав скрізь 
московських стольників і дворян з тим, щоб і там орга¬ 
нізувати присягу. Не скрізь присягали охоче: була опо¬ 
зиція в Києві, на Київщині, у полках полтавському, кро¬ 
пив’янському, уманському та брацдавському. 

По від’їзді Бутурліна до Москви козацька старшина 
з гетьманом взялася за вироблення умов договору, від¬ 
булися наради в Корсуні й Чигирині. їх результатом став 
проект договору, т. зв. «Просительні статті», в формі пе¬ 
тиції до царя в 23 пунктах, привезений у Москву в кінці 
березня спеціальними послами: військовим суддею 
С. Зарудним і полковником переяславським П. Тетерею. 
Проект був досить безсистемний; дослідники пояснюють 
це тим, що він не раз перероблявся, зазнав суттєвих змін 
і вставок. Головними пунктами проекту були: про права 
й привілеї Війська Запорозького; про 60-тисячний ко¬ 
зацький реєстр; про права української шляхти; про те, 
що урядовцями в Україні могли бути лише місцеві люди, 
які самі б збирали податки до царського скарбу; про те, 
що гетьмана мало вибирати саме військо, тільки спові¬ 
щаючи царя про вибір; про установлення платні козаць¬ 
ким урядовцям і взагалі всім козакам; про право гетьмана 
приймати чужоземних послів; у ряді пунктів йшлося про 
війну з Польщею й бажану для України форму участі в 
цій війні московських сил. Основна ідея цього проекту 
договору, вважає А. Яковлів, це встановлення таких між¬ 
державних відносин між Україною та Москвою, за яких 
Україні забезпечувалися державна самостійність, як зов¬ 
нішня, так і внутрішня, на умовах певного контролю 
міжнародних зносин з боку царя й виплати цареві дані 
як протекторові за оборону проти зовнішніх ворогів. 

Два тижні йшли переговори з московськими боярами 
й нарешті поданий українською делегацією проект був 
прийнятий у формі козацької петиції в 11 пунктах або 
«статтях» і царських на ті пункти резолюцій. У них пе¬ 
редбачалося: ст. 1 — право українців обирати старшин 
із свого кола, і саме через них вносити податки до цар¬ 
ської казни; ст. 2 — розміри платні від царського уряду 
козацькій старшині; ст. З — пожалування козацькій 
старшині млинів «для прогодовання»; ст. 4 — розміри 
витрат казни на козацьку артилерію; ст. 5 — право Вій¬ 
ська Запорозького мати дипломатичні зносини з іншими 
державами, крім Туреччини і Польщі; ст. 6 — затвер¬ 
дження маєтків київського митрополита; ст. 7—8 — від¬ 
правка російських військ під Смоленськ і на польський 
кордон; ст. 9 — розміри платні козацькій старшині, про 
яку не йшлося у ст. 2, та рядовим козакам; ст. 10 — наказ 
донським козакам не порушувати миру з Кримським 
ханством, доки воно буде союзником Війська Запорозь¬ 
кого; ст. 11 — забезпечення порохом і провіантом ко¬ 
зацьких залог у фортеці Кодак і у Запорозькій Січі. 

У переважній більшості царські резолюції були пози¬ 
тивні й цілком стверджували подані статті без жодної 
зміни, але деякі резолюції містили й нові моменти. Так, 
на статтю про виборних урядників по містах дано резо¬ 


люцію: мають бути урядниками: війти, бурмістри, райці, 
лавники, які мають збирати всякі доходи — гроші й збіж- 
жеві — й віддавати до царської казни через тих людей, 
яких пришле цар. Ці ж прислані люди будуть наглядати 
за збиральниками, щоб збирали правильно. На пункт про 
дипломатичні зносини гетьмана було винесено резолю¬ 
цію, якою дозволялося зноситися з чужоземними дер¬ 
жавами за умови повідомлення царя. Лише зносини з 
польським королем і турецьким султаном заборонялися 
без царського наказу. Окремо після всіх статей визнача¬ 
лась загальна чисельність козацького війська (реєстр) у 
60 тис. осіб, а також, що українці самі між собою розбір 
зроблять: хто буде козак, а хто мужик. 

Крім резолюцій, бояри оголосили українському по¬ 
сольству рішення, які не були підписані під статтями: 1) 
щоб гетьман не мав зносин із польським королем і ту¬ 
рецьким султаном; 2) що воєводи будуть у Києві та в 
Чернігові; 3) що від митрополита діється багато непо¬ 
добного; 4) що царське військо для оборони України вже 
готове; 5) щоб московських утікачів видавали Москві; 
6) щоб гетьман послав для участі в царському поході під 
Смоленськ двох полковників — Золотаренка та Тетерю 
з означеним числом козацького війська. 

Крім «Березневих статей» 27 березня 1654 р. україн¬ 
ські посли отримали царські жалувані грамоти про прий¬ 
няття України до складу Російської держави, підтвер¬ 
дження прав і вольностейїї населення, відпуск із Москви 
українських послів і посилку гетьману військової печат¬ 
ки; про збереження прав і вольностей гетьмана Б. Хмель¬ 
ницького і всього Війська Запорозького; про передачу 
Чигиринського староства на гетьманську булаву. В цих 
трьох грамотах були задоволені майже всі вимоги, що 
містилися у «Просительних статтях», але не потрапили 
в «Березневі статті». Зокрема, було передбачено непо¬ 
рушність «давніх прав», збереження в Україні власного 
судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана 
по давньому звичаю, закріплення за козаками і нащад¬ 
ками належних їм маєтків тощо. «Березневі статті» і до¬ 
повнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як до¬ 
говір України з Росією, основний юридичний акт, кот¬ 
рий визначав правові відносини між нрми впродовж три¬ 
валого часу. Договір вважався «вічним», але в силу 
тогочасної персоніфікації міждержавних стосунків пере- 
затверджувався у вигляді т. зв. «гетьманських статей» з 
обранням кожного нового українського гетьмана: «Пе¬ 
реяславські статті» (1659), «Батуринські статті» (1663), 
«Московські статті» (1665), «Глухівські статті» (1669), 
«Конотопські статті» (1672), «Переяславські статті» 
(1674), «Коломацькі статті» (1687), «Решетилівські стат¬ 
ті» (1709). Ці нові договори між Військом Запорозьким 
і московським царем вбирали в себе власне основний 
договір, тобто «Статті Б. Хмельницького», і нові додат¬ 
кові умови. Причому внаслідок того, що оригінали до¬ 
кументів, які складають договір, не збереглися (до нас 
дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів 
московських чиновників та ін. джерел), деякі дослід¬ 
ники вважають, що вже при обранні на гетьманство 
Ю. Хмельницького у жовтні 1659 р. московському уря¬ 
дові вдалося провести для затвердження сфальсифікова¬ 
ний текст договору 1654 р. (т. зв. «статті Б. Хмельниць¬ 
кого» в 11 пунктах) і відтак усі наступні гетьмани при¬ 
сягалися дотримуватися саме цієї, підробленої угоди. 

Не зовсім чітка в юридичному розумінні формула про 
«перехід гетьмана і Війська Запорозького під руку росій¬ 
ського царя» викликала розбіжність в оцінці самої суті 
московського договору 1654 р. і його історично-юридич¬ 
ної кваліфікації. Так, писали про персональну унію, себ¬ 
то об’єднання двох окремих держав у особі спільного 
монарха (В. Сєргєєвич, А. Філіпов) або про т. зв. «ре¬ 
альну» унію, коли дві держави зливаються в одну, діс¬ 
таючи спільні вищі установи (М. Дьяконов). Деякі вчені 
(М. Коркунов, М. Грушеаський, М. Слабченко) вбача- 




II. Витоки національного права 215 


ли в договорі 1654 р. ознаки васалітету, тобто, що договір 
установив васальну залежність України від Москви, а 
Б. Нольде вважав, що Україна прилучилася до Москви 
на основі автономії. І. Розенфельд бачив у договорі акт 
неповної інкорпорації України Москвою, а В. Липин- 
ський виступив з думкою, що умова 1654 р. була зви¬ 
чайним союзом України з Москвою, зверненим проти 
Польщі: це був мілітарний союз, подібний до тих, які 
Б. Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччи¬ 
ною. 

Слід підкреслити, що, як вказував А. Яковлів, незва¬ 
жаючи на зовнішню форму «клопотання-пожалування», 
прийняту з огляду на монархічні традиції і попередні уго¬ 
ди козаків з польським королем, цей договір був двосто¬ 
роннім і рівноправним. Його сторонами згідно з того¬ 
часною правовою доктриною виступали, з одного боку, 
московський цар, а з іншого, «гетьман і Військо Запо¬ 
розьке». На підставі договору, на думку А. Яковліва, Ук¬ 
раїна де-юре потрапляла у васальну залежність або під 
протекторат Москви, але де-факто зберігала повну не¬ 
залежність у своєму внутрішньому житті. На практиці ж 
така незалежність значною мірою була присутня і в зов¬ 
нішніх зносинах. 

За офіційною радянською доктриною, Переяславська 
угода стала кульмінаційним моментом у віковому праг¬ 
ненні українців та росіян до возз’єднання, і возз’єднання 
цих двох народів було основною метою повстання 
1648 р., а згідно з «Березневими статтями» Україна-Геть- 
манщина входила до складу Російської держави на заса¬ 
дах досить широкої політичної автономії. 

Таким чином, діапазон поглядів був досить широким: 
від проголошення беззастережного і безумовного вступу 
України до Московської держави на правах провінції до 
визнання повної автономії України на правовій підставі 
двосторонніх українсько-російських договорів. 

Та, як би не кваліфікували й не оцінювали форму 
відносин, які утворилися внаслідок переяславських і 
московських переговорів, не можна забувати, що вони 
юридично були оформлені так неясно, що обидві сто¬ 
рони вкладали в них різний зміст і кожна по-своєму ро¬ 
зуміла суть цих відносин. Погодившись прийняти Ук¬ 
раїну «під високу царську руку», в Москві з перших же 
кроків старались, використовуючи кожне необережне 
слово або неясну фразу в звертаннях гетьманів до мос¬ 
ковського уряду, та спираючись на різні прояви суспіль¬ 
ного антагонізму в Україні, розповсюдити якомога шир¬ 
ше свій вплив на українське життя, здійснити повну 
інкорпорацію України. З другого боку, гетьман і стар¬ 
шина справді дивилися на протекцію московського царя, 
як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, 
котра давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за 
розірвання державно-правного зв’язку з Польщею і на¬ 
бути бажаної волі. 


н 

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ: ПОЛІІИ- 
КО-ПРАВОВИЙ ДОСВІД 20—30-х рр. XX ст. Політика 
українізації, яка активно проводилася в 20-ті рр., тісно 
пов’язувалася з роботою серед інших національностей, 
що проживали в Україні. Правда, розглядалася вона як 
засіб залучення представників цих національностей до 
радянського будівництва. В Україні не було створено 
спеціального наркомату у справах національностей. Але 
робота з ними по державній лінії проводилася через ство¬ 
рені в системі наркоматів внутрішніх справ і освіти рес¬ 
публіки спеціальні органи: відділи, секції, бюро. У квітні 
1924 р. була утворена Центральна комісія у справах на¬ 


ціональних меншин при ВУЦВК (ЦКНМ), що проісну¬ 
вала до 1941 р. У жовтні 1924 р. ВУЦВК і РНК УСРР 
затвердили положення про цю комісію й її місцеві ор¬ 
гани. ЦКНМ брала участь у розробці законодавчих актів, 
що стосувались питань національних відносин, а також 
діяльності радянських органів по забезпеченню інтересів 
національних меншин тощо. Місцевими органами її були 
аналогічні комісії при виконкомах рад республіки, а та¬ 
кож бюро у справах національних меншин, уповноваже¬ 
ні й інструктори. 29 лютого 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР 
прийняли нове положення про ЦКНМ та її місцеві ор¬ 
гани, яке узагальнило практику роботи комісії за 3 роки. 
Поряд з ЦКНМ діяло ще ряд органів, завданням яких 
було забезпечення інтересів національних меншин: Рада 
національних меншин наркомату освіти УСРР, Всеук¬ 
раїнська комісія по землевлаштуванню трудящих євреїв 
при ВУЦВК та ін. 

З 1923 р. в Україні почалося впровадження системи 
т. зв. національно-територіального районування. За нею 
у місцевостях, де проживали більш-менш компактні ма¬ 
си представників національних меншин, створювалися 
національні адміністративно-територіальні одиниці (ра¬ 
йонні, селищні та сільські ради). Щоб полегшити їх ор¬ 
ганізацію, 4-а сесія ВУЦВК VIII скликання постановою 
від 19 лютого 1925 р. «Про низове районування» вста¬ 
новила, що при відокремленні таких одиниць норму на¬ 
селення можна зменшувати вдвічі, тобто для організації 
національної сільради замість 1 тис. мешканців потрібно 
тільки 500, а для національних районів замість 25 тис. 
мешканців — тільки 10 тис. На початок 1931 р. в рес¬ 
публіці діяло 25 національних районів (8 — російських, 
7 — німецьких, по 3 — болгарських, грецьких і єврей¬ 
ських, 1 — польський), 925 національних сільрад (404 — 
російських, 251 — німецька, 28 — єврейських, 148 — 
польських, 34 — болгарські, 30 — грецьких, 16 — мол¬ 
давських, 10 — чеських, 4 — білоруські), 89 національ¬ 
них селищних рад. У цілому по республіці національні 
ради складали 8% усієї кількості сільських рад та третину 
селищних. Національні адміністративно-територіальні 
одиниці були розміщені в основному на Харківщині, За¬ 
поріжжі, Луганщині, Одещині, Херсонщині, Криворіж¬ 
жі, Маріупольщині, Волині, Мелітопольщині, у Донбасі. 

Хоча при створенні низових адміністративних оди¬ 
ниць формально враховувався національний момент, од¬ 
нак вони розглядалися як самоврядні органи пролетар¬ 
ської влади, а не як органи національно-персональної 
автономії. Звідси насадження з боку адміністративної 
влади жорсткої моделі їх існування, прискіплива правова 
регламентація. Органи влади й управління національних 
адміністративно-територіальних одиниць не відрізняли¬ 
ся за своєю структурою і компетенцією від аналогічних 
місцевих органів республіки. Специфіка їх діяльності по¬ 
лягала у задоволенні потреб національних меншин у сфе¬ 
рі мов і культур. 

Так, «Положення про забезпечення рівноправності 
мов і про сприяння розвиткові української культури» від 
6 липня 1927 р. вміщувало спеціальний розділ про вжи¬ 
вання мов у національно-територіальних адміністратив¬ 
них одиницях. Передбачалося, що «державні органи 
вживають, як переважну для офіціальних зносин мову 
місцевої національної більшості», а службовці обов’яз¬ 
ково повинні володіти поряд з українською мовою міс¬ 
цевої національної більшості. Законодавчі акти УСРР, 
обов’язкові постанови та інші розпорядження органів 
влади, печатки, штампи, вивіски, різні свідоцтва повинні 
складатися українською мовою та мовою місцевої націо¬ 
нальної більшості, на останній провадитись все діловод¬ 
ство державних органів. Одночасно у вищезгаданому 
документі вміщувалися положення про забезпечення 
рівноправності мов національних меншин, не відокрем¬ 
лених у національно-територіальні адміністративні оди¬ 
ниці (можливість кожного громадянина звертатись до 




216 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


державних органів і одержувати відповідь рідною мовою, 
знайомства на рідній мові з законодавчими та іншими 
нормативними актами тощо). Практика створення ок¬ 
ремих національних адміністративно-територіальних 
одиниць була закріплена в ст. 19 конституції УСРР 
1929 р. 

У місцевостях, де національні меншини становили 
більшість або значну кількість населення, створювалися 
окремі національні камери народних судів, які обслуго¬ 
вували національні меншини і вели судочинство відпо¬ 
відною мовою. Так, 1924 р. функціонувало 9 таких на¬ 
ціональних камер, 1925 — 12, 1926 — 69, 1928 — 81, 
1929 — 83 (23 — російських, 9 — німецьких, 3 — бол¬ 
гарських, 2 — грецьких, 46 — єврейських). До 1930 р. 
було створено також 10 національних камер народних 
слідчих та 7 — судових виконавців. У деяких округах до 
складу судових органів введено посади помічників про¬ 
курорів, які знали особливості побуту й володіли мовами 
національних меншин, що проживали в даній місцевості. 
З 1925 р. при судах вводився інститут судових перекла¬ 
дачів як штатних, так і позаштатних. Відкривалися шко¬ 
ли, клуби, хати-читальні, театри, бібліотеки, видавалася 
періодика, підручники, художня та інша література, на¬ 
давалася юридична допомога мовами національних мен¬ 
шин. Так, якщо у 1925/26 рр. відкрито 1522 школи мо¬ 
вами національних меншин, де навчалося 140113 учнів, 
то в 1929/30 рр. їх було вже 3579 (401722 учня). Серед 
них з німецькою, єврейською, польською, болгарською, 
молдавською, чеською, грецькою, вірменською, білору¬ 
ською, асірійською, шведською мовами викладання. 

Приблизно з 1933—1934 рр. ставлення до роботи се¬ 
ред національних меншин в умовах командно-бюрокра¬ 
тичної партійно-державної системи управління почало 
змінюватися і вона стала згортатися. Політика сприяння 
національному розвиткові, з одного боку, втратила свою 
самоцінність і перетворилася в додаткове знаряддя ан¬ 
тинародної соціальної політики, з іншого, ставала галь¬ 
мом для адміністративної машини, що дедалі більше міц¬ 
ніла. Наприкінці 30-х рр. були ліквідовані інститути реа¬ 
лізації інтересів національних груп, які проживали в Ук¬ 
раїні. У квітні 1938 р. в постанові ЦК КП(б)У «Про 
реорганізацію національних шкіл на Україні» створення 
навчальних закладів національних меншин визнавалося 
«недоцільним і шкідливим». Виходячи з цього, школи та 
інші учбові заклади, в яких навчання здійснювалося мо¬ 
вами національних меншин, закривалися (строк до серп¬ 
ня 1938 р.), а учнів переводили до україно- та російсь¬ 
комовних шкіл. Постановою РНК УРСР (29 червня 
1938 р.) був накреслений план реорганізації особливих 
національних шкіл, Одеського німецького педагогічного 
інституту, особливих національних відділів у школах, 
технікумах та вузах. Згідно з постановами політбюро 
ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів і 
сільрад УРСР у звичайні райони і сільради» (лютий 

1938 р.) та «Про ліквідацію і перетворення штучно ут¬ 
ворених національних районів і сільрад» (березень 

1939 р.) національні райони ліквідувались, а сільські ра¬ 
ди цих районів розподілялись по інших районах респуб¬ 
ліки. Подібні дії, безумовно, були несвоєчасними і не¬ 
виправданими, але не випадковими. Вони відображали 
сталінську концепцію розв’язання національного питан¬ 
ня, якою передбачалося штучне підштовхування націй 
до прискореного злиття, асиміляції. 

12 жовтня 1924 р. 3-я сесія ВУЦВК VIII скликання 
прийняла постанову про утворення в складі УСРР Мол¬ 
давської Автономної Соціалістичної Радянської Респуб¬ 
ліки (МАСРР). Офіційною причиною прийняття такого 
рішення було названо тверду рішучість трудящих мол¬ 
даван «організувати своє культурне і господарське на¬ 
ціональне життя та добитися свого національного об’¬ 
єднання в дружньому спілкуванні з усіма народами, що 
складають Союз РСР, на спільній основі Соціалістичної 


Радянської Республіки». Але не слід забувати і міжна¬ 
родний аспект, т. зв. «бессарабське питання», що стало 
предметом торгу між ворогуючими міжнародними полі¬ 
тичними силами. Сам факт існування радянської Мол¬ 
давії повинен був засвідчити досягнення ленінської 
національної політики у справі соціалістичного націо¬ 
нально-державного будівництва молдавського народу і, 
таким чином, надихнути населення Бессарабії, відторг¬ 
нутої, як вважав радянський уряд, незаконно Румунією 
в 1918 р. 

Для підготовчої роботи по створенню органів влади 
на території Лівобережжя Дністра і скликанню з’їзду рад 
24 жовтня 1924 р. було утворено Ревком МАСРР як тим¬ 
часовий надзвичайний орган державної влади Молдавії. 
В основу організації МАСРР покладалися такі принци¬ 
пи: а) вона має повну систему центральних органів, дер¬ 
жавний і місцевий бюджет; б) законодавча автономія на¬ 
дається в питаннях організації своїх необ’єднаних нар¬ 
коматів, місцевих виконкомів та їхніх відділів (за прин¬ 
ципом організації в УСРР), встановлення їх штатів і 
мережі, питаннях мови і організації народної освіти; 
відступ від законодавства УСРР в інших випадках до¬ 
пускається з дозволу ВУЦВК; в) адміністративна авто¬ 
номія допускається в питаннях самостійного формуван¬ 
ня особового складу, крім об’єднаних, наркоматів та 
НКЮ; циркуляри об’єднаних наркоматів повинні про¬ 
вадитися через наркомати МАСРР. 

19—23 квітня 1925 р. в м. Балті відбувся І Всемолдав- 
ський з’їз рад, який як установчий з’їзд затвердив кон¬ 
ституцію МАСРР та обрав ЦВК республіки. Постановою 
IX Всеукраїнського з’їзду рад від 10 травня 1925 р. кон¬ 
ституцію було затверджено і цим завершено конститу¬ 
ційне оформлення МАСРР у складі УСРР. 

До складу МАСРР увійшло 11 районів: Слободзей- 
ський, Тираспольський, Григоріопольський, Дубосар- 
ський, Рибницький, Кам’янський, Крутянський (Ко¬ 
лимський), Бірзульський (Котовський), Балтський, 
Ананьївський, Красноокнянський. Територія республіки 
становила 8,4 тис. км 2 . Проіснувала до серпня 1940 р., 
коли її територія разом з більшою частиною території 
Бессарабії увійшла до складу новоствореної союзної рес¬ 
публіки — Молдавської РСР. 


О 


ОРДИНАЦІЯ 1638 р. (повна назва — «Ординація 
Війська реєстрового Запорозького, яке перебуває на 
службі Речі Посполитої») — постанова польського сей¬ 
му, прийнята в січні 1638 р. після придушення селян¬ 
сько-козацького повстання під керівництвом П. Павлю- 
ка та К. Скидана. О. підбила підсумок майже 45-річної 
боротьби українських селян і козаків за своє економічне, 
політичне, національне та релігійне визволення від поль¬ 
ських панів. 

Боротьба українського козацтва з Польською держа¬ 
вою наприкінці XVI ст.— першій половині XVII ст. була 
складною, в ній відобразилися інтереси різних верств ко¬ 
зацтва. Безправне становище козаків у Польській дер¬ 
жаві і боротьба за свої політичні права, за права своєї 
національності і віри об’єднували козацтво, незважаючи 
на певну класову диференціацію в його рядах, і створю¬ 
вали з нього велику соціальну силу, грізну для польських 
панів. Козацький рух знаходив підтримку й розуміння у 
селянських мас — основного ядра населення України. 
Завдяки цьому, боротьба козацтва з польською державою 
втрачала характер простих бунтів, конфліктів, а перетво¬ 
рювалася в глибоко соціальну боротьбу за свої права. Ця 
боротьба проходила зі перемінним успіхом, але в цей 




II. Витоки національного права 


217 


період козацтво формується як суспільно-правовий 
інститут. 

Центральний польський уряд та вищі верстви шляхти 
послідовно проводили політику невизнання козацтва як 
своєрідного суспільного класу. Якщо він і йшов на певні 
поступки, то зразу ж вживалися заходи, щоб довести їх 
до мінімуму. Водночас польська держава була зацікавле¬ 
на в існуванні українських козаків і всіляко намагалась 
використати їх у своїх планах. Робилися спроби органі¬ 
зації козаків у регулярне військо. Спочатку на державну 
службу було прийнято 300 козаків (потім це число було 
дещо збільшене); їх записали в реєстр (з цього і пішла 
назва реєстрових козаків). За ними визнавались окремі 
права: вони не підлягали звичайній адміністративній 
владі, а присудові своїх старшин, яких самі обирали, були 
звільнені від деяких податків, могли вільно розпоряджа¬ 
тися своїм майном, мали право володіння землею тощо. 
Все це мало привабливу силу для приватновласних та 
королівських селян. Вони відмовлялись підпорядковува¬ 
тися своїм власникам і прагнули вступити до реєстрового 
війська або стати під його юрисдикцію. Не домігшись 
цього, селяни самовільно оголошували себе козаками і, 
таким чином, виходили з-під влади своїх панів, попов¬ 
нюючи масу не визнанного урядом козацтва. 

І все ж польська шляхта намагалася ліквідувати ре¬ 
єстрове козацтво, вбачаючи в ньому джерело небезпеки 
для себе. Непослідовністю також відзначалася політика 
польського уряду відносно чисельності реєстру. Все це 
привело до того, що реєстрове козацтво не стало слух¬ 
няним знаряддям політики польського уряду і під час 
повстань основна маса реєстровців переходила на бік по¬ 
всталих. 

Намагаючись запобігти виступам козаків, Варшав¬ 
ський сейм у 1590 р. прийняв спеціальну постанову «По¬ 
рядок у відношенні до козаків та України», яка мала за 
мету відокремити низове (запорізьке) козацтво від тих, 
хто жив у волостях, і підпорядкувати його державі, вста¬ 
новити нагляд місцевої адміністрації та поміщиків за крі¬ 
паками, утруднити вихід на Запоріжжя тощо. Коронному 
гетьману та його заступнику приписувалося найближчим 
часом виступити з коронним військом на Запоріжжя, 
прогнати відтіля «самовільних» козаків і поставити за¬ 
гони з реєстровців. Разом з тим, він з допомогою двох 
призначених сеймом комісарів (дозорців) зобов’язувався 
суворо слідкувати за реєстровцями та «самовільними» 
козаками. Посилився тиск держави на реєстр та обме¬ 
жувалося його самоврядування. Вводилися нові поса¬ 
ди — верховного начальника реєстру та комісара. Пол¬ 
ковниками та сотниками в реєстрі віднині могли бути 
лише шляхтичі. Але до кінця XVI ст. питання про від¬ 
носини між козаками та польським урядом залишалося 
неясним, юридично невизначеним. 

Ідучи на деякі поступки, центральний польський уряд 
завжди вважав козаків зрадниками, ворогами вітчизни. 
Тому, після придушення повстання під проводом К. Ко- 
синського, польський сейм у 1593 р. проголосив козаків 
ворогами держави. Аналогічну постанову прийняв сейм 
у 1596 р. після поразки повстання під проводом С. На¬ 
ливайка. Козаки позбавлялися тієї долі самоврядування, 
яку за ними досі визнавала влада. Була прийнята поста¬ 
нова про конфіскацію земель козаків. Козаків піддавали 
баніції: так називалося тимчасове або вічне позбавлення 
державних злочинців деяких або усіх прав. 

І все ж потреба в додаткових військових силах змусила 
польський сейм у 1601 р. скасувати баніцію для тих ко¬ 
заків, які обіцяли служити Польщі проти Швеції, а також 
накази про їх знищення. Козаки повинні були знаходи¬ 
тися під керівництвом старшої особи, призначеної за зго¬ 
дою з королем коронним гетьманом. Ті з козаків, які 
залишалися вдома, в королівських маєтках, підлягали 
звичайній юрисдикції старост, а в маєтках поміщиць¬ 
ких — поміщикам. Після смерті козаків їх майно повин¬ 


но було переходити до законних спадкоємців. Сеймова 
постанова обумовила свої пункти тим, що козаки не бу¬ 
дуть повторювати злочинів. 

Постановою сейму 1601 р. не всі вимоги козаків були 
задоволені, не всі їх старі права та привілеї були повер¬ 
нуті. Козацький імунітет не був відновлений в усій його 
повноті, але постанова зняла баніцію і визнавала козаків 
легальною повнокровною організацією. 

Козацьке питання поставало майже на кожному поль¬ 
ському сеймі, який призначав спеціальні комісії для ви¬ 
роблення угод з козаками, але вони не приносили сут¬ 
тєвих змін, тому що польський уряд не йшов на зни¬ 
щення кріпосних відносин, на визнання за козаками по¬ 
літичних прав. 

Особливу увагу на так звані «своєвільні вчинки» ко¬ 
заків звернули сейми 1607 р., 1609 р., 1611 р., 1613 р., 
які прийняли спеціальні щодо цього постанови. 25 бе¬ 
резня 1614 р. польським королем була призначена особ¬ 
лива комісія, до складу якої увійшли коронний гетьман 
С. Жолкєвський, князі Я. Острозький і Я. Заславський 
та кам’янецький староста В. Калиновський. 10 жовтня 
1614 р. члени комісії зібралися в Житомирі (звідси — 
Житомирська комісія її назва) й оголосили козацьким 
представникам ординацію (постанову), в якій було по¬ 
ставлено умови, щоб козаки знаходилися тільки на За¬ 
поріжжі й несли там прикордонну службу проти татар 
та турків; за це вони діставатимуть 10000 злотих і 700 
штук сукна щорічно. Однак без дозволу короля козакам 
заборонялося робити походи на чужі країни і приймати 
до себе своєвільних людей. Старшого мав призначити 
від імені короля коронний гетьман. Виходити їз Запо¬ 
ріжжя козакам заборонялося. Козака і козацькі сім’ї, які 
жили у королівських, шляхетських та духовних маєтках, 
мусили підлягати юрисдикції старост і своїх панів. Жод¬ 
ної іншої юрисдикції, на думку комісарів, ніколи не існу¬ 
вало. Трахтемирівський монастир залишався притулком 
для старих, хворих і покалічених козаків, але забороня¬ 
лося утримувати в ньому козацьку залогу. 

Козацькі представники відразу не відповіли на ці умо¬ 
ви і просили дозволу порадитися з товаришами. Відпо¬ 
відь козаків не збереглася, але в головному вона була 
негативною. 

Питання про козаків в дусі постанов Житомирської 
комісії було вирішене і на польському сеймі 1615 р. Ви¬ 
знання за козаками, які отримували платню, права свого 
козацького суду й управи, було офіційним підтверджен¬ 
ням козацької автономії. 

Далі морські походи козаків і напад їх на турецькі 
землі, відмова польському урядові в службі проти турок 
показали, що козаки вийшли з підпорядкування поль¬ 
ській державній владі, не поважали її розпоряджень і не 
вважали їх для себе обов’язковими. Польський уряд 
спробував підкорити козаків силою. Гетьман П. Сагай¬ 
дачний, який взагалі додержувався лояльності супроти 
Польщі, зумів схилити козаків до поступок і погодитись 
на вимоги польського уряду. 

28 жовтня 1617 р. в урочищі Стара Вільшанка була 
укладена угода між П. Сагайдачним і польськими комі¬ 
сарами, за якою козаки погодилися не робити зле в Речі 
Посполитій і не нападати на сусідні країни, а також не¬ 
сти за платню сторожеву службу, не виходячи із своїх 
звичайних місць перебування без волі короля й корон¬ 
ного гетьмана. Водночас козаки наполягли на тому, щоб 
самім обирати старшого, якого уряд лише мав затверди¬ 
ти. Питання про кількість козацького реєстру залиши¬ 
лося невирішеним до скликання сейму (пропозицією 
польських комісарів було встановити 1 тис. чоловік), але 
козаки зобов’язались виключати із своїх рядів усіх не- 
професіоналів (ремісників, купців, війтів, м’ясників то¬ 
що) і, взагалі, «усіх новоприбулих міщан», які пристали 
до війська не раніше двох останніх років. Але обидві сто¬ 
рони розуміли, що ця угода тимчасова. 




218 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Після закінчення в 1618 р. війни з Москвою, поль¬ 
ський уряд вже не вважав можливим залишити козацьке 
військо в його численному контингенті. Не бажав він 
йому залишати й попередньої свободи рухів. Для пере¬ 
говорів з козаками була створена особлива комісія, яку 
супроводжувало велике польське військо на чолі з ко¬ 
ронним гетьманом С. Жолкєвським. 17 жовтня 1619 р. 
на річці Раставиці (біля м. Поволочи) С. Жолкєвський 
змусив козаків скласти угоду, підписану козацькою стар¬ 
шиною на чолі з П. Сагайдачним. В основу цієї угоди 
було покладено умови Вільшанської угоди 1617 р. Ко¬ 
зацьке військо, яке нараховувало близько 11 тис. чоло¬ 
вік, зменшувалося до 3 тис. чоловік з платнею їм за сто¬ 
рожову службу 40 тис. злотих, причому, із застережен¬ 
ням, що ця угода вступить в силу лише після затвер¬ 
дження її сеймом. Усі ремісники, шинкарі, війти, 
бурмістри тощо, які вступили до війська протягом ос¬ 
танніх 5 років, виключалися з реєстрового війська і му¬ 
сили повернутися до того стану, якому вони належали 
до цього. Реєстровим козакам дозволялося жити тільки 
в королівських (державних) маєтностях. Вони повинні 
були виселитися з маєтків шляхти і духовенства; інак¬ 
ше — вони перетворювалися на кріпаків. Козацька стар¬ 
шина зобов’язувалася знищити човни, покарати козаків, 
які брали участь в останніх морських походах на Крим 
і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого 
призначить польський король. У цій угоді яскраво про¬ 
явилася політика польського уряду по відношенню до 
козацтва: повернути його до невеликого загону, в 2 — 
З тис. чоловік, які записані до реєстру, отримують плат¬ 
ню від держави і підлеглі старшому, якого призначає 
уряд. Інша ж велика маса козацтва переходила на ста¬ 
новище кріпаків. 

Певна річ, погодження козацької старшини на вимоги 
польського уряду не могло подобатись широким вер¬ 
ствам козацтва і серед них виникло незадоволення. Але 
у зв’язку з підготовкою султанською Туреччиною і Крим¬ 
ським ханством нападу на Україну і Польщу, козаки були 
змушені за пропозицією польського уряду укласти з ним 
тимчасову угоду для організації відсічі турецько-татар¬ 
ської агресії. 

Однак це було тимчасове перемир’я і в 1625 р. знову 
почалася війна козаків з Польщею. Після упертих боїв 
в урочищі Медвежі Лози біля Курукового озера (недалеко 
від м. Кременчука) 25 жовтня (5 листопада) 1625 р. було 
заключено компромісний договір між польськими комі¬ 
сарами і козацькою старшиною, яку очолював гетьман 
М. Дорошенко. Офіційно він отримав назву «Ординація 
запорожських козаків», але неофіційно зветься Куруків- 
ською угодою. За нею польський уряд зрікався вимагати 
видачі ватажків, проголошувалась амністія. В козацький 
реєстр записувалося лише 6 тис. чоловік. Реєстр мав бути 
складений протягом трьох місяців під наглядом осіб, 
спеціально призначених польськими комісарами. Далі 
він вручався коронному гетьманові і надсилався в енарт. 
Ті, хто вносився в реєстр, користувалися всіма правами 
та вольностями, які вони мали раніше: особистої свобо¬ 
ди, правом судитися своїм військовим судом, вільно зай¬ 
матися торгівлею, промислами. їм встановлювалася що¬ 
річна платня за службу в розмірі 60 тис. злотих (крім 
додаткової оплати старшині). За реєстровцями зберіга¬ 
лося право обирати старшого, якого мав затверджувати 
король або за його дорученням коронний гетьман. У дея¬ 
ких випадках козакам надавалося право просити про змі¬ 
ну старшого. В поході ж старший міг вступити на посаду 
і без королівського затвердження. 

Тисяча козаків зобов’язувалася перебувати на Запо¬ 
ріжжі і нести там сторожову службу. Основна частина 
козацтва повинна була жити по волостях і з’являтися в 
похід на вимогу коронного гетьмана. В суди замкові, ду¬ 
ховні та громадські козаки не мали права втручатися. 
Справи про кривду, що була нанесена козакам, розгля¬ 


дали козацькі отамани і старшина в присутності старост. 
Коли ж це було зроблено обивателями, то справи роз¬ 
глядав підстароста в присутності козацьких старшин. У 
маєтках шляхти і духовенства зоставалися лише ті з ко¬ 
заків, які визнавали над собою владу їх власників. В 
іншому випадку протягом 12 тижнів вони виселялися з 
цих маєтків і повинні були повернути власникам усе май¬ 
но, рухоме й нерухоме, що вони присвоїли. Для пере¬ 
вірки прав козаків на це майно комісарами призначалися 
ті ж особи, що і для складення реєстру. Козаки мали 
відмовитися від будь-яких політичних домагань, їм за¬ 
боронялося самочинно здійснювати походи на турець¬ 
ко-татарські володіння і вступати в зносини з іноземни¬ 
ми державами. О. нічого не говорила про релігійне пи¬ 
тання. За вимогою польської сторони М. Дорошенко по¬ 
винен був скласти присягу, яка додавалася до О. Він 
зобов’язувався в ній у всьому підкорятися королю і не 
допускати свавілля. 

Одним із важливих наслідків Куруківського договору 
було юридичне закріплення фактичного розподілу ко¬ 
зацтва на реєстрове та нереєстрове. Тобто, юридично ко¬ 
заком визнавався тільки той, хто записаний до реєстру. 
Вони користувалися усіма козацькими правами і приві¬ 
леями. Інші, які вважали себе козаками, але не потра¬ 
пили до реєстру, юридично поверталися до того стану, 
якому вони належали раніше. Це не могло не спричи¬ 
нити суперечностей і ворожнечі серед козацтва. До цього 
додалося ще релігійне напруження між православними 
та уніатами. 

У 1630 р. почалося повстання нереєстрових козаків 
під керівництвом Тараса Федоровича, до якого приєд¬ 
налися міщани та частина реєстровців. Перемога була 
на боці повстанців, але вони не змогли закріпити її. Стар¬ 
шина та частина реєстровців стали шукати згоди з поль¬ 
ськими панами, які теж погодилися піти на компроміс. 
29 травня (8 червня) 1630 р. під Переяславом була укла¬ 
дена між ними угода, за якою козаки визнали себе вин¬ 
ними в повстанні, каялись і просили помилування у 
всьому, що відбулося. Тарас Федорович, якого вважали 
за головного призвідника повстання, залишив своє геть¬ 
манство, але не був виданий: його взяло на поруки ко¬ 
зацьке військо до вирішення його долі королем. 

Умови Куруківського договору залишалися в силі. Ко¬ 
заки знову обіцяли видати ватажків самовільних походів 
на море й попалити човни. Під присягою, під страхом 
смерті вони обіцяли жити в згоді з тими реєстровцями, 
які залишилися під час повстання вірними королю і Речі 
Посполитій. Виписаним з реєстру обіцялось повернення 
назад і цим мала зайнятись змішана комісія з реєстровців 
і колишніх повстанців. Нереєстрові козаки зобов’язані 
були розійтися по домівках і повернутися під владу шлях¬ 
ти, але їм гарантували амністію. За старшого козаки об¬ 
рали Тимоша Орендаренка, й польський гетьман 
С. Концепольський його затвердив. 

Після заключення договору Запорозьке військо при¬ 
несло особливу присягу, текст якої вносився в сам до¬ 
говір. Воно присягало дотримуватися умов договору, а 
також не укладати договорів з іноземними державами 
без волі короля. Польська сторона неофіційно погоди¬ 
лась на збільшення кількості реєстрових козаків з 6 тис. 
до 8 тис. чоловік. 

Зрозуміло, що обидві сторони не були задоволені цією 
угодою, адже вона не послабила суперечностей між ни¬ 
ми. В 1637 р. почалося нове селянсько-козацьке повста¬ 
ння під керівництвом П. Павлюка та К. Скидана, яке 
було придушене польськими військами. Сейм прийняв 
Ординацію Війська реєстрового Запорозького, яка лік¬ 
відувала на вічні часи усі пільги, прибутки козаків, право 
на козацький суд, вибір старшини. На королівській 
службі залишалося лише 6 тис. реєстрових козаків. Усі 
виключені з реєстру мали стати кріпаками. Замість стар¬ 
шого на чолі реєстрових був поставлений старший ко- 




II. Витоки національного права 219 


місар, який призначався королем і підлягав безпосеред¬ 
ньо коронному гетьману. Він обирався обов’язково із 
осіб шляхетського стану, які мали досвід у військовій 
справі. Він приносив присягу, вміщену в О. На старшого 
комісара покладався обов’язок керувати усім козацьким 
військом, запобігати бунтам, надавати правосуддя 
скривдженим, з’являтися з військом на вимогу уряду Речі 
Посполитій. Посади полковників і осавулів також замі¬ 
щали виключно шляхтичі. Щодо сотників і отаманів, то 
0. дозволяла обирати їх з козаків. Для усіх козацьких 
посадових осіб неодмінною вимогою було поставлено 
досвід у військовій справі та вірність Речі Посполитої. 
В Україні розташувалася численна польська армія, щоб 
запобігти новим повстанням. Козакам дозволялося жити 
лише в королівських маєтках Черкаського, Корсунського 
і Чигиринського старостацтв. Запорозькі козаки були 
оголошені поза законом. Фортеця Кодак, збудована в 
1635 р., щоб затримати втечу до козаків на Запоріжжя і 
яка була зруйнована козаками, знову відбудовувалася. 
Під загрозою конфіскації майна міщанам заборонялось 
записуватися до козаків або видавати за козаків заміж 
своїх дочок. Таємною інструкцією передбачалося ство¬ 
рити при комісарі та полковниках «особливу гвардію»: 
сотню найманих козаків при комісарі і по 50 при кож¬ 
ному полковнику. Завданням цієї гвардії, яка отримувала 
велику платню, було знешкодження і припинення уся¬ 
ких бунтів і свавілля у самому їх зародку. 

Таким чином, на цьому етапі боротьби українське се¬ 
лянство та козацтво не досягли своїх цілей. Польське 
панство помстилося селянам за повстання, гніт збільшу¬ 
вався. Козаки, знесилені боротьбою та великими жерт¬ 
вами, втратили свої права й опинилися під проводом 
чужої старшини. Польська шляхта святкувала перемогу 
і для неї наступив так званий «золотий спокій» (1638— 
1648 рр.). Але українська проблема була тільки відкла¬ 
дена, а не розв’язана, і це показали події, що розгорну¬ 
лись після 1648 року. 

ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КО¬ 
ЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (1708-1783 рр.) Після Пол- 
тавської битви і так званої «справи Мазепи» натиск на 
Україну з боку російського самодержавства набрав ціл¬ 
ком виразних форм. Політичний курс уряду Петра І, 
спрямований на обмеження української автономії аж до 
повної її ліквідації, запроваджувався в усі сфери життя. 
Найбільш показовим було ставлення російської адмі¬ 
ністрації до інституту гетьманства — вищої державної та 
військової влади у Війську Запорізькому. 

6 листопада 1708 р. в Глухові на вимогу царя Петра 
було обрано нового гетьмана, стародубського полковни¬ 
ка І. Скоропадського, який прийняв присягу. Але нових 
договірних статей, як цього вимагала традиція, з нагоди 
обрання нового гетьмана не було вироблено і навіть не 
видано грамоти на затвердження гетьмана (це було зроб¬ 
лено аж 1710 р.). Це був тяжкий юридичний удар по ук¬ 
раїнській автономії. Тільки після Полтави Петро І «ви¬ 
рішальним указом» генерально відповів на так звані Ре- 
шетилівські статті з 14 пунктів, які подав гетьман І. Ско¬ 
ропадський. Раніше, коли статті складалися козаками, 
вони погоджувалися з російською стороною й прийма¬ 
лося спільне рішення. Тепер же цей акт був однобічний: 
з боку царя давалося згода чи заперечення без пого¬ 
дження. 

Істотних змін зазнав гетьманський статус. При геть¬ 
мані було засновано посаду царського резидента з пра¬ 
вом контролю над гетьманом і адміністрацією України. 
Ним став стольник А. Ізмайлов, який у своїх діях керу¬ 
вався двома інструкціями Петра І — явною та таємною. 
У таємній інструкції Ізмайлову наказувалося слідкувати 
за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не всту¬ 
пали в будь-який контакт з ворогами Росії. Він мав також 
уточнювати справжні прибутки України. Для реальної 
підтримки резидента у гетьманській резиденції (котру за 


царським розпорядженням було перенесено під москов¬ 
ський кордон до Глухова) розмістили два піхотних полки. 

Поступово Петро І почав запроваджувати практику 
безпосереднього призначення полковників з власної ру¬ 
ки, минаючи гетьмана і порушуючи українські права й 
традиції. Старому виборному принципові завдав удару 
новий порядок заміщення посад полкової старшини і 
сотників, на які тепер рада полкової старшини і сотників 
вибирала тільки двох чи трьох кандидатів, а остаточним 
призначенням займався сам гетьман, погоджуючи з ро¬ 
сійським резидентом. Російський уряд почав призначати 
на старшинські і, передусім, на полковничі посади ро¬ 
сіян та інших чужоземців. Цим цар прагнув створити 
незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від 
царя вищу адміністрацію краю і вбити клин між гетьма¬ 
ном та вищою старшиною. Петро І та його уряд, вміло 
використовуючи сварки між верхами та низами козацтва, 
загострювали внутрішні відносини в Україні і тим самим 
політично її ослаблювали. Були здійснені економічні за¬ 
ходи (заборона вивозити з України прядиво, шкіру, віск, 
поташ, олію, сало, збіжжя та ін. товари, заведення уря¬ 
дового нагляду за українською торгівлею тощо), які при¬ 
звели до того, що Україна змушена була вийти з євро¬ 
пейського економічного простору й економічно перетво¬ 
ритися в колонію Москви. В 1720 р. сенатським указом 
було фактично заборонено друкувати книжки україн¬ 
ською мовою. 

У 1722 р. управління Україною з Колегії закордонних 
справ було передано до Сенату, що означало відмову 
Петра І визнати Україну окремим державним організ¬ 
мом. 29 квітня 1722 р. Петро І створив у Глухові нову 
державну установу, т. зв. Малоросійську колегію. Вона 
складалася з шести штаб-офіцерів — представників пол¬ 
ків російської армії, які дислокувалися в Україні. Колегії 
на чолі з президентом — бригадиром (генералом) 
С. Вельяміновим надавалося право вищої судової апе¬ 
ляційної інстанції й деякі важливі контрольні права над 
адміністрацією та фінансами України. 

Створення колегії офіційно мотивувалося нібито не¬ 
обхідністю навести порядок у судах і адміністрації Ук¬ 
раїни. У дійсності ж колегія, як відверто заявляв її пре¬ 
зидент, мала наказ Петра І знищити усі «давнини» Ук¬ 
раїни «и поступать по-новому», тобто включити Україну 
до системи управління Росії. Користуючись відсутністю 
виборного гетьмана після смерті в 1722 р. І. Скоропад¬ 
ського (П. Полуботок був наказним гетьманом) Мало¬ 
російська колегія поводилася в Україні як найвища ад¬ 
міністративна, судова і скарбова установа. Це викликало 
велике незадоволення української старшини й чисельні 
протести українського уряду, а демагогічна політика (за¬ 
клики до населення подавати скарги на адміністрацію і 
старшину) й брутальна поведінка Вельямінова лише за¬ 
гострили ситуацію. Петро І став на бік Вельямінова й у 
квітні 1723 р. надав Мал. колегії таких прав, що вона 
стала повновладною в Україні (право віддавати накази 
полковникам без згоди гетьмана, порядкування укр. фі¬ 
нансами та ін.). Український уряд з його головним ад¬ 
міністративним органом, Генеральною Військовою Кан¬ 
целярією, був підпорядкований Мал. колегії. 

Тільки в 1727 р. було дозволено обрати нового геть¬ 
мана. За «домовленістю» з російським урядом, гетьманом 
був обраний миргородський полковник Данило Апостол. 

Вибори мали формальний характер: претендент був 
визначений царським урядом, і спеціально посланий в 
Україну таємний радник Ф. Наумов мав секретні пункти 
провести тільки цього претендента, а інакше рекомен¬ 
дувалося раду «остановить». 

Малоросійська колегія була скасована і всі українські 
справи перенесли знову з Сенату до Колегії закордонних 
справ. У 1728 р. новий гетьман подав царю петицію про 
повернення Україні старих прав, на яку була дана від¬ 
повідь, що складалася з 28 пунктів. Цей документ нази- 




220 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вався «Решительньїе (конфирмованньїе) пункти» і діяв 
до скасування Гетьманщини. Д. Апостол домігся запро¬ 
вадження в Україні, щоправда, короткочасного, деяких 
елементів самоврядування: виборності органів управлін¬ 
ня та суду, права мати військовий скарб, ліквідації ко¬ 
легії, відмови російського уряду від введення нових по¬ 
датків. Але, разом з тим, «Решительньїе пункти» значно 
обмежували прерогативи гетьмана у судових справах (бу¬ 
ло створено окремий Генеральний суд з трьох росіян і 
трьох українців з гетьманом як президентом на чолі, при¬ 
чому, «главним судією» вважався вже цар, а не гетьман); 
фінансових (інститут незалежних від гетьмана генераль¬ 
них підскарбіїв); земельних та ін. При гетьмані віднов¬ 
лювався інститут царського резидента, згодом «таємного 
радника». 

Зі смертю Д. Апостола на початку 1734 р. нова імпе¬ 
ратриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори геть¬ 
мана й заснувала колегію під назвою «Правління геть¬ 
манського уряду». Складалася вона з трьох росіян і трьох 
українців на чолі з російським князем Шаховським. їм 
велено було сидіти «в равенстві»: росіянам з правого, 
українцям з лівого боку стола. Та, незважаючи на таку 
формальну рівність, фактичним правителем став князь 
Шаховський. 

«Правлінню...» наказувалося правити на основі «Ре- 
шительних пунктів», але князь Шаховський мав таємні 
інструкції поширювати чутки про непотребу посади геть¬ 
мана, заохочувати шлюби між українцями та росіянами 
і не допускати шлюбів української старшини з поль¬ 
ською або білоруською знаттю. Протягом десятиріч один 
за другим змінювалися голови «Правління...». Знову, як 
це було за царя Петра І, російський уряд перестав раху¬ 
ватися з місцевими українськими законами й звичаями, 
втручався в різні сфери місцевого життя й дозволяв собі 
різні насильства. Українські справи знову було передано 
до Сенату. 

Коли стала на російський престол донька Петра І 
Єлизавети, було вирішено відновити Гетьманство в Ук¬ 
раїні. В 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт обрання 
К. Розумовського гетьманом України. Знову Україна- 
Гетьманщина дістала свої автономні права: російські 
інституції залишили її територію. Була проведена судова 
реформа й запроваджені земські, підкоморські і гродські 
суди, в яких суддями були виборні з місцевого шляхет¬ 
ства. Завідування справами України і зносини з нею були 
передані з Сенату до Колегії закордонних справ. Київ 
знову підпорядковувався гетьману. Водночас встановлю¬ 
вався царський контроль над фінансами України, ска¬ 
совувались (1754 р.) мито на ввіз і вивіз товарів (при¬ 
бутки від нього йшли до укр. скарбу) і митний кордон 
між Гетьманщиною й Росією (1755 р.). Проводилась ре¬ 
форма укр. армії. Тобто, встановлювались певні рамки, 
в яких українцям дозволялось вести власні справи. 

В 1762 р. на російський престол стала Катерина II, 
рішуча прихильниця політики централізації й русифіка¬ 
ції всіх земель, набутих Москвою. В 1764 р. вона при¬ 
мусила К. Розумовського «добровільно» зректися геть¬ 
манського звання. На місце гетьмана прийшла друга Ма¬ 
лоросійська колегія з 8 постійних членів, які признача¬ 
лися урядом: чотирьох уіфаїнців (з числа гет. старшини) 
і чотирьох росіян на чолі з президентом графом Петром 
Румянцевим. Останній став справжнім правителем, ге¬ 
нерал-губернатором України й головнокомандуючим 
усіх військ на її території: П. Румянцеву було доручено 
ліквідувати укр. права й вольності, але поступово, обе¬ 
режно, крок за кроком, з відповідною пропагандою і під¬ 
готовкою населення до заведення російських порядків. 

Ліквідація Гетьманату викликала в Україні опір, що 
яскраво відобразився в наказах укр. депутатів до Імпер¬ 
ської Комісії, скликаної урядом для складення проекту 
«Нового уложення» 1767 р. В них висловлено виразне 
бажання залишитися при тих правах і вольностях, на 


яких «Б. Хмельницький с всемь Малоросійской націй 
корпусом* подь державу Великоросійскую приступиль». 

П. Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, 
твердо тримався приписаної йому Катериною II лінії, 
спочатку роблячи підготовчі кроки (румянцевська гене¬ 
ральна ревізія 1765—67 рр.), а потім здійснюючи рішу¬ 
чіші реформи. Вони були проведені після російсько-ту¬ 
рецької війни 1764—1774 рр. 

В 1775 р. була знищена Запорозька Січ. У 1781 р. зни¬ 
щено полковий (10 перлків) адміністративний устрій Ук- 
раїни-Гетьманщини. Її територію було поділено на три 
намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новго- 
род-Сіверське, які об’єднувалися в одне Малоросійське 
Генерал-Губернаторство. Малоросійська колегія посту¬ 
пилася місцем звичайним російським адміністративним 
і судовим органам. У 1783 р. остаточно було прикріплено 
селян до землі й поширено на них російський режим 
повного закріпачення. Того ж року козацькі полки було 
перетворено на 10 карабінерських полків із 6-річним тер¬ 
міном служби. На підставі «Жалованої грамоти» 1785 р. 
українська шляхта мала одержати права російського дво¬ 
рянства разом з проголошенням шляхетських свобод, 
права самоуправи, корпоративних установ тощо. Нареш¬ 
ті, секуляризація монастирських маєтків 1786 р. завдала 
рішучого удару українському духовенству. Завершальни¬ 
ми актами стали припинення дії місцевого права, орга¬ 
нізація усієї діяльності судів України виключно на основі 
загальноросійських законів. 

Таким чином, на кінець XVIII ст. внаслідок політики 
російського царизму було остаточно ліквідовано автоно¬ 
мію України-Гетьманщини, її права, вольності і привілеї, 
не раз гарантовані царським словом і Договорами. Із ска¬ 
суванням Гетьманства та полково-сотенного устрою її 
було зведено до становища звичайної російської провін¬ 
ції. Україна перестала існувати як суверенна держава, і 
на всій її території насильно встановлювалися органи 
управління Російської імперії та загальноросійське право 
і законодавство. 




ПЕРША КОДИФІКАЦІЯ РАДЯНСЬКОГО ЗАКО¬ 
НОДАВСТВА — загальна назва кодифікаційних робіт, 
здійснених в УСРР, РСФРР та ін. радянських республі¬ 
ках у 20-ті роки. Була своєрідним «матеріальним втілен¬ 
ням» курсу на революційну законність, проголошеного 
з переходом до нової економічної політики, наочним 
свідченням відмови від правового нігілізму перших по- 
революційних років. Обумовлювалася як необхідністю 
зафіксувати у найбільш систематизованому вигляді пра¬ 
вові форми нових суспільних відносин, так і внутрішніми 
потребами системи радянського законодавства (наявніс¬ 
тю в ній суттєвих суперечностей, прогалин тощо). Ваго¬ 
мим чинником на користь кодифікації був міжнародний 
фактор. Здійснення непу розпочалося напередодні Ге¬ 
нуезької конференції, яка пов’язувалася з можливим 
вступом радянських республік до світового співтоварист¬ 
ва. А останнє вимагало від своїх членів «цивілізованого 
ставлення» до державно-правових інститутів, «європей¬ 
ської системи юридичних норм». 

Перші підготовчі заходи щодо збору і узагальнення 
законодавчого матеріалу для майбутньої широкої коди¬ 
фікації розпочалися на Україні з березня 1920 р. Але ак¬ 
тивні кодифікаційні роботи почали наприкінці 1921 р. 
У надзвичайно короткий строк — за два—три роки було 
створено кодекси та ін. рівнозначні їм законодавчі акти 
з основних галузей радянського права, а саме: в 1922 р. 
в УСРР були прийняті Кримінальний кодекс, Кримі- 




II. Витоки національного права 


221 


нально-процесуальний кодекс, Положення про судоуст¬ 
рій, Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс зако¬ 
нів про працю і Кодекс законів про народну освіту; в 
1923 р. — Закон про ліси; в 1924 р.— Цивільний проце¬ 
суальний кодекс, Тимчасові будівельні правила; в 
1925 р.— Ветеринарний кодекс УСРР, Виправно-трудо¬ 
вий кодекс. Таким чином, протягом 1921—1925 рр. в 
УСРР в основному було кодифіковано більшість галузей 
радянського законодавства, що відповідало завданням 
відбудовчого періоду і початку нової економічної полі¬ 
тики. 

Стрімке зростання загальносоюзного законознавства, 
прийняття Конституції СРСР 1924 р., відповідні зміни 
Конституції УСРР, а головне зміни у суспільних відно¬ 
синах у зв’язку з завершенням відбудовчого періоду і 
взяття курсу на індустріалізацію та колективізацію країни 
викликали так звану «другу хвилю» кодифікації. В цей 
час в Україні були прийняті Кодекс законів про сім’ю, 
опіку, шлюб і акти громадянського стану (1926 р.), Ад¬ 
міністративний кодекс (1927 р.), нова редакція Кримі¬ 
нального, Кримінально-процесуального та Земельного 
кодексів (1927 р.). 

Уже в умовах відмови від непу в 1927—1929 рр. було 
прийнято ще кілька кодифікаційних актів. У лютому 
1928 р. Тимчасові будівельні правила замінив Статут ци¬ 
вільного будівництва. У серпні 1928 р. відповідно до Гір¬ 
ничого положення УСРР було прийнято Гірничий ко¬ 
декс УСРР. І, нарешті, у вересні 1929 р. побачили світ 
новий Цивільний процесуальний кодекс і нова редакція 
Положення про судоустрій. Логічним завершенням ко¬ 
дифікаційних робіт стало видання у 1929—1930 рр. се¬ 
митомного Систематичного зібрання чинних законів 
УСРР — одного з попередників майбутніх радянських 
зводів законів. Підготовка цього видання була задумана 
на початку 1926 р., реально розпочата з середини 1927 р., 
і укр. юристам, що робить їм честь, в основному вдалося 
довести її до кінця. 

Враховуючи міжнародний фактор, але не сприймаю¬ 
чи «традиційну», тобто буржуазну правову форму, біль¬ 
шовики висунули ідею наповнення старих форм новим 
змістом. Це виявилося у забезпеченні в нових кодексах 
пріоритету загальнодержавних інтересів, наданні державі 
права у разі потреби втручатися у будь-які урегульовані 
законом відносини, незважаючи на «традиційні права і 
свободи». В результаті ст. 1 Цивільного кодексу УСРР 
обіцяла захист лише тих цивільних прав, які здійсню¬ 
ються відповідно до їх «соціально-господарчого призна¬ 
чення», а ст. ЗО цього кодексу проголошувала недійсною 
будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі». 
Порушуючи класичний юридичний принцип «немає 
злочину, якщо він не передбачений у законі», ст. 10 Кри¬ 
мінального кодексу УСРР припускала можливість ви¬ 
знання певного діяння злочином за аналогією. Ст. 49 
цього ж кодексу дозволяла визнати особу соціально не¬ 
безпечною в силу минулої злочинної діяльності або 
зв’язків зі злочинним середовищем і позбавити її права 
перебувати в певних місцевостях строком до 3 років. У 
Земельному кодексі УСРР було закріплене необмежене 
право вилучення земель у землекористувачів «для дер¬ 
жавних і громадських потреб» і навіть можливість при¬ 
мусового переселення хліборобського населення в ін. 
місцевість за рішенням ВУЦВК або губвиконкомів 
(ст. ст. 223—224 ЗК УСРР). У Кодексі законів про працю 
УСРР збереглася від часів воєнного комунізму норма, 
яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, 
в будь-який момент за нестачі робочої сили «для вико¬ 
нання найважливіших державних завдань» залучити її «у 
порядку трудової повинності» (ст. 11 КЗПП УСРР). Ана¬ 
логічні норми можна знайти й у більшості ін. кодифіка¬ 
ційних актів. 

Таким чином, незважаючи на зовнішню подібність з 
буржуазними кодексами, радянське законодавство 20- 


х рр. міцно стояло на сторожі «інтересів диктатури про¬ 
летаріату». А текстуально однакові статті радянських і 
західно-європейських кодексів використовувалися з різ¬ 
ною класовою метою, у діаметрально протилежних со¬ 
ціальних умовах і застосовувалися судами, що стояли на 
принципово різних позиціях. 

Разом з тим, даючи загальну оцінку першої кодифі¬ 
кації радянського законодавства, треба визнати її в ці¬ 
лому позитивним явищем, яке об’єктивно відповідало 
тим історичним соціально-економічним умовам, що 
склалися в період непу. Спираючись на т. зв. «револю¬ 
ційні завоювання» попереднього періоду, кодифікація 
створювала ліберальніший режим, суттєво розширювала 
права і свободи особистості, забезпечувала певну стабі¬ 
лізацію суспільства, відбивала у законодавстві той «пе¬ 
реворот у поглядах на соціалізм», який відбувся у зв’язку 
з переходом до непу. Ін. справа, що з розвитком режиму 
особистої влади Сталіна і фактичним поверненням до 
багатьох засад воєнного комунізму ця позитивна тенден¬ 
ція не була повністю реалізована. 

Хоча перша кодифікація в Радянській Україні базу¬ 
валася на принципі єдності радянського законодавства, 
беручи за приклад законодавчі акти РСФРР як відправ¬ 
ний пункт, можна говорити про врахування в цей період 
деяких специфічних економічних, національних і побу¬ 
тових умов України. Правда, в більшості кодексів УСРР 
ці відмінності по відношенню до своїх російських ана¬ 
логів були незначні. Так, у Цивільному кодексі УСРР 
було всього дві дрібні відмінності. У Кримінальному ко¬ 
дексі УСРР порівняно з російським було 11 нових статей. 
Ряд відмінностей, пов’язаних з існуванням на Україні 
комнезамів, місцевого специфічного землевпорядного 
процесу, умовами класової боротьби на селі та ін., за¬ 
фіксував Земельний кодекс. У багатьох випадках укра¬ 
їнські юристи випереджали своїх російських колег. Так, 
проект Цивільного процесуального кодексу, опублікова¬ 
ний на Україні 1922 р., було використано для підготовки 
відповідного російського кодексу. Лише в Україні було 
прийнято такі цікаві й неоднозначні акти, як Адмініст¬ 
ративний кодекс та Кодекс законів про народну освіту. 
На Україні значно більше, ніж у Росії, просунулися спро¬ 
би підготовки суцільної кодифікації, результатом яких 
стало видання Систематичного зібрання чинних законів 
УСРР. 

Досвід першої кодифікації законодавства Радянської 
України дає багато для сьогоднішньої правотворчої ро¬ 
боти. Це, насамперед, правова регламентація, процедура 
підготовки кодифікаційних актів, своєрідна поетапність 
кодифікаційних робіт, вирішення техніко-юридичних і 
термінологічних проблем, використання деяких поло¬ 
жень кодексів 20-х рр. або ж їх проектів, які актуальні 
для сьогодення. 

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА УНІЯ Й УКРАЇНА. Поль- 
сько-литовська унія — це, насамперед, ряд державно- 
правових актів та заходів — від спроби інкорпорації Лит¬ 
ви і до союзу двох незалежних держав: Великого князів¬ 
ства Литовського і Королівства Польського. До політич¬ 
ної унії Литви з Польщею підштовхували, передусім, 
спільна гостра боротьба з Тевтонським орденом, а також 
загроза Литві зі сходу, з боку нового міцного противни¬ 
ка — Московського князівства, яке виросло на території 
Володимиро-Суздальського. Крім того, до унії спонука¬ 
ли внутрішні феодальні міжусобиці як в Польщі, так і в 
Литві. 

Основою цього союзу став Кревський акт (унія) від 
14 серпня 1385 р. Цю назву він дістав від м. Крево (Лит¬ 
ва), де був підписаний. Це була угода про династичний 
союз між Великим князівством Литовським і Польщею, 
укладена шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і ли¬ 
товського князя Ягайла. Останній, таким чином, ставав 
польським королем, але мусив «перейти на латинство 
сам і перевести своїх братів, бояр і ввесь народ». Ягайло 




222 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


зобов’язувався ужити всіх можливих заходів, щоб повер¬ 
нути втрачені Польщею та Литвою землі і головне обіцяв 
прилучити «на вічні часи» литовські й руські землі до 
польської корони. В результаті Кревської унії була здійс¬ 
нена інкорпорація, тобто включення литовських, біло¬ 
руських та українських земель до складу Польщі. Разом 
з литовськими князями присяжні грамоти на вірність 
польському королю підписали київський, волинський та 
новгород-сіверський князі, що означало їх перехід разом 
з відповідними землями і підвладною людністю в під¬ 
данство польської корони. 

Та реальний альянс Литви з Польщею зустрів великий 
опір і незадоволення, і не лише серед української сто¬ 
рони, а й литовської, що було зручно використано двою¬ 
рідним братом Ягайло Вітовтом. Це привело в 1392 р. 
до компромісу, в результаті якого Вітовт отримав з рук 
Ягайло владу над Литвою, а також над удільними кня¬ 
зівствами, правителі яких вже подали «присяжні грамо¬ 
ти» Ягайло. Вітовт здійснив ліквідацію більшості уділь¬ 
них князівств, але не скасував відокремленості україн¬ 
ських земель, котрі були під юрисдикцією свого власного 
права. На з’їзді, який проходив на острові Саліні у 
1398 р., литовські та українські князі і бояри проголо¬ 
сили Вітовта королем Литовським і Руським. Отже, 
Кревська унія лишилась унією персональною. 

Поразка в битві з татарами на річці Ворсклі (1399 р.) 
змусила Литву шукати нову унію. Наслідком цього була 
Віленсько-Радомська унія 1401 р. Згідно з постановами 
унії Вітовт повинен був керувати Литвою як самостійний 
правитель. Цей стан мав продовжуватись до смерті Ві¬ 
товта, після чого влада над Литвою переходила до Ягайла 
як великого князя. Пізніше Вітовт прийняв титул вели¬ 
кого князя, а Ягайло — найвищого князя Литви, що під¬ 
креслювало його верховенство. Крім того, був укладений 
обопільний союз щодо взаємної оборони. 

Укладення Віденської унії дало Польщі й Литві рішучу 
перевагу в славнозвіснім бою під Грюнвальдом. Лито¬ 
вські, польські, білоруські, українські полки завдали Тев¬ 
тонському ордену страшної поразки. 2 жовтня 1413 р. в 
м. Городлі була укладена нова польсько-литовська угода. 
Вона підтвердила з’єднання литовського князівства з 
Польським королівством на «вічні времена». Городель- 
ська унія, визнавши самостійність Князівства, зберегла 
в Литві Великого князя, який був під короною польсько¬ 
го короля. Великий князь обирався литовськими феода¬ 
лами, які мали добрі стосунки з королем та магнатами. 
Поляки, в свою чергу, зобов’язувалися обирати короля 
з відома і згоди литовських феодалів. Унія вводила спіль¬ 
ні польсько-литовські сейми та з’їзди для вирішення за¬ 
гальних справ. З метою зміцнення унії 47 родин магнатів 
та польської шляхти взяли під свої герби 47 родин ли¬ 
товських панів та бояр. Водночас останні отримали під¬ 
твердження прав на спадщину та розпорядження вот¬ 
чинними володіннями, а також видачі заміж дочок без 
попередньої згоди Великого князя. 

Визнавши Велике князівство як напівдержавне фор¬ 
мування, Городельська унія вносила в його структуру 
розкол на релігійному ґрунті: вона забезпечувала права, 
рівні з правами польських панів, однак, переваги в ос¬ 
новному мали литовські пани-католики. На православ¬ 
них феодалів, зокрема українських, ці права не поши¬ 
рювалися. Між українсько-білоруськими князями й боя¬ 
рами, з одного боку, і литовськими, з іншого, було вбито 
клин — римо-католицьку віру й пов’язані з нею привілеї. 
Це полегшило польським феодалам проводити загарб¬ 
ницьку політику на українських і білоруських землях. 

Городельська унія ще більше загострила національні 
та релігійні суперечності у Великому князівстві Лито¬ 
вському, посилила литовсько-українську опозицію про¬ 
ти інкорпорації. По суті розгорнулася громадянська вій¬ 
на, і внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство Лито¬ 
вське сіє їасіо розділилося на два: литовське — під владою 


Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітовта, 
якого підтримували польські феодали, та західнору- 
ськс — під владою молодшого брата короля Ягайла 
Свидригайла, сіверського князя зі Східної України. По¬ 
гіршення відносин між литовською та українською знат¬ 
тю призвело до того, що рештки державності Київської 
Русі та укр. самоврядування швидко й незворотно 
зникли. 

Литовські пани на чолі з Сигізмундом, погодилися 
на зміцнення унії з Польщею. Було вирішено, що після 
смерті Сигізмунда Литва підпадає під владу Ягайла або 
його синів, а новий Великий князь литовський буде об¬ 
раний литовськими і польськими панами. Але після 
смерті Сигізмунда в 1440 р. Великим князем литовським 
був обраний молодший син Ягайла Казимір Ягеллончик. 

У Польщі вже не було Ягайла, він помер. Там сидів 
його син Володислав. Сталось так, що на польському й 
на литовському престолах сиділи окремі володарі, хоча 
й рідні брати між собою. Фактично унія була тимчасово 
розірвана. 

Обрання Казиміра Ягеллончика на польський престол 
відновило зв’язок Литви з Польщею. З цього часу вона 
мала скоріш персональну, а не реальну унію, якої хотіли 
польські феодали. Польська шляхта час від часу звала на 
польський престол великих литовських князів. Обидві 
самостійні держави об’єднувала особа спільного мо¬ 
нарха. 

Зростаюча криза Великого князівства Литовського, 
яка сягнула критичної межі на початку XVI ст., загроза 
зовнішнього вторгнення все більш підштовхували литов¬ 
ських феодалів до реальної унії з Польщею. Ці намагання 
поляків на відміну від литовських та українських магна¬ 
тів підтримала середня та дрібна шляхта, сподіваючися 
здобути собі широкі привілеї, якими користувалися 
польські феодали. 

У січні 1569 р. в Любліні було скликано польсько-ли¬ 
товський спільний сейм, завданням якого було вирішити 
справу унії Литви з Польщею. Польські представники 
виступили з проектом повної інкорпорації литовських 
провінцій. 

Спочатку проповідники литовського автономізму на 
чолі з протестантом литовським князем Миколою Рад- 
зивілом та православним українським князем Костян¬ 
тином Острозьким твердо стояли на тому, що Велике 
князівство має залишити свою суверенність: зберегти 
свій сейм, раду, права і т. ін. 

Сейм затягувався на кілька місяців і його засідання 
часом мали дуже драматичний характер. Врешті-решт 
литовські делегати залишили його засідання. У відповідь 
на цс польський сейм за підтримкою дрібної шляхти про¬ 
тягом березня—квітня санкціонував акти короля про від¬ 
торгнення від Великого князівства Литовського й при¬ 
єднання до Польщі Підляшшя, Волині, Брацлавщини й 
Київщини. 

Укр. шляхта, яка жила на цих територіях, дістала ті 
ж привілеї, що й польська шляхта. Проти неслухняних 
було вжито різних репресій. Литовські делегати, налякані 
тими подіями, вернулися до Любліна і хотіли ще оборо¬ 
няти права Литовської держави, але змогли виторгувати 
лише дрібні поступки. 

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, згідно 
з якою польська корона й Литва творили Річ Посполиту. 
В федеративній польсько-литовській державі — Речі 
Посполитій з цього моменту мав бути спільний монарх, 
який обирався на загальних виборах (елекції) та коро¬ 
нувався водночас королем польським і великим князем 
литовським. Спільним ставав також сейм і сенат. Спіль¬ 
ною була зовнішня політика і монета. Польська та ли¬ 
товська шляхта мали право володіти землями в обох час¬ 
тинах держави. Окремими залишалися: печатка, герб, фі¬ 
нанси, адміністрація та військо, законодавство. 

Наслідки Люблінської унії для України стали вели- 




II. Витоки національного права 


223 


чезними. Україна була розірвана: більша її частина (Га¬ 
личина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, 
Київщина, Підляшшя) перейшла до Польщі. За Великим 
князівством Литовським залишилося тільки Берестей¬ 
ське воєводство. Частина укр. земель перебувала під вла¬ 
дою Угорщини і Молдавії. Значна ж частина України 
опинилась під владою Московської держави. 

Люблінська унія, усуваючи з укр. земель литовську 
владу, знищила також рештки укр. державних традицій, 
що зберігались під формами автономії у Великому кня¬ 
зівстві Литовському. Укр. землі Речі Посполитої були по¬ 
ділені на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Поділь¬ 
ське, Брацлавське, Київське, Белзське. 

В подальшому національно-політичне життя України 
зазнало тяжких ударів. Польська шляхта зверхньо стави¬ 
лася до всього чужого. Перед українцями постала дилема: 
або зректися політичного життя, або полонізуватися. По¬ 
волі польське право, мова, католицизм поширилися так, 
як то було в Галичині. 

Майже негайно після Люблінської унії починається 
широка роздача землі польским панам на Київщині, 
Брацлавщині, на Задніпров’ї, що славилися родючим 
чорноземом. В Україні з’являються величезні латифундії 
польських магнатів: Замойських, Тарнавських, Конєц- 
польських, Потоцьких, Калиновських, Жолкєвських та 
ін., які були необмеженими володарями своїх областей 
і безжалісно експлуатували природні багатства України. 
Все це викликало посилення соціального та національ¬ 
ного гноблення в Україні і піднесення визвольної бо¬ 
ротьби українського народу. 

ПРАВА. ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙ¬ 
СЬКИЙ НАРОД — звід правових актів і норм, що діяли 
в Лівобережній Україні у першій половині 18 ст., це — 
видатна пам’ятка українського права. Складається з ЗО 
розділів, 531 артикула, які поділяються на 1716 пунктів. 
П. мають передмову, пояснення термінів і назв, а також 
додатки — схему і перелік чинів військової і цивільної 
адміністрації тодішньої України. Джерелами П. були Ли¬ 
товські Статути, «Саксонське дзеркало», «Хелмінське 
право» та інші акти Магдебурзького права, а також зви¬ 
чаєве право і судова практика, російське законодавство. 
Зазначені акти часто суперечили один одному. Це було 
однією з основних причин створення П. Передбачалося 
також наблизити правове регулювання суспільного жит¬ 
тя в Україні до російського. П. регулювали цивільні і 
кримінальні відносини, порядок діяльності судів в Ук¬ 
раїні тощо. 

П. укладалися з 1728 по 1744 рік на засіданнях спец¬ 
іальних кодифікаційних комісій. Початок цьому проце¬ 
сові поклав царський указ від 28 серпня 1728 р., за якими 
судився малоросійський народ, і тоді ж і розпочалося 
складання єдиного зводу. Більшу частину часу комісія 
працювала у тодішній Гетьманській резиденції — м. Глу- 
хові. До складу комісії входили духовні особи, представ¬ 
ники української шляхти і козацької старшини. Серед 
них — генеральний суддя І. Борозна, відомий правник 
того часу Ф. Чуйкевич та інші. 

По завершенню робіт над П., їх у 1744 р. було надіс¬ 
лано на затвердження до російського Сенату. Тут вони 
пролежали 12 років без будь-якого руху, після чого були 
повернуті гетьманові на доопрацювання. Справа просу¬ 
валася повільно, а після ліквідації Гетьманства і поши¬ 
рення в Україні дії російського законодавства (друга по¬ 
ловина XVIII ст.) роботи над П. були остаточно припи¬ 
нені. 

Незважаючи на те, що П. не одержали офіційного 
затвердження, вони переписувалися в Україні від руки, 
а на них були посилання у судових справах. П. свідчать 
про високий професійний рівень першої кодифікації за¬ 
конодавства, здійсненої українськими фахівцями. Вони, 
крім того, дають нам уявлення про тогочасну систему 
права і судоустрою в Україні. Перша публікація П. у ре¬ 


дакції 1743 р. була здійснена у 1879 р. під редакцією про¬ 
фесора Київського університету О. Ф. Кістяківського. 

ПРАВДА РУСЬКА - ВИДАТНА ПАМ’ЯТКА ПРАВА 
УКРАЇНИ. Ще у X столітті, тобто під час укладання до¬ 
говорів Русі з Візантією, княгиня Ольга здійснювала пер¬ 
ші правотворчі спроби у низці уставів і «уроків», тобто 
фінансових та адміністративних розпоряджень, спрямо¬ 
ваних проти повсталих древлян, на створення системи 
погостів, нормування повинностей, зібрання данини, 
централізацію держави. 

Справу зміцнення юридичної бази князівства продов¬ 
жив Володимир Великий з його Уставом про десятини, 
суди і людей церковних та Уставом земляним, де визна¬ 
чались основи державного устрою та правового стано¬ 
вища дружинників. Володимир спочатку ввів смертну 
кару за вбивство і розбій, а потім, з метою поповнення 
княжої казни, знову повернувся до грошових штрафів 
за названі злочини. 

Після смерті Володимира Великого спалахнула бо¬ 
ротьба за Київський престол між його синами. Пере¬ 
можцем у ній виявився Ярослав, який склав юридичний 
Збірник, що увійшов у історію під назвою Правди Ярос¬ 
лава або Найдавнішої Правди. В основу цієї кодифікації 
теж покладено давньоруське звичаєве право. Умовно йо¬ 
го можна поділити на чотири частини: 1) правові норми 
про вбивство (ст. 1); 2) правові норми про тілесні по¬ 
шкодження (ст. ст. 2—7); 3) правові норми про образу 
(ст. ст. 8—10); 4) правові норми про порушення права 
власності (ст. ст. 11—18). 

Архаїчне право кровної помсти за вбивство зберіга¬ 
лось і чітко визначалось. Цим значно скорочувалось коло 
месників. Однаково каралось і навмисне, і необережне 
вбивство. Залишився і звичай кривавої помсти за тілесні 
ушкодження. Якщо потерпілий не мав такої змоги, ви¬ 
нуватець зобов’язувався виплатити йому нагороду як за 
образу, так і за лікування. Штраф у три гривни встанов¬ 
лювався за втрату пальця, 12 гривень — за удар батогом, 
жердиною, рогом, неоголеним мечем, 40 гривень — за 
утинення руки або ноги. Звернімо увагу на те, що образа 
гідності людини каралась досить жорстко: скажімо, за 
висмикування вуса або якоїсь частини бороди треба було 
сплачувати штраф учетверо більший, ніж за відсічення 
пальця. Інші статті Ярославової грамоти регулювали по¬ 
рядок відшкодування потерпілим порушення права влас¬ 
ності на челядь, коней, зброю, одяг та інше майно, по¬ 
вернення їх господарю. Про високий рівень правової 
думки у Київській державі свідчили відмежування права 
власності від права володіння (ст. ст. 13, 14). 

Ярославова Правда порушувала питання про правове 
становище челяді і холопів, про спадкоємство, про зе¬ 
мельну власність та багато ін. 

Прагнення Ярослава Мудрого до створення правни¬ 
чого фундаменту Київської держави продовжили після 
1054 року його три сини, які періодично збирались для 
розгляду найважливіших проблем внутрішньої і зовніш¬ 
ньої політики та ухвалювали законодавчі акти. 

Нормотворча діяльність Ізяслава, Всеволода і Святос¬ 
лава відбивалася у першому великому доповненні Ру¬ 
ської Правди, яке дістало назву Правди Ярославичів або 
Устава Ярославичів. Значну роль у розробці цих доку¬ 
ментів відіграли київський воєвода Коснячко Перенег 
(Печенег), вишгородський посадник Микула Чудін та 
княжий радник Никифор (Микифор) Киянин. 

Значним кроком у розвитку правової культури Київ¬ 
ського князівства стали дві наступні статті Правди, яки¬ 
ми передбачалося покарання за вбивство смерда чи хо¬ 
лопа у 5 гривень та вбивство раби-кормилиці або дядь- 
ка-вихователя у 12 гривень. 

Найголовнішими досягненнями Правди Ярославичів, 
з одного боку, було скасування кровної помсти і її заміна 
системою грошових стягнень, з іншого — спрямування 
штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці. 




224 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Разом взяті Правда Ярослава (Найдавніша Правда), 
Правда Ярославичів, Покон вірний і Урок мостникам 
складають Коротку Правду, що втілює перший досвід 
уніфікації і систематизації правових норм Давньоруської 
держави. 

Але існує ще й Розширена редакція Руської Правди, 
яка дійшла до нас майже у 100 списках як у літописах, 
так і у Мірилах Праведних, Кормчих та інших юридич¬ 
них збірниках. Найдавніший з цих списків вміщений у 
Синодальній Кормчій 1282 р. (Державний історичний 
музей у Москві), а найповніший — Троїцький список 
другої половини XIV ст. (Державна Бібліотека Росії 
ім. В. І. Леніна). 

Розширена Правда — це видатна пам’ятка правової 
культури України, дія якої розповсюджувалась на всю 
територію Давньоруських земель. Вона стала наслідком 
об’єднання вже систематизованих розглядуваних вище 
правових норм, що набули сили за доби Ярослава і Ярос¬ 
лавичів, і Устава Володимира Мономаха — їх прямого 
нащадка, тобто складається з двох частин. Перша наз¬ 
вана «Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська» і 
включає 52 статті — більшість норм Короткої Правди, 
доповненої у період з 1072 р. до 1113 р. Святославом, 
Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками новими юри¬ 
дичними нормами зі сфер цивільного, кримінального і 
процесуального права. Друга частина називається «Устав 
Володимира Мономаха» і включає статті з 53 до 121. 

Поява цього Уставу пов’язана з повстанням міських 
низів Києва у 1113 р. проти князівської адміністрації і 
лихварства. Це змусило боярство запросити на престол 
сина Всеволода Ярославича — Володимира, який до 
цього вже князював у Смоленську, у Чернігові, у Пере- 
яславлі, був відомий організацією спільних походів кня¬ 
зів на половців, прагненням до «розумного правління», 
єдності і захисту інтересів руських земель, ліквідації кня¬ 
зівських міжусобиць. Незабаром всі такі погляди вели¬ 
кий князь виклав у посланні своїм дітям, яке відоме у 
історії під назвою «Повчання Володимира Мономаха». 

Перш ніж вступити на київський престол, Володи¬ 
мир II як тонкий і досвідчений політик скликав у при¬ 
міській князівській садибі Берестові нараду, у якій взяли 
участь київський тисяцький Ратибор, білогородський ти¬ 
сяцький Прокопій, переяславський тисяцький Станіслав 
та бояри Нажир, Мирослав і Іванко Чудинович. Саме 
вони ухвалили низку компромісних рішень, відображе¬ 
них у кількох перших статтях «Устава» Володимира Мо¬ 
номаха. 

Умовно «Устав» Володимира Мономаха можна поді¬ 
лити на кілька частин: 1) норми, що регулюють питання 
боргових зобов’язань і кабальних відносин (ст. ст. 53— 
66); 2) норми, що регулюють соціальні відносини у вот¬ 
чинах (ст. ст. 67—73, 75—85); 3) норми, що регулюють 
питання спадкоємства (ст. ст. 90—95, 98—106); 4) норми, 
що регулюють діяльність судово-адміністративного апа¬ 
рату, деяких інших посадових особ і судочинство (ст. 
ст. 74, 86—89, 96—97, 107—109); 5) норми, що регулюють 
правове становище холопства (ст. ст. 110—121). Кожній 
статті Найдавнішої Правди, розглянутої вище, відповідає 
одна або кілька статей Розширеної Правди. Чимало ста¬ 
тей Розширеної Правди не відображені, що свідчить про 
те, що вони, мабуть, є результатом «законотворчої ді¬ 
яльності» більш пізньої пори. 

Розширена Правда у цілому й Устав Володимира Мо¬ 
номаха, зокрема, регулювали набагато ширше коло 
суспільних відносин, ніж попередні пам’ятки правової 
культури Київської Русі. Тут уже було закладено норми 
цивільного, процесуального, кримінального, а більш де¬ 
тально — сімейного, шлюбного, спадкоємницького, опі¬ 
кунського та інших галузей права. Величезне значення 
«Правди» полягає ще й у тому, що вона виконувала, мов¬ 
би, «миротворчу» функцію проміж різними суспільними 
верствами у державі: пом 'актувалось правове становище 


закупів, обмежувалось свавілля з боку їх хазяїв. Віднині 
дозволялося відшукувати кошти для повернення боргу, 
оскаржувати дії свого хазяїна. Останній вже не мав права 
закупу холопа, але за крадіжку або втечу від власника 
закуплений все ж ставав холопом. 

В Уставі Володимира було зроблено перші кроки до 
визначення правового статусу жінки. За її вбивство, як 
і раніше, сплачували лише половину віри у разі, коли 
вона визнавалась винною, а за вбивство дружини, не 
винної перед чоловіком, передбачалося повне покаран¬ 
ня. Заборонялось також вбивати холопа «без вини». І 
взагалі статус холопа наближався до статусу залежного 
селянина, що своєрідно свідчило про суспільні відноси¬ 
ни у Київському князівстві. 

Аналіз змісту Руської Правди показує, що наші пра¬ 
щури взагалі і батьки — засновники української держав¬ 
ності — зокрема виявились фундаторами, володарями і 
носіями найвищої правової культури, яка ґрунтувалась 
на звичаях предків і поступово, разом із становленням 
держави, трансформувалась у норми звичаєвого права, 
а згодом — і у систему правових норм, що складалась із 
санкціонованих державними структурами тих же звичаїв. 
Спочатку діяла додержавна, усна форма звичаєвого пра¬ 
ва. Потім частина його норм сформувалася у письмовому 
вигляді. 

Завдяки літописним зведенням ми маємо змогу ви¬ 
вчати скарбницю стародавньої національної правової 
думки, що віддзеркалюється у договорах Русі з Візантією, 
Руській Правді, церковних статутах, княжих грамотах та 
деяких інших першоджерелах. 

Ці акти створювались на вітчизняному ґрунті і стали 
втіленням найвизначніших традицій украінсько-руських 
племен. Ці акти зібрали найвищі досягнення світової 
правової думки, насамперед, давньогрецького, римсько¬ 
го, німецького і скандинавського права. Зазначені акти 
свідчать про міжнародний авторитет Київської Русі, її 
високий соціально-економічний і духовний рівень. У них 
започатковуються першовитоки міжнародного приват¬ 
ного права. Самі по собі норми русько-візантійських до¬ 
говорів набагато випереджують існуюче на той час за¬ 
хідноєвропейське міжнародне право. Ці акти відобража¬ 
ють глибину, динамічність і послідовність національної 
правової думки: кожен з них акумулював досягнення по¬ 
переднього періоду і дав подальший поштовх розвитку 
правового мислення для наступних поколінь. 

Ці акти стали основними правовими джерелами в Во- 
лодимирсько-Суздальському, Московському, Новгород¬ 
ському, Псковському, Смоленському та інших росій¬ 
ських князівствах. Згодом вони суттєво вплинули на ево¬ 
люцію і кодифікацію права Російської централізованої 
держави. Потім ці акти були покладені в основу Лито¬ 
вських Статутів, багатьох правових систем південних і 
західних слов’ян. 

Знання змісту Руської Правди, інших пам’яток пра¬ 
вової культури України, їх витоків, історії становлення 
має велике значення не лише у пізнавально-освітньому 
плані. Воно висвітлює як процес зміцнення Київської 
Русі, так і фундаментальні причини занепаду укр. дер¬ 
жавності у княжі часи, тобто дає уроки позитивного і 
негативного досвіду розбудови національної державності 
України. 

ПРАВО В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ 
XVIII—XIX ст. ст. Західноукраїнські землі — Східна Га¬ 
личина, Північна Буковина (Пониззя), Закарпаття (За¬ 
карпатська Русь, Підкарпатська Русь) — входили до 
складу кількох держав з різним юридичним статусом. З 
середини XVII ст. до останньої чверті XVIII ст. Східна 
Галичина входила до складу Речі Посполитої як частина 
Руського воєводства. Основними джерелами в цей період 
були звичаї, пристосовані до інтересів феодального сус¬ 
пільства, нормативні акти Литви та Польщі у вигляді 
привілеїв, що надавалися окремим соціальним групам і 




II. Витоки національного права 225 


феодалам, ін. акти центральної влади, магдебурзьке пра¬ 
во. Найважливішим джерелом права вважався Статут Ве¬ 
ликого князівства Литовського 1588 р. У 1772 р. з роз¬ 
ділом Речі Посполитої Східна Галичина була приєднана 
до складу Австрійської монархії Габсбургів як королів¬ 
ство Галичини і Льодомерії. Об’єднання Галичини з ве¬ 
ликою частиною чисто польських воєводств краківсько¬ 
го і сандомирського, а також те, що на території Гали¬ 
чини велика земельна власність, поєднана із становими 
привілеями, протягом існування Австро-Угорської мо¬ 
нархії була в руках поляків, спричинилося до довголіт¬ 
ньої національно-соціальної боротьби українців з поль¬ 
ською шляхтою в Австрії. Договором від 3 травня 1815р., 
укладеним Росією, Прусією та Австрією, територія Схід¬ 
ної Галичини остаточно закріплена за Австрією. З 1809 р. 
по 1815 р. південні та центральні частини Тернопільщи¬ 
ни (т. зв. Тернопільський округ) входили до складу Ро¬ 
сійської держави, але за рішенням Віденського конгресу 
1814—1815 рр. були повернені під владу Австрії. У 1812 р. 
на підставі Бухарестського мирного договору Хотин¬ 
ський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії. 

Закарпаття входило до складу Трансильванського 
(Семиградського) князівства, що перебувало під протек¬ 
торатом Османської Туреччини. У 1687 р. під час авст¬ 
рійсько-турецької війни війська Габсбурзької імперії 
окупували територію Трансильванії. На Карловецькому 
конгресі 1698—1699 рр. Габсбурги домоглися міжнарод¬ 
ного визнання своєї влади над Трансильванією, до скла¬ 
ду якої входило і Закарпаття. 

Північна Буковина з кінця XIV ст. до російсько-ту¬ 
рецької війни 1768—1774 рр. входила до складу Молдав¬ 
ської держави, яка перебувала під протекторатом Осман¬ 
ської Туреччини. Під час російсько-турецької війни 
1768—1772 рр. територія Буковини була окупована ро¬ 
сійськими військами, однак у 1774 р. ці землі окупували 
австрійські війська, і Буковину було введено до складу 
Габсбурзької імперії як окрему округу Галичини (за ви¬ 
нятком Кремінецького повіту, який в 1793 р. увійшов до 
складу Росії). У 1861 р. Буковина була визнана окремим 
«коронним краєм». 

Таким чином, до кінця XVIII ст. більшість західно¬ 
українських земель потрапило під владу Австрійської 
імперії. З метою узаконити цей акт, у 1771 р. було під¬ 
готовлено спеціальне історико-правове обґрунтування 
претензії Австрії на західноукраїнські землі під назвою 
«Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі та По- 
долії, так само як Чеської корони до князівств Освенціма 
та Загори». У 1867 р. в результаті угоди між австрійським 
урядом і угорськими магнатами багатонаціональна абсо¬ 
лютистська Австрійська імперія перетворилася в дуаліс¬ 
тичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона 
складалася з двох частин: Угорщини із Закарпаттям, 
Трансільванією та Хорвато-Словенією і Австрії з Буко¬ 
виною, Галичиною, Далмацією, Істрією, Країною, Мо¬ 
равією, Сілезією, Трієстом та Чехією. Формально про¬ 
голошувалося рівноправність народностей, і окремим 
історичним краям надавалася певна автономія (створен¬ 
ня, наприклад, галицького та буковинського крайових 
сеймів та ін. органів місцевого самоврядування). Це мало 
позитивний вплив і було поштовхом для піднесення по¬ 
літичної активності на західноукраїнських землях. Але 
новий конституційний устрій не тільки не усунув, але й 
далі загострив національні суперечки в цих регіонах. Ко¬ 
лоніальна політика, яка проводилася австро-угорським 
урядом, сприяла полонізації Галичини, румунізації Бу¬ 
ковини та мадяризації Закарпаття. 

Після загарбнення західноукраїнських земель було 
вжито заходів до уніфікації права шляхом зміни поль¬ 
ського законодавства на австрійське. Правові положен¬ 
ня, обов’язкові у Галичині, містилися у спеціальних збір¬ 
никах, що включали «накази і закони для всіх», «виро¬ 
ки», «мандати» та ін. правові акти. Усі вони друкувалися 


польською та німецькою мовами. Цими ж мовами 
друкувався в 1827—1861 рр. «Провінціяльний звід зако¬ 
нів», пізніше названий «Загальний вісник місцевих за¬ 
конів». Потім у 1866—1918 рр. публікувався «Вісник за¬ 
конів та місцевих розпоряджень Королівства Галиції» на 
польською, українською та німецькою мовами. Робота 
по уніфікації права активізувалася в останній чверті 
XVIII ст., західноукраїнські землі стали нібито місцем 
апробації нового законодавства. Слід відзначити, що в 
той час австрійська система права вже поділялась на га¬ 
лузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний 
кодекси розроблялися окремо. Так, у 1797 р. було за¬ 
тверджено і введено у дію спочатку в Західній, а згодом 
і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив 
польське цивільне законодавство. Досвід його застосу¬ 
вання був узагальнений і 1 січня 1812 р. на всій території 
Австрійської імперії було введено у дію новий цивільний 
кодекс, що являв собою модернізований варіант попе¬ 
реднього кодексу. У Північній Буковині цивільний ко¬ 
декс було введено з 1 лютого 1816 р. Кодекс став резуль¬ 
татом компромісу феодального і буржуазного права, при¬ 
чому деяка перевага надавалася першому. Так, австрій¬ 
ським цивільним законодавством були закріплені 
найважливіші правові інститути феодальної власності. 
Власниками землі продовжували залишатися поміщики. 
Податки з цих земель введено тільки наприкінці 

XVIII ст. До того ж вони були значно нижчими, ніж з 
так званих рустикальних земель, що перебували в спад¬ 
ковому користуванні селян. Окремі положення цивіль¬ 
ного кодексу було замінено наприкінці першої половини 

XIX ст. надзвичайними урядовими актами — так звани¬ 
ми новелами. Це стосувалося розширення прав жінок і 
позашлюбних дітей, подальшого розвитку обов’язкового 
права. 

У сімейному праві Австрії зберігався церковний 
шлюб. Із норм місцевого звичаєвого права діяла норма, 
відповідно до якої за кожним з подружжя, що пережило 
іншого, зберігалося право користування усім майном. 
Така норма у деякій мірі була розповсюджена й у селян¬ 
ському середовищі. Деякі майнові й спадкові суперечки 
розглядалися на підставі старого права Речі Посполитої, 
якщо ці підстави започаткувалися до розподілу Речі Пос¬ 
политої і не були врегульовані пізнішими законами. 

Поряд з цивільним кодексом в Галичині й Буковині 
з 1885 р. діяв Кодекс вексельного права 1763 р., нормами 
якого регулювалися питання кредиту. Цивільний проце¬ 
суальний кодекс дістав затвердження в 1781 р. Після дея¬ 
кої переробки кодекс з 1796 р. почав діяти на території 
Західної, а з 1807 р.— Східної Галиції. 

Перший кримінальний кодекс був затверджений у 
1768 р. і складався з двох частин, з яких перша відноси¬ 
лась до процесу, а друга — до матеріального права. На 
території Галичини діяла лише та його частина, що міс¬ 
тила норми процесуального права. У 1786 р. було затвер¬ 
джено загальну інструкції© для судів усіх інстанцій, яка 
регулювала порядок розгляду ними справ. Вона склада¬ 
лася з двох частин: перша стосувалася діловодства, друга 
регулювала порядок судочинства. В 1787 р. був виданий 
новий австрійський кримінальний кодекс, який мав ок¬ 
ремі положення буржуазного права, а в 1788 р. як до¬ 
повнення до нього був виданий новий статут криміналь¬ 
ного судочинства. В 1794 р. новий кримінальний кодекс 
ввели в дію в Східній Галиції, а в 1803 р. з незначними 
змінами на території усієї Австрії. До переваг останнього, 
поряд з порівняно високою правовою технікою, відно¬ 
ситься і відхід від казуїстики. Проте кодекс не був по¬ 
збавлений багатьох феодальних пережитків. Криміналь¬ 
ний кодекс 1803 р. передбачав широке застосування 
смертної кари та ін. жорстоких мір покарання. За дер¬ 
жавну зраду, вбивство, фальшування грошей і підпал 
встановлювалася смертна кара через повішання. Інкві¬ 
зиційний характер кримінального кодексу значно поси- 




226 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


лювався. Він виключав участь захисників у криміналь¬ 
ному процесі та передавав звинуваченого у цілковите 
владування суду. Кримінальний процес був таємний, 
письмовий, з формальною оцінкою доказів. У інтересах 
швидкої розправи з особливо небезпечними для кріпос¬ 
ників особами кодекс передбачав скорочене судочинство 
і введення так званих наглих судів. їх вироки вважалися 
остаточними і виконувалися не пізніше як через го¬ 
дини після їх винесення. Смертна кара — єдине пока¬ 
рання, яке застосувалося цими судами. 

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення 
в соціально-економічному розвитку Габсбурзької імпе¬ 
рії. Тут поступово домінуючими ставали капіталістичні 
відносини, що потребували реформ законодавства. Ста¬ 
ло цілком очевидним, що феодальні права земельної 
аристократії та селян, які працювали в її маєтках^ без¬ 
надійно застаріли. Ще у 1780-х рр. за правління Иоси- 
фа II, було проведено важливі зміни. Була дещо обме¬ 
жена панщина, селянинові надані окремі особисті права: 
одружуватися без дозволу пана, переходити на ін. наділи, 
отстоювати свої права в суді тощо. Землі феодала відме¬ 
жовувалися від земель, виділених для користування се¬ 
лян. Проте лишалася основна ознака феодальних відно¬ 
син — панщина. 

Революційні події 1848 р. нарешті створили умови для 
скасування цього пережитку кріпацтва. 22 квітня 1848 р. 
в Галиції було об’явлено про відміну панщини, майже 
на 5 місяців раніш, ніж в ін. провінціях імперії. На Бу¬ 
ковину дія цього закону була розповсюджена лише 9 
серпня 1848 р. В Закарпатті, як і в Угорщині, скасування 
кріпосного права здійснювалося за/законом, виданим 
угорським сеймом 18 березня 1848 р. і доповненим за¬ 
конодавчими актами 1853, 1868 та 1871 рр., на таких же 
кабальних для селян умовах, що і у Східній Галичині та 
Буковині. Внаслідок цього було скасовано феодальні по¬ 
винності селян. Але за втрачену феодальну ренту помі¬ 
щики отримували компенсацію, яку повинні були спла¬ 
чувати селяни додатково до прямих і непрямих податків. 
Розірвавши останній формальний зв’язок між паном та 
селянином і зробивши останнього володарем своєї влас¬ 
ної землі, реформа дала можливість прискорити процес 
утвердження капіталістичного способу виробництва. Од¬ 
нак звільнення селян піднесло їх юридичний статус і 
політичні права, але не полегшило економічного ста¬ 
новища. 

Було здійснено ряд конституційних реформ, зокрема, 
в квітні 1848 р. прийнята перша австрійська конституція, 
що проголошувала деякі буржуазно-демократичні права 
та свободи громадян. Пізніше 4 березня 1849 р. вона була 
замінена новою, більш антидемократичною. У 1850 р. 
була зроблена спроба прийняти проект конституції, в то¬ 
му числі для Галиції і Буковини, але вона не була введена 
у дію. 

Революція 1848 р. привела до перегляду криміналь¬ 
ного законодавства. Проте хоч пізніше видавалися нові 
кодекси з урахуванням принципів буржуазного права, та 
вони зберігали жорстокість першого кодексу 1768 р. Пи¬ 
тання процесуального права регулювали закон про ком¬ 
петенцію суду 1852 р. та закон про судочинство з без- 
спірних справ 1854 р. Останній за своїм змістом та об¬ 
сягом фактично являв собою кодекс, який регулював та¬ 
кож питання спадкоємства й опіки. Новий цивільний 
процесуальний кодекс було затверджено в 1895 р. Кри¬ 
мінальний кодекс 1852 р. був доповнений в 1855 р. війсь¬ 
ковим кримінальним кодексом, який посилив відпові¬ 
дальність військовослужбовців, за державні злочини та 
рядом інших законів. 

У системі законодавства Австро-Угорщини відбився 
дуалістичний характер цієї держави. Кримінальний ко¬ 
декс 1852 р. діяв тільки в Австрії, в тому числі Галичині 
та Буковині. В Угорщині у 1879 р. було затверджено ок¬ 
ремий кримінальний кодекс, який був чинним на тери¬ 


торії Закарпаття. Але до його прийняття тут тимчасово 
застосовувався австрійський кодекс 1852 р. Цивільне 
право в Угорщині не було кодифіковано, й у 1852 р. на 
її території розповсюджувалась чинність австрійського 
цивільного кодексу 1811 р. У зв’язку з пожвавленням 
торгівлі був розроблений торговий кодекс, який ввели в 
дію з 1 липня 1863 р. 

ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ — це історично перша форма 
існування правових норм, першоджерело права. Звичай 
набуває правової якості, якщо дістає державну санкцію. 
Це означає, що держава в тій чи іншій формі визначає 
вимоги, що формулюють звичай. 

Форми санкціонування правових звичаїв в Україні бу¬ 
ли різними, зокрема були посилання на звичай в зако¬ 
нодавстві (див., наприклад, ст. 8 Земельного кодексу 
УСРР 1922 р.), санкціонування звичаїв у постановах міс¬ 
цевих органів влади, звернення до звичаїв у судовій прак¬ 
тиці тощо. 

Звернення до п. з. спричинювалося нерозвинутістю 
законодавчої форми правового регулювання, економіч¬ 
ною і культурною відсталістю, взагалі специфічними 
умовами України. 

Природа п. з. широко вивчалася правознавцями. Так, 
у 20-ті роки в Академії наук України працювала Постійна 
комісія по вивченню звичаєвого права України. 

З подальшим розвитком держави вдосконалюються 
способи її впливу на суспільні процеси, в тому числі з 
допомогою юридичних засобів. Зокрема, одержує роз¬ 
виток така форма соціальної регуляції, як юрисдикція 
нормативних актів, коли виконання їх вимог забезпечу¬ 
ються засобами переконання і примусу. Переваги писа¬ 
них норм права стають очевидними. * 

ПРАВОВІ ПАМ’ЯТКИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКО¬ 
ГО КНЯЗІВСТВА. З князівств, які існували на території 
майбутньої України у XI—XIII ст. ст., виділялося Га¬ 
лицько-Волинське. Державний лад і право Галицько-Во¬ 
линської землі хоча й мали ряд своєрідних рис, обумов- 
ленних особливостями її соціально-економічного і по¬ 
літичного розвитку, все ж у головному були схожі з дер¬ 
жавним ладом і правом ін. князівств і земель 
Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, на¬ 
віть знаходячись в залежності від Золотої Орди, значною 
мірою зберегла риси державного та правового устрою, 
притаманні Давньоруській державі. 

Як і в усіх ін. князівствах і землях Русі, в Галицько- 
Волинській Русі продовжували діяти норми Руської 
Правди, які регулювали питання права власності на май¬ 
но та земельні володіння, укладення угод і договорів. 
Діяли також норми церковних статутів князів Володи¬ 
мира та Ярослава, але вони зазнали деяких змін, зокрема 
в галузі підсилення санкцій, що були встановлені на ос¬ 
нові принципів феодального права-привілею. Разом з 
тим поряд із застосуванням законодавчих збірників пе¬ 
ріоду Київської Русі створювались нові. Серед докумен¬ 
тів юридичного характеру, які дають деяку картину сис¬ 
теми права Галицько-Волинської Русі, найбільш відомі 
чотири правові пам’ятки, що збереглися. Відмінні один 
від одного за часом появи, змістом і характером, вони 
містять цінні відомості про правове життя на цій землі 
після ординського завоювання. Так, збереглася грамота 
князя Івана Ростиславича (середина XII ст.), що розви¬ 
вала економічні зв’язки Галицького князівства з інозем¬ 
ними купцями, зокрема, болгарськими, чеськими та 
угорськими. Як пам’ятка права вона регламентувала пра¬ 
вове положення цих купців під час приїзду їх на землі 
Русі: встановлювала, наприклад, пільги для болгарських 
купців, які звільнялися від сплати мита, коли вони при¬ 
возили товари «на изклад». 

«Рукописання» (заповіт князя Володимира Василько- 
вича, 1287 р.) свідчить про існування в період роздроб- 
ленності права успадкування феодального володіння, 
про порядок передачі князями права експлуатації фео- 




II. Витоки національного права 


227 


дально залежного населення своїм спадкоємцям. Одно¬ 
часно цей документ дає можливість вивчити організацію 
управління селами і містами Південно-Західної Русі, зро¬ 
бити висновок про існування такого способу придбання 
феодальних землеволодінь, як купівля землі. 

Збереглася також грамота володимиро-волинського 
князя Мстислава Даниловича (1298 р.), яка дає можли¬ 
вість уявити розміри та форми феодальних повинностей 
з міського населення на користь державної влади і разом 
з тим відображає соціально-економічні умови Галиць¬ 
ко-Волинської Русі у XIII ст. 

Відомі документи юридичного характеру, складені у 

XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародні, 
поручительства тощо). У переважній більшості ці доку¬ 
менти містять відомості про окремі дуже важливі інсти¬ 
тути права власності і права зобов’язання. З цього боку 
особливий інтерес викликає грамота Олехно Ромашке- 
вича про передачу майна Григорію Тункелю, складена 
ЗО січня 1347 р. Окремі відомості про правові норми 
цього періоду збереглися в літописах. У них можна знай¬ 
ти ті чи ін. згадки про міжнародні договори, законодавчу 
діяльність князів та деякі нові моменти в галузі кримі¬ 
нального права, зокрема самостійність такого виду зло¬ 
чину, як змова проти князівської влади, застосування 
таких суворих покарань, як смертна кара, тюремне ув’яз¬ 
нення, вигнання, конфіскація майна. У літературі є при¬ 
пущення про існування збірника постанов галицько-во¬ 
линських князів, а також збірника церковних навчань 
про правосуддя. 

Треба відзначити певний ступінь впливу західноєвро¬ 
пейського феодального права на розвиток галицьких 
установ та інститутів. У межах Галицько-Волинського 
князівства в період правління Данила Галицького впер¬ 
ше починає діяти магдебурзьке право. Одним із перших 
в Україні магдебурзьке право одержало місто Санок 
(1339 р.). В 1356 р. право управління за нормами магде¬ 
бурзького права одержав Львів, а згодом й ін. міста. Про¬ 
те самоврядування міст Русі, засноване за нормами маг¬ 
дебурзького права, було обмеженим, воно застосовува¬ 
лося далеко не в повному обсязі. До того ж основна маса 
православного селянства була позбавлена можливості 
брати участь у діяльності органів міського самоврядуван¬ 
ня, а також обмежувалася в правах на заняття ремеслами, 
ведення торгівлі тощо. Через це населення міст в цей 
період чинило опір введенню магдебурзького права. 

У 1387 р. Галицька земля втратила свою державну не¬ 
залежність і стала провінцією Польської держави. Але 
інкорпорація спочатку не була повною і до середини 

XV ст. в Галичині бачимо існування особливих, що в 
минулі роки державності постали, правових відносин. Це 
була т. зв. доба «руського права в Галичині». Особливо 
це стосувалося правового становища окремих груп на¬ 
селення, що були відмінні від положення їх у Польщі. З 
середини XV ст. інкорпорація Галичини до Польщі стає 
повною, і залишки окремого правового статусу зни¬ 
кають. 

ПРОЕКТ КОНСТИТУЦІЇ УНР О. ЕЙХЕЛЬМАНА. 

Професор Київського університету, декан юридичного 
факультету, член державної комісії по товарообміну з 
Четверним союзом, товариш міністра торгу й промис¬ 
ловості, старший радник, член Ради міністра закордон¬ 
них справ, товариш міністра закордонних справ за доби 
Центральної ради, Гетьманату і Директорії О. Ейхельман 
2 липня 1920 р. наказом голови Директорії був призна¬ 
чений членом комісії О. Саліковського, яка готувала 
проекти законів «Про тимчасове верховне управління та 
порядок законодавства в УНР» та «Державну народну 
раду», а ЗО серпня — членом комісії А. Ніковського по 
розробці проекту Конституції УНР. У вересні 1920 р. він 
подав до комісії власний проект Основного закону, над 
яким працював майже 3 роки. На українську мову ру¬ 
копис переклав товариш міністра внутрішніх справ УНР 


М. Литовицький, термінологічну допомогу авторові на¬ 
давав колишній генеральний секретар юстиції УНР 
В. Садовський та сенатор Г. Шиянов. 

Головними підвалинами проекту були принцип на¬ 
родного суверенітету і принцип федералізму. Перший 
передбачав запровадження референдуму, другий — по¬ 
рядок внесення змін до Конституції*; а також для вирі¬ 
шення питань звичайного законодавства, і навіть для 
складення ухвал у сфері виконавчої влади. Все це ґрун¬ 
тувалося на цілком прогресивному гаслі автора проекту: 
«Держава для народу. Народ — початок фундаменту. 
Держава — завершення цього». Влада при цьому поді¬ 
лялась фактично не на три класичні, а на п’ять гілок: 
1) верховна, установча; 2) законодавча; 3) виконавча; 
4) судова; 5) контрольна. 

До здійснення верховної, установчої влади згідно з 
проектом міг бути допущений кожний громадянин УНР, 
що досяг 25 років і жив на власні засоби, був незапля- 
мований судом і мав повну дієздатність і певну роботу. 

При підготовці до референдумів законодавча ініціа¬ 
тива надавалась двом мільйонам громадян, або третині 
Парламенту, або Федерально-державному голові, або 
Федерально-державному уряду, або Федерально-держав¬ 
ному судові, або четвертій частині парламентів земель. 
Далі питання про референдум розглядалось на Об’єдна¬ 
ному зібранні обох палат Парламенту, а при його нега¬ 
тивному рішенні — на Надзвичайному національному 
зібранні, що складалось з подвійної кількості членів Пар¬ 
ламенту. Делегати на Надзвичайне зібрання обирались 
у тому ж порядку, що й до Парламенту. Результати ре¬ 
ферендуму підраховувались протягом тижня після народ¬ 
ного голосування і тут же набирали чинності. 

Вищим законодавчим органом УНР, за О. Ейхельма- 
ном, вважався Федерально-державний парламент, що 
складався з двох палат: Земсько-державної падати (по 
3—5 представників від кожної землі, залежно від кіль¬ 
кості населення) і Федерально-державної ради, яка оби¬ 
ралась на 4 роки всенародним, таємним, прямим голо¬ 
суванням на пропорційній основі представництва. 
Депутати Земсько-державної палати мали термін повно¬ 
важень на два роки. У компетенцію Федерально-держав¬ 
ного парламенту входили: а) законодавча робота; б) за¬ 
твердження бюджету; в) контроль за діяльністю вико¬ 
навчої влади; г) затвердження членів уряду за поданням 
Федерально-державного голови; д) обрання половини 
загальної кількості вищого Федерально-державного суду 
за поданням земельних парламентів і ще однієї третини 
суддів — за поданням палат самого Парламенту; є) при¬ 
тягнення до відповідальності Федерально-державного 
голови, суддів Федерально-державного суду, депутатів, 
міністрів і віце-міністрів; ж) затвердження результатів 
ревізій Федерально-державного контролю. 

Вищою особою у виконавчій владі вважався обраний 
на 6 років на спільному зібранні обох палат Парламенту 
і членів Федерально-державного суду трьома четверти¬ 
нами голосів присутніх Федерально-державний голова. 
Ним міг стати громадянин УНР, християнин, українець, 
що мешкав в Україні не менше 5 років, мав 40 років і 
більше, встановлений членами названого зібрання ос¬ 
вітній ценз і не менше 10 років стажу державної служби 
на відповідній посаді чи кооперативної діяльності. Голові 
надавались досить широкі повноваження: догляд за ви¬ 
конанням законів з боку виконавчої влади, забезпечення 
зовнішньої та внутрішньої безпеки країни й затверджен¬ 
ня вищих цивільних та військових урядовців, внесення 
пропозицій до Парламенту про посади послів, відносин 
з іноземними державами, затвердження надзвичайних 
видатків, керівництво збройними силами у мирний час 
(на випадок війни призначався головнокомандуючий з 
військових фахівців), вирішення питань помилування, 
нагородження тощо. Разом з Головою обиралися один 
чи два його кандидати-заступники, які виконували 




228 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


обов’язки Федерально-державного голови на випадок 
смерті, хвороби, відставки або від’їзду останнього з місця 
резиденції. 

Питання центрального державного управління пере¬ 
бували у компетенції Федерально-державного уряду. 
Кількість міністерств визначалась окремим законом. 
Уряд розглядав справи втілення у життя окремих законів, 
справи, доручені йому палатами Парламенту, Федераль¬ 
но-державним судом, Федерально-державним головою, 
внесені головою уряду або окремими міністерствами. 
Міністерства очолювали міністри, їх заступниками були 
віце-міністри. У структурі міністерств створювались від¬ 
повідні департаменти на чолі з директорами. 

Вищим органом судової влади в УНР мав бути Фе¬ 
дерально-державний суд, половину складу якого обирало 
об’єднане зібрання палат Федерально-державного пар¬ 
ламенту з числа кандидатів, склад яких пропонують зе¬ 
мельні парламенти, дві шостих — з числа кандидатів, 
внесених самими палатами, а одну шосту — призначав 
Федерально-державний голова. До компетенції названо¬ 
го Суду входила охорона Конституції держави від мож¬ 
ливих посягань, вирішення питань, пов’язаних із засто¬ 
суванням законів, розгляд справ про дисциплінарні і 
карні вчинки Федерально-державного голови, його за¬ 
ступників, членів самого Суду і його секретарів, про не¬ 
порозуміння між землями тощо. 

Крім Федерально-державного суду в УНР утворював¬ 
ся ще й Вищий касаційний суд (по одному представнику 
від кожної землі, що визнаватиме його чинність) і спец¬ 
іальні суди по розгляду військово-дисциплінарних і вій¬ 
ськово-карних справ. 

Контрольна влада у вигляді ревізування фінансової 
діяльності, головним чином, покладалась на Федераль¬ 
но-державний контроль. 

Федеративний принцип державного устрою вбачався 
автором проекту Конституції як прагнення поділити Ук¬ 
раїну на самостійні політичні одиниці — землі (їх кіль¬ 
кість і назви визначені не були) і надання автономності 
повітам і громадам. Закони, розпорядження і практична 
діяльність земельної влади не повинні були суперечити 
федеральній Конституції і нормативним актам федераль¬ 
ної влади. 

Суверенітет земель вбачався О. Ейхельманом у їх пра¬ 
ві на встановлення власного державного устрою на за¬ 
садах демократичної республіки, застосуванні принципів 
розподілу земельної влади між 5-ма її гілками. Консти¬ 
туції земель не підлягали затвердженню органами феде¬ 
ральної влади. Судову систему кожна земля встановлю¬ 
вала на свій розсуд, але вона не могла суперечити від¬ 
повідним статутам 1864 р. Російської імперії. 

Однак у справах внутрішнього управління землям на¬ 
давалось право укладати міжнародні договори, а також 
договори з іншими землями. Земельна влада могла пе¬ 
рекладати, за своїм розсудом, державні функції на пові¬ 
тове самоуправління, а повітове — на громадське. Як за¬ 
конодавчі органи у повітах і громадах існували Ради, а 
як виконавчі — колегіальні управи або одноособові ста¬ 
рости. Міста, у залежності від кількості мешканців і ха¬ 
рактеру торговельно-промислового життя, отримували 
статус або землі, або повіту, або громади. 

Збройні сили за проектом Конституції О. Ейхельмана 
поділялись на дієву армію, яка комплектувалась щорічно 
шляхом жеребкування між громадянами УНР віком від 
20 років, запас, що складався з осіб, які не входили до 
діючої армії, і ополчення, списки якого визначались за 
окремими законами. Для охорони правопорядку у кож¬ 
ній землі комплектувалась варта за принципом вільного 
найму, а у надзвичайних обставинах — ще й громадська 
міліція, до якої вже у обов’язковому порядкові залуча¬ 
лись усі чоловіки 25 років і старші. 

Проект Основного закону визначав також статус гро¬ 
мадянства УНР, особисті права і обов’язки громадян, 


які відповідали головним демократичним вимогам того 
часу. У §317 цього розділу констатувалось: «На території 
УНР не дозволяється робити жодних перешкод для роз¬ 
витку культури національних меншин у всіх напрямах, 
що не суперечать державній цілісності УНР. У школах, 
що утримуються на кошти національних меншин, 
обов’язково повинно провадитися навчання української 
мови, як шкільної дисципліни, а також навчання украї¬ 
нознавству (історії, географії, статистики та природо¬ 
знавства України) в обсягу, визначеному для відповідних 
шкіл федеральним законом». 

Загальні, «наддемократичні» засади Конституції О. Ей¬ 
хельмана, виражені у постійному підкреслюванні наро¬ 
доправства, суверенітету народу, верховенства його вла¬ 
ди тощо, входили у жорстку суперечність з деякими по¬ 
ложеннями проекту. Скажімо, громадянин, який не во¬ 
лодів українською мовою, за бажанням навіть усного 
звернення до державної установи мав мати власного пе¬ 
рекладача (§316). Про службу Божу, яка вестиметься не 
українською мовою, треба було попереджувати державну 
міліціїо за три доби (§318). На мітингах і зібраннях пот¬ 
рібно було виголошувати промови тільки українською 
мовою. Про виступи іншою мовою організатори мітингу 
повинні були попередити міліцію за 5 діб. Та, коли ви¬ 
являлось, що ніхто з чиновників міліції тієї мови не знає, 
то зібрання або мітинг заборонялися (§319). 

Не треба, мабуть, доводити, що така дрібна регламен¬ 
тація не личить Конституції та ще й скасовує попередні 
її статті про особисті свободи, право вільно і відкрито 
висловлювати свої думки, волю сумління і віри, рівноп¬ 
рав’я громадян, заборону цензури тощо. 

Мабуть, головним досягненням Конституції О. Ей¬ 
хельмана було суттєве обмеження влади глави держави, 
що набувало особливої актуальності під час жорсткої 
диктатури С. Петлюри в УНР. Більше того, автор роз¬ 
робив навіть варіант Основного закону, де взагалі посади 
глави держави не існувало, а верховним органом вико¬ 
навчої системи була директоріальна влада, тобто влада, 
заснована на колегіальній основі. Функції Федерально- 
державного голови у цьому випадку виконувала Феде¬ 
рально-державна управа з трьох членів: одного обирала 
Федерально-земельна палата, ще одного — Федерально- 
державна рада і ще — Федерально-державний суд. «Трі¬ 
умвірат» обирався на 6 років, але через кожні два роки 
один із членів Управи переобирався. 

Голова Управи обирався згодою між самою Управою 
та президіями обох палат Парламенту на два роки. Якщо 
такої згоди не було, то головуючим вважався старший 
часом служби у цьому званні член Федерально-державної 
управи. 

Хоч проект професора О. Ейхельмана комісією А. Ні- 
ковського був відкинутий майже без обговорення, проте 
деякі з сформульованих ним положень використовува¬ 
лись Всеукраїнською національною радою при доопра¬ 
цюванні «Основного державного закону Української На¬ 
родної Республіки», який визнавався основою, чинних 
законів. 

З наукової точки зору проект є цінною пам’яткою на¬ 
ціональної політико-правової думки. 


Р 

РУЇНА — надзвичайно важкий для України період, 
коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів виз¬ 
вольної війни були значною мірою втрачені. Розкол се¬ 
ред старшини — правлячої верстви українського суспіль¬ 
ства, посилення антагонізму між різними станами укра¬ 
їнського населення, слабкість гетьманської влади, не 




II. Витоки національного права 


229 


здатної консолідувати народ на основі розбудови укра¬ 
їнської державності, суперечність геополітичних інтере¬ 
сів Російської держави, Турецької імперії і Речі Поспо¬ 
литої — ось основні причини цієї трагедії. 

Ще за життя Б. Хмельницького у квітні 1657 р. на¬ 
ступником гетьмана було проголошено його сина — 16- 
річного Юрія Хмельницького. Але після смерті Б. Хмель¬ 
ницького у цілому ряді представників старшини, яка ко¬ 
ристувалася неабияким авторитетом, мала значні заслу¬ 
ги, зріли честолюбні плани отримати гетьманську булаву. 
Скликана у Чигирині в серпні 1657 р. старшинська рада 
«при зачинених воротях», посилаючись на молодість 
Юрія, доручила виконання гетьманських обов’язків ге¬ 
неральному писареві Івану Виговському. Генеральна ра¬ 
да в Корсуні підтвердила вибір старшинської ради. 

І. Виговський зумів укласти вигідний для України до¬ 
говір із Швецією, яка визнала українські кордони аж до 
Вісли та Березини. Але всередині країни проти Вигов- 
ського зріла опозиція. Широкі верстви українського на¬ 
селення були незадоволені зосередженням усієї влади в 
руках старшини. Міщани не хотіли підпадати під стар¬ 
шинську владу і відстоювали своє самоврядування. Ря¬ 
дове козацтво і селяни були невдоволені розширенням 
земельних володінь старшини та її привілеїв. Резонато¬ 
ром цих настроїв, осередком демократичної опозиції ста¬ 
ла Запорозька Січ на чолі з Яковом Барабашем. Супро¬ 
тивником Виговського стає і полтавський полковник 
Мартин Пушкар, який сам мріяв про «булаву». 

Все це добре бачив і розумів московський уряд і на¬ 
магався зі свого боку ще більше загострити суспільні ан¬ 
тагонізми, щоб використати їх у своїх цілях. У лютому 
1658 р. на вимогу московського уряду була скликана Ге¬ 
неральна рада в Переяславі. Вона знову підтвердила об¬ 
рання гетьманом України І. Виговського. Водночас Мо¬ 
сква домоглася згоди на перебування в Україні, окрім 
Києва, ще трьох воєвод — у Ніжині, Чернігові та Пере¬ 
яславі, припинення зносин з Швецією та виведення ко¬ 
зацьких полків з Південної Білорусі. У травні 1658 р. Ви¬ 
говський, закликавши на допомогу татар, придушив по¬ 
встання Пушкаря і Барабаша. Але це не стало перемогою 
для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу війну 
життям 50 тис. українських людей. 

Активне втручання московської держави в українські 
справи, численні порушення Московського договору 
1654 р., повільне обмеження державних прав України 
посилили позиції прихильників ідеї повороту до держав¬ 
ного зв’язку з Польщею. 

Бачучи, що ослаблена й стомлена війнами Польща 
готова на значні поступки заради польсько-українського 
союзу, деякі українські політичні кола висунули ідею фе¬ 
деративного зв’язку з Польщею, у якому Україна дістала 
б певну внутрішню самостійність. Ця ідея була втілена 
в знаменитому Гадяцькому трактаті про унію України з 
Польщею та Литвою, який був підписаний 16 вересня 

1658 р. Підписання Гадяцького трактату призвело до від¬ 
критої війни між Україною і Росією. Проти Виговського 
підняли заколот полковники Цюцюра та Золотаренко, а 
також запорізький кошовий отаман Іван Сірко. У жовтні 

1659 р., не маючи змоги продовжити війну з Москвою, 
Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до 
Польщі. 

На раді у Білій Церкві на гетьмана було обрано 
Ю. Хмельницького. 

Російське військо, користуючись міжусобицями в Ук¬ 
раїні, зайняло Лівобережжя. 17 жовтня в Переяславі від¬ 
булася нова козацька рада, яка ухвалила обрання 
Ю. Хмельницького і затвердила новий договір, який мав 
визначити відносини України з Москвою. 

Статті цього договору були спрямовані на перегляд 
договору 1654 р. в бік наступу на права та вольності Ук¬ 
раїни. Влітку 1660 р. між Москвою та Польщею знову 
розпочалася війна за владу над Україною. Але під Чуд- 


новом на Волині московські війська були розбиті. 
Ю. Хмельницький з військом був оточений під Слобо- 
дищами на Житомирщині. Тут, на полі бою, було укла¬ 
дено новий договір, який повторював у головних рисах 
Гадяцький трактат, але вже там не йшлося про окреме 
«Велике Князівство Руське». Україна перетворювалася в 
провінцію Польщі, позбавлялася права зовнішньополі¬ 
тичних відносин і зобов’язувалася подавати військову 
допомогу шляхетній Польщі в її війнах з іншими дер¬ 
жавами. 

Ситуація в Україні ускладнювалася. Лівобережні пол¬ 
ки виступили проти зв’язків з Польщею. Вони зберегли 
вірність московському цареві й обрали наказним геть¬ 
маном полковника Якима Сомка. Окупована польськи¬ 
ми та російськими військами, розірвана на шматки со¬ 
ціальними конфліктами, чварами між політичними гру¬ 
пами Україна-Гетьманщина фактично розділилася на дві 
окремі частини — Лівобережну і Правобережну. На чолі 
кожної з них був власний гетьман. Хаос, безладдя, по¬ 
стійні війни, заколоти, переходи гетьманів і старшини з 
російського боку на польський і навпаки, всілякі втру¬ 
чання в українські справи — все це характерні риси пе¬ 
ріоду так званої «Руїни». 

У 1663 р. Юрій Хмельницький «склав булаву» і по¬ 
стригся в ченці. Гетьманом у Правобережній Україні бу¬ 
ло обрано Павла Тетерю. Відверта його пропольська по¬ 
літика викликала незадоволення. Павло Тетеря зрікся 
гетьманства. З 1666 р. повноправним гетьманом став 
Петро Дорошенко. Він заходився рятувати Україну від 
того розбрату і хаосу, який виник у часи «Руїни», нама¬ 
гався продовжити справу Б. Хмельницького у творенні 
української державності. П. Дорошенко провів військову 
реформу: створив полки т. зв. сердюків-найманців з чис¬ 
ла молдаван, сербів і частково місцевих жителів. Спи¬ 
раючись на них, новий гетьман приборкував непокірну 
старшину і придушував заколоти. На Лівобережжі поси¬ 
лився антагонізм між старшиною і рядовими козаками. 
На цій хвилі ненависті до заможного козацтва виплив 
демагог Іван Брюховецький. Російський уряд поставився 
до нього прихильно, й у 1663 р. на так званій «Чорній 
раді» під Ніжином він був обраний гетьманом. Відразу 
ж після обрання гетьманом він відновив у Батурині 
(1663 р.) договір з Москвою на основі статей Б. і 
Ю. Хмельницьких. У 1665 р. він перший з українських 
гетьманів поїхав до Москви, де підписав новий договір, 
яким було ще більше обмежено права України і нанесено 
тяжкого удару по українській державності. 

У 1667 р. Польща і Росія без участі України уклали 
Андрусівський договір про перемир’я на 13 років. За цим 
договором Лівобережна Україна залишалась під владою 
Росії, Правобережжя закріплювалось за Польщею, запо¬ 
різькі землі мали бути під подвійним польсько-росій¬ 
ським управлінням. Київ на два роки залишався під вла¬ 
дою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд за¬ 
стережень в умові давав можливість Росії назавжди за¬ 
лишити за собою це місто. Таким чином, Андрусівське 
перемир’я остаточно утвердило розкол України. 

Андрусівський договір викликав велике обурення в 
Україні. Нехтування українських інтересів і відверте роз¬ 
членування українських земель посилило серед українців 
прагнення до єдності. У цих умовах П. Дорошенко ви¬ 
рішив об’єднати під своєю владою Правобережну і Лі¬ 
вобережну Україну. У 1668 р. він переправився на лівий 
берег Дніпра і вирушив проти І. Брюховецького. Козаки 
Брюховецького вбили свого гетьмана і перейшли на бік 
Дорошенка. 

8 червня 1668 р. П. Дорошенко був проголошений 
гетьманом обох боків Дніпра. Однак єдності України До¬ 
рошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти 
нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя ви¬ 
рушили московські війська. На раді 1669 р. в Глухові лі¬ 
вобережні полки гетьманом обрали Дем’яна Многогріш- 




230 Мала енциклопедія етнодержавознавства _ 

ного, який знову перейшов під владу царя і уклав з його 
урядом договір з 27 пунктів. У головних рисах він нага¬ 
дував статті Б. Хмельницького, але з обмеженням укра¬ 
їнської автономії. 

Важке становище для П. Дорошенка склалося і на 
Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана 
Петра Суховія. Дорошенкові вдалося його розгромити, 
але запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханен- 
ка. Він і був офіційно визнаний польським королем. У 
відповідь Ханенко визнавав себе підданим польського 
короля на умовах автономії лише козацької верхівки. 

Все це означало для Дорошенка остаточний розрив 
із Польщею. У 1669 р. він переходить під протекцію ту¬ 
рецького султана, який обіцяв йому підтримку у вста¬ 
новленні влади на українських землях «від Перемишля 
до Путивля». В результаті походу на Польщу турецького 
султана Мухамеда IV у 1672 р., до якого приєднався До¬ 
рошенко, турки захопили Поділля, оточили Львів і зму¬ 
сили поляків підписати Бучацький мир. За його умовами 
поляки зрекалися своїх прав на Поділля, яке віднині ста¬ 
вало турецькою провінцією, й на козацьку Україну, яка 
як держава «в давніх границях» була уже під протекто¬ 
ратом султана. Пізніше, за Журавненським мирним до¬ 
говором 1676 р. польський уряд визнав приєднання По¬ 
ділля до Туреччини і погодився на перехід значної час¬ 
тини Правобережної України (за винятком Білоцерків¬ 
ського і Поволоцького полків) під владу П. Дорошенка. 

Але цей успіх був оманливим. Плани Дорошенка про 
поширення державних кордонів аж до Перемишля не 
здійснилися: його влада поширювалася лише на Брац- 
лавщину і частину Київщини. Турецькі й татарські вій¬ 
ська ще більше спустошили Україну. Церкви перетво¬ 
рювалися на мечеті, населення забирали в полон. Поля¬ 
ки не виконали умов договору і не вивели свої війська 
з Правобережжя. П. Дорошенко все більше втрачав ав¬ 
торитет серед народних мас. 

У цей час лівобережна старшина відмовилася від геть¬ 
мана Д. Многогрішного і обрала на Конотопській раді 
гетьманом Івана Самойловича. Були підписані нові стат¬ 
ті, які доповнювали Глухівські статті 1669 р. деякими до¬ 
датками про обмеження гетьманської влади, що відоб¬ 
ражало конфлікт між гетьманами і старшиною. Често¬ 
любні надії гетьмана бути володарем по обидва боки 
Дніпра були підтримані Москвою. У 1674 р. у Переяславі 
М. Ханенко склав булаву і клейноди, і вони були пере¬ 
дані І. Самойловичу. До Самойловича прибули депутати 
деяких правобережних полків і визнали підданство Мо¬ 
скви. П. Дорошенко, зраджений майже всіма своїми со¬ 
ратниками, ще якийсь час тримався на Правобережжі, 
спираючись на турків і татар. Зрештою, у 1676 р., пере¬ 
конавшись у провалі своїх планів, він «складає булаву» 
і клейноди на користь І. Самойловича. Останній прий¬ 
няв титул «гетьмана обох берегів Дніпра». 

Не бажаючи втратити Правобережжя, турки призна¬ 
чають там гетьманом Ю. Хмельницького. Прийнявши 
незвичайний титул: «князь сарматський, Малої Росії — 
України і вождь Війська Запорізького», він почав розси¬ 
лати універсали, вимагаючи визнання своєї влади. 

У 1677—1678 рр. разом з турками і татарами 
Ю. Хмельницький брав участь у кількох походах на дав¬ 
ню столицю свого батька — Чигирин. Коли стало зро¬ 
зуміло, що фортецю втримати не вдається, місцевий гар¬ 
нізон підірвав укріплення і відступив на Лівобережжя. 
Гетьманська столиця перетворилась на руїну. 

Пізніше Ю. Хмельницький ходив і на Лівобережжя, 
але без успіху. Взагалі він контролював лише невелику, 
відведену йому турками частину Поділля зі столицею в 
м. Немирів, там він завів деспотичне управління. Восени 
1681 р. турки стратили його в Кам’янці. 

У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бах¬ 
чисарайське перемир’я. За ним визнавалося володіння 
сторін в Україні, а область між Дніпром і Південним 


Бугом, себто середньої і південної Київщини мала зали¬ 
шатися нейтральною і незаселеною. 

Землі, де були найчисельніші козацькі полки, де сто¬ 
яла гетьманська столиця Чигирин, де був творчий центр 
української держави, стали пустелею. 1686 р. у Москві 
Росія і Польща підписали «вічний мир» і союз проти 
Туреччини. На основі цього миру Польща назавжди 
зреклася Лівобережної України. На правому березі вона 
уступала московському царю Київ із невеличкою окру¬ 
гою між річками Стугною й Ірпенем, за що Москва мала 
виплатити Польщі 146000 крб. Запорожжя переходило 
під зверхність московського царя. 

Київщина, спустошена турецько-татарськими і поль¬ 
ськими нападами, мала стати ненаселеною нейтральною 
зоною, але це питання остаточно мало бути вирішеним 
згодом. Західна Україна, Волинь і частина Київщини від¬ 
ходили до Польщі (Поділля перебувало під владою Ту¬ 
реччини і з 1699 р. знову приєднувалось до Польщі). Та¬ 
ким чином, поділ, встановлений Андрусівським пере¬ 
мир’ям, за яким Лівобережна Україна підпадала під Ро¬ 
сію, а Правобережжя — під Польщу, закріплювався. 

Україна внаслідок міжусобних війн і вторгнень іно¬ 
земних армій, що тривали практично безперервно з 
1648 р., була поділена між її могутніми сусідами на час¬ 
тини. Українська державність з кожним новим гетьма¬ 
ном, з кожною зміною протекторату втрачала здобутки, 
досягнуті в середині XVIII ст. Гетьманська влада і її ав¬ 
торитет занепадав, старшина досить легко могла скинути 
того, хто їй не догоджав (останній приклад — змова 
1687 р. проти І. Самойловича і обрання на його місце 
І. Мазепи, який гетьманував 22 роки). Українська дер¬ 
жавна організація зосталася лише на Лівобережжі, де збе¬ 
рігся значно обмежений царизмом автономний устрій. 


с 

СОЮЗНИЙ ДОГОВІР 1922 р. — договір про утво¬ 
рення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, під¬ 
писаний членами делегацій РРФСР, УСРР, ЗСФРР, 
БСРР (всього 86 підписів) ЗО грудня 1922 у Москві. Ви¬ 
значав компетенцію Союзу, до відання якого в особі його 
верховних органів належали: представництво Союзу в 
міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Со¬ 
юзу; укладення договорів про прийняття до складу Со¬ 
юзу нових республік; оголошення війни й укладення ми¬ 
ру; укладення зовнішніх держав, позик; ратифікація між¬ 
народних договорів; встановлення систем зовнішньої і 
внутрішньої торгівлі; встановлення основ і загального 
плану всього народного господарства Союзу, а також ук¬ 
ладення концесійних договорів; регулювання транспорт¬ 
ної і поштово-телеграфної справи; встановлення основ 
організації збройних сил Союзу; запровадження єдиного 
державного бюджету Союзу, встановлення монетної, 
грошової і кредитної систем, а також системи загально¬ 
союзних, республіканських і місцевих податків; встанов¬ 
лення загальних засад землевпорядження і землекорис¬ 
тування, а так само користування надрами, лісами і во¬ 
дами по всій території Союзу; встановлення загального 
союзного законодавства про переселення, встановлення 
основ судоустрою і судочинства, а також цивільного і 
кримінального союзного законодавства; встановлення 
основних законів про працю; встановлення загальних за¬ 
сад народної освіти; встановлення загальн. засад у галузі 
охорони народного здоров’я; встановлення системи мір 
і ваги; організація загальносоюзної статистики; основне 
законодавство у галузі союзного громадянства щодо прав 
іноземців; право загальної амністії; скасування постанов 
з’їздів Рад, Центральних Виконавчих Комітетів і Рад На- 


II. Витоки національного права 


231 


родних Комісарів союзних республік, що порушують со¬ 
юзний договір. 

Верховним органом влади Союзу РСР проголошував¬ 
ся з’їзд Рад, який складався з представників міських Рад 
з розрахунку 1 депутат на 25 тис. виборців і представни¬ 
ків губернських з’їздів Рад з розрахунку 1 депутат на 
125 тис. жителів. З’їзди Рад СРСР скликалися один раз 
на рік ЦВК, який ставав вищим органом влади у періоди 
між з’їздами. До нього входив 371 член — пропорційно 
населенню кожної з республік. Чергові сесії ЦВК скли¬ 
кались тричі на рік. У періоди між ними вищим органом 
влади вважалась Президія ЦВК з 19 членів, з складу якої 
обирались чотири голови ЦВК (по одному від РРФСР, 
УСРР, ЗСФРР, БСРР). 

Вищим виконавчим органом держави ставала РНК 
СРСР, що обиралась у складі голови, його заступників, 
народних комісарів закордонних справ, військових та 
морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошт та 
телеграфів, Робітничо-селянської інспекції, праці, про¬ 
довольства, фінансів та голови ВРНГ. При ЦВК зас¬ 
новувався Верховний Суд з функціями верховного су¬ 
дового контролю, а при РНК — об’єднаний орган ДПУ. 
Декрети і постанови Раднаркому вважались обов’язко¬ 
вими для всіх союзних республік і могли бути скасо¬ 
ваними лише ЦВК або його Президією. Розпоряджен¬ 
ня окремих союзних народних комісарів у виняткових 
випадках, за їх наявної невідповідності ін. актам Союзу 
могли бути припинені вищими органами влади союз¬ 
них республік, про що негайно повідомлявся центр. 

Такими органами були з’їзди Рад, ЦВК та Президії 
ЦВК республік, а вищими їх виконавчими органами — 
РНК республік, які складалися з голови, його заступ¬ 
ників, народних комісарів землеробства, продоволь¬ 
ства, фінансів, праці, внутрішніх справ, юстиції, Ро¬ 
бітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров’я, 
соціального забезпечення, національних справ та голо¬ 
ви ВРНГ. Тут же наголошувалось, що ВРНГ і народні 
комісаріати продовольства, фінансів, праці і Робітни¬ 
чо-селянської інспекції республік керуються у своїй ді¬ 
яльності розпорядженнями відповідних народних ко¬ 
місарів СРСР, тобто перетворюються у їх місцеві фі¬ 
ліали. Крім того, до складу РНК республік з правом 
дорадчого голосу вводились уповноважені союзних 
наркоматів закордонних справ, військових та морських 
справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошт та телеграфів. 

Республікам надавалось право мати свої бюджети, що 
були складовими частинами загальносоюзного бюджету, 
затверджуваного ЦВК Союзу. Бюджети республік у їх 
прибуткових та видаткових частинах теж встановлюва¬ 
лися ЦВК СРСР. Ним же визначався і перелік прибутків, 
і розміри прибуткових відрахувань, що йшли на утво¬ 
рення республіканських бюджетів. 

Для громадян союзних республік встановлювалось 
єдине союзне громадянство. 

Як бачимо, незважаючи на те, що останній пункт 
договору зберігав за союзними республіками право 
вільного виходу з Союзу, їх права навіть не були об¬ 
меженими, вони просто зводились нанівець. Тому по¬ 
ширені аж до кінця 80-х твердження про широкий су¬ 
веренітет союзних республік є не що ін., як політико- 
правова легенда. Тенденція до безмежного розширення 
компетенції центру і звуження прав республік спосте¬ 
рігалась майже у всіх наступних союзних конституціях 
і ін. законодавчих і нормативних актах. Уже в першій 
Конституції СРСР 1924 договір 1922 р. постав у спот¬ 
вореному вигляді: замість 26 у ньому вже виявилось 72 
статті, з переліку прав республік були вилучені їх права 
на врегулювання питань про кордони між собою, дип¬ 
ломатичні відносини, укладення договорів з ін. держав¬ 
ами, встановлення внутр. позик і т. ін. Фактичну уні¬ 
тарність СРСР закріплювали і Конституція 1936, і Кос- 
титуція 1977. Про союзний договір 1922 р. протягом 


майже семи десятиліть аж до кінця 80-х практично не 
згадувалось. 

З держав-співзасновників СРСР першою (ЗСФРР 
припинила своє існування ще в 1936), яка заявила про 
те, що союзний договір 1922 стосовно неї є недійсним і 
недіючим, була Україна, зокрема у зверненні до парла¬ 
ментів і народів світу від 5 грудня 1991 р. Через три дні 
Республіка Білорусь, Російська Федерація й Україна кон¬ 
статували, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права 
і геополітична реальність припиняє своє існування. 

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА В УКРАЇ- 
НІ — ряд законодавчих актів царського уряду, спрямо¬ 
ваних на перерозподіл селянської земельної площі в Ро¬ 
сійській імперії, введення права свободи виходу з общи¬ 
ни, зміцнення приватної власності на землю, ліквідацію 
обмежень у відчуженні надільних селянських земель. 
Назву отримала від прізвища Міністра внутрішніх справ 
Росії, а згодом — Голови Ради міністрів П. Столипіна, 
який був ініціатором проведення реформи. Столипінська 
реформа пов’язана з революційними подіями 1905 р. та 
неспроможністю царського уряду задовільно вирішити 
аграрне питання. 

Новий курс аграрної політики уряду П. Столипіна 
спирався на серію указів, частина з яких була прийнята 
в надзвичайному порядку. Основними законодавчими 
актами був указ 9(22) листопада 1906 р. «Про доповнення 
деяких постанов діючих законів, які стосуються селян¬ 
ського землеволодіння і землекористування» і ухвалений 
на його підставі Державною думою закон від 14 (27) черв¬ 
ня 1910 р. За цими актами кожному селянинові надава¬ 
лося право закріпити земельний наділ, що перебував у 
розпорядженні сільської общини, в особисту приватну 
власність, після чого він мав право з цією землею вийти 
з общини на хутір чи відруб (польовий наділ без садиби) 
або продати її. Селяни користувалися допомогою Селян¬ 
ського земельного банку, який кредитував їм купівлю 
землі і допомагав створювати хутірські і відрубні госпо¬ 
дарства. Але ціни на землю були високими і це робило 
їх недосяжними для основної селянської маси. 

Останнім актом С. а. р. був закон від 29 травня 1911 р. 
про землеустрій, який встановлював порядок роботи 
землевпорядних комісій (губернських, повітових і волос¬ 
них, створених ще указом від 4 (17) березня 1906 р.). 

Протягом 1907—1910 рр. по всій Російській імперії 
виділилися з общини близько 2,5 млн. дворів (26% усіх 
общинників) з 16,9 млн. десятин землі (15% усього об¬ 
щинного землеволодіння). В Україні процес виходу з об¬ 
щин ішов швидше, однак він був нерівномірним, бо об¬ 
щин майже не було на Правобережжі й Полтавщині, на¬ 
томість вони були^панівними в степу і на Харківщині. 
Але й тут общинне землеволодіння було переважно фор¬ 
мальним, бо поодинокі господарства користувалися зем¬ 
лею на правах подвірного землеволодіння, тобто влас¬ 
ником землі вважався весь двір, її не можна було про¬ 
давати й ділити між членами родини. Після реформи 
кожний селянин уже міг вийти з «подвірного» господар¬ 
ства і стати власником своєї землі. Тільки угіддя — ліс, 
сіножаті — зоставалися у спільному володінні. 

Внаслідок С. а. р. близько 1/4 дворів в Україні, що 
входили до земельних общин, вийшли з них. З 1907 р. 
по 1911 р. на відруби і хутори вийшло 225 500 господарів, 
які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше 
зростали хутірські і відрубні господарства у степових гу¬ 
берніях і на Волині. Завдяки кредитовим акціям Селян¬ 
ського поземельного банку селяни купили лише у 1906 — 

1909 рр. 385000 десятин поміщицької землі. Було прове¬ 
дено землевпорядкування: до 1916 р. землевпорядні ко¬ 
місії впорядкували у дев’яти укр. губерніях близько 
0,5 млн. господарств з 37 млн. десятин землі. Селянин 
міг бодай частково поліпшити своє господарство, у чому 
йому допомагали сільськогосподарські спілки, коопера¬ 
ція, земельна агрономія, перехід до плодозмін тощо. За- 



232 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вдяки цьому дещо зросла врожайність і рентабельність 
сільських господарств. 

Складовою частиною С. а. р. була також переселен¬ 
ська політика. Діставши землю у власність і продавши 
її, селяни масово переселялися до Азії. В Україні, де па¬ 
нувало аграрне перенаселення, цей рух помітно збіль¬ 
шився після 1906 р.: протягом 1906—1912 рр. з України 
виїхало майже 1 млн. чоловік. Правда, багато селян по¬ 
верталося, не знайшовши в інших краях кращих умов 
для життя. 

С. а. р. прискорила розвиток товарних відносин у 
сільському господарстві, а також соціальне розмежуван¬ 
ня на селі; швидше пішов процес відокремлення замож¬ 
ної верхівки. Реформа не була доведена до кінця: вона 
з самого початку наштовхнулася на опір як реакційних 
правих сил, так і ліворадикальних партій. Аграрне пи¬ 
тання не було вирішено і це стало однією з причин ре¬ 
волюції 1917 р. 

СУДОВІ РЕФОРМИ ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАД¬ 
СЬКОГО. Говорячи весь час про намір розбудувати пра¬ 
вову державу, гетьман і його соратники, природно, не 
могли тримати осторонь проблеми суду і судочинства. 
Спеціальний розділ Законів про тимчасовий державний 
устрій України присвячується Генеральному суду. Але 
викладений він у найзагальнішому вигляді і констатує 
лише три коротенькі позиції: а) Генеральний суд — це 
вищий захистник закону та вища інстанція у справах су¬ 
дових та адміністративних; б) Генеральний суд оголошує 
для загальної відомості всі закони і розпорядження уря¬ 
ду, слідкує за регулярністю їх видання; в) порядкуючий 
генеральний суддя та генеральні судді призначаються 
гетьманом. 

Така лаконічність, мабуть, обумовлюється тим, що 
гетьман з самого початку планував реформування Гене¬ 
рального суду, тобто перетворення його на щось подібне 
до колишнього Правительствуючого сенату. А до цього 
інколи вносились лише зміни і доповнення до закону 
Центральної ради про Генеральний суд від 2 грудня 
1917 р. Так, з 2 червня 1918 р. статтю 1 цього закону 
було викладено в такій редакції: «Генеральний суд скла¬ 
дається з трьох департаментів: цивільного, карного і ад¬ 
міністративного і виконує на цілій території України всі 
функції, належні (до утворення його) Правительствую- 
чому сенатові, а також касаційні функції Головного 
воєнного суду, якщо їх не змінено іншими законами Ук¬ 
раїнської держави». 

При Генеральному судові діяла прокуратура під про¬ 
водом старшого прокурора, який призначався Міністром 
судових справ. 

Водночас вносились деякі зміни і доповнення і до 
закону Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. про міс¬ 
цевий суд. Окремі артикули цього акту припиняли свою 
дію на території України. У випадку, коли з якоїсь при¬ 
чини не відбулись вибори або було обрано менше ми¬ 
рових суддів, ніж передбачав штатний розклад, або Ге¬ 
неральний суд не затвердив кого-небудь з обраних суд¬ 
дів, то міністр мав право призначати їх сам на строк 
повноважень обраних мирових суддів. 

Загальне керування системою правосуддя поклада¬ 
лось, звичайно, на міністерство судових справ, яке 15 
липня спеціальним законом перейменовувалось на мі¬ 
ністерство юстиції. П. Скоропадський високо цінував ді¬ 
яльність першого міністра М. П. Чубинського на цій по¬ 
саді і навіть вважав, що він разом з ним, затвердивши 
цілу низку найважливіших законопроектів, поставив су¬ 
довий апарат в Україні «на непохитний тривалий грунт». 

Та 3 серпня М. П. Чубинський за станом здоров’я 
вийшов у відставку. У той же день портфель міністра 
юстиції отримав його товариш О. Романов, який 21 
жовтня без зазначення причин передав керування мініс¬ 
терством своєму товаришеві Я. Затворницькому. Через 
три дні новим міністром юстиції гетьман офіційно при¬ 


значив начальника Головного тюремного управління 
А. В’язлова. Але 14 листопада ця посада опинилась в ру¬ 
ках В. Рейнбота, який до цього вже побував і товаришем 
міністра юстиції і міністром внутрішніх справ. 

У штатах міністерства налічувалось 291 посадова осо¬ 
ба: міністр (посада II класу, місячний посадовий оклад 
2 тис. крб.), два його товариша (III, 1500), чотири члени 
ради (IV, 1000), два директори департаментів (ГУ, 1250), 
два віце-директори департаментів (V, 1000), 10 завідую¬ 
чих відділами (VI, 830), діловоди, рахівники та інші уря¬ 
довці. До складу І департаменту входили персональний, 
статистичний, кримінальний, цивільний і законодавчий 
відділи, а II департаменту — пенсійний, рахунковий, 
розпорядчий, секретарський відділи та емеритальний 
відділ або відділ емеритальної каси, бухгалтерія та екзе¬ 
куторська частина. 

20 травня Рада міністрів утворила при міністерстві су¬ 
дових справ комісію для реформування Генерального і 
Апеляційного судів, комісію для вироблення української 
правничої термінології і комісію для перегляду штатів 
установ міністерства та Головного тюремного управлін¬ 
ня. Рада міністерства на відміну від інших відомств іме¬ 
нувалась Консультацією при міністрові юстиції. Важливі 
функції виконувала і рада емеритальної каси. Очолював 
її один з товаришів міністра, а до складу входили дирек¬ 
тори обох департаментів та три сенатори від трьох де¬ 
партаментів Державного сенату. Учасниками каси були 
всі судді, прокурори України, всі урядовці міністерства 
і підпорядкованих йому установ. 

Міністр юстиції діяв у межах компетенції, встановле¬ 
ної ще за часів Російської імперії зі змінами, внесеними 
Тимчасовим урядом та деякими актами Центральної ра¬ 
ди, що не були скасовані гетьманським режимом. Вносив 
свої доповнення до такої компетенції й уряд Української 
держави. Скажімо, законом від 6 серпня міністрові юс¬ 
тиції надавалося право призначати голів з’їздів мирових 
суддів у тих округах, де вибори суддів не відбувались або 
де голова не одержав необхідної більшості голосів. Це ж 
саме поширювалося і на мирових суддів. Усі вони при¬ 
значались міністром на строк до 1 січня 1922 р. З 17 серп¬ 
ня міністр отримував право ще й звільняти з посад ми¬ 
рових суддів і голів з’їздів мирових суддів, обраних на 
підставі закону Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. 
про місцевий суд, у разі їх низької кваліфікації або за¬ 
подіяння вчинків, що підривають гідність судді. Факт 
звільнення доводився до відома Державного сенату, а 
вакантні посади заміщувались тим же міністром юстиції 
на підставі закону від 6 серпня 1918 р. 

Та головним завданням міністерства юстиції, звичай¬ 
но, залишалось загальне організаційне керівництво су¬ 
дами, матеріальне забезпечення їх діяльності, вивчення 
судової практики і внесення пропозицій уряду щодо 
вдосконалення судової системи і судочинства, кодифі¬ 
кація законодавства, вироблення української правничої 
термінології, пристосування колишніх правових норм до 
нових політико-правових реалій, підготовка проектів 
кримінальних, кримінально-процесуальних, цивільних, 
цивільно-процесуальних та інших нормативних актів 
тощо. 

У перші тижні існування Гетьманату на Україні діяла 
«змішана» судова система, тобто суди, створені Тимча¬ 
совим урядом, суди, засновані Центральною радою, та 
ще й судові інституції часів Російської імперії, відроджу¬ 
вані українським урядом. Але, починаючи з 13 травня, 
коли було скасовано закони УНР про ведення суду від 
імені УНР, суд творився виключно від імені Української 
держави. Формально збереглись демократичні принципи 
судочинства: незалежність суду, незмінність суддів, 
участь у розгляді багатьох справ присяжних засідателів, 
гласність процесу, рівність сторін, право на захист. 

На початку липня Рада міністрів Української держави 
скасувала закон від 17 грудня 1917 р. про апеляційні суди 




та утворений тоді відповідний Київський суд і ухвалила 
власний закон про судові палати й апеляційні суди. 

Всі три судові палати колишніх малоросійських гу¬ 
берній — Київської, Харківської та Одеської — з деяки¬ 
ми змінами залишались діючими. Очолювали палати 
старші голови (старші предсідателі), посади яких при¬ 
рівнювались за класом і утриманням до посад прокурорів 
Державного сенату. До їх складу входили голови (пред¬ 
сідателі) карного, цивільного й адміністративного депар¬ 
таментів і члени судових палат (посада V класу, місячний 
оклад 1000 крб.). Як і сенатори, названі посадові особи 
призначались гетьманом з фахівців, які мали вищу юри¬ 
дичну освіту. Але їх стаж роботи на посадах, не нижче 
судового слідчого або товариша прокурора окружного су¬ 
ду, або присяжного адвоката, або викладача юридичних 
дисциплін, повинен був становити 10 років і вище (окрім 
магістрів і докторів наук). У цей строк для членів ци¬ 
вільних департаментів судових палат зараховувалось та¬ 
кож перебування на посаді секретаря цивільного відділу 
окружного суду. 

Суддям, як і сенаторам, заборонялось займати будь- 
які державні або громадські посади, але дозволялось пра¬ 
цювати професорами у вищих школах і виконувати тим¬ 
часові доручення по державній службі. Аналогічно, як і 
в Державному сенаті, відбувалось заміщення посад чле¬ 
нів судових палат, які звільнялись. 

Судові палати Української держави доповнювались 
посадами скарбника, архіваріуса та 190 урядовцями. До 
складу кабінетів науково-судової експертизи при проку¬ 
рорах судових палат вводились посади лаборанта, сек¬ 
ретаря і техніка, а Київської судової палати — судового 
пристава. Полтавський та Лубенський окружні суди при- 
микались до округи Харківської, а Кам’янець-Поділь¬ 
ський та Вінницький — до округи Одеської судових па¬ 
лат. 

Компетенція судових палат залишалась попередньою: 
у складі трьох постійних суддів вони розглядали апеля¬ 
ційні скарги на вироки та рішення окружних судів. Ка¬ 
саційні скарги на рішення судових палат подавалися до 
Державного сенату. 

Щодо окружних судів, то, як і за часів самодержавства 
і Центральної ради, вони діяли у складі адміністратив¬ 
ного, карного і цивільного відділів, голови суду (посада 
IV класу, місячний оклад 1100 карбованців для Києва, 
Харкова, Одеси та Катеринослава і 1050 карбованців для 
інших судів), товариша голови (V клас, відповідно 1000 
або 950 карбованців), суддів (V клас, 850 або 800 карбо¬ 
ванців), судових слідчих в особливо надзвичайних спра¬ 
вах, судових слідчих в надзвичайних справах, судових 
слідчих в інших справах (всі — VI клас, 750—650 карбо¬ 
ванців), секретарів, їх помічників, скарбників, старшого 
нотаріуса, його помічників, судових виконавців і судових 
посланців. Для всіх окружних судів міністр юстиції вста¬ 
новлював 125 посад старших і 300 — молодших канди¬ 
датів у судді. 

Заслуговує на увагу і те, що, крім службової грошової 
винагороди, судові особи отримували доплати, що вида¬ 
валися їм у беззвітне розпорядження: на канцелярські 
видатки, на роз’їзди в службових справах, на телефони 
тощо. 

Адміністративні, кримінальні і цивільні справи, які 
перевищували компетенцію мирових судів, окружні суди 
розглядали у складі трьох постійних членів відповідного 
відділу, а найбільш важливі кримінальні справи — у 
складі трьох суддів і 12 присяжних засідателів, які під¬ 
бирались спеціальними комісіями з представників міс¬ 
цевого самоврядування, прокуратури, Державної варти 
та ін. Окружний суд, природно, водночас був і апеля¬ 
ційною інстанцією, до якої надсилались скарги на ви¬ 
роки і рішення мирових судів. Останні, як і раніше, оби¬ 
рались на три роки повітовими земськими зібраннями у 
сільській місцевості і міськими думами у містах. Вони 


II. Витоки національного права 233 


розглядали дрібні адміністративні, кримінальні (до 1,5 
року ув’язнення) та цивільні справи (з сумою позову до 
3000 крб.). Першою інстанцією при цьому були дільничі 
мирові судді (посада V класу, місячний оклад 675 крб. у 
Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі, 600 і 625 крб.— 
в інших місцевостях), другою — повітові з’їзди мирових 
суддів на чолі з головою з’їзду (посада V класу, відповідно 
885 і 830 крб.). У мирових інституціях існували також 
штатні посади секретаря мирового з’їзду, його помічни¬ 
ка, секретарів мирових суддів, судових виконавців, су¬ 
дових посланців і канцелярських урядовців, загальна 
кількість яких встановлювалась в 1565 осіб. 

Щодо прокуратури, то посади старших прокурорів су¬ 
дових палат і окружних судів перейменовувались у про¬ 
хворів, а посади прокурорів — у товаришів прокурорів. 
Підвищувався й авторитет самих прокурорських посад: 
оклади прокурорів судових палат були майже такими, як 
у старших голів цих установ, а прокурорів окружних су¬ 
дів — у їх голів. 

Продовжував існувати в Українській державі й Одесь¬ 
кий комерційний суд у складі голови, його товариша, 
чотирьох членів суду, двох секретарів і ще 24 помічників 
секретарів, присяжних виконавців, судових посланців та 
канцелярських урядовців різних рангів. Він діяв на підс¬ 
таві імперського Статуту торгового судочинства, а каса¬ 
ційною інстанцією для нього була Одеська судова палата. 
Скарги на рішення останньої розглядав Цивільний ге¬ 
неральний суд Державного сенату. 

Серед інших нововведень — червневе рішення Ради 
міністрів про тимчасове доручення адміністративним су¬ 
дам, які були в усіх без винятку повіта^ проведення по¬ 
переднього слідства по адміністративних справах. Ще 
один винахід Гетьманату: на правах постійних членів ок¬ 
ружного суду брали участь у його розпорядчих засіданнях 
спеціально запрошені на них особи, які завдяки своєму 
службовому становищу, тривалому мешканню у повіті, 
знанням населення, могли дати необхідні для суду відо¬ 
мості. 

Наприкінці травня чинність державної влади України 
була поширена на територію Кобринського, Пружан- 
ського. Берестейського і Більського повітів Гродненської 
губернії та Пінського повіту Мінської губернії, які ві¬ 
дійшли до колишньої УНР за Брест-Литовською мирною 
угодою. На них поширювалась дія всіх законів і постанов 
Української держави. Мало того, спеціальною ухвалою 
Ради міністрів віднині встановлювалася українська дер¬ 
жавна влада на всіх територіях, що приєднувалися до 
України у майбутньому. Вони підпорядковувались най¬ 
ближчому окружному суду, а якщо там існував власний 
окружний суд Російської держави, то він продовжував 
функціонувати, але в контакті з найближчою україн¬ 
ською судовою палатою або апеляційним судом. На но¬ 
вих територіях повинна була негайно відновлятись ді¬ 
яльність прокуратури і слідчих. На підставі постанови 
Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. вибори мирових 
суддів, членів мирового суду, кандидатів до них, голів 
з’їздів на цих територіях теж скасовувались. Зазначені 
посади в строк до 1 січня 1922 р. повинні були зайняти 
особи, призначені міністром судових справ. 

Періодично уряд за поданням міністерства юстиції 
переглядав і статус судових округів. Так, у зазначеному 
порядку нові землі прилучались до округи Луцького ок¬ 
ружного суду, склад якого у зв’язку з цим був значно 
збільшений. Те ж саме відбувалось і з Чернігівським ок¬ 
ружним судом, коли його юрисдикція була поширена на 
Путивльський і Рильський повіти Курської губернії. 

Всього в Україні за станом на 16 серпня діяли три 
судові палати, 19 окружних судів і 112 міських і повітових 
з’їздів мирових суддів. 

Усі урядові особи колишніх російських судових інсти¬ 
туцій, які були направлені Петроградом до українських 
судових установ на підставі закону від 19 жовтня 1915 р., 




234 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


постановою Ради міністрів від ЗО серпня 1918 р. зали¬ 
шались в Україні до 1 січня 1919 р., а на їх утримання 
міністрові юстиції було виділено 600 тис. крб. 

У зв’язку з тим, що у 1918 р. закінчувались повнова¬ 
ження Рад присяжних повірених, у листопаді уряд Ук¬ 
раїнської держави, як виняток з правила, дозволив Раді 
присяжних повірених судової палати провести переоб¬ 
рання на новий строк голови, його товариша та членів 
ради, у тому разі, якщо на зібрання з’явиться не менше, 
ніж п’ята частина присяжних адвокатів. 

Кожен суддя, кандидат у судді, а також особи, що 
призначались на судові посади, мали дати урочисту обі¬ 
цянку такого змісту: «Урочисто обіцяю додержувати вір¬ 
ності Державі Українській, твердо виконувати її закони, 
чинити справедливий суд, як совість мені каже, і завжди 
поводитись відповідно з гідністю свого стану». 

На початку липня здійснилась нарешті мрія П. Ско¬ 
ропадського про реформування Генерального суду, що 
виявилось у скасуванні відповідного закону Центральної 
ради від 2 грудня 1917 р., тобто у скасуванні Генераль¬ 
ного суду й утворення на його місці Державного сенату. 
Водночас відновлювалась чинність «Учреждения Росий- 
ського Правительствующего Сената», «Учреждения Су- 
дебних установлений» і «Уставов Уголовного и Граждан- 
ского Судопроизводства». 

Державний сенат очолював президент, посада якого 
за розміром зарплати та іншими пільгами рівнялася по¬ 
саді міністра. Він складався з Адміністративного гене¬ 
рального суду (голова і 19 сенаторів), Карного генераль¬ 
ного суду (голова і 11 сенаторів), Цивільного генераль¬ 
ного суду (голова і 15 сенаторів) і Загального зібрання 
Сенату (10 сенаторів). Головам судів призначались ок¬ 
лади дещо нижчі, ніж у міністрів, але вищі, ніж у їх то¬ 
варишів, а сенаторам — на рівні товаришів міністра. 

Президент Сенату та сенатори призначались з числа 
осіб з вищою юридичною освітою, які прослужили не 
менш як 15 років у судових відомствах на посаді судового 
слідчого чи товариша прокурора окружного суду і вище, 
або як присяжний адвокат, викладали юридичні науки 
у вищих школах, чи мали вчений ступінь магістра або 
доктора. Сенаторам Цивільного генерального суду зара¬ 
ховувався стаж перебування на посаді секретаря цивіль¬ 
ного департаменту судової палати, Адміністративного — 
час державної та громадської служби на посадах, що 
дають широкий адміністративний досвід. Сенатором За¬ 
гального зібрання можна було стати і без 15-річного ста¬ 
жу, але за умови перебування на посаді міністра. 

Постійна державна чи громадська служба сенаторам 
заборонялась, але їм можна було займати професорські 
посади у вищих школах, викладати в них науки або ви¬ 
конувати тимчасові доручення на державній службі. Се¬ 
натори Загального зібрання могли призначатися на по¬ 
саду міністра або державного секретаря, товариша мі¬ 
ністра або товариша державного секретаря. За таких умов 
вони виконували свої обов’язки у Загальному зібранні 
на громадських засадах. 

Президент Сенату і сенатори призначались наказами 
гетьмана за поданням Ради міністрів. Президент разом 
з міністром юстиції повинен був звітувати перед гетьма¬ 
ном про стан справ у своїй галузі і про поточну роботу. 
Він головував на зібраннях і присутствіях Сенату: За¬ 
гальному зібранні Сенату, загальному зібранні всіх ге¬ 
неральних судів, загальному зібранні Цивільного та Кар¬ 
ного генеральних судів, сполученій присутності всіх 
генеральних судів, сполученій присутності Адміністра¬ 
тивного та Цивільного генеральних судів, сполученій 
присутності Адміністративного та Карного генеральних 
судів, Вищій дисциплінарній присутності. 

Якщо у будь-якому з генеральних судів звільнялася 
посада сенатора, то вакансія заповнювалась шляхом об¬ 
рання на цю посаду одного з кількох кандидатів, які про¬ 
понувались міністром юстиції, президентом Сенату або 


будь-ким з сенаторів даного суду на його загальному зіб¬ 
ранні. Новий сенатор затверджувався гетьманом після 
ухвали його кандидатури Радою міністрів. Якщо ж вона 
не задовольняла уряд або П. Скоропадського, то остан¬ 
ній призначав іншу особу своїм наказом уже без проце¬ 
дури обрання. Заборонялось переводити сенаторів без їх 
згоди з одного генерального суду до іншого. їх можна 
було тимчасово усунути з посади у разі підпадання під 
слідство або віддання під суд за постановою Загального 
зібрання Сенату. Позбавлення звання сенатора відбу¬ 
валось лише за рішенням карного чи дисциплінарного 
суду. 

За посадові злочини сенатори притягувались до від¬ 
повідальності постановами уряду, затвердженими геть¬ 
маном, а за дисциплінарні вчинки вони відповідали пе¬ 
ред Загальним зібранням Сенату за поданням міністра 
юстиції як Генерального прокурора Української держа¬ 
ви. Якщо протягом одного року сенатор за станом свого 
здоров’я не мав можливості працювати і не подавав про¬ 
хання про звільнення, президент Сенату нагадував йому 
про цей обов’язок. Якщо і після цього така заява від 
хворого не надходила, то він усувався з посади рішенням 
Загальних зборів, затвердженим гетьманом. У випадку, 
коли прохання надходило, звання сенатора залишалось 
за звільненим довічно. Звання сенатора після відповідної 
постанови Загального зібрання могло надаватись стар¬ 
шим головам судових палат і прокурорам Загального зіб¬ 
рання і генеральних судів. 

Загальне зібрання Сенату скликалося у складі усіх 55 
сенаторів на вимогу або президента Сенату, або міністра 
юстиції як Генерального прокурора, або*10 і більше се¬ 
наторів. У загальному зібранні генеральних судів брали 
участь 45 сенаторів відповідних судів, а сполучені при¬ 
сутності складались з обраних на п’ять років тим чи 
іншим судом сенаторів (по 2 від кожного суду). До Вищої 
дисциплінарної присутності входили голови генеральних 
судів і сенатори, обрані до сполучених присутностей. У 
випадку відсутності президента Сенату головував у За¬ 
гальному зібранні, сполучених присутностях та Вищій 
дисциплінарній присутності один з голів генеральних су¬ 
дів, старший за стажем сенаторства або судової служби. 
Голова того чи іншого суду обирався довічно всіма се¬ 
наторами того ж суду зі свого складу і затверджувався 
гетьманом. Старший за стажем сенаторства або судової 
служби голова суду головував на загальних зібраннях ге¬ 
неральних судів або в сполучених присутностях. 

Генеральні суди поділялись на відділи, які очолювали 
старші за стажем сенатори. Президент Сенату здійсню¬ 
вав вищий нагляд за господарськими справами Держав¬ 
ного сенату. 

Загальні зібрання Сенату вирішували питання про на¬ 
дання звання сенаторів старшим головам судових палат 
і прокурорам загального зібрання судів та генеральних 
судів, про дисциплінарну відповідальність сенаторів, про 
звільнення з посади через хворобу, про позбавлення 
звання сенатора. Такі питання вирішувались простою 
більшістю голосів присутніх, але за умови, що при цьому 
у зібранні беруть участь дві третини всіх сенаторів або 
дві третини сенаторів того суду, у веденні якого перебу¬ 
ває дана справа. При рівній кількості голосів, незважаю¬ 
чи на позицію головуючого, рішення вважалось не прий¬ 
нятим. 

До компетенції загального зібрання всіх генеральних 
судів належали справи, що колись розглядалися склада¬ 
ми першого і касаційного департаментів, або першого, 
другого і касаційного департаментів Правительствуючо- 
го сенату Російської імперії; загального зібрання Цивіль¬ 
ного і Карного генеральних судів — справи, що розгля¬ 
дали спільні зібрання касаційних департаментів росій¬ 
ського Сенату; сполученої присутності всіх генеральних 
судів — справи, що розглядали сполучені присутності 
першого і касаційного департаментів; сполученої при- 




II. Витоки національного права 


235 


сутності Адміністративного і карного судів — ті, що були 
у веденні сполученої присутності першого і відповідних 
касаційних департаментів Правительствуючого сенату. 

Адміністративний генеральний суд Української дер¬ 
жави розглядав справи, що за часів самодержавства на¬ 
лежали до компетенції першого, другого, третього і чет¬ 
вертого департаментів російського Сенату й особливої 
присутності по відчуженню нерухомого майна на дер¬ 
жавну чи громадську користь. Цивільний і Карний ге¬ 
неральні суди повинні були вирішувати питання, що в 
минулому виносились на розгляд касаційних департа¬ 
ментів, а Карний генеральний суд — ще й справи Голо¬ 
вного військового суду і Головного військово-морського 
суду Російської імперії. 

Генеральним прокурором Української держави відни¬ 
ні вважався міністр юстиції, тобто М. Чубинський. По¬ 
сади прокурорів запроваджувались при всіх трьох гене¬ 
ральних судах і при Загальному зібранні Сенату. Крім 
цього, існували посади товаришів прокурорів: при Ад¬ 
міністративному генеральному суді — 9 осіб, Карному — 
5, Цивільному — 7 і при Загальному зібранні — 1 особа. 
На місячне грошове утримання прокурорів асигнувалось 
на 80 карбованців більше, ніж на утримання директорів 
департаментів міністерств (1330 крб.), а товаришів про¬ 
курорів — на 100 карбованців більше, ніж віце-директо- 
рів департаментів (1100 крб.). 

Компетенція прокурорів і їх товаришів в основному 
відповідала компетенції обер-прокурорів та їх товаришів 
Російського Правительствуючого сенату, лише з деяки¬ 
ми змінами, зазначеними у законі, що розглядається. 
Обов’язки прокурора при сполученій присутності або 
спільних зібраннях, а також у Вищій дисциплінарній 
присутності виконував прокурор при Загальнім зібранні 
або ж прокурор того суду, до компетенції якого відно¬ 
силося вирішення даної справи. Прокурорам надавалось 
право порушувати питання про необхідність тлумачення, 
доповнення або зміни існуючих законів. Але перед тим, 
як вносити їх на розгляд Сенату або надсилати Гене¬ 
ральному прокуророві, вони мали обговорити свої про¬ 
позиції з усіма товаришами. 

У розпорядженні президента Державного сенату були 
скарбник, екзекутор, 2 регістратори і 54 канцелярських 
урядовці. Крім того, кожний генеральний суд і Загальне 
зібрання мали власну канцелярію, яка складалась з сек¬ 
ретарів, їх помічників, регістраторів, молодших регіст- 
раторів і судових возних. Зокрема, Адміністративний ге¬ 
неральний суд — 16 осіб, Карний — 12, Цивільний — 
14, Загальне зібрання — 5 осіб. Завідування діловодством 
у сполучених присутностях і загальних зібраннях, а також 
у Вищій дисциплінарній комісії покладалось на канце¬ 
лярію Загального зібрання або канцелярію того суду, у 
віданні якого була та чи інша справа. Судові возні ви¬ 
конували обов’язки колишніх судових приставів. 

Прокурор Адміністративного генерального суду керу¬ 
вав діяльністю сенатського архіву, у складі якого працю¬ 
вали 15 урядовців — секретар, архіваріус, регістратори 
таін. Передбачалося видавати «Відомості Державного се¬ 
нату», встановити форму для сенаторів, створити окрему 
сенатську друкарню. Щодо Генерального суду доби Цен¬ 
тральної ради, то частина його членів залучалась до ро¬ 
боти у Державному сенаті, а частина лишалась поза шта¬ 
том. На утримання Державного сенату на другу половину 

1918 р. асигнувалось 1.028.300 крб., а на наступний 

1919 р.— 2.056.600 крб. 

26 липня гетьман розпочав безпосереднє комплекту¬ 
вання Сенату. Першими сенаторами Загального зібрання 
стали голова уряду Лизогуб і товариш міністра юстиції 
Романов. Водночас вони залишали за собою свої посади. 
Першими сенаторами Цивільного генерального суду бу¬ 
ли призначені колишні члени Російського Правитель¬ 
ствуючого сенату Товстоліс, Морозов і Назимов, голови 
департаментів Київської, Одеської і Харківської судових 


палат Бокша, Кондрацький і Примо та колишній това¬ 
риш обер-прокурора Цивільного касаційного департа¬ 
менту Російського Сенату Виноградський. Першими се¬ 
наторами Карного генерального суду теж виявились ко¬ 
лишні члени Правительствуючого сенату Гогель, Грабарь, 
Равський, Юршевський, колишній товариш обер-про¬ 
курора Литовченко, члени Одеської і Харківської судо¬ 
вих палат Лехницький і Мочульськийта голова Омського 
військового суду Гречко. Першими членами Адміністра¬ 
тивного генерального суду стали колишні члени Прави¬ 
тельствуючого сенату і товариші обер-прокурорів Неві- 
ров, Ілімов, Носенко, Шлейфер, Майборода, Вольський, 
Собичевський, а також товариш державного секретаря 
Романов, начальник Головного управління в’язниць 
Вязлов, старший прокурор Генерального суду за часів 
Центральної ради Маркович, доктор фінансового права 
Мігулін, колишній член І Державної думи Імшенецький, 
колишній комісар у справах України при Тимчасовому 
урядові Стебницький і присяжний повірений Москов¬ 
ської судової палати Хвостов. 

Через тиждень, але все одно з 26 липня, гетьман при¬ 
значив сенаторами Адміністративного генерального суду 
Б. Кістяківського, Попова, Пухтінського, Радченка та 
Шиянова, Цивільного — Ачкасова, Бутовського, Хруць- 
кого, Чернявського та Шелухіна, Карного — Марголіна 
та Яценка, а Загального зібрання — Василенка, Завад- 
ського та І. Кістяківського, тобто колишніх членів Ге¬ 
нерального суду, більшість з яких займали ці посади ще 
за часів Центральної ради. При цьому Василенко зали¬ 
шався міністром народної освіти та мистецтва, І. Кістя- 
ківський — міністром внутрішніх спрай, Завадський — 
державним секретарем, а Б. Кістяківський — професо¬ 
ром університету Св. Володимира. Міністр юстиції і Ге¬ 
неральний прокурор Української держави М. Чубин¬ 
ський у той же день — 3 серпня 1918 р.— водночас був 
призначений і сенатором Загального зібрання і головою 
Карного генерального суду, що не зовсім зрозуміло. Його 
місце на посаді міністра юстиції, як вже говорилось, зай¬ 
няв сенатор Загального зібрання Олексій Романов. Про 
те, що він став і Генеральним прокурором України, у 
наказі про це призначення, підписаному Скоропад¬ 
ським, Лизогубом і Завадським, не йшлося. Але таке ви¬ 
тікало з закону про Державний сенат. 

Головами Цивільного і Адміністративного генераль¬ 
них судів на початку серпня стали колишні сенатори Ци¬ 
вільного касаційного департаменту Російського Прави¬ 
тельствуючого сенату Гусаківський і Носенко, а прези¬ 
дентом Державного сенату був призначений міністр на¬ 
родної освіти і мистецтва Василенко без звільнення з 
попередньої посади. Колишні товариші обер-прокурорів 
Російського Сенату Затворницький і Тізенгаузен зайня¬ 
ли місця прокурорів відповідно Цивільного і Карного 
генеральних судів, а товариш прокурора Київської судо¬ 
вої палати Лошкарьов став прокурором Загального зіб¬ 
рання. Ще два тижні залишався вільним портфель про¬ 
курора Адміністративного генерального суду, але 17 
серпня його було віддано голові Сімферопольського ок¬ 
ружного суду Тулову. 

Офіційне відкриття Державного сенату відбулось 1 ве¬ 
ресня. 


У 

УКРАЇНА В ПРОГРАМНИХ ДОКУМЕНТАХ ДЕ- 
КАБРИСТІВ. Д.— учасники таємних організацій у Пе¬ 
тербурзі й Україні, що готували державний переворот, 
скерований проти самодержавства й кріпащва; назва по¬ 
ходить від невдалого повстання в Петербурзі 14 грудня 




236 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


(декабря — рос.) 1825 р. Таємні організації, що стали ви¬ 
никати від 1816р. переважно серед ліберальних офіцерів, 
на початку 20-х років оформилися як Північне товарист¬ 
во у Петербурзі й Південне товариство в Україні, чле¬ 
нами якого були офіцери-українці, а також місцеві по¬ 
міщики. В складі останнього у 1823 р. було створено 
Тульчинськую управу на чолі з П. І. Пестелем, Кам’ян- 
ську управу (керівники В. Л. Давидов, С. Г. Волкон¬ 
ський), Васильківську управу (керівники С. І. Мурав- 
йов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін). Протягом 1822— 
1825 рр. у Києві відбувалися щорічні наради керівних 
діячів т-ва, які обговорювали програмні питання. 

Основним документом, де були сформульовані пра¬ 
вові ідеї Півд. т-ва декабристів була т. зв. «Руська правда 
або Заповідна державна грамота великого народу росій¬ 
ського, що служить завітом для удосконалення держав¬ 
ного устрію Росії і містить Вірний наказ як для народу, 
так і для Тимчасового Верховного Правління». Автором 
проекта майбутньої конституції Росії був П. І. Пестель, 
фактичний керівник Півд. т-ва. Проект передбачав лік¬ 
відацію кріпацтва, встановлення в країні республікан¬ 
ського ладу, наділення безплатно селян землею за раху¬ 
нок державного фонду, рівність усіх громадян перед за¬ 
коном, особисті свободи. Виходячи з історії Російської 
держави, П. І. Пестель вважав шкідливим федеративний 
устрій Росії і був противником федерації. Росія, за його 
проектом, мала становити єдину, неподільну державу. В 
«Руській Правді» вказувався склад майбутньої території 
держави — до Росії повинні були увійти Закавказзя, 
Молдавія та інші території, надбання яких П. І. Пестель 
вважав необхідним з господарчих або стратегічних мір¬ 
кувань. Це ж стосувалось також України. П. І. Пестель 
у цьому документі прямо записав: «Финляндия, Естлян- 
дия, Лифляндия, Курляндия, Белорусия, Малоросия, 
Новоросия, Бессарабия, Крьім, Грузия, весь Кавказ, зем- 
ли Киргизов, все народьі Сибирские и разньїя другие 
племена, внутри государства обитающия, никогда не 
пользовались и никогда пользоваться не могут самосто- 
ятельною независимостью и всегда принадлежали или к 
самой России... к какому-нибудь сильному государству. 
Да и на будущие времена, по слабости своей, никогда 
не могут составлять особьіх государств; а посему и под- 
лежать все они праву благоудобства, долженствуя притом 
навеки отречься от права отдельной народности». Лише 
Польщі надавалося право відокремлення. 

Восени 1825 р. до Півд. т-ва приєдналося засноване 
у 1823 р. на Волині Товариство об’єднаних слов’ян, до 
якого входили брати А. І. та П. І. Борисови, І. І. Гор- 
бачевський, П. Ф. Громницький, В. М. Соловйов, 
А. Д. Кузьмін, І. І. Сухинов, М. О. Щепилло, поль¬ 
ський революціонер Ю. К. Люблінський та ін. У про¬ 
грамних документах Т. о. с. («Правила», «Клятвена обі¬ 
цянка») виразно окреслювалися ідеї ліквідації кріпацтва, 
встановлення демократичного республіканського ладу. 
Основним завданням Т. о. с. проголошувалося створення 
єдиної федеративної демократичної республіки слов’ян¬ 
ських, а також деяких сусідніх народів у межах від Ад- 
ріатичного і Чорного до Балтійського і Білого морів. До 
федерації мали увійти Росія, Польща, Богемія, Моравія, 
Сербія, Молдавія, Волощина, Далмація, Кроація, Угор¬ 
щина і Трансільванія. Верховну владу в Федерації мало 
здійснювати зібрання представників усіх об’єднаних на¬ 
родів. Кожному з них належало створити свою окрему 
конституцію. Але хоч і серед членів Т. о. с. були українці, 
Україна як майбутній член федерації в планах Т. о. с. не 
згадується. 

Є свідчення про існування іншого, не зв’язаного з 
Півд. т-вом, таємного малоросійського політичного т-ва, 
заснованого на початку 1820-х рр. і очоленого предво- 
дителем полтавського дворянства Василем Лукашеви- 
чем. Його програма обстоювала ідею унезалежнення Ук¬ 
раїни від Росії і відновлення української автономії в со¬ 


юзі з Польщею. Серед однодумців Лукашевича були ук¬ 
раїнські дворяни В. Тарновський, П. Капніст, С. Кочу- 
бей, О. Величко, представники інтелігенції — І. Котля¬ 
ревський, М. Білоусов, К. Шапалинський, С. Андру- 
щенко. Для пропаганди ідеї товариства Лукашевич склав 
«Катехізис автономіста». Дослідники вважають, що осе¬ 
редки товариства існували в Києві, Полтаві, Ніжині, 
Чернігові та ін. містах. Т-во припинило діяльність після 
арешту Лукашевича й розгрому декабристів. Хоч воно 
не змогло виробити чіткої програми дій, його створення 
свідчило про активізацію національного руху в Україні. 

Північне товариство декабристів обстоювало федера¬ 
тивний принцип побудови майбутньої Росії як консти¬ 
туційної монархії. За конституційним проектом Микити 
Муравйова Росія поділялася на 14 держав та 2 області (в 
іншому варіанті Конституції — 13 держав та 2 області). 
Зокрема, передбачалося створення Чорноморської дер¬ 
жави з центром у Києві (3.465 млн. чоловік) й «Україн¬ 
ської держави» з центром у Харкові (3,5 млн. чоловік). 
Дві українські держави мали право вирішувати всі проб¬ 
леми свого внутрішнього життя та управління, за винят¬ 
ком чеканки монет, міжнародних відносин та воєнних 
дій. Разом з тим, федерація Муравйова при більш дос¬ 
коналому вивченні її устрою насправді означала унітарну 
державу без надання справжньої самостійності держав¬ 
ам, цілком залежним від центральної влади. 

Хоча декабристський рух, що закінчився поразкою 
грудневого повстання 1825 р. у Петербурзі та повстання 
Чернігівського полку на початку січня 1926 р., носив в 
основному проросійський характер і не виходив за межі 
війська, він мав певний вплив на українське громадян¬ 
ство. Виступ декабристів, в якому взяла участь частина 
українського дворянства, був першою спробою повалити 
російське самодержавство і він надихав наступні поко¬ 
ління борців на продовження боротьби. Вплив декаб¬ 
ристських ідей, особливо Товариства об’єднаних 
слов’ян, позначився на українському визвольному русі, 
наприклад, на програмі Кирило-Мефодіївського това¬ 
риства. 

УКРАЇНА І БРЕСТСЬКИЙ ДОГОВІР. Прагнення за- 
кінчити війну поділяли майже всі політ, сили після лют¬ 
невої революції 1917, у т. ч. і Центральна Рада, і Тим¬ 
часовий уряд. Але у практичну площину ця справа пе¬ 
рейшла лише після перемоги більшовиків у Петрограді. 
15 листопада німецьке командування дало згоду на пе¬ 
реговори з більшовиками, і вони розпочались через 5 
днів у Брест-Литовську. Центральна Рада у ці дні все ще 
орієнтувалась на держави Антанти та СІНА, які відки¬ 
дали пропозиції Петрограда, але вже 21 листопада вона 
звернула увагу союзних урядів на необхідність негайного 
укладення миру, що має бути підписаний від імені Росії 
«центральним соціалістичним органом федеральної вла¬ 
ди, якого, на жаль, немає». Вважаючи, що мирну угоду 
повинні укладати всі краєві уряди Росії, Генеральний 
секретаріат 24 листопада прийняв рішення про надіслан¬ 
ня до Бреста власної делегації. 

2 грудня більшовики підписали угоду з Четверним со¬ 
юзом про перемир’я на 28 діб без участі УНР, а 9 грудня 
розпочали вже офіційні мирні переговори. VIII сесія 
УЦР у цей час визначила завдання делегації УНР і ос¬ 
таточно затвердила склад делегації УНР на чолі з В. Го- 
лубовичем. Делегація прибула до Бреста 22 грудня, тобто 
у перерву між першим та другим етапами переговорів. 
Вона опинилася в дуже вигідному дипломатичному ста¬ 
новищі: до неї потяглися всі п’ять держав- учасниць кон¬ 
ференції, бо кожна з них відстоювала свої особисті інте¬ 
реси, особливо щодо укр. продовольства, сировини і па¬ 
лива. 

3 28 грудня, коли повноваження В. Голубовича і його 
товаришів були офіційно визнані, розпочалось дипло¬ 
матичне інтригування з боку вже 6 делегацій. Але справа 
миру тупцювала на місці, що викликало невдоволення 




II. Витоки національного права 


237 


вкрай знесилених війною як Четверного союзу, так і Пет¬ 
рограда, і Києва. 5 січня німці висунули у вигляді уль¬ 
тиматуму власні умови майбутнього договору, за яким 
від колишньої Російської імперії відторгалось майже 
150 тис. кв. км території і вимагалось від РРФСР ще й 
З млрд. крб. у вигляді контрибуції. Ультиматум викликав 
чергову перерву, що тривала до 17 січня. Саме під час 
перерви, з одного боку, був проголошений IV Універсал, 
що надавав УНР статус суверенної держави, а з друго¬ 
го — більшовицькі війська активізували воєнні дії, і те¬ 
риторія УНР дедалі звужувалась. УЦР відчувала, що їй 
конче потрібна військова допомога. Франція і Англія бу¬ 
ли далеко, а нім. і австроугорські війська — поруч. Від¬ 
бувається зміна стратегічної орієнтації УНР від Антанти 
до Четверного союзу, тобто від майбутніх переможців у 
світовій війні до майбутніх переможених. Саме цей по¬ 
ворот і став початком краху УЦР. 

Україна відмовилась від своїх домагань на Східну Га¬ 
личину і Північну Буковину, яким Австро-Угорщина зо¬ 
бов’язувалась надати автономні права, але отримала май¬ 
же всю Холмщину, Підляшшя, Кобринський, Пружан- 
ський, Берестейський і Більський повіти, Гродненської 
і Пінський повіт Мінської губернії. Будь-які анексії і 
контрибуції відкидались. Військовополонені з обох сто¬ 
рін мали за своїм бажанням повернутись додому. За 
пунктом договору про взаємообмін лишками продоволь¬ 
чих товарів ховалось зобов’язання УНР до 31 липня 1918 
вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини величезну 
кількість хліба, цукру, м’яса, сала, яєць, льону, коноплі, 
вугілля та ін. товарів. До кінця січня були підписані ще 
й додаткові двосторонні договори між УНР і Німеччи¬ 
ною, УНР і Австро-Угорщиною, УНР і Болгарією, УНР 
і Туреччиною, де регулювалися публічні, приватно-пра¬ 
вові стосунки, порядок обміну полоненими та інтерно¬ 
ваними, опіки, амністії, доля торговельних суден, що 
опинилися у противника, тощо. 

Підписання мирної угоди з УНР розв’язувало руки 
Четверному союзові. Він знову висунув більшовикам заз¬ 
начений вище ультиматум, проте, незважаючи на вка¬ 
зівку В. Леніна про його прийняття, голова Петроград¬ 
ської делегації Л. Троцький разом з В. Кареліним і 
К. Радеком 28 січня виступили з заявою, армію демобі¬ 
лізує, але миру не підписує. Це було розцінено против¬ 
ною стороною як автоматична відмова від перемир’я, і 
18 лютого вона розпочала широкий наступ. За день до 
цього М. Любинський від імені УЦР звернувся до Ні¬ 
меччини з проханням «надати допомогу українському 
народові у важкій боротьбі за своє існування». По¬ 
боюючись, щоб мир з УНР, за словами Е. Людендорфа, 
«не перетворився на світовий фарс і дурисвітство» і за 
одержання хліба з України, 18 лютого 23 німецьких ди¬ 
візії і одна бригада вдерлися на Україну. 1 березня «виз¬ 
волителі» вступили до Києва, «великодушно» дозволив¬ 
ши йти поперед себе війську УНР, що на той час налі¬ 
чувало, за нім. даними, лише «дві тисячі колишніх солдат 
і офіцерів, безробітних і авантюристів». До травня оку¬ 
панти зайняли майже всю Україну і Крим. До того ж, 
скориставшись сприятливими обставинами, Румунія при 
підтримці держав Антанти анексувала загарбані ще в січ¬ 
ні правобережні райони Бессарабії і встановила там свій 
режим. З березня більшовицька делегація теж підписала 
у Брест-Литовську мирну угоду, що зображалась протя¬ 
гом багатьох десятиліть як «видатна перемога ленінської 
дипломатії». Насправді ж — це було віддання на ласку 
ворога десятків млн. людей, майже 1 млн. кв. км тери¬ 
торії та ще й зобов’язання сплатити йому за все назване 
величезну контрибуцію у розмірі 6 млрд. марок. Така 
«видатна дипломатія» — занадто велика жертва в ім’я 
збереження влади вузьким колом політиків. 

Повна втрата відчуття реальності, характерна для ке¬ 
рівників УЦР взагалі, особливо давала про себе знати у 
період «допомоги нових, замирених сусідів, наших при¬ 


ятелів і помічників — Германії й Австрії». Всі їх споді¬ 
вання виявилися марними. Нові союзники «допомогли» 
Україні не галицькими вояками та частинами з укр. по¬ 
лонених, а відбірними регулярними військами. Останні 
зупинились не на лінії північного кордону, а загарбали 
всю територію УНР. З першого дня навали окупанти не 
поважали «наші закони і порядки», а видавали власні 
нормотворчі акти, творили власне судочинство над укр. 
громадянами, кидали їх до в’язниць. «Спасителі» хазяй¬ 
нували як в окремих галузях народ, господарства, так і 
на місцях (накази Ейхгорна про право на врожай, про 
сівбу на Україні, керівництво залізницями тощо). Мало 
того, Центральна Рада сама відчайдушно прагнула ситно 
нагодувати за рахунок власного народу чужоземну армію, 
видавала накази про безперешкодне, позачергове від¬ 
правлення продовольчих і промислових грузів до Німеч¬ 
чини і Австро-Угорщини. Гіркий досвід невдалої дипло¬ 
матії світоча укр. нац. державності, яким по праву можна 
вважати Центральну Раду, треба було б враховувати і су¬ 
часним поколінням. 

УКРАЇНІЗАЦІЯ СУДУ І СУДОЧИНСТВА В УНР. У 

революційному вирі, який нахлинув на Україну після 
Лютневого перевороту, однією з найбільш занедбаних 
інституцій виявився суд. Становлення нового ладу завж¬ 
ди супроводжується законодавчим хаосом: скасовуються 
старі закони, ухвалюються нові, на перший план вихо¬ 
дить так звана революційна свідомість, виявляються ве¬ 
личезні прогалини у правовій системі, бо нові закони 
звичайно ж приймаються «безсистемно», не можуть від¬ 
разу регулювати всі політичні, економічні і соціальні від¬ 
носини суспільства. У ньому парує свавілля, безвладдя, 
а судові справи відходять назад. 

Не став винятком у цьому плані і період владування 
УЦР. Українські губернії здригались від розгулу зло¬ 
чинності. Безліч конфліктів виникало між громадянами 
і нікому було їх розв’язувати. Розпочала свій страшний 
біг хвиля самосудів. Анархізм захльостував правову і 
державну свідомість народу. Адміністративна влада 
хворіла на непрофесіоналізм, центробіжне прагнення 
до самостійності, невміння вести справи. Місцеві ко¬ 
місари, коменданти й інші начальники зловживали 
наданими їм правами, перевищували межі компетен¬ 
ції, що дуже сильно підривало авторитет держави, по¬ 
вагу до закону з боку рядових громадян. Ті залишки 
від старої судової системи, що діяли, за браком ефек¬ 
тивних законів і відсутністю судового нагляду згори 
досить часто творили політику замість справедливос¬ 
ті, виходили у своїх рішеннях з партійного, а не за¬ 
конодавчого ґрунту. Сумна картина занепаду права 
супроводжувала Центральну Раду на всьому шляху її 
функціонування. 

У перші пореволюційні місяці в Україні судова сис¬ 
тема майже нічим не відрізнялась від такої ж на інших 
територіях Росії, де Тимчасовий уряд ліквідував військо¬ 
во-польові суди, станові «особливі присутствія», посади 
земських начальників, відновив діяльність мирових су¬ 
дів, які були скасовані в Україні ще у 1898 р., за винятком 
Одеси і Харкова, тобто привів становище судових уста¬ 
нов у відповідність до першої редакції судових статутів 
1864 року. 

Дрібні кримінальні та цивільні справи розглядали 
дільничі мирові суди, а касаційною інстанцією для них 
були з’їзди мирових суддів. Судами загальної підсудності 
вважались окружні суди, що створювались один на кіль¬ 
ка повітів і розглядали справи у складі трьох суддів, а 
найважливіші — ще й 12 присяжних засідателів, які під¬ 
бирались особливими комісіями, що добиралися з пред¬ 
ставників органів місцевого самоврядування та міліції. 
Вищою інстанцією для окружних судів були Київська, 
Харківська, Одеська та інші судові палати, що розглядали 
апеляційні скарги у складі трьох постійних суддів. Аж до 
З березня 1918 р. формально існували ще й селянські во- 




238 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


лосні суди, а також верхні сільські суди під головуванням 
мирових суддів. 

Починаючи з 4 травня 1917 р., розширювалась ком¬ 
петенція мирових судів. З ЗО травня у повітах почали 
призначатися адміністративні судді, що розглядали спір¬ 
ні питання між державними органами, комісарами та 
громадськими організаціями. При окружних судах ство¬ 
рювались особливі адміністративні відділення. У Одесі 
ще з 1808 р. діяв Комерційний суд. У березні — квітні 
1917 р. у Катеринославській, Херсонській і деяких інших 
губерніях стихійно виникали тимчасові суди у складі ми¬ 
рового судді (голова), одного представника від робітни¬ 
ків і одного — від селян. Вироки таких судів щодо осо¬ 
бистої безпеки громадян, їх майнових прав, підтримання 
порядку і спокою оскарженню не підлягали і виконува¬ 
лись негайно. їх міг скасувати лише міністр юстиції Тим¬ 
часового уряду. У Луганську в цей час з’явився навіть 
революційний трибунал. У Дружківці деякі судові функ¬ 
ції виконували Ради робітничих депутатів. Але в травні 
Тимчасовий уряд оголосив про розпуск усіх судових уста¬ 
нов, створених населенням, а у липні — всіх тимчасових 
судів. 

У губерніях і повітах існували посади судових інспек¬ 
торів, при судових палатах, окружних і апеляційних су¬ 
дах — судових приставів, старших прокурорів, прокуро¬ 
рів і їх товаришів. Останні інколи призначались членами 
тих же судів. У повітах діяли дільничі судові слідчі. При¬ 
вертають увагу посади старших і молодших кандидатів 
на судові вакансії при окружних судах. Захист підсудних 
здійснювали присяжні адвокати, а нотаріати перебували 
у підпорядкуванні апеляційних судів. 

13—14 червня у Педагогічному музеї відбувся з’їзд 
українських юристів, на якому з доповіддю «Про дер¬ 
жавний лад України на підставі вимог життя і теорії дер¬ 
жавного права» виступав сам М. Грушевський. З’їзд ух¬ 
валив усі положення тільки що опублікованого І Універ¬ 
салу і висновки голови УЦР щодо визнання принципу 
національно-територіальної автономії України, майбут¬ 
ньої федеративної Російської республіки, забезпечення 
прав меншин в Україні і поза її межами. Українські ке¬ 
рівники дійшли згоди негайно приступити до відновлен¬ 
ня і творення українського права на підставі даних науки, 
життя і правової свідомості відповідно до умов нового 
життя. 

Дуже важливими вбачаються рішення з’їзду щодо за¬ 
провадження порядку ведення судочинства на мові того 
народу, серед якого суд відбувається. У зв’язку з цим 
делегати визнали конче необхідними запровадження у 
судах і нотаріаті України української мови з забезпечен¬ 
ням прав меншин, обрання і призначення на відповідні 
судові посади українців або осіб, які знають українську 
мову та місцеве життя, повернення до рідної землі юрис- 
тів-українців, негайне проведення роботи по встанов¬ 
ленню української правничої термінології. У зв’язку з 
останнім Українському правничому товариству було до¬ 
ручено скласти і розповсюдити загальну програму такої 
діяльності та обрати редакційну комісію з юристів і фі¬ 
лологів для укладення словника української правничої 
термінології. При цьому рекомендувалось використову¬ 
вати, зокрема, історично накопичений матеріал, живу 
народну мову та офіційну галицько-українську правничу 
термінологію. Делегати визнали необхідним створення 
окремої комісії при УНР для видання всіх сучасних пра¬ 
вових актів українською мовою. 

Щодо практичного здійснення організації суду в Ук¬ 
раїні, з’їзд довів до відома Центральної Ради, що судові 
установи на чолі з Вищим краєвим судом повинні бути 
не лише українськими в усіх інстанціях, а й незалежними 
від російського уряду. Делегати звернулись до Централь¬ 
ної Ради з пропозицією вжити всіх заходів до негайного 
утворення на місцях окремих судових комітетів або тим¬ 
часово призначити українських судових комісарів. До 


появи постійного органу з’їзд обрав Київський краєвий 
судовий комітет у складі 9 чоловік: 3. Моргуліса, М. Тка- 
ченка, А. Яковліва, М. Радченка, Р. Лащенка, Ю. Гаєв- 
ського, В. Войткевич-Павловича, Г. Вовкушевського і 
Г. Лемеха. Комітет мав підтримувати постійні зв’язки 
між Центральною Радою і місцевими судовими устано¬ 
вами. 

На перешкоді реорганізації суду стояли органи Тим¬ 
часового уряду. Яскравим доказом тут є заборона ство¬ 
рення у складі Генерального секретаріату поста секрета¬ 
ря юстиції або секретаря в судових справах. Офіційні 
кола Петрограду пояснювали це тим, що суд повинен 
бути єдиним не тільки в усій Росії, але й у всьому світі. 
Аргументи, що суд має стояти якомога ближче до кож¬ 
ного народу та його побуту, провадитись національною 
мовою, «відскакували від посадових осіб центру, як горох 
від стіни». 

Проблеми судової влади гостро ставились на V сесії 
УЦР під час обговорення декларації Генерального сек¬ 
ретаріату. Особливу активність у їх постановці виявили 
П. Клепацький, Ф. Крижанівський та інші члени Цен¬ 
тральної Ради. Зокрема пропонувалось відкрити у Київ¬ 
ському та інших університетах кафедри українського ци¬ 
вільного права, значно посилити увагу до вивчення ук¬ 
раїнського звичаєвого права, яке у вищих навчальних 
закладах було майже забуте. Українізація мирового суду 
розглядалася членами УЦР як негайна і невідкладна 
справа, а шлях до неї вони вбачали в українізації земств 
і міських дум. До складу мирових судів і судових палат 
рекомендувалось обирати людей, котрі добре знають ук¬ 
раїнську мову, національні звичаї тощо* 

10 листопада 1917 р. УЦР прийняла підписану 
М. Грушевським дуже коротку, але важливу постанову: 
«Суд на Україні твориться іменем Української Народної 
Республіки». Це сталося невдовзі після створення гене¬ 
рального комісаріату судових справ на чолі з Михайлом 
Ткаченком. Головним завданням новий виконавчий ор¬ 
ган вважав пристосування існуючих правових норм, досі 
не заснованих на принципах дійсної рівності громадян 
і не узгоджених з національними і місцевими особли¬ 
востями, до нових політико-правових реалій, вимог на¬ 
роду, його революційних ідеалів, забезпеченням фактич¬ 
ного визволення пригноблених класів. 

Секретарство судових справ виходило з того, що в 
існуючому законодавстві є багато застарілих правових 
норм, спрямованих на закріплення режиму панування 
привілейованої меншості, пригнічення більшості. Вони 
гальмували розвиток загальнонародної правосвідомості. 
У зв’язку з цим виникало багато суперечностей між доз¬ 
воленим і недозволеним, через хиткість і кволість реп¬ 
ресивного апарату все частіше мали місце рецидиви без¬ 
карності, анархічні вибухи у суспільстві, стан громад¬ 
ської небезпеки набував ознак хронічності. Існуюча су¬ 
дова й адміністративна влада виявлялась безсилою у 
боротьбі зі злочинністю, збиранні доказів, у фактичному 
здійсненні судочинства, у виконанні судових вироків і 
рішень. 

У зв’язку з цим суди орієнтувались на те, щоб не до¬ 
держуватись суворо літери закону, коли вступає в силу 
архаїчна норма старого права. 

Секретарство взяло на себе обов’язок разом з усіма 
прогресивними юридичними колами України приступи¬ 
ти до реконструювання системи права і судових установ. 
Визнавалось, що ця справа займе багато часу, тому на 
українських судочинців покладалося завдання керува¬ 
тись «прагненнями революційної демократії», «колек¬ 
тивною волею свідомого народу», «революційними ідеа¬ 
лами соціальної справедливості» і пристосовувати чинні 
кодекси до нових обставин. Як бачимо, така вказівка 
мало чим відрізнялася від більшовицьких гасел «рево¬ 
люційної доцільності». У зверненні до керівників судо¬ 
вих установ і прокурорів генеральний секретар юстиції 




II. Витоки національного права 


239 


М. Ткаченко 18 листопада 1917 р. підкреслював необхід¬ 
ність побудови правової держави, за його словами, «ор¬ 
ганізації правного устрою на цілій території на основі 
виявлених через Центральну Раду бажань». 

Саме секретарство судових справ складалося з кримі¬ 
нального і цивільного департаментів, які поділялись на 
відділи. До складу секретарства входили кодифікаційна 
комісія, канцелярія та деякі інші підрозділи. У грудні 
при секретарстві судових справ почала функціонувати 
Головна тюремна управа. Але при цьому не було скасо¬ 
вано «Главное тюремное управление», і воно ще протя¬ 
гом майже місяця надсилало тюремним інстанціям свої 
вказівки. Лише на початку січня генеральне секретарство 
судових справ прийняло рішення про припинення ді¬ 
яльності «Главного тюремного управлення» і наказало 
всі його документи надсилати до Головної тюремної уп¬ 
рави, начальник якої користувався правами товариша ге¬ 
нерального секретаря. 

2 грудня був створений Генеральний суд УНР, який 
виконував на території України всі функції колишнього 
Правительствуючого сенату у судових справах, а також 
у справах нагляду за судовими установами, особами су¬ 
дового відомства, а також усі функції Головного війсь¬ 
кового суду. Особливі суди передбачалось у майбутньому 
скасувати. Генеральний суд складався з 15 генеральних 
судців, цивільного, карного й адміністративного депар¬ 
таментів. Його члени обирались Центральною Радою за 
поданням Генерального секретаріату на строк до ство¬ 
рення Генерального суду на основі конституції УНР, яка 
мала бути ухвалена Всеукраїнськими установчими збо¬ 
рами. Члени Суду одержували звання генеральних суддів 
ідіяли на підставі «Учреждения судебних установлений». 
Конкретну справу доручалось вести одному із суддів са¬ 
мим Судом. Керівництво канцелярією та господарською 
частиною покладалось теж на одного з генеральних суд¬ 
дів, але за призначенням секретарства судових справ. 

Декрети Правительствуючого сенату зберігали свою 
чинність на території УНР і були обов’язковими для всіх 
її судових установ. Але Генеральному судові разом з сек¬ 
ретарством судових справ доручалось розробити докла¬ 
дний регламент його роботи і представити на затвер¬ 
дження Центральній Раді. Регламент же прокуратури, що 
створювалась при Генеральному судові і діяла під керів¬ 
ництвом старшого прокурора, який призначався секре¬ 
тарством судових справ, мав розроблятися самою про¬ 
куратурою і затверджувався названим секретарством. У 
грудні генеральне секретарство судових справ, одержав¬ 
ши відомості, що деякі суди все ще проголошують ви¬ 
роки і рішення «по указу Временного Правительства», 
попередило судові установи про виключення їх з системи 
фінансування УНР за такі порушення. Водночас нота¬ 
ріатові було заборонено затверджувати акти про установ¬ 
лення або перехід власності на землю. Ця вказівка ви¬ 
ходила з III Універсалу, яким скасовувалось право влас¬ 
ності на поміщицькі та інші землі нетрудових госпо¬ 
дарств. 

Згідно з законом УЦР від 17 грудня в УНР повинні 
були функціонувати три апеляційні суди: Київський (для 
Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і По¬ 
дільської губерній), Харківський (для Харківської, Кате¬ 
ринославської губерній та Бердянського і Мелітополь¬ 
ського повітів Таврійської губернії) і Одеський (для 
Херсонської губернії і Дніпровського повіту Таврійської 
губернії). Чинність Київського апеляційного суду було 
поширено також на судові установи Холмщини і Поліс¬ 
ся. Колишні судові палати офіційно не скасовувались, 
але фінансування їх з Головної скарбниці УНР заборо¬ 
нялось. Бердянський, Маріупольський і Мелітополь¬ 
ський повіти із сфери діяльності Таганрогського і Сім¬ 
феропольського судів виключались, а на їх територію по¬ 
ширювалася чинність Катеринославського окружного 
суду. 


Передбачалось, що нові апеляційні суди будуть діяти 
згідно з правилами, встановленими раніше для судових 
палат, але з деякими відмінностями. Вони мали склада¬ 
тися з рівноправних суддів, які обиралися зібранням усіх 
суддів на три роки, а до виборів — призначалися гене¬ 
ральним секретарем юстиції. Таким же чином і на такий 
же строк повинна була обиратись особа, що виконувала 
обов’язки голови суду. 

22 грудня генеральне секретарство оголосило своєрід¬ 
ний конкурс на заміщення посад суддів Генерального 
суду й апеляційних судів УНР. Бажаючі взяти участь у 
ньому подавали заяви до секретаріату. Як правило, на 
посади суддів таємним голосуванням звичайною біль¬ 
шістю голосів обиралися особи з вищою освітою. Але 
при одержанні трьох п’ятих голосів членів УЦР суддею 
могла стати людина і без вищої освіти. Надалі, після 
сформування перших своїх складів і Генеральний, і апе¬ 
ляційні суди могли рекомендувати Центральній Раді кан¬ 
дидатів на вакантні місця. Суддями Генерального суду 
2 січня 1918 р. Малою Радою були обрані М. Пухтин- 
ський, П. Ачкасов, О. Бутовський, Ф. Панов, М. Рад- 
ченко, О. Хруцький, С. ЇПелухін і Г. Шіянов. У той же 
день був сформований Київський апеляційний суд у 
складі Р. Лащенка, К. Ященка, В. Коренева, Т. Гречука, 
О. Подгорського, І. Малютіна, М. Юдіна, С. Гречин- 
ського. Всі 16 названих суддів отримали від 19 до 33 го¬ 
лосів членів Малої Ради. Згодом до Генерального суду 
УНР обирались П. Яценко, М. Василенко, К. Товкач, 

A. Марголін, М. Чернявський, Б. Кістяківський, І. Кіс- 
тяківський, а до складу Київського апеляційного суду — 

B. Богомолець, А. В’язлов, Г. Вовкушевський, М. Бот- 
виновський, М. Міславський, І. Сдвицький, М. Мір¬ 
ний, Д. Мірний, І. Наврочинський. Старшим прокуро¬ 
ром Генерального суду був Д. Маркович, а Київського 
апеляційного — К. Товкач. Призначав їх, як і всіх інших 
прокурорів, слідчих і присяжних адвокатів, генеральний 
секретар (міністр) юстиції, якого преса УНР іменувала 
ще й генерал-прокурором. Керівництво канцелярією, 
розпорядчою і господарською частиною Генерального 
суду з 4 січня 1918 р. здійснював М. Радченко. 

Місячна платня генерального судді становила 
1000 крб. Порядкуючий справами отримував додатково 
150 крб. на місяць. Ті, що керували департаментами от¬ 
римували додатково 100 крб. на місяць. До штату суду, 
крім генеральних суддів, входили 4 писарі, 10 їх поміч¬ 
ників, 3 судових виконавці, регістратор, скарбник та ар¬ 
хіваріус. Прокуратура суду складалась з старшого проку¬ 
рора (оклад 1000 крб.), З прокурорів (оклад 900 крб.), 
писаря і його помічника. Київський апеляційний суд на¬ 
лічував 20 суддів, 4 писарі, 15 їх помічників, 2 судових 
виконавці, скарбника й архіваріуса. Місячна зарплата 
апеляційного судді становила 850 крб., порядкуючого су¬ 
дом — 1000 крб., порядкуючих департаментами — 
950 крб. Оклад старшого прокурора рівнявся окладу суд¬ 
ді, 2 інших прокурори одержували по 750 крб. Крім них, 
до прокуратури суду входили писар і його помічник. 
Одеський та Харківський апеляційний суди Центральна 
рада створити не встигла. 

Головним губернським комендантам, посади яких бу¬ 
ло запроваджено 14 лютого 1918 р., для розгляду справ 
про вбивства, пограбування, підпали, згвалтування та 
розбійництва надавалось право створювати революційні 
військові суди, які діяли згідно з інструкцією, затвердже¬ 
ною міністерствами військових справ, юстиції і внутріш¬ 
ніх справ. До складу суду входили 2 представники від 
місцевих громадських організацій і 4 — за призначенням 
губернського коменданта: двоє старшин, один козак і 
один військовий діловод-юрист. Крім них, призначалось 
ще й по одному запасному судді від кожної з зазначених 
верств на випадок вибуття або усунення кого-небудь із 
суддів. 

Суд формувався відразу після скоєного злочину і по- 




240 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


винен був приступати до розгляду справи не пізніше, 
ніж через 10 днів після цього. Функціонував суд під уп¬ 
равлінням найближчого до місця злочину повітового ко¬ 
менданта. 

До участі у судовому засіданні допускались оборонець 
(на вибір підсудного або за призначенням губернського 
чи повітового коменданта), приватний обвинувач і при¬ 
ватний позивач. Неприбуття кого-небудь з них на поча¬ 
ток засідання не було перешкодою для розгляду справи. 
Головував у суді старший з військових старшин. До ком¬ 
петенції революційного суду відносились перераховані 
вище злочини, вчинені як військовими, так і цивільними 
особами. Вирок оголошувався іменем Української На¬ 
родної Республіки. 

Для розгляду кримінальних справ та провин, вчине¬ 
них військовими, спочатку діяли Київський та Одеський 
військові суди, а згодом — вищі військові суди у Києві 
та Катеринославі і 17 штабних судів у Новоград-Волин¬ 
ському, Харкові, Полтаві, Рівному, Луцьку, Гомелі, 
Олександрії, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Жито¬ 
мирі, Катеринославі, Одесі і Чернігові. До компетенції 
Київського вищого військового суду, що складався з го¬ 
лови, чотирьох його товаришів, слідчого судді у надзви¬ 
чайних справах, двох слідчих суддів у господарських 
справах, чотирьох суддів, секретаря суду, прокурора, на¬ 
лежали будь-які справи, що виникали на території Пра¬ 
вобережної України. Штабні суди розглядали справи 
нижчої підсудності у межах розташування тої чи іншої 
дивізії. Склад вищих і штабних судів призначався нака¬ 
зом військового міністра. 

Військова влада на місцях на свій розсуд здійснювала 
арешти, потім повідомляли про це старшого військового 
прокурора і вже без його відома і дозволу не мали права 
звільнити заарештованого. У випадку неповідомлення 
або передчасного звільнення, винні притягувались до 
відповідальності. 

На початку березня Центральна Рада скасувала во¬ 
лосні суди і верхні сільські суди, вдвічі підвищила судове 
мито. УЦР до кінця свого існування дбала про складення 
і видання словника української правничої термінології, 
своєчасний переклад найголовніших законів на держав¬ 
ну мову, видання правничого часопису, підготовку юри¬ 
дичних праць. 

УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА ДУМКА В ДІАСПОРІ. 

Процес побудови суверенної національної української 
держави, початок якого, безперечно, закладено 16 липня 
1990 р. прийняттям Декларації про державний суверені¬ 
тет України і реально підтверджено рішенням парламен¬ 
ту республіки 24 серпня 1990 р. про утворення самостій¬ 
ної держави — України, набирає все більшого розвитку. 
Для українського народу настав воістину історичний 
час — час реалізації багатовікових державно-незалеж- 
ницьких прагнень, це, безумовно, вимагає мобілізації 
усіх здорових сил української спільноти. Реалізації даної 
ідеї, як на наш погляд, повинні бути підкорені дії усіх 
політичних і громадських утворень в Україні, усіх свідо¬ 
мих «громадян України» як на рідній землі, так і за її 
межами; на вівтар справи побудови й утвердження су¬ 
веренної української державності сьогодні мають бути 
покладені всі духовні здобутки нашого народу, творені 
ним протягом багатовікової, але, на превеликий жаль, в 
абсолютній більшості своїй, бездержавної історії. 

Безперечно, у вищезгаданих процесах чільне місце 
відведене здобуткам української правової думки взагалі 
і української правової думки на чужині зокрема. Остан¬ 
ня, внаслідок загальновідомих об’єктивних і суб’єктив¬ 
них причин, не тільки змогла зберегтись і знайти сили 
для дальшого розвитку (будучи відірваною від рідної зем¬ 
лі і поставленою в жорстокі умови відсутності власної 
національної державності), а і виконала, в певному ро¬ 
зумінні, місію національного хоронителя «вогнища» ук¬ 
раїнської правничої науки протягом останніх семидесяти 


років. Про це сьогодні свідчать проведення різних укра¬ 
їнських наукових досліджень в діаспорі, серед яких ва¬ 
гоме місце належить науковим працям, виданим «патрі¬ 
архом» українських наукових інституцій на чужині — 
Українським Вільним Університетом у Мюнхені. 

Варто пригадати, що біля витоків УВУ стояли такі 
відомі державні діячі й одночасно вчені-правники, як 
Станіслав Дністрянський, Володимир Старосольський, 
Михайло Лозинський, Ростислав Лащенко. Тут працю¬ 
вали, примножували нашу національну науково-правни¬ 
чу скарбницю Отто Ейхельман, Лев Окіншевич, Юрій 
Панейко, Олександр Юрченко, Василь Орленцький, 
Матвій Стахів, Сергій Шелухін, Андрій Яковлів та інші 
відомі вчені-правознавці. 

Сьогодні настав час повернення на Батьківщину нау¬ 
кових здобутків декількох поколінь українських вчених- 
правознавців. Але повернення не повинно обмежитись 
тільки появою наукових праць українських вчених на 
книжкових полицях в університетських бібліотеках. 

Багато чого із цього здобутку сьогодні може і повинно 
послужити справі розбудови української державності. 
Мова може йти, насамперед, про проблеми конститу¬ 
ційного і державного будівництва в Україні, важливість 
вирішення яких сьогодні очевидна. Відносно цього не 
втратили своєї актуальності окремі наукові праці В. Ста- 
росольського, О. Ейхельмана, М. Лозинського, Ю. Па- 
нейка. 

Не менш важливою у справі оновлення (відродження) 
української правової науки на Батьківщині, що прямо 
пов’язано із загальним процесом побудови суверенної 
національної української держави, є потреба використа¬ 
ти наукові праці інших вчених-правознавців на чужині. 
Насамперед, це стосується досліджень у галузі історії ук¬ 
раїнського права. Адже загальновідомим є те, що саме 
ця ділянка вітчизняної правничої науки зазнала особли¬ 
вого нищення і спотворення в Україні в період тоталі¬ 
тарного режиму. Ціла плеяда українських вчених на чу¬ 
жині декількох поколінь працювала і працює надданими 
проблемами, твердо вірячи у той день, коли здобутки 
їхньої праці служитимуть українському народові на рід¬ 
ній землі. Серед них — С. Баран, В. Гришко, Р. Лащен¬ 
ко, Л. Окиншевич, М. Стахів, Я. Падох, М. Чубатий, 
С. Шелухін, А. Яковлів та інші. 

Питання розвитку української правової думки на чу¬ 
жині, її вплив на визвольний рух українського народу в 
ЗО — 50-ті роки, а також на розвиток загальнодемокра¬ 
тичних процесів в Україні в наш час чекають на своє 
дослідження. Принциповою засадою у вирішенні даної 
проблеми повинна стати наявність комплексного (все- 
охоплюючого) підходу до вивчення цих проблем. Дослі¬ 
дження розвитку правової думки має провадитись не 
тільки в тих наукових інституціях, які сьогодні плідно 
працюють на даній ниві (наприклад, Український Віль¬ 
ний Університет, Українська Вільна Академія Наук 
і т. д.), а і в тих, що працювали над її формуванням ко¬ 
лись (Українське Правниче Товариство у Празі, Україн¬ 
ська Господарська Академія тощо). 

УКРАЇНСЬКА ЮРИДИЧНА НАУКА. Коріння націо- 
нальної юридичної науки сягає в сиву далечінь — до 
юридичних роздумів давніх літописців і полемістів, до 
оригінальних поглядів на державно-правові інститути, 
що містилися в працях Г. С. Сковороди, І. П. Котлярев¬ 
ського, Т. Г. Шевченка та інших українських мислите¬ 
лів. Проте ці перші праці хоча і свідчили про високий 
рівень розвитку української політико-правової думки, 
так само, як і наступні філософсько-світоглядні твори 
М. П. Драгоманова, І. Я. Франка, С. А. Подолинського 
та М. С. Грушевського, навряд чи можна було б назвати 
юридичними дослідженнями в повному розумінні цих 
слів. 

Зародження фахової юридичної науки в Україні 
пов’язано з появою перших вищих навчальних закладів. 




II. Витоки національного права 


241 


Більшість вчених-правників зосереджувалась на юри¬ 
дичних факультетах Львівського (засн. 1661 р.), Харків¬ 
ського (засн. 1805 р.), Київського (засн. 1834 р.) та Но¬ 
воросійського (засн. 1865 р.) університетів і відповідно 
розвивала свої дослідження у руслі офіційної російської 
або австро-угорської юриспруденції. Це, проте, не зава¬ 
дило появі в другій половині XIX ст. і на початку XX ст. 
багатьох глибоких за змістом досліджень, які посіли гідне 
місце в історії світової правової науки. Зокрема в Україні 
розпочався творчий злет Л. Й. Петражицького — все- 
світньовідомого засновника психологічної школи права. 
В Київському університеті зусиллями І. М. Даниловича, 
М. Д. Іванишева та їх учнів склалася одна з найкращих 
у Російській імперії школа істориків права. Критикою 
царського кримінального законодавства з загальноде¬ 
мократичних позицій, палкою боротьбою за скасування 
смертної кари і водночас піонерськими дослідженнями 
в галузі звичаєвого права України, введенням до науко¬ 
вого обігу славнозвісної юридичної пам’ятки «Права, за 
якими судиться малоросійський народ» обезсмертив своє 
ім’я О. Ф. Кістяківський. А його син Б. О. Кістяків- 
ський став одним з перших у Росії поборників популяр¬ 
ної сьогодні концепції правової держави. Класичний 
характер мали дослідження римського права К. А. Мі- 
тюкова, цивілістичні праці С. С. Дністрянського та 
Є. В. Васьковського. Загальне визнання дістали наукові 
концепції українських юристів-міжнародників. За ініціа¬ 
тивою Д. І. Каченовського, викладеною ним в доповіді 
«Про сучасний стан міжнародного права» в Лондонсько¬ 
му юридичному товаристві у серпні 1862 р. було створено 
Інститут міжнародного права і розпочато видання курсу 
міжнародного права силами міжнародного колективу ви¬ 
датних вчених. Оригінальну теорію юридичної природи 
державної території висунув В. А. Незабитовський. 

Внеском у розвиток власне української культури стала 
поява перших досліджень у галузі історії української дер¬ 
жави і права. Як відомо, в XIX ст. історія України тра¬ 
диційно вважалася лише частиною російської або поль¬ 
ської історії. Завдяки зусиллям професора Київського 
університету М. Ф. Владимирського-Буданова, профе¬ 
сора Новоросійського і Варшавського університетів 
Ф. І. Леонтовича та вчених їхньої школи цю практику 
було зламано. Як окрему самостійну правову систему 
стали розглядати так зване «західноруське право», тобто 
право України періоду Великого князівства Литовського 
і Речі Посполитої. Іншим кроком у цьому напрямі стала 
розробка окремих питань історії державно-правових 
інститутів України-Гетьманщини (за тогочасною термі¬ 
нологією — Малоросії). Пріоритет тут належить 
Д. П. Міллєру, М. П. Василенку і М. Є. Слабченку, які 
здійснювали свої дослідження на межі історії й юрис¬ 
пруденції. Історико-правовий характер мало і вивчення 
звичаєвого права України, що багатьма вченими оціню¬ 
валося як «дійсно народне право». Зауважимо, що най¬ 
більший внесок у розробку цієї проблеми зробили не 
стільки «чисті правознавці», скільки історики та етно¬ 
графи П. П. Чубинський, П. С. Єфименко, О. Я. Єфи- 
менко, О. І. Левицький та інші. 

Наполегливу боротьбу за розвиток національного 
правознавства вели з австрійською владою українські ви¬ 
кладачі Львівського університету. Чинячи опір спершу 
політиці германізації, а з другої половини XIX ст. поло¬ 
нізації Галичини, вони добилися, щоб дві основні ка¬ 
федри юридичного факультету — цивільного та кримі¬ 
нального права — здійснювали викладання українською 
мовою, підготували й опублікували рідною мовою низку 
праць з різних галузей права. Після створення 1873 р. 
Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (до 
1892 р. — Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка) 
одним із провідних центрів розвитку національної юри¬ 
дичної науки стала правнича комісія при історико-фі- 
лософській секції товариства. Комісія стала засновником 


низки юридичних видань українською мовою — Часо- 
пись правнича, Часопись правнича і економічна, Прав¬ 
нича бібліотека тощо. Вона об’єднала не тільки науков¬ 
ців юридичного факультету Львівського університету, 
але й відомих українських адвокатів, депутатів австрій¬ 
ського парламенту і Галицького сейму. Видатною подією 
стала поява у 1893 р. під редакцією К. І. Левицького пер¬ 
шого в історії словника української юридичної терміно¬ 
логії. 

В 1909 р. було засновано «Товариство українсько-ру¬ 
ських правників», яке об’єднувало майже всіх національ¬ 
но свідомих юристів Галичини та Буковини. Товариство 
налагодило переклад українською мовою основних нор¬ 
мативних документів, мало протягом 1910 — 1913 рр. 
свій друкований орган «Правничий вісник», організува¬ 
ло проведення у Львові в березні 1914 р. Першого з’їзду 
українських правників. У розвиток правових досліджень, 
особливо в галузі історії держави і права, певний внесок 
зробили і наукові товариства, що в цей час існували на 
Наддніпрянській Україні: Українське наукове товарист¬ 
во у Києві, Історичне товариство Нестора-літописця, 
Київське юридичне товариство, наукові товариства при 
Харківському і Новоросійському університетах тощо. 

Повалення російського царату, крах великодержав¬ 
ницької політики в галузі культури, науки та освіти ство¬ 
рили умови для бурхливого розвитку національної юри¬ 
дичної науки. Центром фундаментальних досліджень у 
галузі держави і права України насамперед була Україн¬ 
ська Академія наук. Справжньою окрасою українського 
історичного правознавства стали праці академіка 
М. П. Василенка і співробітників очолюваної ним Ко¬ 
місії історії західноруського та * українського права 
С. Г. Борисенока, М. О. Максимейка, М. Є. Слабчен- 
ка, І. Ю. Черкаського та інших. На відміну від багатьох 
попередніх дослідників комісія проголосила, що буде ви¬ 
вчати право на території України не стільки в контексті 
розвитку загальноруського права, скільки як таке, що 
«має свій самостійний інтерес для правника, історика й 
соціолога». Протягом одного десятиліття була створена 
наукова школа, праці якої з історії дореволюційного пра¬ 
ва України сьогодні не тільки не втратили свого значен¬ 
ня, але й значною мірою є недосяжним орієнтиром для 
дослідників. Великий доробок залишили після себе та¬ 
кож інші правничі установи УАН: Комісія звичаєвого 
права та Комісія радянського права, на чолі яких стояли 
О. О. Малиновський та А. Е. Кристер. Зусиллями ж 
правничо-термінологічної комісії було підготовлено ака¬ 
демічний російсько-український словник правничої мо¬ 
ви, видання якого під редакцією А. Ю. Кримського в 
1926 р. в числі самих перших термінологічних словників 
стало важливою подією культурного життя республіки. 
Серед перших академіків УАН, крім раніше названих, 
були всесвітньовідомий теоретик і історик права, член 
багатьох європейських академій і наукових товариств 
Ф. В. Тарановський; знавець римського та цивільного 
права О. М. Гуляєв; видатний цивіліст, основопо¬ 
ложник радянського торговельного і вексельного права 
В. М. Гордон; один з найавторитетніших юристів-між- 
народників В. Е. Грабарь, відомий державознавець, ав¬ 
тор класичних праць з проблем федералізму і державного 
суверенітету М. І. Палієнко та інші. 

Після утвердження радянської влади, коли частково 
стабілізувалося політичне життя, активізувалися правові 
дослідження у навчальних закладах і державних устано¬ 
вах України. Ці дослідження значно тісніше були зв’язані 
з реальною практикою державно-правового будівництва, 
ніж академічна наука, яка орієнтувалася переважно на 
розв’язання більш абстрактних «вічних проблем» юрис¬ 
пруденції. Вчені аналізували питання, пов’язані з про¬ 
голошенням курсу на революційну законність, здійснен¬ 
ням першої кодифікації законодавства, правовим за¬ 
кріпленням нових відносин у всіх галузях суспільного 




242 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


життя. Українським вченим, зокрема одному з перших 
наркомів юстиції О. І. Хмельницькому, належить прі¬ 
оритет у розробці багатьох теоретичних проблем «черво¬ 
ного права». Оригінальну працю про систему права пе¬ 
рехідного періоду, аналогів якої не було в жодній іншій 
радянській республіці, підготував Ю. П. Мазуренко. 
Значний резонанс мали праці з конституційного права 

O. Л. Малицького, який першим у радянській науці по¬ 
ставив питання про необхідність розбудови правової дер¬ 
жави, за що пізніше був підданий нищівній критиці. 
Продовжувалась наукова розробка класичних напрямів 
юриспруденції. Змістовні праці опублікували С. І. Віль- 
нянський (цивільне право), Н. М. Гродзинський (кри¬ 
мінальне право), В. Л. Кобалевський (адміністративне 
право), С. Н. Ландкоф (цивільне право), М. О. Чель- 
цов-Бебутов (кримінальне право) та багато інших вче¬ 
них. 

У той же час на західноукраїнських землях, загарбаних 
Польщею, влада вживала рішучих заходів до боротьби з 
українською юридичною наукою як виявом «національ¬ 
но-політичного сепаратизму». Незважаючи на це, поба¬ 
чило світ двотомне дослідження К. І. Левицького «Істо¬ 
рія політичної думки галицьких українців 1848 — 1914» 
(Львів, 1926 — 1927) та деякі інші змістовні праці. У 
1920 — 1925 рр. осередком професійної освіти і при¬ 
щеплення національної юридичної культури став прав¬ 
ничий факультет таємного Українського університету 
у Львові. 

З утвердженням сталінського тоталітаризму в науці 
українське правознавство зазнало відчутних втрат і на 
терені Радянської України. Разом з іншими гуманітар¬ 
ними установами Всеукраїнської Академії наук були 
знищені всі юридичні школи, які вже склалися в акаде¬ 
мії. Ідеологічна чистка під гаслом «переходу на нові ме¬ 
тодологічні позиції», а потім і прямі репресії проти нау¬ 
ковців, перетворення юриспруденції в покірну служни¬ 
цю влади по суті на кілька десятиліть зупинили розвиток 
юридичної науки. Поодинокі винятки, такі як фунда¬ 
ментальні праці з історії Давньоруської держави члена- 
кореспондента АН УРСР С. В. Юшкова, надруковані са¬ 
ме в 30-ті роки, лише підкреслюють загальний стан за¬ 
непаду юридичних досліджень. 

Як певна позитивна альтернатива, проблеми україн¬ 
ської держави і права вивчалися в Українському вільному 
університеті в Празі, Українському науковому інституті 
у Берліні та інших наукових центрах української діаспо¬ 
ри. Зусиллями С. С. Дністрянського, О. О. Єйхельмана, 

P. М. Лащенка, Л. О. Окиншевича, В. Старосольсько- 
го, М. Д. Чубатого, С. П. Шелухіна, О. В. Юрченка, 
А. І. Яковліва та їх колег було підготовлено десятки ори¬ 
гінальних досліджень, які переважно стосувалися історії 
національної держави і права, розвитку правових відно¬ 
син між Україною і Росією, проблем федералізму і дер¬ 
жавного суверенітету, оцінки (здебільшого критичної) 
сучасного розвитку державно-правових інститутів Украї¬ 
ни тощо. 

За повоєнного часу в процесі подолання сталінщини 
юридична наука поступово почала відроджуватися і на 
терені Радянської України. Потужними науковими цент¬ 
рами стали юридичні факультети Київського, Львівсько¬ 
го й Одеського університетів, Харківський юридичний 
інститут (з 1991 р. — Українська юридична академія, а 
з 1995 р. — Національна юридична академія України) та 
деякі інші навчальні заклади юридичного профілю. Без¬ 
перечним лідером наукових досліджень у галузі держави 
і права став створений у 1949 р. Інститут держави і права 
АН України (до 1969 р. — сектор держави і права АН 
УРСР). Широко відомими за межами України стали нау¬ 
кові школи П. О. Недбайла (теорія права), Б. М. Бабія 
(історія права), В. В. Цвєткова (адміністративне право), 
Г. К. Матвєєва (цивільне право), В. К. Мамутова (гос¬ 
подарче право), Ю. С. Сапожнікова (судова медицина), 


В. М. Корецького (міжнародне право) та багатьох інших 
українських вчених. 

Проголошення незалежності України, реальні потре¬ 
би розбудови власної державності стали могутнім чин¬ 
ником подальшого розвитку національної юридичної 
науки. Сьогодні в центрі уваги вчених проблеми ство¬ 
рення і втілення в життя нової Конституції України і 
галузевого законодавства країни, історико-правовий 
аналіз основних етапів розвитку української державнос¬ 
ті, повернення нетлінних цінностей української політи¬ 
ко-правової культури, створення наукових моделей фун¬ 
кціонування України як незалежної правової держави, 
розробка юридичних засобів реалізації суверенітету Ук¬ 
раїни на міжнародній арені. 

УКРАЇНСЬКА ЮРИДИЧНА ТЕРМІНОЛОПЯ. Ста- 
новлення України як реальної суверенної держави за¬ 
гострило проблему національної термінології в усіх без 
винятку галузях суспільної діяльності. Особливо ж на¬ 
гальною стала потреба у загальновизнаній юридичній 
термінології. Остання є не просто формальним атрибу¬ 
том державності, але й орієнтиром для розв’язання 
інших термінологічних проблем, важливим чинником 
розвитку всієї ділової лексики. По суті, проблема укра¬ 
їнської юридичної термінології одночасно є віддзерка¬ 
ленням як мовно-етнічного, так і державно-правового 
розвитку нашого суспільства. У свою чергу поступ у її 
розв’язанні спричинюватиме прискорення всіх інших 
аналогічних етнодержавних процесів. Не можна забувати 
і про те, що в юриспруденції від точного значення того 
чи іншого терміну часом може залежати доля і навіть 
життя багатьох людей. 

Перші, хоча й епізодичні роботи у галузі української 
юридичної термінології почали здійснюватися на терені 
Австро-Угорщини ще в середині ХІХстоліття. Найперша 
з відомих нам урядових комісій розпочала свою роботу 
в Галичині в 1850 р. у рамках великої комплексної праці 
по підготовці слов’янських (польських, чеських, сло¬ 
вацьких тощо) термінологічних словників, що здійсню¬ 
валась під загальним керівництвом П. Шафарика. Нас¬ 
лідком діяльності української комісії, до якої входили 
Г. Шашкевич, В. Вислобоцький та Я. Головацький, став 
вихід у світ в 1851 р. у Відні німецько-українського слов¬ 
ника «ЛигісіІ8сЬ-ро1і1І5сЬе Тегшіпоіовіе Шг сііе зІауізсЬе 
ЗргасКеп Ое8(еггеісЬ$ Уоп сіег Соттівіоп Шг зіауізсіїе )и- 
гісіІ8сЬ-ро1іІІ8сЬе Тегтіпоіовіе ОеиізсЬ — гиіЬепізсЬе зе- 
рагаі — АизваЬе». А в 1893 р. у Львові Науковим това¬ 
риством ім. Шевченка було видано «Німецько-руський 
словник висловів правничих та адміністративних» (ук¬ 
ладач К. І. Левицький). Друге видання цього словника 
під назвою «Німецько-український правничий словар» 
побачило світ у Відні в 1920 р. Зазначені роботи обме¬ 
жувалися переважно лексикою західних регіонів Украї¬ 
ни, запропоновані ними термінологічні рішення відби¬ 
вали помітний вплив польської і мадярської мови, знач¬ 
ною мірою були відірвані від живої української мови. 
Відсутність власної державності теж не сприяла актив¬ 
ним пошукам у галузі національної юридичної терміно¬ 
логії. Тому в XIX ст. вдалося зробити лише перші кроки 
до розв’язання цієї проблеми. 

Робота щодо збирання, творення та нормалізації юри¬ 
дичної термінології суттєво пожвавилась після краху ро¬ 
сійського й австрійського самодержавства. В зв’язку із 
становленням різних форм української державності і 
появою відповідної практичної потреби ця діяльність пе¬ 
рестала бути справою лише групи ентузіастів і так чи 
інакше займатися нею довелося всім українським уря¬ 
дам. Відомо, що перша на цьому історичному етапі ко¬ 
місія з питань української юридичної термінології була 
організована ще за Центральної Ради, але докладних 
даних про її діяльність у нас немає. За правління 
П. П. Скоропадського відповідна комісія була створена 
20 травня 1918 р. наказом міністра судових справ 




II. Витоки національного права 243 


М. П. Чубинського. До її складу входили С. П. Шелу- 
хін, К. В. Квітка, О. І. Левицький, В. Д. Гаврик, 
М. Р. Квятницький, А. Т. Крилов, Г. Д. Вовкушів- 
ський, Є. К. Тимченко, М. Д. Підвисоцький та інші 
правники і філологи. В період до ЗО червня 1918 р. ко¬ 
місія провела 10 засідань. Відомості про її подальшу ді¬ 
яльність відсутні. Скоріше за все комісія припинила свою 
роботу у зв’язку з певною еволюцією восени 1918 р. по¬ 
літичних орієнтирів режиму Скоропадського в бік при¬ 
хильників «єдиної і неподільної Росії» і відповідним пос¬ 
лабленням темпів українізації. 

В цей же час мали місце й інші спроби якось вирішити 
проблему української юридичної термінології. Зокрема 
Е. Ванько видав «Кишеньковий російсько-український 
правничий словник. Для адвокатів, судців, нотарів та 
урядовців» (К, 1918), який включав близько тисячі най¬ 
більш уживаних термінів. Тираж видання був незначний, 
обсяг невеликий, а термінологічні рішення часом дуже 
спірні, тому помітного впливу на розвиток української 
правничої термінології словник не справив. Аналогічну 
долю мали «Короткий російсько-український правничий 
словник» (укладач І. Л. Жигадло), виданий 1918 р. у 
Кременчуці Полтавським, правничим товариством 
(близько 2 тис. слів), та «Московсько-український прав¬ 
ничий словничок» В. Леонтовича і О. Єфімова, виданий 
у Києві 1919 р. (4,5 тис. слів) 

Невдовзі після заснування Української Академії наук 
27 лютого 1919 р. за постановою соціально-економічно¬ 
го відділу було створено правничо-термінологічну комі¬ 
сію. До її першого складу ввійшли визначні вчені: 
0. І. Левицький (голова), А. Ю. Кримський, Б. О. Кіс- 
тяківський та ряд юристів-практиків. Пізніше склад ко¬ 
місії та її внутріакадемічна підпорядкованість неодно¬ 
разово змінювались. З листопада 1923 р. її очолив ві¬ 
домий історик права І. Ю. Черкаський. На цей час ста¬ 
білізувався і склад правничо-термінологічної комісії 
(І. Ю. Черкаський, Г. Д. Вовкушівський, В. І. Войтке- 
вич-Павлович, В. О. Крижанівський, А. Я. Дроб’язко), 
який залишався практично незмінним до припинення її 
існування на почату тридцятих років. 

Діяльність комісії полягала в систематичному пере¬ 
гляді всіх словників української мови, законодавчого та 
актового матеріалу, інших джерел з метою виявлення в 
них юридичних термінів. У своєму розпорядженні вона 
мала і доробок, підготовлений попередніми комісіями за 
часів Центральної Ради і Гетьманату. За кінцеву мету 
ставилось видання ґрунтовного академічного словника 
правничої термінології. Водночас комісія давала кон¬ 
сультації державним органам з приводу правильності 
вживання того чи іншого терміну. 

Наслідком багаторічної роботи комісії стало видання 
в серпні 1926 р. «Російсько-українського словника прав¬ 
ничої мови» (понад 67000 слів). Редколегію словника 
очолював А. Ю. Кримський. Це видання дістало схва¬ 
лення наукової громадськості, про що свідчили ряд по¬ 
зитивних рецензій премія Укрнауки за 1927 р. Разом з 
тим фахівці, в першу чергу юристи-практики, вказувати 
і на серйозні недоліки словника (наявність прогалин, 
штучність багатьох термінів, відірваність від реальної 
правотворчої і правозастосовної практики тощо). 

Паралельно питаннями юридичної термінології з се¬ 
редини 20-х років став активно займатися апарат Нар- 
комюсту УСРР, зокрема його кодифікаційний відділ. 
Значною мірою цьому сприяла відома постанова ВУЦВК 
і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправ’я мов 
і сприяння розвиткові української мови» від 1 серпня 
1923 р., згідно з якою законодавчі й інші нормативні акти 
в офіційних джерелах стали наводитися як російською, 
так і українською мовами. На III Всеукраїнському з’їзді 
працівників юстиції у 1926 р. спеціально підкреслюва¬ 
лось, що однією з першочергових засад є створення ук¬ 
раїнської юридичної термінології. В резолюції з’їзду заз¬ 


началося, що законопроекти мають відразу готуватися 
українською, а не російською мовою з наступним пере¬ 
кладом остаточної російської редакції українською мо¬ 
вою. Висловлювались пропозиції якнайскоріше видати 
практичний юридичний словник. Такий словник юри¬ 
дичне видавництво Наркомюсту за спеціальним дору¬ 
ченням уряду випустило у світ наприкінці 1926 р. під 
назвою «Практичний правничий словник російсько-ук¬ 
раїнський». Укладачі — С. Веретка і М. Матвієвський 
включили в нього близько 5 тисяч термінів, а загальну 
редакцію праці здійснив Ю. П. Мазуренко. Таким чи¬ 
ном майже одночасно з’явилися два юридичних словни¬ 
ки: академічний (київський) та наркомюстовський (хар¬ 
ківський). 

Оскільки обидва словники мали свої переваги і не¬ 
доліки, то після їх критичного обговорення на кодифі¬ 
каційній нараді Наркомюсту УСРР 22 грудня 1926 р. бу¬ 
ло вирішено на їхній основі підготувати новий повний 
словник української юридичної термінології. Але згодом 
державні органи Радянської України пішли іншим шля¬ 
хом. У листопаді 1927 р. безпосередньо при Раднаркомі 
УСРР було створено юридичну термінологічну комісію, 
до складу якої увійшли фахівці з апаратів ВУЦВК, РНК, 
Наркомюсту та інших відомств. Ця комісія розглянула і 
затвердила реєстри термінів, які мали застосовуватися в 
цивільному, цивільно-процесуальному і кримінальному 
кодексах. Рішення комісії запроваджувалися у життя по¬ 
становами і циркулярами Наркомюсту. В червні 1931 р. 
постановою уряду комісія була ліквідована як така, що 
виконала своє завдання, а її матеріали були передані 
Інституту радянського будівництва і права при ВУЦВК. 

На цей час в результаті загального розгрому україн¬ 
ської гуманітарної академічної науки припинила своє 
існування і правничо-термінологічна комісія ВУАН, яка 
не встигла завершити досить інтенсивну працю по під¬ 
готовці другого видання свого словника. У 1984 р. ака¬ 
демічний словник 1926 р. без усяких змін було переви¬ 
дано в Нью-Йорку українською діаспорою, але це вже 
мало скоріше історико-пізнавальне, ніж практичне зна¬ 
чення. 

Згасла і дискусія щодо шляхів розвитку української 
юридичної термінології, яка у другій половині 20-х років 
досить плідно велась на шпальтах юридичних журналів 
«Червоне право» та «Вестник советской юстиции». В ній 
взяли участь С. Веретка, 3. Висоцький, В. Дністрян¬ 
ський, М. Максимейко, О. Машицький, П. Момот, 
Ю. Яворський та інші юристи-практики і науковці. 

Загальною причиною, яка зумовила припинення всіх 
термінологічних дискусій і робіт, де б вони не проводи¬ 
лися, слід вважати перемогу курсу на згортання україні¬ 
зації і відповідну зміну ставлення влади до проблем ук¬ 
раїнської юридичної термінології. Питання, на якій ос¬ 
нові треба будувати національну юридичну терміноло¬ 
гію, було поставлено, але не знайшло єдиного 
погодженого рішення. Комісія ВУАН орієнтувалася пе¬ 
реважно на українські терміни з документів періоду Геть¬ 
манщини та з актів українською мовою, що мали деяке 
поширення в західних українських землях. Фахівці ж 
Наркомюсту та інших державних органів віддавали пе¬ 
ревагу термінам, співзвучним з відповідними російськи¬ 
ми аналогами. В радянський час практика висловилася 
на користь другої з наведених позицій, оскільки у ви¬ 
падках синонімічної конкуренції термінів у текстах нор¬ 
мативних актів переважно вживали варіант найбільш 
близький до відповідного російського терміну. 

Дискусія про шляхи розвитку національної юридич¬ 
ної термінології в 20—30-ті роки інтенсивно велася на 
західноуіфаїнських землях, зокрема на шпальтах часо¬ 
писів «Рідна мова» та «Життя і право». Але після воз¬ 
з’єднання цих земель з Радянською Україною вона теж 
поступово звелася нанівець. 

У наступні роки спеціальних правничо-термінологіч- 




244 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


них досліджень на академічному чи державному рівні 
тривалий час практично не велося. Лише у другій поло¬ 
вині 50-х років з’явилися окремі праці А. Й. Пашука, 
Ф. Є. Ткача та інших авторів, присвячені питанням істо- 
рико-термінологічного порядку (термінології судових і 
канцелярських документів часів України-Гетьманщини 
тощо). Певне пожвавлення відбулося у середині 60-х ро¬ 
ків, коли в зв’язку з потребами другої кодифікації укра¬ 
їнського радянського законодавства в двох випусках 
журналу «Радянське право» за 1963 р. навіть друкувалися 
матеріали до майбутнього юридично-термінологічного 
словника (встигли дійти до літери «в» включно). В цей 
же час проблемам української юридичної термінології 
присвятила ряд своїх цікавих досліджень львівський фі¬ 
лолог О. А. Сербенська. Але згодом, особливо після усу¬ 
нення від політичного керівництва П. Ю. Шелеста, за¬ 
значені питання стихійно чи заплановано потрапили у 
перелік проблем, які постійно випадали з уваги як прак¬ 
тиків, так і науковців. 

Лише в 1985 р. Інститут держави і права АН України 
випустив під загальною редакцією Б. М. Бабія «Русско- 
украинский словарь юридической терминологии» 
(близько ЗО тис. термінів), який став єдиним широко 
доступним джерелом з питань української юридичної 
термінології. Разом з тим в умовах сучасного реального 
державотворення й інтенсивної правотворчої роботи цей 
словник, як і загальний стан української юридичної тер¬ 
мінології, вже не відповідає вимогам життя, і справа не 
тільки у тому, що наша національна термінологія поміт¬ 
но зрусифікована. Постійні труднощі вже сьогодні ви¬ 
кликає паралельне застосування кількох термінів для ха¬ 
рактеристики одного й того ж поняття («посадовий» і 
«службовий», «учбовий» і «навчальний», «правовий» і 
«правний» тощо). Крім того, в багатьох випадках один 
український термін вживається для позначення зовсім 
відмінних юридичних понять. Так, наприклад, «угода» 
одночасно означає поняття, що передаються російськи¬ 
ми термінами «соглашение» і «сделка». Іноді ж просто 
відсутній адекватний термін для понять, які є в юридич¬ 
ній термінології інших країн. Зазначені проблеми впли¬ 
вають на юридико-технічний рівень наших нормативних 
актів, а в перспективі можуть суттєво загальмувати спра¬ 
ву складання юридичного тезаурусу і запровадження 
практики машинної обробки юридичної інформації. 

Останнім часом з’явилося кілька нових термінологіч¬ 
них словників: «Російсько-український словник юри¬ 
дичних термінів» (укладачі В. Дранюк і С. Журавльов), 
виданий Спілкою юристів України у 1993 р., та «Слов¬ 
ник юридичних термінів», виданий у 1994 р. Юридич¬ 
ною інформаційною компанією. Ці видання викликані 
до життя в першу чергу потребами практики і ще далекі 
від остаточного вирішення тих численних термінологіч¬ 
них проблем, які нині існують. 

За ініціативою Української правничої фундації вида¬ 
но словник труднощів правничого терміновживання, 
розпочато підготовку двомовних і багатомовних правни¬ 
чих словників. 

На пропозицію юридичної громадськості Указом 
Президента України від 19 червня 1995 р. засновано Ук¬ 
раїнську комісію з питань правничої термінології. 

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ, як і кон- 
ституціоналізм будь-якого народу (нації) можна розгля¬ 
дати в трьох аспектах: як ідейно-політичну доктрину; як 
ідейно-політичний рух; як державно-правову практику. 
Всі ці аспекти тісно пов’язані один з одним. Конститу¬ 
ціоналізм — це система ідей, концепцій (реалізованих 
чи нереалізованих), спрямованих на пошуки державно- 
правових засобів, конструкцій і форм (розподіл влади, 
парламентаризм, виборча система, місцеве самовряду¬ 
вання), здатних запобігти узурпації публічної влади й її 
безвідповідальності перед індивідами і суспільством. 
Конституціоналізм трактувався політичними ідеологами 


різних напрямів неоднаково. Загальним для конститу¬ 
ціоналізму усіх політичних напрямів було те, що визна¬ 
валися, насамперед, сам факт наявності конституції й її 
активного впливу на політичне життя країни, а також 
визначальна роль конституції як основного закону в сис¬ 
темі діючого законодавства, опосередкованість політич¬ 
них відносин конституційно-правовими нормами, кон¬ 
ституційна регламентація державного устрою і політич¬ 
ного режиму, конституційно визнавалися права і свобо¬ 
ди особи, правовий характер взаємовідносин держави й 
особи. 

У. к., як і французький, англійський, російський та 
ін., має свою історію. Проте, на відміну від останніх він 
накопичувався, поглиблювався в «недержавній» нації, в 
умовах ігнорування або часткового, поверхового враху¬ 
вання пануючою елітою «державної» нації сподівань ук¬ 
раїнського народу на національно-політичне самовизна¬ 
чення. 

Формування конституціоналізму як ідейно-політич¬ 
ної доктрини, ідейно-політичного руху і державно-пра¬ 
вової практики історично зв’язано з епохою переходу від 
феодалізму до капіталізму, з боротьбою буржуазії і всього 
«третього стану» за політичну владу і новий політико- 
правовий порядок, з виникненням і розвитком засад бур¬ 
жуазної державності. Розвиток У. к. ускладнювався і 
тим, що більшість українських земель у XVII—XIX ст. 
входила до складу Росії, яка в дореволюційні часи не 
мала конституції і відзначалась багатьма особливостями 
соціально-політичного розвитку порівняно з тими кра¬ 
їнами Західної Європи і Америки, у яких уже була кон¬ 
ституція як юридичний акт. * 

Отже, відсутність власної української державності і 
перебування українських територій у складі «неконсти¬ 
туційних» країн (Австро-Угорщина, Росія) створювали 
певні труднощі при розробці власне конституційних тео¬ 
рій і актів. Правда, це не завадило критичному запози¬ 
ченню прогресивних ідей «конституційних» держав, ви¬ 
користанню їх як позитивного, так і негативного кон¬ 
ституційного досвіду, і, водночас,— врахуванню і збере¬ 
женню національних цінностей і традицій. 

Піки розвитку У. к. припадають на часи спроб народу 
створити власну державність (1709, 1918—1920, 1990— 

1991) і на періоди підйому національно-визвольного руху 
в XIX — напоч. XX ст. Щодо 1648—1654 рр., у яких мали 
місце перші активні спроби створити власну державність 
(після Київської Русі), то відповідні юридичні документи 
цього періоду не є початком українського конституціо¬ 
налізму, це його певна предтеча. У. К. знайшов втілення 
в конкретних державницьких документах, проектах ок¬ 
ремих політичних діячів: Пакти й Конституції законів 
та вольностей Війська Запорозького (Конституція Пи¬ 
липа Орлика 5 квітня 1710 р.), Прозкт основаній устава 
украинского общества «Вольний Союз — Вільна спілка» 
(1884 р., автор М. Драгоманов), Основний закон «Само¬ 
стійної України» Спілки народу українського (1905 р., 
автор М. Міхновський), Третій Універсал Української 
Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 ф., Четвертий 
Універсал ЦР 9 (22) січня 1918 р., Конституція Україн¬ 
ської Народної Республіки (Статут про державний ус¬ 
трій, права і вольності УНР) 1918 р., Закони про тимча¬ 
совий державний устрій України, про гетьманську владу 
від 29 квітня 1918 р., Основний Державний закон УНР 
(проект) 1920 р., Декларація Української Директорії 26 
(13) грудня 1918 р., Конституція ЗУНР (проект С. Дніст¬ 
рянського), Конституція Української Соціалістичної Ра¬ 
дянської Республіки 10—14 березня 1919 р., Конституції 
УРСР 1937 і 1978 рр., Конституція України (проект), 
винесений Верховною Радою України на всенародне об¬ 
говорення 1 липня 1992 р. Конституція України (проект) 
в редакції від 26 жовтня 1993 р. та у редакціях 1995— 
1996 рр. 

У. к. притаманні три напрями: ліберальний, консер- 




II. Витоки національного права 245 


вативний і соціалістичний. Останній, в свою чергу, по¬ 
діляється на соціал-демократичний; народницький; на- 
ціонал-соціалістичний (тотожний з першим, але з націо¬ 
налістичним забарвленням); більшовицько-радянський. 
Найсильнішою в українському конституціоналізмі була 
соціалістична тенденція. Навіть прихильники лібераліз¬ 
му (М. Драгоманов) визнавали це. 

Серед усіх напрямів в історії українського конститу¬ 
ціоналізму прямий вихід на сьогодення України має лі¬ 
берально-демократичний, хоч жодної української партії 
з чітко визначеною ліберальною політичною платфор¬ 
мою тоді не існувало. Ліберально-демократичні сили 
УНР, які не були позбавлені соціал-демократичних ідей, 
залишили нам два проекти Конституції УНР, які, на 
жаль, не стали реалізованими: проект, підготовлений 
Урядовою Комісією з розробки Конституції Української 
держави, і проект професора О. Ейхельмана. Саме ці 
проекти за своїм змістом найближчі до сучасних проектів 
незалежної і суверенної України. 

УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ СОЮЗНОГО ДОГОВОРУ 

1922 р. — український варіант Договору про створення 
СРСР, який був розглянутий і затверджений 23 травня 

1923 р. на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК і Рад- 
наркому УСРР. Він відображав особливу позицію керів¬ 
ництва УСРР з ряду питань союзного будівництва і мав 
деякі відмінності від проекту Союзного договору, прий¬ 
нятого на І з’їзді Рад СРСР ЗО грудня 1922 р. Останній, 
переданий за рішенням з’їзду на додатковий розгляд со¬ 
юзних республік, протягом січня — травня 1923 р. був 
обговорений у спеціально створених для цього комісіях 
Ради Народних Комісарів та Всеукраїнського ЦВК. Були 
розроблені деякі нові, хоч і досить помірковані, підходи 
до проекту Союзного договору, які і лягли в основу ук¬ 
раїнського проекту Союзного договору і визначили по¬ 
зицію України в процесі становлення союзної держави. 
Український підхід до проблем конституційного оформ¬ 
лення СРСР вироблявся колегіально, але основними йо¬ 
го виразниками стали голова радянського уряду України 
X. Г. Раковський, його заступник М. В. Фрунзе, нарком 
юстиції М. О. Скрипник, нарком освіти Г. Ф. Гринько. 

Насамперед, в У. п. слова про те, що «республіки об’¬ 
єднуються в одну союзну державу» були замінені слова¬ 
ми: «утворюють Союз Радянських Соціалістичних Рес¬ 
публік». У першому випадку поняття федерації, на думку 
керівництва УСРР, містило більш нейтралістські прин¬ 
ципи її утворення. З метою забезпечення гарантії госпо¬ 
дарської автономії республік, їхньої рівноправності у 
культурних та адміністративних питаннях в українському 
проекті передбачалося розширити права Ради національ¬ 
ностей, через яку повинні були проходити всі рішення 
верховних органів Союзу, які змінювали або скасовували 
ухвали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським 
проектом кожна з двох палат мала самостійну президію; 
уряд формується обома палатами. Це була спроба ство¬ 
рити працюючу Раду Національностей (другу палату), га¬ 
рантувати останній конкретну владу для захисту інтересів 
окремих республік. 

Загальносоюзними наркоматами СРСР за У. п. про¬ 
понувалося зробити лише три: наркомати з військових і 
морських справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. 
Причому, республіки повинні були мати не уповнова¬ 
жених цих наркоматів, а наркомів. Наркомати закордон¬ 
них справ і зовнішньої торгівлі пропонувалось перевести 
із розряду злитих до розряду директивних (об’єднаних), 
тобто таких, що є як в СРСР, так і в союзних республіках, 
а об’єднані наркомати продовольства, праці, робітничо- 
селянської інспекції — до розряду самостійних нарко¬ 
матів республік. 

Дещо по-іншому У. п. підходив до розподілу питань, 
які віднесені до виключного відання органів Союзу і, 
так би мовити, сумісного відання, за яким Союзу нада¬ 
валося право встановлювати основи або загальні засади. 


Так, наприклад, з виключного відання Союзу РСР були 
вилучені питання землевпорядкування, а питання вста¬ 
новлення загальних засад народньої освіти та охорони 
здоров’я пропонувалося взагалі вилучити з відання Со¬ 
юзу. У. п. також були передбачені заходи по розширенню 
участі республік у вирішенні питань виключного відання 
союзних органів. Він надавав можливість представницт¬ 
ва в міжнародних відносинах окремих республік від їх 
власного імені, хоч і в межах визначених особливими 
актами союзної влади, а також право зносин з прикор¬ 
донними сусідніми державами з адміністративно-право¬ 
вих і господарських питань і укладати з цих питань угоди, 
які не суперечили б міжнародним договорам, політиці і 
законодавству союзної влади. В проекті передбачалося 
також, що урядам республік належить на їх територіях 
право приватних амністій, помилування і реабілітацій. 
У. п. передбачав, що по усім предметам сумісного відан¬ 
ня окремі республіки мали право видавати свої власні 
законодавчі акти, які не суперечили б законодавству 
СРСР. 

Викликають інтерес також статті У. п., які регулювали 
питання союзного і республіканського бюджетів, вста¬ 
новлення реальної долі України в загальносоюзному 
бюджеті у відповідності з її економічним потенціалом і 
демографічними проблемами. Там, де мова йшла про за¬ 
твердження єдиного державного бюджету, в українсько¬ 
му проекті слово «єдиний» було вилучено. Він також пе¬ 
редбачав за окремими республіками право встановлюва¬ 
ти свої республіканські податки, прибутки й збори, які 
не суперечать основам і системі, прийнятим союзним 
ЦВК. Усе майно і ресурси, які знаходились на території 
окремих республік, мали бути в їх розпорядженні, ко¬ 
ристуванні та управлінні. Певна автономія надавалась 
республікам в питаннях створення і діяльності трестів та 
інших державних об’єднань, промислових і торговельних 
об’єднань громадсько- і приватно-правового характеру: 
акціонерних, усіляких паєвих товариств, компаній тощо. 
Все це повинно було захистити окремі республіки від 
можливих фінансових зловживань на фоні непередбаче¬ 
ної загальносоюзної бюджетної політики, спрямованої 
на підпорядкування будь-якої ініціативи республік, 
зв’язаної з фінансами центру, мало б, так би мовити, 
економічну базу суверенності. Інтерес також викликає 
позиція України щодо компетенції Верховного Суду 
СРСР, питань союзного та республіканського громадян¬ 
ства тощо. 

З точки зору сьогоднішнього дня ці пропозиції навряд 
чи могли надійно забезпечити суверенність республік. 
Запропонована Україною концепція союзного будів¬ 
ництва була дещо половинчатою: вона не виключала тен¬ 
денції до того ступеня централізації, який порушує фе¬ 
деральні принципи. Але, як відзначає ряд дослідників, 
була запропонована теоретична модель держави, яка не 
вписувалася у звичні федералістські закони, була, зреш¬ 
тою, новим словом у державно-правовій науці. Карди¬ 
нальні для союзу питання співвідношення централізації 
і децентралізації пропонувалося розв’язувати демокра¬ 
тичним, договірним шляхом. 

В основі запропонованого У. п. підходу лежало уяв¬ 
лення про те, що вільне самообмеження може зробити 
обсяг суверенних прав рухливою категорією, що необ¬ 
хідно так узгодити суверенітет союзу і суверенітети рес¬ 
публік, щоб вони не заперечували і не знищували один 
одного. На думку X. Г. Раковського, республікам-чле- 
нам Союзу належало надати правовий простір для дер¬ 
жавно-адміністративної, культурної та господарської іні¬ 
ціативи, а М. О. Скрипник навіть виступав за внутріш¬ 
ню незалежність вільних республік. Слід також підкрес¬ 
лити, що пропозиції керівників державних органів УСРР 
супроводилися гострою критикою тієї моделі управління 
єдиною державою, яку намагався протягнути центр у ході 
утворення СРСР, тієї юридичної неузгодженості форми 




246 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


і змісту Союзу, які зрештою і призвели через багато років 
до розпаду СРСР. 

У. п. на початку червня 1923 р. був переданий в роз¬ 
ширену комісію ЦВК СРСР для вироблення Конституції 
СРСР. Досить зважені і помірковані пропозиції україн¬ 
ського керівництва не схвалили на союзному рівні. Пря¬ 
мий тиск на українських керівників при цьому поєдну¬ 
вався з відвертим пересмикуванням їхніх поглядів і вис¬ 
ловлювань, використанням незгод на місцях і звинува¬ 
ченням «націоналів» в «націонал-ухильницгві». Ідеологи 
центру навмисне створили враження про нібито вияв¬ 
лене Україною бажання відокремитися, вигадали версію 
боротьби федералістів і кон федералісті в і висунули аль¬ 
тернативу: або федерація в її сталінському розумінні як 
єдина і неподільна держава, або конфедерація. Ряд 
керівників республіки, зокрема X. Г. Раковський, 
М. О. Скрипник, необгрунтовано були звинувачені Ста¬ 
ліним та його прихильниками у конфедералізмі, що на 
той час було «великим політичним гріхом». Замість сер¬ 
йозного обговорення питань політико-правової основи 
щойно створеного Союзу, «конструктори» Союзу зайня¬ 
лися зведенням рахунків і навішуванням ярликів. Удар, 
нанесений в середині 1923 р. українській опозиції, не 
тільки деморалізував її саму (від одностайності керівни¬ 
ків України в питаннях союзного будівництва не лиши¬ 
лося і сліду), а й мав подальші наслідки. Звинувачення 
її в конфедералізмі ще довго було своєрідним пугалом, 
яке відлякувало серйозних політиків і політологів від 
аналізу державної структури СРСР. 

А головне — практично політична поразка україн¬ 
ського керівництва в ході конституційного оформлення 
Союзу РСР мала негативні наслідки як для самої України 
(втрата останніх ознак суверенності, репресії щодо міль¬ 
йонів українців, денаціоналізація суспільства тощо), так 
і для самої щойно створеної союзної держави. «Знешко¬ 
дивши» опозицію в республіках, можна було вже спо¬ 
кійно втілювати в життя ідею про радянську федерацію 
як перехідну форму до такого бажаного «соціалістичного 
унітаризму». Надання Союзу права приймати основи за¬ 
конодавства СРСР і республік спочатку з певним пере¬ 
ліком, а потім і без усяких обмежень, систематичне зву¬ 
ження нормотворчих прав республік, послідовне пере¬ 
ведення багатьох галузей народного господарства у со¬ 
юзне підпорядкування, встановлення таких сфер 
державного і суспільного життя, у яких республіки вза¬ 
галі не брали участі — все це вело до перетворення СРСР 
в надцентралізовану унітарну державу. Від суверенітету 
республік залишилася по суті лише державна атрибутика 
(Конституції, вищі державні органи влади та управління, 
законодавство тощо). До конструктивної позиції України 
в союзному будівництві, яка могла стати також основою 
політики у галузі міжнаціональних відносин того часу, 
не прислухались, і був втрачений шанс позбутися нега¬ 
тивних суттєвих рис тої федерації, яка була закладена у 
20-х рр. і яка історично скомпроментувала себе. 

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОД¬ 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ ВІД 22 СІЧНЯ 1919 р. Цей історич- 
ний документ де-юре закріплював величну подію в жит¬ 
тєписі українського національного державотворення — 
об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну велику Україну. 
Універсалові Директорії передували досить важливі по¬ 
дії. 18 жовтня 1918 р. у Львові виникла Українська на¬ 
ціональна рада. Наступного дня вона проголосила про 
створення Української Держави у межах Східної Гали¬ 
чини, Північної Буковини та Закарпаття. У цей час Ук¬ 
раїнський національний союз у Києві інтенсивно готу¬ 
вався до вирішальної сутички з гетьманським режимом. 
Активізував діяльність Повстанський або Український 
військово-революційний комітет, формувався «тіньовий 
кабінет» — Рада народних комісарів, вийшов на арену 
боротьби Повстанський оперативний штаб. 1 листопада 
у Львові спалахнуло переможне для Української націо¬ 


нальної ради збройне повстання, а по Наддніпрянщині 
прокотилась переможна хвиля народних виступів проти 
німецько-австрійських окупантів і гетьманщини. 

Сталося так, що в один день — 13 листопада — на¬ 
родилась і Директорія, і нова держава — ЗУНР. 17 лис¬ 
топада війська Директорії відбили у гетьманців Фастів, 
а у наступні дні завдали їм нищівної поразки під Мото- 
вилівкою. Та переможні дії Директорії, на жаль, не були 
такими ж для наддністрянців. Під натиском поляків Ук¬ 
раїнська національна рада і Державний секретаріат 
ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім — до 
Станіслава. 

Складне становище обох нових національних держав¬ 
них утворень і, природно, генетичне обопільне прагнен¬ 
ня їх керівників до життя у єдиній сім’ї робили свою 
справу. 1 грудня провідники Директорії і ЗУНР у Фастові 
підписали Передвступний договір. «Йдучи за найгарячі- 
шими побажаннями Українського Народу обох Україн¬ 
ських Народних Республік, — говорилось у ньому,— бути 
якнайскоріше і навіки злученими в єдиний неподільній 
незалежній та суверенній Українській Державі та випов¬ 
нюючи висловлену виразну волю верховних і рішальних 
Тимчасових Органів обох цих держав, а саме: волю Ук¬ 
раїнського Національного Союзу й установленої ним 
Директорії, з одного боку, та Української Національної 
Ради і Ради Державних Секретарів, з другого боку, злу¬ 
читись в одно державне тіло, заключаємо слідуючий пе¬ 
редвступний договір про державну злуку». 

Через 2 тижні Українська народна армія вступила до 
Києва, а 19 грудня до столиці урочисто в’їхала Дирек¬ 
торія. Тут слід звернути увагу, що переможці — наддніп- 
рянці у пориві ейфорії мов би забули про фастівській 
договір. У програмній Декларації від 26 грудня 1918 р. 
жодного слова немає про братів-наддністрянців. Проте 
на Галичині слово своє пам’ятали краще. З січня 1919 р. 
Українська національна рада у Станіславі урочисто про¬ 
голосила про з’єднання ЗУНР з УНР «в одну одноцільну, 
суверенну Народню Республіку» і ратифікувала фастів¬ 
ську угоду від 1 грудня. 

16 січня до Києва прибула повноважна делегація 
ЗУНР, до складу якої входили Л. Бачинський (голова), 
Л. Цегельський, І. Голубович, С. Левицький , О. Бура- 
чинський, В. Стефаник, Д. Вітовський, Д. Паліїв, 
С. Витвицький, П. Чайківський, А. Шмигельський, 
Т. Старух та ін. Вона взяла участь у похованні загиблих 
під Мотовилівкою й у боях за Київ у період з 16 листопада 
по 14 грудня 1918 р., а потім — у спільних засіданнях 
Директорії і Кабінету міністрів УНР. 

У середу, четвер та п’ятницю 22—24 січня за сценарієм 
І. Огієнка у Києві відбулись всенародні свята з нагоди 
річниці IV Універсалу УНР і народження соборної Ук¬ 
раїни. Театралізованими виставами керував М. Садов- 
ський. Учні і студенти у ці дні були звільнені від нав¬ 
чання. 22 січня о 12 годині дня на Софіївському майдані 
Л. Цегельський зачитав Грамоту Української національ¬ 
ної ради до Світлої Директорії і Правительства УНР про 
одностайне її рішення з’єднатись з Наддніпрянщиною. 
Відповідний Універсал Директорії оголосив священник 
П. Корсунський. У ньому Директорія оповіщала україн¬ 
ський народ про рішення Української національної ради, 
що визнавалась нею виразником волі усіх українців ко¬ 
лишньої Австро-Угорської імперії і найвищим законо¬ 
давчим їх органом, про возз’єднання ЗУНР і УНР. Київ 
«з великою радістю вітав цей історичний крок західних 
братів наших» і висловлював бажання прийняти і здійс¬ 
нити возз’єднання на умовах, запропонованих галича¬ 
нами. «Од нині,— наголошувалось в Універсалі, — воє¬ 
дино зливаються століттям одірвані одна від одної час¬ 
тини єдиної України — Західно-Українська Народна 
Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Над¬ 
дніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, 
якими жили і за які умирали кращі сини України. Од 




II. Витоки національного права 247 


нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. 
Од нині народ Український, визволений могутнім пори¬ 
вом своїх власних сил, має змогу об’єднання дружніми 
зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, само¬ 
стійну Державу Українську на благо і щастя всього її тру¬ 
дового народу». 

Наступного дня у міській опері Конгрес трудового на¬ 
роду України відкрився оголошенням тих же докумен¬ 
тів — Грамоти ЗУНР і Універсалу Директорії. Коротку 
промову виголосив заступник голови Української націо¬ 
нальної ради Л. Бачинський. «Ми, українці Галичини, 
Буковини й Угорської Русі,— сказав оратор, — особливо 
вітаємо цей Конгрес. Здійснення нашої мрії стало мож¬ 
ливим лише тоді, як розвалились держави, що були тюр¬ 
мами для своїх народів. Тепер, коли на чолі української 
держави стоїть Директорія, яка дає нам запоруку, що 
Україна буде незалежною і що тут буде зведено такий 
лад, який буде найкращим для трудящого народу, то ми 
прийшли просити прийняти нас в єдину Соборну Ук¬ 
раїну. Висока Директорія прийняла нашу просьбу і ви¬ 
дала Універсал, який ми назавжди заховаємо в серці сво¬ 
їм. Надіємося, що І Конгрес прийме нашу просьбу про 
приєднання нас до вас навіки. До вас прилучається край 
бідний, покривджений війною, де голод зазирає народові 
у вічі, але зате, можу вас запевнити, до вас переходить 
таке селянство, яке буде великим скарбом для України. 
Нема такої сили, перед якою одступали б галицькі і бу¬ 
ковинські полки. Просимо прийняти нас з такою щи¬ 
рістю, з якою ми прийшли до вас. Ми приходимо до вас, 
бо природа сама велить нам разом жити і вмирати. Бо 
ми — брати!» 

Конгрес одностайно ратифікував Універсал Директо¬ 
рії, а згодом увів до її складу голову Української націо¬ 
нальної ради Є. Петрушевича. ЗУНР ставала Західною 
областю УНР (ЗО УНР), а Золотий лев на блакитному 
тлі як герб ЗУНР поступився тризубу. 

Та союз цей, на жаль, виявився штучним утворенням 
і мав лише зовнішньо-демонстративний, пропагандист¬ 
ський, а не справді державний характер. До того ж Пів¬ 
нічна Буковина була загарбана Румунією, а Закарпаття — 
Чехословаччиною, а ЗО УНР охоплювала лише Східну 
Галичину. Навіть у перші місяці це була не федерація, а 
конфедерація, у якій кожний її член жив власними тур¬ 
ботами, тобто сам по собі. Директорію роздирали біль¬ 
шовики і білогвардійці, а Національну раду шматували 
поляки і румуни. Перша шукала союзу з поляками, а 
друга — з білогвардійцями, тобто з ворогами один од¬ 
ного. Ситуація у відносинах УНР — ЗО УНР загострю¬ 
валась у міру все більшого зосередження влади і там і 
там у одних руках. Два диктатори — це занадто для однієї 
держави. Самозваний диктатор УНР С. Петлюра зовсім 
не бажав ділити владу з легітимним диктатором ЗО УНР 
Є. Петрушевичем, не визнавав його «уповновласненої» 
посади і всіляко прагнув повністю підпорядкувати Га¬ 
личину. Це, звичайно, викликало відповідну реакцію. 
Диктатори ставились один до одного нестерпно, а звід¬ 
си — обопільні акти зради. Але й вони не допомогли: 
поразки восени 1919 р. переслідувала і ту, й іншу сто¬ 
рони. Спочатку Є. Петрушевич, а за ним і С. Петлюра 
втекли за кордон. Штучно створена держава розвалилась. 
Соборна Україна припинила своє існування. 

УНІВЕРСАЛ ТРУДОВОГО КОНГРЕСУ УКРАЇНИ. 
Документ ухвалено 28 січня 1919 р. після юридичного 
скріплення возз’єднання УНР і ЗУНР та надання Ди¬ 
ректорії дозволу на «владу і оборону краю». Протягом 
майже року Універсал виконував роль тимчасової кон¬ 
ституції УНР. 

Від імені робітників і селян України (зважаючи на те, 
що 95 відсотків місць у Трудовому конгресі надавалось 
саме цим верствам населення, таке право існувало ре¬ 
ально) передпарламент УНР вітав перемогу Директорії 
над ненависним ярмом гетьманщини, під яким україн¬ 


ський народ зазнавав тяжких мук і катування протягом 
семи місяців. Констатувалось, що Директорія, звільнив¬ 
ши народ від гетьманської неволі, заслуговує на повну 
довіру селянства й робітників, і тому їй доручається вести 
всю державну роботу в Україні. Сам Конгрес оповіщав 
український народ, що, виходячи з складних обставин, 
припиняє свою роботу, а його делегати роз’їжджаються 
по містах, повітах і волостях для організації оборони рід¬ 
ного краю. 

Всю вищу владу Універсал передавав Директорії, яка 
мала поповнити свій склад представником від Наддніст¬ 
рянщини. Підготовку документів до наступної сесії Тру¬ 
дового конгресу повинні були здійснювати 6 комісій, 
створених за з’їзді: по обороні республіки, земельна, ос¬ 
вітня, бюджетна, закордонних справ, харчових справ. 
Виконавча влада покладалась на Раду народних мініст¬ 
рів, підзвітну Трудовому конгресові, а під час перерви у 
його засіданнях — Директорії. На місцях передбачалось 
передати владу представникам РНМ, які мали працювати 
у тісному контакті і під контролем губернських і пові¬ 
тових Трудових рад, а останні повинні були створюватись 
пропорційно з представників селянства і робітників. Зав¬ 
дання розробки Інструкції про вибори до Трудових рад 
покладалось на РНМ і комісії Конгресу. 

Універсал декларував обов’язковість закріплення де¬ 
мократичного ладу в Україні, а тому уряд і комісії мали 
підготувати ще й окремий закон про вибори Всенарод¬ 
ного парламенту Незалежної Соборної Уіфаїнської Рес¬ 
публіки. Конгрес приписував Директорії і РНМ: 1) про¬ 
водити й надалі земельну реформу, в основі якої лежить 
передача землі без викупу трудовому народові; 2) дбати 
про негайну заборону безробіття шляхом відновлення 
промисловості, про поліпшення долі українських робіт¬ 
ників і закріплення їх революційних здобутків; 3) боро¬ 
нити УНР від зовнішніх ворогів і відстоювати право ук¬ 
раїнського народу порядкувати своїм життям. 

Конфес підкреслював, що проти України зосереджу¬ 
ють свої сили не тільки імперіалістичні контрреволюцій¬ 
ні вороги, а й «Совітська Росія», яка не по правді називає 
себе соціалістичною, «посилає своїх наймитів-китайців 
та калмиків» проти незалежної України. «Конгрес Тру¬ 
дового Народу України,— зазначалось в Універсалі на 
його закінчення,— визнає, що захват московським біль¬ 
шовицьким військом нашої землі може привести до при¬ 
ходу нових чужеземців, які тільки й ждуть того часу, коли 
на Україні запанує більшовицьке безладдя, щоб напасти 
на розбиту, зруйновану і пограбовану Україну. Конфес 
Трудового Народу України запевняє перед усім світом, 
що український народ бажає миру з усіма народами і не 
має думки забрати під свою вдасть чужі землі, але він 
не допустить ніяких замахів від якої б не було держави 
на свою цілість, самостійність і незалежність. Не тільки 
протестами, але й оружною силою трудове селянство й 
робітництво покаже, що український народ не потерпить 
над собою насильства й кривди. Конгрес Трудового На¬ 
роду України, стоячи за самостійну Українську Народну 
Республіку, для рятування землі і волі закликає щирих 
синів землі Української стати кріпко до зброї під стяг 
славного війська Директорії Народної Республіки». 

Після розвалення Соборної України у листопаді 
1919 р. Універсал, що надавав Директорії необмежену 
диктаторську владу, фактично втратив силу. 

УНІВЕРСАЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РА¬ 
ДИ — звернення профамного характеру, видані Укра¬ 
їнською Центральною Радою у червні, липні, листопаді 
1917, січні 1918. 

Перший У. УЦР став наслідком тримісячних спроб 
порозуміння УЦР з Тимчасовим урядом, які виявились 
марними, бо Петроград взяв твердий курс на «єдиную і 
неділимую» Росію і рішуче відмовлявся визнати право 
України на автономію. Головні ідеї, висловлені в У.,— 
це стислий підсумок обговорення проблем самовизна- 




248 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


чення України на Першому селян, з’їзді, Четвертих збо¬ 
рах УЦР та Другому військ, з’їзді. Перший У. УЦР до 
укр. народу в Україні і поза Україною сущого схвалено 
10 червня 1917. Гол. його призначенням було безпосе¬ 
реднє звернення до всіх українців із закликом у тяжкий 
час вседержавного безладдя самостійно організовуватися 
і приступити до негайного закладення підвалин автоном¬ 
ного ладу. У ньому ще раз наголошувалось на суті до¬ 
магань молодої укр. демократії до волі, до права само¬ 
стійного порядкування своїм життям, до створення шля¬ 
хом вселюдного, рівного, прямого і таємного голосуван¬ 
ня Укр. Установчих зборів, до національно-терітор. 
автономії у складі Росії. У стислій формі викладались 
вимоги УЦР до Тимчасового уряду. Акцент робився на 
сподіваннях, що по всій Росії будуть передані поміщиць¬ 
кі, казенні, царські, монастирські та ін. землі у власність 
народу. УЦР проголошувала себе виразником всенарод. 
волі і брала на себе у зв’язку з цим весь тягар відпові¬ 
дальності. Універсал закликав укр. громадян до згоди й 
порозуміння з демократією ін. національностей і до усу¬ 
нення на місцях осіб і органів, «ворожих до українства», 
але не насильницькими методами, а шляхом їх переоб¬ 
рання. 

Другий У. УЦР побачив світ 3 липня 1917. Він став 
наслідком переговорів керівництва УЦР з 4-ма мініст¬ 
рами Тимчасового уряду — О. Керенським, М. Тере- 
щенком, Г. Церетелі та М. Некрасовим у Києві і закри¬ 
тих засідань V сесії Центральної Ради, які відбулись ЗО 
червня — 1 липня. Результати двосторонньої угоди з бо¬ 
ку УЦР були оприлюднені у II Універсалі, а з боку Тим¬ 
часового уряду — у спеціальній постанові, надрукованій 
теж 3 липня. Центр змушений був піти на деякі поступки 
щодо автономії України. В Універсалі офіційно було за¬ 
явлено, що Петроград протягує руку представникам укр. 
демократії, закликає у згоді з ними творити нове життя, 
визнає Генеральний Секретаріат як носія найвищої крає- 
вої влади в Україні, склад якого затверджується Тимча¬ 
совим урядом за погодженням з УЦР, допускає пред¬ 
ставників Центральної Ради до кабінету військ, міністра, 
до Генерального штабу Верховного Головнокомандую¬ 
чого з тим, що вони будуть брати участь у справі украї¬ 
нізації війська без порушення боєздатності армії. Тим¬ 
часовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до 
розроблення проекту національно-політ. статуту Украї¬ 
ни, а також проекту про вирішення земельної справи 
для їх винесення на Всеросійські Установчі збори. У від¬ 
повідь на такі поступки УЦР проголосила, що відкладає 
здійснення автономії до названих зборів і рішуче відки¬ 
дає будь-які самовільні кроки для її досягнення. Гене¬ 
ральний Секретаріат урядом не називався. А у петрог¬ 
радській постанові центр недвозначно підкреслював не¬ 
обхідність зберігати бойову єдність армії, свою рішучість 
не допускати територіального комплектування війська. 
Але й така «куца» постанова поклала початок черговій 
кризі Тимчасового уряду: на знак протесту проти цього 
документа уряд покинули три міністри — кадети. 

Третій У. УЦР від 7 листопада 1917, відкидаючи біль¬ 
шовицькі ідеї, був проникнений глибокою тривогою за 
подальшу долю Росії та України, за розпалення міжу¬ 
собної кривавої боротьби, стрімке поширення безладдя, 
руїни, занепаду. Згідно з цим документом Україна ста¬ 
вала частиною федерат. Рос. республіки, офіційно про¬ 
голошеної ще 1 вересня 1917, і одержувала найменування 
Української Народної Республіки. До її території зара¬ 
ховувались Київська, Подільська, Волинська, Черні¬ 
гівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, 
Херсонська та Таврійська (без Криму) губернії. Щодо 
Крушини, Холмщини, Воронежчини та деяких ін. су¬ 
міжних губерній і областей, населених українцями, то їх 
долю мали вирішити майбутні домовленості. Ін. визна¬ 
чними проголошеннями III У. УЦР стали: 1) скасування 
приватної власності на поміщицькі, удільні, монастир¬ 


ські, кабінетські та церковні землі і проголошення їх 
власністю всього трудового народу; 2) встановлення 8- 
годинного робочого дня; 3) запровадження держ. конт¬ 
ролю над продукцією промисловості; 4) якнайшвидше 
досягнення миру; 5) скасування смертної кари та амніс¬ 
тія політ, арештантам; 6) зміцнення і поширення прав 
місцевого самоврядування; 7) закріплення загальнолюд¬ 
ських демокр. свобод слова, друку, віри, зібрання, союз¬ 
ів, страйків, недоторканності особи і помешкання, мож¬ 
ливості застосування місцевих мов у відносинах з усіма 
установами; 8) надання росіянам, євреям і полякам пра¬ 
ва на національно-персональну автономію та на вільний 
нац. розвиток усім ін. народам, які мешкали в Україні; 
9) зобов’язання врятувати від голоду не лише укр. народ, 
а й фронт та великі частини Рос. республіки. Універсал 
проголошував 27 грудня днем виборів до Українських 
Установчих зборів, а 9 січня — днем їх скликання. 

Четвертий У. УЦР, хоч і був датований 9 січня, у дій¬ 
сності видано 11 січня 1918. У ньому констатувалось пов¬ 
не знесилення України чотирма роками лютої війни. У 
пограбуванні і насильствах звинувачувалось більшовиць¬ 
ке військо, а петроградська РНК — у затягуванні укла¬ 
дення миру. Виходячи з таких констатацій, УЦР прого¬ 
лошувала УНР самостійною, ні від кого не залежною, 
вільною, суверенною державою укр. народу, яка хоче жи¬ 
ти у злагоді і приязні з усіма сусідами. В Універсалі під¬ 
тверджувався напрям на тверду і рішучу боротьбу з біль¬ 
шовиками, на досягнення мирної угоди у Брест-Лито- 
вську, на переобрання волосних і повіт, народних рад, 
міських дум, на соціалізацію і передачу землі трудовому 
народу без викупу, а лісів, вод і надр — упорядкування 
Ради Народних Міністрів УНР, на переведення всіх фаб¬ 
рик і заводів з воєнного до мирного стану, збільшення 
продукції народ, споживання, монополізацію найважли¬ 
віших галузей торгівлі, залізної, вугільної, тютюнової 
промисловості, встановлення державно-народ. контро¬ 
лю над усіма банками, боротьбу з безробіттям, націо¬ 
нально-персональну автономію, скликання Укр. Уста¬ 
новчих зборів. В універсалі не приховувалось, що само¬ 
стійність потрібна УНР, насамперед, для підписання ми¬ 
ру з Четверним союзом, а серед держав, ворожих Україні, 
Німеччина не називалась. Слід підкреслити, що прого¬ 
лошена самостійність не мала абсолютного характеру, 
бо вирішення питання про федеративний (!) зв’язок з 
республіками колиш. Рос. імперії покладалось в Універ¬ 
салі на майбутні Укр. Установчі збори. 

УСГАВА НА ВОЛОКИ ГОСПОДАРЯ ЕГО МИЛОС- 
ТИ ВО ВСЕМ ВЕЛИКОМ КНЯЖЕНІЇ ЛИТОВСКОМ 
1557 р.— закон, затверджений польським королем Си- 
гізмундом II Августом, про проведення аграрної рефор¬ 
ми на території князівства Литовського. Щоб поставити 
певні межі для селянської займанщини і провести одно¬ 
стайне оподаткування землі селян, вільні землі вимірю¬ 
вали і ділили на однакові ділянки в трьох полях. Кращі 
орні землі забиралися під державні володіння та пере¬ 
давались магнатам під фільварки, а гірші — ділилися між 
селянськими господарствами по одній, половинній або 
четвертинній частині на дворище. Примусово вводилася 
трьохпільна система. Устав на волоки передбачав упро¬ 
вадження єдиної системи землеподілу, водночас він став 
засобом збільшення відробіткової ренти. Цей закон знач¬ 
но обмежив права переходу селян і встановлював для 
селян низку натуральних повинностей: селяни, осілі на 
волоках, мали платити натурою й грішми. Крім того, во¬ 
ни підлягали панщині. Кожний дорослий член дворища 
мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. 

З появою Уставу на волоки право селян на власну 
землю вже не визнавалося законом: вони могли оброб¬ 
ляти землю, але володіти нею міг тільки феодал. Волочна 
реформа ще не закріплювала остаточно землю за селя¬ 
нином: він міг піти геть, посадивши на своє місце іншу 
особу. Фактично це було важко зробити. Селяни підла- 




II. Витоки національного права 249 


дали під нагляд дрібної адміністрації. Внаслідок цього 
втрачала значення сільська громада, ламався зв’язок, 
яким вона утримувала всіх своїх членів. 

Реформу було проведено в Литві і Білорусії, й част¬ 
ково в Україні (у Кременецькому повіті — на Волині, де 
були великокнязівські володіння). Наприкінці XVI — 
початку XVII ст. волочний спосіб запроваджували на 
Правобережній Україні, що спричиняло до селянсько- 
козацьких повстань. 

УСТАВИ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВИЧА ТА ЯРО¬ 
СЛАВА ВОЛОДИМИРОВИЧА (МУДРОГО) - пам’ят¬ 
ки даньоруського церковного права. В них обумовлю¬ 
ються форми і розміри матеріального забезпечення церк¬ 
ви та межі церковної юрисдикції стосовно столичної 
Київської митрополії. Ця обставина, а також те, що за¬ 
конодавцями цих статутів є великі київські князі, а в 
створенні Устава Ярослава брав активну участь київ¬ 
ський митрополит Іларіон обумовило дію зазначених 
статутів на території всієї Київської Русі. 

В їх тексти вносилися нові норми, які відображали 
зміни в співвідношенні світської та церковної влад в ок¬ 
ремих князівствах у процесі розвитку феодальних відно¬ 
син та еволюції державного устрою і самої церковної ор¬ 
ганізації. За списками церковних статутів Володимира й 
Ярослава можна не тільки встановити систему матері¬ 
ального забезпечення церкви, межі церковної юрисдик¬ 
ції і норми церковного права давньо руської держави — 
Київської Русі, але й дослідити розвиток цих інститутів 
і норм у різних князівствах Київської Русі в XIII— 
XV ст. ст. 

Статут князя Володимира визначав місце церковної 
організації в державі — джерела її матеріального забез¬ 
печення, сфери юрисдикції. Це своєрідна згода між дер¬ 
жавною та церковною владами. Статут вміщує відомості 
про хрещення Київської Русі, створення в Києві церкви 
Богородиці, норми щодо забезпечення її в формі деся¬ 
тини від надходжень княжого, судового, торгового мита, 
від приплоду худоби і зборів врожаю. Статут містить по¬ 


силання на згоду князя Володимира з княгинею Анною 
та князями-спадкоємцями, а також норми про передачу 
під юрисдикцію церкви кола справ, пов’язаних з внут¬ 
рішнім життям сім’ї, справ людей церковних та окремих 
соціальних груп, в яких була зацікавлена церква. Це — 
документ, який відображав поділ централізованої фео¬ 
дальної ренти та іншого мита між світською і церковною 
владами в період раннього та розвинутого феодального 
устрою. 

Статут князя Ярослава розвиває основні ідеї, які були 
закладені в Статуті князя Володимира. Якщо в Статуті 
Володимира лише окреслювали предмети церковного 
регулювання, то в Статуті Ярослава перелік церковних 
судів подано в розгорнутому вигляді і до того ж із зазна¬ 
ченням наслідків порушення норм церковного права. 
Більшість статей Статуту Ярослава присвячена регулю¬ 
ванню взаємовідносин статей взагалі і шлюбно-сімейних 
відносин зокрема. Але це не означає, що Статут Ярослава 
є кодексом шлюбного права, оскільки відносини між ста¬ 
тями розглядаються переважно з кримінально-правових 
позицій. Наприклад, санкції деяких норм вміщують вка¬ 
зівки на два, часом й на три види відповідальності — на 
кримінальну, цивільну й власне церковно-правову. Є в 
Статуті й типово шлюбно-правові норми, хоч і небагато. 

Зрештою, крім норм, які регулювали відносини ми¬ 
рян, у Статуті містяться кілька статей, які регулюють від¬ 
носини церковних людей. Це характеризує Статут Ярос¬ 
лава як кодекс відомчого внутрішньоцерковного права. 
Він вміщує статті щодо провин членів церковного притчу 
та монахів як за справами, які характерні для церковної 
юрисдикції взагалі, так і щодо проступків, які пов’язані 
з особливим моральним і юридичним Статусом цих ста- 
новних груп. 

Церковні статути дають змогу визначити місце хрис¬ 
тиянської церкви в давньоруській державі. Вони закріп¬ 
лювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції 
феодала по відношенню до безпосередніх виробників, за 
рахунок яких вони існували. 




250 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


III. УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 

ВСТУП 


У розділі висвітлюються найактуальніші для сьо¬ 
годення проблеми національного державотворення з 
глибин віків до кінця XX століття. Насамперед, група 
статей присвячується процесові формування Київ¬ 
ської держави, добі її розвитку, еволюції виникнення 
нових політичних центрів на території Київської 
імперії, питанням функціонування Галицько-Волин¬ 
ського князівства, тобто першому етапові практич¬ 
ного втілення ще не обгрунтованої тоді теоретично 
національної державницької ідеї. У цьому зв’язку слід 
підкреслити, що державницькі змагання в Україні 
мають багатовікові традиції, що сягають своїм корін¬ 
ням як у місцеві (орін’якська, мадленська, свідерська, 
тарденуазька, кампінська, трипільська, гребінецька, 
маріупільська, ямна, надбузька, катакомбова, зрубна, 
скринькова, кіммерійська, гетська, білогрудівська, 
висоцька, липицька), так і привнесені іншими наро¬ 
дами (шельська, муст’єрська, ашельська, солютрей- 
ська, майкопська, унетицька, лужицька, комарівська, 
скірська, кобанська, трацька, скіфська, грецька, сар¬ 
матська, кельтська, римська, гепідська) археологічні 
культури. 

Наші пращури на сучасних українських землях до 
створення власних держав, починаючи з старшого па¬ 
леоліту і до бронзової доби, крок за кроком пройшли 
всі стадії первісного матеріального виробництва: мис¬ 
ливство, рибальство, збирання готових продуктів, 
засвоєння вогню, печерні житла, хліборобство, ско¬ 
тарство, гончарство, ткацтво, бронзівництво тощо. У 
соціальному і духовному відношенні не уникли вони 
стихійного і організованого кочівництва, матріархату, 
патріархату, племінної організації, поганських віру¬ 
вань і первісної військової демократії. 

Задовго до виникнення слов’янських племен 
(VII—V ст. до н. е.) греки-переселенці на північному 
узбережжі Чорного моря заснували Ольвію, Тіру, 
Пантикапей, Феодосію, Херсонес, Патраей, Тірітаку, 
Гермонассу, Фанагорію та деякі інші держави-поліси, 
частина з яких бл. 480 р. до н. е. на берегах Керчен¬ 
ської затоки об’єднались у Боспорське царство, де 
протягом майже тисячоліття мешкали не лише греки, 
а й скіфи, торети, синди, меоти тощо. Бік о бік з 
Боспором у Криму і Причорноморських степах існу¬ 
вала ще й могутня країна Скіфія (Скітія). Але вреш¬ 
ті-решт Боспорське царство стає однією з римських 


провінцій і поступово занепадає, а скіфів витісняють 
сармати. За доби великих переселень народів (III— 
VII ст.) на землях наших пращурів панували і готи, і 
гуни, і алани, і авари, і хозари. Та всі вони поступи¬ 
лись місцем досить міцному союзу протоукраїнських 
слов’янських племен антів, а також дулібів, полян, 
древлян, сіверян, уличів, тиверців, які у VI—VII ст. і 
започаткували процес державотворення з Куявії, Сла- 
вії й Артанії, тобто ранньофеодальних політичних 
утворень з центрами, за багатьма припущеннями, від¬ 
повідно у Києві, Переяславі та, приблизно, у межах 
сучасної Миколаївщини. У подальшому вплив на дер¬ 
жавотворчі процеси тут здійснювали варяги, угри, пе¬ 
ченіги, половці, хозари, татари та деякі інші народи. 

На стику VIII і IX ст. ст. у середній течії Дніпра 
від Росі на півдні та Прип’яті на півночі виникає Ки¬ 
ївське князівство, що згодом стало політичним осе¬ 
редком величезної імперії — Руської (Київської) дер¬ 
жави. Вона витримала період становлення (IX— 

X ст.), період розквіту (кінець X — перша половина 

XI ст.), період феодального роздроблення (друга по¬ 
ловина XI — перша половина XII ст.) та період за¬ 
непаду (з середини XII ст.). На межі XII—XIII ст. ст. 
естафету національного державотворення приймає 
Галицько-Волинська земля, яка завдяки Роману 
Мстиславовичу, Данилу Романовичу та їх нащадкам 
ще протягом майже 150 років продовжувала і розви¬ 
вала державницькі і духовні традиції Київської Русі. 
Але й Галицько-Волинська держава не витримала 
ударів численних зовнішніх ворогів і, починаючи з 
1349 р., ця етнічна українська територія на шість сто¬ 
літь була відірвана від материної землі і перетворилась 
на вкрай пригнічену занедбану околицю чи то Поль¬ 
щі, чи Угорщини, чи Австрії, чи Німеччини. 

Причин падіння української державності за кня¬ 
жих часів чимало. М. Костомаров називає серед них 
татарську навалу, слабкий зв’язок удільних князівств 
та несприятливу для створення міцної держави вдачу 
українців. М. Грушевеький у цьому плані виокрем¬ 
лює брак органів федеративного устрою, механічність 
з’єднання князівств, уповання лише на верхню мен¬ 
шість, яка не мала підтримки в масах, піднесення бо¬ 
ярства і міщанства над князями, княжі міжусобиці, 
звернення князів за підтримкою до зовніїнніх сусідів, 
упадок торгівлі і промислу, напади кочовиків, нашес- 




III. Уроки української державності 251 


тя володимиро-суздальських князів, ворогування з 
Польщею і Литвою. 

Татаро-монгольську навалу М. Грушевський вва¬ 
жає лише другорядною причиною падіння Київської 
Русі, а В. Липинський взагалі її за таку не вважає. 
Підтримуючи багато в чому норманську теорію по¬ 
ходження Давньоруської держави, він підкреслює та¬ 
кі її слабкості, як охлократичний устрій, заснований 
на неосілій, не володіючій землею силі княжих дру¬ 
жин, об’єднання і уніфікація ворогами не спорідне¬ 
них, а різнобарвних племен з відмінними інтересами, 
відсутність класократії, наступ московської охлокра¬ 
тії зі Сходу, внутрішню руйнівну силу польської де¬ 
мократії, здеморалізованість руських класократйчних 
елементів, що інколи з’являлись, і їх поразку з боку 
демократичних поступовців, гострий брак войовни- 
ків-продуцентів, вбивство галицькими боярами Юрія- 
Болеслава і вирізання його прихильників, відсутність 
консервативної державницької традиції тощо. 

Не підтримав історичної схеми М. Грушевського 
з самого початку С. Томашівський, який вважав, що 
українська державність бере відлік не з Київської Ру¬ 
сі, а з Галицько-Волинського князівства. Відрізня¬ 
ються його погляди і від точки зору В. Липинського: 
С. Томашівський доводить, що держава може постати 
виключно через націю, а В. Липинський перекона¬ 
ний, що народ перетворюється у націю тільки через 
державу. Головною причиною занепаду Галицько- 
Волинського князівства С. Томашівський вважає ли¬ 
товську, угорську, польську, турецьку та московську 
експансії. Один з петлюрівських голів уряду УНР 
І. Мазепа пише, що Київська Русь і Галицько-Во¬ 
линська держава загинули через відсутність добре ор¬ 
ганізованої мілітарної сили, нападів кочовиків та за¬ 
непаду торгівлі. 

І. Крип’якевич на перший план недоліків держав¬ 
них утворень IX—XIV ст. ст. висуває неосяжні їх те¬ 
риторії з нерозвинутими комунікаціями, швидке роз¬ 
ростання княжої династії та нестачу у них визначних 
діячів, занадте допущення до влади боярства, хрестові 
походи, які пересунули торговельні шляхи з України 
у Середземне море й Італіїо, нашестя «кочової Азії», 
навала Польщі. Р. Млиновецький вбачає коріння зла 
у руйнуваннях Києва Юрієм Довгоруким та його си¬ 
ном Андрієм Боголюбським у XII ст., після чого «та¬ 
тарам не було вже що грабувати», а тягар падіння Га¬ 
лицько-Волинської держави він цілковито перекла¬ 
дає на сваволю галицьких бояр. За В. Мацяком, го¬ 
ловним винуватцем загибелі Галицько-Волинського 
князівства є золотоординський хан Узбек, який через 
посуху в татарських степових країнах на початку 
XIV ст. тричі вщент руйнував його землі та нищив 
поселення. На думку Д. Донцова, стрижневою «не¬ 
чистою силою» для Давньоруської держави, силою,— 
яка її погубила, стали «міщанські холодні серця» ки¬ 
ян, які завжди зраджували того чи іншого князя-ли- 
царя. 

Як би там не було, але перший етап національного 
державотворення, де провідниками були руські князі, 
завершився невдало: українські землі виявились роз¬ 
дертими на шматки між Литвою, Польщею, Угорщи¬ 
ною, Молдавією, Туреччиною, Кримським ханством 
і Московщиною. Початок другому етапові державно¬ 
го будівництва на Україні у XVI ст., якому присвя¬ 


чено чимало статей даного розділу, поклали козаки, 
створивши за Дніпровськими порогами військовий і 
адміністративний центр — Запорізьку Січ — з влас¬ 
ними «законодавчими» (загальні зібрання або вій¬ 
ськові ради) та виборними виконавчими (кошовий 
отаман, військовий отаман, курінні отамани, полков¬ 
ники, писарі, осавули) органами; органами власного 
судочинства, у яких судові функції на основі звичає¬ 
вого козацького права і традицій виконували майже 
всі представники «виконавчої» влади. Козацька вій¬ 
ськово-спартанська демократична система організа¬ 
ції суспільно-політичного життя мала всі ознаки, 
притаманні державному управлінню. 

Козаки під проводом своїх отаманів у другій по¬ 
ловині XVI — першій половині XVII ст. ст. здійснили 
серіїо збройних виступів проти ляхів з гаслами роз¬ 
ширення власних привілеїв. Налякані розмахом по¬ 
встань, у 1638 р. поляки скасували запорізьке геть¬ 
манство і вжили низку заходів для нівелювання ко¬ 
зацьких свобод. Жертвою чергового шаленого тиску 
на права і вольності українського козацтва став і ви¬ 
хованець єзуїтського колегіуму і Київської братської 
школи, неодноразово раніше обласканий поляками 
та скривджений турками, чигиринський сотник 
Б. Хмельницький. Розпочавши війну за заподіяну йо¬ 
му шкоду, тобто внаслідок грубого порушення його 
прав і привілеїв, він досить швидко еволюціонував 
до усвідомлення категорії етнічної свободи україн¬ 
ства, здогадки про яку висувались ще 3. Копистен- 
ським, Й. Борецьким та деякими іншими православ¬ 
ними і світськими мислителями. Хмельницький спо¬ 
чатку орієнтувався на створення козацької територі¬ 
ально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, 
де могли б об’єднатись руський, польський і лито¬ 
вський народи, а після переможного ходу повстання 
у 1648—1649 рр. відкинув такі концепції і став дотри¬ 
муватись ідеї політичної самовизначеності України у 
межах Давньоруської держави на чолі з єдиновлад¬ 
ним, самодержавним гетьманом-монархом. 

Започаткована Б. Хмельницьким українська дер¬ 
жавницька ідея, по суті, була ідеєю монархічною. 
Враховуючи, що гетьман неодноразово демонстрував 
свій нахил до необмеженого диктаторського влада¬ 
рювання, віддавав перевагу становим привілеям вер¬ 
хівки, а право ухвалення обов’язкових для виконання 
універсалів надав ще й власній дружині, можна зро¬ 
бити обґрунтоване припущення, що у разі повної пе¬ 
ремоги з нього б вийшов взірцевий самодержець, кот¬ 
рий викорінив би не лише залишки козацької демок¬ 
ратії і республіканського устрою Запорізької Січі, а 
й аристократичної польської олігархії. У цьому ви¬ 
падку жодного кроку вперед на шляху становлення і 
ствердження природних прав людини і громадянина 
Україна не зробила б. Як не зробила його вона і по 
поверненні Б. Хмельницького до ідеї автономії після 
низки поразок у національно-визвольній війні. 

Народ, який протягом кількох століть перебував у 
ярмі ляхів, масово підтримав Б. Хмельницького, спо¬ 
діваючись саме на скасування обридлого станового 
устрою суспільства і запровадження рівності всіх 
верств населення. Багатотисячне селянство прагнуло 
отримати козацькі права і вольності. Але його надії 
виявились марними. Вже після Зборівської перемоги 
у серпні 1649 р. і започаткування української держав- 




252 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ності у складі Київського, Брацлавського і Чернігів¬ 
ського воєводств сам Б. )6лельницький відновив по¬ 
літику тиску на селянство скасуванням особистих 
свобод, якими вони фактично користувались з січня 
1648 р., тобто з початку національно-визвольної вій¬ 
ни. Захопивши реальну владу, козацька верхівка на 
основі Зборівського договору, яким Ян Казимір 
стверджував її вольності і доводив кількість реєстро¬ 
вих козаків до 40 тис., розпочала інтенсивне віднов¬ 
лення становості суспільства. Ось чому вже у 1651 р. 
Б. Хмельницький спромігся закликати під свої зна¬ 
мена майже втричі менше селян, ніж у 1648 р. 

Стрімка втрата підтримки народу поряд з іншими 
важливими факторами стала головною причиною то¬ 
го, що результатом 6-літньої війни виявився лиш про¬ 
текторат російського царя, встановлений після від¬ 
повідних рішень Земського собору від 1 жовтня 
1653 р., січневої (1654 р.) Переяславської ради, 23 
прохальних пунктів Б. Хмельницького, затверджених 
царем Березневих або Московських статей від 21 бе¬ 
резня 1654 р., монаршої грамоти Б. Хмельницькому 
з генеральною старшиною, з полковниками і всім За¬ 
порізьким військом від 27 березня 1654 р., царської 
жалуваної універсальної грамоти суддям, городничим 
і всій взагалі малоросійській шляхті від того ж 27 бе¬ 
резня, царських грамот міщанам м. Переяслава від 4 
березня 1654 р. і м. Києва від 16 липня 1654 р. Саме 
ці документи можна вважати безперечною заслугою 
Б. Хмельницького у галузі відстоювання прав і свобод 
мешканців гетьманщини, бо завдяки йому особисто 
гетьман, панівна верхівка, еліта українського суспіль¬ 
ства після переходу під протекторат Москви жодну з 
колишніх переваг у правовому становищі не втрати¬ 
ли. У названих статтях, пунктах і грамотах чітко фік¬ 
сувались: 

1. Права і обов’язки козацької старшини і приві¬ 
лейованої частини, тобто реєстрового, козацтва: пра¬ 
во на вільне обирання глави держави — гетьмана; 
право на власну адміністрацію; право на власний суд; 
право на власне законодавство; право на козаче вій¬ 
сько у 60 тис. чоловік; право на постійне грошове ут¬ 
римання; право на земельні наділи та інші маєтки й 
їх недоторканість; права їх успадкування; право спад¬ 
коємців на привілеї батьків; право на дипломатичні 
стосунки з країнами, посли яких приїжджають на Ук¬ 
раїну з добрими намірами; право гетьмана на данину 
на булаву, тобто на Чигиринське староство з усім, що 
до нього належить, та ще й на тисячу золотих чер¬ 
вінців на рік; право на звільнення від податків і по- 
винностей; зобов’язання царя ні за яких умов не по¬ 
рушувати надані тепер і раніше привілеї, обов’язок 
гетьмана чинити присягу на підданство і вірність го¬ 
судареві; обов’язок старшини і реєстрових козаків 
служити царю; обов’язок запорізького війська затри¬ 
мувати послів іноземних держав, що виявляють во¬ 
рожі наміри; обов’язок не вступати ні у які зносини 
з турецьким султаном і польським королем та деякі 
інші. 

2. Права і обов’язки української шляхти: право на 
всі привілеї і вольності, які вона мала раніше; право 
на обрання власних станових суддів; право на судо¬ 
чинство за своїми колишніми постановами; право на 
створення місцевих органів самоврядування; право 
на землеволодіння та його недоторканість; обов’язок 


царя і його служилих ні в чому не порушувати прав 
мирських людей; обов’язок шляхти «ходити битися з 
государевими ворогами і в усьому бути государевій 
волі слухняними навіки». 

3. Права і обов’язки міщан: право на створення 
магістратів; право на обрання війтів, бурмістрів, рай- 
ців, лавників та інших міських урядників; право на 
безмитну торгівлю київських купців в українських 
містах; право мати товарні склади і право на митні 
пільги з торгу пивом, медом, вином, горілкою й 
іншим харчем; право київських міщан на звільнення 
від військової служби; їх же право на користування 
ввечері та вночі світлом «але з осторогою»; право на 
вивільнення киян з козацької юрисдикції; обов’язок 
забезпечувати надходження грошових і хлібних при¬ 
бутків до царської казни; обов’язок царських воєвод 
«не ламати прав міщан і не чинити ще якісь ущем¬ 
лення». 

4. Релігійні права й обов’язки: право київських 
митрополитів на маєтки, якими вони володіли рані¬ 
ше; право на православну християнську віру грець¬ 
кого закону, на святу божу східну церкву; обов’язок 
царя не порушувати духовних прав священослужите- 
лів і мирян; обов’язок уніатів «віддати божі церкви 
назад» і не нищити православної віри. 

Саме зажерливість української шляхти і козацької 
верхівки, яких цікавила, у першу чергу, не незалеж¬ 
ність України, а особисті корисливі здобутки у ви¬ 
гляді землі, маєтків, промислів та інших привілеїв, 
особиста свобода панування над суспільством, при¬ 
звели до наступних міжгетьманських та міжполков- 
ничих бійок, низки актів зрадництва, постійної зміни 
політичних орієнтацій, ворожнечі можновладців 
Правобережжя і Лівобережжя; до відкинутої народом 
Гадяцької унії 1658 р., що потягла за собою грома¬ 
дянську війну, фактичну окупацію російськими вій¬ 
ськами України та значне обмеження козацького са¬ 
моврядування; до ганебного Слободищенського 
трактату 1660 р., що перетворював Україну у провін¬ 
цію Польщі; до Московських статей 1665 р., які не¬ 
бувало обмежували автономні права українських зе¬ 
мель у складі Росії; до першого поділу України між 
Польщею і Росією за Андрусівським перемир’ям 
1667 р. і наступного за ним періоду Руїни, що пере¬ 
творив Правобережжя у пустелю; до відданя українців 
Поділля на поталу туркам і татарам за Бучацькою уго¬ 
дою 1672 р.; до другого поділу України за Бахчиса¬ 
райським договором та «Вічним миром» між Росією, 
Туреччиною та Польщею у 80-х роках XVII ст.; до 
спустошення українських земель шведськими та ро¬ 
сійськими військами на початку XVIII ст.; до забо¬ 
рони друкування книжок українською мовою з 
1721 р.; до остаточного зруйнування Запорізької Січі, 
ліквідації залишків козацького війська і, нарешті, до 
повного знищення автономії і третього поділу Украї¬ 
ни між Росією і Австрією наприкінці XVIII ст. 

Такий процес занепаду української державності, а 
разом з ним і правового становища переважної біль¬ 
шості людей, протягом майже у півтора століття від¬ 
бувався на фоні, коли українська шляхта і козацька 
старшина, за словами В. Антоновича, «дбала тільки 
про свої власні інтереси і грабувала народ усякими 
правдами і неправдами», а численні гетьмани, кошові 
і полковники погрузнули у чварах і взаємному ни- 



III. Уроки української державності 253 


щенні один одного. Багато з них (Д. Многогрішний, 
І. Сірко, І. Самойлович, А. Войнаровський, Т. Цю- 
цюра, С. Палій, І. Глоба, Децик, П. Полуботок, 
П. Калнишевський та ін.) разом з дітьми, дружинами 
й іншими родичами були заслані до Сибіру, Соловків 
чи ув’язнені у Петропавловській фортеці, головним 
чином, за підступними доносами тієї ж верхівки; дех¬ 
то (І. Безпалий, Ю. Хмельницький) подався у ченці; 
дехто (В. Кочубей, І. Іскра, Я. Сомко, В. Золотарен- 
ко, В. Дрозденко, І. Брюховецький, Я. Косинський) 
страчений своєю ж старшиною; дехто (І. Виговський, 
Ю. Хмельницький, І. Богун, С. Опара) сконав на 
польських чи турецьких шибеницях; дехто (П. Тете¬ 
ря, І. Мазепа, П. Іваненко (Петрик), П. Орлик) іноді 
з чималими козацькими скарбами втік за кордон та 
ще й отримав там землі і маєтки за вірну службу тій 
чи іншій короні. Лише поодинокі гетьмани (М. Ха- 
ненко, І. Скоропадський, Д. Апостол) померли сво¬ 
єю смертю на своїй землі, а окремим з них (П. До¬ 
рошенко) навіть після служіння «і богу, і чорту» вда¬ 
лося домогтися відпущення «гріхів», отримати від ро¬ 
сійських царів величезні маєтки і спокійно закінчити 
життя під особистим покровительством самодержців. 
Туг слід підкреслити, що, на відміну від польських 
королів і турецьких султанів, які фізично знищили 
десятки гетьманів і кошових (до Б. Хмельницького 
переважну більшість), російські царі ставились до¬ 
сить милосердно до підступних дій козацької стар¬ 
шини і неодноразово оголошували їм християнське 
прощення. 

Відносно внеску того чи іншого гетьмана в укра¬ 
їнську державницьку ідею, то він був різним. Насам¬ 
перед, це стосується статей-конституцій, які підпи¬ 
сувались кожним черговим Лівобережним гетьманом 
(крім І. Виговського) з московським царем, почи¬ 
наючи від статей Б. Хмельницького, про які вже 
йшлося, і до І. Мазепи, з яким така угода виявилася 
останньою. Та й 23 прохальні пункти Б. Хмельниць¬ 
кого, які умовно можна вважати започаткуванням ук¬ 
раїнського конституціоналізму, до 1657 р. козакам ві¬ 
домі не були, оригінал їх знищений чи загублений, а 
саме тому не виключена можливість їх фальсифіку¬ 
вання у подальших варіантах публікацій у вигляді пе¬ 
редмови до наступних договорів з Москвою. Вперше 
було оприлюднено в усній формі ці конституції при 
виборах І. Виговського у жовтні 1657 р., а у письмо¬ 
вому вигляді — Києво-Печерським монастирем після 
повернення на Чорній раді на гетьманство трохи 
змужнілого, вже 18-річного Ю. Хмельницького. 

Але до статей Б. Хмельницького, яких вже стало 
14, було додано 19 нових, які й увійшли в історію під 
назвою Переяславських конституцій, других Переяс¬ 
лавських або статей Ю. Хмельницького. У них під¬ 
тверджувались надані у 1654 р. «всі права і вольності 
в добрах і судах», а у деяких випадках такі права і 
вольності навіть поглиблювались. Зокрема, росій¬ 
ським воєводам приписувалось не втручатись у козачі 
справи, не розширювати власних маєтків, не брати у 
нереєстрових козаків харч і підводи, не розташовува¬ 
ти у їх дворах ратних постояльців, не заважати міс¬ 
цевим полковничим зборам. Але тут же виявлялась 
очевидна неповага до прав некозачих верств: всі такі 
військові повинності, тобто надання харчу і підвод 
припадали «на всяких жителів», «на міських та сіль¬ 


ських жителів», а 17-а стаття вже у нормативному по¬ 
рядку зобов’язувала війтів, бурмістрів та міщан утри¬ 
мувати царських посланців, бояр, воєвод, наказних 
людей та послів інших держав. 

Можна, мабуть, вважати за деяке зміцнення воль- 
ностей рядових козаків вказівку 8-ї статті про обов’яз¬ 
ковість для гетьмана «ради і поради усієї черні при 
виборах когось у полковники або інші керівні люди». 
Не міг гетьман без «ради і поради черні» і знімати 
старшину з посад. 12-ту статтю Переяславських кон¬ 
ституцій, у якій гетьману заборонялось самовільно 
карати на смерть козацьку старшину, можна розці¬ 
нювати подвійно: з одного боку, це сприяло зміцнен¬ 
ню права людини на життя, бо запобігало необгрун¬ 
тованим стратам, а з іншого — прирівнювало грома¬ 
дян України до царських підданих, позбавляло їх су¬ 
дового імунітету, підривало довіру до козацьких судів 
і обмежувало їх вольності і самостійність. Важливе 
значення у справі захисту прав особистості мала за¬ 
фіксована у 13-й статті домовленість про звільнення 
полонених по обидва боки Дніпра. 

Вміщували Переяславські конституції і перші 
значні обмеження раніше наданих козакам прав і 
вольностей. Так, їм і гетьманові наказувалось завжди 
бути готовими виконувати будь-які царські зволення 
щодо військової служби, без жодного зволікання по¬ 
силати озброєні полки московському государеві, за¬ 
боронялось вирушати без царського у^азу у військові 
походи. За порушення останнього пункту винні ка¬ 
рались смертю. Російські війська віднині розташову¬ 
вались не лише у Києві, а й у Переяславі, Ніжині, 
Чернігові, Брацлаві та Умані. Приписувалось лікві¬ 
дувати усі козацькі залоги у Білорусії, а хто буде там 
називати себе запорожцями, «то тих ловити і карати 
за горло». 

Гетьман мав обиратися тільки з дозволу москов¬ 
ського государя, і без санкції останнього ніхто не міг 
його змінювати. Йому належало «бути вірним і навіки 
невідступним його царській величності і не забавля¬ 
тися ніякими лядськими оманками, не вірити ніяким 
вимовам про Московську державу». Грубо нехтува- 
лись права неправославних і навіть новохрещених 
іноземців: їх суворо заборонялось обирати або при¬ 
значати на будь-які керівні посади. Смертній карі під¬ 
лягали за 18-ою статтею козацькі старшини, які не 
вчинять присяги государеві. Подальшому закріпачен¬ 
ню селян сприяла зафіксована у Переяславській кон¬ 
ституції домовленість про взаємне повернення «збіг¬ 
лих» з Московщини людей до своїх хазяїв, а біглих 
черкасів — до Запорізького війська. Приховування 
втікачів каралось смертю. Та найбільше, навіть ци¬ 
нічне, нехтування правами людини виявилось у рі¬ 
шенні віддати на царську розправу всю рідню геть¬ 
мана І. Виговського, що теж передбачалось Переяс¬ 
лавськими конституціями. 

Але заприсягнуті на Євангелії «вічна вірність» і 
«вічне підданство» цареві з боку Ю. Хмельницького 
не тривали й року. Вже в жовтні 1660 р. у Слободгаці 
молодий гетьман вирішив перетворити Україну на 
звичайнісіньку провінцію Польщі, що боляче вдари¬ 
ло по інтересах і вольностях не лише козацької стар¬ 
шини, а й української шляхти, у якої відбирались на¬ 
буті маєтки для повернення колишнім хазяїнам-ля- 
хам, і православного духовенства, яке знову попадало 




254 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


під зверхність чи то греко-католицької, чи то рим¬ 
сько-католицької церкви. Ось чому вояків Ю. Хмель¬ 
ницького били на Лівобережжі не стільки російські 
війська, скільки козацькі полки. Результатом цієї чер¬ 
гової бійки стала унікальна і чи не єдина у світовій 
політико-правовій практиці ситуація, коли Україну 
вже не два, не три, а цілих дев’ять гетьманів, само¬ 
званих і офіційних, несамовито розтягували у різні 
боки (І. Безпалий, Ю. Хмельницький, Т. Цюцюра, 
Я. Сомко, В. Золотаренко, П. Тетеря, І. Брюховець- 
кий, С. Опара, П. Дорошенко та Дацко Васильович): 
до Туреччини і Кримського ханства, Польщі і Росії. 

Найспритнішим з них виявився І. Брюховець- 
кий, який досить вдало видавав себе на Запоріжжі 
поборником прав і свобод козацької черні, а на¬ 
справді підступно шукав підтримки російського ца¬ 
ря у справі придушення перерахованих «опонен¬ 
тів», двох з яких розстріляв, двох заслав до Сибіру, 
а ще двох стратив П. Дорошенко. У 1663 р. у Ба- 
турині І. Брюховецький і російський уряд уклали 
Батуринські конституції, що підтверджували Берез¬ 
неві статті 1654 р., але відчутно обмежували права 
і свободи українських селян та міщан (віднині вони 
мали харчувати за свій рахунок московське військо) 
утискували правове становище і пригнічували люд¬ 
ську гідність російських селян-утікачів, яких стар¬ 
шина зобов’язувалась негайно повертати колишнім 
панам на Московщину, суттєво підривали привілеї 
українських купців, яким категорично забороня¬ 
лось вивозити до Росії горілку і тютюн. 

11 жовтня 1665 р. вже у Москві «царської велич¬ 
ності вірний холоп» і «найнижча підніжка пресвітлого 
престолу» (той же Брюховецький) підписав Москов¬ 
ські конституції, де формально підтверджувались на¬ 
дані раніше козацькому війську привілеї, але нехту- 
вались права і свободи всього українського народу, 
всієї автономної гетьманщини. Всі українські міста і 
села офіційно визнавались володінням російського 
самодержця. Кількість російських військ на Україні 
значно збільшувалась. Російські воєводи отримували 
право активно втручатись у справи місцевого само¬ 
управління, право на подушне, промислове, торго¬ 
вельне оподаткування населення, право на збирання 
таких податків у царську скарбницю. З боку І. Брю- 
ховецького у Московських конституціях була навіть 
вчинена спроба ввести не лише російську систему 
оподаткування, а й підпорядкувати Україну воєвод¬ 
ському управлінню, тобто повністю змінити держав¬ 
ний устрій Гетьманщини. У царя вистачило мудрості 
визнати дану пропозицію передчасною. 

Така принизлива політика викликала нову хвилю 
обурення і повстань народу, що на Правобережжі ви¬ 
лилось у Коліївщину. 1. Брюховецький спробував бу¬ 
ло врятувати своє становище, намагаючись розірвати 
стосунки з Москвою і віддати Україну турецькому 
султанові, але все одно був розшматований на очах 
ще одного претендента на безмежне владування в Ук¬ 
раїні — П. Дорошенка. Та події далі розвивались так, 
що гетьманом Лівобережжя став «мужичий син», чи¬ 
гиринський полковник Д. Многогрішний, якому вда¬ 
лось «відвоювати» у московського царя багато козаць¬ 
ких прав і вольностей, наданих їм ще за доби 
Б. Хмельницького. 16 березня 1669 р. Московські 
статті були скасовані й у дію вступили Глухівські кон¬ 


ституції з 27 пунктів. Царські війська залишались від¬ 
нині лише у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та 
Острі. Російські воєводи мали наглядати тільки за 
своїми служилими людьми і під страхом жорстокої 
кари не могли чіпати громадян України. Суттєво 
зміцнювалось правове становище гетьмана: «До кож¬ 
ного воєводи, заради чистої правди, гетьман повинен 
призначати когось із своїх знатних людей комісаром, 
сам же гетьман підкоряється тільки государеві і слу¬ 
жить йому вірно». Відновлювалась і існуюча до І. Брю- 
ховецького податкова система. Разом з тим Глухівські 
конституції обмежували реєстрове козацьке військо 
до ЗО тис. чоловік, практично забороняли гетьману 
дипломатичні зв’язки, дуже боляче вдарили по залиш¬ 
ках прав і свобод українського селянства, зробивши 
їх перехід у козацький стан майже неможлививм. 

Наступні Конотопські конституції, ухвалені за 
гетьмана І. Самойловича, повторювали Глухівські 
статті з ще більшим обмеженням автономних прав 
України, особливо у сфері міжнародних відносин. 
Якщо, скажімо, за доби Д. Многогрішного представ¬ 
никам Гетьманщини ще дозволялось бути присутніми 
на переговорах Москви з чужеземними державами, 
то тепер і така можливість була скасована. Врешті- 
решт І. Самойлович і вся його рідня підступними зу¬ 
силлями улюбленця і фаворита гетьмана, домашнього 
вчителя його дітей генерального осавула І. Мазепи, 
опинились перед страшним і жорстоким судом мос¬ 
ковського царя. Така ж трагічна доля Спіткала раніше 
і Д. Многогрішного, засудженого у Москві за під¬ 
ступними доносами старшини «на горло», але у ос¬ 
танню хвилину помилуваного і відісланого з 15 крб. 
у кишені на вічну каторгу до Сибіру. 

Прихід до влади І. Мазепи аж ніяк не був ознаме¬ 
нований зміцненням прав і свобод українського гро¬ 
мадянина. Більше того, підписані ним 4 серпня 
1687 р. Коломацькі конституції, продекларувавши 
дещо з тверджень про козацькі вольності з статей 
Б. Хмельницького та Глухівських конституцій, зво¬ 
дили нанівець те, що було досягнуто раніше: вже пов¬ 
на заборона дипломатичних стосунків (навіть листи 
з чужеземних держав належало відправляти до Мо¬ 
скви не розпечатаними); повна заборона торгівлі з 
Кримом; повна заборона під страхом жорстокого по¬ 
карання торговельних зносин з Москвою; насиль¬ 
ницьке (під загрозою смертної кари) нав’язування 
Україні російських грошових знаків — «чехів»; кате¬ 
горична вимога підтримувати вічний мир і союз з 
Польщею, тобто визнання польського панування на 
Правобережжі; обов’язок гетьмана за вказівкою царя 
воювати з Кримом і Туреччиною; виключення з ком¬ 
петенції гетьмана права самостійно вирішувати пи¬ 
тання про призначення чи звільнення вищої козаць¬ 
кої старшини; зобов’язання гетьмана виходити у від¬ 
ставку за вказівкою царського уряду тощо. 

Уперше в історії українсько-російських відносин 
до Коломацьких конституцій було внесено пункт про 
«зміцнення кровної єдності» двох народів: «Народ 
Малоросійський всякими мери и способи с Велико- 
россійским соединять и в неразорванное и крепкое 
согласие приводить супружеством и иньїм поведени- 
ем». І. Мазепа на Євангелії заприсягнув не згадувати 
ні у якому разі і ні за яких обставин навіть про те, 
що Україна існує на ґрунті Гетьманського регламенту, 




III. Уроки української державності 


255 


не кажучи вже про її автономність чи самостійність, 
а підкреслювати лише те, що українські землі — це 
володіння «їх царської пресвітлої величності самодер¬ 
жавної держави». 

Саме за гетьманування І. Мазепи набуло розквіту 
найогидніше з порушень природних прав людини — 
інтенсивне закріпачення українського селянства, а 
гетьман увійшов в історію як започатковувач кріпос¬ 
ного права на Лівобережжі, найбільший кріпосник, 
що накопичив величезні багатства на експлуатації на¬ 
лежних йому не лише 100 тис. українських, а й 10 тис. 
російських селян. Наприкінці гетьманства І. Мазепа 
своєю недалекоглядною, невиваженою і, нарешті, 
бездарною дворушницькою політикою спровокував 
спалення О. Меншиковим Батурина, повне зруйну¬ 
вання царськими військами Запорзької Січі, загибель 
десятків тисяч невинних людей, спустошувальну ро¬ 
сійсько-шведську навалу на Україну, трагічні наслід¬ 
ки якої виносили на своїх плечах ті ж багатостраж¬ 
дальні селяни. 

Офіційним же гетьманом Лівобережної України 
після втечі І. Мазепи було обрано стародубського 
полковника І. Скоропадського, за доби якого з’яви¬ 
лись ще й Решетилівські конституції, які підтверджу¬ 
вали права і привілеї козацької старшини, звільняли 
козаків від участі у боях до кінця 1709 р., але зовсім 
не претендували на якісь нові права автономії. Проте 
Петро І і ці, дуже урізані статті, посилаючись на во¬ 
єнний час, не затвердив, хоч власноручно вчинив на 
їх тексті напис: «Права і вольності і порядки військо¬ 
ві... колишнім гетьманом у статтях зображені й особ¬ 
ливо за які виступав гетьман Богдан Хмельницький... 
нерушимо утримувати». Спроба І. Скоропадського 
хоч якось полегшити непосильний для українських 
селян тягар царських податків підкупом О. Менши- 
кова позитивних результатів не мала. Та й сам гетьман 
про права посполитих особливо не піклувався: у 
1721 р. він видав універсал про недопущення селян¬ 
ських переходів від одного пана до іншого. Тривав 
рішучий наступ і на свободи України в цілому. Як 
свідчить «Історія Русів», навіть сам 1. Скоропадський 
за тиждень до своєї смерті у червні 1722 р. був при¬ 
голомшений імператорським іменним указом про 
заснування Малоросійської колегії з розташуванням 
у резиденції гетьмана м. Глухові. Її президент 
С. Вельямінов чимало зробив для великоросійського 
заступництва влади гетьмана і козацької старшини. 
Формально колегія створювалась як апеляційна 
інстанція, а насправді швидко прибрала до рук не 
тільки українські суди й адміністративні установи, а 
й усі гетьманські повноваження. 

Колегію було ліквідовано лише у 1727 р. за доби 
імператора підлітка-Петра II. Тоді ж Україні вдалось 
повернути деякі втрачені автономні права завдяки зу¬ 
силлям 73-літнього миргородського полковника 
Д. Апостола, який майже півроку «бив чолом» царе¬ 
вим вельможам, доводячи необхідність для імпера¬ 
торської корони відновити гетьманство і головні ста¬ 
нові привілеї та вольності. Старий козак все ж домігся 
«височайшої милості» у вигляді грамоти на гетьман¬ 
ство та затверджених царем 28-ми «Вирішальних 
(конфірмованих) пунктів», які можна вважати Петер¬ 
бурзькими конституціями 1728 р. 

Формально підтверджувалась дія всіх перших Пе¬ 


реяславських конституцій. Верховна влада в Україні 
знову зосереджувалась у руках обраного гетьмана, а 
на місцях — теж у начебто вибраних вільними ко¬ 
зацькими голосами підскабіїв, полковників, бунчуж¬ 
них, хорунжих, осавулів, сотників, обозних. Гетьман 
ставав і президентом Генерального військового суду, 
до складу якого вводились три українських старшини 
і три російських офіцери. Скасовувались правила 
оподаткування, введені С. Вельяміновим, і у значній 
мірі відновлювалась колишня податкова система, яка 
задовольняла, у першу чергу, національні потреби 
України. Гетьман отримував право прикордонних 
стосунків з Польщею і Кримом. 20-й пункт Петер¬ 
бурзьких конституцій зберігав дію на Україні власних 
джерел права русько-польсько-литовсько-німецького 
походженя, тобто не включав Гетьманщину у сферу 
дії системи російського права. Практичним наслі¬ 
дком цієї статті стала поява через 15 років найвидат- 
нішої пам’ятки національної юридичної думки — 
«Права, за якими судиться малоросійський народ» 
(1743 р.). 

Але загалом «Вирішальні пункти» були лише жа¬ 
люгідними залишками від колишніх прав і вольно- 
стей, зафіксованих у статтях Б. Хмельницького чи на¬ 
віть у Глухівських конституціях. По-перше, гетьман 
міг обиратися лише після отримання ним від імпе¬ 
ратора грамоти на гетьманство, тобто височайшого 
дозволу Петербургу. По-друге, він церебував під пост¬ 
ійним пильним оком царського міністра-резидента 
Ф. Наумова, який особисто проводив вибори гетьма¬ 
на за монаршею волею і вручав йому булаву, клей- 
ноди, прапор, бунчук та печатку, слідкував за пове¬ 
дінкою вищої козацької старшини, обраховував 
справжні прибутки гетьманської казни, виступав най¬ 
першим радником уряду України у цивільних спра¬ 
вах, а у справах військових гетьман вже й формально 
цілковито підпорядковувався російському фельдмар¬ 
шалу. По-третє, при виборах старшини козаки голо¬ 
сували за три кандидатури на кожну посаду, а імпе¬ 
ратор вже призначав одного з трьох на той чи інший 
чин. По-четверте, російські офіцери складали не ли¬ 
ше половину Генерального військового суду, а й по¬ 
рядкували разом з українською старшиною гетьман¬ 
ським скарбом. По-п’яте, всі генеральні судді — і ук¬ 
раїнці, і росіяни — затверджувались царем, тобто ціл¬ 
ковито залежали від монаршої волі. По-шосте, всі 
прибутки від мита, що надходило від зарубіжних куп¬ 
ців, йшли до імператорської казни. По-сьоме, Украї¬ 
на повністю припиняла свою діяльність як суб’єкт 
міжнародного права і виконувала у цій сфері тільки 
вказівки Петербургу. І нарешті, російські чиновники 
та дворяни отримували право безперешкодно скупо¬ 
вувати українські землі, поки що з забороною їх за¬ 
селення мешканцями Росії. 

Д. Апостолу за часи владування вдалось дещо зро¬ 
бити у справі відновлення привілеїв козацької стар¬ 
шини, кожний з яких при призначенні на посаду от¬ 
римував рангове село з 200—400 селянськими двор¬ 
ами з майна скарбової Канцелярії; зрівняння у правах 
козацьких полковників з російськими генерал-майо¬ 
рами; повернення запорожців з чужини і Олеїнків- 
ської Січі на свої зруйновані у 1709 р. колишні дніп¬ 
ровські вольності, заснування Нової Січі біля Ніко¬ 
поля; поліпшення захисту прав української шляхти у 




256 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


низових судах і при розгляді кримінальних та цивіль¬ 
них справ у сотенних, міських і полкових судових 
установах, компетенцію яких гетьман розмежовував 
виданою у 1730 р. спеціальною інструкцією; розши¬ 
рення прав українських купців і промисловців. 

Але права і свободи козацької черні і селянства, 
тобто більшості українського населення, як і за по¬ 
передніх гетьманів, дедалі більше утискувались. Кіль¬ 
кість вільних селян за рахунок роздавання рангових 
маєтків і закріпачення посполитих швидко зменшу¬ 
валась. Лави закрілачених швидко поповнювались 
неповноправними козаками — підсусідками і навіть 
козаками-підпомічниками. Повна зневага до природ¬ 
них прав людини, найжорстокіше ставлення до зне¬ 
долених і бідних збоку царату і гетьманської адмініст¬ 
рації виявилось під час будівництва у 1731—1733 рр. 
Української лінії, тобто системи укріплень для обо¬ 
рони від турків і татар від Дніпра до Сіверського Дон¬ 
ця. На найтяжчі роботи, які автор «Історії Русів» по¬ 
рівнює з будівництвом єгипетських пірамід, щороку 
гетьман кидав ЗО тис. лопатників — козацьку чернь 
і вільних селян з своїми харчами та знаряддям, і «ро¬ 
бота тая забрала знову великі тисячі народу, що пе¬ 
редчасно вигинув од тягот, спеки та клімату». До того 
ж це будівництво спровокувало великі здирства й по¬ 
грабування худоби і рухомості в українських селян, 
їх вимушене переселення на Орловщину, Курщину, 
Воронежчину та Тамбовщину. 

Після смерті Д. Апостола у 1734 р. для керівництва 
Україною з 3-х росіян і 3-х українців було створено 
Правління гетьманського уряду, яке один за одним 
очолювали сенатор і генерал-поручик князь О. Ша- 
ховський, генерал-поручик І. Баратинський і гене¬ 
рал-поручик О. Рум’янцев. Воно діяло за таємною 
інструкцією, спрямованою на подальше утискування 
прав і свобод українського народу, хоч з боку вітчиз¬ 
няних мислителів особливих нарікань і не викликало: 
«Командування тих Генералів, через особисту їх доб¬ 
рість і шляхетні характери, хоч було коротке, але 
справедливе, і для Малоросіян утішливе». Щодо прав 
і вольностей особистості така «утішливість» значно 
зашкоджувалась створеною Правлінням Окремою мі¬ 
ністерською канцелярією або таємною експедицією, 
одна згадка про яку змушувала людей тремтіти. На 
дибах Канцелярії безвинно сконало чимало жителів 
України, бо страшним тортурам спочатку піддавались 
донощики, а у разі, якщо вони від доносу не відмов¬ 
лялись, то жалю до обмовленого було вже годі й че¬ 
кати: катували й мордували його аж до смерті. Ось 
так у середині XVIII ст. на Україні дотримувались 
природного права людини на життя і недоторканість 
особи. 

Чимало гуманістичних планів виношував останній 
гетьман України К. Розумовський: від перебудови 
Гетьманщини на зразок найцивілізованіших держав 
Європи до реалізації права людини на освіту, у т. ч. 
і кріпаків, шляхом створення широкої мережі шкіл, 
Батуринського, Чернігівського і Новгород-Сівер- 
ського університетів. Та більшість цих планів гетьма- 
на-мрійника, який жив переважно у Петербурзі, а не 
у Глухові, залишилось на папері. У галузі прав і свобод 
людини, з одного боку, К. Розумовський ощасливив 
народ скасуванням багатьох внутрішніх поборів, бо¬ 
ротьбою зі свавіллям підлеглих гетьманові урядників, 


які придумали, окрім офіційного встановлення збо¬ 
рів, покуховний, скотний, поковшовий, ваговий та 
інші податки, розрізали Україну численними кордо¬ 
нами і митницями, а з іншого — видавав універсали 
про подальше закріпачення селян. 

Крапку на природному праві українського народу 
на самовизначення поставила імператриця Катерина 
II та створена нею II Малоросійська колегія на чолі 
з П. Рум’янцевим. Гетьманство остаточно було ска¬ 
совано у 1764 р., а залишки автономії — протягом на¬ 
ступних 20 років. Колегія складалась з 4-х росіян і 
4-х українців і працювала під керівництвом відомого 
російського державного діяча і полководця П. Ру- 
м’янцева-Задунайського. Спочатку граф вжив деякі 
заходи для припинення зловживань щодо місцевого 
населення з боку урядників, встановив однаковий гро¬ 
шовий податок (по 1 крб. 02 коп. з хати і по 35 коп. 
з особи чоловічої статі на рік), направляв кошти від 
податків до заснованих ним повітових скарбниць, що 
викликало підтримку населення України. 

Але такі добродійства тривали недовго. У 1765 р. 
перестали існувати слободські козацькі полки. 1767 р. 
розпочався Генеральний опис населення і госпо¬ 
дарств Лівобережжя, який проводився штаб-, обер- і 
унтер-офіцерами і кричущою зневагою до гідності 
особистості взагалі і прав та свобод людини зокрема. 
«В кожному селі,— підкреслюється в «Історії Русів»,- 
виганяли народ з хат на вулиці, не лишаючи нікого, 
навіть грудних немовлят, шикували*його шеренгами 
і тримали так на всякій погоді, чекаючи аж доки пе¬ 
рейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи 
їм перекличку, значили кожному на грудях крейдою 
або вуглем, щоб з іншим не змішався». Все це роби¬ 
лось д ля наступного збільшення оподаткування і зак¬ 
ріпачення селянства. У 1775 р. територія Нової Січі 
опинилась у руках улюбленців Катерени II у складі 
Новоросійської губернії, а вживання терміну «запо¬ 
різький козак» було заборонено. У 1781 р. полково- 
сотенний устрій скасовувався на всій Україні, а ко¬ 
заки переводились на правове становище селян-од- 
нодвірців. Кричущим нехтуванням природних прав 
українського народу був указ Катерини II про забо¬ 
рону викладання українською мовою у Києво-Моги- 
лянський академії, указ Синоду про вилучення у на¬ 
селення українських букварів, закриття українських 
шкіл при полкових козацьких канцеляріях тощо. 3-го 
травня 1783 р. посполиті були остаточно закрілачені. 
Гармати, знамена, клейноди, печатки гетьманщини 
поступово опинилися у Москві. Автономна Україна 
припинила існування, з чим Малоросійська колегія 
виконала свою місію і у 1786 р. була скасована. 

Причини занепаду української гетьманської дер¬ 
жави українські дослідники бачать по-різному. Ма¬ 
буть, найдетальніше вони висвітлюються у роботах 
В. ЛипинськогоЛипинський В.. Це і відсутність у 
Б. Хмельницького сильної і непорушної конституції, 
яка законодавчо закріплювала б гетьманську владу, і 
невміння організувати нову державну українську 
аристократію, і брак прихільників сталої дідичної мо¬ 
нархії, і виступи козацької черні проти своїх поводи¬ 
рів, і переважання республіканського та демократич¬ 
ного мислення на шкоду класократичному монархіч¬ 
ному, і загравання старшин з чужинцями, і катаст¬ 
рофічне замішання у її лавах, відсутність єдності і 


III. Уроки української державності 257 


дисциплінованості, і міжгетьманські бійки, і протидія 
Москви, що організувала гайдамацькі повстання, і 
відмова вищого консервативного православного ду¬ 
ховенства проголосити королем Русі Адама Кисіля, і 
лояльність до царя з боку української бідноти, і про¬ 
граш шведами та Мазепою битви під Полтавою, і вза¬ 
галі недержавність української нації. 

М. Грушевський виокремлює серед таких причин 
хибність державного устрою за доби Б. Хмельниць¬ 
кого, відштовхування міщан від національно-виз¬ 
вольного руху, уникнення від цієї справи селянства, 
концептуальну бідність поглядів на державу, «смер¬ 
тельні протиріччя» між соціальними і економічни¬ 
ми змаганнями мас, інтригування Москви й Вар¬ 
шави, несприятливі географічні обставини Украї¬ 
ни, відсутність природних кордонів на її території, 
відкриті фронти на всі боки, інтелектуальну слабину 
інтелігенції, нерозвинутість міської верстви населен¬ 
ня, культурну відірваність України, психічну него- 
товність народних мас і козаків до завоювання не¬ 
залежності. 

П. Куліш та М. Костомаров вважали, що козацька 
держава впала через анархічний вплив польської 
шляхти на українську, гостру нестачу талановитих по¬ 


літичних лідерів нації, державну недозрілість укра¬ 
їнського народу, егоїстичність козацької старшини, 
руйнівні дії козацької сіроми. У відсутності ясного 
політичного ідеалу у Б. Хмельницького і народу, у 
зневажанні І. Мазепою народних інтересів, у невід¬ 
повідності демократичних ідеалів культурному рів¬ 
неві мас того часу, у відставанні державницьких 
прагнень українців від авторитету державної влади 
у росіян докоряє В. Антонович. С. Томашівський 
вбачав слабкість української держави у невигідному 
розташуванні між культурно-лісовою і степово-лу¬ 
говою смугами, у політико-господарському конст- 
расті Півночі і Півдня, у «польщенні» і «московщен- 
ні» України; І. Крип’якевич — у мазепинській ка¬ 
тастрофі, що підірвала Гетьманщину, у козацькій 
старшині, яка свою користь ідентифікувала з доб¬ 
ром держави; Д. Донцов — у відсутності героїчної 
ідеї, у плебействі козацької старшини, яка «цариці 
патинки лизала», в тому, що серед українства за¬ 
багато гречкосіїв і замало лицарів. 

Щодо державницьких змагань у XX ст., то читач 
знайде у розділі найповніші й найдетальніші відповіді 
на всі питання стосовно УНР, Української держави, 
Директорії та Радянської України. 




258 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Л 


АВТОНОМІЗМ — напрям етнополітичної діяльності, 
який полягає у прагненні етнічної групи домогтися для 
себе автономії, тобто ширшого самоврядування в еко¬ 
номічній, соціальній, культурній, а також політичній 
сферах, не руйнуючи при цьому єдності держави, до 
складу якої входить група. Найчастіше автономізм оби¬ 
рається групою, яка не володіє достатньою економічною, 
територіальною або демографічною базою для повної не¬ 
залежності, або коли вважає, що найкраще її інтереси 
забезпечуються у складі більшої держави. Інколи навіть 
за наявності достатньої бази еліта групи утримує її в рам¬ 
ках автономістського вибору, вбачаючи в ньому гарантії 
власного панівного становища у групі. 

АВТОНОМІЯ. 1) Самоврядування окремої групи гро¬ 
мадян держави в економічних, соціальних, культурних, 
а подекуди і в політичних питаннях. Зустрічається у фор¬ 
мі звичайної територіальної автономії, національно-те¬ 
риторіальної автономії в межах компактного поселення 
етнічних груп (автономні республіки, національні облас¬ 
ті, округи і райони в колишньому СРСР) чи національ¬ 
но-культурної автономії, яка обмежується питаннями 
збереження і розвитку культури і мови групи. 

Автономія передбачає, що самоврядування групи об¬ 
межується колом чітко визначених питань при визнанні 
нею юрисдикції центральної влади у питаннях, які ви¬ 
ходять за межі цього кола. 

2) Частина території держави, яка має автономний 
статус. 

АВТОНОМІЯ (САМОВРЯДУВАННЯ) УКРАЇНИ 
(XVII—ХУІІІ ст.) Народно-визв. війна 1648—1654 не 
привела до створення суверенної укр. державності. Про¬ 
те після возз’єднання з Росією Україна ще майже півтора 
століття зберігала певну самобутність державно-право¬ 
вого укладу. Питання про юрид. визначення того особ¬ 
ливого статусу, що мала Україна — Гетьманщина у складі 
Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, 
М. Є. Слабченко, С. В. Юшков та деякі ін. автори на¬ 
зивали її «феодальною республікою, що перебувала у ва¬ 
сальних відносинах з російським царем». Сьогодні пе¬ 
реважає думка, що укр. державність у роки Гетьманщини 
тільки складалася і не мала завершеного вигляду, тому 
Україну XVII—XVIII ст. передчасно вважати республі¬ 
кою, а слід говорити про широке самоврядування укр. 
земель або про їх автономію, хоча вживання останнього 
терміну стосовно епохи феодалізму не зовсім науково 
коректно. 

Самоврядування (автономія) України ґрунтувалося на 
юрид. умовах возз’єднання з Росією, які було закріплено 
у «березневих статтях» Б. Хмельницького, затверджених 
і уточнених трьома царськими жалуваними грамотами 
від 27 березня 1654: Про прийняття України до складу 
Руської держави; Гетьману і всьому війську Запорозько¬ 
му про збереження їхніх прав і вольностей; Б. Хмель¬ 
ницькому про передачу Чигиринського староства «на 
гетьманську булаву». В цих актах однозначно стверджу¬ 
валося, що «під рукою» рос. царя Україна зберігає низку 
досить вагомих прав. Найголовн. серед них з політико- 
правового погляду були: право Війська Запорозького са¬ 
мостійно обирати гетьмана і козацьку старшину, влада 
яких мала поширюватися на всю Гетьманщину; право 
гетьманського уряду безпосередньо зноситися з інозем. 
державами (крім Польщі і Туреччини); право на власну 
систему військово-адмін. управління, яка водночас ви¬ 
конувала функції місцевої влади; право «судитися від 


своїх старших за своїми правами», тобто мати незалежні 
від царських чиновників судові органи відповідно до тих 
традицій, що склалися на Україні; право користуватися 
не рос. законодавством, а тими нормами, що діяли на 
Україні до возз’єднання; право самоврядування міського 
населення (магдебурзьке право). Ці права не мали абсо¬ 
лютного характеру — рос. цар затверджував обраного 
гетьмана, контролював прибутки і видатки гетьманської 
казни, дипломат, зносини тощо. При сприятливих політ, 
обставинах прерогативи гетьманського уряду ще більше 
обмежувалися на користь царської адміністрації. Так, у 
1660 р. було скасовано право на самостійні зовн. зноси¬ 
ни, а з 1687 гетьман вже не міг зміщувати генеральну 
старшину без санкції царської влади. 

Зазначені автономні права стосувалися в повному об¬ 
сязі лише Правобережної України (так званої Гетьман¬ 
щини). Слобідська Україна тільки формально підпоряд¬ 
ковувалася гетьманові, а фактично цар безпосередньо 
зносився зі слобідськими полковниками, право і судо¬ 
устрій тут майже не відрізнялися від рос. Запорозька Січ 
з часом набула подвійної автономії: і від царя, і від геть¬ 
мана,— жила за своїми власними січовими звичаями. 

Ідея самоврядування (автономії) була провідною в по¬ 
літ. теорії і практиці України XVII—XVIII ст. Непоруш¬ 
ність «малоросійських прав» підтверджувалася при об¬ 
ранні гетьманами Ю. Хмельницького (1659), І. Брюхо- 
вецького (1665), практично в усіх договірних статтях і 
ін. аналог, актах другої пол. XVII ст. і першої пол. 
XVIII ст. Подібні норми мали навіть укази Петра І, спря¬ 
мовані на обмеження самоврядування України. З ін. бо¬ 
ку, в цей час було чимало спроб розірвати зв’язок Ук¬ 
раїни з Росією (Гадяцький договір І.*Виговського з 
Польщею, 1658; Слободищенський трактат Ю. Хмель¬ 
ницького з Польщею, 1660; Бучацький договір П. Доро¬ 
шенка з Туреччиною, 1672; угода П. Іваненка-Петрика 
з Кримом, 1691 тощо), проте в усіх зазнач, випадках мова 
йшла про ту ж саму автономію, тільки «під рукою» ін. 
володаря. Вийти у своїх домаганнях за межі самовряду¬ 
вання України спромігся тільки І. Мазепа, але і його на¬ 
міри фактично не сягали далі утворення васальної, за¬ 
лежної від могутніх сусідів держави. 

Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, 
що у сукупності забезпечували її особливий політико- 
правовий статус. Наступ рос. царату в першу чергу йшов 
проти самостійності гетьманської влади. Крах авантюри 
І. Мазепи став останнім аргументом і гарним приводом 
для царської адміністрації, щоб поставити гетьманський 
уряд у цілковиту залежність від Москви. З 1708 р. об¬ 
рання й усунення гетьмана могло здійснюватися лише 
зі згоди царя, а з 1709 при гетьмані постійно перебував 
царський резидент, який контролював діяльність геть¬ 
мана і його адміністрації. У 1722 після смерті І. Скоро¬ 
падського царський уряд заборонив вибори нового геть¬ 
мана. Наказним гетьманом було призначено П. Полу¬ 
ботка, але його діяльність перебувала під жорстким конт¬ 
ролем спеціально утвореної царем Малоросійської 
колегії у складі президента колегії (бригадира Вельямі- 
нова), 6 російських офіцерів та прокурора. Без санкції 
останньої гетьман не міг видати жодного універсалу або 
розпорядження. 

У 1727 з метою покращення відносин з козацькою 
старшиною під час загострення російсько-турецьких від¬ 
носин Малоросійську колегію було скасовано, а гетьма¬ 
ном обрано Д. Апостола. Проте влада нового гетьмана 
була суттєво обмежена і перебувала під контролем цар¬ 
ських чиновників. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. но¬ 
ві вибори гетьмана не проводилися, а було утворено так 
зване правління гетьманського уряду, до якого входили 
рос. чиновники і представники козацької старшини. Ос¬ 
таннє проіснувало до 1750, коли гетьманом з дозволу 
царського уряду було обрано К. Розумовського. Остаточ¬ 
но скасовано гетьманство 1764. Після того завдання лік- 




III. Уроки української державності 259 


відації залишків самоврядування на Україні було покла¬ 
дено на відновлену малорос, колегію. До и складу вхо¬ 
дило 4 представники рос. армії та 4 представники ко¬ 
зацької старшини. Президентом колегії було призначено 
відомого полководця П. Румянцева. Малорос, колегія 
була ліквідована 1786, коли на Україну було повністю 
поширено систему адмін. управління Російської імперії. 

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово- 
адмін. устрій України. Полки, сотні і курені як адмін. 
одиниці існували на Слобідській Україні до 1765, а на 
Лівобережній Україні до 1781. Замість них було запро¬ 
ваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і 
повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого 
управління і самоврядування. 

Досить довго зберігалася автономія судоустрою Ук¬ 
раїни. Переробка його на рос. кшталт почалася після по¬ 
ширення у 1781 р. на територію України «Установлення 
про управління губерніями» (1775). Проте 1796 р. було 
видано царський указ «Про відновлення в Малоросії 
правління і судопровадження відповідно до місцевих 
прав і давніх обрядів». Відмінності в судоустрої України 
в осн. були ліквідовані у 30-х рр. XIX ст., хоча деякі не¬ 
значні особливості залишилися навіть і після цього. 

Ще довше залишалися в силі давні джерела права Ук¬ 
раїни, найголов. серед яких були Литовський Статут 
(1588), численні збірки магдебурзького права, акти геть¬ 
манської влади тощо. Відносна автономія правного ук¬ 
ладу знайшла своє відображення у спробах кодифікувати 
законодавства України, наслідком яких стало створення 
відомих правових пам’яток: «Права, по которнм судится 
малороссийский народ» (1743), «Суд и расправа в правах 
Малороссийских» (1750), «Зкстракт малороссийских 
прав» (1767), «Зкстракт из указов, инструкций и учреж- 
д£ний» (1786), «Собрание малороссийских прав» (1807) 
таін. Лише після створення «Свода законов Российской 
империи» на Україні в 1840—1842 рр. було поетапно вве¬ 
дено загальноімперське законодавство, в якому на згадку 
про колишню автономію збереглися деякі спеціальні 
правові норми для Чернігівської та Полтавської губерній. 

Серед ін. важливих моментів на шляху ліквідації ос¬ 
танніх атрибутів самоврядування України слід відзначи¬ 
ти перетворення у регулярні частини рос. армії козацьких 
полків Слобідської України (1765) і Лівобережної Украї¬ 
ни (1783). У 1755 була знищена Запорозька Січ. У 1783 
на Україні, де протягом народно-визв. війни феодаль¬ 
но-кріпосницька система була суттєво ослаблена, оста¬ 
точно оформлено кріпосне право за рос. зразком, а 1785 
укр. шляхта дістала всі права рос. дворянства. 

Досвід XVII—XVIII ст. став життєдайним джерелом 
для розвитку наступних федералістсько-автономістських 
концепцій, сприяв формуванню й утвердженню ідеї 
держ. незалежності України. 

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ 
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ У КВІТНІ-ГРУДНІ 1918 р. 
Управління на місцях здійснювалось в Українській дер¬ 
жаві відповідно до п адміністративно-територіального 
поділу, який у головних рисах залишався майже таким, 
як і за доби Центральної Ради. Проте деякі зміни все ж 
відбувалися. 

Згідно з урядовими документами гетьманату, як і ра¬ 
ніше, у складі України завжди згадувались Волинська з 
центром у Житомирі, Катеринославська (Катеринослав), 
Київська (Київ), Подільська (Кам’янець-Подільський), 
Полтавська (Полтава), Херсонська (Херсон), Харківська 
(Харків) та Чернігівська (Чернігів) губернії. Деякі непо¬ 
розуміння виникали навколо Таврійської губернії. Ска¬ 
жімо, у законі про штати і спис управлінь губернських 
та повітових старостів від 10 серпня вона зовсім не зга¬ 
дується, а Дніпровський, Бердянський і Мелітополь¬ 
ський повіти перераховуються у загальному списку по¬ 
вітів. У законі ж про вибори губернських і повітових зем¬ 
ських гласних від 16 вересня визначається навіть кіль¬ 


кість гласних (44), яких треба було обрати до Таврій¬ 
ського губернського земського зібрання. 

Що ж до поділу губерній на повіти, то ніяких змін не 
відбулось лише в Полтавській губернії з 15 повітів. До 
12 повітів Волинської губернії планувалось долучити ще 
8: Мінський Мінської, Брест-Литовський та Кобрин- 
ський Гродненської, Томашівський, Грубешівський, Во- 
лодавський та Більський повіти Холмської губернії. Та¬ 
ганрозька округа Області війська Донського мала увійти 
до Катеринославської губернії, що налічувала 8 повітів. 
Мозирський і Рєчицький повіти Мінської губернії пе¬ 
редбачалось додати до 12 повітів Київщини, Ізмаїль¬ 
ський, Бендерський та Акерманський повіти Бессара- 
бії — до 6 повітів Херсонщини, а Хотинський, Сорок- 
ський, Оргієвський, Бєльцьський повіти Бессарабської 
губернії — до 12 повітів Поділля. 18 замість існуючих 15 
повітів планувалось створити у Чернігівський губернії за 
рахунок приєднання Гомельського повіту Могильовської 
та Путивльського і Рильського Курської губернії. Та най¬ 
більше нових земель, на думку уряду Української дер¬ 
жави, мали поповнити Харківську губернію. До 11 ко¬ 
лишніх тут додавались ще 11 нових повітів: Суджан- 
ський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, 
Новооскольський та Обоянський з Курщини, Валуйків- 
ський, Бирючинський, Богучарський та Острогозький з 
Воронежчини і Донецька округа Області Війська Дон¬ 
ського. У той же час Таврійська губернія фактично змен¬ 
шувалась з 8 до 3 повітів за рахунок вилучення Євпато¬ 
рійського, Сімферопольського, Ялтинського, Перекоп- 
ського і Феодосійського повітів, тобто Кримського 
півострову. Але при цьому робилось застереження: «Что 
касается Таврической губернии, то ввиду текущих по- 
литических собнтий вопрос о присоединении зтой гу¬ 
бернии в состав Украинского государства остается от- 
крьітьім». 

Таким чином, гетьман планував приєднати до Украї¬ 
ни доби УЦР ще 31 повіт з суміжних територій. Та це 
не все: передбачалось долучити до сусідніх з ними адмі¬ 
ністративних одиниць частини Костянтинівського, Рад- 
зінського і Красниставського повітів Люблінської, Пру- 
жанського Гродненської, Слуцького і Бобруйського 
Мінської, Рогачівського Могильовської, Сєвського і 
Трубчевського Орловської, Дмитриєвського, Льговсько- 
го, Старооскольського, Курського і Тимського Курської, 
Коротоякського Воронезької, тобто більші чи менші час¬ 
тини ще 16 повітів колишньої Російської імперії. 

Як бачимо, на відміну від Центральної Ради, Україн¬ 
ська держава не відмовлялась від Холмщини і навіть у 
багатьох випадках називала її окремою губернією. За дея¬ 
кими документами до її складу, окрім 8 колишніх, вклю¬ 
чались ще й Берестейський, Більський, Кобринський і 
Пружанський повіти. Але офіційного статусу Холмська 
губернія набула лише 15 листопада, коли рішенням уряду 
управління Холмського губернського старости було до¬ 
дане до загального списку таких управлінь. 

Важлива подія у адміністративному поділі України 
відбулась 30 листопада. У цей день з Рєчицького, Пін¬ 
ського та Мозирського повітів було офіційно утворено 
Поліську округу, а з Бердянського, Мелітопольського і 
Дніпровського повітів — Таврійську округу. У багатьох 
документах ці округи називались і губерніями, що вно¬ 
сило плутанину у справу територіального розмежування 
України. Це ж саме стосується ухвал уряду і окремих 
міністерств, де у складі держави називаються і Гроднен¬ 
ська губернія (Більський, Пружанський, Берестецький і 
Кобринський повіти), Поліська округа іменується Мін¬ 
ською губернією тощо. 

До Києва час від часу надходили прохання україн¬ 
ських земляцтв та інших українських громад про приєд¬ 
нання до рідної землі. 30 травня 1918 р. таке рішення 
прийняли збори робітників і службовців залізничних 
майстерень м. Гомеля. 18 червня 64 хлібороби-власники 




260 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


підписали аналогічну петицію від імені трудівників Ост- 
рогозького і Богучарського повітів Воронезької губернії. 
25 листопада надійшов такий меморандум від громад¬ 
ських організацій Таганрогу. 

Щодо окремих населених пунктів, то за одними до¬ 
кументами уряд гетьмана поділяв їх на першорядні (Київ, 
Одеса, Харків і Катеринослав), другорядні (всі інші міста 
та деякі великолюдні містечка й посади) і третьорядні 
(всі інші місцевості); за другими — на місцевості чоти¬ 
рьох класів: до І класу належав Київ, до II — Одеса, Хар¬ 
ків і Катеринослав, до III — всі інші губернські центри 
і Миколаїв, до IV — все, що залишилось. Ще одне но¬ 
вовведення гетьмана полягало у тому, що повіти були 
розділені на два розряди: ЗО надавався статус І розряду 
(Київський, Бердичівський, Уманський, Черкаський, 
Чернігівський, Ніжинський, Житомирський, Рівен- 
ський, Кам’янець-Подільський, Вінницький, Могилів- 
ський, Проскурівський, Харківський, Сумський, Пол¬ 
тавський, Кременчуцький, Катеринославський, Олек- 
сандрівський, Маріупольський, Слов’яносербський, Бах- 
мутський, Одеський, Херсонський, Єлизаветградський, 
Тираспільський, Гомельський, Акерманський, Бердян¬ 
ський, Мелітопольський, Білгородський), а іншим 76 по¬ 
вітам — статус II розряду. Всі повіти розподілялись на 
1813 волостей. 

У серпні уряд Української держави значно збільшив 
територію міста Києва, до якої були включені околиці: 
Пуща-Водиця, Верхня та Нижня Солом’янки, Батиєва 
Гора, Протасів Яр, Караваєвські Дачі, Святошино, Де- 
міївка, Саперна слобідка, Чоколовський та Голосіїв- 
ський ліси, Вітянські поля, Горянка, Борщагівка, Жуля- 
ни, Дехтярі, Грушки, Пост-Волинський, Труханів острів, 
Передмістна слобідка, Микольська, Кухмистерська і 
Дарницькі дачі. 

АНТИУКРАЇНСЬКІ РІШЕННЯ ПАРИЗЬКОЇ МИР¬ 
НОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ. 16 січня 1919 р. розпочала свою 
роботу Паризька мирна конференція, яка тривала (з пе¬ 
рервами) рівно рік. У дебатах брали участь 32 офіційно 
запрошені країни. Але держави-переможниці, уряди 
яких очолювали у цей час В. Вільсон, Ж. Клемансо та 
Д. Ллойд Джордж, численні делегації від колишньої Ро¬ 
сійської імперії тримали осторонь. А їх приїхало чимало: 
від «Російської політичної наради» у Парижі, УНР, 
ЗУНР, Білоруської народної республіки, Республіки гор¬ 
ців Північного Кавказу, Естонії, Литви, Латвії, Грузії, 
Вірменії, Азербайджану тощо. Не запрошувались на кон¬ 
ференцію і радянські уряди. Але більшості з тих, хто при¬ 
їхав до Парижа без запрошення, перед початком офіцій¬ 
них переговорів було надано можливість висловити свої 
позиції. 

Головував на конференції Ж. Клемансо, а вищий її 
орган постійно змінювався: спочатку це була Рада 
десяти, з березня — Рада чотирьох (Клемансо, Ллойд 
Джордж, Вільсон і прем’єр-міністр Італії В. Орландо, 
якого у травні змінив Ф. Нітті), з червня 1919 р.— Рада 
п’яти (додався представник Японії маркіз К. Сайондзі). 
«Російське питання» стало одним з головних на конфе¬ 
ренції, але сподівання Директорії і керівників ЗУНР на 
«гарячу підтримку» з боку Антанти ідеї незалежності Ук¬ 
раїни виявились марними. Зусилля представників УНР 
і ЗУНР у Парижі А. Марголіна та В. Панейка ні до чого 
не привели. Більше того, рішення Паризької мирної кон¬ 
ференції (Версальський, Сен-Жерменський, Нейїський, 
Тріанонський, Севрський мирні договори та Бессараб¬ 
ський протокол) виявились згубними не лише для укра¬ 
їнського національно-визвольного руху на чолі з Дирек¬ 
торією і Національною радою, а й для розбудови укра¬ 
їнської державності взагалі. 

Країни Антанти з самого початку виступили з ініціа¬ 
тивою скликання конференції всіх урядів колишньої Ро¬ 
сійської імперії на Принцевих островах, а потім від цього 
відмовились. Нічого доброго не принесли Україні і місії 


Нулянса, Бартелемі, Боти, Булліта, що відбулись за вка¬ 
зівкою В. Вільсона у лютому-квітні 1919 р. Результати 
переговорів Булліта навіть не були оприлюднені, а Кле¬ 
мансо і Ллойд Джордж офіційно від них відмежувались. 
Зазнав краху і висунутий у квітні план Ф. Нансена, який 
мав на меті деяку підтримку втягнутих у громадянську 
війну народів Росії. У червні учасники Паризької мирної 
конференції фактично визнали Омський уряд О. Колча- 
ка і відмовились зробити це саме стосовно України, Бі¬ 
лорусії та інших частин Росії. Вони гаряче підтримали 
Польщу, Фінляндію, Румунію, визнали автономію Есто¬ 
нії, Литви, Латвії, дозволили Денікіну купувати зброю у 
Німеччині, всіляко заохочували Юденича у його наступі 
на Петроград, врешті-врешт де-факто визнали уряди 
Азербайджану, Грузії та Вірменії, але від Директорії ви¬ 
магали лише повного підпорядкування російській білог¬ 
вардійщині. 12 грудня 1919 р. Рада п’яти встановила «са¬ 
нітарний кордон» навколо Росії, а 16 січня 1920 р. ска¬ 
сувала це рішення. Більше того, саме Паризька мирна 
конференція санкціонувала загарбання Румунією Пів¬ 
нічної Буковини і Бессарабії, Чехословакією — Закар¬ 
патської України, Польщею — Східної Галичини і За¬ 
хідної Волині, поклала кінець ЗУНР. Антанта і США 
відкрито нехтували правами українців, хорватів, слова¬ 
ків, словенів, албанців в угоду румунам, полякам, чехам, 
сербам. Недалекоглядні, штучні рішення конференції 
багато в чому призвели до нечуваної за звірствами другої 
світової війни та низки братовбивчих національних кон¬ 
фліктів у Європі, які тривають і зараз. 


Б 

БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ. Історію 
відродження української нації з моменту вибуху Великої 
Російської Революції по сьогоднішній день можна поді¬ 
лити на чотири доби... 

...1. ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. З двома періода¬ 
ми: 1) Період революційної організації державності й 
морально-правової влади; 2) Період юридично-правової 
державності. 

2. ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. 

3. ДОБА ДИРЕКТОРІЇ. 

4. ДОБА ОТАМАНОВЩИНИ. 

В основу цього поділу покладено роль тих чи інших 
соціальних верств під час цих моментів. 

Чинником доби Центральної Ради є вся свідома на¬ 
ціональна демократія без різниці кляс. 

Доба Гетьманщини одзначається пануючою роллю 
кляс буржуазних і реакційних. 

Під час доби Директорії головна роль переходить до 
кляс революційних — пролетаріату сільського й мі¬ 
ського. 

Головним чинником доби Отаманщини є елемент 
військовий, ідеологічно репрезентований дрібним націо¬ 
нальним міщанством, а в акції своїй автократичний. 

В ім’я зажерливості європейського капіталу гнали під 
гранати й кулі сотні тисяч, мільйони людей Росії; одри- 
вали їм руки, голови, шматували, засипали живими в 
землю й мордували такими муками, яких ще ніколи не 
знала людськість. Усі сили землі, держави й народу ви¬ 
качували й гнали без перестанку туди, на побоїще, на 
фронти й там все це божевільно, в лютому, кровавому 
екстазі нищили, трощили. 

А в тилу очманіла російська інтелігенція з криваво- 
налитими очима, обнявшись з жандармами, уквітчав¬ 
шись шворками, на яких її ще так недавно вішано са¬ 
мими жандармами, танцювала дикий, безглуздий, 
п’яний танок російського патріотизму. Розхристана, за- 




III. Уроки української державності 261 


ляпана кров’ю з фронту, вона в екстазі хапала нагаї з 
рук жандармів і хльоскала ними бідні маси, роз’ятрювала 
їх, кидала в лють і гнала туди, на всесвітнє побоїще. Од¬ 
кинувши всякий сором і честь, стоячи на перехрестях, 
вона, ця несподівана помічниця старого розпутника, 
кричала, вимахувала національним прапором, пінилась, 
лаялась, брехала, падала на коліна перед портретами ца¬ 
ря, цілувала руки деспота й все прощала, все не пам’я¬ 
тала. 

Самодержавство мусило вимерти з такою ж немину¬ 
чістю, як вимирає все, що оджило свою необхідність. 
Розвиток внутрішніх економічних і соціальних відносин 
давно вже вимагав зміни політично-державної форми. 
Коріння нового ладу прагнуло ширших, вільніших, від¬ 
повідніших до їх реальної суті правових норм. 

Приспаний, приглушений, заляканий й замучений 
інстинкт затвердження себе серед сущого з чудодійною, 
стихійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх на¬ 
прямах національного організму. Всі до купи! Всі сили, 
всі до крихітки, всі без різниці фарб у єдину силу! 

Звідси починається героїчний, захоплюючий період 
пробудження нації, яка була зтерта з географічних карт, 
з підручників історії, навіть зі своєї власної свідомості. 

Велика, таємна сила, що зветься інстинктом життя, 
дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб 
підтримки життя в собі та навкруги себе. Людина, яка 
має здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що 
дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює життєві 
її сили. В цьому є корінь і основа національного чуття. 
Через це національна свідомість і любов до своєї нації 
не знає кордонів. 

З цього погляду інтернаціоналізм, що вимагає зречен¬ 
ня від своєї національності й розчинення себе в безфарб- 
ній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки 
абсурд, а й лицемірна, просто злочинна пропаганда са¬ 
могубства. 

Ми — не нація? Ми — не сильні? Добре. Ми пока¬ 
жемо не в теорії, не в резолюціях, не в посиланнях на 
справедливість, а в житті, що ми ще не задушені, що ми 
хочемо, можемо й будемо жити. 

Оголосити творіння державності легко, але ж треба 
серйозно вдуматись, яка то велетенська робота, яких зу¬ 
силь вона вимагає. Бо що то значить наша українська 
державність? То значить, що всі органи державного уп¬ 
равління й господарства мають бути насамперед утворені 
на Україні, там, де їх зовсім не було до цього часу. Це 
не перефарбування старих, організованих, пристосова¬ 
них до життя віками апаратів, не зміщення одних людей 
іншими. Ні, творити все з самого початку, з самих дріб¬ 
ниць, творити за місяць-два те, що в інших країнах ут¬ 
ворювалось десятками віків. 

Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. 
Та де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та вели¬ 
чезна, складна машина, що зветься державністю? Адже 
треба тисячі досвідчених і національно-свідомих людей, 
щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, 
починаючи з міністрів і закінчуючи писарчуками в кан¬ 
целяріях. Де ж вони ці люди, де вони могли взятися, 
коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої мож¬ 
ливості мати свою масову інтелігенцію, з якої можна 
було б вибрати тих досвідчених і національно-свідомих 
людей. 

Дійсно, тільки ентузіазм і високе піднесення духу мог¬ 
ли надати відваги взяти на себе ту колосальну, непосиль¬ 
ну працю, яку приняла на себе Центральна Рада. 

Так, ми бачили й передбачали всі труднощі. Ми ро¬ 
зуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею укра¬ 
їнської державності на випадок невдачі, на випадок ви¬ 
явлення нашого безсилля, неуміння, недозрілості. Але 
нашою метою була не сама державність. Наша мета бу¬ 
ла — відродження нашої національності, пробудження 
в нашому народі своєї, національної гідності, почуття 


необхідності рідних форм свого розвитку. Державність 
же є тільки засіб для цієї істотної мети. І через це сам 
процес здобування цієї державності вже мав би служити 
пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фак¬ 
тором. 

Злиття з трудовими верствами українського народу, 
черпання своєї сили тільки з цього великого джерела й 
праця тільки для нього, от що робило Центральну Раду 
такою могутньою. 

Історія показала всю безплідність, шкідливість і навіть 
злочинність намагання убгати відродження української 
нації в неприродні для неї форми. Відродження україн¬ 
ської нації йшло і йтиме в гармонії з соціальним визво¬ 
ленням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої рево¬ 
люції. 


В 

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 
1648—1654. Спрямована проти панування шляхетської 
Речі Посполитої, за нац. незалежність укр. народу, одна 
з найяскравіших сторінок в історії України. Була викли¬ 
кана жорстоким соціальним, нац. і реліг. гнітом поль¬ 
сько-шляхетських магнатів і католицької церкви. Її ру¬ 
шійними силами виступили, з одного боку, укр. селяни, 
козаки, міщани, а з другого — козацька старшина, дрібна 
шляхта, міська верхівка і духовенство. 

За своєю суттю це була антйфеодальна всенародна 
визвольна війна, головною рушійною силою якої висту¬ 
пало селянство, а політ, силою і лідером — козацтво, яке 
вело за собою і всі ін. стани феодального суспільства 
України. Важливою особливістю було те, що у цій війні 
за наявності соціально-станових суперечностей стосовно 
до нац. визволення України їх інтереси співпадали, що 
й забезпечило у ній загальнонародну участь і досягнуті 
успіхи. Лише великі укр. землевласники, вище духовен¬ 
ство та частина козацької, в основному реєстрової, стар¬ 
шини шукали союзу з польськими феодалами. 

На відміну від багатьох народних війн і повстань 
XVI—XVII ст., які раніше були придушені Реччю Пос¬ 
политою, ця війна була досить довготривалою, набула 
великого розмаху і мала рішучий характер. 

Її очолив видатний державний діяч і воєначальник 
Богдан (Зіновій) Хмельницький, син дрібного укр. шлях¬ 
тича, чигиринського сотника. Б. Хмельницький був од¬ 
ним з найосвіченіших людей свого часу. Близький до 
широких мас козацтва, він розумів їх думки і прагнення, 
і тому воно повірило йому і пішло за ним, коли в грудні 
1647 він разом з групою запорожців, своїх сподвижників, 
з’явився на Запорожжі і почав безпосередню підготовку 
до повстання. Добре розуміючи складність обстановки і 
Запорозької Січі як ядра народного повстання, Хмель¬ 
ницький вів його підготовку надзвичайно обережно. 
Тільки найближчі,люди знали про це. Однак велася вона 
не лише на Січі. Його представники організовували пат¬ 
ріотичні сили у кожному воєводстві України. Коронний 
гетьман М. Потоцький писав з острахом щодо цього 
польському королю Владиславу IV 21 березня 1648 р., 
що на Україні «не було ні жодного села, нҐжодного міста, 
у якому б не чулися заклики до свавільства». У листі ж 
наголошувалося і на меті повстання, що повстанці ба¬ 
жають «самостійно панувати на Україні» та утворення 
«удільної, з визначальними кордонами, держави». 

На початку квітня 1648 р. козаки обрали Хмельниць¬ 
кого гетьманом і зразу ж після цього він очолив виступ 
запорозьких козаків проти польських військ. 

Перша битва відбулася під Жовтими Водами 5—6 
(15—16) травня 1648. Козаки вщент розгромили передо- 




262 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вий авангард шляхетського війська, а 15—16 (25—26) 
травня 1648 під Корсунем — і його основні сили. Ці пер¬ 
ші перемоги селянсько-козацького війська, здійснені 
при допомозі татарського загону на чолі з Тугай-беєм, 
сприяли переростанню загального повстання у В. в. у. 
н., яка охопила як лівобережні, так і правобережні ра¬ 
йони України і докотилася до Карпат. 

До вересня 1648 визвольна армія під проводом Хмель¬ 
ницького вже нараховувала понад 80 тис. чоловік і була 
готова вести дальшу боротьбу за праве діло всього народу. 

У битві під Пилявцями, яка відбулася 13 вересня 1648, 
було розгромлене 40-тисячне польсько-шляхетське вій¬ 
сько, яке прибуло на Україну для придушення повста¬ 
ння. Ця битва, як і визвольний похід на західноукраїнські 
землі, засвідчили зрослу силу повстання, яке тепер охо¬ 
пило і Білорусію. Польський уряд змушений був запро¬ 
понувати Хмельницькому укласти перемир’я, визнавши 
його гетьманом України. Однак восени козацьке військо, 
виснажене боями і походами, терплячи негоду і наступ 
епідемії чуми, було відведене Хмельницьким до Києва. 

Битви укр. народу під проводом Хмельницького до 
київського періоду показали великі потенційні сили по¬ 
встанців, їх рішучість і готовність до дальшої боротьби. 
Уже в цих битвах були побратими Хмельницького, з яки¬ 
ми він і в майбутньому досягав своїх перемог — Максим 
Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Іван Гонта, Ми¬ 
хайло Кричевський та ін., які стали гордістю народу, його 
героями. 

Перебування Хмельницького і його козацьких полків 
у Києві було пов’язане з великою роботою, яку розпочав 
він по організації війська у цей час, утвердженням нової 
системи управління та ін. 

За безпосередньою участю Хмельницького розробля¬ 
ється і приймається військовий статут — «Статті про уст¬ 
рій Війська Запорозького»,— розпочинається формуван¬ 
ня центр, і місцевого держапарату, у якому функції уряду 
виконувала генеральна старшина: гетьман, обозний, суд¬ 
дя, осавули, писар, хорунжий, бунчужний, підскарбій. 
Центр, установою вважалась гетьманська канцелярія, яка 
перебувала у Чигирині, де розміщалася і гетьманська ре¬ 
зиденція. Україна за звичаями і традиціями ділилася на 
полки і сотні. У реєстрі Війська Запорозького (1649) наз¬ 
вано 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, 
Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацдав- 
ський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кро- 
пивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуць¬ 
кий, Ніжинський, Чернігівський,— в яких нараховува¬ 
лася 271 сотня. Площа, яку займали полки, складала 
близько 200 тис. кв. км з населенням 1 млн. чол. Однак 
територія України, визволена Хмельницьким, становила 
значно більшу площу, якщо враховувати її західні регіо¬ 
ни. І людей на ній проживало значно більше. Говорячи 
про територію незалежної укр. держави, Хмельницький 
відзначив: «Досить нам на Україні і Поділю і Волині; 
тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, 
Холм і Галич». Вказуючи на те, що сучасна йому тери¬ 
торія укр. держави має бути такою, якою «володіли бла¬ 
гочестиві великі князі», Хмельницький, таким чином, 
вважав, що вона має наслідувати спадщину княжої Русі. 
У ній він вбачав нероздільне наступництво України від 
тих прадавніх часів. 

У цей час Україна перетворювалася на суб’єкт між¬ 
народних відносин. Встановлюються стосунки з Росією, 
Портою, Кримом, Трансільванією та ін. 

Найбільш значною подією зовнішньополітичної ді¬ 
яльності Хмельницького було відправлення ним посоль¬ 
ства до Москви з пропозицією об’єднати свої сили проти 
Речі Посполитої. У той же час у Переяславі він веде пе¬ 
реговори з польськими комісарами, після яких, вико¬ 
нуючи волю народних мас, вирішує продовжувати війну. 

Весною 1649 польська армія, понад 12 тис. чол., знову 
вторглася у межі України, але була оточена під Збаражем. 


їй на допомогу з-під Любліна вийшов великий загін 
польського війська на чолі з королем Яном Казиміром. 
5—6 серпня 1649 відбулася поблизу Зборова вирішальна 
битва. Зрада кримського хана Іслам-Гірея, підкупленого 
поляками, врятувала їх від повного розгрому і примусила 
Хмельницького піти на укладення 8 серпня 1649 Зборів- 
ського договору. Договір декларував підтвердження 
«привілеїв» козакам і старшині, визначав 40-тис. реєстр 
козацького війська, а шляхта могла повертатися до своїх 
маєтків. 

Однак сейм Речі Посполитої відмовився узаконити 
умови договору. Договір викликав хвилю незадоволення 
серед селян та рядового козацтва, які прагнули до пов¬ 
ного визволення України. 

У лютому 1651 польські війська, які нараховували 
близько 150 тис. чол., почали наступ на Україну. Проти 
них Хмельницький повів 100-тис. селянсько-козацьку 
армію. З ним йшли його союзники — кримські татари, 
яких нараховувалося 50 тис. Битва відбулася на Волині, 
поблизу Берестечка 18—20 серпня 1651. Однак і тут зрад¬ 
ництво хана призвело до того, що, незважаючи на велику 
стійкість і відвагу козаків, які завдали ворогу немалих 
втрат, укр. козацьке військо зазнало поразки. Хмель¬ 
ницький змушений був укласти Білоцерківський договір, 
умови якого виявилися вкрай важкими для укр. народу. 
На Україну поверталася польсько-шляхетська влада; те¬ 
риторія, підвладна козакам і гетьману, обмежувалася Ки¬ 
ївщиною, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол., 
гетьман позбавлявся права зноситися з іноземними дер¬ 
жавами та ін. Але яким би важким він не був для народу, 
він не зломив його волі до перемоги. І це показали на¬ 
ступні події. І була знаменита битва під БатЬгом, у якій 
повністю було знищено у травні 1652 50-тис. польське 
військо під командуванням польського гетьмана Марти¬ 
на Калиновського; і розгром у листопаді 1652 40-тис. 
польського війська в районі Кам’янця; і оточення в груд¬ 
ні 1653 великого угруповання польських військ під 
Жванцем; і подальші спільні бої проти Речі Посполитої, 
спільні з рос. військом після входження України до скла¬ 
ду Росії 8 січня 1654 — події історичної, надзвичайно 
важливої як для Росії, так і для дальшої долі України, 
розвиток якої з цього часу почався у співжитті з рос. 
дійсністю — неоднозначною, суперечливою, трагічною. 

Прийнято вважати, що саме названа вище дата є кін¬ 
цевою щодо В. в. у. н. Цей факт потребує, однак, сьогодні 
уточнення. І багато істориків справедливо відносять за¬ 
кінчення В. в. у. н. проти польсько-шляхетського гніту 
до 1667 р., коли царський уряд заради своїх імперських 
устремлінь, знехтувавши інтересами України, підписав з 
польським урядом невигідне для неї Андрусівське пере¬ 
мир’я, яке згодом переросло у «Вічний мир» між Росією 
і Польщею. Саме ця обставина і зумовила українсько- 
польську війну, яка тривала 19 років і засвідчила перед 
усьм світом велич духу укр. народу. У цій війні він відс¬ 
тояв право на своє етнічне існування, створив власну 
державу, здійснив свою мрію про звільнення рідної землі 
від іноземних поневолювачів. 

ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ПРО¬ 
ГРАМАХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ 
КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX ст. Після • підписання 
Б. Хмельницьким Переяславської угоди 1654 р. царська 
Росія поступово (процес цей тривав майже сто років) 
ліквідувала державність укр. народу і перетворила Украї¬ 
ну в одну з своїх колоній. Однак понад двісті років на¬ 
півколоніального і колоніального становища, жорстоко¬ 
го нац. гноблення не змогли остаточно вбити прагнення 
українців до свободи й незалежності. Розірваний на час¬ 
тини і поділений між сильнішими сусідніми державами 
народ завжди мріяв про об’єднання своїх земель і від¬ 
новлення нац. державності. Устами кращих своїх синів: 
Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка та ін. велетнів 
духу — він неодноразово заявляв про свої найзаповітніші 




III. Уроки української державності 263 


сподівання і прагнення. Та поза автономію й федерацію 
України у складі Росії укр. політ, думка до середини 90- 
х рр. XIX ст. ще не виходила. З появою 1895 брошури 
Юліана Бачинського «Україна іггесіепіа» вперше виразно 
й аргументовано підкреслювалась необхідність та іст. не¬ 
минучість політ, самостійності України як основи еко¬ 
номічного і культурного розвитку, найважливішої умови 
її існування. 

З виникненням наприкінці XIX — початку XX ст. ук¬ 
раїнських політ, партій ідеї державності укр. нації здо¬ 
бувають все більше визнання (насамперед в Галичині) і 
знаходять обґрунтування в їх програмних документах. На 
західноукраїнських землях Українська радикальна партія 
на IV з’їзді у Львові 29 грудня 1895 заявила в своїй про¬ 
грамі, що «здійснення усіх її ідеалів можливе тільки при 
повній політичній самостійності русько-українського 
народу і повнім необмеженім праві його рішати самому 
в усіх справах, що його дотикають». Постулат самостій¬ 
ності включила в свою програму також Націонал-демок¬ 
ратична партія Галичини. 

Ідею самостійності України на Наддніпрянщині під¬ 
тримала Революційна Українська партія (РУП), що була 
заснована в 1900 в Харкові. Зокрема, вже у першій її 
брошурі — «Самостійна Україна», написаній М. Міх- 
новським і виданій 1900 р. у Львові, боротьба за само¬ 
стійну державу висувалась як найближча мета партії, а 
ідеал — «одна єдина, нероздільна, самостійна Україна 
від Карпат аж по Кавказ». Але незабаром у «Нарисі про¬ 
грами», підготовленому Київською організацією РУП, 
партія висловилась лише за автономію України в складі 
майбутньої федеративної Російської республіки. Даний 
проект з деякими змінами й став офіційною програмою 
РУП та її спадкоємиці (УСДРП виникла 1905;. Крім РУП 
за самостійність України виступала Українська Соціа¬ 
лістична партія (УСП), заснована 1900 Б. Ярошевським, 
яка згодом злилася з РУП. Українська Демократична 
партія (УДП) і Українська Радикальна партія (УРП), які 
пізніше об’єдналися в одну (Українську Демократично- 
Радикульну партію), з самого початку дотримувались фе¬ 
дералістської концепції, тобто були федералістами. Лише 
одна партія на Наддніпрянській Україні в дореволюцій¬ 
ний період — Українська народна партія (УНП), що теж 
вийшла з лона РУП, незмінно виступала за самостійність 
України, стоячи на ґрунті названої вище брошури 
М. Міхновського. Її програма була надрукована в пер¬ 
шому і єдиному номері газети «Самостійна Україна» 
(Львів, 1905), а згодом в окремій брошурі під назвою 
«Програма Української Народної Партії» (Чернівці, 
1906). У ній ідеалом партії було проголошено «вільну, 
непідлеглу самостійну республіку — Україну робочих 
людей», що мала складатися з союзу окремих україн¬ 
ських земель. Однак ця партія в силу різних обставин (у 
першу чергу внаслідок жорстокого царського терору про¬ 
ти українства) великого впливу не мала і була дуже не¬ 
численною. 

Резолюція 1917 спричинила появу на Україні багатьох 
нових політ, партій і пожвавлення діяльності вже існу¬ 
ючих. Основні укр. партії того періоду — УСДРП, УПСР, 
що очолили національно-визвольний рух укр. народу, 
справляючи вирішальний вплив на політику Централь¬ 
ної Ради, з самого початку революції виступали (щоправ¬ 
да з деякими несуттєвими відмінностями) за досягнення 
автономії України в складі федеративної рос. держави. 
Зокрема, УСДРП на своїй конференції, яка відбулася 
4—5 квітня 1917 в Києві, розглядала досягнення автоно¬ 
мії як перше, невідкладне, гостре завдання. А на своєму 
IV конгресі (у вересні 1917 в Києві) УСДРП у національ¬ 
но-державницькій справі стала на грунт федерації. Ще 
чіткіше за автономістсько-федералістську концепціїо 
майбутнього державотворення висловилась УПСР. У ре¬ 
золюції її Установчого з’їзду (4—5 квітня 1917 в Києві) 
в справі автономії й федерації підкреслювалось, що пар¬ 


тія «визнає найбільшою потребою українського народу 
проведення в життя широкої національно-територіаль¬ 
ної автономії України з забезпеченням прав національ¬ 
них меншостей» і що «найкращою формою устрою ро¬ 
сійської держави є федеративно-демократична респуб¬ 
ліка, установлення якої УПСР буде домагатися на за- 
гальноросійських Установчих зборах». 

Рішучим прихильником автономістсько-федераліст¬ 
ської лінії в національно-державному будівництві з са¬ 
мого початку проявила себе ще одна з впливових в той 
час українських партій — УПСФ. На подібних позиціях 
з даного питання стояла Українська Трудова та деякі ін. 
такі ж невеликі й маловпливові партії. 

1917 у програмних документах лише двох укр. пар¬ 
тій — УДХП і УПСС — закріплювалась не федераліст¬ 
ська, а самостійницька концепція майбутнього держав¬ 
ного устрою України. УДХП (заснована в червні 1917 на 
Полтавщині) з самого початку проголосила основою сво¬ 
єї політ, платформи боротьбу за створення самостійної 
соборної укр. держави. Негайного проголошення Украї¬ 
ни самостійною і нікому не підлеглою державою доби¬ 
валась також УПСС, установчий з’їзд якої відбувся 17 
грудня 1917 в Києві. Однак ці партії популярністю в ма¬ 
сах не користувались і були нечисленні. 

Таким чином, проблема відновлення укр. державності 
посідала чільне місце в програмних документах укр. по¬ 
літ. партій тієї доби. Щоправда, з питання, в яких саме 
формах, з самого початку виявилися суттєві розбіжності. 
Автономія, федерація України в складі Росії, повна не¬ 
залежність і самостійність України — ось ті основні фор¬ 
ми майбутньої державності укр. народу, що були закріп¬ 
лені в програмах діяльності укр. партій. Доводиться 
визнати, що федералістська концепція все-таки була 
домінуючою в політ, світогляді дореволюційної наддніп¬ 
рянської громадськості України. Вона була хронологічно 
старша, теоретично краще обґрунтована і, головне, біль¬ 
ше відповідала тодішньому стану українства. Не випад¬ 
ково основні укр. партії доби революції —- УСДРП і 
УПСР — до самого кінця 1917 дотримувалися неї. Ос¬ 
новна причина гегемонії цієї концепції полягала в тому, 
що довготривале перебування України у складі Рос. дер¬ 
жави привело до того, що укр. елемент значною мірою 
зрісся з імперією, в розбудову якої українці зробили ве¬ 
личезний внесок. 

Сила федералістської концепції полягала в тому, що 
вона розглядала укр. нац. справу не в ізоляції, а органічно 
пов’язувала визволення власної нації з вселюдським про¬ 
гресом та, зокрема, з перебудовою всієї Східної Європи 
на засадах справедливості й свободи. Федералізм для 
більшості укр. патріотів означав не відхмову від нац. не¬ 
залежності, а найдоцільнішу на той історичний хмомент 
форму її здійснення. Це дуже важливо пам’ятати, оскіль¬ 
ки допомагає зрозуміти, чому укр. політ, думка змогла 
потім швидко перейти до самостійницької концепції, 
після того як віра в здійснення федералістської програми 
була остаточно втрачена внаслідок великодержавної шо¬ 
віністичної політики щодо України спочатку Тимчасо¬ 
вого уряду Росії, а згодом ще реакційнішої політики біль¬ 
шовицької Росії. 

Сахма логіка подій зими 1917—1918 на Україні (агресія 
Радянської Росії, необхідність підписання сепаратного 
миру з Німеччиною та її союзниками, загальний розпад 
та анархія) привела до того, що в колах укр. громадян¬ 
ства, перш за все його політ, центру — Центральної Ради, 
й основних представлених в ньому партій: соціал-демок¬ 
ратів, есерів, есефів — відбувся рішучий перехід від фе¬ 
дералізму до самостійності. Це знайшло своє закріплен¬ 
ня насамперед в історичному IV Універсалі Центральної 
Ради, а згодом і в документах укр. партій. Майже всі 
вони стали на самостійницькі позиці, активно виступаю¬ 
чи за суверенну, ні від кого не залежну Українську дер¬ 
жаву. Так, напр., V конгрес УСДРП (травень 1918) за- 




264 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


кликав членів партії відстоювати самостійність України 
і разом з тим проводити рішучу боротьбу з гаслом фе¬ 
дерації з Росією як гаслом, спрямованим проти укр. ре¬ 
волюції і укр. пролетаріату. 

ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО В УНР. Після Лютневої рево¬ 
люції в містах і селах України дедалі більше загострюва¬ 
лась проблема охорони громадського порядку. Грабежі, 
вбивства, розбій, згвалтування набували н вчуваного роз¬ 
маху. Особливо це стосувалось сільської місцевості, де 
селяни постійно відчували повну небезпеку і всіляко ви¬ 
шукували власні засоби забезпечення порядку. В таких 
умовах влітку 1917 р. у Звенигородському повіті Київ¬ 
ської губернії за ініціативою селянина Смоктія стали ви¬ 
никати озброєні загони під назвою «Вільне козацтво», 
творення яких швидко перекинулось на інші українські 
землі. 

Офіційно питання про організацію Вільного козацтва 
за доповіддю С. Петлюри розглядалось на засіданні Ге¬ 
нерального секретаріату 8 вересня 1917 р. Ставлення до 
нього не було однозначним. Так, на початку жовтня від¬ 
бувся з’їзд комісарів 5 українських губерній, на які рі¬ 
шенням Тимчасового уряду було розповсюджено владу 
Генерального секретаріату. В ньому брали участь 50 чо¬ 
ловік. Делегати незначною більшістю голосів (25 проти 
20) прийняли резолюцію «Про вільне козацтво», у якій 
вимагали від УЦР припинення озброєння «некультурної 
та неорганізованої людності, яка має нахили йти за брех¬ 
ливою агітацією», роззброїти і розпустити вже створені 
організації Вільного козацтва. З’їзд звернув також увагу 
на прийняття рішучих заходів для припинення єврей¬ 
ських погромів, запобігання лиха при поверненні солдат 
з фронту. Щодо контрреволюційної агітації комісари за¬ 
жадали притягати винних до суворої кримінальної від¬ 
повідальності, застосовувати позасудові арешти і виси¬ 
лати їх за межі України. 

Але через декілька днів у Чигирині відбувся перший 
Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, який підкреслив 
велику небезпеку для України, що посилюється масови¬ 
ми розбійництвом, грабіжництвом, насиллям, анархією 
і т. ін. Тому делегати звернулись до населення з закли¬ 
ком гуртуватись у товариства Вільного козацтва, озбро¬ 
юватись, рішуче боротись з ворогами народу, не допу¬ 
скати братовбивства, підтримувати республіканський де¬ 
мократичний федеративний устрій Росії, створювати у 
селах сотні, у волостях — куріні, у повітах — полки, у 
губерніях — коші на чолі з сотниками, курінними, пол¬ 
ковниками, отаманами та іншою старшиною. На з’їзді 
було обрано Головну козацьку раду, яка мала розташу¬ 
ватись у Білій Церкві. Почесним отаманом Вільного ко¬ 
зацтва став М. Грушевський, головою військових фор¬ 
мувань — П. Скоропадський, наказним отаманом — 
І. Полтавець-Остряниця. 13 листопада Генеральний сек¬ 
ретаріат затвердив Статут «Вільного козацтва на Украї¬ 
ні», де чітко регламентувалась його діяльність. 

У кожному селі чи місті, незалежно від його населен¬ 
ня, могла існувати лише одна громада цього товариства 
з осіб будь-якої національності і статі. Її завданнями були 
боротьба з дезертирством при демобілізації, охорона гро¬ 
мадського порядку та спокою населення, захист грома¬ 
дян та їх власності, запобігання грабуванням, фізичний 
і духовний розвиток.своїх членів, їх виховання. Згідно з 
цим громади Вільного козацтва створювали кінні і піші 
муштрові загони, пожарні дружини, бібліотеки, видавали 
журнали і брошури, поширювали газети і літературу, ор¬ 
ганізовували зібрання, лекції, читання, подорожі, кон¬ 
церти, вистави, хори, гімнастичні курси, спортивні тре¬ 
нування тощо. Для заснування громади ініціатори під¬ 
бирали не менше 20 чоловік, список яких затверджувався 
волосною або міською управою, а потім ще й повітовим 
комісаром. Досить жорсткими були і умови прийому до 
товариства. Це відбувалося тільки на загальних зборах 
громади. Дійсним членом Вільного козацтва можна було 


стати лише за рекомендацією трьох членів товариства, 
які несли повну відповідальність за подальші вчинки сво¬ 
го підопічного. За заявою 10 членів громади і кваліфі¬ 
кованою більшістю у дві третини голосів при таємному 
голосуванні можна було стати і почесним членом Віль¬ 
ного козацтва за особливі заслуги перед ним. 

Вищим органом товариства були загальні збори, що 
збирались двічі на рік. Надзвичайні зібрання проводи¬ 
лись у будь-який час за рішеннями Ради громади або 
десятої її частини. Ухвали приймалися простою більшіс¬ 
тю голосів. Тут же обиралися Ради громади і ревізійні 
комісії. Сільські і міські Ради складалися кожна з п’яти 
членів: голови, його товариша, писаря, його товариша і 
скарбника. Шостим членом за посадою був сотник муш- 
трової сотні. У ревізійні комісії входили три особи. І ра¬ 
ди, і комісії обиралися на один рік. На випадок заміни 
окремих членів їх місце могли зайняти кандидати, теж 
обрані на загальних зборах. Чергові засідання Ради зби¬ 
рались у спеціально призначені для цього дні, а негай¬ 
ні — за вимогою двох членів Ради. Вона представляла 
громаду у будь-яких органах або випадках, виконувала 
постанови зборів і порядкувала всією діяльністю місце¬ 
вого товариства. Ревізійна комісія перевіряла цілість гро¬ 
шових сум і майна, коли вважала потрібним, але не мен¬ 
ше одного разу на рік. 

Місцеві громади Вільного козацтва об’єднувались у 
волосні, волосні — в повітові, повітові — в губернські. 
Вищим органом кожної з них теж були загальні збори: 
до волосних обирався один представник від 50 членів 
сільської або міської громади, до повітових — від 100, 
до губернських — по одному від кожної волості. Повно¬ 
важення таких представників, а також їх заступників, які 
теж обиралися, продовжувалися один рік. Волосні, по¬ 
вітові і губернські Ради складалися з 7 чоловік кожна: 
по 5 обраних (голова, його товариш, писар, його това¬ 
риш, скарбник) і по 2 за посадою — курінний і член 
народної управи у волості, полковник і член народної 
управи у повіті, кошовий отаман і член народної управи 
у губернії. 

Але найбільший інтерес, мабуть, викликає військова 
організація Вільного козацтва. Кожна первинна, тобто 
сільська або міська, громада створювала муштрову сот¬ 
ню, до якої входили дійсні козаки, що зарекомендували 
себе раніше, і кандидати в козаки, котрі мали стати дійс¬ 
ними членами сотні після здачі іспиту козацькій стар¬ 
шині на знання статуту й інструкції. Остання приймала 
від козаків і урочисту присягу. Після організаційного ут¬ 
ворення сотні вона вже існувала автономно від первин¬ 
ної громади, проводила свої загальні збори, приймала 
до свого складу членів за рекомендацією трьох козаків. 
За порушення статуту або інструкції, ухилення від сплати 
внесків протягом трьох місяців (їх розмір визначався за¬ 
гальними зборами громади), за мотивованою заявою од¬ 
ного з членів волосного товариства, повітового або гу¬ 
бернського комісара сотенні збори могли виключати то¬ 
го чи іншого козака зі свого складу. Це можна було зро¬ 
бити і за власним бажанням члена сотні. Питання про 
виключення вирішувались двома третинами голосів при 
таємному голосуванні. Сотенні козацькі збори обирали 
старшину у складі сотника, підсотника і писаря. Але пов¬ 
новаження вона одержувала лише після затвердження 
його полковником. Обиралися на сотенних зборах й інші 
посадові особи: бунчужний, скарбник, складник, обоз¬ 
ний і кашовар. Сотні поділялись на чоти на чолі з чот- 
ником — старшим або молодшим урядником; чота скла¬ 
далась з роїв на чолі з ройовим — молодшим урядником 
або приказним; рой ділився на зони (по 4—6 чоловік) 
на чолі з зонним — приказним. Чотники, ройові і зонні 
теж обиралися на зборах козаків і затверджувалися со¬ 
тником. 

У межах волості сотні об’єднувалися в курінь. Поряд¬ 
кували тут курінні збори (по 1 представнику від 25 ко- 




III. Уроки української державності 265 


заків з місць) і курінна старшина у складі курінного, його 
заступника і писаря. Вся вона обиралася на зборах ку- 
ріня, затверджувалася волосними зборами громади, а ку¬ 
рінний — ще й кошовим отаманом. У повіті з курінів 
створювався полк. Вищим його органом були полкові 
збори, до яких входили по одному від кожних 50 козаків. 
Вони, які і всі нижчі збори, скликалися не менше одного 
разу на рік і розглядали справознання старшини. Але 
саму полкову старшину у складі полковника, його това¬ 
риша і писаря збори не обирали. Це робили на своїх 
зібраннях всі сотники і курінні повіту. їх рішення з цього 
приводу вступало у силу після схвалення повітовою гро- 
мадою Вільного козацтва, а полковник, окрім того, під¬ 
лягав ще й затвердженню генеральним секретарем внут¬ 
рішніх справ. 

Повітові полки в межах окремої губернії об’єднува¬ 
лися в кіш. На збори кошу делегувався вже 1 представник 
від 100 козаків, які не мали права обирати кошову стар¬ 
шину. І кошовий отаман, і два його товариші, і кошовий 
писар обирались зборами всіх курінних і полковників 
губернії і затверджувались спочатку загальними зборами 
губернської громади, а остаточно — генеральним секре¬ 
тарем внутрішніх справ. Останній, або за рішенням Ге¬ 
нерального секретаріату один з його товаришів, очолю¬ 
вав усі об’єднані коші України. 

Незважаючи на виборність усіх посадових осіб Віль¬ 
ного козацтва, сотники, курінні, полковники, кошові 
отамани мали право тимчасово знімати з посади підвлад¬ 
ну їм старшину. Але про це негайно повідомлялося стар¬ 
шині вищої посади, тобто сотник доповідав про своє рі¬ 
шення курінному, курінний — полковнику, а полков¬ 
ник — кошовому отаману. Остаточне рішення про 
усунення з посади приймалося після розгляду цього пи¬ 
тання на засіданні відповідної Ради громади. Зміщення 
кошового отамана входило до компетенції Генерального 
секретаріату, а всю іншу козацьку старшину мав право 
усувати і генеральний секретар внутрішніх справ. 

Про заснування кожної муштрової сотні відразу 
доповідалось повітовій народній управі і повітовому ко¬ 
місарові, а останній оповіщав про це генаральне секре¬ 
тарство внутрішніх справ. Такий же порядок був уста¬ 
новлений щодо створення курінів, полків, кошів. Гро¬ 
мадський порядок муштрові сотні охороняли під керів¬ 
ництвом відповідного начальника міліції, а у негайних 
випадках — своєї старшини. Арешти і труси при цьому 
дозволялись тільки за дорученням органів адміністратив¬ 
ної або судової влади. їх вказівки для всіх військових 
формувань Вільного козацтва були обов’язковими. Нія¬ 
кої платні за охорону громадського порядку козаки не 
одержували. 

Діяльність губернської громади Вільного козацтва 
могла бути припинена Генеральним секретаріатом, по¬ 
вітової, волосної, сільської і міської — генеральним сек¬ 
ретарем внутрішніх справ або губернською народною уп¬ 
равою, волосної, сільської і міської — повітовою народ¬ 
ною управою. Крім того, будь-яка громада могла бути 
скасована за рішенням відповідних загальних зборів ква¬ 
ліфікованою більшістю у дві третини голосів. У листопаді 
генеральне секретарство внутрішніх справ створило у 
своїй структурі спеціальний відділ Вільного козацтва. 

З появою на арені Вільного козацтва міліція не усу¬ 
валась. Так, 26 жовтня секретарство внутрішніх справ 
зобов’язало земські і міські управи навести порядок у 
питанні вироблення штатів міліції міст і повітів. Перед¬ 
бачалось створення не тільки піших, а й кінних міліцей¬ 
ських загонів, заведення резервів міліції, створення сис¬ 
теми навчання кадрів. На початку січня українці-мілі¬ 
ціонери Києва стали вимагати передачі правоохоронних 
органів з підпорядкування Київської міської управи у 
безпосереднє відання генерального секретарства внут¬ 
рішніх справ. Тоді ж уперше з’явились пропозиції щодо 
перейменування міліції у Державну варту. Як міліція, так 


і Вільне козацтво активно застосовувались у боротьбі з 
червоноармійцями. Саме тому керівництво Вільним ко¬ 
зацтвом поступово переходило від міністерства внутріш¬ 
ніх справ до міністерства військових справ. 

23 січня 1918 р. ухвалою Ради народних міністрів зас¬ 
новувалось Вільне реєстрове козацтво. Воно повинне бу¬ 
ло організовувати внутрішню охорону повітів. Мобіліза¬ 
цію реєстрового козацтва проводили органи військового 
міністерства за територіальним принципом. З кожним 
козаком і старшиною укладався договір на певний строк. 
Внутрішнім життям, навчанням козаків керували пові¬ 
тові військові начальники, а за їх участі у боротьбі із 
заколотами та анархією — повітові комісари. У повітах 
організовувались сотні, сотні трьох-чотирьох повітів 
складали полки, полки окремої губернії об’єднувались у 
коші. Козаки і старшина отримували платню, для чого 
асигнувалось 130 млн. крб. на рік. 

Але у житті не все так складалось, як думали керів¬ 
ники УЦР. У багатьох регіонах загони вільного козацтва 
самі ставали на шлях злочинства. Так, у заяві представ¬ 
ників полку «георгієвських кавалерів» на ім’я УЦР ствер¬ 
джувалось, що вільне козацтво творить над ними насил¬ 
ля, відбирає гроші, зброю, одяг, що до лав вільного 
козацтва записуються різні злочинці і його загони пере¬ 
творились у справжні банди. Не важко зробити висно¬ 
вок: якщо козаки так поводили себе з самими георгієв- 
ськими кавалерами, то що ж тоді вони робили з простим 
людом? 

Наприкінці березня за вказівкою німців уряд УНР 
припинив організацію Вільного реєстрового козацтва і 
передав названі вище 130 млн. крб., асигнованих на цю 
справу, на розбудову міліції, якою повинне було зайня¬ 
тись міністерство внутрішніх справ і органи місцевого 
самоврядування. 

ВСЕНАРОДНІ ЗБОРИ УГОРСЬКИХ УКРАЇНЦІВ 21 
СІЧНЯ 1919 р. Після виникнення Директорії і Західно¬ 
української Народної Республіки з боку галичан і над- 
дніпрянців все більш відчувалось обопільне прагнення 
до створення однонаціональної суверенної соборної Ук¬ 
раїни. Не стояли осторонь від цієї ідеї й інші етнічні 
українські території. Так, Південна Бессарабія вже рік 
стогнала під ярмом румунських загарбників, а Північна 
Буковина була окупована ними у листопаді. Зважаючи 
на історичні обставини, мабуть, найреальнішим було у 
той час залучення до єдиної української сім’ї, окрім Га¬ 
личини, народів Закарпаття, або, як називали цей край, 
Карпатської України, Карпатської Русі, Угорської Русі, 
Руської Країни тощо. Після розпаду Австро-Угорської 
імперії тут проходили складні процеси, що знаходило 
відбиток у діяльності різноманітних громадських рухів. 
Ужгородська Рада рутенів Мадьярії (Угро-руська народ¬ 
на рада) рішуче виступала проти відторгнення Закарпат¬ 
тя від Угорщини і входження до ЗУНР. До того ж угор¬ 
ський парламент саме в цей час ухвалив так званий 
«десятий закон», за яким «Руська Країна» вважалась те¬ 
риторією Угорщини. Пряшівська Карпато-руська цен¬ 
тральна рада не менш наполегливо домагалась приєд¬ 
нання Карпатської України до Чехословаччини. Марма- 
роська руська народна рада виявляла себе палким при¬ 
хильником Директорії та ЗУНР. Напередодні історичної 
злуки на Софіївській площі 21 січня 1919 р. у Хусті від¬ 
бувся з’їзд представників українські людності Закарпат¬ 
ської України. В ньому взяли участь 420 делегатів від 175 
міських та сільських громад, комітетів Марморош, Угоча, 
Берег, Унг (Уг), Земплин, Шаріш (Шариш), Спіж і 
Абауйторпа, тобто майже всіх територій, залучених Ук¬ 
раїнською національною радою спочатку до Української 
Держави, а потім — до ЗУНР, і ще близько 1500 чоловік 
без мандатів. Усі вони оголосили своє зібрання Всена¬ 
родними зборами угорських українців і вирішили: а) 
з’єднати перелічені вище комітети з Соборною Украї¬ 
ною, яка мала визначити особливе становище угорських 




266 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


українців; б) не визнавати рішення Будапешту про вклю¬ 
чення Закарпаття до території Угорщини; в) не надси¬ 
лати своїх послів до Угорського парламенту; г) просити 
українське військо взяти під свій захист населення ук¬ 
раїнських комітатів; д) вітати усі визволені народи Авст¬ 
рії, Угорщини, Чехії, Словаччини, південних слов’ян, 
румунів, поляків, німців; є) просити держави Антанти 
надати допомогу у здійсненні права на самовизначення 
та рішення Всенародних зборів; ж) обрати Центральну 
народну раду з 100 осіб для керівництва справами угор¬ 
ських українців і захисту їх прав та інтересів. 

Але сподіванням на допомогу Антанти щодо само¬ 
визначення не суджено було збутися. Саме у ці напру¬ 
жені для України дні у Парижі 18 січня 1919 р. розпочала 
роботу скликана державами-переможницями мирна 
конференція, яка тривала загалом більше року і нічо¬ 
го доброго Україні не принесла: США, Великобританія, 
Франція, Італія, Японія та інші великі держави 10 ве¬ 
ресня у Сен-Жермен-ан-Ле санкціонували анексію Че- 
хословаччиною Закарпатської України, трудящі якої і 
згодом не припиняли боротьби за возз’єднання з Украї¬ 
ною. 

21 березня 1920 р. в Ужгороді було створено Міжна¬ 
родну соціалістичну партію Підкарпатської Русі. Вона 
стала однією з головних революційних організацій у За¬ 
карпатті і мала первинні утворення і в Ужгороді, і в Му¬ 
качевому, і у Чопі, і у Перечині, і у Берегові, і у Сваляві, 
і у Севлюші та деяких інших містах. Програмні вимоги 
МСП багато в чому співпадали з теоретичними установ¬ 
ками Директорії УНР. 

ВСЕРОСІЙСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА НАРАДА У 
ПЕТРОГРАДІ (ВЕРЕСЕНЬ 1917 р.) І ПОЗИЦІЯ ЦЕН¬ 
ТРАЛЬНОЇ РАДИ ЩОДО НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОБ¬ 
ЛЕМ. Після придушення корніловського заколоту у Пет¬ 
рограді розпочалась нова смуга кризи Тимчасового уря¬ 
ду. 1 вересня вирішено було передати владу Директорії 
з 5-ти осіб: О. Керенський, М. Терещенко, О. Нікітінта 
призначені ЗО серпня нові військовий і морський мініст¬ 
ри О. Верховський і Д. Вердеревський. Головковерхом 
став сам Керенський. На Директорію були покладені 
обов’язки керівництва державою до сформування нового 
кабінету. Саме вона й затвердила склад Генерального 
секретаріату, список якого напередодні був надісланий 
Центральною Радою до Петрограду. Великі надії у виході 
з чергової тяжкої урядової кризи деякі революційні со- 
ціал-демократичні сили, особливо есери і меншовики, 
покладали на Всеросійську демократичну нараду, яка 
скликалась у Петрограді ЦВК Рад робітничих і солда¬ 
тських депутатів та Виконкомом Рад селянських депута¬ 
тів 14—22 вересня. 

На відміну від ставлення до антидемократичної сер¬ 
пневої московської наради УЦР без вагань направила 
своїх повноважних представників до Петрограду: 
М. Шаповал, М. Чечель, П. Христюк, І. Довгий, 
М. Порш, М. Ткаченко, С. Вікул, Б. Бабич, В. Довжен¬ 
ко. Окремо Раду військових депутатів представляли 
С. Березняк, П. Куцяк і М. Величко. Всього ж на Де¬ 
мократичну нараду від України різні партії й угрупування 
надіслали 46 чоловік: 23 — від УПСР, 13 — від УСДРП 
і 10 — від більшовиків. При обранні делегатів від УЦР 
9 вересня, виступаючи від імені фракції українських есе¬ 
рів, М. Ковалевський підкреслив, що його партія вирі¬ 
шила брати участь у нараді з мотивів, протилежних тим, 
задля яких відмовилась від московської наради. Там, на 
його думку, йшла організація контрреволюції, а на Де¬ 
мократичній нараді організується революційна демокра¬ 
тія і тому Центральна Рада повинна взяти участь у ній. 
Від фракції українських соціал-демократів Ковалевсько- 
го підтримав М. Порш: «Оскільки ми стоїмо перед кри¬ 
зою влади і оскільки революційна демократія робить пер¬ 
ші кроки у будуванні влади, остільки революційна де¬ 
мократія України у цій кризі не може бути байдужою і 


вона мусить подати рішучий голос. Коли революційна 
демократія стала перед проблемою організації влади і ко¬ 
ли вона стала прислухатися до голосу на місцях, то тут 
вона виступає спільно з демократією усіх націй. І на цій 
нараді мусять мати місце наші представники Селянської 
спілки, Всеукраїнської ради солдатських і робітничих де¬ 
путатів, і від нашого голосу буде залежати ліквідація 
шкідливого погляду про можливість коаліції з буржуа¬ 
зією». До висловлених пропозицій приєдналися М. Лю- 
бинський, М. Рафес, В. Довженко та інші оратори. 

На нараді у Петрограді делегація УЦР, відстоюючи 
національні інтереси, діяла згідно з директивами Цен¬ 
тральної Ради. Головною проблемою було питання про 
те, яким має бути уряд — коаліційним чи ні. Представ¬ 
ники УЦР рішуче відстоювали позицію, що майбутній 
уряд Росії повинен стати не коаліційним, а однорідним, 
тобто соціалістичним, відповідальним перед демократія¬ 
ми всіх народів колишньої імперії. Якщо ж мати на увазі 
коаліцію, то не в тому розумінні, що досі панувала у 
Петербурзі. Коаліція — це представництво в уряді всіх 
народів Росії, схильних до її перебудови саме на соціа¬ 
лістичних і демократичних засадах. Головні завдання 
центру — припинення війни; досягнення миру; прого¬ 
лошення недійсними таємних дипломатичних договорів 
самодержавства; оподаткування великих капіталів і май¬ 
на; конфіскація поміщицьких, церковних і монастир¬ 
ських земель і передача їх у відання земельних комітетів; 
контроль над промисловою продукцією та її поділом; пе¬ 
редача найважливіших галузей промисловості у завіду¬ 
вання краєвих органів, влади — у руки представничих 
органів, а на Україні — до Центральної Ради і Генераль¬ 
ного секретаріату, створеного на основі Статуту УЦР; 
скасування буржуазного поділу України на дві частини; 
скликання для кожного краю колишньої імперії націо¬ 
нальних суверенних Установчих зборів, а українських — 
перед російськими; негайне скасування смертної кари; 
розпуск Державної думи і Державної ради; скликання 
без зволікань у визначений строк Всеросійських уста¬ 
новчих зборів. 

Звичайно, не можна вважати, що викладені у наказі 
делегації УЦР пропозиції були прийняті на вказаному 
вище засіданні Малої ради одностайно і відповідали 
прагненняхМ усіх без винятку її членів. Але представники 
УЦР у Петрограді відстоювали саме цю декларацію, кож¬ 
ний пункт якої голосувавсь окремо. І треба сказати, що 
багато з вимог Центральної Ради співпали з прагненням 
інших революційних демократичних сил Росії. Скажімо 
за коаліцію з буржуазією висловились всього 183 деле¬ 
гати наради з 1582. Гарячу підтримку знайшли на Де¬ 
мократичній нараді пропозиції про припинення війни, 
передачу земель тим, хто її обробляє, а влади — пред- 
ставничим органам, про скликання Установчих зборів 
та інші заходи, що фіксувались у згаданій вище декла¬ 
рації УЦР. 

Але в цілому на Демократичній нараді у котрий вже 
раз виявилось розпорошення демократичних сил. Голов- 
не, на що вона виявилась спроможною, — це створити 
Всеросійську демократичну раду (Передпарламент) з 313 
представників різних фракцій на нараді, яка б мала ви¬ 
конувати функції представничого органу до скликання 
Всеросійських установчих зборів. Проте саме таку роль 
Передпарламент зміг виконати лише один раз — 23 ве¬ 
ресня, коли він дав згоду на створення третього коалі¬ 
ційного Тимчасового уряду з російських есерів, меншо¬ 
виків і кадетів. Новий уряд зовсім не відповідав поба¬ 
жанням Демократичної наради, що й проявлялось у пер¬ 
ших же його антидемократичних актах. Він проголосив 
прагнення стати «твердою владою», зупинити силою 
«анархію» (тобто демократичний рух) і перетворив Пе¬ 
редпарламент у дорадчий орган при уряді — Тимчасову 
раду Російської республіки. 

Та й третій коаліційний уряд аж ніяк не збирався «ді- 




III. Уроки української державності 


267 


лити владу» на Україні з УЦР або Генеральним секре¬ 
таріатом. Уже в останні дні свого існування він надіслав 
київському комісарові К. Василенку наказ не слухатися 
Генерального секретаріату, інтенсифікував пошуки через 
контррозвідку у Центральній Раді та уряді України дер¬ 
жавних злочинців, звинуватив їх у перевищенні влади, 
що начебто виявилось у створенні Вільного козацтва, у 
скасуванні розпоряджень Київської військової округи, 
розпочав слідство з цього приводу. Все йшло до рішучої 
розправи з українськими національними органами дер¬ 
жавної влади і управління. Та 25 жовтня Тимчасовий 
уряд припинив своє існування. 

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА УНР - 
нове об’єднання національних політичних сил України, 
яке виникло у Кам’янець-Подільському після розвален¬ 
ня соборної держави. На цей час Український національ¬ 
ний союз уже давно припинив свою діяльність, Україн¬ 
ська національна рада зникла з політичної арени фак¬ 
тично у червні 1919 р., коли передала всю військову і 
цивільну владу диктатору Є. Петрушевичу, і формаль¬ 
но — разом з крахом ЗУНР у листопаді 1919 р., а Ди¬ 
ректорія функціонувала у «складі» однієї особи — Голо¬ 
вного отамана С. Петлюри, який узурпував у своїх руках 
необмежені диктаторські повноваження. Національні 
демократичні сили, у тому числі і діячі з найближчого 
петлюрівського оточення, наполегливо шукали шляхи 
приборкання диктаторства і втілення демократичної ідеї 
в устрій УНР. 

До складу Всеукраїнської національної ради (ВНР) 
увійшли М. Білинський, В. Завадський, І. Золотниць- 
кий, І. Кобза, О. Ковалевськиц, І. Липа, М. Литвиць- 
кий, П. Пилипчук та інші відомі українські громадські 
і державні діячі доби Центральної ради і Директорії. Очо¬ 
лив ВНР 33-літній державний секретар УНР, колишній 
заступник комісара Галичини і Буковини соціаліст-фе- 
дераліст Михайло Корчинський, відомий своєю актив¬ 
ною діяльністю як член комісії Центральної ради по ви¬ 
значенню компетенції Українських установчих зборів. 
Його заступником і «мозковим центром» став україн¬ 
ський націонал-демократ, відомий правник і політичний 
діяч ЗУНР доктор Степан Баран. 

Національно-державне, політичне й ідейне кредо 
ВНР до травня 1920 р. було викладене у проекті «Основ¬ 
ний державний закон Української Народної Республі¬ 
ки», який спочатку поступив на розгляд Ради народних 
міністрів УНР, а у вересні — жовтні 1920 р. став осно¬ 
вою, навколо якої точились головні дебати у Конститу¬ 
ційній комісії А. Ніковського, 10 з 17 членів якої входили 
до активу Всеукраїнської національної ради. Національ¬ 
не майбутнє України як самостійної, незалежної демок¬ 
ратичної республіки парламентського типу вбачалось 
членам ВНР таким. 

Повнота влади в Українській Народній Республіці на¬ 
лежить «загалу її громадян». Законодавчу владу здійснює 
Державна рада, виконавчу — Голова держави і Рада мі¬ 
ністрів, судову — незалежні суди. Територію УНР скла¬ 
дають Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Таврія, 
Катеринославщина, Полтавщина, Чернігівщина, Хар¬ 
ківщина, Слобожанщина та інші землі, де більшість на¬ 
селення — українці. Окремі регіони, що віддзеркалюють 
особливі культурно-господаря і інтереси, отримують ста¬ 
тус автономій з власною краєвою радою, яка ухвалює 
закони місцевого значення. Території українських зе¬ 
мель, що вже утворили власні державні органи, об’єд¬ 
нуються з УНР у спільну державу на засадах федерації з 
єдиним громадянством. Державною в УНР стає україн¬ 
ська мова, державним гербом — тризуб золотої барви на 
синьому тлі, державними кольорами — синій і жовтий, 
прапором військового флоту — синьо-жовте полотнище 
з державним гербом у лівому розі синьої частини, пра¬ 
пором торговельного флоту — синьо-жовте полотнище. 

Церква в УНР є православною автокефальною з ки¬ 


ївським патріархом на чолі. Основи її організації, засно¬ 
ваної на внутрішній автокефалії, визначає окремий за¬ 
кон. 

Громадянство в УНР отримують усі українці, що меш¬ 
кають у державі, особи інших народностей, які з 1 липня 
1914 р. не менше одного року постійно проживали на 
Україні, та їх діти, за виключенням урядових і військових 
осіб колишньої Російської імперії, що не народилися на 
Україні. Останні отримували українське громадянство 
лише тоді, коли вони постійно мешкали на Україні ще 
до 1 липня 1914 р. протягом п’яти років і більше. Набуття 
українського громадянства відбувалось через народжен¬ 
ня від батьків-громадян УНР, через подружжя з грома¬ 
дянином УНР та через надання громадянства відповід¬ 
ною владою. Причому українцю, який оселюється у ме¬ 
жах України, не можна було відмовити в громадянстві. 

Усі громадяни УНР, незалежно від статі, віри, націо¬ 
нальності та походження вважались рівними перед за¬ 
коном. Родові і станові привілеї, родові й особисті титули 
скасовувались. Цивільні та політичні права жінки дорів- 
нювались з чоловіком. На отримання українським гро¬ 
мадянином чужеземних шляхетських титулів потрібен 
був дозвіл відповідних державних органів, а на прийняття 
ним чужеземного підданства — дозвіл Голови держави. 

Конституція гарантувала особисті свободи громадян, 
недоторканість особи, її помешкання, листів, кореспон¬ 
денції, документів, друків тощо. При арешті особи на 
місці злочину її подальшу долю протягом 48 годин ви¬ 
значав суд. Карне переслідування і визначення кари за¬ 
проваджувалось лише судом і на підставі законів. Суворо 
заборонявся арешт за борги. Позбавлення цивільних та 
політичних прав могло бути лише тимчасовим. Консти¬ 
туція допускала виняткову підсудність, але у випадках, 
передбачених законом. 

Конституція проголошувала вільність сумління, учас¬ 
ті у релігійних обрядах, зміни віросповідання, рівність 
церков і вір, визнаних державою. Віруючим, не визнаним 
державою, не заборонялось чинити обряди, але у закри¬ 
тих окремих приміщеннях і якщо вони не суперечать 
закону та публічній моралі. 

Кожному громадянину надавалась свобода зміни міс¬ 
ця мешкання, виїзду за кордон, вільного обрання про¬ 
фесії і заробітку, торгу й промисловості, науки, навчан¬ 
ня, наукових досліджень, заснування освітніх і культур¬ 
них закладів, безкоштовність навчання у всіх державних 
школах — від нижчої до вищої. Приватні ж школи і ви¬ 
ховні інституції мали функціонувати під державним наг¬ 
лядом. Публічні школи не могли мати конфесійного ха¬ 
рактеру. Обов’язком шкіл вважалось виховання на ос¬ 
новах моралі та громадянського сумління. Обов’язковою 
для всіх дітей вважалась освіта у народних початкових 
школах, а для неграмотних дорослих передбачались кур¬ 
си позашкільної освіти. 

Громадянам гарантувалась свобода слова, думки, дру¬ 
ку, таємність листування і кореспонденції. Забезпечува¬ 
лась вільність преси. Людська праця, здоров’я і життя, 
робітники-малолітки, жіноча праця, жінки-матері пере¬ 
бували під охороною закону. Держава брала на себе зо¬ 
бов’язання контролювати організацію праці, її умови, 
винагороди за неї, матеріальне забезпечення робітників 
та їх родин на випадок недуги, каліцтва, старості або 
смерті. 

Робітникам надавалось право створювати свої орга¬ 
нізації та союзи, складати колективні договори. Супе¬ 
речки між ними і працьодавцями мали розв’язувати доб¬ 
ровільні третейські суди або державні третейські суди. 
Створювати спілки та товариства, які не перечать карним 
законам і громадській безпеці, вносити петиції до будь- 
яких державних органів та самоврядувань могли й усі 
інші громадяни. Для національних меншин забезпечу¬ 
валась свобода розвою у всіх відношеннях, але якщо вони 
не суперечать єдності УНР. 




268 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Під охороною Конституції перебували приватна влас¬ 
ність, дрібна і середня земельна власність, спадкове пра¬ 
во. Дуже цікавим вбачається лаконічне положення зако¬ 
ну: «Власність зобов’язує. Користування власністю му¬ 
сить служити для добра загалу». В інтересах соціальної 
справедливості, принцип якої закріплювався в Консти¬ 
туції, а також з огляду на державну, публічну, суспільну 
або економічну потребу допускались і вивласнення, і об¬ 
меження приватної власності. Як бачимо, інтереси ве¬ 
ликих земельних власників закон не охороняв. З інших 
угідь створювався б земельний фонд для задоволення по¬ 
треб малоземельного і безземельного хліборобського на¬ 
селення. 

Держава приймала на себе зобов’язання відшкодуван¬ 
ня збитків, заподіяних незаконними розпорядженнями 
цивільних та урядових осіб, з наступним стягненням від¬ 
повідних сум з цих урядовців. 

Серед обов’язків громадян на першому плані були вір¬ 
ність державі, підлягання законам, шанування влади, 
сприяння виконанню її наказів і розпоряджень, сплата 
податків, несення тягару особистих не речових повин- 
ностей, військова служба, що передбачала притягнення 
до армії і жінок, оборона держави. 

Дія всіх означених громадських прав і свобод припи¬ 
нялась на час виняткового стану. Введення останнього 
здійснювалось лише Радою міністрів за згодою Голови 
держави або під час війни, або за її загрози, або стихійних 
лих, або масових протидержавних заколотів, що загро¬ 
жують цілісності держави, Конституції чи громадській 
безпеці. Розпорядження про винятковий стан повинне 
було затверджуватись на першому ж засіданні Держав¬ 
ного сейму. 

Чужинці на території УНР підлягали її законам, але 
не користувались політичними правами. Однак, коли ук¬ 
раїнські громадяни чимось обмежувались за кордоном, 
то їх громадяни підпадали рівнозначним обмеженням. 

Вищий законодавчий однопалатний орган УНР — 
Державна рада, як планувала Всеукраїнська національна 
рада, обирається на підставі загального, рівного, безпо¬ 
середнього таємного голосування з додержанням прин¬ 
ципу пропорційності. До її скликання формується Дер¬ 
жавний сейм у складі та порядку, визначеними окремим 
законом. Але він не має права відхилятись від курсу на 
державно-правову самостійність, міжнародно-правову 
незалежність і демократично-республіканський устрій 
УНР. Сесії Сейму скликаються Головою держави: пер¬ 
ша — протягом 14 днів від закінчення виборів, чергові — 
двічі на рік (весною і восени), позачергові — за ініціа¬ 
тивою Голови держави, Ради міністрів або Президії Сей¬ 
му. Перерви у ході однієї сесії не перевищують 10 днів 
і призначаються не більше як двічі на сесію. Першу сесію 
Сейму відкриває Голова держави або голова уряду і пе¬ 
редає порядкування найстаршому за віком депутату. По¬ 
тім усі члени Сейму складають присягу такого змісту: 
«Обіщаю і клянуся Великим Господом перед Святою йо¬ 
го Євангелією, що буду у всьому совісно виконувати 
обов’язки члена Державного Сейму, найкраще, як я їх 
розумію і можу виконати, що буду виховувати вірність 
Українській Державі як моїй Батьківщині та Основному 
її державному Закону і буду дбати тільки про добро на 
користь держави. В чому власноручно підписуюся». При 
складанні присяги бажаючі цілують хрест та Євангелію 
або виконують інший відповідний релігійний обряд. Доз¬ 
воляється випускати слова «клянусь Великим Господом 
перед Святою його Євангелією». Зречення присяги тягне 
за собою втрату мандату депутата. 

Сейм обирає голову, його заступників, секретарів, що 
разом складають його Президію, створює комісії, які 
працюють і під час перерв. До прийняття постійного рег¬ 
ламенту Сейм керується тимчасовим регламентом, роз¬ 
робленим Радою міністрів. У день відкриття першої сесії 
міністр внутрішніх справ передає Сейму всі виборчі акти 


разом з внесеними протестами, і Сейм за допомогою 
створеної ним мандатної комісії вирішує всі питання про 
законність чи незаконність виборів самостійно. Мандат 
депутата втрачається лише у разі його смерті, скасування 
самим Сеймом, добровільного зложення повноважень, 
втрати виборчого права або зречення присяги. Посвід¬ 
чення про обрання депутатом вручає міністр внутрішніх 
справ. Внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мо¬ 
вою сесій Сейму вважається виключно українська мова. 

Депутати виконують свої обов’язки лише особисто і 
одержують за це постійне утримання, відшкодування по¬ 
дорожніх коштів, безкоштовно користуються державни¬ 
ми залізницями і державними пароплавами. їх не можна 
відкликати і пов’язувати будь-якими інструкціями. За 
державну зраду, злочини і провини члени Сейму підля¬ 
гали Найвищому державному судові на підставі ухвали 
Сейму. Конституція гарантувала недоторканість депута¬ 
тів, але вони могли притягатись до суду за дозволом Сей¬ 
му, у тому числі і за порушення прав приватної особи у 
промовах на сесіях. Депутатам заборонялось купувати 
або орендувати державну власність і отримувати держав¬ 
ні концесії. 

Засідання Сейму передбачались, як правило, пленар¬ 
ні. Рішення про закриті обговорення могли прийматись 
головою Сейму, представником уряду або 10-ма і більше 
депутатами. Дійсними засідання вважались у разі при¬ 
сутності половини обраних членів. Ухвали приймались 
звичайною більшістю голосів присутніх, а питання про 
зміни до Конституції — більшістю голосів загального 
числа депутатів. Для подолання вето Голови держави 
потрібно вже було дві третини голосів присутніх. 

Законодавча ініціатива надавалась Голові держави, 
уряду і кожному з депутатів, якщо його подання підпи¬ 
шуть 10 чи більше членів Сейму. Постанова останнього 
передавалась голові Ради міністрів, а той (строком 7 
днів) — Голові держави, який і мав затверджувати закон 
вже у двотижневий термін. У 14-денний строк Голова 
держави мав і повернути непідписаний ним закон голові 
уряду з зазначенням причин непідписання, а прем’єр- 
міністр протягом 3-х днів повертав законопроект голові 
Сейму. Сейм на черговому засіданні або погоджувався з 
пропозиціями Голови держави і вносив відповідні зміни, 
або не погоджувався і більшістю у дві третини голосів 
присутніх долав вето. 

Всеукраїнська національна рада передбачала, що всі 
закони публікуються у «Віснику державних законів» і на¬ 
бувають чинності через 15 днів після оприлюднення, як¬ 
що у самому акті не зазначається інший термін. Це ж 
саме стосується і наказів Голови держави, постанов уряду 
і розпоряджень міністрів. Незнання нормативних актів, 
якщо вони належним чином оголошені, не могло бути 
виправданням ні для кого. Податки і публічні сплати 
дозволялось збирати лише на основі законів, ухвалених 
Сеймом. 

До компетенції Сейму, окрім того, входило затвер¬ 
дження щорічних бюджетів, що охоплювали всі прибут¬ 
ки і видатки, визначення державних позичок, правил 
продажу, заміни або обтяження державного нерухомого 
майна, встановлення валюти, дозвіл емісії кредитових бі¬ 
летів та державних облігацій, затвердження Статуту Дер¬ 
жавного банку, який функціонував під доглядом міністра 
фінансів, який, у свою чергу, звітував про таку діяльність 
Сеймові. Контроль за державно-фінансовим господар¬ 
ством здійснював ще й державний контролер, призна¬ 
чення якого теж входило до виключної компетенції Сей¬ 
му. Контролер не включався до складу Ради міністрів, 
але мав права члена уряду. Він щорічно надавав Сейму 
звіт про всі державні прибутки і видатки, про державні 
фонди і загальний стан фінансів. 

Конституція поклала на Державний сейм і щорічне 
прийняття законів про військовий контингент у мирний 
час та про кількість нового військового набору. Всі між- 




III. Уроки української державності 269 


народні торговельні і митні умови, міжнародні договори, 
що покладали маєткові тягарі на УНР або її громадян, 
мирні договори, присуди міжнародного арбітражу наби¬ 
рали чинності тільки після їх ратифікації Сеймом. 

Контроль за діяльністю уряду з боку Сейму здійсню¬ 
вався шляхом внесення інтерпеляцій до Ради міністрів 
чи окремих членів уряду. На запит вони могли відповісти 
або негайно, або через деякий час, або зовсім відмовити 
у відповіді з наведенням мотивів. Після цього Сейм від¬ 
кривав дискусію або приймав відповідь і переходив до 
чергових питань. При висловленні недовір’я Кабінету 
або поодинокому міністру з боку Сейму вони, без зво¬ 
лікання, припиняли виконання своїх обов’язків. 

Дуже важливим був артикул 98 Конституції, який пе¬ 
редбачав право Сейму на обвинувачення Голови держави 
у державній зраді і порушенні Основного закону. Така 
постанова ухвалювалась у присутності не менше поло¬ 
вини дійсної кількості Сейму двома третинами присутніх 
на сесії депутатів. У цьому випадку Голова держави по¬ 
винен був негайно усунутись від виконання обов’язків і 
чекати рішення Найвищого державного суду. Перед зви¬ 
чайними карними судами Голова держави відповідаль¬ 
ності не ніс. 

Найвищий суд міг виправдати Голову держави, і тоді 
останній приступав до виконання своїх обов’язків. Якщо 
ж Голова усувався Сеймом або Найвищим судом, то його 
заступав голова Сейму, який у такому випадку передавав 
власні безпосередні повноваження по Сейму своєму пер¬ 
шому заступникові. Звинувачення у державній зраді, у 
порушенні Конституції або у службових злочинах на ад¬ 
ресу Ради міністрів або окремих членів уряду, обґрунто¬ 
вані на засіданні Сейму, теж належали до компетенції 
Найвищого суду. За звичайні злочини міністри мали від¬ 
повідати перед загальними карними судами. 

Найвищий державний суд створювався у складі всіх 
членів Найвищого касаційного і Найвищого адміністра¬ 
тивного судів і їх президій. Головувати у Державному 
суді повинен був той з порядкуючих названих двох судів, 
що перебуває на посаді голови більший термін, а його 
колега ставав його заступником. Секретаріат Державного 
суду складався з Секретаріатів Касаційного й Адмініст¬ 
ративного судів. Попереднє слідство проводилось одним 
з обраних Державним судом членів цього суду, який тим¬ 
часово, на період слідства виходив зі складу Державного 
суду. Слідчий суддя отримував право у такому разі без 
окремого дозволу розглядати і вилучати телеграфну ко¬ 
респонденцію. Прокуратура Державного суду мала оби¬ 
ратись Сеймом для кожної справи окремо. Обвинуваче¬ 
ний, його уповноважений, прокурор і його товариші 
могли бути присутніми на всіх актах досудового слідства. 
У разі їх відсутності слідство не призупинялось. 

Після завершення слідства документи по справі по¬ 
ступали на висновок прокурора, який згодом адресував 
їх Сейму. Останній знову розглядав питання і припиняв 
справу або передавав її до Найвищого державного суду. 
Названий суд приступав до її розгляду на загальних під¬ 
ставах Статуту карного судочинства. Вирок виносився 
двома третинами голосів присутніх суддів, а покарання 
визначалось, виходячи з існуючих карних законів. Якщо 
ж провина виявлялась такою, що карний закон її не пе¬ 
редбачав, то винний присуджувався до позбавлення або 
обмеження права займати державні посади на строк до 
10 років. Сейм міг зменшити кару або зовсім звільнити 
від неї засудженого. 

На випадок смерті Голови держави, його добровільної 
відставки, засудження Найвищим державним судом, 
психічної або тяжкої фізичної недуги Державний сейм 
у присутності двох третин своїх членів таємним голосу¬ 
ванням обирав нового Голову держави. Для обрання пот¬ 
рібна була абсолютна більшість голосів. Коли у першому 
турі ніхто її не отримував, у списку для голосування за¬ 
лишались перші два кандидати. У разі рівності голосів 


поміж ними Голова держави визначався жеребкуванням, 
яке проводив голова Сейму. 

Головою держави міг бути громадянин України, ук¬ 
раїнець за походженням, православної віри, віком 35 ро¬ 
ків і більше, що має всі цивільні та політичні права. До 
компетенції Голови держави належало: 1) затвердження 
всіх законів і постанов Сейму; 2) видання власних на¬ 
казів; 3) формування власної канцелярії за внесенням 
Голови уряду; 4) скликання, відкриття і закриття сесій 
Сейму; 5) розпуск Сейму у разі обрання Державної ради; 
6) призначення і звільнення голови Ради міністрів за по¬ 
данням голови Сейму; 7) призначення і звільнення мі¬ 
ністрів чи керуючих міністерствами за внесенням голови 
уряду; 8) призначення і звільнення вищих державних 
урядовців, військових старшин і професорів вищих шкіл; 
9) затвердження за внесенням міністра ісповідань і по¬ 
передньою ухвалою Ради міністрів єпископів та вищих 
церковних служителів; 10) нагородження громадян по¬ 
чесними відзнаками; 11) виконання обов’язків Головно¬ 
го отамана всіх збройних сил УНР на суші, на морі та в 
повітрі; 12) акредитація дипломатичних представників 
інших держав; 13) підписання міжнародних договорів; 
14) оголошення війни за ухвалою Сейму; 15) помилу¬ 
вання та амністія за внесенням міністра юстиції після 
згоди Ради міністрів. Слід підкреслити, що Голові дер¬ 
жави не надавалось право розпуску Державної Ради, що 
вона могла зробити лише сама, а також те, що під час 
війни командувати збройними силами повинен був лише 
фаховий генерал, призначений Головою держави за вне¬ 
сенням прем’єр-міністра. Платню та пільги Голові дер¬ 
жави мав визначати окремий закон. Йому заборонялось 
отримувати побічні заробітки і бутй членом Сейму. 

Хоч члени Всеукраїнської національної ради — авто¬ 
ри Конституції — були супротивниками узурпації влади 
С. Петлюрою, все ж вони (може й уперше у світовій 
практиці) в артикулі 151 персонально зафіксували його 
ім’я як Голови держави. У подальшому він мав скласти 
відповідну присягу на першому засіданні Державного 
сейму, а згодом переобиратись на посаду через 7 днів 
після початку першого засідання Державної ради і при¬ 
ступити до виконання обов’язків Голови держави на 15-й 
день з часу обрання. 

Верховна виконавча влада в УНР зосереджувалась не 
лише у Голови держави, а й у Раді міністрів, голова якої 
призначався Головою держави за поданням голови Сей¬ 
му, а міністри і керуючі міністерствами — за внесенням 
прем’єр-міністра. Останньому заборонялось займати мі¬ 
ністерську посаду. Прем’єр-міністр визначав напрям ро¬ 
боти уряду, голосував на його засіданнях, координував 
діяльність членів Кабінету, відповідав за своєчасне ого¬ 
лошення законів, наказів і розпоряджень у «Віснику дер¬ 
жавних законів», формував президію Ради міністрів та 
окрему кодифікаційну секцію при ній. 

За згодою Сейму Рада міністрів встановлювала в по¬ 
одиноких міністерствах по одній або по кілька посад то¬ 
варишів міністра, які мали вирішальний голос на засі¬ 
данні Кабінету лише тоді, коли вони заступали відпо¬ 
відного міністра. Члени уряду без запрошення брали 
участь у засіданнях Сейму і виступали там поза чергою, 
їм не заборонялось бути депутатами. Для виконання сво¬ 
їх функцій міністри видавали накази і розпорядження та 
забезпечували їх виконання під загрозою примусу і гро¬ 
шового покарання. І міністрам, і керуючим міністерства¬ 
ми, і товаришам міністрів, і директорам департаментів 
не рекомендувалось займати інші посади, крім наукових 
та почесних, отримувати побічню платню і бути членами 
сім’ї Голови держави. 

Конституція проголошувала автономію місцевих гро¬ 
мад, волостей, містечок, повітів з питань про місцеву 
власність та потреб у межах своєї території, якщо дер¬ 
жавна адміністрація або відповідна вища одиниця само¬ 
врядування не прилучила цих справ до свого відання. 




270 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Органам самоврядування належало також право встанов¬ 
лювати місцеві податки та повинності, необхідні для 
власного утримання. Передбачалось, що Київ, Одеса і 
Харків матимуть окремий статус, а громади, волосні міс¬ 
течка, міста і повіти — свої виборні установи. Що це за 
установи і як вони будуть формуватись, Основний закон 
не встановлював, проте підкреслював, що місцеві само¬ 
врядування мусять виконувати завдання державної ад¬ 
міністрації. 

Відкритим залишалось питання і про систему судової 
влади УНР. З проекту Конституції витікало, що: а) судові 
вироки і постанови виносяться іменем Української На¬ 
родної Республіки; б) на території України діятимуть за¬ 
гальні і військові суди; в) усіх суддів призначає Голова 
держави за внесенням міністра юстиції; г) судді склада¬ 
ють присягу; д) судді є незалежними і підпорядковують¬ 
ся лише закону; є) суддя може бути усунутий від своїх 
обов’язків вищою судовою владою; ж) суддя не має пра¬ 
ва оскаржувати закони; з) розгляд справ здійснюється 
усно і прилюдно, за винятком, передбаченим відповід¬ 
ними законами. 

Конституція встановлювала, що на території УНР ут¬ 
ворюється один Найвищий касаційний суд і один Най¬ 
вищий адміністративний суд, але визначала у загальних 
рисах компетенцію лише останнього. Найвищий адмі¬ 
ністративний суд мав розв’язувати суперечки і скарги на 
рішення адміністративних органів, якщо перед тим спра¬ 
ва пройшла всі адміністративні інстанції. Суд розглядав 
питання про чинність рішень органів самоврядування, 
про компетенцію окремих державних і адміністративних 
органів, місцевого самоврядування. Вироки Найвищого 
адміністративного суду не підлягали оскарженню. Якщо 
ж виникали суперечки між судовими і адміністративни¬ 
ми органами владування, їх повинна була вирішувати 
Об’єднана рада, що складалась на паритетних засадах з 
членів Найвищого касаційного і Найвищого адміністра¬ 
тивного судів. 

Окремий розділ Основного закону присвячувався 
обороні держави. Тут ще раз підкреслювався обов’язок 
громадян до військової служби і визначалось, що збройні 
сили УНР складаються з регулярного війська, флоту та 
загального ополчення. Перше дозволялось використову¬ 
вати лише для оборони самостійності і незалежності УНР 
та непорушності її кордонів, а у виключних випадках — 
для ліквідації «внутрішньої розрухи». Вояки підлягали 
військовій дисципліні. їм заборонялось і під час служби, 
і поза нею без дозволу начальства проводити будь-які 
зібрання і наради. За злочини і провини вояки відпові¬ 
дали перед військовими судами на підставі Військового 
карного статуту. 

Служба безпеки в УНР мала складатися з жандармерії 
та місцевої поліції. 

У тексті Конституції Всеукраїнська національна рада 
передбачала дуже багато (понад ЗО) конституційних за¬ 
конів: про місцеву автономію й обсяг компетенції Крає- 
вих рад; про релігію і церкву; про громадянство; про 
шлюб та сім’ю; про друк; про пенсійне забезпечення; 
про третейські суди; про державну службу; про націо¬ 
нальні меншини; про приватну власність; про землю; про 
спілки і товариства; про військову службу; про винятко¬ 
вий стан; про вибори; про Державний Сейм; про валюту 
та грошовий обіг; про державний контроль; про державні 
відзнаки; про Голову держави і порядок його обрання; 
про кодифікаційну секцію; про адміністративне судо¬ 
чинство; про статус Києва, Одеси і Харкова; про судову 
систему і судочинство; про статус суддів; про Найвищий 
касаційний суд; про жандармерію; про поліцію; про Дер¬ 
жавну раду тощо. 

Внесок Всеукраїнської національної ради у державо¬ 
творення не обмежувався розробкою так і не реалізова¬ 
ного проекту Конституції УНР. Керівні діячі ВНР дуже 
плідно працювали у складі комісії О. Саліковського по 


підготовці законів «Про тимчасове верховне управління 
та порядок законодавства в Українській Народній Рес¬ 
публіці» та «Про Державну народну раду Української На¬ 
родної республіки», які набрали чинності 12 листопада 
1920 року. 


г 


ГАЛИЦЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РАДЯНСЬКА РЕС¬ 
ПУБЛІКА (ГСРР) - т. зв. радянська республіка, прого¬ 
лошена 15 липня 1920 р. Декларацією тимчасового ра¬ 
дянського уряду Східної Галичини — Галицького рево¬ 
люційного комітету (Галревкому), створеного у Харкові 
за директивою В. І. Леніна і ЦК РКП(б), перед походом 
Червоної армії на західноукраїнські землі влітку 1920 р. 
На чолі Галревкому був В. Затонський, членами — 
М. Баран, А. Бараль (Совка), М. Гаврилів, М. Левиць- 
кйй, К. Литвинович, І. Немоловський, М. Козоріс, 
І. Сіяк, І. Куликтаін. До складу ГСРР входило 16 повітів 
Східної Галичини, які повністю були зайняті червоними 
військами, і 4 повіти, які були зайняті частково. Тимча¬ 
совою столицею ГСРР був Тернопіль. 

Проголошуючи повну державну незалежність ГСРР, 
Галревком заявив, що цей акт є тимчасовим, що питання 
про дальше існування Східної Галичини та її взаємовід¬ 
носини з УРСР і РРФСР будуть остаточно вирішені пер¬ 
шим з’їздОхМ Рад робітничих і селянських депутатів, який 
передбачалося незабаром скликати. Вважаючи себе єди¬ 
ним представником вищої виконавчої влади до з’їзду 
Рад, Галревком оголошував поза законом усі інші уряди, 
що існували в Галичині. Своїми декретами він скасову¬ 
вав органи влади, закони та постанови Польської дер¬ 
жави та всіх інших урядів на території Східної Галичини, 
ліквідував приватну власність на фабрики, заводи і банки 
і проголошував їх загальнодержавною власністю, прого¬ 
лошував конфіскацію поміщицьких, монастирських і 
церковних земель і передачу їх селянам. Запроваджува¬ 
лися загальна трудова повинність, 8-годинний робочий 
день, надавалося право на відпустки, соціальне забезпе¬ 
чення, заборонялася дитяча праця. Було декретовано за¬ 
провадження загального і рівного виборчого права, права 
трудящих на працю, освіту і соціальне забезпечення, ор¬ 
ганізацію народних судів, відокремлення церкви від дер¬ 
жави і школи від церкви, створення єдиної трудової шко¬ 
ли, рівноправність громадян усіх національностей та рів¬ 
ність мов, якими користувалося населення республіки. 
На місцях почалося створення місцевих органів Рад - 
сільських, містечкових, повітових ревкомів. 

ГСРР формально існувала два місяця, до кінця верес¬ 
ня 1920 р., коли війська Польщі знову окупували тери¬ 
торію Східної Галичини, але практично накреслені за¬ 
ходи не були здійснені. Сам Галревком фактично існував 
до укладання Ризького миру 1921 р. 

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. Галицько- 
Волинське князівство набуло державної єдності напри¬ 
кінці XII ст. У результаті тривалої і напруженої боротьби 
великого князя Романа Мстиславича з галицьким бояр¬ 
ством 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і на пев¬ 
ний період утвердити тут свою владу. Об’єднувач Гали¬ 
чини і Волині Роман Мстиславич став одним із наймо- 
гутніших правителів Русі. Він зумів підірвати політичну 
монолітність місцевих бояр і примусив визнати себе за 
самодержця. Після загадкової смерті Романа, що наспо* 
стигла його у 1205 р. під Завихостом у Польщі, Галиць¬ 
ко-Волинська Русь на цілих чотири десятиліття поринула 
у вир міжусобної боротьби. Знову підводить голову га¬ 
лицьке боярство, яке прагнуло відірвати Галичину від 
Волині й домагалося проголошення на галицькому кня- 




III. Уроки української державності 271 


зівському столі вигідних для себе кандидатів. У послаб¬ 
ленні Галичини і Волині були зацікавлені також най¬ 
ближчі її сусіди — Угорщина і Польща. 

Володіючи значними територіями, місцева земельна 
аристократія в цих умовах поступово зосереджує у своїх 
руках головні органи місцевого управління та владу. 
Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну 
міць, вона фактично розпоряджалась князівським сто¬ 
лом, запрошуючи й усуваючи князів. Так, коли 1211 р. 
сини Ігоря Святославича, що спільно управляли Гали¬ 
чиною, пішли на конфлікт з місцевим боярством (за до¬ 
помогою якого вони утвердились тут у 1205 р.), бояри, 
прикликавши угорців, фізично знищили Ігоревичів, у та¬ 
кий спосіб усунувши їх від влади. У 1213 р. бояри офі¬ 
ційно проголосили князем малолітнього Данила Рома¬ 
новича, а в дійсності на галицькому престолі утвердився 
один із найзаможніших серед місцевих феодалів боярин 
Володислав Кормильчич. 

Політична влада галицького боярства і його участь у 
державному управлінні реалізовувалась через боярську 
раду. Проте, за браком джерел, не можна з впевненістю 
відповісти на питання чи був цей орган постійнодіючим 
політичним інститутом, чи організовувався тільки у разі 
потреби. Значення боярської ради як державно-політич¬ 
ного органу особливо зростає у перші десятиліття 
XIII ст. В той час галицьке боярство набуло найбільшої 
могутності і впливу. З метою максимально обмежити 
владу галицького князя бояри позбавили його права роз¬ 
поряджатися наявним фондом земельних володінь Га¬ 
лицько-Волинської Русі. Зокрема, на таких умовах було 
поставлено на князівський стіл Данила Галицького. Як 
сповіщає літопис, бояри «Данила князем назвали, а самі 
землю тримали». У боротьбі з боярством Данило спро¬ 
бував був спертися на віче. Воно скликалось 1213 і 
1235 рр., однак, реальної підтримки і допомоги Данилу 
не було надано. Лише після Ярославської битви (1245 р.) 
Данилові Романовичу вдалося відновити Велике Галиць¬ 
ко-Волинське князівство. 

Битва під Ярославом стала важливою віхою в історії 
боротьби земель Південно-Західної Русі за свою неза¬ 
лежність. Ліквідація боярської опозиції призвела до від¬ 
новлення єдності Галицько-Волинської Русі. Данило зо¬ 
середжується на відбудові Великого князівства, зміцнює 
його укріплення, відновлює добросусідські взаємини з 
можновладцями навколишніх країн. Проте, піднесення 
Галицько-Волинської держави, її воєнні успіхи викли¬ 
кали тривогу і занепокоєння монгольських ханів, які не¬ 
задовго перед цим заснували у пониззі Волги власну дер¬ 
жаву. У 1245—46 рр. Данило Галицький відвідав мон¬ 
гольську столицю Сарай, де домігся підтвердження своїх 
прав на Галицько-Волинське князівство. Він фактично 
став спадкоємцем усіх тих виключних прав, що належали 
раніше київським князям. Так, у 1246 р. Данило висовує 
на посаду київського митрополита власну кандидатуру — 
Кирила. Раніше це право належало виключно київському 
князю. Таким чином, встановлення васальних відносин 
із золотоординськими ханами не тільки не призвело до 
втрати політичної суверенності Галицько-Волинської 
держави, а й розширило масштаби політичної діяльності 
її правителя. Щоправда, в обмін на це ординці розрахо¬ 
вували нав’язати Данилові свій союз в організованих ни¬ 
ми походах на Литву, Польщу та Угорщину. 

Однак, подальші історичні події перекреслили плани 
Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волин¬ 
ської держави та подальшого нарощування її воєнно-по¬ 
літичного потенціалу. Не підвелася вона із занепаду і 
після смерті свого будівничого, що наспостигла його у 
1264 р. в місті Холмі. 

Спадкоємці Данила Галицького, зберігши політичну 
цілісність князівства, однак суперничали за першість у 
ньому. Галицько-волинські землі розподілились між си¬ 
нами Данила Романовича — Шварном, Левом і Мстис¬ 


лавом. Василько Романович був старшим у родині, проте 
він не користувався авторитетом серед своїх можновлад¬ 
них племінників. Тільки на початку XIV ст. всі галиць¬ 
ко-волинські землі об’єдналися під владою онука Данила 
Романовича князя Юрія. Подібно до свого діда він носив 
титул «короля Русі». Важливим успіхом зовнішньополі¬ 
тичної діяльності Юрія Львовича стало відкриття у 
1303 р. осібної митрополії з центром у Галичі. 

Після смерті Юрія Галицько-Волинським князів¬ 
ством правили його сини — Андрій на Волині, а Лев у 
Галичині. Вони проводили незалежну міжнародну полі¬ 
тику. Опираючись на підтримку Німецького ордену, во¬ 
ни протистояли натиску Золотої Орди. Андрій і Лев Юрі¬ 
йовичі спільно боронили свої землі від експансії Литви. 
Обидва вони наклали головою у боротьбі проти загарб¬ 
ників, чим було покладено кінець династії Романовичів. 

По смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на 
королівство Болеслава, сина мазовецького князя Трой- 
дена, одруженого з донькою Юрія Львовича — Марією. 
Ставши у 1325 р. галицько-волинським князем, Боле- 
слав прибрав ім’я Юрія. Болеслав-Юрій провадив курс 
на врегулювання мирних відносин з ординцями, поно¬ 
вив угоди з німецькими рицарями. Він також встановив 
добросусідські взаємини з Литвою, скріпивши їх своїм 
шлюбом з дочкою великого князя литовського Гедиміна. 
Внутрішня політика Юрія, який називав себе «князем і 
дідичем королівства Русі», була спрямована на обмежен¬ 
ня прерогатив боярської олігархічної верхівки. Його вза¬ 
ємини з боярами призвели до виникнення серйозної 
опозиції, що не зупинилася перед фізичним знищенням 
Юрія-Болеслава. 7 квітня 1340 р. щого було отруєно. 

Зі смертю Юрія-Болеслава на Волині утверджується 
влада литовського князя Любарта. Галичина зберегла 
свою незалежність, відстоюючи її від посягань польських 
та угорських феодалів. Заручившись підтримкою папи 
римського польський король Казимір у 1344—1345 рр. 
розв’язав проти Галичини воєнні дії і заволодів Сяноць- 
кою землею. Новий похід на Галицько-Волинську Русь 
польські феодали здійснили у 1349 р. У результаті чого 
Галичина була приєднана до Польського королівства. 

Так розпочиналась довготривала боротьба за галиць¬ 
ко-волинську спадщину, що завершилась її розподілом 
між Польщею і Великим князівством Литовським. 

ГЕНЕРАЛЬНЕ СЕКРЕТАРСТВО (МІНІСТЕРСТВО) 
З ЄВРЕЙСЬКИХ СПРАВ УНР. Функціонувало з сере¬ 
дини червня 1917 р. формально як складова частина ге¬ 
нерального секретарства (міністерства) з міжнаціональ¬ 
них справ, але насправді — як самостійне міністерство, 
яке очолював М. Зільбербарб. Діяло дуже активно. У кін¬ 
ці листопада 1917 р. підготувало законопроект про єв¬ 
рейську громаду. У зв’язку з цим відкладались чергові 
вибори цивільних равинів до прийняття нового закону. 
2 грудня його було прийнято. Згідно з цим актом, у міс¬ 
цевостях із значною кількістю єврейської людності оби¬ 
рались єврейські громадські ради. Вибори повинні були 
проводитись комісіями з євреїв-гласних міських дум, во¬ 
лосних земств і поселкових зібрань, які представляли 
партії «Нехац Ісраель», «Хейрус Мосейро», «Поалей Ці- 
он», «Бунд», Єврейської народної групи, Єврейської на¬ 
родної партії, Сіоністської партії, Об’єднаної єврейської 
соціалістичної робітничої партії. Члени єврейських гро¬ 
мадських рад, що обирались за списками від цих же ор¬ 
ганізацій, мали повноваження до 1 січня 1919 р., тобто 
вважалися тимчасовими, а до цієї дати повинен був бути 
прийнятий новий Статут єврейських громад і відбутися 
нові вибори. 

За ініціативою департаменту освіти міністерства йшла 
активна підготовка до відкриття єврейської вчительської 
семінарії у Києві, організовувались нові єврейські по¬ 
чаткові і середні школи, надавалась матеріальна допо¬ 
мога музикантам, художникам, лікарям та іншим фахів¬ 
цям єврейського походження, які майже всі об’єднува- 




272 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


лись у відповідні громади. Слід підкреслити, що євреї 
складали майже десяту частину членів Центральної Ради, 
куди їх делегували не тільки суто єврейські організації, 
а й російські меншовики, есери та ін. партії. 

Скажімо, вже у червні 1917 р., тобто тоді, коли Цен¬ 
тральна Рада була ще малочисельною, по два місця у ній 
мали зайняти бундівці, соціалісти-сіоністи, члени «Поа- 
лей Ціону», по 8 — представники неукраїнських націо¬ 
нальностей Києва й Одеси, по 5 — Харкова і Катери¬ 
нослава, по 3 — від інших губернських міст. А серед ос¬ 
танніх євреї складали, якщо не половину, то значну кіль¬ 
кість. У липні до Комітету УЦР на національній основі 
увійшли представники «Бунду», сіоністів, усіх інших єв¬ 
рейських соціалістичних партій та єврейських демокра¬ 
тичних організацій. 13 членів «Бунду», 13 членів Єврей¬ 
ської соціалістичної робітничої партії, 2 члени Єврей¬ 
ського демократичного об’єднання і ще більше ЗО євреїв 
отримали місце у Центральній Раді і створили там кілька 
національних фракцій у серпні 1917 р. Слід підкреслити 
виключну дисциплінованість євреїв-членів УЦР, хоча у 
деяких випадках вони голосували проти незалежності 
України. 

Окрім департаментів освіти, національного самовря¬ 
дування, департаменту загальної канцелярії у міністер¬ 
стві існував ще й відділ Єврейської національної ради та 
єврейських громад, які координували діяльність числен¬ 
них єврейських товариств на Україні, організовували ко¬ 
робковий збір коштів тощо. 

Міністерство було скасовано режимом П. Скоропад¬ 
ського і відновило свою діяльність за доби Директорії. 
Тут представники від євреїв виявляли також велику ак¬ 
тивність. Досить сказати, що до складу Державної на¬ 
родної ради УНР у 1920 р. планувалось обрати 3 пред¬ 
ставники від «Бунду», 3 — від «Поалей Ціону», 3 — від 
«Фолькспартай», 3 — від «Цейре Ціону», 2 — від «Ахду- 
су» та ще 4 — від сіоністів. Для порівняння зазначимо, 
що росіян і поляків разом взятих передбачалось обрати 
втричі менше. 27 євреїв повинні були зайняти місця се¬ 
ред 226 депутатів сейму ЗУНР. 

ГЕНЕРАЛЬНЕ СЕКРЕТАРСТВО (МІНІСТЕРСТВО) 
З МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ (МІЖНАРОДНИХ) ПИТАНЬ 
УНР. Про те, що Центральна Рада надавала виключно 
великого значення національно-культурному розвиткові 
інших народів, говорить той факт, що з першого дня 
існування Генерального секретаріату і до останнього дня 
функціонування Ради народних міністрів у їх складі діяло 
генеральне секретарство (міністерство) з міжнаціональ¬ 
них (міжнародних) справ і три товариша секретаря (мі¬ 
ністра) — з російських справ, з єврейських справ та з 
польських справ. Усі вони мали права повноважних чле¬ 
нів уряду і навіть іменувались генеральними секретарями 
або міністрами. 

Генеральне секретарство міжнаціональних справ спо¬ 
чатку очолив С. Єфремов, аде відбитку у діяльності на 
цій ниві він майже не залишив. Більш активно працював 
на цій посаді О. Шульгін, який головне своє завдання 
вбачав у боротьбі за автономно-федеративний устрій Ро¬ 
сії, у порузумінні українців з неукраїнською людністю, 
у скликанні з’їзду представників народів та областей Ро¬ 
сії, у досягненні угоди з національними меншинами. Од¬ 
ним з найголовніших питань у роботі секретарства (мі¬ 
ністерства) була охорона останніх від юридичних і фак¬ 
тичних обмежень у громадських і політичних відносинах, 
сприяння на засадах свободи і демократизму вдоскона¬ 
ленню існуючих та створенню нових національних уста¬ 
нов та інституцій. У компетенції секретарства (міністер¬ 
ства) перебувало також заступництво українських інте¬ 
ресів не лише у кордонах, означених Тимчасовим урядом 
п’яти губерній, а й за їх межами. Секретарство (мініс¬ 
терство) прагнуло бути у гущі національного життя, во¬ 
лодіти необхідною інформацією, надавати про нього 
найширші відомості. 


ГЕНЕРАЛЬНЕ СЕКРЕТАРСТВО (МІНІСТЕРСТВО) 

3 ПОЛЬСЬКИХ СПРАВ УНР. Створене разом з Гене¬ 
ральним секретаріатом УНР у середині червня 1917 р. 
як складова частина Генерального секретарства з між¬ 
національних справ, але діяло автономно, як окреме ві¬ 
домство. Генеральний секретар — В. Міцкевич. Мало 
три департаменти: департамент освіти, до якого входили 
відділ мистецтва, відділ середніх шкіл, відділ початкових 
шкіл; департамент національного самоврядування з ор¬ 
ганізаційним відділом; департамент загальної канцелярії, 
що поділявся на військовий відділ, відділ преси та інфор¬ 
мації та загальний відділ. Така структура характеризує і 
напрями роботи міністерства щодо розвитку польської 
культури, освіти, мистецтва та організації українських 
поляків за національною ознакою. 

Окрім цього секретарство (міністерство) сприяло гур¬ 
туванню поляків, організації польських громад, підви¬ 
щенню активності польських партій у політичному житті 
України. Чотири поляка від Польської партії соціаліс¬ 
тичної (лівиці) і Комітету польських демократичних ор¬ 
ганізацій входило до складу Малої і 20 — до складу Ве¬ 
ликої ради: 5 — від Польського демократичного центра, 

4 — від польських соціал-демократів, 7 — від «лівиці», 
4 — від польських соціалістів. 

Міністерство польських справ було скасовано за доби 
Української держави. Проте під час владування Україн¬ 
ської національної ради в ЗУНР право на культурно-на¬ 
ціональну автономію поляків знову визнавалось офіцій¬ 
но, а при виборах до Сейму спеціально для представників 
від польської національності передбачалось створити 5 
округів, від яких планувалось обрати 33 депутатів, тобто 
15 відсотків складу Сейму. Щодо Директорії, то вона теж 
дещо робила у цьому напрямі: у складі Державної на¬ 
родної ради резервувалось 3 місця для поляків, але це 
всемеро менше, ніж, скажімо, для євреїв. 

ГЕНЕРАЛЬНЕ СЕКРЕТАРСТВО (МІНІСТЕРСТВО) 
З РОСІЙСЬКИХ СПРАВ УНР. Виникло після затвер¬ 
дження 16 липня 1917 р. Статуту Генерального секрета¬ 
ріату як частина генерального секретарства міжнаціо¬ 
нальних справ. Генеральний секретар російських справ 
вважався товаришем міністра, але затверджувався на цій 
посаді Комітетом УЦР (Малою радою) і мав право ви¬ 
рішального голосу на засіданнях Генерального секрета¬ 
ріату. Портфель генерального секретаря російських 
справ Мала рада запропонувала російським меншови¬ 
кам, але ті відмовились з тієї причини, що «немає вільних 
для цього людей». Лише з ЗО жовтня 1917 р. його отримав 
російський енес, член Трудової народно-соціалістичної 
партії, член Комітету УЦР Дмитро Одинець. 

У структурі секретарства (міністерства) існували від¬ 
діли національно-персональної автономії, допомоги ро¬ 
сіянам, національної освіти, статистичний, інформацій¬ 
ний тощо. Діловодство тут велось виключно російською 
мовою. 

Та на відміну від аналогічних відомств з єврейських 
і польських справ секретарство (міністерство) Д. Одинця 
особливої активності не виявляло. Це було наслідком то¬ 
го, що багато з росіян зверхньо дивились на спроби ук¬ 
раїнського національного державотворення і вважали, 
мабуть, такі потуги тимчасовим явищем. Аж до 14 січня 
1918 р. залишались чинними закони Російської імперії 
1916 р., за якими особи російської національності, що 
працювали у Київській, Волинській, Подільській і Хол- 
мській губерніях у канцеляріях губернаторів, духовних 
консисторіях, міських і повітових поліцейських управ¬ 
ліннях, вчителями приходських училищ, отримували жа¬ 
лування у півтора рази вище, ніж українці, а ті росіяни, 
що займали посади урядовців від 14-го до 8-го класу - 
на 20% вище. 

Не сприяло активізації роботи вказаного генерально¬ 
го секретарства (міністерства) і досить недоброзичливе 
ставлення багатьох керівників Центральної Ради до ро- 




III. Уроки української державності 273 


сіян. На зборах і сесіях УЦР дуже часто вживався термін 
«кацапи», не говорячи вже про те, що термін «москалі» 
майже зовсім витіснив слово «росіяни». Це, мабуть, мож¬ 
на вважати відлунням тривалої насильницької русифі¬ 
кації України і зневажливого ставлення до малоросів з 
боку центру. Та й за часів Центральної Ради окремі ро¬ 
сіяни на Україні грубо порушували громадський порядок 
з політичних міркувань. Так, росіяни-старообрядці у 
червні 1917 р. у Барцлаві розігнали спочатку з’їзд укра¬ 
їнців-вчителів, а потім і селянський повітовий з’їзд. Але 
негативні узагальнення з таких фактів робити не можна: 
скажімо, адмірал О. Колчак у той же час дуже схвально 
ставився до заснування у Севастополі клубу ім. кошово¬ 
го Сірка та інших національних українських організацій. 
Під час обговорення діяльності Генерального секрета¬ 
ріату у середині грудня на VIII сесії УЦР представник 
«Бунду» — член Центральної Ради Нінець — різко кри¬ 
тикував уряд за розпалення національної ворожнечі з 
Московщиною. Меншовик М. Балабанов звинувачував 
Генеральний секретаріат у реквізиції приміщення «Все¬ 
російського земського союзу» на Володимирській вулиці 
для власних потреб лише за те, що він називався «все¬ 
російським», доводив, що уряд нацьковує український 
народ на москалів у своїй боротьбі з більшовиками тоді, 
як на Московщині українців ніхто не зачіпає. Член УЦР 
від російських есерів Сухових заявив, що Генеральний 
секретаріат все більше тяжіє до націоналізму, а Літваков 
ставив у провину урядові слабку боротьбу з самостій- 
ництвом. 

Проте за ініціативою секретарства (міністерства) ро¬ 
сіяни, що мешкали на Україні, мали змогу брати активну 
участь у політичному житті. До Малої ради входили по 
2 представники від Київської ради робітничих депутатів, 
Київської ради солдатських депутатів, російських мен¬ 
шовиків, російських есерів. На VI сесії УЦР представ¬ 
никам росіян було надано 104 місця у складі Великої 
ради у т. ч. від російських соціал-демократів — 20, ро¬ 
сійських есерів — 20, російських кадетів — 10, росій¬ 
ських народних соціалістів — 4. 11 представників росіян 
працювало у комісії для розробки Статуту автономії Ук¬ 
раїни і ще десятки — в інших офіційних органах УНР. 

ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ. У квітні - 
грудні 1918 р. український народ відчув на собі ще один 
різновид державного правління — диктаторський режим 
у вигляді маріократії, підконтрольної і фактично підпо¬ 
рядкованої німецько-австрійському командуванню. 
Протягом майже ще восьми місяців, як і останній період 
владування Центральної Ради, національне державотво¬ 
рення відбувалось на чужеземних багнетах. Та й сам геть¬ 
ман відверто стверджував, що його влада спирається на 
могутню підтримку центральних держав, «які, вірні сво 1 
му слову, продовжують і по цей час боротись за цільність 
і спокій України», а авторитет гетьмана, за словами 
П. Скоропадського,підтримувався, «не спиняючись ні 
перед якими самими крайніми мірами». 

Отже, на вістрі піраміди владування в Українській 
державі перебував 45-річний нащадок відомого старо¬ 
винного українського роду з Уманщини, генеологія яко¬ 
го починається з Федіра Скоропадського — одного з 
старшин селянсько-козацького війська Б. Хмельницько¬ 
го. Але найстаршому з названого родоводу не пощастило: 
він загинув у Княжих Байраках навесні 1648 р. у першій 
же переможній битві українців з польсько-шляхетськими 
військами С. Потоцького. Проте славу роду приніс не 
Федір, а його онук Іван Ілліч Скоропадський — старо- 
дубський полковник, який у 1708 р. змінив І. Мазепу на 
посаді гетьмана Лівобережної України і перебував на ній 
протягом 14 років. Першим же пращуром останнього 
гетьмана України вважається інший онук Федіра і брата 
Івана Скоропадських — Василь Ілліч Скоропадський. 

Усе це, безумовно, не могло не впливати на форму¬ 
вання світогляду і національної усвідомленості майбут¬ 


нього царського генерала, які відбувались у досить су¬ 
перечливих умовах. Германофільські течії у його настро¬ 
ях, мабуть, беруть початок з Вісбадену, де він народився. 
Любов до рідної землі виховувалась на Полтавщині та 
Чернігівщині, тобто у маєтках батька й матері — Петра 
Івановича Скоропадського і Марії Андріївни Міклашев- 
ської,— де пройшли перші десять років дитинства 
П. Скоропадського. Русофільство укорінювалось у сві¬ 
тогляді Павла протягом наступних трьох десятиліть, тоб¬ 
то з того моменту, коли його у 1883 р. віддали на вихо¬ 
вання до Москви, а згодом — до Петербургу, де він два¬ 
надцятирічним юнаком закінчив привілейований вій¬ 
ськово-учбовий заклад тільки для дітей дворянської 
аристократії — Пажеський корпус. 

Після 10 років служби у імператорській гвардії 
П. Скоропадський у чині сотника відзначається у росій¬ 
сько-японській війні, за що отримує золоту зброю. У по¬ 
воєнні роки він — безпосередній член свити самого Ми¬ 
коли II у почесному званні флігель-ад’ютанта, потім — 
командир 20-го фінляндського полку. За два роки до по¬ 
чатку І світової війни сумлінна служба П. Скоропадсько¬ 
го російському імператору була належне відзначена: 
один з небагатьох українців він отримує звання генерал- 
майора. З 1914 р. майбутній гетьман командує кавале¬ 
рійською бригадою, а у 1916 р.— він уже генерал-лейте¬ 
нант. За місяць до Лютневої революції П. Скоропад¬ 
ський призначається командиром 34-го армійського кор¬ 
пусу Особливої армії, яка розташувалась на правому 
фланзі Південно-Західного фронту. 

Тобто протягом всього свого життя П. Скоропад¬ 
ський як суто військова людина залишався вірним при¬ 
сязі, віддано служив імператору, перебував у далечині 
від політичних баталій і, що слід особливо підкреслити, 
досить вороже у березні 1917 р. зустрів вісті про підне¬ 
сення українського національно-визвольного руху. Біль¬ 
ше того, він рішуче і у березні, і у квітні, і у травні, і у 
червні відкидав будь-які пропозиції Центральної Ради 
про українізацію корпусу. Довго не могли переконати 
П. Скоропадського у необхідності цієї справи і російські 
генерали — командуючі Особливою армією П. Балуєвта 
В. Ромейко-Гурко і навіть головнокомандуючі Півден¬ 
но-Західним фронтом О. Брусілов та О. Гутор. 

Як це не дивно, на перший погляд, лише рішучість 
запеклого монархіста Л. Корнілова, у прямому підпоряд¬ 
куванні якого П. Скоропадський перебував лише тиж¬ 
день — з 10 по 18 липня 1917 р., змусила національно 
не усвідомленого генерала-українця виконати наказ від 
18 липня 1917 р. про негайну, протягом місяця, украї¬ 
нізацію 34-го армійського корпусу, виданий шовіністич¬ 
но настроєним генералом-росіянином, який наступного 
дня вже став Головковерхом. Та закорінілий консерва¬ 
тизм і тут дуже заважав П. Скоропадському робити цю 
справу швидко й організовано. Досить скептично поста¬ 
вився він і до звістки про заочне його обрання у Чигирині 
військовим отаманом Вільного козацтва. 

Мабуть, такий консерватизм став вирішальним фак¬ 
тором у ставленні майбутнього гетьмана до жовтневих 
подій у Петрограді. Більшовиків він з самого початку і 
до останніх років життя рішуче не сприймав і відкидав 
будь-які їх ідеї. Не буде помилковою і думка, що знена- 
вида більшовизму стала вирішальним фактором перело¬ 
му у світогляді П. Скоропадського, тобто відродження у 
нього германофільських настроїв і підтримки Централь¬ 
ної Ради. Та згодом перші ще більш посилювались, а 
повага до УЦР і Генерального секретаріату дедалі пере¬ 
творювалась на свою протилежність — зневагу. 

Про відсутність честолюбивих замислів, про поступо¬ 
ве, етапне становлення національної усвідомленості, 
прагнення до втілення ідеї української державності 
П. Скоропадський і у 20-і, і у 30-і, і у 40-і роки писав 
багато як у мемуарах, так і у щоденниках. Але наукова 
цінність цих спогадів, написаних, до речі, виключно ро- 




274 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


сійською мовою, без відповідних архівних документів до¬ 
сить невелика. Багато таких документів вивезли з Украї¬ 
ни і гетьман, і його дружина, і діти. Згодом чи то нав¬ 
мисне, чи то з необережності вони їх самі і «загубили». 
Архіви ж, що залишились, фактичні події того часу і піз¬ 
нішої доби свідчать, що диктатор Української держави 
так і не став «національно усвідомленим українцем». 
Скажімо, П. Скоропадський українську мову знав пога¬ 
но. Його родина (дружина і шестеро дітей) спілкувались 
виключно російською мовою. Численні онуки, багато з 
яких виросли на руках у колишнього гетьмана за кордо¬ 
ном, і зараз вважають себе швейцарцями і майже ніякої 
цікавості до України не виявляють. 

Та й у 1918 р. українські землі, зокрема Київ, стали 
центром зосередження всіх російських монархічних сил 
імперії. їх гасла і принципи, сформульовані ще у XIX 
столітті, майже не змінились: самодержавство, право¬ 
слав’я, народність, пріоритет «російського начала», «пат¬ 
ріархального укладу» тощо. Навіть при Тимчасовому уря¬ 
дові більшість монархістів виїхали за кордон або пішли 
у підпілля. Проте український гетьман надав найяскра¬ 
вішим виразникам «білого діла», у тому числі і залишкам 
чорносотенних організацій, «Союз руського народу», 
«Союз Михаїла Архангела», «Руський монархічний со¬ 
юз», що утворили у Києві «Монархічний блок», «Союз 
«Наша батьківщина» та інші чорносотенні угрупування, 
найтепліший притулок. Київ у цей час сприяв і «Всеро¬ 
сійському національному союзові», і «Союзові росій¬ 
ських національних утворень», і «Братству животворя- 
щого хреста», і «Російському зібранню», і громаді «За 
єдину Русь», і Національно-ліберальній партії монархіс- 
тів-конституціоналістів та іншим монархічним силам, 
які відкрито проголосили курс на відродження «великої, 
єдиної і неподільної Росії на ґрунті закононаступницької 
монархії». 

Навіть Денікін, Врангельта інші керівники білогвар¬ 
дійщини не відважувались підняти прапор монархізму, 
хоч у їх арміях 80% офіцерського складу вважали себе 
прихильниками монархії. Та це не засмучувало П. Ско¬ 
ропадського і його уряд. У жовтні в Києві виникла чер¬ 
гова монархічна організація «Рада державного об’єднан¬ 
ня Росії», до складу якої увійшли по 5 представників від 
Державної думи, Державної ради, міського самовряду¬ 
вання, торговельно-промислових, церковних, академіч¬ 
них кіл, фінансистів, землевласників, спочатку виключ¬ 
но російських, а згодом і «Протофісу» — Українського 
союзу промисловості, торгівлі і фінансів. Ідейним натх¬ 
ненником «Ради» був великий князь Микола Микола¬ 
йович, який готувався стати військовим диктатором Ро¬ 
сійської монархії, а безпосереднє керівництво нею у Киє¬ 
ві здійснювали барон В. Меллер-Закомельський, май¬ 
бутній голова уряду Півдня Росії, О. Кривошеїн та 
колишній член Тимчасового уряду П. Мілюков, які втек¬ 
ли з Петрограду. Саме члени «Ради» — найзаклятіші во¬ 
роги незалежності України — представляли Росію на 
Ясській нараді, активно виступали проти будь-якого на¬ 
ціонально-визвольного руху, у т. ч. й українського, фор¬ 
мували денікінські, врангелівські та інші збройні сили 
російської реакції, що згодом нищили цвіт української 
нації. 

Чому у другій половині листопада режим гетьмана ду¬ 
же активно підтримували російські офіцерські організа¬ 
ції? Використовуючи відомий висновок Г. Хоткевича 
про українських панів взагалі, можна відповісти на це 
питання так: коли Україна була під Росією, Скоропад¬ 
ський ставав росіянином, коли під німцями — німцем, 
якби під Туреччиною — то вважав би себе турком, а під 
Китаєм — китайцем. Як уже відзначалось, «вірою і прав¬ 
дою» до бурхливих подій 1917 р. він служив російському 
імператору, а згодом також сумлінно і віддано виконував 
усі вказівки німців, проголошуючи їх рятівниками Ук¬ 
раїни, а потім, відчуваючи близьку поразку останніх, 


знову почав співати гімн відродженню Великоросі!*, від¬ 
мовившись від суверенітету України, і по-холуйськи ві¬ 
тати Антанту. Іншими словами, П. Скоропадський свято 
виконував заповіт свого улюбленця Бісмарка: завжди 
своєчасно приходив на допомогу переможцю. 

Обличчя політичного перевертня найбільш виразно 
стало виявлятись у гетьмана вже в жовтні. Так, у виданій 
тоді грамоті до українського народу з нагоди півріччя 
приходу до влади підкреслювалось, що саме він врятував 
Україну від загибелі і за 6 місяців зробив дуже багато 
для зміцнення нашої держави як самостійної і незалеж¬ 
ної, для визнання її у світі, для забезпечення економіч¬ 
ного і культурного добробуту. З гордістю гетьман говорив 
про дружні відносини з Всевеликим Доном і Кубанню, 
прагнення до братерських стосунків з Великоросією, про 
нейтралітет Української держави у зовнішній політиці. 
Як найбільші досягнення у внутрішньому житті відзна¬ 
чались закони про громадянство, про державний сенат, 
про заснування Академії наук України, про вибори до 
земств і міських дум, про Державний земельний банк. 
Серед завдань на майбутнє гетьман особливо відокрем¬ 
лював проведення земельної реформи. 

Та за два тижні, тобто через 3 дні після беззастережної 
капітуляції Німеччини — останньої опори гетьманського 
режиму,— і через день після анулювання Брестського 
миру Москвою Скоропадський у черговій грамоті до ук¬ 
раїнських громадян і козаків назвав повний розгром сво¬ 
їх покровителів «заключенням перемир’я між Німеччи¬ 
ною і Державами згоди» і поздоровив народ з закінчен¬ 
ням світової війни. Цей документ важливий тим, що у 
ньому віддзеркалюються багато з намірів диктатора. Ак¬ 
цент робився на «щасливій долі України, яка першою 
завела у себе основи порядку і законності і при дружній 
допомозі осередніх держав заховала спокій аж до ниніш¬ 
нього дня». Але червоною ниткою через усю грамоту 
проходила ідея подальших стосунків України з Росією і 
відродження давньої могутності і сили «Всеросійської 
Держави», тобто федерації, у якій Україні належало зай¬ 
няти одне з перших місць. Знову прославлялась дружба 
й єдність Української держави з Всевеликим Доном і сла¬ 
ветними Кубанським та Терським козацтвами. Співалась 
хвала Антанті, тобто Скоропадський дуже хотів підкрес¬ 
лити, що готовий змінити переможених хазяїв на хазя- 
їв-переможців. «Україні, першій, — писав гетьман,—на¬ 
лежить виступити у справі утворення Всеросійської фе¬ 
дерації, якої конечною метою буде відтворення Великої 
Росії... Глибоко переконаний, що інші шляхи були б за¬ 
гибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорогі її 
майбутність та щастя, тісно з’єднані з майбутністю і щас¬ 
тям всієї Росії, згуртуватися біля мене і стати на захист 
України і Росії». 

У щоденниках гетьман настирливо підкреслював пов¬ 
ну відсутність у своєму характері честолюбства. Та це аж 
ніяк не відповідає дійсності. Іменував він сам себе по- 
різному: Гетьман всієї України, Ясновельможна особа 
Гетьмана всієї України, Ясновельможний пан Гетьман 
Всієї України, Гетьман України обох боків Дніпра та 
військ Козацьких і Запорізьких, Найвищий Вождь Ук¬ 
раїнської армії і флоту, Король України, Великий князь 
Київський і Король Галицький тощо. Старшини, під- 
старшини і козаки повинні були присягати на вірність 
не лише Українській державі, а й особисто гетьману. 

Про величезну любов до власної персони, постійне 
прагнення до помпезності свідчить неабияка турбота 
гетьмана про своє найближче оточення. Так, 16 липня 
були затверджені тимчасові штати штабу гетьмана. Він 
складався з чотирьох частин: штатів осіб біля гетьмана, 
штатів гетьманської похідної канцелярії, штатів гетьман¬ 
ського коменданта і штатів гетьманського господаря. Го¬ 
ловними діючими особами у штабі гетьмана були: 1) на¬ 
чальник гетьманського штабу — генеральний старшина 
генерального штабу, який командував гетьманською го- 




III. Уроки української державності 275 


ловною квартирою; 2) два генеральних гетьманських сек¬ 
ретаря; 3) два генеральні старшини для гетьманських до¬ 
ручень; 4) начальник похідної канцелярії (він же поміч¬ 
ник начальника штабу) — генеральний значковий або 
бунчужний генерального штабу; 5) гетьманський комен¬ 
дант — генеральний значковий; 6) гетьманський госпо¬ 
дар; 7) генеральний писар — генеральний хорунжий або 
полковник; 8) три старші гетьманські осавули — пол¬ 
ковники; 9) старшина біля начальника штабу для дору¬ 
чень — генеральний хорунжий або полковник; 10) на¬ 
чальник загального й інспекторського відділу — гене¬ 
ральний хорунжий або полковник. Місячні оклади пе¬ 
релічених посадових осіб дорівнювали або значно 
перевищували відповідне матеріальне утримання членів 
Ради міністрів. Так же високо оплачувались посади геть¬ 
манського лікаря, начальника гетьманських інформато¬ 
рів, начальника гетьманського гаражу, начальника геть¬ 
манської охорони, начальника господарчого відділу та 
деяких інших наближених до гетьмана осіб. 

Загалом лише ця «команда» П. Скоропадського налі¬ 
чувала 233 чоловіки. Власні його канцелярія і штаб були 
досить невеличкими — 25 осіб. Інший особистий пер¬ 
сонал — це постачальники, зв’язківці, лакеї, покойови- 
ки, посудниці, кастрюльники, кухарі, підлоговичі, прач¬ 
ки, грубники, перукарі, швейцари, подвірники, садівни¬ 
ки і т. ін. Гетьмана обслуговували 20 автомобілів, 5 мо¬ 
тоциклів, 38 шоферів і мотоциклістів. Особиста охоронна 
команда складалась з 34 вартових. Оплата праці лакеїв, 
покойовиків і подібних їм осіб була досить великою — 
на рівні канцелярських урядовців, а охоронників і куха¬ 
рів — на рівні членів Ради міністрів. 

Але цього виявилось замало. Незважаючи на вкрай 
скрутне економічне становище держави, коштів на «кра¬ 
сиве життя Ясновельможного» не рахували. Через два 
тижні, окрім вказаного вище штабу, гетьман організував 
собі ще й власний конвой, який налічував понад тисячу 
старшин і козаків. У їх розпорядженні перебували близь¬ 
ко 800 коней, десятки екіпажів, двуколок, возів, кухонь, 
автомобілів, мотоциклів. Командував конвоєм генерал- 
хорунжий. До його складу входили чисельні старшини 
для варти в будинку гетьмана, лікарі, сурмачі, ординарці, 
їздові. Утримання особистого конвою перевищувало 5 
мільйонів карбованців на рік. Розташовувався він у Ми¬ 
колаївських казармах, на ремонт яких з цією метою було 
витрачено у серпні — жовтні майже півмільйона карбо¬ 
ванців. У листопаді при особистому штабові гетьмана 
з’явився ще й «Отряд окремого призначення». Звернемо 
увагу на те, що ці підрозділи комплектувались головним 
чином з числа російських офіцерів-монархістів. 

По документах складається враження, що справою 
першорядної державної ваги був ремонт будинку пана 
гетьмана на вулиці Інститутській та оснащення його ла¬ 
кейського і охоронного корпусу. З цього приводу було 
прийнято близько десятка законів (!) Української дер¬ 
жави та постанов Уряду. Навіть у дні, коли подальше 
перебування диктатора на Україні практично було вирі¬ 
шене, 18 листопада Рада міністрів прийняла чергове рі¬ 
шення про ремонт будинку, де проживає Скоропадський 
і асигнувала чисельні кошти на придбання уніформи ще 
для 11 лакеїв та 7 швейцарів. Наступного дня уряд знову 
значно збільшив чисельність особистого гетьманського 
конвою і виділив на цю справу чверть мільйона карбо¬ 
ванців. Ще через кілька днів 83 тис. крб. уряд асигнував 
на видачу добових відряджень для свити гетьмана. 

Не була чужою у діяльності П. Скоропадського схиль¬ 
ність до самореклами. Так, 6 червня у районі Звіринця 
у Києві стався величезний вибух на військовому складі, 
внаслідок якого було зруйновано багато навколишніх бу¬ 
динків, виникли великі пожежі, тисячі людей лишились 
без хат і майна. У зв’язку з цим гетьман звернувся з лис¬ 
том до голови Ради міністрів через газету з пропозицією 
скласти комітет «під моїм головуванням» для допомоги 


потерпілим і виділити з цією метою 500 тис. карбован¬ 
ців». Не чурався диктатор і використання високої посади 
для підтримки своїх друзів і земляків. Скажімо, напере¬ 
додні свого від’їзду до Німеччини він (у порядку виклю¬ 
чення) зняв майоратну заборону з 1500 десятин землі 
маєтку «Камінка» Ольгопільського повіту Подільської 
губернії і надав його володареві князеві Сайн Вітгенш- 
тейнові право продавати ці землі. 13 листопада таку ж 
саму акцію П. Скоропадський здійснив стосовно А. Са- 
вицького, дозволивши йому продаж величезних заповід¬ 
них маєтків у Мотижині під Києвом площею майже 1600 
десятин та у Пирятинському повіті Полтавської губернії 
площею 544 десятин. 

Таким, досить суперечливим, було політичне обличчя 
гетьмана. Щодо правових засад його діяльності, то слід 
звернути увагу, що в офіційних документах неодноразово 
підкреслювалось, що на Україні будується правова дер¬ 
жава. Проте, компетенція диктатора обмежувалась лише 
волею його покровителів, тобто окупаційною владою. За 
свідченнями сучасників державного перевороту, саме ні¬ 
мецький генералітет на чолі з фельдмаршалом Ейхгор- 
ном став ідейним натхненником Грамоти до всього ук- ( 
раїнського народу від 29 квітня 1918 р., яку з юридичної 
точки зору можна оцінювати як «заяву про наміри» 
П. Скоропадського, та Законів про тимчасовий держав¬ 
ний устрій України, що практично виконували роль кон¬ 
ституції Української держави. 

У Грамоті, підписаній гетьманом та першим отама¬ 
ном Ради міністрів М. Устимовичем, підкреслювалось, 
що, незважаючи на могутню підтримку Німеччини й 
інших центральних держав, які вірні своєму слову, про¬ 
довжують боротись за цілісність і спокій народу Украї¬ 
ни, надії на встановлення порядку й економічну від¬ 
будову не виправдались, ллється кров, продовжуються 
бешкети й анархія, посилюються розруха і безробіття, 
встає грізна мара голоду. Нова катастрофа України на¬ 
сувається через цілковиту неспроможность Централь¬ 
ної і Малої ради, Генерального секретаріату і Ради на¬ 
родних міністрів, їх місцевих органів до державного бу¬ 
дівництва. «Як вірний син України...— наголошував 
П. Скоропадський, — я вирішив узяти на себе тимча¬ 
сово всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую 
себе Гетьманом всієї України». УЦР і всі земельні ко¬ 
мітети розпускались, міністри УНР і їх товариші з посад 
звільнялись. Інші урядовці зобов’язувались продовжу¬ 
вати виконання своїх функцій. Усі постанови і розпо¬ 
рядження урядів Центральної Ради, Тимчасового уряду 
Росії скасовувались. 

Приватна власність проголошувалась фундаментом 
культури та цивілізації і відроджувалась у повній мірі. 
Встановлювалась повна свобода купівлі-продажу землі. 
Надання ділянок малоземельним хліборобам передбача¬ 
лось шляхом відчуження їх по дійсній вартості від вели¬ 
ких власників. На всю ширину відкривався простір тор¬ 
гівлі і приватному підприємництву. 

У розділі «Про гетьманську владу» Законів про тим¬ 
часовий державний устрій України, надрукованих у той 
же день, диктатор немовби власноручно визначав свої 
виключні повноваження на: 

— верховне управління всією Українською державою; 

— ствердження законів, їх санкціонування, без якого 
жоден акт не міг мати сили; 

— призначення голови уряду; 

— затвердження за поданням голови Ради міністрів 
членів її кабінету; 

— скасування кабінету міністрів у повному його 
складі; 

— призначення на посади і звільнення інших урядо¬ 
вих осіб у разі, коли для останніх законом не встановлено 
іншого порядку; 

— вище керівництво міжнародними зносинами Ук¬ 
раїнської держави; 




276 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


— право вважатись Верховним воєводою української 
армії і флоту; 

— оголошення окремих районів на військовому, осад- 
ному або виключному становищі; 

— помилування засуджених, пом’якшення кари або 
повне прощення злочинних дій із звільненням від кри¬ 
мінального переслідування і суду; 

— складення казенних взимок; 

— дарування милості в особистих випадках, коли цим 
не порушуються нічиї охоронені законом інтереси і гро¬ 
мадянські права. 

Всі накази і розпорядження гетьмана повинні були 
закріплюватись головою уряду або відповідним мініст¬ 
ром. Виходячи з перелічених прав, можна зробити вис¬ 
новок, що диктатор особисто міг взяти на себе розв’язан¬ 
ня будь-якої і великої і незначної проблеми, що він і 
робив далі, аж до питань, пов’язаних зі зміною прізвищ. 

Унікальним у своєму роді став «Закон про верховне 
управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби 
і перебування поза межами держави ясновельможного 
пана гетьмана всієї України», прийнятий Радою міністрів 
1 серпня 1918 р. На ці випадки передбачалось створення 
тріумвірату — колегії верховних правителів держави з 
трьох осіб, одного з яких заздалегідь визначав сам геть¬ 
ман, одного обирав Державний сенат і одного — Рада 
міністрів. Виключне становище гетьмана як одноособо¬ 
вого правителя України яскраво давало про себе знати 
й у даному нормативному актові: гетьман визначав не 
лише безпосереднього власного спадкоємця, а й спад¬ 
коємця названого ним спадкоємця. П. Скоропадський 
зобов’язувався власноручно скласти грамоту у трьох при¬ 
мірниках, без будь-яких свідків вкласти їх у окремі кон¬ 
верти, скріпити їх власною перстеневою печаткою і пе¬ 
редати один конверт на зберігання до Державного сена¬ 
ту, другий — голові Ради міністрів, третій — до Київ¬ 
ського кафедрального собору святої Софії. У грамоті 
зазначались прізвища двох осіб: першою називалась та, 
що стає безпосереднім верховним правителем, а друга — 
наступником верховного правителя. 

Визначення моменту, коли гетьман через тяжку хво¬ 
робу не мав уже змоги правити державою, належало са¬ 
мому П. Скоропадському, а коли така воля не могла бути 
виявлена ним особисто — то Державному сенатові вкупі 
з Радою міністрів. У цьому випадкові, як і у разі смерті 
гетьмана або від’їзду його за межі України, Державний 
сенат під проводом президента або старшого з голів ге¬ 
неральних судів відкривав свій конверт з грамотою 
П. Скоропадського, а також обидва інші конверти, які 
негайно доставлялись до сенату, і оголошував ім’я чер¬ 
гового верховного правителя. 

Лише після цього Державний сенат і Рада міністрів 
таємним голосуванням звичайною більшістю обирали 
двох інших членів Колегії. Всі справи Колегія вирішувала 
також більшістю голосів, брала на себе всі права і 
обов’язки гетьмана, але ні у якому разі не повинна була 
навіть торкатися питання про зміну положень Грамоти 
П. Скоропадського* від 29 квітня 1918 р. Головою Коле¬ 
гії, природно, ставав верховний правитель, призначений 
гетьманом. 

Закон цей був застосований лише один раз, коли на 
початку вересня П. Скоропадський, як він писав сам, 
«виїхав до Німеччини для побачення з його величністю 
імператором германським». До складу Колегії верховних 
правителів він призначив Ф. Лизогуба, а виконуючим 
обов’язки голови Ради міністрів — М. Василенка. Дер¬ 
жавний сенат обрав до зазначеної Колегії сенатора, го¬ 
лову Адміністративного генерального суду Д. Носенка, 
а Рада міністрів — генерального бунчужного, в. о. війсь¬ 
кового та морського міністра О. Рогозу. Протягом три¬ 
тижневої відсутності диктатора Колегія прийняла чима¬ 
ло нормативних актів, але значний серед них був тільки 
один — закон про вибори губернських і повітових зем¬ 


ських гласних. Вона ж ухвалила і правила проведення 
цих виборів. 

Треба підкреслити, що П. Скоропадський бачив свого 
дійсного наступника не у Лизогубові. Ще 3 вересня 
1918 р. він власноручно склав заповіт, у якому призначав 
Верховним правителем України у разі своєї смерті або 
тяжкої хвороби П. Дорошенка — лікаря за фахом, на¬ 
щадка старовинного козацько-гетьманського роду з Чер¬ 
нігівщини, відомого діяча української культури, збирача 
і дослідника української старовини, який у той час зай¬ 
мав посаду головноуправляючого справами мистецтва і 
національної культури Міністерства освіти, а згодом — 
товариша міністра. Наступником П. Дорошенка за наз¬ 
ваним заповітом мав стати С. Завадський — поляк за по¬ 
ходженням, сенатор, який займав посаду Державного 
секретаря при П. Скоропадському. 

ГЕТЬМАНСТВО — самобутня нац. форма організації 
вищої влади в Україні в умовах її самоврядування (ав¬ 
тономії) у складі Російської імперії (сер. XVII— XVIII ст.). 
Слово «гетьман» широко вживалося починаючи з XV— 
XVI ст. у багатьох європ. мовах для позначення керів¬ 
ників військових формувань різн. рівня (див.: нім. «Ьа- 
ирігпапп», польськ. «Ьеішап», чеськ. «Ье^тап» тощо). 

На Україні «гетьманами» здавна називали демокр. об¬ 
раних ватажків козацького війська, перші угруповання 
якого з’явилися в низинах Дніпра ще у XV ст. В окремих 
джерелах першими козацькими гетьманами вважають 
В. Светольдовича, П. Лянцкоронського, Є. Дашкевича, 
В. Хмельницького, Д. Вишневецького (Байду), Є. Ру- 
жинського, І. Свірговського та ін. отаманів, що очолю¬ 
вали укр. козацтво в період до надання йому статусу ре¬ 
єстрової організації. * 

Проте вживання гетьманського звання стосовно ко¬ 
зацьких ватажків виглядає дещо штучним, оскільки воно 
не було типовим для того іст. періоду, зустрічалося до¬ 
сить рідко і в усякому разі не мало офіційного характеру. 
Слово «гетьман» стало власною назвою після 1576, коли 
польськ. король Стефан Баторій дав запорозькому вій¬ 
ську «конституцію і привілеї» і, зокрема, вперше офіцій¬ 
но поіменував Є. Ружинського «Гетьманом Запорозь¬ 
ким» з пожалуванням його ознак гетьманської влади 
(клейнодів). З того часу гетьманська влада на Україні 
виходила з двох джерел: козацького обрання і королів¬ 
ського призначення. Козацька думка і королівська воля 
нерідко розходилися, тому за гетьманську булаву часом 
велася жорстока боротьба, коли Польща прагнула нав’я¬ 
зати свого кандидата, а козаки вимагали визнання свого 
обраного ватажка. Слід також врахувати, що того часу в 
Польщі існували вищі військові посади «великого геть¬ 
мана коронного» і «гетьмана польного» (заступника), а 
тому, щоб не було небажаних аналогій, в офіційних поль¬ 
ськ. документах укр. гетьмана здебільшого називали 
«старшим війська запорозького». В зв’язку з цим деякі 
дослідники вважають, що до Б. Хмельницького в Україні 
назва військової посади «гетьман» мала напівофіційний 
характер, хоча і часто вживалася. 

Від народно-визв. війни 1648-1654 починається новий 
етап у розвитку Г. За Б. Хмельницького звання гетьмана 
набуває цілком офіційного значення і визнається усіма 
сусідами України. Г. перетворюється з суто військового 
інституту на держ. форму організації вищої влади в Ук¬ 
раїні. В умовах самоврядування Україну в складі Росій¬ 
ської держави гетьман, обраний генеральною військовою 
радою козацького війська і затверджений рос. царем, ста¬ 
вав майже необмеженим правителем України. Конкрет¬ 
ний обсяг повноважень кожного гетьмана визначався 
спеціальною його угодою з рос. урядом, т. зв. гетьман¬ 
ськими статтями. Права і компетенція гетьманів при 
цьому поступово зменшувалися, але тривалий час (особ¬ 
ливо у XVII ст.) їм вдавалося зберегти в своїх руках ос¬ 
новну політ., адмін., військову, фінанс. і судову владу. 
До компетенції гетьмана належало навіть затвердження 




III. Уроки української державності 277 


на вищі духовні посади. Акти гетьманської влади — уні¬ 
версали — мали в Україні загальнообов’язкове значення. 
Підвалиною гетьманської влади була система військово- 
адмін. управління. Вищі військові органи — гетьман, 
військова рада, рада генеральної старшини і гетьман¬ 
ський уряд були водночас і вищими органами адмін. уп¬ 
равління. Вся територія Лівобережної України (Гетьман¬ 
щини) була розподілена на 10 полків — основні адмі- 
ністративно-терит. одиниці. Кожний полк поділявся на 
сотні, а останні — на курені. 

Вищим органом влади України вважалася військова 
рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило, 
вміло маніпулювали нею, і значення останньої поступо¬ 
во зменшувалося. Ін. органом влади була рада генераль¬ 
ної старшини, в яку входили гетьман, члени гетьман¬ 
ського уряду, полковники та ін. особи, призначені геть¬ 
маном. Рада генеральної старшини формально мала ста¬ 
тус дорадчого органу при гетьмані, але фактично вона 
поступово перебрала на себе функції військової ради і 
визначала осн. напрямки діяльності гетьмана і його уря¬ 
ду. Виконавчі функції зосереджувалися в гетьманському 
(генеральному) уряді, до складу якого, крім гетьмана, 
входили генеральний обозний, генеральний писар, два 
генеральні судді, генеральний підскарбій, генеральні 
осавули, хорунжі і бунчужні. Аналог, органи створюва¬ 
лися в полках і сотнях. 

Особисто гетьман керував роботою військової ради і 
ради генеральної старшини, очолював генеральний уряд, 
козацьке військо і всю старшинську адміністрацію. Як 
голова судової влади він затверджував присуди генераль¬ 
ного і полкових судів по найважливіших справах. Геть¬ 
ман рекомендував до виборів або особисто призначав 
старшинську адміністрацію. Від імені козацького війська 
і всієї України він проводив дипломат, переговори і ук¬ 
ладав міжнарод. угоди, призначав послів і ін. дипломат, 
представників, забезпечував зміцнення міжнарод. стано¬ 
вища України. Риси монархія, панування були особливо 
виразними за правління Б. Хмельницького, І. Самойло- 
вича та І. Мазепи. Б. Хмельницький на певному етапі 
свого життя прагнув навіть до спадкового гетьманства. 
Проте в політ, системі Г. досить сильними були і демокр. 
противаги. Козацька маса не схвалювала в осн. надання 
владі гетьмана монархія, характеру. За її ініціативою було 
позбавлено булави чимало ватажків, які втратили опору 
старшини або козацьких низів. 

Формальн. відзнаками гетьманської влади, які вруча¬ 
лися від імені рос. царя, були корогва (прапор), бунчук, 
булава, пернач, гербова печатка, литаври, духові труби 
тощо. 

Гетьманська резиденція розміщувалася в різні часи у 
Чигирині, Гадячі, Батурині та Глухові. 

Після Б. Хмельницького гетьманами Лівобережної 
України були І. Виговський (1657—1659), Ю. Хмель¬ 
ницький (1659—1663), І. Брюховецький (1663—1668), 
Д. Многогрішний (1668—1672), І. Самойлович (1672— 
1687), І. Мазепа (1687—1708), І. Скоропадський (1708 — 
1722), Д. Апостол (1727—1734), К. Розумовський (1750— 
1764). Функції гетьмана на Лівобережній Україні також 
виконували Малоросійська колегія (1722—1727) і Прав¬ 
ління гетьманського уряду (1734—1750). Протягом 
1722—1723 під контролем Малоросійської колегії діяв 
наказний гетьман П. Полуботок. Рос. царат послідовно 
провадив курс на обмеження самоврядування України, 
який привів до остаточного скасування Г. у 1764. 

Всього в укр. історії налічується біля ста осіб, які з 
більшим чи меншим правом іменувалися гетьманами. 

ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Про- 
цсс національного державотворення на Україні, розпо¬ 
чатий Центральною Радою і продовжений гетьманатом, 
притягував до неї все більше українців, які мешкали в 
Курській, Воронезькій, Орловській, Чорноморській та 
інших губерніях, області Війська Донського, Кубанській 


області тощо. Консули Української держави у Росії тіль¬ 
ки й займались тим, що розглядали прохання про по¬ 
вернення на батьківщину десятків тисяч українців. Всі 
потяги, що йшли на Україну, були вщерть переповнені. 

Цьому сприяв прийнятий 2 липня закон про грома¬ 
дянство України, яким ще раз скасовувалась дія ухвале¬ 
ного 2—4 березня 1918 р. Центральною радою одноймен¬ 
ного акту. Ми говоримо «ще раз», бо він так і не набрав 
чинності, а скасувала його саме УЦР напередодні свого 
краху. 

Згідно з новим законом, у поняття громадянства Ук¬ 
раїнської держави вкладалась державно-правова належ¬ 
ність людини до неї, що надає особі права та обов’язки 
громадянина України. Йому заборонялось одночасно бу¬ 
ти громадянином чи підданим іншої держави. Вся пов¬ 
нота політичних прав, у тому числі активне і пасивне 
виборче право, державної і публічно-громадянської 
служби, надавались виключно громадянам Української 
держави, за винятком окремих випадків, про які могло 
говоритись у тім чи іншім законі. Українське громадян¬ 
ство надавалось всім підданим Росії, тобто всім мешкан¬ 
цям українських губерній, які перебували на Україні на 

2 липня 1918 р. Але протягом місяця від цієї дати ті, хто 
це заперечував, могли подати відповідну заяву до губерн¬ 
ського чи повітового старости і вийти з громадянства. 
Але в такому разі їм до пред’явлення офіційного доку¬ 
мента про своє громадянство видавалося посвідчення на 
право перебування на Україні не більше як на 6 місяців. 

Українським громадянином вважався також усякий, 
хто народився на її території, хоча б він постійно пере¬ 
бував поза межами Української держави, при умові, що 
він подасть про це заяву до 2 липня 1919 р., а неповно¬ 
літні — протягом року після досягнення повноліття. Це 
саме стосувалось і тих людей, які самі або їх батьки осіло 
перебували на Україні, а під час видання закону про гро¬ 
мадянство мешкали за кордоном. Порушення строку пе¬ 
редачі заяви при поважних причинах таким не вважало¬ 
ся, і заява розглядалася найближчим до них закордонним 
представником України. Представництво видавало пос¬ 
відчення про громадянство і сповіщало про це як уряд 
України, так і уряд держави місця перебування посоль¬ 
ства. З заявами про прийом до українського громадян¬ 
ства можна було також звертатися до адміністративних 
відділів окружних судів за місцем свого прибуття на Ук¬ 
раїну. 

Інші особи набували право українського громадян¬ 
ства народженням від громадян України, шлюбом іно¬ 
земки з українським громадянином, усиновленням іно¬ 
земця до 17 років українським громадянином і шляхом 
натуралізації, тобто при умовах, коли правоздатна та ді¬ 
єздатна особа перебуває на території України протягом 

3 років і має спроможність годувати себе і родину. Ук¬ 
раїнська громадянка втрачала таке громадянство, коли 
виходила заміж за іноземця, але могла повернути його 
після розлучення з чоловіком, коли оселиться на Україні 
і подасть заяву про своє бажання. Діти від такого шлюбу 
вважались українцями, якщо після розлучення вони за¬ 
лишались коло матері. 

Іноземці і їх неповнолітні діти, які мешкали на Ук¬ 
раїні, могли стати українськими громадянами згідно з 
заявою батьків, коли вони отримали тут вищу або серед¬ 
ню освіту і подали відповідне прохання не пізніше 2 років 
після цього або зробили Українській державі значні по¬ 
слуги. Адміністративні відділи окружних судів, що роз¬ 
глядали такі заяви, повинні були з’ясувати відношення 
заявителя чоловічої статі до військової повинності за за¬ 
конами його батьківщини. Постанова суду про визнання 
прохача громадянином Української держави надсилалась 
губернському старості. Підставою для відмови у проханні 
були відомості про ганебні вчинки заявителів або про 
можливу від них шкоду для України. Ті чи інші поста¬ 
нови суду могли оскаржуватися губернським старостою 




278 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


чи самим прохачем до Генерального суду протягом 2 
тижнів після їх винесення або одержання у губернії копії 
постанови. 

Якщо скарга у зазначені строки не надійшла, окруж¬ 
ний суд видавав заінтересованій людині посвідчення про 
її українське громадянство. Особи, що приймались до 
українського громадянства за рішенням суду або посоль¬ 
ства, повинні були дати присягу за таким текстом:«Обі- 
цяю та заприсяговуюсь бути завжди вірним Українській 
державі як своїй батьківщині, охороняти інтереси дер¬ 
жавні і всіма силами допомагати її славі і розцвіту, не 
жалкуючи для цього навіть і свого життя. Обіцяю та зап¬ 
рисяговуюсь не визнавати другої батьківщини, крім Ук¬ 
раїнської держави, щиро виконувати всі обов’язки гро¬ 
мадянина її, коритися її правительству і всім поставле¬ 
ним від нього властям, завжди маючи на думці, що добро 
та розцвіт моєї батьківщини мусить бути для мене вище 
моїх особистих інтересів». Особи, які за переконанням 
своїм не визнавали присяги, у засіданні адміністратив¬ 
ного відділу окружного суду давали замість неї урочисту 
обіцянку за таким же текстом без слів «та заприсяго¬ 
вуюсь». 

Український громадянин втрачав своє громадянство, 
якщо приймав підданство іншої держави. Коли це від¬ 
бувалось без належного дозволу, такій особі забороня¬ 
лось повернення на рідну землю. Заяви про зречення 
громадянства, яке дозволялось не раніше як після трьох 
років перебування у ньому, розглядались теж адмініст¬ 
ративними відділами окружних судів. У проханнях заз¬ 
началось, до громадянства чи підданства якої держави 
заявитель переходить і яке він має відношення до війсь¬ 
кової повинності. Дозвіл надавався лише після її відбуття 
або законного звільнення від служби. Не дозволявся ви¬ 
хід з українського громадянства і тим особам, які мали 
недоплати по особистих податках. Люди, що зріклися 
громадянства Української держави, могли подавати про¬ 
хання про повернення у її громадянство не раніш як че¬ 
рез 5 років з часу виключення або тільки з дозволу Ради 
міністрів. 

ГРУДНЕВА (1918 р.) ДЕКЛАРАЦІЯ ДИРЕКТОРІЇ І 
НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ. Перший програмний до¬ 
кумент конституційного характеру Директорії УНР, про¬ 
голошений після вступу її військ до Києва. У преамбулі 
констатувалось зметення з лиця землі гетьманщини як 
руйнуючого поміщицько-монархічного панування на 
Україні, вичищення її від карних експедицій, старостів, 
жандармів, відновлення національно-персональної авто¬ 
номії, демократичних органів місцевого самоврядуван¬ 
ня, скасування цензових дум та земств. Щодо найболю¬ 
чішого питання для України — землевласності, Дирек¬ 
торія у додаток до наказу № 1 селянам, виданому рані¬ 
ше, підкреслювала, що всі дрібні селянські господарства 
і всі трудові господарства залишаються в користуванні 
попередніх їх власників, а решта земель переходить до 
безземельних і малоземельних селян, в першу чергу, тих, 
хто боровся з гетьманщиною. Розпочиналось слідство з 
приводу зловживань і злочинств, які було вчинено над 
селянством з боку поміщиків і гетьманської влади. Всі 
звіти й постанови уряду Української держави стосовно 
робітничої політики скасовувались. Відновлювались 8- 
годинний робочий день, права на колективні договори, 
коаліції, страйки, права профспілок. 

Але все це Директорія вважала лише першим етапом 
соціального і національного визволення українського 
народу, а наступним етапом було саме державотворення, 
налагодження системи владування. Директорія проголо¬ 
шувала себе тимчасовою верховною владою революцій¬ 
ного часу, владою, першоджерелом якої стало право тру¬ 
дящого народу на революцію, і планувала передачу своїх 
повноважень тому ж народові. Таке твердження базува¬ 
лось на переконаності у тому, що право врядування на¬ 
лежить лише робітникам і селянам, тобто класам пра¬ 


цюючим, класам, які власними руками творять матері¬ 
альні і духовні цінності. 

Буржуазія і поміщики вже довели, на думку Дирек¬ 
торії, свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкідли¬ 
вість для народу в управлінні державою. Зосередивши у 
себе всі матеріальні, фізичні і державні засоби, але дба¬ 
ючи тільки про свої вузькокласові інтереси, пануючі кла¬ 
си проводили грабіжницьку політику і тим самим дез¬ 
організували державне життя і розграбували Україну. Зли¬ 
денне господарство, занепад промисловості, нечуваний 
розквіт спекуляції, безоглядний терор і насильство — ось 
результати панування великовласників — багатіїв. Вони бу¬ 
ли чужинцями на Україні, брутально топтали національні 
права і здобутки народу, ганьбили гідність його державності, 
продавали і стримували форми держави, застосовували сто¬ 
совно людей «закопування живцем у землю, вирізування 
шматків живої шкіри, виколювання очей так званими по¬ 
міщицькими карателями». 

Виходячи з того, що ці класи аж ніяк не можна допу¬ 
скати до державного керма, Директорія заявляла: «Класи 
нетрудові, експлуататорські, які живляться і роскошують 
з праці класів трудових, класи, які нищили, руйнували гос¬ 
подарство і відзначали своє правління жорстокостями і 
реакцією, не мають права голосу у порядкуванні держа¬ 
вою». Грунтуючись на таких теоретичних засадах, вона 
пропонувала, по-перше, трудовому селянству з’їхатись до 
губернських центрів і обрати делегатів на Конгрес трудо¬ 
вого народу України, які представлятимуть інтереси і волю 
не лише селянства, а й озброєного вояцтва; по-друге, такі 
ж вибори провести на фабриках, заводах, в майстернях, 
конторах та інших міських установах, взяти в них участь 
і робітництву неукраїнської національності, хоч воно і не 
досить активно боролось з гетьманщиною; і, по-третє, об¬ 
рати своїх представників на Трудовий конгрес від пра¬ 
цюючої інтелігенції — вчителів, лікарів, кооперативів, 
конторських службовців тощо. 

Конгрес розглядався засновниками Директорії як 
тимчасове революційне представництво організованих 
працюючих мас, що має всі верховні права і повновлас- 
ність вирішувати будь-які питання соціального, еконо¬ 
мічного і політичного життя України. Нові лідери дер¬ 
жави прекрасно усвідомлювали, що вибори до Конг¬ 
ресу відбуватимуться без удосконалених демократичних 
форм, які неможливо було розробити у такий термін і у 
таких умовах. У майбутньому передбачалось провести 
всенародні демократичні вибори до Установчих зборів і 
повністю передати їм владу. 

На Конгрес покладались завдання вирішити пробле¬ 
ми влади як у центрі, так і на місцях, а до його скликання 
Директорія планувала повернути селянству пограбоване 
в них поміщиками за доби Української держави, вста¬ 
новити робітничий контроль на промислових підприєм¬ 
ствах, відновити головні галузі народного господарства, 
«безпощадно нищити спекуляцію за законами військо¬ 
вого часу», вжити заходів для негайного задоволення тру¬ 
дових мас шкірою, мануфактурою, залізом та іншим кра¬ 
мом і предметами першої необхідності. 

Щодо інших країн світу, Директорія проголошувала 
цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з 
народами всіх держав, намір кидати всі сили трудового 
народу не на криваву боротьбу з сусідами, а на творення 
нового життя. Головним внутрішнім завданням вона вва¬ 
жала досягнення національної злагоди і єдності трудової 
демократії, усвідомлення нетрудовими класами шкідли¬ 
вості і несправедливості їх колишнього панування та 
примирення з тим, що віднині влада належатиме трудо¬ 
вому народу. 

ГУМАНІЗМ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНСЬКИХ 
МИСЛИТЕЛІВ XIX — початку XX ст. полягає в тому, 
що всі вони прагнули до федеративного устрою Росій¬ 
ської держави і здобуття автономії для України. Разом з 
тим, писав М. Драгоманов, «в нашій справі, коли ми по- 




III. Уроки української державності 279 


ставимо думку, що національність є перше, головне діло, 
то ми або поженемось за марою, або станемо слугами 
того, що силкується спинити поступ людський, і поста¬ 
вимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національ¬ 
ність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — 
поступ людини й громади, поступ політичний, соціаль¬ 
ний і культурний, а національність є тільки грунт, форма 
та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й 
просвіті нашого народу, а вкупі з ним — і його націо¬ 
нальності: охороні й зростові того, що в ній є доброго». 

Історія Росії — це, по суті, постійна боротьба єдино¬ 
державної й федеративно-вічевої сил. Микола Костома¬ 
ров, як і Карл Маркс, заперечував те, що Московська 
держава — це історично закономірний продукт розпаду 
Київської Русі. Лише за доби феодалізму спостерігалося 
відродження вічевих традицій Київської Русі: міста-рес- 
публіки Псков і Новгород, а на Україні — «козацька рес¬ 
публіка» (за висловом К. Маркса). Створення Російської 
імперії відбувалося в результаті боротьби з цими демок¬ 
ратичними осередками. 

«Москва ж завжди хотіла бути державою централізо¬ 
ваною, а не федеративною,— писав у своїй монографії 
«Гетьманування Самойловича» М. Костомаров, — не та¬ 
кою державою, в якій кілька б національностей зв’язу¬ 
вались тільки єдністю верховної влади; такою була, так би 
мовити, споконвічна традиція Московщини, і від самого 
з’єднання України московські державні люди добивалися 
найтіснішої асиміляції прилученого краю і не залишали 
своєю ласкою тих українців, що бажали догодити урядові, 
вдавали з себе прихильників такої політики». 

Десятки літ, підкреслював М. Грушевський, федера¬ 
лізм був /найстрашнішим жупелом і російського уряду, і 
великоросійської інтелігенції. І той і ця зжилися з ідеями 
централізму й унітарної держави, що у федералізмі ба¬ 
чили розділ держави, кінець державного зв’язку. Спец¬ 
іалісти від державного права наводили 101 аргумент за 
те, що Росія не може бути перебудована на феодальну 
державу. Економісти й політики лементували про те, що 
вилучення України у федеровану одиницю відріже Росію 
від Чорного моря, від заліза та вугілля та приведе Вели- 
коросію до загибелі. Цілими десятиліттями українцям та 
іншим представникам недержавних народів Росії дово¬ 
дилося напружувати всі ресурси своєї красномовності, 
доводячи, що федералізація... не розриває ні економіч¬ 
них зв’язків, ні торговельної комунікації... В урядових 
кругах проповідь федералізму підтягувалась під поняття 
замаху на державну єдність... У великоруських громад¬ 
ських кругах від федеративної ідеї відвертались як від 
замаху на стан володіння «русской» інтелігенції, на еко¬ 
номічні інтереси великоруського народу. 

Сьогодні події на політичному календарі змінюються, 
наче в калейдоскопі. Відбувається повернення до істо¬ 
ричної справедливості' в житті українського народу. Про¬ 
цес реабілітації істини складний і суперечливий, навіть 
драматичний. Але життя зробило свій вибір. Тепер сус¬ 
пільство прагне самоорганізуватися в ефективно функці¬ 
онуючу соціальну, політичну й економічну структуру, в 
реальну (не декларовану) демократичну, правову і кон¬ 
курентоспроможну систему, котра б, не відмовляючись 
від своїх ідеалів, нарешті зуміла б розкрити свій неви¬ 
користаний потенціал. 


Д 

ДЕРЖАВА — це організація політичної влади домі¬ 
нуючої частини населення у соціально неоднорідному 
суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку сус¬ 
пільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї час¬ 


тини населення. Наведене визначення виходить з таких 
положень. По-перше, виникнення та існування держави 
пов’язується з будь-яким соціальним (не біологічним) 
розшаруванням суспільства, з його розподілом на ті або 
інші частини, які поряд із спільними, зокрема, загаль- 
носоціальними та загальнолюдськими, мають також і 
свої осрбливості, а нерідко й протилежні потреби, інте¬ 
реси. Розподіл суспільства на класи (у соціально-еконо¬ 
мічному, традиційно марксистському розумінні цього 
поняття) — це хоча й найбільш поширена причина ви¬ 
никнення держави, проте не єдино можлива. Вона може 
сполучатися, «переплітатися» з поділом суспільства, ска¬ 
жімо, на етнічні групи та інші соціальні «підрозділи», 
які, проте, як і «чисті» класи, посідають здебільшого не¬ 
однакове положення в системі суспільного виробництва. 
Держава може виникнути й у докласовому суспільстві, 
якщо воно втратило соціальну однорідність. Словом, 
будь-яка соціальна неоднорідність суспільства зумовлює 
необхідність держави. Такий підхід, отже, аж ніяк не за¬ 
перечує, не виключає класового походження держави, 
але не зводиться тільки до нього. По-друге, при деякій, 
на перший погляд, невизначеності поняття «домінуюча 
частина населення», все ж є зрозумілим, що йдеться про 
найвпливовішу соціальну групу, хоча такий — вирішаль¬ 
ний — її вплив (зокрема, панування) може знаходити 
прояв у різних сферах суспільних відносин і здійснюва¬ 
тись у різних формах. По-третє, запропонована дефініція 
чітко фіксує, що саме держава призначена вирішувати 
загальносуспільні питання, організовувати задоволення 
загальносоціальних потреб; окрім неї, здійснити це не 
спроможна будь-яка інша організація, структура. Однією 
з таких потреб є забезпечення певної єдності суспільства 
як цілісного соціального організму (які б внутрішні су¬ 
перечності, конфлікти його не розшаровували). Остання 
обставина якраз і зумовлює інтегративну (координуючу, 
узгоджувальну, «консенсусну») місію держави, при ви¬ 
конанні якої вона можне виступати виразником, пред¬ 
ставником інтересів не тільки домінуючої частини насе¬ 
лення, але й усього суспільства. Проте якщо обмежитись 
тільки цією — безперечно, суттєвою — властивістю, кла¬ 
сифікацію держав за їх соціальною сутністю здійснити 
не вдається. По-четверте, «замикання» соціальної сут¬ 
ності на потреби та інтереси (чи то домінуючої частини 
суспільства, чи то всього суспільства) дозволяє матеріа¬ 
лістично, тобто максимально об’єктивно, визначати цю 
сутність. 

ДЕРЖАВА І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА. Стрижневим 
компонентом політичної системи суспільства є держава, 
позаяк вона є головним носієм політичної влади, зна¬ 
ряддям реалізації соціально-класових інтересів і в зв’язку 
з цим — головним суб’єктом і водночас головним об’¬ 
єктом політичної діяльності й політичних відносин. 

Завдяки державі й через державу політична влада 
реалізує таку свою істотну рису, як суверенність, вер¬ 
ховенство всередині країни і незалежність її ззовні. Ця 
особливість державної влади випливає з того, що вона 
має такий засіб здійснення, як державний апарат, по- 
перше, а по-друге, її веління реалізуються у нормах 
права. 

У праві відбивається не тільки воля панівних соціаль¬ 
них сил, але й певною мірою воля всіх соціальних про¬ 
шарків суспільства. Законодавство являє собою певний 
підсумок зіткнень і боротьби класів, соціальних прошар¬ 
ків і груп. Цей підсумок відображає собою волю індиві¬ 
дів, котрі належать до супротивних соціальних класів і 
груп. 

Отож, у державі все громадянське суспільство кон¬ 
кретної доби дістає своє зосередження. Держава — це 
влаштування (або порядок) певних політичних відносин, 
зв’язків, залежностей, які об’єднують індивідів класо- 
во-диференційованого суспільства в публічно-право¬ 
вий союз. 




280 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Стосовно політичної системи суспільства це дістає 
свій вияв у тому, що держава є головним регулятором 
політичної діяльності й політичних відносин у суспіль¬ 
стві. Будь-який орган або організація можуть здійсню¬ 
вати примусові функції лише за повноваженнями дер¬ 
жави, позаяк тільки веління державної влади мають за¬ 
гальнообов’язковий характер. Лише вона є джерелом 
правоздатності органів держави, окремих осіб. Тільки 
держава вирішує питання про саме існування на своїй 
території різних громадських об’єднань. 

Це не означає, що держава поглинає все політичне в 
суспільстві, є всеохопною політичною організацією сус¬ 
пільства, а всі інші організації — лише и компонентами. 
Проте оскільки сама держава, виступаючи від імені ці¬ 
лого суспільства, регламентує політичну діяльність усіх 
його організацій, встановлює головні норми цієї діяль¬ 
ності, її методи, прерогативи недержавних організацій, 
то це й визначає її центральне місце у політичній системі 
будь-якого суспільства. 

ДЕРЖАВНА ВАРТА. Важливим опертям диктатор¬ 
ського режиму Української держави у квітні — грудні 
1918 р., звичайно, після окупаційних військ, російських 
найманців, власної армії і козацтва, стала Державна вар¬ 
та, тобто напіввійськова система озброєних органів на¬ 
гляду і примусу, яка виконувала функції і поліції, і жан¬ 
дармерії колишньої Російської імперії по охороні існу¬ 
ючого на Україні ладу, громадського спокою і порядку, 
політичному розшуку, оперативному придушенню заво¬ 
рушень і заколотів, ліквідації або нейтралізації політич¬ 
них противників режиму. 

Становище з громадським порядком у Києві, інших 
містах, містечках і селищах, як і за доби Центральної 
Ради, було досить складним. Лютував злочинний еле¬ 
мент, випущений з в’язниць демократично настроєними 
державними діячами як Росії, так і України. Бешкетували 
колишні вояки не лише штрафних і дисциплінарних ба¬ 
тальйонів, а звичайних полків і дивізій, у т. ч. і україні¬ 
зованих. Активізовували підривну діяльність вороже на¬ 
строєні до Скоропадського і більшовицьке підпілля, і ук¬ 
раїнські соціалісти під проводом УНС. Грабежі, вбивст¬ 
ва, крадіжки, насильства, самочинні труси, арешти, 
конфіскації, реквізиції, вибухи, підпали ставали звичай¬ 
ним явищем у повсякденному житті населення, яке пост¬ 
ійно перебувало у стані небезпеки. 

Ще за часів УНР свою безсилість у боротьбі з зло¬ 
чинністю виявили і «Вільне козацтво», і «Вільне реєст¬ 
рове козацтво», скасоване у березні 1918 р. ухвалою Ради 
народних міністрів, і міліція, що будувалась на основі 
відповідного акту Тимчасового уряду від 17 квітня 1917 р. 
Пропозиції щодо реформування останньої і переймену¬ 
вання на Державну варту вносились на засіданнях Цен¬ 
тральної ради ще у січні 1918 р. 

Вийшло так, що реалізував ці пропозиції у перші ж 
тижні свого владування П. Скоропадський. І 8 травня Ра¬ 
да міністрів скасувала названий вище закон від 17 квітня 
1917 р. про утворення міліції та відповідні рішення Цен¬ 
тральної ради з цього приводу і створила Державну варту, 
передавши її у підпорядкування губернських і повітових 
старост. Інспектори міліції надалі іменувались інспекто¬ 
рами Державної варти, міські і повітові начальники мі¬ 
ліції та їх помічники — міськими і повітовими началь¬ 
никами Державної варти та їх помічниками, дільничі на¬ 
чальники міліції — дільничими начальниками Держав¬ 
ної варти, їх помічники — приказними Державної варти, 
старші і молодші міліціонери — старшими і молодшими 
державними вартовими. 

Інспектори Державної варти призначались, пересува¬ 
лись і звільнялись міністром внутрішніх справ за подан¬ 
ням губернських старост; міські начальники — губерн¬ 
ськими старостами безпосередньо, їх помічники і діль¬ 
ничі начальники — губернськими старостами і міськими 
отаманами за поданням відповідних начальників Дер¬ 


жавної варти; повітові начальники — губернськими ста¬ 
ростами за поданням повітових старост, їх помічники та 
дільничі начальники — повітовими старостами за подан¬ 
ням повітових начальників Державної варти; приказні 
та вартові — міськими і повітовими начальниками Дер¬ 
жавної варти по належності. Утримання всієї Державної 
варти повинне було відбуватись на кошти Державної 
скарбниці за кошторисом міністерства внутрішніх справ 
у рахунок авансу у 10 мільйонів карбованців, який було 
йому відкрито 13 травня, тобто ще до прийняття даного 
закону. 

До компетенції Центральних установ новоутворених 
жандармсько-поліцейських органів з самого початку на¬ 
лежали: 1) попередження і запобігання злочинств та охо¬ 
рона громадського порядку і безпеки; 2) організація міс¬ 
цевих установ Державної варти і контроль за їх діяльніс¬ 
тю; 3) призначення, переміщення, звільнення і нагорода 
службовців Варти, встановлення їм пенсій; 4) прикор¬ 
донна охорона; 5) питання проживання у межах Укра¬ 
їнської держави іноземців і їх висилання; 6) підготовка 
справ про надання українського громадянства особам, 
що мешкають за кордоном, та про повернення на Ук¬ 
раїну громадян, які затримані за кордоном за вчинені 
злочини; 7) догляд за митними та трактирними заклада¬ 
ми; 8) догляд та контроль за виготовленням, зберіганням, 
торгівлею і перевезенням вибухових речовин; 9) нагляд 
за додержанням паспортної системи; 10) інші питання, 
зазначені у «Собрании законов» Російської імперії та у 
особливих законах Української держави. 

Саме так зазначалось у відповідних нормативних ак¬ 
тах Ради міністрів. За «іншими питання^» і прихову¬ 
вались функції політичної поліції, тобто жандармерії Ро¬ 
сійської імперії. Це політичний розшук, каральні опера¬ 
ції (разом з окупаційною владою та іншими силовими 
структурами Української держави) для ліквідації або ней¬ 
тралізації діячів УНС, членів підпільних більшовицьких 
ревкомів, проведення екзекуцій на селі під час відбиран¬ 
ня хліба у селян тощо. З цією метою з самого початку в 
органах Державної варти утворювались спеціальні кар- 
но-розвідчі і освідохмчі відділи, укомплектовані колиш¬ 
німи жандармами, приставами, городовими, наглядача¬ 
ми, російськими офіцерами. Без суду і слідства вони 
заарештовувавали і ув’язнювали громадян на невизна- 
чений термін. Підпорядковувались відділи міським ота¬ 
манам і губернським старостам безпосередньо. Діяв та¬ 
кий орган і у штабі самого гетьмана. 

Керівництво Державною вартою з центру здійснюва¬ 
ло міністерство внутрішніх справ, у структурі якого існу¬ 
вав департамент Державної варти. Він складався з 156 
чоловік. Портфель директора департаменту майже дорів- 
нювався посаді товариша міністра, а двох віце-директо- 
рів — перевищував за своєю вагою посади членів Ради 
міністрів. У департаменті налічувалось 5 відділів, два з 
яких називались «освідомительськими» чи «освідомчи- 
ми». Посади начальників останніх оплачувались значно 
вище, ніж посади інших начальників відділів. 

Найвище керування персоналом і інституціями (за¬ 
гальною, освідомчою, карно-розвідчою) Державної вар¬ 
ти у межах губернії, контроль за її діяльністю поклада¬ 
лось на губернського старосту. Губернський інспектор 
Державної варти вважався його помічником. До складу 
губернського карно-розвідчого відділу входили началь¬ 
ник (посада VI класу, місячний оклад 830 крб.), чотири 
його помічники, дресувальник собак, завідуючий антро¬ 
пометричною частиною, його помічник, фотограф, за¬ 
відуючий столом приводу, скарбник, начальники відпо¬ 
відних районів, їх помічники та кілька десятків штатних 
агентів. У справах проведення дознань про злочинства 
відповідні службовці Державної варти перебували у без¬ 
посередній підлеглості осіб прокурорського нагляду згід¬ 
но з Станом карного судочинства Російської імперії. 

Повітова Державна варта, якою керував повітовий 




III. Уроки української державності 281 


староста, поділялась на повітовий район Варти, що охоп¬ 
лював усі волості з селами і міські оселі, населення яких 
не перевищує ЗО тис. чоловік, і міські райони Варти, тоб¬ 
то окремі міста з населенням більш ЗО тис. чоловік. По¬ 
вітовому старості у керівництві Вартою безпосередньо 
підлягав начгльник цієї служби (посада VI класу, місячна 
платня у повітах І розряду — 600 крб., II — 500 крб.). 
При ньому знаходився помічник і невеличка канцелярія. 
Сама Варта у повіті поділялась на сільську (кінну) і мі¬ 
ську (пішу), а територія (за винятком міст з населенням 
понад 3 тис. чоловік) — на дільниці (райони), кожна з 
яких налічувала приблизно 40 тис. людей. Очолював такі 
дільниці начальник Державної варти району (посада VII 
класу, місячна платня 400 карбованців). У свою чергу, 
район поділявся на волості, які очолювали волосні го¬ 
лови, або, як їх ще іменували, голови волосної Державної 
варти (посада IX класу, місячня платня 350 крб.). 

Кількість піших вартових (оклад 200 крб. плюс 
300 крб. на утримання коня при його наявності) визна¬ 
чалась у розрахунку одного службовця на 2000 населен¬ 
ня. На кожну волость призначався один старший варто¬ 
вий (оклад 250 крб. плюс 300 крб. на утримання коня). 
Міста з населенням від 3 до 30 тис. теж підпорядкову¬ 
вались повітовому району повітової Державної варти, але 
вважались окремими її міськими районами на чолі з від¬ 
повідними районними начальниками ДерЬкавної варти 
(посада VIII класу, оклад 400 крб.). У містах з населен¬ 
ням від 3 до 10 тис. чоловік існувала лише одна посада 
начальника району без помічника, від 10 до 20 тис. — 
призначався один помічник, від 20 до 30 тис. — два по¬ 
мічники. 

Безпосередньо підлягали повітовим старостам на¬ 
чальники міських Державних варт у містах з населенням 
понад 30 тис. чоловік (посада VI—VII класу, оклад — 
500—650 крб. у залежності від розряду міста). Кількість 
помічників начальника визначалась з розрахунку 
200 тис. людей на кожну таку посадову особу. Міські від¬ 
діли Державної варти у містах з населенням до 100 тис. 
поділялись на 3 райони, а понад 100 тис. — з розрахунку 
по 40 тис. людей на один район, 5 тис. — на дільницю. 
На чолі кожного міського району стояв відповідний на¬ 
чальник (посада VIII—ЕХ класу, місячна платня 400— 
450 крб.) з двома помічниками і канцелярією. Дільни¬ 
цями керували приказні (посада X—XII класу, оклад 
315—350 крб). На кожні 400 душ міського населення 
призначалось по 1 вартовому (оклад 170 крб.); на кожні 
10 вартових — 1 вартовий старшого окладу (200 крб.) і 
приказний, а на кожен міський район — 1 старший вар¬ 
товий (оклад 225 крб). 

При виникненні необхідності збільшення варти того 
чи іншого району у порядкуванні повітового старости 
знаходилась резервна сотня кінних вартових, яка могла 
бути поділена між кількома пунктами охорони. Очолю¬ 
вав її сотенний (посада VII класу, місячня платня 
500 крб.). До складу сотні належали 2 півсотенні, 1 стар¬ 
ший вартовий, 4 вартових старшого окладу і 95 вартових 
молодшого окладу. 

Мала свої особливості Державна варта у міських ота- 
манствах першого розряду (міста населенням понад 
300 тис. чоловік) і другого розряду (до 300 тис.). Найви¬ 
ще управління нею тут зосереджувалось у руках міського 
отамана, у підпорядкуванні якого був інспектор Держав¬ 
ної варти. Останній водночас виконував ще й обов’язки 
начальника єдиного відділу Варти у отаманствах другого 
розряду, який поділявся на райони з кількістю мешкан¬ 
ців до 40 тисяч. У отаманствах першого розряду створю¬ 
валось кілька відділів (на кожні 250 тис. населення) на 
чолі з відповідними начальниками. Ці відділи теж поді¬ 
лялись на райони, але з числом населення до 50 тис. 
чоловік. Морські порти і їх околиці могли виділятися в 
окремі райони і при меншому числі мешканців. Очолю¬ 
вали їх начальники районів Державної варти з двома- 


трьома помічниками і невеличкими канцеляріями. Кож¬ 
ний район отаманства поділявся на 8—10 дільниць (по 
5 тис. населення), якими керували приказні. Щодо ос¬ 
танніх та іншого молодшого персоналу Державної варти, 
то їх кількість визначалась згідно з зазначеними вище 
правилами про міську Варту. Як і у повітового старости, 
в підпорядкуванні міського отамана перебувала резервна 
сотня або резервний дивізіон кінних вартових. Для охо¬ 
рони дач і курортних місцевостей отаман міг визначати 
необхідний штат приказних і вартових і розробляти для 
них окрему інструкцію. 

Наведемо кілька конкретних прикладів. У штаті Дер¬ 
жавної варти Київського столичного отаманства значи¬ 
лись 3 начальники відділів, 17 начальників районів, 17 
їх старших і 34 молодших помічників, 180 приказних, 17 
старших вартових, 360 вартових старшого окладу, 1423 
вартові молодшого окладу, 50 стражників, 50 посланців. 
Кожний з начальників районів мав власну канцелярію з 

I секретарем, 3 діловоди і 1 регістратора, а міський ота¬ 
ман — ще й резерв з 150 вартових. Відповідною була 
структура і Державної варти Одеського отаманства. Від¬ 
різнялись лише деякі цифри: 3 начальники відділів, 

II начальників районів, 33 їх помічники, 170 приказ¬ 
них, 1700 вартових різного рангу і по 40 служителів 
і посланців. 

Це, звичайно, отаманство першого розряду. Якщо 
взяти іншу їх категорію, то тут картина така. Начальни¬ 
ком відділу Миколаївського отаманства був сам інспек¬ 
тор Державної варти. 5 районів очолювали 5 їх началь¬ 
ників і 10 помічників останніх. У місті налічувалось 40 
приказних, 5 старших вартових, 45 вартових старшого 
окладу, 400 — молодшого, 20 стражників і 10 посланців. 
Канцелярії начальників районів за кількістю посадових 
осіб були такими ж самими, як і у отаманствах першого 
розряду, а резерв — значно менший: начальник, 50 вар¬ 
тових і фершал. 

Під охороною Державної варти перебували і залізниці. 
Вся територія смуги відчуження поділялась на Київський 
(2042 версти), Одеський (1934 версти), Південний (2521 
верста), Катеринославський (2961 верста), Лівобережний 
(2805 верст), Харківський (2654 версти) і Подільський 
(1794 версти) райони. На чолі кожного з них став отаман 
Державної варти (посада V класу, місячна платня 
1000 крб.), якого призначав міністр внутрішніх справ і 
який безпосередньо підпорядковувався директорові де¬ 
партаменту Державної варти. Головною опорою отамана 
був його помічник по муштровій частині, посадовий ок¬ 
лад якого набагато перевищував утримання будь-якого 
начальника міської Державної варти. До управління ота¬ 
мана входили також значковий, 14 конторщиків, 2 слу¬ 
жанки, каптенармус і резерв: 30 вартових, 3 інструктори 
і 1 старший. 

Кожний район залізничної варти поділявся на філії 
(150—200 верст залізничного полотна у залежності від 
інтенсивності руху). Начальникові філії (посада VII кла¬ 
су, утримання 670 крб.) підпорядковувалось невеличке 
управління, 20—30 вартових молодшого окладу (1 на 7 
верст), 4—5 вартових старшого окладу і один старший 
вартовий. 

До обов’язків службового персоналу Державної варти 
залізниць належало: 1) виявлення всіх карних злочинів 
і провин, заподіяних у межах смуги відчуження; 2) по¬ 
передження всіх порушень зовнішнього порядку, благо¬ 
пристойності і громадської безпеки на своїх дільницях; 
3) додержування статуту залізниць; 4) догляд за вико¬ 
нанням пасажирами і службовцями залізниць правил і 
розпоряджень уряду; 5) допомога військовому відомству; 
6) допомога особам урядових, земських, міських і гро¬ 
мадських інституцій; 7) реєстрація залізничних службов¬ 
ців, а також «освідомлення залізничного начальства про 
осіб, котрі по своїй давнішній діяльності або по мораль¬ 
них прикметах не відповідають службовому станові». 



282 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


У жовтні уряд Української держави здійснив ряд прак¬ 
тичних заходів для охорони залізниць. Міністрові шляхів 
надавалось право на окремих лініях або на окремих за¬ 
лізничних дільницях оголошувати надзвичайне станови¬ 
ще з доведенням про це до уряду. Якщо ж обставини 
складались гак, що повідомити міністерство шляхів ви¬ 
являлось неможливим, то таке право мав відповідний 
начальник (управляючий) тої чи іншої залізниці з пові¬ 
домленням про рішення губернського або повітового 
старости. В умовах надзвичайного стану повна влада на 
залізничній дільниці переходила до рук особливої комі¬ 
сії, до складу якої входили начальник залізниці (голова), 
начальник району залізничної Державної варти та заві¬ 
дуючий пересуванням війська. 

У компетенцію комісії входила охорона у межах зони 
відчуження зовнішнього порядку^ забезпечення безпе¬ 
рервного руху, виконання урядовцями своїх обов’язків, 
видання щодо цього обов’язкових постанов, накладення 
за їх порушення штрафу до трьох тисяч карбованців, 
арешту до 3 місяців, висилка за межі України, переда¬ 
вання таких справ до суду, заборонення зібрань, зачи- 
нення торговельних і промислових підприємств, усуван¬ 
ня з посад службовців, виселення з смуги відчуження 
окремих осіб, звертання до губернського старости за 
військовою допомогою. Звільнення за власним бажан¬ 
ням службовців під час надзвичайного стану не допус¬ 
калось. Винні у самочинному покиданні служби кара¬ 
лись арештом на строк від 4 до 8 місяців. Особи цивіль¬ 
них відомств за порушення встановлених правил підля¬ 
гали військовому судові і карались за законами 
військового часу. Керувати особливими комісіями по¬ 
винна була головна комісія міністерства шляхів під го¬ 
ловуванням міністра, до складу якої входили представ¬ 
ники військового міністерства та міністерства внутрішніх 
справ. 

Карно-розвідчі ві/щіли Державної варти перебували у 
автономному стані. Іх начальники призначались за зго¬ 
дою прокурора вдповідного окружного суду і безпосе¬ 
редньо підлягали у губерніях — губернському старості, 
у отаманствах — міському отаману, у повітах — повіто¬ 
вому старості. У адміністративних центрах губерній з на¬ 
селенням не вище 200 тис. у начальника карно-розвід- 
чого відділу було по 2 помічники (посада VII класу, мі¬ 
сячна платня 670 крб.), а понад 200 тис. — на одного 
помічника більше, ніж у начальника міської Державної 
варти. Карно-розвідчі райони співпадали з районами за¬ 
гальної Варти. їх очолювали начальники (посада VIII 
класу, місячна платня 530 крб.) і два його помічники. 
Районні карно-розвідчі управління у містах складались 
з 4 агентів (оклад 330 крб.) і 5—8 службовців інших посад. 
Таку ж саму організацію мали розвідвідділи у повітах, за 
винятком того, що до їх штату зараховувались не 4, а 2 
агенти на кожний повітовий або міський район загальної 
Державної варти. 

Київський столичний карно-розвідчий відділ поєдну¬ 
вав відповідні органи отаманства і губернії і включав до 
свого штату начальника відділу, 4 його помічників, 17 
начальників районів, 34 їх помічників, 100 агентів, дре- 
сувальника собак, 2 його помічників, завідуючого антро¬ 
пометричною частиною, 2 його помічників, фотографа, 
його помічника, завідуючого столом приводу, секретаря 
і скарбника. Майже такий самий склад був і у Одеському 
карно-розвідчому відділі за винятком того, що тут нара¬ 
ховувалося 3 помічники начальника відділу, 11 началь¬ 
ників районів, 22 їх помічники і 60 агентів. 

Кредити на карно-розвідчі видатки відкривались за 
окремими статтями у розрахунку на 1 рік: Київському 
отаманові — 50 тис. крб., Одеському — 40 тис., Мико¬ 
лаївському отаманові — 20 тис., губернському старо¬ 
сті — 15 тис., повітовому старості — 10 тис. крб. Йшли 
вони на оплату позаштатній агентурі і могли викорис¬ 
товуватися лише за прямим призначенням. Всі інші нор¬ 


ми витрат на утримання Державної варти — від роз’їзд- 
них і канцелярських видатків до ремонту пістолету і шаб¬ 
лі — теж ретельно регулювались постановами Ради мі¬ 
ністрів. 

Таким чином, Державна варта складалась з п’яти га¬ 
лузей — міської, повітової, залізничної, освідомчої і роз¬ 
відувальної. Всі вони повинні були працювати у взаємоз¬ 
в’язку і надавати всіма засобами один одному повну до¬ 
помогу. Службовцям залізничної, освідомчої і розвіду¬ 
вальної Варти надавалось право при розслідуванні 
злочинств виходити за межі зон відчуження або своїх 
районів, а службовці загальної Державної варти повинні 
були надавати їм при цьому всіляку допомогу. На роз¬ 
відку і освідомчу агентуру покладались обов’язки за¬ 
безпечувати необхідними даними інші галузі Державної 
варти. 

Кадри цієї служби готувались на спеціальних курсах 
і у спеціальних школах за програмою, затвердженою мі¬ 
ністром внутрішніх справ. Окремо навчались вартові, ок¬ 
ремо — службовці до помічників начальників районів 
включно, окремо — службовці залізничної варти, окре¬ 
мо — начальники розвідвідділів і філій та їх помічники, 
окремо — начальники розвідрайонів та їх помічники. За¬ 
кінчення шкіл і курсів для всіх зазначених осіб вважалось 
обов’язковим. 

Коштів на карально-поліцейські органи гетьман не 
рахував. На додаток до зазначених вище 29 червня Рада 
міністрів асигнувала у розпорядження міністра внутріш¬ 
ніх справ на утримання Державної варти 9 мільйонів кар¬ 
бованців. Розрахунок тут був простий: по мільйону на 
кожну губернію. Коли ж режим перебував в агонії і по¬ 
кладав на Варту останні надії, то «иїедрість» його стала 
майже безмежною: коли 18 листопада війська Директорії 
виступили на Київ, гетьман асигнував 15 млн. крб. на 
«негайне підвищення платні службовцям Варти», а на¬ 
ступного дня — ще 40 млн. крб. на її утримання, ще 
60 млн. — на авансування Варти наперед; ще 39 млн. - 
на охорону громадського спокою. 

Гетьманському урядові належить ще один пріоритет: 
він виявився піонером у створенні народних дружин для 
підтримання громадського спокою і порядку. Звались во¬ 
ни добровольчими дружинами, формувались у містах, 
починаючи з жовтня, представниками Державної варти 
при участі громадських організацій. Але начальника доб¬ 
ровольчої дружини кожного окремого міста призначав 
сам гетьман. Посада начальника за грошовим утриман¬ 
ням (1000 крб. на місяць) дорівнювалась посаді губерн¬ 
ського старости. 

При ньому створювались кілька управлінь теж на чолі 
з відповідними начальниками, а управління, у свою чер¬ 
гу, поділялись на відділи. Але головною ударною силою 
«добровольчих» дружин були не добровольці, а штатний 
склад з старших значкових по муштровій частині, їх по¬ 
мічників, старших та молодших інструкторів і доброволь¬ 
ців. Всі вони перебували на повному казенному утри¬ 
манні, на що авансом асигнувалось відразу 5 млн. крб. 

Добровольці лише реєструвались, але матеріального 
заохочення не отримували аж до початку активних ви¬ 
ступів за закликом своїх начальників, тобто до зборів. 
Під час зборів вони дорівнювались до добровольців і під¬ 
порядковувались статутам залогової, внутрішньої і по¬ 
льової служби. Керівництво добровольчими дружинами 
здійснювали на місцях, окрім начальників, призначених 
гетьманом, ще й міські отамани, губернські і повітові 
старости. 

ДЕРЖАВНА НАРОДНА РАДА УНР. Узурпація влади 
С. Петлюрою протягом 1919—1920 рр., фактичне розва¬ 
лення Директорії у цей період, череда жорстоких поразок 
Української народної армії у червні — липні 1920 р. ви¬ 
кликали все зростаючі тихі і відкриті протести проти од¬ 
ноособової диктатури Головного отамана, ворожнечу 
між провідними політичними силами і партіями в УНР. 





III. Уроки української державності 283 


Вже на початку червня 1920 р. всі члени уряду В. Про- 
коповича підписали Декларацію про необхідність негай¬ 
ного обрання парламенту УНР на підставах загального, 
рівного, безспосереднього, таємного і пропорціонально- 
го виборчого права. Але у зв’язку з неможливістю про¬ 
ведення негайних виборів члени Ради народних міністрів 
(РИМ) погоджувались на скликання тимчасового органу 
з представників населення, місцевих самоврядувань, по¬ 
літичних, громадських, професійних і кооперативних ор¬ 
ганізацій, що брав би на себе поточну законодавчу ро¬ 
боту, якою силою обставин змушний був займатися сам 
уряд. 

Після залишення під ударами більшовиків Фастова і 
Києва С. Петлюра створив комісію при міністерстві 
внутрішніх справ під головуванням О. Саліковського, 
яка протягом трьох тижнів мала виробити законопроект 
про тимчасове верховне управління УНР, а потім — про 
національний передпарламент — Державну народну ра¬ 
ду (ДНР) УНР. До складу комісії увійшли Степан Баран, 
Євген Галаневич, Отто Ейхельман, Іван Кобза, Михайло 
Корчинський, Пінхас Красний, Дмитро Кузьмич, Ми¬ 
хайло Литвицький, Степан Мішко, Іван Огієнко, Ми¬ 
кола Пирхавко, Володимир Сальський, Левко Чикален- 
ко та Георгій Шиянов — тобто міністри, члени Всеук¬ 
раїнської національної ради, юристи, науковці, урядовці. 

Високоповажна комісія здійснила спробу розмежува¬ 
ти функції законодавчої і виконавчої влади в УНР між 
Директорією, ДНР і РНМ до ухвалення Основного за¬ 
кону України, який мав остаточно визначити її держав¬ 
ний устрій, що виходив би з засад народного суверені¬ 
тету, тобто через обраний всім народом парламент. До 
скликання останнього вся законодавча влада формально 
передавалась Державній народній раді, яка мала діяти 
протягом одного року. Передбачалось, що у разі немож¬ 
ливості обрання постійного парламенту у названий тер¬ 
мін новий склад ДНР буде формуватись на таких же під¬ 
ставах, як і перший. 

ДНР планувалось обрати у складі 161 депутата: спо¬ 
чатку — 82, потім — 49, згодом — ще ЗО, тобто у три 
черги. 30% місць резервувалось для політичних партій 
лівої орієнтації (УПСР — 20, УСДРП — 19, Об’єднана 
єврейська соціалістична робітнича партія, «Бунд» і «Поа- 
лей Ціон» — по 3), 18% місць — для центристів 
(УПСФ — 9, Селянська соціалістична партія — 6, На¬ 
родна трудова партія — 5, Трудова партія, «Фолькспар- 
тай» і «Цейре Ціон» — по 3), 13% місць — для політич¬ 
них партій правої орієнтації (Народна республіканська 
партія — 6, УПСС — 5, УДХП і сіоністи — по 4, Єврей¬ 
ська партія «Ахдус» — 2), 5,5% місць — для пробільшо- 
вицьких організацій України (власне більшовиків — 2, 
боротьбистів — 5, незалежників — 2), 3,5% місць — для 
російських партій (РСДРП, есери і кадети — по 2), 2% 
місць — для польських партій (ППС (лівиця), «Людова» 
і «Кресовців» — по 1). Таким чином 72% мандатів на¬ 
лежало політичним партіям. Привертає увагу, по-перше, 
те, що українські і російські більшовики мали обирати 
своїх представників лише у другу й третю чергу; по-друге, 
що жодному угрупованню, а тим паче жодній партії не 
надавалось абсолютної переваги в ДНР; по-третє, особ¬ 
лива увага єврейським партіям і громадам (восьма час¬ 
тина депутатів — 21 мандат) і зневага до росіян і поляків 
(відповідно — 6 і 3 мандати). 

Неполітичним організаціям в ДНР відводилось досить 
невелике число місць: 19 — для селянських спілок, 9 — 
для профспілок, 6 — для органів самоврядування, 5 — 
для кооперативних організацій, 3 — для науковців, 2 — 
для працівників культури і 1 — для священнослужителів. 

Депутат ДНР вважався представником громадян 
УНР, його заборонялось відкликати або пов’язувати 
будь-якими інуструкціями. Він виконував обов’язки 
тільки особисто, відповідав за свою діяльність лише пе¬ 
ред ДНР. Особа депутата вважалась недоторканою. Він 


не підлягав призову до армії чи флоту і не втрачав по¬ 
передньої посади на державній чи муніципальній службі. 
Члену ДНР дозволялось висловлювати на засіданнях 
будь-які погляди і міркування, але за непристойну по¬ 
ведінку під час сесії ДНР головуючий міг накласти на 
винного дисциплінарне стягнення згідно з регламентом. 
З дозволу ДНР приватна особа, яка вважала, що депутат 
порушив її права у виступі на сесії, могла притягти його 
до карної відповідальності. Члену Ради заборонялось ку¬ 
пувати або орендувати державне майно та отримувати 
державні концесії. Платня і пільги для депутатів визна¬ 
чались самою ДНР. Мандат втрачався внаслідок смерті 
його власника, за рішенням ДНР, добровільного скла¬ 
дання повноважень, втрати виборчого права. 

Перша з трьох (тривалістю по два місяці кожна) чер¬ 
гових сесій Державної народної ради скликалась головою 
Директорії протягом місяця після прийняття закону про 
вибори, друга — 7 травня, третя — 1 жовтня 1921 р. Пе¬ 
редбачались і надзвичайні сесії за ініціативою або голови 
Директорії, або самої ДНР, або РНМ, або президії ДНР. 
Перше засідання Ради планувалось відкрити голові Ди¬ 
ректорії чи голові РНМ, а потім надати трибуну най¬ 
старшому за віком члену ДНР. Згодом Рада сформувала 
б Президію у складі голови ДНР, його заступників і сек¬ 
ретарів. Термін існування ДНР мав продовжуватись до 
скликання парламенту УНР. 

Закон досить чітко визначав компетенцію Ради: 1) об¬ 
говорення законопроектів, внесених головою РНМ; 

2) розробка законопроектів за власною ініціативою; 

3) затвердження бюджету, обрахунок державних прибут¬ 
ків і видатків; 4) розгляд справ про поточні та інші дер¬ 
жавні зобов’язання; 5) контроль діяльності уряду шляхом 
інтерпеляції, запитів, призначення парламентських ан¬ 
кетних та слідчих комісій; 6) заслуховування звітів дер¬ 
жавного контролю; 7) ратифікація і денонсація міжна¬ 
родних договорів; 8) оголошення війни й укладення ми¬ 
ру; 9) виключне право визначати валюту і дозволяти емі¬ 
сію державних кредитних білетів і державних облігацій; 
10) прийняття петицій від громадян УНР, приватних і 
державних товариств, кооперативів, корпорацій та уста¬ 
нов; 11) створення тимчасових і постійних комісій для 
розв’язання спірних питань; 12) висловлення недовір’я 
РНМ або окремим міністрам, які у такому разі мали 
негайно виходити у відставку. Голова і члени уряду му¬ 
сили з’являтись у визначений для них час на засідання 
ДНР або її комісій чи брати участь у них за власною 
ініціативою. При цьому їм надавалось право виступів 
поза чергою. ДНР при наявності не менше половини 
її членів двома третинами голосів присутніх мала мож¬ 
ливість за навмисні або серйозні порушення службових 
обов’язків чи законів притягти голову уряду або мініст¬ 
рів до карної відповідальності через Вищий суд УНР. 
У такому разі ця особа припиняла виконання своїх пов¬ 
новажень, а при виправданні судом знову їх поновлю¬ 
вала. 

Всі рішення ДНР приймались звичайно більшістю го¬ 
лосів присутніх. Ухвалений нею нормативний акт пода¬ 
вався головою Ради і головою РНМ на затвердження го¬ 
лові Директорії. Останній у разі схвалення закону по¬ 
вертав його голові уряду для оголошення через Державну 
канцелярію у «Віснику державних законів УНР» з під¬ 
писом голови Директорії, голови РНМ і відповідних мі¬ 
ністрів або всього складу Кабінету та посвідченням дер¬ 
жавного секретаря. У законі обов’язково вказувалось, що 
він ухвалений ДНР. У випадку відмови затвердження за¬ 
конопроекту з боку голови Директорії він мав протягом 
14 днів повернути документ голові уряду з письмовим 
зазначенням причин відхилення, а голова Кабінету вже 
терміном у 7 днів надсилав законопроект голові ДНР, 
який виносив його на чергове засідання Ради, яка або 
погоджувалось з головою Директорії і вносила відповідні 
зміни до акту, або знову його ухвалювала без змін. У 




284 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


такому випадку закон вважався прийнятим і через голову 
РНМ оголошувався у «Віснику». 

Членам ДНР надавалось право законодавчої ініціати¬ 
ви. Тоді законопроект, підписаний 10 і більше депута¬ 
тами, подавався до Президії ДНР, яка направляла його 
на розгляд відповідної комісії або зразу виносила на се¬ 
сію. Інтерпеляції до уряду або окремих міністрів у пись¬ 
мовій формі за підписом не менш 3 депутатів теж вно¬ 
сились до Президії ДНР і передавались адресату лише 
після схвалення на сесії Ради. Уряд міг або відповісти 
на запит негайно, або через деякий термін, або відвести 
інтерполяцію у мотивованій заяві. ДНР розглядала від¬ 
повідь, приймала її до відома або виносила інше рішення. 
Засідання ДНР вважались повноважними при наявності 
більшості членів Ради, запрошених на дану сесію. Як 
правило, вони були відкритими, а закритий розляд пи¬ 
тань допускався за рішенням або голови ДНР, або членів 
уряду, або 10 і більше депутатів. Засідання ж комісій бу¬ 
ли, навпаки, закритими, за винятком запрошених на них 
окремих фахівців з дорадчим голосом. 

Постійний регламент праці ДНР не повинен був за¬ 
тверджуватись головою Директорії, а тимчасовий регла¬ 
мент розроблявся і ухвалювався РНМ. Порушення рег¬ 
ламенту з боку того чи іншого депутата тягло за собою 
усунення його з даного засідання або позбавлення права 
брати участь у кількох засіданнях, що потребувало схва¬ 
лення ДНР. 

У ролі головного творця законопроектів виступав 
уряд. Вони мали розглядатись ДНР, яка або сама прий¬ 
мала той чи інший закон, або давала такий дозвіл РНМ. 
Після опублікування у «Віснику» закон набирав обов’яз¬ 
кової сили у термін, зазначений у його текстові, а якщо 
цього не було, то з дня одержання «Вісника» на місцях, 
окремі закони набували чинності після їх передачі по 
телеграфу або через спеціальних посланців. Оригінали 
актів зберігались у державного секретаря. Уряд міг ухва¬ 
лювати закони і без ДНР у проміжках між її сесіями з 
затвердження голови Директорії і оголошення у звичай¬ 
ному порядкові. Але у такому разі вони все ж таки мали 
виноситись на чергові засідання Ради для прийняття і 
могли бути відхиленими. 

До обрання ДНР всі її права і обов’язки покладались 
на уряд, до складу якого входили міністри або керуючі 
міністерствами, а також державний секретар з правом 
дорадчого голосу. Державний контролер до списку чле¬ 
нів Ради міністрів не включався, але повинен був запро¬ 
шуватись на засідання Кабінету, на яких розглядались 
фінансові питання, з правом дорадчого голосу і протесту. 
У діяльність окремого міністерства і підлеглих йому ві¬ 
домств втручатися ніхто не міг. Всі справи туг вирішував 
міністр або керуючий міністерством і ніс за це відпові¬ 
дальність перед РНМ, а остання — перед ДНР. 

Але й у тому разі, коли б закони про Державну на¬ 
родну раду і тимчасове верховне управління почали б 
«працювати», підстав говорити про демократичний ус¬ 
трій УНР було б досить замало. На верхівці державної 
піраміди залишалась Директорія у єдиній особі — пов¬ 
новажного диктатора з необмеженою владою. Він затвер¬ 
джував всі прийняті ДНР закони, всі ухвалені РНМ при¬ 
значення і звільнення, всі ратифіковані чи денонсовані 
ДНР міжнародні угоди, видавав власні акти про амністію 
та помилування, репрезентував УНР перед іншими дер¬ 
жавами, призначав голову РНМ та членів уряду. За свої 
дії диктатор ні перед ким не ніс відповідальності. Закон 
предбачав лише випадки, коли голова Директорії не змо¬ 
же виконувати своїх обов’язків через хворобу, від’їзд або 
«з інших причин». У такому випадку його мала замінити 
Колегія з трьох членів: голови РНМ, порядкуючого у Ви¬ 
щому суді УНР та представника всіх політичних партій 
України. 

Для обрання останнього збиралось спільне засідання 
представників Центральних комітетів (по 1 особі) всіх 


зареєстрованих партій, які існують не менше року. Це 
означало, що участь у виборах могли брати УСДРП, 
УПСР, УПСФ, УПСС, УДХП, Селянська соціалістична, 
Народна трудова, Трудова, Народна республіканська, 
Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партії, 
«Бунд», «Поалей Ціон», «Фолькспартай», «Цейре Ціон», 
«Ахдус» та сіоністи. Українські більшовики, «боротьбис¬ 
ти», «незалежники», кадети, члени РСДРП, ПСР, ПСС 
(лівиці) та інших польських і російських партій права на 
вибір члена «тріумвірату» позбавлялись. 

До створення «тріумвірату» голову Директорії засту¬ 
пав прем’єр-міністр. Надалі предбачалось, що у разі від¬ 
сутності диктатора його обов’язки будуть перекладатись 
на голову Державної народної ради, а ДНР очолюватиме 
заступник голови Ради. Але всім цим планам не суджено 
було здійснитись, бо через тиждень після ухвали законів 
про Державну народну раду і тимчасове верховне управ¬ 
ління в УНР Директорія припинила існування, а її уряд 
став кабінетом у вигнанні. 

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 29 КВІТНЯ 1918 р. Са- 
ме у цей день завершився перший етап власного націо¬ 
нального державотворення у XX столітті. Діяльність 
Центральної ради — важливий досвід минулого у сучас¬ 
ній розбудові незалежної, правової, демократичної, со¬ 
борної і заможної України. Але у квітні 1918 р. вона була 
повалена. 

По-перше, це наслідок великих помилок, які майже 
завжди давали про себе знати на шляху будь-яких пер- 
шопроходців. Це і шарахання у стратегічних політичних 
орієнтаціях, і непослідовність тактичних дій, і невиправ¬ 
дані поступки та компроміси, і превалювання національ¬ 
ної ідеї над соціальною, і штучне піднесення ролі народ¬ 
них мас за рахунок зневаги до еліти українського сус¬ 
пільства, і не досить прихильне ставлення до церкви і 
духівництва, і відсутність єдності у лавах прихильників 
УЦР, і засміченість як самої Центральної Ради, її керів¬ 
ного ядра, так і Генерального секретаріату особами з нес¬ 
тійким світоглядом, а то й звичайними перевертнями, 
які гаряче підтримували гетьманський режим (серед них 
були і батьки — засновники УЦР), і відчайдушна бо¬ 
ротьба за «місце під сонцем» владування всередині ук¬ 
раїнських демократів, їх прагнення до самоствердження, 
демагогії, популізму, схильність до конфліктування, і 
відсутність відчуття небезпеки, а то й відверта ейфорія, 
у якій перебувала значна кількість керівників УНР. 

По-друге, це наслідок спроби відродження україн¬ 
ської державності на багнетах чужоземців, кількість яких 
на кінець квітня 1918 р. на Україні досягла майже пів- 
мільйона чоловік. Під фактичною владою окупантів тоді 
перебувала не лише територія УНР, а й Крим, Донська 
область, частина Таманського півострова, Воронезької 
та Курської губерній, тобто до лінії Батайськ — Дон - 
Північний Донець — Дьогтєво — Осинівка — Ново- 
біла — Валуйки — Грушівка — Білгород — Суджа - 
Рильськ. Що стосується УНР, то на Лівобережжі і у Дон¬ 
басі тут хазяйнував І корпус німецької армії з штабом у 
Харкові, у північній частині республіки — 27-й і частина 
41-го німецьких корпусів, на Правобережжі — 22-й ні¬ 
мецький корпус, у районі Одеси — 26-й і 27-й австро- 
угорські корпуси, в інших районах Причорномор’я, При- 
азов’я і Криму — чотири німецьких піхотних і одна ка¬ 
валерійська дивізія. Крім того, на Катеринославщині 
розташовувались ще три австрійські піхотні дивізії. Авст- 
ро-угорські війська окупували також частину Волинської 
і Подільської губерній. Саме завойовники, а не Цен¬ 
тральна Рада стали справжніми хазяями на Україні і 
натхненниками квітневого перевороту. Іншими словами, 
майбутніх власних могильників УЦР запросила сама. 
Звичайно, і без такої «гостинності» німці й австро-угорці 
все одно захопили б ті землі, на яких вони перебували. 
Але ситуація для Центральної Ради тоді б була іншою: 
вона змогла б розраховувати на підтримку, а не на пре- 





111. Уроки української державності 285 


зирство з боку значної кількості населення УНР. Є всі 
підстави вважати, що країни Антанти і США і тоді, і 
сьогодні керувались, перш за все, власними інтересами, 
а не долею українського народу, теж не були у відчаї 
після перевороту, бо відверто пронімецька орієнтація 
УЦР навряд чи викликала у них захоплення. Гаряче під¬ 
тримували гетьмана і російські білогвардійці, і проросій- 
ські імперські сили на Україні, що вбачали у режимові 
надії на відродження «єдиної і неподільної». 

По-третє, це наслідок відчайдушного економічного 
становища України після чотирирічної світової бійки, 
восьми місячної «холодної війни» УЦР з Тимчасовим 
урядом, жорстокої більш ніж 60-денної «гарячої війни» 
з більшовиками та багатотижневої безпосередньої оку¬ 
пації. У цьому плані цілковито можна погодитись з вис¬ 
новком самого П. Скоропадського, зробленим у Грамоті 
до всього українського народу від 29 квітня 1918 р.: 
«Бешкети і анархія продовжуються на Україні, еконо¬ 
мічна розруха і безробіття збільшуються і розповсюджу¬ 
ються з кожним днем і врешті для багатющої колись Ук¬ 
раїни встає грізна мара голоду». Майже насильницьке 
викачування хліба органами Тимчасового уряду з Украї¬ 
ни влітку та восени 1917 р. змінилось навесні 1918 р. від¬ 
верто хижацькою продрозверсткою особливих комісій 
Центральної Ради, які створювались практично у кож¬ 
ному селі, щоб прогодувати не лише великі міста, а й 
окупантів та їх родини у далекому зарубіжжі. Зубожіння 
селян супроводжувалось подальшим падінням вироб¬ 
ництва промислової продукції, руйнуванням транспорту, 
зв’язку і т. ін. 

По-четверте, це наслідок особливостей розташуван¬ 
ня політичних сил усередині України навесні 1918 р. 
Найбільш численна у той час УПСР, яка відігравала 
вирішальну роль в УЦР, разом з останньою швидко 
втрачала авторитет своїх членів і була близькою до роз¬ 
паду, який і стався вже в травні 1918 р. (від неї відко¬ 
лолись боротьбисти), а у липні вона навіть лишилась 
власної назви і стала іменуватись «Центральною фрак¬ 
цією українських соціалістів-революціонерів». Майже 
така ж доля спіткала й УСДРП, що почала відчувати 
кризу ще раніше: у листопаді 1917 р. від неї відійшли 
«українські більшовики» (УСДРП(б), у грудні — ліві 
українські соціал-демократи (УСДРП (лівих), а у січні 
1919 р.— ще й незалежники — (УСДРП (незалежни¬ 
ків). Як і УПСР, УСДРП стала «приходити до тями» 
лише влітку — восени 1918 р. Що ж стосується УПСФ, 
УПСС та деяких інших партій, то, з одного боку, їх 
вплив на українське суспільство і раніше був не досить 
значний, а з іншого, на перших порах багато їх лідерів 
(С. Єфремов, Д. Дорошенко, О. Шульгін, М. Міхнов- 
ський, М. Білинський, П. Болбочан, Д. Симонів та ін.) 
не тільки підтримало гетьманський режим, а й займали 
високі посади в Українській державі. У той же час через 
збіг об’єктивних і суб’єктивних обставин стрімко під¬ 
вищувалась роль УДХП, яка ставала найбільш впливо¬ 
вою національною політичною силою. 

По-п’яте, це наслідок кризи демократичної практики 
і демократичної думки України на першому етапові її 
державотворення. Слід підкреслити, що національна де¬ 
мократична культура, яка набула розквіту ще за доби за¬ 
порізького козацтва, протягом майже двох століть штуч¬ 
но придушувалась царатом, а український народ начисто 
відлучувався від будь-якої участі у політичному житті 
імперії. Тобто його демократичні традиції поступово вга¬ 
сали, а демократичні ідеї видатних українських мисли¬ 
телів за таких умов не могли стати надбанням всіх верств 
населення України. Ось чому демократичні праінення 
керівників Центральної Ради у реальному житті призвели 
до втрати дисципліни і згуртованості, можливих проявів 
анархії і безвладдя, особливо на місцях. Демократія у ба¬ 
гатьох випадках сприймалась як охлократія, безмежжя 
владування більшості або агресивність меншості. Це, 


зрозуміло, створювало умови для популяризації антиде¬ 
мократичних ідей прихильників диктатури. 

І нарешті, це наслідок власне особистого ставлення 
майбутнього диктатора України до Центральної Ради, 
конфліктів П. Скоропадського з її керівниками, коріння 
яких сягають ще у березень 1917 р., коли царський ге¬ 
нерал сприйняв створення УЦР як ворожі підступи з ме¬ 
тою завести розбрат у тилу Російської імперії. Та нена¬ 
висть гетьмана до більшовизму виявилась значно силь¬ 
нішою, ніж неприязнь до УЦР, хоча саме Генеральний 
секретаріат визволив його з-під арешту Тимчасовим уря¬ 
дом за підтримку корніловського заколоту. У перші по- 
жовтневі дні П. Скоропадський як командир І Україн¬ 
ського корпусу не тільки рішуче відмовився підкорюва- 
тися новому петроградському урядові, а й, можливо, вря¬ 
тував Центральну Раду і Генеральний секретаріат, не 
пропустивши до Києва і роззброївши вірні РНК частини 
II гвардійського корпусу під час збройних сутичок біль¬ 
шовиків і прихильників Тимчасового уряду в останні дні 
жовтня 1917 р., що могло докорінно змінити хід подій 
у Києві. 

Складні взаємовідносини склались у Скоропадського 
і з Петлюрою, який, можливо, бачив у особі генерала 
серйозного супротивника у боротьбі за владу. Не сприй¬ 
няв у грудні 1917 р. майбутній гетьман і Порша як ви¬ 
конуючого обов’язки нового військового міністра УНР. 
Все це змусило Скоропадського 25 грудня 1917 р. вийти 
у відставку. Відлучення на кілька місяців від активного 
політичного життя, зневажливого до себе ставлення з 
боку керівників УЦР, Генерального секретаріату П. Ско¬ 
ропадський вже забути, мабуть, не міг. 

Вийшло так, що організаційні передумови квітневого 
перевороту почали створюватись ще у травні 1917 р., 
тобто через місяць — два після виходу на політичну арену 
УЦР. Саме у ці дні у Москві виник Всеросійський союз 
на чолі з відомим прихильником столипінщини О. Кри- 
вошеїним. Членами Союзу могли стати лише особи, які 
володіли землею понад 50 десятин, а метою створення 
була оборона прав великих землевласників-поміщиків. 
відстоювання непорушності принципу приватної влас¬ 
ності на землю. На Україні розпочали діяти 2 обласні, 
9 губернських, біля 50 повітових відділень Союзу, які 
часто називались ще й Союзами хліборобів-власників. 
Природно, що після повалення Тимчасового уряду вони 
гаряче виступали і проти радянського декрету про землю, 
і проти земельних реформ УЦР. 

У лютому 1918 р. діяльність Всеросійського союзу бу¬ 
ла заборонена Раднаркомом. Та вона вилилась у ство¬ 
рення «Правого центру» на чолі з згаданим вище О. Кри- 
вошеїним, колишнім членом Державної ради В. Гурком, 
колишнім товаришем міністра внутрішніх справ С. Ле- 
нотьєвим та професором-кадетом П. Новгородцевим. У 
зв’язку з тим, що «Правий центр» додержувався відкритої 
німецькофільської орієнтації, діяльність цієї організації 
набула розквіту на Україні в умовах німецької окупації. 
Тут виник навіть самостійний Всеукраїнський союз зе¬ 
мельних власників, який згодом разом з демократично- 
хліборобською партією привів до влади гетьмана. 

Що ж стосується УДХП, то її основи були закладені 
теж у травні 1917 р. членами полтавського гуртка укра¬ 
їнських поміщиків і земських діячів М. Боярським, 
Л. Климовим, М. Макаренком, В. Шеметом, С. Шеме- 
том та іншими. Установчі ж збори партії відбулись через 
місяць у Лубнах. Об’єднувала вона поміщиків і заможних 
селян, багатьох противників соціалізму і демократії, тоб¬ 
то поглядів, які проповідувала УЦР. Виходячи з концеп¬ 
ції повної самостійності України, суверенітету україн¬ 
ського народу як «найважливішої і вихідної точки» про¬ 
грами, партія ставила за мету збереження приватної влас¬ 
ності на землю. 

Після прийняття Центральною Радою тимчасового 
земельного закону у січні 1918 р. невдоволення нею з 




286 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


боку керівництва і членів партії зростало невпинно. Нап¬ 
рикінці березня 1918 р. знову-таки у Лубнах, куди з’їха- 
лись понад двох тисяч хліборобів-власників, політика 
УЦР була визнана ганебною, і з’їзд поставив питання 
про негайне відновлення права приватної власності та 
поновлення складу Центральної ради своїми представ¬ 
никами. 

Та не це було першим сигналом краху української де¬ 
мократії. Ще у листопаді 1917 р. Козача Рада, яка зібра¬ 
лась у Білій Церкві, прийшла до висновку, що УЦР не¬ 
спроможна створити суверенну державу, і вирішила зго¬ 
дом перейти до гетьманського правління. 

Саме верхівка Вільного козацтва, до якого Централь¬ 
на Рада ставилась не досить прихильно, офіцерський 
склад І Українського корпусу, вихований майбутнім 
гетьманом, та українські поміщики — члени Всеукраїн¬ 
ського союзу земельних власників і створили у березні— 
квітні 1918 р. під проводом П. Скоропадського Україн¬ 
ську народну громаду з метою вивести Україну з хаосу і 
анархії шляхом відродження гетьманства як сильної дик¬ 
таторської влади. З самого початку вони встановили тіс¬ 
ний зв’язок з верхівкою окупаційного режиму і діяли 
реально за його вказівками. 

За кілька днів до перевороту керівництво Української 
народної громади на чолі з П. Скоропадським ще раз 
погодило свою програму з німецькою окупаційною вла¬ 
дою. Вона передбачала відкладення будь-яких виборів 
до повного заспокоєння краю, беззаперечне визнання 
угод з Четверним союзом, підписаних у Брест-Лито- 
вському, реанімацію губернських і повітових земств та 
управ, міських дум, державного апарату часів самодер¬ 
жавства, матеріальне відшкодування німецько-австрій¬ 
ської військової допомоги, здійснення військового бу¬ 
дівництва за зразком Німеччини, визнання військово- 
польових судів окупантів на території Української дер¬ 
жави тощо. Всіх цих пунктів диктатор завжди свято 
дотримувався. 

Тобто реальними хазяями становища на Україні і ав¬ 
торами її державотворення на кінець квітня стали саме 
окупанти. Не стривожила керівництво УЦР і така їх груба 
і безцеремонна акція, як розформування дивізії «синьо- 
жупанників». Затьмарені політичною утопією і Мала ра¬ 
да, і уряд УНР не відчували небезпеки. Ще й в суботу 
27 квітня, в неділю 28 квітня, як і напередодні цих дат 
вони інтенсивно працювали. Готувалась до ухвали Кон¬ 
ституція УНР. Розроблявся проект нового закону про 
громадянство. У стадії вирішення були питання про за¬ 
вершення виборів та скликання Українських установчих 
зборів, про організацію Великої економічної ради Ук¬ 
раїни, готувався обгрунтований протест державам Ан¬ 
танти щодо приєднання Бессарабії до Румунії. 

Багато учасників засідань Малої ради різко засуджу¬ 
вали дії окупантів, а голова уряду Голубович знову за¬ 
спокоював членів УЦР тим, що неприхильне ставлення 
до Ради — це підступні дії київського окупаційного ко¬ 
мандування, а у Берліні її гаряче люблять. Такі запев¬ 
нення пролунали з трибуни у неділю, а через кілька годин 
прямо у залі засідань, куди німці увірвались без будь-яких 
перепон з боку надмірно розхвалюваних січових стріль¬ 
ців Є. Коновальця, вони заарештували за примхою об¬ 
ставин першим саме Любинського, який у свій час і за¬ 
просив «визволителів» на Україну. У той же день були 
кинуті за грати голова уряду Голубович, військовий мі¬ 
ністр Жуковський, міністр земельних справ Ковалев- 
ський, директор департаменту міністерства внутрішніх 
справ Гаєвський, а замість міністра Ткаченка, якого не 
знайшли, без вагань заарештували його дружину. Всі во¬ 
ни звинувачувались у належності до якогось антинімець- 
кого «Союзу порятунку України», начебто винного у 
зникненні деяких германофільськи настроєних підпри¬ 
ємців. 

Сам голова УЦР наступного дня, хоч і був обраний 


президентом УНР, упав у такий розпач, що більше до 
активної політичної діяльності не повертався ні за доби 
гетьманату, коли перебував у Києві або в його околицях, 
ні за часів Директорії, ні у роки панування більшовиків. 
У той же час у приміщенні старого цирку в Києві від¬ 
крився числений з’їзд хліборобів-власників. Аж ніяк не 
можна сказати, що це був з’їзд однодумців. Навпаки, він 
відразу розколовся на два з’їзди. Дрібні землевласники 
(їх називали ще й хліборобами-демократами), які під¬ 
тримували Центральну Раду, покинули приміщення і 
влаштували власне зібрання. Про політичну спрямова¬ 
ність дій крупних поміщиків, які залишились у цирку, 
багато в чому говорить той факт, що їх посилено охоро¬ 
няли майже півтисячі добре озброєних російських офі¬ 
церів і колишніх агентів царської охранки. Саме дідичі 
десь біля 16 години дня обрали гетьманом України 
П. Скоропадського, а ще через 2 години єпископ Нико- 
дим помазав його на цю посаду на Софійській площі. 

Оцінка факту перевороту і приходу до влади гетьмана 
з боку державних діячів і наукової громадськості була 
різною: і схвальною, і різко негативною. Але цікаво те, 
що думка більшовицьких лідерів і багатьох національно 
свідомих українців щодо квітневих подій збігалася. Ось 
деякі висловлювання: 

— гетьманський переворот — це реставрація буржу¬ 
азно-поміщицького монархізму на Україні при підтримці 
кадетсько-октябристських елементів всеросійської бур¬ 
жуазії і з допомогою німецьких військ (В. Ленін); 

— переворот було підготовано членами «Української 

народної громади» в порозумінні з реакційними росій¬ 
ськими елементами та за згодою німецького команду¬ 
вання (генерал О. Удовиченко); * 

— маріонетковий уряд П. Скоропадського — репре¬ 
зентант найреакційніших, компрадорських (поміїциць- 
ко-капіталістичних) верств України... —■ проводив жорстку 
реакційну політику у соціально-політичній сфері 
(М. Брайчевський). 

Одним словом, спроби демократично настроєних лі¬ 
дерів українського національного визвольного руху ство¬ 
рити демократичну Українську Народну Республіку на 
першому етапові спіткала невдача. Ініціативу державо¬ 
творення за вказівкою і безпосередньою допомогою оку¬ 
пантів перехопили консерватори-монархісти. Демокра¬ 
тичний процес становлення самостійної України був пе¬ 
рерваний майже на 8 місяців. 

ДЕРЖАВНИЦЬКА ІДЕЯ — підойма нац. розвою, 
важлива детермінанта пробудження народу, нац. посту¬ 
пу. Нац. розвій є процесом перш за все політ., бо його 
кінцевим результатом є завоювання нац. незалежності 
та утворення незалежної держави як гаранта політ, сво¬ 
боди народу. Ми не маємо причин презирливо відвер¬ 
татися від свого минулого, писав ще М. Грушевський. 
Несприятливі іст. умови, на його думку, були причиною, 
чому в минулому у нас не склалося такого яскравого 
поняття нашої національності, як це мало місце у бага¬ 
тьох ін. у більш сприятливі умови поставлених народів. 
Проте, зазначає М. Грушевський, «ми бачимо, що в ті 
моменти, коли народне життя мало можливість самовиз¬ 
начитись, не було недоліків в намаганні до політичного, 
державного життя — і що важливіше — нема недоліку і 
в здібностях до такого життя, що експромтом створює і 
засоби і форми для неї». 

Варто звернути увагу і на таке міркування М. Гру- 
шевського: базою нац. розвою є «могутній інстинкт на¬ 
ціонального будівництва, який зберіг українське насе¬ 
лення серед всіх колонізаційних бур та відроджував його 
до нового життя». 

В чому суть самої укр. Д. і.? Її розкрив М. Грушев¬ 
ський, зазначивши: гасло укр. незалежності пішло в ши¬ 
рокі трудові маси і тут нерозривно переплелися ідеї су¬ 
веренності трудового укр. народу, недоторканності його 
прав, гасло боротьби проти всякої експлуатації України 




III. Уроки української державності 287 


для яких-небудь завдань, для неї сторонніх, і проти трак¬ 
тування України як колонії, а укр. народу як дешевого 
гарматного м’яса чи дешевого матеріалу для експери¬ 
ментів. 

Серцевиною Д. і., згідно з М. Грушевським, є визнан¬ 
ня невід’ємного права укр. народу на самовизначення й 
пошук його оптимальних форм. Від часів Переяславської 
ради такою формою є вимога автономії України, яка, 
особливо в XIX ст., доповнюється ідеями «переустрою» 
суспільства на загальнолюдських засадах демократії й 
справедливості і, нарешті, на поч. XX ст. перетворюється 
на гасло «Вільна Україна в складі демократичної феде¬ 
рації вільних народів Росії». 

«Теперішнє українство,— писав у 1917 М. Грушев- 
ський,— се те, що було од віків на українській землі: 
домагання для українського народу рівного права з інши¬ 
ми народами — права бути господарем на одвічній своїй 
землі». 

Разом з тим М. Грушевський рішуче виступив проти 
укр. імперіалізму: «Я не бажаю своєму народові «пану¬ 
вання», бо вважаю, що панування деморалізує, вироджує 
самого пануючого і не може бути поєднане з правдиво- 
демократичним устроєм. З тих же мотивів я навіть не 
вважаю корисною для нашого народу сильно виражену 
гегемонію. Я не хочу українського імперіалізму». До речі, 
М. Грушевський цілком однозначно висловився за со¬ 
ціаліст. вибір України. «Боронячи українську держав¬ 
ність, — писав він,— будуємо міцну твердиню, до котрої 
не буде приступу поліцейської бюрократичної реакції. 
Укріпляючи авторитет нашої соціалістичної Центральної 
Ради та її соціалістичного міністерства, хочемо зробити 
нашу Україну твердою країною соціалізму. Будуємо рес¬ 
публіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і 
від цього не відступимо». 

У ст. «Українська партія соціалістів-революціонерів 
та її завдання» (1920) М. Грушевський зазначав: гасло 
«самостійної України» в цей час переродилося на гасло 
боротьби не тільки проти молодої Радянської України, 
але й значною мірою проти соціалізму взагалі, проти 
скільки-небудь послідовного демократизму. Він показує, 
яким чином це політ, гасло, народившись із прагнення 
до оформлення державності України в певних територ. 
межах, трансформується в гаслі мононаціональної дер¬ 
жави «Україна для українців», що неминуче веде до від¬ 
родження ін. шовіністичних гасел. 

Маючи на увазі Д. і., слід, напевно, дещо по-ін. по¬ 
глянути на концепцію історії України, розглядаючи її пе¬ 
редовсім з точки зору проблеми укр. державотворення. 
При цьому не обминемо «період, що передував утворен¬ 
ню Київської держави», «епоху державного життя», «ли¬ 
товсько-польську епоху», «занепад козацтва і україн¬ 
ського життя», «українське відродження» та ін. Для Гру- 
шевського теза «Київська Русь є першою формою укра¬ 
їнської державності» стає найважливішою точкою опори 
в обгрунтуванні не тільки культ., але й політ, змагань 
українства в боротьбі за самовизначення України. Таким 
чином, маючи за собою славетну історію Київської Русі, 
укр. народ замість того, щоб принижено благати «ви¬ 
знання» за ним статусу «дозрілого» власного політ, роз¬ 
витку, з повним правом вимагає відновлення своєї ти¬ 
сячолітньої «державницької традиції». Тут Грушевський- 
вчений поступається місцем Грушевському-політику, 
але з точки зору його «української ідеї» позиція вченого 
є цілком закономірною. 

В політ, концепції М. Грушевського важливе місце 
зайняла й Хмельниччина — ціла епоха. «Її можна порів¬ 
няти з значенням реформації для німецького народу, 
французької революції для Західної Європи». Саме від 
Хмельницького «веде свій початок конституціоналізм і 
автономізм, що жив у козацькій старшині дуже довго і 
відіграв свою роль як одна з складових частин у генезі 
нової української національної свідомості. Хоч як одно¬ 


сторонній шляхетський характер прибрав він в колах 
«козацького народу», все ж ідеї політичної свободи, не¬ 
порушності народних прав, краєвої автономії мали на¬ 
віть при одностороннім розумінні свою позитивну сто¬ 
рону». З Хмельниччиною пов’язує Грушевський зростан¬ 
ня нац. почуття й зародження т. зв. «ідеї етнографічної 
території», яке охоплювала кордони «з одного боку до 
Перемишля і Самбора, з другого до Вісли, в третю сто¬ 
рону до Німана, в четверту до Сіверська і Путивля». До 
цього Грушевський додав «елементи державної окреміш- 
ності України». 

Наголошуючи на держ. самостійності, яка є ядром 
укр. нац. ідеї, слід вказати на те, що після остаточної 
втрати Україною в кінці XVII ст. самостійності ця ідея 
не зникає з духовного оковиду нац. самосвідомості, а 
перетворюється на мрію як світоглядну особливість укр. 
ментальності, що збуджує думку і кличе на поступ. Цією 
мрією жило не одне покоління укр. патріотів XIX ст., а 
у XX ст. на хвилі піднесення нац. самосвідомості укр. 
інтелігенції, національно-іст. самоусвідомлення народу 
ідея державності в Україні набула ін. виміру, а саме — 
інтелектуального зусилля, духовного пошуку, найкраще 
втіленого в образі науково-поет, метафори — мрії. 

Держава як ідея, або мрія, стає організуючим центром 
ідейно-політ. та світогляд, розмежувань, з’єднань, угру¬ 
повань, уподобань, симпатій та антипатій. Вона стає ок¬ 
ресленим водорозділом між угодовською позицією хо¬ 
лопського колабораціо наліз му та страдницькою долею 
тих, хто не скорився. 

Державництво, ставши ідеєю, яка спонукає до дії, вже 
не мрія, а власне — сама дія, «нац. справа». Маючи на 
увазі, що укр. держава — це націонал ьно-іст. феномен, 
конче потрібно подолати стереотип уявлення, що укр. 
держава — це, мовляв, ефемерне поняття, яке мало впи¬ 
сується в етнограф, розуміння історії укр. народу; що 
сама державність не може бути ключем до вивчення укр. 
нац. історії, що державницькі інституції в Україні є ні¬ 
бито підрядним матеріалом. 

Говорячи про укр. державність, слід наголосити на 
безперервності процесу її відродження. Тобто ми віднов¬ 
люємо укр. державу і розбудовуємо державність, повер¬ 
таючись, звичайно, не до середньовіччя, але до власних 
державницьких традицій, власного державотворчого 
процесу, пам’ятаючи, що саме укр. держава є національ- 
но-іст. феномен. Йдеться про незнищенність ідеї само¬ 
стійної та соборної України, що закріпилася в менталь¬ 
ності укр. народу. Ця ідея, звичайно, мала різн. вигляд, 
скажімо, відобразившись в ідею державно-територ. ав¬ 
тономії України («козацької автономії»); укр. державнос¬ 
ті часів Б. Хмельницького; «політ, автономії» в межах 
федеративного зв’язку з Росією (Центральна Рада), Ук¬ 
раїнської Народної Республіки як суверенної незалежної 
держави. Словом, Д. і. мала під собою міцний грунт, пер¬ 
манентний процес укр. державотворення, боротьби за 
укр. державність. В укр. політико-правовій, етнополіт. 
думці цей процес отримав назву «тяглість», або переєм- 
ність, Д. і., укр. державотворення. Сьогоднішня Україна 
веде свій родовід, свою політ., державницьку автобіог¬ 
рафію від Київської Русі, Козацько-Гетьманської держа¬ 
ви і Української Народної Республіки. Але вона не ви¬ 
кине зі своєї складної і повчальної історії жодної сто¬ 
рінки, якими б вони не були, бо хоче бути цивілізованою 
державою. У 1917, скажімо, укр. національно-визв. рух 
набув таких успіхів, отримав такий розмах та зустрів та¬ 
кий широкий відгук у масах, що його осягнення пере¬ 
вершили найбільш сміливі мрії укр. політиків. Так оці¬ 
нював тодішні події Д. Дорошенко. За його словами, за 
короткий час укр. політ, думка пройшла шлях, у звичай¬ 
них умовах розрахований на десятиріччя. 

Державний характер, скажімо, УРСР був неповним. 
Відомий дослідник цього питання Теофіль Кіс стверд¬ 
жує: «З соціологічної точки зору Україну, безсумнівно, 




288 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


можна вважати культуро-нацією та історичною реаль¬ 
ністю. Згідно з таким поглядом Україна не є повністю 
недержавною чи бездержавною нацією. Процес творен¬ 
ня її державності в новітні часи (від 1917 року) є безпе¬ 
рервний. Проте українська державність не є достатньо 
сконсолідована як у внутрішньому, так і в міжнародному 
розумінні, щоб УРСР можна було беззастережно визнати 
державою. Якщо йдеться про форму української держав¬ 
ності до проголошення Акта про незалежність, то, згідно 
із загальноприйнятими в суспільствознавстві та право¬ 
знавстві критеріями, УРСР слід вважати «не-держа- 
вою»... Тільки а) відповідне зростання внутрішнього пра¬ 
вового і політ, статусу державності та б) встановлення 
безпосередніх взаємин з іноземними державами, тобто 
встановлення взаємин держави з державою, можуть на¬ 
дати Україні (УРСР) статусу повновартісного правочин- 
ного та дієздатного суб’єкта». Декларація про держ. су¬ 
веренітет України від 16 липня 1990 ще не принесла в 
цьому контексті зламу, хоч вона, безперечно, становить 
один із важливіших кроків уперед. Свідченням того є 
між народ, контакти, які встановлюються на парламент, 
та урядовому рівнях після схвалення цього документа. 

Чи з написаного випливає, що УРСР є укр. державою 
в розумінні суб’єктивності народу України на її терито¬ 
рії? Напевно, ні. Вона становить радше вихідний пункт, 
стартову базу для змагання за справжню самостійну, су¬ 
веренну державу. З типологічної точки зору можна ри¬ 
зикнути твердженням, що УРСР — це квазідержавний 
організм, створений й керований комуніст, партією, 
центр якої знаходився поза його межами. Тому з точки 
зору самостійницького демокр. руху найсуттєвіше зна¬ 
чення має в даному разі існування певних атрибутів дер¬ 
жавності, з яких найважливішими є адмін. структура з 
центром у Києві (з усіма обумовленнями), територ. ці¬ 
лісність (це все ж таки кордони, а не лише адмін. роз¬ 
межування) і згадуваний вже статус члена-засновника 
ООН. Треба-бо констатувати, що з трьох основних по¬ 
стулатів укр. нац. відродження у сфері державності: її 
укр. характеру, самостійності та соборності — саме тре¬ 
тій елемент зреалізований найбільшою мірою. Сьогодні 
на його сторожі стоїть не лише волевиявлення народу, 
але також певні міжнар. акти, укладені або підписані 
УРСР. 

Ідею держ. самостійності, проголошеної IV Універса¬ 
лом Центральної Ради та Актом проголошення незалеж¬ 
ності України, підтвердженого 1 грудня 1991 укр. наро¬ 
дом, поєднує не тільки іст. наступність, а й глибокий 
зміст. їх єднає як сама ідея держ. самостійності, іст. спро¬ 
ба формування укр. державності в сучас. її розумінні, 
так і пошуки шляхів її утвердження, засобів екон., політ., 
соціальн. і духовн. відродження. Акт проголошення не¬ 
залежності України постав наріжним каменем, фунда¬ 
ментом практичного і теор. осмислення державотворчо¬ 
го процесу соборної, суверенної, незалежної України. 

Треба наповнювати душу світлою вірою у майбутнє 
нашого народу й держави. Ми маємо зважувати: або спо¬ 
кій і розбудова України, або безконечна боротьба і як 
наслідок — розвал молодої укр. держави. Говорячи про 
громадян, суспільство, слід звернути увагу на демокр. за¬ 
сади, які визначають, як правило, засади конституцій¬ 
ного ладу. Поміж них — пріоритет загальновизнаних 
прав і свобод людини, відповідальність держави перед 
людиною і суспільством, верховенство права і розподіл 
держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову, децен¬ 
тралізація влади і підтримка державою місцевого само¬ 
врядування, політ., екон. та ідеолог, плюралізм. Зреш¬ 
тою, ці принципи є надійними орієнтирами державної 
політики в розбудові демократичної системи. Нац. дер¬ 
жава має забезпечувати втілення в життя нац. ідеї, нац. 
інтересу через певні правові постулати, держ. життя в 
рамках регульованого правом держ. устрою. 

З цієї точки зору органічним елементом нової держави 


щодо Д. і. повинен бути принцип свободи, який вили¬ 
вається в правові постулати, що обіймаються формулою: 
«право вільного культурно-національного самовизна¬ 
чення». Зокрема, сюди ж входить для кожної нації, що 
досягла певного культ, рівня, право найбільш широкого 
користування своєю мовою, право розвитку всіх своїх 
культурно-іст. особливостей та право на визнання, поряд 
з загальнодержавними, власних завдань та потреб. Ін. 
словами, певний час укр. Д. і. в межах царської Росії 
розумілася як право на свободу укр. культурно-нац. са¬ 
мовизначення та розвитку, коли були знищені автономні 
політ, та культ, права, визнані властями при приєднанні 
України до Росії. Звичайно, писав ще М. Чубинський, 
визнання принципу вільного самовизначення завдасть 
шкоди великоросійству як пануючій народності у тому 
відношенні, що відтепер пануюча народність буде роз¬ 
вивати свою культуру без підневільних помічників, тобто 
буде живитися надалі соками лише свого власного нац. 
організму і тими, хто добровільно буде в цей організм 
влитий. 

Такий підхід повністю відповідає і ідеї справедливості, 
і ідеї свободи; він повністю гармонує з духом нової дер¬ 
жавності, оскільки вона повинна відхреститися від по¬ 
ділу підданих на привілейованих та непривілейованих. 

Характерним є й те, що українська Д. і. зусиллями 
«нової інтелігенції» зливається з ідеями охорони інтере¬ 
сів робочого люду, його визволення від кріпацьких і вся¬ 
ких пут і культ, та екон. поневолення, з протестом проти 
всякого класового чи реліг. гніту, з наданням певної сво¬ 
боди думки і друкованого слова. 

На думку І. Багряного, «носієм ідеї самостійної, віль¬ 
ної, суверенної України сьогодні є вже не клас «інтелі¬ 
гентів», аматорів старовини й фольклору, нікому не 
шкідливих, а є тим носієм ідеї самостійної України ук¬ 
раїнське робітництво й селянство, український трудовий 
народ». Він далі зупинився на усталеному змісті поняття 
«український народ», вважаючи, що Україна має відмін¬ 
ну (від ін. позарадянських країн. — Ю. Р.) соціальну 
структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнен¬ 
ня нац. ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою». 
Та «своя правда» виходить від першоджерел — «від інте¬ 
ресів цілого того народу і становить ту народну правду, 
що, думаю, мало має спільного з кастовою правдою ідео¬ 
логів націоналізму». 

З цієї точки зору державницький світогляд — це ус¬ 
відомлення належності до «роду нашого красного», до 
укр. народу, дедалі глибше розуміння нац. інтересів, по¬ 
треб та завдань, це — зростаюче прагнення до вселюд¬ 
ської правди. Зрештою, чи не найголовнішою є пробле¬ 
ма — виховання державницького світогляду, суверенно¬ 
го мислення, державницького світосприймання, держав¬ 
ницького підходу до складних подій сьогодення, потреби 
прагнення до розбудови України, її соціальн., політ, та 
нац. перетворень у контексті нової Конституції. 

ДЕРЖАВНИЦЬКА ІДЕЯ І НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРО¬ 
ДЖЕННЯ. Відроджувати потрібно перш за все набутки 
конституювання прав укр. народу, які дають змогу, з од¬ 
ного боку, взяти на озброєння іст. досвід державотво¬ 
рення, що полишили нам творці правничих засад нац. 
громадян, суспільства. «їхня висока правова культура, 
ерудованість і освіченість забезпечили не тільки прогре¬ 
сивний демократичний зміст законодавчих актів, а й ба¬ 
гато в чому — їх історично випереджальний характер». 

Пам’ятати потрібно і невдачі минулого, розглядаючи 
їх як уроки та перестороги в ниніш. складному процесі 
державотворення, становлення демокр. правового сус¬ 
пільства. 

Відродження потребує й непізнана глибина іст. пам’я¬ 
ті, якою ми будемо живити нашу патріот, свідомість, силу 
й енергію на благородному і багатоскладному шляху до 
повного нац. відродження й самоутвердження. 

3. Бжезинський, скажімо, виділив декілька осн. етапів 




III. Уроки української державності 289 


пробудження народів. Перший полягає в бажанні від¬ 
творити свою власну мову. Другий — у вимозі розвитку 
власної національно-культ, автономії. Третій — в нама¬ 
ганні здійснити нац. екон. самовизначення. Четвер¬ 
тий — в боротьбі за нац. політ, автономію. П’ятий — в 
проголошенні нац. суверенітету. Ін. словами, новітня 
хвиля нац. відродження в Україні переросла сам захист 
найелементарніших форм нац. існування та вийшла в 
русло самостійницьких аспірацій. Зрештою, нац. розвій 
України — це і перспективи держ. емансипації, які стали 
основою політ, програм, дискусій, урядових дій та зако¬ 
нодавчих актів. 

Що ж до етапів нац. відродження, висуваємо як гі¬ 
потезу таке припущення, що зараз на перший план ви¬ 
ходить «політична фаза», хоча й «культурний етап» ще 
не втратив свого першочергового значення. До речі, й 
«академічна фаза» потребує відповідальних узагальнень, 
передбачення на рівні вже не етнографії, а етнології, ет- 
нофілософії. 

Разом з тим ми можемо розглядати Д. і. як своєрідну 
філософсько-соціолог. парадигму держ. будівництва і 
політ, відродження України, відновлення таких понять, 
як воля, соборність, незалежність, вольнолюбство та ін. 
І це не випадково. Центром (глибинною мрією) реалі¬ 
зації нац. руху українство здавна вважало саме державу, 
якої було позбавлене на сотні років, державу як інсти¬ 
туції попри ін. для реалізації міжлюдської злагоди, пра¬ 
цьовитості та людинолюбства українців, як гарант внутр. 
злагоди і зовн. незалежності. 

В умовах укр. державотворення слід послідовно впро¬ 
ваджувати принцип, згідно з яким не державні, а сусп. 
інтереси є визначальними, пріоритетними. Нац. відро¬ 
дження — це рішуче підняття політ, культури громадян. 
Зрештою, на поч. XX ст. саме політика стимулювала 
формування нац. ідеї, яка могла об’єднати демокр. сили 
під гаслом утворення самостійної України. Отже, сучас¬ 
ний державницький світогляд слід формувати не лише 
на грунті нац. ідеї, яка могла об’єднати демокр. сили під 
гаслом утворення самостійної України, а й на основі на¬ 
шої політ, самосвідомості. З цієї точки зору нац. по¬ 
ступ — це усталення національно-державницької свідо¬ 
мості укр. народу в умовах розбудови держави, докорін¬ 
них соціально-екон. перетворень. Сам же державниць¬ 
кий світогляд міг би використати нац. самосвідомість та 
політ, свідомість, спертися на нац. та політ, культури, а 
Д. і. стати основою політико-ідеолог. доктрини укр. дер¬ 
жавотворення, його методологією. 

Варто також визначити роль соціально-політ., екон., 
політ., в т. ч. і національно-патріот., факторів в укр. дер¬ 
жавотворенні. При цьому варто виходити з того, що нац. 
розвій України стосовно політ, процесу в Україні — яви¬ 
ще, для якого характерним є широкий спектр політ, сил, 
багатоманітність «бачення» форм сусп. розвитку (від ре¬ 
волюції до еволюції), що виключає монополію будь-яко¬ 
го класу, партії чи руху на одноосібність та абсолютне 
лідерство. 

Політ, культура громадян України, що тісно пов’язана 
з етнонаціональною кульгою, набуває в сучас. умовах 
важливого внутрішньополіт. та зовнішньополіт. значення. 

Важливими складовими елементами нац. поступу Ук¬ 
раїни є політ, стабільність у суспільстві, відсутність со- 
ціальн. потрясінь, громадянський мир як стала ознака 
мудрості та зрілості нашого народу. Звідси — плекання 
розуміння об’єктивних причин складної обстановки в 
Україні, виховання вміння своєю працею, зваженим сло¬ 
вом та витримкою сприяти становленню та зміцненню 
нової держави. Це — вміння не втягувати себе в гострі 
політ, чвари (зокрема, на нац. грунті) та протистояння, 
що, зрештою, є проявом моральн. та правової вихова¬ 
ності і свідомості. Потрібно постійно дбати про зростан¬ 
ня політ, відповідальності за побудову молодої укр. дер¬ 
жави. 


Новітня хвиля нац. відродження — це і подолання 
браку індивідуальної політ, культури, підняття загальної 
політ, культури народу, надання простору для вирощу¬ 
вання культури дискусій, культури компромісу і одно¬ 
часно — непримиренність до політ, інтриганства. Зреш¬ 
тою, на весь зріст стало завдання подолання нашої над¬ 
звичайно міфологізованої свідомості, зупинки коливань 
сусп. настроїв, амплітуда яких поки що досить широка. 
Це — недопущення завищених соціальн. очікувань, та¬ 
кого способу думання, коли все зводиться до власного 
соціальн. комфорту, соціальн. утриманства та політ, 
інфантилізму. 

Нац. поступ, Д. і.— це важливий елемент прискорен¬ 
ня розвитку політ, та етнополіт. думки в Україні, під¬ 
няття рівня політ, мислення, сприяння політ, устремлін¬ 
ням укр. суспільства. Він включає в себе також подолан¬ 
ня евентуальних конфліктів, різних негативних поворо¬ 
тів ситуації, її безконтрольного розвитку, виключаючи 
разом з тим диктатуру та тоталітаризм. Це — демокра¬ 
тизація і плюралізація політ, життя. 

Нац. відродження — це утвердження укр. нації в своїй 
духовній єдності та моральн. відповідальності за будів¬ 
ництво незалежної України. Це вироблення нових орієн¬ 
тирів діяльності всього українства, нових ідейно-мето- 
долог. засад культурно-освітянської праці, нових прин¬ 
ципів формування громадсько-політ. структур і відно¬ 
син. Це — пошуки реальних шляхів політ, та ідеолог, 
плюралізму, подолання старих та нещодавно набутих 
стереотипів. Це постійні пошуки шляхів до нац. прими¬ 
рення в ім’я Української держави; це — вироблення за¬ 
сад і форм консолідації суспільства; це — постійне пря¬ 
мування до утвердження інтелектуальної свободи, до від¬ 
критого суспільства. 

Йдеться про нагальну потребу єднання представників 
різн. політ, сил, партій і рухів, українців і представників 
ін. народів, спільної, наполегливої праці в ім’я незалеж¬ 
ності України, кращої долі її народу. Треба забути про 
те, що нас роз’єднує, зміцнити зусилля для побудови еко¬ 
номіки відкритої, держави правової, життя щасливого. 

Саме ідея державності України повинна сьогодні згур¬ 
тувати всіх: лівих, правих, центристів, прихильників рин¬ 
ку і бійців за соціальну рівність, пацифістів і зелених, 
православних і греко-католиків, усіх віруючих, до якої 
релігії вони не належали б. 

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ ІНСТИНКТ УКРАЇНСЬКОГО 
НАРОДУ. Якщо правильним є вислів про те, що нація, 
яка не розуміє цінності держави, небезпечно хвора, то 
це ніяк не зачіпає українську націю. Протягом століть 
український народ виявляв нестримний потяг до відтво¬ 
рення своєї державності. Кілька останніх століть існу¬ 
вання в ролі підлеглої, визискуваної, безправної в умовах 
російської, австро-угорської, а згодом і радянської імпе¬ 
рії та месіанської зверхності російської свідомості укра¬ 
їнська нація зберігала, напрацьовувала і нарощувала дер¬ 
жавницький інстинкт. Він допомагав українському на¬ 
роду, об’єднаному приналежністю до української мови, 
української культури, усвідомити себе як неповторну 
історичну етнонаціональну спільноту. Порівнюючи своє 
становище з іншими народами світу, українська нація 
плекала надію на відтворення своєї власної держави. Д. 
і. у. н. попри всі незгоди соціально-економічного й по¬ 
літичного існування, як непереборний інстинкт успад¬ 
ковувався з покоління в покоління. Він не є месією, не 
є пронизаний месіанськими мотивами. Буття україн¬ 
ського народу, його культура завжди включали невідділь¬ 
ний інтерес та повагу до інших народів, вміння визна¬ 
вати чужі досягнення, готовність зрозуміти інших. Вод¬ 
ночас він зберігав традиції та ідеали української держави, 
разом з тим — глибокі, ще в повній мірі не проаналізо¬ 
вані поклади власної духовності, яка постійно виявля¬ 
ється у державницькому й культурно-творчому процесі. 

Д. і. у. н. бере свій початок з доби Київської Русі. 




290 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Впродовж довгих століть уява народу, його ідеали, сві¬ 
товідчування віддзеркалювалися в культурі, фольклорі, 
літературі — в народних думах, епічних поемах, в лицар¬ 
ських та козацьких циклах пригод, подвигів, героїзму. 
Державницький інстинкт підтримувався традиціями 
зв’язку народної творчості з державними ідеями протя¬ 
гом століть. Навіть в добу бездержавності, в час неволі, 
коли Україна опинилася під тиском інших державно- 
культурних центрів, українська нація зберегла себе як 
свідома, окрема від інших історіотворча спільнота, 
насамперед завдяки невгасимому державницькому 
інстинкту. Саме він допомагав зберегти основні ідеї, зок¬ 
рема свідомість національної і духовної своєрідної окре- 
мішності української нації в добу, коли український на¬ 
род втратив свою державність внаслідок переможних дій 
зовнішніх ворожих сил. Але руїнницькі сили були і в 
народі, які створювали спротив утворенню вищих форм 
життя нації, обмежуючи поняття індивідуума самоціллю, 
прищеплюючи йому бацили егоцентризму. В певній мірі 
буде вірним стверджувати, що саме ці зовнішні та внут¬ 
рішні сили були причиною поневолення і рабства укра¬ 
їнської нації. 

Переломним моментом в глибокому закоріненні в сві¬ 
домості українського народу державницького інстинкту 
була визвольна війна проти Польщі і Переяславська уго¬ 
да в середині XVII століття. Ця остання навіки визначила 
московську провідну верхівку як віроломного партнера 
в міжнародних договорах. Користуючись з ослаблення 
свого союзника — України, московський царат знехту¬ 
вав властивий зміст угоди, в якій говорилося про вза¬ 
ємодопомогу і співробітництво двох рівноправних суве¬ 
ренних держав, і поступово повернув Україну в свою ко¬ 
лонію. В наступному через Україну московські царі здій¬ 
снювали зовнішньо-експансійну політику спочатку на 
Півдні (загарбницькі походи на Азов, Каспій, в Валахію), 
а потім на Балтику. Віроломство щодо українського на¬ 
роду, насильницьке руйнування його козацької держав¬ 
ності спричинило до сталого формування в свідомості 
української нації, в її ментальності невгасимого держав¬ 
ницького інстинкту, який передавався з покоління в по¬ 
коління впродовж наступних століть. 

Боротьба української нації за волю і державність не 
була і не є намаганням створити власну державу з нічого 
(хоча й таке намагання не осудне). Завданням визволь¬ 
них змагань нації було і є відновити українську державу. 
Саме Д. і. у. н. допомагав усвідомлювати з покоління в 
покоління невідкладну нагальну потребу власної неза¬ 
лежної самостійної держави. Українська нація не вела і 
не веде цієї боротьби як бездержавний безбатченко. Ук¬ 
раїнська нація має свою високу старовинну культуру та 
історичну спадщину, і сама спроба ворогів загарбати їх 
викликала смертельну образу та спротив, мобілізовувала 
сили до боротьби, наслідком чого маємо новітнє відро¬ 
дження України зафіксоване у Конституції. 

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ ІНТЕРЕС (сутність). Держава 
має цілком природне право на особливе виявлення свого 
власного інтересу, спрямованого на: 

адекватну репрезентацію інтересів громадянського 
суспільства; 

всебічний розвиток політичної свідомості і культури 
народу; 

створення державного апарату як засобу реалізації ці¬ 
лей держави. 

Пріоритетними цінностями, що мають реалізуватись 
в процесі державного творення, є загальнолюдські цін¬ 
ності. Це: 

людяність, цивілізований гуманізм; 

соціальна і національна справедливість, віротерпи¬ 
мість; 

демократія на багатопартійній основі та широкому на¬ 
родному представництві; 

патріотизм. 


Лише у такий спосіб може бути втілена в життя ук¬ 
раїнська національна ідея в її дійсно гуманістичному, 
консолідуючому суспільство змісті. 

За словами Т. Гобса, головною метою держави є за¬ 
безпечення захисту своїх громадян і творення умов для 
підвищення добробуту життя. Держава створює систему 
інституцій, зорієнтованих на захист громадянина. Якщо 
ці інституції тільки роблять вигляд, що захищають їх, а 
насправді мають на увазі лише власні інтереси, інтереси 
окремих осіб або груп населення, вони фактично стають 
антидержавними. І тут вартісним є введення в науковий 
обіг поняття «національна безпека», яке співвідноситься 
із ступенем захищеності інтересів і прав особи, народу, 
держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. 

Сучасна державницька ідеологія, на жаль, не має під 
собою домінуючих політичних сил, що виробляють від¬ 
повідну ідеологічну «матерію», нема достатнього зв’язку 
державних установ з політичними силами, ще не вироб¬ 
лені основні цілі, методи, стратегія українського держа¬ 
вотворення, а політична, правова, філософська думка ще 
не поставила в основу своєї діяльності розробку саме 
цих основоположних понять. 

Нагальним є також усталення та опрацювання такого 
поняття, як «політичний (громадянський) патріотизм», 
розробка такої категорії, як «Україна як Батьківщина» 
та ін. І тут як ніколи варто подолати вірус антидержав- 
ності, виробити довіру до держави, яка гарантує права 
людини, подолати низьку патріотичну свідомість, яка 
асоціюється подекуди з етнічною непримиренністю, по¬ 
силенням шовіністичних антидержавних аспірацій на 
сході й півдні України. Досить осучасненим є застере¬ 
ження В. Липинського — «будьте патріотами, а не шо¬ 
віністами». 

Що зараз відіграє вирішальну роль у розбудові укра¬ 
їнської державності — національні чи соціальні факто¬ 
ри? Національні рухи чи соціальна революція, власне - 
революція чи еволюція, поступ чи реформізм? Питання 
можна поставити і в такий спосіб: чи існують в Україні 
прогресивні та реакційні сили? Політичні партії, рухи та 
об’єднання дають на це різну відповідь. 

Наголошуючи на необхідності децентралізації росій¬ 
ської держави й організації самоуправління в національ¬ 
них територіях імперії, Грушевський вважав, що лише 
за таких умов національність і національне питання пе¬ 
ретворяться, нарешті, «из боевого клича, из предмета 
борьбм, парализующей устроение зкономических и 
культурних отношений, в нечто само собой подразуме- 
ваемое, никаких особьіх соображений не требующее, в 
простую почву для усовершенствования зтих зкономи¬ 
ческих отношений». 

Якщо ми говоримо про «державний інтерес», то, ма¬ 
буть, природним є й поняття «політика інтересів» певних 
соціальних сил, які проводила в життя та чи інша дер¬ 
жава. О. Терлецький, скажімо, наголошував на тому, що 
«політика інтересів», яку здійснювала Австро-Угорщина, 
була політикою інтересів буржуазії та поміщиків». 

За умов загострення суперечностей в Україні на пер¬ 
ший план виходять саме Д. і., що виявляються через від¬ 
повідні стратегічні завдання: забезпечення нормального 
функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, 
соціальної безпеки, сприятливих міжнародних умов та 
міжнародних гарантій безпеки України. То ж не випад¬ 
ково суспільство відповідно до усвідомлення власних по¬ 
треб створює спеціальні механізми забезпечення цих 
інтересів, насамперед державу та систему влади. Саме з 
позицій Д. і. формується внутрішня та зовнішня політи¬ 
ка, відзначається державницький підхід й до етнонаціо- 
нального буття. Сама ж сфера національних інтересів 
пов’язана з механізмом самозбереження нації та держа¬ 
ви, створення максимально сприятливих умов для її ци- 
вілізаційного розвитку. 

Зрештою, всі ознаки державної влади, судочинність, 




III. Уроки української державності 291 


армія, освіта, релігія мають стати «матеріалом» для фор¬ 
мування «своєї» національної державної системи, втілю¬ 
вати «свою» національну ідею, забезпечувати «свої» на¬ 
ціонально-державні інтереси. 

Думається, що маючи на увазі важливість консолідації 
українського суспільства, акцент необхідно зробити на 
проблемі зміцнення почуття українськості, належності 
до єдиної вітчизни — рідного краю, яка майже завжди 
є багатонаціональною, поліетнічною. Зрештою, нація і 
вітчизна — найбільш сталі своєрідні форми суспільного 
розвитку, хоча націю характеризують етно-соціальні 
зв’язки, а вітчизну — соціальні. І хоч у вітчизні етнічність 
в порівнянні з нацією відіграє не першочергову роль, 
вона може стати сильним емоційним, збуджуючим фак¬ 
тором створення спільного Дому, входження у широкий 
Світ Громадянськості. 

Тобто, інтеграція розуміється тут як сприяння проце¬ 
сам, завдяки яким збільшується обсяг та інтенсивність 
взаємозв’язків і взаємодій між окремими елементами ук¬ 
раїнського етносу, коли мається їх цілісність як система. 

Інтеграція має відбуватися в рамках вже існуючої сис¬ 
теми, сприяючи підвищенню її рівня та організованості. 
Разом з тим, інтеграційні процеси можуть відбуватися і 
при виникненні нової системи з раніше не зв’язаними 
елементами. Тоді взаємодія етносів виникає вже до поя¬ 
ви у них певних ознак спільностей в різних сферах життя. 
Чи є такі сфери в реальності? Звичайно є, хоча існують 
і певні «поверхи», різні рівні цього процесу. Гіпотетично 
можна визначити, що в соціально-економічній сфері за¬ 
гальне може збільшуватися, з’явиться більше спільних 
рис. Що ж до етнічної сфери, зокрема сфери культури, 
етнічно-особливе значною мірою буде зберігатися, бо ж 
національно-специфічне значно довговічніше, ніж інші 
компоненти. 

Побоювання в тому, що міжетнічна інтеграція при¬ 
веде до зникнення етнічності як такої, є безпідставними. 
І тут варто визначити таку спрямованість зближення ет¬ 
носів в економічному, соціальному, політичному відно¬ 
шенні, способі життя, щоб вони відбувалися на основі 
збереження, розвитку етнічного, логічного використан¬ 
ня етнонаціональної форми суспільного життя, яка, 
зрештою, не те, що не вичерпала своїх можливостей в 
суспільному процесі, але зрештою так і не приступила 
до серйозного етнонаціонального розвою. 

У що виллється етнічна інтеграція в українському сус¬ 
пільстві — передбачити важко. Принаймні зараз варто 
було б попрацювати над встановленням впорядкованих, 
безконфліктних відносин між суб’єктом і об’єктами мі¬ 
жетнічних відносин з тим, щоб досягти нової якості у 
вигляді цілісності, єдності та їх організаційного оформ¬ 
лення, встановлення нових форм відносин і співробіт¬ 
ництва як між елементами самої системи етнічних від¬ 
носин, так і за її межами. 

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ ІНТЕРЕС (точка зору вітчизна- 
ного етнодержавознавства). Як наголошував М. Грушев- 
ський, «українська демократія повинна перейнятися по¬ 
чуттям державності — патріотизму й пієтизму для своєї 
трудової держави, зробити її центром.., а від держави 
навпаки, зажадати забезпечення своїх потреб і сповнен¬ 
ня своїх жадань соціалізувати державу і заразом удер¬ 
жавлювати соціальне життя в широкому значенні цього 
слова» («На порозі нової України»). 

Чималий інтерес викликають нині думки М. Грушев- 
ського і про ті «морально-соціальні цінності», які ство¬ 
рюють «підстави соціального ладу». До них, зокрема, 
вчений відносив такі «громадські чесноти», як «перевага 
в житті людини інтересів колективу, громади, держави 
над інстинктами грубої особистої насолоди». 

Державність як соціальна цінність не є у М. Грушев- 
ського самоціллю. Метою демократії є свобода. А дер¬ 
жава є засобом її забезпечення. Українська держава має 
«стати паладіумом демократичних свобод», вона покли¬ 


кана впроваджувати і захищати такі соціальні цінності, 
як співробітництво, єдність, спільнота (громада), люд¬ 
ська солідарність. Серед українських політичних діячів 
особливою популярністю користувалася ідея поєднання 
демократичних засад з такими соціальними цінностями, 
як суспільна злагода, солідарність, з принципами мир¬ 
ного співжиття всіх людей, які проживають в Україні. 
На цьому наголошував М. Драгоманов у своїй праці 
«Старі хартії вільності. Історичні нариси». Д. Чижев- 
ський у своїх історичних і філософських працях, розгля¬ 
даючи особливості суспільно-політичного устрою в Ук¬ 
раїні, підкреслював, що в його основу мають бути 
покладені такі соціальні і моральні цінності, як мир, гар¬ 
монія, узгодження, права особи на «власний індивіду¬ 
альний етичний шлях». 

З цієї точки зору варто, на нашу думку, прислухатись 
до думок В. Липинського щодо кончої потреби впрова¬ 
дити в життя ідеї консерватизму. Під цим він розуміє 
утвердження всередині українського громадянства орга¬ 
нізованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, 
політичної культури, здатних стати в майбутньому но¬ 
сіями української державної влади, приборкати і скеру¬ 
вати в потрібне русло різних бунтарів. 

Досить оригінальною, яка відповідає тогочасним умо¬ 
вам життя, була національно-державницька концепція 
С. Дністрянського. На його думку, «в епіцентрі всього, 
зокрема теорії права, мають бути генетичні основи со¬ 
ціальних зв’язків». Виходячи з первинності права щодо 
політики, він доводить, що політика, зокрема політика 
державна, утворюється на основі вже існуючих держав¬ 
них норм суспільного життя. Отже, органічний суспіль¬ 
ний зв’язок, в основі творення ягіого лежать економічні 
причини, такі, як родина, рід, плем’я, народ і основні 
суспільні установи — подружжя, договори, спадщина і 
т. д.— не є витвором держави. 

Зрештою, на його думку, існуючі суспільні зв’язки по¬ 
діляються на два типи: 1) органічні — родина, рід, 
плем’я, держава, народ; 2) організаційні — церква, пре¬ 
са, партії, товариства. Кожен з цих зв’язків має свою 
організацію, існує для збереження або досягнення влас¬ 
них вищих цілей. Держави або допомагають, або проти¬ 
діють суспільним зв’язкам у досягненні їхньої мети. Межі 
права або безправність держави стосовно того ж суспіль¬ 
ного зв’язку мають залежати від його соціально-етичного 
змісту, цілей і домагань. Загалом «теорія суспільних 
зв’язків на основі історичної системи», яку досліджує 
С. Дністрянський, зводиться до таких пунктів: 1) право 
існує не лише в державі. Держава є лише соціальним 
зв’язком найвищого типу. Для дотримання правового 
порядку вона використовує адміністративний апарат, 
котрий має вживати фізичний примус, на відміну від 
нижчих соціальних зв’язків, у яких залишається питоме 
право, моральний примус звичаїв, традицій і т. д.; 2) всі 
правові норми є також соціально-етичними. Однак не 
всі соціально-етичні норми є водночас правовими, а ли¬ 
ше ті, що вибрані державою для її існування як суспіль¬ 
ного зв’язку; 3) все, що утворюється генетично в сус¬ 
пільних зв’язках протягом століть, залишається реаль¬ 
ною основою права і держави. Право утворюється само¬ 
стійно в усіх суспільних зв’язках, які мають свою 
організацію, органи управління, тобто свою автономію, 
яка може бути визнана, але й обмежена державою з ог¬ 
ляду на вищі спільні сили свого суспільного зв’язку; 4) 
авторитет держави знаходить головну опору в авторитеті 
окремих суспільних зв’язків, які є найвищим критерієм 
істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих 
в окремих родинах, родах, племенах, станах, класах, по¬ 
літичних партіях, громадах, товариствах і т. д., тобто на 
основі морального авторитету, який пов’язує людей на¬ 
багато міцніше, ніж держава; 5) суспільний зв’язок має 
свої специфічні інтереси. Збереженню цих інтересів слу¬ 
жить організація зв’язку. Все, що відповідає внутрішнім 




292 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


та зовнішнім потребам організації порядку в системі 
зв’язку, складає зміст соціально-етичних норм і утворює 
право зв’язку, межі автономії якого повинні оберігатися 
державою. Конкретна держава, порушуючи автономію 
того чи іншого зв’язку, тим самим переступає закони 
суспільної етики і права, насаджує безправ’я. Основною 
внутрішньою ознакою права є справедливість, форма і 
зміст якої не залишаються незмінними, оскільки зале¬ 
жать від суспільних відносин та історичного розвитку. 
Скажімо, Р. Лащенко, відомий український вчений, 
юрист, політичний діяч, вивчав кожне історичне явище 
з точки зору його відношення до державних інтересів 
України, наголошував на вагомості історії саме україн¬ 
ської державності, засвоюючи, за його ж словами, «кос¬ 
мополітизм в ідеях», цілях, націоналізм у формах і спо¬ 
собах культурної праці. 

Українська етнополітична думка XX ст. зверталася, 
скажімо, і до проблем правової свідомості, причому саме 
у контексті національного буття. С. Шелухін, приміром, 
писав: «національне життя і розвиток може будувати ли¬ 
ше національна правосвідомість». Оскільки український 
народ вже досить давно не мав свого національного пра¬ 
ва і був розкраєний між Росією і Австро-Угорщиною, то 
відповідно не мав національно-правової творчості, а зна¬ 
чить, правосвідомості і думки, пов’язаних з матеріаль¬ 
ними умовами життя. «Без права не існує соціального 
життя, — підкреслював С. Шелухін,— і коли норми для 
цього творить не національна, а чужа думка, то народ і 
нація в цій справі живуть не своїм, а чужим розумом і 
керуються чужою волею». 

Кожна нація,— підкреслював С. Шелухін, — має пра¬ 
во на свій вільний розвиток, і ніщо, крім власної дер¬ 
жави, його не забезпечує. 

Зрештою, визначення шляхом демократичного воле¬ 
виявлення свого державного становища — самостійної 
держави надало національній самосвідомості властивос¬ 
тей державотворчих і громадянських. Тепер Україна має 
можливість обпертись на владні структури і у такий спо¬ 
сіб повинен запрацювати механізм функціонування і від¬ 
творення «національного духу» в повному розумінні 
цього слова. Як писав ще у 1990 р. М. Міхновський, 
«державна самостійність є головною передумовою існу¬ 
вання нації, а державна незалежність є національним 
ідеалом у сфері міжнаціональних відносин». 

З іншого боку, нова українська держава має свої влас¬ 
ні інтереси щодо свого самозбереження та становища в 
світі. Ці інтереси є об’єктивними та мають відповідати 
інтересам кожної людини, кожної суспільної групи, ус¬ 
відомлюють вони це чи ні. Йдеться, знову ж таки, про 
певний баланс інтересів людини, суспільства, нації (ет¬ 
носу) та держави. 

Коли говоримо про інтереси держави, — пише Ста- 
росольський,— то мається на думці реальні інтереси 
чиїсь, що виступають під фірмою інтересів держави... В 
дійсності центром інтересу може бути тільки або жива 
одиниця — людина, або понадодинична, гуртова єд¬ 
ність — спільнота». І тут вчений доходить до розуміння 
необхідності погодження інтересів нації як спільноти з 
загальнолюдським інтересом, коли справа національного 
визволення матиме загальнолюдське значення, тобто ко¬ 
ли людина, яка поки що не відчуває себе членом націо¬ 
нальної спільності, зрозуміє, що від побудови національ¬ 
ної держави буде краще і їй самій. 

Оригінальним підходом позначені і розмірковування 
Старосольського щодо творення української державно- 
національної політики. Він доходить висновку, що на¬ 
ціональне питання в Україні не може розв’язатися само 
по собі. Для його вирішення необхідні: націоналізація 
держави і удержавлення націй. Причому, обидва процеси 
мають сполучити в собі організм нації і механізм держа¬ 
ви, національну спільність і державну спілку. Для досяг¬ 
нення цієї мети, вважає Старосольський, необхідно ви¬ 


робити спеціальну програму, «яка б втілювалася в життя 
суспільно-політичною організацією, побудованою на за¬ 
садах раціональної солідарності, спільності інтересів і ці¬ 
лей її членів, а також на життєвій основі, стихійної волі 
цих членів усвідомлювати себе нацією і творити єдину 
організаційну цілість». 

Що ж до О. Бочковського, він визначає два основні 
етапи здобуття державної незалежності українською на¬ 
цією — досягнення економічної самостійності і пере¬ 
орієнтацію на міста. Вирішенню цих завдань, на його 
думку, сприятимуть «світовий пацифізм» і творення між¬ 
народних об’єднань для підготовки національних кадрів 
у міжнародних корпораціях. 

О. Ейхельман вважав, що встановити свій економіч¬ 
ний добробут і свою державність український народ мо¬ 
же і хоче відповідно своїй національній ідеології, при умо¬ 
ві цілком вільного вибору і співдіяння з чужоземними 
капіталами та підприємствами. 

Представник консервативного напрямку вітчизняної 
етнополітичної думки В. Кучабський наголошував на то¬ 
му, що держава — це продукт не технічної організова¬ 
ності народу, а перш за все його духовності. «Не з кож¬ 
ним народом можна державу збудувати»,— зазначає він. 
Підкреслюючи вищість держави над суспільством, Ку¬ 
чабський переконаний, що здорова, органічна держава 
утворюється лише там, де серед населення відбулися гли¬ 
бокі внутрішні державотворчі процеси і на тлі суспільства 
встала політично визначена провідна верства, озброєна 
державотворчою суверенною ідеєю. Ця верства має бути 
позбавлена інстинктів фізичного самозбереження та 
егоїстичного матеріального інтересу, бути готовою до са¬ 
мопожертви заради високих цілей і завдань. 

Необхідне, отже, впровадження консервативних 
якостей в українське суспільство на основі складеної ним 
програми «українського консерватизму», сутність якої 
полягає в: 1) викритті історичного анархізму українських 
верхів як необхідної умови для вироблення у неї уміння 
опанувати анархізм суспільних і національних низів, бо¬ 
ротьба проти демагогії і фразерства, узаконення суспіль¬ 
ної моралі як основи для ліквідації партійних і групових 
протиріч; 2) зосередженні зусиль на підвищенні рівня 
освіти та виховання молодого покоління з метою роз¬ 
ширення його світогляду і тим самим готування шляху 
до інтелектуальних вершин; 3) пошуках між представни¬ 
ками народу людей з вродженою шляхетністю духу, по¬ 
чувань, волі і культури; 4) з оновленим, консервативним 
етосом увійти в національне життя рідного народу, ске¬ 
рувати організацію його духовного і матеріального буття 
на найвищі досягнення і тим самим відібрати у здекла- 
сованої інтелігенції її дотеперішню монополію на владу, 
політику і репрезентацію народу. 

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ інтерес як ідеологічний 

ФЕНОМЕН. У процесі становлення української держави 
особливо гостро відчувається потреба у системі політи- 
ко-ідеологічних цінностей та морально-етичних орієн¬ 
тирів, здатних мобілізувати зусилля суспільства на роз¬ 
в’язання поточних і перспективних проблем її розбудови 

Пошук і обгрунтування об’єднуючої ідеї, реалізація 
якої могла б стати основою формування необхідної нам 
системи ціннісних пріоритетів та орієнтирів, слід вести, 
керуючись найважливішими для державного будівництва 
політико-правовими документами, насамперед Деклара¬ 
цією про державний суверенітет України, що стверджує 
її невід’ємне право на самовизначення у формі суверен¬ 
ної національної держави, Актом проголошення неза¬ 
лежності України та новою Конституцією. 

Центральною об’єднуючою ідеєю для народу України 
є творення Соборної Української Держави. Відповідно 
до цієї ідеї має бути розроблена ідеологія як система тео¬ 
ретичного інструментарію для розв’язання економічних, 
соціально-культурних, правових і політичних проблем 
державотворення. 




III. Уроки української державності 


293 


Д. і., будучи зрештою або міфом, або наукоподібною 
гіпотезою — утопією, виконує принаймні три функції: 
1) апологетичну — утвердження, захист і виправдання 
певних наявних суспільних порядків і їх зміцнення; 2) 
критичну — заперечення з тих чи інших мотивів інших 
наявних, часом протилежних суспільних порядків в од¬ 
ній і тій самій системі, засудження їх; 3) футурологічну — 
уявлення бажаного і сподіваного майбутнього з точки 
зору реалізації інтересів і потреб суб’єкта ідеології, про¬ 
гнозування майбутнього в контексті цих цілей. (В. Шин- 
карук). 

Головне завдання державницької ідеї, як і кожної 
ідеології, полягає в обгрунтуванні стратегічної мети роз¬ 
витку держави, зміцнення конституційного ладу як кон¬ 
центрованого виразу панівних інтересів суспільства та 
аналіз їх взаємовпливу. Звідси випливає, що держав¬ 
ницька ідеологія як ідеологія розбудови української 
держави покликана: 1) формувати державницький іде¬ 
ал, визначати основні ціннісні пріоритети державного 
життя; 2) розробляти певну парадигму державницького 
життя: модель теперішнього етапу і пов’язаного з ним 
бажаного майбутнього; 3) обгрунтувати засоби та шляхи 
побудови запропонованої моделі; 4) знайти носія, вико¬ 
навця поставленої мети, вказати, які соціальні суб’єкти 
будуть відігравати провідну роль, які допоміжну і т. ін., 
а також у чому полягає особливість дії кожного суб’єкта 
(класу, верств, клану, групи, партії, об’єднання тощо) та 
спосіб їх взаємовпливу; 5) координувати, узгоджувати 
соціально-класові інтереси різних верств населення, на¬ 
магаючись досягти консенсусу, громадянського миру 
та злагоди через вплив на національну самосвідомість, 
суспільну свідомість. 

До цього слід додати, що в рамках міжнародних від¬ 
носин доцільне висунення на перший план не ідеоло¬ 
гічних, світоглядних установок, а національних держав¬ 
них інтересів, відмови від безоглядного примату політи¬ 
ки над економікою. У тому представники різних, навіть 
протилежних за своїм спрямуванням політичних партій, 
течій та рухів усвідомлюють, що зараз національні інте¬ 
реси і класові конфлікти мають вписуватися в політику, 
яка ставить наріжне питання про виживання роду люд¬ 
ського. Невідкладність цієї проблеми у всіх її численних 
аспектах і логіка взаємозв’язку спонукають з усе більшою 
рішимістю йти шляхом співробітництва між різними 
державами, аж до розробки якогось світового уряду в 
повному значенні цього слова. 

Зрештою, коли нині говорять про «національну ідею», 
то мають на увазі державно-владний інтерес. І тут вису¬ 
вається досить гостра проблема — як розуміти поєднан¬ 
ня ідей з інтересом. Це поєднання не є гарантом її (ідеї — 
авт.) доброчесності, а навіть навпаки — створює спри¬ 
ятливий грунт для її сплюндрування. В цьому поєднанні 
за умов історично посталих політичних традицій та кри¬ 
зових реалій суспільно-політичного життя накреслюєть¬ 
ся прямий шлях до розбудови не демократичного сус¬ 
пільства, а тоталітарної держави... Бо демократизм — це, 
безперечно, пріоритет приватної особи, громадянина, 
власника і особистості над будь-якими колективними й 
особливо державними домаганнями. Або суспільство 
громадян, або держава патріотів. І дійсно, існує різниця 
між збереженням і відтворенням національної свідомос¬ 
ті, культури, мови через систему громадянського суспіль¬ 
ства з його вгарантованими правами й свободами люди¬ 
ни та через виразну авторитарну державу, яка буцімто 
відтворює інтереси всього народу. 

Неважко помітити при цьому «заякорення» нашої ста¬ 
рої хвороби — пошуку пріоритетів, нашого розміркову¬ 
вання за принципом «або-або», у даному контексті — 
протиставлення «прав людини» та «інтересів держави». 
Цікаво, що, скажімо, К. Гельвецій недвозначно заува¬ 
жував, що «приватні інтереси тісно пов’язані з інтереса¬ 
ми суспільними, перетворюють людей на громадян», 


причому демократичні держави «підтримують себе си¬ 
лою рівноваги протилежних інтересів...». 

Ідеології, що розробляються в процесі формування 
системи багатопартійності української державності, не 
можуть претендувати на статус державної. Одержуючи 
статус державної, будь-яка ідеологія зрештою дискреди¬ 
тує себе і перетвориться на форму тоталітарного мис¬ 
лення. Протиставлення і взаємозаперечення ідей націо¬ 
нально-демократичних, соціал-демократичних, лібе¬ 
рально-демократичних та ін. ідеологій мають вестись у 
межах закону і правової культури. 

Грунтуючись на цих ідейно-політичних засадах, ми 
зможемо по-новому оцінювати практику диференційо¬ 
ваного політико-ідеологічного забезпечення поточних і 
перспективних проблем державного будівництва, соці¬ 
ально-економічного, культурного і політичного розвитку 
Української держави. Саме це підкреслюється у Конс¬ 
титуції України 1996 р. 

ДЕРЖАВНІСТЬ. Людина завжди перебуває в стадії 
становлення, і будь-яка історія може бути визначена як 
історія її зусиль стати людиною. Людина не існує — вона 
стає. Проте частіше за все історія — це кладовище нез¬ 
дійснених ідей і прагнень до свободи, любові, думки, 
честі і гідності. Хто-хто, а українці знають це з власного 
досвіду. І коли мова йде про те, щоб бути вільним і не¬ 
залежним у державному відношенні, то це — задано, і 
цієї долі нам не минути. 

Водночас людині, а надто політику слід розуміти і пев¬ 
ну межу можливостей кожного окремого покоління у 
спробах дати відповідь на виклик історії. 

Взірцем творчого, самокритичного підходу до оцінки 
свого місця в історії, та й самбго часу був і залишається 
В. Винниченко. Будучи Генеральним Секретарем Украї¬ 
ни (прем’єр-міністром), він писав у своїх щоденниках 
11 жовтня 1917 р., що має дуже обмежені можливості у 
реалізації національної ідеї внаслідок незрілості україн¬ 
ського суспільства, його непідготовленості до револю¬ 
ційних зрушень. «Дивна річ: щоб задовольнити дітей і 
дідусів, треба дуже небагато — треба не діла, не резуль¬ 
татів, а пози. Стань у таку позу, ніби тобі весь світ під¬ 
владний, і ти будеш цілком задовольняючим їх політи¬ 
ком. Правда, ми всі — дитяча нація. Ми щойно вилу¬ 
пились, і на нас ще тільки жовтенький пушок держав¬ 
ності в куточках дзьобиків, ще цілком свіженькі заїди. І 
як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами, 
створіннячко войовничим півнем, напинається, кричить 
і наїжує свій жовтенький пушок». 

Винниченко боляче відчував драматизм перехідного 
періоду, саркастично відзначав, що змушений часом ста¬ 
вати в позу. «Мушу вдавати, — писав, зокрема, він,— 
що ми маємо невичерпні сили, та й не можна інакше. 
Героїчний період нашого відродження ще не скінчився. 
Треба всіма засобами тримати лінію підйому». 

На жаль, сталося так, що «лінію підйому» втримати 
не вдалося. Державотворчі зусилля України в 1917— 
1920 рр. не були реалізовані повною мірою. Причина 
цього, вважав В. Винниченко, полягала в тому, що не 
вдалося дотримати неодмінної умови «об’єднати гасло 
національне з соціальним, стати в оборону не тільки на¬ 
ціонально-державних прагнень, але й економічно-соці¬ 
ального визволення». 

Народ не задовольняли вимоги мати лише самостій¬ 
ний уряд, парламент, міністрів, своє військо, свої школи, 
свої газети, одним словом, тільки «саму Україну». 

Переживаючи прожите на еміграції у Франції, 
В. Винниченко в 1949 р. писав: «Ми болюче пам’ятаємо, 
що вибирав український народ: «самої України» без «чо¬ 
гось іншого» він не схотів і пішов за тими, які те «щось» 
обіцяли йому дати негайно і без обмеження. (Що саме 
вони йому потім дали, це інше питання.) А що саме було 
те «щось»? Це було,— ще і ще раз згадаймо, — задово¬ 
лення його економічних і соціальних інтересів, це була 




294 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


правда і справедливість не тільки національна, але й все¬ 
бічна. Українська Центральна Рада не відважилась про¬ 
тиставити обіцянкам большевизму своє щире злиття зо 
своїм народом, з його хай «надмірними» прагненнями 
того моменту. Вона орієнтувалася на інші сили. Що з 
того вийшло, ми ще й досі відчуваємо». 

Чи були повністю змарновані державотворчі зусилля 
України? На це питання В. Винниченко відповідає од¬ 
нозначно — ні! Державність у його розумінні — це устрій 
всього матеріального і психічного буття цілого народу, 
його національності, економіки, політики, культури — 
величезного і складного комплексу самоорганізації 
людей. 

Як найкраще можна пояснити, що російський радян¬ 
ський імперіалізм не тільки змушений був зберегти май¬ 
же всі атрибути державності, створені українським на¬ 
родом, а й вважав за можливе ввести Україну до ООН 
як самостійну державу? Якщо це був лише камуфляж, 
то чому це не викликало негативної реакції світової гро¬ 
мадськості, яка визнала факт доцільності перебування 
України в ООН? На ці запитання В. Винниченко відпо¬ 
вів недвозначно: «Українська Держава була і є. Її, по¬ 
вторюю, створив народ, нація, а не купка бідних еміг¬ 
рантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма 
силами своїми, фізичними і духовними. Не емігрантські 
«вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфре- 
мови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєт- 
ські українці тисячами віддають свою свободу, здоров’я 
і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах 
партійних робітників, так і в рядах найактивнішої час¬ 
тини українського населення, яка зветься Українською 
Повстанською Армією». 

Зрозуміло, що така форма державності не могла за¬ 
довольнити — Україна не була ні самостійною, ні неза¬ 
лежною. Вона була підкорена імперською командно-бю¬ 
рократичною системою, але в її надрах зріли ті самостій¬ 
ницькі сили, які з часом взяли на себе зобов’язання 
наповнити державницькі форми конкретним демокра¬ 
тичним змістом. 

Зрештою, незалежність України проголошена і під¬ 
тверджена референдумом. Але чи подолала нова полі¬ 
тична еліта ту сакраментальну суперечність, яка вже од¬ 
ного разу довела до руйнації української самостійності і 
значною мірою компрометувала саму незалежницьку 
ідею: суперечність між національним і соціально-еконо¬ 
мічним факторами? 

У перший день 1993 р. газета «Демократична Україна» 
писала: «На жаль, у минулому році національний ідеал 
вичерпався. Адже цей ідеал був запропонований дуже 
«стисло»: незалежність, відокремлення від Москви. А що 
далі? Яка у нас демократія: президентська чи парламент¬ 
ська? Яка держава: унітарна чи федеральна? Яка еконо¬ 
міка: державна чи приватна? По всіх напрямках іде бо¬ 
ротьба. І ця невизначеність... свідчить про банкрутство 
правлячої еліти». Можна погоджуватися чи не пого¬ 
джуватися з різкістю формулювань, але певний сенс у 
них є. 

Яким же стало співвідношення пріоритетності націо¬ 
нальної ідеї і соціальної нині? Заданими Національного 
інституту стратегічних досліджень, громадська думка від¬ 
дала наприкінці 1992 р. перевагу не проблемі стимулю¬ 
вання зростання національної свідомості (6,8%), а забез¬ 
печенню соціальної стабільності (44,2%) і побудові силь¬ 
ної держави (42,3%). На перше місце виступають гасла: 
законність, порядок, наполегливість і поступовість у ре¬ 
формах. Рішучих і швидких реформ бажають 26,4 від¬ 
сотка опитуваних, а обережних — 51,7. 

Отже, в Україні стався дивний парадокс: у той час як 
політична еліта декларувала гасла лібералізму, суспіль¬ 
ство прагло до регульованого ринку в розрегульованій 
державі. Наслідки становища, що склалося, самоочевид¬ 
ні: держава хоч і прагне регулювати економіку, проте не 


може ні відпустити її, ні затиснути. І тут виникає загроза, 
що в економічних і політичних умовах стихійно-мафі¬ 
озної «лібералізації» може «відпуститися» і сама держав¬ 
ність. 

Подолати цю стихійність без чітко усвідомленої дер¬ 
жавницької доктрини, без розуміння того, якої ж соці¬ 
ально-економічної моделі ми будемо дотримуватися, не¬ 
можливо. І це не доктринерська, не теоретико-схолас- 
тична позиція, а питання самого виживання. Як не при¬ 
кро, але доведеться погодитися з висновком групи 
експертів Національного інституту стратегічних дослі¬ 
джень. «Нація,— вважають вони,— в цілому позбавлена 
розвитку у майбутнє. Її ідеали, стратегічна мета форму¬ 
ються переважно за аналогією з іншими, більш благо¬ 
получними країнами, а не на основі глибокого аналізу 
внутрішніх можливостей, власного історичного розвитку 
і тому відзначаються абстрактністю, надуманістю, не є 
життєздатними». 

ДОНЕЦЬКО-КРИВОРІЗЬКА РАДЯНСЬКА РЕС¬ 
ПУБЛІКА - назва штучного державного утворення на 
території Харківської, Катеринославської, частини 
Херсонської губерній і частини районів Області Війська 
Донського (Ростов, Таганрог, Новочеркаськ тощо) з 
центром у Харкові. Проголошена на 4-у обласному з’їзді 
Рад робітничих депутатів Донецького й Криворізького 
басейнів, що відбувся 27—30 січня 1918 р. З’їзд Рад обрав 
обласний комітет у складі 5 більшовиків, 3 есерів, 1 мен¬ 
шовика і 2 безпартійних. 14 лютого 1918 р. обласний ко¬ 
мітет сформував Раду Народних Комісарів Д.-К. Р. Р. у 
складі: Ф. Артем (Сергєєв) — голова РНК і нарком у 
справах народного господарства, С. Васильченко — нар¬ 
ком внутрішніх справ, В. І. Межлаук —* нарком фінан¬ 
сів, М. Жаков — нарком у справах освіти, В. Філов — 
нарком у судових справах, М. Рухимович — нарком у 
військових справах, Б. Магідов — нарком праці, А. Ка- 
менський — нарком державного контролю. Всі наркоми 
були більшовики. 

Основою утворення Д.-К. Р. Р. став не національно- 
державний, а економічний принцип державного будів¬ 
ництва; ініціатори створення Д.-К. Р. Р. вважали, що з 
перемогою соціалістичної революції національне питан¬ 
ня втрачає своє значення, що Російська радянська рес¬ 
публіка має бути федерацією економічно однорідних об¬ 
ластей, а не національних радянських республік. До того 
ж після підписання Україною Брестського миру органі¬ 
затори Д.-К. Р. Р. думали таким чином не допустити 
німців та уряд Української Центральної Ради до промис¬ 
лових районів Криворіжжя і Донбасу. З цією метою було 
проголошено утворення Д.-К. Р. Р. як федеративної час¬ 
тини РРФСР, на території якої обов’язковими вважались 
декрети РНК РРФСР. ЦВК Рад України вважали «орга¬ 
ном, паралельним областному комітету». Штучне ство¬ 
рення відособленої від України Д.-К. Р. Р. порушувало 
цілісність і суверенітет України, суперечило волі її тру¬ 
дящих. Проти виділення Донецько-Криворізької області 
зі складу України виступив Народний Секретаріат, уряд 
існуючої тоді Української Радянської Республіки: на 4-у 
обласному з’їзді шкідливість цього заходу обгрунтував 
член уряду М. Скрипник. 

В своїх планах створення Д.-К. Р. Р. як автономної 
республіки Російської федерації її організатори не діста¬ 
ли підтримки більшовицького керівництва Радянської 
Росії. Воно вважало виділення негативним для справи 
соціалістичної революції на Україні, «єдиного фронту 
оборони». Враховуючи все це, делегати Рад Донецької і 
Криворізької області взяли участь у 2-у Всеукраїнському 
з’їзді Рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.), де 
заявили, що Д.-К. область має входити до складу Радян¬ 
ської України. З’їзд прийняв резолюцію «Про державний 
устрій», яка виключала можливість виділення з України 
будь-якої області. Але, очевидно, з урахуванням досвіду 
створення Д.-К. Р. Р. Радянська Україна стала розгля- 




НІ. Уроки української державності 


295 


датися як федеративна республіка, «що об’єднує всі ра¬ 
дянські об’єднання — вільні міста і республіки як авто¬ 
номні частини». З’їзд, утворивши єдиний радянський 
уряд України, юридично оформив входження Донець¬ 
ко-Криворізької області до складу Радянської України. 
Тому після з’їзду Д.-К. Р. Р. припинила своє існування. 

ДОСЯГНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ САМОСТІЙНОСТІ 
ЕТНІЧНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ АВСГ- 
РО-УГОРЩИНИ. 13 листопада 1918 р. в житті Украї¬ 
ни відбулись зразу дві визначні події: на Наддніпрян¬ 
щині з’явилась Директорія, а у Львові на місці прого¬ 
лошеної 19 жовтня Української Держави виникла 
ЗУНР. Останнє фіксувалось в ухваленому в цей день 
Українською національною радою Тимчасовому основ¬ 
ному законі про державну самостійність українських 
земель колишньої Австро-Угорської монархії. Габ- 
сбурзька імперія розвалилась остаточно, а на карті Єв¬ 
ропи з’явились незалежні Австрійська республіка 
(12 листопада), Західноукраїнська народна республіка 
(13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопа¬ 
да), Угорська республіка (16 листопада), Королівство 
сербів, хорватів і слов’янів (1 грудня). Частина земель 
колишньої монархії увійшла до відродженої у цей же 
час Польщі, Румунії та Італії. Як бачимо, ЗУНР стала 
на уламках Австро-Угорщини одним з перших держав¬ 
них утворень. 

Згаданий Основний закон від 13 листопада — це не¬ 
величкий документ з п’яти артикулів. У першому з них 
закріплювалась назва нової держави, у другому — її кор¬ 
дони, у третьому — державна суверенність, у четверто¬ 
му — державний устрій, у п’ятому — герб. 

Державна територія ЗУНР мала охоплювати землі, на¬ 
селені переважно українцями і означені на етнографічній 
карті австрійської монархії, складеній у Відні у 1855 р. 
бароном Карлом Чернігом, тобто кордони республіки 
включали коронні краї і округи Східної Галичини до 
р. Сян з Лемківщиною на Низьких Бескидах, що на за¬ 
ході від неї, відповідні комітати північно-західної Буко¬ 
вини з Стороженцем, Чернівцями і Серетом та комітати 
північно-східної Угорщини, тобто Закарпаття з містами 
Спиш, Шариш, Земплин, Уг (Унг), Берег, Угоча і Мар- 
мориш (Марморош). Ці землі і справді складали істо¬ 
ричну етнографічну суцільну українську область в Авст¬ 
ро-Угорщині. 

Єдиним джерелом державної влади проголошувався 
народ ЗУНР, який на основі загального, рівного, безпо¬ 
середнього, таємного і пропорціонального права неза¬ 
лежно від статі, національності і віросповідання мав об¬ 
рати у майбутньому Установчі збори ЗУНР, а до цього 
реалізував свою волю через Національну раду як зако¬ 
нодавчий і Державний секретаріат як виконавчий орган. 
Гербом ЗУНР був золотий лев на синьому полі, оберне¬ 
ний у правий бік. Опису прапора артикул не вміщував, 
хоч і називався «Герб і прапор». 

Та ЗУНР, як і всі інші незалежні держави на території 
колишньої Габсбурзької імперії, ще не стали міжнародно 
визнаними, і їх подальша доля могла скластися по-різ¬ 
ному, бо крапку на підсумках 1 світової війни поки по¬ 
ставлено не було. Та обопільне прагнення до державного 
об’єднання всіх українських земель все більш давало про 
себе знати у практичних діях Директорії та керівництва 
ЗУНР. Це досить чітко витікало з підписаного В. Вин- 
ниченком, П. Андрієвським, Ф. Швецем, з одного боку, 
та Л. Цегельським і О. Левицьким, з другого, у Фастові 
Передвступного договору між УНР і ЗУНР «Про маючу 
наступити злуку обох українських держав в одну держав¬ 
ну одиницю». Це відбулось 1 грудня 1918 р., тобто тоді, 
коли П. Скоропадський ще перебував у Києві, а Дирек¬ 
торія тільки розпочала збройну боротьбу за відтворення 
УНР. 

Згідно з названим документом ЗУНР заявляла про 
свій намір відмовитись від незалежності і увійти з усією 


територією і населенням як складова частина державної 
цілості в УНР, а остання — про свій намір прийняти 
всю територію і населення ЗУНР до свого складу та ство¬ 
рити у найкоротшім часі одну неподільну державну оди¬ 
ницю. Слід підкреслити, що повноважні представники 
Ради державних секретарів ЗУНР «з огляду на витворені 
історичними обставинами, окремими правними інсти¬ 
туціями та культурними і соціальними різницями окре- 
мішності життя на своїй території й її населення» заз¬ 
начили у названому документі право ЗУНР на територі¬ 
альну автономію, межі котрої мали встановити у май¬ 
бутньому компетентні законодавчі і виконавчі органи 
обох республік. 

Поки на Наддніпрянщині тривала боротьба Директо¬ 
рії з гетьманом, у ЗУНР розгортався процес державотво¬ 
рення. Згідно з законом від 4 січня 1919 р. Українська 
національна рада обрала з числа своїх членів Виділ з 9 
осіб (десятим був Президент ради — Є. Петрушевич, а 
його заступником вважався найстарший з названих 9 
членів Виділу), до компетенції якого входило формуван¬ 
ня уряду, призначення найвищих урядовців та військо¬ 
вих, оповіщення законів, право амністії і помилування. 
Скликав засідання Виділу, який, як бачимо, виконував 
функції колективного голови ЗУНР, Президент або його 
заступник. Рішення приймались більшістю голосів, а при 
їх рівності перевага віддавалась голосу Президента. Пов¬ 
новажним вважалось засідання Виділу у присутності не 
менше як 6 членів. За деякими джерелами, крім Виділу, 
існувала ще й президія Національної ради у складі Пре¬ 
зидента, чотирьох його заступників, двох секретарів і за¬ 
ступника секретаря. * 

За два тижні до початку роботи Паризької мирної 
конференції, на якій мала розглядатись доля країн пе¬ 
реможеного Четверного союзу, у т. ч. і земель колиш¬ 
ньої Австро-Угорщини, Українська національна рада 
згідно з ідеями, висловленими у фастівському договорі, 
на урочистому засіданні у Станіславі 3 січня 1919 р. од¬ 
ноголосно вирішила з’єднати ЗУНР і УНР «в одну од¬ 
нопільну, суверенну Народну Республіку» і доручити 
Державному секретаріатові негайно розпочати перего¬ 
вори з Київським урядом з цього приводу. У рішенні 
зазначалось, що до скликання Установчих зборів об’¬ 
єднаної республіки законодавча влада на території 
ЗУНР здійснюється Національною радою, а виконав¬ 
ча — Державним секретаріатом. Цей документ, підпи¬ 
саний членами президії Української національної ради 
Львом Бачинським і Стефаном Левицьким та членами 
Ради державних секретарів Ісидором Голубовичем і 
державним секретарем, управителем закордонних 
справ Льонгіном Цегельським, 16 січня 1919 р. разом 
з урочистою депутацією, складеною з представників 
усіх державних чинників і верств населення Західної 
України та окремою державною комісією ЗУНР, було 
відправлено до Києва. 

Саме тут на Софіївській площі 22 січня 1919 р. і від¬ 
бувся акт творення єдиної Соборної України, що скріп¬ 
лювалось спеціальним Універсалом УНР. Злука здійсню¬ 
валась на умовах, зазначених у фастівському договорі від 
1 грудня 1918 р. та Станіславському рішенні Української 
національної ради від 3 січня 1919 р. Наддністрянщина 
(Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянщина 
повинні були стати частинами єдиної самостійної Вели¬ 
кої України. 

Але у зв’язку з загарбанням Північної Буковини і 
Закарпаття румунами і чехами кордони ЗУНР охоплю¬ 
вали фактично лише Східну Галичину. Державної са¬ 
мостійності українським буковинцям і закарпатцям до¬ 
сягти тоді так і не вдалось, хоча на багатьох вічах та 
всенародних зборах у кінці 1918 — на початку 1919 рр. 
ті й інші чітко висловлювали свою волю до національ¬ 
ного і державного самовизначення та приєднання до 
Соборної України. 




296 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Е 

ЕТНОКУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ. 

В останній чверті І тис. н. е. завершилося розселення 
слов’янства на широких просторах Європи. Унаслідок 
міграційних та асиміляційних процесів поглибилися тен¬ 
денції культурної диференціації слов’янського світу, 
дроблення відносно єдиної раніше мови на окремі діа¬ 
лекти. В результаті внутрішнього соціально-економічно¬ 
го, політичного та культурного розвитку східного 
слов’янства на історичній арені середньовічного світу 
постала ранньофеодальна держава — Київська Русь. 

Слов’янський елемент у давньоруській державі був 
провідним, але не винятковим. Слід наголосити, що до 
її складу, крім власне слов’янського населення, входило 
більше двадцяти неслов’янських племен, які зіграли не¬ 
абияку роль у її політичному житті. Поліетнічний харак¬ 
тер давньоруської держави, що формувалася, засвідчу¬ 
ється яскравою оповіддю літописця, вміщеній в етногео- 
графічному вступі «Повісті временних літ». Окресливши 
межі розселення племінних союзів, що увійшли до скла¬ 
ду Київської Русі, він зауважує, що її населення розмов¬ 
ляло різними мовами — слов’янською: поляни, древля¬ 
ни, словени новгородські, полочани, дреговичі, сіверя¬ 
ни, волиняни, а інші — чудь, весь, меря, мурома, чере- 
миси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, 
нарова, ліб — мали свою мову. Інтегровані в державну 
структуру Русі неслов’янські контингенти населення об’¬ 
єктивно сприяли етносоціальним перетрубаціям, що від¬ 
бувалися у самому слов’янському середовищі. До цього 
слід додати, що й слов’янство Східної Європи не було 
генетично однорідним. Матеріали археологічних дослі¬ 
джень і дані лінгвістики свідчать про етнокультурну від¬ 
мінність південної і північної груп східних слов’ян, що 
простежується мало не з самого початку розкладу прас¬ 
лов’янської спільності. 

У північній частині східнослов’янської ойкумени у 
VIII—IX ст. виразно простежується існування особливої 
північнослов’янської культурно-історичної області. Її 
основу становили землі при ільменських слов’ян. Виник¬ 
нення тут ранньодержавного утворення з центром у Нов¬ 
городі відбувалось на основі об’єднання двох слов’ян¬ 
ських (літописні словени і кривичі) і трьох фінно-угор¬ 
ських племен. Ці племена об’єдналися у своєрідну кон¬ 
федерацію ще задовго до прикликання місцевими 
правителями варязьких дружин. Не випадково Новгород 
як центр цієї федерації виник на основі трьох відмінних 
в етнічному відношенні поселень. Основу ранньодержав¬ 
ного утворення у Середньому Подніпров’ї становили 
племена полян, частково уличів та сіверян. Культурно- 
територіальні групи згаданих слов’янських племен були 
генетично споріднені із старожитностями так званої 
пеньковської археологічної культури, яку більшість су¬ 
часних дослідників ототожнюють з антами стародавніх 
авторів. У цьому зв’язку є правомірним розглядати час¬ 
тину цієї групи слов’янства як первісного носія прото- 
українського етносу. 

Що стосується походження самої назви Київська дер¬ 
жава, то це питання залишається остаточно не з’ясова¬ 
ним. За доби раннього середньовіччя назва «Русь» най¬ 
частіше виступає у середньодніпровському варіанті. З ут¬ 
воренням і зміцненням відносно єдиної давньоруської 
держави з центром у Києві вона поступово змінює свій 
зміст, виступаючи у кількох значеннях: як територіальна 
назва метрополії, тобто Південної Русі (у значенні Ки¬ 
ївщини, Чернігівщини і Переяславщини), а також вжи¬ 
вається стосовно всієї різноликої в етнічному плані те¬ 


риторії давньоруської держави, що було пов’язано з про¬ 
цесом перетворення самого поняття «Русь» з політоніма 
в етнонім. Однак цей процес спливав повільно й далеко 
не рівномірно. Так, на сторінках літописних текстів тер¬ 
мін «Русь» мало не до самої середини XI ст. зберігає свою 
багатозначність, виступаючи нерідко для визначення не 
всього населення давньоруського суспільства, а лише йо¬ 
го певних соціальних груп. До цього слід додати, що в 
епоху феодальної роздробленості населення Київської 
Русі визначалося переважно за приналежністю до тієї чи 
іншої землі — «смоляни», «ростовці», «чернігівці», «кия¬ 
ни», «суздальці» тощо. Уявлення про Русь чи «Руську 
землю» як всю територію давньоруської держави збері¬ 
галось тоді тільки у сфері церковного життя та у її зов¬ 
нішньополітичних відносинах з сусідніми країнами. 

Разом з тим не можна заперечувати того, що ранньо¬ 
феодальна держава справляла суттєвий вплив на еволю¬ 
цію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. 
Єдність господарського розвитку, законодавства, еконо¬ 
мічні, політичні та культурні зв’язки між окремими об¬ 
ластями поступово призводили до стирання локально- 
діалектних та етнографічних відмінностей, формування 
спільності нового типу. У сучасній науці виділяються три 
основні напрямки діяльності ранньофеодальної держа¬ 
ви, що сприяли нівелюванню племінних відмінностей і 
посиленню відчуття приналежності до значно ширшої 
спільності. Насамперед це виявлялося у залученні київ¬ 
ськими князями населення усіх земель Русі до розв’язан¬ 
ня загальнодержавних проблем, зокрема організації бо¬ 
ротьби із зовнішньою загрозою. Другий напрямок поля¬ 
гав в удосконаленні існуючих норм законодавчого права 
і, зрештою, третій — у створенні й запровадженні цен¬ 
тральною владою єдиної для всього населення країни 
системи релігійних вірувань. Не слід недооцінювати й 
інших факторів, зокрема соціальну мобільність та дина¬ 
міку розвитку станово-класової структури тогочасного 
суспільства. Ці процеси несли в собі велику інтегруючу 
силу. 

Одним із найголовніших, на наш погляд, етноінтег- 
руючих чинників формування і розвитку етнокультурної 
спільності східного слов’янства, як і інших народів се¬ 
редньовічного світу, був конфесійний. У тогочасному 
суспільстві світогляд людей був виключно релігійним, 
через що і етнічне самоусвідомлення набувало конфе¬ 
сійного характеру. У цьому відношенні надзвичайно важ¬ 
ливого значення мало утвердження християнства як дер¬ 
жавної релігії Київської Русі. Християнізація Русі, що 
розгорнулася з кінця X ст., привела до важливих змін у 
суспільно-політичному та культурному житті країни. Во¬ 
на сприяла поширенню єдиних для всього населення 
давньоруської держави християнських морально-етич¬ 
них норм та літературної мови. Церква зміцнювала ав¬ 
торитет великокнязівської влади, виправдовувала її 
поширення на іншоетнічні землі, що було важливим 
фактором об’єднання поліетнічного населення країни в 
єдину спільність. Укорінюючись в давньоруському сус¬ 
пільстві, християнське віровчення об’єднувало його тео¬ 
логічною єдністю. Ця єдність навіть іноді перекривала 
господарчі, політичні і культурні зв’язки, що встанови¬ 
лись між різними частинами держави. Ось чому в епоху 
середньовіччя етнос більше релігійно-культурна, ніж 
племінна спільність. Церква як надрегіональний інститут 
підтримувала у населення різних земель Русі свідомість 
спільної релігійної належності та політичного піддан¬ 
ства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних 
принципів, що зберігались у повсякденному житті того¬ 
часного суспільства. 

Політична роздробленість Київської Русі кінця XI- 
XIII ст. значно утруднювала оформлення єдиної давньо¬ 
руської етнокультурної спільності й обумовлювала над¬ 
звичайну суперечливість й нерівномірність цього проце¬ 
су. Формування удільних земель та князівств призводило 




НІ. Уроки української державності 297 


до виникнення у межах відносно єдиної Київської дер¬ 
жави окремих земельно-територіальних спільностей. В 
епоху феодальної роздробленості поступово вимальову¬ 
валися їх контури, що окреслювали чотири групи таких 
утворень: новгород-псковську й владимиро-суздальську 
на північному сході; полоцько-мінську — на заході; се- 
редньодніпровську та галицько-волинську на південно- 
західних землях давньоруської держави. В цих умовах 
тільки церква як надрегіональний інститут та її христи¬ 
янський клір були тією цементуючою силою, яка під¬ 
тримувала збереження загальнослов’янської етнополі- 
тичної спільності й реальною перешкодою її дивергенції. 

Таким чином, становлення соціально-економічної, 
політичної, культурної та етнічної спільності давньору¬ 
ського феодального суспільства було складним і супе¬ 
речливим процесом. Це багатогранне явище слід розгля¬ 
дати у діалектичній взаємодії різноманітних чинників, 
які обумовлювали основні закономірності й особливості 
етнокультурних процесів у Київській Русі. Тенденції 
формування єдиної етнокультурної спільності супрово¬ 
джувалися одночасно тенденціями до утворення і збере¬ 
ження у її межах кількох протонародностей. Ці процеси 
відбувалися неодинаково у різних кінцях східнослов’ян¬ 
ського світу й не набули тоді свого повного завершення. 

ЕТНОПОЛІТИКА АВСТРО-УГОРЩИНИ ЩОДО 
ГАЛИЧИНИ. Феодально-абсолютистська австрійська, а 
потім австро-угорська монархія запровадила в імперії 
бюрократично-поліцейський режим, придушуючи, в то¬ 
му числі і в Галичині, найменші прояви вільної думки, 
здійснюючи курс на викорінення національної самобут¬ 
ності й асиміляцію підневольних народів. По відношен¬ 
ню до них уряд проводив політику, мета якої полягала 
у тому, щоб, йдучи на дрібні послаблення у різних сфе¬ 
рах, не допустити ці нації до політики. Відносно Гали¬ 
чини проводилась двоїста політика: з одного боку, влада 
придушувала національно-визвольний рух польського 
народу; з другого,— орієнтувалася на польську шляхту 
як на надійного союзника у боротьбі проти українського 
і польського народів. Документи свідчать, що навіть 
польські демократи висували і захищали тезу про відро¬ 
дження Польщі у кордонах 1772 р., причому вважали ук¬ 
раїнське, білоруське, литовське населення частиною 
єдиного польського народу або в кращому разі його част¬ 
кою, котра не має права на існування поза територією 
Речі Посполитої. У «Маніфесті Польського демократич¬ 
ного товариства» кордони Польщі визначались «від Оде¬ 
ру до Дніпра й Двини, від Балтійського до Чорного мо¬ 
ря», тобто з включенням до складу Польщі більшості ук¬ 
раїнських земель і їх складової частини Галичини. Така 
перспектива не могла не викликати протесту з боку ук¬ 
раїнських діячів, у тому числі тих, хто брав участь у поль¬ 
ських нелегальних організаціях. 

Польська шляхта, що проживала в Західній Україні, 
поставили собі за мету створити в Галичині базу для від¬ 
новлення Польської держави. При цьому польські полі¬ 
тичні сили, на відміну від українців, мали переваги в 
правах, займаючи ключові посади в державних устано¬ 
вах, суді. Вони настроювали уряд проти українців, нібито 
останні тягнуть до Росії і до православ’я. 

Австрійська влада, маючи досить клопоту з тодішніми 
польськими революційними течіями, не хотіла нових 
проблем ще й з українським рухом, а тому йшла шляхом 
заборони. В церковних греко-католицьких колах, котрим 
було передано цензуру над українськими книгами, па¬ 
нував напрям консервативний, вузькоцерковний, підоз¬ 
рілий. Книжки навіть найбільш патріотичного змісту — 
похвальні оди на честь австрійського імператора і цісар¬ 
ського двору, релігійні — заборонялися тільки тому, що 
мова їх була не досить слов’янська, або що замість 
слов’янського письма вони були написані гражданкою. 

До цього додавався національний гніт, який терпіли 
трудящі західноукраїнських земель, хоча він здійснював¬ 


ся не в таких грубих формах, як у Росії. Поряд з авст¬ 
рійським парламентом в країні ще існували крайові сей¬ 
ми, зокрема в Галичині, вибори до яких відбувались за 
участю всього населення. Але виборчий закон встанов¬ 
лював такий майновий ценз, який забезпечував перевагу 
в Галицькому сеймі польським панівним класам. Укра¬ 
їнських же представників були одиниці. Польське кон¬ 
сервативне угруповання було повним господарем в 
Галичині, де воно, починаючи з 1877 р., звело представ¬ 
ництво русинів у сеймі до незначної кількості. Для поль¬ 
ських депутатів головним було не допустити до парла¬ 
менту незалежних українських депутатів, які б могли з 
трибуни розкрити для країн Західної Європи закулісний 
бік дійсної політики польської адміністрації в Галичині. 
І це їм неодноразово вдавалося робити. 

Українська мова і культура формально не забороня¬ 
лися, хоч і зазнавали всіляких утисків і обмежень. Біль¬ 
шість польських політичних діячів Галичини вважали, 
що українці не повинні існувати без Польщі, а українську 
мову слід віднести до польської. Вони виступали проти 
відокремлення української літератури від польської, вва¬ 
жаючи це «дуже шкідливим», стверджуючи, що українці 
не можуть мати своєї літератури. Більш того, деякі з них 
виступали проти використання українцями своєї азбуки, 
закликаючи користуватися «польським абецадлом» (ла¬ 
тинським алфавітом). 

За реформою освіти 1869 р. було запроваджено 
обов’язкове загальне навчання всіх дітей віком до 14 ро¬ 
ків, однак діти селян і робітників не завжди могли ско¬ 
ристатися цим правом. На прикладі освіти дуже добре 
видно, як ставився уряд до цього питання. У 1869 р. у 
Галичині було 1292 народні школи з українською мовою 
викладання, а з українською і польською — 67. У 1871 р. 
українських народних шкіл було 572, а україно-поль- 
ських — 787. Отже, лише за два роки замінено 720 ук¬ 
раїнських шкіл україно-польськими. Крім того, майже 
усі українські школи були однокласними. Тому не дивно, 
що ще в 1890 р. майже 65 відсотків населення Галичини 
віком понад 6 років було неписьменним. У 1897 р. 80 
відсотків учнів середніх шкіл Галичини складали поляки 
і тільки 16 відсотків — українці. У 1899 р. українською 
була лише одна гімназія у Львові, а у Львівському уні¬ 
верситеті існувало лише чотири українські кафедри. У 
1897/98 навчальному році туг навчалось 510 студентів- 
українців, або 29,6 відсотка. Студентів-українців у Львів¬ 
ському політехнічному інституті було 22, а поляків — 
446. Обидва ці вищі учбові заклади польська шляхта 
розглядала як важливі осередки полонізації української 
молоді. 

Таким чином, абсолютистський уряд і панівні класи 
польських політичних сил, проводячи політику асиміля¬ 
ції, намагалися приспати національну самосвідомість ук¬ 
раїнського населення Галичини, почуття єдності з усім 
українським народом, вбачаючи в духовному єднанні ос¬ 
вічених і свідомих українців загрозу для свого панування. 

ЕТНОПОЛІТИКА АВСТРО-УГОРЩИНИ ЩОДО 
ЗАКАРПАТТЯ. Заселення слов’янами Закарпаття відбу¬ 
лося ще у добу раннього феодалізму. Отже, давньоруські 
племена були автохтонами на території сучасної східної 
Угорщини ще до приходу угорців. Після завоювання віт¬ 
чизни угорськими племенами у 898 р. до середини 
XIII ст. угорці мало освоїли землі : 4 а сході країни. За¬ 
хідніше ріки Тиси сягали поселення східнослов’янських 
племен Київської Русі — в районі сучасних міст Ніредь- 
хази, Дебрецена. 

Кордони давньої, первісної Угорщини проходили на 
півдні по озеро Балатон, на заході по річці Раба, а точ¬ 
ніше — трясовині озера Ферте, на півночі і сході — руслі 
Дунаю. Там, де на півночі і сході проходили умовні угор¬ 
ські кордони у вигляді засічних ліній, зберіглися крас¬ 
номовні свідчення — ТОПОНІіМІЧНІ назви з коренем «Ог» 
(«сторожа»): Огшего, Огіасіапу, ОграїгиН та інші. 




298 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Татаро-монгольські набіги спустошили ці краї, насту¬ 
пні численні угорські поселенці асимілювали залишки 
руських племен, увібравши в свою культуру давньоруські 
надбання господарювання і побутових звичаїв. 

У бурхливому XVII ст., сповненому національно-виз¬ 
вольних воєн, народних повстань, переділів політичної 
карти Європи, починається новий етап заселення спус¬ 
тошеної у воєнні часи території Закарпаття. У цьому про¬ 
цесі, що активізувався у XVIII і продовжувався у XIX ст., 
практично до першої світової війни, брали участь і ук¬ 
раїнці. 

При розділі Польщі до Австрії відійшла частина ук¬ 
раїнських земель. Щоб виправдати це приєднання, уряд 
посилався на те, що ці землі — колишнє князівство Га¬ 
лицько-Волинське, раніше було підвласне королям угор¬ 
ським. І хоча та залежність була дуже нетривалою, але з 
того часу угорські королі титулували себе «королями Га¬ 
личини і Володомерії», а що з XVI ст. угорська корона 
перейшла до володарів австрійських, то тепер цісарева 
Марія-Тереза узяла собі цю нібито давню угорську про¬ 
вінцію. При тім українські землі прилучила до земель 
австрійських, а не до Угорщини. 

Представників західних етнічних груп українців, що 
проживали на території Угорського королівства, назива¬ 
ли «пд$ 2 Іп», «гиїНеп», «гивЬак», «ківогох» (малорос), «та- 
8 уагого 82 » (угорський русин) та іншими антропонімами. 
Багатовікова історія життя західних груп українського ет¬ 
носу в межах інших держав, їхня культурна самобутність, 
а в певні часи й відірваність від материкової культури 
Русі-У країни, сприяли зберіганню, консервації давніх 
самоназв, що корінням сягають ще до часів Київської 
Русі. Слов’янське походження давніх топонімічних і ан- 
тропонімічних назв з часів появи угорських племен у 
Центральній Європі не обійшли увагою угорські вчені. 
Цікаві дані з цього питання містяться у дослідженні 
М. Бескіда «Карпаторусская древность». Посилаючись 
на стародавні грамоти та інші рукописні джерела, автор 
доводить слов’янське, давньоруське походження чималої 
кількості назв населених пунктів, місцевостей, гір, річок 
Східної Угорщини. 

У XVIII—XIX ст. в морі угорського етносу досить ряс¬ 
но були розкидані «українські острови» («икгап $ 2 І£е 1 :ек», 
як названо їх у сучасній угорській науковій літературі), 
і найбільше — у комітатах Боршод, Абауй, Земплен, Са- 
больч, Сатмар. У XVIII ст. північна частина угорського 
комітату Боршод була настільки густо заселена русинами 
(українцями), що до ріки Шайо, по всьому східному кор¬ 
дону місцевості, вони жили у кожному селі — або змі¬ 
шано з угорцями, словаками, або мали власні поселення. 
Чимало їх селилося і в районі міста Мішкольц. Згідно з 
даними досліджень Е. Фенеша, у кінці 40-х років XIX ст. 
в угорських комітатах на північному сході країни про¬ 
живало близько ЗО тис. українців. На цей час все угор¬ 
ське русинство було двомовним, і, на думку відомого 
сучасного угорського етнографа А. Паладі-Ковача, є 
підстави вважати, що його кількість сягала у цих місцях 
40 тис. чоловік. 

У 1869 р. Угорське статистичне управління провело 
перший за гал ьноу горський перепис населення. В офі¬ 
ційній анкеті не було питань про рідну мову і національ¬ 
ну приналежність. Проте під час дослідження демогра¬ 
фом Кароєм Келеті були зібрані дані, що засвідчили: 
протягом минулих двох десятиліть, від часів досліджень 
Е. Фенеша, кількість україномовного населення змен¬ 
шилась на одну третину. 

Дані наступного перепису населення 1880 р. показали 
подальший процес мадяризації українства: тепер уже 
ледве нараховувалась четверта частина тієї кількості ру¬ 
синів — греко-католиків, що були у 1869 р. Отже, процес 
асиміляції прискорився. І найбільш вагому роль відігра¬ 
вала у ньому політика угорської державної адміністрації 
щодо національних меншин. Після кількох своїх науко¬ 


вих експедицій в Угорську Русь і по всій Угорщині ві¬ 
домий дослідник В. Гнатюк писав, що народи Угорщини 
«давлені свобідним мадярством не гірше як недержавні 
народи в абсолютній Росії, та тілько б то було крику, як 
би приміром в угорському соймі зважився хто зробити 
таке порівняння Угорщини з Росією!.. Не минає року, 
аби в Угорщині не проведено кількох «політичних про¬ 
цесів» і не засуджено на кримінал і високу грошову кару 
кількох смільчаків, що письмово або усно «підбурювали» 
не мадярські нації проти мадярської». 

У 1867 р. на основі угоди, укладеної між австрійським 
імперським двором і угорською стороною, абсолютист¬ 
ська Австро-Угорська імперія перетворилася на двоцент- 
рову, дуалістичну конституційну монархію. «Компроміс 
1867 р.» надав Угорщині формальну державну рівність з 
Австрією і розширив її права у внутрішній і зовнішній 
політиці. У низці нових законів був прийнятий і закон 
про рівноправність народів і збереження мови, школи, 
адміністративно-управлінського апарату національних 
меншин. На практиці закон не діяв, натомість спочатку 
була денаціоналізована школа, далі — національна адмі¬ 
ністрація і, нарешті, церква. Під час перепису населення 
представників інших національностей морально і мате¬ 
ріально заохочували записувати своє прізвище на мадяр¬ 
ський лад. Тих, хто не погоджувався, чекали всілякі 
адміністративні наслідки. Іноді справа доходила до реп¬ 
ресій. 

Насильницьки і жорстоко відбувалася й мадяризація 
церкви. Відомий випадок, коли, почувши, що проповідь 
читається угорською мовою, люди почали виходити з 
церкви, був відданий наказ, а заганяли всус назад нагай¬ 
ками. 

Серед більш ніж 40 товариств по розповсюдженню 
угорської культури, організованих в Угорщині після 
1867 р., діяв, зокрема, і «Союз мадяризації прізвищ», ме¬ 
тою діяльності якого було залучити якомога більше лю¬ 
дей різних національностей до заміни свого прізвища. 

З прийняттям у 1879 р. закону, за яким угорська мова 
стала обов’язковою в усіх неугорських школах, вчителі 
карали тих дітей, які розмовляли рідною мовою на пе¬ 
рервах між уроками і поза школою. А того, хто зовсім 
переставав говорити по-руськи, нагороджували і ставили 
за приклад поведінки для інших дітей. Для того, щоб 
сільська школа перейшла повністю на викладання пред¬ 
метів угорською мовою, достатньо було, щоб у селі част¬ 
ка дітей угорської національності сягала 20 відсотків. 
Наслідком такої політики було зменшення шкіл з укра¬ 
їнською мовою навчання. Наприклад, на Закарпатті про¬ 
тягом 1900—1907 рр. власті закрили всі українські шко¬ 
ли, а кількість змішаних шкіл, де викладання велося дво¬ 
ма мовами — українською та німецькою, зменшилося з 
306 у 1902 р. до 30 у 1914 р. 

Що ж до ролі національної інтелігенції — досить гост¬ 
рі оцінки її дія льності в Угорщині знаходимо мив працях 
Я. Головацького, М. Драгоманова, В. Гнатюка, С. То- 
машівського та ін. Погано освічені, провінційно закриті 
до навколишнього світу, занадто страхітливі, завжди го¬ 
тові вклонятися будь-якій владі, з нерозвиненим почут¬ 
тям національної приналежності, та й загалом людської 
гідності — дуже швидко переважна більшість русинських 
вчителів, чиновників, писарів від москвофільства пере¬ 
кинулась до мадяронства. Та й кількісно русинська інте¬ 
лігенція була зовсім незначною. 

Таким чином, на українських землях Закарпаття уря¬ 
довими колами Угорщини проводилася політика, яка по¬ 
лягала в асиміляторських тенденціях щодо русинського 
(українського) населення. Мета її була у виправданні во¬ 
лодіння цими землями угорської корони. 

ЕТНОПОЛІТИКА В УКРАЇНІ В 20-х рр. - комплекс 
політичних і організаційних заходів комуністичної партії 
і українського уряду, спрямованих на врахування в по¬ 
літиці національних та етнічних факторів, наближення 



III. Уроки української державності 299 


апарату управління до мас, дерусифікацію і відповідну 
зміну мовних орієнтацій населення. Новий напрям Е. 
прямо випливав із проголошеного союзним урядом курсу 
на коренізацію партійного і радянського апаратів. Вда¬ 
тися до такого курсу, що суперечив нейтралістський 
доктрині більшовизму, Москва була змушена під впли¬ 
вом ряду факторів: падіння престижу інтернаціональних 
гасел і цінностей в умовах, зв’язаних з переходом до не¬ 
пу, лібералізації суспільства; зростання опозиційних на¬ 
строїв в республіках і регіонах і суто практичної склад¬ 
ності управління територіями з іншими мовними та 
культурними орієнтаціями населення; погіршення між¬ 
народної обстановки і намагання розіграти національну 
карту для виправдання геполітичних домагань. Взявши 
курс на коренізацію, керівництво Союзу РСР сподіва¬ 
лося продемонструвати протилежність своєї політики ве¬ 
ликодержавній, імперській політиці Росії і водночас пе¬ 
рекласти відповідальність за ймовірні невдачі на плечі 
республіканських партійних організацій і урядів. 

Новий курс у національній політиці передбачав ці¬ 
леспрямований вплив державних і громадських органі¬ 
зацій на розвиток міжнаціональних і міжетнічних 
процесів з метою компенсації несправедливості, якої 
зазнавали нацменшини в умовах царизму. Поряд з роз¬ 
ширенням функцій української мови у сфері суспільно- 
політичного і культурного життя («українізація») він пе¬ 
редбачав реалізацію спеціальної програми сприяння по¬ 
літичному і культурному розвитку національних меншин 
аж до врахування етнічних факторів у адміністративно- 
територіальному поділі. Декретом від 1 серпня 1923 р. 
встановлювалося, що кожному громадянинові, до якої 
б національності він не належав, забезпечується можли¬ 
вість користуватися рідною мовою в усіх державних уста¬ 
новах. Ним передбачалося також, що в адміністратив¬ 
но-територіальних одиницях (районах, округах, губерні¬ 
ях) і містах з більшістю населення, що належить до на¬ 
ціональних меншин, органи влади мусять користуватися 
мовою більшості населення. Законом запроваджувалося 
ведення діловодства і судочинства мовами нацменшин. 

Постановою ВУЦВК від 29 квітня 1924 р. при ньому 
було створено Центральну комісію в справах національ¬ 
них меншин. Комісія розпочала свою роботу з розробки 
змін в адміністративно-територіальному поділі респуб¬ 
ліки з урахуванням інтересів національних меншин. У 
місцях їх компактного проживання створювалися націо¬ 
нальні райони і сільради, причому для їх організації вста¬ 
новлювалися понижені норми (для виділення самостій¬ 
ної сільради 500 чол. замість 1000 і для виділення націо¬ 
нального району 10 000 чол. замість 25 000). На місцях 
при окрвиконкомах існували бюро нацменшин або упов¬ 
новажені по нацменроботі. Секції нацменшин існували 
у деяких міськрадах, а уповноважені по нацменроботі — 
при багатьох райвиконкомах. 

Відповідно до компактного проживання національ¬ 
них меншин змінювався адміністративно-територіаль¬ 
ний поділ республіки. На 1 січня 1926 р. функціонували 
593 національні Ради, у тому числі 90 російських, 185 ні¬ 
мецьких, 27 грецьких, 13 чеських, 1 білоруська, 111 поль¬ 
ських, 100 єврейських, 57 болгарських, 9 молдавських. 
За цей час було створено 8 національних районів (5 ні¬ 
мецьких, 2 болгарських, 1 польський). Організовувалися 
курси для підготовки і перепідготовки кадрів національ¬ 
них Рад. Вживалися заходи щодо обслуговування куль¬ 
турно-національних потреб українців в РСФРР та ін. 
республіках. 

Хоча в теорії культурно-національна автономія біль¬ 
шовиками відкидалася, практично саме в напрямі її за¬ 
провадження розвивалися етнонаціональними процеса¬ 
ми в Україні. Українська мова, якої взагалі не визнавав 
царизм, стала мовою навчання, культури, інформації, що 
об’єктивно сприяло консолідації української нації, куль¬ 
турним контактам Наддніпрянської і Західної України. 


Школи, педагогічні інститути, технікуми, клуби, театри, 
преса мовами нацменшин сприяли задоволенню освітніх 
і культурних потреб національних меншин. При ВУАН 
функціонували Інститут пролетарської єврейської куль¬ 
тури і Інститут польської культури. 

Загалом Е. 20-х років була підпорядкована завданню 
підтримання балансу стабільності в суспільстві, попере¬ 
дження можливих міжетнічних конфліктів, гармонізації 
міжнаціональних відносин. Проте іманентно закладена 
в фундамент СРСР суперечність між принципами феде¬ 
ралізму і централізму, рівноправності націй і привілеями 
для корінних національностей значною мірою перетво¬ 
рювала політику українізації і задоволення національно- 
культурних потреб меншин у чергову політичну кампа¬ 
нію. Як тільки зростання національної свідомості стало 
здаватися правлячій партії небезпечним, вона різко змі¬ 
нила курс, відмовившись від лінії на сприяння націо¬ 
нальному розвитку і розправившись з ентузіастами по¬ 
літики коренізації. 

ЕТНОПОЛІТИКАЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖА¬ 
ВИ. Литовсько-руська держава — складне, синтетичне 
утворення, своєрідний феномен в європейських держа- 
вотворних процесах. Історія становлення і розвитку Ли¬ 
товсько-руської державності характеризується рядом 
особливостей, які знайшли своє відображення і в етно- 
політиці. 

Механізм утворення держави відзначався поєднанням 
елементів завоювання литовськими князями руських те¬ 
риторій з подальшим юридичним закріпленням відно¬ 
син; приєднання руських земель на договірній основі: 
за ініціативою литовських іЛязів, руських князів шлюб¬ 
ними зобов’язаннями. Загалом у відношенях сторін май¬ 
же не було ознак протистояння. Політика литовських 
князів будувалася за принципом «старовини не рухати, 
новини не вводити», який стосувався всіх сфер життя, 
як то державного устрою, правової системи, культури та 
побуту. Визнання влади великого Литовського князя не 
привело до погіршення становища руської нації. Більш 
того, таке об’єднання земель стало мало не винятковим 
прикладом, коли руська нація, зокрема упродовж XIV— 
XVI ст., отримала вільні умови для розвитку в державі, 
яка стала по суті західноруською. 

Руська нація з кінця XIV ст. переважала в чисельному 
(біля 65%) і територіальному відношеннях. Інші великі 
етнічні групи: литовці — близько 10%, євреї — близько 
10%, поляки — близько 8%. Безперечна й перевага за 
культурним станом. Яскравим свідченням цього можна 
вважати наслідки правничої творчості руської, зокрема 
української нації, які являють собою один з найбільш 
цінних і головних здобутків національної культури. Мова 
йде про Руську Правду — пам’ятку права Київської Русі. 
Її норми дістали поширення на території всієї литовсько- 
руської держави. Згодом положення Руської Правди ста¬ 
ли вихідним пунктом і одержали розвиток в Литовському 
статуті, на противагу московсько-псковському законо¬ 
давству, яке майже їх не сприйняло. Це дозволяє гово¬ 
рити про однотиповість давньоруського і литовсько-ру¬ 
ського права, а про український народ — як про най¬ 
більш вірогідного його творця. 

Не характеризується політика Великих князів лито¬ 
вських і утисками інших етнічних груп. Зокрема, Грамота 
Ягелло 1420 р. визначає статус євреїв як вільних жителів, 
надає їм автономію, визначає ряд особистих та майнових 
прав. Підтверджуються вони і в привілеях XVI ст. Такий 
стан речей, як відзначає ряд дослідників, сприяв проце¬ 
сам обрусіння євреїв. 

Таким чином, політику великих Князів литовських 
Гедеміна, Вітовта, Свидригайла, деякою мірою Ягелла, 
направлену на зміцнення незалежної держави, можна 
визначити як проруську. 

Окреслені вище тенденції були домінуючими упро¬ 
довж майже двох століть. З кінця XVI ст. починається 




300 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


посилення польських впливів, які існували і раніше та 
яким руська більшість успішно протистояла. 

Не останнього значення набуває в цьому відношенні 
боротьба католицької церкви з православною, яка по- 
суті була боротьбою латинської цивілізації з давньору¬ 
ською, шляхом протиставлення останньої вимогам часу 
та майстерним втіленням у масову свідомість переваг 
(або навіть зверхності) латини. 

Така політика набуває успіху головним чином серед 
руської та литовської шляхти, яка все більше сполячу¬ 
ється... 

Основна маса народу, зазнаючи вже не тільки кла¬ 
сових, але і національних утисків, продовжує жити за 
старими звичаями та законами. Норми Литовського ста¬ 
туту, які хоча природно і зазнали окремих польських, 
німецьких, згодом московських впливів, були діючими 
аж до середини XIX ст. Це свідчить про високу моральну 
силу, яку мав цей кодекс як відображення національної 
культури, зокрема українського народу. А здоровий кон¬ 
серватизм, зокрема по відношенню до права, власне 
врятував його як націю. 


Є 

ЄВРЕЙСЬКІ ПАРТІЇ І ГРОМАДИ В УНР. Після 
Лютневої революції на території України діяли численні 
єврейські організації. Найбільш впливовими серед них 
були «Бунд» — «Загальний єврейський робітничий союз 
Литві, Польщі і Росії» (лідери — Р. Абрамович (Раїн), 
Й. Айзенштадт, А. Крамер та ін.) і «Поалей Ціон» — 
«Робітники Сіону» або «Єврейська соціал-демократична 
робітнича партія» (лідери Б. Борохов і Н. Бару). Перший 
з них, створений ще у 1897 р., після краху самодержав¬ 
ства підтримував і Тимчасовий уряд, і Центральну Раду, 
і гетьманат, і Директорію. Його програма була близькою 
до платформи меншовиків. Другий виник у 1901 р. саме 
на Україні (в Катеринославі), прагнув поєднати сіонізм 
з марксизмом і організовував єврейську еміграцію з Ук¬ 
раїни в Палестину. Представники обох партій входили 
до складу Центральної Ради і Генерального секретаріату, 
але виступили проти повного відокремлення України від 
Росії, що особливо виявилось під час голосування IV 
Універсалу. Згодом частина членів «Поалей Ціону» під¬ 
тримала більшовиків і створила Єврейську комуністичну 
партію, а інша частина активно співробітничала з Ди¬ 
ректорією як група «Поалей Ціон» Української Народної 
Республіки. Таким же чином розколовся і «Бунд». 

Соціалістична єврейська робітнича партія (СЄРП) 
об’єдналася у 1917 р. з Партією соціалістів-сіоністів 
(ПСС) і утворила Об’єднану єврейську соціалістичну ро¬ 
бітничу партію (ОЄСРП), що тісно співробітничала з 
Всесвітньою сіоністською організацією, контактувала з 
УПСР. Коли ж більша частина України у 1919 р. опи¬ 
нилась у руках більшовиків, ОЄСРП проголосила себе 
Об’єднаною єврейською комуністичною партією і разом 
з частиною «Бунду» утворила Єврейський комуністич¬ 
ний союз, який заявив про «абсолютне визнання Радян¬ 
ської влади». Єврейська народна група (лідери М. Біна- 
вер і Т. Сліозберг), стоячи на позиціях єврейського лі¬ 
бералізму, вважала своїм завданням «захист» інтересів 
міста від нашестя селян, прагнула розширити простір для 
розвитку промисловості і торгівлі, тобто мало чим відріз¬ 
нялась від російських кадетів. Близькою за платформою 
до єврейської народної групи була і Єврейська народна 
партія (лідер С. Дубнов), що виникла внаслідок розпаду 
«Союзу досягнення рівноправності для євреїв Росії». 

Окрім зазначених, на території України за доби УНР 
діяли «Ахдус», «Нехац Ісраель», «Бнай-Брім», «Хейрус 


Мосейро», «Цейре-Ціон», «Сетмас», «Фольскпартай», 
Борохівські клуби (від імені засновника «Поалей Ціону» 
Б. Борохова) та ін. єврейські націоналістичні об’єднання 
і групи, під егідою яких засновувались школи-хедери, 
школи-єшиботи та ін. клерикальні інституції. Більшість 
з них проповідували ідеї «виключності», «богообраності» 
євреїв, накладали «херем» (анафему) на будь-яку владу, 
що усувалась з арени політичного життя, і схвалювали 
черговий режим, які мінялись з калейдоскопічною швид¬ 
кістю, висували гасла єврейської культурно-національ¬ 
ної автономії у складі УНР. 

У збройних силах Директорії діяли організовані лі¬ 
дером сіоністів В. Жаботинським загони єврейської са¬ 
мооборони «Бріт Гаяхат», а в Українській галицькій 
армії у червні 1919 р. було сформовано окремий жи¬ 
дівський курінь на чолі з поручиком С. Ляйнбергом. 
Створена у Галичині у 1920 р. «Крайова сіоністська орга¬ 
нізація» активно співробітничала з режимом Ю. Піл- 
судського. 


З 

ЗАГАРБАННЯ РУМУНІЄЮ УКРАЇНСЬКОЇ БЕССА- 
РАБІЇ. На зазначених територіях українці — нащадки 
давніх уличів і тиверців та переселенців з ін. частин Ук¬ 
раїни —- переважали серед населення Холмщини (79%), 
де вони мешкали разом з румунами, молдаванами, єв¬ 
реями, поляками, циганами, греками і французами. На 
Акерманщині (Білгородщині) українці не складали біль¬ 
шості людності (36,5%), бо майже дві третини населення 
південної Бессарабії записувалось болгарами, румунами, 
молдаванами, гагаузами, німцями і росіянами. Світова 
війна спустошила край. Майже чверть його мешканців 
виявились безземельними. З 3270 промислових підпри¬ 
ємств 3142 залишились кустарними. Центральна Рада ще 
в липні 1917 р. заявила про свої права на Бессарабію, 
коли українці надзвичайно активно стали створювати тут 
«Просвіти», часописи, школи тощо. Вже після призна¬ 
чення Центральною Радою І. Лискуна своїм комісаром 
у Бессарабії 20 жовтня 1917 р. туг виникла Рада країни — 
Сфатул Церій, яка 15 грудня 1917 р. проголосила Бесса¬ 
рабію Молдавською народною республікою на чолі з Ди¬ 
ректоратом (Радою генеральних директорів). Останній, 
коли таємно, а коли і відверто, проводив прорумунську 
політику і готував приєднання Бессарабії до Румунії. 

У січні 1918 р. Центральна Рада зробила відчайдушну 
спробу не допустити такого приєднання і ввела до Бес¬ 
сарабії свої війська. Але війна з більшовиками перешко¬ 
джала закріпленню успіху. Скориставшись сприятливи¬ 
ми умовами, зокрема проголошенням Сфатул-Церієм 
федерації Бессарабії і Румунії у тому ж січні, сюди вдер¬ 
лись 11 румунських дивізій під проводом генерала Бро- 
чяну, під диктування якого надалі і складались всі рі¬ 
шення маріонеткового парламенту. До розгону У ЦР нім¬ 
цями ця багатостраждальна територія переходила неод¬ 
норазово з одних рук до інших: у боротьбі за неї брали 
участь Румунія, УНР, молдавські націоналісти, більшо¬ 
вики, Румчерод; тут діяли численні партизанські загони, 
ревкоми, Дунайська військова флотилія і навіть окрема 
армія. У Кишиневі і Тирасполі влада змінювалась з ка¬ 
лейдоскопічною швидкістю. Проте, скориставшись на¬ 
валою Четверного союзу на Україну, Румунія у березні- 
квітні 1918 р. все ж анексувала правобережні райони 
Бессарабії. Спочатку повзуча окупація, а потім і пряма 
агресія зустріли досить сильний опір як з боку корінного 
населення Бессарабії, так і українських більшовиків, що 
у той час вели переговори і з Четверним союзом, і з 
Румунією. 5—8 березня 1918 р. у Яссах і Одесі X. Раков- 



НІ. Уроки української державності 


ЗОЇ 


ський і румунський генерал Авереску підписали угоду 
про негайне, протягом двох місяців, звільнення Бесса¬ 
рабії від румунських військ. Але короля Фердинанда у 
зазіханнях на історичні українські замлі підтримувала Ні¬ 
меччина та її союзники, які почували себе тоді ще досить 
впевнено. 

За вказівкою голови уряду Румунії Маргіломана, який 
спеціально для цього прибув до Кишинева у квітні 

1918 р., Сфатул Церій ухвалив прилучення Бессарабії до 
Румунії, незважаючи на те, що українці Сорокського, 
Хотинського та ін. повітів досить енергійно протестували 
проти такого рішення. Румуни почували себе тут пов¬ 
ними хазяями, причому не лише на правобережжі, а й 
на лівобережжі. Скажімо, у Акерманському повіті, де аб¬ 
солютна більшість сіл висловлювалась за приєднання до 
України, населення стогнало від румунського ярма. Ли¬ 
ше за кілька квітневих днів у селі Розкіпці було розст¬ 
ріляно 4 селян, у Аркарах — 5, Каркмазах — 6, Моків- 
цях — 16, Миколаївці — 3, Кармаліївці — 4 селян. 

Неодноразово питання Бессарабії виносились на об¬ 
говорення Малої ради, висловлювались протести Румунії 
щодо безчинств, насильств, вивезення матеріальних та 
культурних цінностей, переслідувань не тільки україн¬ 
ського, а й єврейського населення. Представники мол¬ 
даванської фракції в УЦР, зокрема О. Перекул, майже 
завжди висловлювали прорумунські настрої. 

За доби гетьманату уряд Української держави у доку¬ 
ментах передбачав додати Ізмаїльський, Бендерський та 
Акерманський повіти Бессарабії до Херсонщини, а Хо¬ 
тинський, Сорокський, Оргієвський, Бельцьський пові¬ 
ти — до Поділля. Та ці побажання залишилися на папері. 
Як і у Києві, так і у Кишиневі (тільки на багнетах ру¬ 
мунів, а не німців) сидів маріонетковий режим. У вигляді 
парламенту тут виступав все той же Сфатул Церій, а ви¬ 
щим виконавчим органом вважалась Рада генеральних 
директорів на чолі з есером П. Ерханом. Основу уряду 
складали члени націоналістичного об’єднання «Молдав¬ 
ський блок» з Молдавської національної партії, Бесса¬ 
рабського комітету охорони революції та деяких ін. уг¬ 
руповань. 18 лютого 1918 р. Молдавську народну рес¬ 
публіку було реорганізовано у незалежну Молдавську 
республіку. Раду генеральних директорів очолив колиш¬ 
ній голова Кишинівського повітового земства Д. Чугу- 
ряну. Вона мирно співіснувала з урядом Української дер¬ 
жави. Та під тиском румун Сфатул Церій, зібравши на 
сесію лише четверту частину делегатів (46 з 152), за чо¬ 
тири дні до повалення гетьманату відмовився від будь- 
якої автономії і заявив про приєднання Бессарабії до Ру¬ 
мунії, відразу після чого король Фердинанд скасував рес¬ 
публіку і розігнав означений парламент. Румуни відчули 
себе повними хазяями краю і розпочали дикунський те¬ 
рор і насильницьку румунізацію. Масові арешти і розст¬ 
ріли стали головною зброєю у руках окупантів. Та укра¬ 
їнці Бессарабії теж не сиділи, склавши руки. 5—20 січня 

1919 р. під проводом Маєвського на Холмщині спалах¬ 
нуло повстання, результатом якого стало вигнання ру¬ 
мунської влади і створення Бессарабської директорії, яка 
негайно звернулась до В. Винниченка з пропозицією 
приєднана Холмщини до УНР. Озвірілі окупанти кинули 
на придушення повстанців великі сили, які знищили ти¬ 
сячі людей і майже повністю зруйнували Каплевки, До- 
линяни, Ставчани, Рукшин, Недобивці, Атаки та ін. села 
і містечка. 

З травня 1919 р. на території Тираспільського повіту 
Херсонської губернії, Балтського та Ольгопільського по¬ 
вітів Подільської губернії було проголошено Бессараб¬ 
ську соціалістичну радянську республіку (БССР) у складі 
РРСФР. Тут почав діяти тимчасовий уряд на чолі з 
І. М. Криворуковим, здійснювались радикальні земель¬ 
ні реформи. Припинив існувати цей уряд у вересні 
1919 р., що стало результатом заколоту Григор’єва та ак¬ 
тивізації денікінців у Донбасі. 


Майже героїчні зусилля прикладали у боротьбі за Пів¬ 
нічну Бессарабію та Північну Буковину і голова делегації 
УНР на Паризькій мирній конференції Г. Сидоренко, і 
голова РНК УСРР X. Раковський, але роздратовані про- 
німецькою орієнтацією лідерів Центральної ради і Ук¬ 
раїнської держави 28 жовтня 1920 р. у Парижі Велико¬ 
британія, Франція, Італія і Японія, з одного боку, і Ру¬ 
мунія — з іншого підписали «Договір про об’єднання 
Бессарабії з Румунією» (Бессарабський протокол). Від¬ 
булась ще одна ганебна акція щодо України. Доля її зе¬ 
мель визначилась у далекому Парижі без врахування волі 
самого населення цього великого регіону. Але договір 
не вступив у силу, бо Японія відмовилась його ратифі¬ 
кувати. Українці Бессарабії і пізніше не припиняли бо¬ 
ротьбу за своє визволення аж до зречення Румунії під 
тиском СРСР від Південної Бессарабії і Північної Бу¬ 
ковини. 10 лютого 1947 р. мирна конференція у Парижі 
визнала належність цих територій до Радянського Союзу. 

ЗАКОН ПРО ЄВРЕЙСЬКУ ВЧИТЕЛЬСЬКУ СЕМІ- 
НАРІЮ. Прийнятий Центральною Радою у квітні 1918р. 
Семінарія відкрилась у Києві і мала на меті підготовку 
вчителів для початкових єврейських шкіл на території 
УНР. Вона вважалась середньою школою, складалась з 
одного підготовчого і наступних 4 класів і підпорядку¬ 
валась безпосередньо міністерству єврейських справ. 
При семінарії мали функціонувати бібліотека, педагогіч¬ 
ний музей, кабінети та лабораторії з предметів викла¬ 
дання, різні учбово-допоміжні установи та початкова 
школа, у якій слухачі проходили б практичний курс нав¬ 
чання. 

Статут семінарії передбачав, що її педагогічна рада 
складається з усіх вчителів самої семінарії, включаючи 
підготовчий клас, лікаря, вчителів вказаної вище почат¬ 
кової школи та представників міністерства єврейських 
справ і київської єврейської спілки. Очолювати раду мав 
голова, обраний нею на три роки. До її компетенції на¬ 
лежали прийняття і виключення учнів, присудження їм 
свідоцтв на звання вчителів, визначення методики ви¬ 
кладання, вибір підручників та посібників, розробка уч¬ 
бових програм, визначення кошторисів, призначення й 
позбавлення стипендій і т. ін. Викладачі наукових пред¬ 
метів повинні були мати вищу освіту, а вчителі графічних 
мистецтв, фізичних вправ, співу, музики, ручної праці — 
не менше середньої. Голова педагогічної ради мав ви¬ 
кладати один з предметів, але не більше 6 уроків на 
тиждень. 

Передбачалось, що у семінарії буде викладатись єв¬ 
рейська мова і література, староєврейська мова і літера¬ 
тура, єврейська історія, загальна педагогіка і дидактика, 
методика викладання, математика, українська мова і лі¬ 
тература, російська мова і література, природознавство, 
фізика, хімія, географія, історія України, загальна істо¬ 
рія, креслення, малювання, співи, музика, гімнастика, 
ручна праця і рукоділля. Викладання повинно було про¬ 
водитись єврейською мовою. 

Учнями підготовчого класу семінарії могли стати 
юнаки та дівчата з 15 років, що закінчили 2-класову по¬ 
чаткову школу, а першого класу — з 16 років, які одер¬ 
жали вищу початкову освіту. І ті, й інші повинні були 
складати іспити з єврейської, староєврейської мов і єв¬ 
рейської історії. Для молоді з середньою освітою строк 
навчання зменшувався до 2 років. Усього в семінарії ма¬ 
ли навчатися приблизно 205 студентів: по 40 в кожному 
класі і 45 — у підготовчому. Учні забезпечувались сти¬ 
пендіями. 

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ — громадсько-політична і воєнна 
організація укр. козацтва, яка склалася в пониззі Дніпра 
за Дніпровими порогами наприк. XV—поч. XVI ст. Ви¬ 
никнення її пов’язане, з одного боку, з посиленням гніту 
польських і литовських феодалів, які, освоюючи землі 
Київщини, Переяславщини, Канівщини, підкоряли собі 
і місцеве населення, яке, рятуючись від цього, втікало 




302 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вниз по Дніпру; а з другого — у зв’язку з потребою Под¬ 
ніпров’я і всієї України боронитися від набігів з Криму 
татарських орд. Це змушувало біглих козаків (вільних 
людей) об’єднуватися, створювати укріплення — город¬ 
ки, засіки («січі») і зі зброєю в руках захищати свою сво¬ 
боду, відбивати навали татарських набігів. Сама назва 
«січ» похожить від слова «сікти», «рубати», тобто насі¬ 
кати, нарубати дерева чи хмиз для укріплення. Поряд з 
цією назвою вживалася і інша — «кіш». Воно тюркського 
походження і у татар означало військову ставку, місце- 
находження вождя. З часом розрізнені січі об’єдналися 
в єдину військово-політичну організацію, що одержала 
назву 3. С. 

Сучасні джерела, на жаль, не дають відповіді, коли 
саме і де була заснована перша 3. С. у XV ст., найдав¬ 
нішою ж сьогодні з відомих січей була Хортицька, яка 
знаходилася на острові Хортиця. Саму тут у 1533—1557 
один з перших козацьких гетьманів Дмитро Вишневень¬ 
кий збудував укріплення. Саме на цей час за порогами 
Дніпра зосередились велика кількість укр. козаків. То¬ 
гочасний польський хроніст М. Бельський писав про за¬ 
порозьких козаків того часу: «Не було їх раніше так ба¬ 
гато, а нині їх збирається вже до кількох тисяч; особливо 
вони помножились останнім часом і часто туркам і та¬ 
тарам немалу шкоду чинять». 

Після Хортиці 3. С. знаходилася почергово на острові 
Томаківка (60-і рр. XVI ст. — 1593), річці Базавлук 
(1593—1638), Микитиному Розі (1638—1652), річкахЧор- 
томлику (1652—1709), Кам’янці (1709—1711), в Олешках 
(1711-1734), на річці Підпільній (1734-1775). Коли у 
1775 3. С. була ліквідована Катериною II, частина ко¬ 
заків перенесла Січ у гирло Дунаю і там вона існувала 
під назвою Задунайської у 1775—1828. 

3. С. являла собою укріплену фортецю, всередині якої 
знаходився майдан із церквою та стовпом, де карали вин¬ 
них. Навколо майдану стояли довгі хати — курені, де 
жили січовики, будинки старшини, канцелярія, зброяр¬ 
ня, кухня. Кожен курінь мав назву міст, з яких були ко¬ 
заки: Батуринський, Іркліївський, Канівський, Корсун- 
ський, Полтавський, Переяславський та ін. Бувало, що 
в Січі налічувалося до 38 куренів. Однак не всі козаки 
жили у 3. С., частина їх жила за межами і займалася 
різними промислами. Кількість козаків, які проживали 
в Січі, доходила до 20 тис. 

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політич¬ 
ний та адміністративний устрій. Верховним органом вла¬ 
ди була військова рада (або коло) та курінні сходи. На 
козацьких радах обиралися старшини, вирішувалися 
важливі політичні та військові питання. Першою особою 
на Запоріжжі був курінний отаман, який обіймав кіш і 
якому належала військова, адміністративна та судова 
влада. Другою особою був військовий суддя. Військовою 
документацією відав писар. Реалізацію рішень, ухвале¬ 
них кошовим чи військовою радою, здійснював осавул, 
а на випадок війни — й обозний, що відав боєзапасами 
і провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. 
На раді обиралися й гетьмани. Так були обрані гетьма¬ 
нами Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та ін. 

Відстоюючи демократичні традиції свого устрою, ко¬ 
заки говорили: «Волю маємо за найціннішу річ, тому що 
бачимо — рибам, птицям, а також звірям і всякому ство¬ 
рінню є вона мила». 

Запорозьке козацтво являло собою неоднорідну соці¬ 
альну масу: воно складалося із старшин і з рядового ко¬ 
зацтва (сіромах, черні та ін.), однак за наявності соці¬ 
альної диференціації тут існувала виборна система орга¬ 
нів влади, що і дало підставу К. Марксу назвати 3. С. 
«християнською козацькою республікою». 

Треба сказати, що 3. С. на чолі з кошем стала зарод¬ 
ком укр. державності. З нею підтримували зв’язки уряди 
багатьох країн — Криму, Молдавії, Австрії, Трансільва¬ 
нії, Росії, Венеції, Швеції. Запорозьке козацтво стало ос¬ 


новою Війська Запорозького, яке брало активну участь 
в селянсько-козацьких повстаннях під керівництвом Ко- 
синського, Наливайка, Павлюка, Острянина, визвольній 
війні укр. народу під керівництвом Б. Хмельницького. І 
саме військовий та адміністративно-територіальний ус¬ 
трій 3. С. відіграв важливу роль у формуванні органів 
укр. державності, яка утворилася на Україні в 1648—1654. 

Історія 3. С. законно викликає почуття гордості укр. 
народу. 

З’ЇЗД НАРОДІВ-ФЕДЕРАЛІСПВ 1917 р. почав готу¬ 
ватися з середини червня 1917 р. і мав відбутися у кінці 
липня. Тоді на V сесії УЦР було створено комісію під 
головуванням О. Шульгіна «по скликанню з’їзду народів 
Росії, що добиваються федеративного устрю держави». 
Іменувалась вона ще й «комісією по скликанню з’їзду 
народів автономістів-федералістів». До складу комісії 
входили два есери (Й. Маєвський і М. Панченко), два 
соціал-демократи (3. Висоцький і Ф. Дубовий), два ра- 
дикал-демократи (О. Шульгін і В. Прокопович) і два 
безпартійних (Карпенко і В. Голуб). 

На думку комісії, у з’їзді мали взяти участь фінни, 
поляки, ести, латиші, литовці, білоруси, грузини, вірме¬ 
ни, калмики, башкири, сарти, гірські народи Кавказу, 
сибірські народи, туркмени, євреї, киргизи, кілька му¬ 
сульманських народностей, донці та ще деякі групи ве¬ 
ликоросів. Кожній національності, незалежно від тери¬ 
торії і кількості, надавалось по 10 місць. Але не може не 
викликати подиву, що демократичний дух майбутнього 
з’їзду різко підривався тим, що з першого дня його під¬ 
готовки було ухвалено в категоричній формі не допуска¬ 
ти на з’їзд жодної людини, яка не підтримує ідею авто¬ 
номного і федеративного устрою Росії. Тобто плюралізм 
думок на майбутньому з’їзді виключався і з самого по¬ 
чатку запрограмовувалась одностайність і однодумність. 
Не може не кидатися в очі і спланований утиск росіян. 

Комісія пропонувала винести на порядок денний з’їз¬ 
ду 8 питань: про майбутній федеративний устрій держа¬ 
ви, про державну мову і мову окремих федеративних час¬ 
тин; про принципи і проекти резмежування автономних 
одиниць; про права національних меншин; про органі¬ 
зацію союзу народів; про шляхи до здобуття федера¬ 
тивного устрою; про поточну політику і тактику феде¬ 
ралістів; про обсяг компетенції центрального органу 
федерації. 

Це питання розглядалось на засіданні Малої ради ще 
й 25 липня 1917 р. Тоді було обрано ще одну комісію у 
складі: М. Огородній (УСДРП), О. Золотарьов (Бунд), 
Я. Кушнір (УПСФ), М. Любинський (УНРП), Н. Сир- 
кін (сіоніст), О. Севрюк (УПСР), М. Зільбербарб (об’¬ 
єднані єврейські соціалісти). Через брак коштів комісії 
на цю справу виділялось лише 3 тис. карбованців. У про¬ 
цесі підготовки з’їзду Генеральний секретаріат відмовив¬ 
ся брати справу його скликання лише на себе, і цю іні¬ 
ціативу цілком взяла до свого відання УЦР, а сам з’їзд 
було призначено на 7—10 вересня. Від Центральної Ради 
на з’їзд 30 серпня на засіданні Малої ради були репре¬ 
зентовані соціал-демократи М. Врублевський, Б. Бабич 
і В. Довженко, соціалісти-революціонери І. Базяк, 
О. Севрюк і М. Салтан, соціалісти-федералісти В. Бой¬ 
ко, Я. Кушнір та трудовик К. Сивошапка. 

З’їзд народів Росії тривав 8 днів — з 8 по 15 вересня. 
Одним з найважливіших його документів стала постано¬ 
ва «Про федеративний устрій Російської держави». В ній 
рішуче засуджувалась надмірна централізація законодав¬ 
чої та виконавчої влади, що стримувала господарську са¬ 
модіяльність людності, гальмувала природний розвиток 
держави, до складу якої входили різноманітні за націо¬ 
нальним складом та господарськими особливостями ре¬ 
гіони. Делегати з’їзду підкреслювали, що світова війна 
наочно демонструвала цілковиту нездатність централізо¬ 
ваного апарату у задоволенні найбільш необхідних жит¬ 
тєвих потреб людей, повне безладдя на фронті і у тилу, 




III. Уроки української державності зоз 


Ось чому постало нагальне завдання творити гнучкий, 
швидкий та продуктивний національно-державний апа¬ 
рат, пристосований до місцевих та побутових особли¬ 
востей людності, що мав швидко упорядкувати загальні, 
переселенські справи, громадську допомогу і т. ін. А це 
можливе лише за федеративного устрою держави, зано- 
ваного на національних підвалинах, республіканському 
демократичному ладові. 

З’їзд виступив проти всезагальної русифікації народів 
колишньої царської імперії, за їх право на рідну мову, 
широкий розвиток самостійних національних культур, 
відзначив, що в Україні за часів УЦР всі мови стали рів¬ 
ноправними, що мусить бути прикладом для всієї Росії. 
При цьому російська мова визнавалась за найбільш зро¬ 
зумілу та загальнодержавну і робився акцент на принципі 
добровільності встановлення тієї чи іншої мови. 

Цікавою здається ініціатива делегатів про перетворен¬ 
ня Особливої наради по обласній реформі при Тимча¬ 
совому уряді у Раду національностей, яка б захищала 
інтереси всіх народів Росії. З’їзд також визнав право ос¬ 
танніх на скликання краєвих Установчих зборів, які мали 
визначати своє ставлення до центральних органів феде¬ 
рації та головні принципи внутрішнього автономного 
ладу. У такому ж ракурсі повинне було вирішуватись і 
питання про примирення воюючих сторін, яке мало 
відбуватися на мирній конференції з участю всіх на¬ 
ціональних меншин або, як їх тоді називали,— «недер¬ 
жавних народів». 

В резолюції «Про сучасний момент» знову-таки ро¬ 
бився наголос на принципі самовизначення націй і на¬ 
родів, а також на необхідності націоналізації російського 
війська як передумови збільшення його бойової могут¬ 
ності. Особливістю постанови «Про національно-персо¬ 
нальну автономію» було її визначення як «організування 
націй у публічно-правову спілку, до якої можуть входити 
всі члени даного народу на всім просторі держави». Така 
дефініція базувалась на тому, що цілковите територіаль¬ 
не розмежування народів Росії неможливе, що реально 
існують національні більшості і національні меншини. 
Обсяг владування і певні форми внутрішньої організації 
національно-автономної установи мали визначатися на¬ 
ціональними зборами того чи іншого народу, скликани¬ 
ми на основі всенародного, рівного, безпосереднього, та¬ 
ємного, пропорційного і незалежного від статі голосу¬ 
вання. Козацтво при цьому визнавалось «самостійною 
галуззю між народами Російської республіки, яка утво¬ 
рилась через особливі обставини історичного буття і має 
всі права на незалежне існування». 

Окремі резолюції на з’їзді були прийняті щодо Біло¬ 
русії, Латвії, Литви. Зокрема, делегати вимагали від Тим¬ 
часового уряду надання їм автономії в межах Російської 
демократичної федеративної республіки, запобігання на¬ 
сильницького поділу їх території у результаті війни, на¬ 
дання права на самовизначення. Особливий акцент ро¬ 
бився на подальшій долі Курляндської, Ліфляндської, 
Вітебської та Сувалкської губерній. Польська партія со¬ 
ціалістична (лівиця) виступила на з’їзді за цілковиту са¬ 
мостійність Польщі і підтримала українську демократію 
у прагненні до автономії своєї держави. 


к 

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА. Вихідним пунктом розвитку 
давньоруської державності були племінні об’єднання 
східного слов’янства. У Східній Європі таких племінних 
угруповань «Повість временних літ» зафіксувала близько 
півтора десятка. Головною формою суспільної організа¬ 
ції східних слов’ян напередодні утворення відносно єди¬ 


ної К. д. були спочатку союзи племен, які поступово 
трансформувались в племінні князівства. Характер цих 
утворень співвідноситься з двома історичними періода¬ 
ми: військової демократії та вождизму — проміжного 
етапу від первісного суспільства до класового. Територі¬ 
ально-політичні утворення східного слов’янства харак¬ 
теризуються сучасною наукою як об’єднання зі сталою 
територією і зародками державності. Кожне з цих утво¬ 
рень було окремою етносоціальною групою з визначе¬ 
ною територією, властивими їй елементами матеріальної 
культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об’єднань 
складається інститут спадкоємницької князівської влади, 
що виконував важливі функції воєнно-політичного ке¬ 
рівництва і створював стійкіші політичні утворення. 

Наступним етапом у формуванні давньоруської дер¬ 
жави було виникнення ранньодержавних об’єднань у 
дніпровських і приільменських слов’ян, відповідно з 
центром у Києві та Новгороді. Конфедерація слов’ян¬ 
ських і неслов’янських племен, яка виникла у північній 
частині східнослов’янської ойкумени, увібрала до свого 
складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. 
Ці племена, як сповіщається у літописі від 859 р., зму¬ 
шені були платити данину варягам, які приходили за нею 
«із-за моря». Варяги спочатку не мали тут постійних 
пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали 
лише епізодичні набіги, збираючи данину «від мужа». 
На початку 60-х рр. IX ст. населення земель північно- 
руської конфедерації відмовило варягам у виплаті дани¬ 
ни і спільними зусиллями вигнало їх за море. Однак, 
звільнившись від зовнішньої експансії, ці племена стали 
ворогувати між собою. В результаті місцеві правителі, не 
бажаючи поступатися своїми правами один перед одним, 
запросили на володарювання ін. групу варягів. Так на 
новгородському князівському столі утвердилась варязька 
правляча династія на чолі з князем Рюриком. 

Виникнення ранньодержавного об’єднання у дніп¬ 
ровських слов’ян відбувалось в ін. історичних умовах. 
Область Середнього Подніпров’я була давнім державо¬ 
творчим осередком. У своєму соціально-економічному, 
політичному і культурному розвитку вона помітно випе¬ 
реджала ін. східнослов’янські регіони. На зламі VIII— 
IX ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації 
дніпровських слов’ян складається ранньодержавне об’¬ 
єднання з центром у Києві. Воно стало саме тим тери¬ 
торіальним і політичним ядром, навколо якого зростала 
давньоруська держава. На чолі цього об’єднання стояла 
місцева, а саме полянська, правляча династія. Територі¬ 
альні межі «Руської землі» IX ст. включали землі, що зго¬ 
дом, у XII—XIII ст., увійшли до складу Київського, Чер¬ 
нігівського і Переяславського князівств. Первісним те¬ 
риторіально-політичним осереддям «Руської землі» було 
полянське племінне князівство. Ще у 60-х рр. IX ст., ко¬ 
ли «Руська земля» вже реально існувала, влада їхніх пра¬ 
вителів, як засвідчують літописні джерела, поширюва¬ 
лась лише в межах землі київських полян. Із зміцненням 
економічної та політичної могутності правителів «Ру¬ 
ської землі», що прагнули до поширення свого пануван¬ 
ня, поступово стиралися особливості і відмінності у ма¬ 
теріальній культурі східних слов’ян, ширилися етноге- 
нетичні процеси об’єднавчого характеру. Становлення 
державності взаємообумовлювало процеси соціально- 
політичної консолідації середньодніпровських слов’ян. 
Єдність території «Руської землі» VIII—IX ст. грунтува¬ 
лась вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. 
Відтак помітне розповсюдження політоніму «Русь» було 
пов’язано з утвердженням нової етносоціальної та тери¬ 
торіальної спільності державного типу. 

Об’єднання північного і південного ранньодержавних 
утворень у Східній Європі стало наступним кроком фор¬ 
мування відносно єдиної давньоруської держави з цент¬ 
ром у Києві. Як сповіщають літописи, 882 р. на князів¬ 
ському столі у Києві утвердився новгородський князь 




304 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Олег з династії Рюриковичів. Олег фізично знищив міс¬ 
цевих правителів — останніх Києвичів, князів Аскольда 
і Діра, проголосивши Київ «матір’ю градів руських», тоб¬ 
то стольним градом усієї давньоруської держави. 

Формування відносно єдиної Київської держави було 
складним і тривалим процесом. Його внутрішній зміст 
визначали розвиток продуктивних сил і виробничих від¬ 
носин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед 
у прагненні Київського державотворчого осередку до 
підкорення своїй владі окремих східнослов’янських пле¬ 
мінних союзів. Джерела, що відбивають події кінця IX — 
більшої частини X ст., повідомляють, зокрема, про «при¬ 
лучення» і обкладення даниною племінних союзів древ¬ 
лян, сіверян, радимичів та уличів. Проте тоді племінні 
князівства східних слов’ян ще продовжували зберігати 
певну автономію. У містах, що були центрами племінних 
князівств, сиділи місцеві «велиции» князі, які знаходи¬ 
лись у васальній залежності від Києва. Вони сплачували 
київському уряду данину і залучалися як союзник до 
участі у зовнішньополітичних акціях Русі. Київські пра¬ 
вителі змушені були рахуватися з військово-політичною 
міццю, на яку спиралася влада племінних князів. Ось 
чому від імені цього «князя» вони укладають угоди з Ві¬ 
зантією, вирішують ін. міжнародні питання. Київська 
Русь у першій половині X ст. залишалась своєрідною по¬ 
літичною асоціацією «світлих і великих» князів, що пе¬ 
ребували «під рукою» у великого князя київського. 

Першою серйозною спробою центральної влади об¬ 
межити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалась, 
стали реформи княгині Ольги (945—962 рр.). В результаті 
організованого нею військового походу на древлян була 
ліквідована місцева правляча династія на чолі з тамтеш¬ 
нім князем Малом. Після цього запроваджується більш 
суворий порядок збирання данини, податки стали рег¬ 
ламентуватися, визначалися певні місця для стягнення 
і зберігання данини. Це сприяло зміцненню економічної 
могутності центральної влади, влаштуванню її опорних 
пунктів на місцях. 

Наступним кроком на шляху підкорення східно¬ 
слов’янських земель і закріплення їх за династією Рю¬ 
риковичів була заміна місцевих племінних правителів 
київськими урядовцями. 969 р. київський князь Святос¬ 
лав Ігоревич вперше призначає своїх намісників до ве¬ 
ликих міст для управління над прилеглими до них зем¬ 
лями. Відтоді практика призначення великокнязівських 
намісників, якими звичайно були члени правлячої кня¬ 
зівської родини, міцно укорінюється у суспільно-полі¬ 
тичній практиці К. д. 

У кінці X — на початку XI ст. Київська Русь стала 
централізованою державою з відносно єдиною монар¬ 
хічною формою правління. Поняття єдиновладдя з’яв¬ 
ляється за правління у Києві синів Святополка Ігореви- 
ча — Ярополка та Володимира. Зміни у структурі дер¬ 
жавної влади виявлялися у зростанні економічної і по¬ 
літичної могутності великого князя, концентрації його 
влади та поширенні сфери дії централізованого держав¬ 
ного апарату примусу у межах всієї території Київської 
Русі. 

Подальший суспільно-економічний розвиток країни, 
зокрема піднесення землеробства, ремесла та торгівлі, 
обумовлював зміни в системі її соціальної і політичної 
структури. В другій половині XI—XII ст. спостерігається 
пожвавлення процесів формування землеволодіння кня¬ 
зів і бояр, збільшується кількість міст, посилюється їх 
роль як осередків земельної концентрації. В цей час ви¬ 
значаються основні рубежі давньоруських земель-кня- 
зівств, колективним сюзереном у межах яких виступала 
місцева феодальна верхівка. Перерозподіл земельної 
власності, послаблення економічної й політичної могут¬ 
ності центральної влади призводить до ствердження в 
кінці XI—XII ст. поліцентричної форми державної вла¬ 
ди. Залишаючись відносно єдиним державним організ¬ 


мом, Київська Русь являла собою федерацію півтора де¬ 
сятка певною мірою відокремлених феодальних земель- 
князівств. 

Політична структура державної влади в епоху фео¬ 
дальної роздробленості у різних регіонах Київської Русі 
характеризувалася своїми особливостями. У Київській 
землі, наприклад, утвердилась колективна форма прав¬ 
ління. Київський «стіл» став об’єктом притягання для 
багатьох давньоруських князів, які розглядали його як 
спільну загальнодинастичну спадщину. Втім, незважаю¬ 
чи на послаблення могутності центральної влади Київ 
продовжував відігравати традиційну для нього роль за¬ 
гальнодержавного центру. Натомість відмінною за фор¬ 
мою була новгородська модель державного управління: 
тут склався державно-політичний устрій боярської рес¬ 
публіки. У державно-політичній структурі Північно- 
Східної Русі сильними виявилися позиції князівської ав¬ 
торитарної влади. У суспільно-політичному житті земель 
Галицько-Волинської Русі періоду феодальної роздроб¬ 
леності велику роль відігравало боярство. Політична вла¬ 
да галицького боярства і його участь у державному уп¬ 
равлінні реалізувались через боярську раду. 

Поліцентрична структура державного устрою Київ¬ 
ської Русі, що склалася, не означала розпаду країни. В 
умовах феодальної роздробленості зберігались такі ос¬ 
новні елементи загальноруської державності, як єдність 
території, розділеної внутрішніми межами, матеріальної 
і духовної культури, а також єдине законодавство та сис¬ 
тема церковної організації. Саме християнська церква 
залишалась чи не найголовнішою силою, що забезпечу¬ 
вала певну стабільність суспільно-політичного життя 
давньоруського суспільства та територіальної цілісності 
країни. Гальмуючи сепаратистські тенденції на місцях, 
церква об’єктивно перешкоджала визріванню самостій¬ 
них державних утворень у Східній Європі. 

КОМІСІЯ ДЛЯ РОЗРОБКИ СТАТУТУ АВТОНОМ- 
НОЇ УКРАЇНИ І НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ. Після 
оприлюднення І Універсалу Центральна Рада зробила 
перші практичні кроки до розбудови культурно-націо¬ 
нальної автономії. На V сесії УЦР 20 червня 1917 р. було 
обрано комісію для розробки Статуту автономії України 
у складі М. Левицького (УПСР, голова), М. ІПрага 
(УПСР, секретар), Г. Касьяненка (УСДРП), Б. Бабича 
(УСДРП), С. Єфремова (УПРД), В. Бойка (УПРД), 
М. Стасюка (безп.) і О. Чайківського (безп.). Ця комісія 
на зборах 20, 21, 22, 23 червня запропонувала розширити 
свою чисельність до 100 чоловіх за принципом націо¬ 
нально-територіального представництва. Нації, які скла¬ 
дали на Україні не менше одного відсотка населення, 
делегували до комісії одного представника на кожний 
такий процент, а ті, що мають менше 1%, надсилали по 
одному представникові за власним бажанням і згодою 
комісії. 

У підсумку склад комісії виявився таким: росіян — 11 
чоловік, євреїв — 8, німців — 2, поляків — 2, білорусів — 
1, татар — 1, молдаван — 1, чехів — 1, греків — 1, бол¬ 
гар — 1, українців — 71 чоловік. Від росіян мали надіс¬ 
лати по одному представникові російські есери, меншо¬ 
вики, більшовики, кадети, 4 — Ради робітничих і сол¬ 
датських депутатів, 3 — Київська, Харківська та Одеська 
ради громадських організацій. 5 місць у рахунок «єврей¬ 
ської квоти» надавалось єврейським соціалістичним пар¬ 
тіям і ще 3 — єврейським соціалістичним організаціям. 
Один з двох поляків обов’язково мав представляти со¬ 
ціалістичну партію. Щодо українців, по 30 чоловік мала 
обрати з свого складу УЦР, 11 — губернські українські 
організації (по одному на губернію), 12 — правниче то¬ 
вариство, 5 — фінансові та економічні установи (тобто 
1 — українські банки, 2 — Центральний кооперативний 
комітет, 1 — статистичні організації, 1 — Центральний 
земельний комітет), 3 — союзи залізничників, 2 — по¬ 
штово-телеграфні союзи, 1 — Наукове товариство, І - 




III. Уроки української державності 305 


вища школа, 1 — середня школа, 2 — нижча школа, 1 — 
духовенство, 1 — Чорноморський флот, 1 — Рада війсь¬ 
кових депутатів, 1 — Генеральний військовий комітет. З 
ЗО членів УЦР по чотири представники мали делегувати 
всі 6 фракцій УЦР і шість — пленум Центральної Ради 
персонально. ^ 

КОНСЕРВАТИВНИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ 
ЗАРУБІЖНІЙ ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ. 
Представниками консервативного напрямку в укр. заруб, 
історико-політ, науці були В. Липинський, С. Томашів- 
ський, В. Кучабський та ін. Дослідження цих вчених, які 
на основі іст. екскурсів обгрунтували теорію державності 
України, бажаючи тим самим освятити необхідність саме 
монархічного ладу для України і обгрунтувати його пра- 
воправність, оформились у науково завершені концепції 
вже переважно в еміграції. Укр. консерватори практично 
повністю відходять від методів і ідей вчених-народників 
на основі ідей нац. консерватизму. 

Вчені консервативного напрямку методологічно ви¬ 
користали і трансформували на укр. грунт у побудові сво¬ 
їх концепцій західноєвроп. теорії еліти (Г. Моска, В. Па- 
рето, Р. Міхельс). Разом з тим В. Липинський еклектич¬ 
но поєднав при обгрунтуванні своєї теорії ідеї польськ. 
консервативної історико-політ. школи (Й. Шуйський, 
В. Калинка, С. Тарнавський, В. Яворський), нім. політ, 
історії (Л. фон Ранке), ранні теорії соціального конфлік¬ 
ту (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, Г. Ратценгофер), за¬ 
хідноєвроп. раціоналізм кінця XIX ст. (М. Вебер). Кон¬ 
цепція С. Томашівського поєднала в собі, окрім впливів 
М. Драгоманова, В. Липинського і Л. фон Ранке, еле¬ 
менти західноєвроп. прагматично-релятивістської філо¬ 
софії (У. Джеме, О. Шпенглер), італійськ. нац. клерика¬ 
лізму (Г. Ферреро, Д. Мацціні), теорію циклізму (Р. Віп- 
пер). На формуванні концепції В. Кучабського позна¬ 
чилися ідейні впливи його вчителів В. Липинського і 
Ф. Мейнеке, а також світоглядні позиції С. Томашів¬ 
ського і нім. неополітиків Ф. Ратцеля і Р. Челлена. 

Теоретики укр. консервативної держави дотримува¬ 
лися різних поглядів у питаннях, що стосувалися її май¬ 
бутньої форми правління (обгрунтовували концепції тру¬ 
дової легітимної (В. Липинський), клерикальної (С. То- 
машівський), мілітарної (В. Кучабський) монархій), 
геополітичної орієнтації майбутнього державного будів¬ 
ництва (В. Липинський і В. Кучабський вважали, що йо¬ 
го доля буде вирішуватися на Наддніпрянщині, С. То- 
машівський — на Галичині). Незважаючи на ці відмін¬ 
ності, вчених консервативного напрямку об’єднувало те, 
що всі вони сповідували однакові критерії іст. оцінки 
(самостійна самоцільна вартість людини, етнічні засади 
гідності і честі, ірраціональні впливи, релігійний етос, 
українська держава з її конкретною формою правління). 
Основні причини втрати Україною своєї державності во¬ 
ни вбачали у внутрішній слабкості самого укр. народу, 
підкреслювали особливу роль провідної верстви — еліти. 
Слідом за вченими-народниками консерватори вважали, 
що укр. рух є неповторний і має опиратись на свій влас¬ 
ний політ, досвід, традиції і історію. 

Вчених консервативного напрямку об’єднували три 
спільні ідеї: 1) критичне ставлення до ліберально-де- 
мокр. засад сусп. ладу; 2) визнання домінуючої ролі дер¬ 
жави в суспільно-екон. житті; 3) пошуки нових методів 
організації держ. ладу і сусп. відносин, що спиралося б 
на представництво усіх класів. Визначаючи ж націю як 
територіальне згуртування всіх громадян — незалежно 
від їхньої національності, які проживають на території 
України,— навколо ідеї укр. державності, вчені-консер- 
ватори будували свої позиції на основі дослідження істо¬ 
рії монархічних традицій у Галицько-Володимирській 
(С. Томашівський), козацько-гетьманській (В. Липин¬ 
ський), укр. державах 1917—1920 (В. Кучабський), ана¬ 
лізували причини утворення і занепаду аристократично¬ 
го ладу в різні періоди укр. історії. На їхню думку, ви¬ 


рішення усіх держ. питань для України можливе лише 
за умови створення суверенної незалежної держави, де 
єдиною спільною ознакою для людей різного нац. по¬ 
ходження, різних націй і мов стане державна приналеж¬ 
ність до України. 

КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЗА¬ 
РУБІЖНІЙ ІСГОРИКО-ПОЛІТОЛОПЧНІЙ НАУЦІ. 

Ще донедавна в офіц. документах та вітчиз. іст. літ-рі 
укр. заруб, наука, самі постаті вчених-емігрантів, котрі 
присвятили свої дослідження проблемам вивчення істо¬ 
рії і теорії укр. державності, висвітлювались, як правило, 
в негативному плані. Висвітлення життя і діяльності ви¬ 
датних вчених укр. науки академіків М. Грушевського, 
С. Дністрянського, С. Рудницького, професорів В. Ли¬ 
пинського, С. Томашівського, В. Кучабського, В. Ста- 
росольського, С. Шелухіна, О. Ейхельмана та ін. в кон¬ 
кретних іст. умовах і вивільнення при дослідженні їхньої 
творчості від всіляких догматичних підходів, розкриття 
мотивів, які лягали в основу тієї чи ін. концепції або 
проблеми, уявляється нині необхідним і має непересічне 
значення для становлення цілісної укр. нац. науки. 

Укр. вчені-емігранти вирішували цілий комплекс 
проблем, котрі в умовах партійної монополії на науку 
не могли стати об’єктом вивчення укр. радян. історіо¬ 
графії. Це насамперед створення різноманітних теорій 
укр. державності, дослідження іст. етапів її становлення 
в контексті зовнішньополіт. відносин України з ін. на¬ 
родами і країнами, сутності укр. народу як окремої ет- 
нографічно-культ. одиниці, його соціальн., нац. і тери- 
тор. диференціації, визначення типів ментальності укр. 
народу і його сусідів, різноманітних можливих форм фе¬ 
дерації і найбільш прийнятих і сприятливих для України 
як незалежної держави зовнішньополіт. блоків в кон¬ 
тексті геополітики тощо. 

Укр. наук, еміграція складала частину укр. політ, еміг¬ 
рації. її представники були тією чи ін. мірою причетні 
до подій 1917—1920 на Україні, брали участь в діяльності 
Центральної Ради, гетьманського уряду і Директорії. На¬ 
лежність до сфери науки авторів концепцій укр. держав¬ 
ності пов’язується не лише з їхнім реальним соціальн. 
статусом в еміграції, але з їх освітою, походженням і ро¬ 
дом занять до революції 1917, а також з наявністю і твор¬ 
чим застосуванням ними у своїх працях методології, що 
була тоді вже визнана в заруб, і вітчиз. науці. Більшість 
укр. вчених-емігрантів були професійними істориками, 
незначна частина — юристами і соціологами. Відсутність 
укр. державності змушувала усіх їх обгрунтовувати з іст. 
точки зору на основі екскурсів в історію України не¬ 
від’ємність права укр. народу на свою власну державність 
і на цій основі виводити свої теор. політ, концепції, що 
і визначило, зрештою, вибір. Авторів концепцій держав¬ 
ності в укр. заруб, історико-політ. науці об’єднувала та 
обставина, що всі вони в обгрунтуванні своїх теорій за¬ 
стосовували різноманіт. методи і підходи до аналізу та¬ 
кого складного феномена, як держава. 

Творчість укр. вчених, які, перебуваючи в еміграції 
і осмислюючи різноманіт. форми, що приймала укр. 
державність в залежності від іст. обставин, мали змогу 
з позицій різн. політ, ідеологій застосовувати плюра¬ 
лістичні підходи, західноєвроп. і вітчиз. немарксистські 
наук, методи аналізу, може бути використана при ви¬ 
рішенні тих складних політ, і соціальн. завдань, котрі 
перетворюються на Україні в сучас. епоху. Незважаючи 
на дискусійність або застарілість окремих оцінок іст. 
подій, теорій і концепцій, політ, ідеї М. Грушевського, 
В. Липинського, С. Дністрянського і ін. вчених, ви¬ 
знання і реабілітація їх на батьківщині як громадян- 
патріотів і науковців має велике політ., наук, і громад¬ 
ське значення і відзначається актуальністю для сього¬ 
дення. 

При дослідженні теоретико-методолог. основ, укр. 
історико-політ. науки варто виходити з констатації двох 




306 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


засадничих моментів: по-перше, укр. державознавство 
складає один потік з державознавством рос., польськ. і 
західноєвроп. (особливо австронім.), оскільки Україна 
тривалий час входила до складу Росії, Польщі і Австро- 
Угорщини, і політ, системи цих держав та впроваджена 
ними системи освіти не могли не вплинути на форму¬ 
вання політ, культури авторів концепцій укр. державнос¬ 
ті; по-друге, укр. вчені-емігранти, які хоч і не відносили 
свої праці безпосередньо саме до політології як науки, 
проте якнайширшим чином спирались і використовува¬ 
ли у своїй роботі наук, здобутки і методологію, окрім 
вітчиз., також тих західноєвроп. вчених, яких сучас. за¬ 
руб. політологія відносить до основоположників політ, 
науки. Звертає увагу на себе спадкоємність ряду політ, 
ідей М. Костомарова, В. Антоновича і М. Драгоманова 
у творчості укр. емігрантів, а також і те нове, що відріз¬ 
няло концепції останніх від своїх попередників. 

З 40-х рр. XIX ст. до револ. подій на Україні в 1917 — 
1920 в укр. історіографії і політології майже безроздільно 
панував народницький напрям. Вчені, що належали до 
цього напряму, всю свою увагу звертали на життя тру¬ 
дових мас, побут трудового народу, під яким розуміли в 
осн. селян, маси, і з особливим інтересом і симпатією 
відображали народні заворушення, бунти, повстання, ре¬ 
волюції. Вважаючи народні маси рушійним чинником 
історії, а інтерес трудового народу єдиним критерієм іст. 
оцінки, вчені-народники разом з тим ігнорували держ. 
будівництво укр. народу, ототожнюючи держ. установи 
з визиском і насильством. 

Державницька ідеологія, що відродилася на Україні 
під час першої світової війни і револ. подій в 1917—1920, 
знайшла своє відображення в історико-політ. науці. Вче- 
ні-державники починають досліджувати саме ті іст. яви¬ 
ща, котрі практично ігнорували їх попередники, інакше 
розуміють сутність іст. процесу і застосовують зовсім ін. 
критерії іст. оцінки і методол. підходи. Творчість цих вче¬ 
них розвинулась гол. чином в еміграції внаслідок немож¬ 
ливості розробляти концепції укр. державності ні в Га¬ 
личині, ні на Наддніпрянській Україні. 

Концепції державності України в укр. заруб, істори¬ 
ко-політ. науці міжвоєнного періоду обгрунтовували ака¬ 
деміки ВУАН М. Грушевський, С. Дністрянський, 
С. Рудницький, професори В. Липинський, С. Тома- 
шівський, В. Кучабський, В. Старосольський, О. Ей- 
хельман, Р. Лащенко, С. Шелухін, доцент О. Бочков- 
ський. 

В цілому за своєю методологією наук, досліджень, по¬ 
літ. переконаннями вчені державницького напрямку не 
складали єдиної наук, школи, як, напр., школа народ¬ 
ницька. Консерватори (В. Липинський, С. Томашів- 
ський, В. Кучабський) повністю поривають з методами 
та ідеями вчених-народників і намагаються перебудувати 
методологію історико-політ. досліджень на основі ідей 
нац. консерватизму, вважаючи, що без держави немає 
нації, а є лише народ в його етніч. розумінні. Обгрунто¬ 
вуючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, 
вони вважали найбільш сприятливою і придатною фор¬ 
мою держ. правління на Україні консервативну монарх, 
державу. Новонародники стоять на позиціях народницт¬ 
ва, але їхня ідеологія вже значно відрізняється від на¬ 
родництва XIX ст. не лише спробою обгрунтувати кон¬ 
кретні концепції держ. будівництва, але і наявністю інте¬ 
ресу до позитивної культ, і держ. творчості укр. нації, 
етнополіт. характеристик укр. і сусідніх з ним народів 
(М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін). 

Націонал-державники (С. Дністрянський, В. Старо¬ 
сольський, О. Бочковський, С. Рудницький, О. Ейхель- 
ман) займають ніби середню позицію між новонародни- 
ками і консерваторами, але виразно відмежовуються від 
обох цих течій, вважаючи основним критерієм іст. оцін¬ 
ки інтерес нації і держави при домінанті пріоритету нації 
над державою. 


КРАХ МАРІОКРАТІЇ П. СКОРОПАДСЬКОГО. У се- 

редині грудня 1918 р. закінчилося 230-денне владування 
у Києві, як думав П. Скоропадський, «української дідич- 
ної класократичної трудової монархії*. На ділі це був ук¬ 
раїнський різновид маріократії. Друга підряд у XX ст. 
спроба створити незалежну державу Україна закінчилася 
невдачею. Останні дні гетьманату характеризувались не 
лише бурхливими подіями на міжнародній арені, пов’я- 
занами з беззастережною капітуляцією Німеччини, Авст¬ 
ро-Угорщини, Болгарії і Туреччини, розваленням Габ- 
сбургської імперії і виникненням на її уламках нових 
державних утворень, революцією і поваленням монархії 
у Німеччині, посиленням силового тиску на Україну з 
боку США і Антанти, активізацією білогвардійщини, від¬ 
родженням насильницьких прагнень з боку більшовиків, 
агресивними діями Польщі і Румунії на західноукраїн¬ 
ських землях, прямим вторгненням англо-французького 
флоту у Причорномор’я. 

Значні зрушення відбувались і у внутрішньому житті 
України. У першу чергу, вони обумовлені переходом у 
рішучий наступ всіх опозиційних гетьманському режиму 
сил, більша частина яких об’єднувалась навколо створе¬ 
ного ще наприкінці травня Українського національно- 
державного союзу, що через два місяці перетворився на 
Український національний союз (УНС). Першим його 
головою став А. Ніковський, другим — В. Винниченко. 

УНС поступово перетворювався у досить монолітний 
блок УСДРП, яка першою почала набирати силу після 
поразки Центральної Ради, втративши лише частину 
своїх членів, що відкололись під назвою УСДРП (лівих) 
і примкнули до більшовиків; Центральної фракції укра¬ 
їнських соціалістів-демократів (так стала з*липня імену¬ 
ватися УПСР, яка ледь-ледь не розвалилася внаслідок 
відходу від активної політичної діяльності М. Грушев- 
ського і ряду ін. лідерів, переходу її членів у травні до 
лав боротьбистів та політичної апатії надмірно роздутих 
раніше її місцевих організацій); УПСС (УНП), як почали 
іменувати партію соціалістів-самостійників після вхо¬ 
дження до їх лав членів Української народної партії і 
УПСФ, гасла якої про безбуржуазність і безкласовість 
української нації знову знаходили багато прихильників. 

Слід нагадати, що лише за названими політичними 
силами стояло за доби УНР майже дві третини населення 
України, що відносилось до категорій робітників або 
дрібної буржуазії міста і села, яка існувала виключно чи 
переважно за рахунок власної праці (трудящі селяни, 
дрібні торгівці, ремісники, кустарі тощо). Звичайно, да¬ 
леко не всі вони при гетьманатові забули про свої полі¬ 
тичні симпатії. До цього слід додати, що до блоку УНС 
поступово увійшли або активно співробітничали з ним 
ще більше десяти партій і громадських об’єднань. Це сто¬ 
сується багатьох боротьбистів, членів Української партії 
лівих соціалістів-революціонерів, що вийшла на політич¬ 
ну арену у вересні, і навіть УДХП, яка на перших порах 
була головним політичним опертям режиму. 

Яюцо у Москві і Петербурзі діяльність «Правого цент¬ 
ру» агонізувала (у травні—червні на його грунті виник 
«Національний центр» на чолі з антантофілами П. Ря- 
бушинським, Д. Сироткіним, Д. Шиповим та ін.), то на 
Україні хлібороби-власники панували аж до грудня. Але 
багато членів УДХП (у їх числі був і М. Міхновський) 
особливо після фактичного проголошення П. Скоропад¬ 
ським федерації з Росією почали проявляти невдоволен¬ 
ня урядом гетьмана і налагоджувати стосунки з УНС. 

Прибічники режиму спробували і активізуватись, і 
гуртуватись навколо гетьмана. 18—20 липня 1918 р. у 
Києві зібрався з’їзд Українських консервативних діячів. 
Але, судячи з документів, він був не чисельний і впливу 
на подальші події майже не справив. Хлібороби-власни¬ 
ки теж проводили свої загальноукраїнські, губернські та 
повітові з’їзди. Останній раз вони влаштували зібрання 
у Києві 6 листопада, коли розпочався вже ланцюг ого- 




III. Уроки української державності 307 


лошень станів надзвичайної охорони та військових ста¬ 
нів по всій Україні, і повернення до старих порядків 
практично вже було неможливим. 

Опозиція ж, навпаки, час від часу поступово зміцню¬ 
вала свої сили. На політичну арену спробували виходити 
нові партії. Серед них — Українська народна республі¬ 
канська партія, програма якої передбачала створення на 
Україні демократичного ладу з обраним на три роки на 
основі загального, рівного, прямого і таємного голосу¬ 
вання, незалежно від статі, віри і національної прина¬ 
лежності парламентом (Державна рада), який мав зосе¬ 
редити законодавчу владу. Виконавча влада, на думку 
авторів програми, мала належати президентові, обрано¬ 
му на 4 роки спеціально скликаним для цієї мети На¬ 
ціональним конгресом, і Раді міністрів. Від адміністра¬ 
тивної відокремлювалась судова влада, яка зосереджува¬ 
лась би у незмінних і незалежних судах — мирових і 
касаційних. Смертна кара скасовувалась. Місцеве само¬ 
врядування також мало засновуватись на демократичних 
засадах. У програмі передбачались широкі права і сво¬ 
боди українського громадянина, організація регулярного 
війська, гарантії розвитку освіти, науки і культури, дер¬ 
жавність української мови, автономія вищої школи, ав¬ 
токефальність церкви, колективне і приватне землево¬ 
лодіння тощо. 

Разом з В. Винниченком, А. Ніковським та ін. діяча¬ 
ми опозиції активізував протигетьманську діяльність і 
С. Петлюра, який ще в квітні кинув військові справи і 
зайняв суто цивільну посаду голови Київського губерн¬ 
ського земства. Кілька раз майбутній Головний отаман 
зустрічався з П. Скоропадським, висловлював вимоги 
припинення свавілля, забезпечення селян землею і т. ін. 
Влітку С. Петлюра створив і очолив Всеукраїнський союз 
земств, а 16 червня разом з В. Савченком-Більським, А. Но¬ 
ваком, В. Ковтуненком, О. Саліковським, В. Прокопови- 
чем, К. Мацієвичем та ін. демократичними діячами 
влаштував у Києві Всеукраїнський земський з’їзд, який 
перетворився в арену найгострішої критики режиму. 

Врешті-решт П. Скоропадський не витримав і після 
численних донесень Державної варти 12 липня кинув 
В. Винниченка і С. Петлюру до в’язниці. Перший пере¬ 
бував за гратами недовго, а С. Петлюра — майже 4 мі¬ 
сяці. Члени УНС, особливо, за свідченням освідомителів 
з таємної розвідки, соціалісти-революціонери, гуртували 
селян, накопичували зброю, вели антигетьманську про¬ 
паганду серед німецьких і австрійських вояк, старшин і 
козаків Запорізького корпусу, січових стрільців, заліз¬ 
ничників і готувались до боротьби проти режиму всіма 
засобами, включаючи терор. 

І хоч П. Скоропадський у жовтні заборонив діяль¬ 
ність опозиції, все-таки під тиском УНС він провів пер¬ 
шу реорганізацію уряду і ввів до його складу О. Лотоць- 
кого, М. Славінського і П. Стебницького — своїх полі¬ 
тичних супротивників. Але зупинити повстанців вже 
було неможливо. ЗО жовтня УНС організував Повста¬ 
нський оперативний штаб на чолі з одним з улюбленців 
гетьмана отаманом Полтавського корпусу генералом 
О. Осецьким, який швидко домовився з Німецькою ре¬ 
волюційною військовою владою про невтручання німців 
у боротьбу Директорії з режимом. 

Відразу після цього та оголошення гетьманом стану 
надзвичайної охорони на Волині, в Одесі, військового 
стану на Катеринославщині, Херсонщині, Поділлі, Тав- 
рії, в Миколаєві, на Київщині, Чернігівщині, Полтав¬ 
щині, дострокового призову новобранців до армії та ка¬ 
пітуляції Німеччини керівне ядро УНС в ніч з 13 на 14 
листопада створили Директорію Української Народної 
Республіки у складі провідних діячів Центральної ради 
і УСДРП В. Винниченка (голова), С. Петлюри, члена 
ЦК УПСР, проректора КДУУ, декана фізико-матема- 
тичного факультету університету Ф. Швеця та одного з 
керівників УПСС (УНП) київського адвоката П. Андрі- 


євського. Згодом до складу Директорії увійшов і один 
безпартійний. Ним став директор комерційно-експлу¬ 
атаційного департаменту міністерства шляхів уряду 
П. Скоропадського, голова Всеукраїнської спілки заліз¬ 
ничників А. Макаренко. Водн9час з виникненням Ди¬ 
ректорії у самому Києві розпочала підпільну діяльність 
Рада комісарів на чолі з В. Чеховським, яка ставила го¬ 
ловною метою захоплення гетьманських міністерств. 

На цей час у розпорядженні Директорії були вже й 
збройні сили, ядром яких став «Перший полк січових 
стрільців», створений у серпні за особистим дозволом 
гетьмана з колишнього «Галицько-Буковинського куре¬ 
ня січових стрільців» (згодом «Першого куреня січових 
стрільців») під проводом Є. Коновальця. Сам П. Скоро¬ 
падський відправив січових стрільців на переформуван¬ 
ня під Білу Церкву, де Коновалець і знайшов спільну 
мову з керівництвом Директорії, особливо С. Петлюрою. 
Треба підкреслити, що Директорія розташовувалась у 
штаб-квартирі січовиків, а Коновалець доклав багато зу-' 
силь, щоб ввести до її складу Петлюру, але самому йому 
не вдалося пробитись до керівного ядра. 

18 листопада війська Директорії чисельністю майже 
5 тис. чоловік виступили на Київ. Підтримували їх у той 
час і більшовики, які згодом, за спогадами Д. Дорошен¬ 
ка, і обеззброїли особисту охорону гетьмана. Проте го¬ 
ловні більшовицькі сили накопичувались ще з вересня 
у «нейтральній зоні», тобто у смузі між кордонами Росії 
й України завширшки 10—40 км, головним чином на те¬ 
риторії від станції Унечі до м. Льгова. Тут з повстанських 
і партизанських загонів під командуванням М. Кро- 
пив’янського та В. Ауссема почали формуватися Перша 
й Друга повстанські дивізії, до складу яких з самого по¬ 
чатку входили бойові з’єднання В. Примакова, М. Що- 
рса, В. Боженка та ін. визначних більшовицьких полко¬ 
водців. 21 листопада вони розпочали наступ, у ході якого 
за кілька днів оволоділи Рильським, Стародубом та дея¬ 
кими ін. населеними пунктами. ЗО листопада на базі цих 
двох дивізій, які незабаром отримали назви Першої та 
Другої українських дивізій, Тимчасовий робітничо-се¬ 
лянський уряд створив Українську радянську армію під 
командуванням А. Антонова-Овсієнка. На посадах нач¬ 
дивів замість Кропив’янського і Ауссема з’явились І. Ло- 
катош та Н. Бобирьов. Але бойові дії з їх боку на деякий 
час припинились. Та саме у цей час розпочала свою ді¬ 
яльність Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі 
з контрреволюцією, спекуляцією і службовими злочина¬ 
ми (ВУЧК) на чолі з І. Шварцом. 

Як бачимо, у другій половині листопада смертельна 
загроза Київському режимові насувалась водночас з пів¬ 
денного заходу і північного сходу. Та цього замало: по 
всій Україні покотилась хвиля збройних виступів народу 
проти окупантів і їх ставлеників у Києві. Ще у травні 
початок такій боротьбі поклали загони Н. Махна, який 
у той час навіть не знав української мови, та селяни Зо¬ 
лотоніського повіту і Канізської, Володимирівської і 
Панчівської волостей Єлизаветградського повіту. 

Незважаючи на жорстоке придушення останнього ви¬ 
ступу (60 чоловік було розстріляно і 8 повішено на крилах 
вітряка), через кілька днів спалахнуло величезне повста¬ 
ння селян прямо під боком у центральної влади, у якому 
значну роль відіграли більшовики М. Врублевський (ко¬ 
лишній член УЦР), М. Петренко та В. Баляс. З червня 
озброєні мешканці містечка Лисянки Звенигородського 
повіту на Київщині розбили гетьманську сотню і німець¬ 
кий каральний загін. До них приєднались селяни Тара- 
сівки, Кирилівки, Козацького, Стецівки, Гусакового, 
Водянки з гвинтівками та кулеметами, і кількість по¬ 
встанців досягала 15 тис. чоловік. Перед такою силою 
німецький батальйон і гетьманський гарнізон у Звени- 
городі здались без бою 9 червня. У повіті розпочалась 
мобілізація чоловіків віком від 18 до 35 років. 

Приклад сусідів 8 червня наслідували селяни Тара- 




308 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


щанського повіту. Тут все розпочалось з села Стрижевка, 
де зосередились майже 4 тис. повстанців. 12 червня вони 
вигнали німців і гетьманців з Таращі. До зброї встали 
селяни Янишівки, Жашківа, Плоского, П’ятигір, Гострої 
Могили, Луки, Ольшаниць, Ставищ, а згодом полум’я 
повстання перекинулось на Васильківський, Бердичів¬ 
ський, Канівський, Київський, Сквирський, Уманський 
повіти Київщини і на сусідні губернії. У липні сили пат¬ 
ріотів налічували вже майже 40 тис. бійців, 200 кулеметів, 
12 гармат. Три дивізії окупантів і гетьманців нічого не 
могли вдіяти проти повсталих селян, які розбились на 
маневрені загони (по 1,5—2 тис. бійців) і перейшли на 
партизанську тактику. До серпня вони тероризували во¬ 
рога, а на початку вересня організовано пробились у 
«нейтральну зону», де й склали найбільш досвідчену час¬ 
тину Першої і Другої повстанських українських дивізій. 

У липні—серпні всю Україну сколихнув страйк заліз¬ 
ничників. У цей же час селяни Старокостянтинівського 
повіту на Волині, Маріупольського на Катеринославщи- 
ні, Сквирського — на Київщині, Ніжинського і Бор- 
знянського — на Чернігівщині, Ямпільського і Могилів- 
ського — на Поділлі громили поміщицькі маєтки і заго¬ 
ни Державної варти. Згодом зі зброєю в руках проти оку¬ 
пантів і гетьманщини виступили мешканці Сарн, 
Лунінця, Овруча, Пінська, Домбровиць, Летичева, Про¬ 
скурова, Ізюмського повіту. Звернемо увагу й на те, що 
інколи повстанців проти гетьманщини підтримували і 
окупаційні війська. Так склалося у серпні у Могилів- 
ському повіті Подільської губернії, де до озброєних селян 
приєднався 20-й австрійський полк, що складався голо¬ 
вним чином з мешканців Східної Галичини. 

Словом, українська земля горіла під ногами не тільки 
німців і австріяк, а й гетьманського режиму. Обкладений 
з усіх боків, наче ведмідь у берлозі, гетьман у відчаї ого¬ 
лосив стан надзвичайної охорони або військовий стан 
на всій території своєї держави, розпочав достроковий 
призов до війська юнаків і майже дідусів з запасу, офі¬ 
церів і унтер-офіцерів колишньої російської армії, фак¬ 
тично скасував самостійність України, сподіваючись на 
підтримку білогвардійців, дозволив їм формувати у Києві 
Астраханську армію і Київську офіцерську добровольчу 
дружину, метушливо реорганізовував уряд. 

Все це не могло не викликати обурення українських 
громадян, особливо молоді. 15 листопада перед універ¬ 
ситетом по вул. Володимирській зібрався приблизно 
двотисячний мітинг київських студентів, одним з орга¬ 
нізаторів якого був Олександр Довженко. Після декіль¬ 
кох виступів ораторів молодь висипала на вулицю і під 
антигетьманськими, антибілогвардійськими та пробіль- 
шовицькими гаслами пішла в бік Педагогічного музею. 
Але вже через сотню-дві метрів їх зустріли озброєні за¬ 
гони Державної варти й добровольчих дружин і відкрили 
вогонь по юнаках і дівчатах. Було вбито 8 і поранено 12 
студентів. Судячи з того, що серед жертв — переважна 
більшість євреїв, можна зробити висновок, що і у числі 
демонстрантів спостерігалось таке ж співвідношення. 
Підвищена активність єврейської молоді пояснюється 
зростанням насильства щодо єврейського населення 
Києва у цей період, безладдя і анархії у місті, а також її 
прихильністю до більшовицьких гасел. 

Отримавши звістку про початок наступу з Білої Церк¬ 
ви, гетьман оголосив всю територію України театром во¬ 
єнних дій, і, зважаючи на те, що багнети окупантів, на 
яких тримався режим, зламались, а допомога йому з боку 
російських формувань козацтва і окремих зразково- 
інструкторських частин, які поки що існували лише в 
уяві гетьмана, і українських корпусів, що являли собою 
більше натовп озброєних людей, ніж організоване во¬ 
яцтво, і Державної варти, і добровольчих дружин була 
дуже ненадійною, П. Скоропадський 19 листопада звер¬ 
нувся у відчаї до сил, завдяки яким він прийшов до влади. 
Йдеться про грамоту до громадян-хліборобів з закликом 


створити «хліборобську озброєну силу у противагу роз¬ 
бишакам та більшовикам». Гетьман обіцяв негайно на¬ 
дати зброю спілкам хліборобів «для знищення ворогів 
порядку, заспокоєння села і захисту маєтків». Та, як заз¬ 
началось, хліборобська партія вже розкололась. 

Не виправдали сподівань гетьмана ні дідичі, ні німці, 
ні білогвардійці, ні власні козаки. Невеличке військо Ди¬ 
ректорії слідом за Білою Церквою оволоділо Фастовом, 
а 18 листопада розгромило відбірні частини гетьмана з 
білих офіцерів та сердюків між Мотовилівкою і Василь¬ 
ковим. Вже наступного дня на бік В. Винниченка пере¬ 
йшли залишки Сердюцької дивізії, на яку П. Скоропад¬ 
ський покладав великі надії, а російські білогвардійці ті¬ 
кали хто куди. 20 листопада розпочалась облога Києва. 

Тут треба підкреслити, що, незважаючи на вкрай тяж¬ 
ке становище режиму, Кабінет міністрів і в останні тижні 
свого існування ухвалив чимало постанов, спрямованих 
не лише на організацію збройного опору повстанцям, а 
й на поліпшення економічного стану України, соціаль¬ 
ний захист людей, національно-культурну розбудову 
держави і демократизацію державного устрою. Досить 
нагадати про низку рішень щодо започаткування Укра¬ 
їнської академії наук, прийнятих у другій половині лис¬ 
топада — першій половині грудня, постанови про роз¬ 
робку законів про вибори до Українського сейму, про 
заснування Державного симфонічного оркестру 
ім. М. В. Лисенка, про створення Поліської і Таврій¬ 
ської округ та управління сільськими місцевостями, про 
асигнування у розпорядження міністра шляхів 500 тис. 
крб. на відновлення транспорту, про боротьбу з пошес- 
тями на залізницях, про поліпшення стану біженців, про 
виділення 15 млн. крб. на купівлю шмаровочних масел, 
про встановлення штатів тюремних інспекцій, про під¬ 
вищення посадових окладів державних службовців, про 
випуск короткострокових зобов’язань Державної скарб¬ 
ниці, про поліпшення соціального страхування, про від¬ 
новлення роботи Київських думи і управи, про асигну¬ 
вання 15 тис. крб. приватній гімназії княгині Волкон¬ 
ської, 100 тис. крб.— Київському благодійному фондові, 
100 тис. крб.— державним закладам освіти та 250 тис. 
крб.— органам місцевого самоврядування на утримання 
бірж праці тощо. Та, звичайно, головним у ті тривожні 
дні були рішення про зміцнення силових структур Ук¬ 
раїнської держави. Понад 5 млн. крб. було асигновано 
особисто гетьману на «видатки, що не належать до ого¬ 
лошення». 

Заклопотані власними проблемами, кинули гетьмана 
напризволяще у цей час німці і австріяки. Останньою 
його надією залишались країни Антанти, вторгнення 
яких на південь України він гаряче підтримав. Але й вони 
не виправдали сподівання Києва. 

Тут слід сказати, що, як і більшовики, у листопаді— 
грудні члени Директорії підтримували жваві контакти з 
німецьким і австро-угорським окупаційним режимом. 
Під впливом революційних подій у своїх країнах, агітації, 
відчуття безнадійності свого становища німецькі війська 
знаходили спільну мову і з Тимчасовим урядом Радян¬ 
ської України, і з Білою Церквою. За попередньою до¬ 
мовленістю вони здавали і тим, і іншим міста, населені 
пункти, зброю, боєприпаси, військове знаряддя, а взамін 
вимагали лише одного — безперешкодного пропуску їх 
додому. 

Держави Згоди спочатку ставились до Директорії не 
зовсім прихильно і думали залишити у Києві уряд геть¬ 
мана, який весь час через своїх представників на нараді 
у Яссах запевняв можливих нових хазяїв про свою від¬ 
даність їм та ідеї відновлення єдиної і неподільної Росії. 
Під тиском Антанти війська Директорії наприкінці лис¬ 
топада — початку грудня навіть припинили просування 
на Київ та взяли зобов’язання перебувати на відстані не 
ближче 20 км від центру міста до прибуття представників 
Англії і Румунії. 



III. Уроки української державності 309 


Першими на плідні контакти з Директорією пішли 
США. Під час переговорів з делегацією УНС у Яссах, 
яка прибула туди вже після окупації Англією і Францією 
Причорномор’я, вони визнали виключне право саме Ди¬ 
ректорії на створення самостійної УНР. Під впливом 
США Антанта протягом кількох днів зрозуміла збанкру- 
тілість режиму П. Скоропадського і вже на початку груд¬ 
ня підписала низку угод про передачу Одеси, Миколаєва, 
інших міст українського Причорномор’я, зайнятих 
інтервентами, під формальну владу Директорії. За при¬ 
кладом держав Згоди таку ж саму акцію стосовно Києва 
здійснило і німецьке командування 12 грудня у Фастові. 
Іншими словами, Директорія була де-факто визнана ве¬ 
ликими країнами ще до приходу до влади у Києві. 

Останньою відчайдушною спробою гетьмана вряту¬ 
ватись стало опублікування 5 грудня закону про термі¬ 
нову мобілізацію всього населення чоловічої статі, здат¬ 
ного носити зброю, на захист Києва. Та й вона закінчи¬ 
лась повним провалом. П. Скоропадському нічого не за¬ 
лишалось, як, зважаючи на те, що «Бог не дав йому сили 
впродовж семи з половиною місяців вивести край з того 
тяжкого становища, у якому він був», зректися влади на 
користь свого уряду, а останній передав її Директорії, 
яка відразу оголосила Скоропадського поза законом, а 
його майно конфіскувала. 14 грудня збройні сили Ди¬ 
ректорії захопили Київ, а відповідна Декларація знову 
оголосила УНР республікою робітництва і селянства. 

Підсумовуючи висловлене, треба підкреслити, що за 
доби гетьманату був апробований ще один шлях розбу¬ 
дови незалежної України. Найвищі досягнення цього пе¬ 
ріоду — це: 1) визнання де-юре і де-факто суверенітету 
України з боку майже двох десятків країн, у тому числі 
РРФСР; 2) налагодження мирних стосунків і переговорів 
з Росією; 3) набуття досвіду організації роботи держав¬ 
ного апарату; 4) спроба реформування вищих органів су¬ 
дової влади в уособленні Державного сенату; 5) створен¬ 
ня по суті нових органів охорони правопорядку у вигляді 
добровольчих дружин або шляхом з’єднання поліцей¬ 
ських і жандармських функцій у єдиному органі — Дер¬ 
жавній варті; 6) практичні кроки по відродженню ко¬ 
зацьких традицій; 7) розробка Статуту військової повин¬ 
ності і деякий досвід організації національної гвардії, 
зразкових військових частин; 8) творення центрів підго¬ 
товки кадрів для армії від юнацьких і гардемаринських 
шкіл до Військової академії; 9) ухвалення першого в істо¬ 
рії України закону про громадянство; 10) досвід жорст¬ 
кого державного регулювання фінансової системи, про¬ 
мисловості, транспорту, торгівлі, зв’язку, сільського гос¬ 
подарства в умовах гострої економічної кризи; 11) нала¬ 
годження чіткої кордонної і митної служб; 12) подальші 
кроки по українізації народної освіти і підвищенню ав¬ 
торитету державної української мови; 13) піклування про 
розвиток науки, заснування УАН і деяких нових науко¬ 
вих видань; 14) значне розширення мережі вищої школи, 
відкриття Київського державного українського універси¬ 
тету, Кам’янець-Подільського державного українського 
університету, Катеринославського університету, Одесь¬ 
кого політехнічного, Київського архітектурного, Київ¬ 
ського клінічного, Київського вищого технічного, 
Одеського сільськогосподарського інститутів; 15) надан¬ 
ня свіжого імпульсу театральному життю на Україні, 
створення Державного народного театру, Державного 
драматичного театру, Молодіжного драматичного театру, 
Російського драматичного театрального колективу, За¬ 
лізничного театру, Херсонського українського драматич¬ 
ного театру, Драматичної консерваторії, Державної дра¬ 
матичної школи, режисерсько-інструкторських курсів; 
16) суттєвий внесок у розвиток національної музичної 
культури, поповнення її Музично-драматичним інститу¬ 
том ім. М. Лисенка, Першою народною оперою у Хар¬ 
кові, Першою дитячою оперою, Першим українським 
національним хором, Державним симфонічним оркест¬ 


ром ім. М. Лисенка, Музично-педагогічним інститутом, 
Державною капелою бандуристів, Ансамблем бандурис¬ 
тів Г. Хоткевича, Київським концертним бюро; 17) зас¬ 
нування нових бібліотечних і музейних закладів — На¬ 
ціональної бібліотеки, Черкаського краєзнавчого музею, 
Музею церковно-історичної та археологічної громади; 
18) гуртування літераторів і художників навколо нових 
спеціальних видань «Літературно-критичний альманах», 
«Універсальний журнал», «Театральная жизнь», літера¬ 
турно-художніх груп «Музагет» і «Боротьба», нових ху¬ 
дожніх студій, шкіл і училищ; 18) підвищення авторитету 
православної церкви, надання її статусу Екзархату і ав¬ 
тономії у складі РПЦ; 19) створення досить широкої ме¬ 
режі посольств Української держави, генеральних кон¬ 
сульств, консульств і консульських агенств; 20) наро¬ 
дження Українського товариства Червоного Хреста; 21) 
ухвалення статуту Державного видавництва тощо. 

Причини швидкого повалення режиму П. Скоропад¬ 
ського досить повно викладені у зверненні голови Ди¬ 
ректорії УНР В. Винниченка та її членів С. Петлюри, 
Ф. Швеця, П. Андрієвського до громадянства України 
15 листопада. «Генерал російської служби П. Скоропад¬ 
ський, — говорилось у цьому документі,— порозумів¬ 
шись у квітні 1918 р. з німецькими генералами, штиками 
німецьких — тоді ще невільних, підлеглих їм солдатів, 
назвавшись гетьманом, захопив владу на Україні і ска¬ 
сував Українську Народну Республіку. З того моменту 
зачались нищення всіх народних прав та нечувані зну¬ 
щання над демократією України колишніх жандармів і 
поліцаїв старого царського ладу. Класова помста помі¬ 
щиків та буржуазії дійшла до такої міри, якої не знав і 
царський режим! І що більше панування генерал а-геть¬ 
мана посувало Україну до єдиної неділимої Росії, то лю¬ 
тіше, одвертіше і цинічніше ставало попирання прав на¬ 
роду і глузування пануючих класів над всіма здобутками 
революції, як політико-соціальними, так і національни¬ 
ми. Останнім зрадницьким актом генерала-гетьмана 
П. Скоропадського про скасування самостійності Укра¬ 
їнської держави український народ віддається остаточно 
на поталу поміщицько-бюрократичній реакції, на цілко¬ 
вите національне поневолення... Генерал Павло Скоро¬ 
падський є насильник і узурпатор народної влади. Все 
правительство його як протинародне, протинаціональне 
оповіщаємо недійсним. Пропонуємо генералу П. Ско¬ 
ропадському і його міністрам залишити обманом і на¬ 
сильством захоплені ним урядові посади. В ім’я спокою, 
порядку в Республіці пропонуємо зробити це негайно, 
без пролиття крові». 

У зверненні досить чітко виокремлюються кілька го¬ 
ловних причин краху гетьманату: а) маріократичний мо¬ 
нархістський характер режиму, який не був сприйнятий 
українським народом; б) помилкова ставка П. Скоро¬ 
падського лише на клас багатіїв і на приватну власність 
як основу цивілізації; в) попрання прав людини і прав 
народу; г) скасування самостійності України. До цього 
можна додати і найгострішу економічну кризу, яка діс¬ 
талась режиму у спадщину від Центральної Ради; неви- 
рішеність аграрного питання, яке ще більш поглибив сам 
гетьманат; розлюченість селянства жорстокою продроз- 
версткою, застосованою режимом і окупантами; числен¬ 
ні страйки залізничників, металістів, шахтарів, друкарів 
у містах; збройну боротьбу проти гетьманату на селі; під¬ 
ривну діяльність Москви та українських більшовиків; 
повне.несприйняття режиму з боку головних політичних 
партій України, УНС і Директорії; не лише поразку, а 
й зрадництво Скоропадського з боку його німецьких со¬ 
юзників; відсутність підтримки з боку держав-перемож- 
ниць Антанти і США; більш ніж прохолодне ставлення 
до гетьмана керівників білогвардійщини, які все ж вва¬ 
жали його сепаратистом; відсутність політичного досвіду 
та політичної гнучкості у самого диктатора і його уряду; 
провалення спроби поєднати великі традиції козаччини 




310 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


з консервативним поміщицько-монархічним ладом; 
москвофільські настрої аначної частини інтелігенції Ук¬ 
раїни. 

Узагальнюючою причиною невдачі П. Скоропадсько¬ 
го, на наш погляд, є принесення інтересів народу у жерт¬ 
ву інтересам держави і уособлення останніх у власних 
інтересах провідників режиму. Все це призвело до того, 
що у гетьмана наприкінці року не залишилось жодного 
союзника, а проти нього виступили всі: українські де¬ 
мократи, українські більшовики, російські більшовики, 
білогвардійці, робітники, селяни, молодь, німці, Антан¬ 
та. Одним словом, народ України не сприйняв ані першу 
досить незграбну спробу відродити українську держав¬ 
ність з боку націонал-демократів, ані другу таку спробу 
з боку дідичів-монархістів. Після повалення режиму роз¬ 
почалась третя у XX ст. спроба розбудови незалежної Ук¬ 
раїни. 

КРИМ І КРИМСЬКЕ ПИТАННЯ ПІСЛЯ ЛЮТНЕ¬ 
ВОЇ (1917 р.) РЕВОЛЮЦІЇ. Півострів виявився у центрі 
уваги чотирьох ворогуючих сил: 1) кримсько-татарських, 
що прагнули до автономії і незалежності; 2) російських, 
що намагались залишити Крим у складі Російської імпе¬ 
рії; 3) більшовицьких, що раз за разом насаджували тут 
радянську владу; 4) українських, що вимагали приєднан¬ 
ня Криму до автономної, а згодом і незалежної України. 
На жаль, остання течія виявилась найслабкішою з числа 
перерахованих. Голова УЦР М. Грушевський у 1917 р. 
неодноразово майже категорично відмовлявся від Кри¬ 
му. А між тим тут 20 листопада відбувся губернський 
з’їзд революційних і національних організацій, який об¬ 
рав Раду народних представників як краєвий орган вла¬ 
ди. До неї увійшли росіяни, татари і українці. Керувала 
Радою президія у складі 10 чоловік, в т. ч. 2 українці. 
Губернський комісаріат на чолі з комісаром Біанкі ска¬ 
совувався, а його місце зайняв колегіальний комісаріат 
з трьох представників: від вказаного з’їзду, від муніци¬ 
палітету і від татар. У Сімферопольському, Євпаторій¬ 
ському, Ялтинському, Перекопському і Феодосійському 
повітах нові органи порядкували самостійно, а щодо 
Дніпровського, Мелітопольського і Бердянського повітів 
брались зобов’язання порозуміння з УНР. 

13 грудня завершились Татарські кримські установчі 
збори (Курултай), які проголосили Курултай парламен¬ 
том на один рік, утворення національного уряду і штабу 
кримських військ, у якому вплив більшовиків майже не 
відчувався. Татарський уряд працював у згоді з Радою 
народних представників. Він, зокрема, не визнавав право 
петроградської РНК на ведення переговорів з німцями 
і послав, як і УЦР, до Брест-Литовського власну деле¬ 
гацію. Вища виконавча влада у Бахчисараї іменувалась 
Директорією. Цей пантюркістський уряд складався з ке¬ 
рівників татарської націоналістичної партії «Міллі-фір- 
ка». Очолював Директорію Ч. Челебієв, який водночас 
тримав ще й портфель директора юстиції, а з січня 
1918 р.— директор закордонних і військових справ Д. Сай- 
дамет. Існував і татарський штаб кримських військ, під 
проводом якого 13 січня татарська кіннота захопила на¬ 
віть Севастополь, але наступного дня її вщент розбили 
червоногвардійці і до того ж завдали ще однієї відчутної 
поразки татарам під Сімферополем. Д. Сайдамет втік 
до Туреччини, а Крим опинився у руках більшовиків, 
які у березні проголосили тут Радянську соціалістичну 
республіку Тавриди у складі РРФСР. Причому за декре¬ 
том від 19 березня її територія мала охоплювати і Дніп¬ 
ровський, Мелітопольський та Бердянський повіти, а за 
декретом від 21 березня — лише півострів. Та вже через 
кілька днів (на початку квітня) німецькі війська, підтри¬ 
мувані з’єднаннями Центральної Ради під командуван¬ 
ням О. Натієва та П. Болбочана, розпочали наступ на 
Крим. 24—25 квітня вони вступили до Сімферополя і 
Бахчисараю. 

У ці ж дні Шуро представників мусульманських гро¬ 


мадських організацій по звільненню Криму, зібравшись 
у Одесі, висловила рішучий протест УНР з приводу фак¬ 
тичного приєднання Криму до України і поведінки ота¬ 
мана оборони півострова, командуючого Севастополь¬ 
ською фортецею з правами командуючого Чорномор¬ 
ським флотом у військовий час капітана II рангу Міс- 
никова, який наказав підняти українські прапори не 
лише на кораблях, а й на всьому узбережжі, проголосив 
розбійницьким будь-який збройний виступ проти УНР. 

Шуро трактував ці дії як позбавлення татар права на 
самовизначення, відхід Центральної Ради від проглоше- 
ного у універсалах та ін. документах курсу на незалеж¬ 
ність Криму і вимагав не розповсюджувати владу уряду 
УНР на територію півострова, зняти українські прапори 
на узбережжі. У цей же день до Сімферополя за дору¬ 
ченням міністерства внутрішніх справ УНР прибув член 
Центральної Ради Я. Христич з метою заснування там 
філіалу українського інформаційного бюро і Комісаріату 
у справах громадян України. Але справжніми хазяями 
тут виявились німці на чолі з генералом Кошем, що мріяв 
зробити з Криму для Німеччини «другу Ніццу». 

До того ж через чотири дні владу у Києві захопив 
П. Скоропадський. Спочатку гетьманат, як і Центральна 
Рада, не вважав Крим територією України. Але якщо 
М. Грушевський неодноразово категорично відмовлявся 
від півострова, то окремі документи уряду Української 
держави натякають на протилежне. Так, 10 червня Рада 
міністрів прийняла ухвалу про надання у розпорядження 
міністра морських справ 1 млн. крб. на відбудову Севас¬ 
топольського порту та утримання портової адміністрації 
і шпиталів. Та все ж на півострові під пильним оком 
німецьких патронів «хазяйнував» у травні—листопаді 
1918 р. Кримський крайовий уряд, який силами окупан¬ 
тів і татарських націоналістів розгромив Радянську со¬ 
ціалістичну республіку Тавриди і розстріляв голову її 
Раднаркому А. Слуцького, наркома внутрішніх справ 
С. Новосельського, наркома фінансів О. Коляденка 
та ін. 

Про «суверенітет» крайового уряду свідчить те, що 18 
травня прем’єр-міністром Курултай обрав відомого пан- 
тюркіста Д. Сайдамета, але він не був затверджений ні¬ 
мецьким командуванням, а очолив уряд теж відомий та¬ 
тарський націоналіст генерал М. Сулькевич, який вод¬ 
ночас став ще й міністром внутрішніх і військових справ. 
Д. Сайдамету довелось задовольнитись портфелем мі¬ 
ністра закордонних справ. До складу уряду увійшли і ок¬ 
тябристи: граф В. Татіщев, В. Налбандов та ін. Німеч¬ 
чина прийняла делегацію Кримського крайового уряду 
у Берліні навіть перед візитом П. Скоропадського — у 
липні 1918 р. Саме тоді на прохання татарів розпочалась 
підготовка до створення Кримського ханства під егідою 
Німеччини і Туреччини. 

Щодо згаданого вище протесту Шуро на адресу УНР, 
то його було розглянуто у міністерстві закордонних справ 
Української держави 16 травня 1918 р. На засіданні вис¬ 
ловлювались різні думки, узагальнені найяскравіше у ви¬ 
ступі І. Кістяковського: 1) нота Шуро дипломатичного 
значення не має, позаяк вона викладена не державною 
владою, а приватними особами; 2) Крим дає можливість 
Україні домінувати на півночі Чорного моря, охороняти 
українські порти, а Керченська протока відіграє роль 
другого Босфору; 3) Німеччина повинна взяти до уваги 
утворення на сході буферних держав, лояльних до неї; 
4) без Бессарабії і Холмщини Україна може існувати, без 
Криму — ні, бо вона буде відкинута на схід і північ в 
обійми Москви; 5) треба шукати порозуміння, у першу 
чергу, з Курултаєм з метою створення федерації України 
й Криму. 

У архівах зберігається чимало аналітичних документів 
щодо Криму, які готувались за дорученням різних ві¬ 
домств Української держави. Особливий інтерес являє 
матеріал «Значення Криму для України», підготовлений 



III. Уроки української державності 


311 


головою оперативного відділу Генерального штабу пол¬ 
ковником Є. Мишковським. У ньому дається історич¬ 
ний нарис заселення Криму, починаючи з VI ст. до нової 
ери, висвітлюється боротьба орди з Росією, підкреслю¬ 
ється визначна роль українських козаків у російських по¬ 
ходах на Крим у XV—XVIII ст., характеризується геогра¬ 
фічне становище, склад населення, сільське господар¬ 
ство, промисловість, торгівля, стратегічне значення Кри¬ 
му для України. 

Але автор документа (мабуть, несвідомо) при аналі¬ 
зові допустив ряд суттєвих помилок як історичного ха¬ 
рактеру, так і при підрахунках. Скажімо, він наводить 
цікаві дані про склад населення Криму на той час: з 
771 тис. його мешканців, там налічувалось 294,3 тис. та¬ 
тар, 180,8 тис. росіян, 64,4 тис. українців, 56,8 тис. нім¬ 
ців, 17,1 тис. греків, 8,3 тис. вірмен, 7,4 тис. болгар то¬ 
що. У процентному відношенні це складає відповідно 
38,1%, 23,3%, 8,3%, 7,4%, 2,2%, 1,1% та 0,95%. Але у 
підрахунках автора кількість татар зменшується до 35,5%, 
німців — до 5,8%, а росіян збільшується до 32,9%, ук¬ 
раїнців — до 12,4%, греків — до 3,1%. 

Укладач документа підкреслює презирливе ставлення 
німців і болгар до татарів, росіян і українців, росіян — 
до татар, а всіх разом — до євреїв. У той же час відзна¬ 
чається потяг татар до українців. Він досить невисоко 
оцінює господарське значення Криму для України, а 
стратегічне становище півострова, зокрема і Чорного мо¬ 
ря, у цілому визнає як «мізерне» і для наступу, і для 
оборони. На його погляд, захоплення Криму будь-ким 
з ворогів України нічогісінько їм би не принесло, бо жод¬ 
на з її життєвих артерій не була б перерізаною. Та все ж 
таки, як підкреслює голова оперативного відділу, Крим 
потрібен Україні, по-перше, для базування флоту, по- 
друге, для дислокування сухопутних сил у випадку бо¬ 
йових наступальних дій проти Туреччини, Болгарії або 
Румунії, по-третє, для охорони інтересів торговельного 
флоту, по-четверте, для контролю над входом до Азов¬ 
ського моря, по-п’яте, для подальшої колонізації півост¬ 
рова, по-шосте, для лікування хворих на туберкульоз. 
На думку автора, щоб забезпечити вирішення названих 
питань, Україна повинна тримати у Криму невеликий 
флот, одну козачу дивізію (штаб і один її полк — у Сім¬ 
ферополі, один полк — у Феодосії і 2 полки та артиле¬ 
рійський дивізіон — у Керчі), одну піхотну дивізію у Се¬ 
вастополі. Він висловлюється також за надання дозволу 
на формування одного татарського піхотного полку у Се¬ 
вастополі і одного татарського кінного полку у Сімфе¬ 
рополі. 

В інших аналітичних документах по Криму підкрес¬ 
лювалась орієнтація місцевого населення незалежно від 
національності переважно на Україну, частини татар, 
особливо духовенства,— на Туреччину, повна відсутність 
потягу до Німеччини, необхідність скликання Крим¬ 
ських установчих зборів, найприязніше ставлення ні¬ 
мецького військового командування до гетьманського 
режиму, необхідність встановлення федеративних сто¬ 
сунків Криму й Української держави. 

Та у цілому плідних стосунків з татарським націо¬ 
налістичним Кримським крайовим урядом, створеним 
під егідою німецьких окупантів 25 червня 1918 р. у Сім¬ 
ферополі, П. Скоропадському встановити не вдалось. 
Верхівка татар більше тягнулась до Німеччини і Туреч¬ 
чини, прагнула домогтися від них визнання незалеж¬ 
ності Криму від України, отримати пільгові позички і 
навіть утворити Кримське ханство під протекторатом 
Четверного союзу. 15 листопада, тобто відразу після 
повної поразки останнього, у Сімферополі виник ка- 
детсько-есеро-меншовицький Кримський крайовий 
уряд на чолі з С. Кримом, який орієнтувався вже на 
Антанту і ставив за мету відновлення «єдиної і непо¬ 
дільної Росії», виступав проти державного самовизна¬ 
чення татар. 


У той же день Кабінет міністрів Української держави 
зробив рішучий крок назустріч новому кримському ре¬ 
жимові — прийняв ухвалу про припинення митної війни 
з Кримом. Ще до цієї заяви Київ викладав своє розу¬ 
міння з’єднання Криму з Українською державою. На 
погляд П. Скоропадського, це могло відбутися на авто¬ 
номних засадах, але «під єдиною Верховною владою Йо¬ 
го Світлості Пана Гетьмана». Стверджувалась рівноправ¬ 
ність громадян України і Криму. Кримська армія і флот 
мали перейти у повне підпорядкування і утримання Киє¬ 
ва. Він же прибирав до своїх рук міжнародні зв’язки уря¬ 
ду Криму. Останньому надавалось право здійснювати 
державне регулювання освітою, охороною здоров’я, ор¬ 
ганізацією праці, релігійними, національними стосунка¬ 
ми, торгівлею, промисловістю, сільським господарством 
півострова, шляхами сполучення (за винятком заліз¬ 
ниць), податковою політикою (за винятком прибуткових 
податків), судовими установами тощо. Валюта мала бути 
єдиною, Держбанк — теж. За узгодженими правилами 
пропонувалось використовувати торговельний флот, за¬ 
лізниці, пошту й телеграф. 

У випадку приєднання Криму до України планува¬ 
лось поширити на півострів дію всіх цивільних і кри¬ 
мінальних законів України. Кримські порти мусили пе¬ 
ребувати у віданні і на утриманні Києва. Державне май¬ 
но пропонувалось залишити у віданні Кримського кра¬ 
йового уряду, а відомче мало надійти у розпорядження 
відповідних установ Української держави. Передбача¬ 
лось створити особливі відділи з кримських справ при 
закордонному, військовому і фінансовому міністер¬ 
ствах Української держави, а рри гетьманові — посаду 
статс-секретаря з відповідним апаратом. Йому надава¬ 
лось би право голосу у засіданнях Ради міністрів з усіх 
питань, які стосуються інтересів Кримського краю. 
Статс-секретар мав призначатися гетьманом з числа 
трьох кандидатур, запропонованих урядом Криму. 
Гетьманові належало й виключне право затвердження 
законів, ухвалених Крайовим народним зібранням 
Криму, та призначення вищих посадових осіб автоном¬ 
ного утворення. 

Але режим гетьмана незабаром було скинуто, і всі 
такі задумки залишились на папері. Це не заважало то¬ 
му, що українські організації у Сімферополі, Ялті, Се¬ 
вастополі, Євпаторії, Алупці, Алушті, Феодосії, Керчі 
та ін. містах півострова діяли досить активно за весь 
час перебування гетьмана при владі. 28—29 серпня во¬ 
ни навіть провели свій з’їзд у Сімферополі. Тут, хоч і 
з великими труднощами, видавалась українська газета 
«Наш степ». При громадах створювались національні 
хори, курси українознавства, відчинялись «Просвіти», 
дитячі садки, школи, влаштовувались національні свя¬ 
та, гуртки української мови, письменства, історії, куль¬ 
тури, географії, організовувались книгозбірні, читальні 
і навіть театральні трупи. ЗО серпня розпочала діяль¬ 
ність Крайова українська рада у Криму з осідком у Сім¬ 
ферополі. 

Обрана 15 листопада Рада міністрів Криму на чолі 
з С. Кримом діяла вже під диригуванням французів і 
підтримувала гасла єдиної і неподільної Росії, виборів 
органів громадського самоврядування, скликання кра¬ 
йового сейму, але без надання якихось особливих прав 
татарам, шукала взаємодії з денікінцями. Та наприкінці 
квітня 1919 р. з наближенням до Сімферополя черво¬ 
них уряд втік до Константинополя. А у Криму було 
проголошено Кримську радянську соціалістичну рес¬ 
публіку на чолі з Д. Ульяновим, яка під ударами Дені- 
кіна не проіснувала і двох місяців. Крим надовго пе¬ 
ретворився у базу білогвардійців. На початку листопада 
1920 р. більшовицькі війська при вирішальній участі 
з’єднань Н. Махна у третій раз оволоділи півостровом 
і через рік утворили на ньому Кримську АРСР у складі 
РРФСР. 




312 Мала енциклопедія етнодержавознавства 




ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ 1925-1928 рр.- гостра 
суперечка в середовищі української творчої інтелігенції 
про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах не¬ 
пу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допу¬ 
скався радянською владою у 20-х роках, Л. д. відбила 
широкий спектр підходів до розуміння національної спе¬ 
цифіки мистецтва, практики культурного будівництва на 
Україні, проблем українізації. Оскільки в її фокусі опи¬ 
нилося питання про те, якій орієнтації віддати перева¬ 
гу — на власні народні, російські чи європейські тради¬ 
ції, вона не могла не перерости літературні рамки і стала 
подією політичного значення. 

Орієнтацію на масовість і народну традицію обсто¬ 
ювало одне з перших на Україні літературних об’єднань 
під назвою «Плуг», створене у Харкові 1922 р. під ке¬ 
рівництвом С. В. Пилипенка. У об’єднаних ним гурт¬ 
ках невдовзі працювали близько 200 письменників, які 
залучали до роботи в них сількорів, сільських вчителів. 
Орієнтуючись на селян, група «Плуг» ставила своїм зав¬ 
данням дати їм доступну літературу, а водночас, кажучи 
словами одного із «плужан», знизити рівень мистецтва, 
«повернути його на землю із свого п’єдесталу і зробити 
необхідним та зрозумілим усім людям». 

Через рік В. Еллан (Блакитний) організував «Гарт» — 
літературну групу, яка також прагнула до створення но¬ 
вої, пролетарської літератури на Україні. Проте «Гарт» 
дуже обережно ставився до ідеї «масовості» в літературі, 
побоюючись зниження рівня всіх видів мистецтва. 

Крім цих об’єднань, на Україні працювало чимало 
«неідеологізованих» письменницьких угрупувань, які 
прийнято було відносити до «попутників». Серед них ви¬ 
ділялася група «неокласиків» (М. Зеров, О. Бургардт, 
М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). їх об’¬ 
єднував інтерес до древніх культур — грецької, римської, 
візантійської, визнання пріоритету загальнолюдських 
цінностей. М. Зеров вважав, що перенесення на україн¬ 
ський грунт європейської класики допоможе підняти 
«планку художності». Проте в умовах крайньої політи- 
зації суспільства відстороненість «неокласиків» від су¬ 
часності, їх тяжіння до минулого сприймалися як сво¬ 
єрідний виклик, тому вони відразу ж потрапили під обст¬ 
ріл вульгарно-соціологічної критики. 

У 1924 р. в Києві виникла літературна організація 
«Ланка», в якій плідно працювали Б. Антоненко-Дави- 
дович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, 
Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін. Платформу цієї гру¬ 
пи Б. Антоненко-Давидович сформулював так: «літера¬ 
тура УСРР, позбавлена халтури, просвітянщини і хох- 
лацької макулатури». 

У самому факті утворення багатьох літературно-мис¬ 
тецьких організацій із своїми платформами нічого пога¬ 
ного не було. Але багатьом літераторам розмаїття стилів 
і підходів здавалося тривожним. Д. Загул у доповіді 
«Криза сучасної української лірики» обстоював необхід¬ 
ність суворої уніфікації, регламентації у виборі ідей, ху¬ 
дожніх засобів. Так намітилася конфронтація, яка, за 
словами відомого літературознавця В. Брюховецького, 
«трагічно відіб’ється на розвитку української літератури 
в недалекому майбутньому». 

Після смерті В. Еллана у тому ж 1925 р. «Гарт» роз¬ 
пався. Однак багато його членів, у тому числі драматург 
М. Куліш, поети П. Тичина, М. Бажан, прозаїки 
П. Панч і Ю. Яновський створили нову літературну ор¬ 
ганізацію — В АПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської 
літератури). Її очолив М. Хвильовий (Фітільов), талано¬ 


витий поет, новеліст, публіцист. Члени ВАПЛІТЕ різко 
критикували педагогічно-просвітницький напрям діяль¬ 
ності «Плуга», вважаючи, що така «масовість» лише по¬ 
роджує український провінціалізм. Ставлячи питання 
про необхідність виходу української літератури на більш 
високий рівень літературної майстерності, Хвильовий і 
його колеги закликали орієнтуватися не на Москву, а на 
цивілізовану Європу. 

Дилеми «Європа чи Просвіта», «Європа чи Росія» 
опинилися в центрі Л. д., що стала по суті політичною 
дискусією про національну політику на Україні. Початок 
їй поклала стаття Г. Яковенка «Про критиків і критику 
в літературі» і темпераментна відповідь на неї М. Хви¬ 
льового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спе¬ 
кулянтів та інших просвітян». Хвильовий різко крити¬ 
кував «червоне просвітянство», твердив, що недопустимо 
ототожнювати селькора з письменником. Спроби керів¬ 
ника «Плуга» С. Пилипенка захистити творчі принципи 
своєї літературної організації виявилися малопереконли- 
вими. 

Хвильовий у ході дискусії заявив про пріоритет укра¬ 
їнської культури, доводив, що українській літературі тре¬ 
ба рішуче звільнятися залежності від російської літера¬ 
тури. Вважаючи, що запозичення канонів російської лі¬ 
тератури привчає психіку українського літератора до раб¬ 
ського наслідування, Хвильовий пропагував орієнтацію 
на західноєвропейські стандарти. Ця позиція вилилася 
в нього у форму закликів: «Геть від Москви!», «Даєш 
психологічну Європу!». 

Пристрасний протест Хвильового проти «хуторян¬ 
ства» і провінціалізму, породженого віками пригнобле¬ 
ного становища української культури, було витлумачено 
як намагання відірвати Україну від Росії. Почався другий 
етап Л. д., в який включилися партійні діячі. Після 
схвальних відгуків Д. Донцова на виступи Хвильового 
його почали звинувачувати у намаганні «підірвати доб¬ 
ровільний союз націй». На червневому (1926 р.) Пленумі 
ЦК Затонський говорив про те, що Хвильовий «сходить¬ 
ся з буржуазією, навіть із фашистами». 

Під пресом несправедливих звинувачень керівники 
ВАПЛІТЕ М. Хвильовий, М. Яловий та О. Досвітній ви¬ 
ступили в пресі з визнанням своїх «ідейних помилок». 
Проте вміщення в п’ятому номері журналу «Вапліте» 
першої частини роману Хвильового «Вальдшнепи» вия¬ 
вилося для організації фатальним. 

Під впливом далеких від літератури факторів диску¬ 
сія дедалі більше перетворювалася в політичну, причо¬ 
му керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку рег¬ 
ламентацію і партійний контроль, створення єдиної, 
спільної для всіх письменницької організації. Тим, хто 
обстоював «свій власний розум», інкримінували «спов¬ 
зання з класових позицій», «поетизацію селянської сти¬ 
хії», «відступ від партійності». Звинувачення, що поси¬ 
палися на Хвильового за памфлет «Україна чи Мало¬ 
росія» і роман «Вальдшнепи», не обминули й ін. «вап- 
літян» — О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, 
М. Йогансена. Від навішування ярликів не утримався 
і сам Хвильовий. 

В таких умовах Л. д. не могла не стати ареною зве¬ 
дення рахунків, шельмування інакомислячих. Пись¬ 
менники не втрималися від амбітності, взаємних образ, 
звинувачень, а офіційні ідеологи надали дискусії ви¬ 
разного присмаку цькування всякого інакомислення. 
У практику літературної критики міцно входила систе¬ 
ма навішування ярликів, необгрунтованих звинува¬ 
чень, наклепів і доносів. Тенденція до монополізації 
істини, вульгарна політизація проблем художньої твор¬ 
чості, помножені на намагання «знищити» ідейного 
противника, не тільки завели дискусію у глухий кут, 
але й спричинилися до багатьох трагедій і жертв. 
М. Хвильовий покінчив життя самогубством, згодом 
майже всі письменницькі кадри були поставлені під пар- 




III. Уроки української державності 


313 


тійний контроль. Партія дістала змогу шляхом соціаль¬ 
них замовлень на художні твори спрямовувати культур¬ 
ний процес у потрібному для неї напрямі. Уроки Л. д. 
полягають у неприпустимості переведення літературної 
полеміки у площину політичних звинувачень. 

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ І РУХ ЗА НАЦІОНАЛЬ- 
НО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ. Ка- 
тастрофа для Російської імперії розпочалась не у 
жовтні, а у лютому 1917 р., тобто з демокадетського 
перевороту, до якого більшовики майже не мали нія¬ 
кого відношення. Країна була доведена до крайнього 
ступеню відчаю. І всі спроби сучасних, переважно 
російських ліберальних демократів на сторінках га¬ 
зет, на кіно- і телеекранах змалювати Росію як рай 
і для багатих, і бідних — це нісенітниця, взірець без¬ 
глуздя і брехні. Бідування народу ще більше посили¬ 
ли 31 місяць кривавої війни, на якій солдати отри¬ 
мували не славні перемоги, як це зараз стверджуєть¬ 
ся, а, як і у попередній — російсько-японській війні, 
терпіли жорстокі поразки, голодували, мерзли і го¬ 
дували вошей у шанцях. Ось чому стихійне збуджен¬ 
ня народу з приголомшливою легкістю під вмілим де- 
ригуванням розгалуженої мережі політичного масо¬ 
нства за кілька днів зламало хребет прогнилого режи¬ 
му. «Законний» цар, навіть не доїхавши до столиці з 
фронту, у повному розпачі пізньої ночі 2 березня зрік¬ 
ся престолу на станції у Пскові. А наступного дня, 
коли його молодший брат Михайло Олександрович 
теж відмовився стати царем, самодержавство впало 
назавжди. Одна з найжорстокіших тираній, тюрем на¬ 
родів за кілька днів перетворилася ледве чи не най- 
вільнішу, найдемократичнішу країну. 

Бурхливі революційні події прокотилися і по всій 
території України, яка у той час перебувала в дуже 
складних умовах. Через всю Волинську губернію про¬ 
лягала лінія Південно-Західного фронту, а його тилом 
вважались Київська, Подільська, Харківська, Полтав¬ 
ська і більша частина Чернігівської губернії. У той же 
час Херсонська, Катеринославська, Таврійська і Бес¬ 
сарабська губернії були найближчим тилом Румунсько¬ 
го фронту, а Галичина, Буковина, Холмщина, північ¬ 
но-західна Волинь переходили з рук до рук воюючих 
держав. Тобто вся без винятку територія України зна¬ 
ходилась у прифронтовій смузі або у районах безпосе¬ 
редніх бойових дій. Разом на 1 березня 1917 р. на Пів¬ 
денно-Західному і Румунському фронтах було зосере¬ 
джено 4,2 мільйона солдат і офіцерів, переважно укра¬ 
їнців. 

Все це обумовлювало особливості революційного 
процесу на Україні, який активно відбувався на селі, в 
місті, армії та ще й носив на собі значний відбиток воєн¬ 
ного часу. Переважна більшість народу України палко 
вітали перемогу революції. У перших її лавах йшли ук¬ 
раїнські соціалісти-революціонери, з квітня об’єднані у 
рядах УПСР, українські соціал-демократи, яких згурту¬ 
вала УСДРП, українські соціалісти-федералісти, що 
вийшли з Товариства українських поступовців і створили 
так звану Спілку автономістів-федералістів, а потім і 
УПСФ, українські ради кал-демократи, українські націо- 
нал-революціонери, українські трудовики, більшовицькі 
партійні організації, десятки російських, польських, єв¬ 
рейських партій, організацій і груп соціалістичної спря¬ 
мованості. 

Ці революційні сили, починаючи з останньої декади 
лютого, активізували свої дії, організовували у Києві, 
Харкові, Катеринославі, на Донбасі та ін. регіонах Ук¬ 
раїни страйки, сходки, мітинги, маніфестації. На по¬ 
чатку березня, як гриби після дощу, почали виникати 
Ради робітничих депутатів. Вони з’явились у Харкові, 
Катеринославі, Києві, Луганську, Миколаєві, Одесі, 
Нелепівці, Рутченковому, Юзівці, Павлограді, Меліто¬ 
полі, Макіївці, Шостці, Великому Токмаку, Полтаві, 


Сновську, Вінниці, Херсоні, Єлизаветграді, Олександ- 
рівську, Конотопі, Бердичеві, Житомирі, Кривому Розі, 
Слов’янську, Сумах, Козятині, Лохвиці, Микитівці, Пи- 
рятині, Лебедині, Ніжині, Новгород-Сіверському та ін. 
містах. Всього у перші тижні березня тут було створено 
майже 170 Рад. Владу до рук на місцях прибирали гро¬ 
мадські комітети, губернські і повітові комісаріати, во¬ 
лосні ради. 

Наказ № 1 Петрограду дав поштовх інтенсивному 
розвиткові революційних подій в армії і на флоті. Цар¬ 
ські воєначальники В. Сахаров, О. Колчак, О. Брусі- 
лов, О. Гутор, Л. Корнілов, П. Балуєв, А. Денікін, 
Д. Щербачов, Н. Ходорович, К. Оберучев та ін. вищі 
військові посадові особи на Румунському і Південно- 
Західному фронтах, Чорноморському флоті, в Київ¬ 
ському та Одеському військових округах нічого не мог¬ 
ли вдіяти проти революціонізації військових частин на 
фронті й у тилу. Серед останніх найбільші гарнізони 
стояли в Одесі (100 тис.), Києві (80 тис.), Катеринос¬ 
лаві (60 тис.), Харкові (50 тис.), Сімферополі (40 тис.), 
Миколаєві (35—45 тис.), Полтаві (15 тис.), Балаклії 
(10 тис.), а також у Херсоні, Феодосії, Павлограді, Бер¬ 
дянську, Мелітополі. До того ж 40 тис. матросів, 400 
кораблів, у т. ч. 7 лінкорів, 2 крейсери, 20 есмінців, 11 
підводних човнів, було зосереджено на Чорноморсько¬ 
му флоті, де згодом відчувався дуже сильний вплив ук¬ 
раїнської національної ідеї. На фронті та у прифрон¬ 
товій смузі повсюдно виникали виборні солдатські і 
матроські комітети, а в тилових гарнізонах — Ради офі¬ 
церських депутатів, Ради солдатських депутатів, що 
швидко об’єднувались з робітничими Радами. У Бер¬ 
дичеві, Козятині, Проскурові, Білій Церкві, Старокос- 
тянтинові, Житомирі, Василькові солдатські маніфес¬ 
тації зливалися з аналогічними заходами цивільного 
населення. Подекуди виступи солдат закінчувалися 
роззброєнням представників царської влади. Так було 
у військових ешелонах та станціях Ромодан, Миргород, 
Гоголєво, Крути, Ніжин, Бобринець, Фастів, Глобино, 
Знам’янка, Єлизаветград. Заворушення солдатських 
мас відбулися і у Деражні, Летичеві, Гайсині, Брацлаві, 
Ольвіополі та ін. містах. 

Демократизація і революціонізація армії — це яск¬ 
равий показник, що у революцію безпосередньо втя¬ 
гувались важчі на підйом маси українського селян¬ 
ства як головного постачальника «живої людської си¬ 
ли» до війська. Саме солдати швидко доносили до 
селян звістки про події у центрі, містах, армії, під 
впливом яких усувалися стражники, урядники, при¬ 
стави, справники, мирові посередники, земські на¬ 
чальники, проводилися сходи, створювалися сільські 
комітети, волосні й повітові ради, відбувались нові 
вибори земських управ. 

Тривалий час бурхливий розвиток революційного 
процесу на Україні у перші післялютневі дні зображався 
у радянській літературі переважно як наслідок робітни¬ 
чого руху під керівництвом більшовиків. Але у містах і 
війську їх було у той час дуже мало, а на селі подекуди 
це були поодинокі особи. Документи переконливо свід¬ 
чать, що очолювала революційні сили з самого початку 
українська інтелігенція, об’єднана не лише у названих 
вище політичних партіях, айв Українському науковому 
товаристві, Українському технічно-аграрному товарист¬ 
ві, Українському педагогічному товаристві, Українсько¬ 
му національному союзові, Союзові міст, кооператив¬ 
них, селянських, студентських, військових та релігійних 
громадах. 

Саме інтелігенція з числа українських демократичних 
кіл соціалістичної спрямованості, що переважно мешка¬ 
ли у Києш (соціалісти-революціонери, соціал-демокра¬ 
ти, соціалісти-федералісти, радикали), а також з пред¬ 
ставників тільки що названих та ін. товариств, союзів і 
громад створила у перші післялютневі дні найбільш 




314 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


впливовий політично-координаційний центр револю¬ 
ційних сил — Центральну Раду у Києві. Концептуальну 
платформу її діяльності було розроблено зусиллями ба¬ 
гатьох поколінь визначних українських політичних 
мислителів, які ніколи не відокремлювали свої погляди 
від загальнолюдської демократичної скарбниці, уза¬ 
гальнено і відображено у численних працях М. Грушев- 
ського, В. Винниченка, С. Єфремова, інших відомих 
учених, письменників, політичних діячів, платформах 
і програмах багаточисельних політичних партій, това¬ 
риств і громад, що діяли на Україні до Лютневої рево¬ 
люції. Саме тому Центральна Рада відкрито проголо¬ 
сила свої політичні цілі і домагання: «територіальна ав¬ 
тономія України з державною українською мовою, з 
забезпеченням прав національних меншин — росіян і 
інших». Від цих прагнень Центральна Рада не відсту¬ 
пила ні на крок аж до докорінної зміни політичної си¬ 
туації, викликаної Жовтневою революцією у Петро¬ 
граді. 

Лютнева революція розбудила віками пригноблений 
35-мільйонний український народ, дала вулканічний 
вихід зростанню національної усвідомленості. Рух за 
досягнення національно-територіальної і національно- 
культурної автономії, провідником якого виступила ук¬ 
раїнська інтелігенція, набирав усе більшої сили, вима¬ 
гав нових форм і методів діяльності. Національні гасла 
відповідали в основному потребам мас і тому дуже 
швидко стали гаслами народу. За своїм глибинним 
змістом український рух мав суто демократичний ха¬ 
рактер, набував організуючої сили і охоплював усе нові 
кола. На чергу встало відродження української мови, 
українізація початкової, середньої і вищої школи, дер¬ 
жавних та громадських організацій. Навколо націо¬ 
нальної ідеї, що відбивала прагнення до самовизначен¬ 
ня, автономії, соборності, вільного єднання індивіду¬ 
альностей, єдності багатобарвності, швидко згуртува¬ 
лись великі сили. 

Об’єктивно виявлялась потреба надати стихійному 
українському рухові більшої організованості. Саме такі 
підвалини з початку березня 1917 р. стала закладати Цен¬ 
тральна Рада, правовий статус якої у той час визначено 
ще не було. Ось чому вона іменувалась тоді і Українською 
народною радою, і національним урядом України, і ви¬ 
конавчим органом громадських організацій, і носієм мо¬ 
ральної влади. 

Життєздатність УЦР цілковито залежала від її авто¬ 
ритету серед демократичних кіл українського населення. 
Послідовна боротьба за автономію України, її національ¬ 
но-культурне відродження сприяли зростанню такого ав¬ 
торитету глибоко демократичної за своїм складом та 
формами діяльності УЦР. Українська демократія почала 
набирати сили у реальному житті, а не тільки в творах 
її натхненників. 

Що ж стосується неукраїнської частини населення, 
то рух за національно-культурне та державне відро¬ 
дження тут оцінювався неоднозначно. Треба підкрес¬ 
лити, що теоретики Центральної Ради аж ніяк не сто¬ 
яли з самого початку на платформі загальнолюдських 
інтересів. Вони виходили з суто класових позицій, вва¬ 
жаючи, що на Україні панують не українці, а росіяни, 
євреї, французи, поляки, німці, які прибрали до своїх 
рук всю промисловість, торговий капітал і значну час¬ 
тину аграрного сектора. Невеличку кількість панівного 
класу складали українці, які давно вважали себе «рус- 
скими». Дійсні ж українці, на думку лідерів УЦР, це 
селяни, міський пролетаріат, ремісники, дрібні служ¬ 
бовці, тобто експлуатована частина населення. Звідси 
робився висновок, що у даний момент української на¬ 
ціональної буржуазії як класу немає, а всі без винятку 
українські національні партії безпосередньо виходять з 
ідей соціалізму або ж їх програми несуть на собі від¬ 
биток таких ідей. 


м 

МАСОНСТВО В УКРАЇНІ. Зародилося у Західній Єв¬ 
ропі (Швеції, Англії) із специфічним завданням — ство¬ 
рити «всесвітнє братство» і мало клопоталося про націо¬ 
нальні відмінності тих країн, де воно існувало, прагнучи 
скрізь набути універсального характеру. 

В Україну М. було занесено з Росії та Польщі. Російське 
М. як течія аполітична шукало відповіді на питання життя 
в індивідуалістично моральній науці, а не у громадській 
роботі. У Польщі, навпаки, М. було наскрізь просякнуте 
політичними мотивами. Але в Україні М. з російських дже¬ 
рел почало поширюватися вже тоді, коли воно повною 
мірою втратило свій аполітичний характер і почало готу¬ 
вати грунт для появи таємних організацій з переважно по¬ 
літичними завданнями. Поєднання впливів російського і 
польського М. призвело до того, що в Україні М. набувало 
ваги якраз в історії розвитку суспільних ідей. 

М. в Україні було відгуком розквіту масових органі¬ 
зацій у Польщі й заснування у 1784 р. Великого Сходу 
Польського. Але інтенсивного розповсюдження М. в Ук¬ 
раїні цього разу не мало. Після припинення існування 
у 1794 р. ВСП М. в Україні завмирає зовсім і відновлю¬ 
ється лише через 20 років. Цьому сприяли нові політичні 
обставини в Польщі, Росії, які викликали до життя сили 
таємних організацій. * 

Першою масонською ложею в Україні була київська 
ложа «Безсмертя», заснована у 1784 р. російськими офі¬ 
церами. Вона не була зв’язана з російським М., адже 
підлягала Великому Сходові Польському. Так само на¬ 
лежали до ВСП й ін. відомі масонські ложі в Україні 
кінця XVIII ст.: ложа «Трех колони» у Києві, військова 
ложа «Минерви» у Кременчуці, житомирська ложа «Рас- 
сеянного Мрака», ложа «Совершенной Тайньї» в Дубні. 

З 1817 р. відомими масонськими ложами в Україні були 
«Ложа Евксинського Понта» в Одесі, «Минерви» в Буц- 
невцях на Поділлі,« З’єднаних Слов’ян» у Києві, «Любов 
до Істини» у Полтаві, «Озириса до Пломеніючої Зірки» у 
Кам’янці-Подільському, «Трьох Царств Природи» в Одесі. 

З цього часу М. в Україні виявляє тенденцію пере¬ 
творення на українське М. і служіння завданням укр. 
громадського руху. З цього боку варті уваги дві ложі - 
полтавська «Любов до Істини» (заснована М. І. Новіко- 
вим) та «З’єднаних Слов’ян» (П. Борисов). 

В Україні М. проіснувало недовго. Нові тендеції по¬ 
літичного розвитку позначаються вже в ін. організаці¬ 
ях, насамперед, у таємному товаристві «З’єднаних 
Слов’ян». Виросло це товариство з масонських елемен¬ 
тів 1823 р., але поставило собі конкретні і суто полі¬ 
тичні завдання. Визначаючи завдання товариства, 
І. Горбачевський писав: «Общество имело главной 
целью освобождение всех славянских племен от само¬ 
властя, уничтожение существующей между некоторьі- 
ми национальной ненависти и соединение всех оби- 
таемьіх ими земель федеративним Союзом». 

Масонські ложі в Україні були заборонені 12 березня 
1819 р. Головною причиною їх заборони було те, що 
національні та соціальні суперечності в Україні були 
глибшими й виразнішими і тому спрямовували місцеве 
масонство навіть проти його волі в політичне русло, 
надаючи йому національного забарвлення. 

М. в Україні силою обставин виходило за межі не¬ 
виразного містицизму і набувало яскравих політич¬ 
них форм, перероджуючись у таємні товариства з 
визвольними завданнями. Водночас М. в Україні ви¬ 
являло тенденції стати українським М. з чітко вира¬ 
женою національною метою визволення свого наро- 



III. Уроки української державності 


315 


ду. Через заборону масонських організацій М. в Україні 
не дійшло до останніх етапів своєї еволюції і не пере¬ 
творилося наукраїнське.Природнуеволюціюбуло при¬ 
пинено, і вона пішла шляхами відомих таємних това¬ 
риств. 




НАДДНІСТРЯНЩИНА ДО СТВОРЕННЯ ЗУНР. 

Напередодні світової війни у провідників Габсбурзької 
імперії виник план створення Сполучених Штатів Вели¬ 
кої Австрії, у якій Наддністрянщині «резервувалось* міс¬ 
це саме в Українському штаті. Тут треба підкреслити, 
що ще до цього східні провінції Австро-Угорської імперії 
перебували у стані повного економічного занепаду. Вони 
постачали центру дешеві харчові продукти й деревину і 
стали місцем збуту для промислових підприємств, особ¬ 
ливо текстильних. Дрібні фабрики не витримували кон¬ 
куренції і закривалися, а великих підприємств через брак 
вугілля та залізної руди, значної віддалі від центральних 
районів, брак доріг і комунікаційних зв’язків тут не бу¬ 
дувалось. Народ дедалі убожів, а від голодної смерті люди 
рятувались масовою еміграцією, яка набула безпреце¬ 
дентних масштабів. Починаючи з 1914 р. Наддністрян¬ 
щина перебувала у самому епіцентрі пожежі війни, яка 
завдала нищівного удару по її без того занепадій еконо¬ 
міці. На день перемоги Лютневої революції дві третини 
лісопильних заводів Східної Галичини і 1337 млинів з 
1500 було зруйновано. Не працювало 70% нафтових 
свердловин Дрогобицько-Бориславського басейну. Зу¬ 
пинились нафтопереробні, хімічні та ін. підприємства 
Калуша, Стебника, Дрогобича, Борислава, Тернополя, 
Станіслава, Бучача. Не оброблялось 55% орної землі. По¬ 
голів’я великої рогатої худоби зменшилось на 49,5%, ко¬ 
ней — 44%, свиней — 70,1%. Заробітна плата при 12 — 
14-годинному робочому дні стрімко падала, а ціни швид¬ 
ко зростали. Голод і безробіття досягли велетенських 
масштабів. «До вас, — казав заступник голови Україн¬ 
ської національної ради Л. Бачинський на святі злуки 
23 січня 1919 р.,— прилучається край бідний, покри¬ 
вджений війною, де голод зазирає народові у вічі...». 

У зв’язку з цим ширились страйки, у яких провідну 
роль відігравали робітники Львова та нафтовики При¬ 
карпаття. Набирав сили селянський рух, особливо у Бу¬ 
рській, Бродівській, Жовківській, Підгаєцькій, Раві-Ру¬ 
ській, Яворівській округах (повітах). Селяни майже 100 
гмін (волостей) захоплювали поміщицькі, монастирські, 
церковні землі, не виходили на примусові роботи, не 
сплачували податки. 

Величезних втрат зазнало і народне господарство Бу¬ 
ковини, яка стала тереном військових операцій. Влада 
тут мінялась тричі, а деревообробна, харчова, шкіряно- 
взуттєва, гумова і трикотажна промисловість зовсім зне¬ 
силилась. 4 з кожних 5 мешканців Закарпаття працювали 
у сільському господарстві, де бідняки становили три 
чверті всіх селян, які сплачували 13 видів податків (за 
вікна, димарі тощо). У металургійній, соляній, цегель¬ 
но-черепичній, лісозаготівельній, харчовій, деревооб¬ 
робній промисловості налічувалось 230 (переважно дріб¬ 
них) підприємств. Чотири роки війни зовсім виснажили 
цей зголоднілий край, де процвітали лише алкоголізм і 
лихварство. Хронічні злидні виштовхнули з Закарпаття 
на початок 1918 р. майже п’яту частину населення. 

Та українці Наддністрянщини не припиняли боротьбу 
за власну державність. 1 серпня 1914 р. тут виникла Го¬ 
ловна українська рада, складена з трьох основних галиць¬ 
ких партій — національно-демократичної, радикальної і 
соціал-демократичної, яка 5 травня 1915 р. поширила 


свою діяльність на всі етнічні західні українські землі у 
складі Австро-Угорщини та Російської імперії і взяла най¬ 
менування «Загальна українська рада». До неї увійшли 21 
представник Галичини (14 націонал-демократів, 6 ради¬ 
калів і 1 соціал-демократ), 7 — Буковини (5 націонал-де¬ 
мократів, 1 соціал-демократ і 1 член Української народної 
партії), 3 закарпатці та 3 представники Союзу визволення 
України, які вважались репрезентантами українських зе¬ 
мель у складі Росії. Програмною метою ЗУР було досяг¬ 
нення автономії у складі Австро-Угорщини, виборення са¬ 
мостійності у складі Російської імперії і наступне їх об’¬ 
єднання як автономного краю Габсбурзької імперії. 

Очолювала ЗУР президія під головуванням того ж 
К. Левицького, до якої входили його заступники Л. Ба¬ 
чинський, М. Василько, М. Ганкевич, секретар М,. Тем- 
ницький та уповноважений СВУ О. Скоропис-Йолту- 
ховський. Членами ЗУР, окрім керівного ядра, були 
Є. Петрушевич, Т. Драгинський, В. Бачинський, 
Є. Олесницький, С. Баран, С. Окиншевич, Я. Весолов- 
ський, В. Ясеницький, К. Трильовський, Г. Семака, 
Л. Левицький, І. Макух, М. Лагодинський, О. Назарук, 
Ю. Бачинський, В. Дорошенко, І. Боберський, В. Па- 
нейко та інші, тобто всі майбутні члени УНРади. Склад 
ЗУР і її президії не був постійним. Так, не минуло й 
року, як Л. Бачинського замінив Я. Весоловський, 
М. Ганкевича — В. Темницький, О. Скоропис-Йолту- 
ховського — М. Меленевський. Та наприкінці 1916 р. 
під впливом бурхливих політичних подій, зокрема, рі¬ 
шення про утворення Польського королівства (4 листо¬ 
пада 1916 р.), ЗУР практично припинила існування. 

На території Східної Галичини і Буковини, зайнятій 
російськими військами, у 1914—1917 рр. функціонувало 
окреме Галицьке генерал-губернаторство на чолі з війсь¬ 
ковим генерал-губернатором. У перші роки війни воно 
поділялось на чотири губернії: Львівську, Чернівецьку, 
Тернопільську та Перемишльську, а з жовтня 1916 р.— 
на Чернівецьку і Тернопільську губернії та Бродівську і 
Золочівську округи. Адміністрація губернаторства розта¬ 
шовувалась у Бродах, Львові, Києві, Тернополі і Чернів¬ 
цях. У квітні—жовтні 1917 р. генерал-губернатором Га¬ 
личини, а точніше — комісаром Тимчасового уряду по 
управлінню Галицько-Буковинським генерал-губерна¬ 
торством був призначений визначний вчений і політич¬ 
ний діяч Д. Дорошенко, кандидатуру якого на цю посаду 
висунула сама УЦР. Четверті збори Центральної Ради у 
червні заслухали доповідь, висловили повне довір’я ко¬ 
місару і уповноважили його приймати рішення від імені 
УЦР як національного українського представника. Авст- 
ро-Угорська влада на цей час у Галичині і Буковині була 
паралізована, а нової ще не було. Поступово закладався 
Галицько-Буковинський продовольчий комітет, який ві¬ 
дав продовольчою справою. Активізували свою позицію 
москвофіли на чолі з братами Геровськими. Але тяжке 
становище на Галичині й Буковині ускладнювалось ще 
й тим, що нові демократичні місцеві органи — виконав¬ 
чі, армійські, гарнізонні та ін. комітети — постійно сва¬ 
рились між собою. Особливо така ворожнеча була від¬ 
чутна у Чернівцях. 

У листопаді — грудні 1917 р. біженці ринулись через 
фронт на батьківщину. Але такий переїзд документально 
не оформлявся, і тому людей часто арештовували чи то 
російські війська, чи австрійці. І не лише арештовували, 
але й грабували. Генеральний секретаріат дав вказівку 
командуючому Українським фронтом порозумітися з 
австрійцями і проводити виселення людей більш орга¬ 
нізовано. Справу було дещо налагоджено. 

За Брест-Литовськими угодами, підписаними Цен¬ 
тральною Радою, кордонами між Австро-Угорщиною і 
УНР проголошувались кордони, які існували між Росією 
і вказаною монархією до 1914 р., тобто по лінії Хотин- 
Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль. Іншими словами, вся 
Галичина, Закарпаття і Північна Буковина віддавались 




316 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


до «коронного краю» Австро-Угорщини. Але якщо щодо 
галицьких і буковинських земель говорилось, що там бу¬ 
де утворено автономну Українську область, то про За¬ 
карпаття навіть не згадувалось. Та й цей таємний договір 
Австро-Угорщина під приводом, що Україна поставляє 
мало збіжжя (у дійсності — під тиском поляків), денон¬ 
сувала у односторонньому порядкові 4 липня 1918 р. 

У жовтні — листопаді 1918 р., коли крах Четверного 
союзу всім став очевидним, стався вибух українського 
національно-визвольного руху на Наддністрянщині: 18 
жовтня у Львові виникла Українська національна рада, 
яка проголосила про створення Української держави; 28 
жовтня у Чернівцях почало діяти її представництво у ви¬ 
гляді Українського крайового комітету; 1 листопада спа¬ 
лахнуло повстання у Львові і австро-угорська адмініст¬ 
рація передала свої повноваження УНРаді; 3 листопада 
про перебрання влади до своїх рук в українській частині 
Буковини заявило масове народне віче у Чернівцях; 8 
листопада за приєднання до України висловився народ¬ 
ний з’їзд у закарпатській Любавні; 13 листопада прого¬ 
лошено про створення ЗУНР. 

Але у той же час національно-визвольний рух на вка¬ 
заних українських етнічних землях наштовхнувся на над¬ 
звичайні труднощі, які для нього стали нездоланими: 
Польща розпочала загарбання Східної Галичини, Руму¬ 
нія — Північної Буковини і східного Закарпаття, а Че- 
хословаччина і Угорщина — інших його територій. 

НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК. 
Влітку 1918 р. в офіційних і науково-громадських колах 
Української держави точились жваві дискусії навколо 
питання, яке у свій час досить ретельно вивчало і керів¬ 
ництво Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. 
Йдеться про створення Української академії наук. Вод¬ 
ночас надавалась підтримка розвиткові наукових дослі¬ 
джень в університетах та ін. вищих учбових закладах, ді¬ 
яльності вже існуючих наукових товариств на Україні. 

А було їх чимало, і майже всі вони з більшою чи мен¬ 
шою активністю продовжували функціонувати в Укра¬ 
їнській державі. Це і Товариство дослідників природи, 
якому виповнилось майже 50 років, і трошки молодші 
Фізико-математичне товариство, Фізико-хімічне това¬ 
риство, і Спілка економістів при Київському комерцій¬ 
ному інституті, і Математичне товариство при Харків¬ 
ському університеті, і Київська метеорологічна, і Хар¬ 
ківська астрономічна обсерваторії. А Миколаївську ас¬ 
трономічну обсерваторію у документах уряду іменували 
ГІулковською і асигнували кошти на її утримання. У га¬ 
лузі сільського господарства активні дослідження вели 
Миронівська селекційно-дослідна станція, Одеський се¬ 
лекційно-дослідний інститут, Полтавське дослідне поле, 
реорганізоване у Полтавську дослідну станцію, Уман¬ 
ський дендропарк «Софієвка» та ін. установи. Універси¬ 
тети і медичні інститути вивчали проблеми бактеріології, 
вірусології, епідеміології тощо. 

Та найбільш масштабна дослідницька робота прово¬ 
дилась, мабуть, у галузях історії і археографії. 75-й рік 
діяла у Києві Тимчасова (!) комісія для розгляду давніх 
актів, або, як її ще називали, Археографічна комісія, вне¬ 
сок якої у розробку вітчизняної історії інакше як видат¬ 
ним назвати не можна. Славетні традиції у роботі комісії, 
закладені М. Владимирським-Будановим, М. Іванише- 
вим, М. Костомаровим, О. Лазаревським, Ф. Лебедин- 
цевим, М. Максимовичем, продовжували у 1918 р. 
М. Довнар-Запольський, В. Іконніков, М. Каманін, 
О. Левицький, який протягом майже півстоліття був сек¬ 
ретарем комісії, В. Щербина та ін. Дуже близькою за зав¬ 
даннями до названої комісії була й Вища архівна комісія 
при Київському товаристві охорони пам’яток старовини 
і мистецтва, що за доби гетьманату функціонувала вже 
5-й рік. До її складу входили ті ж самі вчені-історики. 
Вона збирала, концентрувала, упорядковувала і охоро¬ 
няла архівні матеріали урядів і громадських установ Пів¬ 


денно-Західного краю. На жаль, Комісія припинила 
існування майже разом з урядом П. Скоропадського. 

Значну роботу з організації місцевих архівів проводи¬ 
ли Чернігівська, Херсонська, Катеринославська, Полтав¬ 
ська, Київська, Волинська,-Подільська і Харківська вчені 
архівні комісії. Але видання праць всі вони, окрім Чер¬ 
нігівської, майже припинили. Розпались історико-філо¬ 
логічні товариства при Новоросійському університеті і 
Ніжинському інституті, але у Харкові і Києві вони про¬ 
довжували свою плідну діяльність. 

З втратою М. Грушевським політичної ініціативи де¬ 
що загальмувалась активність його дітища — Україн¬ 
ського наукового товариства, яке розташовувалось у 
1918 р. на Великій Підвальній, а його натхненник і ор¬ 
ганізатор мешкав на Паньківській, час від часу зустрі¬ 
чаючись з окремими членами УНТ, яке і за нових умов 
не залишили Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Возняк, 
О. Єфименко, В. Іконніков, М. Каманін, О. Левицький, 
А. Лобода, С. Маслов, В. Перетц, В. Щербина та ін. ви¬ 
датні українські вчені. Навіть з названих прізвищ видно, 
що найбільш могутніми в УНТ залишались історична і 
філологічна секції. Проте формально існували ще й при¬ 
родничо-технічна, медична, статистико-економічна сек¬ 
ції та етнографічна комісія. 

Саме у 1918 р. вийшли останні з 17 книг «Записок 
Українського наукового товариства», де висвітлювались 
питання історії і литератури України, а також щоквар¬ 
тального суспільствознавчого журналу Товариства «Ук¬ 
раїна», який наполегливо впроваджував у життя головне 
завдання УНТ — українізацію науки. З інших наукових 
видань періоду гетьманату треба відзначити «Вісті Київ¬ 
ського комерційного інституту», «Вісті» київсвкого сту¬ 
дентського гуртка дослідників природи при Університеті 
Св. Володимира, «Университетские известия» під редак¬ 
цією В. Іконнікова, щомісячний критико-бібліографіч¬ 
ний журнал «Книгарь», сільськогосподарський щотиж¬ 
невик «Хазяйство». За доби Української держави було 
засновано два нових видання такого типу: щокварталь¬ 
ний журнал «Статистический бюллетень по городу Киє¬ 
ву» і щомісячник «Врачебное дело». 

М. Грушевський і деякі його однодумці з УНТ на 
зустрічах з організаторами УАН наполягали, щоб в ос¬ 
нову структури Академії було покладено організаційні 
засади і принципи діяльності саме Українського науко¬ 
вого товариства. Та їх пропозиції не пройшли, за що 
М. Грушевський ображався на засновників УАН до кін¬ 
ця свого життя. 

Тут доречно підкреслити, що про створення Моги- 
лянсько-Мазепинської академії наук йшлося ще у 70-х 
роках XIX ст., тобто водночас з виникненням Літератур¬ 
ного товариства ім. Шевченка у Львові (1873 р.) і Ємсь- 
кого указу 1876 р., яким заборонялась не лише україн¬ 
ська мова, а й рішуче відкидалась навіть сама ідея 
існування української культури. З Києва підтримку 
львів’янам надавали В. Антонович, М. Лисенко, К. Ми- 
хальчук, Т. Рильський та ін. члени Київської громади. 
Та зусилля і ЛТШ, і НТШ виявились марними. В УНТ 
питання про заснування Академії наук встало на порядок 
денний у квітні 1917 р. Було навіть створено комісію з 
12 чоловік для розробки її статуту та питань фінансуван¬ 
ня. Але до роботи вона так і не приступила. 

Вже за доби гетьманату у червні 1918 р. відбулись за¬ 
гальні збори УНТ, які у черговий раз оприлюднили влас¬ 
не бачення майбутньої Академії як громадської органі¬ 
зації вчених, що має зосередити зусилля на гуртуванні 
українських істориків і філологів. Та міністерство освіти 
відстоювало свої переконання: УАН має бути державною 
науковою установою і об’єднувати науковців будь-яких 
національностей — фахівців з суспільствознавства, при¬ 
кладних та природничих галузей. 

Видатний внесок у справу створення УАН вніс сла¬ 
ветний нащадок запорізьких козаків, визнаний вже у той [ 



111. Уроки української державності 317 


час вчений-природознавець, член Державної ради 55- 
річний ординарний академік Російської академії наук 
В. Вернадський. Після Лютневої революції він разом з 
М. Василенком тримав портфель товариша міністра ос¬ 
віти у Тимчасовому урядові, а в травні 1918 р. він пере¬ 
їхав до Києва з Полтави. Саме В. Вернадський очолив 
комісію по заснуванню УАН, яка працювала у липні —■ 
вересні. 26 липня був ухвалений закон, підписаний Ф. Ли- 
зогубом і М. Василенком, про асигнування 200 тис. крб. 
на початкові витрати з організації УАН. 

До складу комісії увійшли Д. Багалій, М. Василенко, 
Ф. Вовк, М. Грушевський, П. Дорошенко, В. Іконні- 
ков, М. Кащенко, Б. Кістяковський, Й. Косоногов, 
А. Кримський, В. Модзалевський, В. Палладій, Г. Пав- 
луцький, В. Перетц, Є. Спекторський, О. Сперанський, 
М. Сумцов, С. Тимошенко, Є. Тимченко, М. Туган-Ба- 
рановський, П. Тутковський, С. Франкфурт і П. Холод¬ 
ний. Але 70-річний антрополог Ф. Вовк помер у Жло- 
бині, не доїхавши до Києва. Хворим виявився і В. Ікон- 
ніков, а С. Франкфурт перебував за кордоном. М. Гру¬ 
шевський участі у засіданнях не брав, мабуть, через 
огидливість до гетьманського режиму, хоч інші представ¬ 
ники УНТ (Г. Павлуцький, Є. Тимченко, П. Тутков¬ 
ський) виявились найактивнішими діячами комісії. Заст¬ 
ряг у Лохвицях і М- Туган-Барановський, але згодом все 
ж таки приїхав до Києва. Рідко були на засіданнях мі¬ 
ністр М. Василенко, його товариші П. Дорошенко і 
П. Холодний, а також Б. Кістяковський, В. Перетц, 
М. Сумцов. Разом з В. Вернадським головну роль у під¬ 
готовці документів відіграли Д. Багалій, М. Кащенко, 
Г. Павлуцький, О. Сперанський, С. Тимошенко, 
Є. Тимченко, П. Тутковський та секретар комісії автор 
чотиритомного довідника «Малоросійський родослов- 
ник» В. Модзалевський. Останній разом з В. Вернад¬ 
ським, Д. Багалієм і В. Перетцом був співавтором про¬ 
екту Статуту УАН, а переклад його на українську мову 
здійснили А. Кримський і Є. Тимченко. 

Головна комісія складалась з підкомісій: з історико- 
філологічних наук, з фізико-математичних наук, з соці¬ 
альних наук, з організації відділень Академії, з редагу¬ 
вання Статуту, з заснування друкарні УАН та ін., до ро¬ 
боти яких залучались спеціалісти відповідних галузей. У 
своїй діяльності комісія виходила з принципових мірку¬ 
вань про те, що: 1) заснування Академії — це загально¬ 
національна потреба, яка не може бути вирішена при¬ 
ватним сектором, а лише державою; 2) при її організації 
треба враховувати набутий досвід ЛТШ, НТШ, УНТ; 
3) головне завдання УАН — зосередження навколо себе 
найкращих наукових сил; 4) пріоритетними проблемами 
повинні стати вивчення історії України, історії націо¬ 
нального мистецтва, мови, літератури, природничих 
скарбів України, народного побуту, статистики, геогра¬ 
фії, етнографії тощо; 5) треба подолати існуючий скеп¬ 
тицизм стосовно української науки. 

Результатом роботи комісії стали проекти чотирьох 
головних документів: про створення УАН, про Статут 
УАН, про штати УАН і про кошти УАН. Вони були готові 
вже 17 вересня, а на обговорення уряду їх планувалось 
винести через місяць. Та 24 жовтня відбулась перша істо¬ 
тна реорганізація Кабінету міністрів, за підсумками якої 
М. Василенко передав свій портфель міністра народної 
освіти і мистецтва П. Стебницькому. Незважаючи на по¬ 
дальші бурхливі події (цей кабінет протримався лише З 
тижні), 1 листопада уряд розглянув усі підготовлені 
законопроекти, а ІЗ і 14 листопада А. Ржепецький, 
П. Стебницький та П. Холодний підписали ряд законів, 
пов’язаних із створенням УАН. Питання про Статут Ака¬ 
демії і виділення їй 889 тис. 216 крб. 69 коп. було роз¬ 
глянуте на засіданні Кабінету міністрів 6 листопада. Геть¬ 
ман затвердив Статут, штати УАН і первісний склад ака¬ 
деміків 14 листопада. Ось чому викликає подив прагнен¬ 
ня до святкування дня народження Академії наприкінці 


листопада, а то й у грудні місяці. Більше того, Статут 
УАН вважався діючим з 1 листопада 1918 р. 

До особистого складу УАН віднесені були посади пре¬ 
зидента Академії, його секретаря, голови, секретаря, 23 
штатних і 3 позаштатних академіків, директорів 2 установ 
та 3 членів відділення українського красного письмен¬ 
ства — по відділу історико-філологічних наук (перший 
відділ); голови, секретаря, ЗО штатних і 3 позаштатних 
академіків та директорів 10 установ по відділу фізико- 
математичних наук (другий відділ); голови, секретаря, 
20 штатних і 3 позаштатних академіків та директорів 2 
установ по відділу соціальних наук (третій відділ). 

При першому відділі передбачалось заснувати кабіне¬ 
ти експериментальної психології, історії мистецтва та 
постійні комісії: для видання історико-географічного 
словника української землі, діалектологічну, для скла¬ 
дання словника живої української мови, для збирання 
та видавання фольклорного матеріалу, для видання 
пам’яток новітнього письменства тощо. При другому від¬ 
ділі мали існувати, у першу чергу, Інститут прикладної 
механіки, Фізичний інститут, Акліматизаційний сад, Бо¬ 
танічний сад, Геодезичний інститут та книгозбірня; у 
Другу,— астрономічна обсерваторія, Національний зоо¬ 
логічний музей, Національний ботанічний музей та гер¬ 
барій, Національний геологічний тр палеонтологічний 
музей, Національний мінералогічний музей, Національ¬ 
ний антропологічний музей, Інститут експерименталь¬ 
ної зоології, Інститут експериментальної ботаніки, Фі¬ 
зико-географічний інститут, Біологічна станція Азов¬ 
ського моря, Інститут науково-експериментальної меди¬ 
цини та ветеринарії, Інститут для вивчення економічної 
кон’юнктури та народного господарства України. Демо¬ 
графічний інститут і 3 постійні комісії (для вивчення зви¬ 
чаєвого права України, для вивчення західно-руського 
та українського права, для вивчення національного пи¬ 
тання) планувалось створити при третьому відділі. За¬ 
гальною для всіх наукових підрозділів УАН вважалась 
постійна комісія для складання словника українських 
діячів науки, історії, мистецтва та громадського руху. 

Штатним академікам встановлювалась місячна плат¬ 
ня 1500 крб., тобто їх утримання дорівнювалось посаді 
товариша міністра, а урядовий клас (IV) — члена Ради 
міністра. Президент УАН (II клас посади) отримував 
додатково 580 крб., його секретар і голова відділу (III 
клас) — по 420 крб., секретар відділу (IV клас) — 
330 крб., тобто ці особи перебували на рівні міністра або 
його товариша. Оклад директора академічної установи 
визначався у 1330 крб., що перевищувало платню дирек¬ 
тора департаменту. Але, судячи з цього, передбачалось, 
що дійсні члени УАН очолювати такі установи не будуть. 

Апарат УАН планувався невеличким: канцелярія сек¬ 
ретаря президента, включаючи кур’єрів — 16 чоловік, 
правління — 17 чоловік. Аж ніяк не можна назвати над¬ 
мірними і штати академічних установ. Інститут приклад¬ 
ної механіки мав налічувати у своєму складі 17 осіб: ди¬ 
ректор, завідуючий відділом металів, завідуючий відді¬ 
лом каміння і цементів, по 1 лаборанту на відділ, по 1 
асистенту, по 3 співробітники, а на інститут — ще й ме¬ 
ханік, технік, діловод і урядовець другого рангу. Фізич¬ 
ний інститут складався з 11 науковців і 10 осіб допоміж¬ 
ного персоналу, Геодезичний інститут — 9 і 6, Ботаніч¬ 
ний сад — 14 і 10, Акліматизаційний сад — 22 науковці, 
17 осіб допоміжного персоналу, включаючи конюхів, 
швейцарів та ін. прислужників. 

Первісний склад УАН з 12 академіків призначив 14 
листопада сам гетьман. До нього увійшли Д. І. Багалій, 
А. Ю. Кримський, М. І. Петров, С. Смаль-Стоцький 
(по відділу історико-філологічних наук), В. І. Вернад¬ 
ський, С. П. Тимошенко, М. Ф. Кащенко, П. А. Тутков¬ 
ський (по відділу фізико-математичних наук), М. І. Ту¬ 
ган-Барановський, Ф. В. Тарановський, В. А. Косин- 
ський та О. І. Левицький (по відділу соціальних наук). 




318 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Саме ці видатні українські вчені стали членами пер¬ 
шого загального зібрання УАН та трьох перших зібрань 
відділів, які повинні були під головуванням найстарших 
за віком академіків обрати і погодити на затвердження 
гетьмана службових осіб Академії наук. Головою-прези- 
дентом ВУАН 27 листопада було обрано В. І. Вернад- 
ського (затверджений гетьманом ЗО листопада), неодмін¬ 
ним секретарем УАН — А. Кримського, головою відділу 
соціальних наук — М. Туган-Барановського, головою 
відділу фізико-математичних наук — М. Кащенка (за¬ 
тверджені гетьманом 28 листопада). 

Надалі обрання дійсних членів УАН повинне було від¬ 
буватись на зібраннях відділень доти, поки їх загальне 
число не досягне 24: семи — по відділу історико-філо- 
логічних наук, десяти — по відділу фізико-математичних 
наук і семи — по відділу соціальних наук. Після цього 
закон передбачав нові вибори президента і секретаря та 
голів відділів на три роки. 

УАН вважалась найвищою державною науковою уста¬ 
новою в Українській державі. На неї покладалось поши¬ 
рення, поглиблення і розповсюдження наукових дослі¬ 
джень і збагачення їх відкриттями на користь людності, 
об’єднання та організація наукової праці, створення різ¬ 
номанітних дослідних інститутів, вивчення сучасного і 
минулого України,, української землі та народу. З цією 
метою при першому відділі створювалось ще й відділення 
українського красного письменства, у складі другого — 
відділення прикладного природознавства, а третє об’єд¬ 
нувало відділення юридичних наук і відділення еконо¬ 
мічних наук. Відділу надавалось право реорганізації наз¬ 
ваних та створення нових відділень. 

Загалом відділ історико-філологічних наук мав скла¬ 
датися з трьох дійсних членів — фахівців з історії укра¬ 
їнського народу, двох — граматики та історії української 
мови, двох — історії українського мистецтва, по одно¬ 
му — української народної словесності, історії україн¬ 
ського письменства; етнографії та історичної географії 
України; археології України та допоміжних наук; історії 
української церкви та 10 академіків за фахом історія Лит¬ 
ви; класична філологія, загальне мовознавство (індо-єв- 
ропейська група); арабо-іранська філологія; тюркологія; 
слов’янська історія, мова, література та давнина; всесвіт¬ 
ня історія; візантологія, історія всесвітньої літератури; 
філософія. Виходить так, що на одну з останніх дев’яти 
спеціальностей могли бути обраними і двадійснихчлени. 
До відділення українського красного письменства перед¬ 
бачалось обрати трьох найвидатніших українських пись¬ 
менників або літературних і художніх критиків. У 
подальшому планувалось створити ще й відділення 
слов’янства та історично сполучених з ним народів, яке 
мало розробляти проблеми історії Росії і слов’янства, а 
також вивчати питання, пов’язані з російською, білору¬ 
ською, польською, чеською, словацькою, сербською, 
хорватською, болгарською, литовською, мадярською, 
румунською та єврейською мовами і письменництвом. 

До основного відділення відділу фізико-математич¬ 
них наук повинні були увійти 14 дійсних членів — фа¬ 
хівців з математики, механіки, астрономії, фізики, хімії, 
геології, мінералогії, ботаніки, зоології та географії, до 
відділення прикладного природознавства — 16 академі¬ 
ків з прикладної фізики (2), прикладної механіки (2), 
прикладної хімії (2), медичної біології (5) та сільськогос¬ 
подарської біології (2). Як бачимо, чотири дійсних члени 
основного відділення та три члени відділення приклад¬ 
ного природознавства могли обиратися як по зазначе¬ 
них, так й ін. спеціальностях. 

Відділення юридичних наук планувалось з 9 академі¬ 
ків за фахом: філософія права; порівняльна історія права; 
історія західноруського та українського права; слов’ян¬ 
ське законодавство; українське звичаєве право; держав¬ 
не, адміністративне та міжнародне право; церковне пра¬ 
во; кримінологія; цивільне право та цивільна політика. 


Відділення економічних наук об’єднувало 11 академіків 
за фахом: соціологія; теоретична економіка; економіка 
сільського господарства; економіка торгу й промисло¬ 
вості; економіка кредиту, банків та грошового обігу; фі¬ 
нанси; історія народного господарства; теорія коопера¬ 
ції; соціальна політика; господарська географія та народ¬ 
не господарство на Україні; статистика. 

Окрім посад академіків, Статут передбачав ще й по¬ 
сади членів відділення красного письменства (окремо) 
та членів-кореспондентів Академії наук. 

При УАН мали існувати Національна бібліотека, дру¬ 
карня і фотографічний інститут. Планувалось видання 
за рішенням загального зібрання або відділів праць за¬ 
гального зібрання, відділів, наукових установ, комісій, 
членів Академії та приватних осіб. До обов’язків УАН 
належали підтримка зносин з іноземними академіями та 
науковими товариствами, організація експедицій, екс¬ 
курсій, дослідних станцій і установ. 

Академії надавалось право самоврядування і юридич¬ 
ної особи, заснування наукових установ, безмитового і 
позацензурного отримання літератури і наукового облад¬ 
нання, присвоєння ступенів доктора наук, закладення 
постійних і тимчасових комісій, організації наукових 
симпозіумів, конференцій. Всі наукові видання УАН ма¬ 
ли обов’язково друкуватися українською мовою, а за ба¬ 
жанням автора — ще й іншою мовою. 

По закінченню першого трирічного перебування на 
посаді президента УАН він міг переобиратися на повний 
трирічний термін з наступним затвердженням верховною 
владою за поданням Ради міністрів. Вибори відбувались 
на загальному зібранні закритим голосуванням на аль¬ 
тернативній основі. Повноважними вважались збори, 
якщо на них були присутніми 2/3 академіків. Якщо ж 
такого кворуму не вдавалось зібрати двічі підряд, то на 
третій раз можна було вирішувати будь-які питання при 
наявності половини дійсних членів. Для обрання прези¬ 
дента треба було зібрати 2/3 голосів присутніх академіків. 

Голова-президент (так офіційно називалась ця посада) 
стежив за дотриманням законності і правил внутрішнього 
розпорядку у діяльності УАН, подавав на затвердження 
верховній владі обраних Академією секретаря, голів від¬ 
ділів, дійсних членів та директорів наукових установ, за¬ 
тверджував своєю владою посадові особи від V до VIII 
класу і постанови відділів про присвоєння наукового сту¬ 
пеня, представляв Академію у всіх зносинах. На випадок 
хвороби або відсутності президента його заступав той з 
голів відділів, хто був найраніше обраний у академіки. 

Неодмінний секретар УАН теж обирався на три роки 
з правом повторного обрання. Він вів листування від іме¬ 
ні Академії, відав справами загального зібрання, виго¬ 
лошував доручення президента, видавав дозвіл на дру¬ 
кування праць, керував архівом УАН і канцелярією. 

Керівник відділу обирався на зібранні відділу на три 
роки з правом переобрання. Він головував на засіданнях 
відділу і складав щорічні звіти про його діяльність. 

Крім голови-президента УАН, існувала ще й посада 
голови правління Академії. Але правління вело лише гос¬ 
подарчі справи і складалось з трьох академіків, обраних 
по одному від кожного відділу. 

Академіками могли обиратись громадяни України та 
українські вчені Галичини, Буковини і Угорської Русі, 
відомі своїми науковими працями. Іноземцям теж не за¬ 
чинялись двері до УАН, але для їх обрання потрібно було 
зібрати 2/3 голосів всіх дійсних членів УАН. Кандидатура 
у дійсні члени висувалась лише з ініціативи самих членів 
даного відділу. Позаштатні академіки (по 3 на відділ) гро¬ 
шового утримання не одержували. Головним обов’язком 
академіка вважалось зосередження всіх його сил на роз¬ 
виток науки і керівництво підлеглою науковою устано¬ 
вою. Академік не мав права відмовлятись від доручення 
відділу, якщо це стосувалось його наукових інтересів. 
При вибутті академіка зі складу відділу протягом шести 



III. Уроки української державності Зі? 


місяців треба було визначити кандидатів на заміщення 
вакансії, яка затверджувалась простою більшістю голосів 
членів відділу у разі їх присутності на засіданні у кількості 
не менше половини від загальної чисельності. На загаль¬ 
ному зібранні вибори відбувались на таких же підставах. 

Почесні академіки обирались за наукові заслуги ви¬ 
няткової ваги тим же самим порядком. їх число вста¬ 
новлювалось загальним зібранням за поданням відділів. 
Члени відділення красного письменства дорівнювались 
у правах до членів-кореспондентів Академії, але мали 
вирішальний голос на засіданнях відділу історико-філо¬ 
логічних наук, коли розглядались питання, що торкались 
саме їх відділення. Число членів-кореспондентів вста¬ 
новлювалось для кожної галузі наук загальним зібранням 
за поданням відділів. Обирались вони у тому ж порядку, 
що й дійсні члени. 

Штатні науковці УАН поділялись на дві категорії. 
Особи першої категорії обирались відділом на свої по¬ 
сади аж до пенсії, другої категорії — на три роки з правом 
повторного обрання. Головною вимогою заняття посади 
для тих й ін. була вища освіта або подання наукових 
праць. У виняткових випадках штатними науковцями 
могли стати й іноземці. Але для їх обрання треба було 
зібрати 2/3 голосів членів відділу. 

Фінанси УАН складались з асигнувань Державної 
скарбниці, громадських і приватних пожертв, прибутків 
від видань самої Академії та ін. надходжень. 

Якраз у дні зречення гетьмана, тобто 12—16 грудня, 
академіки обрали правління у складі П. Тутковського 
(голова), А. Кримського, Ф. Тарановського та С. Тимо- 
шенка і кандидатів у члени правління — О. Левицького 
і В. Косинського. Незважаючи на бурхливі політичні по¬ 
дії, пов’язані з черговою зміною влади у Києві, у грудні 
інтенсивно проводились засідання відділів, на яких ви¬ 
рішувались питання про керівниіггво структурними під¬ 
розділами УАН, наукові комісії, академічні кафедри, 
кошти, кількість позаштатних академіків тощо. 

НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕС- 
ПУБЛІКИ. Значення дня 7 листопада 1917 р. для історії 
національної державності України і накопичення досвіду 
становлення національної демократії переоцінити важ¬ 
ко. Саме тоді з’явився III Універсал Центральної Ради. 
Документ був проникнений глибокою стривоженістю за 
подальші долі Росії та України, розпаленням міжусобної 
кривавої боротьби, занепаду. Україна ставала частиною 
федеративної Російської республіки, офіційно проголо¬ 
шеної ще 1 вересня 1917 р. Тимчасовим урядом, і одер¬ 
жувала найменування Української Народної Республіки 
(УНР), до території якої зараховувались Київська, По¬ 
дільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харків¬ 
ська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська (без 
Криму) губернії. Щодо Курщини, Холмщини, Воронеж - 
чини та деяких ін. суміжних губерній і областей, насе¬ 
лених українцями, то їх долю мали визначити майбутні 
домовленості. УЦР ще раз проголошувала себе найви¬ 
щим органом державної влади до скликання Всеукраїн¬ 
ських установчих зборів, а Генеральний секретаріат — 
найвищим виконавчим органом. Демократизм такого 
підходу очевидний: Рада не узурпувала владу назавжди, 
а лише до всеукраїнських виборів. 

Іншими положеннями III Універсалу стали: по-пер¬ 
ше, скасування на території УНР приватної власності на 
поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та цер¬ 
ковні землі і проголошення їх власністю всього трудового 
народу, до якого вони мали перейти без викупу після 
Установчих зборів, а до їх скликання генеральне секре¬ 
тарство земельних справ мало виробити закон про по¬ 
рядкування вилученими площами з боку демократично 
обраних земельних комітетів; по-друге, саме з дня про¬ 
голошення Універсалу на всіх підприємствах України 
встановлювався 8-годинний робочий день; по-третє, ви¬ 
ходячи з інтересів не лише України, а й Росії, запрова¬ 


джувався державний контроль над продукцією, який мав 
здійснюватись разом з представниками робітництва, ста¬ 
вив за мету упорядкування виробництва, справедливий 
розподіл продуктів споживання і кращу організацію пра¬ 
ці; по-четверте, Універсал вимагав якнайшвидше розпо¬ 
чати мирні переговори, досягти мирної угоди, але до за- 
ключення миру зазивав твердо стояти і на фронті, і в 
тилу; по-п’яте, скасовувалась смертна кара на території 
УНР, підлягали амністії політичні арештанти, а гене¬ 
ральне секретарство судових справ зобов’язувалось упо¬ 
рядкувати судочинство і привести його до відповідності 
духові і правничним поняттям народу; по-шосте, прого¬ 
лошувався курс на закріплення і поширення прав міс¬ 
цевого самоврядування на грунті найтіснішого його 
зв’язку і співробітництва з усіма органами революційної 
демократії, що мало стати основою вільного демокра¬ 
тичного життя на Україні; по-сьоме, закріплювались за¬ 
гальнолюдські демократичні свободи слова, друку, віри, 
зібраннів, союзів, страйків, недоторканості особи і по¬ 
мешкання, право і можливість вживання місцевих мов 
у стосунках з усіма установами; по-восьме, великору¬ 
ському, єврейському і польському народам надавались 
права на національно-персональну автономію, законо¬ 
проект про яку мало розробити у найближчий час гене¬ 
ральне секретарство міжнаціональних справ, гарантува¬ 
лись права на вільний національний розвиток всім ін. на¬ 
родам, які мешкали на Україні; по-дев’яте, продовольча 
справа визнавалась найважливішою справою державної 
ваги, і УНР брала на себе зобов’язання врятувати від го¬ 
лоду не лише український народ, а й фронт та великі час¬ 
тини Російської республіки; і нарешті, не знімаючи з по¬ 
рядку денного питання про Всеросійські установчі збори, 
27 грудня проголошувалось днем виборів до Українських 
установчих зборів, а 9 січня — днем їх скликання. 

Центральна Рада вже на ділі ставала вищим законо¬ 
давчим органом України, але все ще не претендувала на 
абсолютний суверенітет. Її лідери помилково вважали, 
що жовтневі події у Петрограді — це заколот, який не¬ 
забаром буде придушений. Тому вони продовжували по¬ 
кладати надії на формування Федеративної Російської 
Республіки, на утворення її конституції, а до цього ви¬ 
ключне і неподільне право видавати закони для УНР бра¬ 
ла на себе УЦР. 

Зберігали силу на території України також всі закони 
і постанови Тимчасового уряду, але тільки ті, що не 
змінені і не скасовані з боку УЦР. Генеральний секре¬ 
таріат та генеральні секретарі мали право видавати роз¬ 
порядження на основі законів і в межах урядування. 
Розпорядження Тимчасового уряду теж зберігали силу 
до їх змінення або скасування УЦР чи Генеральним 
секретаріатом. Недоторканими залишались всі колиш¬ 
ні урядові установи і всі посадові особи, призначені 
Тимчасовим урядом, аж до майбутніх змін у законо¬ 
давстві УНР. 

Слід підкреслити, що у цей час Центральна Рада ви¬ 
знавала не лише законодавчі акти Тимчасового уряду, а й 
деякі документи більшовиків. Скажімо, постанову РНК 
від 27 жовтня 1917 р., підписану Леніним, про проведення 
виборів до Всеросійських установчих зборів 12 листопада 
надрукували майже всі газети УНР, і вона виконувалась. 
Та розпочатий процес творення УНР вже через місяць був 
перерваний більшовицьким наступом на Україну. 

НАРОДИ ПОНЕВОЛЕНІ І НАРОДИ НЕДЕРЖАВ¬ 
НІ. Недержавність — так зветься наша хвороба. Ця хво¬ 
роба зовсім ін., ніж подібна до неї за своїми зовнішніми 
ознаками поневоленість. Ми, всі мешканці України, не 
є громадянством поневоленим; ми — громадянство не¬ 
державне. Цс значить, що ми держави як реального вті¬ 
лення нашої окремішности не маємо не тому, що ми всі 
хочемо її мати, але нам якась зовн. чужоземна сила в 
цьому заважає. Держави ми не маємо тому, що ми не 
уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розви- 




320 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


нути, його в цілім нашім громадянстві розбудити і це 
хотіння відповідним методом його організації своїми 
власними місцевими силами здійснити. 

Нація поневолена є завжди нацією державною, яку 
придушує і позбавляє держави на якийсь час своєю біль¬ 
шою силою чужоземна нація державна. Тому нація по¬ 
неволена випростовується і відбудовує свою державу зра¬ 
зу, як тільки цей зовн. чужоземний натиск ослабне. Вона 
не зв’язана органічно з чужозем. владою, вона вся від¬ 
чуває поневолення цією владою, і вона має в собі хоч і 
в поневоленому, придушеному стані, але всі елементи, 
потрібні для будови держави. 

На територію громадянства недержавного чужозем. 
влада приходить завжди покликана частиною цього гро¬ 
мадянства. Але, не знаходячи ніколи для себе піддержки 
ін. його частин, тобто однодушної піддержки цілого міс¬ 
цевого громадянства, чужоземна влада спирається при 
будові держави на свої метропольні сили і править таким 
громадянством як колонією зі своїх метропольних цент¬ 
рів. Тому нація недержавна до упадку своєї метропольної 
влади ніколи не може випростуватися і будувати свою 
державу так, як нація поневолена. Вона своєю, покли¬ 
кавшою чужоземну владу, частиною органічно зв’язана 
з метропольною владою; вона не вся відчуває державне 
поневолення; вона не має в готовій вже формі всіх еле¬ 
ментів, потрібних для будови держави. 

Отже, при абсолютній неоднаковості цих хвороб і лі¬ 
кування їх мусить бути абсолютно різне. Коли нація по¬ 
неволена може всю свою увагу і енергію зосередкувати, 
напр., на політиці зовн.-— на знайденню десь збоку та¬ 
кого союзника (такої «орієнтації»), який би їй допоміг 
позбутися гнету чужозем. держави, то нація недержавна 
мусить всю свою енергію і увагу зосередкувати на пи¬ 
таннях політики внутр. Хвороба недержавності має своє 
джерело не в причинах зовн.-— вона не травматичного 
походження, як хвороба поневоленості — а викликана 
вона причинами внутр., органічними, без усунення яких 
ніякі найбільше сприяючі зовн. умови, ніякі найвірніші 
союзники, ніякі, навіть найкращі, зовн. «орієнтації» аб¬ 
солютно нічого не поможуть. 

Для ілюстрації кілька практичних політ, висновків з 
вищесказаного. 

1. Все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всі- 
ми мешканцями України, будує Україну, і руйнує все, 
що їх роз’єднує. Напр., розвиток спільного всім почуття 
спільної території — почавши від якоїсь найбільш «ку¬ 
цої» територ. автономії (хоч би навіть такої, як колишні 
земства в Росії) до найвищого, державного вже, прояву 
цієї територіальності: Гетьманства 1918 р.-— сприяє на¬ 
шому виливанню з хвороби недержавности. Побільшу¬ 
ють натомість цю хворобу до смертельности всякі екс¬ 
територіальні віроісповідні (тобто на культур но-ідеолог., 
а не на політично-територ. різницях оперті) націоналіз¬ 
ми (в тім числі перший: український) та всякі інтерна- 
ціоналізми, які неминуче вели, ведуть і будуть вести до 
перемоги на Україні якоїсь чужоземної влади (коли б 
ірландці свою вікову боротьбу вели під гаслами не тери¬ 
тор. автономії, а під гаслами «мови», «віри» чи якоїсь 
«соціалізації», вони б, напевно, того, що мають, не здо¬ 
були). Виходячи з того самого становища, добре єсть 
зміцнювати органічні сполучення людей на Україні, 
напр., по класам, і зле єсть культивувати сполучення ме¬ 
ханічні, напр., по партіям. Перші своїми органічно-об*- 
єднуючими впливами мають змогу усувати вроджений 
нам нахил до роз’єднування; другі своєю несталостю, ви¬ 
падковістю і неорганічністю оцей наш вроджений нахил 
тільки збільшують. 

2. По упадку більшовицької чи польськ. влади на Ук¬ 
раїні буде у нас не «всенародна радість», як це буває 
звичайно у визволених націй поневолених, а — харак¬ 
терна для всіх недержавних націй — анархія і внутр. різ¬ 
ня між укр. людьми. Хто з політиків українських, запа¬ 


морочений брехнею про поневоленість України, зайняв¬ 
ся б в цей момент способами «виявлення волі визволе¬ 
ного суверенного народу»-— різними укр. «установчими 
зборами» та «законодавчими сеймами»-— замість перш 
за все творити шляхом власної організації матеріальної 
морально сильну укр. владу державну, той тільки збіль¬ 
шить цю різню та анархію і найкоротшим шляхом доведе 
до нового покликання самими ж укр. людьми якоїсь чу¬ 
жозем. держ. влади. Політик-державник мусить пам’я¬ 
тати, що при хворобі недержавности «воля суверенного 
народу» виявляється завжди в повстаннях проти своєї 
власної слабої влади і в рабській покірности супроти 
сильної влади чужозем. Доки місцева влада не дасть до¬ 
казів, що вона забезпечує місцевих людей од анархії і 
взаємної різні краще, ніж влади метропольні, ніякі укр. 
«установчі збори» не виявлять «волі народу» мати свою 
власну державу. Такий доказ може дати тільки організо¬ 
вана сила тих, що хотять мати укр. державу. 

3. Ставити українцям, як приклад до наслідування, 
політ, методи націй поневолених, але державних, як, 
напр., поляки, чехи, італійці,— значить збільшувати на¬ 
шу політ, темноту, припізнювати процес нашого само¬ 
пізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до 
вилікування з нашої недуги. 

Напр., хто каже, що нас, як чехів або поляків, може 
визволити якась «антанта», той готує руїну Україні. Про¬ 
цес сотворення влади, процес завойовання, через який 
не пройшла, а мусить пройти всяка недержавна нація, 
не може бути замінений для неї так, як для нації поне¬ 
воленої, процесом зовн. визволення з-під чужої влади 
колиш. місцевих завойовників. Таких завойовників не¬ 
державна нація ще не має, і, щоб стати нацією держав¬ 
ною, вона їх мусить сама на місці (а не десь «в Версалі») 
мати. Без цього перемога сторонніх сил над місцевою 
чужозем. владою визволить тільки нашу внутр. анархію. 

4. Так само, хто в момент ослаблення на нашій землі 
метропольної державної влади буде — по прикладу іта¬ 
лійців, поляків чи ін. націй поневолених, — закликати 
до винищення місцевих, з цією метропольною державою 
зв’язаних консервативних державницьких сил, замість 
заохочувати ці сили до творення на укр. землі своєї влас¬ 
ної держави і в цьому творенні їм допомагати, той в самім 
корінні знищить можливість постання укр. держави і ре¬ 
ального існування укр. нації. Нації поневолені, маючи в 
собі свої власні державницькі консервативні елементи, 
можуть собі дозволити винищування «чужинців». Нації 
недержавні, яких вся організуюча державотворча здат¬ 
ність захована власне в оцих місцевих «чужинцях», ни¬ 
щить разом з ними в самім зародку свою власну націю 
і державу. Повстання проти гетьманської влади в 1918, 
яке органічні зародки держави і нації української в мо¬ 
мент їх відродження прибило, було підготовлене власне 
такою ідеологією укр. інтелігенції, запозиченою із шкід¬ 
ливих для нас взірців поневолених націй. 

НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЗА¬ 
РУБІЖНІЙ ІСГОРИКО-ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ. Пред 
ставниками Н. н. в у. з. і.-п. н. були М. Грушевський 
(до його повернення на Україну), Р. Лащенко і С. Ше- 
лухін. Вважаючи найвищим критерієм іст. оцінки народ¬ 
ний добробут і народоправство, вони досліджували істо¬ 
рію укр. народу як окремої культурно-етнограф. одиниці, 
ідею можливих федерацій його з ін. народами, питання 
демократ, традицій на Україні, історико-правових підс¬ 
тав укр. народу мати свою республіканську державу. На¬ 
родницька ідеологія вчених-емігрантів відрізняється вія 
поглядів народників XIX — поч. XX ст. своїм перш за 
все підвищеним інтересом до історії укр. державності, 
форм укр. держ. будівництва. 

В обгрунтуванні своїх концепцій державності України 
вчені-народники еклектично поєднали і методологічно 
трансформували на укр. грунт методи пізнання, які ви¬ 
користовували народники XIX ст., М. Драгоманов, со- 




III. Уроки української державності 321 


ціальну теорію солідарності Е. Дюркгейма та психоло¬ 
гічну концепцію В. Вундта (М. Грушевський), ідеї рос. 
філософії природного права, ліберальної політико-пра- 
вової школи на Україні та західноєвроп. федералістинні 
теорії правової держави (Р. Лащенко, С. Шелухін). 

Досліджуючи психологічні характеристики рос., укр., 
польськ. та ін. народів Європи, форми держ. союзів сто¬ 
совно різн. етапів життя України, вчені-народники об¬ 
грунтували теорії федералістинної традиції на Україні і 
можливість федеративних об’єднань з тими країнами, з 
якими Україна підтримувала іст. зв’язки, зокрема, з Лит¬ 
вою і Білорусією (М. Грушевський), Росією (Р. Лащен¬ 
ко), з чехами, словаками, сербами, словинцями, хорва¬ 
тами (С. Шелухін). Народники вважали, що федерація 
в тій чи ін. формі має лише сприяти зміцненню укр. 
державності. Ії основні підвалини — опора на власні 
історично притаманні укр. народові характеристики — 
народоправство, демократизм, безкласовість, розуміння 
народу як територіального об’єднання всіх громадян, що 
проживають в Україні, незалежно від ін. національнос¬ 
тей, партійної і класової приналежності, віросповідання 
і мови. Народники вважали, що право народу взагалі і 
кожної людини зокрема є вищим від права держави, об¬ 
грунтували примат інтересів трудового народу України, 
який, на їхню думку, був єдиним представником укр. 
нації. 

Орієнтуючись у справі побудови укр. держави в ос¬ 
новному на національну Україну, вчені народницького 
напрямку в своїх концепціях визначили людину як са¬ 
мостійну самоцінну вартість і звинувачували у відсутнос¬ 
ті укр. державності сусідні держави (в основному Росію 
і Польщу), доводили, що укр. визвольний рух, його істо¬ 
рія є неповторними, підкреслювали необхідність опори 
в майбутньому держ. будівництві в Україні на власний 
політ, досвід і власні традиції. На їхню думку, найбільш 
сприятливою формою держ. правління на Україні в силу 
іст. особливостей, традицій, психолог, характеристик і 
орієнтацій укр. народу має бути президентська або пар¬ 
ламентська республіка. 

«НАЦІОНАЛІЗМ» ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. У руслі 
національного відродження, як вважали керівники Цен¬ 
тральної Ради, окремі особи, невеличкі групи саме ук¬ 
раїнської буржуазії все помітніше гуртуються за своїми 
класовими інтересами, неминуче стануть національно- 
визначеним класом, і тоді спалахне боротьба поміж бур¬ 
жуазними верствами всіх націй на Україні, в якій укра¬ 
їнська буржуазія вийде переможцем. Саме ця майбутня 
перемога, на їх думку, дуже хвилює сучасні неукраїнські 
пануючі верстви, що обумовлює їх вороже ставлення до 
всього українського демократичного руху. 

Ось чому з «легкої руки» більшовиків на Центральну 
Раду протягом семи десятиліть було приклеєно ярлик бур¬ 
жуазно-націоналістичної антинародної організації, яка бу¬ 
цімто є ворогом українського народу, тобто у термін «бур¬ 
жуазно-націоналістична» вкладався лише негативний 
сенс. Така оцінка не може не викликати сумніву і навіть 
заперечення хоча б тому, що в дійсності майже всі партії 
і політичні сили, які гуртувались навколо УЦР, були пал¬ 
кими прихильниками і проповідниками соціалістичної ідеї 
і соціалістичної орієнтації суспільства. Більше того, на від¬ 
міну від більшовиків, лідери УЦР вважали, що соціалізм 
не треба нав’язувати силою, що він неминуче об’єктивно 
прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насиль¬ 
ницькі дії призведуть до трагедії суспільства. Історія під¬ 
твердила правильність таких поглядів. 

Щодо націоналізму УЦР, то він дійсно існував, але 
при цьому мав не негативний, а позитивний відтінок, 
бо ставив за мету не викорінення ін. націй на Україні, 
не гасло «Україна — тільки для українців», а саме духов¬ 
не відродження українців як великої нації, відродження, 
яке відбуватиметься в багатонаціональній сім’ї, що меш¬ 
кає в українських губерніях. Про дуже зважену націо¬ 


нальну політику Центральної Ради свідчить вся її діяль¬ 
ність. Важливо підкреслити, що цю політику можна вва¬ 
жати прикладом не тільки для більшовиків, а й сучасних 
домінуючих в Україні політичних сил. 

Тоді ж, на початку 1917 р., позиція неукраїнських тов¬ 
стосумів викликала обгрунтовану турботу і обурення з 
боку лідерів УЦР. Вони прекрасно усвідомлювали і не¬ 
одноразово робили на цьому наголос, що російська бур¬ 
жуазія як на Україні, так і в ін. частинах імперії всмоктала 
самодержавну ідею централізму з молоком матері, звикла 
дивитися на Україну як на занепаду південно-західну 
провінцію Росії, а на українців — як на «хохлов», що 
відрізняються від росіян тільки піснями та деякими ма¬ 
ленькими побутовими особливостями. 

Провідники Центральної Ради піддавали різкій кри¬ 
тиці і «буржуазну російську інтелігенцію», яка «не змог¬ 
ла, не знайшла в собі сили піднятись до правильного 
розуміння того процесу, що відбувався весь час. І під¬ 
даючись цим двом силам — класовому і національному 
егоїзму,— пішла шляхом енергійного опору організації 
української демократії». Цими ж силами нагнітались чут¬ 
ки, що «хохли хотять відокремитись від Росії», що весь 
український рух має контрреволюційний характер, що 
Перший український національний з’їзд має бути про¬ 
голошено Українськими установчими зборами, після чо¬ 
го всіх неукраїнців виженуть геть з України, і т. ін. Ці і 
подібні їм чутки наводили жах навіть на демократичні 
кола росіян, євреїв, поляків та представників ін. націй. 

Націоналізм УЦР полягав у постійній боротьбі з та¬ 
кими обивательськими плітками, у доведенні до росій¬ 
ської демократії дійсних прагнень українського руху. На¬ 
ціоналізм УЦР знаходив відображення у рішучих висту¬ 
пах проти суцільної русифікації України, за повернення 
зросійщеної людності до рідної національної культури. 
Націоналізм УЦР виявлявся у прагненні повернути ук¬ 
раїнську демократію в організоване русло, запобігти кро¬ 
ві, надати українському рухові цивілізованого спряму¬ 
вання, щоб він не був знесений стихійним потоком. На¬ 
ціоналізм УЦР був спрямований на розвиток національ¬ 
ного самопочуття людини і громадянина, доведення, що 
віднині він не «бидло», не «мужик», не «хохол», а рівний 
з тими, хто до революції мав владу його пригнічувати. 
Націоналізм УЦР відбивався у домаганнях національної 
школи, національної армії, національного мистецтва, ук¬ 
раїнізації всього життя, визволення почуття національ¬ 
ної гідності, національної віри. Націоналізм УЦР поля¬ 
гав у повному забезпеченні прав національних меншин, 
які живуть на Україні, і водночас у вимогах до тих частин 
федеративної Росії, в яких українських народ складає 
меншість людності, щоб йому були гарантовані права на 
тих же умовах, на яких на Україні забезпечуються права 
неукраїнців. Вкладати у такий націоналізм лише нега¬ 
тивний зміст принаймні неетично. 

НАЦІОНАЛЬНА ЗЛАГОДА НА МЕЖІ 1918-1919 рр.: 
ВТРАЧЕНИЙ ШАНС. Керівник Директорії В. Винни- 
ченко і голова Ради комісарів у Києві В. Чеховський, 
починаючи з листопада 1918 р., досить активно співро¬ 
бітничали з більшовиками у боротьбі проти гетьмансько¬ 
го режиму. Ще до створення Директорії лідери УНС у 
Києві вели плідні переговори з X. Раковським та Д. Ма- 
нуїльським, а після вступу до столиці, що відбулось при 
ефективній збройній підтримці місцевих більшовиків, 
коли голова Директорії запропонував В. Чеховському 
очолити уряд і МЗС УНР, останній погодився на це лише 
за умов, що буде тривати курс на союз з більшовиками, 
з Радянською Росією, владу Рад для УНР і недоторка¬ 
ність державного суверенітету України. 

Слід підкреслити, що така ж поміркованість і толе¬ 
рантність спостерігалась з боку Тимчасового робітничо- 
селянського уряду на чолі з Г. П’ятаковим, створеного 
більшовиками 28 листопада 1918 р. у Курську. В Мані¬ 
фесті, виданому ним у той же день, йдеться про анти- 




322 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


народний характер режиму П. Скоропадського, рішуче 
засуджується окупація Причорномор’я, світовий і особ¬ 
ливо англо-американський капітал, німецький імперіа¬ 
лізм, дістається і неіснуючій вже Центральній раді, але 
немає жодного випаду на адресу УНС чи Директорії. 
Можна сказати й більше: Маніфест ТРСУУ, виданий у 
листопаді, і Декларація Української Директорії, опри¬ 
люднена у грудні, повністю збігаються у словах про доб¬ 
робут трудящих, про необхідність владування робітників, 
селян і трудової інтелігенції, у різкому звинуваченні по¬ 
міщиків і буржуазії та руйнівного гетьмансько-монархіч¬ 
ного панування. 

Все це дає підстави зробити висновок, що у листопа¬ 
ді—грудні 1918 р. існувала реальна можливість порозу¬ 
міння між головними революційними українськими си¬ 
лами того складного часу — Директорією і Радянським 
урядом України. Та такий шанс було втрачено. Сутички 
між більшовиками і військами Директорії наприкінці 
грудня 1918 — початку січня. 1919 р. набували дедалі 
більш жорстокого характеру. їм передував невеличкий 
наступ на гетьманські війська з «нейтральної зони» Пер¬ 
шої та Другої українських повстанських дивізій під ко¬ 
мандуванням М. Кропив’янського та В. Ауссема, у скла¬ 
ді яких з самого початку були з’єднання В. Примакова, 
М. Щорса, В. Боженката ін. Протягом кількох днів, по¬ 
чинаючи з 21 листопада, вони оволоділи Стародубом, 
Рильськом та деякими ін. населеними пунктами і наступ 
припинили. Не розпочався він там і після створення на 
базі вище зазначених дивізій ЗО листопада за рішенням 
ТРСУУ Української радянської армії під командуванням 

B. Антонова-Овсієнка. Дивізії отримали назви Першої 
та Другої українських радянських дивізій, а начдивами 
замість Кропив’янського і Ауссема стали І. Локатош та 
Н. Бобирьов. 

Більшовики начебто вичікували протягом майже 
трьох тижнів і приглядались до подальших дій Директо¬ 
рії. Та вже наприкінці грудня новостворена армія зай¬ 
няла Клинці, ІПостку, Глухів, Новозибків, Куп’янськ, 
Золочів, Грайворон, Городню, Новгород-Сіверський, а 
на початку січня — Харків, Чернігів. Після кількох нот 
урядові РРФСР з вимогою припинити агресивні дії, на 
що незмінно надходила відповідь, що це не агресія, а 
війна між двома урядами України, 31 грудня 1918 р. уряд 
Винниченка—Чеховського у радіотелеграмі поставив пи¬ 
тання про переговори з Москвою і послав туди надзви¬ 
чайну місію на чолі з Семеном Мазуренком. 

Але інтенсивний наступ військ названих вище двох 
українських дивізій, які входили вже до Українського 
фронту, створеного 4 січня 1919 р. під командуванням 
того ж В. Антонова-Овсієнка, тривав. 16 січня Директо¬ 
рія офіційно оголосила стан війни з Радянською Росією. 
Та й це не перешкодило розпочати у Москві наступного 
дня переговори, які тривали до 4 лютого. Головними 
звинуваченнями з боку Д. Мануїльського, який пред¬ 
ставляв РНК РРФСР, на адресу Директорії, стали захоп¬ 
лення у листопаді — грудні козачими частинами П. Крас- 
нова Луганська, Дебальцевого, Маріуполя та деяких ін. 
населених пунктів на сході Донбасу і інтервенція Антан¬ 
ти на Чорноморському узбережжі. Але вони були майже 
зовсім безпідставними: адже дозвіл і на ту, і на ін. акцію 
давав гетьманат, а не Директорія. І це досить легко довів 

C. Мазуренко. Тоді Д. Мануїльський почав вимагати ук¬ 
ладення наступального союзу УНР і Москви проти 
П. Краснова, А. Денікіна і Антанти. Та Мазуренко і на¬ 
далі домагався визнання за Директорією повного ней¬ 
тралітету, точного визначення ставлення Москви до по¬ 
встанських сил, що діяли на Україні, а щодо пропозицій 
про союз вів досить гнучку лінію: пропонував узгодити 
таємний план боротьби з ворогами революційної демок¬ 
ратії, залишити покищо відкритими питання про про¬ 
пуск радянських військ через Україну на Дон та про 
воєнні дії проти Антанти. У той же час директоріанська 


місія не заперечувала проти спільних з Москвою дій що¬ 
до кримської реакції (у цей час там хазяйнував кадет- 
сько-есеро-меншовицький уряд на чолі з С. Кримом), 
але за умови подальшого приєднання Криму до території 
України. 

Треба сказати, що успіху переговорів у Москві зава¬ 
жали в однаковій мірі дві обставини. По-перше, це 
жорстка позиція С. Петлюри щодо майбутніх угод з Ро¬ 
сією, українськими більшовиками, бундовцями, віднос¬ 
но можливості створення коаліційного уряду УНР, тобто 
його прагнення до одноособової влади. По-друге, це ще 
більш твердолоба, непримиренна позиція лівого керів¬ 
ництва ЦК КП(б)У та ТРСУУ у особі Г П’ятакова, який 
відкидав можливість будь-яких переговорів з Директо¬ 
рією і вважав єдиним засобом боротьби з нею збройні 
дії. І саме ці прихильники конфронтації отримали пере¬ 
могу над «м’якою лінією» Винниченка — Чеховського, 
які змушені були вийти у відставку. 

А між тим саме вони запропонували найбільш сприй- 
нятний варіант примирення: Москва бере на себе місію 
посередника на переговорах між УСРР і УНР на умовах 
визнання з боку Директорії принципу влади Рад на Ук¬ 
раїні, визнання з боку Москви нейтралітету України з 
активним захистом його проти будь-якого іноземного 
втручання, спільної боротьби проти контрреволюції та 
перемир’я на час переговорів. 

Поки тривали переговори у Москві, а С. Петлюра і 
Є. Коновалець та їх однодумці гуртували сили, війська 
Українського фронту під проводом В. Антонова-Овсієн¬ 
ка стрімко просувались у глиб України. 19 січня вони 
вступили до Полтави, 26 січня — до Катеринослава. 
28 січня уряд УСРР очолив X. Раковський. 4 лютого, ко¬ 
ли більшовицькі загони були вже біля Києва, В. Ленін, 
Г. Чичерін і Л. Красін надіслали Директорії і ТРСУУ ра¬ 
діограму, де повідомляли, що погоджуються на посеред¬ 
ництво на переговорах між ними на умовах дії зазначених 
вище принципів, запропонованих Директорією. І хоч 
5 лютого більшовики вступили до Києва, наступного дня 
такі переговори розпочались у Харкові. Тривали вони 
аж до березня, але безрезультатно. Шанс було, отже, 
втрачено. 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ТА УКРАЇНСЬКИЙ РОМАН¬ 
ТИЗМ. Визрівання національної ідеї невіддільне від ста- 
новлення українського романтизму — своєрідного реп¬ 
резентанта національного світогляду, ідеології. Найбіль¬ 
ша ідея, яку сформувала українська політична думка - 
ідея незалежності та самостійності української держави, 
в загальних контурах зародилась ще за часів Хмельнич¬ 
чини. Подальший її розвиток можна прослідкувати в 
творчості М. Гоголя, П. Куліша. Виразно національна 
ідея виступає у Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Міхнов- 
ського. Пізніші будителі духу народного в національності 
вбачали ту силу, яка може підняти Україну з руїни і ви¬ 
вести на шлях нового життя. Саме таке бачення процесу 
історичного становлення національної ідеї знаходимо в 
політичній думці XX ст., зокрема у В. Липинського, 
Д. Донцова та ін. 

Брак національної ідеї в українців, брак свідомої праці 
тих людей, які себе називають українцями, зумовив тра¬ 
гізм історичної долі нашого народу. Це внутрішня при¬ 
чина безсилля і непродуктивності цілої нації, що є не 
менш небезпечним для її подальшого існування, ніж 
тиск денаціоналізації ззовні. Плекання національної ідеї 
приводить цілу націю до консолідації своїх внутрішніх 
сил, пробуджує волю, скеровує дію. Вона вказує, в якій 
сфері людської душі лежить та сила, що веде до вирі¬ 
шення таких питань, як право народів на самостійне 
існування і розвиток. 

На відміну від Липинського і Донцова, які акценту¬ 
вали перевагу політичного над етнографічним і фоль¬ 
клорним, коли йдеться про розвиток національних про¬ 
цесів, О. Потебня доводить значення культурницького 



III. Уроки української державності 


323 


фактора в державному будівництві нації: мова є знаряд¬ 
дям національної свідомості, атрибутом нації. Розвиток 
мови — це одна з основних передумов здорового поступу 
народу. Народ творить мову. Мова, досягаючи вершин 
поетичної творчості, породжує народний дух, який, у 
свою чергу, спонукає до теоретичної діяльності, натерені 
якої постає національна ідея, національна ж ідея збуджує 
національне хотіння, що скеровує національну волю і 
дію. Саме народна стихія стає готовим матеріалом цього 
процесу, мова — лише одна із стихій народності, її най¬ 
більш досконале єство. 

Українська політична думка кінця XIX — початку 
XX ст. і є тим способом кристалізації національної ідеї, 
яка відіграє надзвичайно важливу роль на шляхах ста¬ 
новлення самостійної України. 

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РЕЖИМУ П. СКОРО¬ 
ПАДСЬКОГО. Про гарантування прав різних національ¬ 
ностей на вільний розвиток у програмних документах 
гетьмана не згадувалось. Лише у Грамоті від 29 квітня 
П. Скоропадський закликав всіх громадян і козаків Ук¬ 
раїни «без різниці національності» і віросповідання по¬ 
могти мені і моїм працівникам і співробітникам у нашо¬ 
му загальному велико відповідальному ділі». Проте Рада 
міністрів через 10 днів після цього запевнювала, що вона 
визнає права неукраїнців, що мешкають на території дер¬ 
жави, і ставиться з повагою до їх культури. 

Ретельний аналіз документів Української держави 
свідчить, що офіційний Київ у той час тримав курс на 
виховання в українців любові до своєї нації і стояв ос¬ 
торонь від спроб деяких екстремістськи настроєних кіл 
пропагувати ненависть до ін. націй. У складі Кабінету 
міністрів, на відміну від УНР, міністерств у національних 
справах не засновувалось. Але де-факто вони тривалий 
час продовжували існувати. Лише 6 листопада офіційна 
урядова газета «Державний вістник» опублікувала ухвалу 
про звільнення з посад керівників народних міністерств 
з російських, єврейських та польських справ О. Зарубіна, 
А. Ревуцького, М. Станкевича, А. Тржецяка, Н. Герге- 
ля, Я. Лещинського та ін. 

Більше того, 2 липня Рада міністрів ухвалила поста¬ 
нову про асигнування на утримання службового персо¬ 
налу та канцелярські потреби міністерства з російських 
справ 25 тис. крб. За відсутності міністерства з єврей¬ 
ських справ у той же день було виділено 87 тис. 700 крб. 
на організацію літніх курсів учителів єврейських шкіл у 
Києві, Одесі та Катеринославі, а за відсутності міністер¬ 
ства з польських справ — 112 тис. 50 крб. на організацію 
таких же курсів у Києві, Вінниці та Житомирі. 

Але 9 липня разом з законом Центральної Ради про 
національно-персональну автономію були офіційно ска¬ 
совані всі три національних міністерства. їх культурно- 
просвітні справи перейшли до відання міністерства на¬ 
родної освіти та мистецтва, а інші — до міністерства 
внутрішніх справ. Підкреслимо, що ухвала про ліквіда¬ 
цію була надрукована лише 22 жовтня. А це, відповідно 
до законів Української держави, означає, що вона на¬ 
брала чинності саме наприкінці жовтня, а не на початку 
липня. 

Одним словом, національну політику уряду П. Ско¬ 
ропадського можна обгрунтовано визначити як виваже¬ 
ну, хоч деякі ущемлення громадян за національною оз¬ 
накою все ж спостерігались. Але у більшості випадків 
гетьман і його соратники, не галасуючи, як їх поперед¬ 
ники, про велику любов до євреїв, поляків, росіян та 
представників ін. народів, загалом нікого не пересліду¬ 
вали за належність до ін. нації. Багато з них, як свідчать 
документи, плідно працювали на відповідальних держав¬ 
них посадах, а єврей С. Гутник з травня по жовтень був 
міністром торгу й промисловості. 

Більше того, 26 серпня Рада міністрів скасувала дію 
на території Української держави законів, якими у зв’яз¬ 
ку з війною обмежувались права підданих Німеччини, 


Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, а також росій¬ 
ських громадян, народжених у названих країнах. 
300 тис. крб. надав уряд у розпорядження військового 
міністра на допомогу колишнім військовослужбовцям — 
росіянам, які відбували на свою батьківщину. У договорі 
з РРФСР Україна гарантувала безперешкодне повернен¬ 
ня до рідних країв всім російським громадянам. Але при 
вирішенні питань про матеріальну допомогу полонені 
росіяни все ж значно ущемлювались. Всі полонені, що 
повертались з Німеччини і Австро-Угорщини, поділя¬ 
лись на два розряди (українці і росіяни), а останні ще й 
на три категорії (здорові, поранені, хворі). Здорові ко- 
заки-українці отримували по три карбованці добових, 
починаючи з дня прибуття до евакуаційного пункту і до 
повернення до місця свого постійного мешкання. При 
цьому враховувалась швидкість безкоштовного проїзду: 
залізницею — 200 верст на добу, грунтовими шляхами — 
30 верст. Обер-офіцери і сестри-жалібниці отримували 
допомогу у розмірі 200 крб., штаб-офіцери і священи¬ 
ки — 300, генерали — 400 крб. Всім їм теж забезпечува¬ 
лось право безкоштовного переїзду залізницею до місця 
постійного мешкання. Пораненим козакам-українцям 
грошова допомога збільшувалась вдвічі, а старшинам, 
священикам і сестрам-жалібницям — на 25 відсотків. 
Хворим, крім того, повинна була ще й надаватись ме¬ 
дична допомога. 

Полонені солдати-росіяни отримували лише харч під 
час переїзду через територію України до російського кор¬ 
дону, обер-офіцери і сестри-жалібниці — 100 крб., 
штаб-офіцери і священики — 150, генерали — 200 крб. 
Пораненим і хворим офіцерам-росіянам та сестрам-жа¬ 
лібницям розмір грошової допомоги залишався таким 
же, а солдати могли лише користуватися медичною до¬ 
помогою під час переїзду до кордонів Росії. Остання по¬ 
винна була відшкодувати всі такі витрати. 

Щодо одягу і чобіт, то ні українцям, ні росіянам вони 
не надавались. Пораненим треба було довести факт свого 
поранення. На всі потреби допомоги полоненим Рада 
міністрів 29 червня асигнувала 500 тис. крб. Ще 697 тис. 
850 крб. було виділено Головній санітарній управі на ор¬ 
ганізацію реєстраційної комісії при Київському розпо¬ 
дільчому пунктові, друкування реєстраційних карток по¬ 
лонених, утримання для них лазень у Києві, Харкові і 
Проскурові, відправку хворих додому і евакуацію боже¬ 
вільних. 

Існувала в Українській державі спеціальна урядова ко¬ 
місія у справах німецьких колоністів. Засновувалось і ук¬ 
раїнсько-німецьке товариство культурно-економічного 
зближення, яке ставило за мету організацію лекцій, кур¬ 
сів, видавничої справи, подорожей, клубів, інформацій¬ 
них бюро тощо для взаємного ознайомлення народів Ук¬ 
раїни і Німеччини з досягненнями і особливостями куль¬ 
тури і економіки один одного. Товариству надавались 
права юридичної особи. Українською мовою воно іме¬ 
нувалось «українсько-німецьким», а німецькою — «ні¬ 
мецько-українським». Право вступу до товариства мали 
і українці, і німці без різниці статі та громадянства, не 
позбавлені громадянських прав. Але члени товариства 
поділялись на дійсних, почесних, довічних і співробіт¬ 
ників. Дійсними вважались члени-засновники, які під¬ 
писали Статут товариства, а також ін. громадяни, прий¬ 
няті у дійсні члени Радою товариства за порукою не мен¬ 
ше 3 чоловік більшістю 2/3 голосів складу Ради таємним 
голосуванням. 

Почесні члени обирались загальними зборами за 
особливі заслуги перед товариством. Почесний член, 
який одноразово сплачував внесок за 20 років вперед, 
механічно переходив до розряду довічних. Членів-спів- 
робітників обирала Рада за їх бажанням і рекомендацією 
одного з членів товариства звичайною більшістю голосів 
таємним голосуванням. Річні внески розміром 24 гривни 
робили лише дійсні члени товариства, а почесні, довічні 




324 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


і співробітники від такого обов’язку звільнялись, проте 
могли робити добровільні пожертвування. 

Справами товариства керували загальні збори, а потім 
ними обрана на 1 рік Рада з 7 членів і 3 кандидатів до 
них. На зборах обиралась також на 1 рік ревізійна комісія 
з 3 членів товариства і 2 кандидатів до них. Загальні збори 
могли бути звичайними і надзвичайними. Перші перед¬ 
бачалось скликати один раз на рік на його початку, зас¬ 
луховувати на них звіти Ради і ревізійної комісії, затвер¬ 
джувати касовий обіг товариства, обирати нові керівні 
органи та розв’язувати всі ін. питання, дотичні до діяль¬ 
ності товариства. Надзвичайні збори скликались в міру 
потреби з власного почину Ради, ревізійної комісії або 
десятої частини складу товариства. Члени-співробітники 
на загальних зборах, які вважались повноважними при 
наявності лише чверті організації, мали тільки дорадчий 
голос. 

Рада українсько-німецького товариства культурно- 
економічного зближення обирала зі свого складу голову, 
двох його товаришів, писаря і скарбника. Її засідання 
мали скликатися двічі на місяць, і вважались повноваж¬ 
ними при наявності половини складу Ради, у т. ч. голови 
і одного з його заступників. Контрольні перевірки з боку 
ревізійної комісії повинні були здійснюватися не менше 
одного разу на півроку. 

Відповідно до завдань діяльності товариства заснову¬ 
вались секції, комітети, комісії, відділи, які діяли на підс¬ 
таві спеціально для них затверджених інструкцій. Това¬ 
риство залишало за собою право створювати у містах Ук¬ 
раїни та за кордоном свої місцеві філії, яким надавалась 
автономія. Вони мали лише надсилати до Ради повідом¬ 
лення про свою діяльність. Обиратися посадові особи 
товариства і його філій повинні були тільки з числа ук¬ 
раїнців або німців. 

Кошти товариства складались з обов’язкових член¬ 
ських внесків, добровільних пожертвувань, прибутків від 
капіталів, майна та підприємницької діяльності, зборів 
від концертів, вистав, лекцій, допомоги від різних гро¬ 
мадських й урядових установ. У разі ліквідації товариства 
або будь-якої з його філій передбачалось, що їх майно 
поступає на просвітницькі цілі. 

У листопаді Рада міністрів Української держави ство¬ 
рила у Києві Союз поляків-землевласників на Україні і 
затвердила його Статут. Завдання Союзу вбачалось не 
лише у розвитку сільського господарства і сільськогос¬ 
подарського промислового виробництва, а й у заснуванні 
культур но-освітніх і фінансово-економічних установ, у 
зміцненні і захисті всіма законними засобами публічних 
та приватних прав поляків. З цією метою на Україні мали 
засновуватися сільськогосподарські професійні і усякі ін. 
кооперативи та товариства взаємодопомоги, товарні 
склади, експортні палати, довідково-інформаційні та 
ліквідаційні бюро, суди честі, третейські та посередниць¬ 
кі суди для вирішення спірних питань між членами Со¬ 
юзу, членами Союзу і Союзом у цілому, створюватись 
нижчі, середні і вищі сільськогосподарські училища, дос¬ 
лідні поля і станції, громади взаємного кредиту, кредитні 
банки, страхові громади, фабрики й заводи для виготов¬ 
лення сільськогосподарських машин, знаряддя, добрив. 

Важливим завданням Союзу вважалось збирання, ви¬ 
вчення і систематизація статистичних, економічних, 
юридичних і фактичних даних про стан польського зем¬ 
леволодіння, реєстрація різного роду випадків порушен¬ 
ня прав власності, визначення за допомогою особливих 
комісій збитків, обгрунтування вимог до їх відшкодуван¬ 
ня, відкриття консультативних юридичних бюро, роз¬ 
робка різного роду наукових і законодавчих проектів що¬ 
до політики і загальних реформ, участі представників Со¬ 
юзу у з’їздах, нарадах, засіданнях комісій та комітетів, у 
т. ч. майбутнього парламенту. 

До Союзу приймались усі поляки без різниці статі, 
стану, віросповідання і розміру землеволодіння чи зем¬ 


лекористування, а також повнолітні і «не заплямовані 
судом» польські громадяни, які не мали безпосереднього 
відношення до сільського господарства, але визнавали 
статутні вимоги Союзу. Його члени поділялись на дійс¬ 
них та почесних. Останні звільнялись від сплати грошо¬ 
вих внесків. 

Органами управління справами Союзу вважались за¬ 
гальні зібрання делегатів від спеціально утворених об¬ 
ласних та окружних відділів, Центральна Рада Союзу у 
Києві, правління ревізійної комісії у Києві, окружні зі¬ 
брання членів Союзу, обласні і окружні Ради місцевих 
відділів Союзу. Області і округи Союзу поляків-земле- 
власників утверджувались його Центральною Радою з 
урахуванням адміністративного поділу України, але вони 
могли сполучати окремі волості, повіти і навіть губернії. 
Ці місцеві утворення від кожних десяти членів Союзу 
обирали 1 депутата на загальне зібрання, яке мало про¬ 
водитись щорічно, не пізніше 15 березня кожного року, 
і вирішувати питання при наявності двох третин деле¬ 
гатів простою більшістю голосів. Лише для виключення 
з Союзу потрібно було 3/4, а його ліквідації у цілому — 
2/3 голосів. 

Центральна Рада обиралась загальним зібранням на 
З роки з 24 членів ради і 6 кандидатів у члени ради. 
Кожного року вона мала оновлюватись на третину. З сво¬ 
го списку Центральна Рада обирала голову, 3 його това¬ 
ришів і секретаря. Вона вважалась вищим виконавчим 
органом Союзу, здійснювала керівництво ним у проміж¬ 
ках між загальними зібраннями, відкривала і затверджу¬ 
вала обласні та окружні відділи Союзу, направляла туди 
своїх представників, видавала обов’язкові для місцевих 
органів правила, інструкції і постанови, визначала кош¬ 
ториси, призначала спостерігачів у законодавчі, держав¬ 
ні, автономні і громадські установи, з’їзди та конгреси. 
Засідання ради скликалися щомісяця і вважались пов¬ 
новажними при наявності 9 членів. 

Центральна Рада обирала зі свого складу ще й прав¬ 
ління з 6 чоловік, яке мало збиратися на засідання не 
менше як двічі на тиждень і вирішувати поточні питання. 

Прихильно ставився гетьманський режим не лише 
до німців і поляків. Гетьман обіцяв забезпечити рівні 
права з українцями і кримським татарам та ін. меш¬ 
канцям півострова у разі його приєднання до Україн¬ 
ської держави. 

У той же час уряд не забував про курс на українізацію 
галузей освіти, науки, культури, державних установ. Ви¬ 
кладання української мови і літератури, історії і географії 
України вважалось обов’язковим у всіх середніх хлоп’я¬ 
чих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерцій¬ 
них та ін. школах, учительських семінаріях, інститутах, 
духовних семінаріях. У перших 5 класах на це відводи¬ 
лось не менше 3 годин на тиждень, а у 6 і 7 — 4 годин. 
Посада вчителя української мови та літератури повсюдно 
вважалась штатною, а географії та історії України — по¬ 
заштатною, але обов’язковою. Природно, ці положення 
не розповсюджувалися на школи з українською мовою 
навчання. 

Особливо контролювалась з боку уряду справа украї¬ 
нізації учительських інститутів та семінарій. Міністер¬ 
ство освіти прагнуло зосередити у себе всі дані про кіль¬ 
кість класів у цих закладах, де всі предмети викладаються 
української мовою, про кількість годин викладання, про 
предмети, що вивчаються державною мовою, про під¬ 
ручники, хто з викладачів (поіменно) учительських 
інститутів і семінарій і які предмети веде українською 
мовою, про стан готовності викладацького складу до та¬ 
кого викладання і т. ін. 

Напередодні навчального року міністерство освіти 
розпочало роботу літніх курсів українознавства для вчи¬ 
телів, на що Рада міністрів спеціально асигнувала 
2.184.790 крб. Це рішення вийшло в світ 2 червня. На¬ 
ступного дня міністерство одержало ще мільйон крб. на 




III. Уроки української державності 


325 


невідкладні потреби, а 5 червня — 2 млн. крб. на видан¬ 
ня шкільних підручників. 

У тому ж липні кафедри історії України, історії укра¬ 
їнської мови і історії українського письменства з’явились 
на історико-філологічних факультетах Харківського і 
Новоросійського державних університетів та у Ніжин¬ 
ському історико-філологічному інституті, а кафедри 
історії західно-руського права — на правничих факуль¬ 
тетах названих вище університетів. 

Для підготовки професорів і викладачів української 
мови для вищих шкіл було встановлено за рахунок дер¬ 
жави 20 стипендій від 5 до 7,2 тис. крб. строком на 2 ро¬ 
ки. Стипендіати вибирались серед вчених, вже відомих 
своєю науковою діяльністю. Вони не мали права під час 
навчання займати будь-яку посаду, читати лекції, давати 
домашні уроки і брали зобов’язання протягом двох років 
скласти відповідний іспит на науковий ступінь або за¬ 
вершити написання дисертації. Час одержування сти¬ 
пендії зараховувався у стаж державної служби. 

Програма курсів навчання українській мові при мі¬ 
ністерствах стверджувалась спеціальним інспектором з 
цього питання, яким був директор департаменту мініс¬ 
терства освіти Ф. Сушицький. Вони передбачали ви¬ 
вчення основ історії рідної мови, фонетики, етимології, 
синтаксичних особливостей. За зразок брались твори 
І. Котляревського («Енеїда», «Наталка Полтавка»), 
Г. Квітки-Основ’яненка («Оповідання»), М. Костомаро¬ 
ва («Історія»), Т. Шевченка («Кобзар», «Сон», «Катери¬ 
на», «Кавказ»), П. Куліша («Чорна Рада»), Марка Вовчка 
(«Народні оповідання»), Л. Глібова («Байки»), Б. Грін- 
ченка («Соняшний промінь»), С. Руданського («Байки»), 
І. Тобілевича («Суєта»), І. Нечуя-Левицького («Хмари»), 
М. Коцюбинського («Цвіт яблуні»), І. Франка («Каме¬ 
нярі»), В. Винниченка («Записна книжка», «Хведь Ха¬ 
ламидник», і М. Драгоманова. Пропонувалось знайо¬ 
мити слухачів з діяльністю Кирило-Мефодієвського 
братства. 

Етимологію вони проходили за підручником Г. Шерс¬ 
тка. Не заборонялося також використовувати підруч¬ 
ники П. Залозного, А. Кримського, Є. Тимченка, І. Огі- 
єнка. Завданням курсів було навчити слухачів практично 
користуватись українською мовою при канцелярських 
роботах.* Але вони знайомились і з основами історії ук¬ 
раїнської літератури, народної творчості, «Словом о пол¬ 
ку Ігоревім», думами і піснями. Щотижня на курсах пи¬ 
сались диктанти, давались домашні завдання у формі пе¬ 
рекладу з російської мови на українську. Під час заняття 
всі розмови велись лише українською. Після оволодіння 
програмою, яку було розраховано на 45 годин, слухачі 
складали іспити комісії, в яку входили викладач, член 
культурно-просвітньої української організації і представ¬ 
ник адміністрації підприємства. 

Вищі керівники Української держави, звичайно, по- 
різному ставились до справи українізації, враховуючи й 
те, що сам гетьман користувався, головним чином, ро¬ 
сійською мовою. Одним з найпалкіших прихильників ук¬ 
раїнізації був, наприклад, міністр шляхів Б. Бутенко. Ось 
слова його наказу від 15 липня: «Наперекір моїм неод¬ 
норазовим розпорядженням про державну мову, не див¬ 
лячись на їх категоричність, папери з різних інституцій, 
підлягаючих міністерству шляхів, надсилаються на ро¬ 
сійській мові. Нагадую, щоб всі папери, які виходять з 
міністерства, а також ті, що надходять до нього, писались 
виключно на державній мові, в випадках одержання па¬ 
перів від інституцій міністерства шляхів не на україн¬ 
ській мові такі наказую повертати назад, при чім пору¬ 
шення цього буде розглядатись як невиконання розпо¬ 
ряджень міністра». 

Через кілька днів той же Б. Бутенко створив спец¬ 
іальну термінологічну комісію з правами департаменту 
міністерства для перекладу всього фахового лексикону, 
назв і бланків документів на українськумову. Свої праці 


комісія друкувала у «Термінологічному збірнику мініс¬ 
терства шляхів», що вважався урядовим органом. Мало 
того, у міністерстві існував шкільний відділ, а на міс¬ 
цях — широка мережа курсів з вивчення української мо¬ 
ви, роботу яких контролював головний інспектор курсів. 
Списки працівників, які не бажали вивчати українську 
мову, надсилались особисто міністрові. 

На державні кошти тут засновувались не лише курси, 
а й культурно-просвітні українські організації на дорогах. 
Численність однієї аудиторії на курсах при лекційному 
способі навчання не повинна була перевищувати 60 чол. 
Начальники малих станцій, їх помічники, канцеляристи, 
вагарі, телеграфісти повинні були їздити на лекції до су¬ 
сідніх великих станцій. Програма навчання розрахову¬ 
валась на 45 годин. Лектори одержували платню 6 крб. 
на годину, а коли їх бракувало на місцях, то допомагав 
культурно-просвітній відділ міністерства. 

Сумлінно ставились до справи українізації керівники 
міністерства внутрішніх справ, військового міністерства 
та деяких ін. відомств. Та українізація запроваджувалась 
не так наполегливо, як за доби УНР, а деякі відомі вже 
в Українській державі визначні діячі (скажімо, І. Огієн- 
ка) вже тоді виступали проти терміну «українізації» і на¬ 
полягали на застосуванні терміну «дерусифікація». 

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УРЯДУ ЗУНР. Ново- 
створена держава обіймала разом із Буковиною й Закар¬ 
паттям близько 70 тис. км 2 території з 6 млн. населення 
(з них 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угор¬ 
ців, румунів та ін.). За віросповіданням було 62% греко- 
католиків, 18% римо-католиків, 6% православних, 
13% єврейської віри. Але фактично під управлінням уря¬ 
ду ЗУНР залишалося не більше як 45 тис. км 2 з майже 
4 млн. населенням (з них 75% українців, 12% поляків, 
11% євреїв і 2% ін.). Вже в перших правових актах УН- 
Ради підкреслювалось, що всім громадянам ЗУНР без 
різниці національності і віросповідання надаються та га¬ 
рантуються «громадянська, національна і віросповідна 
рівноправність». Усім національним меншинам пропо¬ 
нувалось обрати своїх представників до складу УНРади. 
Але поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями ви¬ 
рішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в ук¬ 
раїнсько-польський конфлікт. 

УНРада оголосила для меншин персональну автоно¬ 
мію з правом їх заступництва в уряді і 18 листопада 
1918 р. ухвалила покликати державних секретарів для 
справ польських, єврейських і німецьких. Проте через їх 
небажання це не було реалізовано. Для нац. меншин було 
встановлено квоту, щоб вони мали гарантовану можли¬ 
вість обрати своїх суддів (належало обрати 102 судців- 
українців, 25 — поляків, 17 — євреїв). Відповідно націо¬ 
нального складу населення ЗУНР було призначено ви¬ 
бори до нового законодавчого органу республіки — Со- 
йма. З 226 послів Сойму українці повинні були обрати 
160 послів (70,8%), поляки — 33 (14,6%), євреї — 27 
(11,9%), німці — 6 (2,7%). З цією метою територію дер¬ 
жави було поділено на 23 національних виборчих округи 
(12 — українських, 5 — польських, 5 — єврейських, 1 — 
німецький). 

Національної дискримінації не чинилося щодо пер¬ 
сонального складу різних ланок державного апарату: 
працівників залізниці, зв’язку, освіти, медицини тощо. 
Поляки, євреї, німці та ін. могли залишатися на своїх 
місцях чи поступити на будь-яку ін. роботу, якщо тільки 
присягнули на вірність Українській державі або хоч зо¬ 
бов’язувалися не чинити їй ніякої шкоди. 

Згідно з законом ЗУНР від 15 лютого 1919 р. про ук¬ 
раїнську мову національним меншинам гарантувалося 
право вільно вживати в офіційних зносинах з державни¬ 
ми властями, публічними інституціями й державними 
установами, усно чи письмово, рідні мови, а властям, 
державним інституціям відповідати громадянам їх рід¬ 
ною мовою. Нац. меншинам гарантувалося також право 




326 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


вільно розвивати свої мови, культури, мати свої школи, 
бібліотеки, видавництва, видавати періодичні видання 
та ін. 

Слід підкреслити, що з нац. меншин тільки поляки 
поставилися до нової влади вороже. Євреї визнавали су¬ 
веренітет українців або трималися нейтрально. Деякі з 
них обняли в краю урядові пости, а в армії ЗУНР було 
утворено тисячний загін виключно з євреїв. 

НАЦІОНАЛЬНЕ ВЛАДУВАННЯ У ГУБЕРНІЯХ, 
ПОВІТАХ, МІСТАХ І ВОЛОСТЯХ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕР- 
ЖАВИ. Проголошуючи себе гетьманом всієї України у 
Грамоті до українського народу від 29 квітня, скасовую¬ 
чи Велику і Малу раду, міністрів УНР і їх товаришів, 
П. Скоропадський нічого не сказав про місцеві органи 
влади і управління, за винятком того, що ліквідовувались 
земельні комітети, створені Центральною Радою. Обхо¬ 
дили мовчанням цю важливу проблему і Закони про тим¬ 
часовий державний устрій України. 

Першою «ластівкою», яка натякала на наміри гетьма¬ 
нату щодо місцевих органів, стало офіційне «Правитель- 
ственне повідомлення» від 10 травня. «Городське і зем¬ 
ське самоврядування, — говорилось у ньому,— занадто 
дорогі для теперішнього Правительства, в склад якого 
увійшли люди з довгою попередньою діяльністю на ниві 
місцевого життя, і підозріння в бажанні Правительства 
скоротити право місцевого самоврядування і усунути від 
нього широкі слої населення повинні по цій причині 
остаточно відпасти. Але спроба останніх часів показала, 
що правильна постанова місцевого хазяйства можлива 
лише при умові притягнення до цього діла більш свідо¬ 
мих елементів, для чого потрібно, оставляючи загальний 
демократичний характер земських і міських управлінь, 
включити у виборчий закон для цих установ такі зміни, 
які б забезпечили продуману корисну працю на добро 
місцевого населення». 

Через чотири дні після цього наказом гетьмана від 
14 травня були усунені з посад усі губернські комісари, 
призначені УЦР. У той же день Ф. Лизогуб як міністр 
внутрішніх справ відправив у відставку всіх повітових ко¬ 
місарів і їх помічників. Вакансії заповнювали губернські 
і повітові старости. Перші призначались наказом геть¬ 
мана, другі — міністром внутрішніх справ. Відбувалось 
це задовго до офіційного звільнення з посад комісарів 
Центральної Ради. Початок «губернського старостату» 
ще у травні поклали Д. Андро, який у цей день став ста¬ 
ростою Волинської губернії, і С. Іваненко — староста 
Полтавської губернії. Протягом наступних днів травня 
портфелі губернських старост отримали: на Київщині — 
І. Чарторижський, Херсонщині — С. Піщевич, Харків¬ 
щині — П. Заліський, Чернігівщині — М. Савицький, 
Поділлі — С. Кисильов. Посада губернського старости 
Катеринославщини залишалась вакантною, а у Таврій¬ 
ській губернії (для Бердянського, Мелітопольського і 
Дніпровського повітів) її 20 червня зайняв О. Десниць- 
кий, залишаючись при цьому ще й уповноваженим мі¬ 
ністерства внутрішніх справ при 52-у німецькому кор¬ 
пусові. Згодом у «губернському старостаті» відбувались 
деякі зміни: М. Савицький і Д. Андро стали товаришами 
міністра внутрішніх справ, І. Чарторижський — членом 
ради цього ж міністерства, П. Заліський був звільнений 
за власним бажанням. У різні періоди виконували 
обов’язки Київського губернського старости — П. Ан- 
дріанов і В. Федоренко, Полтавського — Д. Яновський, 
Чернігівського — М. Висоцький, Поліського — П. Па- 
тон. 

Багато непорозумінь виникало з призначенням пові¬ 
тових старост. Скажімо, наказом N9 1 міністра внутріш¬ 
ніх справ від 8 травня виконуючим обов’язки старости 
Миргородського повіту ставав Ю. Лапо-Данилевський, 
наказом № 2 від того ж числа він з цієї посади звіль¬ 
нявся, а наказом N9 3 від того ж 8 травня старостою 
призначався І. Ляхович. 9, 10 і 11 травня змінились 


також призначені 8 травня старости Борзенського, Хар¬ 
ківського, Волочанського, Ізюмського, Круп’янського, 
Сумського, Рівенського, Могилів-Подільського, Про- 
скурівського та ін. повітів. 

На початку літа уряд створив комісію під проводом 
Київського міського голови Д’якова і князя Голіцина по 
реформуваню місцевого самоврядування на Україні. Але 
до вироблення нового закону губернським старостам на¬ 
казувалось у окремих випадках ревізувати міські та зем¬ 
ські органи. При виявлені їх «явно революційної діяль¬ 
ності і видимої агітації проти існуючого державного ла¬ 
ду» губернські старости повинні були припиняти їх ді¬ 
яльність з обов’язковим повідомленням про це міністра 
внутрішніх справ. 

Ось чому 8 червня розпочалась фронтальна перевірка 
діяльності органів місцевого самоврядування, обраних 
на підставі закону Тимчасового уряду від 21 травня 
1917 р. З цією метою повсюдно були створені губернські 
і повітові ревізійні комісії під головуванням відповідних 
старост, а у разі їх відсутності — представників судового 
відомства. Повітові комісії у кількості 5 членів призна¬ 
чались губернськими, а останні у такій же кількості — 
міністром внутрішніх справ. До складу комісій, крім ста¬ 
рост і суддів, входили по одному податковому інспекто¬ 
рові та по два громадських діячі: один від земського са¬ 
моврядування, другий — від міських управ. Повітові ко¬ 
місії надсилали акти перевірки до губернських, які уза¬ 
гальнювали їх, робили відповідні висновки, а у разі 
необхідності — власні повторні перевірки з виїздом на 
місця. Коли виявлялись у ході ревізії вчинки злочинного 
характеру, винуватці негайно усувались з посад. 

Статут комісій у серпні було доповнено чотирма стат¬ 
тями, згідно з якими їм надавалось право отримувати 
будь-які довідки і документи від судової влади, нотарі¬ 
альних установ, громадських і професійних організацій, 
торговельно-промислових підприємств, урядових, гро¬ 
мадських та приватних кредитних установ, належних 
осіб і закладів. Але вимоги таких документів мали фік¬ 
суватися у рішеннях комісії із зазначенням часу поста¬ 
нови, кому і як слід надати документи. Діяльність реві¬ 
зійних комісій тривала майже півроку. Ще й у вересні 
міністерство внутрішніх справ отримало 350 тис. крб. на 
різні витрати щодо забезпечення їх роботи. 

З одного боку, уряд Української держави наголошував 
на тому, що губернські і повітові земські збори, губерн¬ 
ські і повітові земські управи, міські голови відновлюють 
свою діяльність, а з іншого — повноваження гласних усіх 
земських зібрань скасовувались, а їх функції передава¬ 
лись управам. Рішення ж останніх вважались дійсними 
лише після затвердження губернських і повітових ста¬ 
рост. Тобто система місцевого управління ставала жорст¬ 
ко централізованою, а старости перетворювались на ма¬ 
леньких гетьманів на місцях. 

Суворий контроль за діяльністю старост встановлю¬ 
вався з боку міністерства внутрішніх справ взагалі та його 
департаменту самоврядування, особистого департамен¬ 
ту, відділу персонального складу, особливої наради для 
визначення вірності підстав щодо арешту осіб, які заг¬ 
рожують безпеці Української держави та її правопоряд¬ 
кові, ін. структурних підрозділів МВС. Уповноважені мі¬ 
ністерства при комендатурах окупантів, при великих 
військових частинах уважно, разом з німецькими та авст¬ 
рійськими комендантами, слідкували затим, щоб старо¬ 
сти «не відбивались від рук». Міністерству надавалось 
право усувати від посад увесь склад або окремих членів 
земських і міських управ і призначати своїм наказом 
увесь склад або окремих членів зазначених управ. 

Ще одним засобом тиску на місцеві органи управлін¬ 
ня було фінансування з боку міністерства губернських і 
повітових управлінь. Кредитування відповідних коміса¬ 
рів Центральної ради та їх канцелярій офіційно припи¬ 
нялось з 1 липня. Нові управління губернських старост 



III. Уроки української державності 


327 


(всього їх було 8) налічували у своєму складі близько 
50 урядовців кожне. Посада губернського старости з 
місячним утриманням (1000 крб.), класифікацією 
(IV клас) та ін. пільгами цінувалась не досить високо: це 
дорівнювало за тією ж класифікацією директору депар¬ 
таменту міністерства, а за платнею і того менше — ві- 
це-директору департаменту. Портфелі помічника гу¬ 
бернського старости та інспектора губернської Держав¬ 
ної варти були майже однаковими: посади V класу, мі¬ 
сячна платня 800 крб. Крім них, до складу управління 
входили 4 урядовці для особливих доручень, управляю¬ 
чий канцелярією, його помічник, 4 діловоди, 7 їх поміч¬ 
ників. 

Згідно з адміністративним поділом на Україні існува¬ 
ло 30 повітів першого розряду. Посада повітового ста¬ 
рости тут відповідала V класу, а його місячне утримання 
дорівнювало 800 крб. Старості підпорядковувались його 
помічники, секретар, 2 помічники секретаря та 9 уря¬ 
довців. Повітів другого розряду налічувалось 76. Штати 
їх управлінь були такими ж, як і у повітах першого роз¬ 
ряду, але розміри утримання зменшувались. Наприклад, 
староста одержував 700 крб. на місяць. 

Для управління новими територіями, які були прилу¬ 
чені до Української держави, встановлювались посади 
окружних старост, яким у більшості випадків передава¬ 
лись права губернських старост. Але кількість урядовців 
у їх штатах була дещо меншою, ніж у «повноправних» 
губерніях. Мова, звичайно, йде Поліське і Таврійське ок¬ 
ружні управління, до яких 15 листопада приєдналось уп¬ 
равління Холмського губернського старости. 

Інколи з’являлись закони про тимчасове управління 
тією чи іншою територією. Так, 8 листопада уряд ство¬ 
рив посаду уповноваженого керівництва земським гос¬ 
подарством у Неклюдівській, Зимовеньківській та 
Куп’янській волостях Корочанського повіту Курської гу¬ 
бернії, тобто на територіях, які режим гетьмана вважав 
прилученими до Харківської губернії. Уповноважений 
підпорядковувався Волочанському повітовому старості і 
отримував право спрямовувати всі земські збори тільки 
на потреби зазначених трьох волостей. 

Одним з головних завдань губернських і повітових 
старост гетьман визначав встановлення повного контак¬ 
ту у роботі з представниками окупаційного командуван¬ 
ня на місцях, повідомлення останніх про настрій насе¬ 
лення їх районів. Тобто, як і у Києві, хазяями становища 
у губерніях, повітах та волостях були відповідні комен¬ 
датури окупантів на чолі з комендантами та їх помічни¬ 
ками, яким наказувалось брати участь у всіх засіданнях 
місцевих органів. 

Компетенція старост в узагальненому вигляді у жод¬ 
ному документові визначена не була. Саме тому це зму¬ 
шує зробити висновок, що у межах підвладних територій 
вона збігалася з компетенцією гетьмана у межах Укра¬ 
їнської держави. Тобто це були більші і менші «гетьман- 
чики» у губерніях і повітах, за винятком того, що над 
гетьманом України формально не стояв ніхто (а реаль¬ 
но — окупаційна влада), а над «гетьманчиками», крім 
відповідних німецьких та австрійських комендантів, ще 
й міністерство внутрішніх справ, уряд та сам диктатор 
України. 

Великі права надавались старостам у контролюванні 
діяльності земств і управ. Рішення останніх вступали в 
силу лише після їх затвердження з боку старостату. З 
перших днів перебування на своїх посадах, тобто з по¬ 
чатку травня, старости почали рішуче розганяти земські 
зібрання, міські думи та їх виконавчі органи, арештову¬ 
вати її керівників і активістів, вважаючи губернії і повіти 
на військовому стані і навіть не доводячи про репресії 
до відома центральних органів у Києві. 

Інколи Рада міністрів прагнула запобігати свавіллю з 
боку губернських і повітових старост, які дедалі більше 
втручалися у сферу діяльності непідлеглих їм державних 


інституцій. 23 червня їм було нагадано, що вони повинні 
неухильно керуватись відповідними статтями «Общего 
Учреждєнія Губернского» Російської імперії, а також 
«Временним положенієм о губернских і уєздних коміса¬ 
рах Тимчасового уряду». 26 червня Рада Міністрів асиг¬ 
нувала з коштів Державної скарбниці 80 млн. крб. по 
кошторису кредитової канцелярії для видання корот¬ 
кострокових (до 5 років) позичок міським та земським 
самоврядуванням. 

Та придушення демократичних засад місцевого само¬ 
врядування з боку старост все ж тривало. Цьому сприяли 
і вищі органи управління Українською державою. Ска¬ 
жімо, у вересні Колегія верховних правителів ухвалила 
постанову, якою заборонялось скликати губернські чи 
повітові (як чергові, так і надзвичайні) земські зібрання 
без спеціального на те дозволу міністерства внутрішніх 
справ. Ще раніше губернські старости отримали право 
реквізиції речей військового обмундирування та знаряд¬ 
дя і матеріалів за цінами, встановленими військовим ві¬ 
домством. У листопаді — грудні губернські старости ста¬ 
ли водночас і головнокомандуючими військами на під¬ 
леглій території, а спеціально для догляду за органами 
земського і міського самоврядування 23 листопада зас¬ 
новувались посади других помічників губернських ста¬ 
рост. 

Неабиякий простір для зловживань відкривало рішен¬ 
ня Ради міністрів від 29 червня про надання губернським 
старостам права розпуску волосних земських зібрань та 
управ, обраних на підставах відповідних актів Тимчасо¬ 
вого уряду від 21 травня, 26 липня і 1 вересня 1917 р., 
якими було затверджене «Положеніє о волосном зем- 
ском управленії» і доповнення до нього. Приводами для 
розпуску визнавались порушення земськими зібраннями 
та управами меж їх компетенції, «шкідливе для місцевого 
самоврядування провадження справи, що загрожує ціл¬ 
ковитим безладдям волосного земського господарства», 
постанови зібрання «злочинного характеру». Рішення 
про розпуск могло бути оскаржене будь-яким членом во¬ 
лосного зібрання до міністерства внутрішніх справ у дво¬ 
тижневий строк. Міністрові надавалось право скасуван¬ 
ня відповідної постанови губернського старости. Всі пра¬ 
ва і обов’язки розпущених волосних зібрань і управ пе¬ 
редавались призначеним губернським старостою у 
кількості 3 — 5 осіб волосним радам ?та чолі з знову-таки 
призначеним головою. Але губернський староста міг за 
своїм розсудом взагалі не створювати волосну раду, а 
передавати обов’язки розігнаних земств і управ у пов¬ 
ному обсягові або частково відповідним повітовим зем¬ 
ствам. 

Тут доцільно зазначити, що протягом майже всього 
періоду панування режиму П. Скоропадського прак¬ 
тично відкритим залишалась проблема безпосередньо¬ 
го управління українським селом. Тільки за кілька днів 
до свого повалення уряд ухвалив закон «Про зміну, до¬ 
повнення та скасування діючих узаконень про волосні, 
повітові та губернські установи по управлінню сіль¬ 
ськими місцевостями». Були скасовані Статут про во¬ 
лосне земське управління від 21 травня 1917 р., Пра¬ 
вила про волосне земське оподаткування, волосні об¬ 
рахунки та розкладки і волосного збирача від 20 червня 
1917 р. Ліквідовані водночас були і всі волості, створені 
після Лютневої революції. Офіційно вже мали припи¬ 
нити існування повітові земські з’їзди, повітові з’їзди 
мирових посередників, повітові по чиншевих справах 
присутствія, губернські присутствія та губернські по се¬ 
лянських справах присутствія. 

До утворення у майбутньому дрібної земської одиниці 
місце волосних земств належало зайняти волосним прав¬ 
лінням, за винятком волосних судів. Обирались би за¬ 
значені правління на волосних сходах, тобто на зібран¬ 
нях урядових осіб та представників від десятидворок і 
сільських громад, обраних на сільських сходах жителів, 



328 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


які «мали домашнє вогнище» і досягали віку 25 років. 
Тут же обиралось і сільське правління. 

Волосний схід, повноважний при наявності 2/3 деле¬ 
гатів, мав обирати волосне правління і волосного стар¬ 
шину. Членів правлінь затверджував би мировий посе¬ 
редник, а старшин — повітовий староста. Якщо таке за¬ 
твердження не відбувалось, призначались повторні схо¬ 
ди. У разі, коли вони обирали тих же посадових осіб або 
не могли обрати їх зовсім, волосні старости призначались 
би повітовим старостою, а ін. посадові особи і члени 
правлінь — мировим посередником строком на 1 рік. 

Дві третини видатків на утримання волосних правлінь 
покладались на повітові земства, одна третина — на 
державу. Відновлювалась діяльність волосних попечи- 
тельств для опікування родин вояків. 

У Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катери¬ 
нославській і Херсонській губерніях, Поліській і Таврій¬ 
ській округах утворювалось 178 посад мирових посеред¬ 
ників, коло діяльності та компетенцію яких мало визна¬ 
чити міністерство внутрішніх справ. Ще 72 посади 
мирових посередників, що вже діяли, залишались у Ки¬ 
ївській, Подільській та Волинській губерніях. Поділ ми¬ 
рових посередників по повітах здійснювався МВС. Вони 
мали контролювати вибори правлінь сільськими схода¬ 
ми, дотримання правил проведення волосних сходів, пе¬ 
редавання майна, справ, прибутків, депозитів від волос¬ 
них земств і управ до волосних правлінь, затверджувати 
склад волосних і сільських правлінь. Скарги на дії ми¬ 
рових посередників у 30-денний термін розглядав пові¬ 
товий староста. 

Київське столичне отаманство очолював столичний 
отаман (посада IV класу, місячна платня 1200 крб.) До 
штату отаманства входили його помічник, інспектор 
Державної варти, інженер, архітектор, електротехнік, ве¬ 
теринарний інспектор та ще майже 70 різних посадових 
осіб та урядовців. Отаману надавались всі права і обов’яз¬ 
ки губернського старости. При ньому засновувалась на¬ 
рада для попереднього розгляду всіх питань міського 
життя у складі помічника отамана, прокурора Київського 
окружного суду, управляючого концелярією отаманства, 
одного гласного Київської міської думи, одного гласного 
Київського губернського земства. На засідання наради 
запрошувались представники будь-яких міських ві¬ 
домств залежно від питання, що розглядалось. 

Права та обов’язки Київської міської управи з 2 жовт¬ 
ня були покладені на тимчасову урядову комісію у складі 
10 осіб під головуванням одного з сенаторів за запро¬ 
шенням Ради міністрів. Інші члени призначались мініст¬ 
ром внутрішніх справ. Голова комісії отримував права 
міського голови, а сама комісія здійснювала порядку¬ 
вання справами місцевого управління та господарством 
м. Києва. У середині листопада цей закон було допов¬ 
нено ще трьома статтями. Згідно з ними комісія виво¬ 
дилась з підпорядкування столичного отамана і переда¬ 
валась у безпосередню підлеглість міністру внутрішніх 
справ. Протести і скарги на її діяльність віднині повинні 
були розглядатись лише Адміністративним генеральним 
судом Державного сенату, рішення якого оскарженню 
не підлягали. 

Майже водночас з Київським виникли Одеське і Ми¬ 
колаївське міські отаманства. їх штати були дещо мен¬ 
шими, ніж у столиці, але компетенція майже збігалась. 
Одесі, як і Києву, уряд Української держави збирався 
надати статус окремої земської одиниці. Міським думам 
цих міст надавались права і обов’язки губернських і по¬ 
вітових земських зібрань, а міським управам — права і 
обов’язки земських управ. Названі міста виводились з 
підпорядкування не лише Київської і Херсонської губер¬ 
ній, а й Київського та Одеського повітів. Житомир, Ка¬ 
теринослав, Кам’янець-Подільський, Полтава, Херсон, 
Харків, Чернігів, Юзівка, Маріуполь, Бердянськ, Гомель, 
Умань, Бердичів, Біля Церква, Кременчук, Єлизаветг- 


рад, Луганськ, Ніжин і Миколаїв виводились з підпо¬ 
рядкування повітів, але залишались підлеглими відпо¬ 
відним губернським земським зібранням та земським 
управам. Та правила про порядок взаємовідносин між 
земствами і зазначеними вище містами мали бути ухва¬ 
леними пізніше, а до цього відношення між ними збе¬ 
рігались на існуючих тоді підставах. 

Що ж стосується сплати названими містами частки 
земських зборів, то визначався порядок на 9 років. У 
1918 р. ці міста мали сплачувати повітовому земству су¬ 
му, рівну 9/10 того оподаткування, яке належало з них 
за кошторисом 1917 р., в 1919 р. — 8/10, в 1920 — 7/10, 
в 1921 — 6/10 тощо. Останнім мав стати внесок 1926 р. 
Стосовно Києва і Одеси, то термін переходу їх на повну 
самостійність скорочувався до 6 років: у 1918 р. вони ма¬ 
ли сплатити 6/7 оподаткування 1917 р., у 1919 р. — 
5/7 і т. д. 

Слід підкреслити, що останнім актом уряду П. Ско¬ 
ропадського стало відновлення 14 грудня 1918 р. діяль¬ 
ності розігнаних Київської міської думи, Київської мі¬ 
ської управи і Київського градоначальника. 

Правами самоуправління користувались православна 
церква в Українській державі та відповідні віросповідні 
громади. При цьому держава залишала за собою функції 
загального нагляду за виконанням законів та розпоря¬ 
джень уряду, охорону церков і громад від будь-яких по¬ 
сягань, сприяння культурно-виховній роботі з їх боку 
серед населення. Акти церковного урядування і суду на¬ 
бували юридичної сили після визнання їх державною 
владою. Особливо широко вони застосовувались у сфері 
шлюбу і сім’ї. 

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ І СПРОБИ УЦР НО¬ 
ВОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПОДІЛУ УКРАЇНИ. 
Проблема українських національних етнічних територій 
під час початку боротьби за національно-культурне са¬ 
мовизначення України стояла досить гостро. Вони охоп¬ 
лювали не лише 9 суто українських губерній (Волинську, 
Подільську, Харківську, Катеринославську, Київську, 
Чернігівську, Полтавську, Херсонську і Таврійську), ай 
всі суміжні з ними землі, які входили до складу Росій¬ 
ської імперії і простяглись навіть за її межами. Один з 
варіантів вирішення цієї проблеми був запропонований 
Центральною Радою у спробі 6 березня 1918 р. скасувати 
поділ України на губернії і повіти та розділити її в ад¬ 
міністративному відношенні на 32 землі: 

— Підляшшя з центром у Брест-Литовському (части¬ 
на колишніх Холмщини, Гродненської та Волинської гу¬ 
берній, тобто на стику сучасних кордонів України, Бє- 
ларусі і Польщі): 

— Волинь з центром у Луцьку (колишні Володими- 
ро-Волинський, Ковельський, Луцький та частина Лу¬ 
бенського повітів Волинської губернії, сучасна Волин¬ 
ська та крайній південь Рівненської областей); 

— Погорина з центром у Рівному (колишні Рівнен¬ 
ський, Острозький, Ізяславський, Кремінецький, части¬ 
ни Лубенського і Старокостянтинівського повітів Во¬ 
линської губернії, південна частина сучасної Рівенської 
та північні частини Хмельницької і Тернопільської об¬ 
ластей); 

— Блохівська земля з центром у Житомирі (колишні 
Житомирський, Новоград-Волинський повіти Волин¬ 
ської, частини Бердичівського повіту Київської та Лі- 
тинського і Вінницького повітів Подільської губерній, 
південь сучасної Житомирської і північ Вінницької об¬ 
ластей); 

— Деревська земля з центром у Іскорості (колишні 
Радомишльський і частина Київського повітів Київської, 
Овруцький повіт Волинської і Мозирський повіт Мін¬ 
ської губерній, північно-східна частина сучасної Жито¬ 
мирської і південна — Гомельської областей); 

— Дреговицька земля з центром у Мозирі (колишні 
Гомельський повіт Могильовської, Речицький і частина 




III. Уроки української державності 


329 


Мозирського повітів Мінської губернії, тепер — Гомель¬ 
ська область Бєларусі); 

— Київ з околицею у 20 — ЗО верст (тепер — у межах 
Києво-Святошинського району); 

— Поросє з центром у Білій Церкві (колишні Василь¬ 
ківський, Сквирський, Таращанський, частини Київ¬ 
ського і Бердичівського повітів Київської губернії, тобто 
південь сучасної Київської і невеличка південно-східна 
частина Житомирської областей); 

— Побожє з центром в Умані (колишні Уманський і 
частина Липовецького повіту Київської, Гайсинського і 
частина Балтського повіту Подільської та частина Єли- 
заветградського повіту Херсонської губерній, тобто на 
стику сучасних Вінницької, Черкаської, Кіровоград¬ 
ської, Миколаївської і Одеської областей у центрі Ук¬ 
раїни); 

— Черкащина з центром у Черкасах (колишні Канів¬ 
ський, Черкаський, Чигиринський, частина Звенигород¬ 
ського повіту Київської губернії, тепер центр Черкаської 
області); 

— Поділе з центром у Кам’янець-Подільському (ко¬ 
лишні Кременецький, Проскурівський, Уманський, Ле- 
тичівський, частина Могилівського повіту Подільської і 
Старокостянтинівського повіту Волинської губерній, 
південь сучасної Хмельницької і південний захід Він¬ 
ницької областей); 

— Брацлавщина з центром у Вінниці (колишні Брац- 
лавський, частини Вінницького, Літинського, Могилів¬ 
ського, Ямпільського повітів Подільської і Липовецького 
повіту Київської губерній, центральна частина сучасної 
Вінницької області); 

— Подністровє з центром у М о гилів-Подільсько му 
(колишні Ольгопільський і частини Балтського та Ям¬ 
пільського повітів Подільської, Тираспольський і частина 
Ананьївського повітів Херсонської губерній, тепер пів¬ 
день Вінницької, північ Одеської областей та лівобереж¬ 
жя Молдови); 

— Поморе з центром у Миколаєві (колишні частини 
Одеського, Ананьївського, Єлизаветградського та 
Херсонського повітів Херсонської губернії, сучасна Ми¬ 
колаївська область); 

— Одеса з околицею (від сучасного обласного центру 
на сході до Дністровського лиману на заході і від лінії 
Березівка-Роздільна на півночі до Чорного моря на 
півдні); 

— Низ з центром у Єлизаветграді (колишні час¬ 
тини Єлизаветградського, Олександрівського повітів 
Херсонської та Верхньодніпровського повіту Катеринос¬ 
лавської губернії, тобто у межах сучасної Кіровоградської 
області, північного сходу Миколаївщини та невеликої 
частини північного заходу Дніпропетровщини); 

— Січа з центром у Катеринославі (колишній Кате¬ 
ринославський, частини Верхньодніпровського, Ново- 
московського, Олександрівського повітів Катеринослав¬ 
ської і Херсонського повіту Херсонської губерній, тепер 
південний захід сучасної Дніпропетровської і північний 
захід Запорізької областей); 

— Запороже з центром у Бердянську (колишні Мелі¬ 
топольський і Бердянський повіти Таврійської губернії, 
тепер — південь Запорізької області); 

— Нове Запороже з центром у Херсоні (колишні час¬ 
тини Херсонського і Дніпровського повітів Херсонської 
губернії, сучасна Херсонська і південний схід Микола¬ 
ївської областей); 

— Азовська земля з центром у Маріуполі (колишні 
Маріупольський, Павлоградський, Олександрівський 
повіти Катеринославської губернії, південь сучасної До¬ 
нецької, північ Запорізької та схід Дніпропетровської об¬ 
ластей); 

— Сіверщина з центром у Стародубі (колишні Су- 
разький, Мглинський, Новозибківський, Стародуб- 
ський, Новгород-Сіверський повіти Чернігівської губер¬ 


нії, тепер північ Чернігівської і південь сучасної Брян¬ 
ської області); 

— Чернігівщина з центром у Чернігові (колишні Чер¬ 
нігівський, Городнянський, Остерський, Сосницький, 
частини Козелецького, Ніжинського і Борзенського по¬ 
вітів Чернігівської губернії, тепер захід Чернігівської і 
частина лівобережжя Київської областей); 

— Переяславщина з центром у Прилуках (колишні 
Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, частини 
Козелецького, Золотоніського, Ніжинського, Борзнян- 
ського повітів Чернігівської і Полтавської губерній, те¬ 
пер у межах стикування Чернігівської, Київської, Чер¬ 
каської і Полтавської областей); 

— Посємє з центром у Конотопі (колишні Кролевець- 
кий, Глухівський, Конотопський повіт Чернігівської, 
Путивльського та частина Рильського повітів Курської 
губерній, тепер північ Сумської області і невелика час¬ 
тина Курської області); 

— Самара з центром у Кременчузі (Колишні Кремен¬ 
чуцький, Кобеляцький, частини Золотоніського, Ко¬ 
зел ьського повітів Полтавської і Новомосковського по¬ 
віту Катеринославської губерній, південний захід сучас¬ 
ної Полтавської, північ Дніпропетровської і схід Черка¬ 
ської областей); 

— Посуліє з центром у Ромнах (колишній Ромен- 
ський, Гадяцький, Лохвицький, частини Лубенського і 
Миргородського повітів Полтавської губернії, тобто пів¬ 
ніч сучасної Полтавської та південний захід Сумської об¬ 
ластей); 

— Полтавщина з центром у Полтаві (колишні Зінь- 
ківський, Полтавський, Костянтиноградський, частини 
Миргородського і Херсонського повітів Полтавської, Ох- 
тирського, Богодухівського і Валківського повітів Хар¬ 
ківської губерній, тепер північний схід Полтавської, захід 
Харківської і крайній південь Сумської областей); 

— Слобідщина з центром у Сумах (колишні Суджан- 
ський і Грайворонський повіти Курської, Сумський, Ле- 
бединський та частини Охтирського і Богодухівського 
повітів Харківської губерній, тобто у межах південного 
сходу сучасної Сумської області, невеликої частини пів¬ 
нічного заходу Харківської області та двох районів Бєл¬ 
городської області); 

— Харків з околицями (колишні частини Валківсько¬ 
го повіту Харківської і Білгородського повіту Курської 
губерній, тепер північ Харківської і південь Бєлгород¬ 
ської областей); 

— Донеччина з центром у Слов’янську (колишні Змі- 
ївський, Ізюмський, Вовчанський, Куп’янський повіти 
Харківської, частини Корочанського і Білгородського 
повітів Курської губерній, тепер — схід Харківської і пів¬ 
день Бєлгородської областей); 

— Подонє з центром у Острогожську (колишні Би- 
рючинський, Острогозький, Богучарський повіти Воро¬ 
незької, Новооскольський і частина Корочанського по¬ 
віту Курської та Старобільського повіту Харківської гу¬ 
берній, тепер західна частина Бєлгородської, південна — 
Воронезької і північна — Луганської областей); 

— Половецька земля з центром у Бахмуті (колишні 
Бахмутський і Слов’яносербський повіти Катеринослав¬ 
ської і частина Старобільського повіту Харківської гу¬ 
берній, сучасна Луганська та схід Донецької областей). 

Передбачалось, що остаточне розмежування УНР з 
сусідніми державами не закінчене, і кількість земель мо¬ 
же бути змінена у майбутньому. Кордони між самими 
землями повинна була встановити Рада народних мініст¬ 
рів. їй же доручалось внести у найближчий час пропо¬ 
зиції про організацію самоврядування, адміністративної, 
судової і військової влади. Та цей закон УЦР народжу¬ 
вався поспіхом: визначені були лише назви земель і їх 
орієнтовне розташування. Пропозиції ж до того, які во¬ 
лості і повіти повинні увійти до тої чи іншої адмініст¬ 
ративної одиниці, мали тільки висловити губернські на- 




330 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


родні (земські) управи. У Києві не виявилось навіть карт 
губерній, повітів, волостей. Саме тому міністерство внут¬ 
рішніх справ, приступивши до більш детальної проробки 
нового адміністративного поділу, лише наприкінці бе¬ 
резня звернулось до губернських комісарів з проханням 
надіслати такі карти хоча б по одному примірнику. 

29 березня 1918 р. відбулась нарада представників за¬ 
цікавлених міністерств щодо нового адміністративного 
поділу України, яка звернулась до міністра внутрішніх 
справ з пропозицією створити спеціальну географічну 
комісію при урядові з географів, економістів, істориків, 
представників міністерств внутрішніх, закордонних, вій¬ 
ськових, земельних справ, освіти, торгу й промисловості 
для детального вивчення проблеми і підготовки відпо¬ 
відного законопроекту. Та всі ці наміри залишились на 
папері. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕРЕДПАРЛАМЕНТ УКРАЇНИ 
ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ. Як орган надзвичайної влади Ди- 
ректорія з 13 листопада 1918 р. до 22 січня 1919 р. діяла 
одноособово і зосерджувала у своїх руках всю повноту 
законодавчої і виконавчої влади. Та вже 12—15 січня 
1919 р. на підставі спеціальної Інструкції відбулись ви¬ 
бори до передпарламенту — Трудового конгресу народів 
України. Делегати представляли Київську губернію (на¬ 
дано було 67 місць у Конгресі), Харківську (65), Волин¬ 
ську (60), Подільську (59), Полтавську (58), Чернігівську 
(54), Херсонську (52), Катеринославську (46), Холмську 
(19), Таврійську (18) губернії та ЗУНР, тобто Буковину, 
Галичину і Закарпаття (65 місць). Окремо обирались де¬ 
легати від Всеукраїнського залізничного з’їзду (20 чоло¬ 
вік) та Всеукраїнського поштового з’їзду (10 чоловік). 
Але члени Трудового конгресу представляли не лише те¬ 
риторії, а й курії: з 593 делегатів 377 обирались від селян, 
118 — від робітників і 33 — від інтелігентів. 

Обрання до Н. п. здійснювали всі не позбавлені цього 
права за кримінальні вчинки судом громадяни України, 
яким на день виборів виповнилось 21 рік, за винятком 
вояків регулярної армії Директорії. Її керівне ядро вва¬ 
жало Конгрес «тимчасовим революційним представ¬ 
ництвом працюючих мас», відверто заявляло, що фор¬ 
мула виборів не вдосконалена і вдосконалити її у такий 
час неможливо. Передбачалось по закінченню війни роз¬ 
робити довершену систему виборів і замінити передпар¬ 
ламент постійним представництвом трудового народу — 
Установчими зборами УНР. 

Поки ж вибори відбувались за затвердженою 5 січня 
1919 р. Директорією тимчасовою «Інструкцією для ви¬ 
борів на Конгрес трудового народу України». Великі зем¬ 
левласники, тобто еліта українського хліборобства, якою 
вони вважались за доби гетьманату, рішуче усувались від 
участі у виборчій кампанії. Селянські депутати (по 3—5 
осіб) обирались на куріальних повітових з’їздах беззе¬ 
мельних і трудових селян, які обробляли власну або орен¬ 
довану землю виключно своєю працею і застосовували 
найманців лише при сезонних роботах. Щодо робітни¬ 
ків, то на фабриках, заводах, у конторах, майстернях спо¬ 
чатку обирались делегати на губернські робітничі з’їзди, 
які і обирали від Київщини по 11, Волині — 10, Черні¬ 
гівщини — 9, Полтавщини і Поділля — 8, Холмщини, 
Підляшшя і Поліської округи — 4, Таврії — 3 депутати. 
Окремо від губерній 20 робітників до Конгресу мав де¬ 
легувати Всеукраїнський залізничний з’їзд і 10 — Все¬ 
український поштовий з’їзд. До виборів робітництва до¬ 
пускались і ремісники, які не застосовували найману 
працю. Уповноважені від трудової інтелігенції, обрані від 
освітян, науковців, лікарняних установ, службовців коо¬ 
перативних закладів, земств, дум та ін. державних, гро¬ 
мадських і приватних інституцій, збирались вже не на 
з’їзди, а на губернські збори, де і обирали своїх 33 де¬ 
путатів (5 — Київщина, по 4 — Полтавщина, Волинь, 
Херсонщина, Харківщина, Поділля, по 3 — Катеринос- 
лавщина і Чернігівщина, по 1 — Таврія та три названі 


вище округи). Участь у виборах представників трудової 
інтелігенції могли брати лише такі робітники інтелекту¬ 
альної праці, які «не визискують самі і не допомогають 
іншим визискувати чужу працю і не володіють майном, 
яке приносить нетрудові доходи». Депутати від ЗУНР по 
куріях не розбивались. 

Як бачимо, виборчий закон Директорії докорінно від¬ 
різнявся від аналогічних актів гетьманату: беззаперечний 
пріоритет він віддавав саме трудовому народові, а Укра¬ 
їнська держава свято оберігала інтереси дідичів, дворян, 
фабрикантів, заводчиків, банкірів та ін. великих влас¬ 
ників. 

Перша і остання сесія Конгресу трудового народу Ук¬ 
раїни у присутності майже 300 депутатів від УНР і понад 
60 — від ЗУНР відбулась у приміщенні Російської опери 
23—28 січня 1919 р. Відкрив її голова Директорії В. Вин- 
ниченко. Після жвавих дискусій на пропозицію пред¬ 
ставників Національної ради ЗУНР Конгрес скріпив воз¬ 
з’єднання українських земель у складі єдиної соборної 
України, цілком і повністю схвалив політику Директорії, 
обережно висловився проти «організації робітничої дик¬ 
татури», тобто проти Радянської влади на Україні, і прий¬ 
няв Універсал до українського народу, який майже про¬ 
тягом року виконував функції тимчасової конституції 
УНР. Отримавши на Конгресі трудового народу України 
доручення на «владу і оборону краю», Директорія здо¬ 
бувала право на легітимну, нічим не обмежену державну 
діяльність, тобто диктаторське владування. 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ФОНД 1917 р. У перші дні після 
Лютневої революції розпочався збір коштів на розбудову 
української автономії і утримання органів національного 
державотворення, тобто в Український національний 
фонд. Внески до нього грошима, золотом, сріблом та в 
ін. формі могли робити як окремі громадяни, так і уря¬ 
дові, земські, громадські, фінансові заклади. За перші 
кілька днів до Центральної Ради надійшло для цієї мети 
8 тис. крб., а Д. Куницький пожертвував 10 тис. крб. на 
будівництво української гімназії. Справу заснування Ук¬ 
раїнського національного фонду було проголошено все¬ 
народною. 

Кошти з цього фонду витрачались переважно на ор¬ 
ганізацію зборів і сесій Центральної Ради, на заробітну 
плату урядовцям різних інституцій, а левова частка — на 
утримання Генерального секретаріату. 

На перших порах члени Центральної Ради за свою 
працю не отримували ніякого матеріального заохочення 
і навіть на сесії приїздили за власний рахунок. Це ство¬ 
рювало перепони для незаможних селян, робітників, які 
не завжди мали змогу брати участь у засіданнях УЦР. 
Ситуація змінилась 20 червня 1917 р., коли було прий¬ 
нято рішення про відшкодування збитків членам Ради 
для поїздок до Києва. З 4 липня вони стали отримувати 
добові від 5 до 8 крб., а з початку/серпня — по 10 крб. 
на «дієту». Національний фонд поповнювали місцеві ор¬ 
гани влади і самоуправління. Так, у першій декаді серпня 
на його рахунок надійшло 200 тис. крб. від Полтавської 
земської управи, 25 тис.— від Васильківської, 5 тис- 
Роменської, 2 тис.— Миргородської земської управи. 
М. Грушевський неодноразово звертав увагу на те, що 
сесії УЦР дуже дорого коштують для Н. ф.: один день- 
кілька тис. крб. Проте керівництво Центральної Ради 
обережно ставилось до різних подарунків і грошових пе¬ 
реказів, які надходили до Н. ф. 

Кожне таке питання розглядалося на засіданнях Ко¬ 
мітету або Малої ради і вирішувалося на колегіальній 
основі. Так, у серпні з Нью-Йорку надійшло 100 тис. 
крб., які О. Керенський зневажливо назвав «30 серебре- 
никами». Мала рада вирішила передати ці гроші Гене¬ 
ральному секретаріатові на народні потреби. Кілька разів 
розглядалось і питання про те, приймати чи не приймати 
у дарунок Центральній Раді від Лубенських дворянських 
зборів будинок, а коли було прийнято позитивне рішен- 



III. Уроки української державності 331 


ня, то Генеральний секретаріат відразу отримав завдання 
подбати про відповідне юридичне затвердження цього 
акту. Всі дарунки, грошові перекази, пожертвування від¬ 
разу відправлялись за конкретною адресою. Та апетити 
членів УЦР зростали разом з збільшенням їх чисельності. 
Вже з 25 листопада 1917 р. Рада повністю стала утриму¬ 
ватися на державні кошти. Проїзд членів УЦР і їх про¬ 
живання в готелях оплачувались по І класу, за державний 
рахунок велось все їх діловодство і витрати, а добова оп¬ 
лата збільшилась до 15 крб. Таку ж саму платню одер¬ 
жували члени Всеросійських установчих зборів, обрані 
від України, які теж стали брати участь у сесіях УЦР. У 
січні вона зросла до 25 крб. на добу. 

Кошти на утримання самої Центральної Ради, уряду, 
окремих міністрів та їх установ не були визначені і після 
проголошення повної самостійності УНР. Вони окрес¬ 
лювались у кожному окремому виґіадку на невідкладні 
потреби і з Національного, і так званого готового фонду 
державних прибутків. Для цієї мети Рада народних мі¬ 
ністрів, як і її попередник Генеральний секретаріат, пе¬ 
ріодично отримувала певні грошові суми, з якої кошти 
на утримання Центральної Ради видавались за ордерами 
її Президії, на утримання окремих міністерств — за роз¬ 
порядженнями відповідних міністрів по згоді з міністром 
фінансів, на потреби Ради міністрів — на підставі її по¬ 
станов. Суперечки і непорозуміння з цього приводу роз¬ 
в’язувались урядом. 

Треба зазначити, що бюджет уряду, про витрати з яко¬ 
го він майже щомісяця звітував перед Малою радою, був 
на перших порах досить скромним. Ось асигнування на 
перші півтора місяця існування Генерального секрета¬ 
ріату (з 15 червня по 31 липня 1917 р.): секретарство фі¬ 
нансових справ — 8 тис. крб., судових справ — 5 тис., 
земельних справ — 7750 крб., освіти — 23 тис., гене¬ 
рального писарства — 101 тис. 425 крб. Генеральний 
секретаріат в той час обслуговувався 5 друкарками, не¬ 
величкою канцелярією, бібліотекою та одним автомобі¬ 
лем, яким генеральні секретарі користувались по черзі, 
їх місячна платня складала 500—750 крб., товаришів ге¬ 
неральних секретарів — 500—675 крб., діловодів — 250— 
375 крб. Вона встановлювалась відповідно до закону від 
9 червня 1912 р., а надбавки до місячного окладу — від¬ 
повідно до закону від 22 жовтня 1916 р. У серпні 1917 р. 
витрати секретарств були такими: секретарство внутріш¬ 
ніх справ — 3828 крб. 33 коп., військових справ — 
19840 крб.00 коп., освіти — 17767 крб. 50 коп., юсти¬ 
ції — 750 крб. 00 коп., національних справ — 1500 крб. 
00 коп., продовольчих справ — 800 крб. 00 коп., фінан¬ 
сових справ 4000 крб. 00 коп., генеральний писар — 
9770 крб. 00 коп. Разом — 56755 крб. 83 коп. Навіть як¬ 
що врахувати, що 10 тис. крб., які були витрачені на ку¬ 
півлю електричної арматури і меблів, то очевидно, що 
уряд тоді був небагатий. 

Але і бюджет секретарств, і платня апарату підвищу¬ 
вались досить швидкими темпами. Тільки у серпні ос¬ 
тання збільшувалась двічі, після чого директори відділів 
стали отримувати по 750 крб., їх товариші — 600, старші 
діловоди — 400, діловоди — 300—350, інспектори- 
інструктори — 300, столоначальники — 250, помічники 
діловодів — 200—250, рахівники — 200—300, друкар¬ 
ки — 150—250, канцелярські урядовці — 175, реєстра¬ 
тори — 150—200, експедитори — 125—175 крб. Встанов¬ 
лювалась не лише місячна, а й добова платня — від 10 
до 20 крб. на добу. Для порівняння скажемо, що ректор 
Академії мистецтв отримував 200 крб. на місяць, а про¬ 
фесор Академії — 75 крб. Урядовці перших шести рангів 
отримували у відрядженнях по 20 крб. добових і право 
на проїзд у вагонах першого класу, інших рангів — 
15 крб. і право на проїзд у вагонах другого класу. Поза 
межами УНР для усіх добові підвищувались до 30 крб. 
Та вже з січня 1918 р. міністри стали отримувати по 
2000 крб. на місяць, керівники департаментів — 


900 крб., урядовці для особливих доручень — 600, 
бухгалтери — 500. Навіть повар міністерства одержував 
платню втричі більшу, ніж професор. 

НАЦІОНАЛЬНІ МАНІФЕСТАЦІЇ 1917 р. У березні- 
квітні 1917 р. хвиля революційних нововведень і визнан¬ 
ня Центральної Ради котилась по багатьох містах укра¬ 
їнських губерній. Вже у першій декаді березня представ¬ 
ник Одеси доповів Центральній Раді, що одеськими то¬ 
вариствами «Наша кооперація», «Українська хата», 
«Стара громада», «Громада курсисток», «Робітнича гро¬ 
мада» за участю Радикально-демократичної української 
партії створено Одеський комітет на чолі з Сергієм Ше- 
лухіним для керівництва всім політичним і культурним 
життям міста. Приєднались до Центральної Ради ново- 
створені на початку березня українські громади в Ми¬ 
колаєві, Катеринославі, Проскурові, Бахмуті, на Черні¬ 
гівщині, у Сосниці, Бердичеві. Майже всі вони відразу 
заявили про бажання взяти участь у Всеукраїнському 
з’їзді. У Вінниці вже 5 березня заснувався Союз поділь¬ 
ських українців. 

20 тис. українців організували величезну маніфеста¬ 
цію у відомі березневі дні на честь Т. Шевченка у Пет¬ 
рограді. Вони пройшли по центральних вулицях столиці 
Російської імперії з гаслами «Хай живе вільна Україна!», 
«Хай живе Федеральна Республіка» і співали «Заповіт». 

19 березня за ініціативою Центральної Ради відбулось 
перше українське величне Свято свободи, на якому по¬ 
бували біля 100 тис. чоловік, у т. ч. 30 тис. військових. 
Свято розпочалось з панахиди по Шевченкові біля Во- 
лодимирського собору. Скрізь майоріли козацькі прапо¬ 
ри, гриміли оркестри, лунали хори, а з балконів і дахів 
злітали листівки, брошури з українськими піснями, ві¬ 
дозвами Центральної Ради і т. ін. Далі керівники Ради, 
Українського військового комітету, командуючий Київ¬ 
ською військовою округою генерал Н. Ходорович та ко¬ 
місар Тимчасового уряду у Києві полковник К. Оберучев 
попереду маніфестантів попрямували Хрещатиком до мі¬ 
ської управи, де під національним стягом М. Грушев- 
ський виголосив промову. 

Звертаючись до українського народу, голова Цен¬ 
тральної Ради закликав наново піднести прапор своїх ве¬ 
ликих предків, серед яких було названо імена Т. Шев¬ 
ченка, М. Костомарова і П. Куліша, що боролись, за 
словами Грушевського, за визволення з «московської 
кормиги» і федеративний зв’язок вільної республіки з 
ін. слов’янськими народами. Але московський уряд (са¬ 
ме так говорив промовець) відповів на це в’язницями, 
засланнями, заборонами навіть на українське слово. За¬ 
кінчувався виступ словами: «Тільки тепер... Україна всту¬ 
пає як свобідний член у свобідну спілку народів Росій¬ 
ської Федеративної Республіки. Минули часи, коли при- 
ходилося робити великі труди для якоїсь полекші від тої 
неволі, в яку узято наш край. Тепер можемо самі стано¬ 
вити о собі, будувати нашу вільну, автономну Україну. 
Перед лицем найкращого сина нашого народу, невми¬ 
рущого Генія нашого слова, великого пророка нашого 
визволення присягнім в сю велику хвилю всі як один 
муж: одностайно і однодумно всім стати на велике діло 
і не спочити і рук не спустити, доки не збудуємо тої 
автономної вільної України». 

У маніфестації брали участь різні революційні сили. 
Про це свідчить те, що над головами людей майоріли не 
лише синьо-жовті, а й червоні робітничі прапори з на¬ 
писами про міжнародну солідарність робітничого класу, 
знамена від українців — католиків, чехів, поляків і т. ін. 
Про політичні настрої учасників Свята свободи свідчать 
гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Хай живе демокра¬ 
тична федеративна республіка!», «Хай живе на Вкраїні 
вільне козацтво!», «Ще не вмерла Україна!», «Слава Ук¬ 
раїні!», «Хай живе національно-територіальна автономія 
України!», «Самостійна Україна з вільною Росією!», «Са¬ 
мостійна Україна з гетьманом на чолі!», а Київський 




332 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


штаб військової округи йшов з гаслом «Нехай живе Віль¬ 
на Росія, Автономна Україна!». Військових на святі вза¬ 
галі було дуже багато. Школи прапорщиків, інші вій¬ 
ськові школи, окремі частини київського гарнізону і на¬ 
віть п’ять загонів поранених солдат прямували разом з 
ін. демонстрантами Хрещатиком, далі по Трьохсвяти¬ 
тельській до пам’ятника Б. Хмельницькому під синьо- 
жовтими прапорами у супроводі 14 військових оркестрів 
і 7 хорів. 

На площі біля древньої Софії відбувся молебен за му¬ 
чеників України, гетьмана Богдана, Тараса та всіх інших, 
хто склав свою голову за волю України. Головою пер¬ 
шого Українського віча було обрано Д. Антоновича. Від 
військових виступив М. Міхновський, від селян-коопе- 
раторів — М. Стасюк, від робітників — С. Веселов- 
ський, від молоді — М. Єреміїв, від галичан — О. Сабат, 
від поляків — Р. Барташевич. Звернемо увагу, що майже 
всі вони були або стали потім членами Центральної Ради 
та її керівних органів. 

У резолюції віча наголошувалось на повній підтримці 
Тимчасового уряду, на необхідності його порозуміння з 
Центральною Радою, на подальшому запровадженні сво¬ 
боди і демократизму, на сподіваннях скликання Всеро¬ 
сійських Установчих зборів на основі загального, рівно¬ 
го, прямого і таємного виборчого права, які мали ствер¬ 
дити автономний лад на Україні, на потребі надання ук¬ 
раїнського національного характеру всім її публічним 
установам з додержанням прав національних меншин. 

Аналогічні національні маніфестації відбувались у Ка¬ 
теринославі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, 
Кам’янці-Подільському, Катеринодарі та ін. містах Ук¬ 
раїни і Росії. 

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ У ЗУНР. Ця проблема 
у багатонаціональній державі постала дуже гостро. Вже 
з перших днів свого існування Українська національна 
рада у Львові заявила про готовність включити до свого 
складу і складу уряду Української Держави представників 
національних меншин, у першу чергу поляків, євреїв і 
німців, про визнання культурно-національної автономії 
кожного народу. У Статуті Національної ради, прокла¬ 
маціях, відозвах, ін. документах робився акцент на пов¬ 
ній національній рівноправності, на недопущенні поне¬ 
волення однієї нації іншою. Та національні меншини 
Північної Буковини і Закарпаття, як і аборигени-укра- 
їнці на цих територіях, у зв’язку з їх окупацією відразу 
випали зі сфери дії вищих органів законодавчої і вико¬ 
навчої влади ЗУНР, яка стала охоплювати лише Східну 
Галичину. 

Перебуваючи вже у складі єдиної соборної України, 
у березні—квітні 1919 р. Українська національна рада 
ЗУНР вирішила створити власний багатонаціональний 
законодавчий орган — Сойм або Сейм. Та в той же час 
у ЗУНР мешкали приблизно 70% українців, 15% поляків, 
12% євреїв і 3% німців. Виходячи з такого співвідношен¬ 
ня, з 226 депутатів Сойму 160 мали бути українцями, 
33 — поляками, 27 — євреями і 6 — німцями. Депута- 
тів-українців передбачалось обрати у 12 українських ви¬ 
борчих округах: Львівському — 22, Станіславському — 
20, Коломийському — 14, Золочівському і Самбірсько- 
му — по 13, Перемишльському, Бережанському, Чор- 
тківському, Стрийському і Буковинському — по 12, Ся- 
никському і Тернопільському — по 9. Для обрання де¬ 
путатів польської і єврейської національності мало бути 
створено по п’ять виборчих округів: 1) Тернопіль — Зло- 
чів — Бережани (10 поляків і 6 євреїв); 2) Самбір — Ся- 
ник — Перемишль (9 і 5); 3) Львів (7 і 7); 4) Станіслав — 
Стрий — Чортків (6 і 7); 5) Коломия — Буковина (1 по¬ 
ляк і 4 євреї). 6 депутатів-німців мали обиратися від всієї 
ЗУНР. 

Важливо те, що за депутатів будь-якої національності 
повинні були подавати голоси лише виборці одноймен¬ 
ної національності, тобто українців обирали лише укра¬ 


їнці, поляків — поляки, євреїв — євреї, німців — німці. 
Активне виборче право надавалось громадянам з 20 ро¬ 
ків, пасивне — з 28. Голосування мало бути всезагаль- 
ним, безпосереднім, рівним, таємним і пропорційним. 

Закон про національно-персональну автономію, ух¬ 
валений Центральною Радою ще у січні 1918 р., керів¬ 
ники ЗУНР оцінювали дуже високо. Та багатьом їх на¬ 
мірам взагалі, як і національній розбудові зокрема, за¬ 
вадило різке загострення ситуації у зв’язку з агресією 
Польщі. 

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ У СКЛАДІ ЦЕНТ¬ 
РАЛЬНОЇ РАДИ. У перші тижні існування УЦР пред¬ 
ставництво у ній запроваджувалось за територіальним 
(від губерній, українських колоній у Росії і міст Одеси, 
Катеринослава та Харкова), професійним (від робітни¬ 
ків, селян, кооперативів, студентства, військових, духо¬ 
венства, науковців, просвітніх організацій) та партійним 
(від автономістів-федералістів, соціал-демократів, ради¬ 
кальних демократів, соціалістів-революціонерів, соціа- 
лістів-самостійників) принципами. Наприкінці червня 
останні були доповнені ще й національним принципом. 
По-перше, це свідчило про досягнення порозуміння між 
українською демократією та неукраїнськими революцій¬ 
ними демократичними колами; по-друге, воно дозволяло 
перетворити УЦР з органу суто національного в Тимча¬ 
совий краєвий парламент, тобто у справжній центр по- 
літико-правового життя на Україні. Національним мен¬ 
шинам надавалась кількість місць у Центральній Раді 
згідно з чисельністю тої чи ін. людності за принципом 
пропорційного представництва. 

По два місця могли зайняти меншовики, більшовики, 
бундівці, російські есери, народні соціалісти, об’єднані 
соціалісти-сіоністи, «Поалей Ціон», Польська партія со¬ 
ціалістична, Білоруська партія соціалістична. Київ і Оде¬ 
са надсилали до УЦР по 8 чоловік неукраїнської націо¬ 
нальності, Харків і Катеринослав — по 5, інші губернські 
міста — по 3, повітові ради — по 1. Треба відзначити, 
що при вирішенні і цього питання УЦР не вдалося уник¬ 
нути недемократичних ухилів. Так, зелене світло у склад 
Центральної Ради було відкрито лише для представників 
національних соціалістичних партій, керівне ядро яких 
і визначало долю мандатів. Національним організаціям, 
де не було соціалістичних партій, надавалось всього 7 
місць із 177 виділених для національного представницт¬ 
ва. Загальна ж кількість членів УЦР з урахуванням до¬ 
повнень повинна була скласти 765 осіб. 

На початку липня питання про представництво на¬ 
ціональних меншин спочатку було вирішене стосовно 
Малої ради і генерального секретаріату. Вносились різні 
пропозиції щодо цієї проблеми. Фракція есерів пропо¬ 
нувала надати для неукраїнців 20 відсотків місць у за¬ 
значених керівних органах, В. Винниченко — від 25 до 
35. Називалися цифри і у 28, і у 30 відсотків, а самі гро¬ 
мадські організації національних меншин претендували 
на 45 і навіть на 50 відсотків місць. На першому засіданні 
Малої ради з цього питання жодна з пропозицій не про¬ 
йшла, і було створено комісію у складі М. Ткаченка 
(УСДРП), П. Чалого (УПСР), А. Ніковського (УПСФ), 
К. Сивошапки (УТП) і В. Кекала (безпартійні соціаліс¬ 
ти) для подальшого вивчення проблеми. 

Особливо активними були національні організації, які 
розташувались у Києві. Вони претендували на представ¬ 
ництво від усіх провінцій України. Врешті-решт після 
довгих дебатів було прийняте рішення поповнити Малу 
раду і Генеральний секретаріат 30-ма відсотками націо¬ 
нальних меншин. 

У період з 8 по 10 липня до 40 членів Комітету УЦР 
додались ще 2 члени Центральної Ради, а також 18 пред¬ 
ставників різних партій та громадських організацій. До 
Малої ради увійшли по 2 представники від Київської ра¬ 
ди робітничих депутатів, Київської ради солдатських де¬ 
путатів, російських меншовиків, російських есерів та по 


III. Уроки української державності 


333 


одному — від Київського виконавчого комітету громад¬ 
ських організацій, кадетів, Польської партії соціалістич¬ 
ної (лівиця), Комітету польських демократичних органі¬ 
зацій, Бунду, Об’єднаних єврейських соціалістичних 
партій, Об’єднаних єврейських демократичних організа¬ 
цій, сіоністів. Таким чином, кількість членів Комітету 
досягла 60 чоловік. 

11 липня відбулось засідання Малої ради з участю чис¬ 
ленних представників неукраїнської людності. «Вітаю 
вас, товариші,— сказав М. Грушевський, відкриваючи 
засідання, — вже не як гостей, а як товаришів-співро- 
бітників. Я певен, що наша спільна праця виведе Україну 
на шлях розцвіту і нової зорі». У дебатах взяли участь 
представники Єврейської соціал-демократичної робіт¬ 
ничої партії (3. Гольдштейн), сіоністських організацій 
(М. Розенштейн), Об’єднаної єврейської соціалістичної 
робітничої партії (М. Зільбербарб), Ради робітничих і 
солдатських депутатів (К. Таск і О. Доротов), російських 
меншовиків (М. Балабанов) та ін. Майже всі вони гаряче 
підтримали ідею національно-територіальної автономії 
для України і висловили готовність спільно з українцями 
будувати новий лад. Відмовились на той час від участі у 
Центральній Раді, як повідомив О. Доротов, лише біль¬ 
шовики. 

На засіданні Малої ради 28 липня М. Зільбербфарбом 
була внесена пропозиція поповнити УЦР 257 представ¬ 
никами національних меншин з числа тих партій і груп, 
які вже мали на цей час місця у Малій раді. Комісія, 
утворена раніше для вирішення цього питання, була до¬ 
повнена президією УЦР у повному складі, і на неї по¬ 
кладено остаточний розподіл місць національних мен¬ 
шин за принципом представництва від революційних ор¬ 
ганізацій, а там, де їх немає,— від громадських і куль¬ 
турно-освітніх установ неукраїнської людності. 

Питання про поповнення УЦР делегатами від націо¬ 
нальних меншин стало, мабуть, головним на VI сесії 
Центральної Ради, яка розпочала свою роботу 6 серпня 
1917 р. Представництво від них у ЗО відсотків було за¬ 
тверджене і у Великій раді. У перший же день роботи 
сесії її гаряче вітали від імені різних єврейських партій 
Маховер, М. Гутман, І. Гольдеман, О. Золотарьов, 

H. Сиркін, від польських партій — В. Рудницький, 
К. Лукашевич, від російських — Я. Гендельман, М. Ко- 
ган та ін. На офіційне запитання М. Врублєвського, чому 
на сесії немає більшовиків, О. Ткаченко відповів, що во¬ 
ни знову відмовились від участі в УЦР без викладення 
мотивів, а їх місце перейшло до Рад робітничих депутатів. 
Це було 5 серпня. А 9 серпня А. Шлейченко (УПСР) 
пояснив на сесії, що Київський виконавчий комітет об’¬ 
єднаних організацій, який розподіляв місця між київ¬ 
ськими неукраїнськими партіями і громадами, не пові¬ 
домив більшовикам, що їм надається таке право. До 
складу УЦР згодом увійшли і більшовики. 

На VI сесії було вирішено надати у Центральній Раді 
104 місця представникам росіян (обрано було на той час 
79, прибуло на сесію 72), 50 — представникам євреїв (об¬ 
рані і присутні на сесії всі), 20 — представникам поляків 
(обрані і присутні на сесії 11). 15 місць надавалось гро¬ 
мадським організаціям: від молдаван — 4, німців — З, 
татар — 3, білорусів — 1, чехів — 1, греків — 1, болгар — 

I, менонітів — 1. Але жоден представник від останніх 
на сесію не прибув і до складу УЦР на початку серпня, 
звичайно, не увійшов. Для ін. національних меншин ре¬ 
зервувалось ще 9 місць. Усього з 792 членів УЦР 198 
мали обиратися від неукраїнців. До речі, це не ЗО, а рівно 
25 відсотків. Але можна з впевненістю стверджувати, що 
серед решти 594 делегатів далеко не всі були українцями. 
На самій же сесії до складу УЦР було введено 140 осіб 
неукраїнської національності. 

Названа сесія внесла і деякі ін. зміни до принципів 
комплектування Центральної Ради. По-перше, у зв’язку 
з тим, що на той час багато членів УЦР мали по два, а 


то й по три мандати, вирішено було, що всі вони повинні 
задовольнятись лише одним з них. По-друге, представ¬ 
ництво Києва як території було збільшено до 13 чоловік. 
По-третє, там, де делегатів від територій виявилось біль¬ 
ше, ніж було встановлено Національним з’їздом, дехто 
позбувся мандатів. 

Таким чином, місця у Центральній Раді розподілялись 
після 9 серпня 1917 р. так: від Національного з’їзду — 
З, від Ради селянських депутатів — 212, від Ради війсь¬ 
кових депутатів — 132, від Ради робітничих депутатів — 
100, від Генерального військового комітету — 26, від гу¬ 
берній, великих міст та колоній — 81, від політичних 
партій — 20, від професійних, просвітніх та економічних 
організацій — 16, від російських соціал-демократів — 20, 
від російських есерів — 20, від російських кадетів — 10, 
від російських народних соціалістів — 4, від Ради робіт¬ 
ничих і солдатських депутатів — 50, від Польського де¬ 
мократичного централу — 5, від польських соціал-демо¬ 
кратів — 4, від польської «лівиці» — 7, від польських 
соціалістів — 4, від «Бунду» — 13, від Єврейської робіт¬ 
ничої партії — 13, від Єврейського демократичного 
об’єднання — 2. Більшість з названих партій відразу ж 
утворили власні фракції у додаток до фракцій УСДРП, 
УПСР, УПСФ, УНРП, УТП, позапартійних соціалістів, 
що існували в УЦР раніше. 

Всього Центральна Рада мала налічувати 792 особи. 
Але на практиці від цієї цифри було багато відхилень. 
Скажімо, навіть на день закінчення VI сесії налічувалось 
більш як 150 вакансій, а майже 200 членів УЦР на неї 
так і не прибули. Особливо великою виявилась неявка 
делегатів від селян і військових, що пояснюється, мабуть, 
розпалом польових робіт і війною. Досить сказати, що 
32 члени УЦР від Ради військових депутатів на день від¬ 
криття сесії «зникли» на фронті, тобто не подавали про 
себе ніяких звісток. Проте важко пояснити той факт, що 
з 67 наявних членів Центральної Ради від губерній, ве¬ 
ликих міст та колоній на сесію приїхали лише 8 чоловік, 
від 16 представників професійних, просвітних та еконо¬ 
мічних організацій — 9, а від 9 російських кадетів — ли¬ 
ше двоє. Стовідсотковою була присутність на вказаному 
форумі делегатів від єврейських та польських організацій. 

НАЦІОНАЛЬНІ ОРГАНИ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ І УП¬ 
РАВЛІННЯ В УНР. До Лютневої революції органами 
самоврядування в українському селі були сільський схід, 
вибраний ним сільський староста, а також збирач по¬ 
датків, смотритель хлібних магазинів, смотритель учи¬ 
лищ і лікарень, сільський писар. У волості найвищими 
органами і посадовими особами були волосний схід, 
волосний старшина і волосний селянський суд, які під¬ 
порядкувались мировим посередникам, повітовим ми¬ 
ровим з’їздам, губернським з селянських справ присут- 
ствіям. На Харківщині, Полтавщині, Чернігівщині, 
Херсонщині, Катеринославщині і Таврійщині існували 
губернські і повітові земські зібрання та їх виконавчі ор¬ 
гани — земські управи. Члени повітових земських зіб¬ 
рань обирались від повітових з’їздів землевласників, від 
міських виборців та від виборців з селянських громад. 
Губернські земські зібрання створювались повітовими 
зібраннями зі свого складу. Розпорядчими органами мі¬ 
ського самоврядування були міські думи, які складались 
з гласних, обраних мешканцями міста, а виконавчими — 
міські управи, обрані думами у складі міського голови і 
декількох (не менше двох) членів. Вищою ж адміністра¬ 
тивно-політичною владою на місцях були генерал-губер¬ 
натори, губернські правління, місцеві органи централь¬ 
них міністерств (казенна палата, управління державного 
майна тощо), повітові казначейства, повітові поліцейські 
управління, губернські жандармські управління, градо- 
начальства (Одеса, Миколаїв, Севастополь, Керч), міс¬ 
цеві комісії та уповноважені центральних Особливих на¬ 
рад з оборони, палива, продовольства, перевезень, бі¬ 
женців, військово-промислові комітети, військове ко- 




334 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


мандування і т. ін. До цього слід додати, що вищими 
посадовими особами у губерніях і повітах були переваж¬ 
но росіяни. 

Після Лютневої революції про потребу «сильної вла¬ 
ди» говорилося здебільшого у петроградській пресі. Тео¬ 
ретики ж Центральної Ради вважали, що сильна і добре 
організована народна влада повинна функціонувати на 
місцях, тобто у губерніях, де колишні губернатори пере¬ 
творились на самоправних князьків, у повітах, волостях, 
містечках, а загалом на Україні — сильна автономна 
краєва влада. Проте замість неї тут запанувало навіть не 
двовладдя, що вважалось протягом багатьох десятиліть 
майже аксіомою, а багатовладдя. Вже на початку березня 
1917 р. у Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчузі, Лу¬ 
ганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, 
Сімферополі, Житомирі були створені Ради робітничих 
депутатів, які орієнтувались на Петроградську раду. До 
початку квітня такі Ради виникли не тільки у Єлизаветг- 
раді, Бердичеві, Кам’янець-Подільському, Чернігові, але 
й у багатьох невеликих містах, а в Одесі — навіть районні 
Ради. Багато Рад з’явилося у колишньому війську, а по¬ 
декуди — й на селі. 

На всі українські губернії формально поширювалась 
влада центральних міністерств Тимчасового уряду, які 
залишились майже без змін після Лютневої революції. 
Створювали свої місцеві інституції на Україні і військо¬ 
во-промислові комітети, і згадані Особливі наради з обо¬ 
рони, палива, перевезень та деякі ін. центральні відом¬ 
ства, утворені ще на початку першої світової війни (Тим¬ 
часовий комітет Донецького басейну, Міжзаводська на¬ 
рада Катеринославського промислового району та ін.). 
Під гаслом «єдиної і неподільної» Росії будували свою 
діяльність Економічна рада, Головний економічний ко¬ 
мітет, Продовольчий комітет, Головний земельний ко¬ 
мітет, Юридична нарада та ін. установи Тимчасового 
уряду, тобто величезний державний апарат, що аж ніяк 
не збирався послаблювати тиск на українські території. 

Отже, за доби Центральної Ради на Україні діяли: 1) 
місцеві державні органи колишньої Російської імперії; 
2) місцеві громадські органи колишньої Російської імпе¬ 
рії, що мали державні функції; 3) місцеві державні ор¬ 
гани, створені Тимчасовим урядом після повалення са¬ 
модержавства; 4) місцеві громадські органи, що мали 
державні функції, створені Тимчасовим урядом; 5) міс¬ 
цеві державні органи, створені Центральною Радою; 6) 
місцеві громадські органи, створені Центральною Радою; 
7) місцеві громадські органи, що виникали стихійно як 
прояв революційної творчості мас; 8) місцеві державні 
органи, створені більшовиками; 9) місцеві громадські ор¬ 
гани, створені більшовиками; 10) місцеві державні і гро¬ 
мадські органи Галичини, Холмщини, Буковини і За¬ 
карпаття. Майже без змін після Лютневої революції за¬ 
лишились судові, контрольні, фінансові і військові ор¬ 
гани управління. Функції державного контролю на 
місцях виконували контрольні палати, а у підлеглості 
центральних фінансових органів перебували казенні па¬ 
лати, губернські і повітові казначейства, губернські та 
повітові акцизні управління. Центральне військове мі¬ 
ністерство здійснювало керівництво командуючими 
військовими округами, прокурорами військово-окруж¬ 
них судів, військово-окружними управліннями і військо¬ 
во-окружними штабами. Нагляд за діяльністю військо¬ 
во-окружних судів перебував у компетенції як вище заз¬ 
начених прокурорів, так і командуючих військовими ок¬ 
ругами. 

Залишились створені ще за часів самодержавства Все¬ 
російський земський союз і Всеросійський міський союз. 
Останні два об’єдналися ще у липні 1915 р., а керівницт¬ 
во ними здійснювалось через Центральний комітет у Мо¬ 
скві і через автономні комітети Північного, Західного і 
Південно-Західного фронтів. Союз отримував кошти з 
військових фондів і мав уповноважених — членів Цен¬ 


трального або фронтових комітетів. У Києві діяв Пів¬ 
денно-Західний комітет на чолі з бароном Ф. Штейнге- 
лем, а до його складу входили відомі діячі саме Цен¬ 
тральної Ради — А. Вязлов, М. Біляшевський, Д. Доро¬ 
шенко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, В. Леонто- 
вич, І. Красковський, В. Уляницький. Комітет займався 
будівництвом шпиталів, різних санітарно-гігієнічних 
установ, допомогою біженцям, організовував харчування 
населення окупованих повітів Галичини і Буковини, а 
також заснував у Києві кілька українських народних шкіл 
для дітей біженців, видавав українською мовою брошури. 

Поряд з губернськими земськими зібраннями і упра¬ 
вами з’явились губернські комісари з власними канце¬ 
ляріями, губернські виконкоми громадських організацій, 
начальники губернської міліції з власними канцелярія¬ 
ми. Поруч зі старими міськими думами та міськими уп¬ 
равами виникли міські виконкоми громадських органі¬ 
зацій, посади міських комісарів і начальників міської мі¬ 
ліції, а з повітовими земськими зібраннями і управами — 
повітові виконкоми громадських організацій, посади по¬ 
вітових комісарів і начальників повітової міліції. Губерн¬ 
ські комісари, які призначались і перебували у безпосе¬ 
редній підлеглості у міністра внутрішніх справ, керували 
роботою губернських земських управ, міських і повітових 
комісарів та здійснювали нагляд за діяльністю губерн¬ 
ських виконкомів. Начальники губернської міліції пере¬ 
бували у подвійному підпорядкуванні — губернського 
земського зібрання і губернської земської управи, а мі¬ 
ські та повітові начальники міліції — відповідних дум і 
уЬрав та зібрань і управ. 

Ко нтро л юв ав д і ял ьн ість губ ер не ьки х з ем с ьки х з іб ран ь 
Всеросійський земський союз, а міських дум — Всеро¬ 
сійський союз міст. Виконкоми громадських організацій 
спирались у своїй роботі на старі губернські, міські та 
повітові органи. Повітові комісари, окрім безпосеред¬ 
нього керівництва діяльністю повітових зібрань і управ, 
здійснювали нагляд за функціонуванням новостворених 
Тимчасовим урядом волосних громадських комітетів, во¬ 
лосних дум і волосних управ, а новостворені у містах 
ради районних дум, районні думи і районні управи під¬ 
порядкувались міським думам. Водночас з’явились і по¬ 
сади начальників районної міліції, які перебували у под¬ 
війній підлеглості, а саме — районних дум та управ. 

Якщо викликані до життя Лютневою революцією і 
Тимчасовим урядом волосні думи, волосні управи, ради 
районних дум у містах, районні думи, районні управи, 
як і всі, що залишилися, губернські, повітові і міські зем¬ 
ські утворення вважались громадськими органами міс¬ 
цевого самоврядування, наділеними державницькими 
функціями, то виконкоми громадських організацій, гу¬ 
бернські і повітові комісари, управління міліції всіх рів¬ 
нів ставали новими суто державними закладами. Це ж 
саме можна сказати про губернські, повітові, волосні, 
земельні комітети, підпорядковані Головному земельно¬ 
му комітетові міністерства землеробства Тимчасового 
уряду, губернські, повітові і міські продовольчі комітети, 
підлеглі петроградському міністерству продовольства, 
про комісарів праці, фабричних інспекторів праці, тре¬ 
тейських суддів, біржі праці та примирительці камери, 
загальне керівництво якими з центру покладалось на мі¬ 
ністерство праці. 

Багато владних функцій, починаючи з березня 
1917 р., безпосередньо на підприємствах брали на себе 
фабрично-заводські комітети та професійні союзи мета¬ 
лургів і машинобудівників у Харкові, Києві, Катеринос¬ 
лаві, Миколаєві, гірників — у Донбасі та Криворіжжі, 
залізничників — на великих станціях, будівельників, 
друкарів, кушнірів, тютюнників, трамвайщиків, перука¬ 
рів, фармацевтів і т. ін. У війську це ж саме робили ви¬ 
борні солдатські та матроські комітети, у волостях — се¬ 
лянські комітети. 23 квітня 1917 р. другі збори УЦР по 
доповіді М. Стасюка вирішили створити свою мережу 




111. Уроки української державності 335 


губернських, повітових і міських українських рад, а потім 
сільські та волосні народні управління. 

Міські українські ради мали у своєму складі по 80 
членів, 40 з яких обирали місцеві партійні та ін. політичні 
організації, а другу половину — економічні, просвітні та 
професійні громади. Десь по 70—80 чоловік налічувалось 
у повітових українських радах: по двоє — від кожного з 
волосних комітетів, по четверо — від кожної партії або 
політичної організації, яка працює у повіті, по двоє — 
від окремих повітових економічних, просвітніх та про¬ 
фесійних організацій. Така ж кількість членів (70—80 чо¬ 
ловік) була характерною й для губернських українських 
рад: по 4 особи обирали від себе відповідні повітові ради, 
по 2 — губернські просвітні, економічні і професійні ор¬ 
ганізації, по 4 — губернські політичні установи. Якщо 
громадські організації не були об’єднані в межах губер¬ 
ній, то представники до губернських рад обирались на 
повітових з’їздах таких товариств. Головним завданням 
місцевих українських рад був захист національно-полі¬ 
тичних прав українського народу і проведення у життя 
постанов УЦР. Виконавчими органами місцевих рад бу¬ 
ли обрані ними комітети, кількість членів яких ради вста¬ 
новлювали самостійно. 

У липні, коли розпочалась активна підготовка до ви¬ 
борів гласних у волосні та повітові народні ради, на од¬ 
ному з засідань Малої ради виникло питання про вороже 
ставлення українського селянства до назви «земство». 
Сталося це після доповіді представника Київської гу¬ 
бернської ради і виборчого бюро, у якій констатувалось, 
що селянство Київщини зрікається брати участь у вибо¬ 
рах до земства. Раніше такі звістки надходили з Поділь¬ 
ської, Волинської та ін. губерній. Подекуди селянство 
самостійно змінювало назву «земство» на «волосні уп¬ 
рави». Мала рада вирішила вжити заходів до застосуван¬ 
ня однієї назви. Через два дні було ухвалено циркуляр і 
відозву УЦР до населення у справі виборів до земств, 
що мали розпочатися. В документах наголошувалось, що 
у процесі виборів до органів місцевого самоврядування 
замість старих закладів, де мали силу тільки пани, ство¬ 
рюються нові народні установи, які являють собою 
справжнє народоправство. УЦР закликала після виборів 
гласних до волосних і повітових народних Рад повести 
справу так, щоб потім вони обрали волосні та повітові 
народні управи, які стануть правонаступниками земств. 
Нові народні управи мали усунути «волосні правлєнія», 
повітові цензові земські управи, продовольчі управи. Са¬ 
ме тому на виборах, які передбачались на основі закону 
Тимчасового уряду, селян закликали не звертати увагу 
на слово «земство», бо нові народні установи нічого 
спільного з цензовим земством не мають. Водночас за 
тими списками, які вже складалися, планувалось про¬ 
вести вибори до Українських і Всеросійських установчих 
зборів. 

Питання про повну заміну земств народними радами 
і народними управами неодноразово розглядались на за¬ 
сіданнях Генерального секретаріату, а 19 грудня навіть 
було прийняте спеціальне рішення про офіційні назви 
старих земських інституцій. З вказаної дати «губернскоє 
земскоє собраніє» мало іменуватись «губернською на¬ 
родною радою», «губернская земская управа» — «губерн¬ 
ською народною управою», «уєздноє земскоє собра¬ 
ніє» — «повітовою народною радою», «уєздная земская 
управа» — «повітовою народною управою», «волостноє 
земскоє собраніє» — «волосною народною радою», «во¬ 
лосная земская управа» — «волосною народною упра¬ 
вою», а всі ін. земські інституції — народними. Проте і 
після цього селищні, волосні, повітові, губернські ради 
і управи в офіційних документах УЦР, Генерального сек¬ 
ретаріату, Ради народних міністрів іменувались і народ¬ 
ними, і земськими. 

Як до, так і після заміни у губерніях, повітах, на фрон¬ 
тах у листопаді—грудні 1917 р. комісарів Тимчасового 


уряду комісарами Центральної Ради органи самовряду¬ 
вання перебували у кризовому стані. Зростаюча дорож¬ 
неча, нові статті видатків, мляве надходження податків 
руйнували їх бюджет, затверджений на 1917 р. ще восени 
1916 р. Як волосні, так і повітові народні ради мали по 
суті пусті каси. Вчителі, медики та ін. спеціалісти міся¬ 
цями не отримували заробітну плату. Майже припини¬ 
лось будування доріг, будинків. Агонізували агрономічні 
служби. Не було коштів на утримання волосних управ, 
а подекуди витрати на ці цілі значно перевищували 30- 
відсотковий бар’єр від надходження суми податків. Наз¬ 
ріло питання змінення системи оподаткування, пошуку 
нових джерел надходження коштів. Поступали пропози¬ 
ції перекласти повний тягар податків на заможні верстви, 
значно збільшити прибутки народних рад від оподатку¬ 
вання поміщицьких, казенних, удільних, монастирських 
та церковних земель, які раніше у формуванні місцевого 
бюджету участі майже не брали. З цією ж метою пере¬ 
оцінювалось нерухоме майно, обкладались новими по¬ 
датками торгово-промислові підприємства, цукроварні, 
фабрики, заводи, кооперативи. Планувалось створити у 
повітах спеціальні «розподільчі фонди», куди б надходи¬ 
ли всі податки, відрахування та пожертвування, а потім 
вони мали розподілятись по народних радах. 31 жовтня 
VII сесія УЦР прийняла рішення про «повернення» до 
влади Генерального секретаріату Херсонщини, Катери- 
нославщини, Харківщини, материкової Таврії, Холмщи- 
ни та частини Курщини й Воронежчини, де більшість 
населення становлять українці. 

НАЦІОНАЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАКОН ПРО ГРОМА¬ 
ДЯНСТВО УНР. Керівники Центральної Ради добре ро¬ 
зуміли, що відродження національної державності не¬ 
можливе без чіткого юридичного визначення статусу 
громадянина України. Особливо актуальною ця пробле¬ 
ма стала після проголошення IV Універсалу. Ось чому 
на початку березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила 
дуже важливі конституційні акти — закон про громадян¬ 
ство УНР та закон про реєстрацію громадянства УНР. 
Щодо стосунків громадянина і держави, то теоретики 
УНР виходили з того, що демократична держава повинна 
бути представником народу і виразником його волі, а 
відносини між найвищою владою і громадянами вста¬ 
новлюються добровільним договором, який передбачає 
взаємні права і обов’язки. Такий договір, на їх думку, 
міг укладатися як за ініціативою особи, що вступала у 
громадянство УНР, або автоматично: людина просто не 
покидала межі УНР і автоматично ставала її громадя¬ 
нином. 

Така концептуальна платформа загалом і була відбита 
у названих вище законах. Згідно з ними громадянином 
України вважався кожний, хто народився на її території, 
зв’язаний з нею постійним перебуванням, і на такій підс¬ 
таві одержить відповідне свідоцтво. Громадяни УНР зо¬ 
бов’язані підтримувати державу всіма силами і засобами, 
коритись її законам, боронити від ворогів і підтримувати 
добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість. 
Вони користувались всією повнотою громадянських і по¬ 
літичних прав, брали участь у порядкуванні державним 
та місцевим життям через пасивну і активну участь у 
виборах до законодавчих установ, органів місцевого са¬ 
моврядування, могли працювати в державно-громад¬ 
ських закладах. 

Для одержання свідоцтва про громадянство УНР тре¬ 
ба було протягом трьох місяців, тобто березня—травня, 
скласти урочисту присягу на вірність У країні такого зміс¬ 
ту: «Я, яко громадянин Української республіки, щиро і 
добровільно заявляю і своїм словом, честю і добрим іме¬ 
нем прирекаю, що нестиму щиро, твердо і непохитно 
всі обов’язки громадянина, підтримувати Державу Ук¬ 
раїнську всіма силами і засобами, коритимуся її законам, 
боронитиму від ворогів і підтримуватиму добрий лад, по¬ 
рядок, свободу, рівність і справедливість». Той з її меш- 




336 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


канців, хто не хотів бути громадянином УНР, повинен 
був у той же термін подати про це заяву за місцем пе¬ 
ребування відповідному комісарові з зазначенням, до 
громадян якої держави він належить. У такому випадку 
комісар видавав особі тимчасове посвідчення на право 
перебування на території УНР не більше як на три місяці. 

Прохання про прийняття у громадянство України з 
боку тих, хто не відповідав вищезазначеним вимогам, 
подавалось за місцем перебування особи місцевій владі, 
а за кордоном — представникові УНР. Останні з відпо¬ 
відним висновком пересилали заяву до міністерства 
внутрішніх справ, яке вирішувало проблему остаточно. 
Такі прохання могли подавати особи, які протягом трьох 
років постійно мешкали на Україні, ніколи не були по¬ 
мічені у діяльності проти неї, а також тісно зв’язані з її 
територією своїм промислом та заняттям. Це правило не 
розповсюджувалось на військових та біженців, що пере¬ 
бували на території України після початку першої світо¬ 
вої війни. Можна було подавати прохання і за відсутності 
трирічного терміну, але навести при цьому документаль¬ 
ні докази про тісний зв’язок з УНР. Такого роду заяви 
приймались би лише протягом березня—серпня для 
мешканців Європи і одного року — для ін. частин світу. 
Жінки, як правило, слідували громадянству чоловіків, а 
діти — громадянству батька. По досягненню 14 років ос¬ 
танні могли заявляти про своє громадянство самостійно. 
Подвійне громадянство виключалось. Іноземці отриму¬ 
вали від місцевих органів влади дозвіл на проживання 
терміном не більше шести місяців. 

Належність до громадянства УНР повинна була зас¬ 
відчуватися волосними і міськими управами протягом 
одного місяця з дня проголошення про таку акцію ко¬ 
місаром відповідної управи за встановленою центром 
формою. У акті реєстрації зазначалось прізвище, ім’я, 
національність, віра, рік і місце народження, місце 
постійного перебування громадянина, час, коли він по¬ 
годився на реєстрацію, час реєстрації. Окрім урочистої 
присяги, бажаючим надавалась можливість скласти ще 
й релігійну присягу. Такі списки складали відповідні ду¬ 
ховні особи і подавали їх до волосних або міських управ. 
Текст присяги був таким же, як і текст урочистої присяги 
з додатком «Перед істинним Богом я...». До прийняття 
присяги теж робився запис в актах реєстрації. 

Реєстрація, як правило, мала відбуватися за місцем 
постійного проживання громадянина. Кожний, хто ба¬ 
жав отримати свідоцтво, повинен був з’явитися особисто 
для цієї церемонії та ще й представити свідків чи ін. до¬ 
кази, що він відповідає вимогам закону. Діти до 14 років 
не реєструвались, а у тих, кому виповнилось 14 років, 
свідками могли виступати батьки чи опікуни. Урочисте 
приречення або присяга скріплювались особистим під¬ 
писом реєструючого і громадянина, а якщо той був не¬ 
письменний, то двох свідків. Сплативши гербовий збір 
дві гривни (один карбованець) за реєстрацію, особа от¬ 
римувала свідоцтво про належність до громадянства 
УНР. Збір за свідоцтво оплачувався окремо у такому ж 
розмірі. 

У актах і книгах мали фіксуватися як надання грома¬ 
дянства, так і його позбавлення. Бажаючий зректися гро¬ 
мадянства подавав про це заяву місцевій владі з вказів¬ 
кою, до громадянства якої держави він переходив. Через 
рік після цього такі просителі позбавлялись відповідних 
прав і обов’язків громадянина УНР. У самому законі ні¬ 
чого не говорилось про позбавлення громадянства через 
суд, але у формі акта реєстрації це передбачалось. За 
фальсифікацію документів про громадянство, представ¬ 
лення неправдивих відомостей, свідчень, порушення 
правил реєстрації винні карались 6 місяцями в’язниці. 

Природно, що закон про громадянство, зважаючи на 
окупацію, терміни, що в ньому зазначалися, відсутність 
механізму реалізації і т. ін., перетворився не в правовий, 
а в суто політичний акт. Але деякі правові наслідки він 


все ж за собою тягнув. Скажімо, до початку березня і 
Генеральний секретаріат, і Рада народних міністрів, і гу¬ 
бернські, і повітові комісари відкидали будь-які прохан¬ 
ня про прийняття у підданство як Росії, так і УНР. Після 
опублікування закону ситуація змінилась. Інколи навіть 
виникали міжвідомчі суперечки з цього приводу. 

Посилаючись на те, що закон про громадянство УНР 
надає право на посади в державно-громадських інститу¬ 
ціях лише громадянам України, міністри та місцеві уря¬ 
довці почали рішуче виганяти з підлеглих їм установ по¬ 
садових осіб, що такого громадянства не мали. Особливо 
страждали при цьому службовці, призначені на посади 
під час перебування під більшовиками. 

Дедалі більше керівництво УЦР почало усвідомлюва¬ 
ти, що у надзвичайно складних обставинах положення 
закону про обов’язкову реєстрацію абсолютної більшості 
населення, яка до того ж ще й мала доводити таке право 
за-допомогою свідків, практично не може бути викона¬ 
ним. Виявилось, що для втілення у життя вищезгаданих 
законів потрібен не лише тривалий час, а й величезні 
кошти з державної скарбниці. З місць до Києва доходили 
відомості про обурення селян з приводу сплати гербового 
збору за отримання свідоіггва про належність до грома¬ 
дянства УНР. За дві доби до кінця свого існування Цен¬ 
тральна рада припинила дію нею ж прийнятих законо¬ 
давчих актів про громадянство. 

НАЦІОНАЛЬНІ ПРОФЕСІЙНІ З’ЇЗДИ 1917 р. віді- 
гравали величезну роль у національному державотворен¬ 
ні. Перший з них — кооперативний — відбувся у сере¬ 
дині березня. Почесним його головою був обраний 
М. Грушевський, головою — X. Барановський, секрета¬ 
рем — П. Христюк. У залах Педагогічного музею, де про¬ 
ходив з’їзд, майоріли українські прапори, всюди лунала 
українська мова, делегати тримали у руках портрети 
Шевченка, Франка, Грінченка. Але головне, звичайно, 
не в цьому. З’їзд підтримав Тимчасовий уряд і револю¬ 
ційні зміни, проголосив курс на повне забезпечення ар¬ 
мії хлібом і всім необхідним для перемоги на фронтах, 
на створення Російської демократичної федеративної 
республіки з національно-територіальною автономією 
України, яка буде додержуватись прав національних мен¬ 
шин. Велике значення з’їзду полягає в тому, що він ви¬ 
знав волю народу як головне джерело закону, необхід¬ 
ність створення тільки виборних органів влади — з са¬ 
мого низу і до самого верху і поклав початок організації 
нової народної влади на місцях. З цією метою він ухвалив 
негайно скликати у кожному селі загальні зібрання всьо¬ 
го населення і обрати сільські комітети, до яких повинна 
перейти вся влада. З представників сільських комітетів 
мали утворюватись повноважні волосні ради, а останні 
разом з міськими радами пропорціонально числу насе¬ 
лення створювали повітові ради (Совіти). Виконавчими 
органами волосних, міських і повітових рад мали бути 
комітети, компетенцію яких визначали самі ради. Окрім 
того, повітові ради повинні були обирати повітових ко¬ 
місарів. Члени рад вважались кооптованими до земств і 
разом з гласними, що входили до колишнього їх складу, 
обирали нові земські управи. Київ проголошувався ок¬ 
ремою адміністративною одиницею. 

5—6 квітня і 11—12 серпня відбулись два учительських 
з’їзди (див.: «Українізація школи в УНР»), 5—8 травня, 
4—11 червня і 20—31 жовтня — три військових з’їзди 
(див.: «Українські національні військові з’їзди 1917 р.»), 
28 травня — 2 червня — селянський з’їзд (див.: «Всеук¬ 
раїнська рада селянських депутатів і селянські спілки на 
Україні»). Майже всі професійні з’їзди проходили у Киє¬ 
ві. Але 29 червня — 1 липня відбувся І Всеукраїнський 
з’їзд залізничників у Харкові. 300 повноважних делегатів 
представляли 200 тис. організованих залізничників-ук- 
раїнців з 12 залізниць. З’їзд висунув вимоги негайного 
створення на всіх дорогах Громад, котрі повинні були 
дбати про українізацію всіх просвітніх інституцій заліз- 



111. Уроки української державності 


337 


ниць, тобто шкіл, бібліотек, курсів, лекцій, вистав, ко¬ 
місій по пропаганді, преси тощо. Підтримані були також 
пропозиції щодо підпорядкування доріг губернським і 
повітовим Радам. Обраним на Всеросійський залізнич¬ 
ний з’їзд 10 делегатам від України було видано наказ 
спілкуватись у Москві з соціалістичними групами, захи¬ 
щати там позиції УЦР, а при неможливості порозумітися 
з ін. делегатами скласти свої повноваження. 

Всеукраїнський робітничий з’їзд відбувся 11 —14 лип¬ 
ня 1917 р.: 400 делегатів представляли 40 тис. організо¬ 
ваного робітництва. Скликаний він був українською 
фракцією (голова К. Паламарчук) Київської Ради робіт¬ 
ничих депутатів. До складу президії були обрані В. Вин- 
ниченко, Д. Антонович, М. Єреміїв, К. Петров, 
М. Порш, К. Соколан, П. Коробочинський, М. Чуді- 
нов, Г. Варва, С. Фідровський, О. Коненко, В. Сіренко, 
В. Жидачевський та П. Борисенко. За чотири дні роботи 
з’їзд заслухав і обговорив 7 доповідей: «Сучасний момент 
в українському житті та українське робітництво» (доп. 
В. Винниченко), «Установчі збори та українське робіт¬ 
ництво» (доп. Д. Антонович), «Автономія і федерація» 
(доп. М. Ткаченко), «Утиск англійським урядом ірлан¬ 
дського робітництва» (доп. О. Толмачов), «Аграрне пи¬ 
тання» (доп. Б. Мартос 

Висловлювалась схвильованість з приводу поділу ук¬ 
раїнського робітництва на більшовиків та меншовиків, 
його розколу під впливом більшовиків з одного боку і 
кадетів — з іншого. Акцент було зроблено на ролі робіт¬ 
ничих організацій у боротьбі української демократії за 
самовизначення. У доповіді Д. Антоновича наголошува¬ 
лось на необхідності проведення саме Українських уста¬ 
новчих зборів ще до загальноросійських. Делегати одно¬ 
голосно ухвалили скликати такі збори, щоб забезпечити 
найповнішу демократичність автономного устрою Украї¬ 
ни «в інтересах пролетаріату і найширших мас людності 
і змогтися взяти провід у сій роботі». 

Найбільші дебати точились навколо доповіді В. Вин- 
ниченка. При цьому підкреслювалось, що причиною ре¬ 
волюції в Росії стало вкрай незадовільне ставлення цар¬ 
ського режиму до економічних, культурних, політичних, 
національних потреб широких народних мас, яке ще 
більш загострилося в умовах війни. Як відзначали деле¬ 
гати, виникає потреба утворення нових форм громад¬ 
ського, політичного і національного життя і задоволення 
соціальних та економічних намагань трудящих, що мож¬ 
ливо тільки при міцній революційній владі, побудованій 
на довірі революційної демократії, при єдиній револю¬ 
ційно-демократичній краєвій владі на Україні. Промо¬ 
вець і делегати закликали все українське робітництво під¬ 
тримувати УЦР, Генеральний секретаріат, об’єднуватись 
з робітництвом ін. націй, займати самостійну класову 
позицію, давати відсіч антиреволюційним виступам бур¬ 
жуазних верств. 

У доповіді І. Садовського стверджувалось, що через 
русифікаторську політику самодержавства робітництво 
України відзначається своєю неорганізованістю і еконо¬ 
мічною незабезпеченістю. Промовець висував необхід¬ 
ність створення професійних спілок, але на перший план 
виходили все ж пропозиції про об’єднання українських 
робітників у культурно-просвітні та кооперативно-еко¬ 
номічні організації. Перші повинні будуватися, на його 
думку, за національними ознаками, другі — за інтерна¬ 
ціональними, але у тісному зв’язку з соціалістичними 
організаціями. Окремих резолюцій з цього питання не 
приймалось. 

Щодо земельних і продовольчих справ, то висновки 
представників робітників мало чим відрізнялись від ух¬ 
вал селянського з’їзду. Підкреслювалась необхідність бо¬ 
ротьби з безземеллям, що посилює тенденції втікання з 
сіл до міст, а також еміграції з України. Найкращим спо¬ 
собом вирішення аграрних проблем, на думку делегатів, 
мало бути виключення всіх земель з товарного обігу, без¬ 


коштовна передача їх селянам не шляхом поділу, а для 
спільного обробітку, як це робиться в Італії, демократи¬ 
зація діяльності земельних комітетів, поліпшення роботи 
муніципалітетів, установлення земельних норм не менше 
споживчої і не більше трудової, створення зразкових ко¬ 
лективних господарств, широка допомога сільськогос¬ 
подарській кооперації. Думка делегатів робітничого з’їз¬ 
ду збіглася з думкою повноважних представників селян 
і з того приводу, що землі всіх приватних власників, цер¬ 
ковні, монастирські, княжеські, удільні і казенні землі 
без всякого викупу переходять до Українського земель¬ 
ного фонду, який має підпорядковуватися Українському 
сеймові та земельним комітетам, обраним на основі за¬ 
гального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого 
права. 

При обговоренні питання про війну акцентувалось, 
що вона може загубити всі здобутки революції, у т. ч. 
автономію України. Саме тому Тимчасовий уряд пови¬ 
нен рішуче вимагати від Антанти мирних переговорів. 
Але перемога Четверного союзу загрожує поділом тери¬ 
торії України, поразкою українського пролетаріату, зни¬ 
щенням демократично-республіканського ладу, а тому 
треба активно і енергійно діяти на фронті та підтриму¬ 
вати армію в тилу. 

Наприкінці з’їзду делегати обрали Всеукраїнську Раду 
робітничих депутатів у кількості 100 осіб, яка 5 серпня 
рішенням VI сесії поповнила склад УЦР, а троє з них — 
Малу раду. Робітничий з’їзд і обрана ним рада сприяли 
активізації профспілкового руху, поліпшенню умов пра¬ 
ці, підвищенню платні за неї, встановленню восьмиго¬ 
динного робочого дня. Але не поодинокими були випад¬ 
ки, коли заводські комітети профспілок брали на себе 
адміністративні функції, що вносило плутанину в управ¬ 
ління промисловістю, збільшувало розруху. Тому далі мі¬ 
ністерства видавали спеціальні накази про запобігання 
таким випадкам. 

У вересні відбувся II з’їзд залізничників, на якому бу¬ 
ло створено Раду шляхів та Головну залізничну раду як 
вищий керівний орган всіх залізничних організацій, 
прийнято рішення про заснування Вільного козацтва на 
залізницях, обговорено багато ін. проблем. 

НАЦІОНАЛЬНІ СОЮЗИ В УНР. В один день з IV 
Універсалом Центральна Рада прийняла дуже важливий 
правовий акт конституційного характеру: було ухвалено 
закон про національно-персональну автономію. Про те, 
що йому надавалось дуже великого значення, свідчить 
особистий підпис під цим нормативним актом М. Гру- 
шевського, який у період з грудня 1917 р. по квітень 
1918 р. не засвідчував ним майже жодного закону. 

Великоруській, єврейській і польській націям нада¬ 
валось беззаперечне право на національно-персональну 
автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, 
греки та болгари, що мешкали на території України, мог¬ 
ли користуватись таким правом після передачі відповід¬ 
ної заяви до Генерального суду, підписаної 10 тис. і біль¬ 
ше громадян, не обмежених у політичних правах, які зас¬ 
відчували свою належність до певної нації. У термін 
6 місяців суд мав винести рішення і сповістити про нього 
Генеральний секретаріат. Нації, не зазначені у даному 
вище переліку, за своїм бажанням подавали такі ж заяви, 
але вже на розгляд парламенту УНР. Центральна Рада 
проголошувала право на самостійне творення свого на¬ 
ціонального життя невід’ємним природним правом на¬ 
цій. 

Будь-яка з них могла створювати на території України 
власний Національний союз. До нього входили поіменно 
всі люди, прізвища яких включались до Національного 
кадастру. Останній мав публікуватися для загальної ві¬ 
домості, і кожен громадянин отримував право вимагати 
як свого включення до кадастру, так і виключення із 
списків. Національному союзові належало виключне 
право представництва даної нації перед державними і 




338 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


громадськими установами. Кошти Союзів складались з 
відрахувань центру та органів місцевого самоврядування 
із сум, спеціально призначених на ці справи, пропорціо- 
нально кількості членів того чи іншого Союзу. Бюджет 
останніх міг також поповнюватись за рахунок оподатку¬ 
вання власних членів і встановлення для них імовірних 
позик. 

НАЦІОНАЛЬНІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ І НАЦІО¬ 
НАЛЬНІ РАДИ В УНР. Функціонування Установчих 
зборів націй і Національних рад передбачалось законом 
про національно-персональну автономію від 9 січня 
1918 р. та Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. Уста¬ 
новчі збори нації, делегати до яких обирались з числа 
громадян України віком понад 20 років на основі загаль¬ 
ного, без різниці полу і віри та рівного виборчого права, 
через безпосередні вибори і таємне голосування з вико¬ 
ристанням принципу пропорціонального представницт¬ 
ва, визначали компетенцію того чи іншого Національ¬ 
ного Союзу, структуру та склад його керівних органів. 
Але компетенція Національного союзу підлягала затвер¬ 
дженню Установчими зборами УНР або її парламентом. 
Якщо ж між вказаними Установчими зборами виникали 
б суперечки з цього приводу, то їх мала розв’язувати по¬ 
годжувальна комісія з однакової кількості представників 
від цих установ. 

Всі органи національного союзу вважались держав¬ 
ними. Вищим його представницьким органом були На¬ 
ціональні установчі збори, а виконавчим — Національна 
рада. Вони мало право видавати закони у межах своєї 
компетенції. Влада Національної ради поширювалась на 
всіх членів Національного союзу, незалежно від місця їх 
мешкання в межах УНР. Суперечки між різними Націо¬ 
нальними радами або Радами, з одного боку, і органами 
державного урядування та місцевого самоврядування, з 
іншого, повинні були розв’язуватись адміністративними 
судами. 

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В ЗАХІДНІЙ 
УКРАЇНІ у ЗО—50-х рр. започатковувався як справді 
прогресивний рух задля боротьби з поневолювачами. 
Згадаймо, що невдовзі після жовтневого перевороту в 
Україні особливо жорстоко придушувався Н.-в. р. Так, 
уже в кінці 20-х років був розпочатий розгром україн¬ 
ського відродження, етапами якого стали заслання ук¬ 
раїнської інтелігенції на Соловки, затим гучний процес 
над членами Спілки Визволення України. Ще в свій час, 
засуджуючи націоналістичний ухил М. Скрипника, Ста¬ 
лін твердив, що більш небезпечним для СРСР є місце¬ 
вий, а не «великоруський націоналізм». Особливого про¬ 
яву набув Н.-в. р., в західних областях України. Возз’єд¬ 
нання українських земель, як відомо, стало можливим 
внаслідок змови диктаторів Сталіна та Гітлера. У ново- 
створених західних областях України негайно почали 
зрівнювати соціально-економічний лад, який тут існу¬ 
вав, з ладом, що утвердився на всій території СРСР. 
Повсюдно створювалися партійні й державні органи, 
які насаджували радянські порядки без урахування 
особливостей регіону. Маючи величезний досвід бо¬ 
ротьби з «ворогами народу», відомство Берії почало 
буквально масово винищувати населення, особливо 
тих, хто не сприймав «радянського способу життя», 
всі вони звинувачувалися в «українському буржуазно¬ 
му націоналізмі». 

Самоуправство, беззаконня, сваволя органів НКВС, 
партійних і радянських працівників викликали масове 
невдоволення місцевого населення. По суті Сталін та йо¬ 
го ревні виконавці провокували громадянську війну на 
західноукраїнських землях, масово нацьковували брата 
на брата, українця на українця, що, звісно, принесло нові 
жертви з обох боків. І все це робилося репресивною сис¬ 
темою під прикриттям боротьби з Н.-в. р. 

Національна ідеологія в своїй основі базується на 
ідеології українського національного відродження. Зви¬ 


чайно, ідеологія, про яку йде мова, не є витвором тієї 
чи ін. партії, як ми донедавна мали комуністичну. На¬ 
ціональна ідеологія започатковує свої витоки в духов¬ 
ності нації, її життєвому досвіді. Ця ідеологія покликана 
розкривати людям суть державних рішень і нести своє¬ 
часну зворотну інформацію. Після проголошення дер¬ 
жавної незалежності національна ідеологія спрямовуєть¬ 
ся до ідеї суверенності. В той же час, мабуть, варто по¬ 
годитись із застереженням, зробленим І. Дзюбою на Все¬ 
світньому форумі українців в серпні 1992 р., про те, що 
історія засвідчує, що будь-яка державна обов’язкова ідео¬ 
логія, неминуче призводить до ідеологічного примусу, а 
то й політичного терору проти власних громадян, до то¬ 
талітаризму. 

НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ - 

організація нації в публічно-правову спілку, до якої мо¬ 
жуть входити всі громадяни, належні до даної нації, не¬ 
залежно від місця їх поселення в межах держави. Була 
встановлена в Українській Народній Республіці законом 
про Н.-п. а., ухваленим Центральною Радою 9 січня 
1918 р. Така політика щодо захисту прав національних 
меншин в УНР обумовлювалась, згідно з резолюцією 
з’їзду народів, тим: «а) що цілковите територіальне роз¬ 
межування народів, заселяючих Росію, неможливе; б) що 
поміж ними є народи, котрі не складають більшості ні 
в однім краю; в) що національно-територіальна автоно¬ 
мія не вирішує остаточно питання національних меншин 
та малих націй». 

Силою закону про Н.-п. а. вказане право було надано 
великоруській, єврейській і польській націям, які насе¬ 
ляли Україну. Білоруська, чеська, молдавська, німецька, 
татарська, грецька та болгарська нації могли скориста¬ 
тися правом Н.-п. а. за умови подання на розгляд Гене¬ 
рального суду заяви, підписаної не менш як 10000 гро¬ 
мадян УНР незалежно від статі і віри, не обмежених су¬ 
дом у своїх політичних правах, що заявили про свою 
належність до даної нації. Заяви від інших націй (не пе¬ 
релічених в законі) подавалися до парламенту УНР. 

Для здійснення права Н.-п. а. громадяни, належні до 
даної нації, могли утворювати Національний Союз, чле¬ 
ни якого заносилися в іменні списки, які в сукупності 
складали Національний кадастр. 

Національному Союзу були надані права законодав¬ 
ства і врядування у межах компетенції, встановлюваної 
Установчими Зборами даної нації — вищим представ¬ 
ницьким органом Національного Союзу. Національні 
Установчі Збори утворювалися з членів, обраних належ¬ 
ними до даної нації громадянами УНР, які досягли віку 
20 років, на основі загального, рівного виборчого права, 
через безпосередні вибори і таємне голосування за прин¬ 
ципом пропорційного представництва. Вищим виконав¬ 
чим органом союзу згідно закону була Національна Рада, 
яка обиралася Національними Зборами. Важливо, що за 
своїм правовим статусом органи Національного Союзу 
вважалися державними. 

Звичайно, у тій складній ситуції, у якій діяла УЦР, 
впровадити у життя Н.-п. а. було складно, але деяких 
реальних результатів у справі забезпечення прав націо¬ 
нальних меншин все ж були досягнуто. Так, уже в липні 
1917 р. 25% місць в УЦР було надано трьом головним 
національним меншинам (росіянам, євреям і полякам), 
а згідно статуту Генерального Секретаріату із 14 гене¬ 
ральних секретарів один відав національними справами. 
При ньому призначалися три товариші секретаря: від ро¬ 
сіян, євреїв і поляків. Відповідні міністерства діяли і піс¬ 
ля утворення Ради Народних Міністрів. Ще до прийнят¬ 
тя Закону про Н.-п. а. 2 грудня 1917 р. УЦР ухвалила 
Закон про утворення єврейських громадських рад і про¬ 
ведення виборів до цих рад, які повинні були діяти як 
органи єврейської автономії у місцевостях, де значну 
кількість складали євреї. 11 квітня 1918 р. УЦР затвер¬ 
дила закон, згідно з яким 1 липня 1918 р. у Києві мала 




111. Уроки української державності 339 


бути заснована Єврейська вчительська семінарія для під¬ 
готовки вчителів початкових єврейських шкіл. Певні по¬ 
зитивні наслідки у галузях культури та освіти були до¬ 
сягнуті Міністерством польських справ. 

Але політичні реалії (стан громадянської війни, пере¬ 
хід влади з рук у руки), а кінець кінцем і падіння УЦР 
29 квітня 1918 р. не дозволили впровадити у повній мірі 
Н.-п. а. Уряд гетьмана П. Скоропадського відмінив від¬ 
повідний закон. 24 січня 1919 р. Директорією був прий¬ 
нятий Закон про відновлення Н.-п. а., який, однак, не 
був реалізований у зв’язку з приходом до влади більшо¬ 
виків. 

Можна сказати, що в УНР вперше в історії України 
була здійснена спроба втілити концепцію національно- 
персональної автономії у практику. Слід зауважити, що 
Н.- п. а у порівнянні з національно-культурною дає мож¬ 
ливості реалізувати не тільки культурні, але й політичні 
права національних меншин. З іншого боку, Н.-п. а. є 
більш оптимальною формою вирішення національного 
питання, ніж національно-територіальна, враховуючи 
поліетнічний склад населення України та розпороше¬ 
ність національних меншин на її території. 

НЕПЕРЕРВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВО- 
ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ. Розуміння і аналіз укр. держ. 
будівництва Центральної Ради безпосередньо пов’язані 
з іст. і історіософія, концепціями її голови М. Грушев- 
ського, який справді був головним будівничим Україн¬ 
ської Народної Республіки. Тут важливо підкреслити, що 
й сам він пов’язував державотворчий період 1917— 
1918 рр. з попередніми періодами державності України, 
а саме з укр. княжою середньовічною державою (Київ¬ 
ська і Галицько-Волинська) та Козацько-гетьманською 
з її засновником Б. Хмельницьким. 

Укр. демокр. республіку М. Грушевський не відділяв 
від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві 
(1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та ін. брат¬ 
чиків, погляди яких «в’язалися з ідеологією визволення 
України» і мали домінуючий вплив на Грушевського. 
Цей зв’язок між Новою Україною Грушевського і попе¬ 
редніми іст. періодами ясно представлені в його 
ст. 1917 — «В сімдесяті роковини Кирило-Мефодіївської 
справи», в якій, зокрема, він писав: «Переяславський акт 
вихопив з рук визволеної України її кров’ю облиту волю, 
надії нового життя на основах свободи, рівності, братер¬ 
ства. Кирило-мефодіївці поставили своїм першим зав¬ 
данням вернути їй цю свободу і народовластя на місце 
гетьманщини XVIII ст. В демократичну українську рес¬ 
публіку замість лукавої зв’язи України з Московщиною 
і Польщею, свобідну федерацію слов’янську. Николаїв- 
ський режим вирвав з рук братчиків це діло, замкнувши 
в жандармські скрині їх натхнення, і кров’ю серця писані 
твори, розточивши її по в’язницях, казармах і засланнях. 
Продовжувати їх діло доля судила нашим часам». 

Грушевський і його однодумці обстоювали федераль¬ 
ний постулат кирило-мефодіївців як постулат побудови 
укр. держави, що не суперечив її політ, незалежності. В 
основі укр. держави 1917—1918 рр. було поставлено на¬ 
родовладдя з усіма атрибутами демокр. держави, а сам 
федералізм укр. провідна верства вважала тоді тією дер¬ 
жавницькою концепцією, яка віддзеркалювала самостій¬ 
ність і незалеж. укр. нації. І саме в цьому історіософіч- 
но-ідеолог. контексті слід розглядати держ. самовизна¬ 
чення укр. нації шляхом проголошення держ. незалеж¬ 
ності чотирма універсалами Української Центральної 
Ради. У «Книзі буття українського народу» в 104 розд. 
виразно стверджується, що «і Україна буде неподлеглою 
Річчю Посполитою в союзі слов’янськім». 

Саме тому голова Центральної Ради завжди наголо¬ 
шував на відновленні укр. державності, а не на її за- 
початкуванні. Обговорюючи питання нац. герба, він 
говорив: 

«Українська Народна Республіка, ставши наново дер¬ 


жавою самостійною, незалежною, мусіла вибрати собі й 
державний герб. А що вона була вже давніше державою 
і тільки відновила тепер своє державне життя, якого по¬ 
збавило було її московське насильство й лукавство, то 
найбільш натуральна річ для неї звернутися до тих старих 
державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих 
часів. Найстарший такий знак уживався на київських 
грошах часів Володимира Великого, його й бере собі за 
герб наша відновлена Українська Держава. Це зовсім 
правильно. Київська Держава Володимира Великого бу¬ 
ла найбільшою українською державою, яку пам’ятає на¬ 
ша історія». 

Тут схрещуються іст. концепції найвидатнішого істо¬ 
рика України з політ, концепціями Грушевського 1917— 
1918 рр., який добре розумів, що треба наочно наголо¬ 
сити на безперервності укр. державотворчого процесу, 
що, врешті, завершився новою держ. формацією — Ук¬ 
раїнською Народною Республікою. І вже УНР своїми 
конституційними актами дала потім тверду основу для 
подальшого розвитку укр. державності. 

Треба підкреслити, що, починаючи від Б. Хмельниць¬ 
кого — творця козацько-гетьманської держави,— протя¬ 
гом понад 277-річного іст. розвитку М. Грушевський і 
Центральна Рада були єдині, які допровадили держ. по¬ 
стулат укр. нації до його реалізації, проголосивши повну 
самостійність і незалеж. України 1918 р. До М. Грушев¬ 
ського і Центральної Ради нікому з держ. діячів, жодній 
укр. політ, течії або партії зреалізувати це не вдалося. 

Здається, що перший Президент укр. держави 
Л. Кравчук добре зрозумів іст. вагу Грушевського. У ст. 
«Велика постать державотворця» він наголошував: «Ви¬ 
хідні принципи історії української держави М. Грушев¬ 
ського діаметрально протилежні тим постулатам, які 
протягом десятиліть викладалися у наших школах та 
інститутах. Вся дотеперішня радянська історіографія бу¬ 
дувалася на відомій тезі: Київська Русь — колиска трьох 
братніх народів. М. Грушевський вважав Київську Русь 
першою славною сторінкою української державності... 
Таким чином, український народ замість того, щоб при¬ 
нижено благати визнання за ним статусу «дозрілого до 
власної держави», з повним правом вимагає відновлення 
тисячолітньої державної традиції». 

Від становлення Центральної Ради з початком берез¬ 
ня 1917 р. аж до її ліквідації переворотом гетьмана 
П. Скоропадського та його декретом від 29 квітня 1918 р. 
М. Грушевський зі своїми соратниками послідовно за¬ 
кладав міцні основи під розбудову укр. держави, а тому 
разом з С. Єфремовим, Д. Дорошенком, В. Винничен- 
ком, А. Ніковським, С. Петлюрою, Л. Чикаленком. 
Д. Антоновичем, П. Христюком та ін. вибраними до 
Центральної Ради діячами ставив перед собою винятково 
важливі завдання. Про це виразно читаємо в короткому 
нарисі Грушевського «Українська Центральна Рада і її 
Універсали — перший і другий» (1917): «Велика хвиля 
визволення поставила перед українським народом великі 
завдання. Треба було забезпечити волю Україні, відно¬ 
вити її старе народовластя, право народу правити всіма 
своїми справами, якого не було від часів Хмельниччи¬ 
ни — опустити його не можна було. Треба було відкласти 
все інше, а взятися до цього діла, до забезпечення полі¬ 
тичних прав українського народу й інтересів його тру¬ 
дящого люду. Для того, щоб упав старий режим, українці 
всіх партій і напрямків постановили об’єднатися у спіль¬ 
ній, одностайній політичній організації на весь час, поки 
не буде осягнена спільна мета». 

Це й було початком діяльності Української Централь¬ 
ної Ради і чітким окресленням її завдань. Вона постала 
з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) 
і представників політ, середовищ, наук., студент., коо¬ 
ператив. та ін. установ, але у відносно короткому часі 
поширила свою дію на всі головні ділянки сусп. життя. 
Створення Генерального Секретаріату Центральної Ради 




340 Мала енциклопедія етнодержавознавства _ 

(15 червня 1917 р.) із визначенням держ. секретарів (мі¬ 
ністрів), які відповідали за конкретні ділянки держ. роз¬ 
будови (внутр., міжнац., земельні, військові, освітні та 
ін. справи), прискорили процес держ. будівництва. 

Загалом діяльність Центральної Ради як укр. нац. пар¬ 
ламенту можна поділити на два основні етапи: ранній — 
це період державності, впродовж якого Центральна Рада 
шляхом проголошення трьох універсалів та ін. консти- 
туц. актів намагалась реалізувати укр. державність й рів¬ 
ночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-гро- 
мадськ. життя (цей період закінчився проголошенням 
Української Народної Республіки Третім Універсалом 
Центральної Ради 20 листопада 1917 р.). І другий період, 
який випливав з першого та наочно поглиблював і по¬ 
ширював зміст держ. суверенітету укр. нації. Цей другий 
період знаменний проголошенням і створенням найваж¬ 
ливішого держ. акта — Четвертого Універсалу, яким 
стверджувалася повна самостійність і незалеж. укр. нації: 
«Однині Українська Народна Республіка стає самостій¬ 
ною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною дер¬ 
жавою Українського Народу». Отже, хоч новий етап ді¬ 
яльності Центральної Ради базувався на ідеолог, засадах 
першого періоду її діяльності, проте він уже мав зовсім 
ін. політ, орієнтацію. М. Грушевський писав: «Україн¬ 
ські партії, згуртовані в Ц. Раді, вважали потрібним скін¬ 
чити гру з федералістичним терміном, яка ішла з різних 
сторін і під сим терміном укривала фактичне заперечен¬ 
ня в теорії чи фактичне нищення в дійсності всякого 
реального самоозначення українського народу без сто¬ 
ронніх впливів і втручань, і в процесі цього будівництва 
вона в будь-якому випадку повинна залишитися окре- 
мішньою». Інша винятково важлива характеристика дру¬ 
гого періоду Центральної Ради — це, як уже говорилося, 
кінець московської орієнтації, під впливом якої перебу¬ 
вали деякі її провідники. І це визволення «від песього 
обов’язку» перед Москвою Грушевський вважав винят¬ 
ково важливим і цінним. 

Слідом за відкиненням московської орієнтації наро¬ 
джуються нові концепції — «орієнтації чорноморської» 
і «західної». Водночас міцнішає держ. апарат України, 
розбудовуються військові кадри, а голова Центральної 
Ради пише історико-соціолог. трактат про «Підстави Ве¬ 
ликої України», в якому наголошує на ролі села, армії, 
міста і цілої нації в держ. будівництві демокр. України. 
Багато з вищенаведених думок Грушевського не втрати¬ 
ли своєї цінності і по сьогодніш. день. 

Треба підкреслити, що відродження і розбудова укр. 
державності Центральною Радою проходила серед над¬ 
звичайно складних внутр. і зовн. політ, обставин. Перш 
за все маємо на увазі непідготовленість укр. народу до 
побудови власної держави. А ще — зрусифікованість 
значної частини укр. населення, зокрема, в містах. Тоді 
ж на терені України у розпорядженні рос. Тимчасового 
Уряду була мільйонна армія, яка постійно загрожувала 
держ. діяльності Центральної Ради. Деякі дослідники, які 
критично ставляться до держ. будівництва Центральної 
Ради, забувають, що Тимчасовий Уряд в жовтні 1917 р. 
почав готувати судовий процес проти неї, звинувачуючи 
її в «державній зраді», але жовтневий переворот перервав 
цю підривну діяльність, і на місце Керенського до влади 
прийшов Ленін з більшовиками, які ще нетерпиміше по- 
ставился до держ. аспірацій укр. нації. Рада Народних 
Комісарів відразу ж розпочала криваву війну з Україн¬ 
ською Народною Республікою. Тут навіть не згадуємо 
про різні політ, ускладнення між укр. політ, партіями, 
які, звичайно ж, не сприяли загальній нац. консолідації 
і підривали держ. будівництво. І все ж, незважаючи на 
ці величезні перешкоди, Центральна Рада і М. Грушев¬ 
ський не лише спричинилися до нац. самоусвідомлення 
укр. народу, але й надали відповідної легально-державної 
структури укр. державі. Якщо лише перерахувати зако¬ 
нодавчі акти Центральної Ради, то наочно побачимо всі 


необхідні держ. атрибути розбудови народоправної укр. 
демокр. держави. 

Саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні дер¬ 
жавницькі концепції Президента М. Грушевського і його 
сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, 
стала фундаментом, на якому формувалися і розбудову¬ 
валися пізніші державотворчі концепції укр. нації, 
включно із теперішньою укр. державою, яка пов’язує се¬ 
бе з демокр. основами УНР. Цей основний документ про 
держ. устрій, права і вольності громадян може в усучас¬ 
неній формі стати в пригоді при укладанні і прийнятті 
Конституції сучасної укр. держави. 

У ст. «В перші роковини Української Центральної Ра¬ 
ди» (Вісник Спілки визволення України.— 1918.— 31 бе¬ 
резня) сучасники М. Грушевського так оцінювали його 
діяльність: 

«Провід У. Ц. Ради був у щасливих руках третього 
найвизнішого діяча нової відродженої України, по Шев¬ 
ченкові і Драгоманову, проф. Михайла Грушевського. 
Його дотеперішній досвід у громадській праці, позна¬ 
йомлений з соборною Україною, знамените знання істо¬ 
рії України й загальної, енергічність, ідейність і безприк¬ 
ладна працьовитість робили його провід незаступимим 
і певним успіху. Сі великі й рідкі прикмети голови У. Ц. 
Ради заважали дуже при пляновім етаповім розвитку ук¬ 
раїнського національного руху від записки, представле¬ 
ної свого часу міністрам бувшої Росії в Петрограді через 
перший, третій і четвертий Універсали — до повної дер¬ 
жавної незалежності України». 

Теперіш. держ. будівничі укр. держави, на нашу дум¬ 
ку, поділяють думки з вищенаведеної редакційної ст. з 
1918. Через сімдесят три роки після її появи в редакційній 
ст. «Наш перший президент», що з’явилася в київськім 
часописі «Культура і життя» 23 грудня 1991 р., значиться: 
«Без Грушевського нам не побудувати незалежної Ук¬ 
раїни, першим президентом і великим літописцем якої 
він був. Відродження духовної культури народу — запо¬ 
рука його воскресіння». 

Хочеться вірити, що сьогодні спадкоємці Четвертого 
Універсалу Центральної Ради зуміють виконати свій дер¬ 
жавницький обов’язок. 

НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКА ОКУПАЦІЯ - ОДНАЗ 
ГОЛОВНИХ ПРИЧИН КРАХУ НАЦІОНАЛЬНОГО 
ВРЯДУВАННЯ У КВІТНІ 1918 р. У перші місяці свого 
існування Центральна Рада на міжнародній арені була 
схильною до Антанти і США. Влітку 1917 р. дві групи 
«спеціальної місії» США, що приїздила до Росії, побу¬ 
вали на Україні: одна — на Чорноморському флоті, дру¬ 
га — у Києві, Одесі, на Румунському і Південно-Захід¬ 
ному фронтах. В той же час спеціально для зустрічі з 
представниками УЦР до Києва з Петрограда прибув ата¬ 
ше японського посольства, а трохи пізніше французькі 
офіційні військові представники зустрічались з С. Пет¬ 
люрою. Після жовтневих подій у Петрограді такі кон¬ 
такти пожвавішали: у листопаді відбулась серія зустрічей 
генеральних секретарів О. Шульгіна і С. Петлюри з ан¬ 
глійськими і французькими представниками, обговорю¬ 
валась можливість заснування в Києві і у Парижі пред¬ 
ставництв Франції і УНР, надання фінансової допомоги 
Україні, сприяння з боку Франції в упорядкуванні за- 
лізничого руху, в творенні українського війська і т. ін. 
Офіційних рішень з цих проблем Генеральний секрета¬ 
ріат не приймав, але курс на зближення з державами 
Антанти був очевидним. 

Та після проголошення ІУ Універсалу наступальні дії 
більшовиків активізувалися, і територія УНР дедалі зву¬ 
жувалась. УЦР відчувала, що у боротьбі з червоногвар- 
дійським наступом їй потрібна саме військова допомога. 
Франція і Англія були далеко, а німецькі і австро-угор- 
ські війська — поруч. Ось тут і відбувається зміна стра¬ 
тегічної орієнтації правлячих кіл УНР від Антанти, що 
вимагала продовжувати війну, до Четверного союзу, що 


НІ. Уроки української державності 341 


пропонував мир, тобто від майбутніх переможців у сві¬ 
товій війні до майбутніх переможених. Не можна не бра¬ 
ти до уваги і таку важливу причину повороту, як напо¬ 
легливе прагнення українського народу до закінчення 
майже чотирирічної кривавої всесвітньої війни. 

Саме цей поворот у зовнішньополітичній орієнтації 
став початком кінця, краху Центральної Ради через кіль¬ 
ка місяців. Тільки недалекоглядні політики могли не ба¬ 
чити швидкої жорстокої поразки Четверного союзу у вій¬ 
ні, тобто повного фіаско тих, на кого робиться ставка, 
що означало і власний провал як у боротьбі з більшови¬ 
ками, так і у сутичці з великоросійським шовінізмом в 
особі прихильників самодержавства або «демократично¬ 
го» мордування України. Тільки недалекоглядні політи¬ 
ки могли розраховувати на всенародну підтримку у бо¬ 
ротьбі з «своїми» більшовиками, кидаючись в обійми во¬ 
рога, з яким велась смертельна бійка майже чотири роки, 
та ще й запрошуючи «чужинців» на українські землі. 

Запрошення німецько-австрійських окупантів і спів¬ 
робітництво з ними відштовхнуло від УЦР мільйони лю¬ 
дей і наблизило її власний кінець. Незважаючи на опір 
окупантам з боку українського народу, до початку травня 
вони зайняли майже всю Україну і Крим. Хоч формально 
суверенітет УНР німцями визнавався, але на ділі повни¬ 
ми хазяями і у політичному, і в економічному житті рес¬ 
публіки було окупаційне командування. До того ж, ско¬ 
риставшись сприятливими обставинами, створеними 
для неї німецько-австрійським наступом на Україні, Ру¬ 
мунія при підтримці держав Антанти анексувала загар¬ 
бані ще у січні правобережні райони Бессарабії і вста¬ 
новила там свій режим. 

Офіційні гарячі вітання «спасителям» були від імені 
Центральної Ради надіслані ще до повернення керівни¬ 
ків УНР до столиці. 2 березня голова РНМ В. Голубович 
приїхав з візитом великої вдячності за «визволення» Киє¬ 
ва до головнокомандуючого німецькими військами на 
Східному фронті, ставка якого була у Бресті, звідки від¬ 
правив канцлеру Німеччини телеграму, щоб з надзви¬ 
чайною натхненністю повідомити його про вступ ні¬ 
мецьких військ «у нашу стару і нову столицю Київ, на¬ 
селення якого захоплено їх вітало. Ми приписуємо виз¬ 
волення нашої країни головним чином допомозі, яку ми 
просили у німецького уряду і яку нам надали переможні 
німецькі війська. Сердечно дякую вам від імені україн¬ 
ського народу і його уряду. З непідробленою радістю я 
зустрів звістку про визволення Києва. Поздоровляю ні¬ 
мецьку і українську армію зі швидкою перемогою і з за¬ 
доволенням констатую факт участі німецьких військ у 
справі визволення України». Вже у цьому документі вмі¬ 
щується відверта брехня 27-річного голови уряду про «ра¬ 
дість народу» з приводу окупації Києва і України. 

Та в оману вводились не лише німецьке керівництво, 
а й власний народ. По поверненню до Києва 7 березня 
Центральна Рада проголошувала: «Бачучи, що ся бороть¬ 
ба (з більшовиками — О. М.) затягується і своїми силами 
не можна буде скоро вигнати з України ворогів і завести 
ладу, а весна надходить, і для роботи мусять бути лад і 
порядок, Рада Народних Міністрів постановила прий¬ 
няти допомогу нових, замирених сусідів — Германії й 
Австрії, щоб за помічю їх військ якомога скоріше очис¬ 
тити край наш». Далі УЦР стверджувала, що німці не 
втручаються у внутрішні справи республіки, ведуть себе 
як «наші приятелі і помічники», не збираються зміню¬ 
вати «наші закони і порядки», обмежувати самостійність 
і суверенність УНР. Виходячи з такої політичної міфо¬ 
логії, УЦР знову-таки поспіхом 17 березня ратифікувала 
мирні договори. «Відповідь» на власні утопічні сподіван¬ 
ня Центральна Рада отримала вже у перші дні. Тільки 
що вступивши до Києва, «визволителі» зразу ж відчули 
себе справжніми хазяями становища. Виникло непоро¬ 
зуміння між окупаційними військами та службовцями 
на станції Жуляни: українські громадяни були віддані до 


німецького військового суду і четверо з них опинились 
за його рішенням у в’язниці. 

Окупаційна влада не лише чинила свій суд над гро¬ 
мадянами України, але й керувала господарськими спра¬ 
вами УНР. Так, на початку квітня німецька комендатура 
у Києві видала наказ про сівбу на ланах України. З одного 
боку, це свідчить про зневажливе ставлення окупантів 
до законодавчих і виконавчих органів УНР, які вони на¬ 
чебто визнавали, а з іншого — про повну безпорадність 
вищих і місцевих керівників України, бо сівба дійсно 
проходила дуже мляво, що могло потягнути за собою 
катастрофічний голод. 

Німці і австріяки безперешкодно організували виве¬ 
зення з України картоплі, овочей, лісоматеріалів, мета¬ 
лобрухту, макулатури, капусти, цибулі, майже не докла¬ 
дали зусиль для негайного отримання дозволів від від¬ 
повідних міністерств на відвантаження хліба, збіжжя, 
цукру, яєць, худоби, свиней, сала, вугілля, спирту, за¬ 
лізної та марганцевої руд. Дещо складніше було вивозити 
коней, мішки, брезенти, мануфактуру, галантерею, мед, 
мелясу, олію, шкіру, мастила, гуму, золото, срібло, пла¬ 
тину, мідь, цинк, олово, свинець, кадмій, кобальт, ано¬ 
малій, нікель, вісмут, але й на ці товари міністерство 
торгу й промисловості видавало ліцензії «визволителям». 

Незважаючи на вкрай тяжке становище з продоволь¬ 
ством на Україні, яка перебувала на межі голоду, 3 квітня 
РНМ надала право Державній комісії по товарообміну з 
Четверним союзом укласти торговельну угоду на постав¬ 
ки до нового урожаю у Німеччину і Австрію 60 млн. пудів 
зернових і бобових продуктів та муки. При цьому вима¬ 
галось в ультимативній формі не ставити питання про 
ціни, а УНР повинна була отримати 60% прибутку. Німці 
і австрійці обіцяли авансувати заготівлю хліба, а їх пред¬ 
ставники входили до Центрального і губернського про¬ 
довольчих органів. У обмін на хліб Україна просила сіль¬ 
ськогосподарські машини і мануфактуру. Тау підписаній 
наприкінці квітня угоді справа лише зерновими та мукою 
не обмежувалась. У додаток до них німці повинні були 
отримати ще й 2 млн. 750 тис. голів великої рогатої ху¬ 
доби, 400—500 млн. штук яєць, велику кількість сала і 
цукру, 37,5 млн. пудів залізної руди, багато льону, ко¬ 
ноплі, вугілля, марганцевої руди та ін. сировини. 

Населення все більше розуміло, що німці і австріяки 
вдерлись на Україну не для надання їй допомоги, а для 
пограбування. Навряд чи кому-небудь пощастить підра¬ 
хувати величезні запаси харчів, амуніції, військового зна¬ 
ряддя для двох багатомільйонних фронтів, які опинились 
у австро-німецьких окупантів як колосальна військова 
здобич вже у перші дні навали. 

На кінець квітня кількість окупантів на Україні до¬ 
сягла 500тис. чоловік. Разом з УНР інтервенти окупували 
Крим, Донську область, частину Таманського півостро¬ 
ва, Воронезької та Курської губерній і зупинились на 
лінії Батайськ — Дон — Північний Донець — Дьогтєво 
— Осинівка — Новобіла — Валуйки — Грушівка — Біл- 
город — Суджа — Рильськ. Німеччина і Австро-Угор¬ 
щина залишились вірними угоді від 29 березня 1918 р. 
між собою про поділ сфер впливу на Україні. Перша 
окупувала частину Волинської, Київську, Чернігівську, 
Полтавську, Харківську губернії та Крим, друга — час¬ 
тину Волинської, Подільську, Херсонську і Катеринос¬ 
лавську губернії. Але, звичайно, такий поділ мав дещо 
умовний характер. Скажімо, у місцевості Херсонщини, 
заселені німецькими колоністами, вводились німецькі 
війська, Миколаїв був окупований німцями, 35 тис. нім¬ 
ців розташувались біля Катеринослава. 

Іншими словами, реальними хазяями становища на 
Україні стали саме окупанти. Не стривожила керівницт¬ 
во УЦР і така їх груба і безцеремонна акція, як розфор¬ 
мування дивізії синьожупанників. Затьмарені політич¬ 
ною утопією, і Мала рада, і уряд УНР не відчували на- 
безпеки. І в суботу 27 квітня, і в неділю 28 квітня, і на- 




342 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


передодні цих дат вони інтенсивно працювали. Готува¬ 
лась до ухвали Конституція УНР. Розроблявся проект 
нового закону про громадянство. У стадії вирішення були 
питання про завершення виборів та скликання Україн¬ 
ських установчих зборів, про організацію Великої еко¬ 
номічної ради України, готувався протест державам Ан¬ 
танти щодо приєднання Бессарабії до Румунії. 

Багато учасників засідань Малої ради різко засуджу¬ 
вали дії окупантів, а голова уряду В. Голубович знову 
заспокоював членів УЦРтим, що неприхильне ставлен¬ 
ня до Ради — це коварні підступи київського окупацій¬ 
ного командування, а у Берліні її гаряче люблять. Такі 
запевнення пролунали з трибуни у неділю, а через кілька 
годин прямо у залі засідань, куди німці увірвались без 
будь-яких перепон з боку січових стрільців Є. Коноваль- 
ця, вони заарештували за примхою обставин першим са¬ 
ме М. Любинського, який у свій час і запросив «визво¬ 
лителів» на Україну. У той же день були кинуті за грати 
голова уряду В. Голубович, військовий міністр О. Жу¬ 
ковський, міністр земельних справ М. Ковалевський, 
директор департаменту міністерства внутрішніх справ 
Ю. Гаєвський, а замість міністра М. Ткаченка, якого не 
знайшли, без вагань заарештували його дружину. Всі во¬ 
ни звинувачувались у належності до якогось антинімець- 
кого «Союзу порятунку України», начебто винного у 
зникненні деяких германофільськи настроєних підпри¬ 
ємців. Сам голова УЦР наступного дня, хоч і був обраний 
президентом УНР, впав у такий розпач, що більше до 
активної політичної діяльності не повертався ні за доби 
гетьманату, коли перебував у Києві або в його околицях, 
ні за часів Директорії, ні у роки панування більшовиків. 

Отже, саме помилкова міжнародна діяльність УЦР 
поставила останню крапку в її історії. Німецько-австрій¬ 
ська влада призвела до керівництва Україною, як пише 
М. Брайчевський, «маріонетковий уряд П. Скоропад¬ 
ського — репрезентанта найреакційніших, компрадор¬ 
ських (поміщицько-капіталістичних) верств України». 
Процес творення української демократичної державності 
був перерваний. 


О 


ОБ’ЄКТИВНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ІСТОРИЧНА 
ПЕРСПЕКТИВА ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОС¬ 
ТІ УКРАЇНИ. Народ України є однією з великих євро¬ 
пейських націй. Він протягом кількох тисячоліть живе 
на своїй історичній землі і принаймні понад 800 років 
мав свою державність у різних формах і завжди боровся 
за її відродження. Київська Русь — це, перш за все, Ук¬ 
раїна, а не Московське князівство, що виникло значно 
пізніше,— була однією із наймогутніших і найцивілізо- 
ваніших держав світу, яка уславилася помислами і діями 
князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Воло¬ 
димира Мономаха. Згодом втіленням державницької ідеї 
українського народу стала Галицько-Волинська держава, 
а після — Запорозька Січ. 

У середині ХУП ст. внаслідок національно-визвольної 
війни під проводом Богдана Хмельницького Україна 
знову виборола незалежність і вибудувала найдемокра- 
тичнішу на той час державу, створила першу в світі де¬ 
мократичну конституцію, уклала політичні, воєнні угоди 
з державами, впевнено стала на шлях товарного вироб¬ 
ництва. 

Проте воєнно-політичний союз з Московською дер¬ 
жавою на умовах Переяславського договору 1654 р. був 
пізніше розтоптаний царським урядом, який знищенням 
у 1775 р. Запорозької Січі остаточно ліквідував гетьман¬ 
сько-козацьку державу. Волею московських царів Украї¬ 


на політично і економічно була інтегрована в імперію 
на правах колонії і зазнала тотальної русифікації. З 
1720 р. було заборонено книгодрукування українською 
мовою, аз 1753 р. — викладання українською мовою. З 
1769 р. у населення вилучаються українські букварі. У 
1863 р. видано українофобський Валуєвський циркуляр, 
з 1895 р заборонено українську книгу для дітей, в 1908 р. 
вийшов Указ Сенату про «шкідливість» української куль¬ 
тури. 

У 1917—1918 рр. в умовах краху Австро-Угорської і 
Російської імперій український народ знов став на шлях 
свого державного відродження і об’єднання (УНР, ЗУНР). 
Однак воєнна інтервенція Радянської Росії перекреслила 
світлі сподівання народу України. Суцільна більшовиза¬ 
ція України призвела до її втягнення в неоімперсьу 
структуру — Союз Радянських Соціалістичних Респуб¬ 
лік — замасковану Союзним договором 1922 року. 

Союз РСР, попри його назву, виник і практично весь 
час існував як високоцентралізована, тоталітарна і авто¬ 
ритарна структура, принципово несумісна з засадами де¬ 
мократії, вільного і повноцінного розвитку індивідів та 
націй. Ідеологічною основою Союзу РСР були химерні 
і в самій своїй суті хибні, антиісторичні ідеї перемоги 
всесвітньої пролетарської революції, ліквідації всіх форм 
власності, крім однієї державної, знищення соціальних 
груп (класів) суспільства, панування лише однієї ідеоло¬ 
гії та однієї партії, злиття всіх націй в одну і створення 
радянської людини нового типу, без історичної пам’яті, 
національної свідомості, національних традицій, мови і 
культури. Ці ідеї заперечували загальнолюдські демок¬ 
ратичні цінності і суперечили фундаментальним прин¬ 
ципам побудови всесвіту, а саме: принципу необхідної 
багатоманітності форм життя природи і суспільства, 
принципу вільного розвитку і конкуренції цих форм. 

Під гаслами ліквідації приватної власності і знищення 
експлуататорських класів, боротьби проти «буржуазного 
націоналізму» і утвердження «пролетарського інтерна¬ 
ціоналізму» в Радянській імперії було організовано 
справжній геноцид українського народу за допомогою 
трьох штучних голодоморів 1921, 1933 та 1947 років і 
систематичного знищення української інтелігенції. Про¬ 
водилась цілеспрямована політика тотальної русифікації, 
заборони української національної церкви, викорінення 
історичної пам’яті народу, його національної самосвідо¬ 
мості, гідності та духовності. Внаслідок цього виникла і 
існує реальна небезпека зникнення української нації. Її 
чисельність в межах сучасних державних кордонів Ук¬ 
раїни наприкінці XX ст. є приблизно такою, якою вона 
була на його початку. 

Однак найстрашнішою для майбуття української на¬ 
ції, всіх без винятку національних груп та окремих гро¬ 
мадян, включаючи росіян, є екологічна криза, вінцем 
якої стала чорнобильська катастрофа. Здійснюване 
імперським Центром бездумне і бездушне неконтрольо- 
ване розміщення в густонаселених регіонах України ве¬ 
личезних промислових об’єктів, включаючи атомні та хі¬ 
мічні, зруйнувало навколишнє середовище, зробило 
майже всю територію республіки зоною екологічного ли¬ 
ха і поставило під загрозу порушення генетичного коду 
всього народу України. Екологічна криза в Україні є ре¬ 
зультатом загальної системної кризи колишнього Союзу 
РСР — економічної, політичної, соціальної, культурної. 

Крах Союзу РСР не є випадковим. Він був зумовлений 
неспроможністю його централізованих тоталітарних 
структур забезпечити елементарні права людини, націо¬ 
нальних меншин і націй, гарантувати нормальний де¬ 
мократичний розвиток суспільства, створити матеріаль¬ 
ний добробут для його членів. Світова практика під¬ 
тверджує, що найоптимальнішою формою існування 
людського суспільства, функціонування в ньому демок¬ 
ратичних інститутів є не імперія, а незалежна національ¬ 
на держава. В свій час внаслідок національно-визвольної 




III. Уроки української державності 343 


боротьби всі імперії в світі зазнали розпаду на окремі 
держави. Не став винятком і Союз РСР. 

Ось чому проголошення незалежності України 24 
серпня 1991 р. є не витвір політиканів, екстремістів, 
націоналістів, а історична закономірність. Воно обу¬ 
мовлено віковічним природним прагненням україн¬ 
ського народу до відновлення своєї незалежної держав¬ 
ності. 

Тільки незалежна Україна дасть можливість її народу 
стати господарем своєї долі, землі, надр та результатів 
своєї праці. Тільки незалежна Україна зможе повернути 
втрачену гідність своєму народові, його історію, культу¬ 
ру, національну свідомість, почуття господаря на своїй 
землі. Тільки незалежна Україна дасть змогу утвердити 
демократичний спосіб життя, повернути використання 
наших багатющих ресурсів для добра кожної людини, 
всебічного розвитку її особистості. 

Прихильники збереження Союзу РСР цілком сер¬ 
йозно вважають, що воно немовби необхідне заради 
забезпечення статусу супердержави за Росією, яка пок¬ 
ликана підтримувати відносну стабільність міжнарод¬ 
ної системи та виконувати якусь глобальну місію, а Ук¬ 
раїна та ін. республіки повинні зберегти ту чи ін. форму 
Союзу РСР. 

Сьогодні велич держави вимірюється не кількістю 
зброї і навіть не розмірами території або чисельністю 
населення, а спроможністю забезпечити мир в суспіль¬ 
стві, створити умови для його нормального політично¬ 
го, економічного, екологічного, соціального і культур¬ 
ного розвитку, гарантувати права та добробут людини. 
Будучи частиною чи васалом супердержави, Україна ні¬ 
коли не зможе досягти вказаних благородних цілей. 

Противники незалежної України, граючи на націо¬ 
нальних почуттях росіян, цинічно і відверто твердять, 
що «збереження союзної державності відповідає доко¬ 
рінним інтересам російського народу». Постає питання: 
а як же бути докорінними інтересами українського на¬ 
роду? Очевидно, ними, як і раніше, можна просто знех¬ 
тувати заради інтересів «старшого брата». Але й справжні 
інтереси росіян — не імперія. 

Інше поширене твердження, спрямоване проти неза¬ 
лежності України, полягає в тому, що вона економічно 
не зможе існувати самостійно. Відомо, що багато деся¬ 
тиліть практично весь Радянський Союз жив донецьким 
вугіллям і криворізьким металом, нікопольським мар¬ 
ганцем і запорізьким титаном, дашавським газом і при¬ 
карпатською нафтою. Україна давала державі мільярди 
пудів хліба і її вважали «всесоюзною житницею». Сьо¬ 
годні ресурси республіки значно зменшились, але ж не 
настільки, щоб вона не могла існувати самостійно. На 
території України є більше покладів корисних копалин, 
ніжу будь-якій ін. європейській країні. Сьогодні Україна 
виробляє 25 відсотків загального сукупного продукту ко¬ 
лишнього СРСР, віддаючи щорічно близько 130 млн. 
крб. до союзного бюджету, одержуючи на свої потреби 
трохи більше 20 млрд. крб. Підраховано, що із 64 видів 
продукції, які СРСР екпортував, 46 вироблялося в Ук¬ 
раїні. Підраховано також, що все те, що вивозилося з 
України на світові ринки, може складати за нинішніми 
цінами 30—34 млрд. доларів на рік. Однак до держав¬ 
ного бюджету України валютні кошти практично не 
надходили. 

Сьогодні стало відомо, що в Союзних відомствах існу¬ 
вали таємні мільярдні рахунки, які неконтрольовано ви¬ 
трачалися на невідомо які цілі. Скоріше всього, на під¬ 
тримку тоталітарних прорадянських режимів і зарубіж¬ 
них комуністичних партій та на збагачення найвищих 
ещелонів партійно-державної еліти. 

Отже, тільки досягнення Україною політичної неза¬ 
лежності дасть їй можливість буди господарем у власно¬ 
му домі і використовувати свій економічний потенціал 
на благо народу України. Сенс політичної незалежності 


полягає в тому, щоб самостійно розпоряджатися своїми 
природними ресурсами і встановити зі всіма державами, 
в тому числі і з республіками колишнього Союзу РСР, 
рівноправні і взаємовигідні економічні відносини. 

Проголошення незалежності України матиме й вели¬ 
ке соціальне значення. Адже тііьки маючи свою власну 
демократичну політичну й економічну систему, постійно 
її вдосконалюючи, можна створити гарантії для всебіч¬ 
ного розвитку особи, задовольнити всі її потреби й інте¬ 
реси. На території України проживає більш як ПО на¬ 
ціональностей, серед яких росіяни, євреї, білоруси, мол¬ 
давани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, руму¬ 
ни, греки та ін. Разом з українцями вони складають 
п’ятдесятидвохмільйонний народ України. Тільки неза¬ 
лежна Україна може гарантувати всім їм політичні, гро¬ 
мадянські, економічні і соціальні права, повну свободу 
розвитку всіх національних мов і культур. 

ОРГАН ДЕРЖАВИ — це структурно організований 
колектив державних службовців (або один державний 
службовець), які наділені владними повноваженнями та 
необхідними матеріальними засобами для виконання 
певних завдань і функцій держави. Владні повноваження 
органу держави полягають насамперед у його можливос¬ 
ті, здатності встановлювати формально-обов’язкові пра¬ 
вила поведінки — юридичні приписи і домагатися, за¬ 
безпечувати їх здійснення. Система таких органів утво¬ 
рює апарат держави (державний апарат), а він разом з 
ін. різноманітними організаціями держави (підприєм¬ 
ствами, установами, закладами) складає механізм дер¬ 
жави. 

Види органів держави розрізняються таким чином: 

1) за місцем у системі державного апарату: а) первин¬ 
ні — створюються шляхом прямого волевиявлення всьо¬ 
го (або певної частини) населення й уособлюють суве¬ 
ренітет держави; б) вторинні — всі ін. органи, які ство¬ 
рюються первинними, походять від них, підзвітні їм; 

2) за змістом або напрямком державної діяльності: а) ор¬ 
гани законодавчої влади; б) глава держави; в) органи 
державного управління — виконавчої влади; г) судові 
органи; д) контрольно-наглядові органи; 3) за способом 
утворення: а) виборні, б) призначувані; в) ті, що успад¬ 
ковуються; 4) за часом функціонування: а) постійні; 
б) тимчасові; 5) за складом: а) одноособові; б) колегі¬ 
альні; 6) за територією, на яку поширюються їх повно¬ 
важення: а) загальні (центральні); б) місцеві (локальні). 

До цих органів «прилучаються» органи регіонального 
чи місцевого самоврядування, які на локальному рівні 
виконують — причому юридичними засобами — ряд 
владних функцій, хоч формально вони і не вважаються 
офіційними представниками (органами) держави. 

ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ЗАКОРДОННИМИ СПРА¬ 
ВАМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. Питання міжнарод¬ 
них відносин за доби гетьманату перебували у компе¬ 
тенції міністерства закордонних справ. У перші тижні 
існування режиму його очолив за сумісництвом міністр 
народної освіти М. Василенко. 21 травня управляючим 
міністерством став колишній генерал-губернатор Гали¬ 
чини і Буковини, відомий український вчений і полі¬ 
тичний діяч Д. Дорошенко, якого лише за день до цієї 
дати гетьман призначив товаришем міністра закордон¬ 
них справ. Враховуючи те, що 2 вересня вийшла ще й 
ухвала про надання Д. Дорошенкові портфеля міністра, 
слід вважати посаду управляючого як виконуючого 
обов’язки міністра. 14 листопада міністерство ненадовго 
очолив Г. Афанасьєв. 

Штати міністерства закордонних справ були у порів¬ 
нянні з іншими відомствами невеликими, а структура 
досить простою. Міністр (посада II класу, місячна платня 
2000 крб.) мав двох товаришів (НІ, по 1500), 5 штатних 
членів Ради (IV, по 1000), 4 радники (V, по 900), 6 уря¬ 
довців для особливих доручень (VII—V, по 500—750). 
При ньому існувала ще канцелярія у складі начальника, 




344 Мала енциклопедія етнодержавознавства _ 

начальника референтського відділу, 2 старіших референ¬ 
тів, 2 референтів, 2 старших діловодів, 2 діловодів, 2 по¬ 
мічників діловодів, головного журналіста та 14 урядовців 
1—3 рангу. 

У міністерстві засновувались всього два департамен¬ 
ти — загальний і чужеземних зносин. До штату першо¬ 
го входили директор, старший бухгалтер, юрискон¬ 
сульт, 3 урядовці для особливих доручень, 2 старших 
діловоди та ще 49 урядовців, які розподілялись по 4 
відділах — особистого складу та загальних справ, ар¬ 
хівному, юридичному і бухгалтерсько-господарчому. 
Департамент чужеземних справ функціонував у складі 
директора, віце-директора, 3 урядовців для особливих 
доручень, 3 старших діловодів, 4 перекладачів, 20 дип¬ 
ломатичних кур’єрів та ще 3 урядовців, які спочатку 
поділялись по двох відділах — дипломатичному і полі¬ 
тичному, а згодом — ще й консульському і відділу пре¬ 
си. Таким чином, міністерство закордонних справ було 
найменшим в уряді: всього 169 чол. Та у безпосеред¬ 
ньому підпорядкуванні міністерства перебували по¬ 
сольства, генеральні консульства, консульські агенства, 
міністри — резиденти, надзвичайні дипломатичні місії, 
надзвичайні представники та ін. дипломатичні пред¬ 
ставництва, кількість яких увесь час зростала. 

Посольства Української держави поділялись на два 
розряди. До штату посольства першого розряду входили 
12 осіб: 1 посол або посланник і уповноважений міністр 
(посада III класу, платня на місяць 2 тис. крб.), 1 радник 
(IV клас, 1500 крб.), 1 старший секретар (V клас, 
1250 крб.), 2 секретарі (IV клас, 1000 крб.), 1 бухгалтер 
(VII клас, 750 крб.), 2 старших урядовці (VIII клас, 
750 крб.), 2 молодші урядовці (IX клас, 500 крб.) і 2 дра- 
гомани (VII клас, 750 крб.). На рік кожному посольству 
асигнувалось 338 тис. крб.: 138 тис. на заробітну платню 
співробітникам, 80 — на представництво послові, 15 — 
на канцелярські видатки, 15 — на найом помешкання 
послові, 20 — на помешкання посольства, 25 — на роз’¬ 
їзди послові, 45 — на роз’їзди і житло ін. співробітникам. 
До посольства другого розряду входило усього три особи: 

1 міністр — резидент або повірений у справах (IV клас, 
1500 крб.), 1 секретар (VI клас, 1000 крб.), 1 драгоман 
або перекладач (VII клас, 750 крб.). Річні витрати на таке 
посольство становили 140 тис. крб. Молодші канцеляр¬ 
ські урядовці виконували обов’язки дипломатичних 
кур’єрів. 

Як бачимо, посада посла Української держави дорів- 
нювалась за грошовим утриманням посаді міністра; рад¬ 
ника посольства і міністра — резидента — товариша мі¬ 
ністра; старшого секретаря — директора департаменту; 
секретаря — віце-директора департаменту; бухгалтера, 
старших урядовців і драгоманів — посаді завідуючого 
відділом міністерства. 

Цей штатний розпис був затверджений урядом 14 
червня і вважався незмінним. Саме тому до 31 грудня 
1918 р. на своє утримання представництво України у 
Берліні отримало 270.083 крб. 33 коп., у Відні — 
243822 крб. 23 коп., у Стамбулі — 260122 крб. 20 коп., у 
Софії — 245600 крб., у Бухаресті — 107444 крб. 50 коп. 
Та вже 4 липня склад посольств Української держави 
було поповнено посадами військово-морських агентів, 
кожний з яких мав у своєму розпорядженні доданого до 
штату писаря. Тому видатки на утримання трьох назва¬ 
них представництв збільшились у розрахунку на рік на 
24 тис. крб. У серпні міністерство закордонних справ от¬ 
римало від уряду ще 80 тис. крб. для нового приміщення 
посольства у Берліні. 

Названі п’ять дипломатичних представництв Укра¬ 
їнська держава успадкувала від УНР. У Берліні і Відні 
вони набули статусу І розряду, а у Бухаресті, Софії і 
Царгороді — II розряду. Ось чому до Німеччини і Авст¬ 
ро-Угорщини відправлялись військово-морські агенти 
у чині отамана бригади, а до Румунії, Болгарії та Ту¬ 


реччини — полковника. Згодом матеріальне заохочення 
українських дипломатів за кордоном було дещо підви¬ 
щене, а посади молодших канцелярських урядовців в 
посольствах І розряду перейменувались в аташе з за¬ 
рахуванням їх до дипломатичного корпусу. 

Згідно з законом від 4 липня за кордоном, окрім 
посольства, засновувались ще й консульства І і II 
розрядів, або, як їх частіше називали у документах, 
генеральні консульства і консульства. Перші повинні 
були відкритись у 10 містах колишньої Російської 
імперії — Мінську, Вільно, Ризі, Гельсінфорсі, Са¬ 
марі, Новочеркаську, Тифлісі, Батумі, Омську і Таш- 
кенті, а консульства II розряду у 20 містах — Ново- 
Ніколаєвську, Казані, Астрахані, Ставрополі, Ниж¬ 
ньому Новгороді, Саратові, Катеринбургу, Орлі, Во¬ 
ронежі, Курську, Пензі, Баку, Семипалатинську, 
Бійську, Хабаровську, Владивостоку, Іркутську, Ар¬ 
хангельську та Бухарі. На утримання цих консульств 
уряд асигнував 321255 крб. Слід підкреслити, що 
більшость з названих міст виявилась у той час сто¬ 
лицями проголошених незалежних державних утво¬ 
рень на теренах самодержавної Росії. 

Але в листопаді Кабінет міністрів скасував закон від 
4 липня і ухвалив новий закон, згідно з яким у першо¬ 
черговому порядку створювалось 10 генеральних кон¬ 
сульств (Берлін, Відень, Будапешт, Ясси, Царгород, 
Цюріх, Варшава, Москва, Петербург, Тифліс), 13 кон¬ 
сульств (Мюнхен, Данціг, Львів, Софія, Вільно, Жене¬ 
ва, Копенгаген, Амстердам, Стокгольм, Гельсінфорс, 
Самара, Ростов-на-Дону, Владивосток), 12 віце-кон- 
сульств (Галац, Варна, Християнів, Лодзь, Рига, 
Курськ, Баку, Єреван, Батум-Поті, Омськ, Ташкент, 
Вірне) та консульське агенство у Новочеркаську. Шта¬ 
ти цих дипломатичних представництв були невелички¬ 
ми: генеральне консульство — 3 особи (генеральний 
консул, посада якого за матеріальним утриманням до- 
рівнювалась посаді товариша міністра, старший секре¬ 
тар і секретар), консульство — 2 особи (консул з пра¬ 
вами директора департаменту та секретар), віце-кон- 
сульство — 2 особи (віце-консул з правами віце-дирек¬ 
тора департаменту та секретар), консульське агенство — 

1 особа (консульський агент з правами завідуючого від¬ 
ділом міністерства). Міністр закордонних справ засво¬ 
їм розсудом міг призначити в особливих випадках до 
генеральних консульств ще й віце-консулів додатково 
та консулів замість секретарів, а також радників з ок¬ 
ремих питань, але останніх — без грошового утриман¬ 
ня. Крім того, міністерство закордонних справ разом з 
міністерством торгу й промисловості уповноважува¬ 
лись на заснування ще 25 консульських агенств за по¬ 
требою. 

На підставі згаданого закону засновувались не лише 
посольства, а й надзвичайні дипломатичні місії та дип¬ 
ломатичні представництва, які, окрім п’яти згадуваних 
вище, діяли на цей час у Швейцарії, Фінляндії, Польщі, 
у Скандинавських державах і Галичині, на Дону і Ку¬ 
бані. 

Всі документи про визнання Української держави 
з боку іноземних країн гетьман загубив під час життя 
за кордоном. Але неважко встановити, що у Києві 
існували дипломатичні представництва і місії 
РРФСР, Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, 
Болгарії, Румунії, Фінляндії, Польщі та деяких не- 
більшовицьких державних утворень на території ко¬ 
лишньої Російської імперії (Азербайджан, Грузія, 
Дон, Кубань). Періодично на утримання іноземних 
представництв міністерство закордонних справ отри¬ 
мувало від уряду відповідні кошти. Все викладене 
приводить до висновку, що Українська держава під¬ 
тримувала активні дипломатичні стосунки з майже 
30 країнами, більшість з яких виникла на території 
колишньої Російської імперії. 


III. Уроки української державності 


345 


п 

ПЕРСПЕКТИВИ УТВЕРДЖЕННЯ МОЛОДОЇ УК¬ 
РАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Шлях до утвердження МОЛОДОЇ 
української державності не був і не буде легким, а процес 
очищення від імперських традицій вимагає пильності й 
щоденної копіткої праці. Одначе, як показує досвід, ви¬ 
важеність і розсудливість у політиці допомагають подо¬ 
лати несприятливий збіг обставин. Після утворення не¬ 
залежних держав на руїнах СРСР почав ходити привид 
безвладдя і анархії. Внаслідок цього найактуальнішою те¬ 
мою політичного життя стала перспектива чергового пе¬ 
ревороту, встановлення диктатури. Очевидно, мають ра¬ 
цію соціологи, котрі стверджують, що питома вага влади 
в суспільстві не змінюється. Суть у тому, чи концентру¬ 
ється вона в центрі, чи розпливається по периферії. Та¬ 
кою вже є логіка політичного життя. На місце імпер¬ 
ського цесаризму завжди, як свідчить історія, приходила 
епоха місцевого бонапартизму, але в жодному разі не 
демократія. І бонапартизм слід сприймати без заідеоло¬ 
гізованого підтексту як об’єктивну перехідну форму 
правління, оскільки демократія — сума багатьох складо¬ 
вих, які в умовах цесаризму ще не могли визріти. 

І ще. Після серпня 1991 р. визначення співвідношен¬ 
ня між категоріями «капіталізм» і «соціалізм» стало пре¬ 
рогативою науковців, а також засобом для дискредитації 
суперників у політичній боротьбі. Для рядового грома¬ 
дянина ці поняття не становлять інтересу. Люди зрозу¬ 
міли головне: у країні, що розпалася, не було ні капіта¬ 
лізму в сучасному його розумінні, ні соціалізму. Напів¬ 
феодальний же тоталітаризм себе дискредитував. Отже, 
якщо нинішня влада, хоч якою б вона не була, почне 
налагоджувати життя, хай спочатку і ледь відчутно, народ 
сприйме її беззастережно. 

Будь-який «-ізм» не є хитромудрою інтелігентською 
вигадкою, а відображає в свідомості якусь одну з тен¬ 
денцій суспільного розвитку. Розробляючи власну мо¬ 
дель розвитку не на основі загадкової «слов’янської ду¬ 
ші», а шляхом поєднання історичних традицій з єдиними 
для всього світу фінансово-економічними законами, не¬ 
минуче доведеться відповісти на ряд запитань, пов’яза¬ 
них з славнозвісними «-ізмами». Наприклад, до якої кін¬ 
цевої форми соціально-політико-економічного устрою 
прагне країна? Яку роль у регулюванні всієї системи слід 
відвести конкуренції, яку — державній власності, яку — 
корпоративності? Яка модель соціального захисту і ре¬ 
гулювання ринку більш приваблива? Чи збережуть Ук¬ 
раїна і Росія, а якщо «так», то якою мірою, соціалістичні 
цінності (як більшість країн Європейського співтова¬ 
риства) чи навпаки вони тяжітимуть до системи, прой¬ 
нятої капіталістичною конкуренцією на взірець Сполу¬ 
чених Штатів? Відповіді на ці запитання є справою су¬ 
веренного вибору кожної країни, і ніяка стороння сила 
не має права впливати на її рішення. 

Зустрічі у Мінську, Алма-Аті та Ашгабаді в грудні 
1991 р. вселили сподівання, що концепція Співдружнос¬ 
ті Незалежних Держав буде віддаленим прообразом за¬ 
хідноєвропейської. За час, який минув, з’ясувалося, що 
механізм взаємозалежності СНД все ще несе на собі від¬ 
биток старих імперських порядків, коли регіони країни 
штучно ставилися в залежність механізмом технологіч¬ 
ного процесу. Водночас стало очевидним, що нагальний 
і невиважений розрив цих зв’язків уже завдав економіці 
катастрофічних втрат, а народам — величезних страж¬ 
дань. Отже, практика доводить, що проблема полягає не 
в тому, чи потрібна інтеграція, а в тому, як і на яких 
засадах вона повинна реалізовуватися. 


Ще один аспект — західні держави вимагають від Ук¬ 
раїни гарантій щодо ядерного роззброєння і здійснення 
прав людини. Такі гарантії не даються на віру. їх запо¬ 
рука — громадянське суспільство, яке тільки й створить 
передумови для демократії. Тому, коли західні політики 
буквально «виписують» нам негайне впровадження де¬ 
мократії як засобу від усіх недуг, слід уточнити, що ма¬ 
ється на увазі. Демократія, як відомо, є не просто про¬ 
дуктом історії, вона є продуктом певної історії. І якщо 
поняття демократії утвердилося на Заході як символ пев¬ 
ної форми і певного механізму державного правління, 
то навряд чи за допомогою цього ж поняття ми зможемо 
повною мірою охарактеризувати процеси, що відбува¬ 
ються в Україні. 

Ідучи до наповнення суверенітету конкретним демок¬ 
ратичним змістом, ми, очевидно, передусім мали б за¬ 
цікавитися аналогічним досвідом молодих держав так 
званого «третього світу», зокрема, щодо вибору ними мо¬ 
делей державного устрою. І нехай не бентежить цей тер¬ 
мін — «третій світ», бо багато з цих країн уже стали сві¬ 
товими лідерами у певних галузях технологічної револю¬ 
ції. Як показує досвід, більшість з них почали зі спроб 
утвердження моделей західної демократії. Однак у спе¬ 
цифічних умовах цих країн запозичені демократичні 
інститути виявилися нежиттєздатними. Соціальна на¬ 
пруженість змусила згодом перенести акцент на ство¬ 
рення стабільних інститутів влади заради демократії в її 
європейському розумінні. 

І це був «відхід» від надбань цивілізації і демократії. 
Потенціал кожного народу може проявитися сповна ли¬ 
ше шляхом адаптації до історичних особливостей регіо¬ 
ну, локально спеціалізованих способів життєдіяльності. 
Гадаємо, що й Україна, надавши пріоритет гаслу «закон¬ 
ність і порядок», успішно пройде першу й найнеобхід- 
нішу стадію на довгому шляху утвердження принципів 
демократії. Від багатьох різноманітних об’єктивних та 
суб’єктивних факторів залежатиме, наскільки цивілізо¬ 
вано цей шлях буде пройдено, незалежно від того, які 
вимоги до України могли б бути висунуті країнами За¬ 
ходу. 

Звичайно, політики можуть проголосити «найпередо- 
вішу» демократію, як це досить часто й бувало у світі, 
але згодом усе-таки життя візьме своє, і всі, зрештою, 
зрозуміють, що така демократія «не по кишені». Для неї 
ще потрібно створити підгрунтя у вигляді громадянсько¬ 
го суспільства власників. Коли ж соціальні реформи в 
цьому напрямі й далі будуть половинчастими й непос¬ 
лідовними, то, помножені на втому і масовий вичіку¬ 
вальний фаталізм одних людей і фанатизм інших, ви¬ 
кликатимуть неминучу небезпеку маневрування між де¬ 
мократією і диктатурою. Врешті-решт, ситуація приведе 
до нестійкого режиму, який, за визначенням уругвай¬ 
ського письменника Е. Галькано, перетвориться в «де- 
мократуру». 

На початок 1994 р. світло в кінці тунелю ще не за¬ 
блищало, і пошук шляхів з кризи продовжується. Проб¬ 
лема виявилась набагато складнішою. Сподіватися, що 
поворот до поліпшення ситуації забезпечить прошарок 
нахабної компрадорської буржуазії, який здебільшого 
нажив багатство на спекуляціях продукцією державних 
підприємств, витрачаючи прибутки не на розвиток ви¬ 
робництва, а на престижне споживання, не доводиться. 

Вивести з кризи може лише мільйонна армія селян, 
працівників промисловості, охорони здоров’я, науки, ос¬ 
віти, культури, цивілізованих підприємців (хай спочатку 
дрібних і середніх), енергію і добросовісну працю котрих 
державі слід би було стимулювати матеріально й мораль¬ 
но. Поки що реформи не викликали до життя це головне 
джерело відродження економіки країни, не створили 
стимулів для інвестицій у розвиток виробництва, під¬ 
приємницької діяльності в промисловості, не зацікавили 
просту людину в чесній праці з повною віддачею сил. 




346 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Нестійкість режиму, звісна річ, підвищує варіатив¬ 
ність дальшого розвитку суспільства. Яким би принад- 
ливим не був шлях еволюції, але він не завжди гарантує 
вирішення нових завдань, особливо в кризові моменти. 
Все залежатиме від конкретної обстановки, розкладу по¬ 
літичних сил, традицій політичної культури. Коли криза 
заходить у тупий кут, з’являються альтернативи і, як по¬ 
казує досвід, частіше за все відповідно до того генетич¬ 
ного фонду, якого суспільство набувало століттями — 
через період «смути» до встановлення диктатури. 

Розмитість класичних правових понять приводить і 
до розмитості звичних критеріїв державного перевороту 
та громадянської війни. Збереження функцій держави як 
головного роботодавця в умовах існування «тіньових» 
мафіозних структур неминуче доводить ущемлених тру¬ 
дящих до ірраціонального озлоблення, яке, наклавшись 
на національні суперечності, уже набуло форм прихова¬ 
ної громадянської війни. Яка ж з двох тенденцій візьме 
гору — еволюційна і мирна чи радикальна з опорою на 
збройні сили? Обидві мають приблизно однакові шанси. 
Населення, безумовно, підтримає гасло законності і по¬ 
рядку, щоб вибратися з провалля анархії і мафіозного 
свавілля. І українцям, і росіянам потрібна стійка форма 
державного життя з високим рівнем персоніфікованої 
політики. Такою є вимога перехідного часу. 

Руйнівні процеси багато в чому пояснюються безпо¬ 
радним станом і російської, і української державності. 
Йдеться не лише про конституційні дефекти й хиби, кри¬ 
зу взаємовідносин між представницькою та виконавчою 
владою, а про нездатність державних структур управляти 
країною, контролювати економічні процеси, підтриму¬ 
вати в суспільстві порядок. Ні дострокові вибори, ні нові 
конституційні положення самі по собі не можуть бути 
гарантами подолання кризи державності. На першому 
етапі її утвердження може зарадити лише широка про¬ 
грама підготовки і розстановки достатньо значного про¬ 
шарку компетентних і непідкупних адміністраторів, рі¬ 
шуче підвищення їх професіоналізму і відповідальності, 
подолання в їх середовищі бюрократизму і сваволі апа¬ 
ратників. Лише це може відновити довір’я до державних 
органів як захисників інтересів усіх громадян і прав кож¬ 
ної окремої людини. 

Покладатися тут на невидиму руку ринку, яка, мов¬ 
ляв, усе сама розставить на свої місця, було б не те що 
наївним, а й злочинним. Потрібна довгострокова й ці¬ 
леспрямована програма підготовки й добору адміністра¬ 
торів, державного будівництва в цілому, гарантування 
громадянам доступності освіти, медичної допомоги, 
житла. На часі — гостра потреба реалізувати потенціал 
нової Конституції України, утвердження її демок¬ 
ратичного, державницького та народного підґрунття на 
шляху до демократії, правової держави та ринкової 
економіки, словом, до справді незалежної України. 

ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД РАД І ПО¬ 
СТУПОВА ВТРАТА ЦЕНТРАЛЬНОЮ РАДОЮ ІНІЦІА¬ 
ТИВИ У ВИРІШЕННІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ. 
Помічаючи зростаючий у листопаді — грудні 1917 р. 
вплив більшовиків, Центральна Рада рішуче відкинула 
ідею скликання Першого з’їзду Рад 3 грудня 1917 р., що 
було вирішено на засіданні Київської обласної Ради за 
участю представників Харківської і Одеської Рад 24 лис¬ 
топада. Потім, зваживши свої сили, УЦР почала підтри¬ 
мувати ідею з’їзду, але при цьому провела «упереджу- 
вальні акції» у вигляді ліквідації Київського військово- 
революційного комітету на чолі з Л. Пятаковим, роз¬ 
зброєння вірних більшовикам військових частин, 
прискореного обрання делегатів на з’їзд за власними на¬ 
багато завищеними нормами представництва від селян¬ 
ських спілок і українізованих військових частин. Спец¬ 
іальною постановою Генерального секретаріату від 1 
грудня навіть в’їзд до Києва став суворо обмеженим на¬ 
чебто з-за війни та у «зв’язку з загальним планом роз- 


грузки м. Києва», що аж ніяк не можна вважати демок¬ 
ратичним заходом. Дозвіл на прибуття до столиці у гро¬ 
мадських чи державних справах (а саме до цієї категорії 
належали делегати з’їзду Рад) міг видаватися лише за зго¬ 
дою секретарства внутрішніх справ. 

Більшовицьке ж керівництво виявилось зовсім не го¬ 
товим до такого розгортання подій. Сила і більша орга¬ 
нізованість були цілковито на боці УЦР. Спроби поро¬ 
зумітися і розпочати з’їзд у перші дні грудня виявились 
марними. А поміж тим Центральна Рада не віддавала 
ініціативу і на ін. політичних ділянках. Саме у ці дні 
інтенсивно утворювався за рішенням УЦР Український 
фронт шляхом об’єднання Південно-Західного та Румун¬ 
ського фронтів. Забороненими виявились всі фронтові 
більшовицькі газети, заарештованими — члени ревкомів 
та багато обраних командирів. Генеральний секретаріат 
проголошував, що з 4 грудня бере справу перемир’я до 
своїх рук, буде підтримувати контакти з Ставкою вер¬ 
ховного головнокомандуючого, нести відповідальність за 
харчування військ, підвоз фуражу для коней і т. ін. Від¬ 
нині всі дії Ставки на Українському фронті контролю¬ 
вались урядом УНР. Військово-революційні комітети 
скасовувались, а їх повноваження переходили до комі¬ 
сарів УЦР. 

5 грудня Генеральний секретаріат розіслав чергову но¬ 
ту тільки-но створеним урядам Південно-Східного Со¬ 
юзу, Сибіру, Криму, Молдавії, Краєвому закавказському 
комітетові, Білоруській Центральній Раді, петроград¬ 
ській Народній Раді та ін., де ще раз пропонував при¬ 
ступити до творення центрального уряду «соціалістичної 
демократії Росії» на таких загальнодержавних підвали¬ 
нах: республіканський та справді демократичний полі¬ 
тичний устрій кожної держави в Росії, свобода особи, 
сумління, слова, друку, зборів, страйків, незайманість 
оселі, взаємне невтручання у внутрішні справи членів 
федерації. Слід зазначити, що на попередню аналогічну 
ноту Генерального секретаріату від 25 листопада було 
одержано лише одну відповідь з Дону. Водночас уряд 
УНР підготовував і відповідь на ультиматум петроград¬ 
ської РНК від 4 грудня. В ній більшовицький центр зви¬ 
нувачувався у нещирості, грубих замахах на право само¬ 
визначення українського народу, втручанні в справу упо¬ 
рядкування державного і політичного життя УНР, пре¬ 
тензіях на керування українською демократією, нищенні 
демократичних завоювань революції. На одну дошку що¬ 
до Центральної Ради ставились і більшовики, і кадети, 
і чорносотенці. їм пропонувалось виїхати геть з території 
України. Те ж саме стосувалось «великоросійських сол¬ 
дат, які робили змови проти влади українського народу 
і загрожували внести в життя України криваву братов¬ 
бивчу війну, анархію і всю ту розбещеність, яка панує 
на території Народних Комісарів». 

В день одержання більшовицького ультиматуму УЦР 
закрила кордони України, припинила залізничне сполу¬ 
чення з Росією і заборонила вивозити за межі УНР у 
місцевості, підвладні петроградській РНК, хліб та ін. 
продовольчі вантажі. Це стосувалося не лише грунтових 
і залізничних шляхів, а й водного транспорту, пошти та 
усяких ін. засобів зв’язку. 

Одним словом, напередодні Першого з’їзду Рад Ук¬ 
раїни ситуація з кожним днем загострювалась, і краще 
підготовленою до такого перебігу подій виявилась УЦР. 
Після невдалих спроб відкрити з’їзд 3, 4, чи 5 грудня він 
нарешті розпочався 6 грудня, але у ролі його організатора 
виступав вже не оргкомітет Рад, а керівництво УЦР у 
складі М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша, 
С. Петлюри та ін. Зважаючи на такі обставини, делега- 
ти-більшовики та їх однодумці покинули зал засідань. 
Більшість з них переїхали до Харкова, об’єднались там 
з делегатами обласного з’їзду Рад робітничих і солда¬ 
тських депутатів Донецького і Криворізького басейнів, 
обрали ЦВК і проголосили Радянську владу на Україні. 




III. Уроки української державності 


347 


Через кілька днів виник і Народний секретаріат — біль¬ 
шовицький уряд, альтернативний Генеральному секре¬ 
таріатові. Соціалістичні революційні сили України роз¬ 
кололись остаточно, чим було закладено грунт для бра¬ 
товбивчої громадянської війни. 

Безпідставними виглядають сучасні суперечки нав¬ 
коло «законності» проголошення Радянської влади на 
Україні. Жодна революція в історії людства не відбу¬ 
вається на «законних» підставах, бо жодна діюча влада 
не закріплює ні в конституції, ні в будь-яких ін. пра¬ 
вових актах можливість свого повалення. Революція — 
це завжди насилля, причому меншості над більшістю. 

З суто формальної юридичної точку зору проголошен¬ 
ня Радянської влади, звичайно ж, було «незаконним», 
але так само «незаконно» називала себе найвищим ор¬ 
ганом влади на Україні і навіть парламентом Центральна 
Рада. Якщо ставати на жорстку позицію законності, то 
й проголошення УНР було «грубим її попранням». На¬ 
ціонально-визвольна боротьба, революція — це не даро¬ 
ване законодавцями, а природне, невід’ємне право кож¬ 
ного народу, так само, як, скажімо, право людини на 
життя, свободу волі, слова, переконань тощо. 

Не мають здорового глузду і суперечки, хто мав більше 
право виступати від імені українського народу — Цен¬ 
тральна Рада чи більшовики. Будь-яка політична сила у 
національно-визвольній боротьбі, у революції вважає се¬ 
бе найвищим виразником інтересів і потреб народу. І 
тільки потім виявляється, хто ж саме зміг відбити такі 
потреби і інтереси. Під впливом багатьох факторів, особ¬ 
ливо політичної еквілібристики, шахрайства, тут можуть 
мати місце помилкові відхилення мас від дійсно вірного 
для них курсу. Але через деякий час все стає на свої 
місця. 

Розпочавши врешті-решт роботу, з’їзд Рад вже без 
участі більшовиків та їх прихильників майже одноголос¬ 
но в ейфоричній атмосфері прийняв кілька резолюцій, 
відозв, звернень, які цілковито підтримували Центральну 
Раду і Генеральний секретаріат. З від’їздом більшовиків 
«плюралізм думок» був вичерпаний, і 2 тис. делегатів 
схвалювали їх практично одностайно. Ультиматум пет¬ 
роградського уряду від 3 грудня був розцінений як замах 
проти УНР, брутальне порушення права українського 
народу на самовизначення та на вільне обрання форм 
свого державного життя, як прагнення до розпалення 
братовбивчої війни між Росією і Україною. З останнього 
приводу прийнято відозву до народів Росії, де виклада¬ 
лись головні цілі політики УЦР щодо державного устрою 
України, передачі землі без викупу трудовому народові, 
встановлення 8-годинного робочого дня, робітничого 
контролю над виробництвом, скасування смертної кари, 
амністії, національно-персональної автономії, забезпе¬ 
чення громадянських та політичних свобод. На з’їзді бу¬ 
ло обрано групу делегатів у складі майже ЗО чоловік, які 
мали виїхати до більшовицького війська і умовляти сол¬ 
дат не йти війною на Україну. Та вогонь громадянської 
війни палахкотів дедалі сильніше. 

ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ 
З’ЇЗД. Відбувся 6—8 квітня 1917 р. На ньому були ши- 
роко представлені делегати від усіх українських губерній, 
різних верств населення, багатьох політичних партій та 
громадських рухів (УПСР, УСДРП, УПСФ, РДП, УПСС, 
Селянські спілки, студентські громади, товариства «Ук¬ 
раїнська хата», «Просвіта», «Праця», ім. П. Полуботка, 
Жіночий союз, Наукові товариства, кооперативні орга¬ 
нізації тощо). Серед 600 делеагтів з’їзду було багато пред¬ 
ставників українських громад Петрограду і Москви, Рос¬ 
това над Доном і Саратова, Кубані і Бессарабії, Виборга 
і Кронштадту та ін. територій поза межами України. Про 
досить велику увагу до українців, що мешкали в ін. час¬ 
тинах колишньої імперії, говорить те, що головував на 
з’їзді один з нащадків запорізьких козаків, представник 
Кубані С. Єрастов, а до складу невеликої президії увійш¬ 


ли два солдати-українці — (П. Овдієнко і С. Гайдай) з 
Петрограду, матрос О. Пилипенко з чорноморського 
броненосця «Синоп», представник Крондштадського 
флоту О. Крупський. 

Документи того часу свідчать про піднесену, добро¬ 
зичливу, демократичну атмосферу з’їзду. Неодноразово 
гриміли величний спів «Як умру, то поховайте» та вітан¬ 
ня «Слава». Повсюдно у залі майоріли прапори з пор¬ 
третом Т. Шевченка. За ініціативою Селянської спілки 
одноголосно було вирішено спорудити у Миколаєвсько- 
му садку проти Київського університету на місці пам’ят¬ 
ника Миколі І монумент невмирущому Кобзареві. Зви¬ 
чайно, делегатам нелегко було втриматись від надмірних 
бажань вислуховувати безліч урочистих привітань на ад¬ 
ресу з’їзду. М. Грушевському як почесному голові дово¬ 
дилось неодноразово закликати їх перевести роботу з’їз¬ 
ду у більш конструктивне русло. 

Головними на з’їзді були питання національного бу¬ 
дівництва та реорганізації УЦР на нових демократичних 
засадах. Делегати заслухали доповіді Д. Дорошенка — 
«Державне право і федеративні змагання на Україні», 
О. Шульгіна — «Федералізм. Домагання демократичної 
федеративної Російської Республіки», Ф. Матушевсько- 
го — «Автономія широка і обмежена, національно-тери¬ 
торіальна і національна. Домагання широкої національ¬ 
но-територіальної автономії України. Права національ¬ 
них меншостей і їх забезпечення», Ф. Крижанівського — 
«Спосіб і порядок фактичного творення автономної Ук¬ 
раїни і відносин до російських Установчих зборів», 
В. Садовського — «Про географічні і статистичні дані, 
з которих належить розраховувати при творенні автоно¬ 
мії України», П. Понятенка — «Заступництво інтересів 
національних меншостей», С. Колоса — «Конкретні ук¬ 
раїнські домагання до Тимчасового уряду» та ін. У цьому 
ж плані виступили понад 70 промовців. 

Але резолюції з’їзду виявились дуже лаконічними і 
конкретними. В них робився наголос, що тільки широка 
національно-територіальна автономія України забезпе¬ 
чить потреби всіх народів і народностей, що живуть на 
її землі, що єдиною відповідною формою державного ус¬ 
трою Росії є федеративна демократична республіка, а од¬ 
ним з головних принципів автонмоії — повне забезпе¬ 
чення прав національних меншин. Важливо підкресли¬ 
ти, що представник Тимчасового уряду Київський гу¬ 
бернський комісар М. Суковкін у промові на з’їзді палко 
підтримав прагнення українського народу до автономії, 
зазначивши при цьому, що останнє слово тут належить 
Установчим зборам. У відповідь на виступ губернського 
комісара з’їзд на пропозицію М. Грушевського висловив 
підтримку Тимчасовому урядові. Гарячі вітання новому 
шляху національного будівництва України висловили 
О. Коломійченко з Москви, М. Каган — від Єврейської 
соціалістичної робітничої партії, П. Куліш — від поль¬ 
ського соціалістичного гуртка, Ф. Франц — від чехосло¬ 
вацького війська на фронті, Р. Волошиновський — від 
польських організацій у Києві, Ш. Коіова — від грузин¬ 
ських організацій у Києві, представники аналогічних ла¬ 
тиських, естонських та багатьох ін. неукраїнських гро¬ 
мадських організацій. Недвозначну підтримку діям УЦР 
висловив на з’їзді і представник Київської Ради робіт¬ 
ничих депутатів Незлобін. 

Завершив з’їзд свою роботу практично одноголосним 
обранням головою Центральної Ради М. Грушевського. 
Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфре- 
мов. Потім було обрано склад УЦР з 115 осіб, приблизно 
з одинакової кількості членів як від територій, так і гро¬ 
мадських та професійних організацій. Через кілька днів, 
застосовуючи дозволений метод кооптації, до цього 
списку було включено ще 5 чоловік. Звернемо увагу, що 
у процесі виборів встановлених раніше квот суворо не 
дотримувались. Скажімо, від просвітницьких та ін. ор¬ 
ганізацій Києва було обрано не 10, а 12 членів, від міст 




348 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


Харкова і Катеринослава — не 2, а 3, від Одеси — не 2, 
а 4, від Кубані — не 3, а 2, від Таврії — не 3, а 1 особа. 
З’явились у складі УЦР представники від Жіночого со¬ 
юзу, від учительства, що не передбачалось раніше. Не 
скористались можливостями наданої їм квоти українські 
громади Холмщини, Курщини та деяких ін. губерній. Не 
дуже поспішали вводити своїх представників до складу 
УЦР і делегації Галичини та Буковини, які були присут¬ 
німи на Національному з’їздові. Але повністю відразу 
було замінено обраних представників від студентства і 
соціалістів-самостійників. Перші члени оновленої УЦР, 
обрані Українським національним з’їздом, підлягали за¬ 
твердженню або заміні на губернських з’їздах. Більшість 
з них було затверджено, але представники від Волинської 
і Полтавської губерній замінені повністю, а від Черні¬ 
гівщини — частково. Надіслали своїх делегатів до УЦР 
Холмщина, Архангельське та деякі ін. земляцтва. Згодом 
члени УЦР обирались ще й на професійних з’їздах, збо¬ 
рах українських земляцтв (колоній), громадських орга¬ 
нізацій, партій і союзів, а також кооптувались самою 
УЦР. 

ПЕРШИЙ УРЯД УНРІ НАЦІОНАЛЬНІ ПИТАННЯ. 
При створенні Генерального секретаріату у червні 1917 р. 
проти існування цього органу виступали О. Шульгін та 
Н. Григоріїв. Перший від імені ЦК УРДП доводив, що 
Генеральний секретаріат не може бути урядом України, 
бо УЦР є орган національного, а не територіального 
представницта. Саме тому проголошення Генерального 
секретаріату урядом є насильство над національними 
меншинами. Уряд у країні один — Тимчасовий, а на Ук¬ 
раїні виконавчий орган повинен виконувати функцію 
лише національного представництва. Найголовніше пра¬ 
во ж УЦР, на думку Шульгіна,— це право «вето» на по¬ 
станови та ін. рішення Тимчасового уряду. Те ж саме 
стверджував Григоріїв. Але В. Винниченко, М. Є. Єре- 
міїв, М. Ковалевський, К. Сивошапка, М. Грушев- 
ський, М. Ковальський, П. Тушкан, 3. Висоцький, 
М. Любинський відкинули такі аргументи і підтримали 
рішення Комітету УЦР про утворення Генерального сек¬ 
ретаріату як уряду України, проте в резолюції слово «пра- 
вительство» було замінено словами «вищий революцій¬ 
ний орган українського народу». Першу декларацію Ге¬ 
нерального секретаріату його голова В. Винниченко 
зачитав на V сесії УЦР 26 червня 1917 р. В ній прого¬ 
лошувалися основні напрями і принципи діяльності ви¬ 
конавчого органу Центральної Ради і робився особливий 
акцент на тому, що сама декларація є висновком соціа¬ 
лістичної і демократичної думки. 

Члени УЦР загалом підтримали декларацію, але й під¬ 
дали її критиці за слабку увагу до фінансової і еконо¬ 
мічної, особливо продовольчої політики, до створення 
постійної армії і народної міліції, до скликання Україн¬ 
ських установчих зборів, до загальної освіти та україні¬ 
зації шкільної справи, до координації діяльності окремих 
секретарств, до ставлення до Тимчасового уряду, до 
справи негайного виведення з Києва донських козаків 
та ін. неукраїнізованих військових частин, до долі гали¬ 
чан, до майбутньої мирної конференції, до українізації 
земств і міських дум, до мистецтва, до українізації суду 
і розвитку українського права взагалі. 

Загалом по обговоренню декларації Генерального 
секретаріату було прийнято проект резолюції, внесеної 
фракцією есерів, де Генеральний секретаріат іменувався 
«найвищим народоправним органом українського наро¬ 
ду і його найвищою владою». Таке формулювання щодо 
виконавчого органу, звичайно, не може не викликати 
сумніву. 

Лідери УЦР вважали, що Центральна Рада у перші 
місяці після Лютневої революції сама була виконавчим 
органом об’єднаних партійних і громадських груп, носі¬ 
єм моральної влади. Але з бурхливим розвитком демок¬ 
ратичних процесів, швидким зростанням довір’я до неї 


з боку українського народу «розмір і сила нашої мораль¬ 
ної влади оскільки розрослися, що вона сама собою, під 
натиском логічного ходу подій, без бою і заколоту пере¬ 
творюється у справжнє народоправство». Разом з тим, 
провід УЦР тверезо дивився на ці процеси, вважаючи, 
що Центральна рада завоювала довір’я не всього укра¬ 
їнського народу, а тільки певної частини його, і потрібен 
деякий час, щоб до неї приєдналася й ін. частина укра¬ 
їнської та неукраїнської людності. 

Проте, як вважало керівне ядро УЦР, процес пере¬ 
творення моральної влади у публічно-правову вже у 
червні 1917 р. набув такої сили, що Центральна Рада ви¬ 
черпала себе як орган об’єднання української демократії 
на грунті лише національно-політичних домагань, як 
тільки виконавчий орган, і через те мусила розширити 
платформу своєї діяльності, взяти на себе функції націо¬ 
нального сейму, тобто законодавчого органу всього ук¬ 
раїнського народу. 

Саме так обгрунтовувалась необхідність створення Ге¬ 
нерального секретаріату, що мав взяти на себе всі ко¬ 
лишні виконавчі функції УЦР та її Комітету. Не може 
не викликати підвищеного інтересу процес становлення 
і розвитку першого в історії українського народу уряду. 
Свою структуру і компетенцію спочатку він визначив сам 
у згаданій вище декларації. Встановлювались відповідні 
посади голови, 11 генеральних секретарів та генерально¬ 
го писаря. Головою та генеральним секретарем внутріш¬ 
ніх справ став В. Винниченко. До його обов’язків як сек¬ 
ретаря входили справи організації, агітації, пропаганди, 
керівництво різноманітними громадсько-адміністратив¬ 
ними закладами, демократизація місцевої і загально- 
краєвої адміністративної влади, тобто сільських, містеч¬ 
кових та волосних адміністративних органів, земських 
управ, міських дум, керівництво повітовими і губерн¬ 
ськими комісарами, що забезпечувало б пристосування 
всього адміністративного механізму до потреб організо¬ 
ваної, усвідомленої демократії і підготовлений за допо¬ 
могою цього самого апарату ще дальшого щабля — ор¬ 
ганізації єдиної краєвої автономної влади в порозумінні 
з демократіями ін. національностей на Україні. 

Першим генеральним секретарем фінансових справ 
став X. Барановський. До його компетенції входила роз¬ 
робка основ національної фінансової політики. При 
цьому уряд визнавав, що перевести всі фінансові справи 
цілковито на державний грунт ще не було можливості. 
Проте підготовчу роботу з цього питання в умовах май¬ 
бутньої автономії треба було розпочинати. Головним зав¬ 
данням генерального секретарства судових справ або, як 
ще його називали, справ юстиції (секретар В. Садов- 
ський) була підготовка судових інстанцій, у першу чергу, 
їх українізація та демократизація і розробка відповідних 
законопроектів, які б відповідали автономному статусу 
України. 

У дуже стислій формі ставились завдання перед гене¬ 
ральним секретарством військових справ (секретар 
С. Петлюра): українізація війська як у тилу, так і на 
фронті, пристосування військових округ на Україні і їх 
організації до цієї справи. Щодо генерального секретар¬ 
ства земельних справ, яке очолив Б. Мартос, то до його 
компетенції входила розробка проекту земельного зако¬ 
ну на підставі рішень Всеукраїнського селянського з’їзду. 
Ставилась вимога розмежувати у цьому проекті компе¬ 
тенцію центру і Українського сейму та підготувати його 
до відкриття Всеросійських установчих зборів. На сек¬ 
ретарство покладалась також організація волосних, по¬ 
вітових і губернських земельних комітетів та Рад селян¬ 
ських депутатів, утворення Українського краєвого зе¬ 
мельного комітету, управління не тільки земельними 
справами, а й сільськогосподарським інвентарем. 

Дуже важливі завдання покладались на генеральне 
секретарство міжнаціональних справ (секретар С. Єфре- 
мов, а через кілька днів — О. Шульгін). Головні з них - 



III. Уроки української державності 349 


боротьба за автономно-федеративний устрій Росії, по¬ 
розуміння на цій основі українців з неукраїнською люд¬ 
ністю, скликання з’їзду представників народів та облас¬ 
тей Росії, досягнення згоди з національними меншина¬ 
ми. Колишній голова шкільної комісії УЦР І. Стешенко 
очолив генеральне секретарство народної освіти. Воно 
зосередило керівництво як шкільною, так і позашкіль¬ 
ною освітою, справу українізації школи, видання під¬ 
ручників, підготовки і перепідготовки вчителів, згурту¬ 
вання їх у професійні товариства, створення Всеукраїн¬ 
ської та місцевих шкільних рад, призначення комісарів 
по народній освіті. 

Створення генерального секретарства продовольчих 
справ (секретар М. Стасюк) мало на меті заснування 
Всеукраїнського продовольчого комітету, забезпечення 
планомірності у роботі всіх продовольчих органів на Ук¬ 
раїні, досягнення її автономії у справі постачання харчових 
продуктів, надання українським хліборобам потрібного у 
їх господарствах знаряддя. Генеральний писар, яким став 
П. Христюк, повинен був порядкувати відповідною кан¬ 
целярією, завідувати справами всього Генерального сек¬ 
ретаріату, забезпечувати тісний зв’язок між генеральними 
секретарями у їх повсякденній роботі та відповідною 
інформацією. Генеральні секретарства праці, шляхів, тор¬ 
гівлі і промисловості були передбачені у структурі уряду з 
самого початку, але завдання перед ними у декларації не 
визначалися і секретарі призначені не були. 

Інтенсивно розроблявся Статут Генерального секре¬ 
таріату. 15 липня його було доповнено представниками 
національних меншостей: генеральним секретарем пошт 
і телеграфів став О. Зарубін, генеральним контролер¬ 
ом — М. Рафес, а посади генеральних секретарів праці 
і торгуй промисловості залишені для росіян. Пропозиція 
про створення секретарства з релігійних справ не про¬ 
йшла. Замість нього згодом у секретарстві внутрішніх 
справ з’явився підвідділ релігійних справ. На посаду 
статс-секретаря при Тимчасовому уряді у справах Украї¬ 
ни було рекомендовано М. Стебницького з надією на 
те, що він стане членом петроградського уряду. Та цього, 
звичайно, не сталося. 

Статут Генерального секретаріату був затверджений 
Малою радою 16 липня. У цьому документі УЦР вже 
проголошувалася органом революційної демократії всіх 
народів України, функції якої припиняться зі скликан¬ 
ням Українських установчих зборів, а Генеральний сек¬ 
ретаріат — вищим органом управління по Україні, який 
формується Центральною Радою через свій Комітет, тоб¬ 
то Малу раду. 

До складу Генерального секретаріату повинні були 
входити 14 чоловік: генеральні секретарі у справах внут¬ 
рішніх, фінансових, військових, продовольчих, земель¬ 
них, юстиції, освіти, національних, торгу й промисло¬ 
вості, пошт і телеграфу, праці, доріг, генеральний конт¬ 
ролер та генеральний писар. При секретарстві з націо¬ 
нальних справ обов’язково створювалися три пости 
товаришів (від росіян, євреїв і поляків), які затверджу¬ 
вались Комітетом (Малою радою) і мали право вирішаль¬ 
ного голосу на засіданнях Генерального секретаріату, 
тобто прирівнювались до секретарів. 

Влада Генерального секретаріату поширювалась на всі 
урядові інституції на Україні. Деякі з них могли з його 
дозволу безпосередньо зноситись з Тимчасовим урядом. 
Генеральним секретаріатом та його органами повинні 
були заміщуватись всі невиборні урядові посади. При 
Тимчасовому урядові мав бути статс-секретар зі справ 
України, який призначався б центром за згодою УЦР, 
пильнував інтереси України, а в разі потреби пересилав 
законопроекти на розгляд Центральної Ради. Санкції ж 
на українські законопроекти повинен був давати Тим¬ 
часовий уряд. Він же затверджував тимчасові фінансові 
розрахунки на потреби України, які ухвалювала Цен¬ 
тральна Рада. 


Бюджет Генерального секретаріату мав формуватися 
УЦР. У перервах поміж сесіями останньої він відпові¬ 
дав би перед Малою радою. На випадок виникнення 
непорозуміння між Генеральним секретаріатом і Ма¬ 
лою радою справа повинна була переноситись на розг¬ 
ляд сесії УЦР, яка скликалася негайно. Коли негайно 
сесію зібрати було неможливо, Генеральний секретарі¬ 
ат мав би виконувати рішення Малої ради, але не всі, 
а тільки ті, що були прийняті більшістю у дві третини 
голосів. УЦР у будь-який час могла висловити недо¬ 
вір’я Генеральному секретаріатові, після чого він мав 
виходити у відставку. 

Особливо не подобався Тимчасовому урядові пара¬ 
граф 19 Статуту, який наголошував: «Всі закони Вре- 
менного Правительства мають силу на Україні з дня про¬ 
голошення їх у Краєвому Урядовому Вістникові на ук¬ 
раїнській мові». Незважаючи на те, що у примітці до 
цього параграфу зазначалось, що в екстренних випадках 
Генеральний секретаріат проголошує їх іншим способом, 
було зрозуміло: при нагоді вищий виконавчий орган Ук¬ 
раїни зміг би, користуючись цим положенням Статуту, 
не допустити дії того чи ін. закону Тимчасового уряду 
на своїй території. До речі, всі закони, крім українських, 
повинні були публікуватись ще й на російській, єврей¬ 
ській та польській мовах. 

Петроград поспіхом створив спеціальну юридичну ко¬ 
місію, яка відкинула затверджений Малою радою Статут 
Генерального секретаріату і виробила свою Інструкцію 
з цього питання. У названому документі Генеральний 
секретаріат проголошувався найвищим органом Тимча¬ 
сового уряду на Україні, призначеним останнім відпо¬ 
відно до подання УЦР. Відкидались посади генеральних 
секретарів продовольчих справ, військових справ, юсти¬ 
ції, пошт і телеграфу та доріг. Склад виконавчого органу 
зменшувався з 14 до 9 чоловік, з яких четверо мали бути 
особами неукраїнської національності. Всі рішення Ге¬ 
нерального секретаріату повинні були затверджуватися 
Тимчасовим урядом навіть після обговорення їх у Цен¬ 
тральній Раді. Вищий виконавчий орган України пере¬ 
творювався на проміжну інстанцію між Петроградом та 
місцевими органами управління, та й то далеко не у всіх 
випадках. Він не мав права призначати осіб на урядові 
посади, а тільки висував кандидатів на них на розгляд 
центру. Всі стосунки Генерального секретаріату з Тим¬ 
часовим урядом і зворотньо мали відбуватися через ко¬ 
місара України у Петрограді, який теж призначався Тим¬ 
часовим урядом. 

Майже всі ін. демократичні положення Статуту, 
прийнятого на Малій раді, відкидалися. Найбільшим 
утиском України з боку імперського центру було поши¬ 
рення повноважень Генерального секретаріату лише на 
5 неповних губерній: Київську, Волинську, Подільську, 
Полтавську та Чернігівську (без Мглинського, Суразь- 
кого, Стародубського та Новозибківського повітів). Поза 
межами України опинилася більша її частина, розташо¬ 
вана на величезних просторах Харківської, Катеринос¬ 
лавської, Херсонської і Таврійської губерній, не говоря¬ 
чи вже про Галичину, Буковину, значні території Беса¬ 
рабії, Донщини, Холмщини. Правда, у Інструкції було і 
пом’якшення: ці повноваження могли поширитися у 
майбутньому на ін. губернії і їх частини, якщо їх земські 
установи висловлять таке бажання. 

Інструкція Тимчасового уряду виявилась значним від¬ 
хиленням від досягнутої згоди на початку липня, не від¬ 
повідала інтересам Центральної Ради, навіть не згадувала 
посаду статс-секретаря України у Петрограді, не визна¬ 
чала правове становище і не надавала жодного права ко¬ 
місарові України у центрі, відкривала простір для сваволі 
Тимчасового уряду стосовно України, жодним словом 
не згадувала такі життєзначущі справи, як судові, вій¬ 
ськові, продовольчі і багато інших, практично обходила 
мовчанням повноваження як Генерального секретаріату 



350 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


в цілому, так і генеральних секретарів зокрема, перешко¬ 
джала утворенню єдиної революційної влади. 

Наприкінці вересня з’явилась ще одна декларація Ге¬ 
нерального секретаріату вже як «повноправного», тобто 
визнаного і затвердженого Тимчасовим урядом. Вона бу¬ 
ла викладена у формі заяви про наміри. Наголошувалось, 
що утворений волею демократії України Генеральний 
секретаріат буде керуватись принципами і директивами, 
виробленими Центральною Радою як революційним 
парламентом, і відповідатиме перед нею. Основою но¬ 
вого життя на Україні ще раз стверджувалось національ¬ 
не державне самовизначення. Головна мета уряду — єд¬ 
ність Російської федеративної республіки, вироблення 
автономного статуту України, об’єднання всієї україн¬ 
ської землі і всього українського народу в одній авто¬ 
номній одиниці, справедливе і уважне ставлення до на¬ 
ціональних прав та домагань усіх національностей, 
участь у підготовці мирної угоди, скликання Всеукраїн¬ 
ських установчих зборів. 

У декларації підкреслювалось, що війна і економічне 
винищення держави потягли за собою темне, несвідоме 
невдоволення народних мас. Звідси зростання анархії, 
контрреволюції, безладдя, епідемія грабунків, самосудів, 
збройних виступів безвідповідальних груп. Генеральне 
секретарство внутрішніх справ зобов’язувалось рішуче 
боротись з анархією і контрреволюційними замахами з 
допомогою демократичних органів місцевого самовря¬ 
дування, перетворити стихійно виникаючі організації 
Вільного козацтва в активну, організовану самодіяль¬ 
ність і самооборону населення, які мають стати твердою 
опорою в боротьбі з елементами безчинств і злочинницт- 
ва. Для організованого проведення демобілізації у складі 
зазначеного міністерства створювався демобілізаційний 
відділ. 

Довершенням Великої російської революції визнава¬ 
лись Всеросійські установчі збори. Для їх належного про¬ 
ведення уряд обіцяв створити виборче бюро, організу¬ 
вати цілу низку з’їздів комісарів, представників народних 
управ (земств), міських самоврядувань, громадських 
установ. 

Проголошувався пріоритет інтересів трудящих мас, 
яким мусять поступатися всі ін. інтереси. Земля, надумку 
уряду, належала тому, хто її обробляв, але остаточно зе¬ 
мельне питання повинне вирішуватися Всеросійськими 
та Всеукраїнськими установчими зборами. А до цього 
Генеральний секретаріат повинен був упорядкувати за¬ 
гальні відносини через місцеві земельні комітети, об’єд¬ 
нувати агрономічні сили, поширювати сільськогоспо¬ 
дарську освіту, хліборобську кооперацію, хліборобські 
артілі, готувати перехід всіх лісів у національну власність, 
виробити плани громадського лісоводства, меліорації і 
використання всіх ялових земель, охорони природних 
багатств України від грабіжницької експлуатації та ни¬ 
щення. 

Капіталістичну форму промисловості і торгу, як гово¬ 
рилось у декларації, скасувати раптово неможливо. Саме 
тому в інтересах трудящих потрібні державний контроль 
і регуляція господарського життя. Цю функцію мав взяти 
на себе економічний комітет, який прибрав би до своїх 
рук поділ харчів, сировини, матеріалів, палива, дбав би 
про піднесення продуктивності праці, регулювання про¬ 
мисловості й торгу, поліпшення економічної ситуації. 

У справі фінансів визнавалась необхідною їх децен¬ 
тралізація, створення на Україні свого бюджету, який 
існував би поруч з загальнодержавним, підвищення опо¬ 
даткування заможних верств людності, введення прогре¬ 
сивного оподаткування, знайдення засобів сплати вже 
встановлених податків, утворення національного укра¬ 
їнського банку і народного українського банку. 

Щодо освіти, то перспектива вбачалась у створенні 
протягом року проекту нової за змістом і за формою шко¬ 
ли на Україні, яка б діяла на демократичних і національ¬ 


них підставах, у тому числі для національних меншин. 
Водночас повинні були організовуватись відповідні кур¬ 
си для вчителів, видаватись підручники та учбові посіб¬ 
ники, готуватись кадри лекторів для українських універ¬ 
ситетів та вищої школи. Передбачалось відкрити у Києві 
Педагогічну академію, народні університети, створити 
систему позашкільної освіти за допомогою просвітниць¬ 
ких товариств, всіляко підтримувати національне мис¬ 
тецтво та народних умільців. 

Секретарство національних справ повинне було бо¬ 
ронити національні меншини від юридичних і фактич¬ 
них обмежень в громадських і політичних відносинах, 
сприяти на основах свободи і демократизму вдоскона¬ 
ленню існуючих та створенню нових національних 
установ, встановленню добрих стосунків між різними 
націями На Україні. Але головним завданням секретар¬ 
ства вважалось заступництво українських інтересів не 
лише у кордонах означених Тимчасовим урядом губер¬ 
ній, а й за їх межами. Воно мало бути завжди в центрі 
національного життя, володіти необхідною інформа¬ 
цією, подавати про нього найширші відомості. 

Уряд визнавав, що найважчим у справі побудови но¬ 
вого життя буде організація самого механізму цілком но¬ 
вої державної адміністрації, що ще більш ускладнюється 
обмеженням з боку Тимчасового уряду компетенції Ге¬ 
нерального секретаріату у справах продовольчій, шляхо¬ 
вій, поштово-телеграфній, судовій та військовій. Тому у 
декларації ставились вимоги негайного створення сек¬ 
ретарства шляхів, секретарства продовольчих справ та 
секретарства пошт і телеграфів. Те ж саме передбачалось 
і у судових справах з метою кращого пристосування суду 
до місцевих особливостей та умов нових національних 
форм життя. 

Окремо виносились питання про військові справи. 
Тут уряд наголошував, що українізація війська йде без¬ 
упинно і вже стала об’єктивним позитивним фактором 
як на фронті, так і в охороні завоювань революції у 
самій державі, а тому треба надати якомога більше пла¬ 
номірності у формуванні українських військових час¬ 
тин. А для цього вкрай необхідне створення секретар¬ 
ства військових справ. Це, на думку уряду, ніяк би не 
порушувало єдності командної влади, системи оборо¬ 
ни, не підривало б авторитет Верховного командування 
і військового міністерства Тимчасового уряду, бо укра¬ 
їнське секретарство займалось би лише організацією і 
формуванням українських військових частин. Кадрові 
і питання щодо військових округів на Україні вирішу¬ 
вались би теж військовою верховною владою, але за 
поданням секретарства військових справ. 

Слід сказати, що Центральна Рада досить часто від¬ 
ступала від Інструкції Тимчасового уряду щодо компе¬ 
тенції окремих секретарств та Генерального секретаріа¬ 
ту у цілому. У більшості випадків це робилось нефор¬ 
мально, а інколи й приймались офіційні рішення. 

Після Жовтневого перевороту у Петрограді Генераль¬ 
ний секретаріат доповнюється шістьма тимчасовими ге¬ 
неральними комісарами зі справ продовольчих (М. Ко- 
валевський), праці (М. Порш), судівництва (М. Ткачен- 
ко), шляхів (В. Єщенко), торгу і промисловості 
(В. Голубович), військових (С. Петлюра). Колишній ге¬ 
неральний контролер О. Зарубін стає тимчасово вико¬ 
нуючим обов’язки генерального комісара пошт і теле¬ 
графу, а його місце займає О. Золотарьов. У складі уряду 
з’явились нарешті всі 3 товариша секретаря національ¬ 
них справ: М. Зільбербарб (євреї), В. Міцкевич (поляки) 
та Д. Одинець (росіяни). Всі вони мали права генераль¬ 
них секретарів. 

Після проголошення УНР організаційна робота по 
вдосконаленню структур виконавчої влади республіки, 
визначенню компетенції секретарств, а потім і мініс¬ 
терств пішла більш жваво і продуктивно. У листопаді - 
грудні центральне місце на засіданнях уряду, звичайно, 




III. Уроки української державності 


351 


займали військові питання, організації правоохоронних 
органів, стосунків з більшовиками, Четвернимсоюзом, 
багаточисельними урядами, що виникали на території 
колишньої Російської імперії, виборів до Всеросійських 
та Українських установчих зборів. Неодноразово обго¬ 
ворювались фінансові справи, становище у Києві та на 
окремих підприємствах, надання допомоги прифронто¬ 
вим губерніям, друкування власних грошей тощо. Як і 
раніше, тривали зміни у структурі та складі уряду. Ска¬ 
жімо, 11 грудня скасована посада комісара України у 
Петрограді, 21 грудня створено нове відомство — гене¬ 
ральне секретарство морських справ на чолі з Д. Анто¬ 
новичем. Генеральним секретарем земельних справ став 
Б. Зарудний. Подав у відставку наприкінці грудня 
С. Петлюра, а місце генерального секретаря військових 
справ за сумісництвом зайняв секретар праці М. Порш. 

Разом з прийняттям IV Універсалу Генеральний сек¬ 
ретаріат переіменувався на Раду народних міністрів, а 
генеральні секретарі — на народних міністрів. 15 січня 
В. Винниченко подав у відставку з посади голови уряду 
і міністра внутрішніх справ. Разом з ним вирішили звіль¬ 
нити посади міністри: судових справ М. Ткаченко, праці 
і військових справ — М. Порш, морських справ — Д. Ан¬ 
тонович, освіти — І. Стешенко, міжнародних справ — 
0. Шульгін і генеральний контролер О. Золотарьов. Інші 
члени уряду офіційно у відставку не виходили. З пропо¬ 
зицій фракції УПСР 18 січня Центральна рада доручила 
формування нового складу кабінету міністру торгу й про¬ 
мисловості В. Голубовичу. Водночас персонально були 
затверджені членами уряду П. Христюк, М. Ткаченко, 
М. Немоловський, Н. Григоріїв, О. Перепелиця і Є. Со- 
кович. 

Рішенням від 29 січня сама Рада народних міністрів 
доручила товаришеві міністра шляхів Г. Сидоренку ви¬ 
конувати обов’язки міністра пошт і телеграфу, міністрові 
судових справ М. Ткаченку — обов’язки міністра фінан¬ 
сів, міністрові внутрішніх справ П. Христюку — обов’яз¬ 
ки міністра освіти, товаришу міністра О. Жуковсько¬ 
му — міністра військових справ, голові уряду В. Голубо¬ 
вичу — міністра закордонних справ. Виконуючим 
обов’язки генерального писаря вважався Ю. Гаєвський. 

Після повернення до Києва Мала рада заслухала звіт 
Ради народних міністрів і програму уряду. Знову були 
внесені зміни до його складу. Міністром закордонних 
справ вже офіційно став голова РИМ В. Голубович, 
портфель міністра внутрішніх справ одержав М. Ткачен¬ 
ко, судових справ — С. Шелухін, військових справ — 
0. Жуковський, фінансів — О. Перепелиця, освіти — 
В. Прокопович, торгу й промисловості — І. Фещенко. 
Головними завданнями міністерства пошт і телеграфу 
були визначені піднесення «на належну височінь» інфор¬ 
мації, впровадження радіотелеграфу і повітряної пошти; 
міністерства шляхів — налагодження доріг, націоналіза¬ 
ція залізниць, будівництво елеваторів та залізничних се¬ 
лищ; міністерства торгу й промисловості — монополіза¬ 
ція зовнішньої торгівлі, утворення кооперативів; мініс¬ 
терства фінансів — подолання грошової кризи, заміна 
грошей на українські, поширення емісійного права бан¬ 
ків, контроль за банками, розвиток ощадних кас; мініс¬ 
терства продовольства — заведення особливоуповнова- 
жених на місцях; міністерства земельних справ — про¬ 
ведення земельної реформи, реорганізація земельних ко¬ 
мітетів, упорядкування сівби; міністерства праці — 
поширення професійних союзів, організація громад¬ 
ських робіт, відкриття шкіл ремесла для інвалідів; мініс¬ 
терства внутрішніх справ — охорона порядку, налаго¬ 
дження міліції; міністерства військових справ — переве¬ 
дення регулярної армії на міліцію, сприяння міністерству 
внутрішніх справ в охороні порядку; міністерства закор¬ 
донних справ — прямування до укладення загального 
миру, визнання самостійності України, мир з РРФСР, 
переговори з Румунією. 


Як бачимо, у цьому рішенні Малої ради називаються 
12 міністерств, які очолювали, крім В. Голубовича, 
М. Ткаченка, С. Шелухіна, О. Жуковського, О. Перепе¬ 
лиці, А. Прокоповича, І. Фещенка, ще й Є. Сокович і 
В. Єщенко (міністерство шляхів), М. Ковалевський (мі¬ 
ністерство земельних справ), В. Міцкевич (міністерство 
польських справ), Д. Симонів (державний контролер). 
Ніхто не ліквідовував міністерство земельних справ і мі¬ 
ністерство морських справ. А обов’язки генерального пи¬ 
саря, або, як його ще називали, міністра генерального 
писарства, виконував П. Христюк. 

Своєрідний «застійний» період у діяльності уряду 
В. Голубовича у березні — квітні 1918 р., безперервні пе¬ 
реміщення у його кабінеті, метушливість у прийнятті рі¬ 
шень пояснюються, по-перше, тим, що реальна влада у 
цей час належала німецьким окупантам, які досить пре¬ 
зирливо ставились до українських законодавчих, вико¬ 
навчих і судових органів влади; по-друге, уряд відчував, 
що він стрімко втрачає підтримку народу, значні верстви 
якого, як і залишки українського війська, були демора¬ 
лізовані запрошенням багатолітнього ворога на Україну; 
по-третє, члени Малої ради і уряду, які не виїздили до 
Житомира, Коростеня і Сарн, з самого початку березня 
почали виступати проти законів (про гривну, громадян¬ 
ство, герб тощо), що приймались, на їх думку, у неде¬ 
мократичних умовах, малочисельним складом Малої ра¬ 
ди; по-четверте, внаслідок суперечок українські соціал- 
демократи і неукраїнські фракції відкликали своїх пред¬ 
ставників з уряду і розпочали кампанію за відставку 
кабінету Голубовича; по-п’яте, підняла голову Київська 
міська дума з претензіями на врядування, і навколо неї 
об’єднувались всі противники Центральної Ради і РИМ; 
по-шосте, особливу незадовільність демократичних кіл 
київської інтелігенції викликали такі ухвали, як підпо¬ 
рядкування київської міліції міністерству внутрішніх 
справ, заборона мітингів і демонстрацій у свято росій¬ 
ської революції, закони про громадянство, розпоряджен¬ 
ня про вивіски і оповіщення виключно українською мо¬ 
вою тощо. 

ПЕРШІ КРОКИ В УКРАЇНІЗАЦІЇ НАУКИ І КУЛЬ¬ 
ТУРИ ПІСЛЯ ЛЮТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. Вже в березні 
1917 р. М. Грушевський на засіданні Українського нау¬ 
кового товариства (УНТ) обгрунтовано поставив питан¬ 
ня про створення Академії наук України. 29 березня було 
створено комісію по розробці її статуту, а саме наукове 
товариство ставало неформальною, але реальною Ака¬ 
демією наук республіки. Та й надалі мова про цю най¬ 
важливішу наукову установу досить часто йшла на сесіях 
УЦР, засіданнях Малої ради та уряду. 

Саме УНТ як дітище голови Центральної Ради вва¬ 
жало своїм головним завданням українізацію науки. Тут 
за доби УНТ виникли історична, філологічна, природ¬ 
ничо-технічна, медична, статистико-економічна і етно¬ 
графічна комісії. В УНТ активно співпрацювали Д. Ба¬ 
талій, М. Біленківський, М. Возник, О. Єфименко, 

B. Іконніков, М. Команін, О. Левицький, А. Лобода, 

C. Маслов, В. Перетц, В. Щербина та ін. видатні укра¬ 
їнські науковці. Відомі історики України після Лютневої 
революції активізували роботу по зібранню, концентра¬ 
ції, обробці і охороні матеріалів урядових та громадських 
установ Південно-Західного краю під егідою Вченої ар¬ 
хівної комісії, що працювала на вул. Володимирській, 60 
у Києві. Величезні за обсягом наукові дослідження про¬ 
водила Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка 
готувалась відзначити 75-річчя своєї плідної діяльності. 
На місцях діяли губернські архівні комісії, товариства 
дослідників природи, історико-філологічні товариства 
при Київському, Харківському, Новоросійському уні¬ 
верситетах, Ніжинському інституті, Одеське товариство 
історії і старожитностей, Київське фізико-математичне, 
Київське фізико-технічне, Харківське математичне та ін. 
наукові товариства. 




352 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


За рішенням Генерального секретаріату 5 жовтня 
1917 р. у складі історико-філологічного, фізико-матема- 
тичного і правничого факультетів було відкрито Київ¬ 
ський український народний університет. До нього 
приймались особи обох статей, будь-якої національнос¬ 
ті, що представляли атестати або свідоцтва зрілості про 
закінчення: 1) хлоп’ячих гімназій міністерства освіти й 
мистецтва або колишнього «міністерства народного про- 
свещенія»; 2) повного курсу чи чотирьох класів право¬ 
славних духовних семінарій, четвертого класу Олексан- 
дрівського ліцею або Школи правознавства; 3) реальних 
шкіл з додатковим класом, гімназій військового або мор¬ 
ського відомства, восьмикласових громадських комер¬ 
ційних шкіл, учні яких склали додатковий іспит з латин¬ 
ської мови згідно з вимогами курсу хлоп’ячих гімназій 
з одною давньою мовою; 4) вчительських інститутів по 
складанню додаткових іспитів з латинської та однієї з 
нових мов; 5) семикласних жіночих гімназій, гімназій та 
інститутів колишнього відомства імператриці Марії, се¬ 
микласних єпархіальних шкіл та ін. відповідних жіночим 
гімназіям середніх та жіночих шкіл при представленні 
посвідчення про оволодіння курсом у обсязі хлоп’ячих 
гімназій з російської мови та літератури, латинської мо¬ 
ви, фізики, математики, а також однієї з нових мов, коли 
така не викладалась в жіночій середній школі; 6) вищої 
школи. При самому університеті ніяких додаткових іспи¬ 
тів не складалось. 

В історію діяльності УЦР увійде і відкриття нею Ки¬ 
ївського географічного інституту, Київського юридично¬ 
го інституту, Херсонського педагогічного інституту та 
деяких ін. вищих шкіл. У жовтні 1917 р. було вирішено 
створити Кам’янець-Подільський український народний 
університет. На місце виїхала професорська делегація, 
провідну роль у якій відігравав І. Огієнко. Делегація при¬ 
була до Кам’янця-Подільського 22 березня 1918 р., але 
подальші події склались так, що університет було відк¬ 
рито лише за часів гетьманату. 

5 грудня рішенням УЦР в Києві засновувалась Укра¬ 
їнська Академія мистецтв, яка давала вищу художню ос¬ 
віту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, 
гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти зас¬ 
нуванню і підтриманню художніх шкіл на Україні. Ви¬ 
щий мистецький курс могли освоювати чоловіки і жінки, 
незалежно від національності, віри і віку. Особи, що за¬ 
кінчили середні мистецькі школи, зараховувалися у дійс¬ 
ні студенти без іспитів. У цю категорію могли потрапити 
і випускники вищих спеціальних шкіл за фахом будів¬ 
ництво, але після складання іспитів з малювання і з істо¬ 
рії та теорії мистецтва. Дійсні студенти мали сплачувати 
за навчання по 100 крб. на рік, а вільні слухачі — по 200. 
Незаможним студентам призначалися стипендії. Нав¬ 
чання проводилось по майстернях професорів виключно 
за їх власними методами. 

Порядкування Академією здійснювала її Рада на чолі 
з ректором, до складу якої входили професори, академіки 
і по одному представникові від кожних 50 студентів. Ос¬ 
таннім надавалось право утворювати власні товариства. 
Ректор обирався на три роки, професори — на п’ять. 
Перший склад професорів підлягав затвердженню Гене¬ 
рального секретаріату, а у подальшому ці питання мали 
вирішуватися цілком автономно. Коли навчатися у тій 
чи іншій майстерні протягом року не виявляв бажання 
жоден студент, вона ліквідовувалася. Професори не мали 
права викладання у ін. школах. Рада могла обирати по¬ 
чесних академіків зі свого складу. Бібліотека і галерея 
Академії одержували книжки, картини, креслення, ма¬ 
люнки без мита, а українські друкарі зобов’язані були 
постачати їх виданими примірниками з фаху навчання 
студентів. Першим ректором Академії став видатний ук¬ 
раїнський живописець Ф. Кричевський, який на той час 
викладав у Київському художньому училищі. Серед про¬ 
фесорів Академії були такі відомі митці, як М. Бойчук, 


М. Бурчак, М. Жук, В. Кричевський, О. Мурашко, 
Г. Нарбут, Л. Крамаренко та ін. Багато з числа перших 
студентів (Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, О. Павлен¬ 
ко) стали у подальшому відомими майстрами. 

За час існування УЦР на Україні були видані твори 
П. Гулака-Артемовського, приказки Є. Гребінки, праці 
Б. Грінченка («Іван Виговський», «Про книжки», «Без 
хліба», «Павло-хлібороб», «Хата», «Братство і просвітня 
справа», «Про пустині»), Г. Коваленка («Людина і гро¬ 
мада», «Жарти життя»), А. Кащенка («За що?»), С. Чер- 
касенка («Убогий жид», «Як народилась пісня»), 
І. Франка («Перехоплені стежки», «Для домашнього вог¬ 
нища», «Батьківщина і інші оповідання», «Зав’яле лис¬ 
тя», «Украдене щастя», «Сім казок»), І. Нечуя-Левиць- 
кого («Бурлачка», «Чортяча спокуса», «Біда бабі Палаж- 
ці», «Біда бабі Парасці», «Голодному і опеньки м’ясо»), 
а також М. Левитського, О. Левитського, П. Куліша, 

H. Романовича, переклади на українську мову творів 
М. Гоголя, І. Тургенєва тощо. 

Наприкінці квітня міністерство внутрішніх справ 
звернулось до всіх губернських, повітових, народних і 
міських управ України з повідомленням про заснування 
Української національної бібліотеки та Українського ар¬ 
хіву із закликом надіслати для них по 5 примірників всіх 
книг, брошур, відозв, оповіщень, плакатів тощо. Ініціа¬ 
тором створення цих закладів було міністерство освіти, 
зокрема його бібліотечно-архівний відділ. 

Деяка увага з боку Центральної Ради проявлялась до 
діячів української науки і культури. Так, 30 березня було 
призначено довічну пенсію (200 крб. на місяць) вдові ві¬ 
домого українського ученого і письменника Михайла 
Драгоманова — Л. Драгомановій, а також одному з най- 
видатніших вітчизняних письменників І. Нечуй-Левиць- 
кому. Але скористатися такою увагою вони не змогли: 

I. Нечуй-Левицький помер через день після цього рішен¬ 
ня, а Л. Драгоманова — трохи більше ніж через місяць, 

У складі міністерства освіти було створено театраль¬ 
ний відділ, музичний відділ, відділ охорони пам’яток ста¬ 
ровини і мистецтва, архівно-бібліотечний відділ. Остан¬ 
ній дуже ретельно збирав брошури, газети, плакати, афі¬ 
ші та ін. друковані матеріали, документи часів недовгого 
панування більшовиків у різних регіонах України. Теат¬ 
ральний відділ у середині січня у Києві відкрив режи¬ 
серські курси для народних театрів. Слухачами їх могли 
стати всі, хто мав звання народного вчителя або освіту 
не нижче 4 класів гімназії і сплатив за навчання по 
100 крб. за семестр. А повний курс розраховувався на 2 
семестри. За ініціативою відділу охорони пам’яток ста¬ 
ровини і мистецтва уряд УНР відразу після видання 
III Універсалу закликав всіх губернських і повітових ко¬ 
місарів вжити рішучих заходів до припинення вандаліз¬ 
му. Волосним управам та сільським комітетам було до¬ 
ручено взяти під свою опіку всі пам’ятки старовини і 
мистецтва, які проголошувались віднині власністю ук¬ 
раїнського народу. Місцева влада повинна була пересла¬ 
ти або перевезти такі пам’ятки з маєтків, де вони підля¬ 
гали загрозі нищення, до великих міст, що мали забез¬ 
печити їх охорону. Надавалась посильна допомога з боку 
міністерства Житомирському, Кам’янець-Подільському, 
Єлизаветградському, Катеринославському, Одеському, 
Полтавському та ін. краєзнавчим і історичним музеям. 

Свіжий подих у театральне життя за доби Центральної 
ради вносили як досвідчені колективи (театр «Солов- 
цов», театр М. Садовського, театр «Студіо», Одеська, 
Київська, Харківська опери, Харківський міський, Ма¬ 
ріупольський драматичний та ін. театри), так, скажімо, 
і Молодий театр у Києві. Він виник за ініціативи актора 
театру М. Садовського Леся Курбаса ще у травні 1916 р., 
але саме після Лютневої революції настав розквіт його 
діяльності. Цей колектив разом з театром М. Садовсько¬ 
го у квітні 1917 р. з метою підвищення художнього рівня 
українського театру створив Товариство «Національний 


III. Уроки української державності 353 


театр», до якого увійшли П. Саксаганський, М. Садов- 
ський, М. Старицька, Л. Курбас, І. Мар’яненко, С. Ва- 
сильченко, О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко, 
Л. Яновська, О. Косач, І. Бурачек, В. Кричевський, 
М. Жук, О. Кошиць та деякі ін. видатні українські ак¬ 
тори, режисери, письменники, драматурги, художники і 
композитори. 

Влітку 1917 р. члени названого товариства створили 
Національний зразковий театр, який працював у Тро¬ 
їцькому народному домі і ставив українську та світову 
класику за участю І. Мар’яненка, Д. Антоновича, 
Г. Борисоглібської, Л. Гаккебуш, І. Замичковського, 
С. Картальського, Ф. Левицького, Л. Ліницької, К. Лу- 
чицької, тобто цілої плеяди блискучих майстрів укра¬ 
їнської сцени. 

ПЕТЛЮРІВЩИНАІ ЄВРЕЙСЬКІ ПОГРОМИ. У пе- 

ріод громадянської війни на Україні мешкали майже дві 
третини всього єврейського населення Російської імпе¬ 
рії, тоді як у Росії лише п’ята, а у Білорусії — сьома їх 
частина. Ось чому єврейська проблема досить гостро да¬ 
вала про себе знати саме в українських губерніях, де і 
до Лютневої революції, і після неї активно діяли десятки 
єврейських націоналістичних організацій та груп: «За¬ 
гальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і 
Росії» («Бунд»), Єврейська соціал-демократична робіт¬ 
нича партія («Поалей Ціон»), Єврейська комуністична 
партія «Поалей Ціон», «Поалей Ціон Української На¬ 
родної Республіки», Соціалістична єврейська робітнича 
партія. Партія соціалістів-сіоністів, Об’єднана єврейська 
соціалістична робітнича партія, Об’єднана єврейська ко¬ 
муністична партія, Єврейський комуністичний союз, Єв¬ 
рейська народна група, Єврейська народна партія, «Не- 
хац Ісраель», «Бнай-Бріт», «Хейрус Мосейро», «Цейре 
Ціон», «Сетмас», «Ахдус», «Фолькспартай», Борохівські 
клуби тощо. 

Більшість з них непогано орієнтувались у політичній 
ситуації і, відстоючи гасла «богообраності», «виключно¬ 
сті» єврейського народу, єврейської культурно-націо¬ 
нальної автономії, майже без вагань визнавали будь-яку 
владу: і Тимчасовий уряд, і Центральну Раду, і більшо¬ 
виків, і знову Центральну Раду, і гетьманат, і Директо¬ 
рію, і знову більшовиків, і денікінщину, і махновщину, 
і григор’євщину, і врангелівщину, і білополяків. Скажі¬ 
мо, керівники «Поалей Ціону» Авраам Ревуцький і Ізра- 
ель Гольдман у 1917 р. дуже активно працювали у складі 
Центральної Ради, її Комітету, Генерального секретаріа¬ 
ту, у 1918 р. тісно співробітничали з урядом П. Скоро¬ 
падського, у 1919 р. ідейно і матеріально підтримували 
петлюрівську Директорію, а у 1920 р. створили пробіль- 
шовицьку Єврейську комуністичну партію (Євкопе). 
Здавалось би, євреї повинні були б мирно співіснувати 
з усіма режимами. Але виходило навпаки: таке швидка 
зміна політичної орієнтації викликала негативну реакцію 
багатьох з них. 

Це лише одна і, мабуть, не головна причина неприязні 
до євреїв з боку багатьох політичних сил, що діяли на 
Україні у той час. Жорстокий антисемітизм у Росії мав 
своїм джерелом навіть не біблійні легенди, а юдофобські 
переконання Миколи II, які тягли за собою публікацію 
купи антиєврейських брошур, книжок, листівок, ство¬ 
рення чорносотенних організацій типу «Союзу русского 
народа», «Союзу Михаїла Архангела». Єврейські погро¬ 
ми початку XX ст. у 1919—1920 рр., тобто якраз за доби 
Директорії, набули нечуваного розмаху і відбувалися во¬ 
ни переважно на території України, де хазяйнували воя¬ 
ки Української народної армії. За різними даними, їх 
відбулось від 1295 до 1520, а постраждало людей — від 
300 до 700 тис. 

За споминами багатьох керівних діячів УНР 
(В. Винниченка, О. Золотарьова та ін.), головними ви¬ 
нуватцями цього дикунського терору, національної не¬ 
стерпності, доведеної до варварства, постають С. Пет¬ 


люра, Є. Коновалець та їх однодумці. Але офіційні до¬ 
кументи уряду С. Петлюри свідчать про інше. Ось лише 
один з них, виданий 12 квітня 1919 р. після чергових 
страшних погромів на Поділлі, зокрема у Проскурові: 
«Обстоюючи порядок, спокій і законність як необхідну 
умову вільного життя всіх громадян УНР, Народне 
Правительство всіма силами буде боротися з усякими 
порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбій¬ 
ників, хуліганів, погромщиків і інших злочинців без¬ 
пощадно каратиме судом народної совісті. Зокрема 
правительство не допустить до погромів над єврей¬ 
ським населенням України і рішуче буде боротися з 
цим ганебним протидемократичним явищем, яке при¬ 
нижує український народ в очах культурних націй усьо¬ 
го світу». 

Аналогічний зміст мали документи Директорії від 4 
липня, 26 серпня 1919 р., 11 жовтня 1920 р. та заклик 
«Проти погромів» від 12 жовтня 1920 р. До цього слід 
додати, що з С. Петлюрою співробітничали багато єв¬ 
рейських націоналістських організацій, а праве крило 
Єврейської соціал-демократичної робітничої партії ство¬ 
рило навіть за доби Директорії нову партію — «Поалей 
Ціон Української Народної Республіки». Спільну мову з 
С. Петлюрою і з білополяками знаходила створена у Га¬ 
личині «Крайова сіоністська організація». До того ж сіо¬ 
ністи підтримали оголошену у січні 1919 р. Директорією 
війну Радянській Росії, а за ініціативи їх лідера В. Є. Жа- 
ботинського з урядом С. Петлюри було укладено угоду 
про створення у складі Української народної армії «Бріт 
Гаяхат» — загонів єврейської самооборони. У лавах Ук¬ 
раїнської галицької армії у ході переможної для неї Чор- 
тківської операції під проводом О. Трекова у Тернополі 
було створено окремий жидівський курінь під команду¬ 
ванням поручика С. Ляйнберга. До того ж до передпар¬ 
ламенту петлюрівської УНР у листопаді 1920 р. плану¬ 
валось ввести 21 представника від єврейських партій, 
тобто восьму частину всіх депутатів, тоді як росіян — 
лише 6, а поляків — 3. 

На основі аналізу документів часів Директорії немає 
прямих підстав звинувачувати С. Петлюру у антисемі¬ 
тизмі. Але водночас це не дає жодних аргументів для 
висновків про несправедливість французької Феміди у 
жовтні 1927 р., для відкидання сотень і тисяч докумен¬ 
тальних свідчень на паризькому процесові над С. ІНвар- 
цбартом — вбивцею Головного отамана, коли проти 
Петлюри одностайно виступили величезна кількість оче¬ 
видців погромів, всі сіоністські громади, єврейська пре¬ 
са, єврейські лоббісти тощо. Таке одноголосся аж ніяк 
не могло стати результатом лише більшовицької пропа¬ 
ганди. Повне оправдання Шварцбарта — це юридичне, 
а не ідеологічне підтвердження вини Петлюри за вчинені 
погроми. Скоріш за все, останні стали прямим наслідком 
хвилі дикунської отаманщини в УНР на гребні засилля 
євреїв серед більшовицького керівнищ'ва України і Росії. 
І Головний отаман повинен нести пряму відповідаль¬ 
ність за страхіття, що чинили його підлеглі. 

ПІВНІЧНА БУКОВИНА ПІД ЯРМОМ РУМУНІЇ. 
Ця багатостраждальна історична етнічна українська те¬ 
риторія майже півтора століття перебувала під владуван¬ 
ням Габсбургів. Перед початком І світової війни вони 
планували включити Північну Буковину разом із Схід¬ 
ною Галичиною до Українського штату, а Трансільванію 
і Південну Буковину — до Румунського штату майбутніх 
Сполучених Штатів Великої Австрії. 16 жовтня 1918 р. 
останній імператор Австрії і король Угорщини Карл І 
дозволив формування національно-територіальних авто¬ 
номій, а 19 жовтня Українська національна рада у Львові 
проголосила Північно-Західну Буковину з Чернівцями, 
Серетом і Сторожинцем землями Української Держави. 
Та українські і румунські парламентарі від Буковини зіб¬ 
рались у ці дні разом і вирішили поділити край на підс¬ 
таві перепису 1910 р., який показав, що у Буковині 305,1 




354 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


українців та 273,2 тис. румун. Влада австро-угорської ад¬ 
міністрації у капітантах швидко ліквідовувалась і зосе¬ 
реджувалась у руках українського національного коміса¬ 
ра О. Поповича і румунського національного комісара 
А. Ончула. Але 27 жовтня у Чернівцях відбулись прору- 
мунські Установчі збори, де відчутно дали про себе знати 
зазіхання Румунії на Північну Буковину. Це викликало 
рішучий протест народу, що продемонструвало 3 листо¬ 
пада багатотисячне (за різними даними, у ньому брали 
участь від 10 до 40 тис. чоловік) буковинське віче. Його 
учасники відкинули проекти і «австрійської України», і 
«румунської України». Вони стали на тверду позицію са¬ 
мовизначення народів, включення до українських земель 
Чернівців, Заставної, Кіцмані, Вашківців, Вижниці та 
більшої частини Черівецького і Серетського капітантів, 
негайного переобрання органів управління українськи¬ 
ми землями Буковини і приєднання їх до Великої Ук¬ 
раїни. Президент краю І. Ецдорф вже через 2 дні після 
віча визнав Крайовий комітет Північної Буковини, який 
орієнтувався виключно на Українську Державу, прого¬ 
лошену у Львові 19 жовтня, а згодом і на ЗУНР. Якраз 
у дні зречення Карла І від престолу в Австрії (11 листо¬ 
пада) і Угорщині (13 листопада) відбувалось офіційне 
розмежування Північної і Південної Буковини, про що 
повідомлялось у спеціальній Відозві до народу, підпи¬ 
саній українським і румунським національними комі¬ 
сарами. 

Та загарбанню краю з боку Румунії запобігти не вда¬ 
лось. Окупація тягла за собою примусову румунізацію 
українців, встановлення 12—14-годинного робочого дня, 
грабіжницькі податки тощо. По Північній Буковині по¬ 
котилася хвиля мітингів протесту, страйків, політичних 
маніфестацій і збройних повстань. Найбільшим з них був 
виступ мешканців Хотинського повіту, який розпочався 
23 січня 1919 р., тобто у день скріплення Трудовим кон¬ 
гресом України рішення про возз’єднання УНР і ЗУНР. 
Повстанці досить швидко захопили Хотин і майже всю 
територію повіту та передали владу Хотинській дирек¬ 
торії, яка створила три повстанські полки. На допомогу 
директоріанцям з-за Дністра прийшли сотні доброволь¬ 
ців з Поділля, і загальна кількість лав повстанців пере¬ 
вищила 20 тис. чоловік. Та вони були погано озброєні. 
Відчувалась гостра нестача командирів-організаторів. 1 
лютого румунські війська відбили Хотин, а згодом спа¬ 
лили десятки сел, закатували і стратили майже 15 тис. 
селян. Звірства окупантів викликали величезну хвилю бі¬ 
женців. Лише на лівий берег Дністра відкотились понад 
50 тис. мешканців Буковини. 

17 листопада 1919 р. спалахнуло повстання проти ру¬ 
мунських загарбників 113-го стрілецького полку румун¬ 
ської армії, вояки якого були переважно українцями, 
призваними з буковинського краю. Кілька сот повста¬ 
нців захопили потяг і рушили з Чернівців у південному 
напрямку, а ще понад півтори тисячі у пішому порядку 
виступили на Кіцмань і Заставну. Окупанти жорстоко 
придушили і цей виступ: 7 солдат було страчено, а ще 
142 стали каторжанами на 4—20 років. Це повстання роз¬ 
почалось через кілька днів після того, як Антанта і США 
у Сен-Жермені, а потім у Севрі передали Північну Бу¬ 
ковину під владу Румунії, нехтуючи волею народу, який 
і надалі продовжував боротьбу з загарбниками аж до 
1940 р, а згодом ще й у 1941—1944 рр. 

ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ — автономне державне ут¬ 
ворення, що виникло внаслідок мюнхенського зговору 
щодо Чехо-Словаччини восени 1938 р. Віденським ар¬ 
бітражем 2 листопада 1938 р., який був проведений під 
безпосереднім верховенством гітлерівців, значна частина 
території Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Бе¬ 
регове була передана хортистській Угорщині. Згідно з 
мюнхенською змовою 29—30 вересня 1938 р., задоволь¬ 
няючи вимоги гітлерівської Німеччини, без згоди Чехо- 
Словаччини, Судетська область була їй передана. Одно¬ 


часно в Словакії й Закарпатті, користуючись послаблен¬ 
ням центральної влади і не без провокування з боку ні¬ 
мецько-фашистської агентури, розгорнулась кампанія 
про надання цим областям автономних прав. Так, Чехо¬ 
словацький уряд в жовтні 1938 р. надав Підкарпатській 
Русі статус державності, й вона стала суб’єктом Чехо¬ 
словацької Федерації як автономна республіка. Цьому 
передувала поїздка делегації від Української центральної 
народної ради до Берліну на чолі з А. Волошиним, щоб 
випросити «покровительство карпатсько-українській 
державі». Після повернення делегації наприкінці жовтня 
1938 р. був сформований уряд. В Хусті було відкрито ні¬ 
мецьке консульство. З метою забезпечення своєї держав¬ 
ності утворено воєнізовану організацію «Карпатська 
Січ», до якої вступали добровольці, які нелегально при¬ 
були з Західної України. Заступником шефа штабу «Кар¬ 
патської Січі» став Р. Шухевич. 

Функціонери СУН свою діяльність в Карпатській Ук¬ 
раїні розпочали з того, що створили концентраційний 
табір та здійснювали катування людей, українців в тому 
числі, що не були прихильні до СУН. Правда, це засло- 
нювалось в наступному славословієм на адресу Проводу 
ОУН, що нібито впродовж передвоєнних років ОУН за¬ 
вдяки «жертвенній та невсипущій праці й боротьбі» стала 
єдиним правдивим виразником прямування української 
нації до незалежності. Відзначалось, зокрема, що СУН 
внесла значний внесок в організацію молодої Карпат¬ 
ської України, хоча її члени не займали там урядових 
місць, та все-таки вона (ОУН) «напоїла своїм духом усю 
Карпатську Україну, виповнила ентузіазмом серця та¬ 
мошніх українців і була душею державного будівництва». 

Новий статус Підкарпатської Русі (Карпатської Ук¬ 
раїни) не був визнаний ні федеральними органами Че¬ 
хо-Словаччини, ні ін. державами. Отже, він не мав юри¬ 
дичного значення і юридичних наслідків. Це був полі¬ 
тичний, а не юридичний акт. Та навіть його не втілили 
в життя, оскільки на другий день, 16 березня, Карпатська 
Україна була окупована. Тому з правової точки зору не 
може бути й мови про суверенну Карпатську Україну. 

Карпатська Україна посідала значне місце в страте¬ 
гічних планах нацистів. Почалася побудова автостради 
«Захід — Схід», яка проходила через територію Закар¬ 
паття. Маріонетковість карпатсько-українського уряду, 
видимість «державної незалежності» постає наочно, як 
тільки зробити спробу аналізу угод, що були укладені з 
Німеччиною. Так, уряд Карпатської України передавав 
усі права на розвідування корисних копалин та їх екс¬ 
плуатацію Німеччині. Уряд намагався в усьому насліду¬ 
вати нацистські порядки. Заборонялась діяльність полі¬ 
тичних партій, крім профашистського «українського на¬ 
ціонального об’єднання» і так званої німецької партії. 
Карпатська Україна проіснувала лише півроку. Важливо 
наголосити на тому, що 15 березня 1939 р. сейм респуб¬ 
ліки Підкарпатська Русь перейменував її у Республіку 
Карпатська Україна і тим самим підтвердив спорідне¬ 
ність русинів, які проживали на території Підкарпатської 
Русі, з українцями і таким чином свій статус русинів- 
українців як національної меншини Чехо-Словаччини. 
Ця подія засвідчила, що український народ ніколи не 
погоджувався ні на яку опіку старших чи молодших 
слов’янських братів, що він хоче жити в своїй хаті і своєю 
правдою. 15 березня 1939 р. Німеччина загарбала Чехо- 
Словаччину, а Угорщина з дозволу Гітлера окупувала 
решту території Закарпаття. Карпатсько-українську дер¬ 
жаву було ліквідовано. 

І все ж, короткотривала історія маріонеткової держави 
залишила слід у свідомості деякої частини українського 
населення Закарпаття аж до наших часів. Етно-політи- 
зований рух «русинів», тобто закарпатських українців, 
намагається створити штучну автономну республіку Під¬ 
карпатська Русь. Назва Підкарпатська Русь постала в XIX 
й на початку XX ст. і змістовно визначала область За- 



III. Уроки української державності 


355 


карпаття, де переважну кількість населення складали ук¬ 
раїнці («русини», «русняки», «рутени»), тобто етногра¬ 
фічна група українців, що мешкає на території Закар¬ 
патської області, Східної Словаччини, Югославії, Угор¬ 
щини. Певними політичними силами інспірується рух 
за державну самостійність «підкарпатських русинів», ві¬ 
докремлення їх від України. Всіляко поширюються ідеї, 
що немовби русини не є українці, а їх мова також від¬ 
різняється від української. Кілька років тому правління 
«Общества подкарпатских русинов» від імені всього на¬ 
роду краю звернулося до генерального секретаря ООН з 
проханням через представника України в цій організації 
вплинути на керівництво України й «побудить его вьі- 
полнить требование народа Подкарпатской Руси, ли- 
шенной своего статуса самоуправляемой территории (ав- 
тономии) в результате анексии в 1945 году сталинским 
тоталитарньїм режимом». 

Екстремістські елементи з незареєстрованої «Підкар¬ 
патської республіканської партії», беручи на озброєння 
«теоретичні та практичні процеси утвердження» Респуб¬ 
ліки Крим та Молдавської Придністровської республіки, 
прагнуть задовольнити свої сепаратистські амбіції. Так 
історія державного утворення Карпатська Україна, на ад¬ 
ресу якого лунали й до сьогодні лунають славослов’я з 
боку певних політичних сил, стає поживним грунтом для 
роздмухування сепаратистських настроїв, загострення 
міжнаціональних чвар в Закарпатському регіоні України. 

ПОЛЬСЬКІ ПАРТІЇ І ГРОМАДИ В УНР. 23 червня 
1917 р. у Києві відбувся з’їзд польських організацій на 
Україні, який вітав прагнення українського народу до 
політичного визволення і заявляв, що поляки, почуваю¬ 
чи себе одвічними громадянами України, готові дружно 
працювати для творення основ власного життя україн¬ 
ського народу з забезпеченням прав меншості польсько¬ 
го населення. Поряд з секретарством (міністерством) 
польських справ значну роботу по гуртуванню польської 
людності, обороні їх прав проводив Польський виконав¬ 
чий комітет національних організацій, СДКПіЛ — група 
Соціал-демократії Королівства Польського і Литви під 
керівництвом К. Томашевського, І. Фіолека, Я. Коп- 
чинського, Я. Гжеляк-Вісмута, що особливо активно 
діяла у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Луганську, 
Феодосії, Краматорську; ППС — лівиця — Польська 
партія соціалістична (лівиця), КРПП — Комуністична 
робітнича польська партія, ПДЦ — Польський демокра¬ 
тичний централ, ППСО — Польська партія соціал-де¬ 
мократів, «Людова» польська партія, Польська партія 
«кресовців» тощо. 

Окрім постійних мешканців польського походження 
на Україні, вони вели роботу з поляками-військовопо- 
лоненими, захопленими німцями і австро-угорцями, ор¬ 
ганізовували поляків на участь у демонстраціях, компа¬ 
ніях по виборах земств, Установчих зборів. Відверто про¬ 
ти самостійності України серед названих польських ор¬ 
ганізацій виступав лише Польський демократичний 
централ. 

Влітку 1917 р. за сприяння Центральної Ради розгор¬ 
нулось формування польських національних військових 
частин під наглядом Головного польського військового 
комітету і Головного інспектора польських збройних сил 
на Україні — російського генерала Е. Хенніг-Міхаеліса. 
Ці частини розташовувались переважно поблизу маєтків 
і цукроварень великих польських власників. Значна час¬ 
тина вояків польських корпусів грабувала і тероризувала 
українських селян. Ось чому головні сили 3-го польсько¬ 
го корпусу у квітні 1918 р. у районі Немирова були роз¬ 
громлені повсталим місцевим населенням, а ін. форму¬ 
вання з поляків склали зброю перед німцями і австро- 
угорцями. 

Диверсійно-шпигунську роботу в тилу російських 
військ на Україні у 1917 р. вела «Польська військова ор¬ 
ганізація» і створені нею групи «Дніпро», «Головна ко¬ 


манда 3» та ін. Згодом залишки польських корпусів та 
осередки «Польської військової організації» на Україні 
брали участь у військовій підтримці каледінщини, у де- 
нікінських наступах, у війні проти ЗУНР, у польській 
навалі під проводом Ю. Пілсудського. За доби Директо¬ 
рії офіційно визнавались нею партія «Кресовців», «Лю¬ 
дова» партія та ППС — лівиця. 

ПРАВО НА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЙ У ГАС¬ 
ЛАХ БІЛЬШОВИКІВ ПІСЛЯ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮ¬ 
ЦІЇ 1917 р. Для проголошення Україною автономії і на- 
віть повної незалежності у Центральної Ради були всі 
юридичні підстави, джерела яких витікали саме з Пет¬ 
рограду. 2 листопада 1917 р. тут з’явилась «Декларація 
прав народів Росії» — конституційний акт, підписаний 
від імені Республіки Російської народним комісаром у 
справах національностей Й. Джугашвілі-Сталіним і го¬ 
ловою Ради Народних Комісарів В. Ульяновим (Лені¬ 
ним) та надрукований 3 листопада газетою «Правда». Він 
втілював головні риси програми більшовицької партії з 
національного питання, підкреслював, що Жовтнева ре¬ 
волюція почалась під загальним прапором розкріпачення 
селян від влади поміщиків; солдат і матросів — від влади 
самодержавних генералів; робітників — від примх і сва¬ 
волі капіталістів, але розкріпачення народів ще не від¬ 
булося і до нього треба приступити негайно, рішуче і 
безповоротно. Документ звинувачував царат за система¬ 
тичне нацьковування народів Росії один на одного, що 
призвело, з одного боку, до різні і погромів, а з іншого — 
до рабства. Тимчасовий уряд, на думку авторів деклара¬ 
ції, політику нацьковування змінив на політику полох¬ 
ливого недовір’я до народів Росії, політику причіпок і 
провокацій, що прикривалися словесними заявами про 
«свободу» і «рівність» народів. Результатом такої політи¬ 
ки стали посилення національної ворожнечі і підрив вза¬ 
ємного довір’я. Ставився за мету відкритий, чесний і три¬ 
валий союз народів, що зв’яже робіників і селян в одну 
революційну силу, здатну встояти проти всіляких замахів 
з боку імперіалістсько-анексіоністської буржуазії. 

Виконуючи волю першого і другого з’їздів Рад робіт¬ 
ничих і солдатських депутатів, більшовицький уряд Росії 
урочисто проголошував, що покладе в основу своєї ді¬ 
яльності: 1) рівність і суверенність народів Росії; 2) пра¬ 
во народів на вільне самоврядування аж до відокремлен¬ 
ня і утворення самостійної держави; 3) скасування всіх 
і всяких національних і національно-релігійних приві¬ 
леїв та обмежень; 4) вільний розвиток національних 
меншин та етнічних груп, які населяють територію Росії. 

Треба зазначити, що ще до появи Декларації В. Ленін 
неодноразово підкреслював право України на самовиз¬ 
начення, відокремлення від Росії, рішуче підтримав І 
Універсал УЦР. Результати Декларації були приголомш¬ 
ливі: вони дали величезний вибух зростанню національ¬ 
ної свідомості народів. Крім уряду УНР, з березня 1927 
по квітень 1918 р. на території колишньої Російської 
імперії існували такі небільшовицькі державні утворен¬ 
ня, як Хивинське ханство (до лютого 1920 р.), Бухар¬ 
ський емірат (до лютого 1920 р.), Донський військовий 
уряд (травень — липень 1917 р.), Кубанський військовий 
уряд (квітень — листопад 1918 р.), Кубанський краєвий 
уряд (листопад 1917 — лютий 1918 р.), татарсько-баш¬ 
кирська автономія Ідель-Урал-Штати або Урало-Волзькі 
Штати (листопад 1917 р.— квітень 1918 р.), Закавказь¬ 
кий комісаріат (листопад 1917 р.— березень 1918 р.), 
Горська республіка (листопад 1917 р.— березень 1918 р.), 
Республіка Бессарабія (грудень 1917 р.— грудень 
1918 р.), Кримсько-татарський національний уряд (гру¬ 
день 1917 р.— січень 1918 р.), Донська громадянська ра¬ 
да (грудень 1917 р.— лютий 1918 р.), Кокандська авто¬ 
номія (грудень 1917 р.— лютий 1918 р.), Алашська авто¬ 
номія (грудень 1917 р.— листопад 1918 р.), тимчасовий 
Терсько-Дагестанський уряд (грудень 1917 р.— березень 
1918 р.), тимчасовий уряд автономного Сибіру (лютий — 




356 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


жовтень 1918 р.), Уральський військовий уряд (березень 
1918 р. — березень 1919 р.), Закавказький сейм (бере¬ 
зень — квітень 1918 р.), Білоруська народна республіка 
(березень 1918 р.— грудень 1919 р.) та Закавказька де¬ 
мократична федеративна республіка (квітень — червень 
1918 р.). Створювали свої «держави» і більшовики: До¬ 
нецько-Криворізька (січень — березень 1918 р.), Одесь¬ 
ка (січень — березень 1918 р.), Ставропольська (січень — 
липень 1918 р.), Донська (березень — квітень 1918 р.), 
Кубанська (квітень — травень 1918 р.), Амурська (кві¬ 
тень — вересень 1918 р.) радянські республіки, Бакин¬ 
ська комуна (квітень — липень 1918 р.) і радянська рес¬ 
публіка Тавриди (березень — квітень 1918 р.). Тобто ра¬ 
зом з УСРР і РРСФР за доби Центральної Ради на улам¬ 
ках Російської імперії виникали, зникали і продовжували 
існувати понад трьох десятків (як їх тривалий час нази¬ 
вали) революційних і контрреволюційних, демократич¬ 
них і диктаторських державних утворень. У грудні 1917 р. 
Радянський уряд формально визнав право на відокрем¬ 
лення України, Фінляндії і Турецької Вірменії, у серпні 
1918 р. відмовився від договорів про події Польщі, у 
грудні 1918 р. визнав незалежність Литви, Латвії і Есто¬ 
нії, а у січні 1918 р. — Білорусії. 

Після захоплення влади П. Скоропадським у травні 

1918 р. виникли уряд Всевеликого війська Донського, 
Грузинська демократична республіка, Західно-сибір¬ 
ський комісаріат та Республіка горців Північного Кав¬ 
казу, у червні — Вірменська республіка, Азербайджан¬ 
ська республіка, Комітет членів Установчих зборів, 
Тимчасовий Сибірський уряд, у липні — Тимчасовий 
виконавчий комітет Закаспійської області, Північно- 
Кавказька радянська республіка, у серпні — Верховне 
управління Північної області, Уральський тимчасовий 
уряд, Особлива нарада при Головкомі збройними силами 
Півдня Росії, Доно-Кавказький союз, у вересні — Тим¬ 
часовий уряд північної області, Тимчасовий всеросій¬ 
ський уряд (Уфимська директорія), у жовтні — Трудова 
комуна німців Поволжжя, у листопаді — Естонська рес¬ 
публіка, Латвійська республіка, Литовська республіка, 
Омський уряд, Естляндська трудова комуна, Туркестан¬ 
ська радянська федеративна республіка. Після деякої пе¬ 
рерви у серпні відродив свою діяльність Кубанський кра¬ 
йовий уряд, а у листопаді — Кримський крайовий уряд. 
Це було продовження вибуху розвалу Російської імперії 
після проголошення більшовиками права націй на са- 
мовизначенння. 

За доби Директорії припинили існування Тимчасовий 
уряд Північної області (лютий 1920 р.), Білоруська на¬ 
родна республіка (грудень 1919 р.), Республіка Бессара- 
бія (грудень 1918 р.), Кримський крайовий уряд (квітень 

1919 р.), Вірменська республіка (грудень 1920 р.), Азер¬ 
байджанська республіка (квітень 1920 р.), Тимчасовий 
виконавчий комітет Закаспійської області (січень 

1919 р.), Хивинське ханство (лютий 1920 р.), Бухарський 
емірат (вересень 1920 р.), Уральський військовий уряд 
(березень 1919 р.), Омський уряд (січень 1920 р.), Особ¬ 
лива нарада при головнокомандуючому збройними си¬ 
лами Півдня Росії (грудень 1919 р.), Республіка горців 
Північного Кавказу (травень 1919 р.), Естляндська тру¬ 
дова комуна (червень 1919 р.), Північ но-Кавказька СРР 
(січень 1919 р.), Кубанський крайовий уряд (березень 

1920 р.). Але у той же час виникла низка нових держав¬ 
них утворень, переважно радянського типу: Карельська 
трудова комуна, Латвійська СРР, Литовська СРР, Лито¬ 
всько-Білоруська СРР, Бессарабська СРР, Муганська 
СРР, Кримська СРР, Калмицька автономна область, 
Терська СРР, Горська АСРР, Вірменська СРР, Нахіче¬ 
ванська СРР, Азербайджанська СРР, Хорезмська СРР, 
Бухарська СРР, Туркестанська СРР, Татарська СРР, Чу- 
вашська автономна область, Марійська автономна об¬ 
ласть, Волжська автономна область, Башкирська АСРР, 
Киргизька АСРР, Далекосхідна республіка, Біломорська 


Карелія, Російська Північно-Західна область, Уряд Півд¬ 
ня Росії, Південно-Західна Кавказька демократична рес¬ 
публіка, Автономна Сюникська республіка та Олонець- 
кий уряд. 

Таким чином, після появи Декларації прав народів 
Росії на території колишньої імперії протягом 1918 — 
1920 рр. у результаті ланцюгової реакції було проголо¬ 
шено 86 незалежних республік, урядів різних режимів і 
автономних утворень, більшість яких проіснувало від од¬ 
ного до дванадцяти місяців. Одні з них були ліквідовані 
силою, другі — розчинились у складі більших утворень, 
треті зникли разом з поразкою того чи ін. режиму. 

ПРИНЦИП САМОВИЗНАЧЕННЯ НАРОДІВ. Суве¬ 
ренне право народу, незалежно від його чисельності, рів¬ 
ня розвитку, місця розселення та ін. характеристик, на 
вільне відокремлення від ін. народів і утворення власної 
незалеж. держави; право народу самостійно вирішувати 
свою долю на основі вільного волевиявлення, визначати 
форму своєї державності, входити до складу будь-якої 
держави (унітарної чи федеративної) або об’єднуватися 
з ін. державами у конфедерацію, співдружність; право 
на задоволення нац. потреб, на самоврядування, само¬ 
стійне вирішення питань політ., соціально-екон. та 
культ, розвитку, розпоряджання природними багатства¬ 
ми і т. п. 

Трактування П. с. н. як принципу самовизначення 
(традиційний підхід) є не зовсім коректним, бо самовиз¬ 
начення визнається лише за націями, чим ігноруються 
нац. та етніч. групи. Ідеальною, на думку багатьох вче¬ 
них, є відмова від будь-якого поділу етносоціальн. спіль¬ 
ностей і введення єдиного терміну «народ» («народи») з 
наданням кожному з них рівних прав на самовизначення 
й можливостей розвитку, що сприяло б стабільності ет- 
нополіт. ситуації. 

Історичною передумовою виникнення П. с. н. було 
оголошення Великою франц. революцією 1789 р. прин¬ 
ципу суверенності націй, який в процесі своєї подальшої 
еволюції перетворився в «принцип національностей», що 
трактувався як право європ. націй на створення своєї 
незалеж. нац. держави. Помітну роль в становленні 
П. с. н. відіграли твори представників зах. соціал-демок¬ 
ратії, зокрема Брюнська програма австрійських соціал- 
демократів тощо. Чимало уваги П. с. н. приділяв в своїх 
працях В. І. Ленін. Розкриваючи сутність цього принци¬ 
пу, він підкреслював, що під самовизначенням націй ма¬ 
ється на увазі державне відокремлення їх від чужонаціо¬ 
нальних колективів, створення самостійної нац. держави 
на підставі загального, прямого, рівного й таємного го¬ 
лосування населення даної території. Право націй на са¬ 
мовизначення не зводиться виключно до відокремлення 
і створення самостійної держави і тим більше не означає 
обов’язковості такого кроку, особливо в період могутніх 
інтеграційних процесів. Однак відмова від права на ві¬ 
докремлення фактично орієнтує на пошук штучного, на- 
сильственного стримування сепаратизму і тим самим 
стимулює його. Відмова від самовизначення аж до ві¬ 
докремлення зовні нібито сприяє збереженню цілісності 
багатонац. держави, але насправді працює в протилеж¬ 
ному напрямі, маючи в собі дезінтеграційну тенденцію. 
В цьому реальна діалектика даного принципу, яка ста¬ 
новить частковий випадок діалектики свободи й необ¬ 
хідності. 

Сьогодні П. с. н. є нормою міжнарод. права, однією 
із найвищих вселюдських цінностей. Намагання народів 
здійснити цей принцип — об’єктивний, прогресивний і 
незворотний політ, процес. Втілення цього принципу в 
життя є гарантією стабілізації, нормалізації та гармоні¬ 
зації міжнац. відносин. 

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ. В українській історії можна 
констатувати якусь дивну суперечність. З одного боку, 
надзвичайна тривалість наших низових соціальних з’єд¬ 
нань (українська сімейна організація, українська сільська 



III. Уроки української державності 


357 


громада), з іншого — імпотентність проводу, хронічна 
нездатність створити авторитетний державно-національ¬ 
ний центр. Це спостереження напрошується, наприклад, 
коли порівнювати відносини серед української еміграції 
із становищем ін. національних еміграційних груп. Як 
приємно українцеві, коли він не раз може почути від 
емігрантів ін. національностей слова визнання, подиву 
й навіть заздрості з приводу того, що українське громад¬ 
сько-культурне життя на чужині гарно поставлене; і 
справді, скрізь, де тільки є хоч невеликий гурток укра¬ 
їнців (а де їх сьогодні на світі немає?!), виростають ко¬ 
мітети, організації, культурні установи, видавництва і 
т. ін. Діється це не внаслідок якоїсь центрально запла¬ 
нованої й керованої акції, а на підложжі сильного сус¬ 
пільного інстинкту української людини, яка скрізь ви¬ 
являє нахил горнутися до своєї рідної громади. Однак, 
незважаючи на ці великі, реальні досягнення, раз-у-раз 
бачимо, як нас політично побивають і переганяють на¬ 
віть малі народи. Чому? Справа не тільки в тому, що ін. 
народи мали до останніх часів або й досі мають свою 
державність і тому користуються готовою сіткою зв’язків 
і впливів у світі. Якщо ми цих зв’язків і впливів не по¬ 
сідаємо, якщо світ нашого голосу не слухає, то це тому, 
що ми не вміємо скоординувати наші зусилля, скерувати 
їх в одне річище. Поки українство не знайде в собі са¬ 
мому здібності, щоб у власній хаті розв’язати проблему 
влади і проводу, до того часу наша боротьба за націо¬ 
нально-державне самоздійснення буде паралізуватися 
рідкою таки крамолою. Тут не допоможуть ніякі сенти¬ 
ментальні заклики до «згоди», «братерської любові». По¬ 
літична єдність, хоч має також емоційні передумови, є 
в першу чергу питанням правильної організаційної ме¬ 
тоди. При фальшивих організаційних засадах навіть най¬ 
краща так звана добра воля не доведе до путнього ре¬ 
зультату. 

Не хочемо на цьому місці ширше говорити про те, як 
проблема проводу-влади виглядала у старій Україні. От¬ 
же, тільки кілька найконечніших стверджень. Кризи дав¬ 
ніх українських державностей (Київської Русі та козач¬ 
чини) були викликані тим, що Україна не спромоглася 
на власний монархічний легітимізм — єдину на той час 
стабільну та авторитетну форму державної організації. 
Київська Русь не знала прімогенітури; дідизна Володи¬ 
мира та Ярослава безконечно роздрібнювалася на щораз 
менші уділи, бо кожний княжий син має право на окрему 
частку. До цього приєднувався фатальний звичай спад- 
кувати не з батька на старшого сина, але із старшого на 
молодшого брата (так зване «ліствичноє восхожденіє»). 
Стосувалося це головне обсади київського великокня¬ 
жого престолу; коли він звільнявся, на чергу приходив 
найближчий за старшинством брат покійного великого 
князя, який переносився до стольного города, передаю¬ 
чи свою дотеперішню волость дальшому братові. Це, оче¬ 
видно, була тільки теорія, бо у практиці тяжко було збе¬ 
рігати такий спадковий закон. Висновок: постійні княжі 
усобиці й захитання державного авторитету та правопо¬ 
рядку в Руській державі. Гарячі скарги на цей стан знай¬ 
демо в «Слові о полку Ігоревім». 

Ще різкіше ця слабість центральної влади, недостача 
її легітимних підвалин проявилася в козацько-гетьман¬ 
ській державі 17—18 віків. Гетьманський уряд не був де¬ 
мократичною магістратурою, республіканським прези¬ 
дентством, виборним на означений реченець та за точно 
відомими конституційними правилами. Рівночасно геть¬ 
манський уряд не був спадково-монархічним. Гетьман¬ 
ська влада не передавалася законно ані шляхом спадку¬ 
вання, ані шляхом правильного вибору; вона обсаджу¬ 
валася методою «доконаного факту» на випадкових збі¬ 
говищах або інтригами старшинських клік,— звичайно 
під натиском сторонніх потуг — «протекторів». При та¬ 
кій структурі верховної влади гетьманат не міг набрати 
рис тривалості, авторитету, правовості. Цілими десяти¬ 


літтями, головне в період так званої Руїни (друга поло¬ 
вина XVII ст.), тяглася перманентна бійка за булаву, аж 
до повного розхитання козацької держави як самостій¬ 
ного політичного утворення. 

Не можна сказати, щоб не було в українській історії 
зусиль знайти вихід з цього становища. Згадаймо про 
два моменти нашої історії: Галицько-Волинську державу 
та козацьку Україну на шпилі могутності за гетьману¬ 
вання Богдана Хмельницького. Те, що відрізняє Галиць¬ 
ко-Волинське королівство від Київської Русі,— це прий¬ 
няття принципу прімогенітури, який забезпечував непо¬ 
дільність території та гарантував скріплення авторитету 
династії Романовичів. Щодо Хмельницького, то відоме 
діло, що його концепція гетьманської влади була монар¬ 
хічна. Цей колишній польський «регаліст» (прихильник 
тієї партії шляхетської Речі посполитої, що прагнула до 
скріплення королівської влади), ставши на шлях творен¬ 
ня незалежної української державності, не уявляв її інак¬ 
ше, як у монархічно-легітимістичній формі. Чому сам 
Хмельницький не коронувався на князя чи короля? Як¬ 
що він цього не зробив, це вказує на його великий дер¬ 
жавницький такт. Хмельницький був свідомий того, що 
революційне походження його влади ще надто свіже, що 
люди на Україні ще надто добре пам’ятають його прос¬ 
тим сотником. Монархічний авторитет базується на 
спадковості. Колишній чигиринський сотник міг бути 
щасливим революційним вождем, але не легітимним «са¬ 
модержцем руським». Інше діло, якби йому було вдалося 
передати владу синові. Тиміш Хмельниченко, змолоду 
призначений до булави, одружений з донькою молдав¬ 
ського господаря, посідав би авторитет монарха. 

Через різні обставини — натиск сусідів та відосередні 
тенденції серед самої української громадськості — не 
вдалося закріпити українського монархічного легітиміз¬ 
му. Це не значить, що цього роду політичне світовідчу¬ 
вання було чуже українському народові. Але, не знахо¬ 
дячи рідного кристалізаційного пункту, український ле¬ 
гітимізм спрямовувався на чужі династії. Організаційний 
принцип, що його реалізація у власній хаті забезпечила 
б існування питомого українського правопорядку й тим 
самим української державності, став помостом до нена- 
ціоналізації. Ця ситуація двічі повторилася в українській 
історії: в литовсько-польському та петербурзькому пе¬ 
ріодах. В обох випадках структура політичного феномену 
була подібна: у початковій фазі йдеться тільки про ви¬ 
значення зверхності чужої династії,— Гедиминовичів- 
Ягайлонів, чи пак Романових,— при рівночасному збе¬ 
реженні, а навіть енергійному відстоюванні самобутньо¬ 
го характеру українських земель; але крок за кроком це 
визнання чужої династії приводило до прийняття чужої 
державної ідеології, а згодом до повної політичної ніве¬ 
ляції. 

Спробуймо глянути під кутом зору на добу останніх 
визвольних змагань 1917—1921 рр. Про причини невдачі 
визвольних змагань не стихає дискусія в українській пуб¬ 
ліцистиці. Можна почути протилежні думки: одні вка¬ 
зують на міжнародну обстановку, ін. на недостачу так 
званої національної свідомості серед українського наро¬ 
ду; одні думають, що українські уряди занадто потурали 
нерозумним і руїнницьким економічним постулатам мас 
(апетитові селянина на «земельку» тощо), ін. й досі пе¬ 
реконані, що українська національна інтелігенція про¬ 
грала тому, що не вміла утотожнити себе із соціальними 
прагненнями мас. Не будемо вдаватися до аналізу тих 
тез, що з них кожна може мати свою частку правди. Але, 
на нашу думку, головна причина провалу самостійної 
української державності в тому, що ми не зуміЛи роз¬ 
в’язати проблеми влади. Вживаючи термінологію Фер- 
реро, Україна не змогла перейти від фази «революційної» 
до фази «легітимної»; всі українські уряди цієї доби (не 
тільки «ліві», але також і гетьманат 1918 р. носили ха¬ 
рактер творених «явочним порядком» експериментів, без 



358 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


авторитету і стабільності, опертя в правовій свідомості 
загалу. Потенція української революції, коли йдеться про 
її діяння вшир, була велетенська. Коли б енергії, без¬ 
плідно розпорошені у внутрішньо українській громадян¬ 
ській війні та в авантюрах різних отаманів, були зосере¬ 
джені в одному фокусі, Україна без великих зусиль від¬ 
стояла б свою незалежність і навіть здобула провідну роль 
у Східній Європі. 

Дуже показові ті теоретичні збочення, що помітні у 
науковому та публіцистичному трактуванні проблеми 
влади українськими ідеологами. Можна сказати, що «на¬ 
родницьке» українство XIX ст. на питання влади взагалі 
було органічно сліпе. Єдиний виняток — Панько Куліш, 
твори якого виявляють інстинктову чуйність на ці спра¬ 
ви. Але як на типовому представнику XIX ст. зупини¬ 
мося на Драгоманові. Прочитавши його твори, варто за¬ 
мислитися над цікавою особливістю, що для цього мис¬ 
лителя питання влади майже не існує. Те, що хвилює 
Драгоманова, це питання обмеження влади та забезпе¬ 
чення індивідуальних і громадських вольностей перед са¬ 
моволею влади,— а не проблема партиципації у владі чи, 
тим паче, проблема її завоювання. Ми схильні бачити в 
цьому радше відбиток загального духу доби та середови¬ 
ща, ніж якусь індивідуальну рису, притаманну Драгома- 
нову. Але не даремно Липинський казав, що «свідома» 
українська інтелігенція народницького періоду уявляла 
себе тільки в ролі перманентної опозиції, суспільна 
функція якої в тому, щоб торгуватися з урядом, виривати 
від нього менші та більші поступки, критикувати його 
за дійсні чи уявні вади, — але не самій панувати. 

По першій світовій війні та по добі визвольних зма¬ 
гань прийшла в українській громадській думці радикаль¬ 
на реакція проти попереднього нехтування проблемою 
влади. Але ця реакція перетягнула палицю у другий бік. 
Справа влади-могутності-панування надалі залишається 
в українській свідомості збоченою, хоч змінився напрям 
ухилу. Офіційна більшовицька доктрина в УРСР (згідно 
з нею всяка держава — це тільки «апарат класового на¬ 
сильства», на що зрештою совєтська дійсність може слу¬ 
жити дуже хорошим підтвердженням) та доктрина дон- 
цовської школи (із його проповіддю «макіавеллізму») на 
Західних Землях за міжвоєнної доби — діяли обоє в од¬ 
ному напрямі: примітивізування проблеми влади, її зве¬ 
дення до грубого фізичного насильства. На відміну від 
народницького періоду, люди стали свідомі того, що без 
авторитетного, сильного проводу нездійсненне політич¬ 
не визволення України. Але цей «авторитетний провід» 
увижався людям комуністичного покоління в образі 
якоїсь суверенної гумової палиці, що вільно гуляє по ук¬ 
раїнських спинах, «заохочуючи» всіх до послуху й дис¬ 
ципліни. Не бракувало в українському житті і практич¬ 
них спроб реалізувати ці засади, про що одначе тут нема 
потреби говорити. 

Набутий досвід, мабуть, дозволяє сучасній україн¬ 
ській громадсько-політичній думці краще підійти до роз¬ 
в’язання проблеми влади, ніж нашим попередникам. 
Спробуймо визначити кілька тез, що сьогодні повинні 
набувати щораз ширшого визнання: 1) передумовою 
тривалого унезалежнення України є впорядкування на¬ 
ших внутрішніх відносин та скоординування зусиль під 
одним національно-державним проводом; 2) такий 
центр не може постати «явочним порядком», а мусить 
мати міцні правові підвалини; у протилежному випадку 
вся революційна метушня, і навіть брутальність, не пе¬ 
реборюють імпотентності цього явища; 3) джерелом ле¬ 
гітимізму, себто державного правопорядку, може в наші 
часи б$ти тільки демократія — звичайно, ліберального, 
західного типу, побудована на повазі до людської інди¬ 
відуальності, свободи думки, прав меншості; 4) треба ви¬ 
користати ті елементи державницької традиції, що їх ук¬ 
раїнський народ має, незважаючи на їхні історичні сла¬ 
бості: не «починати історії від себе», а свідомо продов¬ 


жувати, вдосконалювати та вивершувати все те, що здо¬ 
буте важким трудом та ціною помилок попередніх по¬ 
колінь. 

Ті думки, що назрівають в нашій громадськості від¬ 
давна як на батьківщині, так і в еміграції, актуальніші, 
ніж коли-небудь. Ідеться сьогодні про вирішальну спробу 
життєздатності українського правопорядку. Це вимагає 
напруження сил також на ідеологічному фронті. 

ПРОБЛЕМИ АВТОКЕФАЛІЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇН¬ 
СЬКІЙ ДЕРЖАВІ. У день захоплення влади гетьман не¬ 
двозначно заявив: «Первенствуюча в Українській держа¬ 
ві є віра християнська, православна» і додав: «Всі не на¬ 
лежні до православної віри громадяне Української дер¬ 
жави, а також всі мешканці на території України 
користуються кожний повсемістно свобідним відправ¬ 
ленням їх віри і богослуження по обряду оної». 

На відміну від керівників Центральної Ради, які не¬ 
приховано ігнорували релігію і священослужителів, геть¬ 
ман з самого початку інтенсивно шукав з ними союзу, 
сподівався на підтримку церквою режиму. Це дало по¬ 
зитивні для верхівки результати. Єпископ Чигиринський 
Никодим відразу після обрання на з’їзді хліборобів влас¬ 
ників помазав П. Скоропадського на престол, і тісні сто¬ 
сунки між Руською православною церквою і державою 
розпочали свій біг. Та не лише Руська церква поверну¬ 
лась обличчям до гетьмана: Всеукраїнський з’їзд рабинів 
у Одесі вже в травні наклав «херем» (прокляття) на Ра¬ 
дянську владу, а керівники сіоністської «Поалей Ціон» 
А. Ревуцький і С. Гольдеман займали високі державні 
посади у Кабінеті міністрів. 

За доби Центральної Ради церква була відокремлена 
від держави, а її справами займалось генеральне секре¬ 
тарство (міністерство) внутрішніх справ, де існував де¬ 
партамент ісповідань. Він продовжив функціонування і 
в Українській державі, але лише до 16 травня. Саме у 
цей день в Кабінеті міністрів з’явилось нове відомство - 
міністерство ісповідань, яке відразу очолив магістер 
філософії, професор Університету Св. Володимира В. Зінь- 
ківський. З 24 жовтня цю посаду ненадовго зайняв ві¬ 
домий діяч Центральної Ради О. Лотоцький, а з 14 лис¬ 
топада — колишній товариш міністра внутрішніх справ, 
сенатор М. Воронович. 

Компетенція і структура міністерства визначалась у 
спеціально затвердженому статуті. Воно визнавалось ор¬ 
ганом здійснення прав державного суверенітету відносно 
всіх церков та конфесійних громад, що існували на Ук¬ 
раїні. Такий суверенітет реалізувався у формах: а) наг¬ 
ляду над зовнішньою стороною життя церков і релігійних 
громад; б) охорона останніх; в) допомога їм «в міру їх 
значення в культурному житті України». Передбачалось 
у майбутньому створити центральний орган найвищого 
церковного керівництва, визначити стосунки держави і 
церкви у конституції. А поки цього не сталось міністер¬ 
ство ісповідань мало виконувати функції колишнього мі¬ 
ністерства ісповідань Тимчасового уряду тільки у межах 
України. 

Воно складалось з міністра, двох його товаришів, вче¬ 
ного комітету, юридисконсульства, урядовців для особ¬ 
ливих доручень при міністрові, департаменту загальних 
справ (відділи канцелярії, бухгалтерський і господар¬ 
ський, інформаційне бюро, регістратура, архів), депар¬ 
таменту православної церкви (загальний, статистичний 
і фінансовий відділи), департаменту інославія і іновір’я 
(відділи — фінансовий, по справах християнських ісііо- 
відань, по справах нехристиянських ісповідань) та де¬ 
партаменту духовної освіти (відділи — шкільно-педаго¬ 
гічний, фінансовий видавничий, охорони старовини і 
бібліотека). Кількість службовців міністерства за період 
існування Української держави зросла з 151 до 206 чол. 
Всі вони користувались такою пільгою, як винагорода 
на Різдво та Великдень у розмірі місячної платні. Мініс¬ 
терство, його департаменти і відділи при вирішенні пи- 




III. Уроки української державності 


359 


тань церковного життя, взаємостосунків церкви і держа¬ 
ви підтримували найтісніший контакт з єпархіями і кон- 
систоріями, яких на Україні налічувалось 9, єпископами, 
архієпископами, митрополитами, євангелійсько-люте- 
ранськими церковними радами, єврейськими рабинами 
тощо. У серпні міністр, зокрема, отримав від уряду право 
на утворення на Україні євангелійсько-лютеранської 
консисторії, видачу особам такої віри дозволу на їх вступ 
у шлюб з нехристиянами, а також вирішення за згодою 
з місцевим пастором ін. питань, що стосуються названої 
консисторії, крім справ про розторгнення шлюбу. 

Рішенням уряду восени на зміну ст. 280 Статуту ду¬ 
ховних консисторій, за якою її члени обирались з архи- 
мандритів, ігуменів, ієромонахів та ієреїв, було введено 
до їх складу ще двох мирян з числа осіб, що користуються 
довір’ям через свою освіченість, досвід і зразкову пове¬ 
дінку. Миряни обирались і звільнювались за поданням 
єпархіального архієрея і затверджувались на посаді Си¬ 
нодом. 

Треба підкреслити, що у православному духовному 
житті України у цей період відбувались значні зміни. 
Перша з них стосується повернення Руської православ¬ 
ної церкви до системи управління, яке існувало з 1589 
до 1721 р., тобто введення знову одноособового поряд¬ 
кування церковними справами з боку патріарха, а най¬ 
вищий орган церкви з 1721 до 1917 р. Синод перетво¬ 
рювався у дорадчий орган при патріархові. І Всеросій¬ 
ський священий помісний собор Руської православної 
церкви, який відкрився у Москві 15 серпня 1917 р., пра¬ 
цював з перервами майже весь час перебування і Цен¬ 
тральної Ради, і гетьмана при владі — до 1 вересня 
1918 р. 4 листопада 1917 р. він обрав патріархом Тихона 
(у миру Бєлавін), проголосив Жовтневу революцію «на¬ 
шестям антихриста», «бесноватим безбожництвом», під¬ 
дав анафемі Радянську владу, відкинув петроградський 
Декрет про відокремлення церкви від держави і школи 
від церкви. Але загалом Руська православна церква, яку 
дуже ретельно підтримували і самодержавство, і Тимча¬ 
совий уряд (лише на 1917 р. їй було виділено 65 млн. 
крб. з бюджетних асигнувань), зовсім не збиралась ми¬ 
ритися з прагненням до автономії України, з Централь¬ 
ною Радою, керівництво якої у особі М. Грушевського 
неодноразово підкреслювало, що воно «обійдеться без 
попів». 

Ще одна дуже важлива зміна у церковному житті 
була пов’язана з появою обновленської течії всередині 
РПЦ — прихильників створення Української православ¬ 
ної автокефальної церкви (УПАЦ), які не ставили за мету 
повне відокремлення від РПЦ, а лише надання автономії 
українській церкві у складі РПЦ. Спочатку ця проблема 
постала на першій сесії Всеукраїнського церковного со¬ 
бору, яка розпочалась 25 грудня 1917 р. і проходила па¬ 
ралельно з згаданим вище Всеросійським помісним со¬ 
бором у Москві. Останній, як і патріарх Тихон, пого¬ 
дився на автономію. Таке рішення не влаштовувало ра¬ 
дикально настроєних українських незалежників — 
архієреїв, і питання було відкладене. 

Друга сесія Всеукраїнського церковного собору відкри¬ 
лась 20 червня у парафіяльній жіночій школі по 
вул. Трьохсвятительській, 12. На її одинадцятому пленар¬ 
ному засіданні 26 червня було прийнято «Положення про 
тимчасове вище управління православною церквою на Ук¬ 
раїні», яким вона проголошувалась автономною, тобто Ек¬ 
зархатом Московського патріархату. Тихон призначив і 
першого екзарха: ним став Михаїл (у миру Єрмаков) — 
митрополит Київський і Галицький. Влада партіаршого 
екзарха поширювалась віднині на всі єпархії України. 

Щодо ставлення офіційних кіл Української держави 
до автокефалії православної церкви, то воно було вис¬ 
ловлене на засіданні Кабінету міністрів 13 листопада, 
коли по відповідній доповіді міністра ісповідань уряд 
вирішив: «Визнати, що православна церква на Україні 


повинна бути автокефальна, і просити міністра іспові¬ 
дань викласти точку зору на це питання Собору». За цей 
документ голосували 8 міністрів, 5 — проти, 1 — утри¬ 
мався. 

Правове становище православної церкви в Україн¬ 
ській державі визначалось у спеціальному документі. У 
ньому ще раз наголошувалось на свободі віросповідання, 
публічного відправлення культів та заснування релігій¬ 
них громад. Батьки або опікуни виховували дітей на свій 
розсуд, а право релігійного самовизначення наступало 
разом з досягненням шлюбного віку. Перехід до ін. віри 
або повне зречення від неї не тягли за собою втрати чи 
ущемлення політичних прав. Віросповідним громадам 
надавалась можливість самоврядування, але в межах, 
встановлених суверенною державною владою. 

За православною церквою визнавалось першорядне 
серед ін. вірувань значення. їй надавалась автономія у 
порядкуванні внутрішнім життям і у суді, але акти церкви 
набували юридичної сили по визнанню їх державною 
владою. Міністр ісповідань і всі його представники на 
місцях могли бути лише православними. Держава прий¬ 
мала на себе зобов’язання охороняти святість ушанову¬ 
ваних церквою днів: дванадцять рокових свят, три дні 
Великодня, три останні дні Страстного тижня, неділі. 
Блюдозирські та святотатственні вчинки проти право¬ 
славної церкви карались як найтяжчі злочини. Свяще- 
нослужителі, ченці, штатні псаломщики звільнялись від 
військової служби. Церковні посади дорівнювались до 
державної служби, а церковним установам надавались 
права юридичної особи. 

Державне законодавство стосовно шлюбу повинно 
було відповідати нормам православного церковного пра¬ 
ва. Рішення церкви у справах укладення шлюбу, розлу¬ 
чення, визнання шлюбу недійсним визнавались як су¬ 
дові вироки, а церковно-метричні книги — актами ци¬ 
вільного стану. Церковні школи користувались такими 
ж правами, як і державні. До того ж церква мала нагля¬ 
дати за релігійною стороною виховання учнів будь-яких 
шкіл і за викладанням Закону Божого. Матеріальна під¬ 
тримка церкви з боку держави здійснювалась через асиг¬ 
нування коштів на релігійні потреби, а також введенням 
спеціальних зборів і податків. 

Церковні збори мали скликатися лише за згодою дер¬ 
жавної влади, представники якої обов’язково запрошу¬ 
вались на такі засідання. Посередником між Собором і 
вищою державною владою визнавався міністр іспові¬ 
дань, який висловлював свої міркування щодо рішень 
церкви і міг їх опротестовувати до Собору. Посади єпис¬ 
копів заміщувались лише за згодою державних органів, 
тобто вони обирались із списку, ухваленого урядом. 

13 серпня Рада міністрів затвердила тимчасовий ста¬ 
тут Київської православної духовної академії, яка готу¬ 
валась через рік відзначити своє століття. Вона мала ста¬ 
ти вищою державною богословською науковою інститу¬ 
цією, закликалась до розроблення православної бого¬ 
словської науки у зв’язку з суміжними галузями знання, 
викладання богослов’я та ін. предметів з метою надання 
бажаючим особам вищої богословської освіти. Академія 
безпосередньо підпорядковувалась вищій церковній вла¬ 
ді на Україні (почесним її покровителем вважався Ки¬ 
ївський Первоієрарх), але користувалась правами само¬ 
врядування і утримувалась на кошти Державної скарб¬ 
ниці при деякій допомозі від церкви. 

Як і раніше, розташовувалась Академія у приміщенні 
колишньої Києво-Могилянської академії. Продовжувала 
вона видавати і власні «Труди», де друкувались доповіді, 
трактати, результати досліджень з галузей наук, які ви¬ 
кладались для слухачів, статті з церковно-громадських 
проблем, історичні огляди. Редакція знаходилась на Іл- 
лінській, 5. 

Кадри духовенства готувались ще й у &олмській, 
Кам’янець-Подільській, Білгородській, Житомирській 




360 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


та ін. духовних семінаріях і духовних та пасторських шко¬ 
лах. Передбачалось відкрити богословський факультет і 
у Кам’янець-Подільсько му державному українському 
університеті. Але церковно-парафіяльні, однокласові, 
двокласові, церковно-вчительські та ін. школи Синоду 
Українська держава передала у підпорядкування мініс¬ 
терства народної освіти та мистецтва. 

Особливо слід відзначити те, що зовсім небагата геть¬ 
манська казна надавала величезну матеріальну підтримку 
церкві і духівництву. Вже в червні держава асигнувала 
1 млн. 117 тис. крб. на проведення згаданої вище другої 
сесії Всеукраїнського православного церковного собору. 
У липні всім священикам було виділено по 650 крб., дия¬ 
конам та псаломщикам — по 325. Лише це вимагало май¬ 
же одинадцятимільйонної суми з Державної скарбниці. 
Ще 3 млн. асигнувалось на допомогу реевакуйованому 
духовенству Волині, Гродненщини, Підляшшя та Мін¬ 
ської губернії, а також на відбудовування та ремонт цер¬ 
ков, зруйнованих під час світової та громадянської воєн. 
Ще майже 1,4 млн. крб. призначалось для допомоги 
заштатному православному духовенству і церковнослу¬ 
жителям повітів, що були включені до України, але не 
увійшли ще до складу єпархій. Відповідно по 650 і 
325 крб. у вигляді одноразової допомоги одержали не¬ 
повнолітні діти і вдови загиблих і померлих священиків, 
дияконів і псаломщиків. Окремо 120 тис. крб. призна¬ 
чалось на утримання православного духовенства Холм- 
щини і Полісся. 

У серпні міністерство ісповідань отримало від уряду 
40 тис. крб. на поточні видатки по відомству, 40 тис.— 
на допомогу семінаріям і духовним школам, 300 тис.— 
на видання популярного часопису, у вересні — 172 тис. 
300 крб.— на підтримку службовців всіх дев’яти консис- 
торій, 8 тис. 300 крб.— на утримання пастирської школи 
у Житомирі, 90 тис.— на видання тижневика «Віра і дер¬ 
жава». У жовтні — листопаді майже 2 млн. крб. було 
асигновано на підвищення платні службовцям духовних 
семінарій та духовних хлоп’ячих шкіл. 

Привертає увагу й те, що окремим духовним особам 
великі довічні пенсії призначав гетьман власними нака¬ 
зами. Але прагнення залучити на свій бік церкву і духів¬ 
ництво режим так і не врятувало. 

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВО- 
РЕННЯ У КОНСТИТУЦІЇ УНР. У Конституції УНР, 
ухваленій 29 квітня 1918 р., ще раз наголошувалось на 
суверенності, самостійності і незалежності Української 
Народної Республіки. Ці права мали здійснюватись через 
Всенародні збори України. Територія УНР проголошу¬ 
валась неподільною, і будь-які зміни кордонів або дер¬ 
жавно-правового статусу того чи ін. регіону дозволялись 
лише за згодою двох третин членів Зборів, присутніх на 
засіданні. Принцип децентралізації відображався у на¬ 
данні всім землям і волостям прав широкого самовря¬ 
дування. Нації України могли об’єднуватися у націо¬ 
нальні союзи і впорядковувати свої культурні права. 

Подвійне громадянство не допускалось. Кожен гро¬ 
мадянин УНР мав змогу вийти з громадянства за влас- 
ною заявою до уряду, але позбавити людину цих прав у 
примусовому порядку міг лише суд. Актова, громадян¬ 
ська і політична правоздатність і дієздатність особи по¬ 
чиналась з 20 років. Рівність громадян УНР визначалась 
у Конституції незалежно від статі, віри, національності, 
освіти, майнового і податкового становища. Забороня¬ 
лось у офіційних актах і діловодстві вживати назви будь- 
яких титулів. Проголошувалась недоторканість особи, її 
житла і листування. Жодна людина не могла бути затри¬ 
мана на території України без рішення суду. Коли ж таке 
затримання відбувалось на місці злочину, то громадянин 
мав бути звільнений не пізніше як за 24 години, коли 
суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, ка¬ 
тування і 'всі ін. дії, що принижують людську гідність, 
скасовувались. Заборонялось встановлювати обшуки у 


житлових приміщеннях або розпечатувати листи без су¬ 
дового наказу. В окремих випадках, означених законом, 
це дозволялось, але рішення суду на такі дії мало було 
доводитись до громадянина не пізніше як протягом 48 
годин. 

Констатувались (з застереженням «оскільки при 
цьому не переступаються норми карного права») свободи 
слова, друку, сумління, права на об’єднання в організа¬ 
ції, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у 
державному і місцевому управлінні через активне і па¬ 
сивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком 
божевільних. Всі ін.- випадки позбавлення виборчого 
права повинні були вирішуватись Всенародними збора¬ 
ми. Глава ЇХ Конституції передбачала, що громадянські 
свободи можуть бути частково обмежені або припинені 
під час війни чи внутрішніх непокоїв, про що мав бути 
виданий спеціальний закон. У випадку, коли Всенародні 
збори самі не могли зібратися для введення такого «над¬ 
звичайного стану», питання про тимчасове припинення 
(не більше трьох місяців) громадянських свобод вирішу¬ 
валось Радою народних міністрів під власну відповідаль¬ 
ність, але з обов’язковим винесенням цього рішення на 
найближчу сесію Всенародних зборів. 

Конституція наголошувала, що всяка влада в УНР по¬ 
ходить від народу, а верховним її органом мали стати 
Всенародні збори, які обирались би загальним, рівним, 
безпосереднім, таємним і пропорціональним голосуван¬ 
ням на 3 роки з розрахунку один депутат від 100 тис. 
людності. Праця депутата, котрим міг бути будь-який 
громадянин з 20 років, не обмежений по закону у своїх 
правах, оплачувалась, тобто парламент повинен був пра¬ 
цювати на професійних засадах. Особа депутата вважа¬ 
лась недоторканою. Результати виборів мав перевіряти 
Генеральний суд. Але свої висновки він тільки передавав 
би до Всенародних зборів. Лише останнім надавалось 
право визнання мандатів недійсними, скасування вибо¬ 
рів і визначення місця та часу проведення нових виборів. 

Передбачався і достроковий розпуск Всенародних 
зборів за письмовою вимогою 3 млн. виборців, дійсність 
підписів яких встановлювалась судами. Постанову про 
нові вибори приймали збори, але проведення їх у три¬ 
місячний термін покладалось на виконавчу владу. Скли¬ 
кав би збори обраний ними Голова, а нові Збори від¬ 
кривав попередній Голова, який водночас мав здійсню¬ 
вати також функції представництва УНР. У поміч Голові 
повинні були обиратись його товариші у кількості, які 
встановлять самі Збори. Один з них ставав би заступни¬ 
ком Голови. 

Основний закон констатував, що сесії Всенародних 
зборів проводяться не менш як два рази на рік, але пе¬ 
рерва між ними не повинна була перевищувати трьох 
місяців. За вимогою п’ятої частини депутатів мали скли¬ 
катися позачергові сесії у місячний термін. Збори вва¬ 
жались повноважними пр>и присутності більше половини 
депутатів, а питання вирішеним при подачі за них зви¬ 
чайної більшості від кількості присутніх. Щодо змін Кон¬ 
ституції, то вимагалось кваліфікованої більшості у 3/5 
голосів присутніх. При цьому будь-яка зміна Основного 
закону вступала у силу лише тоді, коли відповідна ухвала 
ще й поновлялась новим складом Всенародних зборів 
вже звичайною кількістю голосів. Відокремлення ж те¬ 
риторій, оголошення війни та відданя під слідство ідо 
суду міністрів мало вирішуватись двома третинами го¬ 
лосів присутніх. 

Право законодавчої ініціативи і внесення проектів за¬ 
конів Конституція надавала президії у порозумінні з Ра¬ 
дою старшин Зборів, поодиноким фракціям, зареєстро¬ 
ваним Зборами, групам депутатів не менш 30 чоловік, 
Раді народних міністрів, органам самоврядування, що 
об’єднують 100 тис. виборців і більше, і таким же за кіль¬ 
кістю групам громадян, підписи яких підтверджені су¬ 
дами. Проекти повинні були обговорюватись відповід- 




III. Уроки української державності 


361 


ною комісією, а також подаватись до відома уряду і роз¬ 
глядатись Зборами після доповіді комісії. Якщо законо¬ 
проекти відхилялись, то вони могли бути внесені на на¬ 
ступну сесію, але не на розгляд нового складу Зборів. 
Прийняті закони і постанови повинні були друкуватись 
у вигляді витягів з протоколів засідань Зборів за підписом 
Голови або його товариша та одного з секретарів Все¬ 
народних зборів і вступати в силу після одержання їх у 
місцевих установах, оскільки ін. не зазначалось у самих 
актах. 

Спеціально заборонялось без ухвали Зборів встанов¬ 
лення будь-яких податків, позик, обмежень державного 
майна, правил обов’язкової військової або міліцейської 
служби, опублікування від імені УНР політичних і еко¬ 
номічних трактатів, визначення одиниць мір та ваги, а 
також монет України. 

Компетенція і склад деяких посадових осіб і органів, 
що згадувались у Конституції (президія Зборів, Рада 
старшин Зборів, фракції зборів, окремі депутати, комісії 
Зборів і т. ін.), законодавцем не визначались. Вищою ви¬ 
конавчою владою УНР Конституція проголошувала Раду 
народних міністрів, що мала порядкувати всіма справа¬ 
ми, які залишались поза межами діяльності установ міс¬ 
цевого самоврядування або стосувались всієї України, 
координувати і контролювати діяльність місцевих уста¬ 
нов, але не втручатись при цьому до їх компетенції, до¬ 
помагати їм у випадках, коли вони про це просять. Уряд 
мав діставати свої повноваження від Всенародних зборів 
і звітувати лише перед ними. Формування Ради народних 
міністрів покладалось на Голову Зборів за порозумінням 
з Радою старшин, а потім їх пропозиції виносились на 
сесії, де остаточно вирішувалися питання про кількість 
членів кабінету і його спеціалізацію. Депутатські запити 
до уряду в цілому і окремих міністрів могли подаватися 
через президію Зборів, а фракціями і групами депутатів 
не менш 15 чоловік — ще й вимоги та жадання. Але ос¬ 
танні мали ставитися на голосування і лише після під¬ 
тримки їх сесією міністри зобов’язувались дати відпо¬ 
відні пояснення протягом тижня на Зборах самі або через 
своїх представників. 

Всенародні збори могли висловити недовіру Раді мі¬ 
ністрів у цілому і окремим членам уряду. У такому ви¬ 
падку останні складали свої повноваження, а через добу 
Збори вже мали приступити до їх заміщення. Членам 
кабінету надавалось право брати участь у дебатах на се¬ 
сіях з дорадчим голосом. Депутати, що входили до складу 
уряду, мандат свій зберігали, але лишались права вирі¬ 
шального голосу на сесіях Всенародних зборів. 

Третя влада — судова — у рамках цивільного, карного 
і адміністративного законодавства, згідно з Конститу¬ 
цією, здійснювалась іменем Української Народної Рес¬ 
публіки виключно судовими установами, рішення яких 
не могли змінювати ні законодавчі, ні виконавчі органи. 
Розгляд справ мав бути прилюдним і усним. У окремих, 
не передбачених законодавством випадках, деякі кари 
могли визначатися адміністративними органами влади, 
тобто у позасудовому порядкові. Конституція наголошу¬ 
вала, що «Суд для всіх громадян Республіки один і цей 
самий, не виключаючи і членів Всенародних зборів та 
членів Ради народних міністрів». Найвищим судовим ор¬ 
ганом УНР повинен був стати Генеральний суд, який 
обирався би Всенародними зборами на 5 років, вважався 
найвищою касаційною інституцією для всіх судів Украї¬ 
ни і не міг бути судом першої та другої інстанції або 
мати функції адміністративної влади. 

У дію Конституція не вступила, бо через кілька годин 
після її прийняття Центральна Рада була розігнана оку¬ 
пантами і припинила своє існування. 

ПРОГОЛОШЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ УНР У СІЧ- 
НІ 1918 р. Вогонь громадянської війни на Україні, що 
роздмухувався дедалі більше після проголошення радян¬ 
ської влади на з’їзді Рад у Харкові, вщент руйнував всі 


плани уряду УНР, у тому числі і скликання Українських 
установчих зборів, що були призначені у черговий раз 
на 9 січня 1918 р. Один за одним під ударами більшо¬ 
виків падали Харків, Рівне, Севастополь, Катеринослав, 
Маріуполь, Олександрівськ, Полтава, Житомир, Суми, 
Кривий Ріг. Кільце звужувалось. Неспокійною і все на- 
пруженішою ставала ситуація у Києві. У самій УЦР вия¬ 
вилось немало прихильників більшовицьких гасел і об’¬ 
єднання з Народним секретаріатом та Петроградською 
РНК. Такі виступи закінчились арештом «інакомисля¬ 
чих». На волоску від падіння опинились Сімферополь, 
Одеса, Миколаїв, Черкаси, Херсон, Чернігів та ін. міста 
України. До того ж і друзі-німці у Бресті відмовлялись 
підписувати будь-які угоди з «окраїною Росії». 

У таких екстремальних обставинах і зібрались 49 чле¬ 
нів Центральної Ради, тобто менш ніж десята частина її 
персонального складу, 9 січня у залі Педагогічного му¬ 
зею. Вони прийняли на себе функцію Установчих зборів 
і почали розглядати варіанти Універсалу, підготовлені 
УСДРП (В. Винниченко), УПСР (М. Шаповал і М. Сал- 
тан) та особисто М. Грушевським. За основу було прий¬ 
нято останній проект, і навколо нього розпочались за¬ 
пеклі тридобові дебати. На перших порах рішуче відки¬ 
нули ідеї відокремлення від Росії не лише меншовики 
та представники єврейських партій і польського Цент¬ 
ралу, а й українські соціалісти-федералісти на чолі з 
С. Єфремовим та частина фракції УСДРП. Саме завдяки 
цьому спочатку з’явився закон про національно-пер¬ 
сональну автономію для росіян, поляків і євреїв, а у 
тексті Універсалу — слова про майбутній «федеративний 
зв’язок з народними республіками бувшої Російської 
держави». 

У ніч з 11 на 12 січня відбулось поіменне голосування. 
До такого методу прийняття рішень УЦР вдавалась дуже 
рідко: до цього випадку — лише при затвердженні III 
Універсалу. Слідом за Грушевським висловились за Уні¬ 
версал ще 37 членів фракцій УПСР, УСДРП, УПСФ і 
УПСС, також представник польської «лівиці». Першим 
проти Універсалу проголосував російський меншовик, а 
за ним ще 2 його однодумці і представник «Бунду». Ут¬ 
римались члени фракцій польського Централу, єврей¬ 
ських соціалістів і «Поалей Ціону» та російських есерів. 

В Універсалі констатувалось повне знесилення Украї¬ 
ни чотирма роками лютої війни: фабрики товарів не ви¬ 
робляли, заводи зупинялись, залізниці розхитувались, 
гроші в ціні падали, кількість хліба зменшувалась, голод 
наближався, злочинність зростала, що посилювалось де¬ 
зертирством з фронту. Звинувачувалось у грабежах та на¬ 
сильстві більшовицьке військо, яке за вказівкою Петрог¬ 
раду насунуло на Україну і «веде далі криваву боротьбу 
з нашим народом і Республікою». На адресу петроград¬ 
ської РНК закидалось і те, що вона затягує укладення 
миру, а УЦР ніяких війн підтримувати не хоче і прагне 
до якнайшвидшого демократичного миру. Виходячи з та¬ 
ких констатацій, Центральна Рада в Універсалі: 

по-перше, проголосила УНР самостійною, ні від кого 
не залежною, вільною, суверенною державою україн¬ 
ського народу, яка хоче жити у згоді й приязні з усіма 
сусідами; 

по-друге, приписувала вищому виконавчому органо¬ 
ві, який віднині почав іменуватися Радою народних мі¬ 
ністрів, вести мирні переговори у Брест-Литовському 
цілком самостійно і укласти мир, щоб УНР розпочала 
своє господарське життя у спокої і згоді, розпустила ар¬ 
мію і на її місці створила народну міліцію; 

по-третє, проголошувала тверду і рішучу боротьбу з 
більшовиками; 

по-четверте, обіцяла після повернення солдат з фрон¬ 
тів переобрати волосні і повітові народні ради, міські 
думи, а до цього часу встановити на місцях таку владу, 
до якої мали б довіру всі революційно-демократичні вер¬ 
стви народу, а місцеві самоврядування співробітничали 




362 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


б з радами селянських, робітничих і солдатських депу¬ 
татів; 

по-четверте, робила акцент, що закон про соціаліза¬ 
цію і передачу землі трудовому народові без викупу вже 
розроблено, і він буде розглянутий на IX сесії УЦР через 
кілька днів, а сама передача землі відбудеться ще на по¬ 
чатку весняно-польових робіт. Ліси, води, надра мали 
перейти у порядкування уряду УНР; 

по-п’яте, давала вказівку РНМ негайно приступити 
до переведення всіх фабрик і заводів з воєнного на мир¬ 
ний стан, на вироблення продуктів, потрібних насампе¬ 
ред трудящим масам, прибрання до своїх рук найважли¬ 
віших галузей торгівлі, монополізації залізної, вугільної, 
тютюнової промисловості, встановлення державно-на¬ 
родного контролю над всіма банками, їх позичковою ді¬ 
яльністю; 

по-шосте, проголосила боротьбу з безробіттям і курс 
на забезпечення скалічених та потерпілих від війни; 

по-сьоме, визнала дійсними всі свободи, проголошені 
у III Універсалі, і права всіх націй в УНР на національ¬ 
но-персональну автономію; 

по-восьме, закликала народ якнайпильніше провести 
вибори до Українських установчих зборів, які мали зіб¬ 
ратися за кілька тижнів, взяти на себе функції найвищого 
господаря і впорядника української землі, закріпити сво¬ 
боду, лад і добробут народу, вирішити питання про фе¬ 
деративний зв’язок з республіками колишньої Російської 
держави у конституції незалежної УНР. 

Тобто, проголошуючи у IV Універсалі повну і абсо¬ 
лютну незалежність і самостійність України, УЦР відк¬ 
рито заявляла, що не розриває зі своєю традиційною 
ідеєю федералізму і залишає у цій справі останнє слово 
за Українськими установчими зборами. Мотивами цього 
кроку стало, з одного боку, прагнення укласти мир з 
Четверним союзом від імені суверенної держави; а з 
іншого — потреба посилити ефективність боротьби з 
більшовиками, бо ніхто з громадян УНР не міг тепер 
ухилитись від неї під приводом нейтралітету і проголо¬ 
шувався зрадником та бунтівником свого уряду. Велике 
значення мала і необхідність свободи упорядкування со¬ 
ціальних, економічних та фінансових справ України у 
ситуації повного руйнування цих сфер. Не може не при¬ 
вернути увагу й те, що серед тих, хто не міг втручатися 
у справи УНР, названі Росія, Польща, Австрія, Румунія 
і Туреччина, але не Німеччина. 

Як це не пародоксально, але саме після прийняття IV 
Універсалу, тобто за оголошення повної самостійності 
України, Центральна Рада стала стрімко втрачати ініціа¬ 
тиву, а більшовики завойовували дедалі більшу популяр¬ 
ність, насамперед там де вони її раніш не мали,— серед 
селянства, поповненого мільйонами солдат, що повер¬ 
тались з фронту. \ 

Центральна Рада, давши згоду на мирні переговори з 
більшовиками, після повернення у Київ на початку бе¬ 
резня 1918 р. не спромоглась навіть жодного разу зібра¬ 
тись на сесію. У першу чергу, підривали її авторитет 
Брест-Литовські угоди з Четверним союзом, який ди¬ 
вився на Україну лише як на «край молока і меду». За¬ 
мість січових стрільців і організованих українських пол¬ 
ків, на які покладала надії Центральна Рада, на Україну 
посунули разом з німцями і австрійцями полки чеські, 
мадярські, польські, а дві дивізії з військовополонених — 
українців, яких ще не зачепила більшовицька агітація, 
тільки почали формуватись. їх боєздатність більшовики 
так і не перевірили, бо, віддавшу за Брестською угодою 
Україну та ін. величезні території на милість переможця, 
залишали міста і села, у тому числі Київ, без будь-якого 
опору. Лівобережжя і Донбас окупував І корпус німець¬ 
кої армії з штабом у Харкові, північну частину респуб¬ 
ліки — 27-й і частина 41-го німецького корпусів, Пра¬ 
вобережжя — 22-й німецький корпус, район Одеси — 
26-й і 27-й австроугорські корпуси, ін. райони Причор¬ 


номор’я, Приазов’я і Крим — чотири німецьких піхот¬ 
них і одна кавалерійська дивізія. Крім того, на Катери- 
нославщині розташувались ще три австрійські піхотні 
дивізії. Відкрилась ще одна трагічна сторінка в історії 
українського народу — «незалежне» життя в умовах оку¬ 
паційного режиму. 

ПРОПАЩИЙ ЧАС. УКРАЇНЦІ ПІД МОСКОВ¬ 
СЬКИМ ЦАРСТВОМ (1654-1876). Плакати про старо- 
вину, бажати вернути її — завжди даремне діло, а особ¬ 
ливо для нас, слуг «простого» українського народу. Ми 
знаємо добре, що того, чого ми хочемо, не було ще ні¬ 
коли на світі, а тільки буде колись, як люди стануть да¬ 
леко розумніші, ніж тепер. Одначе оглядатися назад тре¬ 
ба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не 
помилитися знов. Українцям треба добре оглянутись на¬ 
зад і пригадати останні дві сотні і два десятки років після 
того, як козаки за приводом Б. Хмельницького піддались 
під руку «царя Восточного, Московського» у 1654 р. 

Переглянемо, що ми виграли за останні двісті років, 
як пропадали наші старі «негідні» порядки, а заводились 
нові, московські і петербурзькі, буцімто європейські. Що 
ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жор¬ 
стокість Петра І, солдатське звірство Аракчеєва, оскаже- 
нілість Меншикова і німців біронових, дурість Павла І, 
холодну самоволю Миколи І, про котрих українці навіть 
не можуть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми 
ж самі вигодували», бо в нас позаду не було ніякого Іва¬ 
на IV. Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівеч- 
ники натури чоловічної ніколи не вважали українців за 
своїх, і коли траплялось, давили нас з більшою злістю, 
менш жаліли «безмозглих, упрямих хохлів», ніж своїх 
«руських». Хіба помоглось що-небудь і великорусам од 
того, що терпіли рядом з ними і «браття черкаси», вмерти 
за котрих обіцялись батьки їх тоді, як Хмельницький 
прохавсь у підданство «царя Восточного»? На що ж було 
руйнувати ті права крайові, ті виборні уряди, які були 
колись на Україні, коли тепер освічені люди думають, 
що без краєвих прав та виборних урядників обійтись не 
можна? Двісті років мучення, поки царі доконали старі 
українські порядки, пропали, значить, даремне! 

Вигода Україні двісті років назад була в тім, що вона 
через війну з татарами, через повстання проти Польщі 
мала ще земський вольний, воєнний стан і виборний 
уряд,— вже тоді, як скрізь по більшій частині європей¬ 
ських земель військо було вже не земське, а королівське, 
вербоване, котре слухало тільки ^королів і князів, коли 
вже уряд чиновничий узяв майже скрізь гору над вибор¬ 
ним. Од того можна думати, що в Україні мала б з’єд¬ 
натись старосвітська вольність вояцька з новою, всена¬ 
родною, про котру турбувались освічені люди в Європі, 
можна було ждати, що те, що звелось на Україні само 
по собі, буде піддержане нарочитою думкою, бо й на 
Україні тоді вже чули й писали, наприклад, про Гол¬ 
ландську республіку, котра також одбилась од королів 
іспанських, як Україна одбилась від королів польських. 

От до якого то царства прилучилась наша Україна! 
Була вона мов новонароджена земля вольна, хоть і мала 
вже погані зерна, як початок кріпацтва, хоть воля її не 
була ще вкоріненою в народ наукою, котра б показала, 
що треба людям зоставатись вольними та правитись тіль¬ 
ки виборними. Нічого дивуватись, з його самовольним 
царем, з кріпацтвом, жившого без науки,— то царська 
самоволя заїла вольності українські; московське бояр¬ 
ство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва, а про¬ 
світа почала на Україні рости дуже тихо, тим тихше, що 
невеличка частина українських письменних людей роз¬ 
ділилась на Московщину. Вольним же думкам, котрі рос¬ 
ли в Європі укупі з наукою і звідти переходили до нас, 
тепер поставлений був тин царською та чиновницькою 
самоволею. А якби тепер серед українського народу з’яв¬ 
лялись думки та заміри стати против зросту неволі, то 
вони мусили б вдаритись не тільки об тих своїх людей, 



III. Уроки української державності 


363 


котрим вигідна була неволя, але й об московський уряд 
і війська, а то і об народ, який розумів діло так, що ук¬ 
раїнці чинять зраду, коли не слухають «нашого царя». 

От через це усе після Хмельницького до самих часів 
Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись 
тому доброму, що було в козацьких порядках, воно топ- 
четься царями або схне, а зле розростається. 




РАДА НАРОДІВ 1917 р. Створена на з’їзді народів- 
федералістів, який відбувся за ініціативою Центральної 
Ради у Києві 8—15 вересня 1917 р. Місцем перебування 
її було визначено столицю України. До складу Ради 
увійшли по 4 особи від кожного народу, який був пред¬ 
ставлений на з’їзді. Раді народів надавалось право прий¬ 
мати до свого складу представників і тих народів, які не 
були присутні на з’їздові, запрошувати для співпраці 
будь-яких осіб з правом дорадчого голосу, утворювати 
відповідні установи і навіть Осередковий військовий ко¬ 
мітет. 

Перша сесія Ради народів відбулась якраз у дні Пет¬ 
роградського перевороту — 24—27 жовтня 1917 р. На ній 
було вирішено взяти активну участь у Всеросійських 
установчих зборах, прискорити скликання місцевих на¬ 
ціональних та краєвих установчих рад, а також конфе¬ 
ренції представників національних військових частин, 
взяти під охорону національних військ латишів, естонців 
і кавказьких мусульман у прифронтовій смузі, які під¬ 
даються насильству з боку окремих російських частин, 
відкрити татарський національний музей у Бахчисарай¬ 
ському палаці. Для об’єднання зусиль однодумців щодо 
майбутнього федеративного устрою Росії було створено 
спеціальну комісію. 

РОЗБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІЙСЬКА РЕЖИ- 
МОМ П. СКОРОПАДСЬКОГО. Керівники Центральної 
Ради під тиском німецько-австрійських окупантів вщент 
зруйнували армію УНР, та диктаторський режим з пер¬ 
ших днів свого існування докладав чимало зусиль, щоб 
спиратися у своїй діяльності не лише на чужоземні, а й 
на власні багнети. Прагнення таке, звичайно, цілком 
природне: жодна диктатура в історії людства не могла 
здійснювати управління державою без ставки на насиль¬ 
ство, на силові структури держави, провідною серед яких 
завжди була армія. 

П. Скоропадський як професійний військовий і та¬ 
лановитий воєначальник (досить сказати, що 34-й ар¬ 
мійський корпус і І Український корпус, якими він ко¬ 
мандував у 1917 р., були чи не найбоєздатнішими час¬ 
тинами у колишній російській армії, відрізнялись висо¬ 
кою бойовою виучкою і дисциплінованістю) дуже 
сподівався на підтримку з боку офіцерського складу. Ма¬ 
буть, саме тому майже всі старшини доби Центральної 
Ради як у військовому міністерстві, так і на місцях за¬ 
лишались на своїх посадах. Навіть міністерством керував 
на першому етапові відданий УЦР начальник Генераль¬ 
ного штабу отаман О. Сливинський. Лише згодом геть¬ 
ман поступово передавав ключові ланки військового бу¬ 
дівництва до рук найбільш відданих йому командирів, 
головним чином вихідців з І Українського корпусу. 

А спадщина, що досталась Українській державі від 
УНР у військовому плані, була вкрай жалюгідною. Ота¬ 
ман Лігнау 9 травня характеризував залишки українсько¬ 
го війська як озброєні банди, яких боялось лише мирне 
населення. Формально начебто існувало 8 корпусів: І під 
командуванням отамана Дядюша розташовувався у Во¬ 
линській губернії, II (отаман Клименко) — у Поділь¬ 
ській, III (отаман Колодій) — у Херсонській та Дніпров¬ 


ському повіті Таврійської, IV (отаман Мартинюк) — у 
Київській, V (отаман Дорошкович) — у Чернігівській, 
VI (отаман Осецький) — у Полтавській, VII (отаман Вол- 
кобой) — у Харківській, VIII (отаман Васильченко) — у 
Катеринославській та Мелітопольському і Бердянському 
повітах Таврійської губернії. Але їх формування розпо¬ 
чалось лише 22 квітня і тому особистий склад корпусів 
налічував тільки самих отаманів та їх найближче ото¬ 
чення. 

Під впливом більшовицької агітації і загального без¬ 
ладдя розбігались і такі привілейовані військові з’єднан¬ 
ня, як сердюки, що поголовно водночас стали дезерти¬ 
рами. Відмовився присягати гетьманові і Чорноморський 
флот, головні ударні сили якого після перевороту вийш¬ 
ли до Новоросійська. 

Більш-менш залишились схожими на військові час¬ 
тини лише корпус генерала Натієва, декілька охоронних 
і прикордонних сотень і 2—3 тис. білогвардійських офі¬ 
церів, що втекли на Україну з Росії і підтримали геть¬ 
манський режим. Спробував Скоропадський притягти на 
свій бік і юнкерів, які брали участь у боях з більшовиць¬ 
кими військами у січні 1918 р. Він прийняв рішення ви¬ 
дати їм по 10 крб. за кожну добу перебування у таких 
походах. Та, враховуючи, що на цю мету було витрачено 
всього 80 тис. крб., названих вояк виявилось небагато. 

Ось чому вже в травні—червні на розбудову армії уряд 
Української держави асигнував безпрецедентну для зруй¬ 
нованого бюджету суму 62,6 млн. крб. Головні надії у 
цій справі, звичайно, покладались на військове мініс¬ 
терство, яке спочатку очолив названий вище О. Сливин¬ 
ський, з 9 травня — отаман, генеральний хорунжий 
А. Лігнау, з 21 травня — отаман, генеральний бунчужний 
О. Рогоза, з 14 листопада — отаман Б. Шуцький (війсь¬ 
ковий міністр) та адмірал А. Покровський (морський мі¬ 
ністр). 

Взагалі військове міністерство — це, мабуть, була 
«найбагатша» військова структура, яку гетьман сприйняв 
від Центральної Ради майже без змін. Начальників там 
було більше, ніж вояків у армії. Основними підрозділами 
військового відомства у перші місяці залишались Гене¬ 
ральний штаб і Головний штаб. 

До Генерального штабу входило управління першого 
отаман-квартирмейстра (відділи — оперативний, розвід¬ 
ки, зв’язку, геодезичний, загальний), управління другого 
отаман-квартирмейстра (відділи — мобілізаційний, ор¬ 
ганізації військової служби, служби Генерального штабу, 
загальний), управління інспектора повітряного флоту 
(відділи — повітряноплавний, головної авіації), управ¬ 
ління інспектора технічних частин (відділи — радіоте¬ 
леграфний, інженерний, автомобільний). Шкільна упра¬ 
ва (відділи — інспекторський, освітній, господарський, 
загальний), управління особового складу (відділи особо¬ 
вого складу, призначення на посади, довідковий, загаль¬ 
ний), пенсійне управління (відділи — військових пенсій, 
грошової допомоги, пенсій сім’ям, загальний), управлін¬ 
ня помічника начальника штабу (відділи — архівний, за¬ 
гальний) та окремий мобілізаційний відділ були голо¬ 
вними структурними підрозділами Головного штабу. 

Досить великим за штатом було управління головного 
начальника постачання. Сюди входило управління гар¬ 
матного постачання (відділи — гарматний, озброєння, 
особистого складу, загальний), управління інтендант¬ 
ського постачання (відділи — одягу й ремонту, фінансів, 
технічний, харчовий, загальний), управління ремонту ар¬ 
мії (відділи — запасних полків, ремонту кінноти, ремон¬ 
ту кінозаводства), управління розташування військ (від¬ 
діли — земельно-господарчий, будівничий, рахівничий), 
санітарна управа (відділи — адміністративно-господар¬ 
чий, ветеринарно-санітарний, мобілізаційний, загаль¬ 
ний), головне управління військово-гудових справ (від¬ 
діли — військово-карний, статистичний, кодифікацій¬ 
ний, юрисконсультський, старшого прокурора, старшого 



364 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


слідчого, загальний, господарський, інспекторський), 
головна геодезична управа (відділи — 1-го геодезичного 
загону, 2-го геодезичного загону, загальний, картогра¬ 
фічний) та технічний комітет. 

На правах окремих у військовому міністерстві фун¬ 
кціонували юридичний відділ, відділ по справах Війсь¬ 
кової ради, господарський відділ, видавництво міністер¬ 
ства. Останнє теж поділялось на відділи — видавничий, 
друкарський і редакційний. До управління загальних 
справ міністерства входили начальник канцелярії, за¬ 
гальний відділ, адміністративний відділ та комендант¬ 
ський відділ. 

Військовий міністр вважався урядовцем II класу з мі¬ 
сячною платнею 2 тис. крб., займав посаду генерального 
бунчужного і мав чин отамана армії. У такому ж чині 
перебували його товариші. Для останніх місячна платня 
встановлювалась 1500 крб. Начальники Головного і Ге¬ 
нерального штабів, Головний начальник постачання, на¬ 
чальник канцелярії військового міністерства, начальник 
Головного управління військово-судових справ, посадо¬ 
вий оклад яких встановлювався 1250 крб. на місяць, мог¬ 
ли бути отаманами корпусів. Звання отаманів дивізії 
отримували помічники начальників Головного і Гене¬ 
рального штабів, Головного начальника постачання, на¬ 
чальника канцелярії, начальника Головного управління 
військово-судових справ, а також отамани-квартир- 
мейстри, начальники головних управлінь, інспектори. 
Всі вони мали посадовий оклад 1000 крб. По 900 крб. 
на місяць одержували урядовці IV класу у чині отамана 
бригади: голови окремих відділів, голови неокремих від¬ 
ділів з вищою військовою освітою, помічники началь¬ 
ників головних управлінь і отаман для доручень при 
військовому міністерстві. 

Юрисконсульти при начальниках Головного і Гене¬ 
рального штабів, при Головному начальнику постачання 
і начальнику канцелярії, голови неокремих відділів без 
вищої освіти, секретарі товаришів військового міністра, 
начальників Головного і Генерального штабів, Головно¬ 
го начальника постачання і начальника канцелярії, пол¬ 
ковники для доручень, помічники начальників окремих 
відділів могли стати полковниками і урядовцями V класу 
з платнею 750—800 крб. Оклад 600—700 крб. встановлю¬ 
вався для урядовців VII класу з можливим найвищим 
званням осаула: старшини для доручень при військовому 
міністрові, при його товаришах і начальниках головних 
управлінь, помічників голів неокремих відділів, лікарів 
штабів і управлінь, стенографістів, старших значкових 
військового міністерства. Чин курінного, урядовця VII 
класу з місячною платнею 450—600 крб. встановлювався 
для старших значкових при начальниках головних уп¬ 
равлінь, значкових товаришів міністра, старшин для до¬ 
ручень при начальниках головних управлінь, скарбників, 
бухгалтерів, господарчих. Такий же клас, але з окладом 
450—500 крб. і військовим званням сотенного мали стар¬ 
ші діловоди, коменданти, екзекутори, старші журналіс¬ 
ти, експедитори, молодші значкові начальників головних 
управлінь. Просто журналісти, діловоди, тлумачі і знач¬ 
кові старшини з платнею 375—400 крб. могли стати уря¬ 
довцями VIII класу і півсотенними. Чин хорунжого, VIII 
клас в урядових посадах і оклад 350 крб. надавався тлу¬ 
мачам, друкаркам і перекладачам, коли вони вільно во¬ 
лоділи українською мовою, а якщо ні, то платня їм змен¬ 
шувалась на 50 крб. 

Посади писарів 1 розряду (урядовці X класу, оклад 
250 крб.) і писарів 2 розряду (урядовці XI класу, оклад 
200 крб.) займали вільнонаймані. Це ж саме, але вже без 
визначення урядового класу, стосувалось шоферів (мі¬ 
сячна платня 300 крб.), мотоциклістів (200 крб.), поміч¬ 
ників шоферів (200 крб.), швейцарів (200 крб.), оповіс¬ 
ників (200 крб.), челядників (150 крб.), старших телефо¬ 
ністів (300 крб.), молодших телефоністів (200 крб.) і ок¬ 
ремих друкарок (200 крб.). 


Зміни у структурі міністерства, хоч і не досить значні, 
але все ж відбувалися. Перш за все всі вищезазначені 
управління стали головними управліннями, а у складі 
головного управління військово-судових справ з’явилась 
головна законодавча управа (відділи — карний, проце¬ 
суальний, статутний, кодифікаційний), головна загальна 
управа (відділи — персонального складу, господарчий та 
екзекуторський) і головна касаційна управа (перший і 
другий відділи). При Генеральному штабові було засно¬ 
вано окремий військово-науковий відділ, який вже з 15 
травня почав видавати «Військово-науковий вісник Ге¬ 
нерального штабу». 

17 липня посаду головного начальника постачання 
було скасовано, а замість нього з’явився у проводі війсь¬ 
кового міністерства другий товариш міністра у чині ота¬ 
мана армії для керування господарсько-технічними 
справами відомства. До штатів другого товариша увійш¬ 
ли 5 генеральних значкових у чині отамана бригади (один 
з них відав гарматними справами, другий — інженерни¬ 
ми, третій — інтендантською справою, четвертий — де¬ 
мобілізаційними справами, п’ятий — санітарно-ветери¬ 
нарними), секретар у чині полковника і 2 значкових у 
чині сотника. З цього дня офіційно існували перший і 
другий товариші міністра, а обов’язки між ними по ке¬ 
руванню головними управліннями постійно перерозпо¬ 
ділялись. 

Наприкінці вересня у Одесі було створено особливу 
міністерську комісію у складі отамана корпусу (голова) 
та 4 отаманів бригад або полковників генерального штабу 
для збирання і систематизації матеріалів стосовно війни 
1914—1917 рр. Комісія мала діяти до 31 грудня 1920 р. 
При міністерстві також функціонувала комісія по війсь¬ 
ковополоненим. У жовтні—листопаді з’явились посади 
головного уповноваженого для евакуації військовополо¬ 
нених з Австро-Угорщини з правами товариша міністра, 
а також православного проповідника у сані священика 
або владики з місячним окладом 1000 крб. Кандидат на 
цю посаду повинен був мати відповідну теоретичну під¬ 
готовку, достатню практику єпархіальної служби та бо¬ 
ротьби з сектами, що визнані Українською державою 
шкідливими. Підбирав кандидатуру військовий міністр 
разом з духовною владою, а затверджував сам гетьман. 
Підпорядковувався проповідник військовому міністрові, 
міністрові сповідань та правлінню військового духовен¬ 
ства. Він здійснював керівництво пастирсько-місіонер¬ 
ською справою у війську, заохочував та накладав стяг¬ 
нення на військових пастирів, організовував їх навчання, 
створював місіонерські братства, розповсюджував місіо¬ 
нерську літературу, виступав з особистими проповідями 
в частинах. Раз на рік проповідник зобов’язувався пода¬ 
вати звіт про свою діяльність військовій та духовній владі, 

Дещо заплутаною виглядає ситуація з управлінням 
морськими справами з боку військового міністерства. 
Тут слід перш за все нагадати, що ще за часів УНРокремо 
існувало морське міністерство на чолі з Д. Антоновичем 
і Генеральна морська рада на чолі з В. Лотоцьким, які 
ніхто не скасовував. Мабуть, саме тому зустрічаються до¬ 
кументи, де стоять підписи як морських міністрів спо¬ 
чатку (1 і 2 травня) капітана другого рангу Овода, а з З 
травня — капітана першого рангу М. Максимова. 29 
травня його вже офіційно було призначено товаришем 
військового міністра морських справ, але й надалі Мак¬ 
симов називав свою посаду у документах чи то «в. о. мор¬ 
ського міністра», чи то «морський міністр», чи то «за 
морського міністра». Генеральний бунчужний О. Рогоза 
підписувався часто і як «військовий міністр», і як «війсь¬ 
ковий і морський міністр», і навіть тільки як «морський 
міністр». 

Плутанину посилювало й те, що в офіційних урядових 
документах цього періоду вживаються терміни «міністер¬ 
ство морських справ», «морське міністерство», «військо¬ 
ве і морське міністерство». 




III. Уроки української державності 


365 


Справа в тому, що весь час точилась боротьба між 
прихильниками і супротивниками створення окремого 
морського міністерства. Це відбивалось і на структурних 
змінах. На перших порах функції окремого морського 
міністерства часів Центральної Ради виконувало головне 
управління помічника військового міністра з морських 
справ, яке мало 6 відділів: юридичний, інженерний, 
інтендантський, технічний, гідрографічний і санітарний. 
Згодом відновив свою діяльність і Головний морський 
штаб, який вже відокремлювався від військового мініс¬ 
терства не лише морально, а й географічно: міністерство 
розташовувалось на Нікольській, 11, а Головний мор¬ 
ський штаб переїхав на Фундуклєєвську вулицю у готель 
«Франсуа». Така боротьба точилась з перемінним успі¬ 
хом: з 3 травня по 24 жовтня існувало офіційно одне 
військове міністерство, з 24 жовтня по 11 листопада — 
одне військове і морське міністерство, з 11 листопада — 
окремо військове і морське міністерство. 

Організацією армії порядкувало не лише військове мі¬ 
ністерство. Важливу роль у цій справі відігравали мініс¬ 
терство внутрішніх справ, міністерство фінансів, мініс¬ 
терство шляхів і місцеві органи владування. У складі мі¬ 
ністерства внутрішніх справ з 6 серпня функціонувало 
головне управління (або,управа) військової повинності, 
де працювали 25 урядовців. Воно мало у своєму підпо¬ 
рядкуванні губернські, повітові і міські управління війсь¬ 
кової повинності. Наприкінці жовтня вони зайняли міс¬ 
це колишніх місцевих установ Російської імперії, які ві¬ 
дали призовом до війська. Очолили названі управління 
(управи) особисто губернські і повітові старости та міські 
голови. Штатними працівниками тієї чи ін. управи були 
радник, секретарі, помічник секретаря та 5—6 канцеляр¬ 
ських урядовців. Радники і секретарі призначались мі¬ 
ністром внутрішніх справ, інші посадові особи — губерн¬ 
ськими старостами. На створення таких управ уряд від¬ 
разу асигнував 3 млн. 165 тис. крб. і у той же день ви¬ 
ділив ще понад 2 млн. крб. на проведення призову 
новобранців. 

Спеціальне залізнично-технічне військо підпорядко¬ 
вувалось міністерству шляхів, але командував ним ота¬ 
ман Полтавського корпусу О. Осецький, тобто підлеглий 
військового міністерства. Та це не єдине протиріччя у 
військовому будівництві Української держави. Скажімо, 
прикордонна охорона входила до компетенції і обов’яз¬ 
ків Державної варти, тобто відомства міністерства внут¬ 
рішніх справ. Окремий же корпус прикордонної охорони 
підпорядковувався міністерству фінансів. А командували 
корпусом отамани В. Савельєв і В. Жаліховський, під¬ 
леглі Генеральному штабові військового міністерства. 
Коштував він для державної казни немало: у червні на 
утримання корпусу уряд виділив 4.028.170 крб., у липні, 
серпні і вересні — по 5 млн. щомісяця, у жовтні 7 млн. 
430 тис., у листопаді — 3.331.370 крб. Та місячна платня 
прикордонникам була невеликою. Навіть після 1 липня, 
коли уряд її значно підвищив, бунчужні отримували 
200 крб., підстаршини — 140—170 крб., а рядові прикор¬ 
донники — по 120 крб. 

У губерніях, містах і повітах існувала густа мережа 
місцевих органів, підлеглих безпосередньо військовому 
міністерству. Маються на увазі військово-окружні сані¬ 
тарні управління, техніко-оціночні комісії комітету по 
демобілізації суден, управління військових начальників, 
що відали призовом разом з вищезазначеними управами 
військової повинності, губернські, повітові і міські вій¬ 
ськові коменданти тощо. Останні виконували ті ж функ¬ 
ції, що і за доби УЦР: боротьба з анархією на місцях, 
охорона майна військових частин, керування всіма оз¬ 
броєними тимчасовими і постійними формуваннями, 
крім Державної варти, формування місцевих козачих 
частин, підтримування тісних контактів з місцевими ко¬ 
мендатурами окупантів. 

Документи свідчать, що військове міністерство інколи 


прагнуло слідкувати за тим, щоб губернські і повітові 
комендатури не втручались у громадське врядузання, 
сприяли органам громадської влади, не гнались за чис¬ 
ленністю козачих сотень, а дбали про їх згуртованість і 
дисциплінованість, слідкували за додержанням службо¬ 
вих правил щодо вживання і носіння військових відзнак, 
зокрема аксельбантів. Не може не викликати інтерес на¬ 
каз військового міністра від 25 травня 1918 р. про обов’я¬ 
зок комендантів притягати до суворої відповідальності 
старшин, які їздять на автомашинах разом з жінками або 
ін. приватними особами. Повітовим комендантам було 
суворо заборонено звертатись з будь-яких справ безпо¬ 
середньо до міністерства. Вони мали це робити лише че¬ 
рез губернських військових комендантів. 

Військове будівництво здійснювалось звичайно під 
суворим контролем окупаційної влади. Саме вона вида¬ 
вала дозвіл на формування нових військових частин і їх 
дислокацію. Навіть пересування війська або військових 
вантажів могли відбуватися лише з відому німецьких або 
австро-угорських начальників. Командування україн¬ 
ських частин, як свідчать документи, дуже боялось ус¬ 
кладнити стосунки з окупантами. Коли один з представ¬ 
ників Київської губернської комендатури у відповіді на 
заяву якогось німецького офіцера про вчинену у нього 
дрібну крадіжку порадив облишити цю справу, відразу 
з’явився суворий наказ самого військового міністра ота¬ 
мана Рогози про нетактовну поведінку по відношенню 
до представників дружніх держав, у якому відкрито го¬ 
ворилось, що треба робити все, щоб у чужоземного війсь¬ 
кового представництва не складалось неприємного вра¬ 
ження про український уряд. 

Та військовий міністр був лише безпосереднім поміч¬ 
ником «найвищого вождя українських армій і флоту», 
головного отамана — гетьмана всієї України і верховного 
головнокомандуючого збройними силами Української 
держави, який з перших днів, звичайно, на словах взяв 
напрямок на утвердження у війську міцної дисципліни 
з повною повагою до людської гідності підлеглого, на 
виховання солдат особистим прикладом начальника, на 
справжнє лицарство у армії, вдосконалення органів 
військового управління, усунення сваволі і незаконних 
репресій, таємних доносів і т. ін. Все діловодство у армії 
і всі офіційні відношення мали переводитись на держав¬ 
ну мову. У військових установах та частинах організову¬ 
валися курси українознавства. Допускалась служба у вій¬ 
ську і людей неукраїнського походження за умови їх вір¬ 
ності самостійній Україні. 

30 травня було затверджено військову присягу. Ось її 
повний текст: «Я, нижчепідписаний, обіцяю і клянусь 
власним Богом перед Святою Євангелією в тім, що ба¬ 
жаю і повинен віро й щиро сприяти Українській державі 
і ясновельможному пану гетьманові як найвищому вож¬ 
дю українських армій і флоту, не дбаючи про життя своє 
до останньої краплі крові. Ворогам Української держави 
у всіх військових випадках хоробрий і міцний буду чи¬ 
нити опір; всьому, що користі державній сприяти може, 
старатимусь допомогти, і кожну довірену мені по службі 
таємницю хоронити буду. До поставленого надо мною 
начальника з боку мого, що до користі служби й держави 
торкатиметься, належним чином безумовно слухатися і 
обов’язки свої по совісті виконувати буду і для своєї ко¬ 
ристі нічого проти служби й присяги чинити не буду. 
Від своєї частини і прапору ніколи не відходитиму і у 
всіх випадках так себе поводити і робити буду, як чес¬ 
ному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному 
(старшині чи козаку) належить. В цих справах нехай до¬ 
поможе мені Господь Бог Всесильний. На кінці своєї 
присяги цілую Святі Слова та Хрест Спасителя мого. 
Амінь». 

Якщо присягу приймав військовий не християнської 
віри, то перші і останні слова приведеного тексту, де 
мова йшла про Бога, виключались. Окремо для осіб 




з и Мала енциклопедія етнодержавознавства 


іудейського сповідання 23 серпня було затверджено текст 
військової присяги. Він нічим не відрізнявся від тексту 
від ЗО травня, за винятком слів про Бога. Євреї присягали 
іменем не Христа, а Бога Ізрайлевого Адоная. 

Уряд Української держави у липні—вересні, як і на¬ 
передодні, продовжував щедро фінансувати військове ві¬ 
домство. Ці величезні кошти йшли головним чином на 
комплектування восьми корпусів, що перелічені вище, 
та відродження Сердюцької дивізії, що розпочалось 31 
липня, коли за вказівкою гетьмана до відбуття військової 
повинності навіть без ухвалення відповідного закону бу¬ 
ло притягнуто 5 тис. новобранців. 

Значних витрат потребувала і розпочата влітку робота 
по створенню замість колишніх військових училищ так 
званих основних юнацьких шкіл. До них приймались 
громадяни України з середньою освітою, віком до 25 ро¬ 
ків, одружені і холості, здоров’я яких відповідало вимо¬ 
гам особливої інструкції. У першочерговому порядку до 
шкіл зараховувались випускники кадетських корпусів, у 
другу чергу — ті, що мали вищу освіту, у третю — ті, що 
мали середню освіту і вчились вже у військових школах, 
у четверту — всі ін. з середньою освітою за більшістю 
балів у атестаті. Протягом першого місяця навчання 
юнаки могли покидати школу за власним бажанням, а 
починаючи з другого, вони вже вважались військовос¬ 
лужбовцями. 

При юнацьких школах відкривались особливі 10-мі¬ 
сячні курси для закінчення військової освіти. До них на 
навчання зараховувались старшини армії, котрі скінчили 
під час війни скорочені курси російських військових учи¬ 
лищ або школи прапорщиків, старшини, що мали бойові 
нагороди, колишні юнкери шкіл прапорщиків і військо¬ 
вих училищ, які не встигли отримати ранг прапорщика, 
та колишні юнкери кінних шкіл. У першу чергу на курси 
зараховувались старшини — випускники кадетських 
корпусів, у другу — старшини з вищою освітою, у тре¬ 
тю — юнкери — випускники кадетських корпусів, у ос¬ 
танню — всі ін. колишні юнкери. Слухачами особливих 
курсів могли стати лише українські громадяни з серед¬ 
нюю освітою. Як виняток старшини, нагороджені орде¬ 
ном Св. Георгія чи Георгієвською зброєю, могли зара¬ 
ховуватися на курси і з неповною середньою освітою. 
Слухачам дозволяли жити не лише в інтернатах, а й на 
приватних квартирах. Якщо вони прибували на курси з 
військових посад, то отримували під час навчання свої 
оклади і сплачували за нього 150 крб. на місяць. Юнке¬ 
рам виплачувалась стипендія 45 крб., і вони перебували 
на повному державному утриманні. 

За кожен місяць навчання у школі старшини і юнаки 
мали відслужити у війську два місяці. Юнаки відразу 
призводились у ранг хорунжого. Ті, хто при випуску от¬ 
римували незадовільні оцінки, від військової служби 
звільнялись. Тоді ж у Миколаєві відкрилась гардемарин- 
ська школа, до якої зараховувалось 75 юнаків віком від 
17 до 21 року з середньою освітою, що пройшли відпо¬ 
відний медичний огляд. Навчання мало тривати три ро¬ 
ки, після чого випускникам школи присвоювалось зван¬ 
ня мічмана флоту. 

З метою заохочення громадян до служби у війську 
уряд Української держави постійно дбав про матеріальну 
допомогу старшинам, козакам, військовим урядовцям, 
військовим священикам, сестрам-жалібницям, демобілі¬ 
зованим воякам. 25 травня рішенням Кабінету міністрів 
було створено комісію військового міністерства на чолі 
з отаманом Лігнау у справі розгляду потреб вояків, які 
понесли втрату протягом війни та під час панування біль¬ 
шовиків. Комісія повинна була розробити статут комі¬ 
тету поранених, Статут про опіку скалічених, Статут про 
опіку хворих, а також вирішувати питання про влашту¬ 
вання на службу вояків, які залишились без посад, про 
відновлення документів про службу, послугових списків, 
загублених атестатів на утримання і т. ін. Значна грошова 


допомога надавалась сім’ям військових, старост, служ¬ 
бовців Державної варти, загиблих на своєму посту, вдо¬ 
вам померлих генералів. Багатьом з них призначалась 
довічна пенсія. 

Не залишались поза увагою і українські військовопо¬ 
лонені, що перебували за кордоном. 23 серпня уряд ви¬ 
ділив для допомоги їм 1 млн. крб. Біля 200 тис. крб. з 
цією метою отримало у вересні—жовтні Українське то¬ 
вариство допомоги жертвам війни. Для прискорення об¬ 
міну полоненими та надання їм державної допомоги ще 
у середині червня до Німеччини і Австро-Угорщини виї¬ 
хали дві військово-санітарні комісії. Кожну з них очо¬ 
лював полковник, а до складу входили старший лікар, 
молодший лікар, їх помічники, три діловоди і друкарка. 
З тією ж метою до Австро-Угорщини вирушали залишки 
сформованої австріяками навесні Володимир-Волин¬ 
ської дивізії сірожупанників, представники якої роз’їзд- 
жали по таборах українських військовополонених. 

Приділяла увагу Рада міністрів і питанням про утри¬ 
мання сімей полонених, надавала грошову допомогу гро¬ 
мадянам Української держави, які мешкали поза її ме¬ 
жами. 14 червня на такі цілі було виділено відповідно 
800 тисяч і 100 тисяч крб. Для офіцерського складу ко¬ 
лишньої російської армії, які за відсутністю потягів не 
могли негайно виїхати з міста, при Київському розпо¬ 
дільчому пункті був створений харчовий пункт на 200 
осіб. При Раді міністрів постійно діяла комісія по з’ясу¬ 
ванню становища поранених, інвалідів і хворих офіцерів. 

У той же час заднім числом — з 1 січня 1918 р.— було 
припинено видачу пайків родинам солдатів колишньої 
армії за законами Російської імперії від 25 червня 1912р., 
13 березня, 15 і 19 квітня 1915 р. і 3 липня 1916 р. Віднині 
таке право залишалося лише за бідними жінками та діть¬ 
ми полонених до повернення останніх з полону, але не 
далі оголошення про скінчення евакуації полонених, а 
також за вдовами та сиротами вбитих і зниклих без вісті 
до призначення їм пенсій. Одночасно припинялась ви¬ 
дача добових грошей солдатам колишньої армії. Але дійс¬ 
но хворим та незаможним військовим видача добових 
продовжувалась до призначення їм пенсій. 

Теж з метою заохочення юнаків до служби в армії при 
військовому міністерстві розпочала діяльність орденська 
комісія, завданням якої було внесення пропозицій про 
військові відзнаки. Але ці наміри, як і багато ін., зали¬ 
шилися на папері. 

20 жовтня уряд асигнував 8 млн. крб. на створення в 
Українській армії окремих зразково-інструкторських 
частин та сформування Окремого корпусу з метою зміц¬ 
нення державної безпеки і громадського спокою. Всі 
офіцери і надстроковики віком до 35 років, колишні юн¬ 
кери військових шкіл, які перебували в межах України, 
зобов’язувались з 23 до 30 жовтня стати до обліку у міс¬ 
цевого військового начальника і отримати картки при¬ 
зову. Надстроковиками вважались унтер-офіцери цар¬ 
ської армії, які перебували на службі до 19 липня 1914 р. 
або були перейменовані у підпрапорщиків під час війни. 
Призову підлягали і звільнені колись у запас чи у від¬ 
ставку по демобілізації і державні службовці, починаючи 
з ЇХ класу, і студенти. 

Комплектування зразково-інструкторських частин 
відбувалось на добровольній основі, а якщо бажаючих 
було мало — у примусовому порядку. Від призову звіль¬ 
нялись чини Державної варти, інструктори добровольчих 
дружин, залізничники, педагогічний персонал учбових 
закладів, студенти окремих вищих шкіл, названих у Ста¬ 
туті про військову повинність. Офіцери і надстроковики 
віком понад 35 років мали право вступати до зразково- 
інструкторських частин за власним бажанням. Якщо за 
їх молодшими колегами поверх військового утримання 
зберігалась половина заробітної плати за останнім міс¬ 
цем служби, то за добровольцями — вся місячна платня. 

Військовий міністр на свій розсуд, «керуючись інте- 




III. Уроки української державності 


367 


ресами державної волі», міг звільняти від обов’язкового 
призову окремих осіб. Громадяни, що не з’явились без 
поважних причин до військового начальника або ін. спо¬ 
собом ухилялися від служби, підлягали відповідальності 
за законами військового часу. Поважними причинами 
вважались небезпечна чи тяжка хвороба, що підтверд¬ 
жувалось посвідченням лікаря і Державної варти, а при 
відсутності лікаря — місцевого священика, мирового 
судді або повітового старости. 

Зрозуміло, що у цих частинах багато офіцерів і надст¬ 
роковиків мали перебувати на рядових посадах. Перші 
у такому разі одержували платню та ін. види утримання 
хорунжого, а другі — ройового. У випадку каліцтва чи 
поранення при виконанні службових обов’язків вояки 
названих корпусів отримували по 1000 крб., а при втраті 
працездатності їм призначалась пенсія у відповідності з 
пенсійним Статутом Української армії. 

Окремий корпус формувався у прикордонній смузі і 
підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Началь¬ 
ствуючі особи корпусу від його командира до командирів 
полків призначались і звільнялись особисто гетьманом. 
У внутрішньому житті Окремий корпус керувався стату¬ 
тами, які були чинними до Лютневої революції, а всі 
його службовці носили форму одягу армії Російської 
імперії. А взагалі вона була найрізнобарвнішою: біль¬ 
шість вояків одяглись як і військові Російської імперії 
до Лютневої революції, частина носили обмундирування 
часів Центральної Ради, залишки «синьої дивізії» — сині 
жупани, залишки Володимир-Волинської дивізії — сірі 
кітелі, а частина військ була вже переодягнута у досить 
зручну гетьманську козачу форму з гетьманськими ко¬ 
кардами у вигляді тризуба, погонами з плетінням і зір¬ 
ками. Ще один різновид військової форми вводився для 
службовців гетьманського двору, гетьманського штабу, 
гетьманського конвою: вони носили мазепинки і коро¬ 
тенькі кітелі, підперезані паском чи шовковим поясом. 

Така ж сама строкатість спостерігалась і з військовими 
званнями, рангами, посадами, чинами. Це призвело до 
того, що сучасні історики, які вважають себе фахівцями 
минулого української армії, страшенно заплутались у 
них, особливо у чинах і посадах. Сухопутні військові Ук¬ 
раїнської держави, які залишали форму царської армії, 
зберігали і встановлені у ній чини: генерал-від-інфанте- 
рії, генерал-від-кавалерії, генерал-лейтенат, генерал- 
майор, полковник, підполковник, капітан, ротмістр, 
штабс-капітан, штабс-ротмістр, поручик, підпоручик, 
корнет, прапорщик, унтер-офіцер, рядовий. Це ж сто¬ 
сується військово-морського флоту України: адмірал, ві¬ 
це-адмірал, контр-адмірал, капітан 1-го рангу, капітан 
2-го рангу, лейтенант, мічман, боцман, гардемарин, 
старшина, матрос. У військах, сформованих на козачий 
зразок, існували чини головного отамана (посада геть¬ 
мана), отамана фронту (посада військового міністра або 
генерального бунчужного), отамана армії (посада това¬ 
риша військового міністра або генерального підскарбія), 
отамана корпусу (посада командира корпусу, кошового 
отамана або генерального хорунжого), отамана дивізії 
(посада командира дивізії або генерального значкового), 
отамана бригади (посада командира бригади або гене¬ 
рального осавула), полковника або військового осавула 
(посада командира або отамана полку), військового стар¬ 
шини або осавула (посада помічника командира полку), 
сотенного (посада командира сотні), значкового (посада 
командира півсотні), хорунжого (дорівнювала підпору¬ 
чику, корнету), бунчужного (дорівнювався прапорщику), 
чотового, ройового, гурткового (дорівнювались унтер- 
офіцеру, боцману, гардемарину) і козака. 

Повалення монархії в Німеччині, стрімкий розпад 
Австро-Угорщини поставили режим П. Скоропадського 
на край загибелі. Замість багнетів окупантів, на яких уже 
півроку тримався гетьманський уряд, треба було негайно 
створювати дійсну, а не удавану власну силу. 8 листопада 


гетьман прийняв рішення про достроковий призов 
164 тис. юнаків до війська і ще 5 тис.— до Сердюцької 
дивізії. Призову підлягали новобранці 1899 року наро¬ 
дження. Таким чином, термінове поповнення армії і 
флоту Української держави могло відбуватися і за раху¬ 
нок юнаків, які не досягли віку 19 років, скінчили се¬ 
редню і не вступили до вищої школи, а також старших 
від 19 років, у яких скінчились відстрочки. 

У той же день Рада міністрів ввела в дію новий Статут 
військової повинності. Остання проголошувалась 
обов’язковою для всіх громадян України чоловічої статі. 
Ті, хто з різних причин не призивався до армії чи флоту, 
за винятком зовсім непрацездатних, мали сплачувати 
військовий податок. Юнаки віком від 15 років і старші 
могли вийти з українського громадянства лише після від¬ 
буття військової повинності. 

Озброєні сили України мали складатися з постійного 
війська та народного резерву. Останній притягувався до 
служби лише під час війни. Постійне військо поділялось 
на сухопутні і морські сили. Перші складались з діючої 
армії і запасу, другі — з діючих команд і запасу флоту. 
До 1 березня будь-якого року за представленням війсь¬ 
кового міністра уряд мав визначити кількість поповнен¬ 
ня армії і флоту та розпорядку по регіонах. Призов від¬ 
бувався за жеребкуванням: всі, хто досяг 19 років або 
закінчив середню школу у молодшому віці, один раз у 
житті тягнули жереб, і згідно з таким жеребкуванням або 
йшли до війська, або відразу зараховувались у запас. Доз¬ 
волялось відбувати військову повинність без жеребу. Такі 
добровольці називались охотниками. 

До діючої армії чи флотських команд можна було 
вступати до 35 років, у запасі армії перебувати до 38 ро¬ 
ків, а від 38 до 45 років — у народному резерві. Не до¬ 
пускались до військової служби позбавлені судом прав 
стану. Призов мав відбуватися з 1 жовтня до 1 листопада 
кожного року. Всі новобранці, які скінчили курс відпо¬ 
відних морських шкіл або працювали машиністами, ко¬ 
чегарами та матросами на морських чи річкових суднах, 
а також (в міру потреби) механіками, електротехніками, 
мотористами, призначались до служби на флоті. Якщо 
таких фахівців не вистачало, то флотські команди мали 
поповнюватись з числа новобранців, які мешкали у при¬ 
морських або прирічних місцевостях. 

Загальний строк служби тривав 18 або 16 років. Для 
піших і гарматних частин він встановлювався 2 роки 
дійсної служби та 16 років служби в запасі, для всіх ін. 
частин армії і флотських команд — 3 роки дійсної служби 
і 13 — у запасі. Після звільнення з війська козаки зара¬ 
ховувались у запас першої категорії першого розряду, де 
перебували 10 років після дворічної служби чи 8 років — 
після трирічної, після чого переходили до запасу другого 
розряду. Але існував ще й запас другої категорії першого 
розряду. До нього зараховувались працездатні юнаки, 
яким «пощастило» під час жеребкування або які мали 
пільги по родинному стану, на 12 років, після чого пе¬ 
реходили на 6 років до другого розряду. Тут же перебу¬ 
вали всі 18 років служби у запасі не здатні до служби у 
діючій армії, але здатні до володіння зброєю. При мобі¬ 
лізаціях запас другого розряду зараховувався до нестрой¬ 
ових частин. Народні резервісти, тобто чоловіки віком 
від 38 до 45 років, підлягали призову лише підчас війни, 
та й то тільки до тилових частин. Запасники могли бути 
притягненими до учбових зборів, але не більше трьох 
разів за всі роки перебування у запасі. 

Військовослужбовці позбавлялись активного вибор¬ 
чого права. їм заборонялось вступати до політичних 
гуртків, спілок, партій, товариств, комітетів, брати участь 
у маніфестаціях та демонстраціях. 

Статут передбачав цілу систему відстрочок і пільг по 
відбуванню військової повинності: 1) за фізичними ва¬ 
дами; б) за родинним становищем; 3) за освітою; г) за 
освітою та родом занять. Розпис фізичних вад і хвороб, 




368 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


які перешкоджали прийому до служби, затверджувався 
міністерствами внутрішніх, військових справ та народ¬ 
ного здоров’я. Але існувало загальне правило: з цих при¬ 
чин могли надаватись три відстрочки до видужання, а 
після цього юнак або призивався до армії, або зарахову¬ 
вався у запас другого розряду. Не підлягали призову но¬ 
вобранці, які були єдиним сином у родині; єдиним здат¬ 
ним до праці сином при матері-вдові або непрацездат¬ 
ному батькові; єдиним здатним до праці братом при 
круглих сиротах-братах або незаміжніх сестрах; єдиним 
здатним до праці онуком коло діда або баби, які не мають 
працездатних синів; удовцем, який має дітей. 

Відстрочки по освіті надавались учням духовних се¬ 
мінарій всіх віросповідань та середніх шкіл до їх закін¬ 
чення, студентам вищих шкіл до їх закінчення (окрім 
вільних слухачів). Слід звернути увагу на те, що юнаки 
з середньою і вищою освітою перебували б на дійсній 
військовій службі один рік, після чого зараховувались у 
запас на 17 років. їм надавалась також можливість склас¬ 
ти відповідний іспит і стати старшиною. Зовсім звільня¬ 
лись від військової повинності священнослужителі пра¬ 
вославного віросповідання, католицького (римського, 
грецького і вірменського обрядів) віросповідання, вір- 
мено-григоріанського віросповідання, старообрядці, ан¬ 
гліканської епіскопальної церкви, протестантські (єван¬ 
гельсько-лютеранські та євангельсько-реформатські) 
лектори, духовні наставники старообрядців, єврейські 
рабини, караїмські газзани, магометанські мулли. Такою 
ж пільгою користувались академіки, ад’юнкти, профе¬ 
сори, прозектори, їх помічники, штатні лектори, асис¬ 
тенти та доценти вищих шкіл, стипендіати Академії мис¬ 
тецтв. Скорочувався до одного року строк служби у дію¬ 
чій армії вчителям вищих та початкових шкіл. 

Призовні дільниці охоплювали цілий повіт або його 
частину, все місто або його частину. У сільській місце¬ 
вості дільниця мала налічувати 20—60 тис., у містах 50— 
300 тис. громадян чоловічої статі. Відстань від призов¬ 
ного пункту до найвіддаленіших сіл не повинна була пе¬ 
ревищувати 50 верст. Затверджувались дільниці губерн¬ 
ськими управами. 

Справами військової повинності взагалі, як і до цього, 
порядкувала Головна управа військової повинності. На 
місцях відповідні управи створювались у губерніях, по¬ 
вітах та у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі і Мико¬ 
лаєві. Вони вели облік, організовували медичне освід¬ 
чення призовників, розглядали скарги на дії підлеглих 
управ, проводили жеребкування, визначали, до яких вій¬ 
ськових частин направляються новобранці. Безпосеред¬ 
ньо ці справи вели радники губернських, радники пові¬ 
тових і радники міських управ по військовій повинності. 
Приписка юнаків до дільниці проводилась у віці від 16 
до 19 років на підставі особистих заяв. В призовні списки 
включались лише ті, хто досягав до 1 січня поточного 
року 19 років. Особи, які бажали отримати відстрочку, 
подавали про це заяви відповідній управі по військовій 
повинності не пізніше як за місяць до початку призову. 

Та вже наступив критичний час для гетьманського ре¬ 
жиму. У терміновому порядку уряд визначив, щоб призов 
до виконання військово-кінної, військово-возової та вій¬ 
ськово-самохідної повинності щодо населення Бердян¬ 
ського і Мелітопольського повітів здійснювали відповід¬ 
ні органи Катеринославської губернії, Дніпровського по¬ 
віту — Херсонської губернії, Мозирського, Річицького і 
Пінського повіту — Волинської губернії. У ці ж дні дію 
закону від 20 жовтня про призов на військову службу 
було поширено на всіх перебуваючих у межах Україн¬ 
ської держави офіцерів і надстрокових унтер-офіцерів 
колишньої Російської армії та колишніх юнкерів війсь¬ 
кових шкіл віком до 43 років включно. Від призову звіль¬ 
нялись особи, які перебували на державній службі на 
посадах до VIII класу, чини Державної варти, інструк¬ 
тори добровольчих дружин, поштово-телеграфні і заліз¬ 


ничні службовці, педагогічний персонал вищих, середніх 
і нижчих шкіл, студенти учительських інститутів і семі¬ 
нарій будь-якого року навчання та студенти вищих уч¬ 
бових закладів, починаючи з III курсу. Не підлягали при¬ 
зову також кошові, полкові і сотенні отамани та інструк¬ 
тори у козацтвах. Всі інші офіцери, унтер-офіцери і юн¬ 
кери мали бути призваними до війська у триденний 
термін, а хто не стояв на обліку — у семиденний. 

Проте хвилі безладдя і непокори з боку народу у лис¬ 
топаді давали про себе знати дуже відчутно. З цих причин 
закон про достроковий призов новобранців до армії і 
флоту від 8 листопада практично не діяв. Юнаки не ста¬ 
вали на військовий облік і ухилялися від запису до вій¬ 
ська. Ось чому гетьман прийняв рішення про перене¬ 
сення дня призову з 10 січня на 10 лютого 1919 р. Після 
революції у Німеччині окупаційне командування дозво¬ 
лило Скоропадському формувати Українську національ¬ 
ну гвардію, тобто офіцерські дружини, загальна чисель¬ 
ність яких мала досягти 4 тис. чоловік. Але вже 13 лис¬ 
топада А. Денікін видав наказ: «Цього числа я вступив 
до командування всіма військовими силами. Всі офіце¬ 
ри, що знаходяться на території колишньої Росії, про¬ 
голошуються мобілізованими». Ще один наказ велів всім 
старшинам свято і непорушно виконувати вказівки ге¬ 
нерала Денікіна як командуючого Російською армією. 
Ці акти були опубліковані у газеті «Голос Києва», на що 
військове міністерство відреагувало досить стримано, 
посилаючись лише на те, що таких документів воно не 
одержало. 

Зважаючи на майже цілковиту небоєздатність всіх 8 
корпусів української армії, гетьман 14 листопада асиг¬ 
нував 16 млн. крб. на негайне створення при кожному 
з корпусів хоча б по одній ударній сотні. Сердюцька ди¬ 
візія, яку гетьман вважав своїм оплотом, фактично роз¬ 
падалася на очах через масове дезертирство. 

Вже 18 листопада вийшов новий закон, за яким при¬ 
зову підлягали офіцери до 50 років, а надстроковики — 
незалежно від віку. Скасовувались майже всі пільги: до 
армії призивались державні службовці і студенти. Вод¬ 
ночас значно збільшувалась чисельність добровольчих 
дружин. Того ж дня гетьман разом з тільки що призна¬ 
ченим новим військовим міністром Б. Шуцьким оголо¬ 
сив всю територію України театром військових дій, при¬ 
значив головнокомандуючим всіма арміями генерала 
графа Келлера і підпорядкував йому всі цивільні влади 
Української держави. Це призначення теж відповідає сві¬ 
тоглядним переконанням П. Скоропадського: Келлер 
був відомий серед військових як завзятий монархіст, 
який відмовився у березні 1917 р. навіть від присяги 
Тимчасовому урядові. 

Вже в агонії 30 листопада режим гетьмана вирішив 
закласти Військову Академію Української держави, асиг¬ 
нував на цю справу 127 тис. крб. і навіть затвердив шта¬ 
ти: начальник академії — генеральний старшина, посада 
якого за правами дорівнювалась директорові департа¬ 
менту, 9 осіб професорсько-викладацького складу - 
штаб-офіцерів чи генеральних старшин та ще 46 служ¬ 
бовців керівного і допоміжного рангу. 

У майже безнадійному становищі для режиму 5 грудня 
було проголошено мобілізацію всього населення чоло¬ 
вічої статі, здатного носити зброю, для захисту Києва 
від наступу військ Директорії. її планувалось провести 
протягом 3 днів силами Державної варти та київських 
міської, губернської і повітової управ військової повин¬ 
ності. Не підлягали призову урядовці І—VI класу, всі 
службовці військових відомств, залізничники, зв’язківці, 
вартові, працівники експедиції, заготовок державних па¬ 
перів, водопроводу, каналізації, різниць, хлібопекарень, 
електростанцій, трамваю, лікарень, голови і секретарі до¬ 
мових комітетів, службовці місць ув’язнення, пожежних 
команд, биндюжники, шофери, двірники, швейцари і 
нічні сторожі. 




III. Уроки української державності 


369 


Та всі ці відчайдушні і метушливі заходи допомагали 
мало. Заклики гетьмана до захисту Києва і України від¬ 
гуку в народі не знаходили і залишались утопією. Всі 
збройні сили Української держави у цей час формально 
налічували біля 60 тис. чоловік, але відносно боєздатни¬ 
ми з них були 20—25 тис. Серед командуючого складу 
тут переважали офіцери-зайди, яким не дуже подобався 
народ України. 18 листопада «взірцеві» частини гетьма¬ 
на — батальйон білогвардійців, полк сердюків, кінна со¬ 
тня, бронепоїзд під проводом генерала князя Святопол- 
ка-Мирського, зустрівшись під Мотовилівкою з майже 
вдесятеро меншими силами Директорії, покидали зброю 
і дременули хто куди. Ще гірше виглядали вояки частин, 
які не вважалися зразковими. 

Не виправдались надії гетьмана на козаків-хліборобів, 
негайний призов яких було проголошено у цей день, на 
молодь і студентів, незважаючи на те, що після розстрілу 
юнаків у Києві 15 листопада уряд прийняв спеціальну 
постанову про правила і порядок застосування збройних 
сил взагалі, а особливо по відношенню до молоді, що 
навчається в учбових закладах, тобто начебто вжив за¬ 
ходів до запобігання трагедій. Не виправдались надії на 
матеріальне заохочення новобранців-українців у вигляді 
10 крб. щоденних, починаючи з 20 листопада, та ін. 
пільг. Не виправдались надії гетьмана на спасителів з 
Добровольчої армії, якій Рада міністрів ЗО листопада пе¬ 
редала 10 млн. крб. для відпору більшовикам у Катери¬ 
нославській і Харківській губерніях. Не виправдались на¬ 
дії гетьмана на величезні кошти, які в останні дні були 
надані воякам Запорізького корпусу, який знову став Ок¬ 
ремою запорізькою дивізією, Чорноморському кошу в 
Бердичеві, Запорізькому кошу в Могильові та ін. части¬ 
нам. Не виправдались надії гетьмана на власних воєна¬ 
чальників, багато з яких відразу перейшли на бік Дирек¬ 
торії і навіть очолили боротьбу проти режиму (О. Осець- 
кий, Є. Коновалець, Ю. Отмарштайн та ін.). Не виправ¬ 
дались надії гетьмана на термінове створення з залишків 
своїх вояк Північної і Південної армії, на що було кинуто 
з 15 листопада біля 40 млн. крб. Не виправдались надії 
гетьмана на підтримку польських військ, яких 3 грудня 
режим пообіцяв взяти на повне утримання. Не виправ¬ 
дались надії гетьмана на найкращих своїх друзів — нім¬ 
ців, десятки тисяч яких ще перебували на Україні і з’їда¬ 
ли багатомільйонні кошти режиму. Не виправдались на¬ 
дії гетьмана на Донський білоказачий уряд, війська якого 
теж перебували фактично на повному утриманні Укра¬ 
їнської держави. 

У відчаї Рада міністрів закликала до української армії 
на початку грудня громадян Грузії, Білорусії, Латвії, Поль¬ 
щі, Росії, які перебували на території України. Та було 
пізно. Війська Директорії стояли вже на околицях столиці. 

РОЗКВІТ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ 
ЗА ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Державно-право- 
ве регулювання розвитком культури у цей час здійсню¬ 
валось міністерством народної освіти, яке з 21 червня 
1918 р. стало називатися міністерством народної освіти 
та мистецтва і у ньому було створене Головне управління 
мистецтва та національної культури. Очолив його голов¬ 
ний управляючий справами мистецтва і культури, якому 
надавались права товариша міністра. Нове головне уп¬ 
равління мало автономний бюджет. У його складі зас¬ 
новувались відділ охорони пам’яток старовини і мистец¬ 
тва, театральний відділ і музичний відділ. Перший з них, 
у компетенції якого перебували питання обліку, реєст¬ 
рації, охорони, вивчення, популяризації і придбання 
пам’яток старовини і мистецтва, навіть в умовах бюдже¬ 
тної кризи зумів влітку добитись виділення коштів на 
розкопки Зарубицького монастиря, а восени — на до¬ 
помогу Київському художньо-промисловому і науковому 
музею. Окрім цього, у вересні уряд асигнував двома по¬ 
становами 600 тис. крб. на охорону і придбання пам’я¬ 
ток старовини та мистецтва. 


Однією з найважливіших ділянок відділу охорони 
пам’яток старовини і мистецтва було керівництво му¬ 
зейною справою. Треба відзначити, що за доби Україн¬ 
ської держави тут діяли всі 36 музеїв, які виникли до 
Лютневої революції. Коріння багатьох з них сягає у 
XIX ст. Це Житомирський краєзнавчий, Катеринослав¬ 
ський історичний, Полтавський краєзнавчий, Кам’я¬ 
не ць-Подільський історичний, Єлизаветградський крає¬ 
знавчий, Миколаївський природничо-краєзнавчий та ін. 
музеї. 

Відділ тісно співпрацював з товариствами охорони 
пам’яток старовини і мистецтва. Серед них слід відзна¬ 
чити Київське товариство, де важливу роль відігравав ві¬ 
домий український колекціонер-меценат і археолог 
Б. Ханенко, і Одеське товариство історії і старожитнос- 
тей, засноване у 1839 р., тобто перше на Україні наукове 
товариство. Воно вивчало археологічні та історичні 
пам’ятки Північного Причорномор’я, здійснювало роз¬ 
копки Пантікапею, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 
томи «Записок», останні з яких припадають на 1918 — 
1919 рр. За часів гетьманату назване товариство тісно 
співпрацювало з Одеським бібліографічним товарист¬ 
вом, яке займалось проблемами організації краєзнавчої 
бібліографії на Україні. У Одесі ще з 1825 р. функціону¬ 
вав один з найстаріших музеїв на Україні — Одеський 
міський музей старожитностей, у Києві — Міський му¬ 
зей старовини і мистецтва, Чернігові — Музей україн¬ 
ських старожитностей ім. В. Тарновського, Музей гу¬ 
бернської архівної комісії тощо. 

У підпорядкуванні відділу охорони пам’яток старови¬ 
ни і мистецтва перебували Одеський міський музей крас¬ 
них мистецтв, Миколаївський, Катеринославський та ін. 
художні музеї. Працювали за часів гетьманату і унікальні 
за своїм призначенням музеї. Йдеться про Анатомічний 
театр у Києві, що з 1853 р. демонстрував найновіші до¬ 
сягнення української медичної науки, а також про Музей 
товарознавства при Київському комерційному інституті. 
Він складався з 16 відділів, залізничного, гірничозавод¬ 
ського, гірничого, геологічного, міських та земських 
справ кабінетів, бібліотеки, читального залу, довідкового 
бюро. 

За доби Української держави були відкриті Черка¬ 
ський краєзнавчий музей з відділами природи, історії та 
образотворчого мистецтва і Музей церковно-історичної 
й археологічної громади, у якому було зібрано 30 тис. 
експонатів: пам’яток скульптури, живопису, графіки, 
стародруку, грамоти, рукописи. 

Театральний відділ надавав посильну державну під¬ 
тримку театральним установам, трупам, окремим акто¬ 
рам, що працювали у великих містах України, особливо 
у Києві. Зокрема, йдеться про засновану ще до виник¬ 
нення Української держави Київську російську оперу 
(Міський театр), до трупи якої входили такі відомі спі¬ 
ваки, як Ю. Кипоренко-Доманський, М. Литвиненко- 
Вольгемут, М. Микита, Л. Собінов, М. Стефанович, 
І. Стешенко, соліст балету М. Мордкін, балетмейстер 
І. Чистяков, диригенти А. Маргулян, А. Штейнберг, ху¬ 
дожник А. Петрицький. За доби Української держави 
кияни і гості столиці могли подивитись балети «Коппе- 
лія», «Жизель», «Горбоконик», «Марна пересторога», по¬ 
слухати опери «Садко», «Золотий півник», «Царева на¬ 
речена», «Казка про царя Салтана», «Борис Годунов», 
«Князь Ігор», «Пікова дама», «Черевички» та ін. 

На сцені театру «Соловцов», який працював вже май¬ 
же 20 років спочатку у приміщенні театру Бергоньє, а 
згодом на вулиці Миколаївській, ставились п’єси 
Л. Толстого, О. Толстого, А. Чехова, У. Шекспіра, у 
яких були зайняті видатні актори і режисери М. Глєбов, 
К. Марджанішвілі, Л. Леонідов, В. Юренєва, О. Кра- 
мов, М. Свєтловидов. 

У Троїцькому народному домі дванадцятий рік три¬ 
вала плідна діяльність першого українського стаціонар- 




370 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


ного театру під керівництвом М. Садовського (режисе- 
ри-постановники М. Садовський, М. Старицька, Ф. Ле- 
вицький, І. Мар’яненко, Й. Стадник, художники І. Бу- 
рачек, В. Кричевський, композитор К. Стеценко, акто¬ 
ри Г Борисоглібська, І. Загорський, М. Заньковецька, 
Г. Затиркевич-Карпинська, О. Корольчук, Л. Курбас, 
Ф. Левицький. Л. Ліницька, І. Мар’яненко, С. Паньків- 
ський, М. Петлішенко, Й. Стадник, С. Стадникова, 
С. Тобілевич, Є. Хуторна, у репертуарі якого залишались 
п’єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мир¬ 
ного, І. Франка, М. Старицького, М. Кропивницького, 
Лесі Українки, С. Васильченка, Л. Яновської, Б. Грінчен- 
ка, С. Черкасенка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехо- 
ва, опери М. Лисенка, С. Монюшка, Б. Сметани. 

Вже в травні уряд Української держави надав деяку 
матеріальну підтримку (10 тис. крб.) товариству «Моло¬ 
дий театр у Києві», де під безпосереднім керівництвом 
Л. Курбаса об’єдналися у 1916 р. С. Бондарчук, П. Са- 
мійленко, В. Василько^, В. Чистякова, Г. Юра, А. Сме¬ 
река, М. Терещенко, Й. Шевченко, С. Семдор, О. Ва- 
туля та багато ін. талановитої молоді. У їх репертуарі була 
світова («Цар Едіп», «Горе брехунові», «Тартюф») і віт¬ 
чизняна класика («У пущі», «Шевченківська вистава», 
«Етюди», «Лікар Керженцев»). Навіть у тяжких умовах 
окупації театр зумів створити ще й драматичну студію, 
де навчалися Г. Ірнатович, П. Нятко, Л. Болобан, 
О. Швачко і ще ціла плеяда майбутніх відомих акторів і 
режисерів. Більше того, саме за доби гетьманату театр, 
що протягом двох років, не маючи постійного мешкання, 
метушився між театром Бергоньє, театром М. Садов¬ 
ського, Лук’янівським народним домом і літнім театром 
у Святошино, отримав нарешті власне приміщення на 
Прорізній, 19 і 14 листопада розпочав там свою діяль¬ 
ність трагедією Софокла «Цар Едіп». Взагалі колектив, 
очолюваний Л. Курбасом, являв собою приклад моло¬ 
дого ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження пе¬ 
редової технології акторського мистецтва, пошуку нових 
засобів сценічних форм. 

У тому ж травні Рада міністрів асигнувала з Державної 
скарбниці 165,5 тис. крб. Товариству «Національний те¬ 
атр», що виникло відразу після Лютневої революції з ме¬ 
тою підвищення художнього рівня українського теат¬ 
рального мистецтва. Ініціаторами його створення були 
трупа М. Садовського, «Молодий театр» Л. Курбаса та 
Музично-драматична школа М. Лисенка. До організа¬ 
ційного комітету входили П. Саксаганський, М. Садов¬ 
ський, М. Старицька, Л. Курбас, І. Мар’яненко, С. Ва- 
сильченко, О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко, 
Л. Яновська, О. Косач, І. Бурачек, В. Кричевський, 
М. Жук, О. Кошиць і ще біля двох десятків акторів, ре¬ 
жисерів, письменників, драматургів, композиторів, ху¬ 
дожників. 

Наприкінці 1917 р. при товаристві виник Національ¬ 
ний зразковий театр (режисер І. Мар’яненко, завідую¬ 
чий літературною частиною М. Вороний, завідуючий 
музичною частиною В. Верховинець, актори Д. Антоно¬ 
вич, Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, І. Замичковський, 
С. Карельський, Ф. Левицький, Л. Ліницька, К. Лу- 
чицька, Г Маринич, М. Петлішенко та ін.). Театр і за 
часів Центральної Ради, і за доби гетьманату працював 
у Троїцькому народному домі, мав власний хор та влас¬ 
ний оркестр. У репертуарі Зразкового театру були як тво¬ 
ри українських драматургів М. Старицького, В. Самій- 
ленка, С. Черкасенка, так і світова класика. 

Саме на 1918 р. припадає розквіт діяльності Театру 
«Студія», Театру мініатюр, Театру «Конюшня». Перший 
працював на Круглоуніверситетській під керівництвом 
польської трагедійної актриси, режисера і педагога 
С. Висоцької і ставив п’єси Г. Ібсена, П. Корнеля, 
М. Метерлінка та ін. Другий виступав на сцені театру 
Бергоньє, а третій (відомий ще під назвами «Театр під 
мостом», «Український драматичний колектив») — у 


Клубі залізничних службовців на Хрещатику. Театральне 
життя за доби гетьманату не обмежувалось столицею. 
Продовжували діяльність Одеська російська опера, Ма¬ 
ріупольський російський драматичний театр, Харків¬ 
ський міський театр, Полтавське українське драматичне 
товариство тощо. 

Та зображати діяльність театрального відділу мініс¬ 
терства народної освіти і мистецтва лише у рожевому 
світлі, звичайно, не можна. Незліченні проблеми теат¬ 
рального життя дедалі ускладнювались. Це і акторське 
безробіття, і повна залежність репертуару від каси, і пос¬ 
лаблення, а то й втрата зв’язку з глядачем, і негативні 
сторони приватної антрепризи, і надмірні податки, що 
сягали 40% збору. Навіть прославлені театри заповню¬ 
вали сцену вульгарними антихудожніми творами типу 
«Англійський шарабан», «Голодний Дон Жуан», «Нав¬ 
коло любові», заяложеними низькопробними фарсами, 
оперетками, буфонадами, непристойними мініатюрами 
типу «Доброчесна Сусанна», «Любовні еківоки», не ка¬ 
жучи вже про уйму кафешантанів, серед яких за доби 
гетьманату особливою популярністю користувались 
«Едем», «Мозаїка», «Арфа», «Куточок Парижа» з пор¬ 
нографічним репертуаром, розрахованим на обивателя. 

Уряд П. Скоропадського намагався вирішувати деякі 
з цих проблем створенням системи державних театраль¬ 
них закладів. Так, 23 серпня було прийнято закон про 
утворення у приміщенні театру Геймана (у 1906— 
1915 рр. театр «Ведмідь») по вул. Мерінговській, 8 Дер¬ 
жавного драматичного театру, якому надавалися пільги 
отримувати без сплати мита з-за кордону літературу, ма¬ 
теріали, приладдя і знаряддя, мати власну печатку з дер¬ 
жавним гербом, одержувати підтримку з коштів Держав¬ 
ної скарбниці. Посади директора, завідуючого господар¬ 
ською частиною, режисерів, акторів і рахівника були від¬ 
несені до урядових посад. А це означало, що вони 
звільнились від призову до армії і флоту та від служби у 
державному ополченні. Колектив театру очолювали 
Б. Крживецький (директор) та О. Загаров (головний ре¬ 
жисер). У складі акторів були І. Мар’яненко, Ф. Левиць¬ 
кий, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, 
С. Каргальський, Є. Коханенко, С. Паньківський, Д. Ан¬ 
тонович, О. Сердюк, Ф. Радчук, К. Осмяловська та ін. 
Театр прославився постановками «Лісової пісні» Лесі Ук¬ 
раїнки, п’єс Г Гауптмана, Г Ібсена, Ж. -Б. Мольєра, 
К. Гольдоні. 

У жовтні на основі Національного зразкового театру 
уряд утворив Державний народний театр під керівницт¬ 
вом П. Саксаганського. До цієї славетної трупи увійшли 
М. Заньковецька, Г Затиркевич-Карпинська, Л. Лі¬ 
ницька, Б. Романицький, О. Корольчук, І. Замичков¬ 
ський, Ф. Левицький, С. Паньківський та деякі ін. У ре¬ 
пертуарі Державного народного театру переважала укра¬ 
їнська класика: «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодо- 
ля», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «На ревізію», 
«Сава Чалий», «Суєта», «Наймичка», «Безталанна», 
«Мартин Боруля». Працював колектив у Троїцькому на¬ 
родному домі. Відкриття його діяльності відбувалось 1 
вересня п’єсою «Наталка Полтавка» з М. Заньковецькою 
(Терпелиха) і П. Саксаганським (Виборний). 

На базі трупи І. Сагатовського, що у 1902 р. гастро¬ 
лювала по Україні, Білорусії і Росії, виник Херсонський 
український драматичний театр, де, окрім самого І. Са¬ 
гатовського, працювали В. Барецька, К. Лучицька, 
О. Петрусенко, Ю. Шумський. У репертуарі театру були 
драматичні і оперні вистави за творами українських ав¬ 
торів. 

У приміщенні Народної аудиторії у Києві, тобто Дому 
Київської спілки сприяння початковій освіті, що розта¬ 
шовувався на Бульварно-Кудрявській вулиці, викладач¬ 
ка Музично-драматичної школи М. Лисенка Л. Лук’я- 
нова (згодом режисер Московського камерного театру) 
організувала Молодіжний драматичний театр. Цей новий 



III. Уроки української державності 371 


колектив здійснив постановки «Марії Тюдор», «Доктора 
Штокмана», «Дванадцятої ночі», «Василиси Мелентьєв- 
ної». Тут же у Народній аудиторії за доби гетьманату роз¬ 
почали діяльність ще два нових театри. Залізничник за 
фахом, випускник Музично-драматичної школи М. Ли- 
сенка Р. Пушечніков створив так званий Російський 
драматичний театральний колектив, який згодом став 
Першим залізничним театром. Але до цього статист Те¬ 
атру «Соловцо в» С. Кабзун на Солом’янці вже організу¬ 
вав Залізничний театр, який ставив російську і зарубіжну 
класику не лише у Народній аудиторії, а й у Лук’янів- 
ському народному домі, на товарній станції, у театрі 
«Шутка» (на Львівській вулиці) і навіть у їдальні Голо¬ 
вних залізничних майстерень. Щодо заснованої у той же 
час групою митців, що мали на меті оновлення театраль¬ 
ного мистецтва, Драматичної консерваторії, то вона сво¬ 
го приміщення так і не отримала, збиралась, де прий- 
деться, і швидко розпалась. 

За ініціативою театрального відділу у серпні уряд 
прийняв рішення про створення у Києві Державної дра¬ 
матичної школи для підготовки працівників народних 
театрів, а у листопаді — про організацію режисерсько- 
інструкторських курсів. На зміну журналові «Театральні 
вісті», шість номерів якого під редакцією Л. Курбаса 
вийшли у квітні—жовтні 1917 р., з березня по листопад 
1918 р. було видано 18 номерів щотижневика «Театраль¬ 
ная жизнь». 

Значна увага з боку Української держави приділялась 
організації Народних будинків, що існували в україн¬ 
ських губерніях з початку XX ст. і мали при собі бібліо¬ 
теки, читальні, книжкові магазини, курси, гуртки. Особ¬ 
лива роль тут належить Лук’янівському народному до¬ 
мові, що розташовувався на Дегтярівський, 5. Тут висту¬ 
пали «Молодий театр», студенти Музично-драматичної 
школи М. Лисенка, «Гурток українських артистів» під 
керівництвом М. Старицького, вперше виходили на сце¬ 
ну нові театральні колективи. Справжнім центром на¬ 
ціонального театрального життя став Троїцький народ¬ 
ний дім, який знаходився на В. Васильківській, 51. Ще 
за доби Центральної Ради тут відбулось зібрання укра¬ 
їнської театральної громадськості, яка вирішила створи¬ 
ти Українську театральну громаду та скликати Всеукра¬ 
їнський з’їзд акторів, проходили дискусії Товариства 
«Національний театр», працював Національний зразко¬ 
вий театр. Під час існування Української держави у Тро¬ 
їцькому народному домі йшла більшість вистав найсла- 
ветнішого тоді колективу — Державного народного 
театру на чолі з П. Саксаганським, працювала велика 
бібліотека, влаштовувались лекції, музичні вечори, кон¬ 
церти, освітні заходи. 

У віданні театрального відділу перебував і український 
кінематограф. Але тут державні засади, на відміну від 
театрального життя, майже не впроваджувались. Дев’я¬ 
тий рік на Сирці функціонувала приватна кіностудія ху¬ 
дожніх фільмів «Тіман і Рейнгард», яка дала путівку в 
життя В. Гардіну, І. Кавалерідзе, Я. Протазанову та ба¬ 
гатьом ін. кіномитцям. Дещо менший досвід накопичили 
приватні кіностудії художніх фільмів «Світотінь» та «Ху¬ 
дожній екран», а також кіностудія «Експрес», що спец¬ 
іалізувалась на виробництві хронікально-документаль¬ 
них фільмів. Проте український кінематограф у 1918 р. 
значними досягненнями похвалитися не може, а у зас¬ 
нованих ще до Лютневої революції стаціонарних кіно¬ 
театрах Києва («Експрес», «Новий світ», «Корсо») та ін. 
міст йшли старі фільми. 

Найвидатнішим результатом спільної роботи теат¬ 
рального і музичного відділів міністерства народної ос¬ 
віти і мистецтва стала реорганізація Музично-драматич¬ 
ної школи М. Лисенка, випускники якої складали твор¬ 
чу основу колективів названих вище нових театрів, у Му¬ 
зично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка. Якщо 
школа мала лише музичний і драматичний відділи, то в 


інституті як у вищому мистецькому навчальному закладі 
з’явились три факультети: педагогічний, диригентський 
і драматичний. На факультетах діяли не кафедри, а від¬ 
діли — режисерський, професійної освіти, музичного 
виховання, хоровий, симфонічний, теорії музики та ком¬ 
позиції. Очолив інститут Ф. Блуменфельд, а серед його 
фундаторів і викладачів були найвідоміші українські 
композитори, музиканти, співаки і актори: Г Беклемі- 
шев, П. Козицький, Л. Курбас, М. Леонтович, І. Мар’я- 
ненко, М. Микиша, О. Муравйова, Г. Нейгауз, Д. Ре- 
вуцький, Й. Стадник, М. Старицька, К. Стеценко. Саме 
за доби гетьманату в інституті навчались І. Козловський 
та ще багато майбутніх відомих діячів української куль¬ 
тури та мистецтва. 

До активу спільної роботи музичного і театрального 
відділів можна віднести створення Першої української 
національної опери. Мається на увазі відкриття у Хар¬ 
кові на базі російської оперної антрепризи, що існувала 
вже майже сорок років, Першої народної опери та Пер¬ 
шої дитячої опери, де працювали тоді режисер В. Ман- 
зій, диригенти А. Маргулян і В. Пірадов, співаки 
М. Донець, М. Рейзен, М. Романський, П. Цесевич. А 
композитора Я. Степового і співаків М. Донця та 
М. Микишу можна вважати співзасновниками Першої 
опери. 

Зусиллями музичного відділу було створено Перший 
український національний хору Києві під керівництвом 

O. Кошиця. Маючи на увазі багатство української на¬ 
ціональної пісні, її різноманітний характер, підвищений 
інтерес людей до хорового співу, у червні музичний відділ 
приступив до організації Другого національного хору. У 
Києві за доби гетьманату виникла Державна капела бан¬ 
дуристів, а у Харкові — ансамбль бандуристів Г. Хотке- 
вича, який став автором кількох підручників гри на бан¬ 
дурі. Ці колективи популяризували українські народні 
думи і історичні пісні, побутові, ліричні та жартівливі 
мелодії. 

Тоді ж у Києві на Фундуклєєвській, 44 з’явився Му¬ 
зично-педагогічний інститут Л. Славич-Регаме, який 
виник на грунті діючої ще з 1908 р. музичної школи по¬ 
дружжя К. Регаме і Л. Славич-Регаме. Водночас розпо¬ 
чало свою діяльність Київське концертне бюро, яке зго¬ 
дом дістало назву Філармонічного товариства. Бюро ви¬ 
конувало функції ліквідованого у 1917 р. Київського від¬ 
ділення Російської музичної спілки. 

За два тижні до втечі з України уряд прийняв поста¬ 
нову про заснування у Києві Державного симфонічного 
оркестру ім. М. В. Лисенка і асигнував на цю справу 
66 тис. 300 крб. Далеким попередником цього колективу 
був симфонічний оркестр Російської опери, заснований 
ще у 1867 р. Навесні 1918 р. він вийшов зі складу опери 
і став іменуватися «Союзом оркестрантів» під керівницт¬ 
вом Р. Глієра. Очолив Державний оркестр, створений 
Радою міністрів, А. Горєлов, а диригували музикантами 

P. Глієр, Ф. Блуменфельд та Д. Бертьє. 

Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, 
Одеська і Харківська консерваторії. Зберігали набуті тра¬ 
диції київська музична школа М. Тутковського на Про¬ 
різній, музична школа Г. Любомирського на В. Жито¬ 
мирській, підготовча музична школа А. Неліпович на 
В. Житомирській, музично-драматичні курси А. Таль- 
ковського з великою власною кіностудією на Хрещатику, 
Харківська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Пол¬ 
тавська та Житомирська музичні школи. Саме 1918 р. на 
авансцену українського музичного мистецтва вийшли 
М. Вериковський, Г. Верьовка, П. Демуцький, В. Ко- 
сенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, М. Скоруль- 
ський, Б. Яновський та ін. 

Українську академію мистецтв, засновану за доби 
УНР, очолив в Українській державі відомий художник- 
графік, співавтор Державного герба і Державної печатки 
гетьманату, кліше українських грошових знаків Г Нар- 




372 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


бут. Та ця посада не завадила йому водночас стати ще 
й автором найвразливішого сатиричного образу старо¬ 
світського українського хуторянина Луки Гарбузова і ка¬ 
рикатури «Пес Мочащий», спрямованих проти гетьмана. 
Як і раніше, Академія готувала спеціалістів з малярства, 
різьбярства, будівництва, гравюри і художніх промислів. 
Плідно працювали художні училища і студії Києва, Хар¬ 
кова, Одеси і Чернігова. Включалися у творчість молоді 
митці Л. Лозовський, Г. Нерода, І. Падалка, А. Пет- 
рицький, А. Страхов, 3. Толкачов, які працювали пліч- 
о-пліч з досвідченими фахівцями Ф. Кричевським, 
М. Бойчуком, М. Бурачеком, М. Жуком, О. Мурашком, 
Л. Крамаренком, ІО. Михайлівим, С. Прохоровим, 
М. Самокишем, С. Світославським, І. Селезньовим, 
О. Сластіоном, І. Трушом тощо. 

Одним з провідних центрів художнього мистецтва 
була в Українській державі Одеса. Саме тут продовжу¬ 
вало активну діяльність створене у 1900 р. Товариство 
південно-російських художників, художнє училище, 
художній музей, Одеське товариство заохочування 
красних мистецтв, рисувальна школа при ньому. Ма¬ 
буть, не випадково, що саме в Одесі на базі названої 
рисувальної школи за часів гетьманату виникло Одесь¬ 
ке вище художнє училище. Ще один новий художній 
заклад відкрився у Києві на Фундуклеєвській. Йдеться 
про художню студію О. Екстер, яку відвідували такі мит¬ 
ці, як П. Ковжун, Г. Козінцев, В. Меллер, А. Петриць- 
кий, С. Юткевич та ін. 

«РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ» - термін, що 
ним відомий український літературознавець Ю. Лаврі- 
ненко позначив процеси національно-культурного від¬ 
родження в Україні у 20-х рр. нинішнього ст. Серед «вер¬ 
шинної групи» Відродження, безперечним лідером якого 
був М. Хвильовий, бачимо поета П. Тичину, філософа 
В. Юринця, драматурга М. Куліша, художника Ю. Нар- 
бута, режисера Л. Курбаса, кіномитця О. Довженка, 
композитора М. Леонтовича та ін. Серед діячів Відро¬ 
дження бачимо і українських комуністів, не згодних з 
«інтернаціоналістською лінією» ВКП(б) — КП(б)У, т. зв. 
«боротьбістів» та укапістів — В. Еллана-Блакитного, 
Г. Михайличенка, В. Антоненка-Давидовича та ін. Ду¬ 
ховно-естетична програма Відродження представлена 
т. зв. «кларнетизмом» П. Тичини (від назви збірки ти- 
чинових поезій 1918 р. «Сонячні кларнети»), або «світ- 
лоритмом», що проголошує лінію «духовної сувереннос¬ 
ті», новонародження, звільнення від «комплексу мало- 
російства». У творчості «світлоритму» відсутня будь-яка 
поетизація кривавого революційного фанатизму, подіб¬ 
ного до «Дванадцяти» чи «Скіфів» О. Блока. Підкрес¬ 
люючи цю обставину, Ю. Лавріненко змальовує «клар- 
нетизм» як «нововідкрите поле «серця-всесвіту», хоча 
світлоритми діалектично поєднуються і з тінню й тем¬ 
рявою — «проміння смерті» схрещується із світлохви- 
лями в одну суцільну тканину, як чорна і червона нитки 
у поликах дівчини. Так зроджується і необароковий 
прообраз «Скорбної матері», глибоко український. Нез¬ 
багненна і потрясаюча краса цього образу: «всі промені 
кларнетичної, космічно-української веселки січе гост¬ 
рий дощ чорних крапель крові» (Ю. Лавріненко). 
М. Хвильовий висуває свою творчу програму — «ро¬ 
мантичний вітаїзм» (від лат. уііа — життя), яку у 1925 р. 
синтезує з «кларнетизмом». Так народжується смислове 
ядро стилю «Р. В.» — необароко, що лягло в основу 
ідейно-художньої програми, створеної Хвильовим 
«Вільної академії пролетарської літератури» (ВАПЛІ- 
ТЕ). Українська інтелігенція, наголошує Хвильовий, за 
окремими винятками «страждала і страждає на куль¬ 
турне позадництво. Без російського диригента наш 
культурник не мислить себе. Він здібний повторювати 
тільки зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що 
нація тільки тоді може культурно виявити себе, коли 
найде їй одній властивий шлях розвитку». Звідси зна¬ 


мените гасло Хвильового — «Геть від Москви!» і орієн¬ 
тація на Європу («психологічну Європу»), що тлума¬ 
читься як повернення до власних культурних джерел, 
відродження української (європейської за своїм типом) 
культури. Необароковий характер творчості учасників 
«Р. В.» виявляє спадкоємність «кларнетично-вітаїстич- 
ного» стилю з екзистенціально-кордоцентричними 
орієнтаціями традиційного українського менталітету. 
Адже, як твердить Лавріненко, «філософія «відпові¬ 
дального серця», «серця-всесвіту» — центральна у 
творців необароко — йде від її першотворця Сковоро¬ 
ди, через Шевченка і Гоголя до Тичини». 

Українська інтелігенція 20-х років вперше за останні 
300 років зробила відчайдушно-героїчну спробу підвес¬ 
тися з колін, випростатися, закрити своїм «відповідаль¬ 
ним серцем» свій народ, свою культуру. Роздратована 
стійкістю опору, нездатна подолати його «цивілізова¬ 
ним» способом, Москва «змушена була пустити в хід 
свій останній в усіх її важливіших дискусіях аргумент — 
Чека». Результати відомі — з 259 українських письмен¬ 
ників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. друку¬ 
валися тільки 36. Якщо зважити, що за цей період сво¬ 
єю смертю померли лиш 7 письменників, то не треба 
пояснювати, чому до назви Відродження 20-х рр. було 
додане трагічне означення — «розстріляне». Але ж на¬ 
ведені цифри стосуються лише письменників. Що ж 
до інтелігенції в цілому, то промовистими тут є цинічні 
слова слідчого у справі СВУ (березень 1930 р.) Бру- 
ка:«Нам треба українську інтелігенцію поставити на ко¬ 
ліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не 
поставимо — перестріляємо». 

Проте «бунт» української інтелігенції видався Мо¬ 
скві настільки загрозливим, що масовий терор проти 
інтелігенції було «доповнено» масовим терором проти 
українського народу в цілому — голодомором 1933— 
1934 рр. Помічник Сталіна по Україні М. Хатаєвич, що 
керував кампанією хлібозаготівель, говорив у 1933 р.: 
«Між селянами і нашою владою точиться жорстока бо¬ 
ротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої 
сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут гос¬ 
подар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна 
система існуватиме завжди. Ми виграли війну». 

РОЛЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В УКРАЇНСЬКІЙ 
ІСТОРІЇ. Українська Центральна Рада (УЦР) — пер- 
ший в новітній історії укр. народу спочатку загальног- 
ромадян., потім вищий держ. орган, який виступив іні¬ 
ціатором нац. відродження України, очолив національ- 
но-визв. рух і протягом 14 місяців (березень 1917 - 
квітень 1918) практично втілював укр. ідею у життя. У 
радян. наук, літ-рі майже до початку 90-х Центральна 
Рада зображалась як ворожа укр. народові контрревол., 
буржуазно-націоналістична організація, яка ставила за 
мету збереження на Україні капіталізму. Такий стерео¬ 
тип не відповідає дійсності перш за все тому, що аб¬ 
солютна більшість партій і політ, сил, що входили до 
складу УЦР і гуртувались навколо неї, були палкими 
прихильниками і проповідниками соціаліст, ідеї і со¬ 
ціаліст. орієнтації укр. суспільства, але на відміну від 
більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба 
нав’язувати силою, що він неминуче об’єктивно прий¬ 
де на зміну капіталізмові у майбутньому, що насиль¬ 
ницькі дії призведуть до трагедії суспільства. 

Іст. значення діяльності Центральної Ради як речника 
укр. відродження у XX ст. полягає: а) у політич¬ 
ній сфері — закладання основ, нац. самовизна¬ 
чення, самостійного управління, самоврядування Украї¬ 
ни, проголошення автономії, а згодом і суверенітету 
У НР, згуртування навколо укр. ідеї численних політ, пар¬ 
тій, громад, товариств, рухів, союзів, початок процесу 
державотворення, діяльність як першого укр. парла¬ 
менту, формування вищих виконавчих органів — спо¬ 
чатку Комітету УЦР, Генерального Секретаріату, по- 




III. Уроки української державності 


373 


тім — Ради Народних Міністрів, секретарств, мініс¬ 
терств, організація і поширення компетенції місцевого 
самоврядування — нац. укр. рад і народних управ, спро¬ 
ба введення нового адмін. поділу, розбудова укр. демок¬ 
ратії — нац. маніфестації, нац. спілки, нац. з’їзди, про¬ 
голошення загальнолюдських політ, свобод, організація 
виборів на основі загального, рівного, безпосереднього, 
таємного і пропорційного голосування, запровадження 
укр. символіки — нац. прапор, нац. герб і т. ін.; б) у 
правовій сфері — творення і вдосконалення 
діяльності законодавчих органів — Великої і Малої Рад, 
гарантування громадян, і політ, правоздатності і дієздат¬ 
ності, рівності громадян незалежно від статі, віри, на¬ 
ціональності, освіти, майнового і податкового станови¬ 
ща, недоторканності особи, її життя, листування, забо¬ 
рона смертної кари, катування і ін. дій, що принижують 
людську гідність, визнання народу України єдиним дже¬ 
релом влади і забезпечення громадянам УНР права без¬ 
посередньої участі у формуванні її органів, ухвала де- 
мокр. законів про громадянство та реєстрацію громадянства 
УНР, проголошення незалежності судової влади, обран¬ 
ня Генерального Суду, апеляційних та ін. судів, затвер¬ 
дження першої в новітній історії України Конституції 
УНР, тощо; в) у соціально-економіч¬ 
ній сфері — розв’язання нац. питання на демокр. 
засадах, надання росіянам, євреям, полякам права на 
національно-персональну автономію та на вільний нац. 
розвиток всім ін. народам, формальне скасування при¬ 
ватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, 
кабінетські та церковні землі і проголошення їх, а та¬ 
кож лісів, вод і надр власністю трудового народу, вста¬ 
новлення 8-годинного робочого дня, запровадження 
держ. контролю над продукцією промисловості, бан¬ 
ками, спроби збільшення продукції народного спожи¬ 
вання, прибрання до своїх рук найважливіших галузей 
торгівлі, монополізація залізної, вугільної, тютюнової 
промисловості, зовн. торгівлі, введення укр. грошових 
знаків, поширення емісійного права банків, курс на 
зміцнення проф. спілок, організація громадських робіт, 
відкриття шкіл ремесел для інвалідів, заходи з охорони 
праці неповнолітніх та жінок, прагнення організувати 
справедливий розподіл продовольства, сировини, ма¬ 
теріалів, палива, заснування бірж праці та деякі ін. 
спроби боротьби з безробіттям; г)у військовій 
сфері — формування українізованих військ, частин, 
загонів Вільного козацтва, спроба гарантування рекру¬ 
там з України відбуття військової повинності лише в її 
межах, переведення всіх юнкерських, прапорщицьких, 
морських, авіаційних та ін. військ, шкіл на укр. мову 
викладання, організація укр. просвітніх курсів у війську, 
створення єдиного укр. фронту, прагнення розбудови 
системи спец, корпусів військ, інструкторів як фахівців 
для майбутнього укр. народного війська, що мало замі¬ 
нити народну міліцію, проголошення Чорноморського 
флоту — і військ., і транспорт.— флотом Української 
Народної Республіки, перші кроки по переведенню ар¬ 
мії і флоту УНР на контрактну, професійну основу і 
т. ін.; д)у духовній сфері — спрямування 
на досягнення Україною національно-культ. автономії, 
наголошення на тому, що нац. свідомість треба підні¬ 
мати не через бурхливу політизацію населення, а шля¬ 
хом розвитку науки і культури, наполегливе впрова¬ 
дження в усі сфери укр. мови як державної, закладення 
підвалин нац. Академії наук, комісії по розробці її ста¬ 
туту, початок творення самобутньої укр. школи по роз¬ 
робці її статуту, початок творення самобутньої укр. 
школи на демокр. засадах, організація з цією метою 
курсів учителів, майбутнього видання підручників і 
навчальних посібників, проголошення рівного права на 
освіту, її безплатності, обов’язковості навчання, підго¬ 
товка до відкриття Педагогічної академії, народних ун¬ 
тів, до створення системи позашкільної освіти, закла¬ 


дання «Просвіт» у селах, учительських спілок в повітах, 
дошкільних просвітніх установ, книгарень, бібліотек, 
підтримка нац. мистецтва, народних умільців, заснуван¬ 
ня у Києві Укр. Академії мистецтв, постановка пи¬ 
тання про перенесення на Україну нац. архівних ма¬ 
теріалів з Росії, предметів укр. старовини — до нац. 
музеїв тощо; є у міжнародній сфері — 
заступництво інтересів українців не лише у межах ко- 
лиш. Рос. імперії, а й поза її кордонами, прагнення над¬ 
авати їм необхідну інформацію, встановлення 
безпосередніх стосунків з Францією, Англією, США, 
потім з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, 
Туреччиною тощо. 

Але абсолютна більшість керівництва УЦР не мала 
практичного політ, досвіду, необхідного для розбудови 
незалеж. держави, професійної підготовки, перебувала 
значною мірою в полоні ейфорії на гребені хвилі револ. 
соціаліст, нововведень, страждала хворобою повної втра¬ 
ти відчуття реальності і небезпеки. Така гірка ситуація 
поглиблювалась зруйнуванням економіки України за 4 
роки світової бойні, відчайдушним опором Тимчасового 
уряду у березні — жовтні 1917, воєнними діями більшо¬ 
виків у грудні 1917 — лютому 1918, хазяйнуванням ні- 
мецько-австр. військ, на Україні у березні — квітні 1918. 
Отже, реальна влада УЦР виявилась весь час блокова¬ 
ною. 

Все це призводило до численних помилок у роз¬ 
будові нового ладу, невиправданих поступок і ком¬ 
промісів, непослідовності тактичних дій, шарахань в 
стратегічних орієнтаціях тощо. З вказаних причин 
все холоднішала спочатку гаряча підтримка Цен¬ 
тральної Ради з боку укр. народу. А коли майже на¬ 
сильницьке відібрання хліба в укр. селян влітку та 
восени 1917 Тимчасовим урядом змінилось навесні 
1918 першою відвертою хижацькою продрозверсткою 
особливих комісій Центральної Ради, які створюва¬ 
лись практично у кожному селі, щоб прогодувати не 
лише великі міста, а й окупантів, терпець укр. народу 
урвався. До того ж більшість нововведень, проголо¬ 
шених УЦР, особливо щодо земельної реформи, по¬ 
кращення стану промисловості, транспорту, соці- 
альн. перетворень лишилися на папері. Центральна 
Рада губила грунт під собою, почала ще більш мету¬ 
шитися і врешті-решт загинула від рук нею ж запро¬ 
шених «визволителів». 

Її діяльність — і позитивна, і негативна — повин¬ 
на стати важливим уроком минулого у сучас. розбу¬ 
дові незалеж., правової, демокр., соборної і заможної 
України. 


С 

САМОСТІЙНІСТЬ — неодмінна умова, форма прак¬ 
тичного вираження державного суверенітету, принцип 
організації та управління державної влади певного на¬ 
роду, нації, етносу, тобто такої, що не перебуває під 
чиєюсь владою, не підпорядкована, не підлегла іншій 
державі. Ідея державної С. України впродовж багатові- 
рових визвольних змагань українського народу надихала 
кращих його представників на боротьбу за свободу і не¬ 
залежність народу України, відродження української 
держави. Прапором боротьби багатьох українських ор¬ 
ганізацій, об’єднань, партій, угруповань в минулому, а 
також видатних суспільно-політичних і культурних діячів 
була національно-політична вимога про державну С. Ук¬ 
раїни. Боротьба за свободу, С. українського народу на 
своїй етнографічній території ставала основним завдан¬ 
ням минулих його поколінь. Ідея С. вказує, що предме- 




374 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


том її є незалежна держава, яка постає тоді, коли входять 
в дію три елементи — територія, населення і ефективна 
влада. Уже в кінці XIX — на початку XX ст. в програмах 
українських політичних партій, зокрема Української ра¬ 
дикальної партії (Галиччина), Націонал-демократичної 
партії Галичини, Революційної української партії (Хар¬ 
ків) та ін., обгрунтовується ідея про повну політичну С. 
українського народу, повне необмежене його право ви¬ 
рішувати самому усі справи, які торкаються його самого; 
боротьба за С. державу висувалася на перший план. Піс¬ 
ля лютневої революції 1917 р. в Росії в Україні виникло 
багато політичних партій, пожвавилась діяльність попе¬ 
редніх. В їх програмних засадах спостерігався цілий 
спектр поглядів на національно-державне будівництво в 
Україні. Окремі з партій відстоювали автономістсько-фе- 
дералістичну концепцію, але деякі (УДХП та УПСС) вва¬ 
жали основою своєї політичної платформи боротьбу за 
створення С., соборної української держави. 

Тоталітарний режим вкорінював серед частини укра¬ 
їнського народу погляд про те, що Україна може існувати 
лише в складі СРСР, лише в союзі з Росією. Поширю¬ 
вався цей погляд з ясно означеною метою: підірвати се¬ 
ред українського народу грунт для самостійницької ідеї. 
Позбавлений своєї державної С., український народ 
завжди зазнавав з боку своїх окупантів національного, 
політичного і соціального гноблення, економічної екс¬ 
плуатації. Український народ розумів, що покласти край 
такій своїй незавидній долі можна лише на шляху від¬ 
творення своєї державної С., розпочавши у повному об¬ 
сязі національно-державницьке будівництво. 

Принцип С. близько пов’язаний з принципом авто¬ 
номії, але не тотожний йому. Він відрізняється від авто¬ 
номії тим, що остання одержує визначені повноваження 
в питаннях державної влади і управління, національного 
розвитку певної етнонаціональної спільноти від держав¬ 
ного утворення вищого рівня (союзна, федеративна, 
конфедеративна держава). Причому автономія припу¬ 
скає підлеглість, підпорядкованість державному утворен¬ 
ню вищого рівня. Принцип С. передбачає насамперед 
самостійно вирішувати питання політичного, економіч¬ 
ного і духовно-культурного життя, визначати форму і 
структуру органів державної влади і управління. Крім то¬ 
го, С. має передумовою право на самостійне здійснення 
законодавчої, виконавчої і судової влади. Важливою 
складовою принципу С. є право на виключну власність 
держави на землю, надра, мінерально-сировинні ресур¬ 
си, ліси, внутрішні і територіальні води, ін. природні ба¬ 
гатства, а також на основні засоби виробництва, транс¬ 
порт. С.— це непереборне право держави на визначення 
структури, форм і методів господарювання і управління 
суспільним виробництвом, ведення кредитно-фінансо¬ 
вої системи, регулювання торгово-грошовим обігом на 
своїй території, впровадження податкової політики, роз¬ 
поділ національного доходу, проведення С. політики в 
сфері науки, освіти, культурного й духовного розвитку. 

Поняття С. і «незалежність» використовуються як си¬ 
ноніми. Вони етимологічно однопорядкові, але змістов¬ 
но не завжди збігаються. С. більше використовується для 
визначення сфери внутрішнього, а незалежність — зов¬ 
нішнього державного життя нації. Різноакцентність по¬ 
мітно проступає при зіставленні двох історичних доку¬ 
ментів — Декларації про державний суверенітет України, 
прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., і 
Акта проголошення незалежності України, прийнятого 
Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. В понятті С. 
акцент робиться на верховенство, суверенітет, повноту і 
неподільність влади в межах території України, а в по¬ 
нятті «незалежність» — на становлення України як суб’¬ 
єкта міжнародного права. При цьому верховенство дер¬ 
жавної влади всередині України є джерелом її зовніш¬ 
ньополітичної незалежності. 

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА. Поняття може вживатися в 


двох значеннях: 1. як теорія; 2. як практика, що спира¬ 
ється на конституційне проголошення країни соціаль¬ 
ною державою. С. д. — це держава, яка, ставлячи за мету 
реалізацію права людини на гідне життя, бере на себе 
соціальну функцію — проведення соціальної політики, 
спрямованої на розробку і здійснення системи реформ 
і заходів соціального захисту населення: працевлашту¬ 
вання, пенсійне забезпечення, допомога у випадку без¬ 
робіття, будівництво житла, заходи в галузі освіти, охо¬ 
рони здоров’я та ін. 

В завдання С. д. входить не лише забезпечення соці¬ 
альної безпеки людини шляхом гарантованого життєвого 
рівня людей похилого віку, інвалідів, хворих, безробіт¬ 
них, допомога великим сім’ям, вкладення в охорону здо¬ 
ров’я, житлове будівництво. Характерною ознакою С. д. 
є надання рівних стартових можливостей з допомогою 
державної освіти і виховання, податкової політики, ре¬ 
гулювання ринку праці і контролю умов праці, захисту 
економічних і політичних прав громадян. 

В сучасних конституціях країн Заходу і Сходу зафік¬ 
совано, що вони є С. д., нерідко говориться, що вони є 
соціальними правовими державами, чим підкреслюється 
функціональна єдність формальних і матеріальних еле¬ 
ментів, що стосуються принципів організації держави. 
Саме акцент на соціальну правову державу свідчить про 
наповнення її матеріальним змістом за рахунок підви¬ 
щення статусу соціальних і економічних прав (на працю, 
на повну зайнятість, на житло, на соціальну забезпече¬ 
ність і т. ін.) до рівня «класичних», тобто політичних і 
громадянських. Концепція соціальної правової держави 
є оновленою і водночас об’єднуючою два суперечливих 
поняття: з одного боку, соціальна безпека і матеріальна 
рівність, які властиві С. д., а з другого — вільне розпо¬ 
рядження власною особистістю і благами, що нею ство¬ 
рюються, а також обмеження влади держави, які є при¬ 
таманними правовій державі. Проте в цій двоїстості 
функцій держави поєднані одночасно і небезпека вста¬ 
новлення суворого контролю за індивідами через «пік¬ 
лування про підданих», і сприяння зростанню реальної 
свободи, звільнення від злиднів, забезпечення рівності. 
Тут і знаходяться шанси на успіх — стабілізація політич¬ 
ної, соціальної та економічної систем і їх еволюція. 

В конституціях ФРН (ст. 20, 28), Іспанії (ст. 1) запи¬ 
сано, що їх правові держави є соціальними. В Консти¬ 
туції Японії проголошується (ст. 12), що японський на¬ 
род діє в інтересах «соціального прогресу». Конституція 
Швейцарії (ст. 31 а) ухвалює: «Союз в межах своїх кон¬ 
ституційних повноважень вживає заходів, що сприяють 
підвищенню добробуту і економічного забезпечення гро¬ 
мадян». В Конституції Швеції 1974 р. (гл. 1, §2) записа¬ 
но: «Особисте економічне і культурне благополуччя при¬ 
ватних осіб повинне бути основною метою діяльності 
держави. їй особливо ставиться в обов’язок забезпечити 
всім права на працю житло і освіту, а також сприяти 
соціальному забезпеченню, безпеці і добрим умовам 
життя». В конституціях Італії, Португалії та ін. держав 
передбачається право на працю, відпочинок, соціальне 
страхування, освіту тощо. Отже, система соціального за¬ 
хисту закріплена на конституційному рівні в більшості 
держав світу. Саме така держава, яка забезпечує задово¬ 
лення соціальних потреб на загальнолюдських засадах 
свободи, справедливості і солідарності, мається на увазі, 
коли в проектах Конституції України (липень 1922, жов¬ 
тень 1993) фіксується, що Україна є демократичною со¬ 
ціальною правовою державою. Така фіксація є відобра¬ 
женням багатовіковічних прагнень українського народу, 
втілених у соціально-політичній думці і українському 
конституціоналізмі. 

Ідеї щастя на землі, свободи від страху і злиднів, со¬ 
ціальної рівності знайшли вияв у поглядах І. Вишенсько- 
го, Г. Сковороди, Я. Козельського, в «Руській Правді» 
П. Пестеля, програмних документах Кирило-Мефодієв- 



III. Уроки української державності 


375 


ського братства, творчості Т. Шевченка, М. Драгомано- 
ва, С. Подолинського, О. Терлецького, І. Франка, 
М. Павлика, Лесі Українки, П. Єфименка, О. Єфимен- 
ко, М. Грушевського, В. Винниченката ін., в програмах 
політичних партій кінця XIX — початку XX ст.— Укра¬ 
їнській соціал-демократичній робітничій партії, Україн¬ 
ській партії соціалістів-революціонерів, Українській пар¬ 
тії соціалістів-федералістів, Українській народній партії, 
Українській федеративно-демократичній партії. Протя¬ 
гом історії в середовищі українського народу, як і ін. 
народів світу, поряд з обстоюванням права на свободу і 
співучасть у державних справах робились різні ідейні 
спроби вирішення соціальних проблем, насамперед 
проблеми злиднів. Одні виходили з ідеї прав людини на 
гідне життя, відстоюючи активне втручання держави в 
соціальні відносини. Інші, навпаки, протестували проти 
патсрналістської, регулюючої держави, проти етатист- 
ського начала перед приватним (індивідуальним або со¬ 
ціальним), покладаючись на мобілізацію суспільних сил 
для подолання злиднів. 

В історії українського конституціоналізму найближ¬ 
че до вимоги формування соціальної правової держави 
знаходиться зміст двох проектів конституції УНР — 
«Проект Правительственної Комісії по виробленню 
Конституції Української держави» і проект, підготов¬ 
лений професором О. Ейхельманом. Вони відпрацьо¬ 
вані повніше і детальніше в питанні співвідношення 
людини і держави, в тому числі в соціальній сфері, що 
є суттєвою ознакою соціальної правової держави. Згід- У 
но з проектами держава брала на себе піклування про 
здоров’я і життя людей, які оголошувались «під охоро¬ 
ною закону». Закріплювалась охорона праці неповно¬ 
літніх та жіночої праці «під час материнс 7 ва», а також 
встановлювався державний контроль над організацією 
праці, умовами і винагородою за неї тощо. Отже, еле¬ 
менти майбутньої соціальної правової держави вже за¬ 
кладались в цих конституційних проектах, хоч такого 
терміну ще не було. Мова йшла про «демократично- 
республіканський, на основах парламентаризму, ус¬ 
трій», який бере на себе обов’язок з допомогою окре¬ 
мого закону «забезпечити матеріально робітників або 
їх родини за відповідною участю заінтересованих сто¬ 
рін на випадок недуги, каліцтва, старості і смерті». Слід 
звернути увагу на те, що йшлося не про те, що «неви¬ 
робничі» з точки зору економіки соціальні верстви мо¬ 
жуть здобувати допомогу і захист з боку держави, а 
стверджувалося їх право на захист своїх інтересів дер¬ 
жавою. Спадковість сучасних проектів незалежної і су¬ 
веренної України в питанні про формування соціальної 
правової держави простежується саме за цими проектами 
Конституції УНР 1920—1921 рр. 

СПРОБИ ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА В УКРАЇН¬ 
СЬКІЙ ДЕРЖАВІ. Однією з провідних ідей П. Скоро¬ 
падського було повернення на Україну кращих старо¬ 
давніх традицій гетьманства і козацтва. Він високо ціну¬ 
вав гетьманські грамоти і універсали, історію запорож¬ 
ців, національну свідомість козаків як могутню хвилю 
визвольного руху. Задовго до приходу до влади він звер¬ 
нув увагу на стихійне поширення козацьких традицій і 
брав активну безпосередню участь у цьому процесі. Май¬ 
бутній гетьман Української держави (не завжди об’єк¬ 
тивно) звинувачував Центральну Раду у ворожому став¬ 
ленні до сучасного козацтва, утискуванні нового руху, у 
перетворенні нащадків великого козацького роду в па¬ 
синків на Україні. 

Будування великокозацької України, на його думку, 
неможливе було без створення власного національного 
війська, яке теж мало ввібрати в себе козацький дух, тоб¬ 
то стати великою Українською козацькою армією. 
П. Скоропадський вважав, що саме козаччина уособлює 
цвіт української нації, стане головною силою у втіленні 
української національної ідеї у життя. Ось чому відразу 


після приходу до влади він скасував усі приватні і віль- 
нокозачі організації, які виникли за часів Центральної 
Ради, і наказав військовому міністрові негайно скликати 
козацьку раду для розроблення нового статуту козаччи¬ 
ни, що мала стати основою будування і розвитку як Ук¬ 
раїнської держави, так і її армії. Сам гетьман переімену- 
вав вільних козаків просто у козаків і пообіцяв видати 
закон про козацький стан, їхні права та привілеї, спи¬ 
раючись при цьому на стародавні традиції, закріплені в 
гетьманських універсалах і грамотах. У документах Ско¬ 
ропадського населення України поділялось на козаків і 
громадян, тобто на козаків і некозаків. 

Та лише 16 жовтня гетьман оприлюднив Універсал 
до українського народу та відповідний закон про відро¬ 
дження козацтва у всіх місцях його історичного існуван¬ 
ня. Ця акція мала, як підкреслювалось у документі, сво¬ 
єю метою відновлення славетного минулого України, за¬ 
безпечення державності краю, виховання підростаючого 
та майбутніх поколінь фізично і морально здоровими, у 
дусі взаємодопомоги, щирої прихильності до Батьківщи¬ 
ни. Перед козацькими військовими громадами, окрім 
завдань фізичного, духовного розвитку козацтва, стави¬ 
лись вимоги культурно-просвітницького та економічно¬ 
го характеру. 

Вступ до козацьких громад відбувався на добровіль¬ 
ному грунті, згідно з правилами окремої інструкції. На¬ 
щадки колишніх українських козаків для запису вико¬ 
ристовували козацький стан своїх пращурів. Але гетьман 
за відповідних умов і окремих подій міг скасувати таке 
право. З ін. громадян записатись до козацтва могли лише 
особи православної віри і визнані гідними цього. Гро¬ 
мадянські права і права власності незалежно від вступу 
до козацьких громад проголошувались недоторканними. 

У межах повіту організовувався полк на чолі з пол¬ 
ковим отаманом. Полки поділялись на сотні на чолі з 
сотенними, а разом у губернії об’єднувались у кош. Ко¬ 
шові отамани безпосередньо підпорядковувались геть¬ 
манові. Останній очолював Велику козачу раду. До неї 
входили президія з 11 осіб, призначених гетьманом, 12 
додаткових членів, обраних президією, але затверджених 
тим же гетьманом, 9 членів, обраних кошами і теж за¬ 
тверджених гетьманом, та невизначене число почесних 
членів, обраних самою Великою радою і знову-таки за¬ 
тверджених гетьманом. 

На місцях при сотенних, полкових і кошових отама¬ 
нах діяли Козачі ради під їх головуванням. У склад со¬ 
тенних рад входили 4 члени, обрані сотнею і затверджені 
кошовим отаманом, та сам сотений; полкових рад — 4 
члени, обрані від сотень, та сам полковий отаман; ко¬ 
шових рад — 4 члени, обрані від полків, та сам кошовий 
отаман. Члени полкових і кошових рад затверджувались 
президією Великої козачої ради. 

Універсал повністю відтворював текст відповідного 
закону і закінчувався словами: «Великий Народ Україн¬ 
ський, Ти бачиш тепер, що настав той щасливий час, 
коли думки Твої і мрії, які глибоко сиділи у серці кож¬ 
ного щирого сина України, перетворюються у дійсність. 
Тепер Ти будеш мати ту національну військову силу, на 
якій дійсно одіб’ється нове національне обличчя, Твій 
хист і Твій патріотичний вогонь любові до рідного краю, 
який 250 років тому назад палав невгасно в серцях Твоїх 
славних прадідів. Лицарські події їх, широка слава, яка 
лунала і лунає в національних піснях по всій Україні від 
краю до краю, і велика історія життя українського і ли¬ 
царської праці козачої, яка так близька Тобі, Народе Ук¬ 
раїнський, і про яку так щиро співає у своїх думах не¬ 
забутній співець України, будуть міцною підставою, щоб 
зацвіла знову, як мак, пишним цвітом велика, багата Ук¬ 
раїна під захистом Рідного Козацтва. Ми певні, що Воля 
не дасть рідного краю на поталу ворогам нашим. Вас же, 
козаки — нащадки славних лицарів запорожців, Ми за¬ 
кликаємо з честю носити даровані Нами козацькі жупани 




376 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити 
їх і клейнодів козачих і тих великих славних сторінок 
нашої історії, якими ми досі пишались. Бажаю щастя і 
успіху в великій важливій праці на долю і щастя України 
рідному Мені і всій Україні славному козацтву і прошу 
благословення Всемогучого Бога на всіх вірних синів Ук¬ 
раїни — щирих козаків. Хай тіні великих предків наших 
дадуть усім нам міць і силу правдиво і чесно виконати 
те велике завдання, яке зараз стоїть перед Нами і Дер¬ 
жавою Українською». 

Треба підкреслити, що частина населення України, 
на відміну від ін. пишнословних закликів гетьмана, га¬ 
ряче підтримала це звернення і вже через два тижні ко¬ 
зацькі лави налічували майже 50 тис. козацьких родин. 
6 листопада гетьман створив президію Великої козацької 
ради. Як генеральна старшина до неї увійшли Устимо- 
вич, Полтавець-Остряниця, Блаватний, Удовиченко, Лі- 
бов, Лукашевич, Сахно-Устимович та Маркотун. При 
президії розпочав функціонування чималий бюрокра¬ 
тичний апарат, який поділявся на відділи: організацій¬ 
ний (голова Волковицький), інструкторський (голова 
Бугріїв), просвітній (голова Лорченко), братства (голова 
архимандрит Арсеній), господарський (голова Глін- 
ський) та канцелярію на чолі з генеральним писарем 
Полтавцем-Остряницею. Кошовим отаманом Київщини 
було призначено Глібовського, Полтавщини — Козин- 
ця, Чернігівщини — Нагорського, Харківщини і Кате- 
ринославщини — Омелян-Павленка, Херсонщини — 
Гоголь-Яновського, Волинщини — Борковського. Поки 
що відбудування козацтва не вважалось організацією 
військових одиниць, але передбачалось, що з часом вони 
складатимуть військові сили України. 

Саме у місцях відродження козачих громад, козачих 
сотень, полків і кошів знову замайоріли синьо-жовті пра¬ 
пори Української держави з тризубом Рюриковичів, об¬ 
рамленим жовтим колоссям пшениці. Але за часів геть¬ 
манату тут відбулась значна зміна: помінялись місцями 
кольори — зверху був синій, а знизу — жовтий. Для Цен¬ 
тральної Ради синє відображало хвилі Дніпра, жовте — 
поле. Для гетьмана жовте залишилось полем, а синє пе¬ 
ретворилось на небо. 

СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ І КНИГОВИ¬ 
ДАВНИЦТВА В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. Напередод¬ 
ні буремних подій 1917—1920 рр. українська література 
перебувала у досить складному стані: по-перше, головні 
її корифеї пішли з життя незадовго до Лютневої рево¬ 
люції (Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський); 
по-друге, багато з талановитої творчої молоді і навіть 
досвідчених письменників (С. Васильченко) воювали на 
фронтах; по-третє, значна частина відомих українських 
літераторів опинилась, як кажуть, по той бік фронту 
(О. Кобилянська, Л. Маркович, В. Стефаник, М. Че¬ 
ремшина). Починаючи з березня 1917 р., спостерігалось 
значне пожвавлення літературного життя. На фоні гост¬ 
рої нестачі української книги, підручників, словників ви¬ 
никло близько 50 приватних і кооперативних видавництв 
(«Друкар», «Криниця», «Час» тощо), нових газет, творчих 
об’єднань, літературних журналів («Шлях», «Книгар», 
«Літературно-науковий вісник» та ін.), які друкували но¬ 
ві твори і статті українських науковців, письменників і 
критиків, що відображали вибух національно-визволь¬ 
ного руху, соціалістичні ідеї, культивували піднесення 
національної свідомості, відстоювали ідеї чистого мис¬ 
тецтва, декадентства, просвітительства. Це ж саме можна 
сказати про літературні відділи різних громадських коо¬ 
перативних чи економічних газет і журналів «Гедзь», 
«Комашня» («Муравейник»), «Кооперативная зоря», 
«Народна справа», «Реп’яхи», «Рілля», «Україна», «Наше 
минуле», які виходили за часів УНР і за доби Української 
держави. 

Важливу роль у книгодрукуванні відігравало створене 
у травні Державне видавництво, що стало ще однією 


значною заслугою гетьманського режиму. Головним зав¬ 
данням нової установи вважалось «розповсюдження се¬ 
ред народу добрих українських книжок, а також інших 
продукцій друку». Фундатори прагнули надати видав¬ 
ництву аполітичного характеру і спрямувати його діяль¬ 
ність на публікування офіційних документів, науково- 
популярних, художніх, перекладних творів, дитячої літе¬ 
ратури. Видавництво організовувало конкурси на кращі 
книжки, а його прибутки не вилучались до Державної 
скарбниці, а залишались на потреби друку. 

Спочатку воно підпорядковувалось Державній канце¬ 
лярії і складалось з редакційної комісії та розпорядчого 
відділу. До списку першої входили 15 членів, призначе¬ 
них державним секретарем. У разі вибуття кого-небудь 
з членів комісії нова кандидатура обиралась тими чле¬ 
нами комісії, що залишились. Комісія відбирала твори 
для видання, укладала договори з авторам чи замовни¬ 
ками, висловлювала думки щодо змісту роботи. Голова, 
обраний членами комісії, не мав права займати пара¬ 
лельно якусь ін. службову посаду. При комісії існував 
апарат урядовців, що підбирався за згодою з Державним 
секретарем, який теж входив до складу комісії з правом 
вирішального голосу. Окрім повного місячного утриман¬ 
ня, члени комісії одержували ще й платню за участь в 
кожному засіданні і окремо за рецензування творів та 
редакційну підготовку тексту. Останню роботу могли ви¬ 
конувати і запрошені фахівці. Член комісії, який протя¬ 
гом місяця без поважних причин не з’являвся на засі¬ 
дання або протягом року пропустив їх половину, позбав¬ 
лявся своєї посади. 

Розпорядчий відділ був виконавчим органом при ре¬ 
дакційній комісії. Він поділявся на підвідділи, а очолю¬ 
вав його директор, який входив до складу редакційної 
комісії з правом дорадчого голосу. Бюджет видавництва 
складався Державним секретарем за поданням голови 
комісії і директора розпорядчого відділу. Воно мало своє 
майно, могло робити позики у Держбанку, але всі ви¬ 
трати суворо контролювались Державним секретарем. 
На 1918 р. видавництво отримало від Кабінету міністрів 
на видатки 1 млн. крб. 

Такий уважний підхід до справи значно поліпшив 
книговидавництво за часів гетьманату. Якщо у 1917 р. 
на Україні вийшло друком 747 книжок державною мо¬ 
вою, то у 1918 р.— 1084. 24 вересня уряд зняв усілякі 
митні збори з будь-якої літератури. Державна скарбниця 
підтримувала і спілку книгонош: на її потреби лише у 
жовтні виділялось 110 тис. крб. Значна підтримка з боку 
Кабінету міністрів надавалась газетам і журналам, яких, 
за твердженнями офіційних осіб гетьманського уряду, з 
травня по листопад відкрилось 78. Для керівництва цією 
ділянкою ще на початку травня у складі тієї ж Державної 
канцелярії створювалось Бюро преси, яке наприкінці 
існування режиму підпорядковувалось безпосередньо го¬ 
лові уряду, а всі питання місцевого друку передавались 
міністерству внутрішніх справ. Виходило так, що, з од¬ 
ного боку, Кабінет міністрів начебто ефективно сприяв 
книговиданню і пресі (асигнувались значні кошти газе¬ 
там і журналам, засновувались часописи, на державному 
рівні концентрувалась зарубіжна та внутрішня інформа¬ 
ція), а з іншого — вживав жорстких заходів для приму¬ 
сової реквізиції друкарських приміщень і обладнання для 
потреб держави, запроваджував попередню цензуру. Ос¬ 
танній підлягали всі видання літературного та громад¬ 
сько-політичного змісту і навіть ілюстрації до них. Звіль¬ 
нялись від цензури урядові газети, праці вищих наукових 
закладів, які друкувались з дозволу керівників цих уста¬ 
нов, ухвалені окремими міністерствами підручники та 
хрестоматії, книги на давніх мовах, переклади з них та 
всі видання обсягом понад 2 др. арк. 

На Україні створювалась розгалужена система органів 
цензури, загальне керівництво якими з центру здійсню¬ 
вало управління у справах друку міністерства внутрішніх 



НІ. Уроки української державності 


З 77 


справ, а на місцях — губернські та повітові старости і 
міські отамани. У губерніях з цією метою засновувались 
комітети у справах друку, в містах і повітах — посади 
інспекторів у справах друку і друкарень. Встановлюва¬ 
лась і кількість штатних цензорів: для Києва — 9, Хар¬ 
кова — 4, Одеси — 4, Катеринослава — 2, Полтави — 1, 
Миколаєва — 1, Кам’янця-Подільського — 1, Житоми¬ 
ра — 1, Єлисаветграда — 1, Херсона — 1. В ін. містах 
обов’язки штатних цензорів повинні були виконувати 
помічники повітових старост. Праця цензора оплачува¬ 
лась досить високо — від 20 до 25 крб. за добу. Як цен¬ 
зори могли виступати й позаштатні фахівці, крім осіб 
судового відомства. Вказівки цензора вважались обов’яз¬ 
ковими як для авторів, так і для видавців. Винні у їх 
порушеннях підлягали арешту до 3 місяців, штрафу до 
З тис. крб., а друкарські установи зачинялись на термін 
до 3 місяців. 

У листопаді на одному із засідань уряду міністр іспо- 
відань М. Воронович спробував провести рішення про 
скасування цензури, але Кабінет міністрів ухвалив з 
цього питання досить гнучку постанову: «Попередню 
цензуру зберегти протягом 3 тижнів і доручити мініст¬ 
рові внутрішніх справ внести до Ради міністрів зако¬ 
нопроект про друк з таким розрахунком, щоб протягом 
зазначеного вище терміну його можна було б ввести у 
дію». Однак через три тижні режим припинив своє існу¬ 
вання. 

Незважаючи на цензуру в Українській державі друку¬ 
вались цікаві твори. Досить сказати, що працю І. Огієнка 
«Українська культура» опубліковано було двічі: першим 
тиражем у 100 тис. примірників, другим (спеціально для 
української армії) — 1 млн. примірників. Прагнучи за¬ 
лучити на свій бік якомога більше письменників, уряд 
прийняв рішення про визнання могили Т. Шевченка на¬ 
ціональною власністю. За доби гетьманату побачили світ 
«Гуляща» П. Мирного, який жив у той час у Полтаві, 
нові вірші П. Тичини, переклади східних поетів 

A. Кримського, твори О. Кобилянської, С. Васильчен- 
ка, Н. Романович-Ткаченко, В. Стефаника, Дніпрової 
Чайки, Л. Яновської, X. Алчевської, М. Терещенка, 
М. Рильського та багатьох ін. як досвідчених, так і мо¬ 
лодих прозаїків, поетів і перекладачів. Досить різко кри¬ 
тикував режим молодий П. Тичина, називаючи Скоро¬ 
падського свинопасом. Та, незважаючи на це, саме при 
гетьманові було видано його першу поетичну збірку «Со¬ 
нячні кларнети». Друкувався П. Тичина у двох нових ви¬ 
даннях, які з’явились в Українській державі. Спочатку 
це був «Літературно-критичний альманах», у якому пуб¬ 
лікувались переважно твори молодих авторів — симво¬ 
лістів, футуристів, містиків, співців небуття, смерті, інди¬ 
відуалізму, здобутків національної демократії, україн¬ 
ської революції. Серед них — Д. Загул, Я. Савченко, 
0. Слісаренко. Слідом за «Літературно-критичним аль¬ 
манахом» вийшли друком два номери ілюстрованого 
«Універсального журналу» з творами П. Тичини, Мар¬ 
кіза Попелястого (ще один псевдонім В. Елланського 
(В. Блакитного), М. Терещенка, Я. Савченка та ін. Во¬ 
сени виникли відразу дві літературно-художні групи: 
«Музагет» — «охоронців муз», «художників слова най¬ 
новішої генерації» (М. Бурачек, М. Жук, Д. Загул, 
Ю. Меженко, П. Поліщук, Я. Савченко, П. Тичина, 

B. Ярошенко, тобто поети і художники), і літературна 
група «Боротьба» (Г. Михайличенко, А. Заливчий та ін. 
представники творчої частини партії боротьбистів, що 
створилась у травні). Якщо перша організація митців (її 
центром став готель «Континенталь») залишила поміт¬ 
ний відбиток в українському національно-культурному 
житті і за часів Директорії видавала навіть журнал «Му¬ 
загет», то друга виявилась нечисельною і швидко розпа¬ 
лась. «Свободу творчості» уряд Скоропадського надавав 
не лише українським прозаїкам, поетам, драматургам. 
Під крильцем у гетьманату безперешкодно існували бі¬ 


логвардійські щомісячники «Русь», «Урод», «Малая 
Русь» та ін. шовіністичні видання. 

СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ 
БІБЛІОТЕКИ. Це питання розглядалось ще за доби Цен¬ 
тральної Ради, коли бібліотечно-архівний відділ мініс¬ 
терства освіти УНР наполягав на перетворенні Київської 
міської публічної бібліотеки у Національну бібліотеку. 
Тау практичну площину названа проблема перейшла ли¬ 
ше за часів гетьманату. 2 серпня уряд ухвалив закон «Про 
утворення Фонду Національної бібліотеки Української 
держави». Головним завданням фонду було розповсю¬ 
дження знань, підтримка наукової праці, негайне при¬ 
дбання і систематизація національних творів. У майбут¬ 
ній бібліотеці могла бути зібрана вся «україніка». Вона 
уявлялась як величезна книгозбірня всіх рукописних і 
друкованих пам’яток життя українського народу: книг, 
часописів, газет, гравюр, листівок, нот, літографій, ме¬ 
талографії*, виданих на Україні та за кордоном. Уряд 
асигнував до Фонду 500 тис. крб. до 1 січня 1919 р. Мі¬ 
ністерство народної освіти та мистецтва, на яке покла¬ 
далось керівництво цією справою, звернулось до всієї 
людності України із закликом про підтримку Фонду На¬ 
ціональної бібліотеки. 

Водночас почав діяти тимчасовий комітет по її ство¬ 
ренню на чолі з В. Вернадським. До його складу увійшли 

С. Єфремов, Г. Житецький, В. Кордт, А. Кримський та 
Є. Перфецький. Ініціатори створення бібліотеки стави¬ 
ли собі за мету заснування великої книгозбірні всесвіт¬ 
нього типу, яке б гуртувало все, що народжено людською 
думкою у всіх галузях наук, у тому числі й світову літе¬ 
ратуру. Передбачалось вперше в історії бібліотечної спра¬ 
ви на Україні створити відділ україністики, де зосередити 
всю літературу, присвячену минулому і сучасному укра¬ 
їнського народу, його фольклору, мові, словесності, мис¬ 
тецтву, побуту, соціально-економічним умовам життя, 
території, природі України, народам будь-якої націо¬ 
нальності, що населяють Українську державу, українцям, 
які живуть поза межами рідної землі, Русі-Україні, Ру- 
сі-Угорщині, Буковині, Галичині, українській діаспорі 
Північної та Південної Америки. 

При Національній бібліотеці мав сформуватися відділ 
рукописів на зразок тих, що вже існували у Публічній 
академічній бібліотеці у Петербурзі та Рум’янцевському 
музеї у Москві. У зазначеному відділі повинні були збе¬ 
рігатися не лише рукописи, а й листи, портрети тих дія¬ 
чів, які жили і творили на території України у будь-який 
час, літературний і побутовий архів українців, які меш¬ 
кали за кордоном. Бібліотека мала бути як автономна 
установа і підпорядковуватись Академії наук, що вже тоді 
почала засновуватись. Комітет мав на увазі перетворити 
Національну бібліотеку не тільки у книгозбірню, а й у 
наукову установу, що присвячувала б себе вивченню 
життя книги на Україні, бібліографічній справі. Вперше 
у світовій культурі планувалось видавати каталоги, які б 
задовольняли не лише практичні потреби читачів, але й 
наукові установи. 

Питання ставилось так, щоб бібліотека приносила 
безпосередню користь вченим, учителям, державним та 
громадським діячам, юристам, медикам, військовим, 
письменникам, митцям, інженерам, газетярам, кожній 
людині, яка туди звернеться. Малось на увазі зробити 
бібліотеку легкодоступною, з безплатним користуван¬ 
ням, багатющим довідковим відділом на зразок бібліо¬ 
теки Британського музею, Берлінської або Вашингтон¬ 
ської, з зручними каталогами власної літератури, а також 
міжбібліотечними мг'алогами. Спеціальна група науков¬ 
ців і діячів культ>£и виїхала за кордон для придбання 
відповідної літератури. У процесі роботи комісії за кош¬ 
ти, виділені державою, були придбані твори Д. Багалія, 
Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, 
Д. Донцова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, бібліотеку 
Всеукраїнської ради військових депутатів, жандармсько- 




378 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


го управління тощо. Йшли активні переговори про при¬ 
дбання приватних бібліотек відомих українських вчених 
і діячів культури. Виникло Товариство прихильників біб¬ 
ліотеки, яке організовувало збір книжок для її фондів у 
вищих учбових закладах, гімназіях, семінаріях, школах. 

У самій комісії, очолюваній В. Вернадським, досить 
часто точились суперечки щодо відомчого підпорядку¬ 
вання бібліотеки, компетенції директора, мови діловод¬ 
ства, кадрового комплектування. Комісія розкололась з 
цих питань на дві половини: одна на чолі з її головою, 
за яким стояли Г. Житецький і В. Кордт, друга на чолі 
з її секретарем Є. Перфецьким, якого підтримували 
С. Єфремов і А. КримськийКримський А.. Перша група 
наполягала на входжені бібліотеки до УАН, єдинона¬ 
чальності та запровадженні у діловодстві російської мо¬ 
ви, друга — на цілковитій автономності бібліотеки, ко¬ 
легіальності в управлінні нею та українській мові. Су¬ 
перечку між ними вирішила Директорія у січні 1919 р.: 
група В. Вернадського і він сам були виключені зі складу 
комітету, а група Є. Перфецького там залишилась. 

Проте найбагатшою на Україні і у Києві книгозбірнею 
у 1918 р. залишалась бібліотека Л. Іздиковського на Хре¬ 
щатику, 29. Вона налічувала 100 тис. томів, тобто двад¬ 
цяту частину всього бібліотечного фонду в Українській 
державі. А останній складався з фондів Київської міської 
публічної бібліотеки (50 тис. томів), великих бібліотек 
при попечительствах народної тверезості (найбільші — 
Лук’янівська, Куренівська та Печерська), міських народ¬ 
них читалень, бібліотек при університетах, інститутах, 
гімназіях, реальних училищах. Продовжували функці¬ 
онувати Одеська міська публічна, Харківська громадська 
та ін. бібліотеки. 


т 

ТВОРЕННЯ МЕРЕЖІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВИЩОЇ 
ШКОЛИ ЗА ЧАСІВ ВЛАДУВАННЯ П. СКОРОПАД¬ 
СЬКОГО. Більшість вищих шкіл України у цей період 
залишалась під опікою міністерства освіти. Міністерство 
ісповідань здійснювало керівництво лише Духовною ака¬ 
демією, а міністерство земельних справ — Одеським сіль¬ 
ськогосподарським інститутом та Ново-Олександрій¬ 
ським інститутом сільського господарства та лісництва. 

У липні уряд надав суттєву підтримку вищим учбовим 
закладам у вигляді коштів на погашення їх заборгова¬ 
ності у 1917 р. Університет Св. Володимира отримав на 
цю справу 565,8 тис. крб., Новоросійський універси¬ 
тет — 368,3 тис., Харківський університет — 63,6 тис., 
Харківський ветеринарний інститут — 44,6 тис., Харків¬ 
ський технологічний інститут — 18,1 тис., Київський по¬ 
літехнічний інститут — 149,3 тис., Катеринославський 
гірничий інститут — 63,4 тис., Одеське товариство істо¬ 
рії та старовини — 7 тис., Центральний архів при Уні¬ 
верситеті Св. Володимира — 2,6 тис. крб. 

Варто нагадати, що до приходу гетьманського режиму 
до влади на Україні існували 5 університетів: 2 — в Авст¬ 
ро-Угорщині (Львівськй і Чернівецький) і 3 — на Над¬ 
дніпрянщині (Київський, Харківський і Новоросій¬ 
ський). Українська мова у перших двох вживалась по¬ 
чинаючи з XIX ст., а застосування її у останніх трьох 
було абсолютно неможливе. Силами ректора Універси¬ 
тету Св. Володимира Фортинського, славіста Флорин- 
ського, психолога Сікорського та ін. українську мову ще 
наприкінці XIX ст. було вицькувано зі стін цього вищого 
учбового закладу. Така ж ситуація склалась у Одесі і Хар¬ 
кові. Всього ж на Україні тоді налічувалось 19 вищих 
учбових закладів, де навчалось 26,7 тис. студентів. Після 
Лютневої революції до них додались створені за доби 


Центральної Ради Географічний інститут, заснований 
у Києві професорами Університету Св. Володимира 
М. Довнар-Запольським, В. Лучицьким, П. Тутков- 
ським (обраний першим директором) та О. Фоміним, з 
метою підготовки викладачів географії і географів-дос- 
лідників, Київський юридичний інститут, Херсонський 
педагогічний інститут, Одеський сільськогосподарський 
інститут, Харківська консерваторія та 9 учительських 
інститутів, реорганізованих Центральною Радою у вищі 
учбові заклади. Тоді ж було відкрито і Українську педа¬ 
гогічну академію. 

Поряд з новонародженими працювали в Українській 
державі і найстаріші вищі учбові заклади. Це згадувані 
вище Харківський, Київський та Новоросійський уні¬ 
верситети, заснований ще у 1820 р. на кошти князя, се¬ 
натора І. Безбородська Ніжинський історико-філологіч- 
ний інститут для дітей небагатого дворянства (колишня 
Гімназія вищих наук), який користувався, судячи з до¬ 
кументів, особливою увагою гетьмана, Інститут шляхет¬ 
них дівиць у Києві, який у 1918 р. відзначав своє 80-річ- 
чя. Вищі жіночі курси або Київський університет ім. Свя¬ 
тої княгині Ольги, що наближався до свого півстоліття, 
як і Глухівський учительський інститут, засновані у 80- 
90-х рр. Харківський технологічний, Київський політех¬ 
нічний, Катеринославський металургійний інститути. 

Документи свідчать, що не залишався поза увагою 
уряду Української держави Київський комерційний 
інститут на Бібіковському бульварі, де навчались майже 
4 тис. студентів. Інститут очолював М. Довнар-Заполь- 
ський, а лекції у 1918 р. там читали Д. Граве, К. Воблий, 
М. Делоне та ін. Це ж саме можна сказати про Фребе- 
левський інститут на Фундуклеєвській, який готував ви¬ 
ховательок дітей-дошкільнят. Тут не лише вивчались різ¬ 
ні науки, а й працювали дитячі садки, педагогічні і пси¬ 
хологічні лабораторії. У 1918 р. у Київському жіночому 
медичному інституті, створеному у 1916 р. на базі ме¬ 
дичного відділення Вищих жіночих курсів, викладали 
видатні вчені О. Корчак-Чепурківський, В. Образцов, 
М. Стражеско, Ф. Яновський га ін. Продовжували за ча¬ 
сів гетьманату функціонувати Харківський комерційний, 
Харківський ветеринарний інститути, Катеринославські 
вищі жіночі курси, Катеринославське вище гірниче 
училище, Новоолександрівський сільськогосподарський 
інститут, Миколаївський, Вінницький, Полтавський та 
Чернігівський вчительські інститути. 

Статус державних Рада міністрів надала Київському 
політехнічному, Київському комерційному, Харківсько¬ 
му технологічному, Харківському ветеринарному, Хар¬ 
ківському комерційному, Катеринославському гірничо¬ 
му, тобто 6 інститутам, Академії мистецтв. Але універ¬ 
ситетів стало сім, навіть не рахуючи Львівського і Чер¬ 
нівецького. По-перше, до Університету Св. Володимира, 
Новоросійського та Харківського університетів додавав¬ 
ся Ніжинський історико-філологічний інститут ім. князя 
Безбородька, якому було надано статус державного уні¬ 
верситету, а по-друге, восени на Україні з’явились ще 
три університети. 

Законом від 17 серпня Київський український народ¬ 
ний університет, який було відкрито 5 жовтня 1917 р.,з 
1 липня перетворювався на Київський державний укра¬ 
їнський університет (КДУУ) у складі чотирьох факуль¬ 
тетів: історико-філологічного, фізико-математичного, 
правничого і медичного. Перші три існували і за доби 
УНР, а медичний — це творіння саме гетьманату. Мовою 
викладання визнавалась українська, а читання лекцій ро¬ 
сійською мовою дозволялось міністром освіти лише в 
окремих випадках на прохання факультетів. Всі студенти 
народного університету ставали студентами державного 
університету з зарахуванням складених ними іспитів, а 
новий прийом передбачалось провести згідно з прави¬ 
лами, встановленими для інших державних університетів 
України. 



III. Уроки української державності 


379 


З викладацького складу виключались усі особи, які 
не мали ступенів доктора, магістра чи кандидата наук 
або звань ад’юнкта спеціальних шкіл чи приват-доцента 
російських університетів. На Київський університет по¬ 
ширювалась сила загального статуту від 23 серпня 1884 р. 
та штатів відповідних російських установ. Склад викла¬ 
дачів історико-філологічного, фізико-математичного та 
правничого факультетів залишався попереднім, за ви¬ 
нятком осіб, що не мали зазначених вище ступенів і 
звань, а медичного факультету (декан та 7 професорів) — 
мав бути призначений міністром освіти. Іспити на вчені 
ступені і захист дисертацій дозволялись лише після пов¬ 
ного сформування фкультетів. 

Тимчасово університет мав користуватися помешкан¬ 
нями вищих та середніх шкіл міста. Приміщення для 
нього передбачалось будувати, починаючи з 1919 р., для 
чого засновувався спеціальний Комітет будування уні¬ 
верситету, складений з представників різних відомств. 
Водночас, тобто теж з 1 липня, засновувався Кам’янець- 
Подільський державний український університет 
(КПДУУ) у складі історико-філологічного та фізико-ма¬ 
тематичного факультетів. При першому створювались на 
загальних підставах кафедри польської і єврейської лі¬ 
тератури й історії, при другому — математичний і при¬ 
родничо-історичний відділи. Комплектування штатів 
університету і будівництво приміщення для нього мали 
відбуватись на підставах, аналогічних тим, що стосува¬ 
лись Київського університету. У жовтні на базі Вищих 
жіночих курсів розпочав роботу Катеринославський уні¬ 
верситет, що мав такі ж факультети, як і КДУУ. 

Але у справу відкриття і перетворень університетів сам 
уряд вносив деякі непорозуміння. Скажімо, закон про 
Київський держуніверситет підписали Ф. Лизогуб і 
М. Василенко. А у той же день Ф. Лизогуб разом з мі¬ 
ністром внутрішніх справ І. Кістяківським ухвалив закон 
про відкриття електротехнічного факультету при неіс¬ 
нуючому вже Київському народному університеті. Ви¬ 
користовуючи вечірню форму навчання, він мав готувати 
техніків — фахівців з телеграфної, телефонної, радіоте¬ 
леграфної справи, залізничної сигналізації. Управління 
пошт і телеграфів повинне було щорічно направляти на 
кожний курс по 10 урядовців, які отримували всю плат¬ 
ню по службі, а після закінчення мали відпрацювати три 
роки у своєму відомстві. На справу організації факуль¬ 
тету асигнувалось ЗО тис. крб. щорічно. Згодом непоро¬ 
зуміння було виправлене: електротехнічний факультет з 
допоміжним учбово-науковим інститутом, до складу 
якого входили бібліотека, електротехнічний музей, чо¬ 
тири лабораторії, електротелеграфна і телефонна стан¬ 
ція, учбова радіостанція, електротехнічна майстерня, 
став функціонувати при КПІ. 

На історико-філологічному факультеті КДУУ були 
засновані кафедри історії церкви, історії мистецтв, ро¬ 
сійського письменства й мови, слов’янської філології, 
української мови, українського письменства та історії 
України. Деканом факультету було призначено Г. Пав- 
луцького, а до професорсько-викладацького складу 
увійшли А. Лобода, М. Грунський, О. Лукашенко, 
В. Зіньківський, І. Огієнко, Ф. Сушицький, А. Крим¬ 
ський, О. Грушевський, М. Пахаревський. Фізико-мате- 
матичний факультет КДУУ очолив Ф. Швець, а викла¬ 
дачами на кафедрах математики, кристалографії, міне¬ 
ралогії і петрографії, фізики, хімії, географії, геології з 
палеонтологією стали Д. Граве, І. Ганецький, В. Лу- 
чицький, С. Кушакевич, Й. Косоногов, В. Плотников, 
В. Дуб’янський, М. Кравчук. Відомий економіст і діяч 
Центральної Ради М. Туган-Барановський став деканом 
правничого факультету, де засновувались кафедри полі¬ 
тичної економії (завідував сам декан), цивільного права 
(Б. Кістяковський), церковного права (Ф. Мищенко) та 
статистики (С. Веселовський). Медичний факультет 
КДУУ очолив О. Корчак-Чепурківський. До викладаць¬ 


кого складу увійшли В. Костянтинович, А. Тржеціесь- 
кий, М. Нещадименко, Є. Черняхівський, О. Черняхів- 
ський та М. Вовкобой. Вони розподілялись по кафедрах 
гігієни, патологічної анатомії, фармакології, загальної 
патології з бактеріологією, клінічної хірургії, гістології 
та нормальної анатомії. Першим ректором КДУУ геть¬ 
ман призначив І. Ганицького, та вже з початку жовтня 
цю посаду зайняв Ф. Сушицький. У середині вересня 
університет отримав у користування приміщення і землі 
колишньої Миколаївської військової артилерійської 
школи. 

Щодо Кам’янець-Подільського державного україн¬ 
ського університету, то слід зазначити, що його засну¬ 
вання передбачалось ще Центральною Радою. До 
Кам’янця-Подільського з цією метою була навіть відря¬ 
джена 4 березня 1918 р. професорська делегація, провід¬ 
ну роль у якій відігравав І. Огієнко. Та плідна робота 
делегатів розпочалась лише у липні. До професорсько- 
викладацького складу КПДУУ були зараховані такі відо¬ 
мі вчені, як доктор грецької філології В. Петро, доктор 
філософії С. Балей, хімік Ю. Гірняк, зоолог П. Бучин- 
ський, історики І. Крип’якевич та К. Широцький, фі¬ 
лологи М. Драй-Хмара та Л. Білецький, магістр бого¬ 
слов’я В. Біднов. Ректором КПДУУ став І. Огієнко, який 
і відкрив в урочистій обстановці цей заклад 22 жовтня. 
На додаток до цих факультетів і кафедр при КПДУУ роз¬ 
почав роботу ще й православний богословський факуль¬ 
тет з викладанням предметів, що вивчались у Київський 
духовній академії. Встановлювались додаткові посади 14 
ординарних, 6 екстраординарних професорів і 6 доцен¬ 
тів. Передбачалось у майбутньому на базі кафедри цер¬ 
ковного права богословського факультету створити юри¬ 
дичний факультет з 13 штатними викладачами за рахунок 
вищезазначених посад для богословського факультету. 

На утримання особистого складу КДУУ і КПДУУ уряд 
асигнував 403 тис. крб., майже 1,5 млн. — на організа¬ 
цію навчання у них, 28 тис. — на стипендії і допомогу 
студентам, 370 тис. — на господарські витрати універси¬ 
тетів і 80 тис. крб. — на будівництво приміщень. Видатки 
інших державних університетів і інститутів теж відшко¬ 
довувались за рахунок бюджету. Зокрема 200 тис. крб. 
пішло на ремонт КПІ, 800 тис. — на будівництво і ос¬ 
нащення бібліотеки Університету Св. Володимира, 
75,5 тис.— на ремонт Новоросійського університету, 
200 тис.— на ремонт Ніжинського інституту після поже¬ 
жі, що сталася там у жовтні, і на підвищення стипендії 
студентам цього інституту, ще 1,5 млн. крб.— на загальні 
витрати міністерства. 

Українська вища школа за доби гетьманату поповню¬ 
валася не лише університетами. За ініціативи художників 
і архітекторів Ф. Красицького, Д. Дяченка та В. Рикова 
на Бульварно-Кудрявській вулиці у Києві розпочав ро¬ 
боту Архітектурний інститут. Тут же, у столиці, було зас¬ 
новано Вищий технічний інститут, який через рік при¬ 
єднався до КПІ. Київська спілка лікарів на Бібіковсько- 
му бульварі відчинила двері Київського клінічного інсти¬ 
туту, що мав амбулаторію, аптеку, хіміко-бактеріологічну 
лабораторію, поліклініку і стаціонар — акушерське від¬ 
ділення на 25 ліжок. Саме так розпочинав свою діяль¬ 
ність знаменитий згодом Київський інститут удоскона¬ 
лення лікарів. На півдні України організовувались 
Одеський політехнічний і Одеський сільськогосподар¬ 
ський інститути, а у Полтаві — український історико- 
філологічний факультет. 

У вересні уряд вирішив при всіх університетських ме¬ 
дичних факультетах на Україні відкрити кафедри бакте¬ 
ріології, які дозволялось об’єднувати з кафедрами інфек¬ 
ційних хвороб. Водночас Рада міністрів ухвалила, що ди¬ 
сертації на здобуття вчених ступенів магістра або докто¬ 
ра, як і на звання ад’юнкта, можна писати та захищати 
і російською, і українською мовами. 

Право присвоєння вчених звань і захисту дисертацій 




380 


Мала енциклопедія етнодержавознавства 


пошукачів ступеня доктора медицини у жовтні отримала 
вчена рада Київського жіночого медичного інституту. Це 
відбувалось за правилами, встановленими для медичних 
факультетів університетів. З кінця листопаду, щоб стати 
приват-доцентом в державних університетах України, 
треба було отримати диплом першого ступеня про за¬ 
кінчення одного з таких університетів, подати і захистити 
прилюдно у присутності факультету дисертацію і прочи¬ 
тати дві пробні лекції. Тоді ж уряд ухвалив спеціальний 
закон про порядок обрання директора Державного істо- 
рико-філологічного інституту князя Безбородька у м. Ні¬ 
жині. Він мав обиратися конференцією інституту з числа 
штатних або позаштатних професорів чи сторонніх осіб, 
які мають звання професора та вчений ступінь доктора 
однієї з наук, що викладаються в інституті. 

За слухання лекцій у вищих державних школах вста¬ 
новлювалась основна і додаткова платня. Перша дорів¬ 
нювала 250 крб. на рік. На медичному та фізико-мате- 
матичному факультетах університетів, а також у тих ви¬ 
щих школах, де практикувались лабораторні заняття, 
дозволялось запроваджувати додаткову платню не більш 
як 100 крб. на рік. Рада кожної вищої школи могла на 
свій розсуд для окремих студентів зменшувати її обсяг 
на 20 відсотків. 

Відразу ж після повернення з Німеччини П. Скоро¬ 
падський ствердив закон про платню працівникам вищої 
школи. З перерахуванням з 1 липня вона мала становити 
для ординарного професора (доктора наук) — 660 крб. 
на місяць з додатками 170 крб.— за 5-річний і ще 
170 крб. — за 10-річний стаж роботи за фахом. Екстра¬ 
ординарний професор (магістр наук) отримував 600 крб. 
з доплатою по 150 крб. за кожні 5 років стажу, штатний 
доцент — 450 крб. (доплата по 110 крб.), штатний про¬ 
зектор — 450 (ПО), штатний викладач вищої технічної 
школи — 375 (90), старший асистент (лаборант) — 400 
(100), молодший асистент (лаборант) — 375 (90), профе¬ 
сорський стипендіат — 300, лектор іноземних мов — 200 
(50), бібліотекар — 500 (125) крб. Якщо хтось з названих 
посадових осіб обирався ректором або директором вищої 
школи, то він додатково отримував ще 420 крб. на мі¬ 
сяць, проректором — 330, секретарем вченої ради — 200, 
секретарем факультету — 200, деканом — 330 крб. Мі¬ 
сячна платня радників правління вищої школи складала 
600 крб., студентська стипендія — 100 крб. Будь-які ви¬ 
плати добових та додаткових грошей на дорожнечу з 1 
липня припинялись. 

З початком нового навчального року було дещо під¬ 
вищено платню вчителям чоловічих гімназій та реальних 
училищ. У залежності від класу місцевості у перші п’ять 
років служби викладачі з вищою освітою отримували від 
200 до 260 крб. на місяць, без вищої освіти — від 175 до 
235 крб. Крім того, вони могли ще додатково одержувати 
за платні уроки: перші — 18—22, другі — 15—20 крб. на 
місяць. За кожні п’ять років стажу вчителі з вищою ос¬ 
вітою отримували надбавку у 50, а без неї — 35 крб. на 
місяць. Платня директора гімназії складала 550—750, 
інспектора — 450—500, законовчителя — 300—350, ви¬ 
хователя — 135 — 150, вчителя малювання та краснопису 
90—110, бібліотекаря 60 крб. на місяць. 

Водночас збільшувались оклади вчителів трирічних 
торговельних шкіл: штатним вчителям до 180—240, неш¬ 
татним до 140—200 крб. Тут ще існувала система надба¬ 
вок за кожні п’ять років стажу, але кількість п’ятирічних 
добавок не повинна була перевищувати чотирьох. З 5 
листопада рішенням уряду підвищувались посадові ок¬ 
лади викладачам учительських інститутів, учительських 
семінарій, державних жіночих гімназій і жіночих гімназій 
Марийського відомства. Загалом на підвищення платні 
вчителям у жовтні—листопаді з державної скарбниці бу¬ 
ло асигновано 28 млн. 918 тис. 896 крб. 

Вже 22 листопада, тобто напередодні свого повален¬ 
ня, уряд прийняв рішення про деяке підвищення платні 


професорсько-викладацькому складу Ніжинського 
державного історико-філологічного інституту князя 
Безбородька. Утримання директора інституту, 8 орди¬ 
нарних і 5 екстраординарних професорів, 3 доцентів, 
З наставників студентів та 4 наставників-керівників, які 
працювали у Ніжині згідно з штатним розписом, майже 
дорівнювалось до відповідних посад державних універ¬ 
ситетів. 

ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АР¬ 
МІЇ ЗА ДОБИ У НР. З 1 жовтня командування КВО під 
натиском більшовиків втекло з Києва. Ця подія надала 
всі підстави уряду України для взяття 1 листопада до 
своїх рук і військової влади. До того ж у ці дні подав 
рапорт про відставку командуючий Одеським військо¬ 
вим округом Н. Маркс. Генеральний військовий комісар 
С. Петлюра дуже оперативно заповнив вакансії пред¬ 
ставниками Генерального військового комітету і призна¬ 
чив своїх особистих представників при штабах фронтів 
та округів. За його наказом командуючим Київським 
військовим округом став підполковник В. Павленко, 
тобто представник УЦР при Головковерху, а Одеським 
військовим округом — генерал О. Єльчанінов, який був 
до цього командиром 12-ї кавалерійської бригади. Але 
Д. Щербачов, Н. Володченкота О. Немитць, призначені 
командуючими Румунським, Південно-Західним фрон¬ 
тами та Чорноморським флотом ще Тимчасовим урядом, 
залишались на своїх посадах. 

Водночас представники УЦР та Генерального секре¬ 
таріату Д. Дорошенко і А. Лотоцький провели перегово¬ 
ри з О. Духоніним, який 3 листопада взяв на себе функції 
Головковерху, оскільки О. Керенський після невдалої 
спроби разом з П. Красновим повернутись до Петрог¬ 
раду практично став політичним трупом. За два тижні 
до свого вбивства озвірілим натовпом солдат у Могильо¬ 
ві, 6 листопада О. Духонін досяг угоди з Центральною 
Радою за багатьох питань. Перш за все, це було значне 
просування вперед у справі українізації війська, яка від¬ 
нині офіційно визнавалась Ставкою бажаною і такою, 
що заслуговує всілякої підтримки саме на Південно-За¬ 
хідному і Румунському фронтах, оскільки це не буде су¬ 
перечити оперативним вимогам. Ставка давала дозвіл на 
вилучення українців в окремі роти, команди, батареї, ес¬ 
кадрони, батальйони, а потім ці частини повинні були 
наказами Головковерху або командуючих фронтами об’¬ 
єднуватись в українізовані полки, корпуси та дивізії. Го- 
ловковерх визнавав Генеральний секретаріат військових 
справ і зажадав мати його представника при своєму шта¬ 
бі. Всі дії по українізації війська мали відбуватися за зго¬ 
дою з Генеральним секретаріатом. Давався дозвіл на 
створення фронтових українських комітетів, статут яких 
повинен бути розроблений і затверджений дещо пізніше. 
Призначення командуючих Київською і Одеською війсь¬ 
ковими округами могло відбуватись лише за погоджен¬ 
ням з урядом України, а Генеральному секретаріату 
військових справ за порозумінням зі Ставкою і відповід¬ 
ними штабами надавалось право викликати до Києва 
офіцерів та чиновників для роботи. Командний склад і 
назви українських частин також погоджувались з Гене¬ 
ральним секретаріатом. 

Всі військові питання віднині розглядались на засі¬ 
данні уряду у першочерговому порядку. Частіш за все з 
доповідями про військовий стан, про діяльність Гене¬ 
рального військового комітету, про події на фронті, про 
переговори із Ставкою Верховного Гловнокомандуючого 
та стан справ у Ставці Південно-Західного фронту, про 
Комісаріат при штабі КВО, про передачу Кубанської ко¬ 
зачої дивізії у розпорядження Ставки для боротьби проти 
військ М. Криленка, про ставлення українських військ 
до нового Головковерху М. Криленка, про тимчасове за¬ 
мирення на Південно-Західному та Румунському фрон¬ 
тах, про об’єднання Південно-Західного та Румунського 
фронтів в єдиний Український фронт, про стан оборони 




III. Уроки української державності 381 


краю, про наказ Ставки Головковерху щодо початку 
військових дій проти України виступав С. Петлюра. 

14 листопада УЦР заснувала при Генеральному сек¬ 
ретаріаті військових справ Головний комітет по відст¬ 
рочках від призову на військову службу громадян Украї¬ 
ни. Очолював його один з товаришів С. Петлюри, а до 
складу входили представники секретаріатів військових 
справ, внутрішніх справ, торгу й промисловості, доріг, 
фінансів, освіти, замельних справ, праці, судових справ, 
Ради військових депутатів, Генеральної морської ради, 
Ради робітничих і селянських депутатів, Краєвої профе¬ 
сійної робітничої спілки, військово-промислового і 
фронтових комітетів, земської і міської спілок. Головний 
комітет діяв у межах компетенції, встановленої законами 
Росії від 6 грудня 1915 р., 25 квітня 1917 р., а також но¬ 
вими актами УНР. Він міг видавати обов’язкові для всіх 
громадян України інструкції, пояснення, правила та по¬ 
станови, остаточно вирішувати питання про відстрочки 
від військової служби посадових осіб Центральної Ради, 
Генерального секратеріату, про відкликання з війська тих 
чи ін. спеціалістів для подальшої роботи в установах, під¬ 
приємствах та організаціях на території УНР. Комітетові 
підпорядкувались всі аналогічні інституції у губерніях, 
округах, повітах і містах. Робітники фабрик і заводів, за¬ 
лізничники, поштовики, телеграфісти й ін. фахівці, що 
вступали до військових формувань УЦР, вважались та¬ 
кими, що перебувають у відрядженні, тобто за ними за¬ 
лишались посада і платня. 

На основі резолюції Малої ради про перемир’я, у якій 
підкреслювалась необхідність негайно розпочати цю 
справу з боку нествореного ще центрального соціаліс¬ 
тичного органу федеральної влади, 23 листопада 1917 р. 
Генеральний секретаріат прийняв постанову про прого¬ 
лошення Південно-Західного і Румунського фронту єди¬ 
ним Українським фронтом, взяття його під своє підпо¬ 
рядкування і переведення українських частин з ін. ре¬ 
гіонів на Україну. Все майно колишньої російської армії, 
ут. ч. і ветеринарне майно «Земспілки», «Согору», «Чер¬ 
воного Хреста», переходило у власність УНР. Водночас 
проголошувалось перемир’я на всьому Українському 
фронті. Але у подальшому в офіційних документах ця 
назва вживалась мало, а мова йшла переважно про ті ж 
самі Південно-Західний і Румунський фронти. 

Створення Українського фронту гаряче підтримали 
Румунія, Великобританія, Франція, які сподівались, що 
Д. Щербачов як переконаний монархіст сконцентрує си¬ 
ли для боротьби проти більшовицького Петрограда. З 
грудня 1917 р. у руках Центральної Ради і білогвардійців 
опинився штаб Південно-Західного, а 4 грудня — Ру¬ 
мунського фронту. Більшовицькі комісари, зокрема 
Г. Чудновський та С. Рошаль (перший загинув у боях з 
німецько-австрійськими окупантами у квітні 1918 р., а 
другого було вбито білогвардійцями у Яссах 7 грудня 
1917 р.), були заарештовані, ревкоми та виборні посади 
командирів скасовані, редакції більшовицьких газет «Из- 
вестия ВРК Юго-Западного фронта» і «Красное знамя» 
розгромлені. 23 грудня 1917 р. з’явилось рішення уряду 
УНР «Про відпустку солдатів-великоросів», який мав на 
меті прискорення українізації військових частин шляхом 
вилучення з них росіян. Та після проголошення IV Уні¬ 
версалу Щербачов демонстративно відмовився від ко¬ 
мандування Українським фронтом, що прискорило його 
фактичний розпад. 

При Київській та Одеській військових округах стали 
діяти віддані Центральній Раді комісаріати, до компе¬ 
тенції яких входило велике коло питань: формування ук¬ 
раїнізованих військових частин, їх озброєння і розфор¬ 
мування, поділ майна між військовими з’єднаннями, 
штати місцевих управлінь військових начальників, мо¬ 
білізації, демобілізації, дислокування, передислокуван- 
ня, призначення старшин і офіцерів, створення слідчих 
комісій, розміщення військовополонених, їх викорис¬ 


тання, накладення дисциплінарних стягнень тощо. Такі 
ж комісаріати і комісари, а також управління військових 
начальників діяли на фронтах, флотах, у військових час¬ 
тинах, гарнізонах, губерніях, повітах. Практично у всіх 
секретаріатах створювались військові відділи чи управ¬ 
ління. 

У цей же час приїхав до Києва з російського полону, 
куди потрапив ще у 1916 р. у першому ж бою, один з 
організаторів Українських січових стрільців з об’єднань 
«Січ» і «Соколи» у Львові й ін. містах Галичини Є. Ко- 
новалець. У листопаді він розпочав активну роботу по 
формуванню Галицько-Буковинського куреня січових 
стрільців з військовополонених — галичан, які перебу¬ 
вали у Дарницькому таборі. Лави стрільців організову¬ 
вались суто за німецьким зразком, тут панувала жорстка 
дисципліна і німецький педантизм. УЦР і особисто 
М. Грушевський всіляко підтримували Є. Коновальця, 
присвоїли йому чин полковника, виділяли на справу сі¬ 
чових стрільців чималі кошти. На зразок великоруських 
«батальйонів смерті», які формувались Тимчасовим уря¬ 
дом, Центральна Рада створювала «курені смерті» з на¬ 
ціоналістично свідомих вояків, що користувались при¬ 
вілеями і виконували каральні функції. 

Після утворення Українського фронту практичним 
командуючим українськими військами на Правобережжі 
України ставав П. Скоропадський, а на Лівобережжі — 
Ю. Капкан. Між ними досить часто виникали гострі су¬ 
перечки на грунті особистої неприязні. Складні взаємо¬ 
відносини складались у Скоропадського із Петлюрою, 
який, можливо, бачив у персоні генерала серйозного 
супротивника у боротьбі за владу. Не сприйняв майбут¬ 
ній гетьман і М. Порша як виконуючого обов’язки но¬ 
вого військового міністра. Все це змусило Скоропадсько¬ 
го 25 грудня 1917 р. вийти у відставку. Змінив майбут¬ 
нього гетьмана один з його прихильників генерал 
О. Гандзюк, але зневажливого до себе ставлення з боку 
керівників УЦР і Генерального секретаріату П. Скоро¬ 
падський вже забути не міг. Усунутий з посади був 
Ю. Капкан: він очолив привілейоване військове з’єднан¬ 
ня, назване на честь сердюцьких полків, тобто гетьман¬ 
ської охорони, що діяла на Лівобережній Україні до 
1726 р., Сердюцькою дивізією. До її складу входили від¬ 
бірні, найбільш націоналістично усвідомлені козаки і 
старшини. 

Вийшов у відставку і С. Петлюра. Вона була викли¬ 
кана, з одного боку, амбіціозними прагненнями самого 
Головного отамана, який, на думку В. Винниченка, дбав 
лише про зовнішній ефект своєї справи, а з іншого — 
перетворенням багатох українізованих частин у банди 
озброєних розбишак, що вийшли з-під будь-якого конт¬ 
ролю військового секретаріату. Хвиля такої «дикої ота¬ 
манщини» надовго накотилася на Україну. Сам же Пет¬ 
люра виїхав на свою батьківщину — Полтавщину, де 
сформував і очолив Гайдамацький кіш Слобідської Ук¬ 
раїни. Та ще напередодні своєї відставки — 17 грудня 
1917 р. генеральний секретар військових справ С. Пет¬ 
люра особистим наказом затвердив Статут української 
народної армії. Документ відкидав ідею постійного вій¬ 
ська як засобу панування буржуазії і передбачав після 
замирення на фронтах переформування армії у народну 
міліцію. А поки що обов’язком кожного громадянина 
УНР визнавався захист рідного краю, життя і добробуту 
його мешканців від нападу ворогів. Для всіх, хто пере¬ 
бував у лавах армії УНР, встановлювалась єдина назва — 
козак. Козаки будь-яких родів зброї вважались рівними 
у своїх громадських правах і однаково відповідальними 
за порушення законів. Звання офіцерів скасовувались і 
встановлювались «назви козаків на посадах»: козак, ро¬ 
йовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник, курін¬ 
ний, осаул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, 
отаман корпусу тощо. На посади від козака до курінного 
включно вояки призначались наказом отамана частини, 




382 Мала енциклопедія етнодержавознавства 


а від осаула і вище — наказами по генеральному війсь¬ 
ковому секретаріату. Вся старшина, що перебувала на 
посадах до появи Статуту, вважалась затвердженою на 
них. Зберігались виборні військові ради, які мали діяти 
за окремим статутом і допомагати старшині у виконанні 
її обов’язків. їм належала вся дисциплінарна влада, на¬ 
давалось право мотивованого відводу осіб командного 
складу, а також атестації вояків. Крім військових рад, 
підтримувати порядок в армії повинні були військові 
суди. 

У Статуті зазначалось, що службові обов’язки на ко¬ 
заків покладає не старшина, а рідний край, і саме тому 
козак повинен їх виконувати чесно і щиро та лише в 
межах своєї посади. Цікаво те, що козаку надавалось пра¬ 
во не виконувати накази старшини, якщо вони супер¬ 
ечать законам УНР і можуть принести їй шкоду. У вся¬ 
кому разі козак повинен був вислухати наказ мовчки, і 
якщо з’явиться сумнів щодо його законності, перепитати 
командира про розпорядження, але після відповідного 
пояснення і підтвердження з боку старшини негайно йо¬ 
го виконувати або доповісти вищому начальникові. Від¬ 
повідальність по суду у такому разі покладалась на того, 
хто віддавав наказ. Слово «пан» застосовувалось лише 
при зверненні до вищої за посадою особи. Необгрунто¬ 
вана відмова від виконання наказу, лінощі, пияцтво, 
азартні ігри, запізнення на службу вважались військови¬ 
ми злочинами. У бою отаман мав право силою приму¬ 
шувати вояків до виконання своїх наказів. 

Статутом встановлювалась особлива форма для армії. 
Щодо неї у той же день — 17 грудня — було видано наказ 
№ 74. Деякі зміни до цього документа через два тижні 
вже після відставки С. Петлюри вніс призначений ви¬ 
конуючим обов’язки військового секретаря М. Порш. 
Козаки українізованих частин носили блакитні суконні 
погони, обшиті жовтим кантом, а на комірах (замість 
петлиць) —■ наугольники, на яких зазначались рід зброї 
та номер частини. Відзнаки старшини за посадою зак¬ 
ріплювались на правому рукаві. Для неукраїнізованих 
підрозділів залишались погони захисного кольору і по¬ 
передня форма. 

М. Порш «відзначив» свою нову посаду ще деякими 
наказами щодо формування української армії. 23 грудня 
він видав наказ про комплектування українського вій¬ 
ська виключно офіцерами родом з України. Якщо ж ці 
українці прибули з-за її меж, то вони для цього мали 
мати ще й посвідчення від революційно-демократичних 
організацій тих частин, де проходили службу. Всі гене